пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201311
№11
2013

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.04.2013

УГСПЛ заявляє про вихід свого представника з громадської ради при Міністерстві внутрішніх справ України

   

Зі звітів представника Української Гельсінської спілки з прав людини у Раді ми змушені зробити висновок, що у громадської ради відсутня зацікавленість у вирішенні проблем, що стосуються прав людини. Ми пов’язуємо це з проблемами у формуванні ради, що призвело до того, що із правозахисних організацій лише УГСПЛ мала представництво в раді і, як наслідок, проблематика прав людини для більшості представників ради не представляє інтересу.
Спілка не вважає за доцільне витрачати ресурси організації на неефективну з погляду прав людини діяльність. Тим не менше, вихід представника УГСПЛ не означає відмову від моніторингу діяльності МВС та будь-яких інших форм взаємодії з Міністерством у галузі додержання прав людини..
Євген Захаров, голова правління
Аркадій Бущенко, виконавчий директор"
23.04.2013

Право на справедливий суд

18.04.2013 | Юрій Чумак

Як домогтися того, щоб суд почав судити?

   

Мешканець Чугуєва Харківської області Даніелян намагається у судовому порядку домогтися перерахунку стажу служби, який би надав право на збільшення розміру пенсії.

З огляду на те, що в Пенсійному фонді постало питання щодо підтвердження громадянином України Даніеляном (вірменином за національністю) проходження служби в якості вихованця Каспійського вищого воєнно-морського училища (що базувалося в Баку), на надання додаткових доказів з Азербайджану навряд чи доводиться очікувати. А на підставі наявної довідки з архіву стаж Даніеляну спочатку перерахували, а потім… передумали.

Тоді ветеран звернувся до адміністративного суду. Витративши багато часу, нервів та здоров’я, він дійшов до Вищого адміністративного суду України. Коли минуло 1,5 роки після відкриття провадження у ВАСУ, а справу ніхто й не думав розглядати, у раніше завжди спокійного та врівноваженого Даніеляна увірвався терпець.

«Як можна домогтися того, щоб суд нарешті почав судити?» – спитав він у «Центрі правової інформації та консультацій» Чугуївської правозахисної групи.

Правозахисники порадили Даніеляну звернутися письмово до судді, у провадженні якого знаходиться касаційна справа. А у відповідь – тиша. Тоді в Чугуївській правозахисній групі йому допомогли написати заяву на ім’я голови ВАСУ Темкіжева. І знов – ніякої реакції.

«Якщо посадова особа органу влади виявляє бездіяльність, на неї можна поскаржитися до адміністративного суду. Але якщо заяви ігнорує голова Вищого адміністративного суду України, куди мені звертатися?» – задав риторичне питання ветеран.

Тоді й «народилося» звернення до Омбудсмена:

Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини
Лутковській Валерії Володимирівні
вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008

Даніелян Бенямін Артемі
…м. Чугуїв,
Харківська обл., 63503

Скарга на бездіяльність суду, що порушує процедуру розгляду справи

Звертаюся до Вас як до посадової особи, що здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України. Тому що мені вже більша нема до кого звертатися, оскільки у своїй проблемі я дійшов до Вищого адміністративного суду України, який, однак, порушує процедуру розгляду справи, неправомірно затягуючи його. Виходить, що Суд не може (або не хоче) розглядати мою справу, напевно, очікуючи моєї смерті.
Мій позов стосується перерахунку стажу служби, який би дозволив підвищити мою невелику пенсію. Мені НЕ зарахували до стажу проходження служби в якості вихованця Каспійського вищого воєнно-морського училища протягом травня 1944 р. – червня 1947 року (копія довідки з архіву додається).
Судова тяганина триває з 2009 р. Пройшовши першу та апеляційну інстанцію, я подав касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, який відкрив своє провадження 20.05.2011 р.
І після цього справа «заклякла».
Хоча ч. 1 ст. 122 КАС України визначає, що адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі, вже у Вищому адміністративному суді вона лежить без руху понад 1,5 роки.
Я звертався до судді Гашицького О.В., в провадженні якого знаходиться справа, із заявою з проханням прискорити розгляд моєї касаційної скарги, оскільки маю похилий вік – на даний час вже 84 роки, та ще й погіршився стан мого здоров’я. Однак, на жаль, моє звернення залишилося без реагування.
Після того змушений був 13.11.2012 р. звернутися до голови ВАСУ Темкіжева І.Х. (копія заяви додається) з тим же проханням. Незважаючи на те, що мою заяву було прийнято 19.11.12 (копія поштового повідомлення додається), ніякої відповіді я взагалі не отримав.
Отже, голова Суду, який мусить стояти на сторожі законних прав та інтересів громадян, сам, порушуючи законодавство про звернення громадян, проявив протиправну бездіяльність.
Вище Вищого адміністративного суду вже немає жодної судової інстанції, куди б можна було поскаржитися на Темкіжева І.Х.
Тому звертаюся до Вас як до Омбудсмана, що може розглядати скарги на дії або бездіяльність суддів, які порушують процедуру розгляду справи, з проханням сприяти відновленню моїх прав та вирішенню питання щодо прискорення розгляду моєї касаційної скарги у ВАС України.

Даніелян Б.А.
 

І відповідь із Секретаріату Уповноваженого не забарилася:

А незабаром оговтався й ВАСУ, працівників якого підштовхнуло від «зимової сплячки» звернення, що надійшло від Омбудсмена:

Звісно, ніхто не може заздалегідь передбачити, чим закінчиться письмове провадження у Вищому адміністративному суді України за справою «скандаліста» Даніеляна.

Проте, можна відзначати, що завдяки наполегливості ветерана, який не звик відступати перед життєвими труднощами, та допомоги з боку правозахисників і Секретаріату «правозахисника на державній службі» вдалося домогтися, щоб суд нарешті приступив до розгляду справи престарілої людини.

Право на справедливий суд

21.04.2013
джерело: helsinki.org.ua

Відкрите звернення Української Гельсінської спілки з прав людини щодо ситуації в українській адвокатурі

   

19 квітня УГСПЛ оприлюднила відкрите звернення з приводу призупинення та/або позбавлення права на професію значної кількості українськиїх адвокатів, яких ми давно знаємо і поважаємо за виразну правозахисну позицію у професійній діяльності. УГСПЛ вимагає припинити політичні переслідування. На сайті УГСПЛ триває збір підписів під зверненням.

Українська Гельсінська спілка з прав людини висловлює своє занепокоєння останніми подіями, які відбуваються в українській адвокатурі.

5 квітня 2013 року Київська кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури позбавила права займатися адвокатською діяльністю адвоката Володимира Висоцького, який багато років очолював вищу кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури. Підставою для цього стали, серед іншого, проведення «альтернативного з’їзду»,   «оприлюднення особистої позицію щодо правомірності рішень».

17 квітня Закарпатська кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури притягнула до дисциплінарної відповідальності адвоката Миколу Сірого, старшого наукового співробітника Інституту держави і права імені Корецького. Підставою винесення попередження стала оцінка адвокатом певних аспектів нового Кримінально-процесуального кодексу України.

Звертаємо увагу на те, що попередження винесено за порушення статті 57 Правил адвокатської етики, які затверджені 17 листопада 2012 року, а висловлювання адвокатом були зроблені 13 листопада 2012 року. Нам прикро, що ми змушені нагадувати представникам юридичної професії про недопустимість зворотної сили закону про відповідальність, закріплену в статті 58 Конституції

17 квітня 2013 року та ж комісія позбавила права займатися адвокатською діяльністю адвоката Ольгу Машкаринець та зупинила на 1 рік адвокатську діяльність адвоката Надії Баранської. Ми очікуємо додаткову інформацію щодо підстав притягнення до відповідальності цих адвокатів.

17 квітня 2013 Закарпатська комісія зупинила на 6 місяців право займатися адвокатською діяльністю адвоката Романа Мартиновського, відомого своєю багаторічною правозахисною діяльністю, голову правління Української фундації правової допомоги, обраного членом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури від м. Севастополя. Підставою для рішення стала його відсутність на засіданні Вищої КДКА 7 грудня 2012 року. 10 квітня 2013 року адвокат Мартиновський як член ВКДКА пропонував включити до порядку денного засідання комісії питання про правомірність дисциплінарного покарання адвоката Висоцького. 18 квітня 2013 року він виключений із складу ВКДКА, а наступного дня охорона не пропустила його на засідання комісії.

За інформацією, що є в нашому розпорядженні, на цей час розглядаються:

в Закарпатській КДКА – дисциплінарні справи проти:

адвоката Валерія Таргонія, обраного членом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури,

адвоката Сергія Удовиченко, обраного членом Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури,

адвоката Сергія Сафулько, члена Вищої ради юстиції,

адвоката Геннадія Авраменко, Голови організаційного комітету з проведення позачергового з’їзду адвокатів України.

в Донецькій КДКА – дисциплінарні справи проти:

адвоката Миколи Маланюка,

адвоката Ігоря Марченко,

адвоката Олексія Слівінського

адвоката Ігоря Смоли

адвоката Наталії Замедянської

адвоката Маланюк М.М.,

адвоката Марченко І.,

адвоката Ольги Шевченко,

адвоката Тетяни Погрібняк.

в Харківський КДКА – дисциплінарні справи проти:

адвоката Тетяни Подольної,

адвоката Лариси Герасько.

Таким чином, на сьогодні до дисциплінарної відповідальності притягнуті або притягаються, за нашими даними, не менше  20 адвокатів.

15 квітня 2013 року окружним адміністративним судом м. Києва було постановлено окрему ухвалу, згідно з якою мають бути притягнуті до відповідальності:

адвокат Авраменко Г.М.,

адвокат Горощенко Л.В.,

адвокат Атрощенко Н.А.,

адвокат Баранська Н.С.,

адвокат Белоусов О.І.,

адвокат Божик В.І.,

адвокат Будз Т.В.,

адвокат Висоцький В.І.,

адвокат Дурдинець В.В.,

адвокат Задніпровський О.П.,

адвокат Замедянська Н.М.,

адвокат Комарницька О.М.,

адвокат Маланюк М.М.,

адвокат Марченко І.В.

адвокат Полонський Ю.М,

адвокат Слівінський О.В.,

адвокат Смола І.В.,

адвокат Фостяк А.Я.,

адвокат Шевченко О.Г.,

адвокат Щирий Л.О.,

Всі вони були причетні до організації альтернативних зборів адвокатів.

Звертає на себе увагу те, що в окремій ухвалі йдеться не тільки про дисциплінарну відповідальність. Наступного дня про «дії по суті кримінального характеру» було згадано у Заяві органів адвокатського самоврядування Закарпаття, опублікованій на сайті «Закарпаття онлайн».

Майже одночасний розгляд справ, використання одних і тих же методів порушення дисциплінарного провадження (подання скарг від адвокатів з різних регіонів, подання позовів з метою отримання окремих ухвал суду) дають підстави думати, що ці дисциплінарні провадження є спланованою кампанією, спрямованою на знищення будь-якого намагання висловлювати критику на адресу «нової  вертикалі органів адвокатського самоврядування» (© О. Фазекош) та діяти відповідно до своїх переконань.

Більше того, в Харкові розглядається позов до адвокатів Єфима Голянда, Олександра Заднепровського, Олександра Гончаренка та інших з вимогою спростувати поширену ними інформацію щодо проведення альтернативної конференції в Харкові в жовтні 2012 року. Таким чином, подавляється не лише будь-яка незгода, але й сама згадка про існування буд-якої незгоди.

Ми спостерігали за конфліктом в адвокатурі, який виник після набрання чинності новим законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», але вважали недоречним висловлюватися з приводу питань, які мали бути вирішені самою адвокатською спільнотою.

Але недавні безпрецедентні для української адвокатури події за своїм характером та значенням виходять за межі суто внутрішніх проблем адвокатури. Використання органів адвокатського самоврядування для розправи з інакодумцями – не є внутрішньою справою адвокатури.

Як асоціація правозахисних організацій, діяльність якої спрямована на утвердження верховенства права і захист прав людини, ми стурбовані небезпечними спробами подавити будь-яке інакодумство всередині адвокатури. Ми вважали адвокатуру саме тією спільнотою, де плюралізм думок є основоположним принципом діяльності, спільнотою, яка має плекати здатність адвокатів висловлювати незгоду і відстоювати свою позицію, без чого ми не можемо уявити адвокатську діяльність. Зразкові адвокати завжди відрізнялися тим, що не боялися висловити свою позицію, навіть залишившись сам на сам з більшістю. Адвокатура й призначена для того, щоб оберігати таку здатність адвокатів.

Гарантії незалежності, принципи самоврядування і привілеї адвокатської професії надані адвокатурі не для задоволення амбіцій тих чи інших адвокатів чи адвокатських угруповань, а для того, аби адвокатура була здатна слугувати інтересам суспільства, аби громадянське суспільство, кожна людина могли розраховувати на професійну допомогу у відстоюванні своїх прав, аби людина мала можливість протистояти посяганням держави на її права. Якщо ці привілеї і гарантії використовуються для того, щоб знищити саму можливість триматися незгодної позиції, це перетворює адвокатуру в інститут, неспроможний виконувати покладені на нього суспільством задачі.

Ми можемо стверджувати, що обставини притягнення до відповідальності у низці справ, свідчать про брутальне порушення свободи вираження поглядів, права на справедливий суд та права на мирне користування своїм майном (статті 6, 10 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ми також заявляємо, що будемо продовжувати слідкувати за розвитком подій в адвокатурі і інформувати суспільство, міжнародну спільноту та професіональні юридичні асоціації про ці події.

Ми звертаємося до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії з вимогою якнайшвидше розглянути скарги на рішення регіональних КДКА, прийнятих щодо адвокатів, що висловлюють позицію, що не співпадає з позицією керівництва адвокатури, забезпечивши їх відкритий розгляд і доступ журналістів та представників громадськості на засідання .

 

Євген Захаров, голова правління

Аркадій Бущенко, виконавчий директор

Доступ до інформації

09.04.2013 | Юлія Стасюк
джерело: www.civicua.org

Корупція: сумнівна відкритість чи завуальована таємничість?

   

Зазвичай, про поодинокі випадки корупції пересічний громадянин може дізнатись з преси, інтернет-видань у повідомленнях на кшталт: «Ще одного голову сільської ради впіймали на хабарі...». Люди, як правило, емоційно сприймають таку інформацію, як «перчинку» в сірій буденності остогидлого, тяжкого і безпросвітного життя.

Вважається, що «сильні світу цього» потонули в корупції, яка стала невідємною ознакою життя в Україні, і яку перемогти неможливо. А ті, хто говорить про можливість такої перемоги, – або напівхворі оптимісти, або шахраї.

Зрозуміло, що основний пласт корупції, корупційні схеми, які приносять великі кошти, найбільше приховані... Коли їх розробляють, насамперед вивчають можливості та повноваження, принципи та прийоми роботи правоохоронних та судових органів у справах, пов’язаних з корупцією, з метою приховання та втаємничення таких схем.

Тому, питання інформаційних відносин у сфері антикорупційної діяльності не є останнім, а напевно одним із перших, які потребують прискіпливої уваги та чітких, ефективних механізмів реалізації.

З одного боку, спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції зобов’язані щороку оприлюднювати інформацію про вжиті заходи щодо протидії корупції та про осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення ко-рупційних правопорушень. Як правило, це звіти, що мають бути розміщені на веб-сайті органу.

Але, що ж відбувається, коли громадськість хоче безпосередньо прийняти участь в заходах щодо запобі-гання і протидії корупції, отримати інформацію про таку діяльність?

Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції» закріпив, на перший погляд, прогресивний та по-трібний інструмент – участь громадськості в заходах щодо запобігання і протидії корупції (ст.18).

Так, об’єднання громадян, їх члени або уповноважені представники, а також окремі громадяни в діяльності щодо запобігання, виявлення і протидії корупційним правопорушенням (крім випадків, коли це віднесено законом до виключної компетенції спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції) мають право:

– запитувати та одержувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування в обсягах та порядку, не заборонених законом, інформацію про діяльність щодо запобігання і протидії корупції;

– проводити, замовляти проведення досліджень, у тому числі наукових, соціологічних тощо, з питань запобігання і протидії корупції;

– здійснювати громадський контроль за виконанням законів у сфері запобігання і протидії корупції, з використанням при цьому таких форм контролю, які не суперечать законодавству.

За цією ж статтею, об’єднанню громадян, фізичній, юридичній особі не може бути відмовлено в наданні доступу до інформації стосовно компетенції суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і протидії корупції, а також стосовно основних напрямів їх діяльності. Така інформація надається в порядку, встановленому законом.

Нещодавно, ІПЦ «Наше право» спробував перевірити, як працює ця спеціальна стаття закону на практиці, щоб отримати інформацію з питань правозастосовчої практики правоохоронних та судових органів, у справах, пов’язаних з корупцією та при надісланні запитів, послався на неї як на підставу для отримання такої інформації. Ми повідомили, що проводимо дослідження та здійснюємо моніторинг правозастосовчої практики правоохоронних і судових органів України у справах, пов’язаних із корупцією, а також попросили відповісти на ряд не персоніфікованих питань, наприклад, які корупційні злочини вчиняються найрідше, що може допомогти ефективніше виявляти та фіксувати корупційні правопорушення, тощо.

Виявилось, що стаття 18 закону є «мертвою», її розуміють по-різному, вона практично не працює.

Так, одні органи «намагались» дати змістовну відповідь, надавши окремі дані, що містяться у їхніх звітах (хоча звіти - це зовсім інший механізм отримання інформації, і питання стосувались інших тем, ніж ті, що містяться у звітах) ( Управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, Управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України у Луганській області ), або ж наголошували на відсутності у чинному законодавстві правового механізму, який би визначав участь представників органу в якості експертів в рамках досліджень тих чи інших проблемних питань, які проводяться громадськими організаціями, таабо «посилали» для ознайомлення з інформаційними та аналітичними документами даного органу до його офіційного сайту (Прокуратура Львівської області, Генеральна прокуратура України).

Інші, «нагадували» про існування Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення, та про дані, які туди вносяться, і пропонували звернутись до цього реєстру для одержання запитуваної інформації (Управління Служби безпеки України в Луганській області) або, що найкумедніше, плутали (мабуть, цілком свідомо) даний окремий інструмент для отримання інформації ст.18 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», а саме участь громадськості в заходах щодо запобігання і протидії корупції з іншим інструментом – доступом до публічної інформації, що міститься у Законі України «Про доступ до публічної інформації», наполягаючи, що інформація, що запитувалась, не є такою, що була отримана або створена в процесі виконання органом своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або знаходиться у володінні даного органу (Західне територіальне управління Військової служби правопорядку). При цьому, на частину запитань вищестоячий орган – Головне управління Військової служби правопорядку Збройних сил України таки дав змістовну відповідь по суті питань.

Викликає оптимізм те, що окремі органи все таки розглядали запит по суті та уповноважували конкретного працівника для взаємодії з громадськістю підготувати відповіді, давали свої пояснення по суті питань (львівські підрозділи митниці, податкової служби, на стадії переговорів-львівський підрозділ СБУ та МВС).

Отож, ця ситуація підтвердила звичний для нас стан справ, який можна охарактеризувати приказкою: «закон як дишло – куди повернеш, туди і вийшло». Тому, поки ми не навчимося чітко виписувати закони, будувати їх як взаємопов’язану, вичерпну систему та належним чином їх виконувати, у нас продовжуватиметься отой безлад, – і не тільки в антикорупційній сфері, а у всіх правовідносинах!

09.04.13

Свобода мирних зібрань

29.04.2013
джерело: gazeta.dt.ua

Володимир Яворський: Для чого потрібен закон про свободу мирних зібрань

   

Не відкрию секрету, якщо скажу, що ситуація зі свободою мирних зібрань останніми роками стрімко погіршується. Різко збільшується кількість судових заборон. Причому дедалі частіше такі заборони поширюються не на одну подію, а на тривалий час, територію та необмежене коло організаторів зібрань. У 2011 р., скажімо, таких заборон було, щонайменше, 203, а у 2012-му – вже 313.

Різко побільшало випадків притягнення організаторів мирних зібрань до адміністративної відповідальності. Наприклад, торік їх було понад сто.

Правоохоронні органи часто незаконно забороняють проведення заходів, безпідставно затримують їх організаторів і учасників, обмежують маршрути зібрань, закривають доступ людей до місць проведення зібрань чи не захищають мітингувальників від нападів.

Причини цих явищ не тільки у сфері політики, а й у сфері права. Спробуємо узагальнити аргументи на користь негайного ухвалення закону про свободу мирних зібрань.

Немає чіткого правового регулювання

В Україні немає чіткого правового регулювання організації та проведення мирних зібрань, що призводить до численних колізій та суперечностей.

Органи влади, суди та міліція паралельно застосовують три взаємовиключні джерела регулювання цього питання.

Одні, що становлять меншість, ґрунтуються виключно на статті 39 Конституції України. Інші (щонайменше, 50 міст України) – користуються сумнівними, з конституційної точки зору, рішеннями органів місцевого самоврядування, які підміняють закон. Треті взагалі застосовують сумнозвісний Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року №9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», що також викликає великий сумнів у конституційності.

Можна довго сперечатися про те, який із цих способів регулювання правильний і конституційний, але практика показує: вони застосовуються всі.

У такій ситуації організатору зібрання, по суті, не під силу передбачити, у світлі якого способу регулювання трактуватиметься його поведінка, тож він завжди може щось зробити неправильно.

Саме це зараз є предметом розгляду в Європейському суді з прав людини у справі «Шмушкович проти України» чи «Веренцов проти України». Навряд чи зазначений суд визнає котрийсь зі способів регулювання правильним, оскільки це завдання самої держави, яке вона має виконати лише у формі прийняття спеціального закону для розв’язання колізії.

У ситуації правової невизначеності ні мітингувальники, ні представники влади не можуть будувати свою поведінку на праві, оскільки в кожному разі є можливість бути неправим. Тому часто у спірних ситуаціях між мітингувальниками та владою перемагає «сильніший» у конкретній ситуації. Сила визначається переконанням, кількістю учасників чи впливовістю організаторів, проти яких краще не виступати, чи навіть погрозами.

Але влада дедалі частіше перемагає силою як останнім аргументом, проти якого немає жодних правових механізмів захисту. Фактично, право перестає регулювати належним чином цю сферу. А чиновник має нічим не обмежене поле для зловживання своїми повноваженнями, оскільки обмежити його дії може тільки право.

Фактично, лише новий закон може припинити це свавілля. Очевидно, у чиновника все одно буде певний простір для маневрів, щоб не допустити небажане зібрання. Однак закон може істотно звузити цей простір.

Влада користується ситуацією правової невизначеності дедалі частіше, особливо влада, яку явно заносить у бік диктатури. У такій ситуації стає дуже просто не дозволити провести будь-яке мирне зібрання, і при цьому ніколи не вдасться довести незаконність дій влади в судовому порядку. За роки незалежності я не пригадаю жодного випадку визнання незаконними дій міліції чи органів влади, спрямованих на обмеження мирних зібрань, незважаючи на неодноразові спроби це довести.

Тільки закон про мирні зібрання зможе встановити єдині правила організації та проведення мирних зібрань по всій країні, бо тепер у кожному населеному пункті діють, по суті, свої, часом – унікальні, правила. Іншого способу вирішити цю ситуацію немає.

Мирне зібрання як основоположна свобода

Досі влада не сприймає мирні зібрання як реалізацію фундаментального права, тісно пов’язаного зі свободою вираження поглядів. Частіше вона дивиться на них як на один із масових заходів, що, наприклад, випливає з державної статистики таких заходів.

Але такий уніфікований підхід до мирних зібрань та до різноманітних масових культурних, розважальних чи комерційних заходів призводить до значних неконституційних обмежень мирних зібрань, оскільки втрачається юридичне і суспільне значення зібрання. Часто, наприклад, можна почути, що мирне зібрання було обмежене через забезпечення права на відпочинок або іншого, часто менш значущого суспільного інтересу, ніж свобода мирних зібрань.

Мирні зібрання не є простою забаганкою людини. Часто вони продиктовані нагальними суспільними проблемами. З іншого боку, реалізація свободи мирних зібрань не може залежати від волі влади й накладає певні обов’язки на неї, чого немає, коли йдеться про інші масові заходи.

Свобода мирних зібрань є формою реальної демократії, що сприяє висловленню різних поглядів та розвитку діалогу між владою і суспільством. Тому необхідно доктринально змінити цей підхід, що неможливо без прийняття закону.

Тотальні судові заборони мирних зібрань

В умовах правової невизначеності у регулюванні мирних зібрань судова практика тривалий час залишалася різною й суперечливою. Однак останніми роками позначилася чітка тенденція нехтування з боку судів Конституцією України та статтею 11 Європейської Конвенції про захист прав людини.

При цьому суди дедалі частіше застосовують радянське законодавство або місцеві акти щодо мирних зібрань. За різними моніторингами, подавши позов про заборону мирного зібрання, влада виграє справу приблизно у 90% випадків. Звісно, це пов’язано зі значною втратою незалежності суддів після судової реформи, однак це також є прямим наслідком правової невизначеності.

Малопродуктивною є тактика закликати до невизнання таких судових рішень чи називати їх неправосудними. Так кожен для себе може вирішити, що якесь рішення суду – неправосудне, що по суті є кроком у бік правової анархії. Уявімо, що завтра міліціонер або чиновник називатимуть судові рішення, котрі їм не подобаються, неправосудними й не виконуватимуть їх. Така позиція лише призводить до нових конфліктів і не сприяє вирішенню старих.

При такій тактиці мітингувальники одразу позбуваються правових механізмів захисту, оскільки нехтують правом. Крім того, вони заходять у конфлікт із органами правопорядку. При цьому ті, хто закликає не визнавати судові рішення, не попереджають інших про можливі негативні правові наслідки. Чи всіх влаштують такі неправові вуличні шляхи розв’язання конфліктів? Дуже малоймовірно.

У такій ситуації також неправильно прагнути виводити суд за межі відносин між організаторами мирних зібрань, місцевим самоврядуванням та органами правопорядку. А це буває, коли, наприклад, виникає бажання встановити настільки малі строки повідомлення про мирне зібрання, щоб у влади не було навіть можливості подати заяву про обмеження зібрання. Однак саме суд, і лише суд має балансувати права та інтереси.

На жаль, ані Вищий адміністративний суд України, ані Конституційний Суд України не змогли сформувати належну судову практику, керуючись верховенством права та Європейською Конвенцією про захист прав людини. ВАСУ узагальнив судову практику з таких справ на початку 2012 р., однак це не привело до жодних позитивних зрушень. Ситуація й далі погіршувалася, і навряд чи буде можливо змінити це в майбутньому. Правова невизначеність, помножена на залежність судів від влади, продовжуватиме робити свою справу.

Тому законодавець на основі принципів права має створити належну правову основу для нової судової практики.

Закон як обмеження влади 

Природне і зрозуміле прагнення організаторів мирних зібрань у більшості випадків уникнути виконання будь-яких обов’язків адміністративного характеру (завчасне повідомлення).

Проте держава має нести позитивні обов’язки щодо учасників зібрань, насамперед – гарантувати їхню безпеку, а також захищати інших людей та їхнє майно. Невиконання цих обов’язків державою, на жаль, є стабільною практикою. Це – пряме порушення свободи мирних зібрань, з погляду практики Європейського Суду з прав людини за статтею 11 Європейської Конвенції з прав людини.

На сьогодні жоден правовий акт не вимагає від держави здійснення цього позитивного обов’язку. Тому визначити обсяг та спосіб його виконання може тільки спеціальний закон.

Обмеження свободи мирних зібрань не можуть бути свавільними

Свобода мирних зібрань є основоположним правом людини, але не належить до абсолютних прав. Вона підлягає обмеженням, однак поле для таких обмежень має бути чітко визначеним. На сьогодні влада обмежує цю свободу свавільно. Чи не в кожному селі або місті є свій перелік таких обмежень. Можна сперечатися про їх конституційність, але на практиці вони діють.

Перш за все слід чітко визначити, що такі обмеження можуть бути встановлені тільки судом, а не органами місцевої влади. Необхідно надати не лише право, а й можливість для суду встановлювати в окремих випадках обмеження для проведення мирних зібрань. При цьому такі обмеження мають бути винятковими, обґрунтованими через призму трискладового тесту, який застосовує Європейський Суд з прав людини. Проект закону № 2450 в останній редакції втілював цей тест.

Перелік підстав для допустимих обмежень може бути звужений, навіть порівняно зі статтею 11 Європейської Конвенції з прав людини. Зокрема, у підготовленій до другого читання версії законопроекту «Про свободу мирних зібрань» №2450 не передбачалося право суду обмежувати свободу мирних зібрань в інтересах захисту суспільної моралі, що допускає Європейська Конвенція з прав людини, а також прямо заборонялись багато інших, найбільш популярних способів обмеження зібрань.

Наприклад, проект закону №2450 прямо забороняє територіальні обмеження свободи мирних зібрань, що нині широко застосовуються. Органи місцевого самоврядування та суди часто встановлюють заборони для проведення зібрань на центральних площах міст або біля адміністративних будівель. Таким чином обмежується можливість донесення учасниками зібрання інформаційного повідомлення до тих, кому воно адресоване.

Зокрема, у Києві окружний адміністративний суд міста встановив двомісячну заборону на проведення зібрань біля будівлі Генеральної прокуратури. Тепер родичі жертв насильницьких злочинів не зможуть висловити своє ставлення до прокурорів, якщо ті не проводять ефективного розслідування.

Таким чином, закон має однозначно встановити, що для проведення мирних зібрань допустимими є території, які передбачають публічний доступ.

Також проект закону забороняє обмежувати кількість зібрань або встановлювати заборону на мирні зібрання протягом якогось часу.

Можна довго розповідати про необхідні законодавчі обмеження для дій влади, що можуть реально вгамувати її апетити в забороні мирних зібрань, але встановити їх можливо тільки через прийняття спеціального закону.

Спонтанні мирні зібрання та контр-демонстрації

Лише спеціальний закон може гарантувати право на спонтанні мирні зібрання, проведення яких не обумовлене жодним попереднім строком повідомлення. Спонтанні зібрання є стихійною і негайною реакцією людей на подію. Й на сьогодні вони перебувають поза правовим полем. Найчастіше на організаторів таких зібрань чекають затримання та адміністративна відповідальність за неподання повідомлення.

В Україні дуже рідко відбуваються одночасні мирні зібрання, зокрема контр-зібрання. Свобода вираження поглядів – це весь спектр поглядів на події, що відбуваються у суспільстві. Дуже часто різні групи людей у різний спосіб реагують на події: від схвалення до засудження певних дій чи рішень. Усі вони мають отримати рівні можливості для проведення мирних зібрань, а також бути впевненими у своїй безпеці.

В Україні немає визначень таких мирних зібрань, як і будь-яких гарантій їх проведення. Немає і належної судової та адміністративної практики. Змінити ситуацію буде неможливо без ухвалення спеціального закону.

Очевидно, ці аргументи за ухвалення закону про свободу мирних зібрань слід сприймати крізь призму якості такого закону, зокрема він має відповідати європейським стандартам. Але це вже питання змісту такого закону, про що й варто сперечатися владі, політикам та громадським активістам, а не ставити під сумнів необхідність прийняття самого закону.

Також важливо зазначити, що закон про мирні зібрання має бути ухвалений одночасно із внесенням змін до інших законів, з метою їх узгодження. Практика свідчить, що у разі відсутності таких змін норми закону часто залишаються декларативними. При цьому такі зміни можуть роками не вноситися парламентом.

Проект закону про свободу мирних зібрань, що перебував на другому читанні в парламенті під №0918, пройшов складний шлях трансформації від репресивного проекту закону №2450 й фактично вже давно не має нічого спільного з його початковою редакцією. Він значно наблизився до європейських стандартів і явно не заслуговує на будь-які асоціації з репресіями. Хоча в пресі ще досить часто поширювалася неточна інформація щодо нього, пов’язана з попередніми його нормами. Але варто хоча б проглянути висновки міжнародних експертів щодо цього законопроекту, – вони істотно змінилися у позитивний бік.

Помилковим є намагання оцінювати якість законопроекту лише через призму передбаченого терміну повідомлення про проведення мирного зібрання. Особливо коли неподання повідомлення не є підставою для зупинення мирного зібрання. Для багатьох учасників мирних зібрань важлива можливість не лише висловити незгоду, а й отримати відповідь на свої вимоги. Зокрема, це актуально для поширених публічних виступів на захист соціальних прав.

Можливість швидко зібратися часто не є самоціллю. Справді важлива свобода публічно заявити свою позицію, агітувати на її користь і збирати прихильників.

Свобода зібрань – це не право на повстання. Воно може бути в Конституції, але свобода зібрань – це вільне вираження поглядів у рамках широкої суспільної дискусії, це живильне середовище демократії. Це й не шантаж своїми вимогами та поведінкою влади та оточуючих.

Справжня свобода мирних зібрань не може триматися на тому, що суд не встигне встановити обмеження через короткий термін повідомлення органів влади організаторами зібрань. Ситуативні інтереси організаторів уникнути в такий спосіб обмежень самі собою є визнанням проблем зі свободою мирних зібрань. Вони свідчать не про спробу встановлення правових цивілізованих правил, а про намагання усунути право від регулювання таких суспільних суперечок.

Звісно, постає запитання: для чого недемократичній владі європейський закон про мирні зібрання? Влада не перестала балансувати між різними векторами інтересів. Їй потрібні аргументи у вигляді позитивних кроків для виправдання обмежень у політичному житті.

Позитивні приклади цього є, варто згадати новий закон про доступ до публічної інформації, новий закон про громадські об’єднання, новий закон про благодійні організації чи новий Кримінальний процесуальний кодекс.

Однак потреба в такому балансуванні невпинно зменшується з посиленням обмеження прав та свобод і зниженням шансів на підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Шанс зупинити стрімке погіршення ситуації з мирними зібраннями може бути остаточно втрачений дуже швидко.

Кілька днів тому, на пропозицію опозиції й при вже невеликому бажанні влади підтримувати цей закон, проект закону про свободу мирних зібрань № 0918 був знятий з розгляду парламенту. Тепер громадянське суспільство повернулося на багато років назад, і в парламент потрібно вносити новий проект закону про свободу мирних зібрань. Однак ситуація на вулиці сьогодні кардинально інша, ніж
4 роки тому. А потреба в законі ще більша, бо немає жодних можливостей змінити ситуацію на краще без його ухвалення.

20.04.2013

Соціально-економічні права

16.04.2013

Маленька перемога – рішення Дзержинського райсуду Харкова скасовано

   

Харківський апеляційний адміністративний суд задовольнив скаргу Михайла Гаєвського, скасувавши ухвалу Дзержинського райсуду м. Харкова. Це проміжний етап, який можна назвати маленькою перемогою. Втім, що буде – побачимо.

Коротко нагадаємо передісторію. На початку червня минулого року М. Гаєвський отримав з Дзержинського відділу Державної виконавчої служби України (ДВС) ухвалу про відкриття виконавчого провадження, з якої дізнався, що Дзержинський районний суд м. Харкова 30 січня видав стосовно нього судовий наказ про стягнення коштів на користь КП «Харківські теплові мережі» (КП «ХТМ»). Цей судовий наказ М. Гаєвський не бачив і про його існування не знав – жодних документів на його адресу суд не висилав (порушення ст. 104 ЦПК України), таким чином порушивши його право на оскарження цього судового наказу (ст. 105 ЦПК). М. Гаєвський одразу подав заяву на ім’я начальника ДВС з проханням призупинити виконавче провадження у зв’язку із порушенням суддею вимог чинного законодавства при розгляді справи в наказовому провадженні. Тоді ж подано заяву Голові Дзержинського райсуду із проханням зупинити стягнення по судовому наказу, відкликати судовий наказ з ДВС протягом двох днів з моменту отримання цієї заяви. Такі заяви до суду подавалися потім неодноразово, відповідей не було, а відповідь з ДВС прийшла лише після звернення до Мінюсту та Дзержинської прокуратури. З середини липня М. Гаєвським направлялися звернення до Генпрокуратури, Вищої ради юстиції, Уповноваженого з прав людини. 26 вересня М. Гаєвський отримав повістку, в якій його викликали у судове засідання, призначене на 25 вересня. Ясно, що він не міг повернутися в минуле й прийти до суду. Крім того, ухвали суду про відкриття провадження й документів, які мали б додаватися, в конверті не було. 27 вересня направлено нову заяву на ім’я Голови суду з проханням призначити нове засідання. Відповіді знов не було. А з жовтня на підставі судового наказу, який М. Гаєвський навіть не бачив, почалися щомісячні стягнення на користь КП «ХТМ». Між іншим, М. Гаєвському стало відомо, що суддя Шишкін видав аж чотири судові накази одного й того ж змісту під одним і тим самим номером, але з різними датами!

30 грудня ухвалою Дзержинського райсуду м. Харкова у відкритті провадження у справі за адмінпозовом М. Гаєвському відмовлено – він позивався до Дзержинського райсуду, Головного управління Державної казначейської служби України в Харківській обл., треті особи: судді Дзержинського райсуду Шишкін і Гайдук. Позивач просив визнати незаконною бездіяльність Дзержинського райсуду в частині ненаправлення на його адресу судового наказу; визнати незаконними дії Дзержинського райсуду в частині видачі судового наказу КП «ХТМ» для пред’явлення до виконання; зобов’язати Дзержинський райсуд відкликати судовий наказ з Дзержинського відділу ДВС та зупинити утримання коштів з пенсії; зобов’язати Дзержинський райсуд вислати на його адресу судовий наказ з доданими до нього документами; зобов’язати Дзержинський районний суд відновити строк для оскарження судового наказу; зобов’язати Головне управління Державної казначейської служби України в Харківській області відшкодувати матеріальну шкоду в розмірі утриманих з його пенсії коштів.

М. Гаєвський, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Дзержинського райсуду від 30 грудня 2012 року.

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду 1 квітня сього року апеляційну скаргу М. Гаєвського задовольнила, ухвалу Дзержинського районного суду від 30 грудня 2012 року скасувала, а також ухвалила справу направити до Дзержинського районного суду м. Харкова для продовження розгляду.

Фотокопія ухвали колегії суддів Харківського апеляційного адміністративного суду

Підготував В. Бацунов

Громадська приймальня ХПГ

вул. Іванова, 27
вхід з боку Пушкінського в’їзду у підворіття
(№ 7А, ліворуч – «Нотаріус»),
далі – прямо повз гаражі до ґанку.
 
Запис по телефону: 7006281
 
Експерт ХПГ з питань ЖКГ
Михайло Петрович Гаєвський
приймає по вівторках з 10:30.
Право на охорону здоров’я

26.04.2013 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Державна швидка допомога не допоможе...

   

 

Цю історію розповів мені мій колега-правозахисник. Розповів з тим, щоб я переповіла це зацікавленій громадськості.

Отже, я пишу цю «страшилку» про сучасну медичну допомогу, ні на крок не відступаючи від розповіді колеги.

Після серйозного фізичного навантаження, а саме, фізкультурних вправ, підняття штанги та пробігу, пану Михайлу стало зле. З’явився біль у грудях, задуха, темні плями перед очима. Якось пан Михайло дістався до дому. Але звичайні засоби – корвалол, валідол – нічого не дали. Біль посилювався, почалося запаморочення. Пан Михайло зателефонував друзям, ледь дійшов до дверей, щоб відчинити їх, і впав на ліжко. Друзі швидко прийшли і викликали швидку допомогу.

Швидка допомога приїхала дуже не швидко. Чекали її досить довго і приїхала вона без будь-яких засобів, які в даному випадку потрібні: без кардіографа, без ліків.

Єдине, що запропонувала бригада «швидкої – це відвезти хворого до лікарні, але він з цим не погодився, бо сподівався, що напад можна зняти дома. «Швидка» поїхала, а хворому легше не ставало.

Тоді приятелька викликала вже не просто «швидку», а спеціалізовану кардіологічну бригаду.

«Кардіологічна» бригада приїхала не тільки без кардіографа, але й без лікаря! Замість лікаря приїхав фельдшер. Звичайно, єдине, що ця «швидка» могла запропонувати – теж саме, що і попередня – відвезти хворого до лікарні. Але Михайло знову не погодився. Після того, як і ця бригада поїхала, не надавши хворому ніякої допомоги, друзі зателефонували до приватної швидкої допомоги «Борис».

Швидка приїхала через 10-15 хвилин, лікарі на відміну від державної «швидкої», входячи до кімнати одягли бахіли, вимили руки.

У них був і кардіограф. Хворому миттєво зробили кардіограму, експрес-аналіз крові. На щастя, підозра на інфаркт міокарда не підтвердилася. У хворого був напад стенокардії. Лікарі із служби «Борис» зробили пану Михайлу декілька ін’єкцій, поставили крапельницю і десь за півгодини зняли напад. Біль пройшов, запаморочення теж. Тільки тоді  справжня «швидка» поїхала, але за візит пан Михайло повинен був оплатити рахунок – близько тисячі гривень - сума неабияка для пересічного пенсіонера. Та навіть і не будь-яка працююча людина «потягне» такий виклик «швидкої». Слава Богу у пана Михайла в той день були гроші, він працюючий пенсіонер, отримує непогану зарплатню.

Що було б з людиною, якій дві «швидкі», підпорядковані державній системі охорони здоров’я не надали потрібної медичної допомоги? Треба було б їхати до лікарні, скаже хтось, хто не знає наших лікарень.

Але піднятися і дійти до машини це зайві рухи і зайві клопоти. В бригаді кардіологічної «швидкої»  були тільки жінки, а якщо у хворого справді інфаркт, то хто відповідав би за те, що йому треба було б піднятися з ліжка і дійти до машини? А окрім того, приїзд до лікарні теж не гарантує адекватну та швидку медичну допомогу.

Лікарі державної швидкої допомоги зі свого боку скаржаться на те, що бригади не укомплектовані, що не вистачає санітарів , лікарів. От і їздіть по місту  бригади, в яких немає чоловіків, і, якщо треба нести хворого на ношах, рідні хворого або сусіди бігають по під’їздах і шукають чоловіків, які б допомогли. І, як розповідають лікарі «швидкої», не завжди в лікарнях є ліфти, щоб хворого було не просто зручно, а взагалі можливо доставити до відділення, де йому можуть надати необхідну допомогу. Тобто сама доставка хворого є травматичною і недолугою, що може в будь-який момент призвести до тяжких ускладнень або навіть смерті хворого.

За кордоном саме наданню невідкладної, швидкої допомоги надається велике значення. Бригади на виклик приїжджають повністю укомплектованими і з сучасним обладнанням, так як і наша приватна «швидка Борис», але на відміну від неї, хворі не платять гроші за допомогу, бо в усіх нормальних країнах, на відміну від нашої, діє медичне страхування. В більшості країн, навіть у Росії – це обов’язок медичне страхування. Обов’язкове медичне страхування – це окремий податок на медичні послуги. Причому – податок прогресивний, чим більше людина заробляє, тим більші внески на медичні послуги. Пенсіонери, безробітні, інші незаможні верстви населення платять копійки, а допомогу отримують на рівні невідкладної та швидкої – однакову. Нам цілий світ не вказівка. Ми реформуємо медицину, не залучаючи до неї окремих грошей, з чого буде фінансуватися ця реформа незрозуміло. Але швидку і невідкладну допомогу ця реформа вб’є – це продемонстрували вже декілька регіонів, де реформа почалася. Вона передбачає об’єднання швидкої, невідкладної допомоги в одну структуру. Для цього немає ані коштів, ані відповідної матеріальної бази.

Я вже писала про цю так звану реформу в попередніх статтях.

Але, навіть без реформи – в Харкові і області, яка не є пілотним регіоном для проведення медичної реформи, начебто ніхто «швидку» не реформував – в чому ж справа? В тому, що на цю найважливішу медичну ланку не виділяють необхідні кошти? Що наші можновладці розуміють, що їм «швидка» не знадобиться? Що це справа пересічних громадян: викликати «швидку», не отримувати належної допомоги – а там як Бог дасть – виживе хворий – добре. Не виживе – його особиста справа та його близьких, а не справа наших чиновників та керівників держави. І їм зовсім не цікаво, що своїми діями вони порушують третю статтю Конституції України, в якій записано, що життя та здоров’я громадян України є найголовнішою, найпріоритетнішою справою держави. Що їм, нашим чиновникам Конституція? Хіба для них її писали?

Погляд

12.04.2013 | Інна Сухорукова

Наш сучасник Варлам Шаламов

   

Найближчим часом у видавництві «Права людини» вийде книга Софії Шоломової «Етюди о Варламе Шаламове»

Софія Шоломові, автор декількох книг про репресованих священиків, - харків’янка, науковий співробітник, Харківської наукової бібліотеки ім. Короленко. Нещодавно Софія Шоломова пішла з життя, залишивши твори, присвячені жертвам комуністичного терору.

Можна сказати, що вона присвятила все своє життя вивченню і дослідженню епохи тоталітаризму в СРСР. «Етюди о Варламе Шаламове» – це книга про моральний опір тоталітаризму в умовах, коли, здається, ніякого опору і бути не могло. Але Софія Шоломова доводить в своїй книжці, що такі люди як Варлам Шаламов змогли зробити неможливе: вони не тільки вижили в сталінських концтаборах, але й, будучи свідками того, що відбувалося там, написали про це. Вони стали живим прикладом морального, духовного опору сталінізму.

Софія Шоломова в подробицях описує життя і творчість цього унікального російського письменника, який більше 17 років провів у сталінських концтаборах і, вийшовши на волю, описав життя людини в умовах, коли жити і сподіватися на саме життя неможливо. Варлам Шаламлв – це приклад духовного протистояння диктатурі. Визнаний у світі письменник, Шаламов доніс до всього світу страшну правду про сталінські концтабори.

«Етюди о Варламе Шаламове» спонукали мене перечитати «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. Враження від цієї книжки було таким, що я декілька днів не могла нічого іншого читати – тільки знов і знов перечитувала оповідання, які найбільш вразили мене.

Ми звикли до думки, що концентраційні табори смерті – винахід нацистів в їх боротьбі з усім світом. Насправді, концтабори, як і, власне, тоталітаризм вигадав і відтворив не Гітлер, він був тільки найкращим учнем комуністів. Концтабори вигадав Ленін, ще на початку 20-х років минулого століття до концтаборів кидали всіх, кого вважали своїми ідеологічними ворогами: інтелігенцію, дворян, пізніше заможних селян – «куркулів», священників, вірян, бо панівною ідеологією був атеїзм. Концтабори розповзалися  по території колишнього Радянського союзу як ракова пухлина, поглинаючи мільйони, десятки мільйонів людей. Сталін все збільшував оберти репресій, які досягли своєї кульмінації у 1937 році. «Великий Терор» – так назвуть історики цей період. Великий Терор міг торкнутися кожного. Життя кожної дорослої людини і, навіть, підлітків, могло обірватися у концтаборі. Ані соціальна приналежність, ані ідеологічна вірність комунізму, ані фах – нічого не мало значення. Шаламов потрапив в табори на початку 30-х років, як контрреволюційний елемент. Відсидів десять років, і знов потрапив до табору, вже з новим строком..

Це називалося – «повторник». Він, як ніхто, зрозумів антилюдяність сталінського режиму і сталінської політики. Людина була для Сталіна і сталіністів, навіть не комахою - мікробом. Людське життя нічого не коштувало. І вся система сталінських концтаборів була побудована, як і нацистські концтабори, на знищенні людської індивідуальності, людської гідності, людини як такої.

В «Колимських оповіданнях» Варлам Шаламов показав, як людський дух виживає в умовах, коли здається, що нічого духовного навколо бути не може за визначенням. Рабський труд в умовах Півночі, постійне випробування людини холодом і голодом – і приниженням людської гідності – таке не зміцнює, а знешкоджує духовне. Але якщо людина має якусь духовну мету, їй легше вижити. В таборі виживали не люди міцного здоров’я, а ті, хто міг зберегти у цих нелюдських умовах свою духовність.

У першу чергу, Шаламов пише про віруючих. Як допомагала віра в Бога не тільки священикам, але й вірянам. Їм легше було піднятися над страшним сьогоденням, легше було зберегти своє Я, свою особистість. Окрім віруючих, Шаламов описує людей зі стійким духом, до яких належав і він сам, які шукали спасіння в поезії і літературі в своїх спогадах.

«Колимські оповідання» – це проза, яка не втрачає  актуальності з часом. Адже феномен тоталітарного суспільства, феномен впливу тоталітаризму на майбутнє країн, що пережили його, ще не вивчений, незважаючи на те, що на цю тему написано безліч і історико-культурних, і філософських, і політологічних статей. Але фактом є те, що країни з тоталітарним минулим розвиваються інакше, ніж інші країни.

Комунізм у цих країнах не є забороненою ідеологією, комуністичні партії беруть активну участь в політичному житті.. Все це призводить до того, що суспільство живе двома протилежним життями. З одного боку культ особи Сталіна, комунізм і комуністична ідеологія засуджуються великою частиною суспільства і в цьому ж суспільстві є прошарок населення, який не тільки виправдовує все це, а й вклоняється минулому. Таке суспільство роздирається  кардинальними суперечностями, які несумісні в рамках однієї країни. Саме тому, на мій погляд, настільки важко ці країни просуваються  вперед. Їх економічне, політичне, історичне буття під постійною загрозою. Не зрозумівши, що тоталітаризм є згубною ідеологією, посттоталітарне суспільство важко привчається до думки, що людина є найвищою цінністю, що її життя, здоров’я, її особистість повинна охоронятися державою, хоча це і записано зазвичай в Конституціях цих країн. Люди звикли бачити в державі апарат для репресій і насильства. Тому в посттоталітарних державах – я маю на увазі посткомуністичний авторитаризм – правоохоронні органи масово порушують права людини і є не правоохоронними, а правопорушуючими органами. І це не викликає масових протестів у населення, яке не очікує від держави нічого іншого.

В Україні постійно порушуються права людини. Звичайно основним порушником цих прав є державні органи: міліція, прокуратура, суди, навіть, Міністерство охорони здоров’я. Боротися з такими порушеннями можливо, але масштабність і звичайність цього явища призводить до того, що правозахисні організації перевантажені скаргами і не встигають допомагати всім, хто такої допомоги потребує. Держава мало цінує людське життя. Тому і в медицині запроваджуються сумнівні експерименти, які не мають нічого спільного з медичною допомогою, а все через те, що країна пережила страшні комуністичні роки, коли населення виморювали голодом, розстрілювали, висилали в табори смерті. На генетичному рівні в нас відбилося це Каїнове прокляття.

В книзі Варлама Шаламова «Колимські оповідання» автор відстежує, як концтабір вбиває людину як індивідуальність, як голод, холод, постійні приниження, забирають у неї думки, почуття, бажання. Все – окрім бажання поїсти і зігрітися. Як людина поступово звикає до того, що її життя і життя таких, як вона, нічого не варто.

Смерть настільки банальне явище, що людина звикає до неї як до буденного явища. Вижити, вийти з цього конвеєра смерті – це надзвичайна подія.

Німеччина в повоєнні роки і, навіть, зараз робить усе, щоб подолати наслідки тоталітаризму в країні. Їх щире каяття, разом з раціональним підходом до цієї проблеми, денацифікація суспільства, заборона на всіх рівнях фашизму, постійна антинацистська пропаганда і в пресі, і в учбових закладах – все це призвело до того, що сучасна Німеччина є однією з найстабільніших демократій Євросоюзу.

Неможливо собі уявити, щоб в Німеччині хтось спробував відновити пам’ятники Гітлеру. По-перше, цьому була б дана відсіч на законодавчому рівні – бо пропаганда нацизму в Німеччині заборонена , але й суспільство такого не сприймає, бо розуміє, що таке тоталітаризм, нацизм, тощо. Нічого подібного ми не бачимо на теренах колишньої радянської держави.

І в Росії, і в Україні окремі політичні сили намагаються встановити пам’ятники Сталіну. Зазвичай – це комуністи, і вони прагнуть привернути до себе увагу, заробити популярність в суспільстві. Це поганий показник, бо вочевидь, що є частка населення, серед якої таким чином можна заробити популярність – на відміну від Німеччини, де абсолютна більшість не сприймає нацизму.

Пострадянські країни далекі від сталої демократії. Їх весь час штовхає до авторитарних режимів, вони обирають лідерів, схильних до авторитаризму, як Путін в Росії, Лукашенко в Білорусі, Янукович в Україні. В усіх цих країнах є політв’язні. В Україні – це, перш за все, лідери сучасної опозиції до режиму Януковича – Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. Те, що Януковичу спало на думку так поводитися з лідерами опозиції – прямий наслідок, пережиток тоталітарного минулого. Бо в нормальній країні про таке не можна було б і подумати.

Але, окрім політв’язнів, ці країни відрізняються ще і повним безладдям в економіці, в суспільстві, в державотворенні. І тут доцільно привести цитату зі статті російського філософа Володимира Кантора, який в своїй статті «Это будет не суд, не расправа, а катаклизм, переворот» пише: «В этом контексте стоит вспомнить старый спор русских мыслителей о поразившей их формуле Гегеля, что «все разумное действительно, а все действительное разумно»... Все же стоит понять сегодня хитроумие формулы, ее философский смысл, ибо не всякая действительность действительна, т.е. находится в пространстве разума. Страна настолько действительна, насколько разумна. За пределами разума начинается хаос, внеисторическое существование и «тьма кромешная». И если Россия не разумна, она и недействительна, ибо находится вне сферы исторических законов. И с этой недействительностью, неразумностью нужно бороться». Годі й казати, що все це має пряме відношення і до України.

Від «Колимських оповідань»Шаламова – прямий шлях до нашого сучасного небуття – бо розуму в нашій країні, розуму в державотворенні немає.

Отже, ми живемо в ірраціональному вимірі, де історичні закони є недійсними, а отже, не діють і закони побудови держави. Все це можна спостерігати на будь-якому рівні. Від вже означених мною політичних репресій, до непрацюючої судової системи, системи охорони здоров’я, правоохоронної системи, яка не захищає громадян, а, навпаки, є для них прямою небезпекою. Ми живемо в державі, що не відбулася як така, і жертви колимських таборів поруч з жертвами сучасних державних систем і в Росії, і в Україні та в Білорусі.

Насамперед, будь-яка перебудова в цих країнах повинна починатися з декомунізації, з визнання сталінського режиму антилюдяним, таким, що скоїв злочини проти людства. Компартії повинні бути заборонені, як і відновлення радянської символіки, а винні в цьому мають нести відповідальність за законом.

Такі твори, як «Колимські оповідання» Варлама Шаламова треба перевести українською мовою і вивчати у школах і ВУЗах. Молодь повинна знати про минуле своєї Батьківщини, знати всю правду, якою б страшною вона не була.

Один з героїв оповідань Шаламова – лікар-хірург – постійно повторює, що треба пережити Сталіна – це одна з найвагоміших складових радянського тоталітаризму.

Тому день смерті Сталіна – 5-го березня 1953 року можна вважати днем народження поколінь радянських громадян. Не кажучи вже про те, що становлення  незалежних держав не могло б відбутися без того, щоб не відбувся процес десталінізації. Хоча б такий поверховий і суперечливий, як це було за часи хрущовської відлиги і горбачовської перебудови.

А все ж-таки свідчення в’язнів сталінських концтаборів побачили світ.

Правда про нелюдський тоталітарний режим в СРСР дійшла до всіх країн світу.

Але коливання між авторитаризмом і демократією, системна криза державотворення, криза суспільства – все це хвороби посттоталітарної країни, які ми маємо ліквідувати, і чим скоріше ми видохнемо своє минуле, тим скоріше наша держава прийде до тями.

От в чому неперевершена сучасність «Колимських» оповідань.

Вісті з пострадянських країн

26.04.2013

О так называемых прокурорских проверках

   

С начала марта по всей России катится волна «комплексных прокурорских проверок» неправительственных организаций. К сегодняшнему дню этим проверкам подверглись около шестисот организаций, объединений, независимых ресурсных и экспертных центров, негосударственных образовательных и просветительных учреждений и т.д., по крайней мере, в 50 регионах.

«Комплексность» проверок означает, что прокуроры являются не одни, а в компании представителей самых разных ведомств: управлений юстиции, налоговой службы, иногда - органов внутренних дел, МЧС, ФСБ, Роспотребнадзора, пожарной охраны и т.д. – и под эгидой прокурорской проверки каждое ведомство проверяет организацию по своей линии.

В нарушение Закона о прокуратуре эти проверки учиняются без каких-либо внешних поводов. Формулировки, записанные в постановлениях о проведении проверок, разнятся между собой; чаще всего в этих предписаниях, не мудрствуя лукаво, пишут: «на предмет проверки соблюдения действующего законодательства» - законодательства вообще, без всякой детализации.

У каждой организации требуют копии документации, касающейся всех сторон ее жизни и деятельности: уставные документы, стенограммы отчетно-перевыборных съездов, протоколы всех заседаний руководящих органов, отчеты ревизионных комиссий, всю финансовую документацию, материалы, подтверждающие содержательную деятельность организации, все документы, связанные с трудовыми соглашениями, и т.д., - вплоть до журнала учета прививок кори штатным сотрудникам организации (последнее - не анекдот, а реальный случай при проверке одной из петербургских организаций). Общий объем запрашиваемой документации – это многие сотни (а часто тысячи) листов бумаги на каждую организацию. Каким образом прокуратура будет все это проверять и хватит ли у нее теперь времени на какую-нибудь иную деятельность, – например, на борьбу с коррупцией в государственных структурах, - остается для нас загадкой.

Кое-где проверяющие не только требуют документы, но и пытаются «осматривать» помещение и «опрашивать» сотрудников – действия абсолютно незаконные, если они не подкреплены соответствующими постановлениями, повестками и иными документами, предусмотренными законодательством.

Одновременно на нескольких центральных каналах телевидения развернулось пропагандистское обеспечение операции: в эфир были запущены репортажи, ток-шоу и другие передачи, нацеленные на дискредитацию НПО.

Причина происходящего – ни для кого не секрет. Генеральная прокуратура предписала своим региональным подразделениям начать массовую проверку неправительственных организаций вскоре после февральских выступлений Президента Путина перед руководством правоохранительных органов. Президент был недоволен тем, что новые законы об общественных организациях не работают. Совсем недавно  В.В.Путин откровенно подтвердил, что речь идет о т.н. «законе об иностранных агентах» и о том, что ни одна российская НПО  не пожелала по этому закону регистрироваться.

Таким образом, все остальное, – налоговая дисциплина, борьба с экстремизмом, пожарная безопасность и прививки от кори, - лишь декорация, лишь прикрытие операции по уничтожению (или, по крайней мере, публичной дискредитации) тех общественных организаций, деятельность которых не устраивает верховную власть.

* * *

В своей деятельности «Мемориал» отстаивает не только ценности свободы, но и необходимость соблюдения законности. Все требования законодательства, даже те, которые считаем абсурдными, мы стараемся исполнять. (При этом, мы, разумеется ,  не станем регистрироваться в качестве «иностранных агентов» даже если нам будет предъявлено такое требование – «закон об агентах» явно противоречит Конституции и к тому же лукаво подменяет понятия; вместе с другими НПО мы оспариваем сейчас этот закон в Европейском суде по правам человека). Мы пытаемся, сколько возможно, следовать бесчисленному множеству подзаконных актов, выпускаемых государственными ведомствами, почему-то назначенными контролировать гражданское общество. Мы действуем и будем действовать исключительно в рамках закона и Конституции, при необходимости апеллируя к суду.

Например, сейчас, предоставив прокуратуре все документы, запрошенные в рамках проверки, мы сразу же подали в районный суд заявление, оспаривающее законность проверки как таковой, а также законность отдельных действий прокуратуры в ходе ее проведения.

Однако нарушения прокуратурой тех или иных пунктов закона – лишь одна сторона дела, и не самая важная. Гораздо важнее другое.

Власть в России всегда относилась к независимой общественности с большей или меньшей степенью подозрительности, а чаще с прямой враждебностью. Становление советского режима было неразрывно связано не только с ликвидацией политической оппозиции и подавлением свободы печати, но и с уничтожением или полным подчинением государству любых независимых общественных структур: творческих ассоциаций, научных обществ, религиозно-философских кружков, клубов по интересам и т.д. В частности, были огосударствлены или ликвидированы все без исключения общественные движения и организации, от кооператоров и краеведов до шахматных клубов и литературных объединений.

Все, что осталось, подверглось унификации: различные независимые группы, работающие в одной и той же области деятельности, насильственно сливались в единую структуру, полностью подконтрольную государству. Именно так   в СССР были созданы «творческие союзы» - писателей, художников, архитекторов, композиторов и т.д.; еще раньше такая же участь постигла профсоюзное движение, загнанное в ВЦСПС.

В эти же годы пропаганда настойчиво внедряла в массовое сознание примитивный двуединый миф:  о внешнем враге – капиталистическом окружении  и  о враге внутреннем – действующем в СССР контрреволюционном подполье, направляемом из-за рубежа. Своей кульминации эта пропаганда достигла в 1936-1938 гг., в эпоху Большого террора; к этому времени разрушение гражданского общества было, в основном, завершено.

Первые попытки возродить в СССР независимую коллективную инициативу – гражданскую, культурную, правозащитную, религиозную, благотворительную и т.д. – относятся уже к 1960-м. Эти попытки, известные миру под названием «диссидентского движения», встретили крайне враждебную реакцию власти, которая тут же объявила, что диссидентские общественные группы – не что иное как замаскированная политическая оппозиция, направляемая из-за рубежа. В этой реакции неприятие властью самой идеи гражданской независимости, сформировавшееся еще в 1920-е, соединилось с мифологией Большого террора 1930-х. Не заставили себя ждать и репрессии, не такие жестокие, как в сталинскую эпоху, но все же достаточно суровые. Десятки активистов независимых общественных ассоциаций, от участников творческого объединения «СМОГ» и авторов неподцензурного альманаха «Метрополь» до членов Инициативной группы защиты прав человека, Московской Хельсинкской группы и активистов Русского общественного фонда Солженицына, оказались в изгнании, либо в лагерях, ссылках или психушках. А советские СМИ клеймили отщепенцев и наймитов Запада так же гневно, как и нынешние; правда, в те времена они делали это более дружно.

История повторяется. Когда в начале 2000-х нынешняя власть стала проводить инвентаризацию подведомственной ей страны, она с некоторым беспокойством обнаружила на ее просторах немалое число независимых групп, занятых тем или иным делом: просветительными, образовательными и научными проектами, защитой прав человека, общественной экспертизой тех или иных начинаний правительства, мониторингом состояния окружающей среды, проблемами мигрантов и заключенных, наблюдением за выборами и т.д. До поры до времени особого недовольства не вызывали ни сами эти занятия; ни то, что работа многих групп обеспечивалась спонсорской поддержкой зарубежных благотворительных фондов. Однако их независимость, их неподконтрольность государству уже тогда воспринималась властью как проблема.

Чтобы разобраться с этой проблемой, был сначала испробован старый рецепт 1920-1930-х: общественные структуры попытались если не встроить в государственную вертикаль, то, по крайней мере, превратить их в дополнительный ресурс власти, в «приводные ремни» для исполнения государственной воли. Это казалось тем более легким, что почти все общественные организации искренне стремились к конструктивному сотрудничеству с государством, включающему, разумеется, ответственную критику. Увы, вскоре выяснилось, что всерьез ни о каком сотрудничестве речь не идет, что критику власть по-прежнему воспринимает не как неотъемлемую часть сотрудничества, а как проявление политической оппозиционности, и что от гражданских структур требуются, прежде всего, уверения в благонамеренности.

Романа с гражданским обществом на этих условиях у власти не получилось. Большинство общественных организаций не захотело обменять свою независимость на свидетельство о благонадежности.

Вскоре началась эпоха «цветных революций» в соседних странах, и в верхних эшелонах власти взгляд на гражданские организации определился окончательно: это «пятая колонна», финансируемая врагами России из-за рубежа.

В массовое сознание стала внедряться незамысловатая идея: вся активность НПО, занимающихся «горячими» видами деятельности (например, мониторингом выборов, экологией, защитой прав мигрантов, гуманизацией пенитенциарной системы или борьбой с коррупцией) и при этом пользующихся поддержкой иностранных фондов, - не более чем ширма для тайной подготовки оранжевой революции и свержения существующей власти.

Эта пропагандистская кампания, полностью заимствованная из опыта 1930-х, привела к тому, что и следовало ожидать: власть сама поверила в придуманную ею страшилку. С середины 2000-х годов были приняты многочисленные дополнения к действовавшему законодательству и еще более многочисленные подзаконные акты, резко увеличившие число государственных ведомств, контролирующих НПО, количество и частоту разнообразных форм отчетности НПО перед этими ведомствами. Казалось бы, и мыши не проскочить, многие небольшие социальные и культурные организации в регионах, вполне безобидные для власти, и весьма полезные для населения, распались под тяжестью навалившейся на их плечи дополнительной бюрократической повинности. Но зарубежное финансирование оранжевой революции в России выявить так и не удалось – нигде, ни разу и ни в каком объеме.

Непосредственная причина нынешней массированной атаки на независимые гражданские объединения также очевидна. Это неадекватная паника, охватившая правящую элиту после многотысячных манифестаций в Москве, начавшихся в декабре 2011 года, продолжавшихся в течение всего прошлого года и распространившихся на ряд регионов страны. Московские события власть сразу же объяснила – широкой публике, но, похоже, и самой себе – по той же отработанной схеме: зарубежные козни, осуществляемые через общественные организации. Правительство все никак не может поверить, массовые выступления просто-напросто отражают возросший уровень гражданского самосознания и реальную распространенность протестных настроений в российском обществе. Отсюда – и мифический миллиард, якобы вкачанный в НПО «с Запада» всего за четыре месяца, и «закон об иностранных агентах», и многое другое.

Федеральная власть так и не сумела научиться понимать специфику гражданского общества. Во всем, что касается независимой общественной активности, она вопиюще некомпетентна. Единственное, на что ее хватает, это на то, чтобы максимально затруднять работу общественных организаций – любую работу.

* * *

Все описанное – отражение более общих проблем.

В течение последних десяти-пятнадцати лет, исподволь и постепенно исполнительная власть в тесном взаимодействии с Государственной думой создавала для российских неправительственных организаций правовую среду, работать и существовать в которой становится все труднее и труднее.

Мы, как и наши коллеги из других общественных организаций, вынуждены мириться с тем, что заметная доля наших сил и средств, предоставленных нам спонсорами (как отечественными, так и зарубежными) для содержательной работы на благо наших сограждан, тратится на удовлетворение огромного количества бюрократических требований. .

Между тем давно пора вслух заявить несколько простых истин, почему-то забытых не только нашими антагонистами, но и нами.

Свобода ассоциаций – если только эта ассоциация не создается с явно преступными целями – является одной из самых фундаментальных гражданских свобод. Право граждан на коллективные инициативы (все равно, какие – политические или неполитические) в рамках закона, осуществляемые по добровольному соглашению, является основой гражданского существования нации. Государству не должно быть до этого никакого дела – разве что оно хочет поддержать какие-нибудь из них материально, морально, теми или иными преференциями и т.п.

Государство, которое обставляет деятельность неправительственных организаций необоснованными запретами или ограничениями, пытается ее регулировать, препятствует ей или вмешивается в нее каким-то иным способом – это не демократическое, а полицейское государство.

Источники финансирования неправительственных организаций должны волновать только сами эти организации и никого больше (конечно, если организация платит установленные законом налоги и если речь не идет об отмывании денег, нажитых преступным путем -  только это может и должно проверять государство).

Разумеется, НПО должны быть прозрачными для общественности. Они таковыми и являются. Их отчеты о том, сколько средств и откуда они получили, а также отчеты о деятельности размещаются на сайте Минюста и доступны любому желающему. Но вопрос – куда и на что конкретно тратить деньги – касается только самой организации и ее спонсоров. Государство может и должно контролировать эти расходы в одном-единственном случае - если оно само выступает в роли спонсора.

Если власть в самом деле озабочена развитием гражданского общества, то она в первую очередь должна обеспечить режим наибольшего благоприятствования для благотворительной деятельности, в частности - налоговые льготы для тех, кто предоставляет общественным организациям средства на решение общественно значимых задач.

Государство, которое пытается делить НПО на агнцев и козлищ, в зависимости от источников их финансирования – это не демократическое, а полицейское государство.

Внутренняя жизнь гражданской ассоциации, правила, которые регулируют эту жизнь, вопрос о том, соблюдаются или не соблюдаются эти правила, - это забота только самих членов ассоциации. В своей внутренней жизни общественные организации неподотчетны ни государству, ни каким-либо его ведомствам, а лишь своим членам, перед которыми и должно нести ответственность руководство этих организаций. До наших мероприятий, протоколов наших правлений, до того, как мы тратим наши деньги и наше время, как устроены наши структуры и т.д. - никаким прокуратурам и минюстам вообще никакого дела быть не должно.

Законы, которые позволяют государству вмешиваться во внутреннюю жизнь неправительственных организаций, требовать отчета о ней, регулировать ее, - это законы не демократического, а полицейского государства.

Пространство, в котором существуют и работают неправительственные организации – это независимая, саморегулируемая территория. «Государевы люди» могут входить туда только босиком. Сапоги пусть оставляют у входа.

Дело ведь не в том, плановую проверку учинили те или иные государственные органы в той или иной неправительственной организации или внеплановую. Никаких превентивных «проверок» не должно быть вовсе. Проверки допустимы только в тех случаях, когда расследуется какое-либо конкретное уголовное преступление или иное правонарушение. Но тогда это называется не «проверкой», а расследованием и происходит в порядке, обусловленном процессуальными нормами.

Вряд ли можно надеяться, что запретительное законодательство и противозаконные ограничительные практики в одночасье сменятся нормами, обеспечивающими конституционные свободы. Это случится только тогда, когда взаимоотношения между обществом и государством в России переменятся самым коренным образом. Когда государственная власть наконец признает, что не общество должно перед ней отчитываться, а, наоборот, она, власть, должна отчитываться перед обществом.

И приблизить эти перемены мы, как и другие  общественные организации самого разного профиля, можем только одним: продолжая заниматься нашей повседневной работой – точно так же, как мы занимались ею пять, десять и двадцать лет назад. Той самой  работой, которую нам сегодня изо всех сил мешают делать.

Правление Международного общества «Мемориал»

 

Бюлетень "Права Людини", 2013, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори