пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201304
№04
2013

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

31.01.2013 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Зародження конституцій

   

Прийнято вважати, що теорія суспільного договору і розумного егоїзму є тими первісними джерелами, на основі яких побудовано сучасний конституціоналізм. Тобто люди у більшості випадків опікуються своїми особистими інтересами, але при цьому «невидима рука» ринку (А.Сміт) формує із них цілісність, здатну до ефективного співробітництва й функціонування. У такому підході конституціоналізмові від початку належав потрійний нормативний ідеал: буржуазне громадянство, технологічна ефективність і право кожного обирати свій життєвий шлях.

На думку шотландського філософа А.Фергюсона (1723-1816), людський розум орієнтується на певні неписані правила, які робляться помітними лише з часом. У цьому сенсі конституція, яка є сукупністю нормативних ідей, також не може виникати цілком довільно. На думку ж англійського конституціоналіста А.Дайсі (1835-1922), джерела конституційного права є укоріненими у людській природі. Тобто конституційні закони не можуть бути дієвими доти, доки вони не узгоджуються з природним правом.

Панування іудейсько-християнської моралі у Європі стало органічною передумовою розвитку вільного суспільства, основні риси якого пізніше втілив у собі конституціоналізм. Зокрема, заповідь: люби ближнього свого, але не втручайся свавільно у його справи американський вчений Д.Б’юкенен (1919-2013) вважав головною тезою органічного конституціоналізму. На його думку, саме нормативізм ринку слід вважати головною передумовою ідеї обмеженого правління. Таке розуміння ринкової сфери робить її близькою до засад конституціоналізму, при цьому верховенство права неможливо уявити собі без включених у ринкові стосунки суб’єктів.

Схоже, що основу сучасного органічного конституціоналізму справді становить нормативізм ринку у його максимально широкій інтерпретації. Конституції створюються на основі логіки і динаміки політичних та економічних відносин, які є максимально вигідними для всіх їх потенційних учасників. Саме тому кращі конституційні зразки підносять цінність політичної свободи і спонтанність ринку до об’єктів вищого рівня гарантування.

Однак, перш ніж з’явилися конституція і політичний лібералізм, людство послуговувалось спектром норм, які не мали всіх характерних ознак права. Зміст первісних публічних норм визначався структурою людського розуму, ієрархією соціальних цінностей, коливаннями природних циклів та іншими, ще не до кінця знаними чинниками.

Первісне суспільне життя мало ґрунтуватися на дотриманні певного балансу громадських відправлень. Якщо рівновага у такому балансі порушувалась, виникала загроза для цілого політичного організму. Політична стабільність в окремих частинах світу відновлювалась за допомогою різних важелів і механізмів. У Західній Європі вона досить часто пов’язувалась із конкуренцію різних політичних стратегій і тактик. Регуляторами політичного життя тут виступали не лише закони, але й філософські та наукові ідеї, релігійні доктрини, стилі в образотворчому мистецтві. Західне суспільство спонтанно програмувало свої закони, які потім свідомо програмували громадське життя. Можна сказати, що у цій моделі стосунків відобразився первісний механізм взаємодії природних і конституційних норм.

Не дивно, що основні закони є певним чином пов’язані з життєвим укладом і домінуючим способом мислення тих або інших авангардних (елітних) груп. Причому законодавець може впливати на них не більше, ніж на мову чи інші способи соціальної комунікації. На думку американського політолога О.Тоффлера (1928), будь-яка політична цивілізація має свій власний нормативний код – мережу засадничих принципів і правил, які пронизують її активність як певний повторюваний дизайн. Це означає, що кожна країна і кожна епоха володіють органічним набором ідей і вірувань, які визначають або суттєво впливають на їх політичний організм.

У своєму зародку конституційні норми ґрунтуються на генетично успадкованих людиною і фізіологічно визначених структурою її тіла інстинктах. Значна частина публічних норм сформувалася під впливом соціальних організмів і структур, через які людині довелося свого часу історично пройти. Таким чином, конституційні норми відтворюють у більшості випадків не одиничний факт, а низку (формулу) фактів, які у практиці свого існування витворили певний нормативний шаблон.

Конституціоналізм виник під впливом антропогенних чинників, психофізіологічних якостей людей, а також тих соціальних зв’язків і стосунків, у які люди вступають між собою. При цьому кожна епоха залишила в історії своє відображення антагоністичних і колективістичних устремлінь і прагнень, що також не могло не впливати на конституціоналізм. За цих обставин народився політичний імператив: мінімальна держава – це саме та держава, існування якої органічно легітимізується (демократично виправдовується) здоровим суспільством. Якщо обсяг державної компетенції перевищує мінімальний, суспільство має справу з державою-узурпатором, яка несправедливо зазіхає на його свободу.

Північноамериканська революція XVIII століття була просякнута переконанням у тому, що конституційні норми та інститути мають відповідати природі людини. Це означало, що будь-яка конституційна норма не може бути сильнішою за її первісну емоційну матрицю. Оскільки конституції є також сукупностями певних значень (сенсів), вони можуть функціонувати лише доти, доки їх зміст є психічно й фізіологічно комфортним для індивіда і громадянського суспільства.

Органічна конституційна система має брати людину такою, якою вона є у реальній дійсності. При цьому основний закон є призначеним для того, щоб організувати у найбільш зручний і оптимальний спосіб людське життя. Для досягнення цієї мети людство виробило конституційні імперативи глобального рівня. Зокрема, концепція правової держави (верховенства права) склалася внаслідок усвідомлення політичними суб’єктами універсальної потреби у спрощенні і прискоренні всіх соціальних трансакцій. Усвідомленою нині є також циклічність, періодична повторюваність окремих фаз політичного життя. Суспільство знаходиться у стані множинних коливань, які не переходять у хаос просто тому, що поряд із процесами ентропії в суспільстві діють певні організаційні (кібернетичні) зв’язки.

Елементи універсального конституціоналізму присутні в ідеях народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо і невідчужуваних прав Д.Локка, теорії розділення влад Ш.Монтеск’є (1689-1755), уявленні Гегеля про свободу як про мету політики. Як зазначалося вище, конституціоналізм є практично невіддільним від принципів верховенства права і доктрини обмеженого правління (Т.Джефферсон, Д.Медісон) тощо. Він є складовою частиною концепції раціональної організації людського життя.

Уже Середньовіччя було просякнутим ідеєю раціоналізації всього сутнього. Що ж стосується політичної науки XVIII століття, то вона прямо намагалася закласти в основу своїх теорій фізичні аналогії. Методологічною основою науки того часу вважалася механіка І.Ньютона (1642-1727), у якій відобразився раціоналізм XVІII – початку XІX століття, твердо переконаний у тому, що політичний світ є подобою складного годинникового механізму. Допоки цей погляд не було подолано пізнішими інтелектуальними розбудовами, державне право черпало у теорії І.Ньютона аргументи на підтримку конституційної монархії.

У цьому ж механістичному контексті відбувалося політичне зростання О.Бісмарка і творців американської Конституції. Не дивно, що перша конституція у світі сприймалася такою ж науково-раціоналістичною, як і нова фізика, розроблена у стінах Кембриджського (Англія) університету. Проголошення Конституції США 1787 року науковим документом було здійснено В.Вільсоном (1856-1924) у серії лекцій, прочитаних ним у Колумбійському університеті у 1907 році. Усвідомлюючи те, що політичне життя залежить не стільки від фізичних законів, скільки від законів людського розуму і серця, В.Вільсон вбачав у механізмі конституційного регулювання наслідки впливу ідей Ч.Дарвіна (1809-1882) та І.Ньютона.

Що ж стосується Т.Джефферсона і його ближчого політичного оточення, то вони були переконані у тому, що записане у Декларації незалежності США кредо віри буде підтверджене у подальшому історичним поступом суспільства. Підтвердження правильності аксіом конституціоналізму сприймалось батьками-засновниками у якості такого ж грандіозного успіху законів політики і права, як і повернення комети Галлея – підтвердженням правильності ньютонівської наукової парадигми.

Конституціоналізм зазнав на собі опосередкованого впливу також ідей Ш.Монтеск’є, основний твір якого «Про дух законів» прийнято вважати одною із методологічних розробок ідей І.Ньютона. Що ж стосується виписаного Д.Адамсом конституційного механізму «стримувань і противаг», то він імовірно проник у конституціоналізм під впливом відомої книги Д.Харрінгтона «Oceana» (1656).

Неважко помітити, що в ідеях Д.Локка, Д.Медісона та Ш.Монтеск’є про мистецтво державного управління, А.Сміта (1723-1790) і Ф.фон Гаєка – про підприємництво і свободу ринку, Дж. С. Мілля (1806-1873) і А. де Токвіля (1805-1859) – про демократію і політичну свободу присутня певна симетрія. Пояснюється це їх загальною відданістю науковій концепції, за якою всі частини державного механізму мають перебувати у стані балансу. Творці конституції сприймали даний баланс у якості вищого політико-правового закону. 

Помітний вплив на становлення конституціоналізму мала також концепція органічного права, яка сформувалася у дуже рухливому інтелектуальному середовищі – від Цицерона (106-43 до н.е.) і Ф.Аквінського (1225-1274) – до Д.Локка. Невипадково у наші дні нараховується близько 120 визначень даного поняття. Більшість із них є пов’язаними з категорією органічних прав (rights), до яких належить у першу чергу право на життя, свободу і недоторканість власності.

Що ж стосується соціалістичних країн, то тут на конституційну теорію суттєво вплинули ідеї політичного месіанізму. Навіть тоді, коли політична утопія увійшла в очевидний конфлікт з реальним життям і з’явилися переконливі свідчення того, що соціальне життя розквітає лише тоді, коли державна влада обмежується, спокуса держави керувати суспільством у ручному (плановому) режимі залишалася дуже сильною. Все це спровокувало розповсюдження в світі юридичного позитивізму, хибної переконаності у тому, що лише державна ієрархія і дисципліна здатні забезпечити соціальний прогрес.

Класична ідея А.де Токвіля про те, що політична свобода встановлюється посеред народного сум’яття і незгоди, яких не варто боятися, не користувалася у комуністичної номенклатури найменшим авторитетом. Утім, як писав той же А.де Токвіль,   деспотизм не здатен усвідомити власну короткозорість. Лише у період горбачовської перебудови розуміння конституційного права в СРСР стало відходити від юридичного позитивізму. Зокрема, у ньому почали вбачати присутність релігійних і морально-етичних аспектів. Що ж стосується розуміння спадкоємцями СРСР вимог органічного конституціоналізму, то досягнуті тут успіхи стали результатом інтенсивних компаративістських зусиль, доповнюваних безпосередньою участю у роботі над законопроектами західних конституційних експертів.

 

Політика і права людини

10.02.2013

ЗАЯВА Українського ПЕН-центру

   

Проект закону «Про видавничу справу», внесений Урядом Миколи Азарова до Верховної Ради, серед іншого скасовує норми чинного законодавства, за якими держава зобов'язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою.

Український ПЕН-центр звертає увагу громадськості на очевидну історичну паралель: Емський акт імператора Олександра ІІ від 1876 року ще так-сяк припускав існування оригінальної літератури «на малоруському наріччі», проте будь-які переклади українською мовою, як і всі наукові та освітні тексти, він забороняв цілковито.

Ми змушені нагадати українському урядові, що кожна розвинена нація напряму спілкується з усіма народами світу через переклади з інших мов - своєю.  Натомість нація, поставлена в скрутні колоніальні чи постколоніальні умови, задовольняється потужнішою чужою мовою-посередником. Очевидно, за логікою нинішніх керівників держави, такою для нас повинна лишатися російська.

Пропонований законопроект демонструє провінційність мислення його авторів, їхню інтелектуальну обмеженість та громадянську безвідповідальність. Як і ряд інших подібних законів останнього часу, він ігнорує постколоніальну ситуацію в Україні, консервує структурні деформації в соціально-культурній сфері і фактично забезпечує подальше домінування колишньої метрополії та пов’язаних із нею компрадорських еліт. Такі закони не лише принижують націю, а й делегітимізують її правителів як людей цілком випадкових і нездатних мислити в категоріях національного інтересу.

Український ПЕН-центр закликає парламент не приймати руйнівного для української культури документу. Ми закликаємо також громадськість протестувати проти подібних безвідповідальних законів і особисто, власними засобами підтримувати українську культуру, всупереч діям уряду, який уже кілька років фактично реалізує курс на її знищення.

Підтримуючи українську культуру, український переклад, ми підтримуємо й надію на цивілізовану правову європейську Україну.

 

Мирослав Маринович, президент

Андрій Курков, віце-президент

Микола Рябчук, віце-президент

 

7 лютого 2013 року

 

Політика і права людини

10.02.2013 | Інна Сухорукова

Людиноненависники

   

Як стало відомо, члени фракції комуністів, а саме заступник голови Верховної Ради Ігор Калєтнік, Ігор Алєксєєв і Петро Симоненко внесли законопроект під №2128 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо введення смертної кари як виду покарання). Такі дії комуністів особисто мене не дивують, бо сама приналежність до цієї партії свідчить про те, що її члени цілком позитивно ставляться до минулого, до того, що ця партія зробила у 20 сторіччі.

Комуністи не тільки зберіглися як партія, а ще й є стали парламентською політичною силою з двох причин. По-перше, в нас не було свого Нюрнберзького процесу і, на відміну від нацизму, комунізм не був офіційно засуджений, а партія, відповідно, не заборонена. Правозахисники неодноразово порушували це питання, але політики до цього не дослухались. Цього не сталося і при попередньому президентові. По-друге, тим менше можна розраховувати на це, коли при владі партія регіонів, бо без комуністів вона втрачає більшість у ВР.

Цинізм комуністів важко собі уявити. Вони – ліві – об’єднуються з олігархами, з великим капіталом і його представниками в парламенті. І склавши більшість, опікуються перш за все не соціальними питаннями, не зменшенням прірви між бідними і багатими, а поверненням смертної кари. Це чистої води блюзнірство. Комуністи хочуть зробити хоч щось, щоб сподобатись своєму електорату. Те, що Україну виженуть з Ради Європи, їм більш приємно. Що вони в тій Європі бачили? Взагалі, або Європа, або комуністи. Разом їм не по дорозі.

І цей людожерський законопроект цілком висвітлює обличчя цієї партії. В ньому передбачена смертна кара не тільки за вбивство і згвалтування, а й за збереження і розповсюдження наркотиків, психотропних речовин і їх аналогів, за розбій, бандитизм тощо.

Комуністам замало десятків мільйонів людей, вбитих ними у 20 сторіччі, їм замало сталінського терору, голодомору, розкуркулювання. Треба вбивати ще. Так ця партія налаштована. До них не дійдуть висновки здорового глузду. Законопроект суперечить Конституції? Так за Сталіна теж була конституція. І хто її виконував?

То, може, дійде до інших парламентарів?

Зараз зовсім не більшість населення України підтримує смертну кару. Причому, чим більш західною є область, тим менше прихильників в ній смертної кари.

В країнах Європи, де було відмінено застосування смертної кари: в Англії, Італії, Франції тощо спостерігався такий само феномен. Після скасування цього покарання громадяни пересвідчувались, що злочинів більше не ставало, що, взагалі, кількість злочинів зовсім не залежить від наявності такого покарання. Тобто суспільство за відсутності смертної кари стає більш гуманним, а це, в свою чергу, позитивно впливає на кількість тяжких злочинів, яких меншає.

Одним з найголовніших аргументів проти смертної кари є недосконалість нашої правоохоронної системи, недосконалість правосуддя.

Співробітники ХПГ займаються справами деяких «довічників» - тих, кому відбувати за рішенням суду довічне ув’язнення за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, а вони цього злочину не скоювали і тепер вимагають перегляду справ. Якщо б в країні існувала смертна кара, ці люди були б просто розстріляні. А потім виявилося б, що вбивство скоїв якийсь маньяк, як було в Україні із справою пологівсього маньяка, де десять сторонніх людей були покарані за його злочини. Зізнавались вони у вбивстві під тортурами в міліції. На суді відмовлялись від своїх свідчень, але їм це не допомогло. Справи, - і то не відразу – були переглянуті після того, як знайшли справжнього вбивцю.

У цьому немає нічого дивного, якщо згадати, що за радянськіх  часів по справі Чикатило було страчено 2 особи, по справі мозирьського маньяка в Білорусі – 3 особи, а ще по цих справах декілька осіб отримали великі терміни ув’язнення, але це можна було виправити, а ось розстріляних повернути вже неможливо. Втім, у комуністів і на це знайдеться відповідь, як в сталінські часи – хтось невинуватий? Ліс рубають – тріски летять.

Але чому у 2013 році ми повинні повертатися до «совка»? Тому, що наші громадяни ніяк не можуть його позбутися, обираючи комуністів. Тому, що ні в кого з політиків, які були при владі, не вистачило політичної волі, щоб заборонити компартію, як це зробили у Польщі, Чехії. Не вистачило волі, щоб провести свій Нюрнберзький процес.

У вирішенні питання про повернення смертної кари я б сподівалась на опозицию, якби вона не довела, що і її члени мають ретроорієнтацію. Взяти тільки проекти законів № 1133, внесених народним депутатом Олегом Канівцем «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зазначення у свідоцтвах про народження дитини її національності» та Проект Постанови про внесення змін до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон», де також пропонується повернути графу «національність». Канівець мотивує це тим, що Україна є мононаціональною державою, і її громадяни повинні пишатися тим, що вони етнічні українці. Я не знаю, чи можна пишатись своєю етнічною належністю, бо більше нічим пишатись? Може, треба зробити все можливе, щоб люди пишались посвідченням громадянина України? І чому Об’єднана опозиція не відреагувала на такий крок свого депутата, адже вона цим відштовхує від себе не тільки багатьох неукраїнців, що живуть в нашій країні, а й свідомих громадян, які вважають головним бачити Україну серед європейських країн. Європа не дуже приваблює Олега Канівця, але Об’єднана опозиція йшла в парламент під європейськими гаслами, виступаючи за Об’єднану Європу. А депутат від Об’єднаної опозиції вбачає в Європі тільки негатив: геї, одностатеві шлюби, чомусь сурогатне материнство йому не до вподоби.

Так сходяться крайнощі: комуністи і опозиція. Ретро-політики, на ретро-рівні. Совок, одним словом. І що з ним робити?

Політика і права людини

10.02.2013

ЗАЯВА Українського ПЕН-центру

   

5 лютого Українське радіо «Культура» (Третій канал Національно радіо України) замовкло. Сталося це без будь-якого попередження – просто на хвилях 72, 8 в діапазоні ультракоротких хвиль, на яких транслювалися передачі єдиного в Україні культурологічного радіоканалу, об 11 годині запанувала тиша. Слухачі, котрі телефонують із цього приводу на третій канал, дістають трафаретну відповідь, яка нічого не пояснює: «На жаль, наші передачі не звучатимуть в FM діапазоні через недостатнє фінансування». Отже, тепер програми радіоканалу «Культура» можна слухати тільки в інтернеті та на 3-й «кнопці» дротового радіо (там, де цей релікт зберігся і там, куди сягає єдиний слабенький передавач).

Втрата каналу, на якому звучали цікаві літературні, музичні, мистецькі передачі, – відчутна втрата, надто в час неприхованого наступу на все українське, починаючи з самої державної мови. Це – відверте посягання на права чисельної аудиторії, – в тих регіонах, де він досі ще був доступний. Значна частина цих слухачів доступу до інтернету не мають. Це – зневага щодо прекрасної команди штатних і позаштатних журналістів, які в нашу інформаційну добу зуміли завоювати серця радіослухачів. Натомість буде в нас, найімовірніше, ще один FM-канал, який, слідом за іншими, потуратиме невибагливим смакам, водночас такі смаки насаджуючи та культивуючи.

Безкарність державних чиновників, що так виразно проявилася в недавній ідентичній ситуації з телеканалом ТВі, знову і знову породжує беззаконня. Громадськість України намагаються «втопити» у каламутній воді бюрократичних параграфів та циркулярів, проте щораз чіткіше проступає очевидний результат їхнього застосування: страждає від цього передусім українська культура, яку намагаються всіляко обмежити, а де можна – то й нищити.

Український центр Міжнародного ПЕН-клубу вимагає повернути радіоканал «Культура» в радіопростір України й зупинити нищення української культури.

Президент Українського ПЕН-центру

Мирослав Маринович

8 лютого 2013 року

Катування та жорстоке поводження

01.02.2013 | Галя Койнаш
джерело: risu.org.ua

Запорізькі заручники правосуддя

   

Нав’язливе враження, що шанси на перегляд сумнівних судових вироків напряму залежать від захоплення футболом, навряд чи виправдано. Проте останнє, напевно, покращило шанси докричатися про тривожні суперечності в справі батька й сина Павличенків.

В іншій резонансній справі, так званій «справі паламарів», про футбол незручно навіть згадувати, адже хлопці вже третій рік у СІЗО сидять. В ній скандального ніяк не менше, сумнівних моментів скільки завгодно, але про неї вкрай мало чути. Суд відбувається в Запоріжжі, далеко від Києва, затягується, та й нових інформаційних приводів ніби немає.

Щодо відсутності нових приводів, важко погодитися, та й про старі треба докричатися аж до Брюсселя, де на саміті Україна-ЄС 25 лютого порушуватимуться інші питання спотвореного правосуддя в Україні.

Вибух у запорізькому Свято-Покровському храмі УПЦ 28 липня 2010 р, в організації якого звинувачують трьох хлопців, збігся у часі з іншою доленосною подією для українського правосуддя. Напередодні Президент Янукович проігнорував наполегливі заклики використати своє право вето й підписав Закон «Про судоустрій і статус суддів». Жодного прямого причинно-наслідкового зв’язку, звісно, немає, та й ідеться не про сам вибух, а про реакцію на нього, але в обох випадках спостерігається той сам відступ від найважливіших принципів верховенства права.

Вже 29 липня в телевізійному ефірі Президент наказав керівникам відповідних відомств негайно знайти винуватих. Йому там же пообіцяли розкрити злочин за тиждень.

Навіть раніше строку виконали план, тобто швиденько заявили, що злочин розкрито, винуватців – двох паламарів храму та брата одного з них взято під варту. Залишалися якісь дрібниці – слідство та суд.

Про те, як перестаралися слідчі, та й як фатально прорахувалися, свідчить, в першу чергу, сюрреалістична мішанина різних версій в обвинувальному висновку. Забагато виявилося явок з повинною, які часто суперечили одна одній. Від слідчого експерименту, де старший брат Сергій розповідає, як він виготовляв вибухівку, довелося відмовитися у зв’язку з повною несумісністю з самим пристроєм. Та версія довго плуталася у висновку, разом із остаточним варіантом, згідно з яким він нібито придбав пристрій у «невстановленої особи».

Залізні алібі у всіх трьох на той час, коли хлопці мали бігати містом, передаючи один одному бомбу, теж отруювали життя слідчим та прокуратурі. До грудня 2012 року, коли прокурор раптом з’явився зі зміненим обвинувальним висновком. Алібі, які намагалися зламати протягом двох років, так би мовити знешкодили – просто прибрали ту незручну частину обвинувачення. Прибрали й багато взаємовиключних моментів, які не тільки заплутували версію (точніше, розмножували версії) слідства, але й фактично підтверджували скарги всіх підсудних, що явки з повинною вони написали під сильним тиском.

Утім, нікуди не ділися записи допитів та слідчих експериментів, й не важко вирішити, які висновки видаються переконливими, та й чому виявилося стільки суперечностей.

Розправилися незвичними методами не тільки з алібі. В червні минулого року отримано висновки іншого — Донецького — науково-дослідницького інституту судових експертиз, в якому експерт пише, що підсудні давали свідчення під сильним психологічним тиском. Звісно, оцінки можуть розходитися, але експерт наводить приклади із загальнодоступних записів і, звісно, обґрунтовує свої висновки. Суддю ці приклади не цікавили й він замовив нову, третю, експертизу. Третій експерт, як, на жаль, можна було очікувати, жодного психологічного тиску не знайшов. Четверту експертизу суддя вже не замовляв, що, напевно, теж можна було й передбачити.

В січні 2013 року той самий суддя, який спокійно переривав засідання на чотири місяці влітку, хоча хлопців тримають під вартою без жодного вироку вже два з половиною роки, відсторонив одного з адвокатів за те, що той відмовився відмінити тарифну відпустку за кордоном. Наразі невідомо, що буде, бо його клієнт відмовився взагалі давати свідчення, якщо не повернуть його адвоката. Проте важко позбутися враження, що в справі прибрали незручні моменти, саме ті, що змушують сумніватися в винуватості підсудних у цій рекордно швидко «розкритій справі», а тепер намагаються прибрати й адвокатів.

Не випадково, що згідно з опитуванням, проведеним в Запоріжжі, переважна більшість респондентів (88.2%) не вірять у вину підсудних. Трагедія для трьох хлопців, їх рідних та й, власне, для всіх українців в тому, що важко й повірити в виправдальний вирок без втручання «згори».

Саме тому є пропозиція звернутися до учасників саміту ЄС-Україна у Брюсселі під кінець лютого. Адже протягом останніх двох років дедалі частіше публічно звучить стурбованість деградацією судової системи в Україні, наростаючою залежністю суддів та вибірковим правосуддям. Доля трьох хлопців не є якоюсь розмінною монетою, будь-які заручники спотвореного правосуддя потребують захисту.

Право на справедливий суд

07.02.2013 | Олена Карась

Вироку суду нема, а «винного» вже карають на смерть?

   

Хронічно хвора людина вже рік перебуває в СІЗО. Його не лікують. У нього розвиваються нові хвороби, відбувся епілептичний напад, який в СІЗО прийняли за інсульт. Його відпускають в лікарню на ОДИН день за рішенням суду, і хутко виписують звідти. Адвокат надсилає скаргу в Європейський суд, звідти негайно запитують в СІЗО документи про медичний стан затриманого. У відповідь хворого б’ють міліціонери і вимагають відмовитися від скарги в ЄСПЛ, а заодно і визнати свою вину.

Отак виглядає верховенство права по українські. Тепер про цю жахливу але, на жаль, не таку вже оригінальну історію – детально.

У січні 2012 року за підозрою в скоєнні злочинів за ст. 307 та 311 КК був затриманий громадянин Л. З тих пір і до 30 січня 2013 він перебував в СІЗО міста С. Його кримінальна справа перебуває на стадії слухання в суді в місті Б, яке розташовано в сотні кілометрів від міста С. Громадянин Л. є сиротою та малограмотною людиною, і йому був призначений державний адвокат О., який, на щастя, дуже перейнявся долею підзахисного.

Адвокат намагається довести в суді, що в справді відсутні докази, які підтверджують провину Л.

Л. є важко хворим. При поміщенні в СІЗО він був поставлений на диспансерний облік в медичній частині з діагнозом «ВІЛ інфекція, ІІІ клінічна стадія. Хронічний бронхіт, рецидивуючий перебіг. Токсична енцефалопатія з екстра пірамідною недостатністю. Запальний інфільтративний туберкульоз легенів.»

Попри те, що адміністрація СІЗО знала про хвороби Л., він не отримував належного лікування в зв’язку з ВІЧ. Тільки в 2013 році, через рік тримання, адміністрація СІЗО прийшла до висновку про необхідність призначення йому лікування ВІЧ. До поміщення в СІЗО Л. лікувався від туберкульозу в міській лікарні міста Б. В СІЗО лікування від туберкульозу він не отримував.

Як стверджує адвокат, внаслідок відсутності лікування в СІЗО в Л. з’явилися нові хвороби, що і стало очевидним на початку січня 2013 року.

В ніч на 9 січня 2013 в Л. в СІЗО трапився інсульт (він втратив свідомість, але це був не інсульт, а епіприступ). Його ледь відкачали, про що адвокату стало відомо зі слів інших затриманих в тому ж СІЗО. Л. був переміщений в санітарну частину СІЗО. Лікар поставив йому діагноз «Гостре порушення мозкового кровообігу (інсульт). Стан критичний. Потребує негайної госпіталізації в у відділення реанімації лікарні міста С.».

9 січня адміністрація СІЗО звернулася до суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу для Л. з тримання в СІЗО на підписку про невиїзд для того, щоб він міг повноцінно лікуватися. В листі адміністрація СІЗО на підставі висновку лікаря заявила про необхідність переведення Л. в реанімаційне відділення.

10 січня суд відмовився змінити для Л. запобіжний захід, однак дозволив його госпіталізацію в реанімаційному відділенні звичайної лікарні.

В той же день 10 січня Л. був переміщений в реанімаційне відділення лікарні міста С. Діагноз лікаря СІЗО про інсульт підтвердження не отримав. Натомість йому встановили діагноз «Гострий серозний менінгоенцефаліт, стан після епіприступу». Тобто в Л. за рік тримання в СІЗО розвинулася епілепсія і менінгоенцефаліт. В СІЗО напад епілепсії не розпізнали, а відтак і не змогли надати Л. належної допомоги.

Лікар реанімаційного відділення зафіксував, що хворий знаходиться у сопорозному стані, слабо реагує на зовнішні подразники, не говорить і не в стані самостійно обслуговувати себе. 

В той же день 11 січня адвокат О. звернувся по допомогу до Харківської правозахисної групи (ХПГ), яка реалізує проект «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги». В листі він писав «я реально розумію, що людина помирає. Допоможіть як можете – хоча би порадою. Я просто хочу врятувати людину».

За допомоги спеціалістів мережі 17 січня адвокат О. подав клопотання до Європейського суду з прав людини про невідкладне забезпечення обстеження та лікування Л., для якого немає умов в СІЗО. Правило 39 ЄСПЛ вимагає невідкладного реагування на такі скарги.

В скарзі вказано, що лікування Л. в СІЗО не призвело до результату, який вимагає Клінічний протокол надання медичної допомоги хворим на епілепсію, затвердженим наказом МОЗ України від 17.08.2007 № 487. А попросту – не зробило хворого здатним обслуговувати себе.

На думку адвокатів ХПГ, в справі Л. має місце порушення 3 статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Нікого не може бути  піддано  катуванню  або  нелюдському  чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню») в зв’язку з ненаданням медичної допомоги в СІЗО.

В клопотанні в ЄСПЛ адвокати зазначають, що навіть за наявності звинувачувального вироку Л. (якого поки і близько нема, і невідомо чи колись буде) згідно з нормами вітчизняного і міжнародного права Л. мав би бути звільнений з ув’язнення за станом здоров’я. Крім 3-ї стадії ВІЧ у нього низка важких хвороб, які і самі по собі є достатньою підставою для звільнення.

18 січня ЄСПЛ повідомив адвоката, що вони запитали в держави Україна інформацію про стан здоров’я хворого.

На 31 січня було призначено чергове судове слухання по справі Л., яке відбувається в місті Б. По дорозі з СІЗО до суду 30 січня Л. перебував в ІТТ міста А. (в кількох кілометрах від міста Б.). Приблизно о 17:25 в приміщенні ІТТ двоє співробітників міліції, які сказали, що вони «з області», стали вимагати від Л. підписати відмову від скарги в ЄСПЛ стосовно ненадання йому належного лікування та заявити, що його в СІЗО належно лікують.

Для більшої переконливості міліціонери його побили. Били в живіт, за словами Л., дуже боляче. Під побоями він підписав заяву про відмову від скарги, як того і вимагали міліціонери. Тільки після підписання його перестали бити. При побитті від нього також вимагали визнати вину по справі, в якій його звинувачують. Та обіцяли створити йому в СІЗО міста С. такі нестерпні умови, що рано чи пізно він все підпише.

31 січня Л. доставили на суд в місті Б., де він повідомив адвоката О. про побиття, та передав власноруч написану заяву про злочин. В заяві Л. заявив відмову від переведення назад в СІЗО міста С., оскільки він боїться за своє життя та здоров’я.

Л. також поскаржився адвокату на біль в животі. Йому важко було ходити, він весь час сидів. Адвокат повідомив суд про побиття О. міліціонерами і заявив клопотання з вимогою до прокуратури провести розслідування, яке суд задовольнив. Однак суд відмовив адвокату в проведенні огляду потерпілого.

За клопотанням адвоката суд викликав швидку допомогу, яка доставила Л. до лікарні з підозрою про внутрішню кровотечу. Хірург після огляду заявив, що Л. може утримуватися в ІТТ міста А. (де його і побили), куди його і було переведено.

1 лютого його перевели в СІЗО міста С., де помістили в медичну частину. Йому почали надавати лікування, однак від яких саме з його хвороб – поки невідомо.

Проект ХПГ «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження». Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

Свобода мирних зібрань

11.02.2013
джерело: helsinki.org.ua

Пікетувати не можна розігнати

   

Чи потрібен Україні закон, який регулюватиме свободу мирних зібрань? Обговорити це під час кругового столу «Визначення шляхів законодавчого захисту свободи мирних зібрань» зібралися експерти, представники громадських організацій та посадовці.

Низка громадських організацій непокоїться, що прийнявши новий закон, влада встановить додаткові обмеження, які заважатимуть людям реалізовувати право на мирні збори. І вважає що Конституція України та Європейська конвенція з прав людини є тими документами, які мають регулювати це право.

Проте, чи дійсно цього достатньо українській владі та судам?

За словами Романа Романова, директора програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження: в Конституції США теж є норма, яка захищає свободу мирних зборів. Але там інша судова практика застосування цієї норми. І зазвичай суди стають на захист протестувальників. В Україні ж суди в більшості випадків підтримують рішення органів влади чи інших державних органів.

Зокрема, достатньо розповсюдженим є випадок, коли місцеве управління МВС надсилає до суду довідку, в якій вказано, що вони не можуть забезпечити порядок під час мирного зібрання. І суди забороняють такий захід, користуючись аргументацією «Як би чого не трапилось». Так зробили в 2011 році і донецькі служителі Феміди. Що стало приводом для знесення наметового містечка, в результаті якого загинула людина.

Максим Лациба, представник Українського незалежного центру політичних досліджень переконаний, що закон потрібно приймати, адже в Україні з кожним роком зростає негативна тенденція обмеження  права на свободу мирних зібрань. Бо суди в своїх рішеннях досі спираються на законодавство СРСР.

Олександра Матвійчук, керівник Центру громадянських свобод вважає, що Закон має регулювати обмеження, а не свободу мирних зібрань.

Схожої думки притримується і Володимир Чемерис, голова громадської організації «Інститут Республіка» який зазначив, що закон має відповідати трьом критеріям:

– Не суперечити європейським принципам

– Служити в інтересах громадянського суспільства

– Не погіршити існуючу практику

Та чи готові депутати до прийняття ліберального закону, який би відповідав європейським цінностям?

За словами Лариси Надточій, представника Секретаріату Комітету Верховної Ради України з прав людини: «Ми вже 20 років займаємось розробкою такого закону. Але жодного разу не було достатньої політичної волі, аби його прийняти».

Чи з’явиться цього разу у законодавців політична воля для прийняття прогресивного закону? Про це можна тільки гадати. Але очевидним є той факт, що його ухвалення залежить від спільних зусиль громадських організацій. 

11.02.2013

Соціально-економічні права

31.01.2013 | Володимир Бацунов

Детективний сюжет з елементами фантастики

   

У Харківську правозахисну групу звернулися два мешканці міста Харкова з аналогічними проблемами, що стосуються позаочних судових наказів про стягнення боргів, що начебто існують, на користь комунального підприємства «Харківські теплові мережі» (КП «ХТМ»). Про судові накази ми вже писали («Субсидия, судебный приказ, судебная расправа», «Судебный приказ-невидимка и реальные вычеты из пенсий» та «Судебные приказы и связанные с ними нарушения»), але ситуації харків’ян після скасування цих наказів мають продовження. За дотепним порівнянням одно з клієнтів, сюжети мають детективні ознаки. Імена і прізвища зі зрозумілих причин приховані. Але – більш детально.

1. Історія К.К. триває вже четвертий рік – з 2010 року. Дзержинським районним судом виданий судовий наказ про примусове стягнення боргу – К.К. нібито винен КП «ХТМ» гроші за надані послуги. Тоді відповідач вперше звернувся до ХПГ по допомогу і, користуючись порадами експерта з питань ЖКХ Михайла Гаєвського, подав обґрунтовану заяву до суду про скасування судового наказу, додавши до неї документи, що підтверджують безпідставність претензій КП «ХТМ» (копії квитанцій про сплату, акти-претензії). Спочатку, каже Костянтин, суд видавав документи, його про це не повідомляючи. Прийшлося доводити, що він правий, наполягати на поверненні дат, на подовженні термінів. Листування із судом тривало майже півроку, але зусилля не були марними – суд поновив терміни подання заяв, а 28 квітня 2011 року своєю ухвалою скасував судовий наказ. Цікаво, що наказ видав один суддя, у проміжний час його розглядав інший, а скасував вже третій. «…Я у своїх заявах писав, що у Дзержинському суді порушуються мої законні права, йде фальсифікація, що це змова посадовців „Харківських теплових мереж“, ЖЕКу з працівниками суду. Я вважаю, що ця група осіб займається вимаганням в мене грошей», – каже К.К.

Як виник «борг», що його КП «ХТМ» хотіла стягнути з К.К.? Попросту КП «ХТМ» не виконувало свої обов’язки з надання послуг: температура води в системі опалення не відповідає нормам, та сама історія і з гарячим водопостачанням, улітку ж гаряча вода часто й зовсім не подається – про все це за період 2008–2010 рр. складені акти-претензії, які підписані сусідами по дому. Ці акти-претензії вчасно отримані КП «ХТМ» (а копії надані судові як доказова база). КП «ХТМ», не надаючи якісних послуг, хоче отримувати повну плату, не маючи для цього законних підстав.

Якби К.К. не відстоював свої права і вчасно не почав реагувати, наказ був би переданий у виконавчу службу, і тоді б пішли відрахування. Він писав у Генпрокуратуру, Вищу раду юстиції… Генеральна прокуратура доручила розібратися обласній, обласна – міській, а міська передала районній, яка не побачила жодних причин взагалі щось розглядати й робити. Проте, це, мабуть, на якийсь спосіб вплинуло – наказ скасовано.

Начебто, все – перемога. Але, як ми написали вище, історія має продовження. Отже, друга серія.

КП «ХТМ», маючи під руками ухвалу про скасування судового наказу, подає до суду позовну заяву з проханням про примусове стягнення боргу з К.К. на свою користь. Тут, як він каже, починається детективний сюжет.

29 листопада 2012 року позовну заяву прийнято судом. 11 грудня ухвалено відкриття провадження в справі. Згідно із Цивільно-процесуальним кодексом України суд зобов’язаний негайно повідомити про це відповідача. Повідомлення суду направлено 18 грудня (минув тиждень), а в ухвалі зазначено, що попереднє засідання призначене на 17 грудня (!) і відповідачеві рекомендовано до цієї дати надати судові письмові зауваження. Але мало того – ухвалу Костянтин отримав поштою лише 18 січня сього року, тобто за місяць по виданню ухвали! 21 січня він подає заяву до суду з проханням вважати причину його неявки в судове засідання поважною, бо листа до нього направлено вже після засідання суду, а отримано взагалі після місяця з дня відправлення; якщо ухвалене рішення суду – скасувати це рішення й призначити нове попереднє засідання та повідомити відповідача законним порядком.

23 січня К.К. подає інформаційний запит на ім’я Голови суду, в якому ставить питання: чи існує взагалі така справа, чи відбулося насправді судове засідання у призначений час, а також звертається з проханням зобов’язати суддю скасувати ухвалу й призначити нове судове засідання («Бо я ж не можу повернутися в минуле», – каже К.К.). 24 січня К.К. подає заяву на ім’я судді з проханням видати справу для ознайомлення, бо поштою суд надіслав не повний комплект документів. Помічниця ж судді заявляє, що справу К.К. отримати не може, що треба чекати особливої резолюції судді, і взагалі, хай забирається геть (із використанням ненормативної лексики).

А 29 січня К.К. знаходить у поштовій скриньці повідомлення з пошти, що на його ім’я прийшов лист. В листі – сюрприз: заочне рішення суду, ухвалене 21 січня (якраз у той день, коли він подав заяву про те, що його права утискають, не даючи доступу до суду та з проханням про перенесення засідання). Суд задовольняє вимоги КП «ХТМ», але призначає виплатити «борг» лише частково: 13 тис. 900 грн. замість 17-и з половиною тис. Зазначено, що доказову базу розглянуто й рішення ухвалене із додержанням вимог законодавства. Проте, у рішенні є кілька неочікуваних моментів – назвемо їх фантастичними, бо вони не відповідають реальному стану речей: а) у рішенні сказано, що відповідач мешкає в будинку № такий-то у помешканні № таке-то по вул. Клочківскій, але звідки взялася ця адреса, невідомо, бо насправді він мешкає по вул. 23 серпня, а про згадану адресу по Клочківській чує вперше; б) у рішенні сказано, що відповідач не з’явився в суд з невідомих причин, хоча він, відповідач, був повідомлений належним чином; в) суддя пише, що скарг від відповідача на якість послуг або на їх відсутність за вищевказаний період не надходило.

А ще, серед документів, які надав юрисконсульт КП «ХТМ», відсутні головні, без яких суд не мав права приймати позовну заяву, а саме: реєстраційні документи КП «ХТМ»; ліцензія на надання спеціалізованих послуг; документи, що підтверджують, що КП «ХТМ» надає послуги за зазначеними адресами. Також судом не встановлено факту проживання К.К. під адресою, яку вказано. А як доказ того, що К.К. винен гроші, наданий роздрук внутрішньої відомості нарахування сплат за теплову енергію. Також немає квитанції про сплату судового збору.

Тепер К.К. подаватиме заяву на перегляд заочного рішення – час для цього є, бо якщо зараз не відреагувати, в суду автоматично з’явиться можливість передати документи в виконавчу службу.

2. Схожа ситуація й у К.І. Кілька років тому був виданий судовий наказ про стягнення з нього боргу у розмірі 3 тис. грн. перед Дзержинською філією КП «ХТМ» за опалення й гарячу воду. Цікаво, що наказ цей ухвалений у квітні, а отримав його К.І. поштою у вересні. Також цікаво, що опалення в помешканні К.І. є, а гаряча вода відсутня. Він подав заяву про скасування судового наказу, долучивши копії квитанцій про сплату, бо платив акуратно й жодної заборгованості не мав. І судовий наказ скасували в листопаді. Це було раніше й протягом певного часу все було спокійно. До тих пір, поки 23-го чи 24-го грудня минулого року К.І. знайшов під дверима свого помешкання брудного й зіжмаканого листа з ухвалою про відкриття провадження за позовом Дзержинської філії КП «ХТМ» проти нього про стягнення заборгованості. Засідання, згідно з ухвалою, призначене на 21 грудня 2012 року, а лист був знайдений, нагадаємо, 23 чи 24 грудня, тобто за кілька днів після цієї дати. Як тут не згадати уелсівську машину часу, бо лише за її допомогою можна повернутися в минуле й прийти в судове засідання, що відбулося. Тож, окрім детективу ми тут маємо справу й з науковою фантастикою.

Папери в такому вигляді надходять з Дзержинського райсуду

3 січня сього року К.І. подав заяву на ім’я Голови Дзержинського райсуду про те, що під двері йому підкинули такий папір і попросив роз’яснити, чи існує така справа й така ухвала, і якщо існують, прислати законним порядком копію цієї ухвали, копію позовної заяви з долученими до неї документами. Дотепер цього не зроблено, і всі ці документи К.І. отримав у судді 23 січня.

9 січня К.І. написав повторну заяву на ім’я Голови суду, на яке 25 січня (дата на штемпелі, на бланку ж листа – 24 січня) отримав відповідь, надіслану звичайним (не рекомендованим) листом. Печатки немає, тільки підпис. У листі міститься така інформація: а) позовна заява надійшла до суду 11.12.2012; б) ухвалою суду від 11.12.2012 відкрито провадження по справі; в) «21.01.2013 р. у зв’язку із знаходженням судді (…) в нарадчій кімнаті, розгляд справи перенесений на 24.01.2013 р. о 09:30 год.». Знову – на вчора: назначене на 24-е, відправлене – 25-го.

Лист-відповідь з Дзержинського суду

Після заяв від 3-го та 9-го січня у поштове відділення надійшла судова повістка – з пошти принесли повідомлення: «отримати судову повістку», але коли К.І. прийшов по неї, працівники пошти сказали: «Ви знаєте, вона в нас п’ять днів була, і згідно із законом ми повинні її назад відіслати. Ми її й відіслали». К.І. пішов до суду, взявши з собою копію поштового повідомлення, і попросив видати повістку на руки. Йому виписали повістку на 24 січня, і він одразу написав заяву з проханням перенести засідання, бо не мав можливості ознайомитися з матеріалами справи. Засідання перенесли на кінець лютого.

К.І. подав клопотання судді про притягнення до кримінальної відповідальності юрисконсульта КП «ХТМ», долучивши копії квитанцій про сплату послуг за останні три роки. Заяву про це буде подано й до прокуратури Дзержинського району.

3. Що робити, якщо склалася така ситуація?

– Якщо комунальники не надають або надають неякісні послуги, які зобов’язані надавати згідно із договором, слід складати акт-претензію (про це можна прочитати, наприклад, тут), на той чи інший спосіб направляти постачальнику (наприклад, рекомендованим листом; через канцелярію, і щоб там обов’язково зробили помітку, що прийнято – на екземплярі, що віддаєте, і на тому, який залишаєте собі – залишати собі екземпляр треба обов’язково).

– Документи установами мають розсилатися рекомендованими листами. Отримуючи такого листа, ви ставите свій підпис – свідоцтво про те, що лист дійшов до адресата. Знайдений під дверима зіжмаканий папірець свідчить про те, що суд таким чином і в такому стані розсилає документи. Але це – не законний спосіб.

– Звертати увагу на правильність оформлення документів.

– Реагувати негайно.

– Звертатися за консультацією в Громадську приймальню Харківської правозахисної групи:

Громадська приймальня ХПГ
вул. Іванова, 27
вхід з боку Пушкінського в’їзду у підворіття (№ 7А, ліворуч – «Нотаріус»),
далі – прямо повз гаражі до ґанку; двері під синім дашком.

Запис по телефону: 7006281

Експерт ХПГ з питань ЖКГ
Михайло Петрович Гаєвський
приймає по вівторках з 10:30.

Право на охорону здоров’я

07.02.2013 | Наталка Ковальчук

Фармація баришів

   

Скільки б хто не переконував, що діяльність аптек в Україні низькорентабельна, і вони ледве-ледве зводять кінці з кінцями, та ми на своїх гаманцях відчуваємо зовсім інші реалії, коли звертаємося до фармацевтичного закладу. Ціни на ліки, як то кажуть, кусаються. Дешевші препарати з прилавків зникають, а наявні – постійно дорожчають.

Особливо значними стають витрати, коли, потрапивши на стаціонарне чи профілактичне лікування, доводиться користуватися послугами аптек та аптечних кіосків при лікарнях чи поліклініках.

Здавалося б, наближення до установи охорони здоров’я, котре забезпечує постійний притік покупців, а, отже, і щоденну гарантовану виручку, мало б обернутися більш вигідними для клієнтів цінами. Та все навпаки. У прилікарняних аптеках вартість товару, починаючи від медичних препаратів і закінчуючи поліетиленовим пакетом, у котрий куплене складуть, у 1, 5-3 рази вища від цін у інших фармацевтичних закладах України, незалежно від форми власності.

Причому, ситуація приблизно однакова по всій країні. Про це свідчать публікації з цього приводу в мас-медіа. Так, до з’ясування  питання, чому ж панує така дорожнеча у аптеках при лікарнях та поліклініках, долучалися журналісти Кіровоградщини, Закарпаття, Чернігівщини, Полтавщини, Львова, Києва та інших регіонів України.

Судячи з публікацій, звертання ЗМІ до міських та районних відділів, обласних управлінь охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я, Держінспекції з контролю за якістю лікарських засобів, постійних депутатських комісій обласних рад, комунальних підприємств, що займаються питаннями фармації на рівні деяких областей, остаточної відповіді на проблему так і не дали. Хіба що все завершилося поясненнями,   що державне регулювання у цій важливій соціальній сфері зведене до мінімуму, а контролюючі органи, яких в Україні чимало, не надто переймаються станом справ у аптечних закладах при лікарнях. А не завадило б.

Скажімо, відповідні нормативні документи, зокрема Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо стабілізації цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення» від 17 жовтня 2008 року №955 (редакція на 1.01.2013 р.) встановлює граничні торговельні (роздрібні) надбавки і їх розміри, виходячи із закупівельної ціни, на рівні від 10 до 25 відсотків оптової вартості препарату. Надбавка для гуртових цін також регулюється на рівні держави. А вартість ліків, як стверджують фахівці, в дистрибутивних мережах України, через які аптеки здебільшого й закупляють лікарські засоби для реалізації, не надто різниться.

Тож, виходячи з цих усіх передумов, вартість препартів у закладах при лікарнях не мала б суттєво різнитися від інших аптек. То чому ж виникає різниця? Однак занадто високі ціни у прилікарняних аптеках відносно  звичайної мережі  - не єдина відмінність, котра викликає запитання.

Так, у аптеках при лікарнях та поліклініках у переважній більшості випадків покупцю не надають касових чи товарних чеків за реалізований товар? Більшість людей касових документів, зазвичай, і не вимагає. Це й зрозуміло. Коли дошкуляє хвороба, власна чи рідних, не залишається ні сил, ні бажання ще й з’ясовувати, чому не надали чек за покупку.

Однак і намагання отримати його тут навряд увінчається успіхом. У відповідь на таке прохання можна почути, що «касовий апарат зламався», чи «закінчився рулончик паперу у касовому апараті», чи щось інше. Врешті, причина, за якою відмовили надати касовий чек, не така й важлива. Інша справа, що цим штучно створюються умови, аби отримані від клієнта у момент покупки гроші проходили «повз касу».

Постанова Нацбанку України  «Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні» №637 від 15.12.2004 року (остання редакція 21.03.2011 р.), щоправда, передбачає, що порядок ведення касових операцій поширюється на всі підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності, а також на фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності (крім банків і підприємств зв’язку). Відповідь на запитання: «Чому ж порушують цей документ в аптеках при лікарнях?» лежить, скоріше, в площині далекій від законодавчих норм.

Однак не тільки вищезазначеним, найперше дорожнечею на лікарські засоби,   вирізняються аптеки при лікарнях та поліклініках. Тут ще й особливий підхід до обслуговування клієнтів. Але спершу варто зазначити, що в нашій країні діє «Етичний кодекс фармацевтичних працівників України», прийнятий на VII Національному з’їзді фармацевтів України. Визначені й норми професійної етики фармацевтичного працівника, яка ґрунтується на принципах законності, компетентності, об’єктивності та чесності, партнерства та незалежності, конфіденційності та індивідуального підходу до кожного громадянина.

Саме про той «індивідуальний підхід», який можна зустріти виключно у прилікарняних аптеках України, йдеться і в журналістських публікаціях, і в наріканнях звичайних українців, котрі зі своїми скаргами до засобів масової інформації ще не дійшли.

Якими етичними нормами, скажімо, можна пояснити таку ситуацію? Покупець, намагаючись з’ясувати, чому один і той же набір ліків напередодні коштував майже на 10 гривень дорожче, почув, що «то, певно, аптекарка, яка була вчора на зміні, помилилася».  Дуже вигідні «помилки». Як і не надання касових чеків, не рідка відсутність цін на упаковках з ліками, навіть з тими, що виставлені на вітринах, забудькуватість щодо повернення решти з отриманих за покупку грошей.

Або інший приклад. На запитання, чому вартість одноразової флізелінової накидки в прилікарняній аптеці вдвічі вища, ніж у інших закладах, прозвучала відповідь, що «я вам взагалі могла дати халат, а  він ще дорожчий».

Намагаючись з’ясувати, де можна купити той чи інший препарат дешевше, клієнти найчастіше почують, що «ми (чи я) не знаємо, де дешевше».

Варто зазначити, що й надати фахову консультацію з якісних характеристик того чи іншого препарату в аптеках при лікарнях переважно не можуть. А відтак складається враження, що тут працюють люди взагалі далекі від фармації, аби лише добре вміли підбивати бариші.

Додати до цього «етичного» ряду, що характеризує діяльність аптек при українських лікарнях та поліклініках, здається, більше нічого. Хіба що вдатися до іншого ряду - фразеологічного. Наведеного, скажімо, в «Толковом словаре живого великорусского языка» Володимира Даля, де зокрема зазначено, що «Чистый счет аптекарский – темны ночи осенние». Сказано це ще в дев’ятнадцятому столітті, а ніби про сьогоднішній день.

 

 

 

Дисиденти і час

04.02.2013 | Василь Овсієнко

Наш друг Паруйр Айрікян

   

Тривожна вістка з Єревана: пізно ввечері 31 січня стріляли в Паруйра Айрікяна, кандидата в Президенти Вірменії. Він поранений у праву ключицю. Кулю вже дістали, загрози його життю нема. Але душа моя затерпла: Паруйр – мій співв΄язень з мордовських політичних таборів, друг Василя Стуса, В΄ячеслава Чорновола, Михайла Гориня і, дозволю собі високий штиль, великий друг України.

Ім΄я Паруйра Айрікяна ряботить у листах Стуса, у 10-томнику Чорновола, в «Українському віснику» кінця 80-х років, у книжках Михайла Гориня. Є про нього детальні довідки в «Міжнародному словнику дисидентів. Україна», в Енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні. 1960 – 1990», є блискучий нарис про нього Михайла Хейфеца «Военнопленный секретарь» (увійшов до третього тому «Избранного», разом з його ж «Украинскими силуэтами» – видала Харківська правозахисна група 2000 року). А я 11 вересня 1999 року записав з ним інтерв΄ю про Василя Стуса біля могили на Байковому цвинтарі. Тому сьогодні, бажаючи Паруйрові швидкого одужання і перемоги на виборах, я хочу поділитися своїми враженнями про мого однолітка (нар. 5.07.1949), про якого Хейфец отак чисто по-єврейському сказав би: «Во все стороны талантлив».

Справді, уже в 17 років Паруйр очолив Молодіжну структуру «Шант» («Блискавка») Національної об’єднаної партії. Зазвичай перші завдання молоді – вивчати історію свого народу, стежити за чистотою рідної мови, боротися проти асиміляції вірменського народу та за його об’єднання. Але коли дорослі лідери НОП були заарештовані, то 19-річний Паруйр, студент Єреванському політехнічного інституту, виявився фактичним її лідером. Мета цієї партії – здобути незалежність Вірменії ненасильницьким шляхом, через референдум, під контролем ООН (ту ж ідею 1960 року висувала «Українська Робітничо-Селянська Спілка» Левка Лук΄яненка). Це була партія з твердою дисципліною, суворою конспірацією, з присягою і клятвою вірности. Незабаром після того, як 24 квітня 1969 року група «Шант» організувала радіопередачу біля пам’ятника жертвам геноциду 1915 року, 6 її членів, серед них Айрікян, були теж арештовані і звинувачені у проведенні антирадянської агітації і пропаганди та в участі в антирадянській організації. На «процесі двадцятирічних» юнаки визнали деякі інкриміновані їм дії, але заявили, що не вважають їх злочинними. Суд «врахував їхню молодість і недостатню політичну зрілість», позитивні характеристики з роботи й навчання і засудив Айрікяна до позбавлення волі в таборах суворого режиму на 4 р. (прокурор вимагав 7), Азата Аршакяна і Ашота Навасардяна – на 2 р., Р. Барсегова і А. Хачатряна – на 6 міс.. За надто м’який вирок суддя був переведений на роботу в архів. Далебі, в історії совєтського «правосуддя» в Україні схожого прояву національної солідарности не траплялося.

Термін Паруйр відбував у таборі ЖХ-385/3-5 у Мордовії, в селищі Барашево. Там у 1973 р. й познайомився він з українськими політв’язнями В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом, перегукувався через паркан з нашими політв΄зенками Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Надійкою Світличною. Брав участь в акціях протесту, в голодуваннях. 2, 5 роки з 4-х провів у камерах під слідством, у карцерах і приміщеннях камерного типу (ПКТ). Перший термін збіг, але Паруйр ненадовго затримався на волі.

У Єревані його взяли під адміністративний нагляд. З метою збавити громадську активність, йому пропонували вступити в інститут, на що він відповів: «Навіщо Вірменії ще один інженер? Патріоти для неї важливіші». На підпільних зборах командирів він був обраний керівником НОП і реорганізував партію. Вона ожила. З’явилися листівки, брошури, написи на будівлях «Хай живе незалежна Вірменія! Вимагаємо референдуму!», Азат Аршакян спалив величезний портрет Леніна на стіні готелю «Інтурист».

У новій програмі НОП, головним автором якої був Айрікян, підкреслювалося, що вона не є антирадянською організацією, оскільки майбутня вільна Вірменія мислиться як дружня СРСР держава, а питання про її соціальний устрій НОП узагалі не ставила: вона залишала його на обговорення народу вільної Вірменії. «Ми вимагаємо від влади лише одного – виконання законів, прийнятих радянською владою, в тих випадках, для яких вони написані».

НОП визначила себе як національно-демократичну, загальновірменську організацію, членом якої може стати кожен вірменин незалежно від його політичних і релігійних переконань і навіть партійної приналежности, якщо тільки він готовий поставити спільні інтереси нації вище особистих вигод та інтересів. Фактично, це був національний фронт.

Розуміючи, що лише гласність, контакт зі світовими засобами масової інформації зроблять нову тактику дієвою, Айрікян, порушивши режим адміністративного нагляду, таємно поїхав до Москви, зустрівся з видатними дисидентами. Цим НОП засвідчила відмову від русофобії і що вона є частиною всесоюзного правозахисного руху.

5 лютого 1974 року Айрікян засуджений до 2 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму «за порушення правил нагляду». Заарештований у залі суду. Але через тиждень йому пред’явили звинувачення за ч. 2 статті 65 КК ВірмРСР«Антирадянська агітація і пропаганда» та звинуватили в організаційній діяльності (ст. 67). Перевели до слідчого ізолятора КГБ. Володіючи рідкісним талантом порозуміння з людьми, Паруйр через наглядачів налагодив зв’язок з іншими заарештованими членами НОП. Довелося замінити склад наглядачів СІЗО, але це не допомогло.

Знаючи, що захищати підсудного має право кожен громадянин СРСР, Айрікян вимагав, щоб це право було надано Андрію Дмитровичу Сахарову. Суд відхилив клопотання, але дозволив йому захищатися самому, надавши тиждень на підготовку. За підсумками 18 судових процесів у справі НОП зрадників у ній не виявилося. Не маючи ніяких конкретних доказів проти талановитого конспіратора Айрікяна, слідство і суд інкримінували йому конфісковані цезурою мордовського табору його листи рідним і друзям, заяви до Верховної Ради Вірменської РСР і в ООН.

У своєму останньому слові Паруйр поставив суд у важке становище: «Громадяни судді! У нашого народу багатовікова історія. Були мільйони жертв серед вірмен, але жодного разу не було в історії, щоб вірмени судили вірменина тільки за патріотизм, за те, що він бажає незалежності свого народу. Ви – перші вірмени в історії, яким належить винести вирок за вірменський патріотизм! Хай вічно живе Вірменія! Слава героям-борцям!».

З подібним словом до суддів звертався хіба що наш Іван Гель у 1972 році.

Засудили його до 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання (прокурор вимагав 10 р. особливого режиму, визнання особливо небезпечним рецидивістом і 4 р. заслання!).

Після суду Айрікяна спровадили спецконвоєм, літаком до Мордовії, в той самий табір ЖХ-385/3. Василь Стус, побачивши його, розпачливо видихнув: «Паруйр…». І руки його впали.

Паруйр швидко встановив зв’язок із товаришами по партії і вже 5 серпня 1974 року 6 членів НОП у різних таборах провели триденну голодівку на підтримку свого звернення до Ґенерального секретаря ООН Курта Вальдгайма з проханням створити міжнародну комісію для розслідування злочинів радянської влади проти вірменського народу. Як він зв΄язувався з колеґами? Винахідливості його не було меж. Але одного разу Паруйр таки «погорів». Ось уривок з його інтерв΄ю:

«Заяви прокурору завжди мали відсилати впродовж однієї доби. Заяви прокурору я відсилав з повідомленням про вручення. Повідомлення приклеюється зворотною адресою до конверта – ті цензори КГБ ніколи не дивилися на зворотну адресу, яку я написав. Якщо мені треба в іншу зону щось передати, я на цьому повідомленні писав адресу того, хто там сидів. Тобто я посилав ці листи через КГБ. (Нікому я цього досі не розповідав, вважаючи, що раптом знову знадобиться). Лист іде в прокуратуру, в прокуратурі повідомлення відривають, підписують і надсилають назад. Але повідомлення йде не до мене – воно йде до Разміка Маркосяна, до іншого. Отримуючи це повідомлення, вони знають, що його треба трохи нагріти, тому що я на ньому анальґіновою таблеткою писав, що нам слід робити. Таким чином, у всіх зонах знали, що ми готуємо потужну голодівку.

А «погорів» я на 17-й зоні через неохайність цензорки. Вона, ця нечиста жінка, причому з усіх поглядів нечиста, пила чай, як потім вона мені розповідала. Вона пила чай, і їй нічим було накрити чашку, то вона поклала на чашку моє повідомлення і раптом бачить – там з’являються літери! Ви уявляєте?».

Скоро Паруйра перевели в 17-й табір, у пос. Озерний (мовою мокша – Умор), де перебував і я. Мене вразив його талант організатора і взагалі його здатність спілкуватися з людьми різного світогляду, в тому числі й з виконавцями неправедних наших вироків, так, що ніхто не міг на нього образитися. Значно пізніше я дізнався, що якось він побачив на вежі солдата «кавказької національності». Заговорив. Виявилося – вірменин. За кілька днів перекидає через огорожу цілу паку копій документів – і всі вони доходять, куди слід! Я би не зважився й заговорити з охоронцем, знаючи, що він українець... А як талановито він розставив сіті і піймав у них донощика Кузюкіна! А коли наглядач Чекмарьов надто дошкулив в΄язням своїми прискіпуваннями та рапортами, Паруйр через тих же стукачів, ніби випадково, обмовився, що Чекмарьов виносить на волю листи… Чекмарьова негайно перевели в іншу зону.

Репресована партія періодично нагадувала про своє існування голодуванням і вимогами звільнити заарештованих її членів (до цього часу через суди пройшли близько 80 членів НОП). На судах усі вони висловлювали підтримку її цілей і гасел, але заперечували організаційну приналежність до неї. Тоді КГБ поставив за мету ліквідувати НОП в ориґінальний спосіб: через дискредитацію її провідних діячів. Так, з 18 заарештованих у 1973-74 рр. 11 осіб були звільнені достроково, притому багато хто з них не подавав покаянних заяв.

24 квітня 1974 року, як і щороку, всі вірмени-політв’язні провели голодування пам’яті жертв геноциду 1915 року.

«Для вірмен він був безумовно вождем, незважаючи на свою молодість: і сам себе він усвідомлював таким, і всі в зонах безумовно визнавали його першість», – писав про нього Михайло Хейфец. – ... Його лідерство визначалося тільки його постійною готовністю прийняти на себе перший удар... Для вірмен кожне його слово звучало наказом... Владолюбним по натурі Айрікян не здавався, але він відчував себе вождем по праву... Паруйр же явно вважав, що раз він сам ризикує більше за всіх , то має моральне право вимагати аналогічного ризику від будь-якого члена НОП». (Михаил Хейфец. Военнопленный секретарь: Повесть о Паруйре Айрикяне. – Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – Т. 3: – С. 230-231, 235).

Справді, більше половини терміну Айрікян провів у карцерах і ПКТ.

Щоб підтримати вірмен у їхній боротьбі, Василь Стус запропонував:

– Паруйре, щоб не стояти перед тобою на стунко, я хочу оголосити себе іноземним членом-симпатиком НОП...

Паруйр був втішений таким проявом солідарности. Наступного року членами-симпатиками НОП оголосили себе політв’язні різних національностей: українці Роман Семенюк, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Зорян Попадюк, Василь Овсієнко, євреї Михайло Хейфец, Едуард Кузнєцов, росіяни Сергій Солдатов, Петро Сартаков, литовці, латвійці. Членство підтверджувалося насамперед одноденним голодуванням солідарности 24 квітня – у день пам΄яті вірменського геноциду 1915 року. Так національна партія стала інтернаціональною. Вірмени, у свою чергу, підтримували політичні голодування українців 12 січня, всіх політв’язнів – 30 жовтня.

Коли у Василя Стуса відібрали всі рукописи віршів, Айрікян запропонував 30 жовтня 1976 року розпочати голодування на всіх політичних зонах з вимогою повернути рукописи. Він зумів повідомити про це у всі зони через свої талановито організовані таємні канали. Восени його відвезли в КГБ Вірменії і там полковник Григорян повідомив йому, що Стусу повернули 100 рукописів. «Мені це було приємно – я знав, що хоч що-небудь для мого друга зробив», – сказав згодом Паруйр.

Мені довелося зустрічати новий 1976 рік у карцері 19-го табору. Там маєш пайку хліба 400 г і раз на дві доби гарячу страву без жирів і цукру. Вийдеш через 15 діб – вітер тобою хилитає. Сидів я з доктором права Тартуського університету Авґустом Рейнгольдом. В одній із камер там сидів Паруйр – він у ПКТ, де режим трошки м’якший від карцерного. Одного разу прочиняється «кормушка» (хвірточка в дверях, через яку подають їжу), там з΄являється два шматки хліба… У зоні Паруйр спитав мене, чи одержали ми хліб. Це він передав – через наглядача. І суворо заказав мені ніде й ніколи про це не говорити. Він зумів порозумітися навіть з наглядачем, отже, цього наглядача не можна «здати». А ще одного разу, коли його виводили в робочу камеру, він сам зумів прочинити «кормушку» і вкинув нам два цукерки… Такі прояви солідарности – незабутні. А одного вечора Паруйр заспівав… Мабуть, то були його власні пісні типу "Не полонена, не вислана моя Батьківщино, ти будеш вільною!"». Бо він ще й поет і пісняр. Це був дивовижний спів – навіть наглядачі заслухалися, не гримали на того красеня-вірменина з неймовірно чорними очима.

Влітку 1976 р. Айрікян заявив, що є секретарем НОП і несе відповідальність за всі її дії, за програму і тактику. У грудні 1976 він як секретар НОП, В΄ячеслав Чорновіл як редактор журналу «Український вісник» і Володимир Осипов як редактором журналу «Вече» підписали розроблений ними проект «Статусу політв’язня СРСР» (відомий як «мордовський варіант») і 17.01.1977 направили його владі. Айрікян перейшов на Статус явочним порядком ще 10 грудня 1976 року. Усну інформацію про це мені було доручено вивезти з зони і повідомити у московські дисидентські кола. З Мордовії мене вивезли 9 лютого 1977 року, а щоб я не заїхав до Москви, мене етапом відвезли в Житомир і випустили точно 5 березня, у день закінчення 4-річного терміну, одразу взявши під адміністративний нагляд. Тобто я не мав права нікуди їздити. До мене приїхав посланець із Москви, якому я дав написану вже вдома інформацію.

Тим часом Паруйр із карцера подав цілу серію заяв на підтримку жінок-політв’язнів, які сиділи в ЖХ-385/3-4 (сел. Барашево, більшість українки). Брав участь у виснажливій 100-денній поетапній голодівці з 21 квітня до 30 липня 1977 року – перед Мадрідською нарадою з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Його возили в Москву, де пропонували звільнення в обмін на згоду виїхати за кордон. Відмовився. Перекинули на Урал. У 1980 р. в ПКТ провів 7 місяців поспіль, включаючи 27 діб карцеру без перерви.

Незадовго до кінця терміну, в жовтні 1980 р., його звинуватили в дачі хабара вільнонайманому майстрові табору ВС-389/36 Жиліну, який нібито отримував продуктові посилки і віддавав їх засудженому Свердлову (відомому в таборі стукачеві та провокатору), а той – Айрікяну. Доказів проти Айрікяна не було, але його засудили ще на 3 роки таборів суворого режиму, причому після закінчення терміну за політичною статтею його мали відправити до кримінального табору.

На початку 1987, уже за «перебудови», Айрікян звільнений. Повернувся в Єреван і разом зі своїми соратниками з НОП створив об’єднання «Національне самовизначення», яке діє досі. Це воно тепер висунуло його на посаду Президента.

8 вересня 1987 в Москві Айрікян від імені Вірменського комітету захисту політв’язнів, а В. Чорновіл від імені Української ініціативної групи за звільнення політв’язнів підписали заяву про створення Вірменсько-Українського комітету захисту політв’язнів. Комітет ставив за мету звільнення всіх політв’язнів СРСР і створення ґарантій, які виключали б політичні репресії в майбутньому. Висунули ідею створення Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів.

Увечері 7 грудня 1987 Паруйр Айрікян приїхав до Львова, щоб зустрітися з членами Українського підкомітету Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Не знаючи точно номера квартири Ірини Калинець, він сів на сходах і заспівав. Ірина впізнала голос, бо чула його через огорожу в Барашево… Наступного дня він, Михайло Горинь, В΄ячеслав Чорновіл та Іван Гель мали їхати до Москви на Міжнародний семінар з гуманітарних питань. Усіх їх затримала міліція «за підозрою у спекуляції і перевезенні наркотиків». На семінар вони не потрапили. Айрікяна посадили в літак до Єревана. Отримавши звістку про затримання сина, його батько помер від інсульту.

10 – 14 січня 1988 року в Єревані відбулася нарада представників національно-демократичних рухів народів СРСР: від Вірменії – Айрікян, від Грузії – Мераб Костава, від України – Чорновіл та Горинь. Прийнято заяву з мінімальними вимогами: 1) ввести в конституції всіх республік статті про державну мову кожної нації; повернути на батьківщину і відновити державність силою депортованих народів.

У лютому 1988 Айрікян звинуватив владу СРСР в організації погромів вірменського населення в м. Сумгаїті і був заарештований за звинуваченням у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та проведенні антирадянської діяльності».

У травні 1988 р. Президент США Рональд Рейґан зустрівся в Москві з радянськими дисидентами. На зустрічі була дружина Айрікяна Єлена Сиротенко з сином. Коли син заплакав, Рейґан запитав, що там. Чорновіл відповів: «Син Айрікяна просить звільнити батька».

У цей час популярність Айрікяна у Вірменії була така висока, що він міг очолити країну. Сидячи у в’язниці КГБ, 22 червня він почув, що його ім’я скандують на вулиці десятки тисяч людей. Галюцинації? Ні, це була перша в СРСР демонстрація біля КГБ. Увімкнули компресор – і в΄язень знав, що доки працює компресор – триває демонстрація. 4 місяці влада шукала способу, як позбутися Айрікяна, і нарешті позбавила його радянського громадянства. Його спеціальним літаком привезли до Москви, а звідти величезним порожнім лайнером у супроводі вісьмох кагебістів вивезли до Ефіопії – країни, в якій не було правила питати, чи бажає висланий жити в цій країні. Айрікян переїхав до США і став фактичним лідером дисидентської еміґрації, був обраний головою міжнародної організації «Демократія і незалежність».

У травні 1990 його заочно обрали депутатом Верховної Ради Вірменії. Уже думав нелегально, через Туреччину, пробиратися додому, та його стримували. Тільки у вересні, після 2, 5 років вигнання, його поновили в громадянстві і дозволили повернутися. Якби він у цей час був у Вірменії, політична ситуація там була б іншою. У 1995 і 1999 знову обраний до парламенту. У 1991 і 2003 роках висувався на пост Президента Вірменії.

Паруйр Айрікян кілька разів відвідував Україну, зокрема, був на похороні В΄ячеслава Чорновола 29 березня 1999 року, через півроку – знову приїздив. Виступив на вечорі його пам’яті в театрі ім. І. Франка 24 грудня 2007 року. А в 2008 році Паруйр подарував мені пляшку вірменського коньяку, яку ще ніхто з моїх гостей не зумів відкоркувати. Хай чекає самого Паруйра!

Василь Овсієнко.
3 лютого 2013 року.

Додаю знімки:


Карцер 19-го табору в Мордовії, де багато разів сидів Паруйр Айрікян. Знімок 1978 року.


Паруйр Айрікян біля могили Василя Стуса на Байковому цвинтарі 11 вересня 1999 року.


Михайло Горинь, Паруйр Айрікян, Вахтанґ Кіпіані, Василь Овсієнко біля могили В΄ячеслава Чорновола на Байковому цвинтарі 11 вересня 1999 року.


Карцер ВС-389/36 у Кучино Пермської обл.. Знімок 5.09. 2005 р.


Паруйр Айрікян біля могили Надії Світличної на Байковому цвинтарі 23 листопада 2008 року.

Хотів додати знімки 1, 2 чи 3 лютого 2013 року – Айрікян у лікарні, але вони не копіюються. Самі наберіть у Google «Новости Армении Айрикян».

Дисиденти і час

05.02.2013 | Василь Овсієнко

Подолавши страх

   

Раїса Левтерова, знана як Раїса Мороз, народилася 1 квітня трагічного 1937 року в грецькому селищі Великий Яносоль, тепер Новосілка Донецької області. Справжнє родинне прізвище – Лефтеріс. Її предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму. Тоді цариця Катерина «визволила» греків-християн (яких 30 тисяч), оселила їх у безлюдному й голодному Приазов΄ї, підірвавши тим самим економіку Кримського ханства, адже ремісниками в Криму були переважно греки. Якось Раїса їздила в Крим. Автобус зупинився біля якогось села, вона вийшла і раптом відчула – через півтора століття – оце і є її рідний край!
Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької, самоназва урмейк глоса). Оскільки грецькі школи, як і школи інших національних меншин, в Україні були ліквідовані ще 1937-38 р.р., Раїса вчилася в російській школі, куди приходили й діти з сусідніх українських сіл. Діти спілкувалися вже переважно російською. Вчителі, здебільшого греки, закликали й батьків розмовляти з дітьми російською. Але коли настав час одержувати документи і секретарка сільради – односельчанка ж і грекиня! – спитала, яку записати національність, Раїса здобулася: «Греки ми». Хоча була спокуса записатися росіянкою чи хоч би українкою. Була активною комсомолкою: оформляла стіннівку, брала участь у художній самодіяльності, у спортивних змаганнях, хоча росла в тяжкій бідності і на дармовій колгоспній роботі.
Закінчивши десятирічку 1955 р., Раїса, маючи срібну медаль, вступила на романо-германську філологію Львівського університету, бо неподалік у містечку Миколаєві працювала агрономом її старша сестра Валентина, яка могла їй допомагати. Коли в університеті викладачі питали, якою мовою викладати, Раїса спершу голосувала за російську. Та в університеті й гуртожитку побутувала переважно українська мова, то вона швидко вживалася в українську культуру, особливо коли познайомилася зі старшим на два курси студентом-істориком Валентином Морозом, з яким через два роки й побралися, хоча за ним уже тягнулося досьє «націоналіста». Спочатку працювали в сільських школах, відтак 1964 року влаштувалися в Івано-Франківському педінституті. Тут уже було коло однодумців, ходила література самвидаву.
У кінці серпня 1965 р. Україною покотилася хвиля арештів. Вранці 1 вересня заарештували й Мороза. Звинуватили в проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Дружин, друзів заарештованих, як правило, звільняли з роботи. Раїсу не звільнили, бо мали надію схилити її до розлучення, щоб завдати в`язневі дошкульнішого удару. Ректор педінституту радив: «Я вважаю, що вам краще розлучитися і виховувати сина самій». Директорка етнографічного музею Синиця, дружина кагебіста, ставила себе в приклад: коли її першого чоловіка засудили «за політику», вона з ним розлучилася. Але «українська буржуазна націоналістка» грецького походження не робила очікуваних кроків.
Так почався її страсний шлях: перше й останнє побачення з чоловіком у таборі в Мордовії, виклики в КГБ… Але – і знайомство з київськими та московськими дисидентами. Їй «пощастило познайомитися з гроном чесних і сміливих людей, які не побоялися йти проти вітру, відстоюючи свої погляди й переконання в нелюдських умовах життя. Вони стали моїми друзями», – пише Раїса.
Перед поверненням чоловіка ректор педінституту вимагав звільнити кімнату гуртожитку, де вона жила з сином, але згодом «передумав»: виселили сусідню кімнату і поставили через неї підслухачку. 9 місяців волі не були щасливими, однак Раїсі й на думку не спадало зрікатися чоловіка в біді: «…покинути його – означало відвернути від себе всіх своїх друзів… Мені здавалося, що є лише два вибори для мене: або з ними, або з їхніми ворогами».
За кілька блискучих публіцистичних творів, серед них «Репортаж із заповідника імені Берія», Мороз був удруге заарештований 1 червня 1970 року і засуджений до 6 р. тюремного ув`язнення, 3 р. табору особливого режиму, 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Дружину знову, «не питаючи, у той правозахист укинула доля». Поїхала з сином на коротке (через стіл) побачення у Владимирську в`язницю. Там вимагали говорити на «общепонятном языке». Раїса зумисне говорила повільно, добираючи простих слів, близьких до російської, але коли українською скоромовкою заговорили син і чоловік, то побачення припинили. Він наказав дружині їхати в Москву. Арґументи прості: «Росіян на Україні у в`язницях ніхто не примушує говорити українською мовою...». Домоглася: у кімнаті побачень уже сидів солдат-українець у ролі перекладача.
Під час побачення на початку 1974 року Мороз сказав дружині, що оголосить з 1 липня голодівку, бо його утримують з кримінальниками: «З мене намагаються зробити божевільного». Один карний в`язень загостреною ручкою ложки поранив його в живіт. Голодівка тривала 5 місяців, його годували через зонд, чим пошкодили горло…
Доручивши 12-річного сина Любі Лемик, Раїса поїхала на пораду в Москву до Людмили Алексеєвої та Лариси Богораз. Вони не знали, що порадити, але скоро прислали до Львова Ірину Корсунську, яка передала пропозицію влаштувати їй прес-конференцію для іноземних журналістів. «Це була дуже конкретна й ділова пропозиція, – пише Раїса в книжці, – але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була і проти КДБ, і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв`язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла».
На прес-конференції в квартирі Л.Алексеєвої було 5 журналістів з різних країн. То фактично було перше інтерв’ю з України. Після його закінчення Раїса глянула з восьмого поверху вниз – а там повно чорних кагебістських машин... Інтерв’ю мало світовий розголос. У Канаді, США, Австралії, Арґентині, в інших країнах створювалися комітети захисту Мороза. На його захист виступив Андрій Сахаров.
На другій прес-конференції, 27 серпня 1974 року, Раїса звернулася до світової громадськости та до Міжнародного Пен-клубу. Звернення опублікували провідні газети, на них реаґували президенти, прем`єри, сенатори. А тоді вже тривали переговори про відпруження (детант) у Європі, про статус для СРСР найбільшого сприяння в торгівлі – і це ставилося в залежність від дотримання прав людини в СРСР, а при цьому завжди згадували В.Мороза. Українське питання вийшло на світову арену. КГБ намагався примусити Раїсу замовкнути. Її викликали на допити, її лякали, її поранили каменем крізь вікно, а найгірше – шантажували сином. Хлопця побили, потім звинуватили, що він украв велосипеда у сина начальника міліції, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції, а коли підріс, то через військкомат намагалися запроторити до психіатричної лікарні. Раїса подзвонила друзям у Москву, пригрозила здійняти шум на весь світ. Сина відпустили.
А чоловіка таки запроторили в психлікарню. Навесні 1976 перестали приходити листи від нього. Тоді Раїса заявила московським чиновникам: "Якщо ви не скажете, де він, я на цілий світ кричатиму, що ви кудись його поділи!». Аж тоді чиновник сказав, що Мороз в Інституті ім. Сербського. Одразу пішла до Петра Григоренка, де якраз відбувалася прес-конференція, і розказала про це іноземним журналістам…
На переговорах щодо підписання між СРСР і США договору «Обмеження стратегічних озброєнь» (ОСО-2) було досягнуто домовленості про обмін п`ятьох політв`язнів – Валентина Мороза, Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова – на радянських громадян Рудольфа Черняєва та Вадима Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979 р. в Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді. У жодного з об`єктів політичної работоргівлі згоди на це не питали.
Раїса дізналася про це з висилань західного радіо. Перше відчуття – полегшення, як винагорода за багаторічні страждання. А потім – невимовний жаль, що доведеться назавжди покинути Україну. Адже домовленість передбачала возз`єднання родин. Тобто у дружини й сина фактично не було вибору. Але вона й розуміла, що в цій ситуації треба виїздити, адже багато хто з політв`язнів зрікався радянського громадянства і домагався виїзду. Тим паче, що її син в СРСР ніколи не здобув би вищої освіти. Йому навіть не видали документа про середню освіту.
У Цюріху їх зустріли Анна-Галя Горбач і Слава Стецько. До Нью-Йорка прибули на День незалежності США, 4 липня 1979 року. Мала зашиті в одязі Любою Лемик написані на матерії вірші Василя Стуса, переслані ним із заслання. Передала їх до журналу «Сучасність».
Оселившись у Нью Йорку, одразу включилася в правозахисну діяльність. Доповідала на Міжнародних Сахаровських слуханнях про політичні переслідування в Україні, їздила на велелюдні українські зібрання в різних містах США й Канади, розповідала про українських політичних в’язнів, про задушливу атмосферу в Україні. Вичитувала і передруковувала на машинці одержані з неволі заяви політв΄язнів. Разом з Надією Світличною, Петром Григоренком, потім з Миколою Руденком працювала в Закордонному Представництві Української Гельсінкської Групи. Перебралася до Чикаґо, де за два роки вивчилася на магістра з бібліотекарства. Одночасно була позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» у Вашинґтоні, висвітлювала опубліковану на Заході українську дисидентську літературу. Потім працювати на Міжнародному Радіо Канади. Таким чином, була радіожурналістом 27 років.
Навесні 1989 р., чи не найпершою з еміґрантів, подала заяву в посольство СРСР з клопотанням про поїздку в Україну, до мами. Відповіді не було кілька місяців. Канадський парламентарій філіппінського походження Пахтакан допоміг їй добитися дозволу.
2005 р. Раїса Мороз видала у Львові книжку «Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня», присвячену жінкам – дружинам українських політв`язнів. Тепер же маємо друге, доповнене її видання. У ній «вона залишилася вірною собі, непоступливо правдивою і уважною в обсервації. А головне, простою і незлобивою, зі властивим її натурі християнським прощенням і бажанням зрозуміти». (Є.Сверстюк).
Зараз Раїса Мороз докладає зусиль, щоб перебратися в Україну.
Василь Овсієнко, лауреат премії ім.. В. Стуса.
4.02.2013.

Бюлетень "Права Людини", 2013, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори