пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201314
№14
2013

Бюлетень "Права Людини"

Катування та жорстоке поводження

20.05.2013

Ігор Скалько: Смертна кара замість позбавлення волі

   

Проблема забезпечення медичної допомоги в закладах пенітенціарної служби для України залишається не вирішеною. З одного боку пострадянська система поваги до людської гідності ув’язнених призводить до зневажливого, а, подекуди, завідома агресивно спрямованого проти законних прав та інтересів тих, хто опинився на лаві підсудних. З іншого – система матеріального забезпечення гідного рівня існування в закладах неволі відповідає більше нормам блокадного Ленінграду, ніж сучасним повсякденного життя.

Так, наприклад, для лікування хворих засуджених в Чернігівській жіночій колонії виділяється 2 гривні 34 копійок на кожну засуджену в місяць! Ця сума включає в себе всі медичні засоби, що можуть знадобитися хворим. А такі речі як гігієнічні засоби для цих жінок взагалі не передбачені.

Надання медичної допомоги в закладах пенітенціарної системи також ускладнюється і складною системою вивозу хворих за межі закладу. Наприклад, для проведення операції або специфічного медичного огляду необхідний конвой, транспорт, паливо. Тобто певні ресурси, які, як правило, в значному дефіциті.

Гірше медичної допомоги в колонії, є медична допомога в місцях тимчасового утримання – СІЗО та ІТТ. Оскільки з цих закладів значно складніше потрапити на лікарняне ліжко. Це обумовлено не тільки браком ресурсів, а ще й професійною недбалістю медиків, викликаю великою «текучкою» підопічних. Як правило, лікарі таких закладів не надто переймається медичними показниками, погіршенням стану та суб’єктивним самопочуттям підозрюваних (ще навіть не засуджених)! Не рідко їх медична допомога обмежується співчуттям та дешевим знеболюючим.

Крім того, в закладах неволі працює обмежене коло спеціалістів, які працюють за принципом «два-в-одному». Так дерматологи працюють інфекціоністами, а терапевти – фтизіатрами. На жаль, таке поєднання випливає скоріше з економії керівництва, ніж таланту та обширних знань медпрацівників.

Ще один яскравий приклад хочу навести з практики Миколаївського СІЗО. Заарештований перебуває в цьому закладі понад півроку і, оскільки суд може тривати досить довго, перебуватиме там і надалі. Чоловік страждає від важких хвороб ШКТ та, через поганий режим харчування, втрачає зуби. Через неможливість повноцінно жувати його стан постійно погіршується. Лікар СІЗО, до якого постійно звертається арештант, «допомагає» анальгіном та добрим словом. Ніяких записів про стан хворого, приписів щодо лікування, або направлення на таке до медзакладу в місті лікар чомусь не робить. Отже, вина заарештованого ще не доведена, а він вже розплачується за злочин шляхом фізичних страждань.

Ще гірший стан медичного супроводу у заарештованих з ВІЛ-інфекцією. По перше, вони потребують постійного контролю за станом здоров’я, спеціальних умов харчування і, не рідко, безперервного лікування. Крім того, їх стан може різко погіршитися в дуже короткий строк і, з огляду на всі умови обстеження та лікування в місцях позбавлення волі, за душе короткий час ВІЛ-інфікована людина може втратити здоров’я, чи, навіть, життя.

Таким чином, позбавлення волі ВІЛ-інфікованого підозрюваного, заарештованого або ув’язненого може обернутися на смертну кару.

Черговим жахливим прикладом такої практики став випадок п’ятирічної давнини з ув’язненим клієнтом МАВІ «Час життя». Це тридцятирічний парубок, який був засуджений до умовного покарання строком на один рік, однак через порушення режиму, він був об’явлений у розшук. Як не дивно, міліція його знайшла через п’ять років в хоспісній палаті Миколаївського СНІД Центру. Не дивлячись на критичний стан розшукуваного, його заарештували та доправили до Миколаївського СІЗО. Через вкрай важкий стан, парубка етапували до тюремної лікарні в Херсонській області. Майже тижнева «подорож» потягами та автозаками ще більше погіршила, і без того, вкрай важкий стан арештанта.

Після екстреного втручання захисника та боротьби за звільнення арештанта за станом здоров’я, хлопця таки звільнили і він, навіть, встиг доїхати до дому. Однак, так і не потрапив додому, тому що помер, прямо на порозі власного будинку. Врешті покаранням за дрібну крадіжку для нього стала жахлива смерть від нелюдського поводження та катування.

Нажаль, таких прикладів можна наводити безліч, оскільки запобігти їм вкрай важко. Пенітенціарна система дуже закрита та незалежна від зовнішнього впливу. Ми ніколи не знаємо, що там відбувається на справді, тільки зі слів тих, кому вдається спілкуватися із захисником, або ж просто вижити після покарання у вигляді позбавлення волі. Для ВІЛ-інфікованих затриманих ризик втратити здоров’я та життя значно вищий, тому найбільш ефективний метод адвокації доступу таких затриманих до медичної допомоги у закладах неволі – це домагання їх звільнення за станом здоров’я.

Проблема застосування норм кримінального права стосовно звільнення від покарання за станом здоров’я

Я ретельно вивчав судову практику щодо застосування 84 статті Кримінального кодексу України. Однак судових рішень з цього питання нікчемно мало.
Відповідно до ч.2 ст.84 КК України, особа, після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Головною проблемою застосування даної статті було положення старого Кримінально-процесуального кодексу, а саме статті 408, яка передбачала процедуру звільнення від покарання за хворобою. Згідно з положенням статті, за наявності підстав, передбачених статтею 84 Кримінального кодексу України, суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання розглядає подання установи, яка відає відбуванням покарання, та висновок лікарської комісії і звільняє засудженого від покарання чи подальшого його відбування.

Тобто цей кодекс передбачав звільнення від покарання тільки тих осіб, які вже відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Що ж стосовно тих осіб, які знаходились під слідством або чекали виконання вироку, то законодавчо просто не була передбачена процедура їх звільнення.

Дещо покращив становище новий Кримінальний процесуальний кодекс, який вступив в законну дію з 17 листопада 2012 року. Згідно із п. 6 ст. 537 нового КПК України, суд під час виконання вироку має право вирішувати питання про звільнення від покарання за хворобою.

На підставі ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Крім того, на підставі вказаної вище норми КПК України, клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2 - 4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні). Оскільки норма нового кримінально процесу стала більш м’якою, це підвищило шанси засуджених до звільнення від покарання за станом здоров’я.

З власного досвіду, мені відомі численні випадки того, коли стан затриманих або засуджених вкрай важкий та потребує лікування, їх все одно відправляли відбувати покарання навіть за незначними злочинами. Не рідко стан таких осіб критично погіршувався ще до того, як вони потрапляли до остаточного місця відбування покарання. Крім того, часто проходив не один рік з моменту вчинення злочину до остаточного вироку суду. За цей час люди вже давно змінили свою поведінку на соціально-адаптовану, але через постійне очікування покарання більшість з них не могли займатися в достатній мірі лікуванням свого здоров’я, що призводило до значного його погіршення.

Дуже поширена практика звільнення від покарання за хворобою осіб, які перебувають у передсмертному стані. Є безліч прикладів того, як звільнені з колонії особи помирають щойно доїхавши до дому.

Як я вже зазначав вище, ризик розвитку важких захворювань та, навіть, смерті для ВІЛ-інфікованих засуджених значно вищий, що обумовлено низькою здатністю імунітету до опору хворобам. Крім того, не рідко через погані умови перебування та недбале ставлення до лікування, ВІЛ-інфіковані засуджені набувають тяжких супутніх захворювань, таких, як туберкульоз, який також погано лікується в умовах неволі.

Чомусь, негласним принципом звільнення від покарання за станом хвороби працівники пенітенціарної служби та судової системи став принцип звільнення не для лікування, а для поховання.

Так, відповідно до Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я від 18.01.2000 р. №3/6, встановлений певний перелік захворювань. Крім того, передбачений порядок подання клопотання про звільнення за станом хвороби не тільки самим засудженим або його представником, а і прокурором. Однак така заява сприймається завжди, як спосіб уникнення покарання і ніколи не підтримується стороною обвинувачення.

Отож, ще й досі звільнення від покарання за хворобою в Україні – це або рідкісний виняток, або ознака того, що тюремні лікарі не дають шансів засудженому вижити.

Дискримінація лікарями ВІЛ-позитивних пацієнтів, які перебувають під слідством, або чекають вироку.

Ще однією перепоною на шляху до звільнення за станом здоров’я є негативне ставлення самих лікарів до тих пацієнтів, які мають проблеми з законом. Всупереч принципам надання медичної допомоги та рівного ставлення до всіх пацієнтів, медичний персонал воліє скоріше позбавитися від хворих, які перебувають під слідством, або засуджені. Це стосується в першу чергу хворих стаціонарного відділення.

Таких хворих не рідко виписують, без жодних на те причин, не надаючи виписок чи медичних заключень щодо стану їх здоров’я. Крім того, медичні працівники не воліють розбиратися з обставинами кожного конкретного випадку, сприймаючи сам факт кримінального провадження достовірною ознакою винності їх пацієнта. А саме перебування у стаціонарному відділенні – не що інше, як переховування від правоохоронців.

З огляду на таке ставлення вкрай важко отримати об’єктивний висновок про стан здоров’я хворого, якщо такий потрібен для подачі заяви про звільнення від покарання за станом хвороби.

Таким чином підозрювані та засуджені починають нести покарання у вигляді позбавлення медичної допомоги не рідко, ще до того, як їхня вина доведена. Найтрагічніше в цій ситуації те, що за час слідства та судового процесу, будучи позбавленою можливості лікуватися, людина може безповоротно втратити здоров’я.

Не виняток звісно ж і ВІЛ-інфіковані особи. В деяких випадках їх становище навіть гірше, оскільки проблеми зі здоров’ям у них викликані саме наявністю ВІЛ-інфекції, лікувальний заклад, що надає специфічну стаціонарну допомогу, як правило, в області тільки один. І якщо медичний персонал такого закладу ставиться до проблем пацієнтів із законом упереджено, то шанси останніх звільнитися від покарання за станом здоров’я дуже знижуються.

Зокрема, в Миколаївському обласному центрі профілактики та лікування СНІДу існує негласне правило виписувати пацієнтів стаціонарного відділення відразу, як стає відомо, що вони перебувають під слідством, або їх справа знаходиться у суді. Тому ще однією перепоною на шляху до захисту прав моєї клієнтки був саме супротив медичного персоналу МОЦПЛС.

За встановленою процедурою, для подачі заяви на звільнення від відбування покарання за хворобою, засуджений має надати висновок ЛКК, а один з лікарів, що входив до складу комісії має виступити як свідок в суді. Тому сам процес проходження ЛКК, отримання відповідної довідки у належному вигляді та забезпечення явки лікаря до суду був складніше, ніж безпосередньо сам судовий процес.

Підсумовуючи результати даного випадку, можна дійти висновку, що категорія ВІЛ-інфікованих осіб виявляється уразливою ще в одному аспекті життя – це збереження здоров’я під час проведення слідства, або відбування покарання. І знову ЛЖВ стають жертвами дискримінації, на цей раз пов’язаною із проблемами з законом, що тягне негативні наслідки для їх здоров’я.

Головним досягненням випадку Олени я вважаю те, що ми змогли подолати систему недовіри та зневаги до осіб, що підозрюються у вчиненні, або вчинили злочин медичними працівниками СНІД Центру та домоглися звільнення від покарання за станом здоров’я. Крім того, змогли довести суду та стороні обвинувачення той факт, що таке звільнення дійсно обумовлено об’єктивними обставини, а не просто бажанням уникнути покарання. Це не тільки врятувало здоров’я, а можливо, і життя однієї дівчини, а й створило позитивний прецедент, який стане у нагоді іншим ЛЖВ в аналогічній ситуації.

Ігор Скалько

Довідка: Ігор Скалько є одним з юристів «Мережі правової допомоги хворим на ВІЛ та наркозалежним». Його контакти: [email protected], тел.: 063-6518063, місто Миколаїв

Метою проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» (який здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження») є надання своєчасної, доступної, кваліфікованої та якісної юридичної допомоги у захисті прав осіб, які вживають наркотики, пацієнтів ЗПТ та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД силами всеукраїнської мережі адвокатів та юристів в різних регіонах України.

Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть [email protected] або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

Право на справедливий суд

28.05.2013 | Галя Койнаш
джерело: www.blogs.telekritika.ua

Разыскивается преступление

   

  Когда от политиков только и слышишь, что те или иные защищают Украину от фашистов, извращенцев, мигрантов, лучше просто публиковать фотографии избитых журналистов, активистов, злостных представителей той или другой группы, от которой нас якобы защищают.

Когда от министра внутренних дел или генерального прокурора слышишь фактически ту же самую байку о защитниках, это уже серьёзнее, но в принципе фотографий и тут достаточно, чтобы аудитория узнавала во всем блеске своих защитников, в том числе и тех, кто их покрывает.

Когда байки слышим от силовиков и представителей власти, когда их повторяют в суде, аудитории намного сложнее ориентироваться. Кому аудиторию защищать, если не журналистам?

Приближается годовщина ареста четырёх человек в связи со взрывами в Днепропетровске 27 апреля 2012 р. Да, речь о тех, кого ради экономии печатных знаков и умственных усилий, или же ради броских заголовков, именуют «днепропетровскими террористами».

Взрывы прогремели в разгар скандала из-за заявлений Юлии Тимошенко, что её избили конвоиры колонии и выражений обеспокоенности со стороны ЕС. Прогремели среди бела дня в стране, куда через 6 недель собирались десятки тысяч болельщиков. Накануне начала Евро-2012 заявили о раскрытии преступлении, о задержании «всех четырёх» разыскиваемых. Об основаниях считать, что все пойманы, что население и гости могут спать спокойно. О наградах правоохранителям, особенно не распространялись, но можно было и об этом узнать.

Было – и есть – о чём сообщить. Есть и сложности с изложением, ведь обвинения разные, и двое либо частично (В. Сукачев), либо полностью (В. Федоряк) признают свою вину.

А двое – Д. Рева и Л. Просвирнин – которые обвиняются в «пособничестве» – отрицают свою вину.

Дмитрий Рева с самого начала заявляет только о своей непричастности. Повезло ему только в одном – власть настолько обнаглела, что прибегает то к явной фальсификации доказательств, то к клевете в фильме, показанном по Первому национальному. Не повезло, что с информацией более чем скудно, и не поймёшь, в чем его обвиняют.

Но с тем, что нет преступления, и что ничего не поймёшь, поскольку понять невозможно, согласен известный правовед, Николай Хавронюк. С его выводами можно ознакомиться тут.

Предостаточно поводов для беспокойства видит и местная правозащитная группа, которая официально просила освободить Реву из-под стражи под её поручительство.

Можно, конечно, полагать, что не видно ни мотива, ни события, ни состава преступления, поскольку мы ни черта не смыслим в этом, и доверять доблестным правоохранителям и суду.

Можно и задавать вопросы.

По-моему, они напрашиваются.

Дмитрий Рева обвиняется в «пособничестве», в том, что он – якобы по указанию Сукачева – покинул свое рабочее место и поехал в центр. Там на протяжении 30 минут он «наблюдал за реакцией правоохранительных органов и общественности на совершенные взрывы … и вышеуказанную информацию должен был в случае необходимости передавать исполнителям террористических актов Сукачеву В.В. и Федоряку В.В., чтобы последние могли координировать свои дальнейшие действия.»

Вопросы

Какую именно информацию, дополнительно к тому, что мог от самого первого взрыва узнать в СМИ, он мог бы получить?

Если «в случае необходимости» он должен был передать ту информацию исполнителям, что определило бы необходимость?

Каким образом он должен был «в случае необходимости» передать информацию, и кому?

Что значит «чтобы последние могли координировать свои дальнейшие действия»?

Приведите, пожалуйста, пример информации, которая могла бы потребовать каких-нибудь изменений в их дальнейших действиях. Имел ли Рева

реальный шанс получить подобную информацию?

Известно, что никакого контакта в то время не было. Известно,  что закладка бомб была завершена до прибытия Ревы в центр: что от момента закладки процесс стал необратимым, но в какой момент взорвется конкретное устройство, никто не мог знать. Согласно показаниям, каждый исполнитель знал место закладки только своих устройств. Рева не был знаком с Федоряком, но был в районе, где взорвались бомбы, которые предположительно заложил именно Федоряк.

Вопросы

Как мог Рева, не зная Федоряка, передать ему информацию в случае необходимости?

Как он мог знать, кому передать информацию, если он не знал, кто что заложил?

Могло ли случиться, что, будучи в центре, ни одного взрыва он не увидел?  Какой толк от такого «пособника»?

Через час с лишним Рева получил смс такого содержания от Сукачева:

«Ты там в порядке? Никто из наших не пострадал?», на что Рева ответил смс-сообщением: «Та вроде бы». Сукачев в ответ отправил еще одно сообщение со следующим текстом: «Адов ад. у нас вроде все ок.».

Вопросы

Если это зашифрованная информация, что на самом деле сообщали друг другу? Что должны были (могли) таким путем сообщить «в случае необходимости»?

Почему Сукачев отправил несколько подобных смс-сообщений знакомым, но только в переписке с Ревой, следствие усмотрело преступный умысел?

Подозреваемые

27 апреля СБУ распространила три фоторобота подозреваемых: 12 мая опубликован фоторобот четвертого подозреваемого. В начале июня задержано 4 человека.

К какому фотороботу относится Рева?

Откуда получена информация?

Почему нет ни одного обвиняемого, или свидетеля, который бы указывал на его причастность к преступлению?

Мотив

Почему, если преступление совершено ради корысти, до сих пор слышим, в том числе и от прокуратуры, предположения о политическом мотиве?

Почему во время следствия и в суде обвинение так интересуется работой Ревы советником оппозиционного нардепа?

Почему обвиняемые, которые признают – частично или полностью – вину, категорически отрицают причастность Ревы и Просвирнина?

Если Сукачев и Федоряк действовали в корыстных целях, надеялся ли Рева на денежную выгоду?

Если да, то на каком основании? Ведь он мог бы не попасть ни на один взрыв.  Если нет, то с какой стати он бы стал пособником преступления?

Содержание под стражей

Кроме факта пребывания недалеко от двух из четырех взрывов, и обмена смс-сообщениями с таким, казалось бы, по-человечески понятным и безобидным содержанием, вменялась Реве еще и попытка связаться с Сукачевым в начале обыска. Только вышла накладка, ведь доказано, что тот звонок сделал сотрудник СБУ после того, как в самом начале обыска отобрали у Ревы оба мобильных телефона.

А инкриминируемая ему попытка позвонить Сукачеву не только должна была послужить доказательством его причастности, но и послужила основанием для его взятия под стражу.

Почему подделали доказательства?

Почему, несмотря на то, что никаких оснований для содержания под стражей не было, судья недавно отклонил седьмое ходатайство о смене меры пресечения?  Почему Дмитрий Рева уже год в СИЗО?

Эти вопросы можно найти на английском тут: Wanted: A Crime

Давайте зададим их сами, и попросим задать других, в том числе и вне Украины.  Пусть прозвучат, ведь еще один вывод напрашивается - если так просто назначить «виновного», на месте Дмитрия Ревы мог бы оказаться любой

Право на охорону здоров’я

24.05.2013 | Олена Карась

Судова перемога: лікарня виплатить 500 тисяч гривен дитині за те, що заразили її ВІЛ

   

В 1997 році в Дніпропетровській лікарні №3 через лікарську помилку заразили ВІЛ щойно народжене немовля, чиї інтереси захищав юрист Олег Несинов. Зараз дитині 16 років і, нарешті, псля дуже тривалої боротьби 23 травня апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалив безпрецедентне рішення - стягнути з лікарні 500 тисяч гривень для компенсації моральної шкоди.

В листопаді 2012 року суд першої інстанції задовольнив позов на суму 130 тисяч гривень. Лікарня подала на апеляцію і вислала на суд цілу делегацію відповідачів, що втім на суд не вплинуло.

Ми готуємо детальну публікацію про цю справу, яка доводить, що боротися за свої права можливо навіть, якщо ця боротьба тривала.

Довідка: Олег Несинов є одним з юристів Мережі правової допомоги хворим на ВІЛ та наркозалежним. Його контакти: [email protected], тел.: 095-2306509, місто Дніпропетровськ

Метою проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» (який здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження») є надання своєчасної, доступної, кваліфікованої та якісної юридичної допомоги у захисті прав осіб, які вживають наркотики, пацієнтів ЗПТ та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД силами всеукраїнської мережі адвокатів та юристів в різних регіонах України.

Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть [email protected] або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

Право на охорону здоров’я

27.05.2013 | Олена Карась

Почала працювати онлайн система звернень до юристів проекту ХПГ для захисту прав людини вразливих груп населення

   

Почала працювати онлайн система звернень до юристів проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги». Юристи надають безкоштовну правову допомогу  людям:

  • які живуть з ВІЛ/СНІДом;
  • які вживають наркотики;
  • пацієнтам лікувальних програм ЗПТ;
  • лікарям сайтів ЗПТ, соціальним робітникам, активістам сервісних організацій, які зазнають тиску з боку представників влади за надання соціальної та медичної допомоги вищеназваним особам.

Для отримання допомоги треба заповнити форму звернення на сайті:  http://ulaf.net.ua/test/html/zmenu5.php, для чого достатньо всього декілька хвилин.

Також, як і раніше, ви можете написати електронного листа за адресою: [email protected]
поштового листа за адресою: Харків, а/с 10397, 61002
продовжує працювати телефон «Гарячої лінії»: 057-700-67-72

Приклади справ, які вже успішно провели юристи проекту:

  1. Судова перемога: лікарня виплатить 500 тисяч гривен дитині за те, що заразили її ВІЛ
  2. Адвокат Ігор Скалько домігся звільнення тяжкохворої людини від покарання
  3. У 112-й виправній колонії призначили лікування хворим на ВІЛ лише після звернення до юристів
  4. Єдиний випадок в Україні, коли суд ретельно розглянув медичний аспект справи
Право на охорону здоров’я

01.06.2013 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Хворі нікому не потрібні?

   

До нас звернувся громадянин А. - інвалід-спинальник. Його справа виявилася дуже показовою і красномовно засвідчила нинішній стан медицини і прав пацієнтів. Тому опишу її у всіх подробицях.

А. переніс важку травму хребта – перелом із зміщенням. Переніс дві операції на хребті. Після операції він зміг ходити на милицях, але операційне втручання мало свої наслідки – пошкодження нервів, спайки. Після перелому в А. розвився стеноз спинного мозку. Тобто він після цього став інвалідом з обмеженим рухом і постійним болем у спині і в ногах.

Звичайно, від такого болю треба якось рятуватися, бо часто він буває нестерпним. Але звичайні знеболюючі ліки не допомагали А. В інституті ім. Ситенка, де йому зробили операцію, провели комісійну експертизу і рекомендували призначити А. наркотичні знеболюючі. А. передав цю довідку в районну поліклініку №11. Але там йому в призначені таких знеболюючих відмовили, посилаючись на те, що нібито він не пробував звичайні знеболюючі. До речі, в складі комісії, яка вирішувала це питання не було анестезіолога, як вимагає закон.

Отже, в поліклініці йому почали виписувати знеболюючі препарати, які йому зовсім не допомагали. А почав писати скарги: в міське і обласне управління з охорони здоров’я, в Мінздрав. Зазвичай він отримував відписки. але в поліклініці після чергової скарги йому декілька разів виписали налбуфен – препарат, наближений до наркотичного знеболюваного. Це знеболюване можна купити в аптеці без рецепту!

Але препарат дуже дорогий, і А. не міг купувати його стільки, скільки потрібно. А. допомагали друзі і родичі. Але все рівно коштів не вистачало, щоб позбавити хворого від страшного болю.

Поліклініка повинна була безкоштовно давати йому цей препарат, але не робила цього.

А. звернувся за допомогою в ХПГ, де підготували позов до суду, але скільки часу пройде, поки суди вирішать це питання?..

Ми порадили А. звернутися до Голови Департаменту соціального захисту і охорони здоров’я Світлани Горбуновой-Рубан. Вона вислухала А. в присутності співробітників ХПГ і наказала представнику міськздраву призначити додаткову медичну експертизу і вирішити питання про забезпечення А. знеболюючими препаратами. Але минув місяць, а справа з місця так і не зсунулася...

Чому в Україні існує ця проблема? Чому люди позбавлені можливості отримувати паліативне лікування? Все це від дуже недосконалого законодавства, яке розраховане на те, щоб люди не отримувала необхідні їм ліки, і від повного розвалу медичної галузі.

Закон України «Про обіг наркотичних речовин і прекурсорів» фактично робить кожного хворого потенціальним наркоманом, якому важливо не дати необхідні ліки. До прекурсорів віднесені не тільки наркотичні речовини, а й противоепілептичні та заспокійливі засоби.

Незрозуміло, як працюють в Україні невропатологи, психіатри, коли вони не мають можливості виписати  хворому необхідні ліки. Прекурсори виписують на спеціальних рецептурних рожевих бланках, щодо яких існує спеціальна звітність. І далеко не всі медичні заклади мають право ці спеціальні рецепти виписувати.

Отже, в ситуації з А. поліклініка просто не бажає для себе зайвого клопоту, а на хворого їм начхати.

Щодо безкоштовного отримання ліків, то у нас до цього не звикли, бо всі знають: медицина у нас платна.

Хвора людина змушена платити за все – за обстеження, за лікування, за перебуванні в лікарні.

Скільки років ми, і не тільки ми, пишемо про необхідність введення в Україні страхової медицини. Але віз і досі там...

Ніхто, ані депутати, ані уряд не переймаються цим питанням. А страхова медицина дає можливість надавати безкоштовну медичну допомогу пенсіонерам, інвалідам, дітям.

В сусідній Росії, де існує страхова медицина, вона забезпечує досить широкий спектр медичних послуг, що надаються безкоштовно. Я знаю росіянку, яка мешкає у районному центрі і двічі на рік безкоштовно лікується в міській лікарні. Її безкоштовно обстежують, роблять аналізи УЗД, двічі робили операцію з видалення катаракти – і все це безкоштовно.

Чому б не перейняти такий корисний досвід у найближчого сусіда, якого ми звикли в усьому мавпувати, але мавпуємо зовсім не те, що може принести полегшення простим громадянам. Тут ми будемо спокійно продовжувати зневажати своїх громадян і мучити їх.

Інакше, навіщо тоді українська держава?

Вигадана медичними чиновниками «реформа»тільки погіршить ситуацію, і без того катастрофічну.

Катастрофа в медицині є суспільною катастрофою. Але чомусь ані опозиція, ані, тим більше, влада цим не переймаються, хоча із-за одного закону про страхову медицину варто було б блокувати трибуну у Верховній Раді та скликати мітинги.

Але населення не розуміє, що з ним робить держава. Тому такі випадки як той, що ми описали з хворим А. – є нормою нашого життя, а не виключенням.

 

Кримінально-виконавча система

17.05.2013 | Ірина Яковець, к. ю. н., експерт з кримінально-виконавчого права

ВИСНОВОК на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання», реєстр. № 1131

   

 

ВИСНОВОК
на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого
кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання»,  реєстр. № 1131
 
Поданий на розгляд проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання» стосується упорядкування умов відбування покарання засудженими до обмеження волі та позбавлення волі на певний строк. Враховуючи прагнення України до запровадження в системі виконання кримінальних покарань загальновизнаних міжнародних стандартів поводження з засудженими, розробку подібного проекту змін до чинного законодавства можна лише схвалити.

Так, на позитивну оцінку заслуговує пропозиція, закріплена в проекті Закону, щодо нормативного визначення права засуджених до обмеження волі, а осіб, які тримаються в дільниці соціальної реабілітації на тримання при собі мобільних телефонів та аксесуарів до них (зміни до статей 59 та 99 Кодексу). На нашу думку, це дозволить реально зменшить рівень ізоляції таких засуджених й звузить можливості адміністрації установи щодо негативного впливу на них. З цих же підстав слід підтримати пропозицію щодо зняття обмежень числа короткострокових побачень, які надаються у виховних колоніях (зміни до ст. 143 Кодексу).

Потребують змін й статі 92 та 150 Кодексу у зв’язку з необхідністю узгодження норм цих статей з положеннями статті 1511 Кодексу, які передбачають можливість переведення засуджених до довічного позбавлення волі, які відбули двадцять років покарання у приміщеннях камерного типу, до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки і тримання їх серед інших засуджених.

Загалом підтримуючи пропоновані зміни до ст. 59 КВК України стосовно упорядкування процедури надання побачень засудженим до обмеження волі, слід зауважити, що уточнення про можливість надання тривалих побачень подружжю, яке проживало однією сім’єю, але не перебувало у шлюбі, виключно за умови, що в них є спільні неповнолітні діти, є не зовсім виправданим. За чинним цивільним законодавством, факт проживання однією сім’єю може бути встановлений та підтверджений рішенням суду і у цьому разі вказані особи набувають прав і обов’язків членів родини. Тривалі побачення являють собою спосіб зменшення ізоляції особи, негативного впливу на особистість, а також засобом підтримання родинних стосунків, що полегшує процес подальшої соціальної адаптації після звільнення. За названих вище обставин вельми дивним видається обмеження можливості на побачення лише фактом наявності дитини, а не існуванням документів, які б підтверджували родинні зв’язки. Крім цього, викладена у проекті Закону редакція ст. 59 КВК України створює підґрунтя для дискримінації тих громадян, які, приміром, в силу фізичних або вікових особливостей взагалі не можуть мати дітей. З огляду на це названа норма має бути виключена з проекту, особливо враховуючи, що наявність дітей є правом родини, а не їх обов’язком і не можна ставити процедуру отримання побачень у залежність від небажання його реалізації.

Аналіз інших положень проекту Закону показує, що його прийняття може потягти не лише погіршення правового становища засуджених, а й викликати численні випадки порушення їх прав.

Так, у пояснювальній записці до проекту Закону вказується, що слід «внести зміни до частини другої статті 46 Кодексу, якими виключити положення, що передбачають можливість подання кримінально-виконавчою інспекцією до суду матеріалів на засудженого до покарання у виді виправних робіт щодо заміни невідбутої частини покарання штрафом. Необхідність внесення зазначених змін обумовлена тим, що стаття 82 Кримінального кодексу України, яка визначає порядок заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, не передбачає можливості заміни покарання у виді виправних робіт штрафом».

У зв’язку з цим поясненням виникає ряд питань:

по-перше, яким є практичний сенс позбавлення засуджених до виправних робіт можливості поліпшити своє становище в процесі відбування покарання? Чи, можливо, автори проекту Закону провели ретельний аналіз, в результаті якого було встановлено негативні наслідки практичного застосування заохочувальних норм ст. 46 КВК України? Нам не вдалося знайти жодних даних, які б вказували на існування подібної проблеми. Чи даний інститут створює платформу для зловживань персоналу кримінально-виконавчих інспекцій? Але у цьому разі потрібно вирішувати проблему не звуженням прав чи законних інтересів засуджених, а зміною підходів до формування кадрового складу цих органів.

Фактично проектом пропонується скасувати усі без винятку можливості для заохочення засуджених до виправних робіт.

У загальній теорії права правове заохочення визначається як особливий засіб позитивного соціально-правового впливу на поведінку людей з метою породження і підтримки суспільно-значущої активності, в результаті застосування якої винагороджується заслужена поведінка суб’єкта і реалізується взаємний інтерес особи, суспільства і держави[1], або як позитивний чинник, що впливає на свідомість індивіда, викликає зацікавленість в отриманні благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить, перш за все, від його суб’єктивного рішення[2]. Тобто у найбільш спрощеному вигляді заходи заохочення засуджених слід розглядати як важливу складову в правовому регулюванні процесу виконання-відбування покарання, спрямовану на їх стимулювання до правослухняної поведінки. Сучасні теорії мотивації будуються на двох основних поняттях: «потреби» та «винагорода», яка у даному випадку виступає в ролі стимулу у значенні засобу впливу на людину в формі покарання чи заохочення, а так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини[3]. Саме тому заходи заохочення називаються «неосновними засобами виправлення засуджених»[4].

Скасування ж можливості заохочення засуджених до виправних робіт призведе до абсурдної ситуації, коли їх виправлення та стимулювання право слухняної поведінки здійснюватиметься виключно за допомогою заходів стягнення – каральних заходів впливу. Цього не можна допустити, оскільки заохочення і стягнення повинні виступати виключно парними категоріями.

по-друге, невідомо, з яких підстав автори проекту при обґрунтуванні названої пропозиції посилаються на ст. 82 КК України. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, передбачена у ст. 82 КК України та заміна виправних робіт на штраф, встановлена у ст. 46 КВК України – це два абсолютно різні правові інститути, один з яких є інститутом кримінального, інший – кримінально-виконавчого права, у них є різними підстави та порядок застосування, місце серед заохочувальних норм, а також категорії, на яких вони поширюються. Заміна невідбутої частини покарання, визначена у статті 82 Кримінального кодексу України - це підстава звільнення від відбування покарання (Розділ XII КК „Звільнення від покарання та його відбування").
Для застосування норми статті 82 КК України вимагається обов’язкова наявність двох підстав: формальної (відбуття чітко визначеної кримінальним законом частини строку покарання) та матеріальної (доведення, що особа стала на шлях виправлення). На відміну від положень статті 82 КК України, стаття 46 КВК України не встановлює подібних формальних та матеріальних підстав. Більше того, у статті 82 КК України прямо передбачається застосування цього виду звільнення до осіб, які відбувають не виправні роботи, а покарання у виді обмеження або позбавлення волі (частина 1), у той час, як статтею 46 КВК України прямо передбачається можливість заміни невідбутої частини покарання у виді виправних робіт саме штрафом. З урахуванням цього, при обговоренні норм статті 46 КВК України є абсолютно невірним посилання на ст. 82 КК України. Цей висновок підтверджується й наявною судовою практикою: «Як убачається з матеріалів справи, суд, відмовляючи у задоволенні подання інспекції про заміну ОСОБА_1 невідбутої частини покарання у виді виправних робіт на штраф, послався на вимоги ст. 82 КК України. Однак можливість заміни виправних робіт штрафом у порядку заходів заохочення, як це передбачено ст. 46 КВК України, не можна ототожнювати з нормою ст. 82 КК України, оскільки остання передбачає як підставу звільнення від відбування покарання відбуття чітко визначеної частини строку покарання і поширюється тільки на засуджених до позбавлення волі й обмеження волі. Для вирішення ж питання про заміну невідбутої частини покарання у виді виправних робіт штрафом, як це передбачено ст. 46 КВК України, відбуття визначеної частини терміну покарання не є обов’язковим. Враховуючи те, що положення визначені в ст. 46 КВК України та ст. 82 КК України представляють собою різні за підставами застосування та наслідками правові інститути, суду необхідно було розглянути подання кримінально-виконавчої інспекції відповідно до вимог ст. 46 КВК України…»[5].

У підсумку все це підтверджує недоцільність пропонованих змін.

по-третє, якщо незгоду викликає невідповідність ст. 46 КВК України положенням ст. 82 КК України, то чому тоді жодні зміни не пропонуються щодо можливості умовно-дострокового звільнення таких засуджених, бо це положення не відповідає ст. 81 КК України? На нашу думку, саме ця невідповідність й підтверджує правильність висновку щодо відмінностей названих інститутів у кримінальному та кримінально-виконавчому праві, з огляду на що їх не можна ототожнювати та «підганяти» один під одного.

Таким чином, пропоновані зміни до ст. 46 КВК України слід визнати такими, що значно погіршують правове положення засуджених до виправних робіт, позбавляють персонал кримінально-виконавчих інспекцій наявних засобів стимулювання право слухняної поведінки засуджених, з огляду на що їх прийняття є недоцільним.

Автори законопроекту стверджують, що встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу має на меті запобігання можливому розповсюдженню захворювання серед засуджених, персоналу установи та інших осіб (зміни до ст. 95 КВК України). Але з цим висновком навряд чи можна погодитись.

По-перше, незрозумілим є те, як саме обмеження в побаченнях, які надаються з родичами засуджених, буде запобігати розповсюдженню захворювання серед засуджених та персоналу установи? Для досягнення цього потрібно взагалі припинити будь-яке спілкування усього персоналу з цими засудженими або заборонити персоналу, який працює у дільниці карантину, діагностики і розподілу вільно пересуватися по території установи, відвідувати заходи, які проводяться з особовим складом тощо. Також слід призначити окремо і психолога, й інших працівників виключно для цієї дільниці. Обмеженням же побачень з родичами зазначена мета не може бути досягнута.

По-друге, переважна більшість засуджених надходить до установ виконання покарань зі слідчих ізоляторів, де вони піддаються медичному обстеженню. Крім того, значна частина цих осіб до переведення в колонію протягом доволі тривалого часу тримається в дільницях слідчого ізолятору при колонії, при прийомі в установу їх оглядає лікар та беруть основні аналізи, тому вірогідність наявності у них заразних хвороб (а саме вони є шкідливими для оточуючих) є мінімальною. Якщо у авторів проекту Закону є дані стосовно підвищеного ризику зараження від осіб, які утримуються в дільниці карантину, діагностики і розподілу, ці дані слід вказати у пояснювальній записці, оскільки без фактичного підтвердження дана пропозиція сприймається виключно як спроба безпідставно звузити права засуджених.

Можемо припустити, що уведення такого обмеження зумовлене виключно забезпеченням зручності для персоналу установ виконання покарань, з яких буде знято додаткове навантаження щодо необхідності організовувати такі побачення. Проте обмеження засуджених жодним чином не повинні зумовлюватися спробами персоналу спростити покладені на них функції і завдання. Побачення з рідними після прибуття до нової установи може перешкоджати зловживанням та тиску на засуджених зі сторони адміністрації, а також дозволяють знижувати негативні наслідки зміни обстановки. Тобто, така можливість завжди має позитивні наслідки для засудженого, з огляду на що її скасування або безпідставне звуження під прикриттям нібито піклування про стан здоров’я персоналу та інших осіб є невиправданим та шкідливим.

На цій підставі зміни до ст. 95 КВК України щодо встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу не можуть бути прийняті.

Цілком правильною є твердження, що відповідно до частини другої статті 7 Кодексу засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду. Відтак заборони щодо засуджених мають бути визначені саме законодавчим актом. Тому можна лише вітати спробу закріплення у Кодексі вичерпного переліку заборон щодо засуджених, які на сьогодні визначені підзаконними нормативно-правовими актами (зміни до ст. 107 КВК України).

Але, закріплюючи вказані заборони, слід також визначитися й з чітким переліком заборонених для зберігання засудженим речей, а також надати вичерпний та чіткий перелік заборон, який би виключав можливість оціночного або довільного їх тлумачення. Проте в проекті окремі види заборон перенесені з відомчих нормативних актів, без врахування їх доцільності, значення та визначення. Приміром, що саме відноситься до такої забороненої речовини, як «напої енергетичної дії»? У жодному нормативному акті не вказується чіткий перелік таких напоїв, отож пропоновані зміни допускають довільне та розширене тлумачення названого законодавчого положення, а це у підсумку може призвести до визнання «енергетичним напоєм» навіть звичайного тонізуючого чаю. Отож заборону вживати «напої енергетичної дії» не можна включати до змісту законодавчого акту.

Аналогічно невизначеною є й заборона «вживати нецензурні та жаргонні слова (…), давати і присвоювати прізвиська». Для існування такої заборони кожному засудженому має бути доведений вичерпний перелік слів, які визнаються «жаргонними» або «нецензурними». Враховуючи, що нині навіть високопосадові з державних органів влади припускають вживання жаргонних слів і виразів – подібна вимога створює підґрунтя для визнання, «при бажанні», майже будь-якого невірно промовленого засудженим слова порушенням, та притягненням такої особи до відповідальності «на законних підставах». Невизначеність – це підґрунтя для зловживань. Щоб спрямувати поведінку особу у необхідне русло, потрібно чітко окреслити рамки поведінки, а проект Закону лише створює зайві ускладнення у їх визначення. Що стосується прізвиськ – то не завжди їх значення й використання має негативних характер, тобто, далеко не всі прізвиська є шкідливими. З урахуванням вказаного, названу заборону також недоцільно включати до змісту законодавчого акту.

Виключно каральний характер, на нашу думку, має заборона паління у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах). Враховуючи дозвіл куріння у спеціально відведених місцях на території колонії, слід спершу зобов’язати адміністрацію установи створити такі місця в дисциплінарних ізоляторах, карцерах та приміщеннях камерного типу, а також встановити механізм, як саме засуджені можуть до них дістатися, а вже потім обмежувати засуджених. Загальновідомо, що засуджені палять в цих приміщеннях і нині, проте адміністрація установ використовує це як додатковий засіб негативного впливу на них, оскільки у будь-який момент утримувані в ДІЗО та інших побідних приміщеннях особи можуть бути притягнуті до відповідальності. Загальновідомо, що паління призводить до звикання, при примушуванні особи відмовитись недобровільно від паління воно відчуває значні фізичні та психічні страждання, а засуджений не повинен відчувати страждання, якщо вони можуть бути відділені від покарання. Пропонована заборона куріння при застосуванні найбільш суворих заходів стягнення без обов’язку створити місця для такого паління – це не турбота про стан здоров’я засуджених, а додаткове покарання, у зв’язку з чим ми вважаємо подібне обмеження невиправданим та недоцільним.

Незрозуміло, як саме може поліпшити стан режиму або виховної роботи з засудженими заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом. Подібна норма, не заснована на цілях покарання й право обмеженнях, встановлених у Конституції України, створює в установах виконання покарань численні конфліктні ситуації. Достатньо проганяти сучасну літературу з юридичних, психологічних та педагогічних наук, щоб переконатися, що догляд за тваринами, городництво, а також створення затишку лише позитивно відбивається особистості та поведінці правопорушників. Наявність, приміром, акваріуму, є по-суті однією з форм реалізації конституційного права особистості на сприятливе оточуюче середовище, тобто таке середовище, що буде сприятливо впливати на психічне та фізичне здоров’я людини, а також її розвиток та соціально-фізіологічне благополуччя. Як конституційне, подібне право може бути обмежене лише у певних випадках, зокрема, з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення безпеки громадян та держави. Крім того, подібні обмеження повинні ґрунтуватися на здоровому глузді, існуючих в суспільстві етичних нормах, нахилах та інтересах засудженого, а рішення про заборону має прийматися у кожному конкретному випадку окремо, в тому числі й з урахуванням санітарно-епідеміологічного стану в установі та регіоні.

Вважаємо, що ця норма буде доцільною лише у разі її поєднання з чітким переліком випадків, коли заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом буде зумовлена об’єктивними обставинами. У іншому випадку вона є недоцільною.

Доволі безглуздими видаються й заборони :

– «готувати та вживати їжу у непередбачених для цього місцях», оскільки в установах виконання покарань взагалі місць для приготування їжі не передбачається.

– «користуватися (…) електроенергією (…) поза межами виробничих об’єктів колонії», бо з цієї норми витікає неможливість засуджених голитися електричними бритвами, читати зі світлом тощо у житлових приміщеннях.

Проектом передбачені зміни до статті 111 Кодексу, нібито покликані упорядкувати короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній. Насправді, пропозиція передбачає позбавлення осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки можливості отримати дозвіл на короткочасний виїзд за межі колонії у зв’язку з винятковими обставинами. Тобто, це значне звуження правового становища засуджених.

Автори проекту посилаються, що виправні колонії мінімального рівня безпеки відповідно до статті 18 Кодексу поділяються на виправні колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та виправні колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання. У виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання відбувають покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. На думку розробників проекту, засуджені, які відбувають покарання в зазначених установах, являють собою значну суспільну небезпеку, їх особистості належним чином не вивчені. У разі надання таким засудженим короткочасних виїздів існує значний ризик неповернення їх після закінчення строку виїзду, а також вчинення ними нових злочинів.

Насправді, практика надання короткострокових виїздів для зазначеної категорії засуджених бере свій початок ще з радянських часів і довела свою позитивність. За часів незалежності України нам не вдалося знайти інформації хоча б про одиничний випадок, коли особа, який було надано дозвіл на короткостроковий виїзд за межі колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами, не повернулась до місця відбування покарання, хоча, приміром, у період стихійного лиха у Прикарпатті, така практика мала місце доволі поширено. Крім того, слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 111 КВК України, такий дозвіл дається індивідуально, з урахуванням особи та поведінки кожного конкретного засудженого. Це законодавче положення як раз і виключає можливість надання дозволу недостатньо вивченій або небезпечній особі.

Отож, твердження про нібито підвищену небезпечність, а також неналежне вивчення особистості засуджених в колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами не ґрунтується на фактах, з огляду на що воно не може покладатися в основу законодавчих змін. З урахуванням цього потрібно відхилити пропозицію дозволити короткочасні виїзди лише з виправних колоній мінімального рівня безпеки засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

Необґрунтованою та недоцільною видається пропозиція стосовно надання засудженим, які відбувають стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонних розмов в порядку виключення, лише з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами. За такого підходу, у разі необґрунтованих дій адміністрації колонії, засуджений фактично позбавляється можливості повідомити про це сторонніх осіб та реалізувати право на правову допомогу. Крім того, у ряді випадків він навіть не зможе попередити родичів про перебування в умовах жорсткої ізоляції та причини неявки, приміром, на побачення. Це створить зайві ускладнення для родичів засудженого, які у жодному разі не можуть каратися за вчинене порушником діяння. Водночас, надання адміністрації колонії права вирішувати, чи надати засудженому телефонну розмову, чи ні, створює міцне підґрунтя для маніпулювання для персоналу. Уведенням такої норми фактично пропонується додаткове покарання особи, у зв’язку з чим ми вважаємо подібне обмеження невиправданим та недоцільним.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: зважаючи на системний характер недоліків, необґрунтоване звуження існуючого правового становища засуджених вважаємо недоцільним внесення проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання», реєстр. № 1131, на розгляд Верховної Ради України.

Провідний науковий співробітник
сектору дослідження проблем
кримінально-виконавчого законодавства
НДІ ВПЗ НАПрН України
к.ю.н., с.н.с., І.С.Яковець

 

[1]Гущина, Н.А. Поощрение в праве: теоретико-правовое исследование [Текст] : Автореф. дис.… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Н. А. Гущина. – СПб.: С.-Петерб. гос. ун-т, 2004. – С. 7

[2] Дей, М.О. Правове регулювання засобів стимулювання праці в умовах ринкової економіки: теоретичні аспекти [Текст] : Автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05 / М. О. Дей. – Х.: Національний ун-т внутрішніх справ, 2005. – С. 1.

[3] Колот, А. М. Мотивація персоналу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://slv.com.ua/books/116.html. – Загол. з екрану.

[4] Гуцуляк, М.Я. Основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громадських робіт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/statti/557-vukonavche/15100-2011-01-21-06-09-04.html. – Загол. з екрану.

[5] Ухвала Верховного Суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8036869. – Загол. з екрану.

 

 

Кримінально-виконавча система

30.05.2013

Моніторинг Омбудсмена виявив низку системних недоліків у діяльності харківської міліції

   

Учасники моніторингу виявили низку системних недоліків у діяльності органів внутрішніх справ (ОВС), які негативно впливають на стан дотримання прав людини.

Як повідомляє сайт Асоціації УМДПЛ, з 25 по 27 травня 2013 року працівники Департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини спільно з представниками громадськості відвідали органи та підрозділи, підпорядковані ГУМВС України в Харківській області. За погодженням з керівництвом ГУМВС у роботі моніторингової групи взяли участь представники галузевих служб обласного управління міліції.

У ході відвідувань вивчався стан дотримання прав людини в діяльності ізолятора тимчасового тримання (ІТТ) об’єднаної спеціальної установи Харківського міського управління, Московського райвідділу міста Харкова, Харківського райвідділу та ІТТ, підпорядкованого цьому райвідділу.

Учасники моніторингу викрили низку системних недоліків у діяльності органів внутрішніх справ (ОВС), які негативно впливають на стан дотримання прав людини. Зокрема, було виявлено:
- тримання осіб у приміщеннях ОВС за відсутності законних підстав;
- тривале тримання затриманих осіб у приміщеннях, не передбачених для такого тримання;
- неналежний облік осіб, які перебувають у приміщеннях ОВС, та внесення з цього приводу завідомо недостовірної інформації до відповідних журналів;
- неналежне ведення документації з питань надання безоплатної правової допомоги затриманим особам;
- незаконне дактилоскопіювання громадян;
- ненадання затриманим особам копій протоколів про затримання з роз’ясненням їх прав і обов’язків;
- внесення до процесуальних документів недостовірних відомостей про фактичний час затримання осіб;
- незадовільна організація роботи зі зверненнями громадян, занесеними до книги скарг та пропозицій.

За результатами аналізу та узагальнення всієї зібраної в ході моніторингового візиту інформації Уповноваженим з прав людини буде прийнято рішення щодо подальшого реагування.

Члени моніторингової групи відмітили також позитивні аспекти в діяльності відвіданих ОВС, зокрема, на виконання рекомендацій Уповноваженого з прав людини за результатами попередніх відвідувань (26.09.2012 та 09.03.2013) були значно покращені умови тримання в об’єднаній спеціальній установі. Зокрема, місткість камер приведена у відповідність до національних та міжнародних стандартів. Передбачена нормативними вимогами документація з питань затримання осіб працівниками патрульної служби ведеться належним чином. У відповідність до національних та міжнародних стандартів приведені також кабінети слідчих і адвокатів, медичний ізолятор, душові та інші допоміжні приміщення, передбачені нормативними вимогами.

Працівники Секретаріату Уповноваженого з прав людини відвідали також Харківський слідчий ізолятор, який знаходиться у підпорядкуванні управління Державної пенітенціарної служби України. У СІЗО були опитані особи, які зверталися зі скаргами до Уповноваженого з прав людини та народних депутатів України з приводу катувань та інших видів неналежного поводження. За фактами, викладеними у скаргах, зібрані відповідні матеріали, які опрацьовуються.

Практика правозахисту

23.05.2013
джерело: helsinki.org.ua

Заява УГСПЛ щодо подій напередодні та в день 18 травня

   

За останній тиждень засоби масової інформації рясніють повідомленнями про те, як у Луганську, Запорожжі, Дніпропетровську, інших містах України міліція разом із транспортною службою перешкоджали вільному переміщенню громадян до  Києва. 

При цьому мали місце фактичні масові затримки, обшуки, перешкоджання посадкам у потяги, автобуси, літаки. Ці дії "виправдовувалися" то нібито неправильно оформленими транспортними документами, то підозрою про наявність вибухових речовин, а то й зовсім абсурдними обвинуваченнями в перебуванні окремих осіб під дією наркотиків.

Усі ці масові незаконні і заздалегідь погоджені дії міліції і працівників транспорту мали одну мету - перешкоджання  акції протесту політичної опозиції "Вставай, Україно!", призначеної на 18-го травня в Києві і не забороненої судом.

Українська Гельсінська спілка заявляє, що всі ці волаючі факти обмеження органами виконавчої влади свободи пересування й свободи мирних зібрань, гарантованої Конституцією України кожному, хто на законних підставах перебуває на її території, не мали ніяких правових підстав і є чистим свавіллям. Фактично країна зіштовхнулася в ці дні з неоголошеним надзвичайним станом, з масовими репресіями по відношенню до політичної опозиції.

Ці незаконні дії влади мали своє продовження - ескалацію свавілля і насильства під час проведення самої акції протесту в Києві, у тому числі бійки, побиття журналістів. Присутні при цьому підрозділи міліції не забезпечили право громадян на мирні збори, їх безпеку.

Показово, що в цей же час по всій країні проходили так звані «антифашистські» мітинги, організовані владою, із залученням на ці мітинги працівників бюджетних установ і примітивною маніпуляцією суспільною свідомістю. Тобто й у цьому випадку був порушений принцип свободи мірних зібрань. А масове залучення на ці мітинги студентів під час навчально-виховного процесу було прямим порушенням Закону "Про освіту".

В оцінці цих фактів ми не можемо обмежитися лише формальною констатацією порушень прав і свобод громадян. Право не існує само по собі. Не можна заплющувати очі на те, що всі ці факти порушення  прав і основних свобод людини, застосування насильства замість права є лише симптомом надзвичайно небезпечної тенденції у внутрішній політиці держави - прагнення влади зберегти існуючий економічний і політичний порядок за допомогою сили та репресій.  

Подібна тенденція говорить про серйозну кризу основних і взаємозалежних інститутів держави - політики, економіки, права. Ми звертаємо увагу керівництва країни і громадян України, що джерелом цієї кризи є фундаментальне протиріччя, яке об’єктивно утворилося  в останні роки між конституційною демократичною структурою в політичній сфері і відсутністю будь-якої демократії в економічному житті країни. Монополізація контролю над матеріальними ресурсами в руках вузької привілейованої групи осіб, істотне обмеження свободи підприємництва диктує логіку монополізації і політичних інститутів в руках однієї партії, контрольованої тими ж особами.

Ми спостерігаємо, як Партія регіонів вже перетворилася у непередбачену Конституцією "правлячу партію", яка копіює структуру і функції КПРС, тільки з заміною ідеології хапальним інстинктом і з усіма  наслідками, які звідси випливають - перетворенням виборів у фарс, знищенням народного представництва в парламенті, реанімацією нової-старої номенклатури як правлячого класу з її  неконтрольованою корупцією, з прогресуючими соціальною нерівністю і соціальною апатією населення.

З іншого боку, ми бачимо наполегливі зусилля влади, спрямовані на маргіналізацію політичної опозиції з використанням мови ворожнечі і "підсобних" кримінальних елементів як  погромників і рекетирів для вирішення поточних політичних і економічних задач.

У цих умовах правові інститути стрімко деградують. Суди, правоохоронні органи фактично перетворилися в сервісну службу "правлячої партії".

Ми звертаємося до керівництва країни, до усіх політичних і громадських сил: означена  вище тенденція вкрай небезпечна для країни. Вона несумісна із задекларованим курсом європейської інтеграції України. Необхідна політична воля і єдність для термінового демонтажу цієї недалекоглядної  політики, несумісної з демократичними цінностями Європи. І першим кроком у цьому напрямку має бути негайна відставка міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка і міністра інфраструктури Володимира Козака, які компрометують українську державу.

Євген Захаров, голова правління
Аркадій Бущенко, виконавчий директор

Погляд

29.05.2013 | Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи
джерело: www.radiosvoboda.org

Поліцейська держава

   

Поліцейською є держава, яка ставиться до своїх громадян, як до потенційних злочинців. Останнім часом Українська держава все більше набуває ознак поліцейської. Введення іменних квитків на «Укрзалізниці», як ми побачили в подіях напередодні 18 травня, призвело до складання списків людей, що їхали до Києва на акцію опозиції, щоб зняти їх із поїздів. Ухвалення законопроекту щодо продажу SIM-карток, відповідно до угоди споживача з оператором телекомунікацій, дозволить правоохоронцям моментально ідентифікувати її власника. Згадаймо події середини квітня, коли міліція викликала на допити людей, що були 2 квітня біля парламенту, де депутаток закидали сніжками: «Назвіть своє ім’я, прізвище та по-батькові. Ваш номер зафіксований під час акції опозиції, і Ви викликаєтесь на допит у зв’язку з порушеною кримінальною справою». Медіа стверджували, що такі дзвінки отримали приблизно 500 учасників акції. Після введення продажу SIM-карток за угодами їх власники будуть ідентифіковані автоматично.

Тотальне стеження

Звичайно, правоохоронці піклуються насамперед про зручності для своєї роботи, а не про дотримання права українців на приватність, і тому під негласне стеження може потрапити будь-хто. Сьогодні значна частина злочинів розслідується шляхом вивчення розмов по мобільному телефону в певному місці в певний проміжок часу. Оперативні підрозділи можуть отримати в операторів телекомунікацій перелік номерів, з яких дзвонили, перелік всіх SIM-карток, які знаходилися в цьому місці (і до нього потраплять й картки навіть з вимкнених телефонів), а також запис всіх телефонних розмов. Закон про телекомунікації зобов’язує операторів «за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та недопущенню розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення». Обсяг застосування цих заходів вражає: якщо раніше оператори телекомунікацій отримували від правоохоронців до 4 тисяч запитів на місяць, то з початку цього року – до 10-12 тисяч запитів.
І закон про оперативно-розшукову діяльність, і новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК) стверджують, що такі заходи можливі тільки у випадках скоєння чи підготовки тяжких або особливо тяжких злочинів, і якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила або готує, неможливо отримати в інший спосіб. Дозвіл на проведення таких дій надаються головами апеляційних судів або призначеними ними суддями. Проте чи здійснюється за санкцією суду збір такої інформації, як дзвінки абонента, хронометраж дзвінків, місцезнаходження абонента, його пересування, лог-файли користувачів інтернету? Важко повірити. Новий КПК містить розпливчасті норми про зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних систем та установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, у тому числі мобільного терміналу систем зв’язку. А статистичні відомості про оперативно-розшукову діяльність з 2005 року віднесені до розряду таємних.

Як мало би бути

Сьогодні головною функцією негласного нагляду є не викриття злочинця, а встановлення самої наявності злочину. Коли оперативні підрозділи провадять розшукову діяльність проти організованої злочинності, торговців наркотиками тощо, вони працюють до вчинення злочину, і мета цих оперативних дій – зібрати інформацію про особу, злочинну групу або можливі насильницькі дії (терористичний акт, наприклад). Іншими словами, те, що хочуть з’ясувати на етапі, коли подається заява до суду про отримання дозволу на негласне стеження, часто неможливо конкретизувати, вказати особу, відомості про яку збираються. Це схоже на дії рибалки, який закидає сітку і дивиться, що до неї потрапило. У таких випадках оперативні підрозділи фактично можуть організовувати негласне стеження на власний розсуд без застосування судового контролю. Отже, процедура проведення негласних слідчих дій має відповідати практиці Європейського суду, повинна чіткіше визначатися законом, бути ясною, детальною і охоплювати оперативні дії такого ґатунку, а формулювання гарантій проти зловживань стає центральним питанням. Обмежувати оперативні підрозділи в засобах розслідування злочинів недоречно, а ось мати можливості громадського контролю за їх діями – необхідно.
Європейський суд навряд чи визнає, що навіть значно покращене в новому КПК українське законодавство щодо втручання держави в приватне життя «необхідне в демократичному суспільстві», оскільки перелік злочинів, за яких воно допускається, – тяжкі й особливо тяжкі – надмірно широкий. Як відзначив Суд у справі «Класс проти Німеччини», право на секретне спостереження за громадянами є характерним для поліцейських держав, а в демократичних державах, відповідно до Конвенції, таке спостереження може бути терпимим тільки у випадку крайньої необхідності для збереження демократичних інститутів. Крім того, на стадії розшуку досить часто важко визначити, чи йдеться саме про тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, слід було б вказати чіткий перелік злочинів, у випадку скоєння чи підготовки яких дозволено використовувати негласні розшукові дії.
Як показує досвід західних країн, однією з надійних гарантій проти зловживань є підготовка та оприлюднення річних звітів правоохоронних органів про використання оперативно-розшукових заходів, які порушують право на приватність. Такі звіти можна вільно побачити в Інтернеті в таких країнах, як США, Канада, Великобританія та багато інших. У них вказуються кількість отриманих санкцій, кількість відмов, види злочинів, у випадку яких надавалися санкції, середня тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, кількість порушених за результатами стеження кримінальних справ, кількість отриманих обвинувальних вироків тощо.
Маючи такі звіти в Україні, порівнюючи такі дані з судовою статистикою, можна буде оцінювати ефективність негласних слідчих дій, що порушують право на приватність, і звести до мінімуму можливість зловживань.
29.05.2013

Вісті з пострадянських країн

20.05.2013

Никто не может и не смеет использовать нас во вред России»

   

Прокуратура Пермского края направила нашим общественным организациям представление с требованием зарегистрироваться в качестве «иностранных агентов».
Всем, кто нас знает, мы заявляем: наши организации не будут регистрироваться «иностранными агентами», поскольку ни мы, ни наши организации ничьими агентами не являемся, тем более, иностранными. Никто не может и не смеет использовать нас во вред России. Мы – преданные своей стране свободные люди и имеем честь работать в ответственных общественных организациях, никогда не участвовавших в борьбе за власть. Называться «иностранными агентами» для наших организаций – оскорбительная неправда.
Участвуя в конкурсах на получение благотворительных пожертвований от международных благотворительных фондов, мы руководствуемся исключительно собственными представлениями о миссиях наших организаций и общественном благе. Мы уважаем и соблюдаем Российскую Конституцию и убеждены, что всё, что мы делаем, мы делаем на благо нашей страны и её народа.
Если кто-то, напротив, считает, что своей общественной, гражданской или экспертной деятельностью мы наносим ущерб нашей стране – этот ущерб надо доказывать, серьёзно и ответственно. У правоохранительных органов есть все возможности для проведения соответствующего расследования и, в случае обнаружения фактов нашей «враждебной деятельности», они могут привлечь нас к ответственности по всей строгости закона и по всем правилам гласного и состязательного судебного разбирательства.
В отношении «иностранных денег» существует только один универсальный, всеми признаваемый запрет: иностранные деньги не должны использоваться в политических целях – то есть в целях борьбы за власть. Общеизвестно: наши организации никогда ни в какой борьбе за власть не участвовали – не выдвигали своих и не поддерживали ничьих других кандидатов в органы власти, не участвовали в предвыборных кампаниях, не сотрудничают ни с какими партиями.
В нашем понимании, принуждая нас зарегистрироваться «иностранными агентами», нас, по сути, вынуждают признать себя «предателями Родины». Кроме того, наше твердое убеждение – организация, признавшая себя «иностранным агентом», не имеет морального права защищать общественные интересы, оказывать правовую и социальную поддержку нуждающимся, заниматься гражданским контролем и многими другими важными для нас, и не только для нас, делами.
Организация-"иностранный агент» не имеет права помогать старикам, родственники которых в своё время были незаконно репрессированы точно с такой же формулировкой – «иностранные агенты». Мы не можем согласиться на наименование, которое кому-то кажется приемлемым. Иначе мы должны перестать заниматься делом, которому служит каждая из наших организаций.
Мы понимаем: закон есть закон, и мы будем использовать все законные средства, чтобы доказать, в том числе в суде, что никакие мы не «агенты». В это время наши общественные приёмные будут работать до последней возможности, наши эксперты будут продолжать консультировать граждан, общественные организации и государственные учреждения по их запросам. Мы сделаем всё, чтобы выполнить все наши обязательства перед пермяками и перед нашими уважаемыми партнёрами из общественного и государственного сектора.
Если мы проиграем все суды, и наши организации будут закрыты властями, мы найдём иные законные способы делать то, что считаем нужным. Мы не прекратим активно участвовать в защите прав человека и в отстаивании злободневных общественных интересов: будь то борьба с коррупцией, помощь малоимущим, защита прав униженных и оскорблённых или повышение качества и доступности государственных услуг.
В нашей стране живут люди разных вероисповеданий, мировоззрений и идеологий. Да, мы отличаемся от части тех, кто сегодня определяет политику нашего государства. Да, мы с ними по-разному мыслим и по-разному служим нашей стране. Но эти различия никому не дают права включать нас в списки каких-то «иностранных агентов». Мы не дадим вычеркнуть нас из числа добропорядочных российских граждан и законопослушных общественных организаций. Россия – наша общая страна. Нам придётся учиться жить вместе.
Игорь Аверкиев
Сергей Исаев
Александр Калих
Роберт Латыпов
Светлана Маковецкая
20 мая 2013 года

Бюлетень "Права Людини", 2013, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори