пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201205
№05
2012

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людиниПолітико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 Розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26 грудня 2011 рокуПолітико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частини першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2,3,6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України» від 25 січня 2012 року
Конституція і права людини

01.03.2012 | Всеволод РечицькиЙ, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 Розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» від 26 грудня 2011 року

   

Предметом подання в даному випадку було переконання народних депутатів України в тому, що реалізоване пунктом 4 розділу VII «Прикінцевих положень» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» обмеження у здійсненні статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», статті 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни», статей 14, 22, 37 та частини третьої статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» є неконституційним. Адже, як свідчать «прикінцеві положення», вищезазначені норми мають застосовуватися в порядку і розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.

На думку народних депутатів, Верховна Рада України надала Кабінетові Міністрів України право визначати порядок та розміри соціальних виплат, передбачених названими законами, змінювати розміри соціальних виплат залежно від наявного фінансового ресурсу Пенсійного фонду України на 2011 рік, чим обмежила конституційні права громадян на соціальний захист.

У Рішенні по справі Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що «передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними». Тому механізм реалізації даних прав може бути змінений державою через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, подібні заходи «можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України», що є найважливішою функцією держави.

Як зазначив Конституційний Суд, «принцип збалансованості бюджету» є визначальним поряд з принципами справедливості та пропорційності (розмірності) у діяльності органів державної влади, зокрема, в процесі підготовки, прийняття та виконання Державного бюджету на поточний рік. Тому пункт 4 розділу VII «Прикінцевих положень» встановлює цілком прийнятний, з конституційної точки зору, механізм реалізації законів України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний захист дітей війни», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

На побутовому рівні це означає, що визначений законами розмір соціальних виплат в Україні має здійснюватися в межах реальних можливостей Державного бюджету України на поточний рік. Більші надходження до бюджету означатимуть більші соціальні виплати, менші надходження – менші виплати. З економічної точки зору все це виглядає цілком обґрунтованим та закономірним. З логічної – також не викликає суттєвих застережень. Проте в юридичному плані дане протиріччя залишається, строго кажучи, нерозв’язним.

Справа в тому, що соціально-економічні права в чинній Конституції України «відформатовано» не за моделлю Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, де вони виступають як права-принципи, права-орієнтири чи права-програми, а за моделлю соціально-економічних прав типової соціалістичної конституції мало не сталінського типу.

Як зазначається в статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 року, «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення передбачених у Пакті прав усіма належними способами, включаючи вжиття законодавчих заходів». Очевидно, що якби Конституція України 1996 року містила в собі саме такі формулювання, то Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2011 року ідеально розтлумачувало б її зміст.

Проте насправді соціально-економічні права в Конституції України сформульовано беззастережно імперативно. Вони ніяк не кореспондуються з наявними фінансово-матеріальними ресурсами держави і мають виконуватися в повному обсязі безпосередньо на основі конституційних приписів, які мають найвищу юридичну силу, є невідчужуваними, непорушними й допускають прямий захист в суді (стаття 8, 9, 21 Конституції України 1996 року). Тобто Конституційний Суд України вкотре став заручником політичної утопії, яка не має перспектив на виживання, але все ще залишається в статусі Основного Закону великої європейської держави. Допоки цей стан не буде радикально змінений, антиномії конституційного рівня залишатимуться в Україні автоматично запрограмованими.

Цікаво, що окремі формулювання Рішення Конституційного Суду є підсвідомо провокаційними, подразливими, незручними для українського держапарату. Наприклад, у Рішенні згадується принцип «пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства». Прочитавши це, хочеться запитати у авторів чинного Державного бюджету України: чому у нас вилка бюджетних зарплат становить 1:40 в той час як в США вона дорівнює 1:5, а в Західній Європі 1: 4 ? Чому в Україні, де нібито панує принцип «пропорційного перерозподілу», парламентарій одержує заробітну плату, яка в 6-8 разів перевищує зарплату хірурга вищої категорії, в той час як в Німеччині зарплата парламентарія є у півтора рази меншою від зарплати такого ж хірурга?

Не ясно також, чому згідно із засадами пропорційності зарплата українського народного депутата або міністра є у 5-6 разів більшою, ніж зарплата університетського професора й чому фешенебельні квартири безкоштовно одержують працівники Верховного і Конституційного Суду, а також Генеральної прокуратури України, хоча на основі статті 47 Конституції України безкоштовне житло в країні мають одержувати лише «громадяни, які потребують соціального захисту»? Втім, тема соціально-економічних прав та пов’язаних із ними соціальних виплат була невдовзі продовжена Конституційним Судом в Рішенні від 25 січня 2012 року.

Конституція і права людини

01.03.2012 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частини першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2,3,6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України» від 25 січня 2012 року

   

Юридична суть цього добре відомого українській спільноті. Рішення зводиться до наступного. Як визнав Конституційний Суд, «Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України». Крім того, «суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються принципом законності», що передбачає «застосування судами України законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції». Як зазначив Суд, діяльність Кабінету Міністрів України повинна виходити із засад «фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України».

На практиці це означає, що державне забезпечення соціального захисту громадян має здійснюватися в межах запланованих бюджетних витрат, причому в тому випадку, коли чинне законодавство України передбачає більший розмір соціальних видатків (виплат), ніж це може дозволити собі поточний Державний бюджет, реальний розмір виплат має визначатися не законодавством чи судовими рішення на його основі, а реальними можливостями Державного бюджету, простіше кажучи, планом фінансових витрат і надходжень Української держави.

На перший погляд, дане рішення будується на засадах здорового глузду, бо кожній людині відомо, що «треба жити по кишені», «не варто жити в кредит» тощо, проте цей реалістичний підхід викликав низку «окремих думок» в Конституційному Суді України. Зокрема, судове Рішення супроводжують «окремі думки» суддів В. Шишкіна, Д. Лилака, П. Стецюка та М. Маркуш.

Так, суддя В. Шишкін критикує вузькість «філософії» рішення Суду, його «безмежне теоретизування», некоректність використання Судом зарубіжних прецедентів (практики Європейського суду з прав людини) тощо.

Д. Лилак констатує неповноту відповідей Конституційного Суду на поставленні запитання, помилковість переконання Суду в тому, що неможливість фінансового забезпечення соціально-економічних прав та необхідність запобігати «загрозам економічній безпеці України» мають призводити до «зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги». Як зазначає суддя Д. Лилак, здійснення права громадян на соціальний захист підлягає обмеженню лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Суддя П. Стецюк вважає, що своїм тлумаченням Конституційний Суд «зробив спробу прирівняти Кабінет Міністрів України до статусу законодавчого органу, фактично зобов’язавши суди загальної юрисдикції при розгляді соціальних справ безпосередньо застосовувати положення підзаконних актів Уряду України, незважаючи на закони як такі».

На думку судді М. Маркуш, Конституційний Суд помилився, визнавши своїм рішенням можливість «коригування соціальних законів підзаконними нормативними актами шляхом врегулювання… розмірів [соціальних] виплат у бік зменшення», що є насправді «скасуванням або звуженням соціальних прав і гарантій, отже, порушенням визначеної Конституцією України процедури внесення змін до законів». Як узагальнює ситуацію суддя М. Маркуш, «відповідно до статей 1, 3 Конституції України держава не може довільно відмовлятися від взятих на себе фінансових зобов’язань, передбачених законами».

Ознайомившись з вищезазначеним, важко не помітити, що судді, які вдалися до написання «окремої думки», зробили це в межах своїх статусних можливостей. Їх критика є професійною, аргументованою та деталізованою, але водночас це типова критика зв’язаних присягою суддів. Тобто, на відміну від академічної спільноти, судді Конституційного Суду в своїй професійній якості можуть сприймати чинну Конституцію України лише в позитивному плані. Для них вона не просто літературний документ, а правовий ідеал, джерело справедливості, втілення розуму й найкращих сподівань Українського народу.

Так і має бути, бо якщо суддя не вірить в закон, на основі якого він ухвалює рішення, то чого варте його суддівське переконання? Для суспільного загалу слова суду – це слова самого закону, права… З іншого боку, ідеальних законів і конституцій не існує. Будь-який закон – це лише витвір людської уяви і думки, стислий виклад практичного досвіду, втілення людських сподівань на майбутнє.

Якщо подивитися саме з такої точки зору на Конституцію України, то важко не помітити її суперечливого характеру, що й проявилося в ділянці соціально-економічних прав. Конституція України має типовий набір соціально-економічних («позитивних» – мовою науки) прав і свобод, реалізація яких розрахована не на вільний ринок, капіталізм і свободу, а на планову економіку, державну власність і розподільчу економічну систему. Сказати про це відверто конституційні судді в силу свого посадового становища не можуть, а мирно жити з таким набором патерналістських прав і свобод українському суспільству надалі не випадає.

Йдеться про парадокс не правового, а вищого рівня. Соціалістичні суспільства готові поділитися зі своїми громадянами всім, що вони мають, але за логікою власного економічного побутування не можуть виробляти, бо не мають для цього адекватної мотивації, стимулювання. Навпаки, ринкові суспільства (США, Великобританія, Канада) виробляють і заробляють багато, але мало що «дарують» своїм членам поза ринком. Найчастіше вони взагалі не визнають і не передбачають соціально-економічних прав в якості подарунків держави. Що ж стосується України, то її конституційна система в ділянці економічних прав є соціалістичною, в ділянці ринку – вульгарно-капіталістичною, в ділянці політики – лицемірно-демагогічною. Спробуй-но за таких обставин забезпечити соціальні виплати на рівні утопічних стандартів.

Відтак, виникає системне протиріччя. Конституція гарантує нереальні блага, а економічна система ці блага нездатна виробляти і розподіляти. На папері Українська держава малює шоколадні торти, а в коморі має лише сухарі в дірявому мішку. Очевидно, що платити людям більше грошей, ніж їх надходить до Державного бюджету, можна лише за рахунок запозичень або емісії. Емісія веде прямою дорогою до інфляції, інфляція – до соціальної нестабільності й революції, революція – до диктатури, якої ніхто не хоче.

Журналісти і юристи молодшої генерації це розуміють, але продовжують ганити Конституційний Суд за те, що він відібрав у народу належне йому за законом… Трагікомічна ситуація – якась турецька чи латиноамериканська… Втім, якщо українське життя не зазнає ближчим часом реформування, Конституційний Суд й надалі вироблятиме юридичні паліативи. Це класична закономірність: негаразди Основного Закону має виправляти Суд. Суд буде ухвалювати алогічні рішення, які дозволятимуть «соціалістичним» правам виживати в умовах хаосу капіталістичних пріоритетів...

Той факт, що Україна мусить змінитися, доводить сама повсякденність. Не випадково в Україні йдеться про Конституційну Асамблею та оновлення Основного Закону. Отже, наостанок маємо питання майже філософського рівня. Йдеться про готовність України до вибору оновлених конституційних засад.

 

Політика і права людини

20.02.2012 | Євген Захаров

Європейський суд призначив публічний розгляд справи Луценко проти України на 17 квітня

   

На сайті Європейського суду викладений розклад восьми публічних слухань справ на першу половину 2012 року. Загалом розгляд заяв і ухвалення рішення в основному здійснюється Судом у письмовій формі, але в деяких конкретних випадках Суд приймає рішення про проведення публічних слухань. Зазвичай вони відкриті, якщо Голова Палати або Великої палати не ухвалить іншого рішення. Суд заслуховує позиції сторін, ставить питання представникам держави та заявника, а в кінці судового засідання судді виходять на нараду. Рішення по суті приймається пізніше.

Сім з восьми справ слухаються Великою палатою. Вона складається з 17 суддів і розглядає справи, подані за клопотанням однією із сторін протягом трьох місяців після ухвалення рішення Палатою, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення. До речі, жодна українська справа ще Великою палатою не розглядалася.

Восьма справа, призначена для публічного слухання Палатою Суду на 17 квітня – справа Юрія Луценка. Це доволі рідкісний випадок – з більш, ніж 800 справ, в яких ухвалені рішення по суті щодо України, тільки справа Салова слухалася публічно. Її поєднує із справою Луценка виразні політичні мотиви кримінального переслідування. Цілком зрозуміла позиція Суду, який воліє в таких випадках висвітлити позиції сторін для громадськості та медіа.

До 17 квітня ми вже будемо знати рішення суду першої інстанції і, скоріше за все, і Апеляційного суду у справі Луценка. Усі, хто слідкував за ходом судового процесу, переконані: кримінальні справи розвалилися, кримінально караних дій Луценко не вчиняв, і має бути виправдальний вирок. У вину Луценка, здається, не вірить навіть прокуратура, яка вимагає 4.5 роки позбавлення волі, хоча санкція статті 365 КК, яку інкримінують Луценку, передбачає від 7 до 12 років позбавлення волі. І водночас всі вважають, що вирок буде обвинувачувальним, бо є політичне замовлення – виключити Луценка з виборчого процесу.

Адвокат екс-міністра Ігор Фомін пояснив: «На публічні слухання поставлено два питання – про незаконність арешту Юрія Луценка та про наявність політичних мотивів тримання Юрія Віталійовича під вартою. Суд надзвичайно вимогливий до доказів, на основі яких виносить рішення. Але зважаючи на те, що Парламентська Асамблея Ради Європи нещодавно ухвалила резолюцію, якою визнала політичний характер переслідування опозиціонерів, я впевнений, що ми зможемо це довести і Європейському суду».

Отже, Європейський суд буде розглядати питання, чи були порушені щодо Луценка статті 5 та 18 Конвенції. Цікаво, що заява до Європейського суду не містила твердження про порушення статті 18. Але Суд на стадії комунікації поставив питання сторонам щодо цього, тобто фактично спитав, чи були причини арешту законними.

Після рішення Європейського суду у справі Салова усі вироки щодо нього були скасовані, він був виправданий Верховним судом України. Може, українська судова система не буде вдруге наступати на ті ж самі граблі? А ті, хто диктує їй рішення, перестануть ганьбити себе і державу?

Право на справедливий суд

02.03.2012 | Алексей Светиков

Доступ к правосудию на Луганщине

   

Ключевая тенденция: суд утрачивает независимость

Основной тренд изменений судебной системы двух последних лет – резкий рост ее зависимости от других ветвей власти. По нашей оценке, «подчинение» судебной системы происходит целенаправленно за счет институционных и законодательных реформ, за счет кадровых назначений, главным образом - председателей судов, и за счет показательных санкций в отношении «неугодных» судей. По мнению правозащитника Николая Козырева (в интервью АРН), благодаря «реформам Высший совет юстиции и Высшая квалификационная комиссия превратились в Инквизицию в отношении каждого судьи». В заявке на антипремию «Будяк року – 2011» ЛОО КИУ аргументировал свое предложение присудить ее Высшей квалификационной комиссии судей тем, что она работает исключительно как репрессионная машина в отношении неугодных судей, а не на повышение качества судейства.

Сегодня суд зачастую выступает в роли придатка, легализующего политические решения исполнительной власти. «Наши судьи полностью зависимы от власти. Они, по сути, являются чиновниками», – считает луганский адвокат Игорь Чудовский. В результате не только в Киеве, но и в регионах появились «политически ориентированные дела».

Так, судебный репортер Валерий Жаровный сравнил два рассмотренных луганскими судами в 2011 году резонансных уголовных дела, которые очень близки по составу преступления, но закончились для обвиняемых совершенно по-разному.

15 июня 2011 г.  Николай Девицкий, учредитель компании «Астра» и председатель независимого профсоюза таксистов, среди белого дня с использованием спецсредства (телескопической дубинки)  избил водителя маршрутного такси за то, что тот, по его мнению, остановился для высадки пассажиров в неположенном месте. Пассажиры маршрутки, ставшие свидетелями, вызвали «Скорую», и  водитель с сотрясением мозга и другими телесными повреждениями был госпитализирован. Николай Девицкий имеет несовершенного сына.

В ночь на 4 июля 2011 года Роман Ландик в ресторане «Баккара» избил посетительницу Марию Коршунову, которая с сотрясением мозга и телесными повреждениями была госпитализирована. Роман Ландик также имеет несовершеннолетнего сына.

В отношении Николая Девицкого было возбуждено уголовное дело по статье 296 часть 1, избрана мера пресечения в виде подписки о невыезде, о возмещении ущерба избитому водителю не сообщалось. Каменнобродский суд применил в отношении Девицкого амнистию.

В отношении Романа Ландика за совершенно аналогичные действия было возбуждено уголовное дело по статье 296 часть 3, избрана мера пресечения в виде ареста. Он около полугода находился в СИЗО, а в зале судебных заседаний – в клетке. Родственниками Ландика с пострадавшей было подписано мировое соглашение и выплачена компенсация в сумме 300 тыс. грн. Тем не менее Роман Ландик был осужден Ленинским районным судом Луганска к трем годам лишения свободы (с отсрочкой на два года).

В связи с этим  Валерий Жаровный задает уместный вопрос: в каком из этих двух случаев украинский суд действовал по закону?

Впрочем, для Луганской области это не есть чем-то новым. После относительной независимости судей в середине 90-х годов, с назначением председателем областного суда «сильного администратора» Леонида Фесенко, в регионе довольно быстро выстроилась «вертикаль» судов. Которые и в то время принимали «политически ориентированные решения». Максимального уровня эта практика достигала в 2002-2004 годах, а в последующие пару лет вмешательство власти в рассмотрение судебных дел существенно уменьшилось. Правда, при одновременном увеличении коррупционной составляющей в процессе осуществления правосудия.

Проблема настолько глубока, что ее невозможно решить на уровне выполнения стандартных рекомендаций Совета Европы. На наш взгляд, более действенными средствами могут быть:

- прямое  избрание председателей судов жителями соответствующих территорий (из числа судей соответствующих судов) с увеличением их полномочий в инициировании дел о назначении или привлечении к ответственности судей их судов;

- увеличение срока давности по уголовным делам, связанным с вмешательством в правосудие, до 20 лет.

 

 

Важнейшая тенденция: потеря  репутации

 

Особенность третьей ветви власти состоит в том, что ее вердикты почти всегда принимаются в ущерб конкретным интересам одной из сторон. Общество признает право принятия таких решений судьями только при условии высокой репутации последних. Преступник не может осуждать за преступления других людей, это не будет воспринято общественным мнением.

В последние годы репутация украинского правосудия скатилась на рекордно низкую отметку, значительная часть социума поддерживает идею люстрации в судебной системе. Репутационные потери  правосудие несет в связи с крайней коррумпированностью судебной системы, и в связи с тем, что судьями назначаются (и продолжают быть после назначения) явно профнепригодные по моральному или квалификационному уровню люди.

Основой коррупции в сфере правосудия продолжают оставаться устойчивые связи судья-адвокат, при наличии  которых «дела» решаются не по закону, а по «связям» адвоката и размеру его «гонорара», которым тот делится с судьей. Об «эффективности» этих связей можно судить по такому факту: после создания в Северодонецке элитного жилого комплекса «Ориана», где стоимость квартир начинается с 500 тыс. грн., туда за два года переехала добрая половина судей северодонецкого суда.

Рекордсменами по количеству попавших в печать историй компрометирующего характера являются судья северодонецкого суда Руслан Юхимук и судья Ленинского суда Луганска Елена Запорожченко. Своеобразное досье на этих судей привел в интервью изданию «Остров» заместитель председателя комитета Верховной Рады по делам правосудия Юрий Кармазин (http://ostro.org/articles/article-77894/).

Еще до назначения Руслана Юхимука судьей пожизненно он стал «героем» нескольких громких историй вроде открытия в отношении него двух коррупционных дел или стрельбы из пистолета в потолок ресторана, дабы «отшить конкурентов» от билиардного стола. Любое из таких «приключений» сделало бы невозможным (ввиду явной профнепригодности по моральным качествам) назначение судьей в цивилизованной стране. В Украине Руслану Степановичу это не позволяло быть судьей лишь до тех пор, пока к власти не пришли представители «союзнической» политической силы. Включающей в себя и Леонида Фесенко. И это лишь укрепило судью во мнении, что ему все позволено: 10 февраля 2012 года ВККС объявила Юхимуку выговор. Вряд ли последний, много людей жалуются на действия  этого судьи.

Много проблем перед избранием судьей пожизненно было и у Елены Запорожченко. Например, В 2007 году делами  Запорожченко всерьез интересовалась Генеральная прокуратура Украины – по поводу процессуальных нарушений в пользу  лица, осуществившего рейдерский захват. Увы, она тоже, как и Юхимук, судья пожизнено. И в 2011 году продолжала «радовать» луганчан перлами «правосудных решений». Например, 10 марта 2011 года во время открытого судебного процесса по делу о взрыве в Луганской городской больнице №7 она заявила сотруднику газеты «XXI век» Злате Волконской, что журналист не может находиться в зале суда, а тем более вести диктофонную запись без ее разрешения.

Впрочем, участниками  скандалов периодически становятся и другие судьи региона. Так, в мае 2011 года открывалось дисциплинарное производство в отношении судьи Жовтневого райсуда Луганска Юлии Лозко. Что не помешало ее одновременному повышению – переводу в апелляционный суд Луганской области.

Северодонецкий адвокат Игорь Радченко на публичной встрече с Геннадием Москалем в Северодонецке информировал о коррупционных действиях председателя Сватовского районного суда Станислава Юрченко. Который, по информации Радченко, фактически руководит работой предприятия, формально принадлежащего его жене. Информация об этом появлялась и в СМИ. Впрочем, следует скептически относиться к возможности возбуждения коррупционного дела в отношении любого главы местного суда Луганщины: они слишком плотно встроены в «вертикаль». Например, задержание судьи Антрацитовского горрайонного суда, вымогавшего взятку от частного предпринимателя за освобождение того от уголовной ответственности за организацию игрового бизнеса, не имело какого-либо логического продолжения. 

По нашему мнению, общество имеет право с особым вниманием наблюдать за деятельностью судей, поскольку от этого зависит правопорядок в государстве. Однако в Украине нет эффективно действующих инструментов, которые позволяли бы обеспечивать репутацию системы правосудия не путем цензуры на обнародование фактов недопустимого поведения судей, а путем принятия по таким фактам действенных дисциплинарных мер.

Система привлечения судей к дисциплинарной ответственности нуждается в коренной перестройке, она должна объединить элементы защиты судей от преследования за законные решения и, в тоже время, участие общественности в инициировании дисциплинарного производства.

 

Тенденция: увеличение неравенства сторон в суде

 

В 2010 году в Луганской области было осуждено 14058 лиц, оправдано – всего 12.  И эта разница с каждым годом увеличивается. Игорь Чудовский из адвокатской компании «Чудовский и партнеры» в интервью АРН обращает внимание, что на сегодняшний день в Украине выносят всего 0, 1% оправдательных приговоров. В то время как при Сталине оправдательных приговоров было 10%, при Хрущеве – 25-28%. А при царе все 70!».

Позиция ст. 16-1 УПК о равенстве прав и состязательности обвинения и защиты в уголовном процессе не соблюдается. И это неравенство имеет тенденцию к усилению. Луганские адвокаты обращают внимание, что судьи, как правило, напрямую противостоят им и выполняют работу обвинителей, доказывая виновность обвиняемого вместо прокурора.

Впрочем, нарушение принципа равенства сторон  происходит на всех стадиях уголовного процесса: на досудебной стадии, во время судебного следствия, при оценке доказательств и вынесении приговора.

Следствие  в случаях, когда подследственный отказывается «сотрудничать» (то бишь, признавать свою вину), часто обращается в суд с представлением об изменении меры пресечения на взятие под арест. Обычно «обосновывая» его тем, что обвиняемый, находясь на свободе, будет препятствовать следствию. Без приведения каких-либо фактов, свидетельствующих, что обвиняемый совершал такие действия, находясь под подпиской о невыезде. Как правило, судьи поддерживают такие представления, игнорируя контрдоводы защиты. Примером подобного решения является, по нашей оценке, постановление Жовтневого суда Луганска о заключении в СИЗО Виктора Гижевского. Единственного из шести должностных лиц ЛГКП, обвиняемых в хищении средств из платежей за коммунальные услуги, который на стадии следствия отказался признать себя виновным.  Практикующие адвокаты отмечают, что за последние два года вдвое уменьшилось количество решений судов об отмене меры пресечения в виде ареста, суды отказывают в этом даже в тех случаях, когда имеются медицинские показания о необходимости лечения вне стен СИЗО. Как считает юрист Богдан Бондаренко, причина в том, что пребывание в СИЗО значительно ухудшает возможности для защиты в уголовном процессе. И что помещение в СИЗО дает следствию возможность добиться от подозреваемого любых признательных показаний. Тем более, что в СИЗО подозреваемый (то есть, юридически невиновный человек) может находиться несколько лет.

Во время судебного процесса судьи, как правило, поддерживают обвинителя в его процессуальном противостоянии с защитой, а иногда прямо препятствуют последнему в предоставлении доказательств. Пример таких действий: 6 сентября 2011 года Жовтневый суд Луганска, рассматривающий уголовное дело руководителей ЛГКП по ст. 191 ч. 5 УК Украины, отказался удовлетворить ходатайство обвиняемого Виктора Гижевского приобщать к делу копии квитанций о приеме платежей без выдачи кассового чека. Которые, по мнению обвиняемого, свидетельствуют о его невиновности. Суд отказался приобщить эти материалы с мотивацией, что они «не являются предметом обвинения по данному делу».

Наконец, явное процессуальное неравенство защиты и обвинения в уголовном процессе проявляется в практике возврата дел на доследование. В случае, когда защита доказывает необоснованность обвинительного заключения, суд, как правило, вместо вынесения оправдательного приговора принимает решение о возврате дела на доследование. При этом обвиняемый, вина которого в суде доказана не была, остается в СИЗО.

Подобное неравенство процессуальных прав наблюдается и в административных процессах, особенно в судах первой инстанции, зависимых от местных исполкомов и райгосадминистраций. В последнее время явный «обвинительный уклон» в отношении должников (и в пользу коммунальщиков) демонстрируют суды по делам о взыскании задолженностей по коммунальным услугам.

 

Несправедливость судебных решений

 

Действующие адвокаты отмечают избирательный подход к судов к подсудимым: судьба последних напрямую зависит от их материального положения. И у следователей, и у судей существует своеобразный прейскурант: за год смягчения приговора, за выбор меры пресечения без лишения свободы и др. Елена Андреева, адвокат компании «Андреева и партнеры» в интервью АРН утверждает, что только 30% судебных решений можно назвать справедливыми, во всех остальных случаях судьи отстаивают интересы тех, кто имеет деньги или силу.

Пример  подобного судебного вердикта из нашей практики: гражданин Н., 26 лет, был избит и ограблен тремя посетителями северодонецкого кафе. По видиозаписи камеры наблюдения (на которой видно, как трое мужчин уводят Н. в тень), дознание установило нападавших и изъяло похищенное имущество, а к делу приобщило заключение судмедэксперта о побоях. Однако судья при рассмотрении дела видиозапись проигнорировал, что позволило переквалифицировать его из ограбления в кражу. И освободить грабителей от наказания. Апелляционный суд приговор отменил.

Уникальный приговор вынес новоайдарский районный суд. Водитель, якобы виновный в совершении ДТП, в котором погибли 5 человек, был приговорен к 6-ти годам лишения свободы с выплатой материального и морального ущерба. В приговоре судья указал, что обвиняемый «вину свою признал, но ничего не помнит». Действительно, выживший при аварии водитель в результате посттравматической амнезии ничего не помнил. Но следователь убедил его признать, что он  виновен в ДТП, и это признание было единственным основанием для вынесения приговора. Приговор отменен кассационной инстанцией.

Кассационным судом отменены определения Северодонецкого городскоого суда и Донецкого апелляционного административного об оставлении без рассмотрения иска общественной организации «Зелений світ» к заместителю председателя луганской облгосадминистрации. Судьи оставили иск без рассмотрения, считая, что рассматривать его следует в окружном суде, а не в местном, хотя норма КАСУ оставляет это на выбор истца. И вряд ли судьи не знали, что принимают заведомо незаконное решение.

Увы, нарушения норм материального и процессуального права при вынесении судебных решений является в Луганской области обычным делом. В лучшем случае такие решения отменяются апелляционной или кассационной инстанциями. Однако, в Украине не предусмотрены какие-либо меры реагирования на факты принятия судьями незаконных решений: ни на уровне государственных органов, ни на уровне органов судейского самоуправления. Отмена решения судьи вышестоящей инстанцией вообще не оказывает никакого влияния на его дальнейшую профессиональную карьеру. А должно. И начать можно с открытой публикации статистических данных о количестве рассмотренных каждым судьей дел, с разбивкой по категориям, и о количестве решений, отмененных апелляционной и кассационной инстанциями.

 

Право на защиту не является эффективным

 

И суды Луганской области, и государственное обвинение систематически демонстрируют неуважение к праву обвиняемых на защиту, игнорируют нормы процессуального законодательства, которыми это право обеспечивается.

Примером может быть резонансное дело Михаила Пащука. 8 декабря Ленинский суд Луганска вынес постановление о помещении обвиняемого Михаила Пащука в медицинское учреждение для проведения стационарной  комплексной судебной психолого-психиатрической экспертизы. В постановлении указан срок обжалования постановления – трое суток со дня вынесения.

Однако, уже 10 декабря, когда постановление суда еще не вступило в законную силу, следователь  с помощью конвоя принудительно доставил Пащука в закрытое отделение строго надзора Луганской областной психоневрологической больницы. Прокуратура не усмотрела в таких действиях следователя нарушения. Михаил Пащук успел подать апелляционную жалобу на это постановление, и оно было рассмотрено апелляционным судом Луганской области  в порядке письменного производства. Ни адвокат Пащука, ни он сам на рассмотрение апелляционной жалобы не приглашались. Нельзя считать такую апелляционную процедуру эффективным средством защиты.

Нам представляется, что выделенные из контекста конкретных дел подобные процессуальные нарушения в первую очередь должны стать предметом стратегических дел, проводимых правозащитными организациями. Результатом таких дел должно быть:

- формирование информационной среды, публичное осуждение (по результатам пересмотра дел) практики нарушения процессуальных прав;

- обобщение правоприменительной практики на уровне Верховного и кассационных судов;

- принятие решений международного суда по правам человека.

 

Рассмотрение дел в отсутствии ответчика

 

Неотъемлемое право человека, привлекаемого к суду по гражданскому или другому делу – иметь возможность пояснить суду свою позицию. Для этого человек, по меньшей мере, должен быть надлежащим образом уведомлен о дате, времени и месте проведения судебного заседания. Обязанность такого уведомления возлагается на государство. Если такого уведомления не было, а суд постановил вердикт, то следует считать, что право на доступ к правосудию безусловно нарушено.

Примеры таких нарушений привел правозащитник из Славяносербска Андрей Саковский. Так, заочное решение судьи Артемовского районного суда города Луганска Степиной О.С. от 12.01.2010 года (дело № 22ц-1799/10) о взыскании морального вреда было отменено, поскольку дело рассмотрено в отсутствие ответчицы, и в материалах дела отсутствуют доказательства, что она была надлежащим образом уведомлена о времени и месте судебного заседания. Аналогичное нарушение было допущено судьей Стахановского городского суда Луганской области Гончаровым О.М. при рассмотрении гражданского дела №22-939/10 по иску о взыскании задолженности за обслуживание дома и придомовой территории.

Впрочем, довольно часто в материалах судебного дела делается отметка, что участник процесса уведомлялся о времени и месте проведения судебного заседания, но в суд не явился. Хотя на самом деле этого не делалось. Потенциально любой житель Луганской области может неожиданно для себя узнать, что в отношении него уже принято некое судебное решение. А он не знал не только о дате судебного заседания, но иногда и о том, что к нему подавался иск. Например, такое случается примерно в половине случаев принятия решений о взыскании задолженностей по коммунальным платежам или о привлечении к ответственности за административные правонарушения.

Андрей Саковский представил нам результаты своего исследования по фактам нарушения статьи 268 КоАП Украины – когда дела рассматривались в отсутствие лица, привлекаемого к административной ответственности, и в деле не было данных о своевременном его уведомлении о месте и времени рассмотрения дела. Такие случае фиксировались в большинстве судов Луганской области. Например, в Краснолучском городском суде (дело  в отношении С.  Н.Ю., ст. 130 ч.1 КоАП Украины); Славяносербском районном суде (дело в отношении П… В.Г. , ст. 121 ч. 3 КоАП Украины); Новоайдарском районном суде (дело в отношении З.  И.И., ст.130 ч.1 КоАП Украины); Ленинском районном суде (дело в отношении М.  М.Д. по ст.130 ч.1 КоАП Украины, А.  А.А. по ст.124, 122-4 КоАП Украины); Каменнобродском районном суде (дело в отношении М. А.В. по ст. 122 ч.4 КоАП Украины); Краснодонском  горрайсуде (дело в отношении С.   И.М. , ст.130 ч.1 КоАП Украины); Артемовском районном суде (дело в отношении Ш.   Г.Л., Мороз А.А. по ст. 130 ч.1 КоАП Украины, Ш.   С.М. по ст. 122 ч.4 КоАП); Лутугинском районном суде (дело в отношении Р.  С.С. по ст. 130 ч.1 КоАП Украины); Первомайском городском суде (дело в отношении К.  Д.Ю., ст.130 ч.1 КоАП Украины); Ровеньковском городском суде (дело в отношении Р.   А.А. , ст.130 ч.1 КоАП Украины); Северодонецком городском суде (дело в отношении П.    В.С., ст.124 КоАП Украины); Лисичанском городском суде (дело в отношении Л.  Н.В., ст.130 ч.1 КоАП Украины); Жовтневом  районном суде (дело в отношении Л.   Ю.А. ст.122 ч.3 КоАП).

Лучший вариант, когда после суда, о котором ответчик не знал, приходит по почте копия заочного судебного решения: в этом случае его можно обжаловать. Хуже, когда о принятом в суде решении человек узнает от судебного исполнителя, который приходит накладывать арест или изымать имущество. А в нашей практике был случай, когда пенсионер узнал о решении суда, которым с него уже взыскивались деньги в пользу третьего лица, когда пошел в Пенсионный фонд узнать, почему уменьшилась пенсия. Оказалось, что взыскивают по исполнительному листу.

Обычной практикой для судов Луганской области является принятие решений, затрагивающих права и обязанности  третьих лиц,   которые к участию в процессе не привлекались. Например, так рассматриваются практически все иски о взыскании задолженности по коммунальным платежам: иск предъявляется к лицу, на которое оформлен договор или лицевой счет, а взыскание задолженности по решению, принимаемому судом, производится со всех проживающих солидарно . То есть с лиц, который о судебном иске могли и не знать.

Достаточно часто суды принимают решения по искам, которые затрагивают интересы малолетних или несовершеннолетних детей, не привлекая к участию в процессе орган опеки. В отдельных случаях это становится причиной отмены судебных решений апелляционной инстанцией. Андрей Саковский привел пример такого случая. Так было отменено решение Стахановского городского суда Луганской области от 15.04.2010 года (дело № 22ц-4120/10, судья Зинченко) о выселении из спорной квартиры, в которой с родителями проживал малолетний ребенок, но дело было рассмотрено без участи органа опеки. Однако, чаще всего такие решения не обжалуются вовсе, поскольку у органа опеки нет о них информации.

По нашему мнению, в процессуальные кодексы должна быть возвращена статья, которой предусматривалась обязательная отмена судебных решений, принятых без надлежащего уведомления лица, в отношении которого решением установлены обязанности.

 

Неисполнение судебных решений

 

Вот информация, предоставленная юристом Станично-Луганской районной  организации ветеранов Украины  Александром Левенцом. С 01.11.2011 года Управлением Пенсионного фонда Украины в Старобельском районе не исполняется исполнительный лист  №2-а-2359/9  от 24.02.2010 года,   выданный Старобельским районным судом на имя  гражданки Г. ,   которым Управление Пенсионного фонда Украины в Старобельском районе  обязывалось произвести перерасчет  и выплату надбавки к пенсии гражданки Г. в размере 30 % минимальной пенсии по возрасту. В настоящее время  Управлением  Пенсионного фонда Украины в Старобельском районе подано исковое заявление в указанный суд об отмене вышеуказанного решения суда по вновь открывшимся обстоятельствам, в качестве которого указывается Решение Конституционного суда Украины от 26.12.2012 года №20рп-2012.  В интересах гражданки  Г. подготовлено заявление  в прокуратуру Старобельского района о решении вопроса о возбуждении уголовного дела против должностных лиц  УПФ в Старобельском районе  по факту неисполнения решения суда.

Управлением Пенсионного фонда Украины в Станично-Луганском районе не исполняются  исполнительные листы №2а-90/11 и №2а-91/11 от 02.09.2011 года, выданные Станично-Луганским районным судом на имя  гражданки Ц. и гражданина Ц., которыми Управление Пенсионного фонда Украины в Станично-Луганском районе обязывалось произвести перерасчет и выплату  надбавки к пенсии в размере 30% минимальной пенсии  по возрасту с 01.01.2009 года по 30.11.2010 года с учетом ранее выплаченных сумм. В интересах граждан Ц. подготовлены заявления в Отдел принудительного исполнения решений судов Управления  ГИС Главного управления юстиции в Луганской области о принятии мер в соответствии с требованиями ст. 89 Закона Украины «Об исполнительном производстве».

Эти две истории – ничтожная часть практики юристов, работавших в последние четыре месяца в сфере взыскания через решения судов различных видов социальной помощи. Эта практика свидетельствует, что в Украине в правоприменительной сфере произошла подлинная катастрофа. Все исполнительные службы одновременно прекратили исполнительное производство по действующим судебным решениям о взыскании социальных выплат.

 

 

Отсутствие эффективной юридической помощи

 

Лица, нуждающиеся в юридической помощи в суде или в органах дознания (следствия) по уголовным делам, в значительной мере лишены права на свободный выбор защитника. Предусмотренного как частью первой статьи 59 Конституции Украины (в интерпретации решения Конституционного суда Украины от 16.11.2000 года),   так и статьи 6  ЕКПЧ. Поскольку в качестве защитников не допускаются специалисты в области права (юристы), не получившие специального статуса адвоката. Юрист Виктор Данченко описал, к чему это приводит на практике. 28 февраля 2011 года постановлением судьи Антрацитовского суда Назаровой был отстранен от участия в уголовном процессе в качестве защитника юрист, специализирующийся на правоотношениях, связанных в выполнением правил дорожного движения и с последствиями ДТП Андрей Решетняк. В результате этого обвиняемый Р. был лишен какой-либо правовой помощи.  Подобные решения луганских судов являются типичными и основаны они на правовой позиции Верховного суда, прямо противоречащей, по нашему мнению, позиции Конституционного суда. По нашей оценке, такая практика приводит к ухудшению доступа к правосудию.  Кроме того, получение статуса адвоката связано с весьма непрозрачной и коррупционной процедурой. В результате подобного ограничения конкуренции наблюдается серьезный  негативный тренд - стремительный рост стоимости адвокатских услуг в сравнении со средними зарплатой и пенсией. Адвокатские услуги сегодня недоступны более чем половине населения Луганской области. В таких условиях не может быть эффективной и процедура «pro bona», внедряемая Минюстом; в других странах она рассчитана на обеспечение бесплатной адвокатской помощью существенно меньшей части населения. При этом остаются очень низкими как качество адвокатских услуг, так и морально-этический уровень многих адвокатов. Они не контролируются  ни государственными структурами, ни профессиональными объединениями. Для людей, пострадавших от недобросовестных адвокатов, не существует реальной возможности для подачи апелляций.

Экстремальным примером является случай, описанный в №30 за 2011 год газеты «ХХІ век»: луганский адвокат получил от заказчиков 10 тыс. долларов: 5 тыс. как гонорар и 5 тыс. – для «решения вопроса». Но он оказался настолько некомпетентным и неквалифицированным, что клиенты разорвали договор и потребовали часть денег вернуть. Тот не захотел, а милиция в возбуждении уголовного дела за мошенничество отказала. При очередной встрече адвокат обстрелял машину бывших клиентов из травматического пистолета, о чем милиция составила протокол и возбудила уголовное дело. Тем не менее, этот человек продолжает заниматься адвокатской деятельностью, и даже дает в суде показания против бывшего клиента, используя полученную от него ранее информацию.

Еще одна негативная тенденция состоит в том, что адвокаты все меньше пользуются  иммунитетом, связанным с их профессиональной деятельностью.  Например, луганские СМИ сообщали, что 22.09.2011 года сотрудниками Артемовского РОВД Луганска возле дверей своего офиса была избита адвокат Андреева.

Низкое качество адвокатуры является еще одним обстоятельством, в связи с которым доступ к правосудию для жителей Луганской области является недостаточным. Нам представляется, что улучшить ситуацию в этой сфере могла бы либерализация получения лицензии на адвокатскую практику для юристов по образованию, утверждение обязательных при предоставлении адвокатских услуг форм документов и рекомендуемых тарифов, внекомиссионная периодическая проверка знаний (платные централизованные компьютерные тесты), внедрение апелляционных процедур.

 

 

Правоохоронні органи

20.02.2012 | Ольга Веснянка
джерело: www.dw.de

СБУ підштовхує українського академіка до еміграції?

   

У грудні, після службового відрядження до американської фірми MEL Chemicals, що займається розробкою і виробництвом сорбентів для екології та медицини, сімдесятичотирирічний вчений залишився у США провести відпустку, адже там є друзі та колеги академіка у спільних наукових дослідженнях. Володимир Стрєлко каже, що часто працює у відпустці, так і цього разу – просив працівників інституту надати потрібні йому публікації та деякі матеріали досліджень, посилав письмові розпорядження по роботі, готував міжнародний науковий проект з радіохімії тощо.

За словами співробітників інституту, коли директор перебував за кордоном, співробітники СБУ приходили з перевірками до закладу й вилучили комп'ютер у приймальні керівника. Володимир Стрєлко вважає, що акція була інспірована недоброзичливцями, аби вчинити на нього тиск, ізолювати від інституту й дезорганізувати актуальні роботи з сорбентів для медицини і для вирішення екологічних питань Чорнобиля.

Вчений заявляє, що раніше інститутськими приміщеннями і територією вже цікавились рейдери, які «організовували» візити СБУ. В Управлінні служби безпеки у Києві пояснюють, що проводять перевірку законності дій співробітників Інституту сорбції та проблем ендоекології HAH України в ході передачі інтернетом інформації (наукових робіт, в тому числі досліджень, які проводяться в зоні відчуження ЧАЕС).

Співпраця з рейдерами?

Директор «Антирейдерського союзу підприємців України» Андрій Семидідько сказав Deutsche Welle, що останнім часом дуже поширені випадки залучення претендентами на чужу власність співробітників Служби безпеки. Експерт каже: «За попередньої влади рейдерство чинилось судовими рішеннями, а зараз стало вже дешевше і ефективніше корумпувати чиновника з МВС чи СБУ, аби отримати у розпорядження цілий підрозділ». Семидідько пригадує такі випадки посягання на чиєсь майно, де був задіяний підрозділ СБУ «Альфа», або ж коли порушували кримінальну справу і слідчий давав розпорядження вилучити докази у цих приміщеннях – у супроводі СБУ.

За словами директора «Антирейдерського союзу підприємців України», такі візити організовують, аби залякати, щоб посіяти паніку й отримати свідчення, що стануть аргументами у слідстві чи судовому розгляді: «Аби фігурант був більш зговірливий». До речі, ще 2009 року СБУ порушила кримінальну справу за фактом розтрати службовими особами Інституту чужого майна в особливо великих розмірах.

Секрети Чорнобиля

Науковці з Інституту сорбції та проблем ендоекології припускають, що за перевірками стоять чиїсь наміри привласнити активи закладу. Надто – інтелектуальні. Інститут знаний розробками, дослідженнями щодо застосування вуглецевих і неорганічних сорбентів для екології, медицини, енергозбереження, високих хімічних технологій, має десятки патентів і ноу-хау. Співробітники Інституту заперечують витікання наукової інформації, тим більш секретної.

Генерал-лейтентант СБУ, екс-заступник голови Служби безпеки Олександр Скіпальський у розмові з DW повідомив, що проблема витікання інформації з чорнобильської тематики є актуальною для України. Він згадує, як у 1998-99 роках йому як заступнику міністра з надзвичайних ситуацій доручили контроль за режимом Чорнобильської зони, і вже тоді він був шокований бездіяльністю Служби безпеки щодо захисту наукових матеріалів. «Усі безцінні дослідження, які Україна отримала завдяки своєму трагічному досвіду, завдяки окремим чиновникам і науковцям, розповзались по всьому світу, системно їх ніхто не захищав», – нарікає Скіпальський. За його спостереженнями, цей процес триває й донині.

Олександр Скіпальський солідарізується з СБУ, якщо службовці справді припиняють витік інформації у інтересах держави: «Така безцінна інформація може слугувати розвитку науки й авторитету України, а не так, як теперішня влада займається лише матеріальними накопиченнями, натомість скорочуючи дослідження й закриваючи лабораторії». На думку генерал-лейтенанта СБУ, таку наукову інформацію слід систематизувати й використовувати на паритетних засадах, наприклад дещо поширюючи через ООН.

У держави немає конфіденційної інформації

Правозахисник Євген Захаров стверджує, що про шпигунство у даному разі говорити не варто. Адже шпигунство передбачає передачу саме таємних даних представникам іноземної держави. Як сказала речниця СБУ Марина Остапенко, спеціалісти Держагенства з управління Зоною відчуження вивчили питання і дійшли висновку, що документи, про які йдеться щодо Інституту сорбції та проблем ендоекології, є конфіденційною власністю держави і не можуть бути передані третій стороні. Захаров звертає увагу, що такого правового поняття не існує, а «конфіденційна інформація, що є власністю держави», втратила право на існування з травня минулого року, коли набули чинності нові інформаційні закони – про інформацію та про доступ до публічної інформації. Інформація держорганів з обмеженим доступом може бути або таємною, або службовою. Правозахисник припускає, що скандал влаштовують навмисне, коли академік у США, може, розраховують, що Володимир Стрєлко попросить політичний притулок, а тоді можна буде привласнити і використати його наукові досягнення.

За оцінкою Євгена Захарова, ця історія показує, що в СБУ досі не розуміють переваги вільного обміну інформацією над закритістю, обмеженням свободи інформації з мотивів охорони інформбезпеки: «Коли в СБУ виникає враження, що передається «стратегічно важлива інформація, яка коштує мільйони доларів», спрацьовує рефлекс одразу цю інформацію закрити, а тих, хто з нею працює, оголосити шпигунами». Правозахисник каже, що навряд чи можна стверджувати, що СБУ почала ревно охороняти держтаємниці, адже таких гучних справ небагато. З іншого боку, на думку Захарова, загальна тенденція залякування, яка простежується в діях СБУ останні два роки, є безсумнівною.

 

Редактор: Захар Бутирський

Погляд

20.02.2012 | Інна Сухорукова

Все пізнається в порівнянні

   

Права людини, вочевидь, не є пріоритетом діючої влади. Питання: а коли в незалежній Україні це було пріоритетом? Звичайно, ті, хто має справу із захистом прав людини, знають: таких часів просто не було. Проте різниця все ж таки відчувається. Тобто, і за часів Кучми (та й Кравчука) постійно порушувались права людини у правоохоронних органах, в армії, в медичних установах. За часів президентства  Ющенка таких скарг теж було досить, але все ж таки менше. Зараз правами людини нехтує будь-хто в усіх державних установах.

За часів Кучми виток інформації у пресу, припустимо, про катування в міліції, дуже дорого коштував винним, бо  само розголошення справи вважалося непрофесійністю правоохоронців, за яке їх неодмінно карали. Частіше за все – звільняли з роботи. Інколи відкривали кримінальну справу. Але не було такого, щоб уся правоохоронна вертикаль давала потерпілим тільки ідіотські відписки, підбурюючи правоохоронців на нові «подвиги», як це робиться зараз.

У 2008р. була створена в системі МВС спеціальна структура: представники міністра з прав людини, які мали контролювати дотримання цих прав в системі МВС. Окрім того, при обласних управліннях МВС були створені громадські ради, члени якої – представники громадськості – співпрацювали і з керівництвом обласного управління, і з представниками міністра, і з відділом внутрішньої безпеки. Була інституція мобільних груп, які мали право в будь-який момент відвідати будь-яку установу МВС: ІТТ, райвідділ, приймальник-розподільник. І це – працювало. Не можна сказати, що ніхто не гинув в міліції від катувань, але кількість загиблих була більш ніж вдвічі меншою, ніж зараз. Не можна казати, що нікого не катували. Але й таких випадків було набагато менше. Звичайно, змінювати систему треба також системно. І, маючи прокуратуру, яка не виконувала своїх обов’язків по нагляду за правоохоронними органами і залежні від прокуратури та міліції суди, казати, що за часів Ющенка все було гаразд в правоохоронних органах ніяк не можна. Але спостерігалась чітка тенденція по зменшенню випадків їх порушень. Зараз все навпаки.

Щодо армії, то скорочення терміну строкової служби до одного року дуже вплинуло на кількість і на якість скарг на порушення прав військовослужбовців. Зараз держава порушила права офіцерів, які тепер будуть отримувати пенсії тільки за віком (60 років), а не за відслужений термін, як раніше. Це викликало хвилю звільнень офіцерів фахових і молодих, що не може не позначитись на ситуації в армії. Але скарг у поточному році поки що більше не стало.

На відміну від армії змінити ситуацію на жахливу у правоохоронних органах вдалося одним щигликом, бо за часів Ющенка системно ніхто нічого не реформував. Тільки і треба було – розпустити громадські ради, мобільні групи, прибрати представників міністра з прав людини – і все повернулося не в часи Кучми, де все-таки розум і здоровий глузд якось, хоча і не завжди, спрацьовували, а в далеке радянське минуле.

Я свідомо не торкаюсь політичних репресій – яких не було в такому вигляді з радянських часів. Але це не предмет цього тексту.

А з пересічними громадянами міліція робить все, що хоче. Прокуратура і суди її наявно «кришують». Мафіозні відношення в правоохоронній системі стали наявними. Правозахисні організації отримують  кількість скарг на катування більше в рази. Гірше, на сьогоднішній день, складається і ситуація в пенітенціарній системі, звідки ми постійно отримуємо скарги на переповненість камер, на погане харчування, на побиття та жорстоке поводження з засудженими.

Що стосується прав пацієнтів, то ситуація погіршується і тут. Системно не працюючою медицина була усі роки  незалежності України. Права людини порушувались системно тому, що судово-медична експертиза була і є підпорядкована МОЗу і груддю боронила лікарів в їх помилках, а зовсім не їх клієнтів, і тому, що медицину, як і правоохоронну систему, ніхто, як галузь, докорінно не реформував. Змін на краще за часів нової влади не тільки не відбулося, а ще й почалися масові закриття по Україні медичних закладів та звільнення лікарів, що вже зовсім може призвести до масового ненадання медичної допомоги.

Ситуацію могли б змінити тільки системні зміни. Найголовніше – прийняття закону про обов’язкове медичне страхування, причому, підбір системи страхування повинен відбуватися з врахуванням і світового досвіду, і конкретних українських реалій. Але на сьогодні ніхто цим не переймається, як не переймалися 5-10 років тому. Більше 10років у ВР знаходяться різноманітні проекти законів про страхову медицину. Але ніхто їх не розглядає. Медицина в країні залишається або платною, або ніякою за своїми можливостями. Смертність населення жахлива – друга в Європі за Росією.

Чому ВР не приймає закон про обов’язкове медичне страхування, сказати важко. Абсолютно точно, що цей безлад вигідний фармакологічним фірмам. Але скоріше за все, нікого з депутатів проблеми з лікуванням населення просто не обходять. Депутати і можновладці знаходяться з пересічними громадянами у паралельних світах. Перші лікуються за кордоном – другі виживають, як можуть. Їхні шляхи просто не перетинаються. Отже, всі 20 років незалежності України права пацієнта – це велика чорна діра, яка, на жаль, вже затягнула мільйони життів.

Як бачимо, там, де влада має бути зацікавлена в реформах, справи не менш кепські, ніж в тих галузях, де влада зацікавлена у відсутності реформ. Справи в медичній галузі надзвичайно показові для загальної оцінки держави в сенсі її ставлення до ст. 3 Конституції України, за якою життя і здоров’я людини є найвищою соціальною цінністю.

Звичайно, Україна – бідна держава, з погано розвиненою економікою. Але все ж таки державні ресурси спрямовуються куди завгодно, але не на захист права на життя. В залежних судах і кишенькових прокуратурах та МВС держава зараз прямо зацікавлена. Я вже неодноразово писала про повну залежність наших судів. Але треба сказати, що рівень залежності сьогодні все-таки вражає, навіть при тому, що судова система не реформована і корумпована. Вражає спрямованість судів на репресивний підхід.

В Радянському Союзі був дуже поширений такий анекдот: американець довго розпитує «а правда, що у вас немає у вільному продажу одягу, продуктів харчування, немає відомих у світі ліків тощо?» Кожного разу радянський чиновник йому відповідає: «правда, але це ніяк не відзначилось на житті радянських громадян». І тут американець питає: «Слухайте, а ви їх дустом ще не спробували?». Мені здається, що час дусту почався за нинішньої влади. Бо все у нас не тільки не по-людськи, а по антилюдськи – системно антилюдськи!

Погляд

26.02.2012 | Федір Веніславський

Маніпуляції з гуманізацією

   

Як відомо, 17 січня 2012 року набув чинності Закон України № 4025-17 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» головною метою якого було істотне пом’якшення санкцій Кримінального кодексу України за окремі злочини економічного характеру.

Однією з ключових новацій цього Закону стала заміна в Кримінальному кодексі України покарання за окремі злочини у вигляді позбавлення чи обмеження волі штрафом. Однак, як свідчить детальний аналіз процедури ухвалення вказаного Закону Верховною Радою України, саме зі статтею 53 КК України (яка визначає поняття штрафу, його розмір, порядок призначення і заміни іншими видами покарання), відбулися дивні метаморфози, котрі, з одного боку, істотно нівелюють головну мету Закону – гуманізацію відповідальності в цілому, а з другого – ставлять під сумнів легітимність самого Закону, а як наслідок – і його конституційність загалом.

Насамперед слід зазначити, що зміст статті 53 Кримінального кодексу України з самого початку викликав численні дискусії і серед народних депутатів України і серед експертів. Так, відповідно до законопроекту № 9221 від 27.09.2011 року частина 2 статті 53 КК України мала наступну редакцію:

«2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Проаналізувавши вказаний законопроект поданий до першого читання, Головне науково-експертне управління Верховної Ради України у своєму висновку від 05.10.2011 року абсолютно обґрунтовано зазначало, що:

«… окремі зміни, запропоновані проектом, не тільки не пом’якшують відповідальність за вказані категорії злочинів, а, навпаки, посилюють її. Зокрема, навряд чи можна визнати "гуманізацією" надання можливості суду замінювати несплачену суму штрафу позбавленням волі (частина п’ята статті 53 КК України, стаття 410 КПК України у редакції законопроекту) строком аж до дванадцяти років. І це при тому, що частина п’ята чинної статті 53 КК України дозволяє заміну штрафу лише громадськими або виправними роботами»;

«Законопроектом (нова редакція статті 53 КК України) передбачено збільшення максимального розміру покарання у виді штрафу до 50 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (далі – неоподатковуваний мінімум), "якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу". Таким чином "стандартний" максимум штрафу як кримінального покарання в разі прийняття цих положень становитиме 850 000 гривень»;

«З огляду на це існує велика вірогідність того, що через масову несплату засудженими накладених на них штрафів суди почнуть замінювати штраф позбавленням волі (як це передбачено у проекті частиною 5 нової редакції статті 53), а відтак кількість осіб, які відбувають позбавлення волі за економічні злочини, та тривалість строків позбавлення волі для таких осіб не тільки не зменшаться, а й зростуть»;

«Викладене свідчить про необхідність відмовитись від припису про накладення штрафу у розмірі, не меншому за розмір заподіяної злочином шкоди, який міститься у частині другій нової редакції статті 53 КК. На нашу думку, розмір штрафу як кримінального покарання має точно визначатись законом, а суд повинен призначати такий штраф виключно у межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини КК».

Процедура ухвалення Верховною Радою України законів чітко визначена розділом IV Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Зокрема, відповідно до статей 102, 113, 114 за результатами розгляду законопроекту в першому читанні, Верховна Рада України може прийняти рішення «про прийняття законопроекту за основу з дорученням головному комітету підготувати його до другого читання». 6 жовтня 2011 року 278 голосами народних депутатів України законопроект № 9221 було прийнято за основу (у тому числі – й ст. 53 зазначеного змісту). (Процес обговорення законопроекту в першому читанні відображено в стенограмі пленарного засідання Верховної Ради України: http://static.rada.gov.ua/zakon/skl6/9session/STENOGR/ 06101109_15.htm).

Відповідно до статті 118 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» до другого читання законопроект подається в редакції, що пропонується головним комітетом. Такий законопроект подається у вигляді порівняльної таблиці.

Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (який був визначений головним комітетом з цього законопроекту) на своєму засіданні 02.11.2011 р. визначив остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонується для прийняття у другому читанні. Зокрема, з врахуванням вищезазначеного експертного висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України від 05.10.2011 року, а також його зауважень від 03 листопада 2011 року про неможливість прийняття статті 53 Кримінального кодексу України в редакції, запропонованій у першому читанні, головним комітетом було запропоновано таку остаточну редакцію частини 2 статті 53 Кримінального кодексу України:

«2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п’ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу».

Порядок розгляду законопроекту в другому читанні закріплено статтями 119-123 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Їх зміст зводиться до наступного: а) під час розгляду законопроекту в другому читанні Верховна Рада проводить його постатейне обговорення та голосування; б) під час розгляду законопроекту в другому читанні проводиться обговорення кожної статті в порядку її нумерації в запропонованій головним комітетом редакції. За наполяганням народних депутатів може бути проведено обговорення врахованої головним комітетом пропозиції, поправки з наступним голосуванням щодо її прийняття, виключення в цілому чи її частини. У такому ж порядку може бути порушено питання про розгляд пропозиції, поправки до відповідного тексту статті законопроекту, прийнятого в першому читанні, але відсутньої у запропонованій головним комітетом редакції; в) після завершення постатейного розгляду законопроекту Верховна Рада проводить голосування щодо прийняття законопроекту в другому читанні; г) якщо до законопроекту немає зауважень народних депутатів, головуючий на пленарному засіданні може поставити його на голосування в цілому як акт Верховної Ради; д) за результатами розгляду законопроекту в другому читанні Верховна Рада може прийняти рішення про прийняття законопроекту в другому читанні та в цілому.

Саме з безумовним дотриманням вказаних положень Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» і мала б відбуватися процедура розгляду та ухвалення законопроекту № 9221 під час другого читання 15 листопада 2011 року. Теоретично.

Однак насправді, як свідчить детальний змістовний аналіз процедури розгляду цього законопроекту в другому читанні, 15 листопада 2011 року на пленарному засіданні Верховної Ради України з редакцією частини 2 статті 53 Кримінального кодексу України відбулися дивні метаморфози, які не мають жодного логічного та правового пояснення. (Процес обговорення статті законопроекту в другому читанні відображено в стенограмах двадцять дев’ятого та тридцятого пленарних засідань Верховної Ради України: http://static.rada.gov.ua/zakon/skl6/9session/STENOGR/15111109_29.htm; http://static. rada.gov.ua/zakon/skl6/9session/STENOGR/15111109_30.htm). Зміст цих стенограм свідчить, що Верховна Рада України розглядала статтю 53 саме в редакції, запропонованій Головним комітетом, оскільки рішення про інший порядок розгляду законопроекту № 9221 парламентом не приймалося. Під час двадцять дев’ятого пленарного засідання розглядалися поправки з 116 по 126 до статті 53 Кримінального кодексу України, які не було враховано головним комітетом в редакції, поданій до другого читання. Жодна з вказаних поправок за результатами голосування прийнята не була. Після розгляду всіх поправок, на тридцятому пленарному засіданні, о 16 год. 30 хв. 29 сек. Верховна Рада України 268 голосами народних депутатів прийняла законопроект № 9221 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності)» в другому читанні і в цілому як закон. Таким чином, аналіз результатів розгляду та голосування за законопроект № 922 свідчать, що Верховна Рада України ухвалила частину 2 статті 53 Кримінального кодексу України в редакції, запропонованій головним комітетом.

Нібито все логічно, і зрозуміло. Теоретично.

Практика ж свідчить про інше. Закон України № 4025-17 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» було опубліковано в офіційному виданні – в газеті «Голос України» № 239 від 17 грудня 2011 року. Аналіз офіційного тексту свідчить, що редакція частини 2 статті 53 Кримінального кодексу України абсолютно не відповідає редакції, проголосованій парламентом 15 листопада 2011 року: «2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до п’ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Суд, встановивши, що такий злочин вчинено у співучасті і роль виконавця (співвиконавця), підбурювача або пособника у його вчиненні є незначною, може призначити таким особам покарання у виді штрафу в розмірі, передбаченому санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, без урахування розміру майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу».  Звідки чи завдяки кому частина 2 статті 53 Кримінального кодексу України набула саме такої редакції залишається таємницею.

Однак, на наш погляд, викладене переконливо свідчить про грубе порушення встановленої процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності Законом України № 4025-17 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності». А відповідно до статті 152 Конституції України це є безумовною підставою для визнання Конституційним Судом України такого Закону неконституційним. Тим більше, що від редакції статей Кримінального кодексу України істотно залежать долі, а часто – й життя багатьох людей.

Залишається лише сподіватися, що хтось з суб’єктів права на конституційне подання  усвідомить це і найближчим часом звернеться до Конституційного Суду України з відповідним поданням щодо конституційності цього Закону.

 

Федір Веніславський, к.ю.н.,
доцент кафедри конституційного права України
Національного Університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

 

 

Міжнародна політика і права людини

24.02.2012
джерело: wcd.coe.int

Українська судова система потребує більшої незалежності

   

CommDH(2012)10

Страсбург, 23/2/2012 - "Системні недоліки у функціонуванні української судової системи серйозно перешкоджають здійсненню прав людини. Влада повинна зробити рішучі кроки для більш ефективного вирішення цих проблем ", – заявив сьогодні комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг у зв’язку з публікацією звіту за результатами його візиту в Україну з 19 по 26 листопада 2011 року.

Комісар рекомендує спростити загальну організацію судової системи та повного уточнення відповідних ролей і юрисдикції різних рівнів у судовій системі, зокрема, на касаційному рівні. Конкретні заходи також необхідні для підвищення прозорості судової системи і мають зробити її більш відкритою для громадського контролю.

Судова система як і раніше уразлива для зовнішнього втручання, в тому числі політичного характеру. "Необхідні рішучі дії в кількох напрямках, щоб видалити ті чинники, які роблять суддів вразливими і послабляють їх незалежність. Влада повинна ретельно вивчити будь-які звинувачення в неправильному політичному чи іншому впливу або втручання в роботу судових органів і забезпечити ефективні засоби правового захисту ".

Комісар закликає українську владу створити справедливі процедури і критерії, пов’язані з призначенням і звільненням суддів, а також застосування дисциплінарних заходів. Він також рекомендує внести зміни до складу Вищої ради юстиції, яка в даний час не відповідає міжнародним стандартам, і забезпечити якість безперервного навчання для суддів, у тому числі практиці Європейського суду з прав людини.

Дисбаланс між захистом і звинуваченням, як і раніше, викликає серйозну заклопотаність. "Важливо гарантувати, що новий Кримінально-процесуальний кодекс буде перебалансує систему у напрямку підвищення захисту прав. Енергійні зусилля, необхідні для забезпечення гарантій справедливого судового розгляду, а також поваги до принципу  рівності сторін".

Комісар також стурбований випадками образливих переслідувань, домагань та інших форм тиску на адвокатів, які порушують права на захист і заважають правникам ефективно служити справі правосуддя.

Він також підкреслює, що "проведення реформи системи кримінальної юстиції являє собою унікальну можливість для вирішення низки структурних проблем, в тому числі надмірно тривалі судові розгляди, невиконання судових рішень і образливі зловживання використанням взяття під варту".

Нарешті, комісар рекомендує посилити заходи, щоб покласти край безкарності у зв’язку з жорстоким поводженням з боку співробітників правоохоронних органів. "Влада повинна вжити термінових заходів для запобігання випадків жорстокого поводження з боку співробітників поліції і забезпечення їхньої відповідальності за будь-які злочинні дії. Демократичний контроль над правоохоронними та силовими структурами повинні бути посилені, в тому числі шляхом забезпечення доступу фізичних осіб до повністю незалежного механізму розгляду скарг ".

Разом з доповіддю, комісар зробив також публічним лист на ім’я прем’єр-міністра Автономної Республіки Крим Анатолій Могильов, в якому він рекомендує конкретні заходи, щоб краще захистити права етнічних груп, що проживають в республіці, зокрема, такі, що стосуються збереження мовного різноманіття і рівних можливостей у доступі до працевлаштування, гідного житла і соціального захисту.

Коментарі влади Україна додаються до доповіді (https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1909623).

 

Оголошення

22.02.2012

Збір коштів на пам’ятник Михайлині Коцюбінській

   

Шановні панове !

 

7 січня цього року виповнилася річниця з дня смерті Михайлини Коцюбинської – відомої постаті в українській культурі, знаного літературознавця, публіциста, видатної особистості.

Створена ініціативна група, до якої увійшли найближчі друзі та соратники п. Михайлини, яка опікуватиметься виготовленням та встановленням пам`ятника на могилі Коцюбинської на Байковому кладовищі.

На замовлення групи підготовлений ескізний проект пам`ятника, виконані необхідні фінансові розрахунки.

Загальний кошторис проекту становить 82 605 грн. Прийнято рішення щодо початку  збору добровільних внесків на реалізацію цього проекту.

Кошти на виготовлення пам`ятника можна перерахувати у ПАТ «УПБ», номер рахунку 2620112401, код банку 300205, код ЄДРПОУ 19019775. Призначення платежу: «Благодійний внесок. Без ПДВ». Отримувач – Сверстюк Євген Олександрович, ідентифікаційний код – 1057403871.

Адреса банку: Київ, вул. Марини Раскової, 15 (1 поверх).

Бюлетень "Права Людини", 2012, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори