пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201211
№11
2012

Бюлетень "Права Людини"

Свобода вираження поглядів

27.04.2012

Звернення Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу з приводу рейдерської атаки на приміщення журналу «Всесвіт»

   

Як стало відомо з повідомлень засобів масової інформації, 26 квітня на приміщення редакції журналу «Всесвіт», що по вул. М. Грушевського 34/1, напала група невідомих осіб, вимагаючи від шеф-редактора Олега Микитенка звільнення приміщення та зречення своїх прав на нього (приміщення належить ТОВ «Видавничий дім "Всесвіт"» на законних підставах). Нападники поводилися брутально, свідомо наносили шкоду редакційному майнові, отож не дивно, що в результаті нападу 83-річний шеф-редактор  потрапив  до лікарні.

Цей напад не є поодиноким явищем в Україні. Під прицілом опинилася ціла низка осередків українського культурного життя та незалежної думки. Як відомо, злочинців упізнають за «почерком» їхніх злочинів: вжахнути брутальністю нападу, паралізувати роботу й так залякати обраних жертв, щоб вони визнали за краще поступитися – віддати приміщення, згорнути діяльність, зректися незалежної позиції.

Творча інтелігенція України стривожена. Відповідальність за стан справ у державі несе її керівництво. Неспроможність його забезпечити порядок є підставою для відставки. Небажання його втрутитися, щоб не допустити беззаконня, змушує робити висновок, що права рука знає, що робить ліва. Проте варто врахувати: можливість вплинути на ситуацію і вивести країну з крутого піке беззаконності все ще залишається.

Вибір варіанту реагування – за керівництвом держави.

Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Мирослав Маринович

Свобода вираження поглядів

01.05.2012
джерело: tyzhden.ua

Freedom House понизила Україну в рейтингу свободи преси

   

Відповідно до опублікованої 1 травня доповіді про стан свободи преси в 2011 році, Україна посідає 130 місце, ділячи його з Південним Суданом. Всього в рейтингу беруть участь 197 країн і територій.

Freedom House відзначає погіршення стану свободи преси в Україні, оцінку якого організація оцінила у 59 балів (роком раніше - 56). Згідно з доповіддю, це відбулося в результаті посилення державного контролю над засобами масової інформації. Власники ЗМІ все частіше стикаються з політичним тиском відносно змісту в їх медіа, йдеться в доповіді.

Україна входить до групи з 72 держав з частково вільним станом свободи преси, займаючи одне з останніх місць у своїй групі. 66 країн були оцінені як вільні, невільні - 59.

У рейтингу свободи преси у Центральній та Східній Європі Україна займає 20 позицію. Росія - 24, Польща - 5. На першому місці знаходиться Естонія, на другому - Чехія, третьому - Словаччина. На думку організації, найгірша ситуація зі свободою преси склалася в Казахстані (26 місце), Білорусі (27), Узбекистані (28), Туркменістані (29).

Загальносвітовий рейтинг очолюють Фінляндія, Норвегія, Швеція, які ділять першу позицію, на четвертому місці опинилася Бельгія. П'яту позицію займають Данія, Люксембург, Нідерланди, Швейцарія. Росія ділить з Зімбабве і Азербайджаном 172 місце в рейтингу. Рівень свободи преси в Польщі такий же, як в Словенії, на Тайвані, в Тринідад і Тобаго (47 місце). Найгірше в світі зі свободою преси, на думку Freedom House, справи йдуть в Білорусі (193), Еритреї (194), Узбекистані (195), Туркменістані (196), Північній Кореї (197).

Freedom House заявляє про значне поліпшення стану свободи преси в Єгипті, Лівії, Тунісі, яке відбулося в результаті Арабської Весни. Організація підкреслює, що в таких «авторитарних державах» як Китай, Росія, Іран і Венесуела, використовувалися різні методи для збереження жорсткого контролю над пресою, в тому числі критикують затримання і ув'язнення, закриття ЗМІ і порушення справ проти журналістів.

Нагадаємо, в 2010 році Україна займала в рейтингу свободи слова Freedom House 115 місце, в 2011 - 121 місце.

Роком раніше Freedom House погіршила ступінь свободи преси в Україні, яка перемістилася до групи «частково вільних».

Як повідомлялося раніше,  за підсумками 2011 року Freedom House знизила на один пункт рейтинг політичних прав в Україні - з трьох до чотирьох.

 1 травня 2012

Право на охорону здоров’я

23.04.2012 | А. Братанов, вице-президент Донецкой областной медицинской Ассоциации, Заслуженный врач Украины
джерело: ostro.org

Медицинская реформа в Украине – эволюция или деградация?

   

К настоящему времени в мире сложились три основные системы здравоохранения: государственная, страховая и частная.

Преимущественно государством финансируются системы здравоохранения Англии, Италии, Дании.

Наибольших успехов в развитии систем страхования здоровья добились Германия, Франция, Австрия, Бельгия. Системы здравоохранения в этих странах финансируются посредством целевых взносов предпринимателей, личных вкладов работающих, а также бюджетных субсидий из общих или целевых поступлений 

Третья система здравоохранения – частная - наиболее развита в США. Она совмещает медицинское страхование граждан как ими самими, так и государством. Но все услуги, оказываемые в больницах США являются платными.

В мире наиболее признана страховая система здравоохранения. Она распространена в большинстве развитых стран.

 В 1883 г. в Германии впервые в мире был принят закон об обязательном медицинском страховании на территории всей страны (закон Бисмарка). Этот закон послужил началом широкого распространения так называемой кассовой медицины. Работники определенных отраслей хозяйства во всей стране должны были в обязательном, установленном законом, порядке страховать себя на случай болезни. Страховые фонды должны были финансировать за счет обязательных страховых взносов, как сами работники, так и их работодатели. Еще ряд законов, принятых правительством Бисмарка, формировали систему социального страхования, важнейшей частью которой было медицинское страхование, а система здравоохранения, возникшая на его основе, получила название «системы здравоохранения Бисмарка», или просто страховой медицины.

Система страховой медицины управляется государственными органами власти, но финансируется, как правило, из трех источников:

1. Субсидии государства

2. Целевые взносы работодателей

3. Взносы самих работников.

 В Украине возникновение обязательного медицинского страхования и страховой медицины   как системы происходит примерно в то же время, что и в Германии.

В конце XIX и начале XX века введение медицинского страхования как части системы социального страхования стало неотъемлемым требованием политического рабочего движения в Украине. Царское правительство после революционных событий 1905 года вынуждено было начать разработку проекта закона о социальном страховании и одновременно, не дожидаясь принятия этих законов, позволило рабочим организовывать больничные кассы или сберегательные кассы обеспечения.

23 июня 1912 года царским правительством был принят закон "О страховании рабочих"

В 1913 году правительством внесены дополнения в Устав больничных касс, что давало им право организовывать больницы, амбулатории, санатории, аптеки.

Успешное развитие страховой медицины в Украине было прервано в 1918 году, когда руководители здравоохранения того времени пришли к выводу о недопустимости сосуществования страховой и государственной медицины. "Положение о социальном обеспечении трудящихся" от 31 октября 1918 года, и постановление Совнаркома "О передаче всей лечебной части бывших больничных касс Народному комиссариату здравоохранения"(1919 г.) послужили основой огосударствления страховых организаций и ликвидации больничных касс.

В последующем проводились дальнейшие эксперименты по усовершенствованию «рабочей медицины», апогеем которых в 1927 году стало утверждение принципа государственного здравоохранения с Наркомздравом во главе, монопольным предоставлением медицинских услуг и финансированием по остаточному принципу. С «успехом» сия модель сохраняется и поныне.

В современной Украине удовлетворение от медицинского обслуживания уже ощутили тысячи жителей, застрахованных на основе добровольного медицинского страхования,  в приватных медицинских учреждениях, когда после лечения выставляется конкретный счет с указанием перечня и стоимости проведенных обследований, процедур, оперативных вмешательств, лекарственных препаратов, проведенных в стационаре дней. И главное – в каждой строке прайс-листа в калькуляции заложена, в том числе, и заработная плата персонала!

И совершенно иначе все выглядит при сотрудничестве страховых компаний с бюджетными (коммунальными, государственными) медицинскими учреждениями. Бюджетная больница не может включить в счет ни стоимость медикаментов (давно не закупаются), ни стоимость процедур, ни, самое главное(!) - заработную плату персонала. То есть, на застрахованного пациента в бюджетной больнице медицинский персонал смотрит с таким же «ожиданием», что и на обычного!

Логично предположить, что при наличии во власти желания провести цивилизованную реформу на основе страховой медицины,  был бы выбран совершенно другой алгоритм ее проведения.

В сложившихся условиях первоочередной задачей необходимо было бы поставить наведение порядка в оплате медицинской помощи, ее немедленную легализацию.

Даже ребенку в стране Украина известно, что бесплатной медицины нет! А статья такая в Конституции есть! Не в этом ли парадоксе все наши беды?

Власти это весьма выгодно: теневые доходы позволяют держать "в узде" всю отрасль. Стремлением к этому обусловлен и стиль проведения реформы - частичная модернизация существующей системы здравоохранения, отсутствие в перспективе какой-либо самостоятельности медицинских учреждений. Все это укладывается в психологию реформы - курс на дальнейшее укрепление «вертикали» управления здравоохранением, сохранение  централизованных госзакупок всего и вся. При таком развитии событий о страховой медицине, как и врачебном самоуправлении можно забыть!

И мы собираемся в Европу?..

Что мы наблюдаем в настоящее время в областях, где проходит  «пилот» т.н. медицинской реформы? Чехарда с нормативной базой, финансированием, делением на госпитальные округа; кампания по повсеместному открытию семейных амбулаторий без средств на их оснащение и кадров семейных врачей и медсестер; резкое ухудшение условий уже работающих на селе медиков. Кстати, по поводу надбавок за напряженный и качественный труд – дальше разговоров дело пока не сдвинулось. Да и о чем можно говорить, если надбавки планируются мизерные! Уже сегодня в приватных медучреждениях заработная плата врача - от 3500-4000 тыс. грн.(в госучреждениях средняя зарплата молодого врача 1200 грн.)

В большинстве городских больниц Донецка вместо одного юридического лица возникли два. Со всеми вытекающими.… В результате реформы, в Донецкой области админперсонал ЛПУ выростет более чем на 1500 должностей. Уже сейчас в поликлиниках в одном здании ведут прием терапевты, семейные врачи, узкие специалисты, поделенные пополам (по «уровням»), подчиняющиеся с недавних пор разным главным врачам и финансирующиеся из разных источников! И это реформа? Или мы наивно ожидаем, что «узкие» специалисты в возрасте 30-50 лет активно побегут переквалифицироваться в семейных «умельцев на все руки»? Где мотивации? Их нет. 

В дальнейшем логично предположить перетекание квалифицированных ЛОР-врачей, окулистов, эндокринологов и пр. в приватные поликлиники, где они будут востребованы без всякой переквалификации, с возможностью продолжать работать в любимой профессии.

А может, был и другой путь, более логичный, дававший возможность быстрее внедрить страховые принципы? Попробуем описать возможный альтернативный сценарий:

1. Анализ проводившегося в течение ряда лет эксперимента перевода ЛПУ в самостоятельные коммунальные неприбыльные предприятия (КНП);

2. Отмена ст. 149 Конституции Украины о бесплатной медицинской помощи – население уже давно осмыслило, что бесплатной медицины нет, и нынешнему парламенту это вполне по силам;

3. В пределах одной - двух   областей перевод всех ЛПУ в КНП; введение в ЛПУ хозрасчетных счетов, разработка под контролем, по единой методике цен на все услуги – пребывание, манипуляции, обследования, оперативные вмешательства, лекарственное обеспечение;

4. Принятие в парламенте единого Закона «Об организации медицинской помощи в Украине», с обязательными разделами: «Об обязательном медицинском страховании» с переходными положениями,  «О медицинском учреждении», «Об опекунских советах при ЛПУ»,    «О ценообразовании», «О врачебном самоуправлении», «О всеукраинской врачебной Ассоциации (Палате)», «О лицензировании медицинской деятельности», «О министерстве охраны здоровья», «Об экспертизе качества оказания медицинской помощи», «О правах пациентов», «О страховании медицинских работников»;

5 Постепенная реструктуризация бюджета здравоохранения, направление этих средств в медучреждения через оплату услуг из фондов по обслуживанию пенсионеров, детей, безработных граждан. Создание института доверенных врачей фондов;

6. Организация медицинского страхования работающего населения (желательно децентрализованного) через систему некоммерческих страховых фондов, больничных касс. Определение оптимального размера взносов (и их соотношения) работающих граждан и работодателей в страховые фонды (кассы) с учетом разницы в оплате труда в сравнении с Европой, учетом прибылей наших работодателей, теневых потоков, стоимости медицинской помощи.

7. В результате логично прогнозируемого развития, насыщения рынка медицинских услуг, цивилизованной конкуренции эволюционным (а не административным) путем создание объективного представления о потребностях в специалистах,  коечном фонде в разрезе городов и сельских районов.

8. Количественное, структурное и географическое определение госпитальных округов. Более широкое привлечение частного капитала для развития (строительства) современных медицинских учреждений. Создание единых условий для учреждений всех форм собственности.

Осуществление описанных шагов неминуемо приведет к резкому сокращению масштабной коррупции в сфере здравоохранения, прозрачному, контролируемому распределению бюджетных средств.

Параллельно на принципах самостоятельности будет развиваться семейная медицина, в первую очередь в сельской местности. Нехватку врачей в селах помогут решить тройственные договоры между выпускниками сельских школ, ВУЗами, территориальными громадами.

Самостоятельность ЛПУ в утверждении штатного расписания,  распределении финансовых ресурсов, в т.ч. определении размера заработной платы, создаст дополнительные мотивации, сделает престижной профессию медицинского работника.

Пока же, к сожалению, есть опасения, что в стране будет создано некое подобие (полный аналог) российской системы здравоохранения - когда есть единый страховой фонд, централизованное управление сетью бюджетных медицинских учреждений, единая тарифная сетка, бюджетное финансирование, к которому прибавили страховые поступления. Когда есть врачебная палата РФ, Российская медицинская ассоциация, но нет врачебного самоуправления, т.е. присутствуют атрибуты, но нет их законодательного наполнения.

Таким образом, в РФ стараниями тех, кто любыми путями стремился сохранить полный контроль и централизованное управление всеми финансовыми потоками медицинской отрасли, создана новая, присущая видимо только странам СНГ, модель квазистраховой медицины, совместившей в себе принципы социалистической системы здравоохранения с элементами страховой медицины. Ведь недаром на протяжении последних лет многими учеными, экспертами России настоятельно рекомендуется, как выход из тупика, переход от «бюджетно-страховой» медицины к страховой, поступление бюджетных средств в ЛПУ через соответствующие страховые фонды в качестве оплаты за оказанную помощь.

Какую обновленную медицину увидит население Украины, покажут ближайшие годы. Пока прогнозы, увы, неутешительны. Будем надеяться что, как говорил один из Президентов, «Украина – не Россия».

18/04/2012

Право на охорону здоров’я

28.04.2012 | Євген Захаров
джерело: www.radiosvoboda.org

Медична реформа: на шкоду хворим та лікарям

   

На першому етапі медичної реформи держава запровадила пілотний проект на підставі Закону №3611 від 7 липня 2011 року «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві». Сьомого листопада реформу закріпили, змінивши вже базове законодавство – Законом №3612 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги». На жаль, те, що відбувається, добре ілюструється старим висловом про благі наміри і шлях до пекла. Декларуючи за мету підвищення рівня медичних послуг, їх доступності і якості, оптимізацію використання бюджетних коштів, реформатори досягають протилежних результатів.

Реформа запроваджує п’ять рівнів медичної допомоги: первинну – допомога лікаря загальної практики – сімейного лікаря за місцем проживання в центрах первинної медичної допомоги (амбулаторіях); вторинна – лікування вузькопрофільними спеціалістами в консультативно-діагностичних центрах; третинна – лікування складних хвороб у вузькоспеціалізованих установах; екстрена – у разі загрози життю через травми, серцево-судинні хвороби, тощо; паліативна – допомога та полегшення страждань пацієнта на останніх стадіях невиліковних хвороб. Перші чотири рівні передбачають вводити з початку 2012 року поетапно, в залежності від успішності практики реформування в пілотних регіонах, а паліативну допомогу – з 1 січня 2015 року. Одразу відзначимо, що незрозуміло, як за новою системою можна буде здійснити основоположне право пацієнта на вільний вибір лікаря і лікувального закладу.

В амбулаторіях сімейні лікарі прийматимуть аналізи, будуть ставити діагнози, лікувати «найбільш поширені хвороби, травми, отруєння, патологічні стани» і ухвалювати рішення про направлення пацієнта в спеціалізовану лікарню в разі потреби. Іншими словами, амбулаторії будуть робити майже все те, що раніше робили поліклініки. Їх потрібно буде відкрити в кожному районі міста та області. Наприклад, приблизний розрахунок для такого міста, як Харків – одна амбулаторія на 2, 5 тисячі населення. Приміщення для амбулаторії може бути навіть обладнане в трьохкімнатній квартирі, згідно з існуючими для медичного приміщення вимогами.

Нова мережа лікувальних закладів прив’язується до кількості населення. Але зовсім не враховується стан доріг та стан громадського транспорту. Таким чином, особливо у сільській місцевості, неможливо за 10 чи 20 хвилин (в місті чи селі), як декларується, надати екстрену медичну допомогу або транспортувати хворого у лікарню невідкладної допомоги. Центри первинної медичної допомоги в пілотних регіонах, особливо на селі, розташовуються без урахування можливості хворих досягти їх взагалі, у тому числі літніми людьми, з обмеженими можливостями пересування. На ще більшій відстані розташовані заклади вторинної та третинної медичної допомоги, доступ до яких для вразливих груп населення стає проблемою.

На цей час центри первинної допомоги в пілотних регіонах не укомплектовані лікарями загальної практики – сімейної медицини, а також не мають обладнання для проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів. Схоже, реформатори забули про заміну налагодженої системи надання медичних послуг на дому і забезпечення районними поліклініками хворих за місцем проживання – «рожевими» рецептами на наркотичні засоби та прекурсори, крапельницями лежачим хворим, надання інсуліну діабетикам, наркотичних знеболювальних паліативним хворим тощо. Не визначене питання щодо ліцензування обігу наркотичних лікарських засобів, щодо спеціального обладнання для зберігання таких препаратів – це було і є складною проблемою для невеликих лікувальних закладів.

Сімейних лікарів катастрофічно не вистачає. Зокрема тому, що в корені помилковою є ідея перекваліфікації за шість місяців лікарів-спеціалістів, які раніше працювали в поліклініках, та ще й із втратою зарплатні, оскільки зміна спеціалізації анулює досягнуту кваліфікаційну категорію Але саме це передбачено пілотним проектом. Хоча, як свідчить світовий досвід, на підготовку кваліфікованого лікаря загальної практики треба витратити 8-10 років. Хіба може, скажімо, кардіолог за шість місяців отримати навички педіатра?! Наслідками такої «оптимізації» буде повний розвал педіатричної служби та втрата лікарів-спеціалістів, які або не будуть працювати за фахом (наприклад, тільки в Києві в жовтні-грудні звільнилося дві тисячі медичних працівників), або подовжать приватну практику, але не в амбулаторіях.

Реформується і служба швидкої допомоги: тепер їх буде дві: невідкладна та екстрена, причому остання буде керуватися з єдиного центру з Києва, що важко пояснити. Яку «швидку» треба викликати – незрозуміло.

 

Населення масово виступає проти закриття лікарень і поліклінік

 

Особливістю реформи є переведення усіх міських медичних закладів, які здійснюють вторинну і третинну медичну допомогу, на баланс області. При цьому усі медичні заклади тепер мають самостійно укладати договори про медичне обслуговування населення із розпорядниками бюджетних коштів. Усе це дуже схоже на бажання перекласти тягар фінансування медицини на місцеві органи влади і вказує на справжню мету цієї «реформи» – зменшення витрат на медицину, яке буде здійснене за рахунок скорочення кількості ліжок в стаціонарах і скорочення лікарів-спеціалістів. І це в той час, коли розрив між штатними лікарськими посадами і фізичними особами складає понад 46 тисяч, а з урахуванням осіб пенсійного віку – 92 тисячі. Укомплектованість посад лікарями складає 81 відсоток, у сільській місцевості – 75, 2 відсотка, а показник забезпеченості лікарями, які безпосередньо надають медичну допомогу, є 26, 9 на 10 тисяч населення, тоді як середньоєвропейський рівень – 33 на 10 тисяч населення… Не кажемо вже про крайню сумнівність законів №3611 та №3612, які не відповідають нормам Конституції України, Бюджетного, Господарчого, Цивільного кодексів України, Кодексу законів України про працю, Закону України «Про оплату праці».

Особливістю дій реформаторів є також повна відсутність інформування про зміст та мету пілотного проекту і реформування в цілому, відсутність зворотного зв’язку та діалогу з профспілками медичних працівників, професійними асоціаціями лікарів і громадськими організаціями. А інтернет переповнений вкрай негативними відгуками і лікарів, і профспілкових діячів, і представників громадськості. Профспілки скептично ставляться до планів реформаторів реструктуризувати лікарні без збільшення бюджетних витрат і запровадження страхової медицини. Професійна спільнота має негативні очікування щодо дотримання власних трудових прав. А громадські активісти вказують на безперечне погіршення доступу до медичних послуг у пілотних регіонах, особливо в сільській місцевості.

Населення також активізувалося і масово виступає проти закриття лікарень і поліклінік в своїх містах та селах. У багатьох містах Донецької області збирають підписи під петиціями. Ладижинська міська рада відмовилася проводити реформу в своєму місті. Були масові акції протесту в Зугресі та Кіровському. В місті Кіровське планувалося закрити єдину міську лікарню – при тому, що найближча за 26 кілометрів, а ця лікарня обслуговує 30-тисячне місто, навколо якого працюють десятки шахт, а також жителів навколишніх сел. Подібні акції протесту пройшли в Александрії, Алупці, Нікополі, Черкасах, Борках і Первомайську Харківської області. Поки що ці медичні установи не закрили. Але «реформа» вперто здійснюється, демонструючи повну зневагу держави до «права кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я». А зупинити це знищення медичних установ просто необхідно.

24.04.2012

Правоохоронні органи

27.04.2012 | Володимир Батчаєв
джерело: www.umdpl.info

Фотополювання на міліціонера: ліцензія не потрібна

   

Прикро, коли у країні, яка претендує називатися «цивілізованою», до людини може бути застосовано насильство лише через те, що вона ризикнула дивитися на правоохоронця через об’єктив відеокамери.

Проте, така специфіка професійної діяльності журналіста в Україні – з одного боку він до мозолів зацілований міліцейським керівництвом на прес-конференціях, брифінгах та інших офіційних публічних заходах, а з іншого – журналіст викликає стійку антипатію у співробітників міліції рангом нижче і така неприязнь досить часто трансформується у стусани, примусову екскурсію до райвідділу, пошкоджену апаратуру та знищення відзнятого матеріалу.

І правоохоронці, і журналісти наділені достатньо значним обсягом прав для здійснення своєї діяльності, але, через кардинально різні професійні інтереси, ці права постійно вступають між собою у конфлікт. А тому, міліціонер завжди і всіляко намагається звузити повноваження журналіста, останній, в свою чергу, платить у відповідь черговим «чорним» матеріалом про улюблені правоохоронні органи. Втім, подібний конфлікт інтересів зрозумілий й природний: журналістів часто називають «ланцюговими псами демократії», міліціонерів – «вартовими порядку». Отже, кожен захищає своє, оскільки «демократія» і «порядок» поняття не тотожні, в усякому разі в наший країні.

Розібратися у всіх колізіях заплутаного і суперечливого українського законодавства досить важко – про те, у кого більше прав, у журналіста або у міліціонера, сперечаються кращі юристи країни і часто не можуть прийти до спільної думки, оскільки і та, і інша сторона має свої правові аргументи. Але, на практиці вагомішим доводом міліціонера залишається гумовий кийок і тому ми не будемо блукати у заплутаних лабіринтах юриспруденції, а просто обговоримо окремі моменти, які можуть допомогти в одвічному протистоянні журналіста й правоохоронця. Хоча чому лише журналіста – фіксувати дії правоохоронця за допомогою технічних засобів (відео-, фото-, аудіопристрої) має право будь-який громадянин України. Але, одразу уточнюю – не завжди і не всюди.

Слід відмітити, що сама міліція охоче та із задоволенням фіксує дії громадян за допомогою технічних засобів – це звичайна практика наших правоохоронних органів. Ніхто у нас на це дозволу не питає, проте, спроби громадян записати вчинки міліціонера на плівку, як правило, викликають у останнього обурення і вимоги до людини з відеокамерою невідкладно представитися та надати пояснення щодо причин такого неподобства. Цікаво, але наше горде «Я громадянин України і маю на це право» людину у формі не заспокоює, а навпаки призводе до ще більшої істерики – вимог невідкладно припинити зйомку, закривання об’єктиву рукою, погроз про можливе затримання та судове переслідування тощо.

Наскільки це законно? Пригадуємо законодавство:

– статтю 34 Конституції України, відповідно до якої всі громадяни України мають право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово чи в інший спосіб на свій вибір;

– статтю 3 Закону України «Про міліцію», відповідно до якої діяльність міліції є гласною;

– статтю 7 Закону України «Про інформацію», відповідно до якої ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм та джерел одержання інформації;

– статтю 302 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.

А якщо Ви не просто свідомий громадянин, а ще й журналіст, то як не розцілувати наших законодавців за:

– статтю 26 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – журналіст має право відкрито проводити запис, зокрема із застосуванням будь-яких технічних засобів;

– стаття 25 Закону «Про інформацію» – журналіст має право робити аудіо- і відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів.

Втім, копирсатися у законодавстві та вишукувати всі норми, що дають право громадянину отримувати інформацію прийнятним для нього способом немає сенсу – достатньо й наведених. А журналіст – взагалі людина теоретично достатньо захищена, чого варта лише стаття 171 Кримінального кодексу «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів».

З вищевказаного робимо головний висновок – знімаючи на камеру наряд патрульної служби чи ДАІ, родимого дільничного інспектора або стурбованого вирішенням проблем «маленького українця» працівника паспортної служби, пересічний громадянин законодавства не порушує.

Проте, законодавство законодавством, але в нашій країні кожне себе поважаюче відомство намагається регламентувати життя громадян додатковими відомчими документами, вірогідно вважаючи, що саме це зробить наше буття безтурботним і приємним.

Ось і міліціонери доволі часто вимагають припинення відео- чи фотозйомки, посилаючись на суворі інструкції та розпорядження профільного міністерства. Цікаво, але в окремих випадках правоохоронці забороняли фотографувати навіть зовнішній вигляд адміністративної будівлі чи вестибюлю органу внутрішніх справ, куди, відповідно до наказу МВС № 181-2009 року, повинен забезпечуватися вільний доступ кожному бажаючому. Мотивація такої заборони досконала у своїй примітивності і звучить так – «згідно з інструкцією, це режимний об’єкт». Але при цьому жодний міліціонер чомусь не може пригадати ні найменування цієї інструкції, ні номера наказу, яким вона затверджена, ні коли і яким розумником цей наказ був підписаний. Чи дійсно існує якийсь нормативний акт, який відносить вестибюль підрозділу міліції до режимного об’єкту, нікому на сьогодні достеменно невідомо. Скажімо, в метрополітені я бачив вивішені правила про заборону фотографування, затверджені відповідним наказом, а в органах внутрішніх справ – ніколи.

Зрозуміло, що відомчі документи, як і усні вказівки посадових осіб, не повинні суперечити вимогам державних нормативно-правових актів, а тому у червні 2011 року Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (Асоціація УМДПЛ) вирішила раз і назавжди розставити всі крапки та звернулась до колишнього міністра внутрішніх справ Могильова з інформаційним запитом щодо наявності в МВС відомчих документів, які забороняють громадянам фіксувати за допомогою технічних пристроїв дії співробітників патрульної служби, ДАІ, дільничних інспекторів міліції, працівників підрозділів СГІРФО та інших міліціонерів під час публічного виконання ними своїх обов’язків у громадських місцях.

Відповідь здивувала і неприємно вразила своєю неадекватністю. Отриманий від МВС текст наводимо повністю і без скорочень, а тому, шановний читач, суди сам, наскільки всебічно та ґрунтовно міліція відповіла на просте питання: «Чи можна фотографувати правоохоронця „при виконанні“?»

«У Департаменті охорони громадського порядку МВС у межах компетенції опрацьовано лист голови правління Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів щодо роз’яснення положень законодавства України в частині прав громадян на здійснення фіксації дій працівників міліції під час виконання ними службових обов’язків.

Повідомляємо, що діяльність патрульної служби міліції регламентована Конституцією України, Законом України „Про міліцію“, а також Статутом патрульно-постової служби міліції, затвердженим наказом МВС № 404-1994.

Статтею 3 Закону України „Про міліцію“ визначено, що діяльність міліції є гласною. Вона інформує органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення.

За погодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю».

Продовження не буде – це все. Ерньо Рубік, творець відомого «Кубика Рубіка», прочитавши цього листа, впав би у відчай від розуміння того, що у створенні логічних головоломок він жалюгідний дилетант.

Після зміни керманича міліцейського відомства, Асоціація УМДПЛ 4 квітня цього року звернулась вже до нового міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка з проханням врешті-решт прояснити ситуацію (текст запиту можна прочитати тут).

Нажаль, відповіді з МВС ми поки що не отримали, а тому візьму на себе сміливість порадити, що робити людині з відеокамерою, коли співробітник міліції вимагає негайно припинити зйомку, погрожує затриманням, лізе до апаратури тощо.

Вимога до Вас припинити зйомку – це ніщо інше, як висунуте міліціонером до Вас звинувачення у скоєнні правопорушення, оскільки міліціонер має право вимагати припинення лише протиправних дій. Але, звинувачуючи людини у вчиненні будь-якого правопорушення, правоохоронець зобов’язаний чітко й аргументовано сформулювати його сутність та обов’язково пояснити правопорушнику, яку вимогу і якого правового документу він своїми діями порушує. Немає такої аргументації – звиняйте, тоді не має і правопорушення.

Отже, не припиняючи процесу фіксації вчинків міліціонера, ввічливо повідомте йому, що Ви – самий законослухняний громадянин у всій Україні і завжди готові виконати вимоги співробітника міліції. Але лише законні вимоги – на цьому наполягає Закон України «Про міліцію», а що би така вимога вважалася законною, попросіть правоохоронця виконати свій обов’язок – повідомити Вам суть вчиненого порушення та назвати, яку конкретно статтю, параграф, пункт і якого нормативно-правового акту Ви порушуєте, здійснюючи відеозйомку міліціонера. Пообіцяйте, що як тільки він виконає вимоги законодавства і вкаже статтю кодексу, що забороняє громадянину знімати міліціонера, Ви вибачитеся і миттєво припините його знімати. При цьому Ви нічим не ризикуєте, оскільки подібної статті взагалі не існує, а отже вимоги міліціонера законними вважати не можна – це теж саме, що до Вас на вулиці підійшли патрульні, представилися, показали службові посвідчення, а потім зажадали, що б Ви заспівали для них «Наша служба и опасна, и трудна».

Розглянемо можливі аргументи правоохоронців щодо «незаконності» зйомки.

1. Співробітник міліції стверджує, що знімати його на відео без отримання його особистої згоди забороняє Конституція. Запропонуйте співробітнику сформулювати цю саму статтю Конституції і назвати її номер. Якщо скаже, що не знає – показово здивуйтеся, як захисник права може не знати головного закону та ще й звинувачувати громадянина у порушенні його неіснуючої статті, а потім повідомте, що стаття 34 Конституції України навпаки, дає право будь-якій людині збирати інформацію, в тому числі і про міліцію.

Більш грамотні співробітники можуть посилатися на статтю 32 Конституції, яка забороняє втручання в особисте й сімейне життя людини та збір конфіденційної інформації про неї без її згоди. На це ввічливо відповідаємо, що не потрібно плутати своє особисте і сімейне життя з публічним виконання своїх обов’язків і Ви, поважаючи закон, не претеся з відеокамерою до міліціонера додому. Поясніть, що без згоди особи заборонений збір саме конфіденційної, тобто приватної інформації про неї, а стаття 21 Закону «Про інформацію» вказує, що інформація про суб’єктів владних повноважень не являється конфіденційною, а значить є відкритою. Під час перебування на службі міліціонер і є цим самим суб’єктом владних повноважень і тому саме Ваші дії законні, а його вимоги ні.

2. Найбільш підковані у юридичному плані співробітники міліції можуть пригадати статтю 11 Закону України «Про інформацію», яка не допускає збирання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або статтю 307 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа може бути знята на фото-, відео- або аудіоплівку також лише за особистою згодою. Спокійно оспорюємо і це положення, вказуючи, що стаття 11 забороняє збирання саме конфіденційної інформації, до якої, зокрема, відносить відомості про національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також дані про адресу, дату і місце народження.

В свою чергу, стаття 307 Цивільного кодексу чітко зазначає, що отримання згоди особи на зйомку, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференції, мітингу або на інших заходах подібного характеру, тільки допускається, але не є обов’язковою.

І взагалі – міліціонер має право вимагати від Вас негайно припинити здійснювати лише кримінальне або адміністративне правопорушення. Якщо правоохоронець вважає, що Ви порушуєте Цивільний кодекс – це його право, а Ви, в свою чергу, вважаєте інакше. Якщо бажає – нехай доводить свою правоту у суді, який розбереться і встановить істину, а до цього моменту Ви маєте повне має право продовжувати відеозйомку.

Проте, слід пам’ятати і про вимоги до порядку її проведення – відеозйомка не повинна прямо заважати міліціонеру виконувати свої службові обов’язки. Хоча, знову таки, питання дискусійне, яке міліція і громадяни розуміють по-різному. Згадаємо недавній конфлікт «Дорожнього контролю» з співробітниками ДАІ – активісти ДК спіймали інспектора ДАІ з, скажемо м’яко, адміністративними протоколами, які мають явні ознаки фальсифікації. Інспектор зацьковано дивився убік, кудись тікав і відмовлявся показати журналістам ці самі протоколи. Після цього, керівники горе-міліціонера почали публічно виправдовувати дії свого підлеглого і бубоніти, що активісти ДК заважали виконувати міліціонеру свої обов’язки, що він і не повинен був показувати ці протоколи, це, мовляв, інформація службова, а значить з обмеженим доступом.

Але, стаття 21 Закону України «Про інформацію» вказує, що до інформації з обмеженим доступом не може відноситься інформація про факти порушення прав і свобод людини, а також інформація про незаконні дії органів державної влади і їх посадових і службових осіб. На цьому крапка. Незаповнений протокол з будь-яким підписом – це грубе порушення прав людини і службовий злочин, а тому відмова його показати з аргументацією, що це інформація з обмеженим доступом – теж порушення закону.

Тепер про те, що робити у випадку, коли співробітники міліції проявляють агресію і вперте бажання таки добитися від Вас припинення зйомки. Тут варіантів два – або героїчний опір з можливим нанесенням шкоди для здоров’я і матеріальних збитків у вигляді розбитої апаратури, або тимчасовий тактичний відхід під розгорнутим прапором та із збереженою відеокамерою і щелепою. Все залежить від обставин і тут вибирати Вам.

Якщо Ви знаходитеся з вірними і численними товаришами, а проти вас, скажемо, наряд ДАІ або патрульної служби, то можна спробувати відстоювати свою правоту до кінця – шанси є.

Інша справа, коли Ви один або з напарником, а ваші супротивники – взвод похмурих хлопців з «Беркута» в масках. Ось тут мої прогнози менш оптимістичні. Але, ще раз наголошую, що розмова йде не про лиху славу ганебної втечі, а про тактичний відступ із збереженням свого здоров’я. Просто усвідомлення того, що Ви мужньо і до кінця виконували свій професійний обов’язок, навряд чи вилікує Ваші нирки, які потерпали від міліцейських кийків. У разі реальної небезпеки серйозно постраждати, я би радив зйомку припинити та одразу почати оскаржувати незаконні дії міліції.

Для цього, відсапавшись і заспокоївшись, дзвонимо на номер «102» і не просто щось плутано розповідаємо черговому, а повідомляємо про вчинений щодо Вас кримінальний злочин перевищення співробітниками міліції влади і службових повноважень (стаття 365 КК України), а якщо Ви маєте посвідчення журналіста, то і про перешкоджання Вашій законній професійній діяльності (стаття 171 Кримінального кодексу). Під час розмови з черговим обов’язково кілька раз наголосіть: мій дзвінок – це заява про вчинений злочин. У разі такого формулювання, черговому діватися буде нікуди і він просто зобов’язаний діяти невідкладно – направити по Вашому виклику на місце події слідчо-оперативну групу.

Одночасно вимагайте від чергового проінформувати про злочинні дії міліції інспекцію з особового складу та відповідального по місцевому управлінню міліції – це міліцейський начальник достатньо високого рівня, який повинен постійно знаходиться на зв’язку з черговою частиною і саме в його функціональні обов’язки входить контроль за дотриманням конституційних прав громадян співробітниками міліції.

Пам’ятайте, що всі телефонні розмови по лінії «102» записуються на електронні носії, а тому у подальшому відкрутитися від того, що Ви повідомили про напад на себе черговому не вдасться – це вважатиметься укриттям злочину, за що у міліції строго карають.

Черговий може зробити спробу, як то кажуть, «пропетляти» і порадити Вам звернутися із своєю скаргою до прокуратури. У відповідь ще раз урочисто оголосіть, що Ваш дзвінок – це повідомлення про злочин, а в прокуратуру Ви дійсно будете звертатися, але вже зі скаргою на дії чергового, який відмовляється реагувати на Вашу заяву про злочин.

У розмові з черговим, а так само з прибулим на місце відповідальним або співробітником інспекції з особового складу, слід обов’язково посилатися на вимоги наказу МВС № 88 від 25.03.2010 року. Це один з наказів, який підписав колишній Міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, ймовірно залицяючись до преси. Але у будь-якому випадку, зробив він справу непогану і я взагалі раджу мати цей наказ завжди під рукою, якщо працюєте з міліцією.

Наказ так і називається «Про удосконаленні взаємодії органів внутрішніх справ із засобами масової інформації» і він:

а) зобов’язує співробітників міліції сприяти журналістам в освітленні міліцейських буднів, чим власне Ви і займалися, доки міліціонер не почав заважати;

б) вимагає від міліцейських керівників реагувати на критичні матеріали в пресі, проводити по ним об’єктивні перевірки і навіть, ні більше ні менше, заохочувати ЗМІ за конструктивну критику міліції;

в) найголовніше – у разі здійснення стосовно журналіста протиправних дій, на місце події повинні прибути безпосередньо керівники управлінь і райвідділів, начальники секторів по зв’язках з громадськістю та контролювати дотримання прав журналістів. При цьому про порушення таких прав, вони зобов’язані терміново повідомляти міністра внутрішніх справ.

І виконання вимог даного наказу потрібно добиватися.

Крім цього, наказом передбачено, що в місцях проведення масових заходів для взаємодії з журналістами обов’язково призначається відповідальна особа – міліцейський офіцер, який зобов’язаний захищати право журналістів на отримання інформації. Отже, якщо Ви на акції протесту проводите фіксацію дій міліціонерів, а вони обурюються і наказують таку фіксацію припинити, вимагайте зустрічі з цим відповідальним.

Що слід знати – співробітники міліції, під час несення служби по охороні громадського порядку, мають право відмовитися давати інтерв’ю. Статут патрульної служби забороняє їм відволікатися і вести розмови на сторонні теми, а тому Ваша настирливість може бути розцінена як перешкода службовій діяльності із відповідними наслідками. Але, як-то кажуть, є один нюанс. Згідно того ж уставу, патрульні зобов’язані консультувати громадян та відповідати на ті їх питання, які безпосередньо пов’язані із службою. Посилаючись на це спробуйте розговорити правоохоронців, поставивши для початку на перший погляд невинне питання «Де знаходиться дільничний пункт міліції?» або «Як мені добратися до найближчого органу внутрішніх справ?» Якщо міліціонери відмовляються відповідати на такі питання або направляють до прес-служби, повідомте правоохоронців, що своєю відмовою спілкуватися з Вами на дані теми, вони грубо порушують Статут патрульної служби.

Наступним каменем спотикання у взаєминах правоохоронців і людини з відеокамерою є право громадян проводити відеозйомку процесу урочистого виходу у народ перших осіб держави. Існує така проблемка – можновладці свого народу побоюються, а відповідні служби, у тому числі і міліція, подібну параною всіляко стимулюють. Але, мабуть, такі правила гри в охорону і без цього всім було би нудно.

Що слід знати. Є закон «Про державну охорону органів державної влади Україні та посадових осіб». І стаття 18 цього закону наділяє військовослужбовців державної охорони, а разом з ними і міліцію, під час проведення охоронних заходів тимчасово обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів по вулицях і дорогах, не допускати перебування громадян на об’єктах і окремих ділянках місцевості, вимагати від них перебування в конкретному місці або ж навпаки покинути певне місце. Додам, що стаття 17 Закону вказує, що при цьому співробітники, цитую, «повинні поважати конституційні права і свободи громадян, бути зразком культури, скромності і витримки». Отже, якщо Ви вже уподобали для себе зручне містечко, з якого по-батьківськи добре обличчя Прем’єра буде виглядати у чудовому ракурсі, а співробітники міліції гонять Вас з цього місця втришия – зітхніть і погодьтесь. У цьому випадку їх дії законні, хіба що гнати Вас вони зобов’язані культурно, скромно і витримано.

Хоча знову так, якщо співробітник міліції підійшов до Вас і наказує йти геть, оскільки на період перебування Президента у цьому місці знаходитися заборонено, Ви маєте право зажадати, що б він спершу представився, показав посвідчення, а потім, знову таки назвав конкретну норму закону, яка не дозволяємо Вам бачити улюбленого лідера нації саме з цього місця. Працівники міліції, задіяні для охорони перших осіб держави, зазвичай норм закону про держохорону не знають – не їх профіль. Тут Вам і карти в руки – нагадую, необґрунтовані вимоги міліціонера ми сприймати не зобов’язані, як і аргументацію на зразок «Бігом йдіть звідси, бо до нас Президент їде». Не знають своїх прав і законів – це їх проблема, хай вивчають матчастину.

Тепер про таке непросте питання, як використання для зйомки спеціальних технічних засобів і проведення прихованої зйомки. Ось хочуть силові структури залишити це право тільки за собою, журналістам навіть пістолети з гумою дозволили, а камеру або диктофон певного розміру чи незвичним дизайном – зась. Вважають, що їх використання – це порушення статті 359 Кримінального кодексу, а прихована зйомка, нехай і без застосування спеціальних технічних засобів, теж порушення, але вже 182 статті «Порушення недоторканості приватного життя».

Питання спірне. Ця сама стаття 359 «Незаконне придбання, збут або використання спеціальних технічних засобів отримання інформації» у 2010 році потерпіла певні зміни і тепер представляє реальну загрозу. Якщо раніше ця стаття забороняла використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, то зараз навіть його придбання. Відчуй різницю.

Що таке спеціальний технічний засіб – це пристрій, спеціально виготовлений для негласного отримання інформації. Таким чином робимо висновок – стандартна апаратура таким пристроєм однозначно не визнається. Але, найпарадоксальніше полягає в тому, що зараз навіть не існує чіткого критерію – а що таке «спеціальний технічний засіб отримання інформації». Тоді виникає питання – а якщо цей пристрій мінімізований у габаритах або має певну конфігурацію не з метою негласного отримання інформації, а лише для комфортнішого його використання? Ну, ось не подобається Вам дизайн стандартного диктофона або габарити Вашої відеокамери, яка не поміщається у барсетку. А Вам зручніше ходити саме з барсеткою, а не з валізою за плечима. Ви журналіст, а тому, як і міліціонер, фактично завжди при виконанні своїх обов’язків і це зовсім не означає, що Ви повинні постійно таскати сумку з громіздкою технічною апаратурою. Конкретних нормативів, що відеокамера повинна бути не менше 20 см в довжину і 15 завширшки немає, як немає і рекомендацій, що диктофон повинен бути виключно у формі паралелепіпеда, а не може мати приємну для очей форму авторучки або запальнички.

Але, це тільки наша слушна думка. Ви повинні розуміти, що саме неконкретність правових норм про спеціальні технічні засоби і буде використовуватися не на нашу користь. Чи відноситься до спеціальних технічних засобів той або інший диктофон визначатиме експерт і здогадайтеся, який орган він представлятиме. Презумпція невинуватості приватної особи у конфлікті з правоохоронними структурами в наший країні не спрацьовує – і міліція або СБУ, наполягаючи «Ви винні», посилатиметься не на конкретні нормативні акти, а на суб’єктивну думку свого ж експерта. До речі, законом «Про судову експертизу» взагалі не передбачена експертиза подібних спецтехзасобів, а значить відсутня і відповідна методика та підготовка кваліфікованих експертів.

До речі, пристрої для здійснення візуального спостереження також відносяться до засобів отримання інформації і тоді, якщо керуватися логікою служби безпеки України, за придбаний театральний бінокль потрібно карати так само безжально, як і за купівлю мініатюрної відеокамери, аргументуючи – театральний бінокль у рази менший, ніж морський і його легко сховати. Смішно й сумно водночас.

Підвожу підсумки: якщо Ви вирішили придбати та використовувати нестандартні спеціальні технічні засоби отримання інформації – аплодую, Ви смілива й ризикова людина.

Тепер про приховану зйомку. Зрозуміло, що розмова піде не про спеціальні прилади, замасковані у сауні прокурора чи кабінеті судді – це для нас заборонено. Я про зйомку того ж дільничного з його особливою манерою спілкування, або патрульного наряду на вулиці, або інспекторів ДПС при виконанні, або спесивої особи, яка видає закордонні паспорти, або… ну Ви зрозуміли.

Так от, по-перше, той факт, що фіксація дій міліціонера проводилася Вами приховано, ще потрібно довести. А тому на його гнівне «Ви проводите приховану зйомку!» потрібно відповідати наївним «А з чого ви це взяли?». Якщо камера або лежить поряд з Вами на столі або на колінах і фіксує різноманіття лексики дільничного, то це зовсім не означає, що Ви його знімаєте приховано. Ніде не сказано, що Ви зобов’язані перед включенням апаратури урочисто оголосити міліціонерові «Увагу! Вас знімають».

По-друге, стаття 182 передбачає відповідальність за порушення недоторканності приватного життя. Саме приватного і предметом скоєння злочину є збір конфіденційної інформації – даних про сім’ю, стан здоров’я, майнове положення, релігійні переваги, сексуальну орієнтацію. Публічна сфера діяльності чиновника, у тому числі і міліціонера, під цю статтю явно не підпадає. Отже фактично, не афішована зйомка посадової особи під час виконання ним своїх обов’язків не повинна визнаватися караним діянням.

Не можу не пригадати і рішення Конституційного суду від 20 жовтня 2011 року, який вказав, що інформація, отримана з порушенням Закону «Про оперативно-службову діяльність» не може бути підставою для звинувачення в скоєнні злочину. Не може бути – ну і добре, але співробітники міліції свого часу зреагували блискавично і навіть намагалися посилатися саме на це рішення, як на підставу для заборони неявної фіксації своїх дій.

Явна нісенітниця, на яку відповідаємо: «Громадяни знімають ті або інші події, в яких бере участь міліція, не для порушення кримінальної справи, а для привернення уваги суспільства до проблем у правоохоронній сфері. Не заважайте мені виконувати мій громадянський обов’язок».

Від себе додам: якщо результати роботи журналіста – не афішована зйомка процесу отримання хабара співробітником ДАІ згідно цього рішення суду дійсно не може бути підставою для притягання здирника до кримінальної відповідальності, то використовувати відеосюжет, як аргумент для необхідності звільнення даного міліціонера з посади у дисциплінарному порядку, Конституційний суд не забороняє.

Володимир Батчаєв,
Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (Асоціація УМДПЛ)

Кримінально-виконавча система

04.05.2012 | Андрій Діденко

Як врятувати життя людини?

   

Що робити коли людина знаходиться в ув’язнені, якщо її стан здоров’я з кожним днем погіршується, а в відповідному закладі, підпорядкованому Державній Пенітенціарній службі (ДПтС) не має можливості надати необхідної медичної допомоги? Якщо людина засуджена і судове рішення щодо її винуватості набрало законної сили, в цьому разі застосовується процедура звільнення особи за станом здоров’я відповідно до статті 84 Кримінального Кодексу України. В цьому разі враховуючи всі обставини суд приймає рішення про звільнення, і людина може бути доставлена до цивільної лікарні де й отримає адекватну медичну допомогу і продовжить своє лікування.

Але що робити з тими людьми, які ще не є засуджені, як бути з хворими які є обвинувачені (підсудні)? Бо в разі захворювання на небезпечну для життя хворобу, звільнити їх за станом здоров’я суд не може враховуючи ті обставини що триває слідство і таке рішення, тобто звільнення людини за станом здоров’я суд приймає разом з вирішенням справи по суті з’ясувавши обставини вини або невинуватості особи.

Щодо зміни міри запобіжного заходу тримання під вартою на інші альтернативні не пов’язані з позбавленням волі, навіть в таких випадках коли людина потерпає від ненадання медичної допомоги і її життя і здоров’я в реальній небезпеці, суди чомусь не квапляться захищати права людини і ухвалюють все нові і нові рішення про тримання під вартою. Чому це відбувається, навіть не можу пояснити і чому суди так зацікавлені в тому щоб така величезна кількість людей під час досудового і судового слідства перебувала під вартою? Якщо навіть відповідно до до положень ст. ст. 148, 155 чинного Кримінально Процесуального Кодексу запобіжний захід у вигляді взяття під варту є виключною мірою, якщо інші запобіжні заходи є неефективні. Також хотілося б згадати про пілотне рішення Європейського Суду (Суду) Харченко проти України, в якому Суд ще 10.02. 2012 року зазначив, що зловживання правом на арешт в Україні є системним порушенням і Україна на протязі пів року має вжити певних заходів аби виправити ці недоліки.

Проте ми спостерігаємо що люди роками під вартою чекають на рішення суду, в практиці трапляються випадки коли особа під вартою без судового рішення перебувала дванадцять років. Як бути в такому випадку, коли людина страждає на небезпечну для життя хворобу, знаходиться під вартою в статусі обвинуваченого (підсудного) і не може отримати адекватної медичної допомоги?

Якщо на національному рівні неможливо домогтися переведення людини із закладу підпорядкованого ДПтС на лікування до цивільної лікарні в разі небезпечного для життя і здоров’я захворювання, а особа потребує негайної медичної допомоги, адвокати звертаються до Суду в порядку 39-го правила Регламенту Суду щодо вжиття негайних заходів на захист життя і здоров’я людини.

Але навіть після рекомендацій Суду в порядку 39-го правила Регламенту Суду, що є обов’язковим для виконання Україною як Високою Договірною Стороною Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод, ми спостерігаємо, що навіть за таких умов термінові заходи не надаються.

Так сталося по справі професора Анатолія Темченка колишнього ректора Криворізького університету:

Так сталося по справі Тамаза Кардави в якій зволікання з наданням термінових заходів лікування призвело до трагічної смерті людини:

24 квітня Суд ухвалив чергову рекомендацію в порядку 39-го правила Регламенту Суду щодо вжиття термінових заходів щодо надання медичної допомоги відносно Велічка Владислава Вікторовича. Як зазначила Олена Сапожнікова, адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини в своїй заяві до Суду:

«З 22 жовтня 2010 року і по сьогоднішній день Заявник знаходиться під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі (надалі - СІЗО), адреса: проспект Суворова, 70, м. Ізмаїл, Одеська обл., 68601. Тобто уже два з половиною роки він перебуває в слідчому ізоляторі без медичної допомоги. Стан його здоров’я погіршується і викликає занепокоєння. Так як ті, захворювання, які має Заявник без належного лікування можуть призвести до летального результату. Заявник є інвалідом 3 групи, немає сім’ї та рідних.

Заявник має такий діагноз: ВІЛ-інфекція клінічна стадія IV (СНІД), кандидоз ротової порожнини та гортані, тяжка імуносупресія, ганералізована лімфаденопатія, варикозне розширення вен обох гомілок. І як зазначається у листі з Ізмаїльського СІЗО уже станом на 18 травня 2011 року: «стан здоров’я поступово погіршується, потребує термінового призначення АРВ терапії в умовах обласного СНІД-центру м. Одеса».

«Прошу Суд вжити термінових заходів відносно Велічка Владислава Вікторовича, а саме, запропонувати Уряду України забезпечити належне обстеження та лікування Заявника, помістивши його до спеціалізованого медичного закладу, де йому можуть надати належну медичну допомогу.»

Наскільки рекомендації Суду щодо вжиття термінових заходів будуть виконані Урядом України ми спостерігатимемо в своїх подальших публікаціях.

24.04.12

 

Вісті з пострадянських країн

04.05.2012

Заява з приводу права на справедливий суд нафтовиків з Жанаозена

   

Платформа «Громадянська Солідарність» створила міжнародну наглядову місію щодо дотримання міжнародних стандартів справедливого суду в процесі над робітниками нафтової промисловості в Жанаозені, яких звинувачують в організації та участі в масових заворушеннях 16 грудня 2011 (кримінальна справа № 1471803100615).

Процес почався 27 березня 2012 і на момент випуску цієї заяви триває. Представники міжнародної місії присутні на всіх судових засіданнях і мають намір спостерігати за процесом до винесення остаточного вироку.

Треба зазначити, що до винесення вироку недоречно робити остаточні висновки про те, чи відповідає даний процес стандартам справедливого судового розгляду, закріпленим у міжнародних документах з прав людини. Тим не менш, навіть на сьогоднішній день такі факти викликають серйозні питання щодо основних аспектів процесу.

 

1. Судовий розгляд розпочався без повного і об'єктивного розслідування подій 16 грудня 2011 р. і наступних днів. Уже зараз свідчення жертв, свідків і підсудних демонструють, що обставини подій 16 грудня не повністю встановлені. Додаткове розслідування необхідно, зокрема, щодо наступного:

- Роль влади у провокуванні масових безпорядків. Як можна зрозуміти зі свідчень, голова міської адміністрації Жанаозен (акім міста) свідомо організував святкові заходи в місці, де страйкували нафтовики. З цією метою аким умовив підприємців поставити юрти, надаючи фінансові гарантії безпеки майна. Він також розпорядився встановити сцену і новорічну ялинку і привести групи школярів на площу.

- Роль молодих, тренованих і невстановлених осіб, невідомих страйкуючим, в провокації трагічних подій.

- Встановлені законом положення, що дозволяють правоохоронцям застосовувати насильство, зокрема вогнепальну зброю, внаслідок якого 14 осіб вбито і кілька поранено. В цьому відношенні, незрозуміло, чи виконала поліція свої обов'язки щодо забезпечення правопорядку під час масових зібрань, що входить у зобов'язання держави щодо захисту права на мирні зібрання.

- Оцінка точного числа поранених і характеру завданих поранень. За свідченнями свідків і підсудних відомо, що багато жителів Жанаозен мають кульові поранення в задній частині тіла, що може означати, що в них стріляли, коли вони бігли від місця подій ..

 

Варто підкреслити, що неясність щодо всіх цих моментів зумовлена тим, що з самого початку судовий розгляд щодо учасників подій було заплановано розділити з розглядом щодо представників влади, які брали участь у подіях (суди над Якимом, поліцейськими, яких звинувачують у перевищенні влади). Неясно також, чому жодному з підсудних, поранених під час подій 16 грудня 2011 року, не надано статус потерпілого і чому їх не викликають як свідків на суд щодо поліцейських. Підсудним відмовлено в реалізації права як свідків допитувати на їх процесах акима міста або поліцейських, звинувачених у перевищенні влади, що перешкоджає встановленню всіх обставин, що мають значення для справи.

 

2. Більшість підсудних стверджують, що під час допиту проти них застосовані тортури, фізичне і психологічне насильство.

Підсудних катували після їх арешту, як до пред'явлення звинувачень і рішення про запобіжний захід, так і потім, під час слідства.

Міжнародна спостережна місія звертає увагу на те, що відповідно до міжнародних стандартів звинувачення в застосуванні тортур вимагає ретельного розслідування та притягнення до відповідальності винних. Держава зобов'язана забезпечити розслідування будь-яких заяв про застосування катувань проти підсудних під час слідства. Більш того, згідно з міжнародним законодавством будь-які показання чи заяви, отримані під тортурами, є неприпустимими в суді. Слід зазначити, що 17 квітня головуючий суддя зобов'язав держзвинувачення протягом 10 днів розслідувати звинувачення в застосуванні тортур і порушити кримінальну справу. Висловлюючи сумнів, що за такий термін можна розслідувати стільки фактів застосування тортур, ми закликаємо владу Казахстану припинити судовий процес, поки всі заяви не розслідувані і не завершено встановлення усіх фактів і відповідальності, щоб можна було долучити це до матеріалів справи.

 

3. Зі свідчень підсудних та свідків випливає, що слідство проведено з різноманітними помилками. Наприклад:

- Серед підсудних є люди, яких не було на площі Жанаозен 16 грудня 2011. Їх спіймали без розбору в наступні дні і, за їхніми словами, змусили зізнатися в участі у заворушеннях.

- Більшості підсудних надали адвоката тільки після пред'явлення звинувачень і призначення запобіжного заходу.

- У багатьох випадках арешти і допити підсудних проведені з процесуальними порушеннями і офіцерами, які не мали відповідних повноважень (наприклад, поліцейськими по боротьбі з організованою злочинністю з різних областей). Під час арештів підсудних жорстоко побили, і відібрали у них цінні речі.

 

4. Багато свідків (близько 40 осіб), викликані в суд звинуваченням, є поліцейськими.

Вони брали участь у придушенні протестів 16 грудня 2011 і в наступні дні. Достовірність їх показань викликає сумнів в наступних моментах:

- Під час допитів деяких поліцейських підсудні почали впізнавати в них тих, хто їх катував. Вони змогли надати численні подробиці про місце та спосіб тортур, про людей, в них беруть участь і інші. Підсудні також заявили, що деякі з міліціонерів-свідків застосовували вогнепальну зброю під час придушення протесту 16 грудня 2011 року.

- Особи 12 міліціонерів, які виступають як свідки, засекречені з метою, як стверджується, забезпечити їх безпеку. Наглядова місія відзначає, що в деяких випадках засекречування особистості свідків з міркувань безпеки обгрунтовано (наприклад, якщо міліціонер проводить операції під прикриттям або коли потрібно забезпечити безпеку свідка обвинувачення). Однак, обгрунтованість цього заходу в даному випадку викликає сумніви.

 

5. Під час розгляду, держзвинувачення має намір допитати 154 осіб, які зазнали матеріальної шкоди в результаті подій 16 грудня 2011 року (приблизний збиток оцінюють у суму понад 13 мільйонів євро).

Наглядова місія повинна підкреслити, що неприпустимо вимагати від підсудних, щоб вони компенсували будь-який збиток, якщо не буде встановлено безпосередній зв'язок між діями підсудних і заподіяною шкодою. Необхідно довести, що конкретний підсудний наніс збиток конкретному майну. Також потребує уточнення роль і відповідальність органів влади в нанесенні конкретного збитку майну. Зокрема, потрібно визначити роль акима міста, так як він активно заохочував розміщення юрт на площі і обіцяв фінансову компенсацію на випадок збитків. Також потрібні пояснення щодо шкоди власності, завданих після того, як правоохоронні органи взяли місто контроль і ввели комендантську годину.

Зважаючи на вищевказане спостережна місія переконана, що відсутність ретельного розслідування та роз'яснення цих питань вплине на оцінку відповідності судового розгляду міжнародним стандартам справедливого розгляду. Більш того, це позначиться на висновках щодо дотримання Казахстаном своїх зобов'язань щодо забезпечення права на життя, свободи від катувань, права на свободу та особисту безпеку і свободу мирних зібрань.

 

Щоб уникнути продовження процесу, який може привести до порушення права на справедливий суд і мати драматичні наслідки для підсудних, ми закликаємо владу Казахстану:

1. Провести повне і об'єктивне розслідування, спрямоване на встановлення послідовності подій 16 грудня 2011 і наступних днів в Жанаозене, а також ролі та відповідальності представників влади в подіях.

2. Провести повне і об'єктивне розслідування всіх заяв з боку підсудних про застосування до них катувань і включити результати розслідування до матеріалів справи.

3. Включити результати судових розглядів у справах представників влади (акима і поліцейських) в триваючий розгляд проти нафтовиків:

4. Дати можливість підсудним та їх адвокатам допитувати підсудних під час розгляду у відношенні акима і поліцейських.

Громадянська платформа Солідарність

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Норвезький Гельсінський комітет

Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів

Казахстанське Міжнародне бюро з прав людини і дотримання законності

Міжнародне бюро з прав людини і дотримання законності

Міжнародне партнерство з прав людини

Гельсінський фонд з прав людини

26.04.2012  

 

 

Вісті з пострадянських країн

04.05.2012
джерело: hro.org

Великобритания ввела запрет на въезд чиновников из «списка Магнитского»

   

МИД Великобритании 30 апреля опубликовал Доклад о состоянии демократии и прав человека в 2011 году, в котором сообщил о введении запрета на въезд в Великобританию нарушителей прав человека.

Такие меры ввели спустя месяц после парламентских слушаний по делу Сергея Магнитского, на которых депутаты единогласно приняли резолюцию о введении санкций к «списку Магнитского», сообщает Каспаров.Ru со ссылкой на пресс-релиз Hermitage Capital от 1 мая.

«Запрет на въезд в Великобританию распространится на лиц, в отношении которых имеются независимые, надежные и заслуживающие доверия сведения об их причастности к нарушениям прав человека», – говорится в докладе МИД Великобритании.

В документе говорится, что до ареста Магнитский работал над раскрытием схемы похищения средств из российского бюджета и выявлением роли в этой схеме сотрудников правоохранительных органов, которые, по имеющимся сведениям, участвовали затем в его аресте и удержании под стражей. При этом подчеркивается, что до сих пор никто не понес наказания за гибель Магнитского в государственном следственном изоляторе.

На прошлой неделе депутаты из 29 стран Совета Европы поддержали проект резолюции о проведении независимого международного расследования по «делу Сергея Магнитского».

Следственный комитет России в 12-й раз продлил срок следствия по уголовному делу о смерти Сергея Магнитского, в котором нет ни подозреваемых, ни обвиняемых, выделив в отдельное производство дело в отношении бывшего замначальника СИЗО «Бутырка» Дмитрия Кратова, которого обвиняют в халатности.

На требования родственников Сергея Магнитского и правозащитников о переквалификации преступления на истязания и убийство российские следственные органы ответили отказом.

Депутаты Парламентской Ассамблеи Совета Европы подписали требование о международном расследовании дела Сергея Магнитского под эгидой Совета Европы. Ранее администрация США поддержала законопроект о «списке Магнитского», который находится на рассмотрении в Конгрессе.

Юрист фонда Hermitage Capital Сергей Магнитский скончался в ноябре 2009 года в больнице «Матросской тишины». Друзья и близкие утверждают, что в письмах он сообщал о регулярных отказах в медицинской помощи. Официально его признали умершим от сердечно-сосудистой недостаточности.

Юрист был арестован по обвинению в организации финансовых махинаций, связанных с хищениями денег из бюджета. Его взяли под стражу после того, как он раскрыл схему хищения денег из бюджета страны.

Оголошення

07.05.2012

Прохання про допомогу

   

Друзі! Допоможіть, будь ласка!

Калітвенцев Дмитро Дмитрович, голова НПГ шахти М.П.Баракова, 1956 р.н., знаходиться у важкому стані.  20 квітня у нього стався інсульт,  24 квітня  його терміново прооперували. Післяопераційний період проходить важко. Він до цього часу не прийшов до свідомості. Стан стабільно важкий. Якщо забезпечити йому лікування в належному обсязі сучасними ліками та методами, то він, за прогнозами лікарів, має шанс одужати. Кожний день лікування коштує 1000 - 1500 грн.

Дуже просимо, хто може, допоможіть коштами.

Ми відкрили банківський рахунок для його лікування.

 

 

Реквізити банківського рахунку:

АТ «Банк «Фінанси та Кредит»

Луганська філія

 

МФО304717

Рахунок 26203025804001

ОКПО 1573103949

 

Заливна Лариса Миколаївна

(на лікування хворого Калітвенцева Д.Д.)

 

Лариса Заливна, голова правління ЛОО <<Чайка>>,

керівник групи підтримки шахтарських пікетів

в 1994 - 2001 роках,

05 травня 2012 р. 

_______________________________

Додаткова інформація

Калітвенцев Дмитро Дмитрович, 1956 р.н., голова НПГ шахти ім.. М.П. Баракова ПАО «Краснодонвугілля», один з найяскравіших лідерів шахтарського і профспілкового руху в Україні. В 1992 р. він одним з перших став створювати незалежні шахтарські профспілки. За його безпосередньої участі були створені незалежні профспілки не тільки вугільних підприємств, але й в інших галузях промисловості та соціальної сфери. За його безпосередньої участі створена і діє Конфедерація вільних профспілок Луганщини, низка інших організацій: коаліція «Громадяни за прозорість дій влади»,  «Асоціація найманих працівників і власників».

Калітвенцев Д.Д.- депутат Луганської обласної ради 1У та У скликань (1998 р., 2002 р.) . Разом з ним на виборах 1998 та 2002 р.р.  перемогли 12 та 9 відповідно його колег від НПГ шахти ім. М.П.Баракова, ставши депутатами Краснодонської міської ради. Багато політичних партій хотіли б мати його в своєму списку, коли вибори почали проводитися суто за партійними списками. Але він лишився вільною людиною і в подальших виборах участі не брав.

Він є помітною постаттю у громадському середовищі. До його думки прислухаються лідери правозахисних та інших громадських організацій, борці проти корупції та захисники прав споживачів комунальних послуг, шахтарі-регресники  та  інтелектуальна еліта.  Він  не боїться давати неупереджені і справедливі оцінки фактам, подіям, явищам. Його думки, прогнози, оцінки завжди  цікаві  і об’єктивні, а погляди - прогресивні. Він завжди прагне отримати нові знання.

Калітвенцев Д.Д.  не живе своїми особистими інтересами, а інтересами людей і держави. Останнім часом він напружено працював, незважаючи на підвищений артеріальний тиск та перевтому. Про таких кажуть:  «горить» на роботі. Так, він захворів. Але він підніметься. За Вашої допомоги.

 Зробіть, будь ласка, що можете, задля його життя, яке він сповна віддає людям.

________________________________

 

От себя добавлю, что Дмитрий Калитвенцев - известнейший лидер шахтерского правозащитного движения, в 90-е годы, когда не выплачивалась зарплата, а государство спланированно разрушало угольную отрасль,  он организовывал протестные акции, забастовки, пешие походы горняков на Киев. В 1998 году под его руководством сотни шахтеров Краснодона пикетировали областную администрацию в течение почти 6 месяцев - пока не добились выплати задолженности по зарплате. Правда, пришлось заплатить дорогую цену. Один из них, Александр Михалевич, 14 декабря 1998 года сжег себя перед зданием администрации, а перед этой трагедией на шахтеров был брошен ОМОН генерала Будникова. Дмитрий тогда получил удар дубинкой по голове - именно в области того удара сейчас произошло кровеизлияние.

 

In memoriam...

04.05.2012

Умер многолетний борец за права человека Викторас Пяткус

   

За особые заслуги В.Пяткус удостоился высочайших наград Литовского государства, мировая  общественность присвоила ему титул «человека мира» и «человека ХХ века».

Весть о смерти В.Пяткуса распространило Министерство иностранных дел, выразив соболезнования министра Аудронюса Ажубалиса близким покойного, верным соратникам и всей скорбящей нации.

«Мы лишились гиганта духа, чья активная диссидентская деятельность, долгие годы ссылки в Сибирских концлагерях и бесстрашные инициативы по защите прав человека в оккупированной Литве зажгли надежду на возрождение веры, оживили национальной самоуважение и силу в борьбе за свое будущее», - говорится в сообщении главы МИД.

«Это доказывает, что следы его благородного труда переходят границы одного государства, они дороги всей Европе. Живая память о Викторасе Пяткусе не позволит литовцам и всем верящим в свободу нациям забыть, каким идеалам должен следовать человек», - пишется в письме с соболезнованиями А.Ажубалиса.

В ноябре прошлого года в День толерантности за многолетнюю деятельность сопротивления, за заслуги в восстановлении независимости Литвы, стремлении к демократическим ценностям и защите прав человека Викторас Пяткус был награжден почетным знаком Министерства иностранных дел «Звезда литовской дипломатии».

Многолетний борец за независимость В.Пяткус вместе с единомышленниками 20 августа 1977 года учредил Комитет национальных движений Эстонии, Латвии и Литвы, целью которого стало мирное восстановление независимости Балтийских стран. Он был одним из учредителей Литовской Хельсинкской группы, в годы советской оккупации он несколько десятилетий был заключенным Сибирских лагерей.

В 1994 году В.Пяткус был награждён Рыцарским крестом Ордена Великого князя Литовского Гедиминаса, в 1999 г. – Командорским крестом Ордена Креста Витиса, в 2000 году – Медалью Независимости Литвы.

***

Светлой памяти Виктораса Пяткуса

Из Литвы пришла печальная весть: 1 мая 2012 года скончался правозащитник, основатель Литовской Хельсинкской группы Викторас Пяткус.

В самое трудное время, в 1982 году, когда почти все правозащитники были арестованы и стоял вопрос, быть или не быть правозащитному и национально-освободительному движению, в заключении на Урале Викторас Пяткус предложил сокамерникам – членам Украинской Хельсинкской группы – считать его иностранным членом УГГ. Это был мужественный, героический поступок, проявление подлинного интернационализма.

Совместными усилиями, вместе с другими факторами, мы победили Империю Зла, обрели независимость Литвы и Украины.

Указом Президента Украины от 8 ноября 2006 года В. Пяткус, вместе со всеми членами УГГ, был награждён орденом «За мужество» I степени.

Уцелевшие члены Украинской Хельсинкской Группы выражают искреннее соболезнование всему дружественному литовскому народу. Вечная и благодарная память нашему собрату.

Левко Лукьяненко, Раиса Руденко, Петро Винс, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Михайло Горынь, Йосиф Зисельс, Виталий Калиниченко, Святослав Караванский, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Василь Овсиенко, Леонид Плющ, Богдан Ребрик, Петро Розумный, Стефания Шабатура, Юрий Шухевич.

2 мая 2012

 

 

In memoriam...

04.05.2012

Світлій пам’яті Віктораса Пяткуса

   

З Литви надійшла сумна вістка: 1 травня 2012 року помер правозахисник, засновник Литовської Гельсінкської групи Вікторас Пяткус.

У найтяжчий час, 1982 року, коли майже всі правозахисники були ув΄язнені і йшлося, бути чи не бути правозахисному і національно-визвольному рухові, ув΄язнений на Уралі Вікторас Пяткус запропонував співкамерникам – членам Української Гельсінкської групи – вважати його іноземним членом УГГ. Це був мужній, героїчний вчинок, прояв справжнього інтернаціоналізму.

Спільними зусиллями, разом з іншими чинниками, ми побороли Імперію Зла, здобули незалежність Литви і України.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року В. Пяткус, разом з усіма членами УГГ, нагороджений був Орденом «За мужність» І ступеня.

Вцілілі члени Української Гельсінкської Групи висловлюють щире співчуття всьому дружньому литовському народові. Вічна і вдячна пам΄ять нашому побратимові.

Левко Лук΄яненко, Раїса Руденко, Петро Вінс, Ольга Гейко, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Йосиф Зісельс, Віталій Калиниченко, Святослав Караванський, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Василь Овсієнко, Леонід Плющ, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Стефанія Шабатура, Юрій Шухевич.

2 травня 2012 року

Бюлетень "Права Людини", 2012, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори