пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201208
№08
2012

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

30.03.2012 | Катерина Левченко

Якими я бачу основні програмні кроки нового Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

   

Не буду від початку зупинятися на питанні, кого обере Верховна Рада своїм Уповноваженим з прав людини. Беручі участь у процесах і будучі представницею громадянського суспільства і правозахисних організацій, вважаю, як і мої колеги, що такою людиною не має бути представник влади.

Це принципова позиція, яка потребує пояснення.

Відповідно до Паризьких принципів створення національних інституцій у галузі дотримання прав людини, держави, які вважають себе (і за своєю суттю є) демократичними, мають створювати незалежні інституції, шо сприяють дотриманню прав людини, а також здійснюють контроль (моніторинг) за їх дотриманням з боку різних державних структур та інституцій.

Такі кроки держав пов’язані із розумінням глибинної суперечності державності як такої, що полягає у подвійній природі влади – захисті та примусі, забезпеченні прав та їх одночасному обмеженні. Аксіомою є твердження про те, що саме влада і держава є найбільшими порушниками прав людини. Згадаймо – «держава – є апарат насилля».

Коли ж держава будується на принципах верховенства права, у неї на перший план виходить обов’язок захисту прав людини і попередження їх порушення. Для цього і створюється різноманітні інституції. Вони можуть бути і в середині окремих органів влади (як, наприклад, Управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності органів внутрішніх справ України, яке існувало в МВС України в 2008-2010 рр.), у вигляді комісій – якою була Національна комісія із утвердження верховенства права або є Національна комісія із попередження катувань при Президенті України. Серед таких інституцій лідируючу роль відіграє (або має відігравати) інститут Омбудсмена, будучи своєрідним посередником між владою та громадянами.

При такому баченні інституту Омбудсмену його найважливішим завданням стає сприяння створенню ситуації, коли здійснення державою владних функцій не буде вести до брутального порушення прав громадян. А навпаки, усі існуючи можливості для забезпечення, дотримання та захисту прав людини, які є у влади (владних інституцій, від Кабінету Міністрів до органів місцевого самоврядування), і які також є частиною владних повноважень, будуть працювати і використовуватися на благо людей.

Омбудсмен – це співпрацюючий із владою її жорсткий контролер в усіх порушеннях прав людини!

Співпрацює остільки, оскільки сама влада реалізує захист прав громадян, або готова прийняти допомогу в цьому.

Критикує – без застережень.

На практиці таку модель відпрацювати та реалізувати непросто, особливо, коли спостерігається тотальна монополізація влади, що стає загрозою для дотримання та забезпечення прав громадян України.

Саме така особливість створеної державою інституції із захисту прав людини вимагає її максимального дистанціювання від влади. І сьогоднішня влада має розуміти, що це дистанціювання повинно бути дотримане не лише в інтересах громадян (остільки, оскільки вони цікаві їй), а і у її власних інтересах.

Омбудсмен не належить ані владі, ані опозиції. Він (як інституція) має висловлювати інтереси громадян. І в такій тріаді – влада-опозиція-суспільство – саме останнє має найбільше прав для формування бачення та порядку денного Уповноваженого з прав людини. Саме тому правозахисні та громадські організації як інститути суспільства і вимагають, щоб на посаду Уповноваженого висувалися і обиралися представники громадськості.

Важливо також, якою суспільство хоче бачити цю посаду. Навколо цього питання було багато обговорень в правозахисному та експертному середовищах. Нижче – узагальнення підсумків цих дискусій, а також особисті міркування.

Ситуація із дотриманням прав людини в України в останні роки погіршується. Це констатують сьогодні всі – від представників міжнародних місій, адвокатів, політиків до простих громадян, яким все важче себе захистити. Тож закономірно, що коло та кількість питань, з якими звертаються громадяни до Уповноваженого, шукаючи захист власних прав, неухильно зростає. І відповідно, сама інституція потребує змін у зв’язку з новими викликами та загрозами у цій сфері.

Що ж варто робити в наступні п’ять років? Які пріоритети та принципи є важливими в діяльності майбутнього Омбудсмена?

1. Дотримання принципів існування та діяльності інституту Омбудсмена, як вони сформульовані в міжнародних документах, зокрема, у Рекомендації ПАРЕ №1615, 2003 рік – «Інститут Омбудсмана» та Паризьких принципах ООН 1990 року – «Принципи ООН щодо статусу національних інституцій захисту та сприяння правам людини». Саме в них сформульовані такі важливі характеристики цієї інституції як незалежність, компетентність, підзвітність, незаангажованість тощо. А також неухильне виконання закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», в тому числі, в частині підготовки та подання щорічних доповідей про стан із дотримання прав людини в Україні.

2. Створення інститутів спеціалізованих (профільних) омбудсменів відповідно до практики, яка склалася в багатьох європейських країнах – із прав дитини, свободи слова, гендерної рівності, протидії катуванням тощо. Така відмежування є дуже актуальним у зв’язку із різноманітними проявами порушення прав громадян, необхідністю залучення різних експертів, різними підходами до вирішення існуючих проблем.

3. Формування на основі інституту Уповноваженого з прав людини незалежного національного механізму попередження катувань, відповідно до ратифікованого ще в 2006 році Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Сьогодні прообразом такого механізму в Україні намагаються представити створену при Президенті Національну комісію із попередження катувань. Але за логікою законодавства, відповідно до експертних оцінок та міжнародного досвіду, така функція – незалежного моніторингу, в тому числі в цій сфері, притаманна саме Уповноваженому Верховної Ради з прав людини.

4. Створення представництв Уповноваженого в усіх областях України для розширення можливостей доступу громадян оскаржувати порушення власних прав.

5. Постійний моніторинг виконання міжнародних зобов'язань України, узятих при ратифікації документів у галузі прав людини. В 2012 році Рада ООН з прав людини, куди Україна вдруге подає комплексний звіт – Універсальний періодичний огляд з прав людини – вимагає вперше окремого звіту від Уповноваженого з прав людини. Така робота має бути постійною.

6. Здійснення Омбудсменом самостійних розслідувань за скаргами про порушення прав людини, а не просте перенаправлення отриманих скарг до керівництва тих державних органів влади, на діяльність яких скаржаться громадяни. Робота з резонансними справами як системними порушеннями прав людини.

7. Формування системи прозорості та підзвітності діяльності Омбудсмена суспільству. Постійне інформування про результати роботи через оновлений та перероблений офіційний сайт. Перетворення його на робочий орган, постійне джерело правової інформації, механізм комунікації та зворотного зв’язку із громадянами.

8. Активне використання інструменту конституційних подань для припинення ситуацій порушення прав людини, пов’язаних із прийняттям або наявністю законів, які сприяють цьому. Здійснення правової експертизи законодавчих актів, які розглядаються Верховною Радою України, на предмет непорушення прав людини. Моніторинг впливу законодавчої діяльності Верховної Ради, нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів та Президента, центральних органів виконавчої влади на ситуацію із забезпеченням та дотриманням прав людини.

9. Постійна та системна співпраця із громадянським суспільством, правозахисними організаціями, експертним середовищем. Створення тематичних експертних консультативно-дорадчих груп за напрямами діяльності. З експертами та громадськістю мають формуватися стратегічні та поточні пріоритети діяльності Уповноваженого. Омбудсмен як правозахисна інституція має спиратися у своїй діяльності на громадянське суспільство, не прикриваючись модними сьогодні ілюзорними «громадськими радами», які ні на що не впливають, і нічого не вирішують.

10. Розробка та реалізація спільних з громадськими організаціями, вищими навчальними закладами, науковими організаціями, професійними спілками тощо програм освіти та просвіти в галузі прав людини. Така освіта в галузі прав людини має грати також і попереджувальну роль для недопущення порушень. Знання – це серйозна зброя!

Перелік завдань можна продовжувати. Він такий самий невичерпний, якими невичерпними є порушення прав людини в Україні. І ці завдання є не лише технологіями реалізації функцій Уповноваженого, а частиною ідеології і сутності існування самої цієї інституції.

Важливе те, що діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має знаходитися сама по собі під постійним контролем суспільства. І бути відображеною в щорічному звіті правозахисних організацій «Права людини в Україні», який готується Українською Гельсінською спілкою разом з іншими правозахисними організаціями.

  

Політика і права людини

03.04.2012 | Світлана Дорош, ВВС Україна
джерело: www.bbc.co.uk

Президент на листівці: кому це потрібно?

   

Поява у різних містах України листівок, у яких згадується президент Віктор Янукович, а також акції молоді, яка приходила до держустанов із плакатами, були не політичними, а правозахисними.

Так твердять у русі «Система колективної безпеки молоді від політичних переслідувань МАМА», представники якої долучилися до розклеювання листівок.

На початку березня, а також протягом останніх кількох днів у різних містах молоді люди розклеювали листівки із портретом президента та підписом, який міліція трактувала як образу першої особи держави. Там, зокрема, містилися такі слова: «Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек. Я другой такой страны не знаю, президент которой – бывший ...».

Образливе хуліганство

Акція почалася у Херсоні ще у перших числах березня. Міліція затримала двох студентів, які роздрукували на принтері листівки і одну з них встигли наклеїти.

Як розповів ВВС Україна керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров, хлопців цілу ніч протримали у райвідділі міліції.

«Як вони розповідають, їх допитувало кілька людей у цивільному, які представилися співробітниками СБУ. У хлопців забрали мобільні телефони, проводили обшук у гуртожитку», – каже Євген Захаров.

Правозахисник каже, що спочатку міліція порушила кримінальну справу за статтею 296 – злісне хуліганство, скоєне групою осіб, проте після цього справу закрили, і найближчим часом суд має ухвалити рішення про адміністративне покарання студентів.

«На жаль, політичний акцент затьмарив правозахисну ідею. Ця ідея полягала у тому, що Конституція і міжнародні конвенції, ратифіковані Україною, дозволяють особі вільно і публічно висловлювати свої думки. Хлопці хотіли показати, що люди не повинні боятися говорити все, що вони думають»

Михайло Лебедь, Фундація регіональних ініціатив

Після цих подій херсонські студенти відмовляються спілкуватися із пресою. Мама одного із них, Андрія Пушного, сказала ВВС Україна, що хоче, аби преса залишила її сина у спокої і сама відмовилася давати будь-які коментарі.

Проте, історія не затихла. Як твердять представники громадських організацій, що входять до руху «Система колективної безпеки молоді», в інших містах на знак солідарності із херсонськими студентами подібні демарші влаштовували протягом усього березня.

Також з’явилася інформація про те, що ніби-то листівки із зображенням президента і перефразованою радянською піснею студенти взяли із сайту партії «Фронт змін». Однак у прес-службі партії заявили, що ця інформація не відповідає дійсності і що «Фронт змін» лише надавав правову допомогу херсонським студентам.

На перший раз буде попередження

У Донецьку трьох учасників акції, яку вони назвали «Міліція, досить клеїти молодь!», також допитували у міліції. Їм інкримінували порушення порядку проведення мирних зібрань.

Водночас, в інтерв’ю ВВС Україна начальник відділу зв’язків із громадськістю управління міліції у Донецькій області Ігор Дьомін сказав, що молодих людей ніхто не затримував.

«До будівлі облуправління міліції прийшли три учасники акції. Ще стільки ж було із відеокамерами та фотоапаратами. Вони спробували приклеїти свої плакати до паркану, яким оточено будівлю. Одразу ж наші співробітники запропонували проїхати до райвідділу міліції для з’ясування обставин. Не встигли учасники акції дійти до автомобіля, як в Інтернеті вже з’явилася інформація про затримання», – розповів Ігор Дьомін.

«Нічого протиправного у поведінці молодих людей я не бачу. Я також не бачу образ президента у листівці»

Євген Захаров, правозахисник

Представник Донецької міліції каже, було складено протоколи за статтею 173 – «дрібне хуліганство», після чого молоді люди залишили приміщення райвідділу. Ігор Дьомін пояснив, що «дрібне хуліганство» виявилося в образах першої особи держави.

«Стаття передбачає накладення штрафу, але на перший раз, швидше за все, штрафу не буде: обмежаться попередженням», – сказав ВВС Україна речник Донецької міліції.

Листівки розклеювали також у Рівному, Харкові, Києві та інших великих містах.

Кому це потрібно

Рух «Система колективної безпеки молоді від політичних переслідувань МАМА» не відомий широкому загалу. Проте, його лідери твердять, що до руху входить кілька громадських організацій, які мають досвід проведення акцій протесту та захисту прав молоді. Зокрема, це Українська асоціація студентського самоврядування, рух «Відсіч», Фундація регіональних ініціатив, Молодіжний націоналістичний конгрес.

Керівник Фундації регіональних ініціатив Михайло Лебедь сказав ВВС Україна, що акції молоді не були спрямовані проти президента Януковича, а насправді були правозахисними.

«На жаль, політичний акцент затьмарив правозахисну ідею. Ця ідея полягала у тому, що Конституція і міжнародні конвенції, ратифіковані Україною, дозволяють особі вільно і публічно висловлювати свої думки. Хлопці хотіли показати, що люди не повинні боятися говорити все, що вони думають», – вважає Михайло Лебедь.

Не вбачає протиправних дій у розклеюванні листівок і правозахисник Євген Захаров.

«Звісно, молоді люди хотіли притягти до себе увагу. Можливо, також вони провокували правоохоронні органи на якусь реакцію з тим, щоб вкотре підтвердити, що дії міліції часто є неадекватними. Але слід враховувати, що такі ситуації використовуються [...] владою для посилення ролі правоохоронних органів»

Віктор Небоженко, політолог

«Нічого протиправного у поведінці молодих людей я не бачу. Я також не бачу образ президента у листівці», – сказав Євген Захаров в інтерв’ю ВВС Україна.

Водночас, Михайло Лебедь сказав, що можливо, «формат акції був обраний не зовсім правильно». Він каже, що «якби був більший правозахисний контекст, то була б і інша реакція». За його словами, акції були важливими саме у Херсоні, Донецьку, Харкові – містах, де права людей на мирні зібрання більш обмежені, ніж у столиці чи у західних областях країни.

«Важливо було показати людям, що вони мають право на будь-які акції протесту і що це їхнє право нічим не обмежене», – сказав Михайло Лебедь в інтерв’ю ВВС Україна.

Проте, за «хуліганськими», на думку правоохоронних органів, діями студентів можуть стояти і більш приховані цілі, вважає політтехнолог, керівник центру «Український барометр» Віктор Небоженко.

«Звісно, молоді люди хотіли притягти до себе увагу. Можливо, також вони провокували правоохоронні органи на якусь реакцію з тим, щоб вкотре підтвердити, що правоохоронна система в Україні часто діє неадекватно. Але слід враховувати, що такі ситуації також використовуються (якщо не створюються) владою для посилення ролі правоохоронних органів», – сказав ВВС Україна Віктор Небоженко.

Тим часом, представники молодіжного руху заявляють, що заклеять листівками «Широка страна моя родная...» «усю Україну».

28 березня, 2012 p

Право на життя

20.03.2012 | Анна Кулешевич
джерело: polit.ua

Демонстрация кровавой силы

   

"Політ.ua"  публикует реплику, которая вышла на сайте польского журнала Nowa Europa Wschodnia и посвящена последним событиям в Белоруссии, когда были расстреляны двое обвиняемых в теракте в минском метро.

 

В американском штате Вирджиния в США от момента вынесения смертного приговора до его исполнения проходит в среднем 8 лет. В Белоруссии властям потребовалось всего лишь несколько месяцев, чтобы убить двух друзей, осужденных за взрывы в белорусском метро. Место их захоронения неизвестно, мы не знаем, что стало с телами. Известно лишь, что они были казнены.

11 апреля 2011 года, 17:56 по местному времени. В Минске на станции метро Октябрьская зафиксирован взрыв. Взорвана бомба. 15 убитых, 387 раненых.

30 ноября 2011. Верховный суд выносит вердикт. Виновным в совершении теракта в метро признан Дмитрий Коновалов, а Владислав Ковалев был его сообщником. Оба приговорены к смертной казни. Они были друзьями детства.

16 марта 2012 года. Мать одного из осужденных, Любовь Ковалева, получает письмо с подтверждением исполнения судебного решения в отношении ее сына. Появляются слухи о казни Дмитрия Коновалова.

17 марта 2012 года. Национальное телевидение сообщает о расстреле обоих 25-летних людей.

Последняя подобная страна

Белоруссия является единственной страной в Европе, которая в настоящее время выносит и приводит в исполнение смертные приговоры. Кроме того, это единственная страна в Европе, управляемая диктатором. Уже одно это заставляет усомниться в результатах судебных процессов. 

Однако, много вопросов процесс Коновалова и Ковалева оставляет и сам по себе. Информация о поимке истинных виновников теракта появилась весьма быстро. На удивление быстро. Но столь же быстро выносятся и судебные приговоры в Белоруссии. Поскольку руководит ими на самом деле президент Александр Лукашенко, и он не может допустить дестабилизации ситуации в своей стране. А если уж кто-то решается на такой шаг - то должен понести суровое наказание. И невольно возникает вопрос: сколько среди тех, кто был осужден на смерть (а таких в Белоруссии достаточно - точная численность не известна), на самом деле были невиновны.

Виновны, невиновны, вынуждены?

Коновалов отказался признать вину в суде: обвинение зачитывали по бумажке. Но на допросах он сознался. Во всем. Известно, однако, достаточно способов заставить сделать подобное. Неужели для специалистов в данных вопросах будет сложно вынудить человека поставить подпись под признательными показаниями?

Ковалев во время своего последнего слова в суде настаивал на своей невиновности. Отрицал он и вину Коновалова. Он также сообщил матери во время свидания, что Дмитрий согласился со всеми обвинениями, поскольку был вынужден это сделать.

Тень сомнения накладывают и определенные процессуальные нарушения, которые были зафиксированы во время рассмотрения дела, что лишний раз заставляет не согласиться с правомерностью его исхода и виной осужденных. В американском штате Вирджиния в США от момента вынесения смертного приговора до его исполнения проходит в среднем 8 лет: 8 лет, в течение которых могут появиться доказательства, способные изменить решения суда. Ковалева и Коновалова расстреляли через 4 месяца. Была ли это борьба за справедливость? Скорее демонстрацией силы и власти Александра Лукашенко.

О том, что признание вины Коноваловым скорее всего было вынужденным, заявил глава Парламентской ассамблеи Совета Европы Жан-Клод Миньон. Комитет ООН по правам человека по просьбе сестры и матери Ковалева обратился к белорусским властям с прошением отменить приговор. Решение суда осудили и другие организации по защите прав человека. Его осудила Европа. Но решения это не изменило.

Борьба до конца

Куда более значительной и драматической была борьба Любови Ковалевой за жизнь своего сына. Она умоляла о помощи, она обращалась к президенту Лукашенко: одного его слова было достаточно, чтобы, как по мановению волшебной палочки, спасти жизни 25-летних ребят. Но Лукашенко, был непреклонен.

Любовь никогда не узнает точную дату смерти сына. Она получила лишь обычное письмо с известием, что приговор был приведен в исполнение. В соответствии с белорусским законодательством, ей никогда не выдадут его тело и никогда она не увидит место его погребения. Но она хочет за это бороться. Она хотела бы похоронить сына достойно. Бесспорный тиран и террорист Усама бен Ладен, после смерти был похоронен в традициях своей религии. Молодые люди, чья вина весьма сомнительна, и этого - по мнению белорусских властей - не заслуживают. Нет, ведь иначе их могилы могли бы стать своеобразным местом поклонения, а они сами - мучениками. Нет, власть не может этого допустить.

На лестничных клетках домов, где живут семьи Коновалова и Ковалева в Витебске люди возлагают цветы и зажигают свечи. На улице дежурит патруль милиции. Накануне уже были первые задержания. Фотография Ковалева с черной траурной лентой появилась также в минском метро. Через несколько минут ее унес человек в штатском.

Само расследование требует расследования

Однозначно говорить о вине казненных нельзя. Прежде всего, это невозможно в условиях белорусского суда и следствия. Правду знали Владимир Коновалов и Владислав Ковалев, но они унесли ее с собой в безымянную могилу. Еще вероятнее ее знают представители определенных институций. Но сомнительно, что они ее расскажут.

Можно сказать парадоксальную фразу: следствие и процесс над Коноваловым и Ковалевым сами требуют следствия и процесса. Правосудие при диктатуре всегда вызывает вопросы и сомнения.  И дело Коновалова и Ковалева только лишний раз продемонстрировало, как "быстро, скоро и эффектно" решаются там дела. Но в это должно верить общество: что можно себя чувствовать в безопасности, и что все преступники найдены и осуждены. Но как можно чувствовать себя в безопасности, когда все происходящее скорее напоминает демонстрацию силы? И кроме того, очень кровавую.

Катування та жорстоке поводження

22.03.2012 | Андрій Діденко
джерело: www.poryad.com

«Вбивство чи рятування?» Аналіз подій в Бучанській виправній колонії

   

Не зважаючи на аргументи у вигляді зробленого керівництвом установи документального фільму, знятого персоналом колонії і оприлюдненого ще до офіційних висновків прокуратури, а також публічних висловлювань керівництва закладу, що смерть настала в наслідок отруєння спиртом, що тілесних ушкоджень на тілі загиблого не виявлено, з матеріалів, які вдалося дослідити, можемо висловити особисту думку – побиття все ж таки відбулося.

Для того, аби з’ясувати, що на справді відбулося в виправній колонії № 85, треба як мінімум мати об’єктивну інформацію із першоджерел і, звичайно, добру волю керівництва закладу виправити недоліки, якщо такі існують, та позбутися негативних явищ, якщо такі відбуваються.

Розповімо все з початку.

17 березня в українські електронні ЗМІ потрапила інформація про побиття в’язнів в Бучанської виправної колонії і вбивство Тараса Войцеховського.

«Як стало відомо, в Бучанській виправній колонії № 85, що на Київщині 16 березня 2012 року сталося вбивство. В БВК вбили засудженого, другий в лікарні, били співробітники установи», – повідомило джерело.– «Загиблий Войцеховський Тарас, 1985 року народження. Другий – Телима Сергій, 1987 року народження, в наслідок побиття потрапив у лікарню».

Крім того, джерело повідомляло, що засуджені були на підпитку і через це виникла конфліктна ситуація з адміністрацією закладу. Також стало відомо, що адміністрація закладу відмовляє матери загиблого в отриманні тіла сина.

З іншого джерела з цього приводу стало відомо, що адміністрація закладу інформацію про побиття намагається приховати. Замість сварки нетверезих засуджених з персоналом колонії, через яку сталося побиття та загибель, адміністрація колонії намагається розповсюдити версію, нібито засуджені потравилися етиловим спиртом.

«Телима Сергій Васильович, засуджений до 5-ти років і 6-ти місяців позбавлення волі за скоєння злочинів, передбачених ст.ст. 185 ч. 2; 186 ч. 2, відбуває покарання в Бучанській виправній колонії № 85 приблизно 1 рік і 3 місяці. За час перебування в установі зарекомендував себе з позитивного боку – сумлінно виконував законні вимоги адміністрації установи і дотримувався режиму утримання.

Разом з засудженим Тарасом Войцеховським вони працювали грузчиками на складі металу. Близько обіду Сергія викликав начальник підприємства і дав завдання розгрузити метал на складі.

Близько 17:30 засуджені Войцеховський і Телима, закінчивши роботу на складі металу, намагалися пройти в житлову зону через контрольно-пропускний пункт (КПП), що розташований між промисловою і житловою зоною, але на КПП виникла конфліктна ситуація між засудженими і адміністрацією, вірогідно, через те, що засуджені були на підпитку.

Черговий помічник начальника колонії затримав Войцеховського і Телиму приблизно о 18-тій годині. Після чого їх помістили в загороджене приміщення у вигляді клітки і персонал колонії почав їх бити. В побитті приймали участь прапорщики, яких в середовищі засуджених називають „Стєпа Воропай, Каратіст і Леонідович“. Також в побитті приймав участь перший заступник начальника колонії Логовицький.

„Стєпа Воропай“ вдарив в область печії Сергія, після чого той знепритомнів і його приводили до тями, поливаючи водою. А Тараса почали бити в „клітці“, а потім, „немов мішок“, непритомного потягли в приміщення дисциплінарного ізолятора, приміщення камерного типу (ДІЗО, ПКТ), що розташований метрів за 60 від КПП.

Сергій прийшов до тями вже в приміщенні санітарної частини, де він перебуває на лікарняному, скаржиться на болі в області печінки, нирок, тошноту і рвоту. А Тарас не витримав катувань і помер зі слідами чисельних тілесних ушкоджень на тілі».

Свідкі на умовах збереження анонімності також повідомили, що чули крики і звуки побиття, що відбувалося в приміщенні КПП.

Проте, Державна пенітенціарна служба розповсюдила іншу версію щодо зазначених подій:

«Інформація щодо подій у Бучанській виправній колонії (№ 85)

В ніч з 16 на 17 березня 2012 року в камері дисциплінарного ізолятора Бучанської виправної колонії (№ 85) помер один із засуджених.

Для з’ясування всіх обставин до установи виїхали представники обласної прокуратури, центрального апарату та обласного управління Державної пенітенціарної служби України, а також уповноваженого у справах людини Верховної Ради України та спостережної комісії при Київській обласній державній адміністрації.

На місці події було встановлено, що 16 березня близько опівдня невстановленими особами на територію колонії було здійснено перекид півлітрової пластикової пляшки з невідомою спиртовмісткою рідиною.

Двоє засуджених вжили отриману рідину та в стані сильного алкогольного сп’яніння черговою зміною були доставлені до чергової частини установи. Згодом (враховуючи неадекватну поведінку засуджених) вони були поміщені до ізолятора.

При черговому огляді стану дотримання правопорядку в камерах, один із засуджених був виявлений без ознак життя, смерть якого констатував викликаний з міжобласної лікарні при установі черговий лікар.

Одразу до місця була викликана слідчо-оперативна група Ірпінського МВ ГУ МВС України в Київській області. Під час огляду тіла ознак насильницької смерті виявлено не було».

Але родичи загиблого не вірять що Тарас отруївся і помер в наслідок вживання спирту.

Також стало відомо, що тіло Тараса планують піддати кремації 22 березня 2012 року, тим самим знищивши сліди тілесних ушкоджень, що наявні на тілі загиблого. Взагалі, складається враження, що батьків Тараса або залякали, або підкупили, що вони погодилися на термінову кремацію тіла: навіть не зважаючи на величезну кількість гриму, наявність слідів від катувань на обличчі загиблого очевидна.

Звертаємося до Генеральної прокуратури України з вимогою негайно припинити підготовку до кремації загиблого для збереження доказів які свідчать про скоєння злочину, власне, на наш погляд – вбивства.

22.03.2012

Свобода мирних зібрань

02.04.2012 | Наталка Зубар, Олександр Северин
джерело: maidan.org.ua

Магія слова. Одкровення для засобів масової [дез]інформації

   

«Услыхал козел – да и стал таков»

В.Висоцький

«Щоранку і щовечора на зупинках муніципального транспорту спостерігалися несанкціоновані зібрання громадян…»

Данило Кубай

 

З преси по всій країні. У Павлограді відбувся санкціонований мітинг шахтарів-інвалідів … 14 березня перед адміністративною будівлею Черкаської міськради відбувся санкціонований мітингНесанкціонований мітинг в центрі Мукачева з тріском провалився… .. Після двох з половиною годин проведених у опорному пункті міліції на проспекті Свободи, на студентку склали протокол за участь в несанкціонованому мітингу. …. 31 травня біля будинку обласної державної адміністрації відбувся несанкціонований „масовий» мітинг …. І так далі… море….

Співробітникам Міністерства внутрішніх справ України – усяким там пепеесникам і беркутятам, рівно як і депутатам та чиновникам місцевих рад, у ставленні до реалізації громадянами України свого конституційного і при тому «невідчужуваного і непорушного» права на мирні зібрання є, звісно, багато чого закинути. Першим – за вельми поширену практику втілення в реальність тези з російської класики про «тащить и не пущать». Другим – за бюрократичні викрутаси з реєстрацією та розглядом повідомлень про мирні зібрання, про рефлекс бігти до суду по заборону безвинних зібрань та про сваволю з прийняттям вар’юватих місцевих «порядків», котрі засадничо суперечать Конституції і закону та брутально порушують засадниче право.

З іншого боку, принагідно пожурити можна і самих громадян: хоча б за необізнаність щодо змісту і обсягу права, механізму його реалізації та і щодо не надто активної, назагал, реалізації права у відносинах з кожним черговим «злочинним режимом».

При тому всі: і «посіпака злочинного режиму», себто частіше за все звичайний сільський хлопець у формі, і «порушник» (себто частіше за все звичайний міський мешканець), не кажучи вже про депутатів з чиновниками, нерідко одностайно впевнені у тому, що кожне мирне зібрання його організаторам та учасникам має хтось дозволити. Чи, відповідно, не дозволити – і тоді «нізя».

Це страшніше за злочин – це помилка, як казав Талейран.

І якщо з міліціонером ordinaris простіше – він має у кишені (чи у голові) чарівний документ під назвою «Статут патрульно-постової служби України» (наказ МВС України від 28 липня 1994 року N 404), де з якогось лиха йдеться саме про «санкціоновані» та «несанкціоновані» масові заходи (і це, уявіть собі, нічтоже сумняшеся того ж року зареєструвало «Міністерство справедливости»), то хто це вклав у голови посполитих?

Варіантів відповідей у нас є 4 (чотири).

а) наслідки «совкової травми», тих часів, коли за замовчуванням всі суспільні порухи і подихи мали бути кимось дозволені, а інакше засадничо ставали крамолою та «посяганням»;

б) наслідки «єдиного інформаційного простору СНД» і наявність в ньому купи новин про (не)санкціоновані мітинги в Росії, Білорусі та інших країнах;

в) наслідки діяльності соціологів, які чомусь опитують громадян про участь в «санкціонованих мітингах», а потім широко оприлюднюють результати;

г) наслідки нерозумного впливу засобів масової інформації, які часто-густо (властиво, все інше є винятками) сповіющають нарід українний, що в Україні бувають якісь «санкціоновані» чи «несанкціоновані» мирні зібрання, що такий-то захід був «дозволеним» чи то «недозволеним», тим самим вбиваючи у голови необізнаних і довірливих реципієнтов, що для того, щоб йому, реципієнтові, мирно зібратися на вулиці/площі з другим реципієнтом і щось публічно висловити, те має дозволити/санкціонувати якийсь дядя чи тьотя.

Маячня? Ще й яка – дистильована і рафінована. Це можна було б сміливо назвати гебельсятиною, якби ті ЗМІ у своїй масі (можливо, є і свідомі шкідники – капосники), знали, що робили.

Але казав мудрий Геллон, гострячи свою «бритву», що не варто пояснювати злим умислом те, що може бути легко пояснено глупством, то й не будемо. А лише наголосимо:

За частиною першою ст.39 Конституції України єдиним обов’язком громадян, бажаючих «мирно зібратися», є «завчасне сповіщення» про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. І все. Більш того, з частини другої цієї ж статті, де йдеться про те, що обмеження щодо реалізації права можуть бути встановлені лише «судом відповідно до закону»* та ще й лише з певною шляхетною метою (додамо – за ст.11 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод такі обмеження мають ще й бути «необхідними у демократичному суспільстві») випливає, що сама по собі відсутність такого «сповіщення» аж ніяк не робить мирну акцію протиправною. Адже головний сенс такого сповіщення (надто – «у демократичному суспільстві», демократичній, правовій державі, якою, за конституційною легендою, є Україна) – дати владі можливість і час вжити належних заходів для сприяння громадянам у реалізації їхнього права, а не для чого іншого.

Тих вічновчорашніх численних органів місцевого самоврядування, котрі непохитно впевнені (в офіційних відповідях на наші запити) у дотеперішній чинности у незалежній Україні совецького указу Президії Верховної Ради СРСР N 9306-XI від 28.07.88 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» офіційно інформуємо, що у такому випадку категорично вимагаємо вважати чинним, скажімо, Другий литовський статут 1566 року. Нічим не гірший правовий акт, навіть навпаки.

Медійний, перепрошуємо на слові, дискурс ставить все з ніг на хвору голову, запускаючи у «медіапростір» (це так зветься?) капосний і паскудний мислевірус про обумовленість реалізації нашого з вами права «дозволом» чи то «санкцією» влади. Відповідно, нерідко громадяни «ведуться», а владці… Про владців див.епіграф з рядком Висоцького. Не сумніваємося, вони у своїй масі раді це чути, адже це так суголосно головному рефлексу совкового/постсовкового чиновника – «запретить» все, що можна. І що не можна – теж. «Абьі чего не вьішло». В інших випадках – просто показати силу (насправді – слабкість, комплекси і заповідну дурь).

Ця історія з зараження ефіру (і етеру теж) глупством нагадує схожу «історію успіху» глупства – роками називаючи ідіотів та злодіїв «елітою», медіа сприяли закріпленню цієї думки у відповідних нерозумних головах. «Услыхал козел, да и стал таков».

Гіпократ свою клятву писав не для журналістів, але вона й їм не завадить. Головне – не нашкодь.

* Суворо кажучи, за відсутности зараз будь-якого закону, який б регулював суспільні відносини стосовно мирних зібрань, і «відповідно» до якого лише і може здійснюватися обмеження права на зібрання, процитована конституційна норма взагалі ставить під сумнів правомірність на сьогодні навіть судового обмеження цього права.

 

(далі буде)

27 березня 2012

Право на охорону здоров’я

21.03.2012

Жителей Змиевского района Харьковская областная администрация хочет лишить полноценного медицинского обслуживания

   

Президенту Украины

Януковичу В.Ф.

 

Уполномоченному по правам человека при Верховной Раде Украины

Карпачевой Н.И.

 

Министру здравоохранения Украины

Богатыревой Р.В.

 

Открытое письмо

К Вам обращаются жители поселков Борковского сельского совета Змиевского района Харьковской области (пос. Борки и пос. Первомайский). К сожалению, Харьковская облгосадминистрация не выполняет ст. 119, п.п. 1, 2; 49 Конституции Украины, искажая настоящее состояние с медицинской помощью в поселке Борки, пос. Первомайский. В Змиевском районе Харьковской области, несмотря на то, что Харьковская область не входит в пилотные проекты в эксперименте по оптимизации (реформе) учреждений охраны здоровья, была проведена «оптимизация» учреждений охраны здоровья при отсутствии Государственной программы и законодательных актов по реформе учреждений охраны здоровья. При этом в Змиевском районе сокращены больницы и амбулатории на 100%.

При этом Харьковская облгосадминистрация неправомерно ссылается при «оптимизации» на ст.ст. 88, 89 Бюджетного кодекса Украины, которые говорят лишь о финансировании учреждений охраны здоровья из районов и не является Законом Украины по оптимизации (реформе) учреждений охраны здоровья Украины.

1) Под видом «оптимизации» фактически закрыта участковая больница пос. Борки, поскольку закрыт приказом Главного врача ЦРБ г. Змиева № 408 пункт 2 от 27.12.2010 г. стационар. Больница перестала выполнять свои функции, потому что согласно приказа МОЗ Украины №385 от 27.12.2002 г. больница - лечебно-профилактическое учреждение, предназначенное для предоставления стационарной помощи больным. Налицо нарушение ст. 49 Конституции Украины.

  1. Нарушен Приказ МОЗ Украины №735 от 30.08.2010 г., где указано, что населенные пункты с населением более 1000 человек должны обслуживать лечебные амбулатории. В пос. Первомайский (2600 человек) амбулатория ОПСМ закрывается вместе с пунктом неотложной помощи, пос. Борки составляет 2800 человек.
  2. Нарушен Статут ЦРБ г. Змиева (руководитель составляет расход доходов, расходов, разрабатывает структуру и штат соответственно с законодательством Украины), потому что нарушен Приказ МОЗ Украины №385 от 28.10.2002 г. пункт 2 — руководители организаций и учреждений здоровья должны привести в соответствие этому приказу сеть и название учреждений охраны здоровья. В списке учреждений охраны здоровья этого приказа, таких учреждений, как сельское отделение ЦРБ г. Змиев пос. Борки, сельский участок ЦРБ г. Змиев пос. Первомайский с адресами ЦРБ г. Змиева за 30 км от ЦРБ г. Змиева не предусмотрено. Причем сельский участок не может войти в сельское отделение, поскольку участок по статусу выше отделения.
  3. Нарушено законодательство Украины о постепенном реформировании, информированности населения, создания механизма участия общественности в управлении системы охраны здоровья (Закон Украины №1841-VI от 22.01.2010 г., постановление КМУ №208 от 17.02.2010 г.). Люди были поставлены перед фактом закрытия больницы 01.03.2011 г., гражданских слушаний не было, что есть нарушением Конституции Украины, ст. 13, что подтверждается более 1500 подписями против такой «оптимизации».
  4. Нарушена Конвенция ООН о правах инвалидов в части обеспечения инвалидам доступа к медицинской помощи и предоставлении доступного лечения в сельской местности, поскольку в пос. Первомайский проживает большое количество инвалидов, что подтверждает список инвалидов пос. Первомайский.

Все Законы Украины, указанные в приказе Главного врача ЦРБ г. Змиев, этим же приказом нарушены. Так, например, в результате закрытия  участковой больницы пос. Борки нарушен Закон Украины №1841-VI от 22.01.2010 г. о создании сети лечебных учреждений, территориально приближенных к месту проживания -  населению стало негде лечиться. А стационар больницы фактически обслуживал население поселков Борковского, Гомольшанского, Тарановского сельских советов (15 тысяч человек). А до ЦРБ г. Змиева - 30 км и неудовлетворительное сообщение, которое есть только по рабочим дням.

  1. В поселке Борки закрыта больница, скорая помощь, забрали рентген-оборудование якобы непригодное. Скорая помощь из г. Змиева приезжает в течение 30-60 минут.
  2. В пос. Первомайский — закрыта амбулатория ОПСМ, пункт неотложной помощи, забрали автомобиль Опель-Комби. Старый УАЗ (20 лет) является эскпонатом для комиссий. Нет педиатра. Много детей в поселках Борки и Первомайский.
  3. Есть проблемы с кадрами. Возрастные семейные врачи (2 человека на 5400 человек). Новых врачей, сказали — не ждите. Обязательно нужен врач-педиатр.
  4. Домашний стационар. Такой вид не предусмотрен законодательством Украины, потому что по санитарным условиям  не соответствует лечебному учреждению, где лечение проводится под наблюдением врача и процедуры своевременны.

Низкооплачиваемый семейный врач с несколькими медсестрами, ведя амбулаторный прием и дневной стационар, физически не в состоянии обеспечить еще и лечение на дому с населением 2600-2800 человек на территории 3-5 км.

Сведения Харьковской облгосадминистрации о пролечившихся на дому в 2011 году неверны, поскольку кто мог обслужить 4309 человек на дому, если 7 месяцев в 2011 году два поселка (5400 человек) поочередно обслуживал один семейный врач, т.к. семейного врача  Гладких вынудили уйти путем сокращения заработной платы.

В дневном стационаре большинство населения физически не в состоянии пройти лечение (особенно в непогоду, зимнее время), необходимо каждодневно пешком преодолевать в больном состоянии 3-5 км.

  1. Доведя до развала стационар больницы нефинансированием, заселением бомжами, отсутствием врача, хотя раньше больница пользовалась большим спросом у населения, руководство района продолжает нефинансировать и дальше сельское отделение ЦРБ г. Змиев в поселке Борки в связи с чем уже последние 6 месяцев функционирует 4 койки, вместо обещанных 20 коек. Нет денег на ремонт и медикаменты.

Можно сказать, что государство сняло с себя ответственность и возложило ответственность за здоровье на само население, которое ищет пути спасения где угодно.

Обещанные еженедельные выезды бригады специалистов-диагностов, которых нет уже 2 месяца, не решают проблему лечения с закрытием больницы пос. Борки. Обещанных передвижных лабораторных диагностических комплексов никто не видел за последний год. Зато грозят «разогнать» медперсонал и сделать фельдшерский пункт.

Самый точный, но страшный статист — кладбище, свидетельствующее об увеличении смертности населения. Это цена реформам Харьковской облгосадминистрации.

К сожалению, на нарушения не реагируют ни центральные и местные органы власти, ни Уполномоченный по правам человека, ни прокуратуры, ни суды.

Но мы все еще надеемся, что нам вернут право на жизнь.

Мы не против реформ, но

Требуем:

  • разумно оставить хотя бы одну больницу с круглосуточным стационаром (врачи - терапевт и педиатр) на три сельсовета: Борковский, Тарановский, Гомольшанский (15 тысяч человек). Благо, все поселки находятся на одной ж/д линии – Харьков - Лозовая. А до ЦРБ г. Змиев, единственной на весь район, 30 км с неудовлетворительным сообщением и то только по рабочим дням. Оставить скорую помощь, т.к. из г. Змиева она приезжает за 30-60 минут, что не отвечает нормам - 20 минут в сельской местности.

 - согласно приказа МОЗ Украины №735 от 30.08.2010 года, в пос. Первомайский восстановить работу амбулатории ОПСМ с пунктом неотложной помощи и обеспечить автомобилем.

Правоохоронні органи

31.03.2012 | Ольга Веснянка
джерело: www.dw.de

«Майже впевнені - замовник злочину був з МВС» - керівник «Дорожнього контролю»

   

У п’ятницю автомобілісти провели акцію під стінами МВС України. Вони вимагають знайти і покарати винних у викраденні і побитті керівника видання "Дорожній контроль" Ростислава Шапошникова.

Мітингувальники вимагали від МВС визнати, що напад на Шапошникова повязаний з його професійною діяльністю, та порушити кримінальну справу за статтями: викрадення, тортури, перешкоджання журналістській діяльності. У міліції вважають, що сталось пограбування. Втім, хлопець заявляє, що його "замовив" хтось з МВС, справу можуть кваліфікувати як напад на журналіста, а центральним ЗМІ дали вказівку замовчувати цей резонансний випадок. Кореспондент Deutsche Welle відвідала Ростислава Шапошникова у лікарні.

DW: Ростиславе, сьогодні проходить акція. Це ви закликали своїх однодумців?

Ростислав Шапошников: Була пропозиція активістів "Дорожнього контролю" провести акцію, тобто вони вирішили, що слід зібратись і висловити протест проти того, що міліція не бажає нормально проводити слідство за цим злочином. І винні не слідчі, які безпосередньо займаються розслідуванням, а керівництво, що не сприяє об’єктивному розслідуванню. Ми майже впевнені - замовником цього злочину був співробітник міліції, представник МВС.

Я займаюсь винятково розкриттям злочинів співробітників Державтоінспекції, а також інших представників влади – прокуратури, суддів – у сфері дорожнього руху. Зосереджуємось на 90% на ДАІ. Не займаємось цивільними особами, фіксацією їхніх правопорушень, тобто якоїсь злоби чи помсти з їх сторони бути не може.

Розкажіть, що з вами насправді сталося?

Пограбування не було. Грабіжник має хотіти щось украсти, але хто знав, з чим я вийду на вулицю? В мене були лише два стареньких мобільних телефони, два відеореєстратори, відеокамера й документи. Не такі вже й цінності. Крім того, мене викрали з-під дому і у злочинців - вони мене раніше не бачили - була моя фотографія. Я вийшов з під’їду і буквально в 10 метрах у мене стоїть авто, біля нього вдень мене й схопили. Потім вивезли, почали жорстоко бити. Уже в машині розбили обличчя. А у лісі били ногами.

Нападники при цьому щось Вам говорили?

Я їх запитав, що я їм поганого зробив. Прозвучало: "Нам нічого. Ми лише виконавці". Отже, цих людей винайняли, щоб мене побити чи убити. Не знаю, чого вони хотіли добитись. Але я особисто конфліктів у житті не маю, ніде особливо не гуляю. Весь час займаюсь лише "Дорожнім контролем".

Пишуть, що ви журналіст і правозахисник. Ви кажете, що професійно займаєтесь цією діяльністю, тобто ким ви насправді є?

Юридично я є співзасновником Всеукраїнської правової газети "Дорожній контроль", і я є журналістом своєї ж газети. В Україні не можна зареєструвати інтернет-видання як ЗМІ, тому ми зареєстрували друковану газету "Дорожній контроль". Але є й інтернет-версія нашої друкованої газети. Захищаю інтереси громадян від протиправних посягань співробітників міліції, ДАІ, прокуратури у галузі дорожнього руху. Часто представляю інтереси людей в судах у резонансних злочинах, маю юридичну освіту.

А за рахунок чого ви живете і фінансується видання?

Приносить прибуток інтернет-сайт, завдяки рекламі, допомагають самі активісти – там є рубрика "допомогти проекту", тобто вистачає, аби заправити авто, купити поїсти. Не потрібно ж грошей витрачати, щоб написати статтю в інтернеті. Слід оплачувати лише хостинг, це 430 гривень на місяць.Решта – матеріали, які знімають активісти, водії і журналісти. Ми їх розміщуємо. Публікуємо те, що бачимо щодня на дорогах, те, що ми отримуємо шляхом своїх особистих розслідувань.

Наскільки масовим є цей рух?

Рух є масовим, це, зокрема, видно і за відвідуваністю інтернет-видання "Дорожній контроль", і за кількістю активістів на форумі. Це сотні активістів по всій країні, тисячі водіїв, які просто підтримують, є читачами, десятки тисяч людей, які так чи інакше кожного дня стикаються із співробітниками ДАІ, знімають протиправні дії і потім надсилають ці матеріали нам, розміщують на фо

Чи підтримують цю діяльність політики й багаті люди?

"Дорожній контроль" з’явився у грудні 2008 року, коли при владі був Віктор Ющенко і міністр Юрій Луценко. Ми захищали тоді права водіїв і воювали проти керівництва ДАІ та МВС проти їхніх незаконних ініціатив. Змінилась влада - методи роботи не змінилися. Політики змінюються, "Дорожній контроль" залишається, нам все одно, хто при владі. Нас ніхто не фінансує, це невигідно. За 3, 5 роки існування ніхто не надав факту, що "Дорожний контроль" хтось спонсорує чи підтримує.

Що вас особисто підштовхнуло до цієї діяльності?

По-перше, я з 2006-го року працюю журналістом, воджу автомобіль. Коли підняли штрафи у 2008 році у 10-20 разів, я, як водій, їздив по дорогам і стикався із ситуаціями, коли інспектори починали штрафувати водіїв на 300-400 гривень за дрібні правопорушення: під знаком зупинився, за 5 метрів до переходу зупинився. Став фотографувати даїшників, знімати факти порушення правил руху патрульними авто і публікувати в інтернеті. Хотів показати суспільству, що ДАІшники штрафують людей, але і самі порушують. Так, давайте будемо чесними? Якщо ви штрафуєте, то ви теж платіть штрафи. Аби ця інформація не розпорошувалась, вирішив відкрити сайт roadcontrol.org.ua і на одній сторінці викладати ці матеріали. Так з’явилось багато водіїв, які також зацікавились цією проблемою і потерпілих, що звернулись по допомогу оскільки проти них було вчинено різні протиправні дії, злочини, співробітниками ДАІ. Я як людина, якій це було цікаво, став безкоштовно розслідувати їхні справи, і у підсумку відкрилась ціла система корупції і злочинів цієї структури. Ми все більше доводимо, що ДАІ України - наскрізь корумпована злочинна організація. Сама система збудована лише на злочинах. Вони не можуть працювати за законом.

Скажіть, які основні види порушень чи злочинів, які, за вашими даними, вчиняють даїшники?

Фальсифікація адміністративних справ, коли складаються адмінматеріали без факту порушення, без доказів. Люди змушені платити гроші за те, чого не вчиняли. 95% виписаних штрафів складені з порушенням адміністративного кодексу. Другий вид правопорушень – дуже прибутково – це фальсифікація "п’яних за кермом". Дуже часто штрафують за відмову, коли беруть підставних свідків, які свідчать, що водій відмовився проходити медогляд. Я вигравав неодноразово суди і проти управління ДАІ міста Києва, і проти окремих інспекторів. І доводив, що ДАІшники фальсифікують такі справи.

Ще один вид порушень – приватні штрафмайданчики. Це рівень районних і міських начальників. Створюються приватні штрафмайданчики на підставних осіб, і по 200-300 гривень на добу заганяють машини і заробляють десятки мільйонів гривень на рік прибутків з цих штрафмайданчиків. Основне керівництво Державтоінспекції – це Управління ДАІ, генеральський склад, - займаються заробітком шляхом відкатів. Наприклад, закуповують вимірювачі швидкості за дорожчою ціною і з цього заробляють мільйони.

Було виділено мільйони гривень на створення єдиної системи адмінпрактики. І ось недавно прокуратурою Києва порушено кримінальну справу за фактом розкрадання попереднім керівництвом ДАІ України коштів на створення цієї адмінпрактики. Зараз знову виділили гроші, і керівництво ДАІ каже, нібито ця система запрацює, але гроші, за моєю інформацією, знову розікрали. Тобто, виділяються бюджетні кошти, і їх за фіктивними угодами розкрадають, це рівень Департаменту ДАІ. Ці всі факти, починаючи з рівня рядового інспектора, з фальсифікації дрібних адмінпротоколів до розкрадання бюджетних коштів, проводимо розслідування і публікуємо на сайті. Природно, що все це заважає керівництву ДАІ заробляти гроші. Тому їм нічого не лишається, окрім як нас фізично ліквідувати.

  • Розмову провела Ольга Веснянка
  • Редактор Захар Бутирський
  • Deutsche Welle   30.03.2012
У недержавних організаціях

29.03.2012 | Ганна Янова
джерело: helsinki.org.ua

Чи є загроза авторитаризму в Україні?

   

27 березня 2012 року в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини  Docudays UA відбувся круглий стіл «Чи має шанс авторитаризм в Україні?» за участі представників правозахисних організацій, журналістів, громадських діячів, організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Херсонською міською Асоціацією журналістів «Південь».

Учасники обговорювали ситуацію, що склалася в Україні на сьогодні та намагалися відповісти на запитання: що робити громадянському суспільству аби убезпечити країну від запровадження антидемократичного режиму правління?

На початку круглого столу виявилось, що більшість присутній вважає, що авторитаризм в Україні вже є. В підтвердження цьому журналіст, керівник бюро журналістських розслідувань «Свідомо» Єгор Соболєв висловив думку, що Україна в 1991 році не була готова до незалежність, яка «впала» на країну, авторитаризм не було знищено, він залишився ще з радянських часів. «Янукович є найзручнішим тираном, що викликає сміх, зневагу, він відверто і по-дурному діє. Він не думає про завтрашній день», - зазначив Єгор Соболєв.

 «Який може бути в нас авторитаризм, коли наш лідер авторитету в нас не має. Давайте скажемо так, як воно є. Президент Янукович не має того авторитету за якого можлива авторитарна влада», - заперечив Євген Захаров, голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Але погодився з тим, що в Україні «є авторитарні тенденції: централізація влади, централізація капіталу, управління, бюджету, що безперечно є авторитарними елементами, але ці тенденції не доведені до логічного кінця, коли можна було б сказати, що є авторитарний правитель».

«Поки президент буде жити у вкраденому Міжгір’ї, поки міністр юстиції їздить на вкраденому мерседесі, буде і авторитаризм», – сказав член Української Гельсінської спілки з прав людини Микола Козирєв.

Володимир В’ятрович, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, вважає, що «проблема в людях, які не готові боротися за свої права, які не тільки не готові відвойовувати свою свободу, а й користуватися нею, тобто готові її віддати, аби не брати на себе відповідальність».

Піднімалося питання моральності влади, люстрації та доцільності її проведення в українських реаліях, обговорювався досвід з цього питання Чехії, Польщі, Угорщини. Результати круглого столу можна висловити за допомогою відомої фрази Махатми Ганді: «Ми самі повинні стати тими змінами, які хочемо побачити в світі».

29.03.2012

Погляд

03.04.2012 | Євген Захаров
джерело: gazeta.ua

Чому Оксану Макар почали обливати брудом?

   

Суспільна думка у справі зґвалтованої дівчини з Миколаєва Оксани Макар міняється. Спочатку з неї робили мученицю, безневинну жертву жорстоких недолюдків, а зараз обливають брудом, вишукуючи негативні факти з її біографії. Це сталося тому, що спершу люди були вкрай обурені повідомлення про цей злочин. Коли заспокоїлися, почали дивитися на цю подію тверезіше і бачити ті речі, про які спочатку не думали. Суттєвою стала публічна заява лікаря, щоб не надсилали гроші матері Оксани Тетяні Суровицькій, бо вона їх витрачає на пияцтво і не дає на лікування.

Цькування двох підозрюваних, яких спочатку випустили, і правоохоронців, зрозуміти можна. Громадяни подумали, що справу спустять на гальмах і нікого не покарають. Але пішла така агресія, вилізло таке бажання помсти, що це лякає.

А хіба можна було показувати по телебаченню відео із зізнанням у скоєнні злочину одного з підозрюваних? Це недопустимий доказ, який суд не повинен визнавати. Ми знаємо, як у нас проходять слідства у таких гучних справах. Часто затриманих примушують зізнаватися у тому, чого вони не скоювали. Де гарантія, що тут не така ситуація? Відомості про те, що є відео, де підозрювані вийшли з дівчиною з бару, недостатньо, щоб визнати, що над нею вчинили наругу саме ці хлопці. Потрібні справжні докази. Після «пологівського маніака», коли 10 невинних людей примусили зізнатися у злочинах, нема жодних гарантій, що історія не повторюється.

Мене насторожило, коли мати Оксани сказала працівникам міліції: "Дайте мені автомат і пустіть мене до них". Їй відповіли: "Їх і так потихеньку вбивають". Це ще більше дає підстави підозрювати, що не все гаразд у цій історії. Якісь висновки можна робити тільки після ретельно проведеного слідства, із забезпеченням права на захист підозрюваних та неупередженого розгляду справи судом.

Але вся біда нашого кримінального правосуддя, що воно існує в дуже обмеженому варіанті. Цей випадок показав, що рівень правосвідомості українців доволі низький. Нормальним було, що люди жахнулися від першого повідомлення про злочин, перейшли до активних дій і не дали зам'яти цю справу. А от те, чого вони вимагали від підозрюваних — самосуду, суду Лінча, розстрілу, смертної кари тощо — від цього теж можна жахнутися. Це свідчить про відсутність правосвідомості та недовіру до українського правосуддя. Люди не вірять, що воно незалежне і справедливе. Тому хочуть перебрати на себе судові функції. А це в демократичному суспільстві недопустимо. Інакше опустимося до найпохмурішого середньовіччя, коли принцип "око за око, зуб за зуб" був нормою.

 

записав: Олександр Гунько

27.03.2012

 

 

Вісті з пострадянських країн

02.04.2012
джерело: hro.org

Петербургский НИЦ "Мемориал" получил престижную международную премию

   

Петербургский научно-информационный центр «Мемориал» стал лауреатом престижной международной премии Freedom of Expression («Свобода выражения»).

Учредители премии из международной правозащитной организации Index on Censorship отмечают, что впечатлены работой петербургского «Мемориала [4]» по сбору информации о жертвах сталинского террора, а также мониторингом современной ситуации с правами человека в России.

Премия Freedom of Expression вручается ежегодно в нескольких номинациях. Среди других ее лауреатов – азербайджанский журналист Идрак Аббасов, подвергавшийся преследованиям за свою деятельность, Бахрейнский центр защиты прав человека, а также сирийский карикатурист Али Ферзат, отмечает Радио «Свобода».

30/03/12

In memoriam...

21.03.2012

Померла Атена Пашко

   

Пашко Атена Василівна (нар. 10.10. 1931, с. Пруси (тепер Бистриця) Дрогобицького р-ну Львів. обл.) — інженер-хімік, поетеса. Учасниця укр. правозах. руху. Адміністративно репресована. Голова Союзу Українок (1991). Президент Міжнародного благодійного фонду В. Чорновола (1999). Нагороджена орденом кн. Ольги III ст. (1997), орденом «Свободи» (2010).

1948 закінч. СШ у м. Самборі Львів, обл. Навчаючись у 7-му кл., писала повстан. вірші, передавала їх УПА (на кілька з них було створ. пісні), у 12-річному віці носила секретні матеріали з рідного села до сусідн. Бикова. 1949-1953 навч. у лісо-техніч. ін-ті у Львові. Працювала за направленням у м. Сколе Дрогобицького р-ну інженером лісових культур. З 1957 — ст. інженер управління лісгоспу у м. Дрогобич. Через 1, 5 р. переїхала до Львова, влаштув. ст. інженером-хіміком хімічно-ґрунтової лабораторії при кафедрі географії Львів. ун-ту. 1960-70 працювала інженером-хіміком у Всеукр. Географ. т-ві при Львів. ун-ті. Надалі займалася поет. творчістю. Мала широке коло спілкування із укр. інтелігенцією з-поміж шістдесятників (В. Чорновіл, брати М. і Б. Горині, М. Косів, Ірина та Ігор Калинці, Б. Антоненко-Давидович, М. Коцюбинська та б. ін.). З середини 1960-х за свої виступи на оборону репресованих діячів укр. культури неодноразово зазнавала утисків і мала заборону на друк творів, дістала догану за місцем праці, вчинено обшуки у її помешканні. 1970 підписала звернення до Верховного Суду УРСР з вимогою скасувати вирок В. Морозові, за що її було звільнено з роботи. 1969-72 брала акт. участь у виданні підп. ж. «Укр. вісник». 1972, під час арештів укр. інтелігенції, у помешк. П. знову було вчинено обшук. 1973 викликано як свідка на суди над В. Чорноволом, І. Сеник. На деякий час її було затримано кадебістами. Від 1973 працювала інженером у Львів. гідро-геолого-меліоративній експедиції. Т. р., під час експедиції її було на 3 доби заарешт. і доправлено до СІЗО Львів. КДБ, там, у темному («чорному») коридорі, організовано зустріч П. із Вячеславом Чорноволом. Постійно перебувала під наглядом КДБ. 1990 переїхала до Києва.

Вірші писала змалку, деякі з них було надруковано в «Літ. Україні», у ж. «Дніпро», «Піонерія». З 1980-х П. публікув. за кордоном. Зміст поезії П. вільно й невимушено в’ється навколо її сприймання слова, в якому відчувається небанальна образна знахідка, внутр. образний саморух цього слова, думки, почування. її поет, твори перейняті органічним чуттям єдності з рідною землею, природою, гармонійним відчуванням себе часткою своєї землі. Дуже вдалі в поетеси ліричні мініатюри — миттєве худ. осяння, емоційна й настроєва вичерпність моменту. В поезії П. особливо розвинене сповідальне начало. Наскрізний образ у багатьох віршах — образ жінки, ніжної й сильної, незалежної й самовідданої, жінки-патріотки, матері й берегині. У кн. «На вістрі свічки», крім віршів, є оповідь про Катерину Зарицьку, акт. діячку укр. визв. руху ОУН, багаторічного політв’язня рад. тюрем і концтаборів, та незабутній спогад про ост. зустріч із В. Стусом.

Від 1985 займалася гром.-політ, діяльністю з В. Чорноволом.

БІБЛІОГРАФІЯ

Публікації: І зустрілися втретє...: Спогад про В. Стуса // Укр. вісник. — 1987. — Вип. 7, 8, 9-10. — С. 168-172, 320-322.

На перехрестях. Поезії / Передм. М. Коцюбинської. — Мюн.: Сучасність, 1989. — 168 с;

На вістрі свічки: Поезії. — Балт.-Тор.: Смолоскип, 1991. — 76 с;

Катерина Зарицька в житті й боротьбі // Америка. — 1991. — 22 жовтня;

Лезо моєї стежки: Поезії / Передм. І. Жиленко. — К.: Смолоскип, 2007. — 94 с.

Література: Горбач А.-Г. Маловідома львівська поетеса // Нові дні. — Тор. — 1980. — Березень. — С. 3-6;

Харчук Я. «На перехрестях» А. Пашко // Народна воля.— Скрентон.— 1990.— 10 серпня.

 

З Вікіпедії:

http://uk.wikipedia.org/wiki/ Атена-Святомира Василівна Пашко

 

(*10 жовтня 1931, с. Бистриця, Дрогобицький район, Львівська область) — поетеса, громадська діячка, вдова В’ячеслава Чорновола. Почесна голова Союзу Українок.

  • Орден Свободи (18 листопада 2009) — за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність[1]
  • Орден княгині Ольги III ст. (18 серпня 1997) — за визначний особистий внесок у духовне відродження України, вирішення проблем сім’ї, жінок і дітей, професійну і громадську діяльність на благо українського народу[2]

Довідку склав Василь Овсієнко

 

Бюлетень "Права Людини", 2012, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори