пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201329
№29
2013

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

30.10.2013

Правозахисники занепокоєні фактами примусу дітей до участі у провладних мітингах

   

Дев’ять правозахисних організацій звернулися до Віктора Януковича, як лідера правлячої партії та гаранта Конституції України з вимогою покласти край практиці примусу школярів та студентів до участі у мітингах, які проводяться під егідою Партії регіонів.

Випадки використання адмінресурсу й експлуатації дітей для забезпечення масовості провладних заходів цієї осені зафіксовані у 9 областях на сході та у центрі України. Лише в Луганську у вересні цього року понад 5 тисяч школярів, учнів профтехучилищ та студентів вишів за наказом департаментів освіти були змушені взяти участь у мітингу під прапорами ПРУ.

Правозахисниками подано судовий позов проти державних та муніципальних установ, чиї розпорядження спричинили масове порушення прав неповнолітніх. Окрім цього, громадські активісти вважають за необхідне публічно нагадати президенту про законодавчу заборону експлуатації дітей у політичній агітації та про міжнародні зобов’язання України в сфері свободи мирних зібрань, стандарти якої передбачають, у тому числі, заборону примусу до участі у публічних заходах.

Звернення, яке ініціювали Правозахисний центр «Поступ», Кримський правозахисний центр «Дія», Проект “Без кордонів” Центру “Соціальна дія”, Центр громадянських свобод, Центр інформації про права людини, громадська організація “М’АРТ”, Конгрес національних громад України, Асоціація УМДПЛ та «PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine», відкрите для підписання всіма бажаючими за адресою:  http://u.to/jiniBA

 

 

 

Прес-служба Правозахисного центру "Поступ"

 

Катування та жорстоке поводження

23.10.2013 | Богдан Міщанський

Європейський Суд з прав людини оголосив рішення Великої палати за скаргою «Яновєц та інші проти Росії» Прес-реліз

   

У сьогоднішній (21 жовтня 2013 р.)постанові Великої палати Суду за скаргою «Яновєц та інші проти Росії» (скарги №№ 55508/07 та 29520/09), яке є остаточним, Європейський Суд з прав людини вирішив:

  • що розгляд скарги за статтею 2 Європейської Конвенції про захист прав людини (право на життя) виходить за межі його компетенції (більшістю голосів);
  • що стаття 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) не була порушена (більшістю голосів), і
  • що Росія порушила свої зобов’язання за статтею 38 Конвенції (зобов’язання створити всі необхідні умови для розгляду справи Судом) (одноголосно).

Скарга була подана родичами військовополонених польських офіцерів, які були розстріляні НКВС СРСР в 1940 році близько Катинського лісу та в інших місцях, на неефективність розслідування, проведеного російською владою щодо обставинам трагедії.

Суд встановив, що розгляд питання про ефективність розслідування подій, що мали місце до прийняття Конвенції в 1950 році, виходить за рамки його компетенції. Крім того, до моменту набуття Конвенцією чинності щодо Росії смерть польських військовополонених була встановленим історичним фактом, і не залишалося ніяких сумнівів з приводу спіткала їх долі. Тому стаття 3 Конвенції не була порушена.

Суд підкреслив, що держави-учасники Конвенції зобов’язані виконувати вимоги Суду про представлення доказів. Оскільки Росія відмовилася представити ключовий процесуальний документ, який був оголошений секретним, вона порушила це зобов’язання. Російські суди не вивчили по суті питання про те, чи слід зберігати секретний статус цього документу.

 

Основні факти

Заявниками за скаргами були п’ятнадцять польських громадян, дванадцять родичів яких загинули у «Катинському розстрілі», масовій страті польських військовополонених та інтернованих, здійсненої навесні 1940 року без судового процесу співробітниками НКВС СРСР за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) СРСР. Родичі заявників були поховані, серед 20, 000 інших розстріляних, в масових могилах у Катинському лісі поблизу Смоленська, а також біля сіл П’ятихатки та Мідне.

У 1943 році залізничні робітники, а пізніше і німецькі солдати, виявили масові поховання в Катинському лісі. Міжнародна комісія провела ексгумацію, в ході якої були упізнані троє родичів заявників. Тіла інших родичів заявників були знайдені або упізнані, проте, їхні імена були згадані в списках польських військовополонених, на підставі яких були складені розстрільні списки. Починаючи з 1940 року, сім’ї заявників перестали отримувати листи від потрапили в полон родичів.
1990 року СРСР офіційно визнав, що відповідальність за вбивство польських військовополонених несуть радянські керівники, і було розпочато кримінальне розслідування масових вбивств. Воно тривало до 2004 року, коли Головна військова прокуратура РФ вирішила припинити справу. У грудні 2004 року тридцять шість томів справи (з 183) були засекречені, в тому числі сама постанова про припинення розслідування.

Військова прокуратура відхилила всі клопотання заявників, які намагалися отримати копію постанови або доступ до матеріалів розслідування. Російські суди відхиляли їх скарги на тій підставі, що, будучи іноземними громадянами, вони не мають права знайомитися з секретними матеріалами. Клопотання російської неурядової організації «Меморіал» про зняття грифу секретності з постанови про припинення кримінальної справи також було
відхилено судами.

У листопаді 2010 року російська Дума прийняла заяву «Про Катинську трагедію та її жертв», в якому визнала, що масовий розстріл польських громадян у Катині був проведений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників, і закликала «далі вивчати архіви, вивіряти списки загиблих, відновлювати чесні імена тих, хто загинув у Катині та інших місцях, з’ясовувати всі обставини трагедії».

 

Скарги, хід розгляду та склад суду

Заявники стверджували, що російська влада порушила статті 2 (право на життя) і 3 (заборона негуманного поводження) Конвенції у зв’язку з тим, що не було проведено ефективне розслідування обставин смерті їхніх родичів, а ставлення російської влади до їх спроб отримати інформацію було негуманним і нелюдським.

Скарги були подані до Суду 19 листопада 2007 і 24 травня 2009 р. Рішення від 5 липня
2011 Суд об’єднав скарги в одному провадженні і визнав їх частково прийнятними. 16 квітня 2012 Суд, засідаючи у складі Палати із семи суддів, виніс постанову, в якій визнав порушення статті 3 відносно десяти заявників. За клопотанням заявників 24 вересня 2012 справа була передана на розгляд Суду у складі Великої палати з 17 суддів.

Більш детальна інформація про хід розгляду справи викладена в англійському та французькому прес-релізах.

Постанова була винесена Великою палатою з 17 суддів у складі:

Жозеп Касадевалл (Андорра), голова,
Гідо Раймонді (Італія),
Інету Зімеле (Латвія ),
Ізабель Беррі-Лефевр (Монако),
Корнеліу Бірсан (Румунія),
Пер Лоренцен (Данія),
Альвіна Гюлумян (Вірменія),
Ханлар Гаджієв (Азербайджан),
Драголюба Попович (Сербія),
Луїс Лопес Герра (Іспанія),
Христина Пардалос (Сан-Марино),
Вінсент А. де Гаетано (Мальта),
Юлія Лаффранк (Естонія),
Хелен Келлер (Швейцарія),
Хелена Йедерблом (Швеція),
Кшиштоф Войтичек (Польща),
Дмитрій Дєдов (Росія),
а також Ерік Фріберг, секретар.

 

Рішення Суду

 

Стаття 2 (право на життя)

Суд постановив, що він може досліджувати питання ефективності розслідування в відносно подій, які відбулися до ратифікації Росією Європейської Конвенції про захист прав людини, за умови, що між цими подіями і вступом Конвенції в силу існує «реальний зв’язок». Існування «реального зв’язку» визначається двома критеріями: по-перше, період часу між подією і вступом Конвенції в силу повинен бути розумно коротким і в будь-якому разі не повинен перевищувати десять років, а по-друге, значна частина слідчих дій повинна була бути проведена після вступу Конвенції в силу.

Суд дійшов висновку, що родичі заявників повинні вважатися розстріляними радянською владою в 1940 році. Незаперечним факт їхнього перебування у 1939-40 рр. під повним контролем радянських властей. Їхні імена значилися у списках польських військовополонених, які всі без винятку підлягали розстрілу, і родини не отримували ніяких новин від зниклих військовополонених після 1940 р. Однак, оскільки Росія ратифікувала Конвенцію в травні 1998 р., тобто через 58 років після розстрілу родичів заявників, Суд вирішив - підтримавши рішення Палати від квітня 2012 р., що цей період часу був надмірно тривалий в абсолютному вимірі, щоб встановити наявність «реального зв’язку» між їх смертю і вступом Конвенції в силу щодо Росії.

Розслідування за фактом виявлення масових поховань було формально закінчено в 2004 р., тобто після вступу Конвенції в силу щодо Росії. Однак, ключові кроки в розслідуванні, такі як ексгумація, експертні дослідження, опитування можливих свідків розстрілів, були зроблені ще на початку 1990-х рр. При цьому, як зазначив Суд на підставі міститься інформації та аргументів сторін, які містяться удосьє по скарзі, в період після травня 1998 жодних

реальних процесуальних дій проведено не було. У цей період не з’явилися жодні нові докази. На цій підставі Суд зробив висновок, що ні той, ні інший критерій існування «реального зв’язку» не були виконані.

Суд далі нагадав, що в певних надзвичайних ситуаціях, що не задовольняють критеріям існування «реального зв’язку», достатнім підставою для висновку про існування такого зв’язку може бути потреба в забезпеченні реальної та ефективного захисту прав та основоположних цінностей Конвенції. Така ситуація може виникнути в разі вчинення серйозних злочинів з права, таких як військові злочини, геноцид або злочини проти людяності. Однак навіть у цих ситуаціях компетенція Суду обмежена в часі подіями, які мали місце після прийняття Конвенції 4 листопада 1950, бо лише з цього моменту Конвенція початку існувати в якості міжнародного договору про права людини. З цієї причини Велика палата підтвердила рішення Палати про те, що в обставинах сьогодення справи відсутні факти, які могли б «перекинути місток» з далекого минулого в недавній часовий відрізок після ратифікації Конвенції Росією. Відповідно, розгляд скарги за статтею 2 виходить за рамки часової компетенції Суду.

 

Стаття 3 (заборона нелюдського поводження)

У своїй практиці Суд визнав, що страждання членів сім’ї «зниклого особи», які живуть то в надії, то в розпачі, можуть вести до порушення статті 3 в зв’язку з байдужим ставленням влади до їх спроб знайти інформацію про долю зниклого родича. Однак, в даному справі юрисдикція Суду поширюється тільки на період часу після травня 1998 р., коли Конвенція

набула чинності щодо Росії. Після цієї дати ніяких сумнівів з приводу долі польських військовополонених не залишалося. Хоча не всі тіла були виявлені, їхня смерть була публічно підтверджена радянською, а потім і російською владою і стала встановленим історичним фактом. Отже, справа, яке спочатку стосувалося «зникнення» родичів заявників, до цього моменту стало справою про їх «підтвердженої смерті».

Масштаб вчиненого радянською владою в 1940 р. злочину - це сильний емоційний аргумент. Однак, з чисто правової точки зору, Суд не може йогоприйняти в якості підстави для зміни своєї усталеної практики, що стосується членів родини «зниклих осіб», та поширення цього статусу на заявників, для яких смерть їхніх близьких була очевидністю. У цьому зв’язку Суд

дійшов висновку про те, що страждання заявників були якісно відмінні від тієї емоційної травми, яку неминуче переживають всі родичі жертв серйозних порушень прав людини. Відповідно, Суд не встановив порушення статті 3.

 

Стаття 38 (зобов’язання створити умови для розгляду справи)

У ході розгляду справи Палатою російський уряд відмовився виконати вимога Суду про надання копії постанови про припинення кримінальної розслідування від вересня 2004 р., посилаючись на його секретність. У ході розгляду справи Великою палатою уряд представив ряд додаткових документів, але не запитану копію постанови від вересня 2004 р.

Суд підкреслив, що тільки сам Суд може вирішувати, які докази боку повинні представити для належного розгляду справи, і що сторони зобов’язані виконувати вимоги Суду про представлення доказів. Російське уряд посилалося на те, що постанова була оголошено секретною у Росії, і на те, що російські закони не дозволяють передачу секретних матеріалів міжнародним організаціям, якщо не гарантована їх секретність. Однак, Суд вказав, що посилання на дефект національної правової системи, яка не дозволяє передавати секретні документи міжнародним організаціям, які не є достатньою підставою для неподання запитаної інформації.

Суд не має можливості для перевірки висновку національної влади про наявність загрози національній безпеці, але принцип верховенства права вимагає, щоб заходи, що зачіпають основні права людини, підлягали розгляду в змагальному процесі в незалежному органі, який володіє повноваженнями перевіряти обґрунтованість такого висновку. Однак, рішення російських судів в ході розгляду питання про зняття грифа секретності не містили по суті аналізу підстав для засекречування документа. Суди послалися на експертну думку Федеральної служби безпеки РФ, згідно якій постанова про припинення розслідування містила секретні матеріали, але вони не розглянули питання, чому ці матеріали слід тримати в секреті, якщо з часу подій минуло понад 70 років. Більше того, суди не розглянули по суті аргумент «Меморіалу» про те, що ця постанова завершувала розслідування масового вбивства беззбройних військовополонених, тобто одного з найсерйозніших порушень прав людини, вчиненого за вказівкою вищих радянських керівників. Нарешті, суди не намагалися знайти справедливого балансу між необхідністю зберігати секретність інформації, що належить ФСБ (спадкоємиці радянського НКВС-КДБ, який привів у виконання рішення про розстріл польських військовополонених), з одного боку, і публічним інтересом у прозорому розслідуванні злочинів минулого тоталітарного режиму, з іншого сторони.

Виходячи з неповного розгляду питання російськими судами, Суд не був переконаний, що подання запитаного постанови від вересня 2004 р. могло пошкодити національній безпеці Росії. Більше того, російський уряд міг клопотати про застосування процесуальних заходів для забезпечення секретності, наприклад, про проведення закритого слухання, але він цього не зробив.

Суд дійшов висновку, що Росія порушила свої зобов’язання за статтею 38.

 

Справедлива компенсація (Стаття 41)

Більшістю голосів Суд відхилив вимоги заявників про справедливу компенсації.

 

Особливі думки

Судді Гюлумян та Дєдов висловили особливі думки, що збігаються. Суддя Войтичек висловив особливу думку, яка частково збігається і частково неспівпадає. Судді Зімеле, де Гаетано, Лаффранк і Келлер висловили спільну частково неспівпадаючу думку.

 

Постанова Суду доступно англійською та французькою мовами.

Цей прес-реліз складено Секретаріатом і не є обов’язковим для Суду. 

Переклав з російської версії прес-релізу Богдан Міщанський.

Катування та жорстоке поводження

25.10.2013 | Андрій Діденко

Зразкова Олексіївська ВК № 25: тортури, знущання, фабрикація кримінальних справ…

   

Система закладів Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ) продовжує бути закритою для громадськості й журналістів. Найбільше - там, де системно порушуються права людини. Засуджені не мають змоги в передбачений законом спосіб повідомляти компетентні органи про порушення своїх прав, а компетентні органи, як от прокуратура, не реагують належним чином навіть за наявності ознак злочину, що вчинили владні правопорушники. Особи, що припустилися таких порушень, і надалі обіймають державні посади, продовжуючи скоювати кримінальні злочини – людей, які скаржаться на порушення, піддають тортурам, а також фабрикують стосовно них кримінальні справи за статтею 391 КК України (Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань). Засудження відбувається прямо в колонії, без виїзду до суду, і людина через свої скарги на дії персоналу отримує додатковий термін – три роки позбавлення волі.

Заклади ДПтСУ не всі однакові. Як кажуть засуджені, в одних до них ставляться, як до людей – це, на їх думку, залежить від керівництва, від «хазяїна» – вони працюють на підприємстві, отримують хоч і невелику, але стабільну зарплатню, «отоварку». А щодо інших закладів надходять лише тривожні сигнали: засуджені скоюють скалічення та спроби самогубства, щоби привернути увагу до своєї проблеми – в будь-який спосіб відтягнути етапування в таку колонію.

Яка ж з установ ДПтСУ відповідає мінімальним міжнародним стандартам утримання засуджених? В якій колонії персонал створює умови ресоціалізації та соціальної адаптації для засуджених, іншими словами, зміни ставлення осіб, що відбувають покарання, до скоєння злочинів, зміни їх соціальної поведінки? На думку керівництва ДПтСУ, Олексіївська виправна колонія № 25 – зразкова з усіх показників.

ВК № 25 знаходиться в місті Харкові, в центрі житлового масиву Олексіївка. Вже багато років начальником – «хазяїном» – виправної колонії є Хирний Віктор Григорович. Підприємство ВК № 25 виготовляє причепи до легкових автомобілів різних модифікацій із закінченим технологічним циклом (70% загальних обсягів виробництва), меблі та столярні вироби, вироби з металу, будівельні матеріали, господарчий інвентар і товари народного споживання. На виробничих потужностях підприємства щорічно виготовляється товарної продукції на суму понад 17 млн. грн., яка має попит на ринку збуту. За «вагомий особистий вклад у вирішення оперативно-службових задач кримінально-виконавчої системи» постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 19 квітня 2004 року начальник Олексіївської виправної колонії № 25 В. Хирний нагороджений почесною грамотою („Status quo“, Харків, 21.04.2004). «Хазяїн» створив медізолятор, відділення соціально-психологічної служби та відремонтував блочний гуртожиток для засуджених – держава турбується про своїх громадян, навіть тих, хто опинився за ґратами, новобудови Олексіївської колонії вражають глядача (ОТБ, Харківська обласна державна телерадіокомпанія, 12.08.2013). Є прогресивний досвід співпраці з місцевим зоопарком, який через фінансові проблеми за рахунок колонії та на її території тримає рідкісних тварин – як йшлося у сюжеті теленовин, «шефство над животными заключенные называют душеспасительным и создают для питомцев условия класса „люкс“» («Телекомпания НТВ», 16.01.2008).

Проте, Європейський Комітет з питань запобігання катуванням у доповіді про візит на Україну в грудні 2012 року зазначив, що стосовно Олексіївської ВК № 25 у делегації Комітету склалося враження, що жорстоке поводження з ув’язненими стало майже штатною функцію підтримки порядку та боротьби з тюремною субкультурою. Співробітники колонії використовують ретельно підібрані групи ув’язнених з метою забезпечення покірної поведінки всіх ув’язнених з самого початку їх перебування в колонії. Опитані в’язні скаржилися на жорстоке поводження, яке може бути визначено як катування.

«Меня зовут Бордун Владимир Владимирович 1957 года. Я был в Алексеевской исправительной колонии. Я гражданин Украины. Я никогда не думал, что так издеваться могут над гражданами Украины. В Алексеевской исправительной колонии 25 города Харькова стоит семиэтажное здание, где люди работают круглосуточно фактически за бесплатно, за три, за четыре пачки сигарет. Бьют, били палками. Били так, что обмачивались и падали, орали с криками люди взрослые. Штрафной изолятор – руки за голову – побежал. Наручники забивали, многие имеют шрамы на руках от наручников, шрамы пожизненные. Забивают ногами, одевают шлем на голову танкистский, включают музыку „ранштайн“ и человек лежит. Это все выложено на сайте „ОРД“ я там под своей фамилией. Информацию выкладывали в 2011 году».

Публікація «Голая правда или взгляд изнутри на Харьковскую колонию» (сайт ОРД, 21.06.2011) – крик про допомогу людини, яка знала, що в 2012 році повернеться у 25-ту колонію, де на неї чекає жорстока розправа й помста за скарги на тортури з боку персоналу.

Цього чоловіка вивезли в інший заклад, де він поскаржився на катування та жорстоке поводження представникам місії ООН. Порушено кримінальну справу, доля якої невідома. «Оскільки у попередньому місці відбування покарання Бордуном В. В.– виправній колонії № 25, – він мав конфлікт з адміністрацією колонії, звертаємо Вашу увагу на можливість порушення прав засудженого у випадку переведення його у виправну колонію № 25» (із запиту Харківської правозахисної групи від 3 лютого 2012 року до ДПтСУ).

З розповіді В. Бордуна

«…приехал в Харьков 12 апреля 2012 года, когда у меня закончилось тюремное заключение в Сокале, меня оттуда везли и ждали там. Я не житель Харькова, меня били, меня пытали и электро шокерами, мне одевали целлофановый кулек на голову, я такие пытки там проходил. Попов – Попов подполковник – это палач, Ольховский – палач, это сейчас начальник колонии №100. И я получил срок в колонии по приезду, хочу я этого, не хочу после операции в институте профессор Земятин Петр Алексеевич, это при четвертой неотложке, сделали мне операцию сложнейшую.

…Сделали мне укол я после операции, сделали как будто бы обезбаливающее „аминазин“. Я пошел, в актовом зале, нет там скамьи подсудимых по 391-й с шутками, с прибаутками прокурор запросил три года и один месяц. А мне оставалось 75 дней, то есть сорок пять дней сминусовали, судья говорит, а вас хоть там ждет кто нибудь на свободе? Говорю, ну конечно, я пятнадцать лет досиживаю, родные ждут, уже ноутбук купили, а она мне говорит: „ой я сама только с Ялты приехала“. А писать куда то! „Вот я смотрю Вы по тому сроку писали жалобы в Европу“.

…Нарушения там дают всем заключенным так – вызывают и под диктовку заставляют писать объяснительные, слово не дают человеку, запятой написать лишней, под диктовку. Объяснения все уже заранее составлены о правонарушениях. Мне давали за уборку, но у меня даже не было очков и это было не иначе как катування – меня заставляли собирать паутину, которую я не видел. 69 нарушений у меня все на 25-й. За пятнадцать лет у меня больше нигде не было нарушений, все на 25-й колонии, все они придуманные и яйца не стоят выеденного.

…Меня не ознакомили с правами, а когда шел суд, за моей спиной стояли Попов и Некрасов – начальник опер части и первый зам. И если я что не так скажу, дергали меня за пиджак. Вот такой был у меня суд, вплотную стояли, якобы охрана, а сами говорили тихонько: «ты что там говоришь?»

…А как бьют – бьют так профессионально, ручками жестоко, хлестко, так немцы не вытворяли такого. Меня после операции от 12 апреля 2012 года 25 дней после операции в институте на легком и печени бросили в штрафной изолятор в Харьковской колонии на пол, нагноились швы, мне пятьдесят пять лет было, я думаю: Господи, люди в госпитали лежат по пол-года а меня бросили в изолятор и начали возбуждать уголовное дело за уборку. А мне подымать ничего нельзя больше двух килограмм, а надо мной издевались специально, сейчас эта уборка никому не нужная, а у меня все материалы за уборку и дали три года по быстрому и сказали: „будешь жаловаться мы тебя везде найдем – департамент один. Позвонят и закроют и в любой колонии еще добавят тебе срок“».

Ми писали про застосування статті 391 КК України як карального механізму кримінальної розправи над засудженими з боку персоналу з використанням своїх владних повноважень («Розпишися за новий строк», «Дзеркало тижня» № 7, 26.02.2011). Цей спосіб пригноблення людей залишився з часів «ГУЛАГу».

Склад злочину, передбачений ст. 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи. Диспозиція цієї статті викладена наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така конструкція диспозиції цієї норми прямо суперечить привселюдно проголошеним концептуальним засадам нового КК України, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960 р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Інформацію про порушення прав засуджених у ВК № 25 ми отримуємо вже протягом багатьох років від осіб, які звільнилися або переведені в інші заклади ДПтСУ. Окрім свідчень В. Бордуна є свідчення інших осіб, що відбували покарання в 25-й колонії. Під час прес-конференції в ІА УНІАН (04.10.2013) колишні в’язні відкрито називають начальника установи Хирного та його заступника Попова як осіб, що вчиняли та вчиняють кримінальні злочини – катування та жорстоке поводження – до засуджених. Попов особисто, а Хирний з використанням своїх владних повноважень – за допомогою засуджених, що йому підконтрольні, як начальнику колонії («хазяїну»).

Ми пам’ятаємо гучний скандал в пенітенціарній сфери Грузії, коли був звільнений цілий штат керівництва тюремного відомства внаслідок всенародного обурення, причиною якого стало оприлюднення в соцмережах відеозапису знущань персоналу закладу виконання покарань над ув’язненими. Що ж потрібно зробити для припинення тортур і жорстокого поводження в Олексіївській колонії № 25? Невже обов’язково оприлюднити відео як доказ тортур, а потім масово виходити на вулицю й вимагати припинити безладдя та знущання над людьми, багаторічне і криваве?!

Хотілося б дізнатися від прокуратури України про стан кримінального провадження № 42012220090000028-27-012 – 12 грудня 2012 року за ст. 365 ч. 2, порушеного прокуратурою України і про яке згадує засуджений В. Бордун. Чи не вважає прокуратура сам факт засудження В. Бордуна терміном на три роки позбавлення волі за 75 днів до закінчення п’ятнадцятирічного терміну прямою помстою керівництва 25-ї колонії за те, що Бордун поскаржився на катування та жорстоке поводження представникам Комітету ООН?

І на закінчення. Не можна говорити про гуманізацію системи виконання покарань, відповідність рівня утримання в’язнів мінімальним стандартам, доки триватиме в установах ДПтСУ катування, жорстоке поводження, порушення честі й гідності засуджених, – те, що, на моє глибоке переконання, відбувається в Олексіївській колонії № 25.

Те, що кількість свідчень зростає, вселяє надію, що керівництво ДПтСУ і прокуратура, все ж таки, будуть змушені реагувати на факти тортур і знущань.

Стосовно ж 25-ї колонії має відбутися об’єктивне прокурорське розслідування фактів катувань і жорстокого поводження, а також зловживання службовим становищем, фабрикації матеріалів кримінальних справ, особливо за ст. 391 КК України, інших посадових злочинів, а за результатами надано належну правову оцінку і прокурорське реагування.

Катування та жорстоке поводження

27.10.2013 | Галя Койнаш
джерело: www.radiosvoboda.org

Вирок українському правосуддю

   

У п’ятницю 25 жовтня Апеляційним судом Запоріжжя відхилено апеляцію у «справі паламарів». Суд зменшив на один рік термін покарання кожному, але залишив у силі вирок суду першої інстанції.

 Протягом усіх попередніх засідань судді Апеляційного суду ставили запитання, на які прокурор не міг відповісти, щодо серйозних процесуальних порушень, зокрема, й відсутності в матеріалах справи зміненого обвинувального висновку. Виявили, що прокурор ніколи не пояснював, як мав би, чому він змінив обвинувачення. Ніхто не намагався знайти особу, у якої за версією слідства один із підсудних немовби придбав вибуховий пристрій. Можна навести багато прикладів, які, здавалося би, свідчили як мінімум про неповноту слідства.
 
Проте 25 жовтня суддя Юрій Бойков встав та зачитав рішення, що підтверджує вироки всім трьом підсудним. Наразі знаємо тільки, що «виключили» по одній з «явок з повинною» всіх хлопців. У Антона Харитонова, щоправда, залишилося цілих три «явки», але в Сергія Дьоміна тепер тільки одна, та в Євгена Федорченка єдину виключили. Слід зазначити, що всі троє підсудних відмовилися від усіх взаємовиключних «явок», як тільки з’явилися в них справжні адвокати. Усунення зі справи частини «явок» навряд чи знайде розуміння в Європейському суді з прав людини, але таким чином, схоже, судді, як першої, так і апеляційної інстанції, сподівалися підфарбувати вигляд цієї резонансної справи.
 
Могли би й не підфарбовувати. Нагадаємо, чому саме «справа паламарів» стала резонансною. Жодних опозиційних політиків тут немає, й хоча унаслідок вибуху померла літня черниця, вибух стався у храмі далеко від Києва. Про нього та про справу загалом могли би забути, якби не роль Віктора Януковича. Президент відразу заявив, що бере справу під свій особистий контроль, і в телевізійному ефірі вже наступного дня наказав керівникам МВС, СБУ й Генпрокуратури знайти винуватих за тиждень. Останні, можна сказати, перевиконали план і вже 6 серпня відзвітували про затримання трьох осіб та про намір «заохотити, як співробітників МВС, так і СБУ та Генпрокуратури, які брали активну участь у розкритті злочину.»
 
З того часу в ЗМІ доволі часто з’являлася інформація, яка підточувала первинний оптимізм правоохоронців. Насторожувала кількість «явок з повинною» – сім на трьох обвинувачених. Перші були написані безпосередньо після складання протоколу про затримання, але через 13 або більше годин після фактичного затримання. Всі підсудні стверджують, що явки отримані шляхом катувань та залякування.
 
Жодних доказів причетності до вибуху немає. Навпаки, в усіх було алібі на час, коли за версією слідства, всі мали бігати містом, передаючи один одному вибухівку. Було, допоки, майже напередодні оголошення вироку, прокурор не змінив обвинувальний висновок. Прибрав він, серед іншого, визначення часу подій, щоб алібі не заважало.
 
За участь у нічних слідчих діях та повну бездіяльність двом адвокатам, Є.Є. Кущу й В.В. Балюте, викликаним слідчими, призупинено дію ліцензії строком на 6 місяців. Третьому – І.В. Авдилєву – винесено попередження.
 
Незважаючи на фактичну відсутність захисту, значні періоди фактичного, але ніде не зареєстрованого затримання, проведення нічних допитів, суперечливих «явок з повинною» та неспроможність міліціонерів у суді пояснити, чому у Харитонова під час першого допиту відрізані кишені, жодного розслідування заяв про катування та порушення права на справедливий суд не проводилося.
 
На жаль, важко пояснити відсутність розслідування лінню. За клопотанням захисту проведено дві експертизи від Донецького та Луганського науково-дослідницьких інститутів. Двоє психологів зійшлися в оцінці записів слідчих дій. На їхній погляд, усі підсудні давали свідчення під сильним психологічним тиском. Цитую: «Проведение следственных действий в ночное время, построение структуры допроса в форме «вопрос-ответ», наличие со стороны допрашивающего вопросов, содержащих возможные варианты ответов («наводящего», суггестивного действия), отсутствие на всех стадиях следственных действий «стадии свободного рассказа», как основы признательных показаний, является признаками психологического воздействия на подследственного, в ходе проведения следственных действий». Фрагменти записів можна прочитати тут.
 
Суддя Володимир Мінасов просто призначив третю експертизу, яка не знайшла жодного недозволеного тиску. Потім він відхилив клопотання захисту про допит у суді всіх психологів, щоб з’ясувати причину таких разючих розходжень.
 
Мінасов теж не вважав за потрібне наполягати на виконанні прокурором вимог ст. 227 Кримінально-процесуального кодексу щодо зміни обвинувального висновку.
 
Хлопцям необхідна підтримка, самі не впораються
 
2 квітня 2013 року він виніс вирок. Антона Харитонова та Євгена Федорченка засуджено до 15 років ув’язнення, Сергія Дьоміна – до 14 років. 
 
У рішенні Мінасов виключив першу «явку» Дьоміна, бо, мовляв, жодної необхідності у нічних слідчих діях не було. Судді апеляційного суду звернули увагу на брак послідовності. Чому, спитали, не виключив він явку Федорченка. При цьому не звертали уваги на те, що перші два допити Харитонова теж відбулися після півночі.
 
Але судді апеляційного суду вирішили тільки про Федорченка зауважити, й 25 жовтня виключили першу явку Дьоміна, та єдину Федорченка.
 
Слід нагадати, що саме намагаються усунути. Дьоміна забрали через 10 годин після фактичного затримання брата. Через добу, під час нічного допиту він зізнався у виготовленні вибухівки. Є відеозапис слідчих дій, де він невпевнено показує, як він то зробив. Фахівці проглянули записи та дійшли висновку, що не міг би він сам виготовити вибухівку. Тоді з’явилася друга «явка», згідно з якою він придбав пристрій.
 
Що взагалі означає виключення одної «явки», коли сам обвинувачений з моменту появи вибраного їм адвоката відмовляється від усіх «явок», та заперечує будь-яку провину? Все це схоже, на жаль, на нову спробу переписати засмічену суперечностями справу.
 
Як уже зазначалося, судді апеляційного суду ставили цілком слушні запитання про всі згадані та інші суперечності (дивитися тут). Безмірно прикро, що незважаючи на неадекватність чи брак відповідей щодо кричущих порушень вимог КПК, щодо припущення слідчих про придбання Дьоміним пристрою у «невстановленої особи» та відмову судді викликати вкрай важливих свідків, у вирішальний момент судді апеляційного суду воліли відвертати очі.
 
Залишилася касація, потім уже Європейський суд с прав людини. Там не відвертатимуть очей.
 
Хлопцям необхідна підтримка, адже самі не впораються. Вже четвертий рік вони сидять в СІЗО. Мало хто вірить в їхню провину, але погоджуються, що вони приречені через роль Януковича. В Україні та за кордоном тепер чекають, як він вирішить «проблему Тимошенко», бо, мовляв, від цього залежить доля угоди про асоціацію з ЄС. Може й залежить, але розвиток громадянського суспільства в Україні саме тепер залежить і від трьох хлопців. Змиритися з їхньою «приреченістю» – це шлях напряму в радянське минуле.

Катування та жорстоке поводження

29.10.2013 | Юрій Шершень

Європейський суд: до ув’язненого на Харківщині застосовувались катування

   

Ув’язнений став жертвою катувань через відмову доносити на інших засуджених. Про це йдеться у рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Савенко проти України».

Адміністрація Темнівської колонії переконувала С. Савенка добровільно повідомити, що інші ув’язнені займалися на території закладу якоюсь незаконною діяльністю. Той відмовлявся. Коли усні аргументи не подіяли, в хід пішли катування, результатом яких стала втрата свідомості та низка фізичних ушкоджень потерпілого, зафіксованих експертом-медиком.

Спроби Савенка поскаржитись на дії працівників в’язниці ефекту не дали. Його змусили сказати, що всі травми він наніс собі сам. Але згодом у суді визнав, що був примушений відмовитись від скарг, а також надав висновок медичного експерта з 37-річним досвідом роботи, де зазначалося, що Савенко, при всьому бажанні, не міг би нанести собі такі ушкодження.

Проте в Україні ані прокуратура, ані суд не прислухалися до доводів засудженого та експерта.

Однак зовсім по-іншому до матеріалів справи Савенка поставилися судді Європейського суду з прав людини. У рішенні від 24 жовтня 2013 року Суд встановив факт порушення Україною статті 3 Європейської конвенції (заборона катувань) у матеріальному та процесуальному аспекті.

Суд визнав, що розслідування фактів жорстокого поводження шляхом направлення запитів на адресу установи, на посадових осіб якої скаржився заявник, не може вважатись ефективним. Також суд зазначив, що для того, аби розслідування вважалось ефективним, необхідно, щоб воно проводилось із залученням до нього заявника.

Суд окремо дав оцінку тому факту, що в процесі розслідування, яке проводилось за скаргами заявника на національному рівні, він відмовився від скарг в частині, що стосувалась заступника керівника виправної установи, де він утримувався. Зокрема, Суд підкреслив, що така відмова не може вважатись вільною, оскільки заявник весь цей час перебував під фактичним контролем з боку адміністрації колонії, таким чином, національні органи зобов’язані були перевірити скарги заявника в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, Європейський суд зобов’язав Україну виплатити Сергію Савенку компенсацію у розмірі 7 000 євро.

Заявника в Європейському суді з прав людини представляв Аркадій Бущенко – виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини.

Свобода мирних зібрань

07.11.2013
джерело: www.pravda.com.ua

Які гарантії має дати українцям закон про свободу мирних зібрань

   

Володимир Яворський, член Правління Української Гельсінської спілки з прав людини

У парламенті вже вкотре спробують установити законодавчі гарантії свободи мирних зібрань. На розгляді проекти законів «Про свободу мирних зібрань» №2508а

 (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47751) та №2508а-1

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47925)

Обидва законопроекти, як це не дивно, мають свої позитивні сторони, і їх можна би було приймати за основу. Однак, як на мою думку, перший проект є більш продуманим та збалансованим. Видається, що на їхній основі та поєднанні цілком можливо напрацювати дуже хороший проект закону до другого читання.

Але для цього важливо прийняти один із них у першому читанні. І найбільш імовірним це можливо саме щодо проекту №2508а.

Декілька місяців тому я звертав увагу, «Для чого потрібен закон про свободу мирних зібрань» (http://gazeta.dt.ua/internal/dlya-chogo-potriben-zakon-pro-svobodu-mirnih-zibran-_.html). З того часу жоден із висловлених аргументів не втратив актуальності, навіть навпаки, певні аргументи набули ще більшої сили.

Наприклад, усе більше отримується нових даних про наявність правових актів органів місцевого самоврядування, кожен з яких установлює свої унікальні порядки проведення мирних зібрань. На сьогодні таких місцевих порядків вже близько 90. Усі ці порядки планує скасувати проект закону №2508а.

Також можна згадати в цій дискусії 10 аргументів на користь закону про свободу мирних зібрань, (http://blogs.pravda.com.ua/authors/shevchenko/51d5f0c403c8a/) висловлених одним з авторів законопроекту №2508а народним депутатом Андрієм Шевченко.

Тому громадянському суспільству важливо також підтримати ці проекти законів, а дискусію вести навколо якості окремих його положень. У цьому сенсі важливо визначити певні принципові для громадянського суспільства положення законопроекту, з яких і складаються законодавчі гарантії свободи.

Гарантії проведення мирного зібрання

Наріжним принципом проекту №2508а є презумпція проведення мирного зібрання, що зберігає свій мирний характер. Навіть, якщо ви не подали чи не вчасно подали повідомлення про мирне зібрання, це не дає підстав для зупинення чи обмеження мирного зібрання.

Лише коли зібрання втрачає мирний характер, працівники міліції отримують право втручатися, і то виключно для припинення правопорушень, а не з метою припинення самого зібрання.

Звісно, ця частина законодавства залежить також від практики. Але щонайменше на законодавчому рівні встановлюється саме така гарантія, на основі якої слід вимагати встановлення позитивної практики.

На сьогодні таких гарантій немає: працівник міліції, на власний розсуд, керуючись абстрактними нормами закону про міліцію, може зупинити чи обмежити будь-яке мирне зібрання. Є безліч прикладів таких дій міліції.

Жодного працівника міліції не було покарано за такі дії за всю історію.

Гарантії захисту

Держава, відповідно до міжнародних стандартів, має позитивні обов'язки щодо реалізації свободи мирних зібрань. На сьогодні, цей обов'язок законодавчо не визначено, і органи місцевого самоврядування часто перекладають його на самих демонстрантів.

Цей обов'язок полягає в забезпеченні захисту учасників зібрання, вирішенні організаційних питань по проведенню зібрання, як-от – зміна дорожнього руху, забезпечення надання медичної допомоги, прибирання території тощо.

В умовах України, коли мирне зібрання проводить вразлива меншість, вона часто ризикує зустріти навіть насильницький супротив. І в такій ситуації обов'язок міліції по захисту учасників зібрання має стати реальним механізмом здійснення свободи мирних зібрань.

Проект №2508а чітко визначає ці позитивні обов'язки й установлює можливість подання позову про відшкодування шкоди за його невиконання.

Гарантія захисту від свавілля органів влади

Я вже неодноразово писав, що в Україні відсутні чіткі правила проведення мирних зібрань. Використовують взаємовиключні норми, котрими чиновники жонглюють у залежності від власної зацікавленості.

Фактично, на сьогодні, проведення чи не проведення мирного зібрання залежить від волі місцевого чиновника.

Якщо з вашої сторони народний депутат, багато журналістів чи ще якихось впливових людей – чиновник може побоятися чинити перепони. Але якщо ви звичні громадяни – то ви повністю у владі цього чиновника, який чітко розуміє, що жодних негативних правових наслідків для нього не буде.

Це дуже чітко видно з моніторингів свободи зібрань: у випадку, коли влада лояльна, мирні зібрання відбувається зі значно меншими проблемами, ніж коли влада налаштована ворожо, як, наприклад, у Харкові. Там, де влада не хоче зібрань, там і більше судових заборон, і міліція діє значно агресивніше.

Очевидно, що свобода мирних зібрань не може залежати від волі чиновників. У чиновників важливо забрати ґрунт у формі правової невизначеності, що надає їм необмежений простір для маневрів. Проект закону №2508а дуже чітко визначає права та обов'язки чиновників, повністю позбавляючи їх підстав для свавілля.

Звісно, і закон можна не виконувати, що часто трапляється. Але тоді мають діяти інші правові механізми – і це вже питання налагодження позитивної практики, а не питання самого закону.

На сьогодні визнати дії чиновника є неможливим, що підтверджується відсутністю жодного факту покарання чиновника за перешкоджання проведенню мирного зібрання.

Гарантія захисту від свавільних судових заборон

Дослідження попередніх років показало, що близько 90% подань органів влади про заборону мирного зібрання задовольняються судами під різними приводами.

Абсолютна більшість цих приводів порушують міжнародні стандарти прав людини. Під тиском громадськості цей відсоток зменшився начебто цього року, але все одне, необґрунтовані рішення про заборону зібрань явно домінують.

Очевидно, що це питання залежності суддів від влади. Але причина ще й в іншому. Суди також дуже вдало жонглюють різними нормами права, у різних випадках застосовують різні підстави, у повній мірі використовуючи правову невизначеність.

Проект закону №2508а, окрім визначення чітких підстав для обмеження зібрання, вносить багато змін у процесуальне законодавство, обмежуючи судове свавілля.

Фактично цим законом прямо забороняються близько 70-80% підстав, що раніше використовувалися судами, а щодо інших підстав вносяться багато уточнень, що ускладнить їхнє широке використання.

З певністю можна казати, що після прийняття цього закону кількість заборон повинна впасти щонайменше вдвічі.

Я не абсолютизую корисність законопроекту про свободу мирних зібрань №2508а. Він містить певні дискусійні положення. Але будь-яке з них може бути усунено на стадії підготовки проекту до другого читання.

Тим більше, що доопрацювання проекту здійснюється профільним парламентським Комітетом з прав людини, що контролюється опозицією, а до робочої групи над законопроектом включені фактично всі бажаючі від громадянського суспільства.

Що маємо зараз?

Що зміниться?

На сьогодні працівник міліції, на власний розсуд, керуючись абстрактними нормами закону про міліцію, може зупинити чи обмежити будь-яке мирне зібрання.

Є безліч прикладів таких дій міліції й жодного працівника міліції не було покарано за такі дії за всю історію.

Навіть, якщо ви не подали чи не вчасно подали повідомлення про мирне зібрання, це не дає підстав для зупинення чи обмеження мирного зібрання.

Проведення чи не проведення мирного зібрання, залежить від волі місцевого чиновника. Якщо з вашої сторони народний депутат, багато журналістів чи ще якихось впливових людей – чиновник може побоятися чинити перепони, але якщо ви звичні громадяни – то ви повністю у владі цього чиновника, який чітко розуміє, що жодних негативних правових наслідків для нього не буде.

Проект закону №2508а позбавляє чиновників підстав для свавілля, дуже чітко визначаючи їхні права та обов'язки.

Дослідження попередніх років показало, що близько 90 % подань органів влади про заборону мирного зібрання задовольняються судами під різними приводами. Абсолютна більшість цих приводів порушують міжнародні стандарти прав людини.

Фактично проектом закону №2508а прямо забороняються близько 70-80% підстав, що раніше використовувалися судами, а щодо інших підстав вносяться багато уточнень, що ускладнить їхнє широке використання. З певністю можна казати, що після прийняття цього закону кількість заборон повинна впасти щонайменше в двічі.


 

Соціально-економічні права

31.10.2013 | Наталка Ковальчук

«Повторення пройденого» замість «уроків на завтра»?

   

Навіть якщо у школі ми, за висловом класика, «…учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь», та й то, мабуть, пам’ятаємо, що в ході уроку є різні складові. Засвоєння нового матеріалу, наприклад. Чи визначення домашніх завдань… У цьому плані недавні парламентські слухання на тему: «Доступність та якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення» чомусь більше видаються схожими на повторення пройденого матеріалу: «у нас все добре», «у нас ідуть глибинні реформи»…

Не було, на думку звичайного простого громадянина, на цьому великому педагогічному уроці ні визначення того, над чим доведеться працювати завтра, ні, особливо, «роботи над помилками».

А втім, у допитливих учнів зажди виникають запитання до теми…

 

Про сім’ю і школу

 

Мабуть, це вперше в Україні з трибуни такого високого рівня, хай і опосередковано, через приклади з європейських країн, прозвучала теза про можливість притягнення батьків до суду за те, що не докладають достатніх зусиль для виховання і навчання дітей. Важко не погодитися з тим, що моральний обов’язок батьків - виховувати свою дитину.

Та з іншого боку, на кого розрахований цей, як образно каже один відомий керівник, «плач Ярославни»? На матір, котра миє вікна в помешканнях осіб середнього класу в Італії, чи на батька, котрий зводить маєтки московським олігархам? Чи на тих батьків, котрі з самого світанку «тягають» на українських ринках ящики з рибою, курячими стегенцями чи іншою продукцією, щоб хоч прогодувати своє «чадо»? Чи на тих, чиї діти-мажори, влаштувавши перегони на дорогих автомобілях, вбивають хлопчака, котрий повертається зі школи, чи вагітну жінку, котра свою дитину вже ніколи у школу не поведе?

Виникає також запитання: чи не захотять у такому випадку й самі батьки подати до суду зустрічний позов до закладів освіти за ті, як кажуть в народі, «добровільно-примусові» побори, котрі починаються як тільки мама чи батько бере своє дитя за руку і приводить до дитсадка?

На жаль, треба констатувати, що стосунки між родиною і школою значною мірою з площини моральної перейшли у площину матеріальну. Факти про те, скільки коштів з гаманця українців забирає безкоштовна освіта теж звучали на парламентських слуханнях.

Але, мабуть, треба говорити й про наслідки такого рівня суспільних стосунків? Скажімо, яким буде ставлення до вчителя, котрий змушений просити своїх вихованців принести по 50 копійок, аби купити віник для класу? Чи «дійдуть» слова педагога про погану поведінку сина до батька, що приїхав до школи на «крутому» авто, а в  учительській натрапив поглядом на оголошення такого змісту: «Прохання до всіх вчителів здати гроші на вікно»? 

З іншого боку, навряд так багато розмов точилося б навколо «матеріально-фінансового» питання, якби йшлося лише виключно про першочергові потреби навчального закладу. Та й кошти, котрі діти несуть в школу, здебільшого збираються готівкою, не відомо де і як вони оприбутковуються. І чи оприбутковуються взагалі.

І попри всі поради боротися з цим явищем самі батьки «виходити на стежину війни» з цього приводу не будуть. Хіба що ті, кому взагалі немає чого втрачати.

Але ж у більшості випадків ціна питання – майбутнє дитини, на котре  впливає, в тому числі, й рівень атестату, отриманого в школі. Ні для кого не становить секрету, що великою мірою це залежить від ставлення школи, вчителя до свого учня. У тій системі, що склалася в українській освіті, батькам набагато легше  «купити» прихильність педагогів, високі оцінки, гарний атестат, а іноді й золоту медаль, ніж брати на себе моральну відповідальність за виховання дитини.

 

Робота над помилками

 

Сьогодні, мабуть, тільки лінивий в Україні не писав про ту злощасну помилку в підручнику з математики, де 12:2=12. І справа з критикою підручників зовсім не залежить від молодих дівчат-журналісток, які вчора вийшли зі школи, чи старих «акул пера», які вже давно забули про школу.

Помилки в підручниках були завжди. Пам’ятаємо, як вчитель казав: «Діти у цьому прикладі (чи задачі) помилка. Ми його розв’язувати не будемо». Недоречність пропускалася і навчальний процес йшов далі.

Можливо, справа все-таки не в дріб’язкових технічних моментах, а в тому, що не проводиться ота сама, конче необхідна у навчальному процесі «робота над помилками». А хвилі зауважень з їх приводу, незалежно від того, чи йдеться про вчителів чи громадськість через журналістські публікації розбиваються об високий чиновницько-освітній вал. Нівелюється саме право людини бути вислуханим і почутим.

Так, на час написання цього матеріалу 14342 запитання було поставлено Українському центру оцінювання якості освіти з приводу ЗНО 2013 року. Більшість з них стосуються тих помилок, які знайшли в тестових завданнях абітурієнти та вчителі. А втім, наведемо дещо із спілкування,   котре розгорнулося між учасниками ЗНО і Українським центром оцінювання якості освіти (матеріали з сайту УЦОЯО):

Запитання: Хімія завдання №49. Питання сформульоване не коректно! Там можлива і інша послідовність: етаналь-етанол-етанова кислота-хлоретанова кислота!

Відповідь центру:  Правильні відповіді до завдань тесту з хімії, ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання:  Я вважаю, що завдання №1 у тестовому зошиті з української мови та літератури (ЗНО 2013 1 сесія) сформульовано не конкретно, відповідь не є однозначною. Адже у слові ЧЕРГОВИЙ наголос теж падає на другий склад, а у слові ОЗНАКА наголос може падати як на другий, так і на перший склад.

Відповідь центру:  Правильні відповіді до завдань тесту з української мови і літератури, який абітурієнти складали під час двох сесій, ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання:  У визначенні результатів ЗНО 2013 з Математики І сессія є помилка в 24 завданні, адже інтеграл не може дорівнювати від'ємному значенню. Чи буде анульовано це завдання?

Відповідь центру:  Правильні відповіді до завдань тестів з математики, які абітурієнти складали під час обох сесій, ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання:  Тема № 20 Англія Переворот 1668 р. - який саме переворот мається на увазі. Прошу надати історичну назву.

Відповідь центру:  Зверніться по допомогу до свого вчителя.

Запитання:  В мене є питання щодо зно з англ. мови. Відповідь на питання 33 є цілковито неправильною. Прошу це переглянути. Правильна відповідь є слово has, а не have, на це вказує допоміжне питальне слово does. А також є суперечності стосовно відповіді на питання 30, адже вказана правильна відповідь fitted in є цілковито неправильна, оскільки дане словосполучення означає - пасувати по фігурі.

Відповідь центру:  Правильні відповіді до завдань тесту з англійської мови ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання:  Чому на 7 запитання з англійської мови відповідь A, якщо у тексті чорним по білому написано, що це був відомий художник (famous painter), а не великий артист (great artist). Можливо ті, хто складають тести, й самі не знають англійської? Тоді чому вимагають у дітей тих знань, якими самі не володіють???

Відповідь центру:   Правильні відповіді до завдань тесту з англійської мови ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання:  Дайте, будь ласка, пояснення стосовно відповіді, наданих у відповідному розділі, до запитання №7 з тесту Англійської мови І сесія, на мою думку відповідь не є правильна, адже логотип зробив художник, а не артист. У завданні потрібно вказати ПРАВИЛЬНУ відповідь. Дякую.

Відповідь центру:  Правильні відповіді до завдань тесту з англійської мови ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання: Доброго вечора. Я розумію, що предметно фахова комісія ухвалила зміст тестів. Та у жодному джерелі я не знайшов інформації, що річковий рак має п'ять пар ХОДИЛЬНИХ кінцівок. [зно біологія 24 питання], та саме цю відповідь подають правильною. Невже фахівці УЦОЯО вважають, що клешні у рака ХОДИЛЬНІ? Прошу Вас змістовної відповіді, адже я вважаю це порушенням моїх прав - не коректні питання на ЗНО.

Відповідь центру:  Жодних помилок при опублікуванні правильних відповідей з біології не було. Для отримання детальних роз’яснень зверніться до Українського центру оцінювання якості освіти з письмовою заявою.

Запитання:  Я вважаю, що відповідь на питання номер 10 з біології не правильна, на малюнку чітко видно, що це каріотип здорової жінки, а не чоловіка, так як у чоловіка остання пара у каріотипі ХУ. Це вже остаточні відповіді?

Відповідь центру:   Правильні відповіді до завдань тесту з біології, ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них.

Запитання: Ви можете відповісти щось, окрім:  правильні відповіді ухвалено предметною фаховою комісією без жодних зауважень до змісту тестових завдань та однозначності відповідей на них, і тому подібне??

Відповідь центру:  Український центр оцінювання якості освіти не може коментувати рішення, ухвалені комісійно фахівцями з певного навчального предмета.

Не хочеться коментувати й оцінювати це спілкування… Хоча… Можливо тепер українське народне прислів’я «Тоді, як рак свисне» вже варто переінакшити і говорити: «Тоді, як рак на ходильних кінцівках в школу піде»? А там, дивись, і вуз закінчить. А там ще й  XX чи  XY хромосом набуде (тепер вже без різниці), та й в люди виб’ється…

Про «липові дуби» чи «дубові липи»

В освіті, як відомо, є певні стандарти. Важливо тільки, щоб не були вони подвійними. Як наприклад з тією ж корупцією, про яку все-таки було згадано під час парламентських слухань.

Багато хто з нас, 30-40-50-літніх і старших вдячний своїм вчителям за те, що чесно вчили, знаходили шляхи до наших душ, намагалися віддати все краще, що знали і вміли самі.

Але, давайте визнаємо, корупція у освіті була завжди - в більшому чи іншому вимірі, бо там працюють люди. Одні – чесно, інші не дуже.

 Ось слова сьогоднішнього студента: «Зі старшими викладачами (маються на увазі люди середнього і старшого віку Авт.)  домовитися здати екзамен за гроші важко. Буває, взагалі неможливо. А з молодими просто. У нас один взагалі розцінки приносить за курсові…».

А ось розповідь дівчини, яка навчається у одному з філіалів вузів на периферії, ситуація в яких, здається, взагалі неконтрольована.

Так от, складання сесій «за гроші» там, де навчається студенка, не виняток, а правило. Вона відмовилася здавати кошти, бо вважала, що добре знає матеріал і складе іспит сама. Події, про які розповідає, розвивалися так. У день екзамену, викладач, який прийхав до філії з основного вузу, за списком відповідати її не викликав взагалі. Коли вже останньою зайшла до аудиторії, сказав, що прийом екзаменів закінчено, він поспішає, порадив їхати до іншого міста, де він викладає у вузі. Призначив день і час. Дівчина поїхала, та виявилося, що викладач у відрядженні, хоч за день перед тим вона телефонувала й уточняла про зустріч.

Врешті-решт після кількох безрезультатних поїздок разом з донькою до викладача приїхав батько і «вирішив все»  із тими нещасливими екзаменами.

Корупцією це, звичайно, назвати важко. Так собі, моральне знущання над людиною.

Кажуть, що вчителя і дерево пізнають по плодах. Недавно один із знайомих викладачів з сумом поділився думкою про те, що їх заклад «час переводити з підпорядкування Міністерства освіти до Міністерства деревообробної промисловості, бо, мовляв, приймають на навчання «дуб», а випускають «липу».

Можливо, все-таки висловився занадто різко. Не хотілося б, щоб результатом роботи цілої і дуже важливої для нашого суспільства галузі були «дубові» липи або «липові» дуби.

31.10.2013

Погляд

28.10.2013 | Інна Сухорукова

Освітнє рабство

   

Тиждень тому моя дівчинка, п’ятикласниця, прийшла зі школи і розповіла, що в них була якась комісія. «Товстопузий дядька підійшов до шафи і почав щось кричати...». Ми не звернули уваги на це, бо дітей ніхто ні про що не питав, вони не були ані схвильовані, ані, навіть, зосереджені на цих подіях. Але виявилося, що ми були щасливим виключенням. З усіх боків до нас стала надходити інформація, що напередодні відвідин київською комісією Міністерства освіти, в багатьох школах Харкова вчителі телефонували додому батькам учнів і просили їх, щоб діти не приносили до школи підручники та навчально-методичні посібники, які не мають грифу Міністерства освіти, наприклад, деякі підручники харківського видавництва «Ранок».

Потім ми дізналися, що перелякані вчителі і директора шкіл, щоб їх не покарали комісії, виносили з бібліотек та кабінетів «заборонену літературу», ховали її вдома, і навіть палили на подвір’ї шкіл. До чого може дійти дурість, вірнопідданість і невігластво? До чого завгодно. Так, за повідомленнями батьків учнів в гімназії № 47 в Харкові до приходу такої комісії зняли портрети Лесі Українки – і це примушує думати, що насправді ці перевірки це поступка п’ятій колоні сумнозвісному псевдо «УкрАинскому вибору». Неосвічені захисники «Русского мира» не знають, що в російській мові є слово УкраИнский, а не УкрАинский.

Ідіотизм ситуації полягає в тому, що ми маємо справу з абсурдною системою влади, яка спрямована на збагачення і тільки на збагачення будь-якою ціною. Все інше не береться до уваги.

Тому й народжуються на світ такі документи, як Наказ Міністерства освіти та науки України № 119-607 від 09.08.2012 року, де зазначено, що «в організації навчально-виховного процесу загальноосвітнім навчальним закладам дозволено використовувати лише навчальні програми, підручники та навчально-методичні посібники, що мають гриф Міністерства освіти або схвалені відповідною комісією Науково-методичної ради з питань освіти». Третій рейх? СРСР? – де ми живемо?

Чому вчитель не може на власний розсуд обирати підручники, які, на його думку, найкращі для навчання дітей? Ми довіряємо вчителю найдорожче – наших дітей, але не довіряємо вчителю вибирати підручники? Якщо вчитель такий ненадійний, навіщо його тримати у школі?

Я гадаю, що все дуже просто: причини цього ганебного явища – економічні. Видавництва, яким дозволено бути «на учбовому ринку» якимось чином наближені до «тіла» міністра освіти або його найближчого оточення в міністерстві або в Кабінеті міністрів. І перед кимось стоїть завдання – витіснити з ринку конкурентів.

А що буде з рівнем освіти, вчителями, дітьми, батьками – їх взагалі не хвилює. Бабло перемагає все – добро, зло, та будь-які норми – моральні або законні. Це прислів’я зовсім невтішне, бо у нашій владі воно перемагає навіть залишки здорового глузду.

Як ще можна визнати вимогу членів таких комісій прибрати зі шкіл «Кобзар», виданий видавництвом «Ранок», але без грифу Міносвіти? Може, Міносвіти хоче під кожним віршем Тараса Шевченка ставити який-небудь штампик на кшталт «Перевірено Дмитром Табачником»? Міносвіти хоче цензурувати твори Шевченка? Так це вже зробили за часів царату.

І як часто трапляється останнім часом, представники цієї влади забули, що Конституція України в статті 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Тобто і вчителі, і батьки мають право навчати своїх дітей за тими підручниками, які вони оберуть.

Наш держапарат нахабно демонструє повне презирство до свободи і прав громадян, не кажучи вже про їх гідність. І це також порушення Конституції України. Яка ж це повага до гідності, коли в деяких школах комісії нишпорили по портфелях учнів, вишукуючи заборонені підручники, а вчителі просили батьків не здіймати галас, бо непереливки буди і вчителям, і учням. От такої «гідності» навчають наших дітей. Важко підібрати цензурні слова для того, щоб описувати це божевілля, яке твориться в харківських школах. І це божевілля виправдовує директор Департаменту освіти міської ради Ольга Деменко, і всі директора шкіл бояться заперечити їй. Таке собі освітнє рабство...

Мовчать і представники антифашистських комітетів Харкова. Мабуть забули, що саме фашисти починали свою діяльність із спалювання «шкідливих» книжок. Але їм не до цього – вони воюють з померлими псевдо посібниками фашизму. Все ж таки це набагато небезпечніше, ніж воювати з місцевою владою.

Причина таких дій чиновників від освіти зрозуміла – гроші, відкати від «своїх видавців», хай навіть підручники будуть невисокого рівня, але приносять доходи. І більш за все хвилює в цій ситуації не жалюгідний ідіотизм чиновників, не їх жадібність і невігластво, які довели ситуацію до абсурду, а відсутність в суспільстві імунітету  до таких явищ.. Насамперед батьки повинні захищати своїх дітей. В усіх школах існують батьківські комітети, загальні батьківські збори. Але всі мовчать...

Якби існувала правова свідомість в суспільстві, батьки, які є громадянами України, мали б вийти на мітинги і вимагати скасування ганебного наказу.

А якби у моєї дитини хтось нишпорив у портфелі, я би подала на таких «освітян» до суду, бо і це також порушення Конституції України, яка гарантує право на свободу і особисту недоторканність. І потрібно брати до уваги, що портфель або ранець - це власність дитини та її батьків.

Чим хворіє наше суспільство, що робиться з нашими людьми, які поводять себе як раби, забуваючи про свої громадянські права, і дають змогу жалюгідним чиновникам знущатися над собою і нашими дітьми?

Погляд

29.10.2013 | Ольга Гончарова

«Если вы не отзоветесь, мы напишем в Спортлото...»

   

Останнім часом Харківська правозахисна група отримала декілька анонімних письмових заяв та телефонних дзвінків стосовно невиплат заробітної платні. Листи не тільки анонімні, але не мають і зворотної адреси на конвертах. Звертаються найбільше вчителі і лікарі райцентрів з усіх областей України. Якщо на Кіровоградщині не платять з травня, то на Харківщині з вересня. Але не платять зовсім і, навіть, не обіцяють. Також скаржаться батьки з м. Лозової Харківської області, що в дитячих садках проблеми з продуктами, нема чим кормити дітей, бо постачальники відмовляються давати продукти безоплатно.

Відповідно до законів України та статуту Харківської правозахисної групи ми маємо право розглядати тільки особисті звернення громадян. Ми ніколи не розкриваємо дані скаржників без їх дозволу, але такі заяви ми зобов’язані мати.

Перша думка – це співчуття до працівників бюджетної сфери, особливо в невеличких містах, де всі тримаються за своє робоче місце.

Але тут в голову приходить думка – яким же мороком страху покрита наша країна, якщо громадяни цієї країни бояться відстоювати свої права належним чином – звертаючись до профспілок, об’єднуючись проти цього беззаконня.

Якщо бюджетники, яким не сплачують законно зароблені кошти, хочуть звернутися за допомогою до правозахисних організацій, таких як Харківська правозахисна група, вони повинні розуміти, що займатися конкретно кожним таким випадком ми можемо тільки, якщо до нас надійшла підписана особисто заява.

Ми співчуваємо тим, хто кожного дня чує про «покращення», або як чиновники витрачають мільйони на нові авто, на безглузді забаганки – такі, як наприклад, відеокамери на останніх виборах, пам’ятник царю Александру ІІІ в Харківській області. Але вчителі, лікарі нарешті повинні зрозуміти, що керівництво цієї держави  не думає про людей, і свої права потрібно відстоювати самим, можливо, взявши за приклад, як відстоюють свої права чорнобильці – об’єднавшись в організацію, яка допомагає в судах, не тільки в українських, а й в Європейському суді.

Так, зараз в Україні панує неофеодальний устрій, коли відсутні нормальні умови життя, коли оплата праці мізерна і не існує зацікавленості працювати на когось, що для молоді немає ніяких «соціальних» ліфтів, а кар’єру можна зробити, тільки маючи відповідні сімейні зв’язки. Коли співробітників підбирають за принципом «нам умные не надобны, нам надобны верные». Що, вчителі не бачать цього?

Якщо виступає віце-прем’єр Борис Колесников і з презирством каже, що українці працюють в п’ять разів гірше ніж американці, то він, що, не навчався в школі і не знає, що феодальний устрій розвалюється через неефективну працю, тому що працюючі не зацікавлені в результатах своєї праці. Страх не забезпечує ефективної праці, не забезпечує відповідальності за результати своєї праці і держава або розвалюється, або стагнує і не розвивається зовсім.

Не хочу нікого повчати і дорікати, але результати виборів Партії Регіонів на всіх рівнях, і Президента, який обіцяв почути кожного, це не тільки вибір мешканців Донбасу, а й, в значній мірі, мешканців Слобожанщини.  Хто як не вчителі зверталися до мешканців своїх селищ та містечок і пояснювали, що голосувати потрібно тільки за ПР та Януковича? Хто, як не лікарі, заповнювали стаціонари в день виборів «вірними» ПР виборцями? В Харкові не тільки терапевтичні стаціонари, а психіатричну лікарню та онкологічний обласний диспансер заповнювали «псевдохворими». Думаю, що в районних лікарнях робилося теж саме.

Хто, як не вчителі і лікарі у більшості своїй працювали у виборчих комісіях і, будемо казати прямо, приймали безпосередню участь у фальсифікаціях?

Хто в школах Харкова і Харківської області знімає досить нейтральні портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Грушевського та інших класиків і замінює їх портретами Януковича, Добкіна і Кернера? Хто роздає щоденники та зошити з портретами «вождів» ПР?

Вам, наші шановні вчителі, подобається це? А це дії одного ряду – ви себе поводите як васали цієї влади, а вони сприймають це як належне і відповідно з вами поводяться.

В одному з отриманих нами листів аноніми задають нам запитання: «Почему мы должны входить в положение всей страны?» Якщо вже вчителі не розуміють, що вони частина цієї країни, що багато що залежить саме від них, то це вже повна розруха не тільки в державі, а й в головах.

Отже, думайте, як захищати свої права, об’єднуйтесь. Тим більш, що Конституція України, закони України на вашому боці! 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №29

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори