пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201416
№16
2014

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

20.05.2014 | Виктор Колесник

Права человека и права русскоязычного населения: проблемы защиты в Украине в условиях искусственной политической дестабилизации и “мифотворчества”

   

В сообщении, распространенном в МИД РФ во второй половине марта 2014 года, указывалось на “многочисленные факты грубейших нарушений прав русскоязычного населения на Украине”. Однако подтвердить такие факты еще никому не удалось. Хорошо известны случаи нарушения личных, политических, экономических и социальных прав граждан Украины. Об этом свидетельствуют ежегодные и специальные доклады Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека, стенограммы парламентских слушаний, материалы судебной практики, статистические данные о работе правоохранительных органов и пенитенциарной системы, аналитические материалы правозащитных организаций, многочисленные решения Европейского суда по правам человека. Например, о применении пыток в некоторых правоохранительных органах Украины утверждается на протяжении многих лет и в докладах Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека, и в материалах правозащитных организаций. Этот факт официально признавали и Генеральный прокурор Украины, и министр внутренних дел, приводя при этом примеры привлечения виновных к уголовной ответственности. О пытках свидетельствует и судебная практика. Десятки дел из указанной категории рассматривались Европейским судом по правам человека.

Но вот что касается нарушений прав русскоязычных  граждан в Украине, то такой практики, как системного и массового явления, не существует. Более того, никто не привел ни одного факта дискриминации или ограничения прав гражданина Украины именно потому, что он говорил на русском языке либо принадлежит к категории русскоязычного населения. Социологические опросы также свидетельствуют, что 71, 5% граждан Украины отрицают, что права русскоязычных граждан нарушаются. На вопрос «Подвергаются ли русскоговорящие граждане Украины давлению или преследованию на языковой почве?» положительно ответили лишь 5% граждан Украины. Но и те, кто уверен в наличии таких нарушений, реальных примеров обычно привести не могут, в чем приходилось убеждаться неоднократно. Однако миф о “нарушениях прав русскоязычных граждан в Украине” продолжает распространяться и уже живет собственной жизнью. Об этом постоянно сообщают в  российских СМИ, а также уверенно утверждают на площадях и улицах российских и украинских городов и сел, пересказывая слухи, страшилки, ссылаясь на постановочные сюжеты якобы “с места событий”. В конце февраля российское телевидение сообщило о 140 тысячах беженцев, якобы покинувших территорию Украины в связи с “беспорядками” и “преследованиями” прежде всего по языковому признаку, однако для пущей убедительности показало очереди на пропускном пункте “Шенгени”, расположенном на украино-польской границе. Вскоре после многочисленного тиражирования в СМИ эти утверждения стали основным “аргументом” для Совета Федерации, который 1 марта 2014 г. единогласно поддержал обращение Президента России о введении Вооруженных сил РФ в Украину.  Именно поэтому возмущают, удивляют и обескураживают утверждения о якобы имевших место системных нарушениях прав русскоязычных граждан в Украине.

5 мая Президенту России представили доклад – “Белая книга нарушений прав человека и принципа верховенства права на Украине (ноябрь 2013 – март 2014)”. Многие факты, изложенные в этом сборнике, не вызывают сомнений. Однако вся эта книга не содержит никаких подтверждений преследований граждан именно за общение на русском языке либо же в связи с национальной принадлежностью. Вместе с тем и из Крыма, и из Донбасса приходят тревожные сообщения о вопиющих нарушениях прав граждан Украины именно потому, что они общались на украинском языке либо всего лишь приветствовали друг друга словосочетанием “Слава Украине”. В Харькове четырежды происходило массовое избиение граждан только за то, что они позволили себе иметь в руках желто-голубую ленточку или флажок. Нередко избитых “майдановцев” улюлюкающая толпа с российскими флагами и георгиевскими ленточками унижала, обливала зеленкой, вынуждала становиться на колени, ходить на четвереньках, целовать российский флаг, а также забрасывала камнями, била палками, ногами (иногда продолжали избивать даже людей, потерявших сознание).  Хотя до этого много лет подряд люди с российскими флагами демонстрировали свои политические предпочтения без опасения не то чтобы услышать упрек или замечание, но даже заметить осуждающий или “колючий” взгляд в связи с этим.

Избиения и унижения граждан за демонстрацию украинской символики происходили много раз и в Крыму, и в Донецке, и в Луганске, и во многих других городах. Трагедия 2 мая 2014 г. в Одессе также началась с нападения пророссийских “активистов-боевиков”, открывших огонь из огнестрельного оружия из-за милицейского строя со щитами по колонне фанатов, решивших пройти маршем от Соборной площади к стадиону с украинской символикой. Если бы фанатов настойчиво не провоцировали, трагедии наверняка удалось бы избежать. Ведь первого мая пророссийские митингующие беспрепятственно проводили свои демонстрации, а проукраинские активисты сознательно отказались от проведения в этот же день каких-либо мероприятий с тем, чтобы избежать возрастания напряженности, провокаций, столкновений и беспорядков. Заявить о своей позиции они решили на следующий день, о чем сообщили в социальных сетях, что и было сознательно использовано для провоцирования столкновений именно со стороны пророссийских боевиков (ибо им нужно было собрать людей, проинструктировать, принести палки, биты, арматуру, оружие, договориться с некоторыми офицерами милиции о “взаимодействии”). Получается, что боевики изначально были “запрограммированы” на столкновение, а поддерживали их, инструктировали и координировали их действия некоторые из офицеров милиции (что явствует из фото- и видеорепортажей). Кому это выгодно и кто именно это организовал, могло бы ответить следствие, но оно затруднено именно потому, что пророссийские ”активисты” вынудили милицейское начальство, ранее сотрудничавшее с провокаторами, выпустить 67 задержанных, которые как раз и могли пролить свет на причины трагедии.

Комментируя эти события, известный одесский поэт Борис Херсонский заявил, что им легко и просто дискутировать с любыми политическими силами, даже с “украинскими националистами”, но люди с российской символикой и георгиевскими ленточками диалог обычно отвергают. Уже после первой фразы с их стороны звучат угрозы, запугивание, начинается истерика и складывается впечатление, что они имеют непреодолимое желание избить собеседника. Как видим, та же самая изначальная “запрограммированность” на конфликт.

Или вот еще пример. Так называемые “ополченцы” задержали парня, расклеивающего листовки с призывом не участвовать в незаконном референдуме 11 мая 2014 г. (этот референдум действительно незаконный, поскольку ни Конституция Украины, ни текущее законодательство проведение такого референдума не допускают). Обычная практика многих демократических государств свидетельствует о том, что каждый может агитировать за участие в референдуме или против такого участия, однако делать это необходимо лишь в корректных, цивилизованных и демократических формах. Только “ополченцы” о толерантном и уважительном отношении к другому мнению даже не догадываются, видимо, полагая, что автомат является теперь главным их “аргументом” и позволяет им самим устанавливать допустимые и приемлемые “процедуры и правила”. “Ополченцы” надели на этого парня брезентовый ошейник и заставили передвигаться на четвереньках, нанося удары палкой. Вполне “логичное” продолжение в их системе координат.

В связи с этим хотелось бы напомнить, что в цивилизованном мире существует иная система координат и критериев. Например, еще в марте 1849 г. в церкви святого Павла была принята конституция, в параграфе 139 которой указывалось: “Свободный народ должен уважать человеческое достоинство даже у преступника”. А здесь парень просто позволил иметь своё мнение.

Возмущает и обескураживает близорукость, безалаберность, нерешительность, бесхребетность, медлительность, непрофессионализм руководителей украинского государства и силовых ведомств. Отсутствие с их стороны попыток прогнозирования ситуации и адекватной реакции на явные нарушения прав человека, унижение и оскорбление граждан Украины (причем как предпочитающих говорить на русском языке, так и говорящих преимущественно на украинском и других языках). Недавно сообщили, что в Славянске предотвращена попытка прорыва из города около 800 боевиков. В связи с этим возникает множество вопросов, но следует поставить хотя бы два. Во-первых, как их посчитали? Во-вторых, почему не сыграли с ними в поддавки, почему не дали им выйти из города для того, чтобы потом в чистом поле (в овраге, в перелеске, вне города и других населенных пунктов) блокировать и накрыть НУРСами с вертолетов или артиллерийским огнем? Или же резервы, необходимые для оперативного реагирования на изменение обстановки, в районе проведения АТО так и не были созданы?

Возмущает, беспокоит и обескураживает цинизм Запада и особенно так называемых государств-гарантов. Одно государство – Российская Федерация – стало агрессором, оккупировав часть украинской территории, другие же два – США и Великобритания – в основном высказывают “глубокую озабоченность”  и “глубокую обеспокоенность”. Хотя надеясь на гарантии именно этих государств, Украина уверовала в отсутствие реальной опасности со стороны ближайших соседей и именно поэтому ни одно из соседних государств не рассматривала в качестве потенциального противника. Именно поэтому Украина легко отказалась как от ядерного оружия, так и от укрепления обороноспособности. А зачем, угрозы-то нет и, как казалось, – вообще не предвидится. Но коль страны-гаранты,   по сути, отказались от своих международных обязательств перед Украиной, и именно поэтому Украина потеряла часть своей территории (а вместе с ней – значительную часть инфраструктуры, государственной собственности, вооружения, рекреационных ресурсов, ландшафтных комплексов, природных ископаемых и т. д.), тогда получается, что эти государства обязаны компенсировать Украине эти потери.

Такое возмещение должно заключаться прежде всего в финансировании строительства новых военных объектов и военных городков для тех частей, которые были выведены из АРК и Севастополя, финансировании сооружения и оборудования новой украинской военно-морской базы, создания системы охраны государственной границы на тех её участках, на которых граница всегда оставалась условной ввиду указанных выше причин, обустройства новых мест дислокации частей и подразделений Госпогранслужбы, а также финансирование строительства жилья для военнослужащих, членов их семей и вынужденных переселенцев. Ведь судьбы многих из них сломаны, а привычная жизнь нарушена не только из-за слабости украинской государственности, но также и из-за нарушения норм международного права одной страной-гарантом и  невыполнения взятых на себя международных обязательств двумя другими государствами, “якобы гарантами”. Логика тут проста: когда СССР выводил свои войска из Германии, тогда турецкие и немецкие строительные фирмы возводили военные городки (включая и жилье, и объекты инфраструктуры) для советских воинских частей на территории СССР. А еще с целью предотвращения возможного военного вторжения на территорию Украины государства-гаранты обязаны предоставить ей высокоточное вооружение огромной мощности (речь идет об обычном вооружении,   не имеющем ядерных боеголовок), с тем, чтобы никогда в будущем ни у кого не возникало желание посягать на территорию украинского государства. Лишь в таком случае США и Великобритания смогут сохранить лицо перед мировым сообществом и не уронить окончательно свой пошатнувшийся авторитет как серьезных игроков на международной арене.

Возмущает, удивляет и обескураживает упрощенчество и примитивизм мышления тех наших соотечественников, которые готовы ради некоторого увеличения пенсии и зарплаты приветствовать агрессора, радуются каждому просчету украинской власти и активности так называемых “ополченцев”.

С удивлением обнаружил, что некоторые граждане Украины откровенно радуются оккупации Крыма, приговаривая при этом: “Ничего, скоро у них и восточные области отберут!” Несколько раз мне задавали вопрос о том, скоро ли придут русские, а услышав “надеюсь, не скоро”, с восторгом и трепетом в голосе говорили: “А я надеюсь, что очень скоро”. Но ведь однажды проснуться и оказаться в составе другого государства не получиться. В случае агрессии российских войск, возможно, что какая-то часть населения будет приветствовать оккупантов, а какая-то часть будет просто наблюдать за происходящим со стороны (по принципу “моя хата с краю”). Однако очень скоро окажется, что часть украинских граждан (пускай меньшая) будет участвовать в активном Сопротивлении. А это значит, что практически каждый день будут пропадать или погибать солдаты оккупационных войск, что приведет к усилению репрессий, расправам, преследованиям и т. д. Добавьте сюда передел собственности, отток капиталов, изменение норм, тарифов, цен и прочее, что повлечет усиление напряженности и нестабильность на многие годы вперед.  Повышение пенсий и зарплат однозначно окажется мнимым и не покроет даже части затрат и потерь, которые неизбежно возникнут в случае подобного развития событий. Неужели не понятно, что жить на территории, превращенной в новое Приднестровье или новый Ливан не только не комфортно, но и опасно?

Возмущают, беспокоят, удивляют и обескураживают утверждения высших должностных лиц России о том, что власть на Украине якобы нелегитимна. Об этом, в частности, неоднократно говорила Председатель Совета Федерации РФ Валентина Матвиенко. В связи с этим следует напомнить, что п. 1 Соглашения об урегулировании политического кризиса в Украине от 21 февраля 2014 г. предполагал, что в течение 48 часов с момента его подписания “будет принят, подписан и опубликован специальный закон, возобновляющий действие Конституции Украины 2004 года с изменениями, внесенными до этого времени”. При этом подписанты “заявили о намерении создать коалицию и сформировать правительство национального единства на протяжении десяти дней после этого”. Украинский парламент выполнил свою часть этого пункта и принял в тот же день 21 февраля 2014 г. соответствующий Закон Украины “О восстановлении действия отдельных положений Конституции Украины”. Однако именно бывший Президент Украины В. Ф. Янукович скрылся в неизвестном направлении в тот же день, продемонстрировав свое нежелание участвовать в урегулировании политического кризиса. Всякая связь с ним была прервана, а попытки связаться с ним не привели к успеху. Это нежелание он фактически подтвердил и в последнем ночном выступлении на территории Украины в Харькове на какой-то “конспиративной” квартире. Видеоролик с этим выступлением распространили СМИ. Возникла “патовая” ситуация: Закон принят, но подписать его некому в виду физического отсутствия Президента Украины и его нежелания осуществить промульгацию указанного Закона. Таким образом, именно В. Янукович сорвал подписание этого Закона, который просто “завис”.

Без Президента Украины выполнить остальные пункты Соглашения на тот момент также было невозможно. Причем одновременно скрылись и Председатель Верховной Рады Украины, и Премьер-министр Украины, и большинство министров, видимо опасаясь привлечения к уголовной ответственности за многочисленные нарушения. Причем именно к такой версии объяснения тех событий подталкивает речь российского Президента 18 марта 2014 года в Георгиевском зале Кремля. Президент России В. В. Путин с пониманием подошел к причинам, вытолкнувшим граждан Украины на Майдан в 2013-2014 годах, и прямо указал в своем выступлении: “Понимаю, почему люди на Украине хотели перемен. За годы “самостийности”, независимости власть, что называется, их “достала”, опостылела просто. Менялись президенты, премьеры, депутаты Рады, но не менялось их отношение к своей стране и к своему народу. Они “доили” Украину, дрались между собой за полномочия, активы и финансовые потоки. При этом властей предержащих мало интересовало, чем и как живут простые люди, в том числе почему миллионы граждан Украины не видят для себя перспектив на родине и вынуждены уезжать за границу на подённые заработки в другие страны… Повторю, хорошо понимаю тех, кто с мирными лозунгами вышел на майдан, выступая против коррупции, неэффективного госуправления, бедности. Права на мирный протест, демократические процедуры, выборы для того и существуют, чтобы менять власть, которая не устраивает людей”. Изъятые в Межигорье и некоторых других особняках документы, а также иные материалы и продемонстрированная в видеорепортажах роскошь, неприемлемая для бедной страны, полностью подтверждают версию В. В. Путина о причинах протестных акций в Киеве и других городах Украины в период с ноября 2013 года по февраль 2014 года. Непонятно только, почему Российская Федерация укрывает на своей территории тех украинских чиновников и бизнесменов, которые, по образному выражению В. В. Путина, “доили” Украину, дрались между собой за полномочия, активы и финансовые потоки”. И, как теперь доподлинно известно, разграбили украинское общество и украинскую экономику, доведя ее до преддефолтного состояния (что еще в декабре официально признал Н. Я. Азаров).

В такой сложной ситуации единственным легитимным высшим органом государственной власти оставался украинский парламент, поскольку он был избран в результате свободных выборов 28 октября 2012 года. Следует напомнить российским и украинским коллегам и политикам, что наблюдатели из многих стран мира осуществляли мониторинг этих выборов. При этом практически все наблюдатели в своих отчетах отметили, что в процессе подготовки и проведения выборов в украинский парламент в 2012 году были обнаружены отдельные нарушения избирательного законодательства, которые, однако, существенно не повлияли на результаты выборов. И лишь одна-единственная российская делегация наблюдателей не заметила никаких нарушений и признала выборы соответствующими требованиям украинского законодательства без каких-либо замечаний. Таким образом, Верховная Рада Украины нынешнего созыва была и остается легитимной. И она же в соответствии с требованиями конституционной процедуры сформировала вполне легитимный Кабинет Министров Украины голосами 334 парламентариев, а это – квалифицированное большинство.

Возмущают, удручают, удивляют, беспокоят и обескураживают утверждения о том, что жителей Донбасса власть якобы не слышит.

Во-первых, не совсем понятно, что именно они хотели бы донести до власти. Ибо внятно сформулировать основные требования и пожелания никто так и не попытался. Кроме общих и весьма абстрактных сентенций ничего услышать так и не удалось. Обычно жители Донбасса путано повторяют избитые фразы типа: “дайте нам право самим все решать”, “фашизм не пройдет”, “требуем федерализации”, “не надо нам ничего навязывать” и “не надо нас учить”. Но дальше туманных словосочетаний, допускающих их весьма широкую трактовку, дело не идет. Человек с автоматом и в маске на въезде в Славянск утверждал на камеру, что вот, дескать, из Киева никто не приехал и с нами не поговорил. И тут же уверенно утверждал, что если хоть кто-то сунется, то они дадут всякому достойный отпор (потрясая при этом автоматом). А затем объяснил, что в Киеве сидит “хунта” и все они (т.е. жители за пределами Донбасса) “фашисты”.  Логика отсутствует напрочь: человек призывает к диалогу, но тут же обещает применять оружие в отношении любого, кто не разделяет его мнения. Во-вторых, стенания по поводу того, что власть якобы не слышит жителей Донбасса, напоминают всхлипывания маленького ребенка в детском саду. Их видите ли “не уважают”, их видите ли “унизили”, им видите ли “сопли не вытерли”. Это похоже на разговор двух выпивох, толкающих друг друга и многократно повторяющих: “Ты меня уважаешь?” А как часто вы бы хотели, чтобы вас “уважали”? И в чем это должно выражаться? А чем унизили, простите? Ах, “колорадами” назвали кучку бандитов. А вас не смущает тот факт, что люди с георгиевскими лентами много раз унижали, оскорбляли и избивали всех, кто имел украинскую символику и иную точку зрения. Во многих городах Донбасса люди с георгиевскими лентами пытали и убивали людей, основываясь при этом на предположениях об их возможных связях с мифическими “бандеровцами” и “фашистами”. При этом сами себе придумали страшилку в виде “хунты”, “бандеровцев” и “Правого сектора”, представителей которых практически никто не видел ни на Донбассе, ни на Слобожанщине, ни даже на Западной Украине.

В-третьих, неизвестно, почему же жители Донбасса даже не пытались хотя бы что-то из вышеперечисленного донести до власти тогда, когда практически все (и в том числе мало-мальски значимые) должности в государстве занимали выходцы из Донецкой области? Когда практически четыре года они имели “своего” (т.е. выходца из Донбасса) Президента Украины, “свое” большинство в украинском парламенте, “свое” правительство, “своих” глав силовых ведомств и т. д. Почему же тогда они не требовали “больших прав” для “своего” региона? Или тогда их все устраивало? И это при том, что В. Янукович неоднократно заявлял о намерении расширить права регионов и права местного самоуправления. Однако на практике сделал больше всего для жесткой централизации и лишения прав местного самоуправления.

В-четвертых, что же, все-таки, по мнению Донбасса, должна была бы услышать и увидеть киевская власть? Истошные крики шахтеров, студентов и журналистов, избиваемых в “пыточных” подвалах? Или расстрел студентов, позволивших себе поприветствовать друг друга словосочетанием “Слава Украине”? Или разграбленные и сожженные так называемыми “ополченцами” административные здания, магазины, отделения банков, банкоматы, автосалоны? Или расстрелянные вместе с людьми автомобили? Или рыдания заплаканной женщины, дом которой “народные ополченцы” сожгли только за то, что она позволила украинским солдатам набрать воды из колодца?

Справка об авторе. Виктор Павлович Колесник – доктор юридических наук, профессор кафедры конституционного права Национального юридического университета  имени Ярослава Мудрого,  г. Харьков

Право на життя

04.06.2014

Звернення Харківської правозахисної групи

   

Голові Верховної Ради України
Турчинову Олександру Валентиновичу

Прем’єр-міністру України
Яценюку Арсенію Петровичу

Голові Служби Безпеки України
Наливайченку Валентину Олександровичу

Копія:

Уповноваженій
Верховної Ради з прав людини
Лутковській Валерії Володимирівні

Із засобів масової інформації відомо, що на даний момент на території, зокрема, міст Слов’янськ, Червоний Лиман та інших населених пунктів Донецької області проходить активна фаза антитерористичної операції (АТО), спрямована на знешкодження терористів, із застосуванням гранатометів та іншої важкої зброї, а також військової авіації. Незважаючи на всі зусилля української влади запобігти завданню шкоди населенню місць проведення АТО, є випадки руйнування цивільних об’єктів та жертв серед мирного населення.

Оскільки українські військові підрозділи з метою запобігання втечі терористів із зони АТО здійснюють блокування зазначених вище населених пунктів, їхні мешканці, в тому числі сім’ї з дітьми, позбавлені можливості покинути територію ведення бойових дій, а умови для безпечного перебування людей на час ведення бойових дій (бомбосховища тощо) відсутні. Отже, життю і здоров’ю мирних мешканців Слов’янська, Червоного Лиману та інших населених пунктів, де відбувається активна фаза АТО, загрожує реальна загроза.

До Харківської правозахисної група надходить інформація від жителів територій, де проходять бойові дії, що вони не можуть виїхати для тимчасового проживання на час проведення АТО в інші місця.

Враховуючи зазначені обставини, просимо Вас терміново вжити всіх необхідних заходів для організації та проведення евакуації мирних жителів населених пунктів Донецької та Луганської областей, які хочуть покинути території, на яких проходять бойові дії.

З повагою,

Г. В. Токарев
Директор Центру стратегічного судового захисту
Харківської правозахисної групи

Л. М. Клочко
Керівник Громадської приймальні
Харківської правозахисної групи

4 червня 2014 року

Право на справедливий суд

16.06.2014
джерело: helsinki.org.ua

Як отримати від держави гроші, які присудив Європейський Суд

   

В цій статті зазначено які документи і куди їхпотрібно подати для отримання компенсації, присудженої рішенням Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Виконання рішень ЄСПЛ здійснює Міністерство юстиції України, а саме Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини та його Секретаріат. Це врегульовано Постановою Кабінету міністрів України № 784 від 31 травня 2006 р.

Після того, як рішення набуває остаточного статусу, секретаріат ЄСПЛ пересилає його до заявника, а також до Державної виконавчої служби.

Державна виконавча служба протягом 10 днів має відкрити виконавче провадження.

Протягом одного місяця від дня відкриття виконавчого провадження Секретаріат Урядового Уповноваженого надсилає до Державної казначейської служби постанову про відкриття виконавчого провадження, разом із оригінальним текстом і перекладом Рішення.

Впродовж десяти днів від дня надходження зазначених документів Державна казначейська служба здійснює списання на вказаний стягувачем банківський рахунок, а у разі його відсутності – на депозитний рахунок Державної виконавчої служби.

Виплата відшкодування має бути здійснена у тримісячний строк із моменту набуття Рішенням статусу остаточного, або у строк, визначений у рішенні. У випадку порушення строку на суму відшкодування нараховується пеня.

Для своєчасного виконання рішення ЄСПЛ, стягувачеві необхідно подати до Державної виконавчої служби:

Для фізичних осіб:

Заява про відкриття виконавчого провадження, із зазначенням прізвища, ім’я та по-батькові, ідентифікаційного номеру, назви та місцезнаходження банку, номеру рахунку в банку, коду МФО банку, в якому відкрито рахунок.

Довідка банку, в якому відкрито рахунок стягувача, де обов’язково повинні бути зазначені повна назва банку із зазначенням номеру філії або відділення, місцезнаходження банку, код МФО банку, номер транзитного рахунку банку (за наявності), номер особового (карткового) або поточного рахунку стягувача, код ЄДПРОУ банку.

Копія всіх сторінок паспорту.

У разі смерті стягувача, разом із вищезазначеними документами подається нотаріально засвідчені копії документів, що підтверджують право на спадщину.

Для юридичних осіб:

1. Заява на офіційному бланку за підписом його керівника, скріплена печаткою; у заяві зазначається повна назва стягувача, повна назва банку стягувача із зазначенням номеру філії або відділення, місцезнаходження банку стягувача, код МФО банку стягувача, код ЄДПРОУ банку стягувача, код ЄДПРОУ стягувача.

2. У разі якщо заяву про виконання рішення подає представник стягувача, разом із документами, необхідними для перерахування коштів надається оригінал довіреності.

Відповідно до Закону, неподання такої заяви не є перешкодою для виконання рішення, проте може призвести до затримок у його виконанні, що не стане підставою для нарахування пені. У випадку неподання такої заяви сума справедливої сатисфакції перераховується на депозитний рахунок Державної виконавчої служби, так само, як і у випадку смерті (ліквідації) стягувача або неможливості визначити місцезнаходження заявника. Відповідно до ч.2 ст.9, кошти можуть бути перераховані на рахунок стягувача або його правонаступників за умови відповідного оформлення документів.

У випадку порушення строку виконання рішення ЄСПЛ Державна виконавча служба повідомляє про причини такої затримки Секретаріат.

16.06.2014

Свобода мирних зібрань

03.06.2014 | Віталій Погосян, адвокат

Лише послідовні дії дають результат

   

26 січня 2014 року приблизно о 14:00 годин на площі, розташованій біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації, відбувалася мирна акція протесту, учасники якої мали на меті продемонструвати свою незгоду з відмовою від підписання Договору про асоціацію з Євросоюзом та іншими подіями, що відбулися в Україні на той час, а саме: побиття мирних протестувальників та вбивство мешканця Дніпропетровської області Сергія Нігояна на Майдані, похорон якого був того ж дня.

Під час проведення мирної акції група молодиків («тітушків»), що знаходилися на території Дніпропетровської ОДА за огорожею, та робітники міліції, які керували «тітушками», почали вигукувати в бік протестантів нецензурну лайку та кидати каміння. Своїми діями «тітушки» разом з міліцією почали провокувати протестувальників. Крім того, в десятиградусний мороз працівники міліції почали поливати митингувальників з брандспойту, використовували димові шашки та петарди. Почалося силове протистояння, «тітушки» вийшли з-за огорожі та почали бити митингувальників бітами та держаками від лопат, а робітники міліції – затримувати осіб, які знаходилися на площі, а деяких – і в навколишніх кварталах.

Як наслідок, з 14:00 до 18:30 затримано 25 мітингувальників, яких було доставлено до Бабушкінського та Кіровського райвідділків міліції. 26 січня 2014 року відомості за даним фактом за ознаками ч. 1 ст. 294 КК України (організація масових заворушень, а також участь у масових заворушеннях) були внесені до ЄРДР (кримінальне провадження № 12014040030000053). Після проведення формальних слідчих дій, а саме допиту робітників міліції, які затримували осіб, та відібрання рапортів від міліціянтів, всіх затриманих повідомлено про підозру у скоєнні злочину та доправлено до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, який протягом ночі з 26 на 27 січня 2014 року обрав затриманим запобіжний захід. Два слідчих судді – Бібік М. М. та Решетніком М. О., навіть не перевіривши обґрунтованість підозри та наявність вагомих доказів, які взагалі були сфальсифіковані, обрали 25 затриманим запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Ще одна цікава обставина: практично всім затриманим надано адвокатів з БПД, інших, запрошених самими затриманими, адвокатів слідчі судді не допускали до участі в розгляді клопотань.

Наше адвокатське об’єднання уклало договори про надання юридичної допомоги в рамках кримінального провадження з 14 затриманими. Після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження були підготовлені та подані до апеляційного суду скарги на ухвали слідчих суддів від 27.02.2014 року. Деяким апеляційний суд змінив запобіжний захід на домашній арешт, при цьому ці рішення не можна вважати обґрунтованими з огляду на те, що затриманим в групі з однаковими доказами (покази свідків) та ідентичними обставинами скоєння правопорушення (згідно з повідомленням про підозру) запобіжний захід змінювали, а іншим – ні.

Після оприлюднення інформації стосовно незаконних дій працівників міліції, що керували «тітушками» і тим самим спровокували заворушення біля ОДА, що дійшла до міністра внутрішніх справ України завдяки європейським спостерігачам, слідство вийшло з клопотаннями щодо зміни запобіжних заходів особам, які ще залишалися під вартою. Слідчі судді задовольнили клопотання, після чого вже всім було обрано запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою. Попри те, що обставини провадження свідчили про відсутність у діях будь-кого із затриманих складу злочину, слідство зображувало імітацію досудового розслідування (інакше це назвати важко), проводячи безглузді слідчі дії.

Після набуття чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України „Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань“» у лютому 2014 року за клопотанням прокуратури м. Дніпропетровська кримінальні провадження стосовно всіх осіб закрито Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська.

Однак, не погодившись із закриттям кримінальних проваджень стосовно своїх підзахисних з нереабілітуючих обставин, їхні адвокати подали апеляційні скарги. В квітні 2014 року апеляційний суд Дніпропетровської області скасував ухвали Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська та спрямував клопотання прокурора на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

У травні 2014 року судді Бабушкінського райсуду м. Дніпропетровська в клопотанні прокурора м. Дніпропетровська щодо звільнення осіб на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України „Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань“» відмовили (по кожному) та спрямували матеріали прокуророві для проведення подальшого досудового розслідування.

На сьогодні, згідно із постановами прокурорів, які брали участь у кримінальному провадженні стосовно вже більше ніж 10 осіб, провадження закриті на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутності події кримінального правопорушення. А це вже велика перемога, адже це вже реабілітуючи обставини.

Скажу відверто – не всі підзахисні виявили бажання оскаржувати ухвали суду першої інстанції щодо закриття провадження на підставі так званої «амністії». Однак завдяки колективній праці, а також подання навіть кількох апеляційних скарг, ми домоглися позитивного результату для всіх осіб.

Втілюючи принцип послідовності, ми підготовили та направили до Європейського суду з прав людини заяви від осіб, які виявили бажання. Першу з цих заяв уже зареєстровано в секретаріаті ЄСПЛ. Для порівняння, в Єдиному реєстрі досудових розслідувань не зареєстровано жодного із кримінальних правопорушень, скоєних працівниками міліції, прокуратури, суду за фактом незаконного затримання та взяття під варту невинуватих осіб за сфальсифікованими доказами.

Наразі готуються позови про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання та досудового слідства.

Боремося й поборемо!

Віталій Погосян,
керуючий партнер АО «Погосян, Томчук і партнери»

Коментар адвоката Г. Токарева

Учасники січневих мирних акцій у Дніпропетровську на підтримку Євромайдану були жорстоко побиті молодиками, озброєними предметами, пристосованими для завдання тілесних ушкоджень. Працівники міліції, не лише не перешкоджали побиттю мирних протестувальників, а ще й затримали частину з них, після чого почалося їх переслідування у кримінальному порядку за організацію та участь у масових заворушеннях, також обрано запобіжний захід – тримання під вартою. Згодом, після ухвалення закону про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу їх участі у мирних зібраннях – так звана «амністія», тобто, за нереабілітуючих підстав! – кримінальне провадження закрили. Адвокати адвокатського об’єднання «Погосян, Томчук і партнери» оскаржили ці судові рішення й досягли їх скасування. Кримінальні провадження закрито за відсутності складу злочину – це означає, що зусиллями адвокатів-правозахисників поновлено репутацію законослухняних добропорядних людей.

Вітаємо колег з перемогою! Молодці!

Кримінально-виконавча система

11.06.2014 | Вадим Човган

Європейський суд посилює свою позицію щодо перспективи звільнення для довічно позбавлених волі

   

Європейський суд з прав людини нещодавно у своєму рішенні László Magyar проти Угорщини від 20 травня 2014 року (заява №73593/10) знову підтвердив свою позицію, що стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вимагає наявності реальної можливості дострокового звільнення від довічного позбавлення волі[1]. Однак цього разу судом було висловлено також нову ідею: довічники повинні знати, що їм потрібно робити, щоб стосовно них було розглянуто питання про дострокове звільнення.

Особливо підкреслимо, що у цій справі за статтею 3 Конвенції засуджується підхід до дострокового звільнення від довічного позбавлення волі, який схожий, як дві краплі води, з українським. Так само засуджений мав єдину примарну можливість звернутись за помилуванням та отримати заміну довічного позбавлення волі через такий самий строк – 20 років. Так само Президент (а також у цій справі і Міністр юстиції, який мав погоджувати помилування) не повинен був обґрунтовувати підстави відмови у помилуванні; процедура та результат не були такими, що мали належний ступінь передбачуваності.

У рішенні вказується: «... Було б дивним вимагати виправлення (rehabilitation) від засудженого, не даючи йому інформації щодо того, чи буде у майбутньому із невизначеною датою встановлений механізм, який дозволить розглянути питання про можливе дострокове звільнення. Довічно ув’язнений має право знати на самому початку свого строку, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення, за яких умов такий перегляд має бути здійснений, включаючи, коли він буде чи може бути здійснений...

... Справа розкриває системну проблему, яка може призвести до подібних позовів. Характер порушення входить до області статті 3 Конвенції, що означає, що для належного виконання цього рішення держава-відповідач повинна буде провести реформи, переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув’язнення. Цей механізм повинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих пенологічних підставах, і надати довічникам можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов...».

Це рішення цікаве не тільки схожістю фабули на українську, а й тим, що воно знову повторило тверду позицію Суду, раніше висловлену у рішенні Кафкаріс (Kafkaris), в якому, щоправда, заявник не зміг довести свою правоту, та особливо розвинуту у рішенні Вінтер (Vinter), в якому Сполучене Королівство було засуджене за порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із відсутністю «реальної перспективи звільнення».

Цього разу до стандарту необхідності існування «реальної перспективи» перегляду довічного ув’язнення додалось також формулювання, що засуджений має право знати, з самого початку відбування покарання, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення і за яких умов такий перегляд має бути здійснений (включаючи, коли буде чи може бути здійснений такий перегляд). Тобто закон повинен закріплювати відповідні підстави. В протилежному випадку порушення Конвенції матиме місце з самого початку відбування покарання. Крім того, Суд навіть вказав, що такий стан справ повинен бути виправлений, оскільки проблема є системною.

Це рішення є черговим тривожним сигналом для України і беззаперечно демонструє, що наша система звільнення довічників де-юре знаходиться у стані суперечності зі статтею 3 Конвенції.

Рішення ЄСПЛ представляє й інший інтерес, наштовхуючи на питання про «право на дострокове звільнення» усіх інших засуджених.

Prima facie проста вимога Суду дуже обережно сформульована: «... (засуджений) має право знати, на самому початку свого строку, що він має робити для того, щоб стосовно нього було розглянуто питання про дострокове звільнення...». Можна припускати, що в цьому випадку свідомо було уникнуто формулювання, яке могло б звучати так: «засуджений має право знати, що йому потрібно зробити, щоб бути достроково звільненим». Таким чином, очевидно, що, як завжди, Суд максимально ухиляється від питань, які можуть вплинути на автономність кримінальних політик, в даному випадку від делікатного питання: чи повинне дострокове звільнення від відбування покарання бути правом особи, чи має відноситися до сфери дискреції (у цьому випадку, щоправда, у виді президентського помилування, однак із можливістю проекції такого стандарту на умовне звільнення у разі його прийняття)?

У відповідності до ч. 2 ст. 81 КК України умовно-дострокове звільнення «може бути застосовано, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (курсив авт.)». При цьому КВК України визначає «виправлення» як «процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки». Тобто мова йде про психологічну характеристику, встановити яку на практиці виявляється неможливим. Це призводить до того, що єдиним індикатором для дострокового звільнення стає «хороша поведінка»[2], а вона часто оцінюється на підставі банального кількісного переважання дисциплінарних заохочень над стягненнями та/або позитивних особистих відносин із адміністрацією (не берімо до уваги корупційну складову).

Слово «може» при цьому використовується для заперечення існування суб’єктивного права на умовно-дострокове звільнення навіть за наявності «хорошої поведінки». Доктрина навіть створила спеціальну категорію на заміну категорії «законний інтерес», яка означає, що особа не має права на дострокове звільнення навіть за умови задоволення вимог-підстав для його реалізації, а лише може клопотати з цього приводу.

 Усе це призводить до повного та безмежного розсуду адміністрації установ виконання покарань та, як наслідок, стає інструментом боротьби із засудженими, які або негативно себе поводять, або, наприклад, багато скаржаться чи намагаються скаржитись на умови відбування покарань, на неналежне поводження з ними.

 Українську систему умовно-дострокового звільнення можна кваліфікувати як дискреційну. Дуже схожі системи існують у більшості пострадянських країн, що є плодами ідеї «перевиховання» у радянській доктрині виправно-трудового права, яка змінилась на не менш анекдотичну ідею «виправлення» нібито через невдалість попередньої. Як в Україні, так і в Росії є, наприклад, типовою ситуація, коли під час комісії пенітенціарної установи щодо умовно-дострокового звільнення адміністрація жартівливо запитує засуджених «ну що, ти вже виправився?». Всі вже давно зрозуміли недолугість цієї ідеї, народженої радянським ідеалізмом, про виховання нового «чесного члена суспільства» у в’язницях. Однак вона продовжує займати своє традиційно вагоме (хоча й все більш формальне) місце у законодавстві та навіть доктрині пострадянських країн.

Якщо ж спробувати поглянути на практику інших країн, то відповідно до загальноприйнятої класифікації існує три види системи умовно-дострокового звільнення: автоматична (коли засуджені мають право на дострокове звільнення при виконанні певних вимог), дискреційна (коли звільнення не є правом засуджених і залежить від розсуду адміністрації) та змішана (коли до певних категорій засуджених за менш тяжкі злочини застосовується автоматична система, а до інших категорій застосовується дискреційна). Зазначимо, що це не поділ за критерієм автоматичності розгляду умовного звільнення після певного строку чи розгляду за заявою засудженого, – класифікація, яка існує паралельно, а тільки за критерієм наявності права на звільнення за умови виконання вимог закону.

Переважна більшість країн Європи притримується дискреційної або змішаної систем, що можна пояснити кримінологічними мотивами індивідуалізації, запобігання «пристосовництва» засуджених та доброї поведінки з однією лише метою якнайраніше бути звільненим, що має, як зазначалось, дуже сумнівний вплив на рецидив. Є й винятки, які надають перевагу автоматичному звільненню.

Наприклад, професор Jan Crijns з Університету Лейдена однозначно вказує, що умовно-дострокове звільнення у Нідерландах є правом на підставі виконання певних умов, але він безсумнівно відносить його до категорії суб’єктивного права[3]. Автоматичною є система Швеції, де після відбуття певної частини покарання особа має бути достроково звільнено, за винятком випадків спеціального застосування дисциплінарного стягнення у виді відстрочки дострокового звільнення[4].

У відповідності до бельгійського законодавства умовно-дострокове звільнення повинно бути застосоване, якщо немає «протипоказань», як-то відсутність можливостей для реінтеграції, ризик вчинення нових злочинів, ризик завдання шкоди жертві. Суди (трибунали) з застосування покарань тому визнають таке звільнення «суб’єктивним правом», однак вчені вважають, що широта розсуду при трактуванні умов звільнення відносить бельгійську систему до «дискреційної»[5].

Так само словенські автори, хоч і виступають за змішану систему, мають дискреційну систему, яка, до того ж, відноситься до адміністративної, а не судової прерогативи[6]. Ці ж автори вказують, що дискреційна система існує у Німеччині та Італії[7].

Судова практика США дотримується чіткої ідеї, що «не існує конституційного чи невід’ємного» права на умовно-дострокове звільнення[8]. Система цієї країни повністю базується на отриманні кредитів за добру поведінку і втраті кредитів за погану поведінку. Тим не менш оцінка можливості звільнення залежить від дискреції Комісії щодо дострокового звільнення (Board of Parole)[9]. Хоча разом з тим суди підтверджують, що кредити можна вимагати як суб’єктивне право[10]. Австралія також користується дискреційною системою[11].

Змішаною системою вважається британська система, яка передбачає, що якщо строк ув’язнення є меншим 4 років, особа може бути умовно звільнена автоматично, дискреційна система існує щодо засуджених на строк більше 4 років[12].

Французька система з часів прийняття так званого «пенітенціарного закону» у 2009 році також відноситься до змішаної системи. Ефективність автоматичного «aménagements de peine» (досл.: модифікація покарання), яка у Франції була впроваджена для звільнення місць у тюрмах, є дуже сумнівною з кримінологічної точки зору, зазначає М. Герцог-Еванс, адже в кінці кінців може бути несумісною із «гарантіями для жертв злочинів та для безпеки суспільства»[13].

У той же час, в контексті розвитку європейського права автоматичність звільнення слід розглядати в площині юридичних гарантій прав та гарантій проти «необмеженого розсуду». Умовно-дострокове звільнення повинно бути автоматичним в тому значенні, що особа має на нього право за виконання певних умов. Це є основною гарантією для захисту своєї позиції у суді і юридикціоналізації (від франц. «juridictionnalisation», підпорядкування вирішення спірних відносин судам) процесу виконання покарань, що є мало можливим, коли умовне звільнення не вважається правом, а відноситься до описаної категорії «законного інтересу», як це називається в Україні чи Росії, чи дискреційного умовного звільнення, як це називається на Заході. З іншого боку, питання задоволення умов для звільнення завжди так чи інакше відноситиметься до розсуду адміністрації пенітенціарних установ чи інших суб’єктів (якщо, звичайно, ці умови не є неефективними з точки зору рецидивізму через їхню «спрощеність», про що може свідчити відсутність потреби розробки «реінтеграційного проекту»), а отже, на них лежатиме відповідальність за оцінку небезпечності осіб.

Кримінологічні міркування тут повинні мати місце, що не має шкодити складовій гарантій прав особи на дострокове звільнення, яка є урізаною у випадку невизнання права особи на звільнення за виконання певних умов. Саме тому ідея, що втілюється у формулюванні «може бути звільнена» за виконання певних умов повинна переважати формулювання «має бути звільнена». Інша справа, що ці умови ніколи не повинні бути аби якими з точки зору кримінології, особливо щодо питання звільнення довічників.

Тоді як ЄСПЛ знову ухилився від цієї проблеми та загалом не визнає, що Конвенція гарантує право на умовно-дострокове звільнення (A. v. Austria, No. 16266/90, para.2, Savic v. The Slovak Republic, no. 28409/95, para. 6, Dybeku v. Albania, no. 41153/06, para.57), оскільки воно не «стосується громадянських прав» чи «кримінального звинувачення», розвиток юриспруденції Суду у напрямку до застосування принципу передбачуваності у сфері дострокового звільнення засуджених був би дуже бажаним та доречним.

 

Для довідки

Україна є європейським рекордсменом по кількості осіб, до яких застосовано довічне позбавлення волі. Щороку українськими судами виноситься близько 100 вироків з призначенням довічного позбавлення волі (середнє арифметичне: кількість засуджених, що утримуються в установах мінус кількість осіб, яким смертну кару замінено на довічне, і поділити на період з 2000 року, коли з’явилося покарання у виді довічного позбавлення волі). Станом на травень 2014 року в Україні утримувалась найбільша серед країн Європи кількість засуджених довічно (за винятком Сполученого Королівства, де ця кількість хоч і більша, але в переважній кількості випадків з самого початку покарання є лише умовно довічним із мінімальним обов’язковим строком для відбуття – так званим «тарифом») – 1906 довічно засуджених. Навіть в Росії із набагато більшою кількістю як засуджених, так і населення, взагалі станом на 1 травня 2014 року утримувався 1872 довічно позбавлених волі.



[1] Див. детальну статтю з приводу дострокового звільнення довічно позбавлених волі: Довічне відбування життя, або життя після смерті в Україні // http://www.khpg.org/pda/index.php?do=print&id=1392728858

[2] Кримінологічні дослідження доводять, що поведінка засудженого під час відбування покарання та його безпечність для суспільства є різними речами. Порушення/непорушення режимних вимог не є показником рецидивної небезпечності особи (Детальніше: Mbanzoulou P."Dangeroussness" La "dangerosité" in Herzog-Evans М. Transnational Criminology Manual. – Nijmegen, "Wolf Legal Publishers", 2010, Volume I: рр. 109-12).

Безпечність у цьому випадку мала б визначатися через наявність перспектив для успішної реінтеграції у суспільство. У багатьох державах такий підхід відображається у тому, що від засуджених, які претендують на умовно-дострокове звільнення, вимагають написання «проекту реінтеграції», де він має зазначити, де збирається жити, як влаштовуватися на роботу, з ким підтримувати особисті зв’язки і т. ін. Саме на підставі цього проекту й вирішується питання про дострокове звільнення.

[3] J. Crijns Another inconvenient truth – The conditional release of Volkert van der Graaf http://leidenlawblog.nl/articles/another-inconvenient-truth-the-conditional-release-of-volkert-van-der-graaf

[4] Johnson A.K. Foreign Prisoners in European Penitentiary Institutions, National Sweden Report, Kriminalvarden, 2007, p. 2.

[5] Bauwens A., Robert L., Snacken S. Conditional release in Belgium: how reforms have impacted recall // European Journal of Probation, Vol 4, No.1, 2012, p. 21.

[6] Ambroz M., Sugman K. Conditional Release (Parole) in Slovenia : Possible Solutions // The Prison Law Journal, 2011, 91 :467, p.481-82.

[7] Ambroz M., Sugman K. Conditional Release (Parole) in Slovenia : Possible Solutions // The Prison Law Journal, 2011, 91 :467, p. 473.

[8] Palmer J.W. Constitutional Rights of Prisoners, 9th ed., Elsevier, 2010, p. 782.

[9] Chen H. Chapter 35: Getting Out Early: Conditional & Early Release // Columbia Human Rights Law Review, 9th Ed., 2011, p. 965

[10] Chen H. Chapter 35: Getting Out Early: Conditional & Early Release // Columbia Human Rights Law Review, 9th Ed., 2011, p. 961

[11] Naylor B., Schmidt J. Do prisoners have a Right to Fairness before the Parole Board // Sydney Law Review, 2010, Vol. 32: 437, 439-44

[12] Padfield N., Maruna S. The revolving door at the prison gate: Exploring the dramatic increase in recalls to prison Criminology & Criminal Justice, 2006, Vol : 6 (329), p. 331.

[13] Herzog-Evans, M., «Application des peines: la pre´tendue « bonne partie » de la loi pénitentiaire», Actualité juridique pénal, 2009, 483-490.

 

Погляд

29.05.2014 | Наталка Ковальчук

Качка «по-московськи» як головна страва імперського меню

   

«Україна програла (чи програє) інформаційну війну Росії», – немає, мабуть, такого дня, щоб ми не почули цієї тези. Однак, чи настільки все однозначно?

Будь-яке протистояння передбачає дві сторони конфлікту. Але з українського боку ніякого протистояння щодо Росії чи будь-якої іншої держави не було. Українські мас-медіа останні років двадцять більшою чи меншою мірою займалися проблемами у власній країні, яких мали та й нині маємо доволі.

Тож наразі тільки з московського краю летіли до України різноманітні інформаційні «качки». 

З іншого боку, дискусію можна вести тоді, коли в ній використовуються розумні доводи. Про ті ж «зразки» російської пропаганди, якими закидали і закидають Україну, з точки зору здорового глузду можна сказати, що найчастіше робляться вони за принципом: «Глупость – это не отсутствие ума. Это такой ум». Однак навряд це так. Певно, все-таки є в цьому якийсь розрахунок.

Про деякі асоціації з цього приводу – далі.

«Русалка на ветвях сидит…»

Очевидно, що російські медійні «кухні», на котрих запікаються «смажені качки» про Україну і для України, використовують той психологічний момент, що люди, як правило, обману вірять частіше, ніж правді. Не становить секрету і той факт, що на пострадянському просторі населення, виховане в дусі радянської пропаганди, схильне довіряти ЗМІ, не надто аналізуючи те, що вони насправді подають.

«Вуха» радянської пропаганди «вилазять» з російського інформаційного простору не тільки щодо України.

Ось, наприклад, повідомлення на https://www.youtube.com про те,   як німецький канал  ZDF спіймав російських журналістів на брехні. Аби «достукатися» до сумління колег, німецькі журналісти навіть заговорили російською мовою.

Та неправди щодо України в рази більше. І на ній російських журналістів «ловлять» все частіше.

От тільки навіть виправдання щодо «ляпів» теж звучать цілком в дусі радянського часу. Достатньо лише згадати, пояснення про те, що скандальне відео з Кавказу, яке в кисельовській програмі видали за сюжет з України, з'явилося в ефірі через помилку «німф-монтажниць». http://news.liga.net

Зовсім як у радянські часи журналісти-початківці помилку в газеті пояснювали тим, що друкарка Марія Іванівна неправильно віддрукувала текст. Схоже, що в сусідній країні якісь «німфи» взагалі суттєво впливають і на журналістку, і на політику, і багато на що.

Врешті, може, й дивуватися цьому нічого? Недарма ж великий поет Росії Олександр Пушкін написав:

 

Там чудеса: там леший бродит,

Русалка на ветвях сидит

 

Сказано так давно, а – на віки…

Наркоми чи наркомани?

Недавно російська інформагенція повідомила, що «наркоманів у Кремлі вдвічі більше, ніж у середньому по Росії» – за http://life.pravda.com.ua .

Ну, нічого нового в цьому немає. Ще за радянського часу у безкінечному циклі шкільних анекдотів про Вовочку побутувала байка, в якій цей популярний в народі хлопчик, як завжди, обмовився і на уроці історії сказав, що Радянським Союзом керували «наркомани з Кремля». Очевидно, хлопчик виріс?

Втім, насправді йдеться не про жарт. Матеріал стосувався Криму. А відтак стає зрозумілим, що це ще один камінець, нехай і опосередкований, для дискредитації України і її суспільства. Адже, як заявлялося у повідомленні, котре швидко зникло з мережі, Росії доведеться вирішувати і цю проблему.

А от чи вирішить? Мабуть, найбільш доречною на це запитання буде відповідь за http://prozavisimost.ru/narkomaniya/narkomaniya-v-rossii.html, де сказано (цитата мовою оригіналу):

«После преступности, наркомания является второй по важности проблемой нашей в стране». (Росії, авт.)

Є інші відповіді. На початку 2005 року Управління ООН по наркотиках і злочинності випустило чергову «Всесвітню доповідь про наркотики» за період з 2000 до 2004 року, де зазначається, що Росія, очевидно, є найбільшим ринком героїну в Європі. ( http://ru.wikipedia.org )

А за http://ria.ru – поширення наркоманії в Росії за десять років (на період 2010) відбувалося загрозливими темпами і число наркозалежних громадян в країні виросло на 60%.

Крім того, практично всі ці джерела говорять і про приховану наркоманію. Отож навряд російська наркоманія далеко «втекла» від української. До того ж, думається у сусідній державі, яка претендує на роль великого міжнародного гравця, непривабливу статистику можуть й приховувати. Тоді як в Україні робити це немає смислу. Тож, може, кримські показники – лише наслідок більш ретельної української статистики?  

Крим – не Рим

Недавно «спеклася» ще одна свіжа «новина», спрямована проти України. Кримська верхівка поскаржилася московському господарю на Україну за зрив курортного сезону.( http://biz.liga.net )

Туристи, на думку самопроголошених керівників півострова,   не можуть потрапити до Криму тільки через неготовність до цього української залізниці, яка раніше забезпечувала притік 80% відпочиваючих.

Очевидно, на погляд нинішнього кримського начальства, зовсім не відлякують туристів «зелені чоловічки» зі зброєю в руках. А про недавні приниження і знущання над українцями, які завжди й складали основний притік відпочивальників на півострові, тут, очевидно взагалі забули.

Цілком не таємно

Ніякого секрету не становить те, на якій  кухні «пишеться меню» для російських мас-медіа, як і те, що російські ЗМІ мають чітке табу на висвітлення тих негараздів, які є в самій Росії. Про це пишуть, наприклад, на http://www.newtimes.ru

Завдання дискредитувати Україну для журналістів сусідньої держави виконувати набагато простіше, і, мабуть, ситніше, ніж зачіпати свої власні проблеми.  

Та, народна мудрість недаремно говорить, що запопадливість до добра не доводить. Очевидно, саме через бажання якомога краще «вислужитися» у інформаційний простір з Росії стосовно  нашої країни потрапляє такий медіапродукт, котрий, як кажуть, у жодні ворота не лізе. За прикладами далеко ходити не треба. Достатнього хоча б того «казусу», що стався з висвітленням українських виборів.

Службі безпеки України вдалося вчасно виявити і знешкодити вірус, який мав вивести на сайт Центрвиборчкому картинку з неправдивими даними про результи виборів. Та на російському каналі однак показали цей, раніше «заготовлений», неправдивий сюжет. (http://www.newtimes.ru)

Що ж, з приводу російських журналістів, які несуть цю пропаганду в маси, можна сказати хіба що словами  героя відомого твору  Михайла Булгакова:

 – Мне вас искренне жаль, но нельзя же так с первым встречным только из-за служебного положения…

Погляд

11.06.2014 | Наталка Ковальчук

Заборонити не можна помилувати, або як здолати тінь «кремлівської стіни»?

   

Депутати Львівської обласної ради проголосували за звернення до генерального прокурора України про вжиття заходів щодо заборони на території України Комуністичної партії України. http://www.gazeta.lviv.ua

Питання про заборону цієї політичної сили в Україні виникає практично з початку здобуття нашою державою незалежності, але належний розділовий знак у тезі: «Заборонити не можна помилувати», - так і не було поставлено. За більш як два десятиліття…

 

Заборона без заборони

 

«Про заборону діяльності Компартії України» - така назва  Указу Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року. http://zakon2.rada.gov.ua

Цей документ, мабуть, був єдиною рішучою спробою зупинити вплив комуністичної ідеології на Україну. Тим більше й прийнято його було за цілком вагомих підстав – Комуністична партії України підтримала спробу державного перевороту в серпні 1991 року.

Та минуло десять років і за рішенням Конституційного суду від  27.12.2001 цей документ втратив чинність.

Відтоді тоталітарна ідеологія, породжена прибічниками комунізму, так і продовжує нависати над нашим суспільством, маскуючись і видозмінюючись, але постійно загрожуючи самій нашій незалежності.

Це підтвердили і події останнього часу. І тоді коли Верховною Радою приймалися диктаторські закони  (від 16 лютого 2014 року), коли дехто з тих,   кому народ довірив управління державою, вдалися до підтримки сепаратизму і тероризму в Україні.

Мабуть, невипадково кажуть, що відповіді на питання сьогодення треба шукати у минулому. То повернімося хоча б у не такі далекі, як здається,   90-і роки минулого століття. Саме тоді Україна, ставши незалежною, почала будувати демократичне суспільство, формувати нову національну еліту. У суспільства були очікування, що країна швидко і впевнено вийде на новий шлях розвитку. Та дорога виявилася не такою простою.

Вчитаймося у ці рядки (цитата мовою оригіналу):

«Образовалось бюрократическое болото, где нельзя добиться ответа на депутатский запрос, достучаться до должностного лица, где самозароджаются бесконечные чиновничьи инстанции, плетутся запутанные интриги, где исчезают документы, а государственная информация, действительно секретные сведения утекают, как вода из решета, где взяточничество перекрыло брежневский размах». 

Це невеличний витяг з публікації в журналі «Огонек» №29-30 за 1992 рік (В. Кардин, «Кто там, за кремлевской стеной?»). Та попри назву, публікація стосувалася  як тодішньої Росії, так і України.

Минуло чимало літ, а написане ніби про наш сьогоднішній день.

Бо, ми, на жаль, так і не змогли до дна «осушити» того бюрократичного болота, яке нам залишили застійні брежнєвські часи. Ті, кого вчора називали «партократами» дуже швидко одягли маски «демократів». А «бюрократичне болото»  почасти стало, мабуть, ще й в’язкішим.

Чи можна у такій ситуації очікувати на належну оцінку  комуністичній ідеології, її злочинам проти України, на те, що заборона політичної сили, яка сповідує цю ідеологію, стане доконаним фактом?

 

Злочини, що залишаються без кари

 

Так, тінь «кремлівської стіни», що й досі певною мірою нависає над нами, за всяку ціну намагається приховати злочини комунізму проти українців. Наприклад, хоча б у доступі до тих баз даних, що дають можливість більш повною мірою вивчити і систематизувати їх.

В Україні на законодавчому рівні вирішене питання про доступ до архівних документів, особливо тих, де йдеться про протиправні факти у галузі прав людини. І, як стверджують фахівці, наша країна відноситься до тих небагатьох пострадянських держав, де активно відкриваються ці архівні документи.

Та не завжди.

Знайомий журналіст розповідав як у обласному архіві йому вчинили справжній допит, коли звернувся туди, аби познайомитися з матеріалами періоду 40-х років минулого століття.

Необхідні для  написання історичної розвідки матеріали йому все ж дали, але, як зізнався,   неприємний осад залишився, ніби робив щось протизаконне. Врешті вирішив, що йому просто трапилася надто вже доскіпливий працівник архівної установи.

Насправді все набагато складніше. Відповідь на те, чому в Україні у останні 2-3 роки ускладнився доступ до архівних документів радянської пори є цілком конкретною.

Російська Федерація, де  доступ до архівів обмежено навіть дослідникам історії, виступила ініціатором підписання між країнами – колишніми республіками СРСР – угоди про заборону самостійно приймати рішення про розсекречування інформації, яка «зачіпає інтереси» інших країн-учасників.

В Україні робота експертів щодо цієї угоди почалася з приходом до влади Президента Януковича, а основний текст угоди було погоджено на засіданні Ради Міністрів закордонних справ СНД у Києві 2011 року.

Открытые» архивы. Владимир Вьятрович. http://gazeta.zn.ua )

Україна  ніби то цей документ так і не підписала. Хочеться сподіватися, що й не підпише. А доступ до відомостей про злочини комуністичного режиму проти України і українців стане настільки вільним, що жоден архівний працівник навіть не насмілиться підозріло запитати:

А для чого це вам потрібно?

 

Голоси з минулого

 

Чи буде заборонено на території України Комуністичну партію? Офіційна відповідь на це питання лежить у площині права.

Та за моральними і людськими законами ми маємо зробити все, щоб наше суспільство якомога більше дізнавалося, що насправді несе для України комуністична ідеологія. А тому варто якомога частіше звертатися до свідчень минулого. До тих голосів, які розповідають про все з точки зору очевидців нашого минулого (далі - цитати мовою оригіналу):

 

З щоденника   Доненка Данила Васильовича, київського професора

 

«25 декабря 1929 г.

 Когда-нибудь история скажет: «Было время полного бессилия, было время, когда украинцы спали тяжелым сном. Веками выкованная рабская психология дала себя знать, этим воспользовались и снимали с украинца все, что можно было; ему было чрезвычайно холодно, но он терпел. Изо рта у него забирали пищу, а он только облизывался и молчал».

«Народы жили, развивались, имели свои достижения и радости, а украинцев утешали словами: «Никогда Украина не имела столько прав для развития своей культуры и своего хозяйства, только соввласть дала ей это, и только при соввласти возможно существование украинского государства». Очень благодарны.

Украина не просит у кого-либо подачки и не просила. Украине никто не давал прав – она их имеет, об условиях говорить не нужно. Провались такая Украина, я не признаю такой Украины, которая является убежищем для тех, кто смеется над украинцами и питает к ним лишь одну ненависть».

http://www.reabit.org.ua  

 

З листа київського робітника П.В. Смирнова

 

«Тов. Сталин, ... на селе несчастье, люди голодают, лошади дохнут и уже люди начали с голоду умирать, зерна нет даже на 50% на площадь сева, в общем полное разорение. Я два дня тому приехал из села, я там своими глазами видел все несчастья, как через каждые 2-3 сажня по дороге лежат дохлые лошади и их крестьяне режут по куску и едят. Больно смотреть на тех несчастных детей и женщин, пропадающих с голоду, ожидающих, что с Москвы отец привезет одну-две буханки хлеба, ибо все едут в Москву, Ленинград, Минск за хлебом.

Тов. Сталин, у нас делается то, что делалось при царе – царь далеко, а бог высоко, но сейчас в тысячу раз большая беда. Те, кто информируют, получают хлеб и булку, в все это ясно, они имеют закрытые столовые РПК, РВК, а несчастные люди умирают с голоду». (газета “Станица», №34, 2007 г.).

 

Схожих фактів за «тінню кремлівської стіни» приховано ще дуже багато…

 

 

 

Погляд

14.06.2014 | Игорь Соломадин

Паразиты сознания, или Кое-что об информационных войнах

   

Не знаю, как вам, друзья, а мне кажется, что многих специалистов наших СМИ вообще никто никогда не учил, как работать в условиях информационной войны. Заметьте, я сейчас говорю не о том, как вести пропаганду, а наоборот – как защищать себя и своих читателей-слушателей-зрителей от суггестивного пропагандистского воздействия. 

Меня буквально колбасит, когда чуть ли не все наши СМИ, освещая борьбу с терроризмом и сепаратизмом, бесконечно используют слово «Восток», «война на Востоке Украины» . Я считаю, что это есть ни что иное, как показатель того, что наживка российской пропаганды проглочена – т.е. желаемое ими – война на Востоке Украины – выдается за действительное! 

Дело доходит до бессмыслицы – «Беженцы с Востока поселены в Харьковской и Сумской области» – что-то вроде этого. И никто не замечает абсурда подобных заявлений. Очевидно, что нет «войны на Востоке Украины», есть борьба с терроризмом на Донбассе, в двух областях – Донецкой и Луганской, причем, даже не на всей территории этих областей бесчинствуют террористы. Но кому-то очень хочется, что краткий текстбы пылал весь Восток, вот и твердят о «войне на Востоке Украины».

Меня тоже никто не учил о том, как нужно вести информационные войны. Но я точно знаю из личного общения со специалистами по радиовещанию на «страны вероятного противника», теми, кто работал на радио еще в не столь далекие советские времена, что есть такой простой способ измерения эффективности пропаганды – вбрасывается некий термин, а затем отслеживается частотность его употребления в информационной среде противника. Эту методу применяли и «вражеские голоса», вещавшие на СССР.

Например, вбрасывается словечко типа «диссидент», которое до того широко ни в обыденной речи, ни в СМИ широко не употреблялось. Через некоторое время слово «диссидент» мелькает чуть ли не в передовицах «Известий» и «Правды» – ОК, дело сделано! Я привел этот простой пример просто для того, чтобы показать, как это работает.

Можете теперь сами подумать об употреблении таких терминов, как «ополченцы», «повстанцы», «самооборона Донбасса» и т.д. и т.п. Кстати, обратите внимание, что российская пропаганда, как и так всем известно, активно использует слова «хунта», «фашисты», «бандеровцы», «война с собственным народом», бесконечно раздувает роль «Правого сектора», как страшной карающей русскоязычных граждан силы ... – и это очень даже эффективно действует, как средство манипуляции сознанием! Видно, что в российских СМИ работают более квалифицированные в деле пропаганды сотрудники, что, конечно, не удивительно.

Однако, я говорю не о том, как нужно усилить нашу пропаганду. «Пропаганда – оружие тоталитаризма, информация – оружие свободы. Пропаганде нужно противопоставлять правдивую информацию», – цитирую слова известного российского диссидента и правозащитника Александра Подрабинека из его выступления на форуме «Мыслить с Украиной». Я о другом – о том, чтобы четко говорить и называть вещи своими именами – это, кстати, одна из главных задач европейских интеллектуалов.
И наших СМИ, добавлю я, поскольку так уж случилось, что именно Украина оказалась в эпицентре ожесточенной борьбы за демократические европейские ценности.

Кто-то скажет, что, мол, за ерунда? Это ведь только слова... Но слова формируют сознание людей, и, стало быть, оптику восприятия, механизм оценивания текущих событий. Сознание, в свою очередь, определяет выбор моделей поведения.

 Возможно, все это я зря пишу. Но, может, все-таки, кто-то из медиа-магов услышит и примет к сведению?

Бюлетень "Права Людини", 2014, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори