пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201301
№01
2013

Бюлетень "Права Людини"

Впровадження норм європейського права

10.01.2013
джерело: nbnews.com.ua

ЕСПЧ признал незаконным «кнопкодавство» в Верховной Раде

   

Европейский суд по правам человека обязал Украину возобновить в должности экс-судью Верховного Суда Украины Александра Волкова и выплатить ему 18 тысяч евро компенсации. Одним из аргументов решения суда является доказанный факт голосования депутатов Верховной Рады карточками отсутствующих в зале народных избранников.

«В деле Александр Волков против Украины относительно увольнения с поста судьи Верховного суда, суд установил ряд нарушений Конвенции по правам человека. В своем решении суд постановил, в частности, что Украина должна восстановить г-на Волкова на посту судьи Верховного суда в кратчайшие сроки», – говорится в решении суда, опубликованном 9 января, на сайте ЕСПЧ.

В решение суда упоминается о том, что члены парламента незаконно проголосовали за решение об увольнении г-на Волкова с должности судьи. Депутаты в момент голосования голосовали за других членов ВР, которые отсутствовали в зале. ЕСПЧ также отметил, что данный факт подтвержден заявлением четырех членов ВР и видео, на что правительство Украины не предоставило никаких правдоподобных аргументов.

Суд признал, что голосование об увольнении г-на Волкова проводилось в момент отсутствия большинства членов парламента, что нарушает украинское законодательство.

В решении ЕСПЧ также говорится, что решение об увольнении г-на Волкова за нарушение присяги не имеет под собой реальных оснований.

Суд установил, что в Украине были нарушены принципы независимого и беспристрастного суда, а дело уволенного судьи показало множество проблем работы судебной системы, например, в таких сферах, как распределение полномочий. На основе этого суд рекомендует Украине внести изменения в законодательную базу.

В общей сложности ЕСПЧ признал четыре нарушения статьи 6 Конвенции по правам человека (права на справедливый суд) и нарушения статьи 8 – о праве на уважение приватной и семейной жизни.

Суд также постановил выплатить г-ну Волкову 12 тысяч евро судебных расходов и 6 тысяч евро материального ущерба.

Стоит отметить, что Украина пребывает в пятерке стран, из которых поступает больше всего жалоб в Европейский суд по правам человека

Право на справедливий суд

16.01.2013 | Юлія Кім
джерело: zib.com.ua

Правозахисник Аркадій Бущенко: «Ті, хто не розуміє «ідеології» кодексу, відсіються самі собою»

   

Пророцтва з приводу колапсу, який станеться після набуття чинності новим КПК, поки що не збулися. Прокурори, судді й міліціонери поспішили заявити: особливих проблем із застосуванням норм кодексу не виникає. Проте ряди невдоволених і тих, які сумніваються, не рідшають, серед них і політики, і адвокати, і правозахисники. Що з того, про що говорять критики, відповідає дійсності, а що міф, хто та з якої причини може спробувати повернути все на круги свої, чи можна назвати кодекс революційним і чому до набуття чинності новим КПК італійські мафіозі заздрили українським «колегам» – про це в інтерв’ю «ЗіБ» розповів виконавчий директор Української Гельсінкської спілки з прав людини, один з розробників кодексу Аркадій Бущенко.

«Кодекс пристосовували до української ментальності»

Ю.К. – Минув місяць з дня набуття чинності новим КПК. Що із задуманого законодавцем, на вашу думку, йде не зовсім так, як передбачалося, а що працює, як і було передбачено?

А.Б. – Поки що важко про щось судити, тому що величезна кількість справ розглядається в судах ще за старим КПК. Але я знаю, що, наприклад, процесуальні угоди про визнання вини тепер активно використовуються, деякі адвокати вже мали досвід застосування цієї норми. Скажімо, моя колега уклала угоду з прокурором – у результаті людина відбулася штрафом у 850 грн. Звичайно, можна було боротися за виправдання, підстави для цього були, але клієнт не хотів витрачати свої сили, час. Отже, ця норма вже працює.

Недавно були названі цифри: практично в 4 рази скоротилася кількість рішень про обрання такого запобіжного заходу, як узяття під варту. Це прозвучало з вуст авторитетних чиновників, тож хочеться вірити, що це правда.

Існує проблема «Перехідних положень» КПК. Річ у тому, що разом з новими положеннями протягом деякого часу діятимуть і старі. Це правовий нонсенс, якого немає в жодній країні світу. Сподіваюся, що новий парламент урегулює цей момент.

Звичайно, деякі побоювання ще залишаються, оскільки в нас нова процедура, але старі «актори». Тому без реформи прокуратури, запуску системи безоплатної правової допомоги, без комплексної реформи судів усе це може закінчитися сумно. Говорять, що нове вино не наливають у старі міхи. У нас ці «старі міхи» всіляко чинитимуть опір і пристосовуватимуть положення нового кодексу під свій звичний спосіб мислення.

Безумовно, опір буде. Протягом 6–9 місяців систему лихоманитиме, як і будь-яку систему, яку реформують. І буде велика спокуса все повернути, і з’являться дуже могутні прихильники цієї ідеї, які стануть пропонувати: «Бачите, як усе погано, відмінімо все». Якщо законодавець не піддасться цій спокусі, якщо буде політична воля продовжувати реформу, то все з часом утрясеться.

Ю.К. – Є думка, що концепція нового КПК чужорідна українській ментальності. Мовляв, цей кодекс чудово працював би на Заході, але не в наших реаліях. Чи готові наші прокурори й міліціонери до сприйняття, розуміння нового кодексу?

А.Б. – Так, існує постулат: сам по собі КПК, може, і непоганий, але хто його виконуватиме? Ця проблема буде завжди. Проте кодекс якраз багато в чому пристосовували саме до нашої ментальності, до тих людей, які будуть його реалізовувати. Автори КПК розуміли, хто адресат цих норм, що в нього немає достатньої правової культури.

Ю.К.  – Яким же чином кодекс пристосований до української ментальності?

А.Б. – Будь-яку норму можна сформулювати дуже широко, як, скажімо, формулюється більшість норм у США або Великій Британії. Там ніхто не розписує, в яку руку судді слід узяти ручку, зліва направо або справа наліво він повинен писати, що він зобов’язаний згадати в рішенні й т.д. Там просто сказано: суддя за наслідками розгляду справи постановляє рішення, і все. На етапі розробки кодексу багато колег справедливо говорили: «У нас судді це нічого не скаже, нам потрібна детальна інструкція». Тому наш кодекс дуже докладний – з урахуванням психології тих, хто його виконує.

Багато норм, які в нормальній цивілізованій країні викладаються одним реченням, нам доводилося розписувати на півтори сторінки, щоб правоохоронця, суддю поставити в певні рамки. Ця зайва деталізованість – поступка нашому менталітету, загальній правовій неосвіченості, часто корумпованості та відсутності совісті.

Ю.К. – Так, одні експерти кажуть, що кодекс дуже деталізований, деколи навіть занадто. Інші – в основному адвокати – стверджують, що їм, навпаки, не вистачає деякої деталізації, причому саме через зазначену вами причину – необхідно прописати все до коми, щоб мінімізувати ризики зловживань. Наприклад, у кодексі говориться, що «допит можна проводити за участю адвоката», і не факт, що слідчий зрозуміє участь як можливість підказувати клієнтові, втручатися в процес…

А.Б. – Будь-якій розсудливій людині, котра хоч би півроку провчилася в юридичному ВНЗ, зрозуміло, що участь у допиті припускає якусь активну діяльність, а не просто присутність як мішка з картоплею. Якби ми почали деталізувати такі примітивні речі, то кодекс вийшов би взагалі в 4 томах. І так з огляду на неосвіченість багатьох наших діячів кримінального судочинства довелося писати дуже детально, щоб було зрозуміло, як чинити в тій чи іншій ситуації.

І все-таки в КПК вдалося зберегти здорове зерно, попри те, що його довелося «розмелювати» до дрібних фракцій. І я вірю в те, що нова процедура завжди потребуватиме нових людей. Ті, хто не розуміє «ідеології» кодексу і не зможе працювати за ним, відсіються самі собою. На їхнє місце поступово прийдуть ті, хто зможе працювати.

В історії кримінального правосуддя це відбувалося не раз. Майже 150 років тому, в 1864-му, Олександр II увів у дію Статут кримінального судочинства. Десятки років до цього ламали списи з приводу того, хто ж його виконуватиме. Тому що на той час це був найпрогресивніший кодекс у Європі. Росіяни ризикнули і ввели суд присяжних, і судових слідчих, і змагальність. І вже через 3–4 роки з обох боків працювали прекрасні професіонали. Правда, ця реформа так і не була завершена. Її ввели в трьох містах одночасно – Петербурзі, Москві та Харкові, й одразу ж було створено три колегії присяжних повірених. З’явились адвокати, які почали «виховувати» слідчих, прокурорів, суддів. З’явилися судді, які змогли працювати в нових умовах. З’явилася плеяда блискучих юристів. Той же Анатолій Коні – результат цієї реформи.

Якщо вистачить терпіння і кодекс вистоїть, він сам вимете «лушпиння», яке не має нічого спільного з правом, і на місце тих, хто не хоче працювати по-новому, прийдуть нормальні люди.

Ю.К. – Давно зауважено, що головне – не те, наскільки хороший закон, а яка його реалізація, яка сформована практика. Як ті ж адвокати можуть «виховувати» прокурорів і формувати правильну практику?

А.Б. – Починає діяти система безоплатної правової допомоги, адвокати, котрі надають її, забезпечуватимуть захист у 85–90% кримінальних справ. І це не розрізнені захисники, кожен з яких працює сам по собі й часто навіть не спілкується зі своїми колегами. Ця система припускає збір інформації, обмін нею. Я входжу до відповідної робочої групи й бачу, що є значний прогрес у формуванні цієї системи, яка повинна почати працювати з 1 січня нового року.

У них дуже серйозні наміри, і вже зараз є вражаючі успіхи. Це один з небагатьох прикладів того, що в нас щось реально робиться. Так от, ці адвокати, об’єднані в систему, насправді впливатимуть на формування практики. Фактично це противага прокуратурі – могутній системі зі своєю клановістю, переконаннями й т.д. Тепер цій системі протистоятиме інша система. Хай побудована на інших принципах, хай не така жорстка й централізована, але система. І якщо адвокати зрозуміють свою силу, вони багато чого зможуть зробити. І тоді обвинуваченню не поздоровиться. Тому що прокуратура зі своїм архаїчним «спорядженням» і принципами нагадуватиме вітрильник з гарматами, який вступив у бій проти сучасного лінкора.

Ю.К. – Напевно, для цього в таку службу повинні прийти грамотні, кваліфіковані адвокати…

А.Б. – У нас не такі вже погані адвокати. Як і в будь-якій системі, є різні люди – і видатні, і випадкові. Але багато хто дуже гарний у своїй професії, їм просто не вистачало такого об’єднання, спільної роботи, системних дій. Коли адвокати заявляють: «Нам це не подобається. Ми вважаємо, що це неправильно», і це заявляє не один мій колега посеред повного штилю й достатку, а те ж саме говорять на Волині, в Харкові, Сімферополі, Києві, Донецьку, то це справляє свій вплив. Якщо по всій Україні заявляють, що це неправильно, і тиснуть на суди, і чогось домагаються – розвиток системи дуже прискорюється.

«КПК не може породити розумних прокурорів, совісних суддів»

Ю.К. – У кодексі з’являється новела – угода про визнання винуватості. Грузинський адвокат, виступаючи на конференції, розповів, що після введення таких операцій у Грузії люди перестали обстоювати свою невинуватість, якщо їм пропонували укласти таку угоду. Яким шляхом піде Україна?

А.Б – Я знаю, багато людей висловлюються проти угод, кажуть, що це несправедливо. Мовляв, якщо правопорушення вчинено, винуватець повинен бути покараний, слід провести справедливий судовий процес, з’ясувати всі обставини. Я із цим згоден, і такі аргументи наводять уже сотню років. Якби країна мала безмежні ресурси для встановлення справедливості, якби могли кожного третього зробити суддею, а кожного четвертого – поліцейським, слідчим, прокурором, то все це було б реально. Але жодна країна не може собі цього дозволити, навіть така багатюща, як США. Вони розуміють, що необхідне швидке досудове врегулювання конфлікту – наприклад, між правопорушником і державою. Це скорочений судовий процес, на який не витрачається величезна кількість ресурсів і часу. Якщо порахувати, в скільки суспільству обходиться будь-який судовий процес, – вийдуть значні цифри. У багатьох випадках це не виправдано. Якщо людина говорить «Так, я винен, усе визнаю», до чого подальші декорації?

Ю.К. – Які шанси, що угоди не вибиватимуть, як раніше вибивали показання?

А.Б. – Передбачено ряд гарантій, чого не було раніше. Взагалі-то, ці угоди існували завжди – у вигляді інших норм, наприклад припинення справи, зважаючи на втрату суспільної небезпеки, внаслідок діяльного каяття, примирення потерпілого з обвинуваченим. Це все було, але недостатньо часто використовувалось унаслідок «ідеології»: все має розслідуватися. Тому слідчому важко було йти на таке примирення. Тепер це, навпаки, заохочується. Я навіть чув, що слідчим даються мало не рознарядки щодо кількості операцій на місяць. Звичайно, це не допомагає, але й не заважає боротьбі з корупцією. КПК корупцію не переможеш, для цього є інші методи. Це просто дає можливість суспільству заощадити величезну кількість ресурсів.

Ю.К. – Ви згадали про гарантії…

А.Б. – Якщо мова йде про угоду, то при її укладенні обов’язково має бути присутній адвокат, без нього вона недійсна. Обвинуваченому повинні пояснити його права й наслідки угоди, розповісти, що він може не йти на операцію, тоді він має право на справедливий суд, виклик свідків, має право не визнавати своєї винуватості. Й тут же повинні пояснити, що, як тільки суд затвердить угоду, обвинувачений втрачає це право. Наприклад, не може оскаржити вирок суду на підставі неправильно встановлених фактів. Це достатні гарантії, і ніде у світі немає більших. Звичайно, можливо, що на людину натиснули, побили, запросили адвоката, який підпише все, що йому скажуть. Але новий КПК сам по собі не може породити розумних прокурорів, совісних суддів, порядних адвокатів...

Є неправильне сприйняття: мовляв, ухвалення нового КПК – така собі «золота пігулка», завдяки якій усі вилікуються – корупція зникне, поліцейські стануть добрими й лагідними. КПК цього не може дати. Це треба розуміти, і не треба валити на нього всі гріхи суспільства.

Кодекс змушує писати, доводити, наводити різні аргументи. Я думаю, що наші судові акти стануть об’ємнішими, тому що багато моментів доведеться обгрунтовувати. Звичайно, можуть бути спади, відчай навіть спокуса все відмінити й повернутися до старого, звичного. Але це буде велика помилка, тому що через 5–10 років ми знову прийдемо до того, що потрібно реформувати систему. Це теж буде болючий процес, уже краще пережити його тепер. Тим більше що вже все почалося. Напрацюємо практику, внесемо якісь зміни до КПК, якщо десь закралися явні недоладності, неясності тощо. Все це можна поправити.

Якщо збережеться концепція кодексу, то все інше можна пережити. Я дуже боюся, що почнуть уносити такі поправки, які вб’ють саму «ідеологію» КПК. Явно будуть люди, які постараються звести всі реформаторські новації нанівець. Тоді в кодексі будуть нібито інші букви, але суть залишиться тією ж, що й була.

Ю.К. – Кого маєте на увазі? Правоохоронців?

А.Б. – На жаль, у прокуратури, яка не хоче нічого змінювати, дуже серйозне лобі. Адже їй комфортно було й із старим кодексом.

«За конструкцією кодексу, слідчий без дозволу може тільки думати»

Ю.К. – Деяким адвокатам не дає спокою той факт, що, за новим КПК, оскаржити ініціювання кримінального провадження не можна. У той же час відмову вносити дані до Єдиного реєстру досудових розслідувань оскаржити можна. Чи немає тут деякої несправедливості, чи не порушуються права тих, стосовно кого ведеться розслідування?

А.Б. – Ніякої несправедливості немає. Адвокати говорять так, ніби інститут оскарження постанови про порушення справи існує споконвіку. Насправді він уведений 3 чи 4 роки тому. Наш парламент таким чином зробив абсолютну дурість. І вона дуже дорого обійшлася суспільству. Адже злочинності було дано в руки такий чудовий інструмент.

Уявіть: слідчий тільки почав вивчати якісь документи, акт ревізії, йому здалося, що там щось нечисто. Він порушує кримінальну справу, починає відправляти запити, викликати на допити. Він ще не впевнений, іде розслідування. Тут приходить людина, невдоволена тим, що злочин (який, можливо, він і скоїв) розслідується, і вимагає, щоб постанову про порушення справи скасували. Та італійська або американська мафія заплатила б мільярди доларів, щоб мати у своїх руках такий інструмент!

Це був поганий інститут, він не потрібний в умовах нового КПК. Тому що згідно з конструкцією кодексу слідчий в принципі без дозволу може тільки думати. А для будь-якого серйозного вторгнення у сферу особистих прав – обшуку, арешту, прослуховування телефонів, у багатьох випадках навіть допиту свідка – йому необхідний дозвіл суду. Сенс порушення кримінальної справи втрачається.

Боротися потрібно не з порушенням справи, а в суді з конкретними порушеннями, з тим, що слідчий порушує чиїсь права.

Ю.К. – Дехто каже, що ініціювання кримінального провадження – це вже втручання в життя людини, і якщо вона не знає, що проти неї розслідується справа, – це порушення прав.

А.Б. – У 99% випадків злочинець не знає про те, що стосовно нього ведеться слідство. Це особливість кримінального процесу. Як тільки злочинець розуміє, що за ним полюють, він уживає заходів, щоб таку можливість ліквідувати. Одним з легальних засобів руйнування будь-якого розслідування було оскарження постанови про порушення кримінальної справи. Діяльність міліції була, є і буде таємною. І лише коли людину починають викликати на допити, вона стає явною. Проте міліція повинна сама вирішити, коли вона до цього готова. Це питання тактики. Є злочини, які взагалі вимагають кількох років таємного розслідування для того, щоб нарешті дістати можливість оголосити: ми готові йти в суд і затримувати когось. Наприклад, коли мова йде про міжнародні фінансові злочини.

З боку адвокатів заява про порушення прав – часто-густо вияв корпоративної цікавості. Це давало серйозний інструмент адвокатам. Зараз його вибили з рук, і це неприємно. Але цей інструмент був поганий, він тільки завдавав шкоди кримінальному судочинству. Міліції потрібно розв’язати руки, щоб вона не ходила й не кланялася всім політикам, а мала можливість розслідувати злочини – таємно, розумно, а не так, як вона часто розслідує. У нас же нормальних слідчих майже не залишилося, тому що вони не можуть працювати в такій обстановці. Слідчий повинен спокійно думати, збирати докази, ніким при цьому не підганятися.

Ю.К. – Чи вірите прогнозам, що в нас різко збільшиться кількість виправдувальних вироків?

А.Б. – Якщо чесно – не дуже вірю, що в нас буде 30–50% виправдувальних вироків. Система постарається убезпечити себе від різких змін. Але я думаю, що відсоток все-таки підвищиться. Можливо, буде простий принцип: надійде рознарядка на виправдувальні вироки – 15%. Але це не означає, що система працює правильно.

Ю.К. – Юристи давно вже говорили про необхідність відміни інституту повернення справи на додаткове розслідування, називаючи його архаїзмом. Чи не вийде так, що якщо раніше садили невинних, то тепер почнуть відпускати винних?

А.Б. – Це правильний і природний розвиток подій. Це означатиме, що судді розуміють, що таке цінність правосуддя, стандарт доведення, презумпція невинуватості. А прокуратура не дотягує, не навчилася ще працювати за новою системою. І це добре, тому що підштовхне до думки: з прокуратурою потрібно щось робити – змінювати кадри, реформувати систему під нові завдання.

Якщо суди почнуть постановляти виправдувальні вироки, це буде чіткий сигнал і міліції, і прокуратурі: халтура не проходить. І тоді хай вищі прокурори думають, що робити із цим кадровим складом.

Я боюся зворотного розвитку ситуації – почнуть постановляти вироки в погано розслідуваних справах, з купою нез’ясованих обставин, які раніше відправляли на ДР. Це означає, що судді знизили вимоги до прокурорів, слідчих, міліції, які, у свою чергу, отримають сигнал: можна халтурити, погано розслідувати, все одно в суді все це пройде. Якщо суди так почнуть поводитися – це буде крах системи. Завдання суддів – відокремити зерно від полови й вимагати від обвинувачів якісної роботи. Ніхто, крім суддів, цього не зробить.

© Закон і Бізнес №52 (1091)

29.12–04.01.2013

Право на охорону здоров’я

16.01.2013 | Максим Іонов, лікар Київської міської станції швидкої медичної допомоги, Голова Вільної профспілки працівників швидкої медичної допомоги
джерело: maidanua.org

З приводу реформування служби швидкої медичної допомоги

   

Для мене ця тема вкрай важлива і близька, так як я працюю в службі швидкої медичної допомоги 10 років і в мене є сформована своя чітка позиція з даного питання.

Справа в тім, що реформа служби швидкої медичної допомоги (далі ШМД) в Україні зайшла в «глухий кут». Саме слово «реформа» занадто голосне, так як неможна сказати що, замаскована під реформу, спроба відновити службу із тих руїн, в яких вона зараз опинилась завдяки корупційній діяльності наших медичних чиновників, є істинна реформа служби. Це грубіша профанація й бутафорія, яка переростає в згубну небезпеку для здоров’я і благополуччя наших громадян.

З повною відвертістю можу сказати, що даний шлях призведе до загибелі медичної служби, становленням якої займались сотні спеціалістів на протязі більше 100 років, методом спроб і похибок, іноді ціною багатьох людських життів. (До речі, в минулому році Київській міській станції швидкої медичної допомоги виповнилось 110 років).

На сьогоднішній день чиновники, які далекі від рятування людського життя, та й від медицини взагалі, із захопленням зайнялись процесом перетворення служби ШМД просто в перевізну ланку під керівництва фельдшера. Ви можете зі мною бути не згодними, наприклад, зіставите те, що весь розвинений світ намагається зекономити витрати на службу (або спростити), довівши її до рівня парамедиків (як про це говорять в один голос наші чиновники). Але, на превеликий жаль, в Україні ще не настільки розвинена система охорони здоров’я, щоб ми ідеологічно й докорінно змінювали підхід до надання екстреної медичної допомоги на до госпітальному етапі. В Україні ще не має страхової медицини, в Україні наполегливо розгалужується приватна швидка допомога, яка має свої недоліки в порівнянні із державною, і нарешті, в Україні ще тільки з’являються зародки сімейної медицини, яка має бути в постійній взаємодії зі службою ШМД. Тому, у відповідь я скажу: на швидкій допомозі має бути лікар, і не просто лікар, а грамотний лікар. Не тільки як клініцист, але й як організатор.

До речі, в багатьох країнах (Польща, Німеччина, Франція та ін.) зберегли змішану систему, так звану франко-німецьку, в якій передбачено надання допомоги як лікарськими бригадами, так і фельдшерськими бригадами, а також є функціонуючі спеціалізовані бригади.

Лікар – це спеціалізована освіта, це інтелект, знання, досвід, який в наших складних умовах, не замінять ніякі «неймовірно навчені руки» парамедика.

Коротко хочу сказати кілька слів, яке положення справ з екстреною медичною допомогою у нас на сьогоднішній день, а також яким шляхом вирішили піти наші амбітні чиновники. Буду писати не про Київ, а про Україну взагалі, так як це принципово важливо.

На сьогоднішній день в нас повністю розрізненні всі служби: швидка медична допомога, невідкладна допомога (при поліклініках) і медицина катастроф. (До речі, всі ці служби свого часу були «під одним дахом» в єдиній системі служби ШМД, і тому, раніше швидка допомога була справжньою рятівною службою у всіх можливих її проявах). Слід ще сказати про санітарну авіацію, але ця служба зберегла тільки назву, і я переконаний, що пересічним громадянам вона просто не доступна.

Невідкладна допомога (вона ж поліклінічна «швидка допомога») – абсолютно безконтрольна служба, яка згидує весь тягар з обслуговування хворих, в тому числі й хронічних і онкологічних, на плечі служби ШМД. Медицина катастроф, в свою чергу, пішла шляхом заробляння коштів. В її підпорядкуванні бездіяльні (без мобільних бригад) центри, основною задачею яких стала монополізація ринку в сфері навчання курсам першої допомоги на комерційній основі. Швидка медична допомога, з катастрофічною недостатністю кваліфікованих медичних кадрів, з апаратурою, яка вже давно вийшла з ладу, на вичерпаних свій ресурс автомобілях, які санітарними аж ніяк неможливо назвати, на своєму ентузіазмі, без будь-яких соціальних гарантій та захисту, в умовах підвищеного морального і фізичного навантаження та інтенсивності в цілому, кожного дня надає медичну допомогу, рятуючи життя тисячам громадянам нашої країні.

Влітку 2012 року Верховна Рада України, поспіхом, буквально «протягнула» абсолютно сирий та «шаблонний» Закон «Про екстрену медичну допомогу», який вступив в дію з 1 січня 2013 року. Це означає, що Міністерству охорони здоров’я тепер відкритий шлях до прийняття наказів й нормативних документів на свій власний розсуд, оминаючи експертні й юридичні процедури аналізу зі сторони інших державних установ.

Більше того, 21.11.2012 року Кабінет Міністрів України прийняв постанови, які чітко визначають роботу служби Екстреної медичної допомоги (назва ЕМД згідно Закону вже з 01.01.2013.) А саме: строго регламентовано час приїзду бригад ЕМД на місце виклику (10 хвилин в місті, 20 – в сільській місцевості); розподіл викликів на «екстрені» та «не екстрені», а також введення пунктів тимчасового базування бригад ЕМД. Результатом цих дій має стати створення Центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф з відділеннями екстреної медичної допомоги, а також єдина диспетчерська служба з системою GPS-навігації, плюс пункти тимчасового базування бригад…. Ідеально..

На перший погляд, здається все нібито чудово, і, наче так, в цьому напрямку й потрібно рухатись далі, але є кілька «АЛЕ!». Вважаю за потрібне відмітити моменти, які суттєво не вписуються в сценарій вищезгаданої казки і на які, чиновники міністерства охорони здоров’я наполегливо закривають очі.

Щоб відмити ці моменти, дозвольте їх розділити.

 - Швидкий приїзд. Я впевнений, що навіть дітям відомо, що чим швидше хворому або пацієнту почати надавати допомогу, тим більше шансів її дійсно надати, а не констатувати смерть до приїзду бригади. Це й так зрозуміло. Але у мене питання, чому саме тільки цей показник взято за основу, за парадигму проведення реформування!? Міністерство охорони здоров’я через всі ЗМІ привело цифру – 76% всіх смертей на Україні відбуваються на до госпітальному етапі (травми, ДТП, катастрофи, тощо) тому – «чим швидше, тим краще». Але ж ця цифра абсурдна, вона взята «з неба», Ви ж розумієте, якщо б це було насправді так, то щоб зараз творилось на Україні!?….

Далі, чому не взято за основу якість надання допомоги? Багато хто говорить про час, а я як лікар, кажу, що справа і в якості, а не тільки в часі. Чому розглядається питання тільки швидкості приїзду бригади швидкої допомоги? Чому тихенько промовчується питання про її якість? Адже, як я говорив вище, з 1 січня 2013 року на виклик може приїхати зовсім не лікар, а фельдшер, а ще через кілька років й зовсім парамедик. Без ліків, без апаратури, без помічника (або тільки з водієм) і саме прикре, що навіть без медичного досвіду! Для мене, як для лікаря, є різниця в госпіталізації пацієнта з гострим коронарним синдромом (інфарктом міокарду), з проведенням інтенсивної терапії, підключеного до дефібрилятора (рівень фельдшера) або госпіталізувати його ж, але вже з проведенням тромболізису на догоспітальному етапі, як це роблять наші кардіореанімаційні бригади.

Я всіх закликаю! Шановні, не думайте тільки про Київ, Донецьк або Одесу, де фінансування швидкої допомоги більш-менш виживаюче. Потрібно розмірковувати у вимірі та реаліях всієї країни, треба думати про регіони, де швидка допомога взагалі недоступна. І Закон також діє по всій країні однаково.

Ще хочу додати. Чому піднімаючи питання приїзду бригади ЕМД за 10 хвилин, не піднімається питання жахливого стану автошляхів, вкрай зношеного стану медичного автотранспорту, заторів на дорогах, хамства зі сторони водіїв інших транспортних засобів, абсолютної нечитабельності нумерації будинків і назв вулиць, або повна їхня відсутність, стан заїздів і виїздів в квартали жилих будинків та приймальних відділень лікарень??? І цей перелік можна продовжувати!

Наприклад. В київському заторі 10 хвилин, які виділено на прибуття до пацієнта, в умовах наших реалій можуть перетворитись, в кращому випадку, в 25-30 хвилин, і так буде в 40-50% випадків. А в області ще гірше. З одного села в інше можливо їхати не 20 хвилин, а 40-60, плюс погані погодні умови. Що тоді? Кримінал. Винен хто? Бригада.

 - «Екстреність» і «не екстреність». Ні у кого не виникає сумнівів, що у швидкої допомоги дуже багато непрофільних і безпідставних викликів. Але навіть цей факт не дає права диспетчеру з прийому викликів визначати ступінь екстреності того чи іншого виклику. Швидка допомога в будь-якому випадку реагує на всі виклики, апріорі сприймаючи такі, як екстрені. Заключення про екстреність реально зробити тільки постфактум. До того ж, це досить суперечливий юридичний аспект, який зачіпляє тему страхової медицини.

Можливо доцільніше вирішити ключові питання? Чому поступає і приймається така кількість необґрунтованих викликів? Чому населення вкрай незадоволене роботою міських поліклінік? Чому величезніші черги в цих поліклініках? Чому залишились лише одиниці нормальних дільничних лікарів? Чому громадяни бачать доступність в наданні медичної допомоги саме в службі швидкої допомоги? Ось ці питання найголовніші та їх потрібно вирішувати, а не визначати на перед що екстрене, а що ні!

 - Додаткові пункти базування бригад ЕМД. Не виключаю, що має сенс введення даних пунктів. Але де і за рахунок якого ресурсу? В місті? Розташування підстанцій швидкої медичної допомоги організовували з розрахунком 15-ти хвилинної транспортної доступності або радіусом 8-10 км. Якщо ж цього недостатньо, тоді необхідно відкривати додаткові повноцінні підстанції або ж їх філіали. Взагалі, що таке підстанція швидкої допомоги? Це не хатинка з гаражем і кухнею. Це повноцінний пункт надання екстреної медичної допомоги, який при виникненні надзвичайної ситуації, в лічені хвилини, перетворюється в головний центр дислокації, і здатен в повному обсязі надати необхідну медичну допомогу, а при потребі й кваліфіковану – лікарську й спеціалізовану. Такі ж критерії мають бути і для пунктів тимчасового базування бригад.

Подібний експеримент в Харкові показав повну неорганізованість цих нововведень. На папері було введено 30 таких пунктів, але ж бригади ЕМД висилали змінами чергувати просто під поліклініки або медичні установи, в деяких випадках просто на вулицю, без мінімальної можливості задовольнити свої фізіологічні потреби (прийняття їжі, гігієнічні потреби, тощо). Все це призвело до виражених протестів і нарікань як зі сторони населення, так і самих медичних працівників, які опинились в жахливих умовах.

Не слід і забувати, що вводячи подібні пункти, інтенсивність праці медичних працівників зростає, але будь-яких матеріальних дотацій за це не передбачено. Уявіть собі наскільки кваліфіковану медичну допомогу може надати «голодний та холодний» медик.

Важливо відмітити, що саме слово «додаткові» несе в собі значення щось додати або чимось доповнити. В моєму розумінні, додаткові пункти базування бригад необхідно підсилювати додатковими бригадами, а не розділяти і розпорошувати ресурс, який і до того ж переробляє норму майже в 2 рази. Ось і постає один із монументальних питань – кадри.

 - Кваліфіковані кадри. Останній десяток років це одна з основних проблем нашої служби. На сьогоднішній день, по всій Україні відбувається процес постійного відтоку кваліфікованих кадрів. Причини прості: умови праці – все важчі й гірші, заробітна платня – жебрацька, молоді спеціалісти – ніяк не заохочуються, досвідченні лікарі і фельдшери – переходять у більш спокійніші і краще оплачу вальні умови праці в приватному секторі.

 - Якість медичної допомоги. Вже кілька слів про якість було сказано, але хочу додати. З часом про якість надання медичної допомоги населенню можна буде забути, і ось чому. На сьогоднішній день, головна мета чиновників – час приїзду й подальша екстрена госпіталізація, плюс тотальна економія у всьому. Вже «завтра» основним параметром поставлять критерій «довезли – не довезли», а вже «післязавтра» питання якості надання медичної допомоги відпаде саме собою.

Бо буде один статистичний показник – «довезли/не до везли», а про якість наданої допомоги ніхто навіть і не буде згадувати. Та й хто буде надавати якісну допомогу? Парамедик?

 - GPS-навігатори. Багато співробітників, а також громадяни були у захваті від очікування системи  GPS-навігації. З великим полегшенням зітхнули, коли мова пішла про те, що тепер адресу буде знайти легше й швидше. Але не тут-то воно було! GPS-навігатори встановили не для полегшення пошуку адреси, а для контролю і слідкуванням за бригадою, щоб диспетчер бачив на моніторі де й яка бригада знаходиться і що в даний момент робить. Хоча, за правдою кажучи, всю цю інформацію й так завжди знали. Бригада як раніше «крутила» мапу у всі сторони, так досі й продовжує це робити, не маючи можливості нормально під’їхати до місця виклику. Проте, почався тотальний контроль за паливно-мастильними матеріалами, і адміністрацію не цікавлять довготривалі затори на дорозі, бо ж на моніторі їх не відмічено…

 - Відділення екстреної медичної допомоги (emergency room). Акцентувати увагу на цьому питанні взагалі немає потреби, так як самих відділень не має як таких. На разі є приймальні відділення в лікарнях, куди ще потрібно постаратися госпіталізувати хворого. Так як і ці відділення залишають бажати кращого. В районних центрах є такі приймальні відділення, де у випадку невідкладного стану вся надія тільки на бригаду ШМД. І таких прикладів по Україні чимало. Гірш за все те, що створення відділень екстреної медичної допомоги буде відбуватись лише шляхом «заміни назви і вивіски», тобто буде чергова профанація і відмивання коштів.

ПРО ВАЖЛИВЕ!

Хотів би ще загострити глобальні питання, які мене турбують, хочу Вам помітити, не як організатора охорони здоров’я, і навіть не як лікаря, а просто пересічного громадянина. Всі приклади навожу Вам з особистої практики і на основі власних спостережень.

Більше 20% хворих (по швидкій допомозі), які знаходяться у невідкладному стані, відмовляються від екстреної госпіталізації з різноманітних тому причин, хоча вона їм показана. Немає чого скривати, що більшість в цих 20% громадяни віком старше 60 років. Але ж вони є! Вони живі люди! На кого їм сподіватись? Від кого їм очікувати допомоги? На сімейного лікаря, який не компетентний в питаннях «що робити?» і «як справитись з невідкладним станом?». Але ж це і є наша робота. Це має робити лікар невідкладних станів. Повторний виклик до одного й того ж пацієнта передбачає його госпіталізацію в стаціонар. Але, згідно реформи, більшість невідкладних хворих передбачається госпіталізувати. Якщо фельдшери почнуть звозити у відділення екстреної медичної допомоги всіх хворих з миготливою аритмією (хоча б тільки з нею, наприклад), то лікарні просто «захлинуться». До того ж, це буде економічно не вигідно. А якщо додати до всього цього ускладнені гіпертонічні кризи? А стенокардії та інші ускладнення захворювань серцево-судинної системи?

Взагалі, питань виникає дуже багато. Особливо для нещасних мешканців сільської місцевості, які вже починають самостійно приймати роди, та ще й в лісосмугах, бо вони не встигають доїзжати до пологових будинків, які реорганізували і віддалили від людей.

В нас у розпалі реорганізація системи охорони здоров’я, що , зі слів чиновників, передбачає оптимізацію лікувальних закладів, а на простій мові і в реальності – їх закриття, продаж або повне знищення! Те саме й зі службою швидкої медичної допомоги. Чиновники взялись її «реорганізувати» не вклавши при цьому ні копійчини, а це призведе до того, що старе знищать, а нового нічого не створять. Неможливо побудувати будинок без коштів, не купивши будівельних матеріалів. Але нашим чиновникам міністерства здається, що можливо….

Та про що може йти мова, якщо департаментом з розвитку екстреної медичної допомоги Міністерства охорони здоров’я керує лікар-стоматолог!? Нічого не маю проти спеціальності лікаря-стоматолога, але, на мою думку, все ж таки бажано, щоб екстреною медичною допомогою керувала людина-професіонал, яка «зросла» на цій службі.

Є ще проблеми. Наша українська медицина перебуває в становленні нової спеціальності – сімейний лікар. На даний момент всіх лікарів поліклінік масово перенавчають (за 4-6 місяців) на сімейних лікарів. А більшість з них, це люди перед пенсійного віку, яким пригрозили, що на пенсію без проблем не підуть, якщо не перенавчаться, а молодих лікарів на дану спеціальність і силою не затягнуть. Звісно, що про ніяку широту мислення «нових» спеціалістів говорити недоцільно.

А про яку якість і про яку доступність можна вже казати?

Так, і ось знов, виникає досить доцільне питання: як на складному етапі переходу до, так званої «сімейної медицини», можливо обійтись без лікаря швидкої допомоги? Він просто необхідний як спаситель і пацієнту, і сімейному лікарю!

В Україні 66% летальних випадків являється результатом ускладнень захворювань серцево-судинної системи, це 1-ше місце в Європі. Спеціалізовані бригади скасували, на думку міністерства, за недоцільністю, так як порахували, що вони себе вичерпали… Хоча це безглуздя. Є сенс і доцільність залишити і розвивати кардіореанімаційні бригади, неонатологічну і педіатричну бригади, тощо.

На завершення хочу сказати, що я мабуть залишусь при тій думці, що на даному етапі розвитку України, службу швидкої медичної допомоги потрібно не реорганізовувати, а навпаки – розвивати, вкладати в неї кошти і наповнювати змістом. Тоді нас чекає повноцінно функціонуюча і досконала служба…

15.01.2013

Погляд

08.01.2013 | Василь Овсієнко

«Іду за край…» Театральна карикатура на Стуса

   

На Різдво Христове року Божого 2013-го маємо ще й 75-у річницю Василя Стуса. Пригадується, до 70-річчя й указ Президента був, і постанова Кабміну, низка заходів передбачалася... Втім, чекайте, є й тепер наказ Міністра культури № 780 від 20.07.2012, є оргкомітет із 21 чиновної особи на чолі з тепер уже в. о. Міністра культури М. Кулиняком. До оргкомітету вписано аж трьох осіб, які мають що сказати про Стуса: син Дмитро, Микола Жулинський і Володимир Шовкошитний. Але немає там жодного дослідника його життя і творчості, упорядників його видань, спогадів, наприклад, Ніни Гнатюк з Вінниччини, людей, які знали Стуса. Планом заходів передбачено урочистий вечір у січні. Де він буде, хто його готує – не відомо. Навряд, щоб відбувся він у найпрестижнішому палаці «Україна» з трансляцією на першому телеканалі. Інші заходи – місцевого значення. Але нема запропонованих Донецькою «Просвітою» відкриття скверу Стуса і пам΄ятника навпроти головного корпусу університету, перейменування вулиці Постишева на Стуса, упорядкування вулиці Чуваської, де жив Стус, проведення наукової конференції, як це було за часів ректора ДонНУ В. П. Шевченка… Додати б: визнання київською владою сквером Стуса того клаптика землі в Святошині з кількома вцілілими дубами та соснами, які пам΄ятають Стуса… А головне: фінансування 12-томника творів Стуса і однотомних багатотиражних видань.

Отже, якщо є в нас українська громадськість, то відзначаймо річницю поета і громадянина Стуса, хто як зможе. Телеканал «Культура», наприклад, 3 – 6 січня вже вдруге показав вражаючий документальною достовірністю і художньою досконалістю фільм режисера Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989 – 1992 року. 5 та 6 січня той же телеканал «Культура» показав виставу «Іду за край…» Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Це вистава з претензією на художнє висвітлення образу Василя Стуса. Режисер Ольга Гаврилюк, виконавець ролі Стуса – Роман Семисал, ролі його опонента-кагебіста – Роман Трифонов. Дружину Стуса Валентину Попелюх грає Оксана Воронина. Художній керівник театру – Михайло Рєзнікович.

Ця вистава йшла в театрі з 2006 року, та я її побачив оце вперше. І побачив безпосередньо після фільму Ст. Чернілевського. В обох творах звучать ті ж вірші, ті ж листи, мова про ті ж самі події – а враження таке, що йдеться про зовсім різних людей. Я майже рік провів зі Стусом у таборах суворого режиму в Мордовії, півтора місяця – в одній камері на особливому режимі на Уралі, написав і видав спогади про нього. Давно опубліковані спогади інших співв΄язнів – українців Левка Лук΄яненка, В΄ячеслава Чорновола, Василя Курила, єврея Михайла Хейфеца, росіян Сергія Солдатова і Леоніда Бородіна, литовця Баліса Ґаяускаса, вірмен Паруйра Айрікяна та Разміка Маркосяна. А таке враження, що автори вистави нічого того не читали.

По сцені бігає, стрибає, плазує якийсь розхристаний (ґудзики не застібнуті) істеричний блазень, що вимахує руками, сто разів падає, повзає на колінах, кричить, істерично регоче, витріщає очі, танцює і навіть свище, як хуліґан, щось шварґотить скоромовкою, заїкається, розгублено лепече: «Я поет, я поет…». Час від часу збивається на «мову конвою» (російську), знизу вгору дивиться на гебіста в беріївських окулярах, який височіє над ним на якійсь драбині. У 1973 році той «Стус» довірливо приймає з рук гебіста примітивну фальшивку, скремсану в 1993 році й опубліковану в комуністичній газеті «Товарищ» № 6 – нібито донос голові КГБ СССР Ю. Андропову від «украинских советских писателей» на Стуса, Світличного, Сверстюка та інших, і то саме від тих «писателей», які були обрані в 1990 році депутатами Верховної Ради України...

Той «Стус» корчиться від болю фізичного і душевного, але покірно виконує дурнувату команду гебіста-лікаря «Дєлай раз! Дєлай два!», возить якимось візком каміння, а потім катає на тому візку й самого гебіста. Той «Стус» покірно дається на принизливий «лічний» обшук, клянчить дозволу поїхати поховати батька, а коли гебіст не дозволяє, то кидає в нього каменюкою. Прикладає собі до горла бритву… Зрештою, напивається і п΄яним язиком варнякає вірш «Колимські конвалії, будьте для Валі…». Нещасна жертва несприятливих обставин та несправедливості окремих недобрих людей…

Це Стус?! Та це карикатура на Стуса!

Згадані співв΄язні свідчать про Стуса як про інтеліґента европейського рівня, сина свого народу, який чітко розумів свій обов’язок перед ним. У зоні Стус ходив статечно, як імператор. Стус говорив з гебістами і своїми карателями твердо, як обвинувач на новому Нюрнберзькому процесі. Під його громовим голосом разом нишкли два пискляві слідчі. Та він не тільки духом, але й фізичним зростом своїм був вищий од плюгавого гебіста Стеценка, миршавого наглядача Чертанова чи віспуватого начальника особливої дільниці Снядовського. Ніхто зі співв΄язнів не чув із вуст Стуса стогону, попри тяжкі болі, які він терпів. Ніколи він не падав і не повзав на колінах. І на останнє побачення не пішов, бо не міг принижуватися до того «лічного досмотра» з загляданням у… Є ж такий цнотливий український вислів: «невимовні місця».

Найвиразніший образ Василя Стуса – скульптурний портрет роботи Бориса Довганя. Зосереджений у собі – «залізний, із пластику, шкла і бетону». Але у театру – своя мова. Я позитивно сприймаю ідею уособити в одному персонажі кагебіста, слідчого, наглядача, начальника табору і навіть лікаря, який «прежде всего чекист». Бо поокремо – то не особистості. То примітивні функціонери. А разом – це уособлення «Імперії Зла». Воно навіть позачасове: поблискуючи окулярами Берії та звиваючись, як змій, воно подає Стусові ручку, як яблуко спокуси Єві: «Подпиши отречение». Театр має право на такий символ, на узагальнення, на часові зміщення, на художній домисел. Тоді так само й сценічний Стус мав би уособлювати всю блискучу когорту шістдесятників – особистостей, якими величалася б будь-яка цивілізована нація: Алла Горська, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В΄ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Олекса Тихий, Петро Григоренко, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович… Але такого узагальненого образу шістдесятників театр не вивів.

Можна б вибачити, що постановники вистави не знають деяких елементарних речей:

Стус у 1972 – 1985 роках не носив номер «ЖХ-385-3-3 № 200». Наші попередники – насамперед бандерівці і литовські «лісові брати» – ціною неймовірних зусиль домоглися скасування номерів ще в 1954 році. У нагрудному знакові («бірка») в наш час писали прізвище, отряд…, бригада… На другому суді 1980 року Стус був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відповідно йому треба було чорний одяг поміняти на смугастий (я б міг би позичити!). І пришити чи вапном випалити лаконічний напис: «Стус В. С.».

В΄язні в тюрмі, слідчому ізоляторі, на особливому (камерному) режимі мали пересуватися строєм під команду «Руки назад!» – а «Стус» у виставі бігає, як навіжений.

Незащібнутий ґудзик – порушення режиму, через яке можна було позбутися побачення або й загриміти в карцер на 15 діб.

За замах каменем на наглядача в΄язень мав би новий вирок – кару смерти, а не карцер. Та й не було на засланні карцеру. Карцери – це в таборах. Автори вистави не розрізняють ув΄язнення і заслання.

Стус не міг мати в камері «опасної» бритви. Навіть звичайного леза до бритви. Прочитали б «Перечень запрещённых предметов».

Мабуть, автори вистави вважають творчою знахідкою під кінець вистави поміняти Стуса і гебіста ролями: Стус, надівши беріївські окуляри, вилазить на підвищення і згори звинувачує гебіста, який під його впливом «стає на путь ісправлєнія»: повзає на колінах, звертається до Стуса «Василю» і навіть переходить на українську мову. Майже кається. Але це зовсім не схоже на той новий Нюрнберзький процес, про який Стус писав у 1975 році:

«Я певен того, що рано чи пізно КГБ будуть судити – як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».

Жодного колишнього кагебіста в нас ще не судили. Навпаки, вони мають солідні пенсії від держави, проти якої боролись. На порядок більші, ніж ми, колишні політв΄язні, які боролися за цю державу. З Житомирської прокуратури досі відповідають «Овсієнко, відбувши покарання за раніше вчинений злочин, на шлях виправлення не став і вчинив новий злочин». Це при тому, що я реабілітований «за раніше вчинений злочин». То виходить, що ця держава більше їхня, ніж наша? І в ній нас можна зображати в такому карикатурному вигляді?

Повторюю, автори вистави могли б і не знати цих деталей. Але могли б дещо й підчитати. Щоб не опускати Стуса до свого вбогого рівня, а самим підніматися на його висоту Поета і Громадянина.

Телеканал «Культура» під кінець показав публіку: молоді люди аплодують артистам. Вони запам΄ятають «образ Стуса», який щойно побачили на сцені. Але це не той образ, яким можна – як нас у школі вчили – пишатися і на якого рівнятися. Рідко хто з них вивчить напам΄ять вірші, прочитає статті та листи Стуса, спогади про нього.

Чому ж мовчить громадянське суспільство, коли компрометують найкращого з-поміж нас, до того, покійного? Чи в нас нема громадянського суспільства? Нема національної гідности? Один лише Євген Сверстюк 2006 року дав належну оцінку цій виставі. Пропоную ще раз прочитати її.

Леся Українка 1912 року якось писала, що кияни побили вікна в редакції газети «Киевлянин» – за якийсь антиукраїнський пасквіль. Я не закликаю бити вікна в театрі її імени, бо верховний Печерський суд радо посадить нас за хуліганство. Але ж і мовчати не можна.

Василь Овсієнко,

Лауреат премії імені Василя Стуса.

8 січня 2013 року.

P.S. Вичитав в Інтернеті, що ця вистава в театрі вже не йде. Але прикро, що український телеканал «Культура» продовжує їй життя.

 

На знімках В.Овсієнка: пам΄ятник Василеві Стусу біля школи в його рідному селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Робота Бориса Довганя. Схожий пам΄ятник мав постати у сквері навпроти Донецького університету.

Хрести роботи Миколи Малишка на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі в Києві. 18 грудня 2012 року.

 

Євген Сверстюк

ЗА КРАЄМ. З приводу театрального і дезінформаційного використання теми Василя Стуса

«Дзеркало тижня», 2006, № 46; подаємо за книжкою: Є. Сверстюк. Не мир, а меч. Есеї. – Волинська мистецька агенція «Терен». – Луцьк, 2008. – С. 212 – 219.

 

В Національному театрі російської драми йде вистава про Василя Стуса – "Іду за край" (реж. Ольга Гаврилюк). Ця вистава має вже кілька рецензій. В них особливо акцентується "Заява" групи українських письменників, які звинувачують Стуса, Сверстюка, Світличного, Плюща, Некрасова та ін. за їхню антирадянську діяльність. Глядачі сприймають ту "заяву" як справжній документ і вірять театрові (художній керівник Михайло Резникович запевняє в анотації: "Грустно, что ныне те, что очень активно помогали травить Стуса, сегодня сменили личину, стали народными депутатами")... Прізвищ не названо, а то значить – узагальнено всіх письменників, що стали депутатами.

Я не пишу відгуку на п’єсу. Я один із тих, кого поряд зі Стусом звинувачують. Оскільки вже ні Василь Стус, ні Іван Світличний, ні Віктор Некрасов, "іменуючі себе літераторами", не можуть захищатися, то я повинен дати за себе і за них правдиве свідчення.

Наведемо з театральної програмки текст заяви, на яку реагує в п’єсі Стус, приймаючи її за чисту монету.

 

Хроника времени. Было и такое...

22 марта 1973 года

Председателю КГБ СССР, тов. Андропову Ю. В.

Копия: Первому секретарю правления СП СССР тов. Маркову Г. М.

Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л. Плюща, В. Некрасова и др., погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое, – на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с Коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит.

...(Это письмо подписали три известных писателя, народные депутаты независимой Украины разных созывов. Театру просто неловко называть их имена).

-----

Театру "неловко", а мені соромно за той "театр". Я собі уявляю: показали таку "заяву" на допиті Іванові Світличному.

– Нічого, добре ви написали, – каже Іван Світличний, – тільки з поспіху заадресували на ім’я свого начальника. А треба ж такі речі адресувати в газету, трудящим. Словом, не мені вас вчити. А стиль протоколів вам вдалося зберегти...

Я собі уявляю, показують на допиті мені.

– Майоре, – відповідаю я, – досі ви давали мені для ознайомлення подібні публікації у ваших газетах через тюремну кормушку. А зараз вже даєте свої власні чернетки від імени українських письменників. "Именующий себя литератором" – це ж стереотип вашої фірми. Соромтесь, майоре: поки чоловік ще соромиться, то він ще чоловік.

Уявляю собі, дають таку заяву Стусові. Він голосно сміється і каже:

– О, то ваша утробна мрія, щоб ми самі себе осуджували. Голодомор організовує не батько Сталін у Кремлі, а буксирна бригада подонків із села. А погром української інтелігенції організовує сама інтелігенція, обзиваючи себе терористами, які готували замах на вождів. А тепер, я знаю, ви хочете, щоб самі письменники засудили тих, хто повернув народові почуття самоповаги.

– Стус! – вигукує майор. – Чи не здається вам, що ви забагато знаєте?

– Рівно стільки, скільки потрібно було для мого арешту. Адже заарештували ви нас не за діяльність, а за те, що ми забагато знаємо. Я прошу записати цю розмову до протоколу.

– Ми знаємо, що записувати, а чого не записувати до протоколу...

-----

Тут я хочу розказати про знахідку Г. Товстоногова.

1972 р. через кормушку дали мені газету "Правда". Це була єдина газета, яку нам давали читати, – без права робити позначки. Була в цій газеті велика критична стаття про постановку Георгієм Товстоноговим "Ревізора". В цю постановку режисер увів додатковий персонаж: той сидить у чорних окулярах у кутку сцени і нічого не говорить. Але від його присутности усі говорять не своїм голосом. Г. Товстоногову натякали і докоряли від імени Гоголя за те, що він змінив п’єсу...

Зараз я хочу використати символ цього Чорного Чоловіка, щоб розмовляти з ним, оскільки не знаю ні замовника, ні закулісної історії спектаклю "Іду за край".

Отже, Ч. Ч., ви хотіли використати ім’я Василя Стуса для дискредитації українських письменників, що стали депутатами. Що ваша присутність каламутить людський розум і почуття – це ви знаєте. Але ви не знаєте, хто такий Василь Стус. І не можете знати, бо ви ж по суті – блатняк.

Але спробуйте задуматися: ті люди, що обирають дорогу гнаних за правду, – це ж не ті, котрі грають понт, і не ексцентрики. Навпаки, це люди суворого вибору і самодисципліни. Вони мають свій Кодекс чести, бо той, хто платить за свої принципи життям, не може вже грати у ваші ігри і блазнювати.

Усі ці бригадири і супряги, цитовані в програмці – це сміття комуністичних будов, може цікавити вас, але не прилипає воно до Стуса і не "деміфологізує" його образу. Так само, як унтер Табачников стежить за академіком живопису Т. Шевченком, але це не прилипає до самого Шевченка. Кодекс чести завжди строго донкіхотський, він не дозволяє здрібнюватися, пристосовуватися до «трудящих» і співчувати «дрожащей твари». Він, до речі, й не допускає змішування мов. У лагері немає української і російської мов. У лагері є наша мова і "язык конвоя". Ми часто послуговувалися тим офіційним язиком, бо наші лагери були в Росії, і начальники – також, і конвой – також.

Стус ніде і ніколи не схиляв голови. Ви цього не зрозумієте, бо на цю скелясту гору треба йти довго, з утратами і набутками. Але коли ви залементуєте від імени демократії і толерантности, а то й релігії, то доведеться вам нагадати Христове вигнання торгашів із храму, і Його науку "не розсипати перлів перед свиньми", і Його – "стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас та по синагогах своїх бичувати вас будуть".

Отже, Ч. Ч., ваше зниження образу Стуса аж до вашого рівня я можу зрозуміти, бо ви ж дуже амбітний. Але то не Стус – великий громадянин, великий поет. Це ваше підступне використання популярного бренду. Ви сипнули отруйного пшона від імени українських письменників, і Стус у вашій п’єсі клює.

А тепер, Ч. Ч., я хочу кинути вам слова з відомої драми Лєрмонтова "Маскарад": "Вы шулер и подлец!"

Ви залишили відбитки своїх пальців (чи ратиць) у 1993 р. у своїй газетці "Товарищ" (№ 3). Там ви надрукували свою анонімку під назвою "Стук-стук" і підписали її прізвищами Івана Драча, Дмитра Павличка і Володимира Яворівського. На газету було подано до суду, експертна перевірка встановила фальшивку, газета надрукувала вибачення і виплатила В. Яворівському 1 млн. купонів відшкодування. Подія набула розголосу. Колишній політв’язень Василь Овсієнко в газеті "Самостійна Україна" (ч. 5, 1993 р.) написав статтю "СУЧІ-нєніє на задану тему", в якій методом простого аналізу тексту встановив неграмотно написану фальшивку, бо справді треба бути несповна розуму, щоб ставити в один ряд "именующих себя литераторами" братів Горинів, які не були авторами літературних текстів, і Віктора Некрасова, лауреата Сталінської премії. Він же, Овсієнко, і простежив, звідки йдуть наклепи: ще в 1991 році якийсь московський каґебіст Калугін оприлюднив список "своєї агентури", "чомусь у ньому виявилися саме українські депутати-демократи, так що мода компрометувати ідею незалежности через кабзування найвиразніших її носіїв пішла з Москви".

Викриття в суді, викриття в пресі – чого ще треба, щоб знешкодити зелену муху, яка розносить заразу?

В тім то й справа, що муха живе поза правом і поза мораллю. Вона в наступному сезоні вже влаштувалася в поважному Театрі російської драми і задзижчала ще голосніше. Цього разу вже в програмці, в товаристві Нобелівських лавреатів і порядних людей української культури. І на цей раз вона вже кусає не трьох письменників, а більше – "мы, украинские советские писатели".

І нині її дзижчання навіть модне! Вона вписується у широко сплановану антиукраїнську вакханалію.

Нарешті, я маю дати ще одне свідчення, яке повинно знати наше суспільство. Що б ми не думали про письменників – "помічників партії", а вони все ж таки не виступали проти своїх побратимів по перу. Проти мене не свідчив жодний письменник. Проти Стуса – також не свідчили, хоч як того хотілося кагебістам. Вони уміли змушувати, залякувати. Але я не пригадую жодної публікації проти мене, за винятком чл.-кор. Л. Новиченка на замовлення ЦК, і то – згадка одним реченням.

Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест у своїх спогадах нарікає, що Олесь Гончар відмовився брати участь у засудженні книги Івана Дзюби. В провінційних газетах їм вдавалося знаходити якісь прізвища для підпису "викриттів", тільки – невідомих "письменників".

У лагерях ми зневажали тотальне пристосовництво в літературі й мистецтві. Василь Стус сказав із приводу якоїсь публікації (Івана Дзюби. – Упоряд.) – "крейсер в калюжі". Але тут є радше співчуття. Чесно кажучи, я б волів, щоб чесний Микола Лукаш мовчки перекладав Сервантеса, ніж демонстративно солідаризувався з в’язнями, як він це зробив у 1972 році й сів, по суті, під домашній арешт.

Українська мова й українська література були репресованими. Все українське було під особливим наглядом. А ви, Ч. Ч., дурите людей, що не було калюжі, а були мученики і юди. Була калюжа – велика всесоюзна калюжа, де сиділи всі, включно з вождями, і ніхто не смів вилазити. І ви є духом тієї калюжі! Ви плавали і плаваєте в нечистотах і лжі. То ваше живильне середовище.

А нинішній ваш злочин з фальшивкою одурив багатьох довірливих. Ви лізете ніби цілувати Поета, а насправді нагинаєте його до себе з таємною думкою: "А, хочеш быть чистеньким! А вот я тебя уровняю со всеми, потому что все из одного теста, все были и будем в луже".

Плазун живучий. У нього багато личин. Але він завжди плаский і, як зауважив Гоголь, він є принциповим запереченням вершин. Саме тому він "любить" високих, але уява його не йде далі того, щоб загортати фальш у позолоту.

А щодо Товстоногова, то він, як мені здається, вас не вигадав, а таки побачив у "Ревізорі", та тільки трохи модернізував.

-----

Чи варто було йти на п’єсу, знаючи з програмки, що там підступно звинувачувальну фальшивку видають за документ? Чи досить згадати псалом: "Блажен муж, що не йде на раду нечестивих"? Чи за Франком: "Блажен муж, що йде на суд неправих, і там за правду голос свій підносить".

Я пам’ятаю примусові відвідування "спектаклів", де всі присутні мали ніби легітимізувати, вбирати в себе брехню та мовчки все перекліпати до кінця.

Уявити собі розмови Василя Стуса з холуєм, що хоче перетворити кремінь у лайно. Хіба це драма? Знов повертаюся у 1972 рік на Володимирську, 33, що навпроти Св. Софії. У Стуса там "Церква Святої Ірини криком кричить з імли".

Ми відчували, що там була церква, і ми з радістю дивились на хрести Св. Софії: "Боже, дякую Тобі за чудо врятування цієї святині і нашої душі в ній".

Вони відчували, що то їх квартал "госбезопасности". Тільки ті хрести навіщось псують картину, бо коли вже висаджувати в повітря Десятинну, Трьохсвятительську, Михайлівський собор, то навіщо тут ще залишати – треба було йти до кінця.

Хто є спадкоємцем Божого дару? Той, хто успадкував Образ і Подобу, чи господар кабінету? Це визначило і суть наших "розбіжностей".

По-перше, перед нами там ніколи не сиділа особа, якій можна ставити серйозні запитання. Там був конвой, а в кабінеті – чиновник, що пише протоколи. У мене було п’ять слідчих, але не було Особи, за якою стоїть гідність чи хоча б переконання.

– Сверстюк, я вам покажу для ознайомлення рецензію на виготовлений вами документ "Собор в риштованні".

Я читаю і двома пальцями повертаю йому.

– Майор, я не виготовляю "документів" – я пишу статті для читача. А це ніяка не рецензія – це донос на замовлення КГБ. Ви ж освічений чоловік – вам не соромно таке тримати в руках?

– Для мене це офіційна рецензія, підписана кандидатом наук. Але нас ще цікавить факт розповсюдження.

– Я сказав, що свої твори підписую своїм прізвищем і даю читати усім бажаючим.

– Ні, нас цікавить конкретні факти розповсюдження. От у нас є покази З. Т. Франко, що ви давали їй "Собор в риштованні". Можете підтвердити, чи це було?

– Можу. На роботу мені зателефонувала З. Т. Франко і сказала: тато дізнався, що в редакції "Вітчизни" є ваш есей "Собор у риштованні". Тато просив би Вас дати йому прочитати". – Добре, кажу, для Тараса Івановича я дам свій примірник. – Тоді я вийду вам назустріч, а ви мені винесете – це за 10 хвилин. – А через кілька днів вона мені повернула. Вас то цікавить?

Слідчий записав у протоколі: "1968 року, дати не пригадую, я передав у заздалегідь домовленому місці З. Т. Франко документ "Собор у риштованні", а незадовго отримав його назад при зустрічі в заздалегідь домовленому місці."

– Що ви викриваєте секрети таємної передачі документів! – вигукнув я. – Напишіть людською мовою: "На прохання сина Івана Франка я передав через його доньку свій есей "Собор у риштованні" і домовлявся по телефону, який підслуховувався кагебістами і в нього, і в мене.

– Нас не цікавить син Франка, – пояснив слідчий...

– Ах, коли вас не цікавить літературний обмін між письменниками, то займайтеся собі шпигунами, які передають секретні матеріяли в секретному місці. Нам нема про що говорити.

– Сверстюк, – зітхнув слідчий, – ви про це говоріть не зі мною, а з вищим начальством. У мене в протоколах ви проходите як особливо небезпечний державний злочинець.

Тут я собі пригадав: Івана Дзюбу викликали в ЦК КПУ десь у 1965 році. Приятелі обступили його: "Ну, про що ви там говорили?" – "Ні про що". – "Як?" – "Мене там тільки питали, хто мені друкував на машинці рукопис "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і в скількох примірниках.

І все! Ото всі розмови з "вищим начальством" і всі розмови в КГБ Василя Стуса зі своїм опонентом.

Ви чуєте, негіднику Ч. Ч., що лежить в основі драми Стуса? Ваша безликість, безсоромність і самовдоволене хамство. А ви й досі смієте запускати зі сцени брехню про конфлікт Стуса з письменниками, а не з чорною плямою, в яку навіть плюнути не можна.

І в 1972 р., і в 1980 р. ця пляма відхилила касаційні скарги В. Стуса. А в 1990 р. тим же почерком вона написала, що В. Стус посмертно реабілітований "за відсутністю складу злочину". І обидві ці пласкі витівки диявола показали дружині поета. І вона теж не знала, в які тут очі плюнути...

От де наша драма! От де конфлікт – між Поетом і Чорною дірою!

А тепер та Чорна діра в костюмі засідає в антикризовій коаліції і, як видно, в театрі. Та тільки не в строкатій шапці блазня, а як безлика лож, яка перетворює золото на черепки, а Велику Постать – на нещасну жертву.

Поза законами моралі неможливе ні мистецтво, ні життя.

Я думаю, що на спектаклі про В. Стуса навіть не сидів той чорний з "Ревізора", а там в куточку лежав, укрившись хвостом, дрібний біс, задоволений із себе, що ще раз пустив в обіг фальшивку.

Ви, Ч. Ч., влаштувалися і в житті, і в мистецтві як черв’як, і точите корінь життя. Головне, хочете точити з нашою довірливою співучастю.

А колізія і в час Василя Стуса, і сьогодні та сама: хто є спадкоємцем Дару Божого! І на кому лежить обов’язок захищати його – попри все!

2006 р.

Дисиденти і час

06.01.2013 | Евгений Захаров

«Не суждено от участи нам скрыться...»

   

Васыль Стус родился 6 января 1938 г. в селе Рахнивка Винницкой области. Через два года семья переезжает в Донецк, где в 1954 г. будущий поэт заканчивает среднюю школу, затем украинское отделение историко-филологического факультета Донецкого пединститута. После окончания института в 1959 г. преподавал украинский язык и литературу в Таужнянской школе Кировоградской обл., потом два года служил в армии на Урале. По окончании службы в армии Стус недолго работал журналистом. В 1963 г. он поступил в аспирантуру Института литературы АН УССР, с 1964 года работал в государственном историческом архиве Украины. В украинских журналах печатаются его стихи и литературно-критические статьи. “Послеармейский период был периодом поэзии. Это была эпоха Пастернака и безоглядно большая любовь к нему. Сейчас больше всех люблю Гете, Свидзинского, Рильке. Славные итальянцы (то, что знаю). Особенно – Унгаретти, Квазимодо. Еще люблю “густую” прозу – Толстого, Хемингуэя, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поэтом себя не считаю. Считаю себя человеком, который пишет стихи. Некоторые из них – как по мне – стоящие”, – писал он в обращении к своему читателю в 1969 году.

4 сентября 1965 г. в переполненном зале кинотеатра «Украина» после того, как Иван Дзюба сообщил об арестах среди украинской интеллигенции (в конце августа арестовано более 20 человек – поэтов, художников, публицистов и т.д.),  Стус с места громко сказал: «Кто против тирании – встаньте!» и первым встал.

Этот день – фатальный в биографии поэта. И не только потому, что вследствие этого поступка уже 20 сентября Стуса исключают из аспирантуры и затем увольняют из архива, вычеркивают сборник «Зимові дерева» («Зимние деревья») из издательских планов «Радянського письменника», устанавливают за ним надзор КГБ. Фатальность состоит еще и в том, что по странному стечению обстоятельств, ровно через 20 лет, в ночь на 4 сентября 1985 года Стус погибнет в карцере пермского лагеря особого режима, не дожив, возможно, нескольких месяцев до освобождения и последующей полной реабилитации.

В двадцать последних лет жизни поэта укладывается немало важных событий. Бракосочетание с Валентиной Попелюх и рождение сына Дмитрия, выход книги стихов «Зимние деревья» в брюссельском издательстве (1970), создание многих стихов и ряда блестящих литературоведческих исследований, активное участие в диссидентском движении. Все это прерывает первый арест 12 января 1972 года:

Не суждено от участи нам скрыться,

ударил гром – и сразу – круговерть!

Вся жизнь вверх дном. Ты – все, что может сниться,

как смертопрозябанье, жизнесмерть.

(«Не суждено от участи нам скрыться...»)

Стусу инкриминировали 14 стихотворений и 10 правозащитных и литературных статей. Среди них статья-эссе о творчестве П.Тычины “Феномен доби” (“Феномен эпохи”), в которой исследуется влияние партийности литературы на творчество. Ему инкриминировали и составление в 1970 самиздатского сборника своих стихов “Веселий цвинтар” (“Веселое кладбище”), в котором речь шла «об условиях жизни советских людей, о социалистической демократии» и «возводится клевета на мероприятия КПСС в связи с празднованием 100-летия со дня  рождения основателя советского государства». 7 сентября 1972 г. Киевский областной суд осудил Стуса по ст. 62 ч. 1 УК УССР (аналог ст. 70 ч.1 УК РСФСР) и приговорил к 5 годам лагерей и к 3 годам ссылки. “Судебные процессы 1972-73 гг. на Украине — это суды над мыслью, над самим процессом мышления, над проявлениями сыновней любви к своему народу”, — писал Стус в письме из лагеря

С февраля 1973 года Стус – в мордовских политических лагерях. Солагерник Стуса Михаил Хейфец характеризует его так: “Он был гордый и гонористый, как китайский император... С начальством и ментами говорил тоном победителя и прокурора на будущем Нюрнбергском процессе, а краснопогонники были для него преступниками, о которых он собирает данные, чтобы потом передать суду правдивую, хоть и небеспристрастную информацию”. Cтус участвовал во всех протестных акциях политзаключенных. В письме от 1.08.1976 в ПВС СССР он отказывается от советского гражданства, поскольку в этой стране его права человека “нагло нарушаются”. Он много пишет, переводит. Время от времени стихи забирали при обысках. В письме к ПЕН-клубу от 11 сентября 1976 г. Стус просит принять меры и использовать весь авторитет этой организации для спасения его сочинений (лирические стихи, переводы – около 200 стихотворений Гете и 100 стихотворений Рильке). Лагерная администрация так формулировала свои претензии к творчеству Стуса: “само пребывание автора в заключении может придать лирическим текстам политическое звучание”.

11 января 1977 г. Стуса отправили этапом в ссылку в поселок Матросово Тенькинского района Магаданской области. Там он работал в золотодобывающей штольне. Жил в общежитии вместе с бывшими уголовниками. Снять комнату ему не разрешили. После тяжелой травмы попал  в больницу, где пробыл 2 месяца. За это время из его комнаты в общежитии пропало много книг и рукописей. В местной газете о нем публиковали злобные, лживые статьи.

В августе 1979 г. Стус наконец возвращается в Киев. Как скоро выяснилось – ненадолго. Член ПЕН-клуба (принят в 1978 г.), известный в Европе и Соединенных Штатах поэт не находит на родине ни одного пристойного места работы. Об издании книги и литературной работе не приходится даже мечтать. Поэт с серьезно подорванным здоровьем (из-за язвы у Стуса вырезали в 1976 году в лагерной больнице две трети желудка) вынужден устроиться на работу в литейный цех формовщиком наиболее низкого разряда. Он толкает впереди себя вагонетки, нагруженные стальными болванками.

В октябре 1979 г. поэт вступает в Украинскую Хельсинскую группу, устанавливает связь с правозащитниками в Москве и за границей. “…Я  вступил в нее, потому что не мог иначе…. Психологически я понимал, что тюремная решетка уже открылась для меня, что днями она закроется за мной —  и закроется надолго. Но что я должен был делать?… Голову сгибать я не собирался, несмотря ни на что. За мной стояла Украина, ее угнетенный народ, честь которого я вынужден отстаивать до смерти” (“Из лагерной тетради”, 1983 г.).

На свободе Васыль Стус пробыл меньше года. 14 мая 1980 г. его арестовывают во второй раз. Приговор, учитывая состояние здоровья поэта, равен смертному наказанию: десять лет заключения в лагере особого режима и пять лет ссылки. В 1982 г. наказание еще более ужесточают – Стуса на год упекают в камеру-одиночку.

Условия содержания Стуса в пермской политзоне особого режима были крайне тяжелыми. Тем не менее, он много писал и переводил. Примерно 250 верлибров и 250 переводов должны были составить книгу, названную им “Птах душі” (“Птица души”). Но все написанное немедленно конфисковывалось. Судьба этих текстов до сих пор неизвестна. Согласно официальному ответу на запрос родных, они уничтожены в связи  с ликвидацией лагеря. В то же время в учетной карточке в лагере отмечено, что сразу после смерти Стуса тексты были вывезены в Москву.

28 августа 1985 г. под надуманным предлогом Стус в очередной раз был брошен в карцер. Он объявил голодовку протеста “до конца”, а в ночь с 3 на 4 сентября умер. Весть о трагической гибели Стуса транслировали едва ли не все информационные агентства мира. Ведь за его судьбой давно следили многочисленные правозащитные организации, требуя от советского правительства освобождения поэта. Упрямо циркулировали слухи, что ему в скором времени присудят Нобелевскую премию, к которой он был представлен Генрихом Беллем...

Вопреки невозможным условиям существования или, говоря его словами, «смертопрозябанья», Васыль Стус все годы в заключении продолжал писать. Версии его «Палимпсестов» одна за одной проникали за стены тюрьмы – и дальше, за «железный занавес». Его поэзия свободна от оголенной публицистичности, присущей многочисленным произведениям диссидентов. Стихи Стуса – стихи выдающегося поэта, а не политика. Его поэтическое творчество питается глубинными философскими и религиозными вопросами о судьбе человека, заброшенного в пограничную бытийную ситуацию. Все силы его уникальной творческой личности направлены на решение вечных, «проклятых» проблем бытия.

Евгений Захаров

 

 

 

                               Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю!

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні – а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

О, ти всепрощальна, о, несамовита,

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі.

Нам світ не належить – бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою – обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони.

І згадкою – вечора зламана віть.

І сонце – твоє, простопадне – кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О, піддайся покуті

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт –

не спить?)

Усесвіт – не спить. Він ворушиться, во-

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це – торжество:

надій, проминань, і наближень, і на-

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце – не гасне,

і грає в пожежах мосянжна сосна.

Це довге кружляння – над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб –

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана чорна дорога кипить,

нема ні знаку – од прадавнього шляху.

Способ мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.
Благословляю твое своеволье,

дорога доли, дорога боли!

 

 

Качается вечера гиблая ветвь,

как палка незрячего, шарит в безвестье

осенних пространств. Знаки будущих бедствий

сникают во сне сонным почкам вослед.

Качается вечера гиблая ветвь,

как слива, налитая кровью, тугая.

О ты, вне себя в эту тьму залетая,

о ты, ненасытный, пылающий свет!

Качается ветка, а вечер горит,

тяжелою синью в осеннем пожаре

исхлестан мой дух, а пути – в черной гари

и мир, нам чужой, истуканом стоит.

И огненный путь сумасшедший кипит,

иссушенный пылью, и кроны пожухли,

и в каторгу долгую душу обрушили.

Как память, та веточка вечера спит,

палящее солнце над нею кипит,

тугой небосклон покоробило пламя

горчайших упреков. Прими покаянье,

искус одиночества. Жить мне позволь!

Как будто дороге конец. Будто боль,

Утихла, не корчится – в смертном аркане

высоких сближений! На сердца экране

качается вечера гиблая ветвь.

Качается вечера гиблая ветвь,

как будто рассорившись насмерть с собой,

теперь, ты, калека, иди за водою

(во сне ль мирозданье, прислушайся), – нет,

не спит мирозданье, шевелится, во-

рочаясь, мечется, ибо по ребрам

бьют призраки прошлого с оком недобрым.

Шаг слышен. О Господи, вот торжество

сближений, воспоминаний и на-

дежд, возвращений в свое – но напрасно.

Качается ветка, а солнце не гаснет,

пылает в пожаре литая сосна.

Все это круженье над миром и под

косматыми тучами, под огневыми

торосами замыслов. Господи, с ними

пускай породнится воспрянувший род,

тот самый, задавленный толщей небес

из стали, пластмассы, стекла и бетона.

Вот песня, вот голос, подобранный к тону

(торжественность тех погребальных словес).

Дорога разбитая плавится – ведь

прошедшего след затерялся во прахе.

Сподобь меня, Боже, высокого краха!

Свободно качается гиблая ветвь.

                         

                 


                  ------

 

Сто дзеркал спрямовано на мене,

в самоту мою і німоту.

Справді – тут? Ти – справді тут?

Напевне,

ти таки не тут. Таки – не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Досі зросту свого не досяг?

Ось він, довгожданий дощ (як з решета!)

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань... Твоїх народжень...

Страх, як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

 

                      * * *

 

Сто зеркал меня здесь отражают,

одиночество и немоту.

Правда – тут? Ты – правда тут? Не знаю,

все же ты не тут, не тут, не тут.

Где же ты? Да где же ты? Да где же?

Так ты до себя и не дорос?

Вот он, дождь желанный (как и прежде)

залил душу – всю в потоках слез!

Сто твоих смертей... Рождений... Боже,

как же тяжко высохшим очам!

Кто ты есть? Живой? Мертвец? А может,

и живой, и мертвый – сам-на-сам?

 

                                                    ------

Здається, чую: лопають каштани,

жовто-зелену викидають брость

і зовсім поруч – київське весняне

пахуче небо гуком налилось.

Здається, бачу: рвуться буйні трави,

де вже відговорили всі струмки,

а Україна, Лебединя, Слава

за сином назирає з-під руки.

Невже то – квітень, і шпачиний клекіт,

ачи немудрі кпини, чи чужі

обірвані рулади? Чий же шепіт

урвавсь на воронованім ножі?

 

                                         * * *

 

Как будто слышу: лопнули каштаны,

выбрасывают почек желтизну,

и киевское небо так медвяно,

так сладко, шумно празднует весну.

Как будто вижу – буйно рвутся травы,

где все отговорили ручейки,

а Украина, Лебединя, Слава

вслед сыну все глядит из-под руки.

Апрель ли это и скворцов ли клекот,

или насмешки чьи-то, иль уже

оборваны рулады? Чей же шепот

замолк на вороненом том ноже?

 

             


                        ------

 

Геть спогади – з-перед очей.

Із лиць – жалі, із уст –

колючі присмерки ночей

у цей сорокопуст.

Як став – то вплав,

як брід – то вслід,

як мур – то хоч нурця

пройдімо лабіринтом бід

до свого реченця,

де щонайвища з нагород

і найчесніша – мста

за наш прихід і наш ісход

під тягарем хреста.

 

                                          * * *

 

Воспоминанья – с глаз долой!

И грусть – с лица, и с уст –

тот мрак колючий, мрак ночной

сейчас сорокопуст!

Если пруд –

проплывем,

если брод –

перейдем,

а стены – хоть ползком,

пройдем мы лабиринтом бед

перед своим концом,

туда, где выше всех наград

всего честнее – месть

за наш приход, за наш исход,

за наш тягчайший крест.

 

                      


                                                  ------

 

Звелася длань Господня

і кетяг піднесла

над зорі великодні

без ліку і числа.

Ця синь зазолотіла,

це золото сумне,

пірвавши душу з тіла,

об’яснили мене.

Голосить сніговиця,

колючий хрипне дріт,

а золота жар-птиця

пускається в зеніт.

 

               * * *

 

Движенье Божьей длани –

и вот подъята гроздь

превыше звезд пасхальных,

неисчислимых звезд.

И синь позолотела,

и золото огня,

вдруг вырвав дух из тела,

вливает свет в меня.

Метель гудит, рыдая,

«колючка» все скрипит,

жар-птица золотая

взвивается в зенит.

 


                     -------

 

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода – весла,

і уст – слова. І спогади знесла,

мов сонну хвилю. І подушка змокла.

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

і посвітилась болем далина.

Кругом – вона, геть доокруж – вона

та тільки терням поросла дорога.

Сосна росте із ночі. Роєм птиць

благословенна свінула Софія

і галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Сосна пливе із ночі і росте,

як полохке вітрило всечекання.

А ти уже – по той бік, ти – за гранню,

де видиво гойдається хистке.

Там – Україна. За межею. Там.

Лівіше серця. З горя молодого

сосна спливає ніччю, ніби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

 

                           * * *

 

Как мачта, выплыла сосна из ночи

груди коснулась, как вода – весла,

и уст – слова. И память вознесла

на волнах сна. Она подушку смочит.

Как мачта, выплыла сосна из ночи

и болью осветился дальний круг,

та даль везде со мной, она – вокруг,

путь тернием зарос, не стал короче.

Сосна растет из ночи. Роем птиц

благословенная София реет,

и Киева созвездье бронзовеет

в мерцании наидражайших лиц.

Сосна плывет из ночи и растет,

как парус трепетный ночного ожиданья,

но ты уже на том краю, за гранью,

где марево колышется и ждет.

Там – Украина. Там, за гранью. Там.

Левее сердца. Горькою мечтою

сосна плывет, как мачта над водою,

Бог в нетерпенье шепчет: «Аз воздам!»

 


               ------

 

Церква святої Ірини

криком кричить із імли,

мабуть, тобі вже, мій сину,

зашпори в душу зайшли.

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив – на наругу,

маму лишив – на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

наче сова із пітьми.

Київ – за ґратами. Київ –

весь у квадраті вікна.

Похід почався Батиїв?

Ачи орда навісна?

Мороком горло огорне –

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна,

здрастуй, страсна моя путь.

 

                   * * *

 

Церковь святой Ирины.

Больно, хоть криком кричи.

Видно, душа у сына

заледенела в ночи.

Столько набралось муки!

Чем я ее разведу?

Ладу обрек – на разлуку,

маму обрек – на беду.

Бьется, словно зигзица,

грудью о стены сестра...

Слепо моргает темница

словно сова, до утра.

Там, за решетками, Киев –

весь он в квадрате окна.

Посвист раздался Батыев:

вновь налетела Орда?

Сумраком стиснуло горло,

туго, не продохнуть.

Здравствуй, беда  моя черная,

здравствуй, страстной мой путь!


                    

                                               ------

 

У німій, ніби смерть, порожнечі свічад

пересохла імла шебершить, мов пісок,

і високий, як зойк, тонкогорлий співак

став ширяти над тілом своїм.

Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров!

Ніч зсідається, наче кришталь.

Начувайсь, навіжена, скажена душе!

Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!

І зверескнула нервів утята струна,

і зверескнув пугкий напівсон кришталю,

і зверескнула пустка свічад.

 

                                           * * *

В зеркалах пустота – онемевшая смерть,

пересохшая мгла шебуршит, как песок,

а высокий, как вопль, тонкогорлый певец

воспаряет над телом своим.

Дух витает все выше, но в петле беды

захлебнется от крика хрипящий кадык,

и на гранях зеркал – там росинками кровь,

ночь сгущается, словно хрусталь.

Жди беды, берегись-ка, шальная душа,

ибо зренье и слух – вдруг нежданно убьют!

Вот и взвизгнула рваная нервов струна,

вот и, вспугнутый, взвизгнул сквозь дрему хрусталь,

завизжала зеркал пустота.

 

                          


                         - - - - -

 

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбу,

хоч Господа на допомогу клич.

Вдивляється у проруб край світів

душа твоя, зайшовшись начуванням,

тонкоголосе щемне віщування

в подобі лиць – без уст, очей і брів.

І безберега тиша довсібіч!

Усесвіт твій німує і німіє.

І сонце, в душу світячи, не гріє:

в змертвілих лицях – відумерла ніч.

А з безгоміння, з тлуму світового

напружена підноситься рука

і пісня витикається тонка,

як віть оливи у долоні Бога,

і сподіванням встелиться дорога

і в серці зірка заболить жалка.

 

                            * * *

 

Стань и вглядись! Как много лиц других

вкруг лика твоего, как будто нимбы,

и так печально дрымбают на дрымбе, –

хоть Бога призови развеять их!

Душа твоя глядит в пролом миров,

истомлена вконец полночным бденьем,

пророчеств ноющие совпаденья

в подобьях лиц без взглядов и без слов.

Все звуки отлетели немо прочь.

Вселенная так тягостно немеет –

и солнце в душу светит, да не греет,

и в помертвевших лицах гибнет ночь.

Из хаоса, безмолвья мирового

рука с усильем тянется сюда,

и песня прорезается тогда –

оливковая ветвь в ладони Бога,

надеждою замостится дорога,

и сердце жалит острая звезда.


                                  ------

 

                                         Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно – без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця Богом послана Голгота

оцих волань охриплий хор?

Та мури, мов із мертвих всталі,

похмуро мовили: Чекай,

ще обрадіє із печалі

                          твій обоюдожалий край.

 

                                             * * *

Как тихо на земле! Как тихо!

Как нестерпимо – без небес!

Нас сторожит за лихом лихо,

чтобы не умер, не воскрес.

Мне Богом данная Голгофа,

ведет в долину, а не ввысь.

В ущельях тени пронеслись

как отзвук тайной катастрофы.

Зачем, к чему, судьба-злосчастье,

покорности немой позор?

Мне богом данная Голгофа,

стенаний тех охрипший хор?

Но стены, как из мертвых, встали,

сказали хмуро: Уповай,

еще восстанет из печали

твой обоюдоострый край!


 

                                           --------

 

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча, -

так полохко і тонко палахкочеш

і щирістю обірваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні –

хустинку бгаєш пальцями тонкими,

і поглядами, рухами палкими

примарною ввижаєшся мені.

І враз – ріка! З розлук правікових

наринула, найшла і захопила.

Та квапилася моторошна хвиля

у берегах, мов коні, торопких.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

Спогадувань святошинських, пречиста.

О, залишись! Не смій іти до міста

занудливих майданів, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила – гірський

повільний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

і трепет рук, і тремт повік німий.

Пішла – тунелем довгим – далі – в ніч –

у морок – сніг – у вереск заметілі.

Тобі оббухли слізьми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Прощай. Не озирайся. Благовість

про тогосвітні зустрічі звістує

зелена зірка вечора. Крихкий

зверескнув яр. Скажи – синочок мій

нехай віка без мене довікує.

Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

 

                                             * * *

 

Ты тут. Ты тут. Подобная свече,

так трепетно трепещешь и открыто,

но эта щедрость от чужих сокрыта,

таишь рыданье на моем плече.

Ты тут, ты тут, как в долгожданном сне,

платочек мнешь в руке – со мною рядом,

горячечным движением и взглядом,

виденьем приближаешься ко мне.

И вдруг – река! Из вековых разлук

нахлынула, пришла и захватила

волна мгновенная. Как быстрый конь, спешила

средь берегов, стремительных, как лук.

Не торопись! Пусть дождь воспоминаний,

пречистая, над нами свет прольет.

Постой, не возвращайся в город тот

несносных улиц, площадей и зданий.

Но ты рванулась – почва задрожала

и поползла – обвал, уничтоженье

материка, недвижное движенье,

дрожанье век и трепет рук. Бежала

туннелем длинным – дальше, в ночь, во мрак,

в мерцание, и в снег, и в крик метели.

Слезой набухли губы, побелели.

Прощай и не гляди. Да будет так!

Прощай и не оглядывайся. Высь

звездой зеленою благую весть пророчит  –

нам на том свете – встречу обещает.

Вдруг взвизгнул яр зеленый что есть мочи.

Скажи – сынок пусть без меня мужает.

Прощай. Не озирайся. Оглянись!


 

                                                --------

 

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука осіннього достою

в мої червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя!

                                             

                                                   * * *

 

Вернись ко мне, о память! Ты – моя!

Пускай страданье на сердце мне ляжет, –

черна моей земли святая тяжесть –

исходит песней горло соловья.

О память – чабрецом пропахший сад, –

вернись из лета, налитого соком,

и в снах моих – горячих, краснобоких –

пусть яблоки осенние висят.

И пусть Днепра волшебная струя

хотя бы в снах, в бреду меня колышет.

Я крикну, – родина меня услышит.

Вернись ко мне, о память! Ты – моя!

 

               


                      --------

 

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось.

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж – за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. А ти – труха і тлінь.

А спільне в нас – що в’язні ми обоє,

дверей обабоки. Ти там, я – тут.

Нас порізнили мури як статут.

 

                         * * *

 

Неужто у тебя судьба такая –

ко мне по сто раз за день заглянуть?

И жизнь твоя тебя не призывает?

Осознаешь ли ты вполне свой путь?

На тяжкой и безрадостной работе,

где все – мученье людям. Что же ты?

В моей тоске – за дверью ты, напротив  –

с бедой своей явясь из темноты.

И знаешь ли? Ведь ты несчастней вдвое.

Я есмь, а ты – лишь только тень.

Я есмь добро. А ты – труха и тлен,

а общее – мы узники с тобою.

Я тут, ты – там, опять к глазку припав,

нас разделяют стены как устав.

 


                                  ---------

 

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

                     і в смерть із рідним краєм поріднюсь.

 

                                                  * * *

 

Как хорошо, что смерти не боюсь я,

не спрашиваю, тяжек ли мой крест,

и перед вами, судьи, не склонюсь я

в предчувствии неисходимых верст.

Что жил, любил, не каялся, не проклял

и не возненавидел. Я вернусь

к тебе, народ, из своего далека,

как в смерти к новой жизни обернусь

лицом и страждущим, и незлобивым.

Я по-сыновьи  в ноги поклонюсь

и честно в честные глаза взгляну. Мы живы.

С родной страной я на смерть породнюсь.

                                                  

        


                   ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

 

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,

за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо

зоріє на пустку давно збайдужіле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами бродить, а той накликає москву;

заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

підводиться мати – в годину свою грозову:

– Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали

з собою в чужину весь тонкоголосий ясир

бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові

і Буг почорнілий загачено трупом людським.

Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Поли з вас наріжуть, натешуть на гузня вам палі

і крові наточать – упийтесь пекельним вином.

А де Україна? Все далі, все далі, все далі.

Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна. Кривавим стікає потоком

            і сонце татарське – стожальне – разить наповал.

                                                  

                            ИЗ „ЛЕТОПИСИ САМОВИДЦА”

 

Украдено солнце. Косит перепуганным оком,

как бешеный конь. Ему чудится: в сердце – ножом!

За тучами тучи, за дымом пожарищ высоко

глядит на пустыню давно равнодушный божок.

Безумные, рвутся на бой сыновья Украины:

тот с ордами бродит, а этот – забредил Москвой.

И кровью налитое око пророчит: руины

разверзлись – и мать поднимается в час роковой.

– Нашли, налетели, помяли, сожгли и забрали,

добычу тонкоголосую тащит аркан!

Ах, чтоб вы пропали, сыночки, ах, чтоб вы пропали:

ведь так не карал нас и лях, изувер, басурман!

И Тясмину тесно от трупов казацких, от крови,

и Буг почернел от тех трупов у всех на виду,

ах, чтоб вы пропали, сыночки, чтоб были здоровы,

в том райском ужасном раю и в том адском аду!

Порежут на кожи вас, задницы жженым пропалят,

и крови нацедят: упейтесь тем адским вином.

А где Украина? Все дале, и дале, и дале,

пути зарастают полынью – седым бурьяном.

Украдено солнце. Косит перепуганным оком,

как конь обезумевший чует под сердцем металл.

Дымятся руины, кровавым стекают потоком,

       татарское солнце, стожалое, бьет наповал.

 

                                     

 


                --------

 

Алея – довга і порожня,

старанно вгорнута у ніч.

Каштани. Сотні білих свіч,

а посвітитися – не можна.

І притінь, примерк торжества

і досить руку простягнути,

щоб за край світу засягнути,

за гостру кригу розставань.

Кохана – ніби кущ бузку,

обтяжений з задуми й тиші

і на розстанні – ще миліша

за ту, що стрілась на віку.

Мовчить. Ображена. Застра-

­шена. Зноварожденна.

О тричі будь благословенна

лишатися. Мені ж – пора.

Куди? – здригнувся димний кущ.

Куди? – суремила алея.

О, краще з круч, аніж тебе я

згублю. З дніпрових краще круч.

Дорога довга і порожня,

дві чорні колії в огні

плафонів. І на серці кожна,

як басамани вогняні.

Куди? О, краще не питай.

Світ за очі. На всі чотири

шалені вітри. Далі віри,

що стрінемося. Прощавай.

І там, де вимерлі провулки

погребли свідками німими,

ти, ніби випорснута з муки,

розсипалася вся лункими

підборами. Бігом, бігом –

з усіх пожеж – без озирання –

прожогом! Пасмуги світання

кололи небо колуном.

 

               * * *

 

Аллея длинная, пустая,

завернутая туго в ночь.

Каштаны, – cотни свеч вздымают,

да вот зажечь мне их невмочь.

Уходит праздник в сумрак. Руку

лишь протяни – и там, вдали

достанешь и за край земли,

и за кинжальный лед разлуки.

Любимая – сирени цвет,

полна и мыслью, и молчаньем,

еще милей пред расставаньем,

чем та, что знаю с ранних лет.

Молчит. Обижена. Испу-

гана и вновь рожденна.

О, трижды будь благословенна

остаться. Я – я не могу.

Куда? Сирени дымной дрожь...

Куда? – Аллея прогудела.

О, лучше с круч днепровских смело,

чем погубить тебя. Ну, что ж...

Дорога длинная безмолвна,

в огне плафонов. До конца.

две колеи на сердце, словно

два пламенеющих рубца.

Куда? О, лучше не пытай,

на света край, на все четыре

безумных стороны. В сем  мире

не верь, не встретимся! Прощай!

Лишь вымершие переулки,

тому свидетели немые,

как, словно выскользнув из муки,

рассыпалась на мостовые

ты дробью каблучков. Бегом!

Из всех пожаров! Без ответа!

Стремглав! И  полосы рассвета

кололи небо колуном.


                                       ---------

 

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.

І ти – наче птаха – понад безголів’ям летиш,

над нашим, над спільним, понад

світовим безголів’ям.

Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось

знічев’я...

Коли б ти лиш знала, о, як ти ще й досі болиш...

І досі ще пахнуть журливі долоні твої

і губи – гіркі – аж солоні – подосі ще пахнуть.

І тінь твоя, тінь проліта – схарапудженим птахом.

І глухо, як кров ув аортах,

                                                              солоні гримлять солов’ї.

           

                                      * * *

 

На Лысой горе догорают уголья костра,

осенние листья на Лысой горе догорают.

Где Лысая эта гора, я забыл, и не знаю,

узнала б меня – не узнала бы Лысая эта гора.

Вечернее время, пора тонкогорлых разлук...

Уже я не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

живой ли я, мертвый, живьем ли уже умираю:

ведь все отгремело, затихло, угасло вокруг.

И ты, словно птица, над участью злою летишь,

над нашим, над общим несчастьем и над мирозданьем.

Прости. Я не буду. Вот вырвалось как-то, нежданно.

Когда бы ты знала, о, как я тобою томим,

и все еще пахнут печально ладони твои,

и горько-соленые губы как пахнут, еще не забыл я,

и тень твоя, тень – пролетит, словно птиц всполошили,

и глухо так, кровью в аортах, солено гремят соловьи.

 

 


                                                  -------

 

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтомне море

тонкоголосих вод і серце одволож.

Здається – от-от-от, здається – тільки вчора

раптово запопав тебе смертельний дрож.

Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,

сьогодні згибіло, майбутнього нема.

Щось на душі лежить, чого повік не збути

ні з серця вирвати несила. Задарма.

Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, небокраю,

і зорі, опадіть з потьмарених небес.

Чи в світі є сурма, що по мені заграє

останньої уже, щоб більше не воскрес.

Струмуй, ясна водо! Знова біда нас косить.

І ще не зіп’ялись – а вже чигає скін.

О Господи, скажи, хіба ж тобі не досить

погромів і офір, і ґвалтів, і руїн?

Струмуй, ясна водо! Ти, смолокрила хмаро,

благослови мене. Ти, блискавко, звістуй.

Нехай святиться світ – йому бо ніч до пари.

                 То ти, водо, струмуй, а ти, бідо, лютуй.         

 

 

                                                  * * *

 

Плачь, небо, неустанно плачь! Пролей потоки

тонкоголосых вод и сердце мне омой,

все чудится – вчера на нас свалилось горе,

и смертная вдруг нас одолела дрожь.

Плачь, небо, плачь и плачь. Нам не вернуть былое,

сегодня – сгинуло, а будущего – нет.

И что-то на душе лежит такое,

чего избыть не сможешь. Это бред.

Плачь, небо, плачь и плачь! Дождем напропалую,

и звезды пусть падут с нахмуренных небес.

Найдется ль трубный глас, что сможет отходную

сыграть в последний раз, чтоб больше не воскрес?

Струись, светлей, вода. Опять беда накатит.

Мы не окрепли – а за дверью – смерть.

О Господи, скажи, тебе еще не хватит

погромов и руин, обманутых сердец?

Струись, светлей, вода! Ты, туча, смолокрыло

благослови меня! Ты, молния, светись

Мир да святится – ночь его укрыла.

                        А ты, вода, струись! А ты, беда, ярись!


 

Вісті з пострадянських країн

15.01.2013
джерело: glavnoe.ua

В Литве гэбиста приговорили к тюремному сроку за высылку граждан страны в Сибирь

   

Как пишет Delfi, Клайпедский окружной суд в 2011 году приговорил его к штрафу в размере 3, 9 тыс. литов. Прокуратура обжаловала этот приговор и попросила приговорить Коялиса к пяти годам лишения свободы. Суд частично удовлетворил жалобу.

Коялис признан виновным и осужден за то, что будучи сотрудником МГБ Литовской ССР осуществлял решения оккупационных властей о высылке семей литовских партизан, их помощников и крупных фермеров из Литвы в северные и восточные районы СССР.

Согласно данным дела, 5 августа 1952 года Коялис прибыл вместе с исполнителями решения о высылке в дом одного жителя в Таурагском районе, допросил мужчину 1905 года рождения и подписал протокол допроса.

После Коялис доставил жителей на железнодорожную станцию Видукле. На следующей неделе семья была насильно вывезена по железной дороге из Литвы в Красноярский край, где принудительно жила до 1957 года.

О возможном преступлении в июле 2007 года сообщил прокурорам Отдел специальных исследований Центра исследований геноцида и сопротивления жителей Литвы.

АСЛ констатировал, что уголовное преследование чересчур затянулось, чем было нарушено право осужденного на максимально скорый процесс.

По мнению судейской коллегии, личность осужденного, его возраст, состояние здоровья, объем преступного деяния, промедление с началом уголовного преследования говорят о том, что цели наказания в этом деле могут быть достигнуты путем назначения Коялису более мягкого наказания в виде лишения свободы, чем предусмотрено в Уголовном кодексе (УК).

Согласно УК, за высылку и перемещение гражданских лиц предусматривается лишение свободы на срок от пяти до пятнадцати лет.

15 января 2013

Міжнародна політика і права людини

16.01.2013
джерело: un.ua

Freedom House вказує на зниження рівня демократії в Україні в 2012 році

   

Міжнародна неурядова організація Freedom House вказує на зниження рівня демократії в Україні в 2012 році через збільшення тиску влади на опозицію, порушення на виборах Верховної Ради та прийняття закону про мовну політику.

Про це сказано в доповіді організації «Свобода у світі», розміщеному на її сайті.

Freedom House вважає, що Україна стала менш вільною порівняно з 2011 роком.

«Україна одержала гірші результати у зв’язку зі зниженням якості проведення виборів, збільшенням тиску влади на опозицію та прийняттям нового закону про мову, що створює привілеї для російськомовного населення й ігнорує інші меншини», – сказано в документі.

У результаті організація вважає Україну частково вільною.

Як повідомляло агентство, Freedom House вказав на зниження рівня демократії в Україні через переслідування опозиції, у тому числі колишнього прем’єр-міністра, лідера партії «Всеукраїнське об’єднання "Батьківщина» Юлії Тимошенко в 2011 році.

Freedom House із 1978 року випускає щорічні доповіді «Свобода у світі», в яких аналізується стан справ із забезпеченням політичних прав і громадянських свобод у різних державах.

In memoriam...

14.01.2013

У День українського політв΄язня помер Павло Скочок. Вічна йому пам΄ять

   

Скочок Павло Іванович (нар. 5.05.1935, с. Острів Рокитнянського р-ну Київської обл. – п. 12.01.2013 р., м. Київ) — журналіст. Учасник українського правозахисного руху. Жертва радянської каральної психіатрії (1978-82).

Навчався в Київському університеті, звідки відраховано за «націоналістичні погляди». Працював до 1966 у редакції газети . «Радянська Україна». У квітні того року  звільнений з роботи за критику лінії часопису. Знаний у самвидаві зі своїх виступів на суді в Івано-Франківську на оборону вчителя української мови Михайла Озерного та з листа-заяви на оборону Івана Дзюби. Вячеслав Чорновіл та Людмила Шереметьева були співавторами того листа. Скочок довгий час був без роботи, згодом працював коректором. Перед арештом працював робітником.

1.12.1978 заарештований і звинувачений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда»), спрямований на медичну експертизу до психлікарні ім. І. Павлова в Києві. У лютому 1979 постановою Київського міського суду його спрямовано на примусове лікування, у квітні 1979 перевели до Дніпропетровської спец психлікарні.

У квітні 1982 звільнений. Працював у музеї Л. П. Симиренка при Мліївській дослідній станції НДІ садівництва на Черкащині. Скочок вивчав і опрацьовував документи про життя й діяльність династії промисловців, учених і меценатів Симиренків. Згодом звільнений з роботи. Працював коректором, кочегаром. 1985 р. надіслав свого паспорта до Президії Верховної Ради СРСР, протестуючи проти наруги над репресованими Симиренками та над своїми студіями про славетну родину й просив дозволу виїхати до Франції для подальших досліджень літератури, архівів, джерел.

У 1987-90 рр. брав участь у роботі Українського культурологічного клубу, Української Гельсінкської Спілки.

Видавав журнал «Золоті ворота».

Бібліографія: Статті: До побачення, перебудово? (15.06.1987), Як жить тепер будемо? (12.12. 1986), Репортаж з-під мурів спецпсихушки (1987), Білі плями укр. історії (4.10.1987) // Укр. вісник. — 1987. — Вип. 7, 8, 9-10. — С. 57-69, 222-231, 456-468, 469-477, 478-501.

З видання: Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2012. – 896 с. + 64 іл. (П. Скочок: с. 681-682).

Надіслав Василь Овсієнко 13.01.2013.

 

 

 

 


 

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори