пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201325
№25
2013

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

16.09.2013 | Ольга Багалій, Інна Сухорукова

«Харків, Харків де твоє обличчя?»

   

Харківська міська влада хоче скасувати своє ж рішення 2011 року стосовно установки у м.Харкові меморіальної дошки видатному славісту Юрію Шевельову. Українська інтелігенція вже обурена цими подіями. Заяву зробили письменниця Оксана Забужко, Український центр Міжнародного Пен-клубу, до якого входять найвідоміші українські письменники і видавці – такі, як Мирослав Маринович, Андрій Курков, Мойсей Фішбейн та інші. Але що всі ці імена для наших шарікових! Вони будуть допомагати демонтажу пам’ятної дошки, бо насправді не хочуть бачити Харків ані науковим, ані культурним центром.

Нам здається, що праві ті, хто каже, що відомий в усьому світі філолог, мовознавець – славіст, літературознавець Юрій Шевельов (Юрій Шерех) не потребує захисту. Його ім’я вже увійшло в історію, і він вже прославив Україну, її культуру і науку. Отже, незалежно від бажання будь-кого, коли славісти в усьому світі згадують Україну, його ім’я випливає ледь не першим.

А от Харків справді потребує захисту від шарикових, швондерів, які опанували містом.

Усе почалося з того, що у липні 2011 року місцева влада на  прохання Фонду національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича, підтриманого відомими вченими, дозволила встановити на вулиці Сумській 17 меморіальну дошку видатному мешканцю Харкова. Було отримано рішення топонімічної комісії міської ради, текст напису на дошці узгоджений з Департаментом культури харківського міськвиконкому, місце установки меморіальної дошки узгоджено з Департаментом містобудування, архітектури та земельних відносин.

«Для того, щоб виготовити меморіальну дошку та оформити всі документи треба було зібрати близько 15 тис. гривень», – розповідає одна із ініціаторів громадського вшанування видатного харків’янина, Вікторія Склярова. Перший внесок у 20 грн зробила пенсіонерка на Мовному Майдані. Потім, іноді здаючи по 2 грн, долучилися студенти, небайдужі харків’яни, українська інтелігенція. Необхідну суму збирали всім миром, не залучаючи до втілення цієї ідеї великий бізнес та політиків. У березні цього року відбувся «Концерт для Шереха» за участю Сергія Жадана, гурту «Ойра», молодих харківських поетів. Всі зібрані кошти пішли на виготовлення та встановлення пам’ятної дошки за проектом знаного харківського художника-графіка Валерія Бондаря у виконанні скульптора Олександра Демченка.

Але зараз чиновники топонімічної комісії хочуть скасувати своє ж рішення 2011 року на вимогу Голови антифашистського комітету Харківщини Н.Ройтмана. Думка інших членів Харківської територіальної громади, які збирали кошти, доклали багато зусиль до виготовлення цієї дошки, необхідних узгоджень, звісно ж, до уваги не береться.

Хвиля спротиву встановленню цього пам’ятного знаку Юрію Шевельову піднялася для всіх небайдужих до цієї події несподівано. Н.Ройтман обвинуватив Шевельова у «пособництві німецько-фашистським окупантам» в 1941 – 1943 роках. З такими ж звинуваченнями виступив у соціальних мережах губернатор Михайло Добкін, тільки в більш брутальній формі (навіть соромно повторювати ті слова, які дозволив собі державний службовець на адресу громадян!). Антифашистський комітет вимагає демонтувати пам’ятний знак. Але це зробити складно, бо на це потрібне рішення суду.

Взагалі у багатьох харків’ян складається враження, що одна з причин, яка викликала таку реакцію, – це відсутність фашистів у Харкові серед живих. Тож антифашисти вирішили пошукати серед мертвих – вони ж не можуть себе захистити… А виправдовувати існування антифашистського комітету потрібно, бо і так у Харкові «п’ята колона» ніякими креативними акціями не може похвалитися, бо харків’яни у більшості байдуже ставляться до їх дій.

Дошку вже повісили, 3 вересня 2013 року відкрили та освятили в присутності журналістів та телевізійників. Пройшло засідання топонімічної комісії, де виступив Ройтман і заявив, що Шевельов співпрацював з німцями, хоча ніяких доказів він не надав. Таких доказів просто не існує.

Те, що ми знаємо про життя Юрія Шевельова у Харкові у 1941 – 1943 роках свідчить зовсім про інше. Юрій Шевельов залишив свої спогади «Я – мене – мені… (і довкруги)». Він дійсно в своїх спогадах пише, що він не любив радянську владу і не хотів боронити Радянський Союз, бо це не моя держава і не мого народу.

Він дійсно писав статті до газети «Нова Україна» – список цих статей ми маємо – і можемо надати всім бажаючим, в тому числі і членам топонімічної комісії, але всі ці статті присвячені питанням української мови, долі письменників та поетів. Єдина стаття, присвячена політиці, – це «Брудні наміри більшовиків», в якій Ю.Шевельов пише про те, що «Заповіти Леніна, як відомо, взявся гідно продовжувати Сталін. Цей «батько» свого народу, який в ім’я безглуздих експериментів губив і катував незліченні маси людей, а з особливою, може, насолодою українців…». Думаємо, що зараз в Україні залишилося не так вже багато людей, які не згодні з цими словами, написаними в 1942 році. Хіба що «антифашист» Ройтман?

Але все це не є доказами співробітництва Ю.Шевельова з окупантами.

Біда в тому, що «антифашисти» або не знають, або не хочуть знати, як виживали харків’яни в 1941-1943 році. В Харкові у листопаді 1941 року було кинуто радянською владою більше ніж 200 тисяч осіб. Після відступу радянських військ, виконання наказів Сталіна про залишення ворогу «спаленої землі» в місті були спалені всі харчові запаси, підірваний водогін, опалення, трамвай. Окупанти ввели комендантську годину.

І в цих умовах треба було жити й харків’яни якось виживали, навіть відкрили декілька шкіл, працювали два факультети університету, працювала університетська бібліотека.

Юрій Шевельов також, як і більшість харків’ян, голодував, повинен був ще й турбуватися про стареньку матір, яка прожила разом з ним все життя. Оскільки він походив з німецької родини (його батько і матір вихідці з шляхетних московських родин етнічних німців – батько Шевельова, Володимир Шнайдер, монархіст і генерал-майор російської імператорської армії, у зв’язку з початком Першої світової війни з патріотичних міркувань вирішив змінити своє прізвище з Шнайдер на Шевельов), Юрій Шевельов міг зареєструватися як фольксдойче, що давало б йому можливість отримати поліпшений продуктовий пайок і швидко покинути Харків. Але він цього не зробив і не покинув рідний Харків. Робота в газеті «Нова Україна» давала хоч якийсь мізерний заробіток, щоб виживати.

Так, він продовжував працювати при німцях, але це ніяк не стосувалось ані служби в поліції, ані іншої співпраці з окупантами. Він викладав у школі, працював у напівспаленій бібліотеці ім. Короленко.

У лютому 1943 року, коли німці відступали від Харкова, Шевельов виїхав до Львова, потім поїхав за кордон і решту життя прожив в Америці, де розвивав українознавство і став одним з найбільш відомих мовознавців-славістів всього світу.

Так, він дійсно не любив радянську владу і Сталіна, але не менше він не любив Гітлера. Гітлер і Сталін – дві страшні рівнозначні постаті історії ХХ  сторіччя. Чи треба доводити, що радянська влада творила злочини? У 1991 році народ України на референдумі дав відповідь, чи бажає він знаходитись у складі Радянського Союзу.

Юрій Шевельов – лауреат Шевченківської премії. Отже, державна влада віддала йому шану, якої цей видатний вчений заслуговує. Але Харків став зараз містом, де як ніде в Україні, влада бажає повернутися до совкових традицій – у всьому, і, перш за все, в культурі. Сама нелюбов Юрія Шевельова до радянської влади для харківських шарікових і швондерів – вже злочин. І от вони ганьблять наше місто, піднімаючи галас з приводу встановлення пам’ятної дошки Шевельову. Українська інтелігенція вже обурена цими подіями. Заяву зробили письменниця Оксана Забужко, Український центр Міжнародного Пен-клубу, до якого входять найвідоміші українські письменники і видавці – такі, як Мирослав Маринович, Андрій Курков, Мойсей Фішбейн та інші. Але що всі ці імена для наших шарікових! Вони будуть допомагати демонтажу пам’ятної дошки, бо насправді вони не хочуть бачити Харків ані науковим, ані культурним центром. Вони не поважають історію Харкова, особливо події, які їм не подобаються, не розуміючи, що історичні події – це реальність, а трактування цих подій невігласами та підлабузниками – це явище тимчасове.

Невже місцевій владі дуже хочеться перетворити Харків на таке собі провінційне містечко, головне в якому – фейєрверки та лавочки?! Лячно подумати, в яку бридку прірву занурилося наше рідне місто. І Харків постійно потрапляє з однієї ганьби в іншу.

Громадський комітет зі вшанування 105-річчя Юрія Шевельова, створений в Харкові, вже заявив, що рішення топонімічної комісії щодо заборони встановлення меморіальної дошки Шевельову сфальсифіковано. Члени топонімічної комісії Олег Яцина та професор Ігор Муромцев, які брали участь в засіданні топонімічної комісії під головуванням Олексія Хорошковатого підтвердили, що комісія голосувала тільки за одне питання, а саме: Зібрати додаткову інформацію про діяльність Ю.В. Шевельова під час німецько-фашистської окупації Харкова у 1941-1943 роках, звернувшись до компетентних органів і наукових організацій. Але в повному протоколі з’явилось ще три пункти:

  1. Відмінити рішення комісії 24.05.2011 (через відсутність вичерпних документів по цьому питанню).
  1. Після отримання необхідної інформації знов розглянути на засіданні комісії питання о наявності чи відсутності достатніх підстав для встановлення меморіальної дошки Ю.В.Шевельову
  2. Рекомендувати Харківському міському голові розглянути питання про скасування рішення міського голови від 06.07.2011 р. через необхідність нового розгляду питання встановлення меморіальної дошки Ю.В.Шевельову в м. Харкові.

Присутня на засіданні топонімічної комісії О.Ю. Багалій, член ХПГ, підтверджує, що голосування членів топонімічної комісії проводилося в закритому режимі – журналістів та представників громадських організацій, які були присутні на цьому засіданні, вигнали з зали засідань, чим в черговий раз позбавили журналістів права на доступ до інформації.

Після того, як члени топонімічної комісії проголосували, до журналістів та представників громадських організацій вийшов заступник голови топонімічної комісії і зачитав текст, за який проголосували члени комісії. Питання, які вписані в протокол, не ставились на голосування. Тобто, йдеться про звичайне шахрайство.

Встановлення меморіальної дошки відомому в світі вченому – це честь для нашого міста. А все, що робить «антифашист» Ройтман і місцева влада – ганьба для Харкова і харків’ян.

Багато харків’ян прекрасно розуміють, що потрібно поставити владі цілком логічні питання: що робить СБУ, якщо за останні два роки у Харкові та й в Україні з’явилася несподівано така кількість фашистів? Чи знає СБУ осередки цих фашистських організацій, їх програмні документи, членів фашистських партій? Якщо дійсно у Харкові така велика кількість фашистів, чому з цим ганебним явищем бореться тільки громадський антифашистський комітет?

Є питання і до істориків міста Харкова, і до тих, хто так помпезно, по-совковому святкував 70 років визволення Харкова від німецьких окупантів. Чому вони бояться об’єктивно висвітлювати, як жили харків’яни в період 1941 – 1943 років? Фактично існує єдине серйозне дослідження цього періоду, зроблене доктором історичних наук Анатолієм Скоробагатовим, але воно адресоване, перш за все науковцям. Широким масам харків’ян майже нічого невідомо про цей період життя Харкова.

То як нам жити в такому оточенні нетерпимості до української культури, повної зневаги до ініціатив громадськості, членів територіальної громади Харкова, які мають відмінні думки від членів «антифашистського» комітету і деяких членів топонімічної комісії?

Політика і права людини

26.09.2013

Заява Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

   

Знищення у Харкові меморіальної таблиці Юрія Шевельова виявило глибинну хворобу українського суспільства.

Справедливо буде охарактеризувати цю ганебну акцію як антиукраїнську: на жаль, лише в нашій державі можливий такий патологічний феномен, як відверта зневага правлячої еліти до народу, коштом якого вона благоденствує, до його культури та прав тих громадян, які по-іншому бачать минуле та мають інші вартості.

Згадана акція виявляє також глибинний антидемократизм не лише безпосередніх її замовників, тобто харківської обласної та міської влади, а й керівництва нашої держави, яке надає цій владі необхідне політичне прикриття. Ігнорувати думку інтелектуалів Харкова та усієї України в такий брутальний та цинічний спосіб може тільки влада, яка глибоко зневажає це суспільство.

Нарешті, увесь цей шабаш харківських українофобів виявляє їхнє глибоке безкультур’я. Він викликає з непам’яті демонів минулого, які руйнували безцінні культурні пам’ятки, обставляючи цей вандалізм «рішеннями законної влади». Неймовірно, що ці демони можуть так вільно сіяти зло в нинішній Україні.

Ніхто не вилікує українське суспільство, крім нас самих. Всі члени Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу вимагають негайного розслідування інциденту, покарання винних, відшкодування втрат ініціаторам встановлення меморіальної дошки, майнові права яких були брутально порушені невідомими крадіями мистецького артефакту при цілковитій бездіяльності правоохоронців. Ми також вимагаємо усунення з посади голови Харківської обласної державної адміністрації Михайла Добкіна, під політичним патронатом якого відбувся явний злочин. Межу допустимого в цивілізованій державі ними перейдено – має наступити час відповідальності перед народом України.

Ми звертаємось до всіх наукових, громадських і політичних інституцій не мовчати у цей вирішальний момент і спрямувати до керівництва держави свій протест. Йдеться навіть не про честь і добре ім’я славного сина України – Юрія Шевельова. Йдеться вже про честь і добре ім’я всієї України.

 

Мирослав Маринович,

Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу

Катування та жорстоке поводження

05.09.2013 | Степан Терновий

Європейський комітет з питань запобігання катуванням оприлюднив доповідь про візит на Україну в грудні 2012 року

   

У доповіді підкреслюється необхідність здійснення подальших заходів у боротьбі з жорстоким поводженням із засудженими.

 

5 вересня 2013 року, Страсбург. Комітет Ради Європи із запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) опублікував доповідь про свій спеціальний візит в Україну, що відбувся у грудні 2012, разом з відповіддю української влади. Основною метою візиту було перевірити, як ув’язнених, які відбувають покарання, лікують в так званих "виправних колоніях ".

 

Доповідь КЗК вказує, що мало місце певне поліпшення ставлення до ув’язнених з боку персоналу виправної колонії № 89 у Дніпропетровську, яку Комітет вперше відвідав 2009 року. Схоже, що заходи, здійснені, аби покласти край жорстокому поводженню з ув’язненими, яке спостерігалось під час попереднього візиту, почали приносити свої плоди.

 

Крім того, поводження з засудженими жінками у Качанівській виправній колонії № 54, яка розташована у Харкові, в цілому не викликають серйозної тривоги. Проте, що стосується сили, нібито використаної співробітниками колонії проти Юлії Тимошенко під час її переводу до Центральної клінічної лікарні № 5 у Харкові у квітні 2012 року, у доповіді висловлені сумніви в ретельності розслідування, проведеного в цьому випадку.

 

На противагу цьому, у Олексіївській виправної колонії № 25, що у Харкові, та Стрижавській виправної колонії № 81, що недалеко від Вінниці, у делегації Комітету склалося враження, що жорстоке поводження з ув’язненими стало майже штатною функцію підтримки порядку та боротьби з тюремною субкультурою. Співробітники зазначених колоній використовують ретельно підібрані групи ув’язнених з метою забезпечення покірної поведінки всіх ув’язнених, з самого початку їхнього перебування в колонії. Опитані ув’язнені скаржилися на жорстоке поводження з ними в цих установах, яке може бути визначено, як катування.

 

Комітет рекомендував наступні подальші дії у боротьби з жорстоким поводженням з ув’язненими у виправних колоніях :

I) що обумовлюють зміни на самому високому рівні і розробку етичного кодексу поведінки тюремного персоналу

II ) поліпшують відносин між персоналом та ув’язненими (у тому числі боротьба з корупцією)

III ) посилюють роль медичного персоналу у профілактиці жорстокого поводження

IV) більш чітко визначають межі застосування сили та поліпшують підготовку відповідного персоналу

V ) забезпечують ефективність розслідування випадків можливого поганого поводження, зокрема, шляхом невідкладного створення національної команди, яка спеціалізується на розслідуванні подібних справ

VI ) впроваджують ефективний національний превентивний механізм.

 

У своїй доповіді Комітет зазначає, що умови утримання жінок, які відбувають довічне ув’язнення, значно покращилися. Однак, основні рекомендації, зроблені раніше щодо утримання чоловіків, які відбувають довічне ув’язнення, ще не виконані . У зв’язку з цим Комітет виступає проти практики установки камер відеоспостереження у камерах, де перебувають ув’язнені цієї категорії.

 

У ході візиту делегація Комітету розглянула ситуацію Юлії Тимошенко. Умови її утримання були визнані належними, а надання їй медичних послуг у клінічній лікарні № 5 у Харкові не викликало особливих зауважень. Однак, КЗК наполегливо закликає українську владу забезпечити конфіденційність медичної інформації Тимошенко, а також не вживати щодо неї надмірних заходів безпеки, зокрема, це стосується відеоспостереження приміщень, в яких вона перебуває.

 

У своїй відповіді, українська влада представила інформацію про вжиті заходи для вирішення деяких термінових питань, піднятих КЗК в доповіді за результатами свого візиту. Зокрема, запобіганню катувань та антикорупційні заходи у виправних колоніях та інших пенітенціарних установах; результати, отримані органами прокуратури при розгляді ймовірного жорстокого поводження з ув’язненими з боку персоналу та розробку керівних принципів з використання "технічних засобів спостереження та контролю" (у тому числі відеоспостереження). Що стосується Юлії Тимошенко, українська влада посилається на рішення Європейського суду з прав людини від 30 квітня 2013 року, в якому суд не знайшов ознак катувань та нелюдського поводження або такого поводження чи покарання, що принижує гідність.

 

Звіт про візит та відповідь були оприлюднені на прохання української влади і доступні англійською та українською мовами на веб-сайті Комітету: http://www.cpt.coe.int .

Катування та жорстоке поводження

16.09.2013 | Степан Терновий

Лікарі Харкова та Києва скаржаться на терор з боку керівництва

   

Драматична ситуація склалася у місті Харкові, де в обласному центрі екстреної медичної допомоги на сьогоднішній день звільнилося вже 80 працівників. З повідомлення співробітника Харківської швидкої допомоги активного профспілкового активіста Віталія Білоуса стало відомо, що умови роботи погіршуються до неможливості, бригад катастрофічно не вистачає, медиків просто експлуатують як хочуть, великий наплив дзвінків, а автотранспорт та обладнання залишає бажати кращого.

Є інформація, що звільнені співробітники найчастіше пишуть заяви «за власним бажанням», а у тих, хто намагався написати в заявах про невідповідні умови праці, виникали проблеми з документами та працевлаштуванням на інше місце роботи.
Також Віталій повідомив, «... негативних фактів досить багато , всі вони викладені у відповідних заявах і відправлені до прокуратури та Міністерства охорони здоров’я України. Поки реакція нульова ... »

 

Колега Віталія,  лікар Київської станції швидкої допомоги, Голова Незалежної профспілки працівників екстреної (швидкої) медичної допомоги Максим Іонов сповіщає: «Мені пощастило побувати на одній з нарад, де головний лікар із пронизливою наполегливістю заявив, що « – ми нікого не тримаємо і утримувати не збираємося, кому до снаги, можуть йти працювати касирами в магазин «Сільпо» ... » . При цьому він озвучив заробітну плату лікарів і фельдшерів , яку ні я , ні мої колеги ніколи не отримували. Можливо, нам держава і дає зарплату понад 4 тисяч гривень , але покарання та відрахування з нашої «кровної» надбавки за інтенсивну працю регулярно знімаються. У підсумку на руки доходить – прожитковий мінімум».

Суттєва надбавка до заробітної плати, про яку сповіщено на початку 2013 року, як стверджує пан Іонов, виявилась рекламним трюком: «Як було заявлено, вже розроблені формули за якими 20% з 40% будуть вираховувати з використанням терміну «індивідуальні показники в роботі», який не прописаний ні в Законі «Про екстрену медичну допомогу», ні в постанові Кабінету Міністрів, а придумана нашої адміністрацією. По суті, це виявиться ще одним інструментом тримання працівників «на гачку»

Пан Максим розповідає, що нього зняли 50 % надбавки, за те, що він надавав допомогу дитині п пажкому стані в приймальному відділенні лікарні, що на думку адміністрації було порушенням трудової дисципліни. «Я повинен був кинути дитину на очах у батьків і своїх колег, розвернутися і виїхати.», – каже пан Іонов і продовжує: «Наказ про моє покарання був підписаний заднім числом, коли я пішов у відпустку. Зате ставити крапельниці чиновникам та здійснювати перевезення за домовленостями з начальством ми повинні по 2 години і більше...»

Інший приклад, ще більш скандальний, розбирався на рівні колегії головного управління охорони здоров’я міста Києва. Це історія про надання допомоги громадянці Росїі. В неї була кровотеча і через це довелося посадити літак в аеропорту «Бориспіль». За порятунок життя цій жінці, лікаря Н. підстанції № 9 покарали доганою, а це зняття всіх надбавок і премій на цілий рік. В результаті чого цей лікар потрапив до лікарні з порушенням ритму серця. На цей час він оформлює інвалідність. Серівльна профспілка лікаря підтримати відмовилася  через те, що наказ про догану йому був підготовлений раніше. Але навіть колегія ГУОЗ Києва на цю ситуацію ніяк не вплинула, оскільки - «мафія безсмертна», – зітхає Максим Іонов, – «То ми маємо надавати допомогу людям, чи займатися приписками, що вклалися в 10 хвилин?»
 
Завершив свою сумну розповідь про стан справ у столичній "швидкій" Максим Іонов такими словами: «... нещодавно я брав участь у засіданні громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я України, де виступав один із заступників міністра, який на критику у бік реформи відповів: «ми знаємо про труднощі в реформуванні галузі, вони відбуваються через діяльності головних лікарів та адміністрації на місцях....»
 
За матеріалами  innocentsua

* * *

Можна тільки порадіти, що вище керівництво МОЗ знає ситуацію. Тільки от, чому знаючи її, воно нічого не робить, чому воно її не виправляє? Натомість же продовжує ПіАр’ити реформу, яку важко назвати гуманною, – як по відношенню до лікарів, так по відношенню і до пацієнтів. 

Право на справедливий суд

12.09.2013

«Дніпропетровські теракти» були «освячені» СБУ?

   

Засідання Індустріального райсуду в Дніпропетровську призводить до шокуючих висновків.

Слідчі СБУ мали можливість ще в листопаді 2011 року викрити терористів, але не скористалися нею і допустили вибухи 27 квітня. Такий висновок можна зробити після показів свідків в Індустріальному суді.

11 вересня свідчення давали реалізатор, який стверджує, що продав мобільний телефон та стартовий пакет МТС підсудному Федоряку у листопаді 2011 року, а також слідчий СБУ Олег Смоляренко, який керував оперативно-слідчою групою, яка розслідувала перший вибух у Дніпропетровську в листопаді 2011 року.

Реалізатор каже, що детально описав особу, яка купила у нього телефон і стартовий пакет, ця обставина підтверджується і протоколом допита цього свідку від 27.12.2011 року. Крім того, на запитання головуючої, чи знає він когось, хто знаходиться на лаві підсудних, він беззаперечно визнав Федоряка, що свідчить про його добру пам’ять на обличчя.

За версією слідства саме цей покупець відправляв з купленого номера смс-повідомлення «терористичного характеру» до СБУ. Під час допиту ще 27.12.2011 року, реалізатору демонструвалося відео з камер зовнішнього спостереження, на якому він упізнав того покупця, . Тобто виходить, що станом на грудень 2011 року слідчі мали детальний опис підозрюваного, зроблений свідком, та зображення підозрюваного на відео.

Вказавши, що саме він керував слідчо-оперативною групою, та мав усі необхідні повноваження на надання доручень для проведення оперативних заходів, слідчий Смоляренко не зміг згадати, які дії були здійснені правоохоронцями для встановлення особи цього покупця та його розшук.

«Це не дивно, оскільки в матеріалах справи немає жодного документа, який би підтверджував щонайменші спроби слідчих знайти підозрюваного у терактах. Не складався фоторобот, не було здійснено навіть спроб зняти зображення з камер спостереження з місця, де відбулася реалізація стартового пакету Федоряку, а вже наявне у слідства відео не поширювалося для розшуку цієї особи», - пояснив адвокат Дмитра Реви Віталій Погосян.

Слідчий Смоляренко дивувався у засіданні, чому йому задають такі очевидні запитання. На що суддя Вікторія Ігнатенко красномовно заявила: «Ми бачили, як проводяться у вас слідчі дії. Там все так добре проводиться… А ось тут все інакше проводиться, розумієте», - зазначила суддя, якій дісталася справа «терористів» з усіма її нестиковками та фальсифікаціями.

«Із самих же матеріалів справи, досліджених у суді, випливає, що слідство мало всю необхідну інформацію, аби встановити місцезнаходження Віталія Федоряка і припинити діяльність так званої терористичної групи. Але відповідні дії не були зроблені, і менш ніж через півроку у центрі Дніпропетровська сталося чотири потужних вибухи та постраждали десятки людей. Якщо працівники СБУ такі некомпетентні, то за що вони отримали свої нагороди та подяки за «успішне розслідування»?  А якщо вони дійсно професіонали, то напевно могли знати, хто і як готував ці теракти, допустили ці вибухи, фактично ставши співучасниками злочину проти суспільства», - заявила адвокат і сестра Дмитра Реви Оксана Томчук.

Всі ми бачили поширене в ЗМІ відео особи в червоній куртці, яка за версією слідства заклала вибухівку в магазин «Сільпо» в Запоріжжі. Під час розгляду справи з’ясувалося, що перед Сукачовим, який буцімто і закладав цю вибухівку, до супермаркету завітав Федоряк – розвідник, який повинен був з’ясувати, де там знаходяться камери спостереження. Отже, якщо обличчя особи, яка закладала вибухівку, була закрите мобільним телефоном, то розвідник Федоряк йшов з відкритим обличчям, та дивився безпосередньо в ті камери, які фіксували в подальшому його подільника.

Знов ніхто нікого не шукав, маючи такі відеоматеріали. Випадковість?

Чи не забагато випадковостей у цій справі, яка все більше розвалюється  на очах?

(Наш інформ.)

 

 

 

Право на справедливий суд

13.09.2013

Заява про тиск на захист Дмитра Реви

   

В машині адвоката Дмитра Реви, його рідної сестри Оксани Томчук розбили скло і забрали низку документів, пов’язаних із захистом Реви. Про це вона дізналася зранку 13 вересня біля свого будинку в Дніпропетровську.

«Про розбите скло в машині мені зранку повідомили сусіди. Нічого з цінних речей не зникло: у машині були дорогі окуляри, шкіряна візитниця, дитяче крісло, свідоцтво про народження мого сина,  – нічого із цих речей не взяли. Навіть магнітолу не намагалися витягти. Все, що в першу чергу цікавить грабіжників – на місці. Проте перетрушені всі документи. Забрали лише ті з них, де стояло прізвище Реви»,  – повідомила Оксана Томчук.

Вона каже, що зниклі документи є важливими, але вони не становлять таємниці та стосуються виключно справи про теракти у Дніпропетровську, Запоріжжі і Харкові, адвокатської та громадської діяльності пані Томчук як захисниці Дмитра Реви та координатора громадської ініціативи «4Reva».

«У неділю 8 вересня у мене раптом посеред мосту через Дніпро спустило колесо в автомобілі. На СТО сказали, що причиною міг бути зумисний поріз. Тоді я не надала цьому особливого значення. Сьогодні я розумію, що прорізане колесо і вторгнення в мою автівку взаємопов’язані події. Розцінюю це як спробу психологічного тиску і залякування захисту і родини Реви. Можливо, це провокація, спрямована на ескалацію конфлікту у справі. Останнім часом ми викрили цілу низку системних фальсифікацій у справі, які стосуються не лише Дмитра, який абсолютно непричетний до терактів. Крім дзвінка з його телефону Сукачову, зробленого не Ревою, а працівником СБУ, ми викрили знищення правоохоронцями відеодоказів, підкидання листів із начебто вимогами терористів. А буквально щойно ми виявили, що спецслужби могли запобігти серії терактів у Дніпропетровську у квітні минулого року і задовго до них заарештувати Сукачова з Федоряком, бо мали відео з зображенням останнього і свідка, який його упізнав після першого вибуху у Дніпрі в листопаді 2011 року. За це все мають відповідати цілком конкретні люди в погонах, яким, напевно, видається за краще утопити всі ці факти в інформаційному шумі.

Я вважаю, що в керівництва правоохоронних органів достатньо розуму, щоби не діяти такими методами. І зараз вони, як ніхто інший, мають бути зацікавлені в тому, щоби знайти цих зацікавлених провокаторів і зловмисників. Додам лише одне - мене це не зупинить, ми доможемося того, щоби Рева був на волі, а українці знали, хто і чому насправді підривав Дніпропетровськ»,  – заявила Оксана Томчук.

Наразі вона чекає на приїзд міліції на місце події та складання відповідних документі та заяви про злочин.

(Наша інформ.)

Кримінально-виконавча система

09.09.2013 | Володимир Бочаров-Туз

Як у засудженого квартиру відібрати? І на його права начхати

   

Для того, щоб позбавити засудженого права на користування жилим приміщенням і зняти його з реєстрації, Хортицький районний суд міста Запоріжжя просто зробив зниклою ув’язнену людину, яка… регулярно відвідувала судові засідання.

Наприкінці 2011 року до Хортицького районного суду Запоріжжя була подана позовна заява, автор якої просила визнати якогось громадянина Д.П.Ю. таким, що втратив право на користування квартирою та, відповідно, зняти його з реєстраційного обліку.

Аргументуючи свою вимогу, позивач повідомила, що в даній квартирі зареєстровано 4 людини – вона, двоє її дітей і відповідач – Д.П.Ю. При цьому останній з 2005 року за цією адресою не проживає. Крім того, в ході засідання заявниця запевняла, що вона розшукувала відповідача, проте так і не змогла знайти, і, відповідно, місце його знаходження їй невідомо. Факт відсутності Д.П.Ю. підтвердили 3 свідки і акт житлово-експлуатаційного управління, складений на підставі опитування сусідів.

Вислухавши позивача, свідків та дослідивши письмові докази, пославшись на ст. 72 Житлового кодексу України, суд ухвалив заочне рішення – «зниклого» Д.П.Ю. позбавити права на квартиру та зобов’язати відділ громадянства, еміграції та реєстрації фізичних осіб Хортицького РВ ГУПВД в Запорізькій області зняти його з реєстраційного обліку.

Хоча насправді «зниклий» Д.П.Ю. нікуди не зникав. Протягом останніх майже 4-х років, починаючи з 2005, він знаходився не так далеко від будівлі суду. Ба більше, у 2005-2007 роках його регулярно можна було бачити в цьому ж суді. І про це напевно знали заявниця, один зі свідків і, скоріше за все, сам суддя.

Справа в тому, що, починаючи з 2005 року Д.П.Ю. перебував у Запорізькому слідчому ізоляторі. При цьому його справу, за якою він був поміщений у СІЗО, розглядали у тому ж Хортицькому районному суді міста Запоріжжя. А позивач, яка вирішила виписати його з квартири, і один зі свідків були учасниками ще одного судового процесу, який проходив у 2010 році за участю самого Д.П.Ю.

Крім того, викликає сумнів, що ні суддя, ні секретар суду не знали, що в цьому ж Хортицькому суді майже 4 роки судили «зниклого» відповідача, привозячи його регулярно на засідання із Запорізького СІЗО.

За словами Д.П.Ю., «закривання» очей суду на справедливість обійшлося заявниці в 1000 $. Звісно, цю інформацію підтвердити неможливо, втім, як і неможливо пояснити логічними причинами «незнання» працівників суду про місцезнаходження Д.П.Ю.

Однак, рішення суду призвело до таких реальних фактів:
• Д.П.Ю. позбавили права користування житловим приміщенням і зняли з реєстрації;
• основним квартиронаймачем стала заявниця;
• пізніше в квартирі зареєстрували якогось І.О.О., при цьому заявниця виписалася, зробивши І.О.О. основним квартиронаймачем;
• незабаром І.О.О., приватизувавши квартиру, продав її.

На всі процедури пішло менше року.

Для того, щоб позбавити засудженого права на користування жилим приміщенням і зняти його з реєстрації, Хортицький районний суд міста Запоріжжя просто зробив зниклою ув’язнену людину, яка… регулярно відвідувала судові засідання.

Наприкінці 2011 року до Хортицького районного суду Запоріжжя була подана позовна заява, автор якої просила визнати якогось громадянина Д.П.Ю. таким, що втратив право на користування квартирою та, відповідно, зняти його з реєстраційного обліку.

Аргументуючи свою вимогу, позивач повідомила, що в даній квартирі зареєстровано 4 людини – вона, двоє її дітей і відповідач – Д.П.Ю. При цьому останній з 2005 року за цією адресою не проживає. Крім того, в ході засідання заявниця запевняла, що вона розшукувала відповідача, проте так і не змогла знайти, і, відповідно, місце його знаходження їй невідомо. Факт відсутності Д.П.Ю. підтвердили 3 свідки і акт житлово-експлуатаційного управління, складений на підставі опитування сусідів.

Вислухавши позивача, свідків та дослідивши письмові докази, пославшись на ст. 72 Житлового кодексу України, суд ухвалив заочне рішення – «зниклого» Д.П.Ю. позбавити права на квартиру та зобов’язати відділ громадянства, еміграції та реєстрації фізичних осіб Хортицького РВ ГУПВД в Запорізькій області зняти його з реєстраційного обліку.

Хоча насправді «зниклий» Д.П.Ю. нікуди не зникав. Протягом останніх майже 4-х років, починаючи з 2005, він знаходився не так далеко від будівлі суду. Ба більше, у 2005-2007 роках його регулярно можна було бачити в цьому ж суді. І про це напевно знали заявниця, один зі свідків і, скоріше за все, сам суддя.

Справа в тому, що, починаючи з 2005 року Д.П.Ю. перебував у Запорізькому слідчому ізоляторі. При цьому його справу, за якою він був поміщений у СІЗО, розглядали у тому ж Хортицькому районному суді міста Запоріжжя. А позивач, яка вирішила виписати його з квартири, і один зі свідків були учасниками ще одного судового процесу, який проходив у 2010 році за участю самого Д.П.Ю.

Крім того, викликає сумнів, що ні суддя, ні секретар суду не знали, що в цьому ж Хортицькому суді майже 4 роки судили «зниклого» відповідача, привозячи його регулярно на засідання із Запорізького СІЗО.

За словами Д.П.Ю., «закривання» очей суду на справедливість обійшлося заявниці в 1000 $. Звісно, цю інформацію підтвердити неможливо, втім, як і неможливо пояснити логічними причинами «незнання» працівників суду про місцезнаходження Д.П.Ю.

Однак, рішення суду призвело до таких реальних фактів:
• Д.П.Ю. позбавили права користування житловим приміщенням і зняли з реєстрації;
• основним квартиронаймачем стала заявниця;
• пізніше в квартирі зареєстрували якогось І.О.О., при цьому заявниця виписалася, зробивши І.О.О. основним квартиронаймачем;
• незабаром І.О.О., приватизувавши квартиру, продав її.

На всі процедури пішло менше року.

Разом з тим, сам Д.П.Ю., незважаючи на те, що до цих пір знаходиться в пенітенціарній установі, має рішучий намір відстоювати свої житлові права.

Вісті з пострадянських країн

13.09.2013

Кыргызстан: и здесь иностранные агенты

   

Депутаты Жогорку Кенеша Турсунбай Бакир уулу и Н. Мадалиев внесли на общественное обсуждение законопроект о внесении дополнений и изменений в некоторые законодательные акты (закон КР «О некоммерческих организациях», Закон КР «О государственной регистрации юридических лиц, филиалов (представительств)», Уголовный кодекс КР).

Как говорится в справке-обосновании, проект закона разработан в целях обеспечения открытости, публичности, транспарентности деятельности некоммерческих организаций, в том числе структурных подразделений иностранных некоммерческих организаций, а также некоммерческих организаций, выполняющих функции иностранного агента, и финансируемых из иностранных источников – иностранных государств, их государственных органов, международных и иностранных организаций, иностранных граждан, лиц без гражданства либо уполномоченных ими лиц, получающих денежные средства и иное имущество от указанных источников.

Так, иностранной некоммерческой организацией будет являться организация, не имеющая извлечения прибыли в качестве основной цели своей деятельности и не распределяющая полученную прибыль между участниками, созданная за пределами территории Кыргызской Республики в соответствии с законодательством иностранного государства, учредителями (участниками) которой не являются государственные органы.

Кроме того, предлагается ввести правовой статус для некоммерческой организации, созданной в Кыргызстане, и получающей денежные средства и иное имущество от иностранных государств, их государственных органов, международных и иностранных организаций, иностранных граждан, лиц без гражданства либо уполномоченных ими лиц, получающих денежные средства и иное имущество от указанных источников (за исключением открытых акционерных обществ с государственным участием и их дочерних обществ) (далее – иностранные источники), и, которая участвует в том числе в интересах иностранных источников в политической деятельности, осуществляемой на территории Кыргызской Республики. Такая некоммерческая организация будет являться некоммерческой организацией, выполняющей функции иностранного агента.

При этом некоммерческая организация будет признаваться участвующей в политической деятельности, осуществляемой на территории Кыргызстана, если независимо от целей и задач, указанных в ее учредительных документах, она участвует (в том числе путем финансирования) в организации и проведении политических акций в целях воздействия на принятие государственными органами решений, направленных на изменение проводимой ими государственной политики, а также в формировании общественного мнения в указанных целях.

К политической деятельности не относится деятельность в области науки, культуры, искусства, здравоохранения, охраны здоровья граждан, социальной поддержки и защиты граждан, социальной поддержки инвалидов, защиты материнства и детства, пропаганды здорового образа жизни, физической культуры и спорта, защиты растительного и животного мира, а также благотворительная деятельность.

Следовательно, при получении денежных средств и имущества от иностранных источников в целях осуществления вышеуказанной деятельности, некоммерческая организация не может быть признана некоммерческой организацией, выполняющей функции иностранного агента.

В отношении некоммерческой организации уполномоченный орган в сфере государственной регистрации имеет право:

– запрашивать у органов управления некоммерческой организации их распорядительные документы;

– запрашивать и получать информацию о финансово-хозяйственной деятельности некоммерческих организаций у органов государственной статистики, налоговых органов, и иных органов государственного надзора и контроля, а также у кредитных и иных финансовых организаций;

– направлять своих представителей для участия в проводимых некоммерческой организацией мероприятиях;

– проводить проверки соответствия деятельности некоммерческой организации, в том числе по расходованию денежных средств и использованию иного имущества, целям, предусмотренным ее учредительными документами, в порядке, установленном уполномоченным органом;

– в случае выявления нарушения законодательства Кыргызской Республики или совершения некоммерческой организацией или ее структурным подразделением действий, противоречащих целям, предусмотренным ее учредительными документами, вынести ей письменное предупреждение с указанием допущенного нарушения и срока его устранения, составляющего не менее месяца. Предупреждение, вынесенное некоммерческой организации, может быть обжаловано в вышестоящий орган или в суд.

– приостанавливать своим решением на срок не более шести месяцев деятельность некоммерческой организации, выполняющей функции иностранного агента, которая не подала заявление о включении ее в реестр некоммерческих организаций, выполняющих функции иностранного агента, в соответствии с Законом Кыргызской Республики «О государственной регистрации юридических лиц, филиалов (представительств). Решение о приостановлении деятельности такой некоммерческой организации может быть обжаловано в суд.

В случае приостановления деятельности некоммерческой организации ей запрещается проводить массовые акции и публичные мероприятия, использовать банковские вклады, за исключением расчетов по хозяйственной деятельности и трудовым договорам, возмещению убытков, причиненных ее действиями, уплате налогов, сборов и штрафов.

Если в течение установленного срока приостановления деятельности некоммерческой организации, она подаст в уполномоченный орган заявление о включении ее в реестр некоммерческих организаций, выполняющих функции иностранного агента в соответствии с Законом Кыргызской Республики «О государственной регистрации юридических лиц, филиалов (представительств)», такая некоммерческая организация возобновляет свою деятельность со дня ее включения в указанный реестр.

В случае непредставления структурным подразделением иностранной некоммерческой организации в установленный срок информации, предусмотренной настоящей статьей, а также в случае, если деятельность структурного подразделения иностранной некоммерческой организации не соответствует заявленным в уведомлении целям, а также представленным в соответствии с настоящей статьей сведениям, соответствующее структурное подразделение иностранной некоммерческой организации может быть исключено из реестра филиалов и представительств международных организаций и иностранных некоммерческих организаций по решению уполномоченного органа.

Кроме того, в целях защиты основ конституционного строя, обеспечения обороны и безопасности государства, нравственности, здоровья, прав и свобод других лиц, уполномоченный орган вправе вынести структурному подразделению иностранной некоммерческой организации мотивированное решение о запрете направления денежных средств и иного имущества определенным получателям указанных средств и иного имущества.

Также законопроектом предлагается внесение соответствующих сопутствующих изменений в Закон Кыргызской Республики «О государственной регистрации юридических лиц, филиалов (представительств)»(статьи 5 и 11) и Уголовный кодекс Кыргызской Республики (статья 259) (далее – УК КР), изложив ее в новой редакции и дополнив нормой об ответственности за создание некоммерческой организации (включая некоммерческую организацию, выполняющую функции иностранного агента) либо структурного подразделения иностранной некоммерческой организации, деятельность которых сопряжена с побуждением граждан к отказу от исполнения гражданских обязанностей или к совершению иных противоправных деяний, а равно за руководство такой организацией либо структурным подразделением, установив штраф в размере от ста до четырехсот расчетных показателей либо лишение свободы на срок до трех лет.

Кроме того, также предлагается в части 1 статьи 259 УК КР за создание религиозного или общественного объединения, деятельность которых сопряжена с насилием над гражданами или иным причинением вреда их здоровью, а равно руководство таким объединением, изменить срок наказания в виде лишения свободы, увеличив его с трех до четырех лет.

10.09.2013

По материалам АКИpress (Новости из Кыргызстана)

Міжнародна політика і права людини

26.09.2013

Заява Української Гельсінської спілки з прав людини з нагоди 70-х роковин Волинської Трагедії

   

Цінності прав людини людство вистраждало у роки Другої світової війни в буквальному сенсі. Не випадково у Загальній декларації прав людини 1948 року було наголошено на тому, що саме зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства.

Одним з таких варварських актів, що стоїть поруч із злочинами сталінських та нацистських репресій, Голодомору та Голокосту, що донині бентежить нашу совість, є Волинський злочин 1943 року.

Обопільно непоступлива позиція українського та польського підпілля у питанні про післявоєнне майбутнє Волині та Східної Галичині мала наслідком масове вбивство цивільного населення цих територій. Як нацисти, так і комуністи цілеспрямовано сприяли ескалації міжетнічних конфліктів – як, наприклад, в ході насильницьких депортацій цивільного польського населення Західної України комуністами (1940) та Дистрикту Люблін нацистами (1942), або вбивства радянською владою в’язнів тюрем НКВС, переважно українців (1941). Крім того, нацисти активно застосовували колективну відповідальність цивільного населення за дії партизан та дали зразок кривавої етнічної чистки – «остаточного розв’язання єврейського питання». Крайні ідеології та практика обох тоталітарних режимів возносили насильство, як засіб досягнення мети, тоді як цінність окремого людського життя була девальвована, як ніколи. До окупованого регіону у 43-у наближався фронт бойових дій, активізувалися дії радянських партизан. У таких умовах керівництвом польського націоналістичного підпілля та ОУН водночас виношувалися плани нейтралізації супротивників, котрі могли завадити включенню спірних територій до вимріяних ними незалежних повоєнних держав, України та Польщі. Нейтралізувати озброєного супротивника було непросто, натомість мирне населення видавалося значно більш доступною жертвою…

8-9 лютого 1943 року перша сотня УПА під командою Г. Перегіняка здійснила збройний напад на село Паросля у Сарненському повіті Райхскомісаріату Україна, населене переважно поляками. Жертвами цього злочину стали близько 150 цивільних мешканців Парослі, серед яких були жінки, діти та літні люди. Трагедія у Парослі стала початком масової «антипольської акції» УПА на Волині, що мала на меті «очищення» території від етнічних поляків[1]. Криваві розправи над польськими мешканцями волинського краю сягнули свого апогею у квітні-серпні 1943 року. У відповідь на терор підрозділів УПА збройні загони польського підпілля та німецька окупаційна влада розв’язали терор й проти мешканців українських сіл. У вир взаємної жорстокості, вбивств, грабунків та спалення сіл за короткий час було втягнуто численні групи деморалізованого місцевого населення.

«Волинська різанина» 43-го, під час якої гинули переважно поляки, незабаром розрослася у страхітливу епідемію взаємного винищення двох братніх народів, котра у наступні роки поширилася також на Східну Галичину та Поділля, Холмщину, Надсяння та Карпати. На захід від Бугу та Сяну вже переважно мешканці українських та лемківських сіл – а серед них жінки, малі діти та літні люди – стали жертвами вояків Армії Крайової, «батальйонів хлопських», інших підрозділів націоналістичного підпілля, що постали після розпуску АК, а також внутрішніх військ Польщі. Лише один трагічний приклад – у березні 45-го у селі Павлокома, що над Сяном, польським загоном під командою поручника АК Ю. Бісса було замордовано близько 360 цивільних українців.

Загальну кількість жертв з обох сторін нині можна встановити тільки орієнтовно. За приблизними оцінками польських істориків у братовбивчому конфлікті 1943 – 1947 років загинуло від 60 до 100 тисяч етнічних поляків, з них близько 50 тисяч. мешканців Волині). Кількість жертв з української сторони – приблизно у три рази менша. Українські історики все ще не готові представити свої узагальнюючі дані.[2]

У абсолютній більшості жертвами конфлікту стали не бійці партизанських загонів, а саме беззбройні селяни. Близько мільйона етнічних поляків були змушені назавжди покинути Волинь, Східну Галичину та Поділля. Близько 630 тисяч українців та лемків було виселено з рідних країв у повоєнній Польщі, у тому числі 150 тисяч мирних мешканців у насильницький спосіб депортовано з прадідівських земель в ході операції «Вісла». Непоправних втрат завдано багатовіковому історико-культурному спадкові обох етносів на усій території їхнього жорстокого протистояння від Збруча до Сяну, котра колись була їхньою спільною вітчизною, а нині стала краєм тисяч безіменних могил.

Ті трагічні події, котрі направду сягнули розмірів велимасштабної гуманітарної катастрофи, досі не отримали належної історичної, морально-етичної та правової оцінки в Україні. Їхній смутний відгомін впродовж десятиліть стримує розвиток добросусідських взаємин між двома нашими народами.

Втім, варто зазначити, що у повоєнний період зроблені певні кроки для встановлення історичної правди про кривавий україно-польський конфлікт часів Другої світової, для увічнення пам'яті його жертв, подолання ворожих стереотипів у суспільній свідомості. 70-і роковини Волинської трагедії змушують нас до чергових зрушень у справі зміцнення міжнаціонального діалогу, становлення відносин порозуміння та примирення між українцями та поляками, формування поваги до цінностей людської гідності та прав людини. Адже саме на цих цінностях базується нині європейське співтовариство вільних країн, наблизитися до якого прагне Україна.

Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ), котра об’єднує 29 недержавних правозахисних недержавних організацій та вважає себе спадкоємицею традицій Української Гельсінської групи, вважає необхідним оприлюднити власну позицію з нагоди 70-х роковин Волинського злочину.

УГСПЛ щиро вітає участь Президента Польщі у цьогорічних поминальних урочистостях в Луцьку, спільну декларацію ієрархів Української греко-католицької церкви та Римо-католицької церкви Польщі, підписану у Варшаві у липні, а також численні ініціативи польських та українських інтелектуалів у справі порозуміння та примирення між українцями та поляками. Натомість щонайменше подиву заслуговує те, що Президент України цього року ухилилися від участі в урочистостях з нагоди скорботних роковин та від оприлюднення будь-яких заяв.

На жаль, роковини Волинської трагедії позначилися подіями, котрі свідчать про живучість у суспільній свідомості та діях політиків стереотипів минулого. Все ще бракує прецедентів вшанування невинних жертв братовбивчої війни. Натомість – надто багато випадків, коли «діалог» зводиться до вивільнення агресії, тиражування історичних міфів, повторення взаємних звинувачень та політичних інтриг.

У зв’язку з цим УГСПЛ висловлює жаль з приводу надто однобічної Ухвали Сейму Польщі від 12 липня 2013 року, що таврує виключно злочини УПА та возвеличує героїзм виключно польських вояків. За нашою оцінкою, скандальний лист 148 народних депутатів України до Маршалка Польського Сейму, в свою чергу, видається провокаційним за формою та необґрунтованим з огляду на цілковиту демонізацію ролі ОУН-УПА в історії.

Український національно-визвольний рух власною боротьбою з окупантами вписав в історію чимало героїчних сторінок. Але не бракує у цій історії й темних сторінок, котрі сьогодні викликають у нас смуток та сором. Часом досягти шляхетної цілі – вільної України – націоналісти намагалися негідними засобами. Етнічна чистка польського населення на Волині та Східній Галичині – одна найчорніших сторінок нашої історії.

Однак варто пам’ятати й про те, що ставлення українських націоналістів до «антипольської акції» 43-го було далеко не одностайним. Наприклад, лідери «мельниківського» крила ОУН однозначно засуджували засоби, якими здійснювалася «антипольська акція». Принципово не брав участі у етнічній чистці на Волині командувач «першої УПА» Т. Бульба-Боровець та його вояки. Принаймні частина чільних лідерів ОУН-Б (М. Лебідь, М. Степаняк) ставила під сумнів доцільність братовбивчої війни з поляками на Волині, визнавала її як безперечну помилку. У жовтні 43-го Провід ОУН-Б навіть видав заяву, у якій засуджував масові вбивства польського цивільного населення, хоч вона вже не могла зупинити кровопролиття. Ймовірно, що масові акції «деполонізації» Волині було розпочато за злочинними наказами голови Крайового проводу ОУН-Б Дм. Клячківського («Клима Савура»), військового референта ОУН В. Івахіва, провідника ОУН на східній Волині І. Литвинчука.

Поза сумнівом, ці накази не можна виправдати ані з правових, ані з морально-етичних, ані з політичних міркувань. Адже є всі підстави вважати, що альтернатива кривавому сценарію розв’язання конфлікту за спірні території у 1943 році існувала. У цьому сенсі варто нагадати, що лондонський Уряд Польщі у березні 43-го видав тези у справі української політики, де гарантував громадянські та національно-культурні права українців у повоєнній державі. Нарешті, Українська греко-католицька церква вустами свого митрополита Андрея Шептицького послідовно засуджувала терор, як засіб досягнення політичних цілей – у посланні «Не убий!» наприкінці 1942 року митрополит Андрей застерігав: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви».

На жаль, лідери українського та польського націоналістичного підпілля не почули цього застереження. У взаємному протистоянні вони втратили шанс спільної протидії окупантам та ненасильницького вирішення існуючих територіальних протиріч. Провал переговорів між представниками польського уряду, АК та ОУН, поширення у 44-у році братовбивчого конфлікту на Східну Галичину посилили у обох таборах позиції радикальних націоналістів, а серед простого люду розпалили до краю взаємну ненависть.

У післявоєнний час знадобилися десятиліття зусиль людей доброї волі, спрямованих на глибоке переосмислення нашої спільної історії, подолання ворожих стереотипів та пошук шляхів до примирення за принципом: «прощаємо і самі просимо прощення». Але примирення вочевидь можливе на ґрунті історичної правди: жертви конфлікту, їхні кати та рятівники повинні бути названі, могили загиблих віднайдені та вшановані – незалежно від того, «свої» це, чи «чужі» могили. А для того, аби щиро простити, вочевидь слід бути спроможним пережити «власну» провину та оцінити масштаби «чужої» людської трагедії не за звичною логікою «око за око», натомість з принципово інакших, справді гуманістичних позицій.

З прикрістю мусимо визнати, що українська історіографія за 70 років не сформувала цілісної та об’єктивної картини тих трагічних подій. Не доводиться дивуватися, що погляди на роль українського націоналістичного руху у Другій світовій війні досі живляться міфами та разюче різняться в сучасній Україні: від однозначної героїзації, до суцільного осуду. Братовбивчий конфлікт на Волині та Галичині, Холмщині та Надсянні залишається маловідомим в Україні. Засвоєння його трагічного досвіду досі не стало надбанням національної самосвідомості, тоді як саме глибоке знання історії є однією з передумов запобігання подібним трагедіям у майбутньому. Однобічний радикалізм оцінок історичних подій 30 – 40-х років у медіа-просторі наводить на думку про те, що не так багато в Україні людей, готових позбутися історичних міфів та взяти на себе моральну відповідальність за злочини деспотій минулого: як комуністичних, так і націоналістичних. Нарешті, неподоланність тоталітарного мислення та героїзація насильства стоять перешкодами для органічного засвоєння українським суспільством цінностей прав людини, стримують поступ України до європейського співтовариства, побудованого саме на принципах поваги до цих цінностей.

70-і роковини Волинської трагедії позначилися дискусією довкола питання про правову кваліфікацію етнічних чисток, вчинених по відношенню до цивільного населення українськими та польськими збройними формуваннями, в контексті норм Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року (далі – Конвенція), Четвертої Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року з Додатковими протоколами до неї 1977 року (далі – Женевська конвенція), а також Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 1998 року (далі – МКС).

УГСПЛ не вважає цю дискусію надуманою, такою, що має чисто теоретичне значення. Оцінка вчинених злочинів на основі міжнародних правових угод і в наш час має велике значення для усвідомлення необхідності засудження практики насильницького розв’язання міжнаціональних протиріч, для сприйняття суспільством цінностей гуманізму та верховенства права.

У згаданій Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» геноцид визначений як «дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», зокрема, через вбивство членів такої групи. Звинувачення у вчиненні злочину геноциду згідно з Конвенцією може бути пред’явлено фізичним особам, незалежно від того, є вони правителями, посадовими, або приватними особами, організованими комбатантами, або «стихійними месниками». Рішення про визнання особи винною у геноциді може приймати національний, або міжнародний кримінальний суд, або спеціальний міжнародний трибунал, що має мандат ООН – по аналогії з Міжнародним трибуналом по Югославії, або Руанді. Варто зауважити, що на момент україно-польського конфлікту 1943 – 1947 років ці питання не були достатньою мірою врегульовані нормами міжнародного гуманітарного та кримінального права, самого поняття «геноцид» не існувало у теорії права (проблему ретроактивного застосування Конвенції) залишаємо поза розглядом).

Римський статут МКС містить аналогічне з Конвенцією визначення геноциду, а крім того, передбачає кримінальну відповідальність за злочини проти людяності та військові злочини. Злочин проти людяності у цій міжнародній угоді «означає будь-яке з наступних діянь, які здійснюються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо: вбивство; винищення; поневолення; депортація або насильницьке переміщення населення…». МКС має юрисдикцію тільки щодо злочинів, скоєних після дати набрання чинності Римського статуту, тобто після 1 липня 2002 року. Будь-яка особа не підлягає кримінальній відповідальності відповідно до статуту МКС за діяння, скоєні до його вступу в силу.

Виходячи з норм та дефініцій Конвенції та Римського статуту МКС, УГСПЛ вбачає ознаки злочинів проти людяності у етнічних чистках та депортаціях цивільного населення, котрі здійснювали у 1943 – 1947 роках керівники українських та польських збройних формувань, а також державне та військове керівництво у нацистській Німеччині, Радянському Союзі та повоєнній Польщі.

Кваліфікація згаданих етнічних чисток як геноциду є проблематичною. Справді, стосовно Волинського злочину 43-го маємо достатньо історичних підстав для того, аби стверджувати, що етнічні чистки серед цивільного польського населення краю, розпочаті на підставі наказів окремих керівників ОУН-Б та УПА, мали організований та масовий характер і мали за мету фізичне знищення польської національної меншини на спірній території. Для кваліфікації геноциду необхідно довести, що існував, поза всяким сумнівом, умисел на знищення. Волинський злочин необхідно досліджувати далі для встановлення повної картини цієї трагедії.

УГСПЛ вкотре змушена звернути увагу на те, що Україною досі не ратифіковано Римський статут МКС. Цей крок давно на часі – як одна з передумов наближення нашої країни до Європейського співтовариства. Та головне – як одна з гарантій неповторення у майбутньому злочинів, подібних до Волинської трагедії.

Трагічні події братовбивчого україно-польського конфлікту на Волині та Східній Галичині, Холмщині та Надсянні у 1942-1947 роках все ще потребують історичного вивчення, глибокого переосмислення, морально-етичної оцінки. Цей шлях належить пройти насамперед українському суспільству – яким би тривалим та болісним він не був.

УГСПЛ у зв’язку з цим заявляє про власну прихильність до принципів верховенства права, гуманізму та ненасильства при розв’язанні будь-яких протиріч: міждержавних, міжетнічних, міжрелігійних, громадянських і т. ін. Ми переконані, що заслуговують на моральний осуд злочини проти людяності та геноциду – і не має значення, наскільки високою метою їх було продиктовано та хто їх вчинив.

Втрата у 40-і роки багатьох десятків тисяч життів невинних людей для нас однаково трагічна – незалежно від того, вважали себе ці люди українцями чи поляками.

11.09.2013

 

[1] Проф. Г. Мотика «Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943 – 1947 рр»; Київ, Видавництво «ДУХ І ЛІТЕРА», 2013. – 360 с.

[2] Проф. Я. Грицак «Нарис історії України. Формування модерної української нації у ХІХ – ХХ ст.» Київ: Генеза, 1998. – 249 с.

Нові видання

18.09.2013 | Ольга Гончарова, Харківська правозахисна група

Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів

   

Видавництво «КЛІО»  видало збірник  «Василь Стус: Поет і Громадянин». Цю книгу впорядкував Василь Овсієнко. До книги увійшли спогади та роздуми друзів, знайомих та родичів, які вважали своїм обов’язком зберегти  подробиці життя цієї надзвичайної людини. Хтось написав чи розповів по свіжому сліду, і ці свідчення найцінніші, інші - з відстані часу, і це виважені оцінки. Упорядник відібрав для цієї книги спогади 74 авторів.

Спогади про Василя Стуса почало збирати видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка одразу після загибелі Поета. Тоді Осип Зінкевич і Микола Француженко впорядкували й зредагували книжку «Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників». Вийшла ця книга в Канаді в 1987 році.

Поет і громадянин  - це не дві різні його іпостасі. Це цілісна Особистість не лише національного, а й вселюдського масштабу. У цьому переконуєшся, читаючи свідчення й оцінки людей різних національностей і різного світогляду. Більшість цих спогадів – це ще й роздуми сучасників про Поета і Громадянина, які слід зберегти для молодих поколінь.

Василь Стус живе сьогодні. Доказ тому – зростання інтересу до його творчості й особи.

Книжка адресована насамперед молодому поколінню українців, яке потребує щоб попереду йшов хтось бездоганний і відважний.

Людина морального абсолюту, яка знає, що «обов’язки сина народу, відповідального за цей народ, - єдині обов’язки».

Книга вийшла за підтримки Фундації ім. І.Багряного (США) та ЗАТ «Оболонь».

Бюлетень "Права Людини", 2013, №25

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори