пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201234
№34
2012

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

11.12.2012 | Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

Декілька міркувань щодо нового закону про референдум

   

6 листопада 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про всеукраїнський референдум». Новий Закон призвів до втрати чинності попереднього Закону України «Про всеукраїнські та місцеві референдуми» 1991 р., який було прийнято до ухвалення Конституції України 1996 р. і який суттєво розходився з багатьма її положеннями.

За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може бути як ухвалення повністю нової редакції Конституції України, так і внесення суттєвих змін до чинного Основного Закону. Референдумом можна також скасовувати, домагатися втрати чинності чи визнавати нечинним закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, вносити зміни до цих законів (крім законів про податки, бюджет та амністію). Закон дозволяє вирішувати на всеукраїнському референдумі будь-які питання, за винятком тих, стосовно яких референдум не допускається за Конституцією України.

Все це, безумовно, створює додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї України. Адже чим радикальнішими будуть тепер зміни до чинного Основного Закону, тим меншою ставатиме їх потенційна залежність від Верховної Ради України. Якщо Конституційна Асамблея спроможеться створити повністю новий Основний Закон, його ухвалення зможе відбутися без участі народних депутатів України, тобто виключно за народною ініціативою.

Крім того, референдумом можна буде скасовувати будь-які внесені парламентом раніше конституційні поправки (за винятком процесуально коректних змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, які передбачають використання референдуму в автоматичному режимі).

Очевидно, що різними політичними силами Закон «Про всеукраїнський референдум» сприйматиметься (уже сприймається) неоднозначно. Але якщо взяти до уваги те, що однією з глибинних причин створення Конституційної Асамблеї України можна вважати хронічну парламентську недієздатність, то використання референдуму для подолання парламентських негараздів виглядає доцільним. Адже якщо парламентаризм в Україні справді невиліковно хворий, то хірургом тут може виступити лише народ.

Крім того, ухвалення Закону «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом ст. 5 Конституції України про повновладдя Українського народу. Як зазначається в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на точний юридичний зміст даної норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу ХІІІ Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які за своїм змістом визначають або змінюють конституційний лад в Україні.

Простіше кажучи, Закон «Про всеукраїнський референдум» потенційно дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але невідповідні до суттєвих інтересів Українського народу зміни до Основного Закону. Даний закон є ніби поміркованим українським відповідником до існуючого в євроатлантичному конституціоналізмі «права народу на демократичне повстання».

Критики нового Закону наполягають на тому, що даний нормативний акт фактично скасував право громадян України брати участь у місцевих референдумах. На це можна відповісти таким чином: по-перше, Розділ ІІІ чинної Конституції не передбачає такого інституту демократії як місцевий референдум (такий тип референдуму передбачається лише ст. 138 Конституції України щодо предметів відання Автономної республіки Крим), отже, про неконституційність Закону безпосередньо не йдеться; по-друге, щойно ухвалений Закон не забороняє Верховній Раді України прийняти ще один – окремий – закон про місцеві референдуми. Останнє є тим більш виправданим, що поточне законодавство України містить в собі низку норм про пряме волевиявлення на місцевому рівні.

Ухвалення курйозного, як дехто вважає, Закону «Про всеукраїнський референдум» викликало гостру реакцію юридичної громадськості України.[1] Зокрема, громадський активісти і юристи І.Коліушко та Ю.Кириченко звинуватили Верховну Раду України в тому, що вона у неконституційний спосіб відмовилася від власних прерогатив. Причому, як зазначають автори публікації, справа полягає навіть не у власній позиції парламенту, а в бажанні його більшості апріорі одержати контроль над конституційним процесом.

На це можна сказати таке. По-перше, як вже зазначалося вище, процес належного внесення змін до Конституції України не обмежується нормами Розділу XIII. Даний процес визначається також положеннями ст. 5 Основного Закону, які довгий час не мали належної конкретизації в поточному законодавстві. Якщо тлумачити зміст цієї статті у точній відповідності до мети закріпленої у ньому норми, то всі закони, які зачіпають питання конституційного ладу в Україні, мають ухвалюватися не її Верховною Радою, а виключно Українським народом. Наприклад, саме у такий спосіб мала б змінюватися у 2004 р. в Україні форма правління.

По-друге, новий Закон «Про всеукраїнський референдум» наповнює реальним змістом поняття гарантій проти можливої узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що в якості «державного узурпатора» може виступати не лише законодавча, але й виконавча та судова гілки влади, не кажучи вже про Президента. Саме тому конституційний референдум може стати єдиним легітимним й водночас легальним засобом протидії заколотові держави проти невідчужуваних прав, свобод та інтересів громадян республіки.

Очевидно, що без підтримки влади вчинити референдум за народною ініціативою в Україні буде непросто. Але, як писав свого часу Д.Талмон, починаючи з 1789 р. реальною загрозою політичній свободі народу виступає не деспотизм королів, а необмежена парламентська більшість, тоталітарна демократія.[2] Крім того, як говорив ще більш авторитетний в питаннях демократії Т.Джефферсон,   народ – це єдиний політичний суб’єкт, який неможливо корумпувати. З цього приводу варто навести також констатацію В.Чамберлайна про те, що інтереси Українського народу практично в усі часи його існування зраджувалися його власними керманичами.[3]

За свідченням А.Квасьневського, Верховна Рада України шостого скликання була найбагатшим з парламентів країн Європи за статками своїх членів. Водночас за рівнем доходів на душу населення Україна була в цей період на 39-му (з 40) місці в Європі…[4]

По-третє, саме практика роботи Верховної Ради України шостого скликання дозволяє зробити висновок про глибоку кризу (якщо не смерть) українського парламентаризму в цілому. Якщо, наприклад, засади мовної політики для 45-мільйонного народу України могли визначати приблизно 80 народних обранців з чужими картками під диригуванням М.Чечетова, то що заважатиме іншому диригенту керувати голосуванням про розширення, продовження або скасування будь-чиїх прав чи повноважень?

По-четверте, в міркуваннях опонентів закону про референдум міститься презумпція політичної інфантильності Українського народу. Не викликає сумніву, що народ, як і парламент, може робити фатальні політичні помилки. Але ніщо не лікує від політичних провалів краще, ніж власний досвід. Розроблена з найліпшими намірами «Конституція для Європи» була, як відомо, провалена пересічними громадянами Франції та Нідерландів. Народ не визнав переконливими результати праці політичних професіоналів.

Так або інакше, справді нагальна проблема України сьогодні – це проблема не процедури ухвалення, а змісту і якості конституційних поправок. Адже професійна аналітична й синтетична робота над конституційними змінами здійснюється поки що прозоро й відкрито. Відповісти ж на запитання, чи готовий Український народ для безпосереднього захисту чи відновлення своїх інтересів, зможуть лише самі українські люди. Очевидно, що найкращим виходом із ситуації мало б стати обрання народом спеціального органу для ухвалення проекту нової (або зміненої) Конституції України – «Конституційних Зборів», «Конституанти» тощо.

Що ж стосується елементарного порівняння політичних можливостей чинної Верховної Ради і Українського народу, то тут репутація народних обранців не виглядає очевидно конкурентоспроможною. Власне, хіба не свідчить про безвідповідальність нашого парламенту ухвалення ним гранично ліберального закону про референдум?



[1] Див., наприклад: Коліушко І., Кириченко Ю. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України. // Юридичний вісник України, № 46(907), 17-23 листопада 2012.

[2] Talmon J. Political Messianism. – London: Secker and Warburg, 1960. – P. 318.

[3] Chamberlin W. The Ukraine. A Submerged Nation. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1944. – P. 6-7.

[4] Див. електронний ресурс: www.epravda.com.ua/news/2010/10/18/252448/

 

Політика і права людини

09.12.2012 | Євген Захаров
джерело: www.radiosvoboda.org

Державна політика щодо прав людини в Україні в 2012 р.

   

У 2005-2009 роках ми відзначали позитивні наміри держави щодо прав людини, проте відповідна державна політика була неефективною, безсистемною та хаотичною. В 2010-2011 роках ми були змушені констатувати, що ця політика взагалі відсутня: права людини не були пріоритетом для керівництва держави, а порушень прав людини та основоположних свобод ставало все більше і більше. В 2012 році політика держави в цій сфері дещо змінилася, і ситуація с правами людини стала строкатою і мозаїчною. Спостерігалися позитивні, іноді успішні, дії органів влади в окремих сферах, спрямовані на здійснення українцями своїх прав, проте в інших сферах змін на краще або не відбувалося, або, навпаки, результати зусиль призвели до ще більших порушень.

 

Особливості

 

Причинами зміни політики був страх отримати санкції від міжнародних інститутів та опинитися в повній міжнародній ізоляції, а також необхідність продемонструвати успіхи держави перед парламентськими виборами. Проте 2012 рік повною мірою виявив головну особливість цієї політики – намагатися виконати усі рекомендації міжнародних інституцій, які не зазіхають на владу українського керівництва, та ігнорувати ті, які загрожують цій владі.

26 січня Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила резолюцію щодо функціонування демократичних інституцій в Україні, в якій ПАРЄ висловила занепокоєність судовими процесами над колишніми урядовцями, піддала критиці принципи функціонування судової та правоохоронної системи, представила свої зауваження до нового виборчого закону та передбачила можливість застосування санкцій до України, якщо вона не виконуватиме зазначені вимоги. Резолюція містила вимогу звільнити опозиційних політиків і забезпечити їм безперешкодну участь у майбутніх парламентських виборах, реформувати судову та правоохоронну систему, зокрема, ухвалити, нарешті, новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК), зменшити прохідний бар’єр та скасувати заборону на участь у виборах блоків.

Вочевидь, угода про асоціацію з ЄС, якої так прагне українська влада, неможлива без виконання вимог і рекомендацій ПАРЄ. І вже 1 лютого Президент створив робочу групу для виконання резолюції ПАРЄ. Деякі рекомендації були таки виконані. Проте керівництво держави не може зрозуміти, що, незважаючи на будь-які успіхи, Захід не пробачить їм політично вмотивованих кримінальних справ проти політичних опонентів, які, за висновками численних міжнародних та національних експертів, не вчиняли кримінально караних діянь. Поки Юлія Тимошенко та Юрій Луценко ув’язнені, про нашу євроінтеграцію можна забути. Скоріше слід думати про санкції.

 

Ложка меду

 

Все ж таки, які успіхи щодо прав людини мала держава цього року? Безсумнівним позитивом було ухвалення нового КПК, який, незважаючи на численні недоліки, виявився значно кращим, ніж можна було очікувати, та деяких інших законів – про адвокатуру, про громадські об’єднання. Були намагання виконати рекомендації ПАРЄ стосовно здійснення свободи мирних зібрань, яка масово порушувалася в Україні в 2012 р., за рахунок розробки за участю громадських експертів якісного законопроекту, але його поки що не вдалося ухвалити. Розгортається система безоплатної правової допомоги, створюються регіональні центри, які почнуть працювати з 1 січня 2013 року. Правда, виділених бюджетом коштів вистачить тільки на 4 місяці, а що далі? Генеральний прокурор неодноразово заявляв протягом 2012 року про необхідність боротьби з катуваннями, цього року було покарано більше правоохоронців за ці злочини, ніж в 2010-2011 рр. Обрання молодого енергійного та прогресивного омбудсмана, який розмовляє із західними людьми однією мовою, також можна вважати позитивним кроком для прав людини. У взаємодії з громадськістю Валерія Лутковська успішно почала будувати національні превентивні механізми запобігання катуванням та поганому поводженню, механізми парламентського контролю за доступом до інформації та захистом персональних даних, надавати рекомендації парламенту щодо законопроектів, які стосуються прав людини, деякі з яких були враховані.

Інші успішні дії держави щодо прав людини в 2012 році не проглядаються.

 

Бочка дьогтю

 

Всюди, де керівництво держави вбачало загрозу своїй владі або економічним інтересам, воно давало жорстку відсіч тим, хто, на її думку, заважав їй. У 2012 році продовжувалося і навіть подеколи посилювалося використання прокуратури, МВС, СБУ, податкових органів як інструментів для репресій проти опозиції та громадських рухів. Продовжувала залишатися цілком залежною судова система: контроль над судами є ключовою умовою збереження влади. Про повагу до правосуддя годі й говорити. Жодна рекомендація ПАРЄ щодо судової реформи не виконана.

Кожного разу, коли виникала колізія поміж економічними інтересами владної верхівки і правами людини, владні інтереси перемагали. Усі «реформи» – податкова, пенсійна, медична, адміністративна тощо – а також багато які поточні дії державних органів (скорочення мережі медичних, освітніх та культурних установ, автобусних маршрутів, місцевих та швидких поїздів тощо) спрямовані на зменшення дефіциту бюджету за рахунок коштів населення й ігнорують права людини. Наслідком стає зростання бідності та соціальної нерівності, що виглядає особливо огидно на тлі шаленого росту політичної корупції та корупції вищих посадових осіб держави, розкрадання або використання не за призначенням коштів з бюджету. Поряд з цим позірна боротьба з корупцією у вигляді вибіркових кримінальних переслідувань насправді тільки підсилює корупцію.

Придушення бізнесу, встановлення кримінальної системи відносин між бізнесом та владою «по понятіям» вбиває ринок, конкуренцію, свободу підприємництва і робить примарним право власності. Це змушувало до переводу бізнесу в інші країни або просто до його закриття. Усе це плюс податкова реформа, за оцінками соціологів, привело до зменшення вдвічі кількості українців, яких можна віднести до середнього класу.

Пенсійна реформа не збільшила, а зменшила пенсійні виплати, не зменшила, а збільшила дефіцит Пенсійного фонду (в 2012 році – на 7 млрд. грн.), нарешті, вона так і лишилася несправедливою, зокрема, спецпенсії так і не були ліквідовані.

Несправедливою є й система соціального забезпечення, розмір різних видів якої визначається Кабінетом міністрів, виходячи із коштів, які є в бюджеті. Отже, розмір соціальних виплат «чорнобильців», «афганців», інвалідів та ветеранів війни, одиноких матерів та інших категорій населення повністю залежать від волі Кабміну. При цьому норми відповідних законів про соціальні гарантії ніхто не скасовував, вони залишаються чинними!

Медична реформа фактично спрямована і проти хворих, і проти лікарів. У сільській місцевості експериментальних областей, де її провели, люди, особливо похилого віку, часто просто не можуть дістатися до лікарень, які тепер розповсюджені іноді більше, ніж за сотню кілометрів. Лікарі-спеціалісти, які у великій кількості втрачають роботу внаслідок ліквідації їхніх медичних установ мають перевчитися за 6 місяців (в якій ще країні для отримання кваліфікації педіатра достатньо 6 місяців?!) та працевлаштуватися на посади лікарів загальної практики – сімейної медицини, і при цьому починати з нижчої категорії.

Ідея економії дефіциту бюджету за рахунок самозабезпечення бюджетників дійшла до свого логічного кінця в концепції реформування кримінально-виконавчої системи, яка передбачає, що установи виконання покарань будуть самі дбати про себе і заробляти на своє існування. І це при тому, що 50% засуджених не працюють: держава не в змозі надати їм роботу.

 

Законотворчість: проти прав людини

 

Адміністративну реформу запроваджують шість законопроектів, які внесені представником Президента в парламенті Юрієм Мирошниченком і ухвалені в першому читанні. Ця реформа погіршує становище інвалідів, віруючих, інших категорій населення, суттєво загрожує екологічним правам, оскільки ліквідує регіональні територіальні управління охорони навколишнього природного середовища Мінприроди, які хоч якимсь чином були запобіжником забруднення довкілля.

Яскравим прикладом законів, що порушують права людини, є ухвалені в один день закон про засади мовної політики, який було підписано Президентом, незважаючи на масові протести самих різних груп населення, і закон про здійснення державних закупівель, що виводить державні підприємства з-під обов’язкової дії тендерних процедур.

Іншим яскравим прикладом законотворчості в порушення прав людини є закон про будівництво двох енергоблоків на Хмельницькій АЕС, внесений Кабміном і ухвалений парламентом всупереч рішенням і застереженням десятків громадських слухань в населених пунктах в 30-км зоні довкола ХАЕС. Не були проведені державна екологічна експертиза ТЕО проектів добудови, консультативний референдум стосовно розміщення  ядерної  установки, які є обов’язковими відповідно до закону. Згідно з законом до ухвалення рішення про будівництво повинна бути проведена оцінка впливу на навколишнє середовище у транскордонному аспекті із усіма зачепленими країнами. Низка країн (Австрія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Молдова, Румунія) визнали, що проект будівництва може негативно вплинути на їх територію і запропонували почати двосторонні консультації з Україною. Але вони так і не отримали відповіді на свої запити відносно цього проекту. Отже, процедура участі громадськості зачеплених країн та консультації з іноземними країнами не були завершені. При цьому проект АЕС з такими реакторами розроблявся у 70-х роках, і не відповідає сучасним вимогам безпеки. Проте все можна проігнорувати, коли світить інвестиція майже 37 млрд. грн. з Росії на будівництво!

Ще один красномовний приклад – закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр», який передбачає створення великого банку даних, що буде вміщувати персональні дані мешканців країни (перелік даних невичерпний) и використовуватися для видання біометричних документів (їх перелік також невичерпний). Окрім закордонного паспорта біометричними стають внутрішній паспорт і посвідчення водія, і замінювати їх тепер треба буде кожні 10 років. Закон грубо порушує Конституцію, закон про захист персональних даних, право на приватність, обтяжує державний бюджет дуже дорогими технологіями, і тим не менше усі аргументи щодо неприйнятності закону не були почуті, і уся ця система буде працювати – всупереч здоровому сенсу, проти інтересів українців, які будуть змушені регулярно платити великі кошти за біометричні документи і на користь приватної корпорації ЄДАПС.

Складається враження, що уся законотворчість спрямована на задоволення політичних та економічних інтересів політичної і бізнес-еліти (які, власне, майже співпадають) і проти прав та інтересів так званих «маленьких українців», у відданості яким так присягаються українські політики.

 

Програне майбутнє?

 

Не дивно, що, незважаючи на брудну виборчу кампанію, використання адміністративного ресурсу, підкуп виборців, інші значні порушення виборчого закону, фальсифікацію результатів на деяких округах, правляча партія фактично програла парламентські вибори: плануючи отримати більше 300 голосів, вона не може навіть сформувати більшість, не вдаючись до тиску і політичної корупції. Усі міжнародні інституції визнали вибори непрозорими і несправедливими.

Керівництво держави має, нарешті, зрозуміти: євроінтеграція України, угода про асоціацію з ЄС несумісні з існуючою внутрішньою політикою держави, яка грубо порушує права людини та основоположні свободи. Іншого шляху, ніж євроінтеграція, владні кола України собі не уявляють. Чи здатні вони докорінним чином змінити внутрішню політику?

Право на приватність

11.12.2012

Каждого пересчитают

   

Как сообщает «АТН», совсем скоро паспорта в виде книжечки могут стать историей. Каждый гражданин, начиная с рождения, может получить так называемый биометрический паспорт – электоронный носитель информации с личными данными человека. Соответствующий Закон вступил в силу 6 декабря.

Однако официальный сайт Государственной миграционной службы сообщает – биометрические паспорта начнут выдавать только после принятия ряда подзаконных актов, проведения тендера, и обеспеченяе оборудованием всех территориальных подразделений.

С официального сайта Государственной миграционной службы Украины:
Державна міграційна служба України буде видавати громадянам документи «старого» зразка до завершення підготовчих заходів щодо впровадження біометричних документів. Обмінювати їх на біометричні паспорти – це право, але не обов’язок громадян України.

Что касается старых загранпаспортов, менять их на электронные не нужно, пока не истечет срок их действия, потом все же придется получать биометрический, объясняет юрист Юрий Аксенов. Внутренние паспорта менять на биометрические не обязательно, так как они не имеют срока действия, только в случае его потери или замены фамилии, либо же замены фотографии в 25 и 45 лет.

Маленькие же граждане Украины, начиная с первого дня рождения, получат сразу биометрический паспорт. Интересно, что в него будут вносить фотографию младенца. Действительным документ будет в течение 10 лет. Для выезда же за пределы Украины ребенку нужно получать заграничный биометрический паспорт – на нем менять фото придется каждые 4 года.

Юрий Аксенов, адвокатская контора «Кортис»:
- Теперь новым Законом установлено, что вместе со свидетельством о рождении – если не будет отменено получение свидетельства о рождении, также ребенок получает паспорт.

Зачем ребенку вместе со свидетельством получать еще и внутренний паспорт – не понимают ни юристы, ни родители маленьких детей. Юлия, мать 2-месячного Тимофейчика, говорит – недавно с большим трудом получила свидетельство о рождении ребенка, перспектива стоять в очереди еще раз, теперь вместе с сыном, ее просто пугает.

Юлия, мать 2-месячного Тимофейчика:
- Во-первых, это мучить ребенка, постоянно таскать, во-вторых – это мучить родителей, мотаться по нашим госучреждениям, стоять в очереди, менять массу документов – у нас же как – сначала идешь за печатью, печать не поставишь без подписи, а подпись не поставят, пока не поклонишься кому-нибудь в ноги.

В первый раз электронный документ будут выдавать бесплатно, потом же, а это минимум 7 раз за всю жизнь для среднестатистического украинца, оплатить придется по 65 грн. За заграничный – а это около 10 раз – по 350 грн.

К тому же, данные ребенка теперь не будут вноситься в родительский паспорт – для выезда за границу маленькие граждане должны иметь личные документы. Например, если срок действия загранпаспорта заканчивается в 2013 году – владелец документа – отец 2-х детей, то его расходы составят 1050 грн. – по 350 грн. за себя и за каждого ребенка.

Правозащитники же настаивают – за наши же деньги государство сделает электронную базу, чтобы каждого гражданина держать на крючке.

Людмила Клочко, Харьковская правозащитная группа:
- Опять же непонятно, как будет защищаться этот реестр, написано, что он должен быть защищен, но, тем не менее, там предусмотрен доступ в соответствии с Законами Украины, и для обеспечения безопасности национальной и экономической.

Вся информация о человеке будет храниться в едином реестре – фамилия, имя и отчество, дата и место рождения, данные о родителях, цифровое фото, цифровая подпись, отпечатки пальцев и, возможно, скан сетчатки глаза. Кроме этого, в базу будут вноситься поведенческие характеристики человека, непонятно только – кто именно будет тем специалистом, который их определит.

Евгений, строитель:
- Зачем мне беспокойство лишнее, в принципе мне это не нужно, чтобы кто-то моими личными данными мог воспользоваться в личных целях – я против, конечно!

…Немало переживаний и потому, что к этим данным, скорей всего, будет иметь доступ частная структура ЕДАПС, она, предположительно, будет производить биометрические паспорта. Это, говорят правозащитники, может привести к значительным злоупотреблениям со стороны нечестных на руку работников предприятия.

Людмила Клочко, Харьковская правозащитная группа:
- Может привести к чему угодно, сейчас электронной подписью достаточное количество людей пользуется, и то, что электронные подписи находятся в чьем-то распоряжении и могут быть использованы, неприятно осознавать.

Единственной возможностью отказаться от внесения личных данных в базу являются религиозные убеждения, однако непонятно – каким образом человек должен подтвердить свое вероисповедание, разве что взять справку у священника, иронизирует адвокат Юрий Аксенов.

Непонятно и то – будет ли человек, который отказался от биометрического паспорта, иметь препятствия, например, в банке, налоговой или на вокзале. В целом же Закон написан таким образом, что у человека почти нет шансов откреститься от нововведения, а вот права и возможности предприятия, которое будет их производить, только расширяются.

Юрий Аксенов, адвокатская контора «Кортис»:
- Юридическое управление Верховной Рады, когда давало выводы по данному законопроекту, до того, как он стал Законом, акцентировало внимание на тех моментах, что в самом Законе нет смысла прописывать способ изготовления, технологию изготовления данных документов, поскольку это является не предметом законодательного регулирования, а больше вопросом техническим.

Оставив эту норму в Законе, было создано соответствующую неконкурентную среду, которая почти не дает шансов другим предприятиям, кроме ЕДАПС, к которому имеет отношение автор законопректа Василий Грицак, производить документы нового образца. Кстати, по странному стечению обстоятельств, во время принятия Закона в Верховной раде депутаты учитывали только лишь поправки, внесенные тем же Грицаком, заметил юрист, замечания других депутатов, как, кстати, и юридического отдела, так и не были приняты.

Громадянське суспільство

10.12.2012

Українська хартія вільної людини

   

Ми, учасники Ініціативної групи «Першого грудня»,  укладаємо цю Хартію, щоб висловити те, як бачимо життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї.

Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевненості.

Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.

Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.

Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій.

Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.

У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально.

Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.

Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.

Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.

Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу — вищу поміч, яку відчувають совістю.

«Учорашні люди» натомість силуються «розбудовувати державу» старими методами насильства й обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей.

Тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак тінь сумніву завжди йде поруч із людиною. Не варто боятися тіней. Треба шукати світла відповідей, які дають силу проти зневіри і надають сенсу нашому життю.

Ми знову бачимо по всьому світу рух до смислу, який має стати духовним орієнтиром для сучасної людини.

Способи, які б відновлювали та зміцнювали віру у власних і спільних силах, не можуть бути ані категоричними, ані вичерпними.  До Храму можуть вести різні дороги, однак треба мати бажання і силу йти однією з них.

Наріжними каменями нашої Хартії є три прості думки.

Перше. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе.

Друге. Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони завжди потрібні сьогодні.

Третє. Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє.

Людина прагне бути вільною, бо саме свобода надає смислу, гідності і цінності людському життю. Це і є дорога до щастя, до якого ми, віруючі і невіруючі, але всі у широкому філософському сенсі Божі діти, покликані.

Аби стати вільною, людині не треба проводирів.

Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи.

Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля.

Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви.

1. Бути вільною людиною

Усі люди створені вільними. Саме це найвагоміше право людини, отримане кожним/кожною від народження, визначає суть нашої цивілізації.

Бути вільною людиною — це не лише зовнішня ознака, яка об’єднує усіх нас за правами, але й внутрішній духовний вибір.

Невільна людина не здатна бути ані щасливою, ані захищеною, ані впевненою у своєму майбутньому.

Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність.

Не можна вимагати від когось виконання його обов’язків, не виконуючи власних.

Не треба жити постійним почуттям скривдженості і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили.

Бути вільною людиною означає усвідомлювати свою неповторність, однак жодною мірою не плекати у собі зверхності.

Бути вільною людиною означає завжди і всюди самостійно додержуватися принципу нашої рівності один з одним, а також рівності перед законом.

І найважливіше: бути вільною людиною означає чинити добро.

Саме в цьому полягає найглибший смисл свободи вільної людини.

2.  Бути українцем

Національна і культурна приналежність людини є значною мірою результатом духовного зусилля.

Сучасне поняття «бути українцем» передбачає кілька рівнозначних напрямів праці над собою.

Перше і найважливіше: потрібно плекати національну гідність.

Не шукаймо винних у власній долі.

Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.

Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам.

Не плекаймо зла й ненависті за свідомі та несвідомі кривди проти нас.

«Бути українцем» має означати подолання багатьох травм, страхів і стереотипів.

Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ.

Не треба ані вивищувати, ані принижувати себе перед іншими культурами.

Не треба насміхатися з рідного.

Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і «гординю в приниженості», які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами.

Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується й охоплює кожного українського громадянина.

Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України і розвивати інтелектуальну, духовну та політичну україноцентричність: внутрішню — ту, яка постає з особистого зусилля кожного з нас,  — єдність нашого народу, його земель, культури, історії і майбутнього.

Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею: не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енергія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову, навчитися і спілкуватися нею, й перетворює нас із населення в єдиний народ.

Бути українцем означає не допускати національного подріблення.

Не існує ані галицького, ані донецького, ані одеського, ані київського народів.

Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Наші місцеві відмінності не створюють відцентрової енергії. Не слід ані переоцінювати їхнього значення, ані штучно загострювати їх: наші регіональні особливості не перетворюють нас на різні народи, а лише збагачують національну спільність.

Світове українство є ще одним виміром нашого буття.

Ми повинні мислити світовими категоріями сприйняття українства й застосовувати їх у політичному, економічному та культурному житті нашого регіону, Європи і планети.

3. Бути активним громадянином

Щоб бути активним громадянином, слід насамперед усвідомити, що державність і демократія — це не лише політичні, але й духовні цінності.

Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.

Бути активним громадянином означає підтримувати іншого у захисті його прав, бо це — наші спільні права.

Бути активним громадянином означає виявляти ініціативу задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти.

Бути активним громадянином означає з особливою увагою ставитися до будь-яких спроб (насамперед влади) порушити чи обмежити людські права. Завтра ті, хто порушують права вашого сусіда, можуть узятися за вас.

Бути активним громадянином означає усвідомлювати життєву необхідність демократичного розвитку держави. Демократія, як і будь-який політично-суспільний витвір людини, існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися.

Бути активним громадянином означає не усуватися від політичного життя, а робити політичний вибір, навіть обираючи між недосконалими політичними силами, втім діючи по совісті і дбаючи про зміни в житті країни.

4. Любити

Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного.

Любити означає бажати ближньому добра.

У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціальний і культурний смисл.

Для нашого суспільства «любити» насамперед означає виявляти толерантність до політичних і культурних поглядів, етнічної, релігійної та мовної приналежності інших співвітчизників, чий досвід і особиста історія, безумовно, різняться.

Толерантність є однією з найвищих ознак культури вільної людини, яка, додержуючись своїх принципів, визнає й приймає право іншого на інакшість.

Толерантність водночас не означає безпринципності: вона не дає визнання і виправдання тим, хто свідомо діє проти нашої держави, прагнучи її розколу чи занепаду, як і тим, хто переступає межі моралі.

Наша любов означає спільне національне утвердження української мови, яка й визначає обличчя України та нашого народу у світі.

Вона передбачає безумовну повагу до прав російськомовного українства і суворе додержання прав усіх національних громад нашої держави.

Любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості.

Любити означає відновлювати зв’язок поколінь в Україні, коли старші, навіть не поділяючи форм життєвого чи творчого пошуку молодших, підтримують їхній рух на нових шляхах.

Любити означає й те, що кожне наступне покоління з мудрістю ставиться до реалій своїх попередників і не прагне звести порахунки, але продовжити те, що є спільним надбанням і добром.

Любов до України — це примирення ветеранів війни: українських повстанців і радянських військовослужбовців.

Любити означає додержуватися національного погляду на власне минуле.

Бажання любити має допомогти накласти мораторій на «історичні війни», провоковані ззовні.

Любов — це зусилля соціальної справедливості, спрямоване на подолання прірви між багатими і бідними.

Любити означає підтримувати непорушний духовний зв’язок між українськими церквами, чиїм головним призначенням є служіння Богові й українському народові.

5. Мислити

Одне з найважливіших завдань вільної людини — самостійно мислити.

Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду.

Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція.

Мислити означає ламати стереотипи.

Мислити означає працювати, читати і творити, відповідаючи на дух та потреби часу.

Мислити — це долати звичку простих відповідей.

Мислити означає цікавитися світом і його культурою.

Мислити означає потребувати нових культурних форм і явищ.

Не треба застигати в минулому. Треба рухатися вперед.

Не варто боятися несподіваності нового. Варто боятися порожнечі й байдужості.

Мислити — це спільними громадянськими силами створювати центри сучасної культури, бібліотеки, громадські фонди для поширення інформації про Україну в світі, перекладів нашої літератури чи задля підтримки навчання українських студентів за кордоном.

Мислити — це дізнаватися про передові світові пошуки у теоретичних, практичних і творчих сферах та переймати передове знання, серед іншого й за допомогою сучасних мережевих можливостей.

Мислити означає разом підтримувати незалежні засоби масової інформації, які мають стати справжнім людським голосом посеред нинішнього інформаційного фальшу.

6. Бути господарем

Наше головне суспільне завдання — відновити в українців почуття господаря, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, своїх близьких і простір свого життя.

За своєю метою і масштабом ця справа є життєво необхідною, безальтернативною і співмірною з відновленням самої державності.

Бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціальну подачку й не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади.

Щоб стати господарями своєї держави, ми повинні децентралізувати державну владу і делегувати владні повноваження та фінансові ресурси на місцеві рівні.

Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під’їзду чи вулиці.

Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних зі споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами.

Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.

Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної та соціальної відповідальності, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.

Бути господарем означає поважати особистість і працю інших людей.

Бути господарем означає справедливо оцінювати роботу інших і справно платити заробітну плату.

Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деградували майже в кожній сфері.

Господар, отже, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян.

Відновлення господарського духу немислиме без підвищення заробітної плати, збільшення кількості робочих місць і створення умов для повернення в Україну мільйонів заробітчан.

І, найважливіше, бути господарем означає дбати про слабших і бідніших.

7. Бути лідером

Ми маємо бути налаштовані на особистий і колективний успіх.

Успіх повинен бути заслуженою винагородою за працю, і цей принцип мусить увійти в наше життя як норма здорового і справедливого суспільства.

Поняття «лідера» стосується не влади, а знання.

Бути лідером означає прокладати шлях для інших.

Поняття лідерства передбачає й виховання таких чеснот, як уміння чути іншого, відчуття команди і власної виконавчої підпорядкованості задля конкретної мети.

Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.

Ідея регіонального лідерства України означає для нас присутність і діяльну участь у житті Європи та нашого найближчого сусідства на рівні міжлюдських взаємин і співпраці.

Сьогодні, замість негнучкого чиновницького апарату, цю місію має взяти на себе і втілювати громадянське суспільство.

8. Бути відкритим суспільством

Бути відкритим суспільством означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою.

Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.

Бути відкритим суспільством означає вгамовувати агресію і підтримувати слабших, вразливіших і тих, хто має обмежені фізичні можливості.

Бути відкритим суспільством означає не толерувати жодних антигуманних ідеологій і деспотичний примус.

Бути відкритим суспільством означає бути налаштованими переймати найкращий досвід і знання зовнішнього світу.

Бути відкритим суспільством означає любити людей, вільно мислити і виховувати вільних людей.

Це має стати нашою колективною свідомістю.

9. Бути успішною державою

Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціальної відчуженості між людьми.

Ми повинні домогтися відновлення демократичного управління, порушеного сьогодні.

Ми зобов’язані повернути справжній парламентаризм, якого нині не існує.

На роки вперед ми, українські громадяни, повинні забезпечувати регулярну зміну влади, щоб прищепити їй чітке розуміння про її підпорядкованість людям.

Це можливо лише за умови свободи слова і демократичних прав, які треба захищати постійно.

В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.

Успіх нашої держави залежить від «реформ справедливості» — зміни судової гілки влади і правоохоронних органів. Люди повинні нарешті встановити справедливість у державі.

Успіх нашої держави залежить від «реформ життя» — зміни системи освіти і системи охорони здоров’я.

Нам потрібен свій цілісний і захищений гуманітарний простір.

Нам потрібна докорінна реформа місцевого самоврядування і регіонального розвитку.

Наш успіх залежить від вільного функціонування внутрішнього ринку, захисту громадянина в економіці та бізнесі, розвитку малого і середнього підприємництва, максимального спрощення дозвільної і регуляторної систем.

Успіх нашої держави залежить від подолання економічних передумов корупції.

Успіх нашої держави залежить від формування політичних партій, які діятимуть на ясних ідеологічних засадах і чий розвиток та позиція залежатимуть від волі людей на місцях, а не тільки від одноосібних проектів.

Успіх нашої держави залежить від виховання влади, яка розумітиме значення й усвідомлюватиме важливість національних цінностей та об’єднання всіх громадян країни.

10. Бути учасником демократичної спільноти народів

Природнім і безальтернативним шляхом для України є об’єднання з простором європейських народів.

Європейська інтеграція означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс.

Ми здатні бути прикладом та опорою для всіх демократичних сил колишнього Радянського Союзу і наших сусідів та партнерів від Балтії до Чорного моря.

Химерним ідеям нібито слов’янського братерства, фальшивої єдності, баченої вже не раз і не одне століття, та іншим виявам неоімперської ідеології ми протиставляємо принципи взаємної рівності, поваги і партнерської підтримки.

Ми повинні прагнути додати сили кожному, хто бореться за людські права і свободи.

*  *  *

Сьогодні Україна стоїть супроти авторитаризму, корупції, бідності людей, гнітючої соціальної нерівності і внутрішньої роз’єднаності.

Нам потрібні зміни.

Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки.

Найважливіший і ще не використаний стратегічний ресурс України — це внутрішня консолідація нашого народу, яку розуміємо як єдність людей навколо цінностей незалежності та демократії, проголошених 24 серпня і 1 грудня 1991 року, і водночас як єдність політичних рішень та дій, котрі б гарантували європейський і демократичний розвиток України на десятиліття вперед.

Принципи, викладені у цій Хартії, для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль.

Для цього потрібен діалог, до якого запрошуємо всіх, хто хоче добра нашому народові і його державі.

Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати «золотого віку», не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей.

Наша Хартія — це вибір «бути». Особистий і колективний.

Бути вільними людьми.

Бути успішним народом і державою.

Бути вільними серед вільних.

 

Київ, 1 грудня 2012 року

 

Громадянське суспільство

11.12.2012
джерело: helsinki.org.ua

Депутат-регіонал Василь Грицак став найбільшим порушником прав людини

   

10 грудня, в Міжнародний день прав людини, стали відомі імена найбільших порушників прав людини в Україні за 2012 рік. Лідером правозахисного антирейтингу став народний депутат від Партії регіонів Василь Грицак.

Крім того, у переліку найбільших порушників прав людини – Центральна виборча комісія, Національний банк України, Харківська міська рада та Харківський окружний адміністративний суд, а також Президент України Віктор Янукович та голова Верховної Ради Володимир Литвин. Всі вони отримають від Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) правозахисну антипремію – «Будяк року».

П’ять «переможців» Антипремії Української Гельсінської спілки з прав людини «Будяк року-2012» обирала конкурсна комісія, що складалась з журналістів, представників громадських організацій та правозахисників.

Лауреати були обрані в таких номінаціях:

Центральна виборча комісія (ЦВК)

Номінація: «За численні та брутальні порушення виборчих прав громадян».

На думку правозахисників, ЦВК схвалила рішення окремих ОВК, в яких були шалені та очевидні фальсифікації підрахунку голосів. Крім того, ЦВК відмовилася виправити порушення та зловживання на окремих ОВК замість того, щоб скористатись своїм правом перерахувати голоси на спірних дільницях.

Саме ЦВК могла суттєво зменшити негативні наслідки протистояння в округах, але свідомо цього не зробила, чим суттєво порушила виборчі права та не врахувала вибір сотень тисяч громадян.

Харківська міська рада та Харківський окружний адміністративний суд

Номінація: «За грубе порушення права на свободу мирних зібрань»

Харківська міська рада та Харківський окружний адміністративний суд системно забороняли будь-які протестні акції в місті.

Харків є лідером по кількості судових рішень про заборону мирних зібрань. В 2012 році було заборонено понад 80 заходів – що фактично становить  половину всіх судових заборон на проведення мирних зборів в Україні.

Національний банк України (НБУ)

Номінація: «За брутальне порушення права власності з політичних мотивів»

НБУ «посприяв» штучній ліквідації АКБ «Базис», якій належав опозиціонеру Арсену Авакову. На початку 2012 року Арсен Аваков мав найбільший рейтинг серед харківських політиків і був найбільш вірогідним переможцем виборів до Верховної Ради на мажоритарному окрузі в Харкові. 

Нацбанк штучно створив перепони в діяльності АКБ «Базис» через вимогу створення страхового фонду, а потім штучно припинив процес капіталізації. Усі спроби банку покращити свою ситуацію, за словами його працівників, було припинено ззовні

Президент України Віктор Янукович, Голова Верховної Ради Володимир Литвин

Номінація: «За зневагу до Конституції та законодавства України»

Що полягало в підписанні Закону “Про засади державної мовної політики”  (підписаний президентом 8 серпня 2012 р.)

Закону «Про здійснення державних закупівель» (про виведення державних підприємств з-під обов’язкової дії тендерних процедур), (підписаний президентом 1 серпня 2012 р.)

ЗОЛОТИЙ БУДЯК «Народний депутат Василь Грицак»

Номінація: «За найбрутальніше втручання права на приватність», «За найнебезпечнішу законодавчу ініціативу в галузі прав людини»

Василь Грицак подав до Верховної Ради України та лобіював прийняття скандального законопректу №10492 «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». 29 листопада Президент підписав цей закон.

Його небезпека полягає у тому, що він грубо порушує гарантоване Конституцією України право особи  на невтручання в особисте, сімейне життя. 

Варто зазначити, що пан Грицак лауреат Антипремії «Будяк» вже двічі. Вперше він отримав будяк в 2007 році знов-таки за спроби втрутитися в приватне життя українців.

 

Антипремія існує вже 7 років. Її мета – привернути увагу громадськості до брутальних порушень прав людини, що відбулися в державі протягом року, та стимулювати суспільну дискусію щодо небезпечних для прав людини тенденцій у вітчизняній правовій системі. Антипремія присуджується за найбільш ганебні та небезпечні порушення прав людини та основних свобод, що відбулися за минулий рік.

10 грудня, в Міжнародний день прав людини, стали відомі імена найбільших порушників прав людини в Україні за 2012 рік. Лідером правозахисного антирейтингу став народний депутат від Партії регіонів Василь Грицак.

Вісті з пострадянських країн

11.12.2012
джерело: hro.org

Победители Премии МХГ в области защиты прав человека за 2012 год

   

На общем собрании членов Московской Хельсинкской группы были определены лауреаты Премии Московской Хельсинкской группы в области защиты прав человека за 2012 год.

Члены МХГ на общем собрании рассмотрели все заявки, поданные на соискание премии МХГ в 2012 году – 31 кандидатуру по 10 номинациям. Лауреаты были выбраны в результате открытого обсуждения вклада каждого из кандидатов большинством голосов присутствующих на собрании членов МХГ.

Торжественное вручение Премии МХГ в области защиты прав человека за 2012 год и чествование лауреатов состоялось 10 декабря, в Международный день прав человека, в Москве в Центральном доме архитектора.

После церемонии награждения прошел благотворительный концерт Юрия Шевчука и группы ДДТ. Собранные средства будут использованы для продолжения деятельности Московской Хельсинкской группы по защите прав и свобод человека.

 

Номинация «За мужество, проявленное в защите прав человека»

Мохнаткин Сергей Евгеньевич

Сергей Мохнаткин – бывший политзаключенный. Был задержан на Триумфальной площади в Москве 31 декабря 2009 года во время акции «Стратегии–31». Позже по сфальсифицированному делу был обвинен в применении насилия в отношении сотрудника милиции, арестован и 9 июня 2010 года осужден к 2, 5 годам лишения свободы.

В колонии активно отстаивал права заключенных, за что неоднократно подвергался различным взысканиям.

Помилован президентом Д. А. Медведевым – первый случай в истории современной России, когда президент воспользовался своим конституционным правом и помиловал осужденного, не признавшего своей вины.

После освобождения активно включился в правозащитную деятельность. Сергей Евгеньевич собирается открыть в Тверской области отделение Движения «За права человека». Хочет бороться за права зэков.

 

Номинация «За исторический вклад в защиту прав человека и в правозащитное движение»

Орлов Олег Петрович

Олег Орлов – правозащитник, правления Международного общества «Мемориал», член совета Правозащитного центра «Мемориал». Еще в 1979 году начал расклеивать листовки против войны в Афганистане, в поддержку польской «Солидарности». Стоял у истоков создания общества «Мемориал». Один из основателей Правозащитного центра «Мемориал», долгие годы был председателем совета ПЦ «Мемориал». Возглавляет программу Центра «Горячие точки». Соавтор многих докладов ПЦ «Мемориал».

Будучи ведущим специалистом Комитета по правам человека Верховного Совета РФ, принимал участие в работе над законами о гуманизации пенитенциарной системы, реабилитации жертв политических репрессий.

В 2004 году Орлов стал членом Совета при президенте РФ по правам человека под председательством Эллы Памфиловой. Но в 2006 году вышел из него в знак протеста против комментария российского президента Владимира Путина убийства журналиста Анны Политковской.

В 2007 году в Ингушетии, президентом которой был Мурат Зязиков, участились случаи похищений и убийств мирного населения. Подготовленный «Мемориалом» отчет «Ингушетия: 2007 год. Куда дальше?» определял ситуацию в этой северокавказской республике как близкую к катастрофе. 23 ноября 2007 года Орлов вместе со съемочной группой телекомпании Рен ТВ, приехавшие в командировку, были похищены из гостиницы в Назрани. На следующее утро их обнаружили избитыми около станицы Нестеровская.

15 июля 2009 года в Грозном была убита сотрудница ПЦ «Мемориал» Наталья Эстемирова. Орлов обвинил в этом убийстве президента Чечни Рамзана Кадырова: по его словам, Кадыров считал Эстемирову личным врагом и угрожал ей. Чеченский лидер эти обвинения отверг и даже лично звонил Орлову, чтобы убедить того отказаться от своих слов, но затем подал в суд на правозащитника, обвинив в оскорблении чести и достоинства, а также обратившись в ГУВД Москвы с просьбой возбудить уголовное дело против Орлова по факту клеветы. На это Олег Орлов заметил, что против «Мемориала» и раньше выдвигались обвинения в клевете, однако эти дела закрывались, поскольку следствие не могло доказать, что заявления Правозащитного центра были неправдой.

Уголовное дело против Орлова по обвинению в клевете было возбуждено. Правозащитнику было предъявлено обвинение в клевете на Кадырова. 9 июня 2011 года прокуратура попросила приговорить Орлова к штрафу в 150 тысяч рублей, в то время как адвокат Кадырова настаивал на том, чтобы правозащитник был приговорен к 3 годам колонии общего режима. 14 июня 2011 года суд оправдал Олега Орлова, не увидев в его действиях состава преступления.

Олег Орлов и ПЦ «Мемориал» продолжают заниматься проблемами соблюдения прав человека на Северном Кавказе, много внимания уделяют насильственным исчезновениям людей, жертвам среди мирного населения, фабрикации уголовных дел, реабилитации жертв вооруженного конфликта в регионе.

 

Номинация «За защиту прав человека средствами культуры и искусства»

Синельников Владимир Львович

Владимир Синельников – известный кинодраматург, учредитель и художественный руководитель телевизионной студии «Клото», которая специализируется на создании документальных фильмов и телесериалов на общественно-политические темы. Создатель одной из первых российских независимых эфирных телекомпаний «Канал–31». Один из наиболее известных проектов канала – передача «Наш Гайд-парк», в которой российские и зарубежные политики и общественные деятели обсуждали важнейшие проблемы демократизации жизни нашей страны, особенно проблемы защиты прав человека.

Кинодраматург, автор сценариев около 100 фильмов, удостоенных 20 премий национальных и международных кинофестивалей, среди которых призы фестивалей в Берлине, Нью-Йорке, Нионе (Швейцария) и др. Это фильмы «Колокол Чернобыля» (1986 г.), дилогия «Эх, Россия, ты, Россия...» («Народ и власть», «Художник и власть»); «Последний миф» (18-серийный телецикл, номинант премии «ТЭФИ»).

В творчестве Владимира Синельникова главное место всегда занимала тема прав человека. «Академик Сахаров – человек на все времена» (1990 г.) – фактически первый фильм, рассказывающий о жизни и деятельности великого ученого и правозащитника. Большинство киноматериалов фильма были сняты Синельниковым задолго до того момента, когда советским СМИ было разрешено в полной мере освещать политические и правозащитные взгляды А.Д. Сахарова и других оппонентов власти.

«Воспоминания о настоящем» (2001 г.) – так называется трехсерийный фильм, посвященный истории и сегодняшнему дню диссидентского и правозащитного движения в Советском Союзе и в России. Среди героев фильма: Лариса Богораз (последнее интервью перед смертью) и Анатолий Марченко, Владимир Буковский и Александр Есенин-Вольпин, Кирилл Подрабинек и Василий Аксенов, Сергей Ковалев и Василий Мельниченко, Анатолий Приставкин, Алексей Симонов и многие другие. В фильме использованы уникальные видеоматериалы о жизни и деятельности А. Сахарова, М. Горбачева, Б. Ельцина. Трилогия стала первым «полочным» фильмом постсоветской эпохи. Фильм прошел по телеканалам мира, но до сегодняшнего дня не был показан в России.

В фильмах документального цикла «Третья Мировая началась» Владимир Синельников не только исследует истоки международного терроризма, причины его возникновения, но и поднимает вопрос об ответственности власти за жизни людей, которые погибают во время терактов или плохо подготовленных операций по спасению заложников.

В 2012 году Владимир Синельников создал полнометражный документально-публицистический фильм «Островитяне» о ежегодном международном гражданском форуме «Пилорама», который проходит в бывшем лагере ГУЛАГа, а ныне единственном в России Музее истории политических репрессий «Пермь-36». «Пилорама» – это ежегодный «традиционный сбор» правозащитников и просто свободных людей. Кто-то назвал этот форум «вольным островом «, а его участников и гостей – «островитянами».

В настоящее время Владимир Синельников работает над созданием нового полномасштабного фильма под рабочим названием «Воспоминания о настоящем-2». Основная задача этого проекта – проанализировать современную ситуацию с правами человека в России, понять, как и при каких обстоятельствах наше общество может достичь реальной демократии, свободы слова, уважения к правам человека и гражданина. В экранных размышлениях на эту тему принимают участие Людмила Алексеева, Сергей Ковалев, Алексей Симонов, Гарри Каспаров и другие правозащитники разных поколений, анализирующие роль и место общественных движений в сегодняшней России.

 

Номинация «За журналистскую деятельность по продвижению ценностей прав человека»

Горелик Кристина Александровна

Кристина Горелик – известный журналист. Работала на «Авторском телевидении». Публиковалась в газетах «Коммерсантъ», «Иностранец», «Голос» и др., в журналах о современном искусстве. Автор циклов радиопередач о ГУЛАГе, диссидентах в СССР, советском неофициальном искусстве и самиздате. Автор совместных проектов с Анной Политковской. Сотрудничала с «Радио Свобода» с 1999 года. Вела правозащитные передачи «Человек имеет право» (с 2002), «Дорога свободы» (с 2004), автор и ведущая программы «Третий сектор» (с 2010). Автор раздела «Общество» на сайте радиостанции, видеосюжетов на социальные и правозащитные темы. Вела онлайн-трансляции с акций протеста в декабре 2011 года.

 

Номинация «За вклад в правозащитное образование»

Зименкова Ольга Николаевна

Ольга Зименкова – профессор гражданского права МГИМО. Эксперт Независимого экспертно-правового совета по вопросам гражданского права РФ, международного частного права, правового положения иностранцев.

Основатель и президент Центра защиты прав человека имени Э. М. Аметистова (теория и практика). Основная задача Центра – способствовать формированию в России правового государства и гражданского общества путем распространения специальных юридических знаний и опыта в области защиты прав человека на международном и национальном уровнях. Центр защиты прав человека проводит обучение по программам международной и конституционной защиты прав человека. Основная аудитория – студенты, аспиранты и недавние выпускники юридических вузов, студенты-журналисты, политологи, социологи, а также сотрудники правозащитных организаций. Лекции читают ведущие российские и зарубежные специалисты: преподаватели вузов и практикующие юристы – судьи Конституционного суда России и судов общей юрисдикции.

 

Номинация «За отстаивание прав человека в суде»

Мезак Эрнест Александрович

Эрнест Мезак – правозащитник, член правления Коми правозащитной комиссии «Мемориал». Успешно участвует в стратегических тяжбах по острым вопросам отношений человека и власти: Особо хочется отметить четыре самых крупных достижения Эрнеста Мезака только за последние два года: городской суд Сыктывкара начал прямо ссылаться на решения Европейского суда по правам человека и признавать факты нарушений Европейской конвенции; ФСИН России изменил подход к перевозке заключенных; полностью изменена работа и кардинально улучшены условия содержания заключенных в спецприемнике УМВД РФ по г. Сыктывкару; начались изменения в подходах ФСИН России по Республике Коми к ВИЧ-инфицированным заключенным.

Номинация «За успехи в развитии и управлении правозащитными организациями»

Гарливанова Любовь Игнатовна

Любовь Гарливанова – правозащитник, руководитель Астраханской региональной общественной организации «Комитет солдатских матерей». Более 20-ти лет занимается общественной деятельностью и проявила себя как талантливый руководитель. Любовь Игнатовна всегда готова делиться своим опытом защиты прав человека и успешного руководства правозащитной организацией с другими общественными объединениями. Под ее руководством астраханский Комитет солдатских матерей стал одной из наиболее авторитетных НКО на юге России. Мужество, убежденность в своей правоте, острое чувство справедливости, желание помогать людям дают ей силы долгие годы заниматься правозащитной работой и противостоять неизбежно возникающему сопротивлению со стороны чиновников.

 

Номинация «За деятельность в защите социальных прав и интересов местных сообществ»

Фельдштейн Эмма Захаровна

Эмма Захаровна Фельдштейн – директор Дзержинского правозащитного центра Нижегородской области, председатель клуба избирателей «Демократическая инициатива». Входит в рейтинг 50-ти наиболее влиятельных людей города.

Авторитет Эммы Захаровны складывается из огромного опыта, накопленного за долгие годы правозащитной деятельности, и основывается на благодарности людей, которым ей удалось помочь.

Дзержинский правозащитный центр постоянно ведет прием граждан. Люди обращаются по вопросам призыва в армию, на альтернативную гражданскую службу, жалуются на нарушение трудовых и пенсионных прав, прав опекаемых детей и взрослых. В последние годы больше всего обращений связано с нарушениями в сфере ЖКХ. Юристы и сотрудники центра стараются помочь каждому обратившемуся за помощью отстоять свои права.

 

Номинация «За экспертную и научную деятельность в области прав человека»

Коваль Бэла Хасановна

Бэла Хасановна Коваль – близкий друг Андрея Дмитриевича Сахарова и Елены Георгиевны Боннэр. Помогала и поддерживала их в самые трудные годы ссылки. Несколько раз «партизански» посещала Андрея Дмитриевича и Елену Георгиевну в Горьком.

С 1994 года Бэла Хасановна — заведующая Архивом Сахарова в Москве. Архив Сахарова, расположенный в доме, где жил Андрей Дмитриевич – это уникальное собрание документов, публикаций, книг, фото-, видео– и аудиоматериалов из личных архивов и библиотек Андрея Сахарова и Елены Боннэр. Архив работает и как музей с бесплатными экскурсиями. Имя Андрея Сахарова является символом правозащитного движения, невозможно понять, что такое правозащита, если ничего не знать о Сахарове.

Бэла Коваль и коллектив Архива, а это дружная слаженная команда, выполняют огромную работу по систематизации, изучению и по возможности популяризации наследия Сахарова: сайт, издания, постоянная экспозиция, экскурсии… Архив является, так сказать, «главным экспертом» по Сахарову Сахаровского центра, что призвано обеспечить научную точность, достоверность материалов Центра, посвященных Сахарову. Именно это – научную точность и достоверность – очень ценил Андрей Дмитриевич Сахаров.

 

Номинация «За развитие традиций защиты прав человека среди молодежи»

Блохин Юрий Иванович

Юрий Блохин – первый заместитель председателя общественной наблюдательной комиссии Ростовской области, кандидат юридических наук, доцент, педагогический стаж 16 лет. Осуществляет научное руководство работ студентов по правозащитной тематике.

В 2012 году под научным руководством Юрия Ивановича защищены 3 дипломные работы на тему «Общественный контроль в системе гарантий законности в деятельности УИС». Научная работа студентки Российской таможенной академии «Проблемы осуществления общественного контроля» отмечена дипломом на межвузовской научно-практической конференции.

Преподавая уголовное и уголовно-исполнительное право, он последовательно и системно формирует у будущих правоприменителей уважение к основным правам человека. Ежегодно курсы лекций, читаемых Ю. Блохиным, прослушивают около 500 студентов. Студенты и выпускники вовлекаются в волонтерские мероприятия, оказывают содействие в работе общественной наблюдательной комиссии Ростовской области, которая стала базой практики для студентов Ростовского социально-экономического института.

Юрий Иванович неоднократно организовывал и вовлекал студентов и выпускников юридических вузов в мероприятия, направленные на формирование социально активной позиции. Он создал и координирует в социальных сетях группу (более 1200 участников), в которой обсуждаются проблемы обеспечения прав человека.

Юрий Иванович неоднократно участвовал в качестве эксперта в образовательных семинарах по защите прав граждан в местах принудительного содержания, проводимых для молодых членов общественных наблюдательных комиссий.

 

Бюлетень "Права Людини", 2012, №34

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори