пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201302
№02
2013

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

25.01.2013 | Всеволод Речицький,конституційний експерт ХПГ

Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина

   

Ідея обмеженого правління або дуже близька до неї ідея верховенства права, з якої виріс сучасний конституціоналізм, виникла ще в Середньовіччі під впливом низки факторів. Верховенство права – у широкому сенсі даного поняття – означає, що в суспільстві склався консенсус стосовно того, що існуюче право є справедливим, що воно передує політичній владі і стримує будь-якого можновладця у будь-який час. Тобто сувереном у даному випадку є не живий правитель чи володар, а абстрактний закон. Це також означає, що будь-яка політична влада отримує свою легітимація лише за умови, якщо вона санкціонована законом, правом.

Відомо, що ще у ХІІ столітті право католицької церкви суттєво вплинуло на принцип верховенства права й обмеженого правління, оскільки саме автономія церкви від держави допомогла встановити засновану на принципах розуму правову систему. Адже для того, щоб заснувати верховенство права в якості обмежувача уособленої в живих людях політичної влади, недосить було застосувати теоретичний принцип, який зобов’язував би можновладців коритися вимогам закону. Спочатку право мало втілитися у реальних інститутах, які були «за природою речі» наділеними автономією від держави, а тому й здатні обмежувати її свавілля. Саме таким інститутом у Європі ХІІ століття була католицька церква.

Пізніше англійський філософ Д.Локк (1632-1704) писав, що закони, які керують поведінкою людей, мають свою внутрішню ієрархію й поділяються на закони божественні, цивільні й громадської думки (доброго імені). У свою чергу, нобелівський лауреат з економіки і політичний філософ Ф.фон Гаєк (1899-1992) неодноразово підкреслював, що ідея вищого закону, який керував би ординарними законами, не є новою. Уже у ХVIII столітті вона прочитувалась у концепції права Божого, або права Природи і Розуму. При цьому первісне припущення того, що подібний закон слід позитивно викласти на папері, належить американським колоністам. Заме звідси, як зазначив пізніше американський теоретик права Р.Дворкін (1931), виросла добре відома дворівнева конституційна теорія. Її перший рівень встановлював, чиї саме вірування та життєві ідеали мають правити за конституційний зразок, а другий – відповідав на питання про конкретний зміст конституційних положень.

З плином часу в історії сформувалися дві головні сфери нормування суспільного життя: публічна і приватна. Владні (політичні) повноваження підлягали розповсюдженню на першу із них. У подальшому ідея органічного публічного права виявилася «вибуховою», оскільки саме вона довела й утвердила наявність універсального конституційного права, спільного для всіх.

З тих пір, на думку Ф.фон Гаєка, ідея органічного конституціоналізму передбачає усвідомлення людьми тієї обставини, що політична влада має діяти у відповідності до певних принципів, й що політичні керівники мають обиратися на свої посади для здійснення того, що вважається правильним з точки зору даних принципів, а не для утвердження того, що вважають правильним вони самі.

І хоча окремі конституції можуть суттєво відрізнятися за своїми мовними, світоглядними, культурними та іншими параметрами, англосаксонська ідея обмеженого правління (верховенства права) склалася в якості універсальної вимоги індивідуальної свободи, виборності керманичів й права народу контролювати хід державних і громадських справ.

У цьому сенсі англійська неписана конституція, яка першою втілила у собі ідею верховенства права, була потім лише формалізована у писаній Конституції США 1787 року. І хоча в Західній Європі політичне життя ще й досі знаходиться під сильним впливом «живого» парламентського права, органічний конституціоналізм вирішив ідею правового забезпечення обмеженого правління в універсальній формі.

Ідею обмеженого правління у її сучасній інтерпретації можна розпізнати у відомій теорії справедливості американського політичного філософа Д.Ролза (1921-2002). На думку Д.Ролза, категорія справедливості являє собою нормативну угоду, на яку погодились би всі люди, не маючи можливості сказати багато, якщо взагалі що-небудь, відносно субстанціонального змісту даної угоди. У близькому до цього сенсі він писав про концепцію правильного як про сукупність загальних за змістом і конкретних за застосуванням принципів, які мають сприйматися суспільством у якості інстанції, до якої звертаються конфліктуючі вимоги сторін. Розмірковуючи над засадами політичної справедливості, Д.Ролз неодноразово підкреслював ту обставину, що глибоке розуміння її принципів якраз і становить основу сучасного конституціоналізму.

Таким чином, концепція обмеженого правління виходить із того, що індивіди, які живуть у волелюбній і демократичній країні, не визнають того, що лише державі належить право визначати й формулювати їх суб’єктивні права. Адже, на їх думку, подібні права належать їм безпосередньо від природи. Більше того, політичний лібералізм виходить із того, що індивіди сприймають будь-який уряд як продукт власної з ним угоди. У цьому сенсі система органічних політичних відносин між громадянами і державою є системою впорядкованої свободи, яка й становить основу соціального порядку. Не дивно, що становлення доктрини обмеженого правління по-новому визначало зміст таких понять як моє і твоє, вимагаючи рішучого обмеження державного Левіафана[1] конституційними рамками.

Повертаючись до ідеї обмеженого правління у теорії справедливості Д.Ролза, необхідно визнати, що саме сформульовані у цій теорії принципи визначають основу сучасної концепції політичного лібералізму, закладеної в основу органічного конституційного права. Дана концепція служить тому, щоб люди зверталися до неї як до абстрактного регулятора публічних відносин, вищого критерію, який дозволяє їм правильно тлумачити той або інший основний закон. Слід зазначити, що будь-яка більш широка доктрина навряд чи може бути прийнята у якості основ конституційного ладу.

Ідею обмеженого правління не можна глибоко зрозуміти також без правильного усвідомлення позиції громадянського суспільства у системі конституційних координат. Зокрема, сучасний конституціоналізм виходить із того, що громадянське суспільство не може і не повинно розглядатися як суспільство-асоціація, яке має якісь інші, окрім збереження власної свободи, цілі та інтереси. Звідси витікає методологічний висновок про те, що свобода громадянського суспільства є таким втіленням громадянських чеснот, яке можна обмежувати правом виключно з метою її (свободи) захисту чи охорони. Потенційно можливий «обмін» громадянської свободи на вигоди добробуту чи життєвого комфорту визнається у даній системі фундаментальних політичних взаємин принципово неприйнятним.

На жаль, практичний досвід спочатку буржуазних, а пізніше й соціалістичних революцій схилив людей до того, щоб перейти від розуміння природи права як втіленої справедливості до його позитивістської трактовки – зведеної у закон волі держави. У соціалістичних країнах ХХ століття у якості засад конституціоналізму використовувалась пануюча комуністична ідеологія. Зокрема, у Радянському Союзі тривалий час зберігалась і підтримувалась загальна переконаність у тому, що зміст конституційних норм має визначатися сукупністю директивних рішень КПРС. Сприйняття парадигми конституціоналізму у гіпертрофовано ідеологічній формі стало характерною ознакою більшості тоталітарних політичних режимів.

Що ж стосується більш універсального погляду на проблему, то хоча у романсько-германській теорії правових джерел не визнається апріорного існування права, її прихильники все-таки погоджуються із тим, що право міститься не лише в законодавчих актах. Тобто і тут пошук права співпадає з пошуком справедливості, а це невідворотно веде до переконання у тому, що будь-який закон є протиправним, якщо він несправедливий. Потреба у справедливості передбачає, у свою чергу, визнання цінності свободи, яка є характерною потребою всіх вищих тварин. Відповідно, закон, який відкидає свободу як вищу соціальну цінність, не може визнаватися справедливим і правовим. З іншого боку, поняття справедливості і людської свободи є історично змінюваними. Тобто все те, що вважається органічно виправданим за даних  обставин у конкретному суспільстві, прямо впливає на його уявлення про свободу, справедливість, владу і роль права.

У свою чергу, в англійсько-саксонській правовій системі право – це втілений Розум. І хоча філософ Т.Гоббс (1588-1679) щиро вважав, що законом є не літера, а лише те, що відповідає вищому задумові Творця, зрозуміти його тезу можна лише за умови, що задум Творця є розумним. На думку ж політичного мислителя Ж.-Ж.Руссо (1712-1778), мудрий законодавець лише формалізує правила, які органічно уже утвердилися в світі. Так, органічні закони політики передбачають у нього верховенство, єдність та неподільність (суверенітет) політичної волі народу. Право служить для Ж.-Ж.Руссо не джерелом, а кодифікацією органічно вироблених прав і свобод людини. Законодавець не може створювати людські права і свободи, оскільки вони, за природою речей, передують будь-якому свідомому намірові.

Описуючи Велику французьку революцію 1789 року у загальному контексті еволюції права, дослідники вказували на те, що перш ніж ухвалити позитивну конституцію, Національна асамблея спочатку сформулювала метафізичні основи державності. І лише після цього розпочався довгий і пристрасний процес написання основного закону. Все це свідчить про те, що ідеї свободи, обмеженого правління і верховенства права подолали непростий шлях, перш ніж втілитися у конкретній конституційній формі. 

Ідея обмеженого правління має також свій геополітичний аспект, на що одним із перших вказав видатний німецький філософ Гегель (1770-1831). Зокрема, у його філософії права політична природа людини аналізується у зв’язку з характером прив’язаного до певної частини світу народу. Утім, ще Т.Джефферсон (1743-1826) писав про те, що конституційні принципи США виникли на основі поєднання засад англійської неписаної конституції з ідеями органічного права і американського здорового глузду.

З іншого боку, важливою рисою конституціоналізму як втілення ідеї обмеженого правління є те, що становлення конституційних принципів відбувалося на тлі глобальних, світових процесів. Ще й сьогодні на міжнародному рівні ведуться дебати про те, чи варто державі бути мінімальною і піклуватися лише про безпеку, фізичне і моральне благо нації, чи вона може запропонувати народам щось суттєво більше. Загалом, оптимальне визначення простору свободи і її правильного співвідношення із владою залишається універсальною проблемою конституціоналізму.

Гарантування свободи через закріплення у основному законі переліку суб’єктивних прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів вважається нині класичним. Проте дієвість будь-яких конкретних прав і свобод залежить від ставлення конкретної нації до свободи в цілому. Наприклад, ідея А.Швейцера (1875-1952) про те, що фундаментом права є гуманізм, так само як і ідея К.Маркса (1818-1883) про те, що в демократії законом стає саме буття людини, розуміється по-різному в залежності від різних національних контекстів.

З іншого боку, ідеям обмеженого правління і правової держави притаманний яскравий універсалізм. Правова держава виходить із аксіоми, яка вважається нині універсальною: громадянам дозволено все, що не заборонено законом. Не дивно, що більшість основоположних конституційних ідей батьків-засновників США – Т.Джефферсона, А.Гамільтона (1755/57-1804), Д.Медісона (1751-1836) та Д.Адамса (1735-1826) визнаються сьогодні аксіомами вільного світу.  



[1] Левіафан – уособлення сильної держави у політичній концепції Т.Гоббса.

Політика і права людини

15.01.2013
джерело: 5.ua

«Саджати за висловлення думки – це дикунство»

   

Як повідомляє «5 канал», «Чорний комітет» обіцяє нові антивладні графіті.

Графіті із зображенням людини, схожої на президента, із простреленою головою – і надалі з’влятимуться у різних містах України.

Так в ініціативній групі «Чорний комітет» відреагували на вирок сумського суду, який покарав 2-ма роками обмеження волі Михайла Писарцова та Дмитра Данилова за те, що вони на стіні будинку нанесли зображення, схоже на Віктора Януковича. Ігореві Генненку присудили рік і вісім місяців в’язниці і Володимиру Наконечному доведеться відсидіти рік у трудовій колонії.

Тим часом, правозахисники заявили – малювання трафаретів, хай навіть і з таким змістом, не є виявом екстремізму. Мовляв, у такій ситуації людину можна покарати за пошкодження майна, але в жодному разі не саджати за ґрати.

Аркадій Бущенко, правозахисник: «Саджати, притягати до кримінальної відповідальності просто за висловлення думки, за вираження певних поглядів - це вже дикунство з мого погляду. Ніякого стосунку до екстремізму це не має».

Богдан Тицький, представник ініціативної групи «Чорний комітет»: «Ці трафарети – це загальнонародна творчість. Їх малюють як в Сумах, у Львові, так і у інших містах. Напевне, представники правоохоронних органів вирішили показати себе прихильними до нинішнього режиму і посадити всіх тих, хто не підконтрольний».

У прокуратурі Сумської області вже заявили: чотирьох студентів засуджено не за малювання трафаретів із Януковичем, а за хуліганство.

Там повідомили, що слідство встановило причетність засуджених до цілої низки хуліганських дій у Сумах у період з грудня 2010-го по серпень 2011-го. В результаті були пошкоджені житлові будинки, зупинки громадського транспорту, об’єкти комунальної власності та корпуси вищих навчальних закладів. Збитки від цих хуліганських дій – кажуть у прокуратурі – сягають десятків тисяч гривень.

Впровадження норм європейського права

31.01.2013 | Автор интервью Сергей Сидоренко
джерело: www.kommersant.ua

Анна Юдковская: заключение под стражу за отказ признать свою вину — вопиющее нарушение

   

Судья ЕСПЧ от Украины рассказала "Ъ" о делах Юрия Луценко и Юлии Тимошенко, изучаемых судом. Европейский суд по правам человека (ЕСПЧ) в Страсбурге в последние годы стал обязательной инстанцией при рассмотрении дел с участием украинских политиков и зачастую объектом критики с их стороны. О практике рассмотрения дел, имеющих политическую составляющую, а также об особенностях исполнения решений Европейского суда по правам человека специальному корреспонденту "Ъ" рассказала судья АННА Юдковская, принимающая участие в рассмотрении всех жалоб, поданных против нашей страны.

С.С. - В июле 2012 года ЕСПЧ принял решение по делу бывшего главы МВД Юрия Луценко. В конце января он получил денежную компенсацию, но по-прежнему остается в тюрьме. На ваш взгляд, выполнила ли Украина предписания ЕСПЧ?

А.Ю. - Исполнение решений ЕСПЧ по конкретному делу — это прерогатива государства под контролем Комитета министров Совета Европы (КМ СЕ). И для судьи было бы крайне неэтично высказывать свои рекомендации до получения выводов КМ.

С.С. -  Но вы готовили это решение и знаете его. Почему суд не предписал в самом решении освободить Юрия Луценко, как это было сделано по другим делам?

А.Ю. - Знаете, я слышала упрек в наш адрес о том, что суд не включил в решение фразу об освобождении Юрия Луценко, хотя, действительно, в практике ЕСПЧ были случаи, когда суд прописывал такую индивидуальную меру. Это решения по делам Тенгиза Ассанидзе против Грузии, Эйнулы Фатулаева против Азербайджана. Но дело Юрия Луценко очень отличается от них. ЕСПЧ только в исключительных случаях указывает в решении, как именно нужно восстанавливать права заявителя. Возьмем, к примеру, дело Тенгиза Ассанидзе: человек был оправдан решением национального суда, но продолжал содержаться под стражей. Когда ЕСПЧ потребовал освободить его, тогдашний председатель суда Жан-Пол Коста написал в особом мнении: было бы аморальным в этой ситуации предоставить Грузии возможность самостоятельно решать, каким образом поправить положение заявителя. А Эйнула Фатулаев был осужден за акт разжигания национальной розни и подстрекательство к терроризму, хотя ЕСПЧ установил, что это осуждение противоречит ст. 10 Европейской конвенции по правам человека (далее — Конвенция.—"Ъ"), гарантирующей свободу слова. Просто его высказывания не совпали с мнением руководства страны, и восстановить его нарушенное право на свободу слова можно было только путем освобождения из тюрьмы.

Что касается первой жалобы господина Луценко, по которой вынесено решение ЕСПЧ, то тут ситуация иная. Суд рассматривал очень узкий аспект — не осуждение заявителя, а его арест на стадии досудебного следствия. И на тот момент, когда ЕСПЧ рассматривал дело, заявитель уже находился под стражей не в качестве меры пресечения, а по приговору, вступившему в законную силу. Поэтому никаких конкретных индивидуальных мер ЕСПЧ не прописал.

С.С. -  На какой стадии сейчас находится дело экс-премьера Юлии Тимошенко?

А.Ю. - На стадии подготовки решения. Как вы знаете, в ЕСПЧ процесс обычно проводится письменно, и лишь в особых случаях проходят устные слушания. По делу госпожи Тимошенко такие слушания состоялись 28 августа, после чего суд начал подготовку решения. Коммуникация со сторонами по этому делу полностью завершена. Уверяю, никакой задержки здесь нет.

С.С. -  Когда суд вынесет решение по делу Юлии Тимошенко?

А.Ю. - Я не могу точно ответить на этот вопрос, надеюсь, что в скором времени решение будет обнародовано. Понимаете, дело в том, что от ЕСПЧ в Украине ожидают слишком многого, и суд с его нынешней колоссальной загруженностью не может оправдать эти ожидания, каким бы приоритетным ни было данное дело. К примеру, дело господина Луценко, которое также являлось приоритетным, было рассмотрено за год и 8 месяцев, и для суда это — рекорд скорости, учитывая, что в деле проводились публичные слушания. А упомянутое дело Ассанидзе, по которому также проводились слушания и приоритетность которого вряд ли вызывает сомнения, находилось на рассмотрении около трех лет. Жалоба же от госпожи Тимошенко была подана в августе 2011 года, соответственно, дело на сегодня находится на рассмотрении около полутора лет, и было бы по меньшей мере странным в этой ситуации упрекать суд в каких-либо задержках. В случае, когда публичных слушаний не проводится, процедура проходит несколько быстрее — если не ошибаюсь, здесь рекорд составлял год и два месяца по делу Виктор Киютина против России, где истец оспаривал свою высылку из страны.

С.С. - Решение по делу Юрия Луценко было обнародовано через два с половиной месяца после публичных слушаний, а слушания по делу Юлии Тимошенко прошли в августе, то есть пять месяцев назад. С этим и связаны упреки в адрес ЕСПЧ.

А.Ю. - упреки могут исходить только от людей, мало знакомых с деятельностью ЕСПЧ. Наша работа ведь абсолютно прозрачна — любой желающий может зайти в базу решений суда и легко убедиться в том, что между проведением публичных слушаний и оглашением решения проходит в среднем от полугода до года, иногда больше. Действительно, оглашение решения по делу Юрия Луценко произошло рекордно быстро, но это не означает, что у суда есть возможность выносить решения так же быстро по всем приоритетным делам, находящимся в производстве. Кроме того, можно посмотреть на сайте суда коммуникации (переписку со сторонами.—"Ъ") и видео публичных слушаний по обоим делам и убедиться, что они отличаются по объему — в деле Юлии Тимошенко поднимается большее количество жалоб, чем в деле Юрия Луценко, соответственно, суду нужно дать ответ на большее количество правовых вопросов.

С.С. - Что мешает ЕСПЧ выносить решения быстрее?

А.Ю. - Процедура сложна — проходит коммуникация, ответы сторон направляются друг другу для комментариев. Кроме того, надо понимать, что у каждого юриста в ЕСПЧ очень большая нагрузка, каждый параллельно ведет десятки дел. По каждому делу постоянно проводятся какие-то действия, приходит корреспонденция, на которую нужно ответить в срок.

С.С. - В период вашего декретного отпуска был назначен судья ad hoc от Украины Станислав Шевчук; в этот же период суд принял к рассмотрению вторую жалобу Юлии Тимошенко. Кто ведет данное дело?

А.Ю. - Судья ad hoc назначается для принятия решения по определенным делам. В данном случае господин Шевчук был приглашен для решений по делам, готовым на момент моего отпуска к вынесению решений — 10 или 11 решений, обнародованных в ноябре. На тот момент вторая жалоба госпожи Тимошенко только поступила в суд, поэтому к ее рассмотрению судья ad hoc по процедуре не может иметь отношения.

С.С. - В жалобах Юлии Тимошенко и Юрия Луценко упоминается ст. 18 Конвенции, а в решении по делу господина Луценко ЕСПЧ признал ее нарушение Украиной. Адвокаты утверждают, что тем самым суд признал "политическое преследование", хотя в тексте Конвенции такой термин отсутствует. Что же означает ст. 18?

А.Ю. - Ст. 18 говорит, что любые ограничения в правах должны применяться только с той целью, для которой они предназначены. Например, человека можно лишить свободы до решения суда, только если есть опасность, что он уклонится от правосудия или будет продолжать преступную деятельность. На самом деле до 2004 года ЕСПЧ практически не применял эту статью. Переломным стало дело Владимира Гусинского против России. Напомню, господин Гусинский был взят под стражу по обвинению в мошенничестве. В период его пребывания под стражей тогдашний министр РФ по делам печати предложил снять с господина Гусинского обвинение в обмен на передачу акций его компании "Медиамост" "Газпрому" по той цене, которую назовет "Газпром". Находясь в СИЗО, заявитель подписал договор о передаче акций, его тут же выпустили, и он покинул страну. Совершенно очевидно, что мотивом для задержания были не те причины, что назывались официально, и потому ЕСПЧ признал нарушение ст. 5 (лишение свободы.—"Ъ") и ст. 18 Конвенции. Отдельно отмечу, что ни слова о политических мотивах в решении не было.

Следующее дело — Михаил Чеботари против Молдовы. Заявителя взяли под стражу спустя несколько месяцев после коммуникации в ЕСПЧ дела против Молдовы по жалобе компании "Оферта Плюс", которую он возглавлял. ЕСПЧ нашел достаточно оснований признать, что господина Чеботари задержали не из-за реальных обвинений, а лишь для того, чтобы вынудить его отозвать иск из ЕСПЧ. Опять же суд признал нарушение ст. 5 и 18.

Еще одна важная веха — дела Михаила Ходорковского и компании ЮКОС. Суд отказал им в удовлетворении жалобы по ст. 18, сказав, что в таких жалобах требуется очень высокий стандарт доказанности. Господин Ходорковский не только оспаривал задержание, но и говорил, что все его уголовное преследование являлось политически мотивированным, поскольку он финансировал российскую оппозицию. ЕСПЧ на это ответил: то обстоятельство, что политические противники такого обвиняемого могут извлечь выгоду из того, что он окажется за решеткой, не должно останавливать органы власти в привлечении его к уголовной ответственности, если на то имеются достаточные основания. То есть высокий политический статус не дает иммунитета от уголовного преследования. Доказательств, предоставленных Михаилом Ходорковским, оказалось недостаточно, чтобы суд признал, что органы власти с начала до конца действовали недобросовестно и в явном противоречии с Конвенцией. Сейчас на рассмотрении суда находится вторая жалоба Ходорковского — о нарушении его права на справедливое судебное разбирательство (ст. 6 Конвенции) в сочетании со ст. 18, решение по ней еще не принято.

С.С. - Что есть общего и что отличает эти дела от дела Юрия Луценко?

А.Ю. - Юрий Луценко тоже жаловался, что стал объектом политически мотивированного решения власти. ЕСПЧ в своем решении сказал: да, безусловно, мы видим весь политический контекст, существующий вокруг этого дела, но в данном случае у суда нет необходимости вникать и исследовать политическую составляющую. Как установил суд, задержание господина Луценко было связано с тем, что он давал интервью и отказывался признавать свою вину. В ходе слушаний правительство уточнило, что основной причиной заключения под стражу было запугивание свидетелей через заявления в прессе. Суд не увидел, каким образом указанные интервью заявителя могут трактоваться как запугивание свидетелей, к тому же никаких реальных фактов запугивания Киев не предоставил. Что касается заключения под стражу за отказ признать свою вину, то это вообще вопиющее нарушение фундаментального права — презумпции невиновности. Кроме того, Юрия Луценко взяли под стражу в рамках его первого уголовного дела уже после того, как расследование по нему было закончено, и это ЕСПЧ тоже признал нарушением. То есть нарушение ст. 18 было очевидным.

Но в то же время в данном конкретном деле и в конкретном решении суд ни слова не сказал о политических мотивах. Поэтому говорить о том, что ЕСПЧ установил политический мотив взятия Юрия Луценко под стражу, неуместно.

С.С. - Почему ЕСПЧ не изучил этот вопрос? Он что, не имеет такого права?

А.Ю. - Почему же, имеет. Как показывает дело Ходорковского, суд может это обсуждать. Например, если человек преследуется как лидер оппозиции без разумных подозрений в совершении преступления. В деле же Луценко суд просто не увидел необходимости изучать возможные политические мотивы действий власти, поскольку и без этого ясно, что нарушена ст. 18.

С.С. - Каковы временные рамки судебного производства в ЕСПЧ?

А.Ю. - Жалобы у нас делятся по категории срочности. Самая приоритетная — это дела, требующие немедленного решения, в частности касающиеся жизни и смерти. Также в эту категорию попадают дела, касающиеся интересов ребенка, например при его изъятии или вывозе одним из родителей — если затянуть рассмотрение, ребенок вырастет, и вопрос потеряет актуальность. Вторая степень приоритетности — дела, пусть не имеющие жизненной важности, но показывающие структурную проблему в стране, ведь за ними могу стоять сотни и тысячи подобных обращений в ЕСПЧ. Здесь также рассматриваются дела, которые могут иметь эффект для правовых систем многих европейских стран. Далее идут дела, касающиеся запрета пыток, нарушений права на свободу, за ними — менее приоритетные жалобы. Дела Юлии Тимошенко и Юрия Луценко попадают в категорию приоритетности.

С.С. - При рассмотрении дел политиков в последнее время регулярно применяется правило N39 ЕСПЧ (временные меры). Так, в рамках этого правила ЕСПЧ добился перевода Юлии Тимошенко в больницу. Употребляется ли оно так же часто и в отношении "повседневных" дел?

А.Ю. - Да, это происходит достаточно часто, просто обычно остается неизвестным СМИ. В основном это касается дел об экстрадиции, когда человек утверждает, что в той стране, куда его хотят выслать, к нему могут быть применены пытки, и просит временно запретить экстрадицию, а также в случае ненадлежащего медицинского обслуживания. Например, у нас было дело "Сергей Охрименко против Украины", когда заявитель обратился к нам, будучи на III-IV стадии онкологического заболевания. Он был прикован к постели, однако, несмотря на это, оставался в СИЗО и не получал достаточной медицинской помощи. Мы применили 39-е правило и потребовали от государства перевести его в медицинское учреждение. Его привели в Харьковский онкологический центр, прооперировали, и в результате он практически выздоровел — онкология снизилась до первой стадии.

С.С. - То есть ЕСПЧ спас человека?

А.Ю. - и так, но поскольку в итоге он был признан виновным в совершении тяжкого преступления (убийство, совмещенное с кражей.—"Ъ"), то после лечения вернулся за решетку и сейчас, вероятно, отбывает наказание.

С.С. - Судья Станислав Шевчук заявил, что 95% решений, вынесенных ЕСПЧ против Украины, не выполняются. Так ли это?

А.Ю. - то очень общая оценка. Следует понимать, что в выполнении решений ЕСПЧ есть три момента. Первое — это выплата денежных компенсаций, и это, насколько я знаю, выполняется Украиной всегда и без промедлений, каким бы значительным ни был размер этой компенсации. Также есть меры индивидуального характера и меры общего характера; вот на этих стадиях и возникают проблемы. Самое проблематичное — это общие меры. Решение об их применении принимается, когда ЕСПЧ находит структурные проблемы, которые государству нужно исправить, меняя законодательство и административную практику. Насколько мне известно, за все время членства в Совете Европы в отношении Украины закрыто только два производства по выполнению общих мер — это группа дел, касающихся экстрадиции — там был пробел в законодательстве о правомерности содержания лиц, в отношении которых рассматривается вопрос об экстрадиции. Второе дело — "Николай Гурепка против Украины", оно касалось невозможности обжаловать постановление об административном правонарушении. Сейчас проблема исправлена. Но нужно отметить, что общие меры требуются далеко не в каждом деле.

С.С. - В чем состоит проблема исполнения индивидуальных мер?

А.Ю. - Меры индивидуального характера применяются в решениях ЕСПЧ нечасто. Обычно речь идет о пересмотре решения, принятого на национальном уровне, если суд установил, что рассмотрение дела не было справедливым с точки зрения ст. 6 Конвенции. Прежде всего заявителю не всегда дается допуск к пересмотру. Законодательство установило очень жесткий срок подачи в высший спецсуд заявления о пересмотре — всего месяц с момента вступления в силу решения ЕСПЧ. Эта норма установлена в 2010 году в новом законе о судоустройстве, и вначале с ее трактовкой возникали странные казусы. Мне известно о случае, когда суд требовал от заявителя решение ЕСПЧ с мокрой печатью, несмотря на то что такого документа не существует в природе. Были и другие технические моменты, но со временем они были урегулированы.

Когда дело все же допущено к пересмотру, возникают новые проблемы. Пример — первое дело Александра Яременко против Украины, где суд установил наличие факта пыток притом, что признание Яременко, полученное под пытками, было положено в основу доказательной базы обвинительного приговора. На основании этого ЕСПЧ счел, что судебное разбирательство против него не было справедливым. Что же случилось дальше? Верховный суд (ВС.—"Ъ") открыл производство, сказал — окей, раз признание под пытками нельзя учитывать в доказательной базе, мы его оттуда убираем, а в остальной части приговор нужно оставить без изменений — пожизненное заключение. По сути, для заявителя ничего не изменилось. Он снова обращается к нам и говорит, что пересмотр дела был несправедливым. К тому же дело было пересмотрено в отсутствие заявителя, так что встает вопрос о справедливости судебного разбирательства. И тут возникает целый ряд правовых вопросов. Имел ли вообще ВС компетенцию пересмотреть дело с самого начала, заново изучить доказательства и вынести новое решение? У нас пока нет ответа на вопрос, как можно и как следовало поступить в этой ситуации. Мы провели коммуникацию с украинским правительством, но решение еще не вынесено.

С.С. - Означает ли решение ЕСПЧ, что на национальном уровне должна быть не только ликвидирована проблема, но и наказан тот, кто виновен в ее возникновении?

А.Ю. - Это непростой вопрос. В принятом законе "Об исполнении решений ЕСПЧ" от 2006 года заложено право Минюста обратиться с регрессным иском к виновнику понесенных затрат. Я знаю, что Минюст инициировал несколько таких процессов, но мне неизвестно ни об одном случае соответствующего судебного решения. Так что эта норма сейчас не работает. Вопрос ответственности на самом деле непрост. Когда речь идет о судьях, вынесших в свое время решение, ставшее причиной проигрыша Украины в ЕСПЧ, я была бы очень осторожной. Я — противник привлечения судьи к ответственности за вынесенное решение, к тому же грань между явно незаконным решением и решением, принятым по внутреннему убеждению судьи, очень зыбкая. Не забывайте и о том, что возможность судебной ошибки заложена в законодательстве, и для ее устранения введены три уровня юрисдикции. Так кого наказывать — судью первой инстанции, апелляционного суда или высшего?

Вместе с тем я убеждена, что, например, в делах о пытках должна быть индивидуальная ответственность. И пока она не будет введена, ничего у нас, по сути, не изменится. Кстати, поскольку в решениях ЕСПЧ указываются инициалы сотрудника милиции, применявшего пытки, дата события и отделение милиции, для журналистов не представляет труда проследить, как дальше сложилась судьба этого милиционера, который пытал человека и по вине которого государство обязано выплатить из бюджета десятки тысяч евро, а также судьба прокурора, который отказался расследовать жалобу пострадавшего.

О возможности оспорить в ЕСПЧ неперсональное голосование в Раде, о рекордном количестве жалоб и решений против Украины, а также о деле Павла Лазаренко читайте в во второй части интервью Анны Юдковской завтра.

Газета "Коммерсантъ Украина", №14 (1717),

31.01.2013

Впровадження норм європейського права

01.02.2013

Анна Юдковская: при потере судьями ощущения независимости можно забыть о правах человека

   

С.С. – Украина входит в число лидеров по загрузке ЕСПЧ работой. Какова динамика числа жалоб на нашу страну?

А.Ю. – В прошлом году Украина вышла на второе место по количеству новых жалоб после России – в Страсбург от нас обратились 10 тыс. человек. Для сравнения, в 2011 году было 5500 обращений. Это создало фантастическую нагрузку на секретариат суда. Тем не менее я считаю, что не всегда количество жалоб в отношении страны является показателем масштаба проблем. Подавляющее большинство поступающих в ЕСПЧ жалоб против Украины признаются неприемлемыми. Только на начальном, «фильтрационном» уровне, на стадии принятия решения одним судьей в 2012 году 6700 жалоб против Украины были признаны неприемлемыми. В 2011 году неприемлемыми признали 4150 дел. Примерно 80% неприемлемых жалоб – обращения людей, которые искренне считают, что ЕСПЧ – некая четвертая инстанция, которая отменит решение районного суда и напишет новое. То есть обращаются люди, которые просто недовольны решением национальных судов по своему делу. Они не понимают, чем занимается ЕСПЧ, ведь оценка фактов и оценка применения национального законодательства не входят в сферу нашей компетенции. Мы поверяем соблюдение норм Конвенции. Есть много жалоб, неприемлемых из-за несоблюдения формальных требований: не исчерпана возможность защиты на национальном уровне или же прошло больше шести месяцев с момента вынесения решения в Украине. Кроме того, немало жалоб признаются неприемлемыми из-за того, что национальные суды адекватно рассмотрели все жалобы заявителя и приняли законные и обоснованные решения. По части дел государство и истец достигают мировой договоренности.

С.С. – Как часто дело заканчивается решением в пользу Украины?

А.Ю. – Как правило, проигрышные для заявителя дела признаются неприемлемыми на одной из ранних стадий, и потому журналисты не замечают их в базе вынесенных решений, хотя на самом деле их большинство. Однако по некоторым жалобам решение в пользу Украины принимается палатой суда уже в самом конце процесса и обнародуется в общем порядке. Пример – принятое в декабре 2012 года решение по делу экс-премьера Павла Лазаренко против Украины. Жалоба была подана им в 2002 году, так что дело рассматривалось 10 лет. Это, конечно, безобразие и огромный срок. Но, к сожалению, суд сегодня перегружен и поставлен в такие рамки, что есть категории дел, которые ждут своего рассмотрения так долго. Дело Лазаренко относится к категории, которая рассматривается в последнюю очередь,– о вопросах собственности. Господин Лазаренко и члены его семьи пожаловались на то, что, когда они покинули Украину в 1999 году, у них отобрали квартиру, которую им в свое время дало государство как семье премьер-министра. С их точки зрения, квартира была отобрана незаконно, потому что у них были достаточные причины не находиться в квартире более шести месяцев, сохраняя за собой право пользования ею, а национальные суды решили иначе. Помимо этого, истцы жаловались, что утратили доступ к собственности, оставшейся в данной квартире. В итоге в 2012 году ЕСПЧ пришел к выводу, что в вопросе недоступа к собственности истец не исчерпал возможности для защиты прав на национальном уровне, а что касается лишения их права проживания в государственной квартире, то украинские суды приняли обоснованное решение о выселении. То есть в целом истцу было отказано в жалобе.

С.С. – В январе было обнародовано решение ЕСПЧ по делу бывшего судьи Верховного суда Александра Волкова против Украины, и оно было рассмотрено весьма оперативно.

А.Ю. – В данном деле ЕСПЧ обнаружил системную проблему и отметил в решении, что Украине необходимо срочно реформировать систему привлечения судей к ответственности. У нас этому делу был дан наивысший приоритет, его рассмотрели в очень краткие сроки и, конечно же, его выполнение будет находиться на особом контроле Комитета министров, хотя в нем и не стоял вопрос жизни и смерти. В деле Волкова речь идет о самом важном – о независимости судебной власти. Ведь при потере судьями ощущения своей независимости можно забыть об остальных правах человека, поскольку некому будет контролировать их соблюдение. К слову, у нас уже есть на рассмотрении более десяти жалоб от уволенных судей.

С.С. – Дело Волкова показало, что ЕСПЧ может указать государству четкий путь решения проблемы – суд потребовал восстановить заявителя в должности судьи Верховного суда.

А.Ю. – Такие решения в практике ЕСПЧ не то что редкие – они принимаются в исключительных случаях. Так, лишь несколько раз за свою историю суд обязывал государство освободить заявителя из-под стражи. ЕСПЧ указывает государству, как действовать, только если характер длящегося нарушения не оставляет никаких сомнений в незаконности действий государства, и нет никакого поля для выбора пути восстановления человека в правах. В большинстве же случаев, когда заявитель пострадал в результате несправедливого судебного процесса, суд лишь указывает на то, что дело необходимо пересмотреть. Однако в деле Волкова ЕСПЧ не мог прибегнуть к обычной практике и потребовать от Украины изучить возможность увольнения судьи заново, потому что выяснил, что процесс, заложенный в законодательстве, сам по себе порочен. И для того, чтобы привести его в соответствие с Конвенцией, необходим длительный законодательный процесс, в том числе изменение Конституции.

С.С. – Это дело стало первым, где ЕСПЧ признал недопустимой практику неперсонального голосования в Верховной раде. Означает ли это, что можно обжаловать в ЕСПЧ все другие решения Верховной рады, принятые подобным образом, и ожидать положительного решения?

А.Ю. – Все зависит от конкретного дела, в том числе – в контексте того, кто может подать жалобу. В деле Волкова оспаривался индивидуальный акт парламента, постановление об увольнении судьи, что позволило говорить о конкретной жертве этого акта. Суд признал, что процесс принятия решения был незаконным, поскольку Конституция предписывает каждому депутату голосовать самостоятельно. У нас были достаточные доказательства – видео, свидетельства депутатов, подтверждающие, что при увольнении Волкова это правило не было соблюдено. И государство ничего не предоставило для опровержения этих утверждений.

С.С. – Какая разница, оспаривается индивидуальный акт или общий закон? После вступления в силу закона, влияющего на жизнь граждан, может быть много пострадавших.

А.Ю. – Если прямым результатом незаконного принятия того или иного акта стало ущемление конкретного лица в фундаментальных правах, и жертва нарушения может это доказать – такой вопрос можно поставить перед судом.

С.С. –  В январе ЕСПЧ опубликовал больше 200 решений по так называемым «клоновым» делам, принятым по прецеденту дела «Юрий Иванов против Украины», где идет речь о невыполнении решений национальных судов (см. «Ъ» от 17 января). Сколько еще дел, подобных делу Иванова, находятся на рассмотрении ЕСПЧ?

А.Ю. – Около 3 тыс. Я надеюсь, что за пару лет мы рассмотрим те дела, что уже находятся в производстве, но неизвестно, сколько за это время поступит новых жалоб. Сейчас их поток существенно вырос. Проблема невыполнения решений судов в Украине требует системного решения.

С.С. – Что должна сделать Украина, чтобы поток «клоновых» решений прекратился?

А.Ю. – Как вы знаете, в прошлом году был принят закон «О гарантиях государства по исполнению судебных решений», который, как предполагалось авторами, должен был устранить проблему. Но, к сожалению, он не решил ее полностью. Этот закон не покрывает исполнение решений, вынесенных до 2013 года, жалобы по которым находятся в ЕСПЧ и постоянно продолжают поступать. Так что неплохо было бы, чтобы законодатель предусмотрел механизм компенсации и по решениям, вынесенным ранее.

С.С. –  Совет Европы сообщал Киеву, что закон в принятой редакции не устраняет проблему, для решения которой он был разработан?

А.Ю. – Насколько мне известно, Комитет министров Совета Европы сообщал об этом. К закону есть еще ряд претензий, в частности в нем предусмотрены маленькие компенсации. Тем не менее я надеюсь, что по решениям судов, вынесенным после 2013 года, таких проблем и такого количества жалоб в ЕСПЧ уже не будет. Оценить эффективность работы закона на практике можно будет лишь спустя несколько лет.

С.С. – Когда рассматривался этот закон, его авторы утверждали, что прописанная в нем отмена множества льгот является требованием Страсбурга и необходима, чтобы остановить поток решений ЕСПЧ. Так ли это?

А.Ю. – На самом деле никакого отношения к делу Иванова эти меры не имеют. Мы не должны, не можем и не имеем права указывать государству, где именно ему взять деньги в бюджете для покрытия нужд, связанных с решением ЕСПЧ.

С.С. – Сейчас в решениях, «клоновых» к делу Иванова, назначается возмещение истцам морального ущерба в размере 1,5-3 тыс. евро. Возможно ли, что сумма сатисфакции будет удвоена, чтобы повлиять на Украину?

А.Ю. – Такие меры обсуждаются в Страсбуре, и не только в отношении Украины. Речь идет о том, чтобы к государствам–"плохим ученикам» применялись финансовые санкции, но пока этот вопрос на стадии обсуждения. Решение по нему будут принимать Комитет министров и Парламентская ассамблея СЕ.

– Попадают ли в категорию «клонов дела Иванова» жалобы украинцев, для которых государство перед очередными выборами ввело социальные льготы, но не выплатило их?

А.Ю. – Проблему невыплаты не предусмотренных бюджетом социальных льгот мы рассматриваем отдельно от дела Иванова, если, конечно, нет решения украинского суда, вступившего в законную силу. На самом деле это колоссальный массив жалоб, и по ним еще не готово первое решение. Здесь ЕСПЧ предстоит дать ответ на интересный правовой вопрос – насколько легитимными были ожидания людей, что они получат ту или иную льготу, учитывая, что в госбюджете не были предусмотрены средства на это? На сегодняшний день коммуницировано несколько категорий таких дел – касающихся обещанных выплат ветеранам войны, семьям с детьми, детям войны.

– Какие еще системные проблемы правосудия в Украине вы видите?

А.Ю. – Я бы выделила квазипилотное (демонстрирующее системную проблему.–"Ъ») дело «Каверзин против Украины», касавшееся страшной практики, существующей в нашей стране,– пыток. В Украине повсеместно пытают в правоохранительных органах, и жалобы не расследуются должным образом. Чаще всего людей пытают, чтобы выбить признание и добиться «хорошей» статистики раскрываемости преступления. А поскольку прокуратура одновременно и поддерживает обвинения, и наблюдает за законностью, то есть расследует жалобы на действия милиции, то, естественно, жалобы на пытки расследуются плохо, ведь прокурор заинтересован, чтобы обвинение, основанное на признаниях, полученных под пытками, не распалось в суде. ЕСПЧ обозначил, что для решения этой проблемы должен быть принят комплекс законодательных и административных мер.

– Можно ли условно разбить весь массив дел против Украины по группам?

А.Ю. – Всего на рассмотрении ЕСПЧ находятся около 10 тыс. дел. Спектр обжалуемых проблем очень велик. Самая крупная группа – около 3 тыс.– «клоновые» дела по отношению к делу Иванова, еще несколько сотен касаются невыплаты государством социальных льгот. В большинстве оставшихся обращений обжалуется несправедливое судебное разбирательство. Часты жалобы относительно необоснованно длительного досудебного заключения, условий содержания под стражей, пыток, ненадлежащего расследования.

– После парламентских выборов 2012 года ряд кандидатов заявляли о намерении обратиться в ЕСПЧ. Есть ли новости по их делам?

А.Ю. – В суд пришли, насколько мне известно, три жалобы, касающиеся отмены решений окружных комиссий. Но поскольку эти дела еще находятся в производстве, я не могу их комментировать.

А.Ю. – В свое время ЕСПЧ уже рассматривал поствыборные дела – «Николай Ковач против Украины», «Николай Мельниченко против Украины». Оба истца выиграли, но суд обязал лишь выплатить им компенсацию, не решив вопрос их избрания, хотя на примере дела Александра Волкова мы видим, что это возможно.

А.Ю. – Знаете, при вынесении решения по делу Волкова я написала по этому поводу особое мнение. На самом деле restitutio in integrum – восстановление истца в исходных правах – возможно очень редко. Решения ЕСПЧ принимаются по прошествии значительного времени, когда ситуация уже претерпела изменения. Дело Волкова является исключительным. Судью Волкова теоретически возможно восстановить в должности, но для этого необходимо определенное время. Я читала критические замечания украинских коллег относительно своего особого мнения – некоторые юристы говорят, что в данном случае не действуют ограничения на число судей Верховного суда, поскольку судья восстанавливается в правах еще с июня 2010 года, то есть до проведения реформы системы судоустройства. Это показывает непонимание в Украине природы решений ЕСПЧ, по сути отличающихся от решений национальных судов. Да, если бы украинский суд решил восстановить господина Волкова в должности, он сделал бы это «с момента увольнения», отменив решение о его увольнении как незаконное. Но ЕСПЧ не может отменить какое-либо решение национального суда. В решении мы подчеркиваем, что в случае вступления решения ЕСПЧ в законную силу Волков должен быть восстановлен в должности при первой появившейся возможности. И господин Волков вновь станет судьей Верховного суда только после того, как государство само восстановит его, исполнив решение ЕСПЧ.

Помню, в свое время один из представителей Мельниченко говорил, что с момента решения ЕСПЧ Мельниченко является народным депутатом. Это не так! По прошествии длительного времени невозможно так восстановить нарушенные права кандидата, чтобы он стал народным депутатом, не нарушив при этом права третьих лиц.

– Какой была самая крупная компенсация, присужденная ЕСПЧ в делах против Украины и других стран?

А.Ю. – Тут необходимо разделять вопрос возмещения материального и морального вреда. С первым проще – сколько ущерба было причинено, столько и должно быть возмещено. Насколько я знаю, максимальная компенсация составила 30 млн евро – и это было в 1994 году по жалобе двух нефтеперерабатывающих заводов против Греции. Хотя определение величины материального вреда часто становится для ЕСПЧ очень сложным вопросом. Так, есть дело компании «Агрокомплекс» против Украины, где в решении от октября 2011 года мы пришли к выводу, что весь процесс по делу этой компании в Украине был откровенно несправедливым – были факты, шокирующие неприкрытым отсутствием уважения к судебной власти со стороны первых лиц государства. Например, в материалах дела есть момент, когда тогдашний президент Украины (Леонид Кучма.–"Ъ») обращается к главе Высшего хозяйственного суда и указывает, каким образом надо решать дело. Более того, председатель суда дает письменный отчет президенту о том, что было выполнено.

Однако на момент вынесения решения мы были не в состоянии точно оценить убытки заявителя. (Речь идет о неоплаченных поставках «Агрокомплексом» нефти на Лисичанский нефтеперерабатывающий завод, контролировавшийся на тот момент государством, истец оценивает убытки в несколько сотен миллионов долларов.–"Ъ»). ЕСПЧ пока отложил определение размера возмещения в ожидании возможного соглашения между сторонами. А в иске компании ЮКОС к России речь вовсе шла о миллиардах евро.

Что касается морального вреда, тот тут суд не присуждает огромных компенсаций, чтобы не поощрять жалобы в ЕСПЧ только ради них. Самая крупная компенсация нематериального ущерба по нашей стране была в деле Богдана Савицкого против Украины. Это дело о пытках человека даже вне рамок уголовного дела. Увы, пытки подозреваемых и обвиняемых с целью получения признаний продолжают оставаться проблемой номер один в области права человека в Украине. Однако господин Савицкий не был ни обвиняемым, ни подозреваемым, а вся его «вина» заключалась лишь в том, что он решил обратиться в милицию, увидев, что у него украли велосипед. Милиция приехала и избила его, сломав позвоночник в двух местах, после чего из здорового мужчины он превратился в прикованного к коляске инвалида. Конечно же, невозможно адекватно возместить такой ущерб. Сумма присужденной Богдану Савицкому компенсации составила 100 тыс. евро и, насколько я знаю, эти деньги был сразу же ему выплачены.

– Вы упоминаете об исках коммерческих компаний. Каким образом юридические лица доказывают нарушение прав человека?

А.Ю. – Ст. 34 Конвенции говорит о том, что обратиться в суд может как физическое лицо, так и любая неправительственная организация. Ограничений нет, если компания не является государственной. И таких дел в производстве ЕСПЧ немало.

Право на справедливий суд

22.01.2013
джерело: gazeta.ua

«Можновладцям легше платити компенсації, ніж щось міняти у правоохоронній системі» – Захаров

   

Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення за рекордною кількістю позовів проти України – Київ програв усі 211 справ. З бюджету позивачам буде виплачено понад 1,1 мільйонів євро, що складає 11,7 мільйона гривень.
206 справ стосуються порушення прав громадян на справедливий суд у зв’язку з невиконання судових рішень, які були ухвалені нашими судами, зазначає співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. Йдеться про невиплати зарплат.

Чому рішення вітчизняних судів не були виконані?

– Справа в тому, що існує негласний мораторій на виплату заборгованої зарплати працівникам державних підприємств-банкрутів. Якщо у них і з’являються кошти за продаж майна, то спочатку треба розрахуватися з бюджетом, а потім з людьми. У результаті банкрути не розраховуються з працівниками по кілька років. Люди подають до судів і виграють. Але рішення не виконують. Таких ухвал з 2005 року було 70-80% від загальної кількості рішень українських судів. Так тривало, доки Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) не ухвалив пілотне рішення по справі Юрія Іванова проти України. Пілотне означає, що у державі є системна проблема, яку треба вирішити протягом року. Минуло вже два роки, і Євросуд визнав, що проблема лишилася і автоматично виніс ухвали по всіх аналогічних справах, що накопичилися за цей час.

Про що решта 5 справ?

– Вони стосуються жорстокого поводження з ув’язненими. Найпоказовіша – про події п’ятирічної давнини в Ізяславській колонії №31, де жорстоко побили 40 засуджених як організаторів масового протесту. Напередодні усі засуджені – 1200 чоловік – відмовилися від їжі, протестуючи проти умов утримання і сваволі адміністрації. Туди приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань, яка обіцяла усе владнати. Увечері голодування припинили. А коли комісія поїхала, в колонію ввели спецпідрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в’язнів, яких для цього привели до штабу, – саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. Їм поламали ребра, кістки, носи, повибивали зуби тощо. Одразу після цього їх розділили на дві групи і перевезли в Рівненське та Хмельницьке СІЗО, у тому одязі, в якому вони були, хоча стояли січневі морози. Усі їхні речі залишилися в колонії. У СІЗО в’язнів знову жорстоко били, потім етапували в інші колонії.

Я тоді займався цією справою, звертався до Генпрокуратури, зустрічався з деякими з цих в’язнів. Зібравши матеріали, ми намагалися домогтися справедливого розслідування в Україні. Але нам відмовили усі судові інстанції. І ось Європейський суд з прав людини визнав Україну винною у катуванні ув’язнених та порушенні їх права власності. Присудив кожному з 15 заявників компенсацію в 25 тисяч євро плюс відшкодування судових витрат. Тепер держава має заплатити 435 тисяч євро за ті дії правоохоронців. Крім того, суд вказав на неприпустимість існування спецпідрозділу в системі покарань.

Чому в нашій країні такі системні порушення? Хто їх має виправити?

– Бо права людини не є пріоритетом для нашої владної верхівки. Про ці проблеми давно відомо. Парламент ухвалив закон про гарантії держави щодо виконання рішень судів. Але у мене великі сумніви, що його виконуватимуть. Бо законодавець не усунув причини, внаслідок яких люди не отримують зароблені гроші. А влада розуміє, що якщо усуне, то на цих підприємствах-банкрутах усе покрадуть і держава не отримує своїх коштів.

Які проблеми вирішить новий Кримінально-процесуальний кодекс?

– Виплата зарплати не стосується кримінального права. Кодекс містить багато запобіжників проти незаконних затримань і катувань. Якщо буде політична воля, щоб його сумлінно виконували, то ситуація має покращитися. Але на сьогодні значного покращення не видно. Хіба що менше стали затримувати громадян, трохи розвантажилися слідчі ізолятори. А от незаконні дії правоохоронців під час розслідування злочинів просто так не викорінити. Жоден кодекс не убезпечить від того, щоб людині щось підкинули. А потім спробуй докажи, що ти не верблюд. Має змінитися ментальність у правоохоронців і суддів.

Це рішення Євросуду Україна може оскаржити?

Навряд чи держава на це піде, бо для цього нема ніяких підстав. Воно набуде чинності протягом трьох місяців, після чого мають виплачувати компенсації. Для цього в держбюджеті є окрема стаття. Саме цю частину рішень Євросуду Україна виконує вчасно і в повному обсязі. А щодо усунення причин системних порушень, то з цим значно гірше. Бо прокуратура так і не розслідує такі справи. І домогтися цього неможливо. Крім того, потрібна робота Верховної Ради, судів, адвокатури, міліції. Має бути реформована система кримінальної юстиції. Поки що можновладцям легше платити громадянам компенсації, ніж щось міняти у правоохоронній системі.

Інтерв’ю взяв Олександр Гунько

21.01.2013

Свобода вираження поглядів

18.01.2013 | Наталка Ковальчук

Несвобода слова

   

 

У одній з останніх розсилок Національної спілки журналістів України для редакцій місцевих газет вміщено звіт про зустріч журналістів Тернопільської обласної організації з першим секретарем НСЖУ Сергієм Томіленком. Звертають на себе увагу наведені в цьому звіті слова головного редактора обласної газети «Свобода» Зінаїди Кушніренко: «Головне питання нині – «Як вижити?». Редакції топляться. От чого йде у пресі «джинса»? Бо газетам треба дожити до кінця року…».

«Дожити» і «вижити» – ці два слова вже давно сприймаються, як головні мантри для української місцевої преси. Особливо на районному рівні, де інформаційний простір найчастіше обмежений існуванням однієї комунальної газети, повністю підконтрольної місцевій владі, а поодинокі приватні ЗМІ – видання «містечкових олігархів», так чи інакше також причетних до тієї ж влади.

Для мас-медіа районного рівня такі поняття як «свобода слова», «протистояння цензурі», «боротьба за права журналістів» існують у далекій від провінційної глибинки столиці чи, принаймні, на рівні великого обласного міста. В української районної журналістики своя історія…

Історія про права журналіста

За кілька хвилин до сесії районної ради редактора комунальної газети покликали у кабінет голови райради.

-       Напишіть заяву, що ви відмовляєтеся від посади редактора за станом здоров'я, – сказав голова, нічим своєї позиції не мотивуючи. На столі вже лежали напоготові аркуш паперу і ручка.

Незважаючи на те, що не закінчився контракт, укладений засновником з редактором, той заяву написав.

-       А! Однаково «з’їли»  б, якщо я їх не влаштовував. Тільки б нерви вимотали, – мотивував згодом своє рішення звільнений таким оригінальним чином редактор. – А так хоча б залишили кореспондентом.

Історія про чесний вибір

Не становить секрету, що кожні чергові вибори редакційні колективи розцінюють, як можливість заробити трохи коштів для свого бюджету. Зокрема й за висвітлення передвиборчих документів, що  передбачено законодавством України через здійснення конкретної процедури: окружна виборча комісія на конкурсній основі, незалежно від форми власності, віддає перевагу тим виданням, які запропонували найкращі умови, зокрема й найнижчу ціну за публікацію матеріалів, і укладає з ними договір.

Однак в Україні укласти угоду ще не означає виконати її. У нашій історії редакція вже мала угоду з окружною виборчою комісією, а публікувати матеріали почала зовсім інша газета. Як згодом з’ясувалося, «за спиною» редакційних колективів відразу чотирьох районів, що входили до округу, в комісії все «переграли», і вже без будь-якого конкурсу тихцем переуклали угоду з іншим виданням. З яких саме мотивів, можна лише здогадуватися…

Історія про політичну рекламу

«Визначні» українські політики рідко «доходять» з публікацією своїх політичних тез і роздумів до сторінок преси районного рівня. Але трапляється. Так і  того разу. До редакції невеличкої газети звернувся представник однієї з загальноукраїнських громадських організацій, фундатором якої є відомий політик. Запропонував співпрацю. Щоправда, схема дуже вже нагадувала ситуацію зі «стільцями і грошима» з «Дванадцяти стільців» І.Ільфа та Є.Петрова: «Ви вміщуєте публікацію, а ми Вам віддаємо гроші готівкою». Але спочатку – публікацію.

Навчений гірким досвідом не дуже довіряти київським функціонерам, редактор запропонував працювати так, як вимагає законодавство: укласти угоду, а кошти перерахувати на банківський рахунок редакції. «Столичний гінець» спочатку дуже здивувався такій перебірливості, заявивши, що за запропонованою схемою працюють з усіма редакціями і їх це влаштовує, але пообіцяв проконсультуватися з даного приводу у Києві. Та й зник.

Більше в редакції пропозицій про співпрацю не чули. Не бачили і гінця від просунутого громадського утворення, котре в своїх програмних документах обіцяє почати реальну боротьбу з корупцією і боротися за те, щоб Україна стала правовою й демократичною державою…

Історія про «журналістський протест»

У давньогрецькому суспільстві існувала така цікава демократична процедура, пов’язана з свободою слова, як «суд черепків». На друзках битого посуду видряпували імена політичних і громадських діячів, що чинили утиски свободі слова. Політик, на «чиє ім’я» назбирувалося найбільше друзок, був вимушений на десять років покинути Афіни.

Якби в Україні доля «гнобителів» свободи слова вирішувалася  «череп’яним протестом», ми б давно були закидані друзками битого посуду і взагалі залишилися без керівництва країною від «столиці до самих до окраїн».

Поки що ж на районному рівні єдиним журналістським протестом залишається можливість зняти своє прізвище під матеріалом, після того як його «прочитали і виправили» чиновники у коридорах місцевої влади.

-                      Мені було соромно читати матеріал після їхньої правки, а тим більше ставити під ним своє прізвище, – розповідала знайома журналістка.

-                      Я завжди пишався тим, що журналіст, і любив свою роботу, а сьогодні я її ненавиджу і лічу дні, щоб протриматися до пенсії, – це слова вже іншого районного газетяра.

Такого тиску на ЗМІ, який зараз відчувають комунальні районні газети з боку своїх  засновників – районних рад і райдержадміністрацій, мабуть, не було ніколи раніше, навіть за часів кучмівських «темників». Тут у кожного з друкованих видань своє історія. У одному випадку чиновники  контролюють всі матеріали, підготовлені до друку, і тільки з їхньої згоди вони можуть потрапити на сторінки газети. У іншому – редактори носять до влади «на погодження» вже готові зверстані сторінки. Якщо щось не сподобалося, журналістам доводиться все переписувати і переробляти. «Наверху» дають однозначні чіткі вказівки про що писати, а про що ні, про кого можна писати, а про кого не слід…

Власне, у цій історії нічого нового немає: у добу Середньовіччя свобода слова також була обмеженою і виключне право на неї мала лише «свята інквізиція»

 

Коментар «ПЛ»: У наведених історіях не випадково не названо імена героїв, бо тим, хто розповів про нелегкі будні районної журналістики, ще продовжувати працювати у своїх невеличких газетах, які повністю залежні і підконтрольні місцевій владі. 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори