пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201319
№19
2013

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

04.07.2013 | Євген Захаров, Міжнародне товариство «Меморіал»

Кваліфікація злочинів комуністичного режиму: геноцид і злочин проти людяності

   

Сьогодні можна почути від багатьох людей, що нема чого ворушити минуле, досить говорити про злочини радянського тоталітарного режиму, що потрібно думати про майбутнє. Одночасно відбувається поступова зміна суспільної свідомості: молодь у масі своїй майже нічого не знає про масові злочини, а українські комуністи наполягають на величі Сталіна і хочуть встановити йому пам’ятник у всіх обласних центрах України. 5 травня 2010 р. у Запоріжжі комуністи встановили погруддя Сталіна на території, прилеглій до будівлі Запорізького обкому КПУ. Останні чотири роки до 9 травня в багатьох містах встановлюють білборди зі Сталіним – у Севастополі, Луганську, такі плани були відносно Дніпропетровська і Одеси. Як підкреслив перший секретар Одеського обкому КПУ Євген Царьков, «Перемога і ім’я Сталіна нерозривно пов’язані. Я впевнений, що не було б таких людей, як Сталін, не було б Перемоги».

На мій погляд, говорити про позитивну роль Сталіна в Другій світовій війні – просто блюзнірство. Саме через диктаторську людожерську політику Сталіна країна зазнала незліченні людські втрати, набагато більші, ніж втрати союзників та Німеччини. «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами», – з гіркотою писав фронтовик, видатний російський письменник Віктор Астаф’єв. Насправді ми перемогли у Другій світовій війні не завдяки, а всупереч Сталіну.

Встановити пам’ятник Сталіну – це приблизно те ж саме, як неонацисти захотіли би встановити в Німеччині або Австрії пам’ятник іншому страшному вбивці і тирану ХХ століття – Гітлеру.

Пам’ятник Сталіну – ганьба і наруга над десятками мільйонів його жертв і їхніх близьких. І українці це розуміють. Невипадково соціологічні дослідження показали різке неприйняття ідеї встановлення пам’ятника Сталіну більшістю українців – 56.7% опитаних негативно ставляться до цієї ініціативи.

Водночас юридичних підстав для заборони встановлення пам’ятника, на мій погляд, немає. Постанова Апеляційного суду м. Києва від 13 січня у справі про Голодомор 1932-1933 рр.. як геноцид була всього лише підсумком попереднього судового розгляду кримінальної справи і тому не дає підстав для юридично значимої кваліфікації злочинів Сталіна та інших шести обвинувачених. Ніякого іншого судового рішення про злочинність дій Сталіна і комуністичного режиму в цілому немає. Міжнародні договори, учасником яких є Україна, подібні заборони явним чином не містять.

А наслідки злочинів комуністичного режиму в СРСР і, зокрема, в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Тарас Шевченко). Окрім мільйонів загиблих від голоду і політичних репресій і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, ці злочини боляче вдарили по тих, хто залишився живим. Вони негативно вплинули на їхню соціальну та політичну активність, посіяли страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив, була скалічена згадками про розкуркулення, масові арешти і розстріли, людоїдство під час голоду, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відображаються на психології їхніх нащадків. 

Голодомор і знищення української інтелектуальної  еліти, про які заборонялося знати до кінця вісімдесятих років ХХ ст., призвели до розриву поступовості в інтелектуальному розвиткові українського народу, втрати ідентичності та спільних цінностей. Трагедія Голодомору мала наслідком також неусвідомлений комплекс меншовартості у великої кількості українців.  

Постгеноцидне українське суспільство гостро потребує спокійної совісті,   вивільнення від психологічних комплексів, свободи від страху. Це неможливо без публічного визнання дій комуністичного режиму злочином, яке має бути здійснене на правовому рівні. Це є моральним обов’язком нації перед загиблими, це необхідно для утвердження історичної справедливості, укріплення імунної системи українського народу проти політичних  репресій, насильства, невиправданого державного примусу.

В Європі ставлення до Сталіна і комунізму мало відрізняється від ставлення до Гітлера і нацизму, що легко побачити в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Комітету Міністрів ПАРЄ, ОБСЄ. І, зокрема, до України прямо відносяться п.п.5-8 Резолюції ПАРЄ №1481 (2006) «Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів»:

«Падіння тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі не завжди супроводжувалося міжнародним розслідуванням їхніх злочинів. Більше того, міжнародне співтовариство не притягнуло виконавців цих злочинів до суду, як це було з жахливими злочинами націонал-соціалізму (нацизму).

Відповідно, широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії легально існують та все ще активно діють, попри те, що інколи вони навіть не відмежувалися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами.

Асамблея впевнена, що знання історії є однією з передумов запобігання подібним злочинам у майбутньому. До того ж, моральна оцінка й засудження вчинених злочинів мають велике значення для виховання молодих поколінь. Чітко визначене ставлення міжнародного співтовариства до минулого може стати орієнтиром на майбутнє.

Крім того, Асамблея впевнена, що жертви злочинів тоталітарних комуністичних режимів, які продовжують жити сьогодні, або їхні родини заслуговують на співчуття, розуміння й визнання їхніх страждань.»

Нагадаємо, що в судовому рішенні Конституційного Суду Російської Федерації, прийнятому 30 листопада 1992 р., було чітко констатовано: «У країні протягом тривалого часу панував режим необмеженої, що спирається на насилля, влади вузької групи комуністичних функціонерів, об’єднаних в Політбюро ЦК КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК КПРС ».

Перелік злочинів радянського режиму за всі роки, починаючи з 1917 року є досить великим, включає безліч подій і займає багато сторінок. Наведемо тому список найбільш серйозних і значущих злочинів комуністичного режиму, підтверджених документально[1].

1. Організація т.зв. «Червоного терору», коли згідно з постановою радянського уряду 5 вересня 1918 р. була впроваджена практика взяття заручників, позасудових розстрілів і організовані концтабори для «соціально-чужих» верств населення і політичних супротивників.

2. Масові репресії проти селян – т.зв. «розкуркулення», виселення, арешти і розстріли за рішеннями трійок Повпредств ОДПУ. 1930-1931 рр..

3. Організоване Сталіним і Політбюро ЦК ВКП (б) масштабне вилучення зерна для засипання в державні сховища та продажу за кордоном, у результаті чого виник штучний голод. Від голоду загинуло в СРСР від 7 до 12 млн. чоловік, у тому числі від 3.5 до 4.5 млн. населення України, 1932-1933 рр.

4. Масові арешти і розстріли за т.зв. «куркульською» операцією НКВС – розстріли згідно із заздалегідь наміченим квотами. Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано 767 397 чоловік, з них 386 798 розстріляно)

5. Масові арешти і розстріли за національною ознакою в рамках т.зв. «національних операцій» НКВС (німецької, польської, «харбінської», латиської і т.п.). Липень 1937 – листопад 1938 рр. (Заарештовано близько 350 тис. осіб, з них 250 тис. розстріляно).

6. Масові арешти і розстріли громадян Монголії, проведені радянським НКВС. 1937-1938 рр. (Заарештовано близько 25 тис. чоловік, з них близько 20 тис. розстріляно).

7. Репресії проти членів сімей засуджених за «зраду батьківщини». У період 1937-1938 рр.. як «членів сімей зрадників батьківщини» (ЧСЗР) було заарештовано понад 18 тис. жінок і 25 тис. дітей були поміщені в дитячі приймальники НКВС.

8. Розстріли й засудження за т.зв. «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася не судовими органами, а самим Сталіним і його найближчими соратниками по Політбюро – Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та ін. За період лютий 1937 – жовтень 1938 рр. були винесені санкції на засудження за 383 списками, що містили 44 тис. прізвищ, з них 39 тис. – до розстрілу.

9. Санкція Сталіна про застосування в НКВС в ході слідства т.зв. «заходів фізичного впливу» – тобто катувань. Телеграма, підписана Сталіним 10 лютого 1939 р., підтвердила «правомірність» цієї практики, прийнятої в 1937 р. У більш пізні роки Сталін продовжував давати вказівки про застосування тортур, наприклад, в ході т.зв. «справи лікарів» у 1952-1953 рр.

10. Підписання т.зв. «Пакту про ненапад» з Німеччиною та підписання секретного протоколу про розмежування сфер впливу СРСР і Третього Рейху. Згідно з цим таємним протоколом СРСР почав проводити акти захоплення сусідніх територій і в якості союзника Гітлера брав участь у розгромі державності Польщі, розпочав війну з Фінляндією, окупував Литву, Латвію, Естонію, Бесарабію. У результаті СРСР був звинувачений міжнародним співтовариством у проведенні агресивної експансіоністської політики і виключений з Ліги націй. Серпень 1939 – літо 1940 рр..

11. Санкціоновані Сталіним і Політбюро ЦК ВКП(б) масові депортації цивільного населення за т.зв. «класовою» і національною ознаками:

- Виселення польських громадян з території Західної України і Західної Білорусії 1939-1940 рр.

- Виселення громадян з Прибалтики і Молдови в травні – червні 1941 р.

- Виселення німців, калмиків, чеченців та інгушів, карачаївців, кримських татар та інших народів у 1941-1945 рр.

- Виселення з Прибалтики і Молдови в 1949 р. т.зв. «куркулів».

- Виселення українців у другій половині 40-х років «за пособництво УПА».

12. Масовий розстріл військовополонених польських офіцерів і цивільних осіб за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 5 березня 1940 р.: у квітні-травні 1940 р. органами НКВС у Катині, Мідному та Харкові розстріляно 21857 польських громадян.

13. Проведені за вказівками Сталіна безсудні розстріли ув’язнених у в’язницях восени 1941 р.: в Орловській в’язниці, в московських в’язницях, в Куйбишеві.

14. Санкціоновані особисто Сталіним акти індивідуального терору – таємні політичні вбивства, здійснені держбезпекою за кордоном і в СРСР.

15. Організовані за вказівками Сталіна радниками МДБ СРСР показові судові процеси в Угорщині, Болгарії та Чехословаччині в 1949-1952 рр.

Перед українським суспільством і державою стоїть нагальне завдання правової кваліфікації злочинів як злочинів проти людяності і геноциду, що мали відношення до України, перерахованих і багатьох інших, як наприклад, репресій проти українських церков. І правдивої розповіді про нашу історію і про злочини комуністичного режиму. Чим краще буде виконуватися це завдання, тим менше рудиментів комунізму прийдеться переживати нашим дітям та онукам.

Наведемо приклад щодо п.3 і одночасно розглянемо проблему застосування зворотної дії закону.

 В Україні створені всі передумови, щоб провести повноцінний судовий процес для правової кваліфікації штучного голоду 1932-1933 рр. на підставі матеріалів слідства, проведеного СБУ в 2009 р., і держава мала би підтримати проведення такого процесу. Насправді немає ніяких сумнівів у тому, що Сталін і його підручні винні в умисних масових вбивствах, а комуністичний тоталітарний режим, для якого масовий терор став практикою державного управління в СРСР, сам по собі є злочинним. Однак, необхідно встановити ці факти в правовій площині.

У нашому дослідженні доведено, що голод в Україні 1932-1933 років має всі ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел. Так, об’єктом злочину геноциду визначена частина українського народу – сукупність жертв Голодомору та політичних репресій в Україні за період від листопаду 1932 р. до серпня 1933 р. незалежно від етнічної, релігійної та інших ознак, суб’єктом – партійно-державний апарат ВКП(б), КП(б)У на чолі зі Й.Сталіним та репресивно-каральні органи ОДПУ та ДПУ УСРР, а також держава СРСР в цілому.

Але чи можна застосувати положення вказаних міжнародних договорів щодо подій в Україні 1932-1933 років і кваліфікувати згідно з цими договорами Голодомор 1932-1933 років як злочин проти людяності і злочин геноциду? Чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів?

Ствердну відповідь на це питання аргументують таким чином. Відповідно до частини 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національними законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення». Цей же фундаментальний принцип закріплений в першій частині статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. А другі частини цих же статей Конвенції і Пакту стверджують про можливість покарання за правопорушення, якщо на час його здійснення воно вважалось злочином «відповідно до загальних принципів права». Так, у другій частині статті 7 Конвенції 1950 року проголошується: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». З цього витікає можливість ретроспективної дії Конвенції про геноцид.

Але другі частини статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту не імплементовані в українське законодавство. А пряма їх дія заперечується статтею 58 Конституції України, яка жорстко, без будь-яких виключень, закріплює принцип заборони зворотної сили закону: «ніхто не може відповідати за діяння, які на час  їх  вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Маємо очевидну колізію між нормою Конституції України і нормами других частин статті 7 Конвенції та статті 15 Пакту. А у випадку суперечності норми Конституції України та норми міжнародного договору в Україні, як відомо, діє норма Конституції. Таким чином, сьогодні не можна поставити крапку і визначити Голодомор 1932-33 рр. як геноцид. Для цього необхідно змінити Конституцію, включивши в статтю 58 наведене вище формулювання другої частини статті 7 Конвенції.

 

 


 

[1] Список складений Науково-інформаційним та просвітницьким центром міжнародного товариства «Меморіал»

 

 

 

Політика і права людини

16.07.2013 | Володимир Притула

Фашисти взяли Крим

   

Поки українська влада «бореться» з міфічною «фашистською загрозою» з боку опозиції, справжні фашисти відшукалися в тилу – в Криму, що безапеляційно вважається «базовим регіоном» провладної партії. Більше того – у місті-герої Керчі, де за регіоналів та її почесного голову традиційно голосує під 80% містян. І де діє аж два (!) «антифашистські комітети» (регіоналів і комуністів).

Про це пише у блозі на сайті «Радіо Свобода» відомий журналіст Володимир Притула:

Місцеві журналісти з kerch.fm надибали в соціальних мережах групу, члени якої себе називають активістами «ВОПД РНЕ Малороссия».

Тут слід пояснити, що «Русское нациоальное единство» (РНЕ) – це відоме в Росії та за її межами з середини 1990-х років неонацистське угруповання, яке відверто пропагує нацистські ідеї і символи.

Як виявилося, щупальця цього руху дотяглися і до України. Зокрема, в Криму діє щонайменше два «отделения ВОПД РНЕ Малороссия» – у Керчі та Севастополі.

Керченські неонацисти особливо активні, вигадливі і провокаційні: в Інтернеті вони виставили десятки фотографій своїх тренувань – рукопашний бій, бій у горах, метання ножів, кидання «коктейлів Молотова», дослідження каменоломень тощо. Люди в камуфляжі фотографуються зі зброєю, зовнішньо схожою на бойову, навіть із гранатометом. На всіх фотографіях обличчя затерті.

«Бійці», як вони себе називають, не ховаючись позують перед фотокамерами з витягнутими у нацистському вітанні правими руками і з прапорами зі стилізованою свастикою біля відомих історико-культурних об’єктів Керчі.

Все виглядає досить провокативно і підозріло – невже в Керчі чи Севастополі не відомо про цю групу? До речі, в мережі «Вконтакте» вона нараховує близько двох тисяч членів.

І попри те, що більшість відомих Інтернет-видань Криму весь цей тиждень активно пише про керченських неонацистів – з боку влади нуль реакції.

Після того, як не дуже впливовий опозиційний народний депутат з фракції «Свободи» сказав лише про необхідність винесення на референдум питання доцільності існування кримської автономії, Президія Верховної Ради Криму провела позачергове засідання та ухвалила спеціальну заяву. Депутати, а потім провладні політологи, журналісти таке бажання свободівців назвали фашистським і неонацистським.

Тепер же жоден депутат на появу неонацистів у Керчі не відреагував. У прес-службах парламенту та уряду сказали, що публікацій про це не бачили (!). Не чули і не бачили озброєних неонацистів із «ВОПД РНЕ Малороссия» ні в кримській міліції, ні в кримському главку СБУ.

І тут напрошується висновок із двома версіями: або українську владу просто «заклинило» на «фашистах» з опозиції і вона, включно зі своїми службами, нічого іншого не бачить, або керченські (і севастопольські) «бійці» з гранатометами і свастикою мають пряме відношення до цієї влади і цих служб. У світовій павутині я знайшов ще одне пояснення цьому керченсько-севастопольському феномену: мовляв, це готується до 2015-го «привіт» Віктору Януковичу від його колеги з північного сходу. Втім, цей варіант підпадає під першу версію.

Катування та жорстоке поводження

03.07.2013 | Степан Терновий

Amnesty International заявляє про таємну змову служб безпеки пострадянських країн.

   

Amnesty International у своїй доповіді "Цинічне повалення правосуддя в ім’я безпеки: назад до тортур в Центральній Азії", оприлюдненої на сайті організації 3 липня 2013 року, стверджує: "Служби безпеки Росії, України і центральноазіатських республік перебувають у таємній змові щодо викрадення, зникнення, незаконної передачі і тортур таких осіб".

"Враховуючи регулярність, з якою це відбувається, можна говорити про те, що в регіоні діє надзвичайна програма незаконної видачі людей. Європейський суд з прав людини назвав це "цілковитим нехтуванням принципом верховенства закону".

"Така стратегія, до якої все частіше вдаються країни СНД, вказує на тривожну тенденцію, коли уряди демонстративно і безкарно зневажають основні гарантії прав людини, виправдовуючи це загрозами національній безпеці"

"Через 20 років після розпаду Радянського Союзу старі навчальні зв’язки, загальні культури і загальне сприйняття в регіонах загрози ісламістських екстремістських груп пов’язують разом установи, які є наступниками радянського КДБ", - наголошує директор Amnesty International в Європі і Центральній Азії John Dalhuisen.

У звіті наголошується, що держави Центральної Азії практично завжди і дуже швидко забезпечують повернення розшукуваних осіб з інших країн-членів СНД. Втручання ж Європейського суду з прав людини іноді дозволяє відтермінувати видачу розшукуваних.

Доступ до інформації

10.07.2013 | Степан Терновий
джерело: www.poryad.com

МВС визнало факт перешкоджання діяльності журналістів у Врадіївці.

   

3 липня 2013 року у селищі міського типу Врадіївка, що на Миколаївщині, працівниками міліції були затримані знімальні групи національних телеканалів 1+1, TVi та журналіст видання “Лівий берег”, які перебували в цьому селищі, висвітлюючи відомі резонансні події.

Редакція інформаційного агентства “Поряд з вами” звернулася до МВС з проханням повідомити власну версію затримання журналістів.

Сьогодні ми отримали розгорнуту відповідь за підписом начальника управління зв’язків з громадськістю МВС України С.В. Бурлакова.

03 липня 2013 року о 19.35 до чергової частини МВС від УМВС України в Миколаївській області надійшло спецповідомлення про те, що 03.07.2013 о 15.55 до Врадіївського РВ із заявою звернулась мешканка смт. Врадіївка та повідомила про невідомих осіб, які намагаються проникнути на територію її домоволодіння.

Виїздом СОГ на місце події встановлено, що невідомими являються кореспондент телеканалу “1+1”, телеоператор телеканалу “1+1”, фоторепортер видання “LB UA” та два представники телеканалу “ТВІ”, які відмовились представитись та надати документи.

lb.ua, фото: Макс Лєвін

Цього ж дня із заявою до Врадіївського РВ звернувся фоторепортер Інтернет-видання “LB UA” та повідомив, що працівники міліції перешкоджають його професійній діяльності журналіста. Дану інформацію зареєстровано до ЄО № 1009 Врадіївського РВ УМВС з попередньою кваліфікацією кримінального правопорушення за ч.1 ст. 171 (Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів) КК України.

03.07.2013 СВ Врадіївського РВ відомості за вказаною заявою внесено в ЄРДР за № 12003160200000718 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 171 КК України. Того ж дня кримінальне провадження прийнято до провадження слідчим прокуратури Врадіївського району.

Про факт перешкоджання професійної діяльності журналіста черговою частиною МВС у відповідному порядку доповідалось Міністрові (Зведення МВС про кримінальні правопорушення та інші, не пов’язані з ними, події за 03.07.2013).

Правоохоронні органи

04.07.2013
джерело: www.umdpl.info.

Суспільство не буде покірно спостерігати за перетворенням України на територію міліцейського свавілля

   

  ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ

        Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів (Асоціація УМДПЛ) до Міністра внутрішніх справ

        Пане Міністре! Асоціація УМДПЛ із занепокоєнням констатує - керівництву Міністерства внутрішніх справ вже тривалий час не вдається зменшити рівень застосування до громадян протиправного насильства в українській міліції. Невиправдана жорстокість правоохоронців стала нормою у їх ставленні до свого народу і можливість постраждати від міліцейського свавілля є реальною загрозою для кожного жителя України. Побиття громадян, застосування щодо них тортур та інших видів жорстокого поводження у міліції перетворилися в огидну, але вже звичну для українців складову їх буття у своїй країні.

      Безпринципність керівників міліцейських підрозділів виховала у їх підлеглих впевненість у своїй безкарності та призвела до деформації моралі у значної частини співробітників органів внутрішніх справ, які не вважають за необхідне не тільки працювати, а й жити за принципами людяності й гуманізму. Останні події у смт Врадіївка стали красномовним прикладом цього. Таке насильство зупинити стає все складнішим, оскільки люди у міліцейських мундирах вже вважають його правом.

        Пане Міністре! Закликаємо Вас бути реалістом - самостійно зупинити зростаючу хвилю жорстокості у міліції органи державної влади не здатні. Жодні зміни у законодавстві, прийняття найпрогресивніших кодексів чи публічні висловлювання позиції Міністром внутрішніх справ щодо неприпустимості незаконного насильства не змінять ситуацію на краще. Потрібні зміни у свідомості працівників міліції і саме над цим, в першу чергу, повинно працювати керівництво МВС.

      Ми наголошуємо, що поширеність міліцейського свавілля в Україні викликана не тільки замовчуванням цієї проблеми в МВС, пасивністю прокуратури та байдужістю судових органів. Особисто Ви, а за Вами й керівники територіальних органів та підрозділів внутрішніх справ, неодноразово і публічно наголошували на тому, що міліція має захищати права та інтереси всього суспільства і кожного громадянина окремо. Проте, у такому випадку міліція, у жодному разі, не може бути вільною від контролю з боку цього суспільства і цих громадян та повинна звітуватись й відповідати перед ними за свою діяльність. Нажаль, у теперішній час громадський контроль за діяльністю української міліції, як державної інституції, розвинений недостатньо. Саме цим фактором викликаний той принизливий для МВС рівень недовіри до міліції, на який вказують соціальні дослідження.

       Суспільство зневірилося у можливості об’єктивного розслідування правопорушень, які вчиняють працівники міліції, а отже і у можливості справедливого покарання злочинців. Будь-які Ваші запевнення, втім як і запевнення представників прокуратури, щодо неупередженості у розслідуванні випадків катування чи побиття громадян міліціонерами суспільство зустрічає і буде зустрічати з недовірою, оскільки представники суспільства позбавлені можливості у цьому переконатися. Про об’єктивність таких розслідувань, а отже й про зацікавленість міліції в очищенні своїх лав від злочинців, мають моральне право заявляти саме представники громадськості, але аж ніяк самі міліціонери. Про «чистоту мундиру» не можливо судити зсередини, її видно тільки зовні.

      Застерігаємо - суспільство не буде покірно спостерігати за перетворенням України на територію міліцейського свавілля і, за відсутності відповідного реагування з боку влади, захищаючись неминуче перейде до радикальних дій у відповідь, що стане загрозою для стабільності у державі.

      Асоціація УМДПЛ закликає Вас до невідкладного проведення спільних з громадськістю заходів з викоренення беззаконня у правоохоронних органах. Зокрема пропонуємо:

      1. Провести позачергове атестування особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ України з метою виявлення серед персоналу осіб, які за своїми моральними якостями не повинні перебувати на службі в міліції. До участі у роботі атестаційних комісій необхідно залучити представників місцевих громадських організацій, рішення про можливість подальшого проходження служби співробітником приймати з урахуванням кількості написаних громадянами скарг на його дії.

      2. З метою визначення шляхів виходу з кризи, у якій наразі перебуває українська міліція, ініціювати та організаційно забезпечити проведення Всеукраїнських громадських слухань щодо стану дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів за участю керівників структурних підрозділів МВС України, начальників головних управлінь, управлінь МВС в областях, представників правозахисних та громадських організацій.

       3. З метою забезпечення об’єктивного розслідування скарг громадян на катування та жорстоке поводження з ними в міліції, внести зміни до «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в ОВС України», передбачивши можливість залучення до процесу такого розслідування правозахисників та громадських експертів.

Правоохоронні органи

04.07.2013 | Євген Захаров

Врадіївка: право сили замість сили права

   

Події у 8-тисячному райцентрі Миколаївської області Врадіївці сколихнули всю країну.

26 червня о 12-й годині ночі два офіцери місцевого райвідділу МВС – лейтенант Дмитро Полищук та капитан Євген Дрижак – затягнули в таксі 29-річну жінку Ірину Крашкову, яка поверталася з дискотеки, вивезли в лісосмугу, зґвалтували, по-звірячому побили і залишили без свідомості. Мабуть, намагалися її вбити, щоб сховати свій злочин. Проте їй пощастило: вона отямилася, зуміла відповзти, а коли насильники повернулися, вони її не знайшли. З великими труднощами жінка дісталася до лікарні, після декількох операцій вижила і вказала на своїх кривдників. 30 червня Полищук та таксист Сергій Рябиненко були затримані, а Дрижак заявив, що був нічним черговим в райвідділі. 1 липня сотні мешканців містечка прийшли до райвідділу, обурені тим, що мерзотник на волі. Хтось помітив Дрижака у вікні, і громада почала вимагати його арешту. Людей ставало все більше, їх не пускали до райвідділу. Міліціонери застосували сльозогінний газ, після чого обурені та розгнівані врадіївці вночі потрощили усі машини перед райвідділом, штурмували його і захопили. Міліціонери сховалися в підвалі, відстрілювалися, було щонайменше 10 пострілів, від вогнепальних поранень постраждало двоє мешканців Врадіївки. 2 липня Дрижак був затриманий, що трохи заспокоїло людей, а 3 липня обох насильників вмістили в СІЗО за рішенням суду. Районного прокурора, керівника обласного управління МВС та начальника райвідділу звільнено, у Врадіївці працює комісія з МВС, а водночас порушено кримінальну справу за хуліганство та умисне пошкодження майна. Хоча, на мій погляд, жодним чином не можна кваліфікувати дії врадіївців як хуліганство.

Ці події викликають багато важких питань.

«Дві схожих історії з жінками вже були»?

Так стверджують жителі Врадіївки та миколаївські правозахисники. В 2011 році так само зґвалтували, забили до смерті і втопили Аліну Поркул, 15-річну дівчинку. Цей злочин досі не розкрито. У злочині були обвинувачені 14 чоловіків, 11 з них під катуваннями зізналися, троє загинули, а один з них покінчив життя самогубством. І ніхто за ці злочини не відповів. А взимку 2012 року знайшли ще один труп жінки, яку зґвалтували і так само забили до смерті. І цей злочин також не розкрито.

Мешканці Врадіївки розповідають ще купу історій про вбивства, катування та жорстокість правоохоронців. Їм запропонували написати про всі такі випадки заяви, але більшість не наважується. Тим часом міліціонери райвідділу масово пишуть заяви про звільнення за власним бажанням.

Чому люди повстали?

Схожих історій, на превеликий жаль, багато, а ось така реакція – захоплення райвідділу штурмом – здається, перша за всі роки незалежності. Невеличке містечко, де всі друг друга давно і добре знають, було вкрай обурене кричущою несправедливістю, бажанням керівництва райвідділу зняти відповідальність за скоєне з капитана Дрижака. Тим більше, що врадіївці щиро ненавиділи Дрижака за його жорстокість, брутальність, хамство. Хрещеник начальника обласного управління МВС почувався безкарним, але за такий злочин він мав бути обов’язково покараний – а його відмазують! Ніхто не вірив, що можливе справедливе розслідування і справедливий суд. Впевненість у несправедливості державних органів викликала і буде викликати протести. Саме таким був, між іншим, феномен Помаранчевої революції – неможливості витримати нав’язування брехні, принизливе презирство і нехтування очевидними фактами. Це цілком природна реакція на несправедливість, у якій люди впевнені, і в таких випадках завжди можна чекати такої бурхливої реакції. Коли право не діє, на його місце заступає насильство.

Чи буде покарання за штурм райвідділу?

Випадки фізичного спротиву проти знущань правоохоронців вже були неодноразово. На всю країну стала відома історія Віталія Запорожця з села Семиполки Броварського району Київської області, який в стані афекту вбив майора Миколу Симоненка, що побив Віталія особисто і тероризував усе село. Селяни стали на його захист, але Віталій отримав 14 років позбавлення волі. Суд не врахував поведінку майора. А ось в Харківській області суд виправдав тракториста Михайла Жиденка з села Просяне Нововодолазького району, який вбив одного з двох міліціонерів, що прийшли на його подвір’я, били і вимагали гроші.

Бажання керівництва МВС і прокуратури покарати мешканців Врадіївки за штурм райвідділу так само є, як на мене, вочевидь несправедливим. Безперечно, вітати погром райвідділу не можна, але слід визнати, що міліціонери своїми недолугими діями і погрозами довели людей до стану афекту. Коли в правоохоронній сфері замість дії права, навпаки, спостерігається суцільне зловживання правом, погодитися з суто формальним застосування закону неможливо.

Чи потрібна нам така міліція?

Опитування 2012 року щодо оцінки діяльності міліції (15000 респондентів з усіх регіонів України), проведене Харківським інститутом соціальних досліджень, показало суттєву закритість міліції для місцевої громади: більше 50% опитаних не знає нічого про свого дільничного, 75% – про начальника райвідділу.

До міліції звертається менше двох третин жертв злочинів, 65% з них лишилися незадоволеними тим, як розібралися з їхнім випадком. 38.2% жертв злочинів міліцію не повідомляли. Як ефективну оцінили роботу міліції тільки чверть опитаних. 51.3% вказує на неефективність, 23.5% вагалися з відповіддю.

Допоки міліція буде працювати на показники, вона буде вдаватися до незаконних дій: фальсифікувати кримінальні справи, вимагати кошти, вдаватися до насильства і вважати це своєю звичайною рутинною роботою. Безкарність у цих діях буде породжувати вседозволеність і приводити до таких страшних історій, як Врадіївське зґвалтування. МВС треба реформувати в межах реформи всієї системи кримінальної юстиції, але і без реформ насамперед необхідно змінити систему оцінки її діяльності: це мають бути не показники боротьби з тими чи іншими злочинами, а оцінка діяльності міліції місцевими громадами.

Правоохоронні органи

11.07.2013

Гаряча тема – Врадіївка – вже другий тиждень в коментарях ХПГ

   

Тема трагічних події в Врадіївці не залишає українські ЗМІ. Дякуємо всім журналістам, які висвітлюють нашу точку зору!

Tyzhden.UA

Учасники штурму будівлі Врадіївського райвідділу міліції – непідсудні. Про це заявив співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

"Я вважаю, що ці люди непідсудні", - сказав Захаров.

На його думку, люди діяли в стані афекту, до якого їх довели дії працівників міліції, які намагалися вивести з-під кримінальної відповідальності свого колегу, підозрюваного у зґвалтуванні 29-річної мешканки Врадіївки Ірини Крашкової.

"Було порушено дві справи (за фактом штурму) за хуліганство і за умисне пошкодження майна. Хуліганства там немає ніякого. Хуліганство передбачає мотив явної неповаги до суспільства, але сьогодні все суспільство солідарне з цими людьми. Псування майна дійсно мало місце, але люди діяли в стані афекту. Їх до цього довели і винні в цьому працівники міліції", - вважає правозахисник.

"Якби відразу цього Дрижака, який підозрюється у скоєнні особливо тяжких злочинів (зґвалтуванні і нанесенні тяжких тілесних ушкоджень), одразу затримали як тих двох (інших підозрюваних), нічого б цього не було", - обґрунтував свою позицію Захаров.

Сільські Вісті

… згодом і голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров підтвердив: на Харківщині подібне траплялося. Скажімо, у селі Просяне Нововодолазького району тракторист Михайло Жиденко вбив одного із двох міліціонерів, що прийшли на його подвір’я, били і вимагали гроші. Було тоді і намагання виправдати міліцію, і мітинги обурених біля сільради… Як не дивно, суд виправдав людину, котра змушена була захищатися. Це сталося за минулої влади. А при нинішній Віталія Запорожця з села Семиполки Броварського району Київської області, який у стані афекту вбив майора Миколу Симоненка, котрий побив Віталія і тероризував усе село, засудили до 14 років позбавлення волі. Суд не врахував нестерпну атмосферу, яку створив правоохоронець, та поведінку самого майора.

Євген Захаров посилається на опитування 2012 року щодо оцінки діяльності міліції, проведене Харківським інститутом соціальних досліджень. Воно засвідчило відірваність міліції від місцевої громади: більше половини опитаних не знає нічого про свого дільничного, 75% — про начальника райвідділу. Словом, сьогодні людина, яка поставлена захищати нас від злочинного світу, якщо й не ворог, то точно й не товариш. До міліції звертається менше двох третин жертв злочинів, 65% з них залишилися незадоволеними тим, як розібралися з їхнім випадком. Як ефективну оцінили роботу міліції тільки чверть опитаних. 51,3% вказує на її неефективність.

TSN.UA

"Милиция не должна работать на показатели и процент раскрываемости... Это приводит к тому, что милиция вынуждена фальсифицировать дела и прибегать к насилию", - считает сопредседатель Харьковской правозащитной группы Евгений Захаров.

"Генпрокурор Виктор Пшонка утверждает, что за прошлый год заявлений о пытках со стороны милиции в прокуратуру поступило восемь тысяч. Но это только верхушка айсберга - люди жалуются редко, потому что боятся расправы", - объясняет Евгений Захаров.

Согласно исследованиям самих правозащитников, в 2004 году насилию в милиции подверглись более миллиона украинских граждан, в 2005-2009 годах произошел резкий спад - миллион за все пять лет. В 2010-м количество пострадавших снова выросло - 780 тыс., а в 2011-м их было уже 984 тыс. Суммарно на данный момент количество жертв перевалило за 4 миллиона. Эта цифра равна суммарному числу раненых в Югославских войнах 1991-1995 годов.

Gazeta.UA

Співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров вважає, що врадіївська історія зі зґвалтуванням і побиттям міліціонерами жінки викрила усі рани і хвороби у правоохоронних органах.

- Такого, щоб брали штурмом райвідділ міліції, в Україні ще не було, - каже правозахисник у інтерв'ю Gazeta.ua. - Це єдиний мені відомий випадок. Значить, людей міліцейське свавілля вже дістало. Слава Богу, у міліціонерів вистачило розуму не застосовувати зброю проти людей. Інакше це кінчилося ще б страшнішою трагедією.

Чому такі злочини чинять міліціонери?

- Зґвалтування у нас взагалі доволі поширений злочин. А те, що до такого вдаються правоохоронці, спричинено їхньою безкарністю. Особливо в таких невеликих містечках, де вони вважають, що їм усе дозволено і їх ніхто ніколи не покарає. Усе починається з того, що міліціонери застосовують насильство — побиття і катування — щодо затриманих і підозрюваних, наркозалежних, бомжів тощо. А потім це переносять на всіх громадян. Схильність до насильства стає частиною їхньої роботи.

Які причини такої безкарності міліціонерів? Чому не працює прокуратура, суди, система юридичного захисту громадян?

- Загальні негативні зміни в правоохоронній системі за останні три роки призвели до того, що у них лишилася одна функція — обслуговувати інтереси владної верхівки. Захищати тих, хто має владу і гроші. Тому прокуратура тільки виконує накази, які стосуються захисту можновладців. Найчастіше прокурори отримують такі вказівки від свого керівництва. Міліція теж користується послугами бізнес-структур. Підприємці надають спонсорську допомогу райвідділкам, підгодовують місцеве міліцейське начальство. Відтак міліція працює не за законом, а за замовленнями згори. Звідси і її безкарність.

Крім того, великим злом є те, що міліція працює на показники. Це змушує працівників фальсифікувати справи, вибивати зізнання у скоєнні злочинів у непричетних до них, "вішати" крадіжки чи вбивства на наркоманів. Врадіївська історія викрила усі рани і хвороби у правоохоронних органах. Міліція і прокуратура мають зробити серйозні висновки.

Як простій людині захиститися від міліцейського свавілля? Куди звертатися? Що робити?

- Складне питання. Правозахисники вже давно мають прості рецепти, друкували їх у ЗМІ, на листівках. Але нині, коли міліція так жахливо змінилася, я маю побоювання, що ці рецепти не є такими, що захистять. А можуть дати і зворотну реакцію з боку душогубів у погонах. Безумовно, треба знати свої права, поводитися впевнено, щоб міліціонер відчув, що людина досвідчена і знає закони. Але якщо це колишній гопник, який прийшов у міліцію, щоб здирати гроші з людей, то ніщо не допоможе.

Чи може зарадити створення муніципальної міліції, яка підпорядковувалася б громаді?

- Це спрацює лише в тому випадку, якщо змінити всю систему роботи міліції. Не повинно бути роботи на показники. Бо саме змагання за процент розкриття, фальсифікація справ, плата за кожну посаду в структурі МВС призводить до виродження міліції. Я багато разів чув історії, що начальникам обласних управлінь підлеглі мають щотижня приносити певну суму. І це феномен останніх трьох років. За цивільних міністрів у 2005-2009 роках такого не було. Після Помаранчевої революції взагалі багато чого змінилося. Міліціонери стали людянішими. Потім знову все повернулося. Хоча раніше правоохоронці були професійнішими. А нині міліція нефахова, досвідчених кадрів лишилося мало. Люди, які не згодні з такою системою, змушені піти з неї. Залишаються ті, кого ця система перемолола. Як наслідок, маємо таку міліцію.

Може треба реформувати її так, як у Грузії? Тобто, набрати зовсім нові кадри?

- Особовий склад у багатьох підрозділах МВС за останні 10 років змінився тричі. Я вже не кажу про начальницький склад. Як новий міністр — так повна зміна заступників, керівництва головних та обласних управлінь. Ті, у свою чергу, міняють нижчих чинів. І так доходить до рядових міліціонерів. Але це нічого не дає, бо система залишається незмінною. Сьогодні головна проблема у кожного міліціонера — де взяти кошти, щоб віддати керівництву. Звідси — і здирництво, і насильство, і навішування злочинів на невинних.

Правоохоронні органи

14.07.2013 | Георгій Кобзар

Останнім часом на Харківщині винесено 30 судових вироків відносно правоохоронців

   

Як повідомляє офіційний сайт Харківської облдержадміністрації, у 2012 році було завершено розслідування та направлено до суду 46 кримінальних справ відносно працівників правоохоронних органів. З них 32 – стосовно співробітників органів МВС.

Цього року суди розпочали розгляд ще 33 кримінальних проваджень стосовно співробітників «силових структур», з них 20 – відносно працівників МВС.

За наслідками судових розглядів протягом останніх 1,5 років винесено 30 вироків стосовно правоохоронців (з них – 19 міліціонерів).

Так, у червні 2013 року набув чинності вирок Київського районного суду Харкова, яким 3-х працівників міліції визнано винними за ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого) та ч. 3 ст. 365 (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством) Кримінального кодексу України.

Цей вирок винесено за резонансною справою, що сталася у березні 2011 року, коли оперуповноважений одного з райвідділів Харкова та його помічник затримали 2-х чоловіків, доправили до облуправління МВС та побили. Після чого, щоб приховати злочин, міліціонери вивели одного з побитих за межі будівлі облуправління та залишили у парку на лавці. Потерпілий помер у лікарні від внутрішньо-черепного крововиливу. Суд призначив двом вже колишнім міліціонерам покарання у вигляді 4-х років ув’язнення, ще одному – 8 років. Всіх їх позбавили права обіймати посади в органах внутрішніх справ.

Крім того, слідчого одного з районних відділів міліції засуджено до 6 років позбавлення волі за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 (одержання хабара) КК України. Зазначений співробітник міліції отримав від жінки 5,5 тис. грн. неправомірної вигоди за непритягнення її синів до кримінальної відповідальності. Окрім того, його позбавлено права обіймати посади у правоохоронних органах терміном на 3 роки та спеціального звання.

Отримав законне покарання і нетверезий працівник міліції, який, перебуваючи за кермом автомобіля, в’їхав у дерево. Внаслідок дорожньої пригоди один з його пасажирів загинув, ще два – отримали тілесні ушкодження. Крапку у справі поставив апеляційний суд області, призначивши покарання у вигляді 5 років позбавлення волі за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинили смерть потерпілого – за ч. 2 ст. 286 КК України.

Розслідування 20 кримінальних проваджень стосовно правоохоронців закінчено вже за вимогами нового КПК, що набрав чинності 19 листопада 2012 року. Зараз усі вони розглядаються судами. Слід зазначити, що окремі справи розслідувались не більше місяця.

Так, відділом з розслідування корупційних кримінальних правопорушень прокуратури області протягом 3 місяців зібрані усі необхідні для судового розгляду докази та матеріали за підозрою 3 осіб у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем), ч. 2 ст. 146 (незаконне позбавлення волі або викрадення людини), ч. 2 ст. 15, пп. 3, 6, 12 ч. 2 ст. 115 (умисне вбивство), ч. 2 ст. 15 (замах на злочин), ч. 4 ст. 187 (розбій) КК України.

За інформацією прокуратури, старший оперуповноважений сектору карного розшуку одного з районних відділів міліції в Харківській області у лютому 2013 року організував озброєну банду. До злочинної діяльності він залучив 2-х місцевих мешканців. Злочинці планували викрасти підприємця з метою заволодіння його грошовими коштами, майном, та планували потім, щоб «замести сліди», вбити свою жертву.

При цьому працівник міліції взявся й «вирішити питання» щодо перешкоджання розслідуванню та розкриттю вчинюваних бандою злочинів, надання інформації про хід досудового слідства. Наразі всім учасникам озброєної банди обрано запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою. Обвинувальний акт у справі направлено до суду.

На даний час у провадженні слідчих органів прокуратури Харківської області перебуває 12 кримінальних проваджень стосовно працівників органів внутрішніх справ, у яких 10 особам оголошено про підозру у скоєнні злочину…

Показово, що інформацію про кримінальні провадження стосовно працівників правоохоронних органів Харківська облдержадміністрація отримала за дорученням губернатора у «відповідь на свій запит» від прес-служби прокуратури області. Ймовірно, під впливом подій у Врадіївці згори поступила команда терміново продемонструвати народові, що з «перевертнями у погонах» постійно й неухильно боролися й боротимуться.

Щоправда, «правоохоронців», які замість охорони права, своє перебування в лавах «державного озброєного органу виконавчої влади» використовують задля власного прискореного збагачення незаконним шляхом, не меншає. Вочевидь, є сенс не тільки нарощувати показники з викриття злочинців-міліціонерів, а змінювати ситуацію на системному рівні, аби таких значно вбавилося.

Погляд

09.07.2013 | Наталка Ковальчук

Реквієм по пам’яті?

   

У такому горі никнуть гори.

Кам'яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в'язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Якось несподівано перегукнулися ці слова з «Реквієму» Анни Ахматової з темою публікації «Кваліфікація злочинів комуністичного режиму: геноцид і злочин проти людяності» (Євген Захаров, Міжнародне товариство «Меморіал». Інформаційний портал Харківської правозахисної групи).

А й, справді, чому такою короткою виявилася наша пам'ять, що через якісь кілька десятиліть ми забули про ту гірку, як смерть журбу, яку пережили мільйони українців у часи сталінізму, тоталітаризму? Чому дозволяємо реанімувати те, що супроводжувалося наругою над самим людським життям?

Може, тому, що сприймаючи злочини тоталітарного режиму, практично не згадуємо особисте, що торкнулося безпосередньо нашого роду, родини? Може, тільки тоді, коли у кожній сім’ї, де рідні постраждали від голоду, репресій, катувань, «заговорить голос крові», нас, українців, котрі з різким несприйняттям ставляться до ідеї встановлення пам’ятника Сталіну, стане набагато більше?

Адже ті 56, 7 відсотка наших земляків, що засуджують цю ідею, котрі наводить соціологія, - це, звичайно, багато. Але, на мій погляд, це й замало. Бо це якраз та половинчата грань, за якою може зазвучати реквієм по нашій історичній, народній, громадянській пам'яті.

Тож саме через свої власні, особисті відчуття хочеться доторкнутися до порушеної у публікації теми.

…Дітьми ми нерідко гралися на старому закинутому кладовищі, густо порослому кущами бузку. Чомусь не боялися могил, що, здавалося, ось-ось зрівняються з землею. За моєї пам'яті, на цьому цвинтарі нікого не хоронили, його не опоряджали, не доглядали. Щоправда, був ще за радянського часу якийсь випадок, який обговорювали дорослі, коли тільки після великого конфлікту з людьми, сільська рада так-сяк огородила місце захоронення.

І вже тільки тоді, коли почали розкриватися злочини, пов’язані з голодомором, дізналася, що саме на цьому цвинтарі, що знаходиться мало не в центрі села, лежать виключно замордовані голодом 1932-1933 року мої земляки. Тільки тоді, коли на офіційному рівні заговорили про голодомор, цвинтар нарешті почали опоряджувати і встановили на ньому пам’ятний хрест усім померлим.

А скільки таких захоронень по всій Україні? Які з них відомі, які стерті з лиця землі?

У цій історії вражає послідовність, з якою діяла тоталітарна влада: позбавивши насильницькі своїх громадян життя, вона все робила для того, аби зникла й пам'ять про них, зрівнялася з землею…

…Живий меморіал тій журній пам'яті про голодомор бачу щоразу, коли буваю у селі, на батьківщині чоловіка. Тут у саду стоїть стара акація. Їй ніби не місце серед плодових дерев.

Свого часу, опоряджаючи садибу, вирішили зрубати дерево, яке не вписується, заважає. Але на захист акації стала чоловікова мати.

Сказала, що акація рятувала їх родину в голод. Вже насилу діждавшись весни, її цвіт варили.

  • Воно таке добре, як локшина…

Ці слова старої матері, якої вже немає, наче заповіт приходять на гадку завжди, коли дерево потрапляє на очі…

…А ось інша історія. Це теж особисте, але вже для знайомого фронтовика, який дорогами війни дійшов до Німеччини. Як розповідає чоловік, тоді, у сорок п’ятому, в невеликому містечку вони зайшли на садибу бауера. У великих ангарах-складах побачили акуратні ряди бляшанок з повидлом, картонні ящики з урюком, ізюмом, іншими сухофруктами. На всьому позначка, що «зроблено в СРСР».

  • Якби нам на той момент трапився Сталін, ми б його, мабуть, розірвали…

Вже навіть через багато років мирного життя старий чоловік, певно, знову переживаючи ті почуття, не міг стримати обурення. Говорив, що в той час, коли в Україні вмирали діти, замість того, щоб все віддати для їх порятунку, радянська влада «годувала» чужі країни... 

…Найогидніші очі порожні, - написав колись український поет Василь Симоненко. На жаль, у своє минуле ми іноді дивимося навіть не порожніми очима. Ніякими. Згадую, як кілька років тому у місцевому краєзнавчому музеї влаштували експозицію про період голодомору 1932-1933 років в Україні. Вона вражала підбором фотоматеріалів, документами, спогадами. Але… З жодної школи міста не привели сюди старшокласників. Лише музейні працівники самі ходили по навчальних закладах і щось там розповідали про експозицію.

Чи варто після цього дивуватися тому, що певна частина молоді схильна вірити «байкам» про велич тоталітарних ідолів?

 

 

 

 

 

 

 

 

Погляд

10.07.2013 | Андрій Любка
джерело: www.radiosvoboda.org

Я прошу вибачення

   

Спекотний, але ще свіжо-зелений початок червня у Вроцлаві, колишньому Бреслау, місті, яке вкупі з іншими Польща отримала після Другої світової війни. Місті, яке заселили нові жителі – а серед них і поляки-переселенці з українських земель (колишніх східних володінь Польщі, так званих «Кресів»), зокрема зі Львова, але також багато українців, лемків. Ходять легенди, що нові мешканці, яких силоміць сюди переселили, ще добрячих 20 років прокидалися вночі від страху, що зараз у ці квартири й будинки повернуться законні власники, німці, через це мало хто ремонтував помешкання, а ще до середини 60-х років тут можна було побачити старі німецькі написи, вцілілі таблиці з назвами вулиць, вивіски.
 
Отож, Вроцлав, місто розкішної архітектури, каналів і мостів, яких тут понад 120, початок літа, напрочуд вдалий і насичений фестиваль української культури. Уже після своїх літературних читань ми веселою міжнародною компанією кочуємо до ресторану вечеряти, а потім відбувається традиційна подорож кав’ярнями і кнайпами. Настрій прекрасний, фестиваль позаду, літо попереду, вечеря позаду, ніч попереду, і в той момент, коли хтось мав би затягнути нарешті якусь пісню чи запросити до танцю, коли вже добряче за північ, а що там тієї червневої ночі – коли вже до ранку рукою подати, у той момент мій новий польський друг, з обличчя якого раптом зникає приязна усмішка, дивиться мені просто в очі й холодним, крижаним голосом питає: «За що ви вбивали поляків?!»
 
Є в нашій мові таке слово – отетерів, здається, саме воно якнайкраще описує той стан, в який мене загнало це питання. Йшлося про Волинь, про 1943 рік, про жахливі події, які називають Волинською трагедією чи Волинською різнею. Я спочатку щось гугнявив у відповідь, потім вдався до історичного екскурсу, а на десятій хвилині з жахом усвідомив, що роблю те, до чого завжди вдаються представники малих і упосліджених народів: шукаю причини для виправдань злочину.
 
Зрештою, так у нашій частині Європи чинять чи не всі: словак, хорват чи українець при знайомстві з бразильцем, австралійцем чи канадійцем охоче виголосить півгодинний монолог про важку історію свого народу, про утиски з боку чехів чи угорців, сербів чи австрійців, росіян чи поляків. І вважатимуть таку позицію виправданням культурної відсталості, дикості та жорстокості в часи Другої світової. Зверніть увагу: переважна більшість українських статей про Волинську трагедію починається не з 1939 року, а з довгих десятиліть колонізаторської політики Польщі на українських землях, зі слів про утиски, поневолювання, брак політичних свобод і придушення українського національного відродження, про безсердечних польських панів, які в українцях бачили тільки дармову робочу силу. Мовляв, самі поляки винні, що стільки часу з нас знущалися – тому пружина, яку довго стискали, в один момент так жорстоко й кровно випрямилася. Така позиція тільки ще раз підкреслює, що українське суспільство досі хворе, бо виправдань звірячим убивствам мирних жителів, жінок, дітей, священиків, сусідів – немає і не може бути.
 
Важко уявити, щоб якийсь із моїх американських друзів взявся мене переконувати в тому, що рабство чорношкірих було корисним і вигідним, нормальним. Неможливо повірити, щоб якийсь із моїх німецьких однолітків пояснював існування в часи Третього Рейху газових камер і гетт тим, що євреї завжди наживалися на німецькому горі й шляхом змови хочуть керувати всією Європою. Тому я так жахнувся своїх слів тоді, теплої червневої ночі посеред Вроцлава: мовляв, я закарпатець, до Волині нічого не маю й у той час ми навіть у складі різних держав були; мовляв, мені 25, моє покоління мало знає про ці події, зовсім по-іншому дивиться на світ, ну і взагалі це питання прозвучало не за адресою, хоча, якщо говорити відверто, то століття польської колонізації, панів і утисків всього українського, стискання пружини і таке інше. Словом, умив руки, немов Пілат.
 
Я впевнений, що визнання помилок минулого відрізняє модерні, дозрілі народи й суспільства від закомплексованих і відсталих. Так само стверджую, що чесна констатація правди робить нас сильнішими. Визнання факту й масштабів Волинської трагедії потрібне не полякам – насамперед воно необхідне українцям. Для того, щоб виборсатися нарешті із темних закапелків минулого, для змоги чесно й по-дружньому дивитися одне одному в очі, щоб будувати поєднання на міцному фундаменті, і врешті-решт, щоб більше ніколи не повторити таких страшних помилок. Це, якщо хочете, тест на «дорослість» України, на її дозрілість і готовність самостійно давати раду викликам історії й майбутнього.
 
Так, ми маємо визнати, що на волинських землях у 1943 році відбулася етнічна чистка, внаслідок якої жахливою смертю померли десятки тисяч поляків і українців. Волинська трагедія – це не трагедія лише польського народу, це трагедія всіх нас, це трагедія місця, де Зло запанувало над людьми і змусило вбивати ближнього у звірячий спосіб: вилами, сокирами, ножами. Чи були ці події геноцидом? Мені здається, що ні, але це лише питання трактування дефініції юридичного терміну, яким мають займатися спеціалісти, а не весь народ. Чи важливо нам знати представників якого народу померло у тому пеклі більше – поляків чи українців? Важливо, але це питання слід залишити історикам, натомість справжньою даниною щирій пам’яті є не сухі цифри у звітах, а впорядковані цвинтарі, спільні богослужіння, меморіальні дошки й знаки, гідно перепоховані жертви.
 
Безумовно нам, українцям, важко визнати цей злочин з однієї простої причини. Бо сам факт Волинської різні виносить нас поза межі власного стереотипу вічної жертви, кріпака й покритки. Нам так зручно думати, що у всіх наших бідах винні інші, сильніші сусіди, які нас поневолювали, знищували і розстрілювали, не давали розвиватися, забороняли мову й позбавляли майна, відсилали в Сибір і вважали бидлом. Нам так комфортно цим виправдовувати свою теперішню цивілізаційну відсталість, хвороби нашого суспільства, нашу бідність і злість. Аж ні, виявляється, що не завжди ми були жертвами – часом і ми вдавалися до найжорсткіших, найбільш нелюдських дій. І виправдовувати їх – означає й далі залишати українську свідомість на домодерному рівні розвитку, вірити, що навколо нас досі суцільні вороги, поневолювачі й шовіністи, які тільки й мріють про загарбання нашої земельки та встановлення панщини. Світ давно змінився, і Україна не може залишатися застрашеною наймичкою з ХІХ століття, яка всіх боїться і всіх тихо ненавидить; нам треба змінитися, розвинутися, вирости. Якщо хочемо бути сучасною, нормальною й здоровою спільнотою – мусимо визнати свої гріхи й покаятися, іншого шляху, крім як через Чистилище, просто немає.
 
На п’ятнадцятій хвилині тієї важкої вроцлавської розмови я вибачився і сказав, що це взагалі жахливо, що у стосунках між нашими народами є такі криваві, чорні й випалені сторінки. Я вибачився, і мені відлягло від серця, полегшало. Зараз я хочу ще раз зробити це особисто й публічно, бо годі сподіватися на порозуміння й звичайну людську жалобу від наших політиків і влади – у справах примирення мова перш за все йде між людьми, між потисками рук і чесним поглядом у вічі.
 
Я прошу вибачення у всіх безневинно вбитих, їхніх родичів і нащадків, у всіх, чиє серце також болить від того жаху, який влітку 1943 року став нашою спільною реальністю. Я прошу вибачення й закликаю приєднатися до нього всіх людей доброї волі, яким правдиве прощання з минулим дарує шанс на нове майбутнє. України і Польщі, Польщі і України, на наше з вами спільне майбутнє.
 

Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

Вісті з пострадянських країн

12.07.2013

Amnesty International: «Посмертное осуждение Магнитского – это верх абсурда»

   

В четверг, 11 июля, суд вынес решение в отношении умершего юриста Сергея Магнитского, признав его виновным по уголовному делу и прекратив дело в связи с его смертью. «Сегодняшнее решение – это верх абсурда. Это еще одно свидетельство глубоких проблем в области правосудия в России и зачастую непреодолимых препятствий на пути тех, кто надеется добиться справедливости», – заявил в этой связи глава российского представительства Amnesty International Сергей Никитин.

Российское законодательство допускает возможностьи завершения уголовного расследования в отношении умершего подозреваемого, но только в том случае, когда на этом настаивает его семья. Прокуратура воспользовалась этим положением, чтобы возобновить уголовное преследование юриста уже после его смерти, несмотря на возражения со стороны его семьи и однозначный и последовательный отказ близких Сергея Магнитского от участия в следствии и суде от его имени. В связи с их отказом, Сергею Магнитскому был назначен адвокат государством, но даже госзащитник, как сообщается, назвал процесс над скончавшимся в СИЗО юристом незаконным.

Сергей Магнитский умер в заключении в 2009 году при обстоятельствах, вызвавших серьезное беспокойство касательно того, что его смерть была результатом пыток или иного жестокого обращения, в том числе непредоставления необходимой медицинской помощи, а также применения спецсредств и мер физического принуждения в ответ на его жалобы на нестерпимую боль. Эти обстоятельства не были эффективно расследованы, и никто не понес ответственности в связи с его смертью.

«Вместо непредвзятого и объективного расследования обстоятельств и причин смерти Магнитского в СИЗО, вместо выявления возможных виновных из числа тех, кто до сих пор распоряжается судьбами людей, содержащихся под стражей, силы российского уголовного правосудия были брошены на то, чтобы доказать виновность умершего. Это опасный прецедент, особенно в условиях дальнейшего ухудшения ситуации с правами человека в России» подчеркнул Никитин.

Вісті з пострадянських країн

12.07.2013 | Виталий Портников

Тело Магнитского или Смерть правосудия

   

Это пришло откуда-то из средневековья, когда не найденного или умершего обвиняемого заменяли куклой, чучелом, публично секли это чучело на площади, сжигали, заключали в темницу.

* * *

Времена вроде бы были уже и христианские, но попахивало все это язычеством с его деревянными истуканами, иголками, которыми пронзали сердце куколок, верой в то, что приговор истукану может стать приговором живому – и даже мертвому, отравив его существование в потустороннем мире.

Россия наконец-то возвратилась туда – даром варяжские князья сгоняли жителей ее посадов и сел к ближним речкам, заставляя окунаться, креститься и топить идолов.

Магнитский, ненавистный Магнитский, виновный уже тем, что кому-то из хозяев жизни не удастся съездить на родину своих сбережений, стал тому причиной.

Его судили мертвого – и осудили мертвого. А живого его только замучили. Но что в том преступного, раз он не платил налогов?

Во всем этом есть какая-та чудовищная насмешка, жизнь уже даже не в сумасшедшем доме, к которому все мы привыкли, а в какой-то опере Римского-Корсакова про Снегурочку – вот-вот, кажется, заведут хоровод на могиле и начнут выкапывать, чтобы отвести в холодную и наконец оказать там медицинскую помощь.

Подумать только, в стране, где налоги платят только лохи, где уйти от реальной расплаты с государством является доблестью каждого уважающего себя «олигарха» или высокопоставленного чиновника, – за неуплату хотят посадить труп.

И еще хотят, чтобы эту трагикомедию, эту насмешку над правом, эту продуманную дискредитацию суда мы воспринимали как должное, как смелый ответ «америкосам» – пусть утрутся.

А они не утрутся. С каждым таким шагом цивилизованный мир по ту сторону от Кремля и его индевеющих владений начинает воспринимать безумие как безумие, издевательство как издевательство и крах правовой системы как крах правовой системы – а вовсе не как случайности в развитии, на которые стоит закрыть глаза.

И придет день, когда не только виновникам этого убийства, но и авторам этого чудовищного процесса не будет места в цивилизованном мире.

И они, всегда уходившие от налогов, но требующие их уплаты от человека, который уже не может им ответить, нигде не смогут найти себе места – ни в Нью-Йорке, ни в Лондоне, ни на Лазурном берегу.

Никуда их не пустят, а пустят – так спросят, а спросу они боятся.

И будут они вечно жить в стране, презираемой и обкрадываемой ими, в одной стране с приговоренным ими трупом – худшего наказания для них и не придумаешь.

hro.org

12/07/2013

Міжнародна політика і права людини

15.07.2013 | Мирослав Маринович

Звернення до Президента Коморовського

   

15 липня 2013 року
м. Львів

 

Вельмишановному Панові Броніславу Коморовському
Президентові Республіки Польща

Вельмишановний Пане Президенте!

Інцидент, що стався в Луцьку після поминального богослужіння, сколихнув не лише моє сумління, а й сумління усіх тих, для кого дорогими є цивілізовані стосунки між польським та українським народами.

Ви приїхали на нашу землю як паломник, що в молитві віддав шану жертвам братовбивчого конфлікту. Паломника благословляють і частують, а не ображають.

Ви філігранно розставили політичні акценти свого візиту, щоб виконати свій громадянський обов’язок перед своїм народом і водночас не зранити почуття народу українського. За це дякують і шанують, а не плямують.

Цілили у Вас, Пане Президенте, – потрапили в нас.

Вам, незворушному, достатньо було зняти піджак, щоб ліквідувати наслідки злої волі. Нам, громадянам цієї країни, позбутись лахміття наших проблем значно важче. Вибачте, що бруд цього лахміття торкнувся і Вас.

І мені, й багатьом моїм співгромадянам очевидні закулісні обставини цього інциденту. Ставки у цій невидимій грі високі, і нерви деяким гравцям здають.

Проте атаки проти Вас, хоч і старанно закамуфльовані, свідчать лише про те, що Ваше визнання європейської перспективи України є правильним. Інакше зловмисники просто зігнорували б Вас.

Дякуємо Вам за молитву, Пане Президенте. Кривда, якої Ви зазнали, лише підсилила дію цієї молитви в очах Бога.

Дякуємо Вам за візит, добрі плоди якого невпинно зростатимуть.

Дякуємо Вам за урок гідності як політика і людини.

І ще раз – вибачте нас.

Мирослав Маринович,
проректор Українського католицького університету,
колишній в’язень ҐУЛАҐу

In memoriam...

10.07.2013 | Галя Койнаш
джерело: www.radiosvoboda.org

Безпам’ятство за етнічною ознакою

   

У рамках спільного проекту «Поєднання через важку пам’ять. Волинь, 1943»/«Pojednanie przez trudną pamięć. Wołyń 1943», молоді поляки та українці збирали свідчення очевидців страхітних подій на Волині 1943 року. Вшановували пам’ять жертв різанини, цілих родин разом із дітьми, цілих сіл. Хотіли якнайбільше довідатися про тих українців, які рятували своїх польських сусідів та про поляків, що заступилися за українців.
 
Щира їм подяка за таку ініціативу у час, коли політики та інші, хто прагне підігнати історичні події під власні ідеологічні переконання чи потреби, агресивно нав’язують свої погляди та свідомо спотворюють саме питання.  Намагаються переконати людей, ніби у заяві польського сейму з приводу 70-річчя Волинської трагедії, «український народ звинувачено у здійсненні важкого злочину, до якого насправді він не причетний».
 
Звинувачено «українських націоналістів», а саме ОУН-УПА, що ніяк не рівнозначно українському народові.
 
Цинізм політиків, як завжди, необмежений. Днями 148 народних депутатів України від Партії регіонів і комуністів звернулися до Сейму Польщі з проханням «визнати Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів».
 
Краще б звернулися до президента України, який вважає за можливе не приїхати 14 липня в Луцьк, щоб разом із президентом Польщі молитися за жертв Волинської трагедії, як з польського, так і з українського боку.
 
Нам утовкмачують, ніби є «польська сторона» та «українська». Про які сторони може йтися, коли вбивали дітей сокирами? Ті, хто вбивав невинуватих людей за етнічною ознакою, скоювали найтяжчий злочин, якому немає і не може бути виправдання. Їхня національність не робить інших українців причетними, і не зобов’язує замовчувати гірку правду.
 
Прикро, що в 70-у річницю волинських подій українські джерела інформації так разюче відрізняються від польських та інших джерел. У більшості українських підручників з історії взагалі не зрозуміло, що саме криється за евфемізмами про важкі стосунки між народами.
 
Охоче використовують суперечки щодо кількості жертв, спроби деяких поляків класифікувати злочин як геноцид, щоб нав’язати ідею, що йдеться про якусь ворожість у ставленні до самого народу. Щоб усі чули, як це несправедливо, і глибше не допитувалися. Прихильники Організації українських націоналістів та Української повстанської армії заперечують причетність керівництва ОУН-УПА до політики етнічних чисток. Заперечують частіше за все на рівні риторики, а мали би посилалися на факти та документи, зокрема, й на докази, що той чи інший незручний документ підроблено радянськими спецслужбами.
 
Усі мають право захищати свої переконання, своїх героїв. Але спотворювати історичні факти ані українські, ані польські націоналісти не мають права.
 
А поза риторикою факти в основному відомі. Точніше, їх за бажанням можна знати, хоча можна й приховувати. Про роль Григорія Перегіняка у першому нападі УПА на німців 7 лютого 1943 років довідаємось незалежно від мови. Про напад через день чи два на село Паросля та вбивство майже всіх мешканців треба шукати джерела польською чи англійською мовами.
 
Вітольду Колодинському тепер 82 роки. Розповідає про загибель родини у той день у лютому 1943 року, про рану, отриману від сокири. Дає свідчення про злочин так само, як давали свідчення ті, хто пережив Голодомор. Тільки про його свідчення в Україні знати не хочуть.
 
Не наважусь тут розповісти про ті події – ні про доленосну роль українських поліцаїв-дезертирів, які приєдналися до УПА, ні про те, що були жертви з обох боків, що були й поляки, які вбивали невинуватих людей. Є історики, котрі в тисячу разів більше знають і намагаються докопатися до правди, а не тільки до фактів, що підтвердять їхню версію подій.
 
На жаль, у ЗМІ чути насамперед інші голоси. Аргументи частіше за все до болю знайомі, збігаються з доводами багатьох російських політиків і істориків. Перед і після ухвалення Закону про Голодомор вони так само завзято намагалися переконати людей, що всі розмови про Голодомор, тим паче про геноцид, – тільки політичні спекуляції, спрямовані на погіршення стосунків між народами, що кількість загиблих від голоду перебільшена: ніякого Голодомору не було, страждали всі, не тільки українці, тощо. Зрештою, що все треба розглядати в контексті. Ширшому.
 
За такий «ширший контекст», який називає усі події від 1942 по 1947 роки «другою польсько-українською війною»,  виступає Володимир В’ятрович. Переваги такого тлумачення очевидні: відразу йдеться про «симетрію», про відповідальність обох сторін, про війну зрештою, а не про етнічні чистки, тобто злочин проти людяності. На Волині в ці місяці 70 років тому винищували села, вбивали цивільне населення. Вбивали дітей за етнічною ознакою, і ніякий ширший контекст нам тут не допоможе.
 
28 червня у Варшаві представники Української греко-католицької церкви та Римо-католицької церкви Польщі підписали спільну Декларацію. Патріарх Святослав (Шевчук), зокрема, попросив пробачення «у кожної польської родини, яка втратила ближніх з рук моїх родаків». Кращих слів не знайду.
 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори