пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201334
№34
2013

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

02.12.2013
джерело: ucu.edu.ua

Заява Українського католицького університету з приводу провокацій на Євромайдані

   

2 грудня 2013 року

Дорогі співвітчизники!

Кадри побоїща, влаштованого в неділю провокаторами перед Адміністрацією Президента, вражають не менше, ніж кадри побоїща, влаштованого «беркутівцями» на Майдані. Насильство огидне – незалежно від того, хто його чинить.

На світлий день 1 грудня, який увійшов в історію України як день мирного референдуму за незалежність 1991 року, а цьогоріч освятився мирним прямостоянням народу на євромайданах по всій країні, лягла тінь насильницького кулака.

Ми бачили на власні очі, як ретельно влада готувала провокації на Майдані, засилаючи туди «тітушок». Це – пряма антиконституційна діяльність, яка обертається злочином проти народу. Проте мусимо визнати, що були серед мітингувальників і ті, хто щиро вірив: майданну «дискотеку» треба припинити, а справедливість можна відновити лише за принципом «око за око». Для нас важливо усвідомити, що наслідки дій і тих, і тих один і той самий: замах на мирний характер протесту майже мільйона людей по всій Україні і зрада тих чесних мітингувальників, які з довірою прийняли їх у свої ряди.

Нам – спільноті Українського католицького університету, що обстоює християнські цінності, – невимовно сумно, що в серця невеликої групи осіб вселилося прагнення відплатити силовикам за пролиту кров. Проте помста також огидна – незалежно від того, якою мірою вона вмотивована.

Ми матимемо моральне право домагатися відповідальності за насильство з боку влади лише тоді, коли домагатимемось відповідальності і з боку тих провокаторів чи демонстрантів, які свідомо розпалювали криваве протистояння. Вони поставили себе не лише поза законом, а й поза волею суспільства.

Правильно прочитати «знаки часу» – наш громадянський і моральний обов’язок. Нинішній час потребує не еліти, яка цинічно грабує народ, і не месників, які стинають голови ворогам, а тих, хто готовий служити народові, утверджуючи в ньому мир, злагоду і благоденство.

Ректорат

Політика і права людини

04.12.2013

Заявление по поводу событий в Украине

   

Мы, представители антисоветских и антикоммунистических движений, испытавшие на себе беспощадность репрессивного режима коммунистического тоталитаризма и гнёт советской империи, но никогда не прекращавшие борьбу за справедливость, осуждаем варварский разгон руководителями Украины мирных демонстрантов на Майдане в Киеве и заявляем о нашей полной поддержке организаторам и участникам акций. Полностью сочувствуем им, поддерживаем их требования и солидарны с их протестом, ибо считаем, что независимость, свобода и права человека – это высшие ценности, за которые бороться и приносить себя в жертву безусловно стоит.

Мы призываем глав государств свободного мира приложить все усилия, чтобы избежать дальнейшего применения силы против демонстрантов и предотвратить установление тоталитарного правления в Украине.

Хотим особо подчеркнуть, что в происходящих в Украине процессах наглядно прослеживается стремление руководства России восстановить империю в границах прежнего советского “восточного блока”, пользуясь для этого любыми политическими, экономическими и военно-провокационными методами. Если Россия сможет установить на Украине режим, аналогичный белорусскому, это не только станет помехой развитию демократических процессов в Украине и в других бывших советских республиках, но и создаст условия для того, чтобы над Европой вновь опустился железный занавес и мир вернулся в эпоху холодной войны.

Призываем весь цивилизованный мир, всех, для кого независимость, свобода и справедливость являются важнейшими ценностями, всех, кто считают, что безопасность мира должна основываться на справедливости, а не на применении силы, проявить солидарность и активно поддержать вышедших на улицы Киева людей, борющихся за демократию и свободу. Кремль должен увидеть, что весь цивилизованный мир стоит рядом с манифестантами и что развитию демократии в восточном направлении альтернативы нет!

Обращаемся к властям Украины с призывом отказаться от применения грубой силы и прислушаться к голосу народа.

Хай живе Украина!

 

Подписи

Лагле Парек – бывшая политзаключенная, участник национально-освободительной борьбы и председатель Партии Национальной Независимости Эстонии.  Эстония

Валерий Калабугин – член Конгресса Эстонии и Комитета Эстонии (1990–1992), член совета Эстонского Института Прав Человека

Тривими Веллисте – министр иностранных дел Эстонии (1992–1994), член парламента Эстонии, президент Балтийской Ассамблеи

Хейки Ахонен — бывший политзаключенный, участник национально-освободительной борьбы. Эстония

Калью Мятик – бывший политзаключенный, один из основателей Партии Национальной Независимости Эстонии. Эстония

Калле Юргенсон – бывший член Конгресса Эстонии, Комитета Эстонии и депутат эстонского парламента

Юрис Путриньш – Председатель общества Яниса Чаксте. Латвия

Вардан Арутюнян – бывшый пзк,   правозащитник, председатель центра прав и свободы. Армения

Размик Маркосян – бывшый пзк, Армения

Азат Аршакян - бывшый пзк, Армения

Паруйр Айрикян – бывшый пзк, президент координационного центра дем. движении в ссср «Демократия и независимость». Армения

Мустафа Джемилев – бывший пзк, советский правозащитник, народный депутат Украины. Украина, Крым

Зампира Асанова – ветеран национального движения крымских татар, Украина, Крым

Олесь Шевченко – бывший политзаключенный, правозащитник бывший председатель Киевской организации Украинского Хельсинкского Союза. Украина

Виктор Суворов – писатель, Великобритания

Али Хамзин - участник национального движения крымскотатарского народа.Украина, Крым

Синавер Кадыров – бывший пзк, правозащитник, Украина, Крым

Заир Смедляев – активист национального движения крымских татар.  Украина, Крым

Шевкет Кайбуллаев – бывший пзк, правозащитник, активист национального движения крымских татар.  Украина, Крым

Мирослав Маринович – бывший пзк, правозащитник. Украина

Иса Гамбар – Председатель партии Мусават,   бывший спикер парламента Азербайджана (1992-1993). Азербайджан

Зевджет Куртумеров – ветеран национального движения крымских татар. Украина, Крым

Антанас Терлецкас – Председатель Лиги свободы Литвы, бывший пзк, правозащитник. Литва

Саулюс Пячялюнас - Былый депутат Сейма Литовской Руспублики, правозащитник. Литва

Альфонсас Сваринскас – бывший политзаключенный,   правозащитник, Литва

Балис Гаяускас – бывший политзаключенный,   правозащитник. Литва

Ионас Волунгявичюс – Лига Свободы Литвы, правозащитник. Литва,

Фелиция Нийоле Садунайте – бывшая политзаключенная,   правозащитник. Литва

Андрюс Тучкус – Лига Свободы Литвы, правозащитник. Литва,

Леонардас Вилькас – Лига Свободы Литвы, правозащитник . Литва,

Геновайте Шакалиене – Лига Свободы Литвы,   Литва

Александр Подрабинек – бывший политзаключенный, журналист, Россия

Алексей Смирнов – бывший политзаключенный,   правозащитник. Россия

Гурам Соселия – Общество „Мемориали”. Грузия

Давид Бердзэнишвили – бывший политзаключенный,   правозащитник.  бывший депутат парламента Грузии. Грузия

Вахтанг Дзабирадзе – бывший политзаключенный,   правозащитник,   бывший депутат парламента Грузии. Грузия

Тариел Гвиниашвили – бывший политзаключенный,   правозащитник. Грузия

Зянон Пазьняк – правозащитник, бывший депутат парламента Беларуси, Беларусь

Ядвига Хмеловска – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, сопредседатель Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Польша.

Петр Хлебович – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, сопредседатель Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Польша.

Ева Кубасевич – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, бывший политзаключенный, член «Борющейся Солидарности». Польша – Франция.

Магдалена Чахор – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

Марек Чахор – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, бывший политзаключенный, член «Борющейся Солидарности». Польша

Селим Хазбиевич – профессор Университета в Ольштыне, член Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Польша.

Казимерш Михальчик – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Германия

Кароль Гвоздевич – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, сотрудник Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Польша

Казимерш Кубрак – деятель «Солидарности», антикоммунистической оппозиции. Польша

Славомир Карпински – лидер общественной организации «13 декабря», деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР. Польша

Кристина Нейман – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Болгария – Польша

Мацей Ручинский – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности». Польша

Тадеуш Маркевич – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член Автономного Восточного Отделения «Борющейся Солидарности», печатник. Польша

Йозеф Шреневски – деятель «Солидарности», антикоммунистической оппозиции в ПНР. Польша

Петр Калиш – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР. Польша

Эдвард Новак – деятель «Солидарности» из Новой Гуты, бывший политзаключенный ПНР, депутат Сейма. Польша

Ежи Буковский – бывший руководитель пресс-службы полковника Ричарда Куклинского. Польша

Лешек Ярановский – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, полпольный печатник. Польша

Роман Белянски – деятель «Солидарности», антикоммунистической оппозиции в ПНР, подпольный печатник, бывший политзаключенный. Польша

Петр Вариш – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, художник-график. . Польша

Петр Заржебский – кинорежиссер. Польша

Павел Колкевич – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

Томаш Шостек – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

Адам Цымборски – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

 

Лешек Сиваковски – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

Войцех Мыслецки – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член «Борющейся Солидарности». Польша

Ядвига Рудницка – деятель «Солидарности», бывший депутат Сейма и Сената РП

Станислав Кош – деятель антикоммунистической оппозиции в ПНР, член ОКОР. Польша

Пршемыслав Мискевич – член Независимой организации студентов «Поколение» при военном положении. Польша

Вальдемар Пернах – деятель антикоммунистической оппозиции, бывший политзаключенный. Польша

Марыля Пернах – деятель антикоммунистической оппозиции. Польша

Ричард Никодем – деятель «Солидарности», бывший политзаключенный. Польша

Януш  Шкутник – деятель антикоммунистической оппозиции, бывший политзаключенный. Польша

Кристина Шкутник – деятель антикоммунистической оппозиции. Польша

Славомир Моцкун – руководитель международной организации INTERMARIUM. Польша

Раса Касперене – ассоциация «Parcuns». Литва

Сяргей Папков – деятель белорусской оппозиции. Беларусь

 

Політика і права людини

14.12.2013 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Не лише юридичний коментар до перебігу політичних подій в Україні

   

Даний матеріал написано у дні, коли на майдані Незалежності в Києві та прилеглих до нього територіях вже третій тиждень поспіль вирує Євромайдан. У свою чергу, медійний простір України переповнений політичними пристрастями та емоціями – від апокаліптичних застережень американського історика Тімоті Снайдера до абсурдного повідомлення про звинувачення громадського активіста у крадіжці мобільного телефону з лікарняної палати…

На цьому тлі залишився практично непомітним вихід із складу Конституційної Асамблеї України 22 листопада 2013 р. голови Комісії з прав людини Асамблеї доктора юридичних наук, професора Володимира Буткевича. Останній, на відміну від багатьох своїх високопосадових колег, має справді бездоганну професійну репутацію. В українських реаліях часу і місця вчинок колишнього судді Європейського суду (від України) з прав людини, а перед тим – працівника від України в ООН, Володимира Буткевича є рішенням високого морально-правового ґатунку.

Як витікає із лаконічних пояснень Володимира Буткевича, ухвалення Кабінетом Міністрів України 21 листопада 2013 р. Розпорядження № 905-р про призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої, є свідченням відвертого нехтування засадами верховенства права в країні.

Адже у цьому випадку підзаконним нормативним актом (нижчим навіть за постанову Кабміну) було de facto скасовано дію пункту 5 частини першої статті 85 Конституції України, за якою «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» відноситься до повноважень Верховної Ради України, а також дію статті 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року в частині, де сказано, що до засад зовнішньої політики України відноситься… «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Крім того, ігноруванням вимог Конституції та згадуваного Закону можна вважати також й відмову чинного Президента України від підписання наприкінці листопада у Вільнюсі угоди про дипломатично погоджене перед тим асоційоване членство України в Євросоюзі. Адже, як і Кабінет Міністрів України, Президент України відноситься – за конституційним рейтингом повноважень – до підзаконних, а не надзаконних державних структур. Це означає, що спонтанна відмова будь-якого органу Української держави чи навіть її очільника від євроінтеграційного курсу може бути прийнятною лише після внесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010).

Більше того, перехід України через асоційоване членство в Євросоюзі до відкритого й прямого визнання політичних, економічних і культурних цінностей Західної Європи стає прикметною рисою її конституційного ладу, визначати і змінювати який може – на основі частини другої статті 5 Конституції України – виключно народ України. Слово «виключно» означає в даному випадку принципове вирішення цього питання без посередництва парламенту чи урядових структур, тобто через загальнонаціональний референдум. Інакше кажучи, через свою асоціацію з Євросоюзом Україна остаточно визнає для себе непорушність людської гідності, свободи, демократії і ринку. За цими категоріями проглядають конституційні цінності більш конкретного змісту: вільне пересування осіб, товарів, послуг і капіталу.

На тлі вищезазначеного дії української влади в період 21-28 листопада 2013 року свідчать про неприйнятно низький рівень її конституційної і правової культури. Однак проблема полягає не лише в ігноруванні державою принципу верховенства права. Жорстокість і зафіксована відеокамерами брутальність «Беркуту» в ніч на 30 листопада 2013 року свідчить не лише про нічим не виправданий максималізм поліцейських наказів, але й про рослинний примітивізм української правоохоронної системи в цілому. Адже люди спецпідрозділу поводилися на майдані не як вишколена на застосування примусу, але дисциплінована сила, а як чернь у камуфляжі, легітимована на задоволення своїх садистичних інстинктів.

Утім, верховенство права в Україні потерпає не лише через вулично-поліцейське свавілля. Дрібнішою, але не менш відразливою є українська звичка сплачувати «гонорари» опонентам за участь у захисті правових дисертацій, або коригувати (фальсифікувати) результати дисертаційних захистів, коли йдеться про амбіції міністерського рівня. Загалом, на право і Конституцію влада дивиться іноді так само, як мавпочка на окуляри у класичній байці Івана Крилова, про що свідчать факти. Чого варте, наприклад, визнання Конституцією 1996 року «життя людини» в якості «найвищої соціальної цінності», якщо Україна посідає перше місце в світі за рівнем смертності свого населення? Якщо життя людини – найвища цінність, чому в Україні існують черги на закордонні операції для дітей? Якщо життя людини – найвища цінність, то чому для оплати медичних послуг не продаються за демпінговими цінами танки або лімузини з українського Кабміну? З точки зору Конституції України можливість прем’єр-міністра їздити на броньованому «Мерседесі» поступається праву дитини на витратну операцію за кордоном. Фактично все тут зупиняється на рівні готовності уряду ставитися до національного Основного Закону серйозно.

Відтак, є очевидним, що київський Майдан-2013 постав не лише через ексцес виконавця – побиття і арешт людей, які стояли собі вночі на площі. Драматична відмова Віктора Януковича від підписання угоди про асоціацію у Вільнюсі була сприйнята молодими українцями спочатку як подзвін по їх найближчим надіям і сподіванням, а дещо пізніше – як подзвін по українській незалежності і політичній свободі в цілому. Свого часу Юрій Шерех (Шевельов) визначив три найбільш актуальних, як він вважав, загрози для України: «московство», «кочубеївщину» і «провінціалізм». Провінціалізм він називав тим українським Карфагеном, з яким необхідно покінчити у першу чергу. Юрій Шерех мав сильний, орієнтований на євроатлантичні політико-правові цінності розум, а тому міг би легко солідаризуватися із словами Анджея Бобковського про те, що Росія є чужою і ворожою кожному, хто просякнутий Заходом.[1]

Чи є відмова українського Президента від підписання угоди про асоціацію зрадою національних інтересів України, черговим проявом «кочубеївщинии» й, водночас, «московства»? Для багатьох із тих, хто нині стоїть на майдані Незалежності, це виглядає саме так. З огляду на східні візити Віктора Януковича, до його політичного фіаско у Вільнюсі додається ще й гріх «московства». Проте моє розуміння змісту подій дозволяє зробити дещо інші припущення. Зокрема, ще за декілька днів до скандальної відмови уряду від євроінтеграційного курсу на робочій зустрічі з німецькими колегами-правозахисниками в Берліні мені довелося почути слова екс-посла ФРН в Україні Дітмара Штюдемана про те, що Україна майже «математично», тобто на основі фінансово-економічних розрахунків не може доступитися до Європи.

Як пояснив, спираючись на свої джерела пан Штюдеман, українська скарбниця є практично пустою, а національний борг – вражаючим уяву. При цьому ні Євросоюз, ні США не можуть і не збираються (на момент розмови) приходити Україні на допомогу. Оскільки ж Україна все одно мусить якось та жити, вона приречена позичати гроші у свого північного сусіда. У свою чергу, росіяни погодяться на мільярдні вливання в Україну лише за умови різкого пониження її свободу маневру.

Звідси логічно постає два питання: чому євроатлантичний світ не може надати допомогу Україні; чому Україна опинилася в стані неоголошеного банкрутства? Хоч це й дивно, але обидві відповіді є майже однаковими. З одного боку, Україні не хочуть давати грошей, бо вона хронічно витрачає їх не на те, на що позичає. У більшості випадків гроші позичаються Заходом на проведення реформ в дусі Лєшека Бальцеровича, ідеї якого не набули популярності в Україні. З іншого – Україна наблизилася впритул до банкрутства саме тому, що ще й досі не наважилася обрізати пуповину, яка єднає її із радянським тоталітарним спадком.

Україна стала нині корумпованою, погано освіченою і бідною країною просто тому, що не наважилася вчасно піддатися спокусам свободи і ринку. Замість ліберальної демократії, свободи підприємництва і торгівлі вона педалює податковий шантаж, божевільне адміністрування і ксенофобію щодо усього, пов’язаного із здоровим глуздом.

Не секрет, що Україна перетворила свої університети на провінційні училища, де студенти розучилися навіть елементарно множити і ділити, не кажучи вже про обрахунок відсотків. Тобто університети беруть всіх, хто здатен платити. Кажуть, що й в США реально зустріти подібних студентів, але там вони існують на задвірках освітньої системи. У нас же їх вільно спостерігати в аудиторіях елітних вишів. Нещодавно стикнувся із студенткою другого курсу, яка не могла обрахувати дві третини від трьох яблук. Прикро, але українські студенти у своїй масі не володіють також іноземними мовами, чого зовсім не скажеш про університетську молодь у Польщі.

За статистикою, на закупівлю літератури для українських вишів виділяється близько 300 тис. доларів США на рік, у той час як лише Оксфорд для цього витрачає у 20 разів більше. Не кращою є й вітчизняна статистика учбового навантаження. Зокрема, навантаження на одного українського професора або доцента становить приблизно 600-800 учбових годин на рік, одного польського – 220-250 годин, а на професора з Гарварду – 90 годин річно. Утім, навіть український обиватель витрачає приблизно у сто разів менше грошей на придбання книжок і журналів, ніж пересічний громадянин ФРН.

Останнім часом український уряд все-таки почав виділяти кошти на навчання української молоді за кордоном. Але ж як грубо й не по-людськи здійснюється тут відбір претендентів. Ректорам і проректорам вишів доводять рознарядки, які ті не завжди в змозі виконати вчасно. Проте цифра, як у нас прийнято, має абсолютний характер, а тому під ніж західних відбіркових комісій часто-густо кидають здібних і талановитих, але не обізнаних в іноземних мовах студентів. За цих умов інтенсивна співбесіда англійською сприймається останніми як психологічне знущання. Однак зарозумілість Міністерства освіти і науки України проявляється ще й в тому, що воно взагалі погордливо ставиться до західних наукових ступенів і дипломів.

Якщо подивитися на українську культурну реальність крізь призму щойно відкинутих урядом і Президентом перспектив, то метафорично її можна назвати «культурним голодомором». Як відомо, сучасне мистецтво жителі і гості Києва пізнають завдяки Мистецькому арсеналові та Галереї Віктора Пінчука. Але в Берліні щомісяця проходить близько 200 експозицій одної лише фотографії, суттєвий відсоток якої належить до світового рівня. Що ж стосується концептуальної фотографії, то вона в Україні залишається практично невідомою через її нерозуміння.

Кого ж у такому випадку все-таки поціновує Україна? Відповідь лежить на поверхні – це вище чиновництво, держапарат, агенти держави. Вилка бюджетних зарплат в Україні нині дорівнює приблизно 1:40 (у Західній Європі 1:4, у США 1:5). Це означає, що зарплата українського народного депутата у 4-5 разів є більшою від середньої зарплати професора, а державне утримання (аналог пенсії) судді Конституційного Суду є більшим від зарплати професора у 6-8 разів. Не дивно, що при таких «гарантіях» незалежності вищі судові ланки перетворилися у нас із охоронців громадянського суспільства на прямий ресурс, інструментальний засіб державного Левіафана.

Що ж стосується добробуту українського народу, то тут ситуація вочевидь скромніша. Україна (за даними журналу The Economist) мала у 1990-2000 роках найнижчий у світі показник економічного зростання. Ще й сьогодні Україна виробляє лише 3.100 дол. США річного ВВП на особу (Угорщина – 12.800, Польща – 12.300, Росія – 10.300 відповідно).[2]

Розмір середньої заробітної плати в Україні становить близько 410 дол. США на місяць, причому розмір зарплати лікарів та вчителів дорівнює 300-350 дол. на місяць, що для сучасної Європи є безпрецедентним. За даними, які наводить у своєму блозі політолог Олексій Гарань, Україна за останні три роки збільшила зовнішній борг на 9 мільярдів дол. США, тобто майже на третину. При цьому загальний державний та гарантований державою борг України зріс за цей же період приблизно вдвічі. Тобто чинний уряд спромігся набрати боргів майже стільки ж, скільки всі попередні уряди України за 18 років.[3]

Також на третину за останніх 1, 5 року скоротилися золотовалютні резерви нашого Національного банку. При цьому за 9 місяців поточного року обсяг іноземних інвестицій в Україну скоротився на 36%, що є свідченням очевидної невідповідності нашої економічної кон’юнктури вимогам часу. З іншого боку, реформаторських зусиль уникали практично всі колишні прем’єр-міністри і президенти України. Не посилав українських студентів вчитися за кордон не лише «реакціонер» Леонід Кучма, але й «революціонер» Віктор Ющенко. Нецільовим витрачанням державних коштів відверто грішила Ю.Тимошенко. У моральну депресію українське суспільство загнала й прокурорська казуїстика розслідування справи про вбивство Георгія Гонгадзе.

Не дивно, що народ демонструє свою незгоду із сьогоденням. Знесення пам’ятника В.Леніну на бульварі – це пароксизм болю від вже нічим не виправданого терпіння. Скептики посилаються іноді на те, що не всі люди на київському майдані можуть пояснити причини своєї поведінки. Між тим, причини існують і світ зміг розгледіти їх за тисячі кілометрів.

Схоже, що попри свіжий сніг, українці раптом почули голос природньої переміни. Чи зможе українська влада усвідомити потребу змін в унісон з народом – головне питання. Зокрема, Микола Азаров нагадує нині чеховську «людину в футлярі», яка сприймає реальність під уже не існуючим в суспільстві кутом зору. Для українського ж Президента питання стоїть складніше. Принаймні зовні його риторика не свідчить про віру у творчий потенціал народу. З іншого боку, як писав колись Іван Лисяк-Рудницький, українцям часто бракувало не стільки еросу, скільки логосу. Поєднати національну пасіонарність із тверезим розрахунком є актуальним завданням української влади.

Але спочатку влада має розібратися сама із собою. Можливо, Віктор Янукович справді знаходиться під сильним тиском президента Росії Путіна – вічно скептичного «доброзичливця» України. Проте цілком ймовірним є й те, що Віктор Янукович просто не вміє не «ставити віз добробуту попереду коня свободи» (Мішель Рокар). Даний ментальний стереотип є у своїй основі суто радянським. І його пролонгація становить більшу загрозу для України, ніж «Карфаген провінційності», про який так пристрасно писав свого часу Юрій Шерех.



[1] Див.: Бобковський А. Війна і спокій. Французький щоденник 1940-1944. – Київ: Вид-во «Критика», 2007. – С. 239, 284.

[2] Див. відповідні таблиці у: Світ у цифрах 2013 року. – Київ: Вид-во «Тиждень», 2013.

[3] Див. електронний ресурс: http://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/52a1eab8ac7c0/view_print/

 

Свобода мирних зібрань

14.12.2013

Заява правозахисних організацій щодо розслідування порушень прав і свобод людини, вчинених під час «Євромайдану»

   

Після 22 листопада, коли в Україні почалися мирні протести, які отримали назву «Євромайдан», почастішали випадки брутальних порушень прав і свобод людини в різних регіонах України. Кульмінацією насильства став силовий розгін мирного зібрання на Майдані Незалежності у Києві о 4 ранку 30 листопада 2013 року і застосування сили 1 грудня 2013 року на вулиці Банковій.

У засобах масової інформації, соціальних мережах та повідомленнях до правозахисних організацій, йдеться про десятки випадків порушення права на свободу і безпеку, на свободу мирних зібрань, на інформацію та свободу слова.

Ці події вже викликали хвилю обурення в українському суспільстві і зміни масштабу громадських протестів. Поділяючи обурення та занепокоєння суспільства такою поведінкою представників влади, ми вважаємо, що обставини будь-якого порушення мають отримати юридичну оцінку і винні у порушенні прав людини мають бути притягнуті до юридичної відповідальності. Для цього потрібно зібрати, перевірити та об’єктивно оцінити максимальну кількість повідомлень про порушення прав людини. Однак ми не маємо інформації, що державні органи, на які покладені ці обов’язки, проводять таку роботу. Крім того, досвід показує, що такі органі влади часто незацікавлені та/або не здатні проводити ефективне розслідування.

Тому ми, що підписалися нижче:

 – висловлюємо вдячність і підтримку діяльності громадської ініціативи «Евромайдан-SOS» по збору інформації щодо порушень прав людини;

 – створюємо Незалежну громадську комісію з розслідування дій влади в Києві і інших місцях під час Євромайдану;

 – запрошуємо всі правозахисні організації та юристів долучитися до роботи цієї комісії.

Звертаємося до всіх потерпілих від порушень прав людини та свідків цих порушень з проханням фіксувати та зберігати будь-які докази таких порушень. Ми будемо вдячні за кожне свідчення про події, які ви спостерігали. Нам важливий кожен доказ. Просимо направляти фото, відео та інші матеріали на euromaidan@noborders.org.ua

Висловлюємо співчуття усім, хто зазнав травм внаслідок неправомірного насильства під час «Євромайдану.

Аркадій Бущенко, виконавчий директор УГСПЛ

Максим Буткевич, співкоординатор Проекту «Без кордонів»

Тетяна Печончик, Центр інформації з прав людини

Наталка Зубар, Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»

Володимир Шевченко, Тернопільська правозахистна група

Олександра Матвійчук, Центр громадянських свобод

Руслан Тополевський, Центр правових та політичних досліджень «СІМ»

Алла Тютюнник, Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я

Світлана Смаль, Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA

Денис Костюнін, Херсонська міська Асоціація журналістів «Південь»

Леонід Бондарчук, газета «Вгору»

Наталя Бімбірайте, Інформаційно-ресурсний центр «Правовий простір»

Сергій Буров, Громадська організація М’АРТ

Марія Ясеновська, ХОФ «Громадська Альтернатива»

Дудник Інга, ГО «Територія успіху, ДЕГО «Флора»

Наталя Беліцер, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Олександра Дворецька, Кримський правозахисний центр «Дія»

Костянтин Реуцький, Правозахисний центр «Поступ»

Андрей Черноусов, ГО «Харківський інститут соціальних досліджень», ВГО «Асоціація незалежних моніторів місць несвободи»

Олег Мартиненко

Еліна Шишкіна

Володимир Березін, Еколого-культурний центр «Бамат»

Деніс Кобзин, Харківський інститут соціальних досліджень

03.12.2013

Захист від дискримінації

09.12.2013 | Георгій Кобзар

15% українців протягом 2013 року стикалися з випадками дискримінації

   

15% українських громадян вважають, що протягом 2013 року стикалися з випадками дискримінації (утиску прав та інтересів особи через неоднакове ставлення в залежності від її національності, статі, раси, майнового стану, поглядів тощо).

Більше року минуло з набуття чинності Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Як владні інститути виконують свої повноваження в рамках реалізації Закону? Хто відчуває в суспільстві дискримінацію по відношенню до себе?

Відповіді на ці запитання надали експерти під час круглого столу «Дискримінація в Україні: суспільні настрої та політика влади», що відбувся 6 грудня 2013 р. у Харківському прес-клубі.

Співдоповідачами виступили: Юлія Тищенко – ведучий аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), автор дослідження, Наталія Беліцер – експерт Інституту демократії Пилипа Орлика, Євген Захаров – голова Харківської правозахисної групи.

Участь у прес-клубі взяли науковці, представники неурядових організацій та ЗМІ.

Під час заходу були представлені результати моніторингу діяльності центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), органів державної влади на містах, органів місцевого самоврядування (обласний рівень) з 1 січня до 15 вересня 2013 року стосовно реалізації положень Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та результати соціологічних опитувань щодо випадків дискримінації.

Соціологічне опитування проводилося Київським міжнародним інститутом соціології з 6 по 27 вересня 2013 р. Опитування проводилося в 110 населених пунктах у всіх областях України та в Автономній Республіці Крим. В результаті польового етапу було зібрано 2044 анкети на замовлення проекту.

Представлене дослідження УНЦПД свідчить: 15% українських громадян вважають, що протягом 2013 року стикалися з випадками дискримінації (утиску прав та інтересів особи через неоднакове ставлення в залежності від її національності, статі, раси, майнового стану, поглядів тощо).

В свою чергу, 15,3% громадян знають про випадки дискримінації з власного досвіду, а 22,4% – через досвід родичів чи знайомих.

На думку опитаних, це була дискримінація через:

При цьому більше ніж через рік після набуття чинності Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» взагалі про його наявність знають лише 18,7% громадян, не обізнані з цим 78% опитаних.

Моніторинг продемонстрував брак системного розуміння відповідної політики, сенсу позитивних дій, окремі органи влади вбачають зміст позитивних дій лише у проведенні антидискримінаційної експертизи, але не ухваленні спеціалізованих заходів.

Дані засвідчують, що тільки 11 центральних органів виконавчої влади з 75 надавали ті чи інші пропозиції щодо вдосконалення законодавства про запобігання та протидію дискримінації. Спостерігається брак інформації про перебіг проведення антидискримінаційної експертизи проектів, яка передбачена законом.

Доповідачі констатували, що через рік після ухвалення Закону існує потреба в його якісний імплементації та вдосконаленні.

Зазначимо, що захід проводився в рамках проекту «Суспільство та проблеми захисту від дискримінації: експертний погляд», що реалізується в рамках діяльності Коаліції з протидії дискримінації за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Фото Юрія Чумака

Міжетнічні взаємини

16.12.2013 | Йосиф Зісельс, керівник Конгресу національних громад України, голова Асоціації єврейських організацій та общин України, член Гельсінської групи з 1978 року, колишній політв’язень

Виступ на Народному віче (Євромайдан) під час Дня Гідності, Київ, 15 грудня 2013 року

   

«За нашу і вашу свободу!»

Доброго дня, шановна громадо!

2004 року я стояв на цій самій площі Незалежності, на цьому ж Майдані, на сцені, яка тоді була тут споруджена, і думав про те, яка щаслива в мене доля, бо я, провівши 6 років у брежнєвських таборах, залишився живим, залишився людиною і разом з багатьма іншими друзями-політвязнями, на жаль, що не з усіма, дожив до тої миті. Дожив не просто до формальної незалежності України, а дожив до часів, коли населення перетворюється в український народ, а громадяни – в політичну українську націю.

З тої сцени я звертався тоді до представників національних меншин України, до тих українських громадян, які не є етнічними українцями, хоча проживають в цій країні сторіччями, зберігаючи свої мову, культуру, релігію та звичаї. Я звертався до них з закликом вийти на Майдан та зробити разом крок до майбутньої європейської України, до європейської української політичної нації.

Я – представник однієї з національних меншин – єврейської, хотів тоді сказати всім присутнім на Майдані, всій Україні – від імені й інших мільйонів представників національних меншин, що ми разом з вами, разом з українцями на шляху до майбутнього. Але я не міг цього сказати, бо це було б неправдою.

Тоді, далекого 2004 року, президентській адміністрації спеціальними пропагандистськими технологіями вдалося залякати багатьох громадян-неукраїнців, залякати їх штучно створеним образом українця-бандерівця, українця-ксенофоба, українця-антисеміта. Половину громадян України ці сили виставили на міжнародний осуд як фашистів, які рвуться до влади. Тоді провокація не спрацювала, Майдан переміг, хоча багато дезорієнтованих людей не змогли піднятися над своїми стереотипами та проголосувати за представника об’єднаної опозиції, за Віктора Ющенка.

Сьогодні ситуація в Україні дуже схожа на 2004 рік, бо проти Євромайдану, проти об’єднаної опозиції, проти нас з вами знову використовують ті ж самі пропагандистські штампи, нас намагаються посварити, протиставити один одному та зіткнути у штучному конфлікті національні меншини з українцями. Але за ці роки, за короткий час Україна та її громадяни стали іншими, Майдан змінився і не лише за рахунок барикад, а більше – завдяки людям, які на ньому відстоюють свою гідність. Ми вже не такі наївні, як були тоді, ми вже не ідеалізуємо наших опозиційних лідерів – ми з ними співпрацюємо, усвідомлюючи, що вони далеко не месії, а такі самі прості люди, як і ми з вами. Ми не очаровані ними, отож – не будемо розчарованими.

Я повернувся на Майдан та знову мрію звернутися до вас, до Майдану, до України від імені національних меншин з констатацією спільності у прагненнях, але відчуття реальності мене зупиняє. І тому я звернусь зараз знову до них, до мільйонів громадян нашої країни, до представників національних меншин. Я мрію про той час, коли зможу звернутися до них українською мовою, але ще зарано, бо за 22 роки української незалежності не всі з нас, представників національних меншин оволоділи мовою народу, серед якого ми досить непогано давно проживаємо.

Я поки звернуся до них російською мовою і маю надію дожити до часів, коли з ними усіма можна буде розмовляти єдиною державною мовою – українською.

Уважаемые сограждане, представители национальных меньшинств Украины!

 Я один из вас – представителей различных этносов и народов, волею судьбы и истории, оказавшихся в Украине. Нас отличает от украинцев не только этническое происхождение, раса и религия, не только обычаи и традиции, но и то важное обстоятельство, что проживая в Украине, мы в то же время - живем и в своих диаспорах.

Как бы давно части наших народов не поселились в Украине, у большинства из нас всегда остается выбор: мы можем уехать на свою историческую родину или остаться в Украине и разделить судьбу ее народа. И каким бы не был наш выбор, мы должны всегда помнить, что украинский народ лишен такого выбора, он живет в своей стране, и иной родины у него нет и быть не может.

Мы оказались на территории империй (Российской, Австро-Венгерской и Османской) и для того, чтобы выжить в этих империях, выработали своеобразную форму своей идентичности, сохранив во многом ее содержание – религию и обычаи. Характерной чертой данной формы идентичности было - безусловное ориентирование на имперскую власть, на метрополию (на императора, царя, султана, генерального секретаря, президента).

По проверенному столетиями правилу, следуя инстинкту самосохранения общины в диаспоре, мы полагались на власть в самом главном, только власть могла дать или отобрать наши права, а также защитить от неприятностей и даже трагедий в нашей общей истории. Мы стремились к стабильности, потому что в империях только в условиях стабильности, только под защитой имперской власти национальные меньшинства могут спокойно и свободно развивать свою культуру, свои традиции, преемственность поколений, т. е. продолжать себя в будущее.

Всегда ли это правильно? Ведь народы, среди которых мы проживаем, не всегда переживают период стабильного развития. Иногда наступает время перемен, когда народы поднимаются на борьбу за свою национальную независимость, за свои социальные и демократические права. Продолжая ориентироваться на власть, мы – национальные меньшинства невольно входим в противоречие, а иногда и в конфликт с народом, который живет в своей стране и мечтает о лучшем будущем для нее. Инстинкт самосохранения подталкивает нас к власти, чувства справедливости и сопереживания – часто приводят некоторых из нас и, особенно, наших детей в лагерь союзников с борющимся народом. Так было много раз в нашей истории: в Западной Европе, в Польше, в странах Балтии и Южного Кавказа, и, конечно же, – в Украине,

Такое время перемен сейчас в Украине, и мы вновь, как много уже раз было в нашей истории, стоим перед нелегким выбором: с кем мы, с народом или с авторитарной властью, с честными гражданами или с воровством и коррупцией, следуем инстинктам или – своим чувствам?

Хотим ли мы вернуться в наше евразийское прошлое или - устремиться в европейское будущее, в состояние, в котором живут сегодня страны Европы, расположенные рядом с нами. Мы все, граждане Украины, постоянно общаясь с гражданами этих стран, бывая в этих странах, хорошо знаем, что это, конечно же, не сказочные, идеальные царства, но страны и народы, достигшие своей волей и настойчивостью достойной жизни для большинства своих граждан.

Власть, зная о наших слабостях, о нашей извечной проблеме выбора, опять пытается нас привлечь на свою сторону, запугать «националистами и фашистами», разделить и столкнуть нас с украинским народом, который все увереннее выбирает свое европейское будущее. Власть, используя различные ухищрения и провокации, пытается всех нас затормозить в евразийском прошлом, она пытается развратить наших детей, маня их своей коррумпированной кормушкой, соблазнить возможностями незаконного обогащения.

Выступая в прошлое воскресенье в Берлине на встрече экспертов из многих европейских стран, я попытался объективно осветить ситуацию в Украине и ответить на многие вопросы. В частности, отвечая на вопрос о степени риска и угрозах для евреев и еврейских общин в Украине, я сказал, что риски и угрозы есть всегда. Но ныне в Украине риски и угрозы нападений со стороны протестуючих людей и даже – радикальных групп – минимальны, а максимальную угрозу несут нам провокации власти, которая постоянно организует их с целью реализации силового сценария или введения чрезвычайного положения.

Украинцы очень спокойные и благожелательные люди, особенно во время перемен, во время Майдана. Провокация может быть организована и спровоцирована, где и кем угодно. Главное, чтобы провокация не превратилась в цепную реакцию, и опыт трех недель Майдана подтверждает, что большинство провокаций активисты Майдана гасят сами.

Возвращаюсь к вопросу о вечном выборе, стоящем перед национальными меньшинствами, проживающими в диаспоре.

Не пришла ли пора нам, национальным меньшинствам разорвать этот порочный круг выбора и присоединиться к тем, кто стоит на многочисленных евромайданах Украины. Ведь перед нами стоит не политический выбор, за какую партию или за какого кандидата проголосовать на выборах. Сейчас мы оказались перед выбором между достоинством и приспособлением, между свободой и рабством, между прошлым и будущим.

Мужчины и женщины, независимо от расы, национальности и религии всегда хотят только одного – здоровья и счастья своим детям, чтобы дети росли честными и справедливыми людьми, образованными, с чувством собственного достоинства. Пусть каждый из нас спросит у самого себя: можем ли мы этого достичь при такой власти? И не пришла ли пора всем нам, вместе - законным образом поменять эту власть на ту, которая вместе с нами приведет Украину в европейское будущее.

Давайте же все вместе повторим замечательный лозунг нашего общего прошлого: «За нашу и вашу свободу»!

 

Я з задоволенням повертаюсь до української мови, ніби з прози – до пісні, і звертаюсь вже до всіх вас, хто чує і бачить наш Майдан.

Наше імперське, комуністичне минуле не хоче нас відпускати. Ми ще з ним, з тим минулим, не розрахувалися, не засудили комуністичну ідеологію та багатьох її носіїв, які разом з ідеологією принесли народам України та й багатьом іншим народам насильство та кров, Голодомор та репресії, знищення національних мов і культур, релігій і традицій. Імперія і рабство ще є майже в кожному з нас, але, виходячи на майдани України, ми разом вичавлюємо їх з себе, допомагаючи один одному.

Основними чинниками нашого імперського комуністичного минулого були брехня і відсутність права на правду, насильство і відсутність права на захист. Ми вийшли з імперії, але за 22 роки незалежності було досить багато брехні, хоча і з’явилося право на правду. А в ніч на суботу 30 листопада влада продемонструвала нам свою готовність до насильства та крові, вона нагадала нам, що ми ще не є вільними людьми в своїй державі, яка замість права на захист пропонує нам насильство і брехню, що його прикриває.

Коли ми, прагнучи волі, виходимо на Майдан, у нас одна мета – спільне гідне майбутнє. А для того, щоб досягти цього гідного майбутнього, нам треба законним шляхом поміняти владу. Скільки б не залишалось нам до президентських чи парламентських виборів, ми маємо дожити до них та разом забезпечити їхню прозорість та демократичність. З чинним урядом ми цього не досягнемо. Нам потрібен новий уряд, уряд національної єдності, який утримає країну на краю прірви, збереже її цілісність, не допустить розбрату та громадянської війни, та підготує цивілізовані вибори без жодних фальсифікацій та адміністративних ресурсів.

Доти, доки в нас нема такого уряду, в нас залишається тільки одна мирна зброя – майдани, які можуть перерости у всеукраїнський Майдан, у безтермінову кампанію громадянської непокори!

3000 років тому мій народ йшов від рабства до свободи 40 років.

Нам – народу України залишилося вже недовго!

Тільки разом! Борітеся – поборете!

Слава Україні!

Правоохоронні органи

16.12.2013 | Олег Мартыненко

«ПР – пьющие регионы»

   

Как вы знаете, позавчера, 14 декабря, состоялся митинг на Европейской площади в поддержку президента. И хотя ПР гордо заявила о 50 тыс.участниках, лично я насчитал их не более 8 тысяч – от Европейской площади до ст. метро «Арсенальная» (13:20–14:50 ч.). Недостаток участников вполне компенсировался обилием флагов, которые и заполняли вакуум в рядах электората. Меня неприятно поразило не количество лиц с затравленным выражением и безысходностью в глазах – их достаточно много в любом депрессивном районе, а масштаб того пьянства, которое началось сразу после выгрузки из метро «электората ПР». Если не вдаваться в эмоциональную оценку, то всех участников позавчерашнего митинга на Европейской площади можно было разделить на три категории: 1) уже выпивших, 2) выпивающих и 3) еще не выпивших, но уже разливающих и нарезающих нехитрую снедь.

Обилие милиции и внутренних войск пьющих участников не смущало – правоохранители демонстративно смотрели вдаль и ввысь, показывая своим примером, что не нужно зацикливаться на мелких человеческих недостатках, когда речь президента идет о целостности страны. Согласен. Это хороший повод не заметить приблизительно 80 активных «точек разлива» спиртного и более 30 сторонников ПР, держащихся на ногах исключительно с помощью жен и коллег по распитию. Такая мудрая политика правоохранителей даже позволила позавчера МВД Украины с гордостью заявить, что на протяжении всей мирной акции на Европейской площади не было зарегистрировано НИ ОДНОГО административного правонарушения.

Вчера, 15.12.2013, в Мариинском парке начался бессрочный митинг, который продолжил позавчерашний. Несмотря на потрясающе большое количество глубоко нетрезвого электората ПР, милиция и внутренние войска сегодня тоже были исключительно лояльны к бурлящим промилям низкосортного алкоголя в крови митингующих.

Общественные наблюдатели ОЗОН не были столь толерантны и зафиксировали сегодня за 1.5 часа пребывания возле здания ВР Украины как минимум 5 фактов открытого распития спиртных напитков в общественных местах (ст. 178 КУпрАП «Распитие спиртных напитков в общественных местах и появление в общественных местах в нетрезвом виде»). Некоторые избиратели ПР пили прямо возле милицейских автобусов и нам потребовались усилия, чтобы милиция «увидела» такое неуважительное отношение к порядку и призвала к соблюдению закона.

Однако в самом Мариинском парке ситуация становилась критической. 26 дымящих полевых кухонь выдавали суп и гречневую кашу. И эту роскошь от правящей партии электорат воспринял с должным энтузиазмом. Спиртное здесь, на заднем плане парка, куда обычно не ступает нога «майданщиков» и прессы, потреблялось в самых разных видах. Наиболее массово пились смеси типа «Живчик/водка» и «Кола/самогон», поскольку «добровольно» привезенные на митинг избиратели были предупреждены о суровых столичных нравах. Но наиболее смелые открыто пили пиво, что логично приводило к необходимости полюбоваться знаменитыми киевскими кручами и вертолетной площадкой самого президента.

Причину такого фривольного поведения мы поняли чуть позже, когда услышали откровенную речь одного из митингующих: «Пацаны, в кабинки (биотуалетов) не ходите. Там.. (вырезано цензурой).. такой… что хоть… чистым не выйдешь… Давайте, …. прямо здесь». Результаты отношения к заповедной зоне Мариинского парка были очевидны – мусор, запах перегара и аммиака в воздухе.

Однако больше всего повезло тем, кому организаторы наливали из своих рук – здесь можно было действительно расслабиться и не бояться милиции (фото 5, 6).

Действительно, ближайший патруль в составе работников полтавской, киевской и черновицкой патрульной милиции категорически отказался реагировать на указанные нами нарушения общественного порядка. «Да Вы хоть понимаете, скольким людям здесь я должен сделать предупреждение о недопустимости распития спиртного?» – нервно вопрошал меня лейтенант из киевского главка – «Всем. Практически всем. У нас даже протоколов на всех не хватит, чтобы всех зафиксировать! Мне что, всех, штрафовать прикажете?»

Согласен. Бумаги на всех не хватит. Трудно у нас с ней. Основные запасы древесины – в России, а это дорого. Да и взять-то с пригнанных сюда бюджетников и студентов практически нечего. Но, может, хоть предупреждение можно сделать?

«Нет, ничего я делать не буду. Это бесполезно. И так как клоуны здесь стоим. Вот если бы это у меня на районе было, вот тогда не сомневайтесь – и штрафанул бы, и предупреждение бы вклепал. А так нет, пусть себе пьют. Лишь бы не буянили». Ничего не скажешь – современное, европейское отношение к нуждам народа со стороны «понимающего» правоохранителя.

На этой искренней ремарке лейтенанта мы сегодня и закончили смотреть на митинг ПР сквозь призму закона. Пошли проведать Майдан – просто для сравнения. И прямо на входе встретили вот такой гостеприимный плакат – «Ласкаво просимо, але – тверезими».

Не лишенные скепсиса после увиденного в лагере сторонников ПР, мы прошли площадь вдоль и поперек. На Майдане тоже дымились кухни, была еда и горячий чай. Было около 27 тысяч присутствующих. Но… Почему то все умели пользоваться биотуалетами (и они все работали), и среди многотысячного населения Майдана мы увидели всего ДВЕ попытки выпить крепкие напитки. И то, эти попытки после наших вопросов были моментально ликвидированы самими участниками.

После увиденного напрашивался провокационный вопрос: «7 тысяч избирателей ПР, окруженные по периметру 1.5 тысячами правоохранителей – пьянство и груды мусора. 27 тысяч «майданщиков» + 10–15 сотрудников ГАИ – самоуправление и стремление к порядку. И вот куда нам теперь двигаться дальше?»

Громадянське суспільство

09.12.2013 | Олена Карась

В День прав людини ХПГ поділилася з харків’янами сотнями своїх книжок

   

10 грудня на 4-му поверсі центру AVE PLAZA Харківська правозахисна група виставила всі книги, колись видані видавництвом «Права людини» на надзвичайну виставку. Кожен, хто захотів взяти собі якусь книжку, зміг це зробити безкоштовно і навіть отримати автографи з побажаннями від членів ХПГ.

ХПГ за 21 рік свого офіційного існування видала тисячі книг про право, правозахист, історію дисидентського руху, мемуарної літератури, поезії. І тепер хоче поділитися книгами з вами.

На початку заходу виступив директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Після презентації книжок і розповіді про історію Дня прав людини відбувся концерт, присвячений відкриттю міжнародного джазового фестивалю JAZZBEZ. У програмі концерту виступ джазових колективів Kekko Fornarelli (ІТАЛІЯ) і ZumbaLand (Грузія). Усі концертні заходи в рамках фестивалю JAZZBEZ є благодійними – збір від концертів буде направлений на адресну допомогу хворим дітям – пацієнтам онкологічного відділення Харківської обласної клінічної лікарні № 1.

Відвідувачі мали змогу дивитися книжкову виставку і під час концерту також.

Про Харківську правозахисну групу: http://khpg.org/index.php?r=1.1

Про центр AVE PLAZA: http://www.aveplaza.com.ua/ua/index.html

 

День прав людини – міжнародне свято, що відзначається 10 грудня за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини в 1948 році.

У недержавних організаціях

14.12.2013

УГСПЛ відкликає своїх представників з Конституційної Асамблеї, громадських рад та інших дорадчих органів влади

   

Брутальні порушення прав і свобод людини в різних регіонах України, кульмінацію яких став силовий розгін мирного зібрання на Майдані Незалежності у Києві о 4 ранку 30 листопада 2013 року і застосування сили 1 грудня 2013 року на вулиці Банковій, унеможливлюють конструктивний діалог з існуючим урядом України. У зв’язку із цим Українська Гельсінська спілка з прав людини заявляє про:

– відкликання представника Української Гельсінської спілки з прав людини із складу Конституційної Асамблеї;

– припинення участі представників Української Гельсінської спілки з прав людини в дорадчих органах та громадських радах, які створені при центральних та регіональних органах державної влади.

03.12.2013

У недержавних організаціях

15.12.2013 | Тетяна Білоброва

Навчання правозахисників у Школі ХПГ

   

З 9 по 13 грудня 2013 р. у Харкові в рамках ХІІІ Школи з прав людини пройшли навчання 25 активістів українських правозахисних неурядових громадських організацій.

Організатором виступила Харківська правозахисна група. Показово, що заходи Школи відбувалися саме під час Всеукраїнського тижня права.

Серед учасників Школи були представлені журналісти, адвокати, юристи, менеджери проектів правозахисних та благодійних організацій.

Програма навчальних заходів включала розгляд таких актуальних практичних аспектів діяльності правозахисних НУО, як менеджмент та фандрейзинг, захист прав людини у суді (зокрема, Європейському суді з прав людини), функціонування громадських приймалень, аналіз та звітність за проектною діяльністю.

Під час роботи у секціях відбулось обговорення можливостей та перспектив співробітництва правозахисних організацій та їх взаємодії з органами влади, організації спільних акцій і кампаній, здійснення інформаційного обміну, лобіювання правозахисту через мас-медіа.

За відгуками учасників школи, такий обмін досвідом правозахисної діяльності дозволив зруйнувати існуючі стереотипи і виявити нові напрями розвитку їх організацій. Багатьом було надзвичайно важливо переосмислити та актуалізувати важливість інформаційної діяльності у рамках правозахисту.

Досвід роботи Харківської правозахисної групи для учасників Школи був надзвичайно цінним.

Особливу зацікавленість та захоплення учасників Школи викликали лекції Всеволода Речицького, присвячені питанням конституційного права та відкритості інформації як універсальної вимоги розвитку демократичного громадянського суспільства. Лектором був проведений критичний аналіз американської та європейської парадигм конституціоналізму, в світлі якого розглянуті проблемні аспекти вітчизняного Основного Закону держави.

Розгляд питань відкритості інформації та способів її подання викликав активні обговорення та дискусії у колі учасників Школи, оскільки на тлі подій, що відбуваються в країні у наш час, це є особливо актуальним.

Наприкінці навчання бажаючі отримали експертну оцінку своїх проектних пропозицій не лише з боку керівника секції, але й інших учасників Школи, адже 3 проекти були обговорені у групах, їх критичний аналіз був представлений на загальний розгляд.

Було розглянуто практичні аспекти проектної діяльності саме правозахисних НУО, процедури подання грантових заявок та співпраці із закордонними донорами, започаткування та налагодження практики менеджменту, аудиту та аналізу діяльності.

Слід окремо відзначити комплексний та всеохоплюючий підхід директора ХПГ Євгена Захарова до розкриття концепції прав людини, місця й ролі правозахисних неурядових організацій у питанні відстоювання прав і свобод людини, відношення правозахисту до політики.

Окрема подяка була висловлена Геннадію Токарєву, чий виступ, з одного боку, систематизував теоретичні знання практикуючих адвокатів, з іншого – дав відповіді на практичні запитання молодих правозахисників, які стосувались процедур подання та розгляду заяв до Європейського Суду з прав людини, організації захисту прав людини за межами України.

А знання та практичні поради завідуючої громадської приймальні ХПГ Людмили Клочко стосовно налагодження роботи приймальні громадян дозволили учасникам Школи зробити важливі висновки стосовно того, як саме реалізувати цей напрям правозахисної діяльності з урахуванням останніх змін у законодавстві (прийняття Закону України «Про безоплатну правову допомогу») та фактичної практики надання державою такої послуги.

При підведенні підсумків, учасники зазначили, що їх очікування від навчання у Школі повністю справдились а отримані знання та практичні навички будуть обов’язково реалізовані найближчим часом.

Тетяна Білоброва, Полтавський обласний благодійний фонд «Вітер перемін»

Фото Юрія Чумака

Хто винний?

04.12.2013 | Олександр Степаненко

Хто боїться «Відкритого доступу»?

   

1 грудня 2013 року, саме у ті гарячі післяполуденні години, коли у столиці переливалося через край розбурхане людське море, у провінційному містечку Чорткові на Тернопільщині комусь не давав спокою показ документального фільму «Відкритий доступ», що здійснювався в рамках Мандрівного кінофестивалю «Docudays UA».

Про це повідомляє Екологічно-гуманітарне об’єднання «Зелений Світ».

Як відомо, у документальному альманаху «Відкритий доступ» вітчизняних авторів В. Тихого, Д. Коновалова, С. Андрушка, Ж. Довгич та Д. Тяжлова розповідається про спроби українських громадян боротися із закритістю влади, котра у багатьох ситуаціях є прикриттям для її корупційних дій. У одному з п’яти сюжетів альманаху йдеться, зокрема, про завісу штучного втаємничення над резиденцією Президента «Межигір’я», яку намагаються розвіяти журналісти та громадські лідери.

Організатори фестивалю, знаючи про перешкоди показу цього кіноальманаху у багатьох інших містах України (востаннє – в Івано-Франківську) та намагаючись убезпечити комунальні заклади культури від владного тиску, свідомо обрали саме для цього показу незалежну аудиторію Єпархіального управління Української греко-католицької церкви. Сподівалися на те, що вже сам по собі авторитет єпископа, Владики Димитрія Григорака не дозволить стороннім «цензорам» «підправити» фестивальну програму.

Але не так сталося – за півгодини до початку сеансу в приміщенні Єпархіального управління… зникло світло. Знеструмленою виявилося усе приміщення колишнього монастиря, разом із закладом соціальної опіки «Карітас», у якому перебувають десятки немічних та хворих людей, частиною вулиці Монастирської та Незалежності, де проживає кількасот мешканців.

Випадкове співпадіння? Ймовірно, у це можна було б повірити, якби напередодні деякі надміру цікаві особи не турбували дзвінками канцелярію Єпархіального управління – із запитаннями стосовно його партнерства з фестивалем «Docudays UA»…

Можливо, дехто з глядачів, прийшовши того вечора на фестиваль, і потрапивши у темні монастирські коридори, махнув рукою на оте кіно та й повернув додому… Кілька людей таки справді пішли, почувши від організаторів, що «show must go on» за будь-яких обставин, тобто перегляд альманаху відбудеться з 17-дюймового монітора. На початок показу у залі ми налічили близько 40 глядачів.

Але ніхто не сподівався, що камерний формат перегляду фільму цього разу виявиться настільки комфортним. Принаймні усі глядачі погодилися подивитися не лише «крамольний» сюжет про «царське село» у Межигір’ї, але ще й чотири інших. Для перегляду якнайтісніше вмостилися довкола столу конференції. А обговорення сюжету провели при світлі ліхтариків…

В ході сеансу покинув залу один лише юний співробітник Служби безпеки. Можливо, це його присутність надавала аудиторії такого от особливого, майже інтимного, затишку?

Адже усі присутні глибоко усвідомлювали – якщо могутня Служба з нами – то тепер вже жодної загрози державному суверенітетові, конституційному ладові, територіальній цілісності, економічному, науково-технічному і оборонному потенціалу України, законним інтересам держави та правам громадян – зокрема від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, як і розголошенню державної таємниці заходи фестивалю «Docudays UA» не становлять…

Користуючись нагодою, просимо вибачення у гостинних господарів Єпархіального управління, у пацієнтів «Карітасу» та мешканців прилеглих будинків – за усі незручності, пов’язані із відсутністю електроенергії того вечора, 1 грудня. Оскільки, не виключено, що саме наш «Docudays UA» був їхнім мимовільним винуватцем. І ніхто інший, мабуть, вибачатися не стане.

Погляд

12.12.2013 | Інна Сухорукова

Хроніка харківського Майдану

   

11 грудня в Харкові під час мітингу на підтримку Євромайдану зібралося до 1000 осіб.

Виступали активісти  громадського спротиву. вони закликали всіх, хто може, їхати до Києва, щоб збільшити кількість протестуючих на Майдані Незалежності. Всі висловлювали гарячу підтримку тим, хто відстояв Майдан вночі з 10-го на 11-е грудня. Люди плакали і обіймали один одного. Мітинг проходив на одному диханні. Тіх, хто зібрався їхати до Києва, попереджали про необхідність взяти з собою теплі речі.

Люди, які вже повернулися з Майдану, розповіли про дивовижну силу духа, яку проявляють всі, хто стоїть на акції протесту в Києві.

В кінці мітингу священик Української православної церкви Київського патріархату отець Віктор Маринчак відслужив молебню. Серед присутніх на мітингу було багато інтелігенції, студентів, викладачів. Але півторамільйонний Харків мав би підтримати мирні акції протесту більш масово. Особливо це стосується студентів, яких в Харкові тисячі, а до пам’ятника Шевченку приходять кількасот, а може й менше.

Харків дуже загалом відсторонений  від українського життя.

Тому тисяча протестувальників в порівнянні з шістьма тисячами людей, які вийшли у Запоріжжі, це ті, хто живе в Харкові українським життям та внутрішньо може протистояти жорстокому тиску місцевої влади.

Погляд

13.12.2013 | Інна Сухорукова

Сучасні політичні події – це справжня трагедія українського народу

   

Розмова з харківською учасницею київського Майдану, правозахисницею Марією Шутальовою, почалася несподівано. На моє запитання, як вона оцінює історичний вимір Майдану, вона відразу відповіла: «Як велику трагедію українського народу».

Такої оцінки я не очікувала, бо, перш за все, в очі впадає героїзм, мужність та самовідданість наших людей. Але поміркувавши я зрозуміла, що учасниця Майдану є абсолютно правою. Це треба було так принизити, загнати в глухий кут мільйони людей, щоб вони покинули все: домівки, дітей, працю, власні інтереси і бажання, в мороз ті в снігопади, в будь-яку погоду стоять на площах Києва – Майдані Незалежності, Михайлівській, перед КДМА. Просто іншого виходу у людей немає. Вони розуміють, що відступати нікуди. Що біда прийшла у кожну хату, до кожного громадянина. Якщо громадянське суспільство піде на поступки – завтра не буде країни, бо влада налаштована всіх закатати в асфальт». Дії влади Януковича не передбачувальні, бо важко зрозуміти мотиви , з яких вона приймає рішення.

Єдиним раціональним мотивом ірраціональних дій влади можна вважати страх Януковича, що його не оберуть президентом на другий термін.

Росія та Білорусь є для нього прикладами успішного безстрокового панування.

Дати собі раду і зрозуміти, що він знаходиться ні в Росії або Білорусі, а в зовсім іншій країні , Янукович не хоче, а його оточення, як видно, штовхає його на дії, які не мають зворотного шляху. Влада впевнена, що силою вона примусить народ України робити те, чого бажає влада. Вони сподіваються на холодну зимову погоду, на втому людей і безпорадність опозиційних політиків.

Але вони не можуть оцінити силу відчаю. І знов, і знов наступають на ті ж самі граблі. але і така, досить раціональна спроба з’ясувати мотиви дій Української влади проти мітингарів мирного Євромайдану, залишає безліч запитань. Навіть, якщо Янукович смертельно боїться втратити свою посаду, невже він не зрозумів, що зараз найнебезпечніша ситуація за все існування української держави. Країна поринає в хаос і безвладді. Люди не мають сили жити, ані працювати, що принесе страшну шкоду економіці країни. Годі казати, що наша економіка і без соціального вибуху була не в кращому стані. може  саме через системну кризу в економіці , Янукович так боїться втратити свою посаду?

Я не знаю, як відповісти на ці питання. І взагалі, чи піддаються раціональному погляду поточні події і те, що робить влада. але залишається зрозумілим одне – нас  , Україну, українців вирішили продати Росії. і це рішення декількох осіб, прізвища яких ми твердо навіть не знаємо. Вони ховаються, а їх рішення стосується 45-мільйонного народу, країни, яка має родючі землі, корисні копалини, запаси прісної води і т.і. а от яка ціна цієї ділової угоди, і що намагається приховати або отримати від Росії Янукович – на цю тему може бути багато відповідей. І всі вони однозначні: народ України вкотре є заручником безсоромних і меркантильних політиків, тобто злочинних  торгах стратегічним вибором влада для вирішення своїх поточних проблем стає Росія.

А на народ України та її суверенітет владі вкотре начхати.

І то є справжня трагедія українського народу, трагедія, породжена діями начебто законно обраної влади.

Вісті з пострадянських країн

12.12.2013 | Ольга Гончарова

Петербурзьку філію «Меморіалу» визнали «іноземним агентом»

   

Петербурзький антидискримінаційний центр «Меморіалу» визнаний Ленінським районним судом міста «Іноземним агентом». Про це в четвер, 12 грудня, повідомляє «Інтерфакс» з посиланням на організацію.

Суд задовольнив усі вимоги прокуратури і зобов’язав «Меморіал» подати заяву для внесення у відповідний реєстр Мінюсту.

Як заявили в «Меморіалі», представник організації не заперечувала отримання коштів на правозахисні проекти від міжнародних фондів, проте підкреслила, що антидискримінаційний центр повністю незалежно формує свій порядок денний і визначає пріоритети у своїй діяльності.

Прокуратура просила зобов’язати «Меморіал» зареєструватися в якості «іноземного агента» у зв’язку з публікацією доповіді «Цигани, мігранти, активісти - жертви поліцейського свавілля», яка була надіслана до Комітету ООН проти катувань як альтернативна крядовій доповіді. На останньому засіданні представник наглядового відомства заявив, що під визначення «іноземний агент» підпадає уся діяльність «Меморіалу».

Антидискримінаційний центр «Меморіал» є одним з двох - разом з благодійною історико-просвітницькою правозахисною громадською організацією - петербурзьких філій однойменного правозахисного товариства. Організація займається, зокрема, проблемами дискримінації, расизму і вихованням толерантності.

У кінці вересня керівник «Меморіалу» Арсеній Рогинский заявив, що жодна з регіональних організацій правозахисного суспільства не реєструватиметься в якості іноземного агента.

Прокурори зажадали зареєструватися в якості «агентів» від трьох організацій: правозахисного центру «Меморіал» в Москві, антидискримінаційного центру «Меморіал» в Петербурзі і пермського молодіжного «Меморіалу».

12.12.2013

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №34

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори