пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201423
№23
2014

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

15.08.2014 | Володимир Яворський

Президент повинен застосувати вето на антиконституційний закон про право прокурорів надавати санкцію на обшук, затримання, прослуховування та інші слідчі дії

   

12 серпня парламент ухвалив закон «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції»[1].

Цим законом передбачено, що «на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені Законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених статтями 163-164, 234-235, 247-248 цього Кодексу, а також повноважень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260-263-1, 294, 348-349, 377-379, 437-444 Кримінального кодексу України, ці повноваження виконує відповідний прокурор».

Тобто, наприклад, у районі проведення АТО прокурори будуть розглядати клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів (статті 163-164 КПК), надавати дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи (статті 234-235 КПК), розглядати клопотання про надання дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової) дії (статті 247-248 КПК.

Однак, наділення прокурорів такими широкими функціями суперечить Конституції України, Європейській конвенції з прав людини, грубо порушує стандарти прав людини та є неприпустимим в демократичній країні.

Статтею 29 Конституції України визначено: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою».

Статтею 30 Конституції встановлено, що «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду».

Статтею 31 Конституції визначено: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» .

З цього чітко випливає, що лише суд уповноважений давати санкції як на затримання, так і на проведення слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій, пов’язаних з тимчасовим обмеженням прав людини. У невідкладних випадках (зокрема, при рятуванні життя людей) допускається проникнення до житла, проведення в них обшуку і огляду без судового дозволу, але з невідкладним після здійснення таких дій зверненням до слідчого судді щодо їх санкціонування.

Стаття 64 Конституції передбачає можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, при цьому права, передбачені, зокрема, статтею 29 Конституції, тобто, на свободу та особисту недоторканність, не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану. До того ж, в Законі, всупереч положенню частини другої статті 64 Конституції, не встановлені строки дії обмежень прав і свобод, питання про застосування яких за відсутності воєнного або надзвичайного стану розглядаються слідчим суддею відповідно до статей 163-164, 234-235, 247-248 КПК України. Тому цей закон грубо порушує низку положень Конституції України та основоположні засади кримінального судочинства.

Крім того, відповідно до вимог Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й практики Європейського суду з прав людини, будь-яке затримання, проведення обшуку чи інша слідча дія, що втручається в право людини, повинні проводитися виключно за санкцією незалежного органу – як правило, суду.

Такі ж вимоги визначені й Міжнародним пактом ООН про громадянські та політичні права 1966 року.

Відповідно до цих міжнародних договорів відхилення від дотримання цих стандартів може відбуватися під час війни чи інших надзвичайних обставин. Однак, для цього необхідно повідомити Секретаря Ради Європи про те, що Україна тимчасово обмежує ті чи інші права людини. При цьому цей захід має бути вимушений, він може впроваджуватися на короткий чітко визначений строк. Це ніяк не стосуються випадку України, оскільки обґрунтування цього закону засновано на тому, що суди просто не виконують своїх функцій. Держава не може перекладати проблеми функціонування своїх органів влади на плечі людини, обмежуючи її права та свободи. Зазначимо, що за всю історію Ради Європи ще жодна країна не обмежувала дію тих чи інших прав людини на своїй території, що показує, наскільки екстраординарними є подібні заходи для міжнародного співтовариства.

Прокуратура є органом обвинувачення, її функція полягає в організації розслідування злочинів та представленні обвинувачення в суді. Механізм санкціонування судом найбільш суворих обмежень прав людини в процесі кримінального переслідування створений спеціально для того, щоби убезпечити органи слідства та прокуратури від зловживання своїми можливостями та необґрунтованого обмеження прав людини. Ці зміни до законодавства знищують цей механізм контролю.

Цей закон порушує базові гарантії дотримання прав людини, що існують в Європі багато століть і за жодних обставин не піддавалися сумніву, й повертає країну в радянські часи, коли ці санкції надавала прокуратура.

З очевидністю можна стверджувати, що зібрані за такою процедурою докази є незаконними і не можуть бути використані для засудження особи. Тобто, впровадження такої процедури призведе до того, що суд повинен буде визнати зібрані докази неприйнятними, оскільки вони зібрані з порушенням стандартів прав людини. Якщо це не зробить український суд, то з величезною ймовірністю це доведеться зробити після констатації цих очевидних порушень Європейським судом з прав людини. Тому це призведе до звільнення обвинувачених осіб і уникнення ними покарання.

Навіть аналізуючи європейську практику боротьби з тероризмом, ми не знайдемо таких широких повноважень прокурора. Завжди усі дії органів розслідування, в тому числі прокуратури, контролюються судом.

Відсутність контролю завжди призводить до перевищення влади та надмірного використання повноважень органами слідства, що має наслідком масові порушення прав людини.

Дивно бачити серед аргументів прийняття цього закону констатацію того факту, що судді Луганської області відмовляються виконувати свої обов’язки. У пояснювальній записці стверджується: «Апеляційний суд Луганської області не користується можливістю, передбаченою ч. 3 ст. 318 КПК України в частині права проведення окремих процесуальних дій поза межами приміщення суду. А така можливість існує, тому що вказані засідання можливо проводити у спеціально обладнаних приміщеннях-залах судових засідань тих судів, які розташовані на території підконтрольній державної влади. Такою можливістю користуються Луганська обласна державна адміністрація, ГУМВСУ, УСБУ та прокуратура Луганської області». Очевидно, що суддя, котрий не виконує свої функції, особливо в такий важливий для країни момент, не може обіймати свою посаду. Замість того, щоби вирішувати проблеми функціонування судів, держава хоче піти спрощеним шляхом масового порушення прав людини. За такою логікою можна наділити прокурорів і правом виносити вироки, оскільки суди відмовляються працювати.

Окремою проблемою є те, що район проведення антитерористичної операції в Україні на сьогодні чітко не визначений. З огляду на це нікому не зрозуміло, на якій конкретно території може застосовуватися встановлений особливий порядок досудового розслідування. Така невизначеність ще більше сприяє масовим порушенням прав людини.

Підсумовуючи, ми вважаємо, що Президент має скористатися своїм правом вето щодо цього закону з метою захисту прав людини та Конституції України з пропозицією відхилити його. У свою чергу, слід вжити негайних заходів до суддів, що не виконують покладені на них законом функції.

 

[1] Проект закону № 4311а від 21.07.2014 року «Проект Закону про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції», поданий народним депутатом Г. Москалем.

 

 

 

Тероризм

26.08.2014 | Сергій Григор’єв

Терористи з «ДНР» запровадили «смертну кару»

   

Самопроголошена «Донецька народна республіка» прийняла свій «Кримінальний кодекс», що передбачає смертну кару, – повідомило Інтернет-видання «Остров» з посиланням на «прес-центр» терористів.

17 серпня 2014 р. відбулося перше засідання «президії ради міністрів ДНР». На ньому члени «президії» прийняли 2 постанови: «Про затвердження «Положення про військові суди Донецької Народної Республіки» та «Про затвердження Кримінального кодексу Донецької Народної Республіки».

Що стосується розробки «Кримінального кодексу ДНР», то за основу була взята нормативна база Російської Федерації. «Кримінальний кодекс» передбачає смертну кару за особливо тяжкі злочини, включаючи зраду, грабежі та шпигунство.

«Перший віце-прем’єр» самопроголошеної «ДНР» Володимир Антюфеєв заявив, що введення смертної кари – це «не помста, а вища ступінь соціального захисту».

І вже 22 серпня речник Інформаційно-аналітичного центру РНБО України повідав, що бойовики з групи сепаратистів захопили пенітенціарну установу в Донецьку, і погрожували стратити всіх засуджених до довічного ув’язнення, а інших змушували вступати у свої ряди.

Вочевидь, це й було першим проявом «вищого ступеню соціального захисту», проголошеного «ДНР».

З цього приводу правозахисна організація Amnesty International виступила з заявою, в якій зазначила, що збройне угрупування, що називає себе «Донецькою Народною Республікою», повинне відмовитись від здійснення «страт», за якими стоять погрози сепаратистів вбити засуджених до довічного ув’язнення.

«Вбивство ув’язнених суворо заборонено відповідно до Женевських конвенцій, яких всі сторони повинні дотримуватися в період конфлікту», – підкреслив заступник директора програми Amnesty International по Європі та Центральній Азії Денис Кривошеєв.

Утім, сподіватися на дотримання терористами норм, що містяться у міжнародних угодах з прав людини, вочевидь, не доводиться.

Армія

24.08.2014 | Денис Кобзін

Про батальйони

   

Чому про батальйони? Тому, що це саме те, що є на вістрі нашого сьогодення, де вирішується, що буде далі з нами і країною. Однак я закликаю не бути наївними і не думати, що все вирішується виключно в дуелі «наші – не наші» на полі бою. То всього лише зовнішня і, мабуть, найсвітліша і романтична сторона. Ми ще не раз побачимо приклади героїзму, самовідданості, патріотизму і взаємовиручки.

Але треба бути готовими й до зворотної сторони медалі.

1. Формування батальйонів сьогодні швидше нагадує хаотичний процес, ніж сплановане розгортання спеціальних сил. Повний список добровольчих загонів ще складається, а їх точне місце в ієрархії сил АТО і система підпорядкування, очевидно, не підлягають повному проясненню. З одного боку, це природно – ніхто не зупинятиме людей, що добровільно йдуть на війну і при цьому екіпірованих, а іноді й озброєних не за бюджетні кошти. З іншого боку – це перший дзвінок – формується, озброюється і отримує бойовий досвід сила, яка не потребує схвалення, погодження і, відповідно, не підлягає контролю.

2. Наступний пункт, який повинен сьогодні обговорюватися, – відбір і бойова підготовка. Відсів практично відсутній, а сам курс підготовки вкрай скорочений. Це означає, що в загони потрапляють люди з різними мотивами, психікою, звичками і поведінкою, що неминуче вилізе на поверхню через деякий час. Справжній відбір, тривалу підготовку і напрацювання командної роботи проводили хіба що активісти правих організацій на своїх «вишколах». Але й у них є маса прогалин, пов’язаних з банальною неможливістю дістати інструкторів та матеріальну базу по деяких напрямках. Все це, на жаль, відразу ж відбивається в статистиці втрат пораненими і вбитими.

3. Підготовка та дотримання процедур в таких сферах як проведення арештів, затримань і проведення допитів. Навіть при тих драконівських законах і поправках, які прийняла Верховна Рада, ліквідуючи будь-які права людини в зоні АТО, необхідність такої підготовки залишилася. Людина, яка позбавляє іншого свободи, повинна робити це згідно з правилами, процедурами; знати, чому вона це робить і для чого. Це означає, що вона це робить не з примхи, а виходячи з обставин, що її дії фіксуються і узгоджені. Уміння вести допит необхідне для того, щоб використовувати психологію для отримання даних, а не тортури. У нашій країні і без того занадто багато незаконних затримань, які ведуть до незаконного насильства, приниження, і зона, де знаходяться добровольці – не місце, щоб додатково культивувати цей підхід. Все це потім прийде із зони АТО в мирне життя в найпотворніших формах.

4. «Вам легко міркувати, сидячи на дивані, а там, коли твої друзі гинуть, багато людей переступають межу». Це найпоширеніший аргумент, спрямований на те, щоб виправдати багато незаконних дій. Дійсно, війна – гарне пояснення. Настільки універсальне, що ним, здавалося б, можна пояснити все. Але є й інша правда. Правда цивілізованого світу. Якщо це війна, то на війні теж є правила. Женевська конвенція, Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод і ще добра сотня документів, гарантують, що людина захищена від катувань, що полонений може отримати медичну допомогу та багато іншого. Це правила, які з’явилися після жахів Другої світової і які дозволяють нам залишатися людьми.

5. Однак на війні насильство неминуче. Питання тільки в тому, коли воно перестає бути законним і перетворюється на злочин. У нас мало інформації про те, що відбувається в зоні збройного конфлікту і не набагато більше про те, як йдуть справи на звільнених територіях. Але навіть ця уривкова інформація лякає. Невиправдане насильство, насильство проти беззахисних, заради куражу або помсти, і навіть насильство щодо своїх же, присутні. Масштаби невідомі, але це явище швидко розростається в обставинах, коли стрес і відсутність контролю сходяться в одній точці. Якщо це триватиме – ми отримаємо страшні історії, які ляжуть чорною плямою на нову Україну.

6. Контроль. Це ключовий, хоча і не єдиний фактор, який визначає те, ким стануть добровольці. Який інститут сьогодні в змозі взяти під контроль дисципліну в батальйонах? Як зробити, щоб з розрізнених загонів вони стали єдиною силою в строю з МВС і армією? Як домогтися того, щоб правила були для всіх однаковими і незаперечними; щоб ті, хто несе порядок, закон і стабільність на палаючі землі, самі демонстрували його своїми вчинками? Ці питання, на жаль, залишаються відкритими. Єдине, що можна сказати з упевненістю: відновлена військова прокуратура зробити це не в змозі – у неї немає ні сил, ні ваги в очах добровольців, ні бажання працювати об’єктивно. Швидше за все, ми отримаємо кілька незначних показових справ і заяви, що «гнилі яблука» знайдені і викинуті з кошика.

7. Що буде з добровольцями після війни? На жаль, це питання турбує найбільше. Здавалося б, ми всі чекаємо, коли це закінчиться, щоб почати жити. Але слід пам’ятати, що яким би ти не пішов на війну, ти повернешся вже іншою людиною. А життя багато в чому залишиться таким же самим. Для деяких людей це стане серйозною психологічною проблемою і війна для них ще буде продовжуватися. Будуть люди, які бачитимуть країну по-військовому спрощено – «друг-ворог», і разом з усвідомленою незалежністю від слабких державних інститутів це породить проблеми. Вже зараз багато психологів самовіддано їдуть на передову, допомагаючи бійцям долати посттравматичний синдром. На жаль, цього мало – знадобляться програми допомоги та соціальні програми, щоб ті, хто воював, не відчували себе обдуреними, викинутими і непотрібними.

8. Що буде з батальйонами після війни? Небезпечною тенденцією також є те, що деякі батальйони або їх окремі групи можуть продовжити самостійне існування в мирному житті, роблячи його менш мирним. Звичайно, більшість добровольців повернуться справжніми героями, з радістю знімуть камуфляж і повернуться до сімей і роботі. Але не всі. Деякі батальйони вже почали оформлятися в самостійну силу, і цей процес продовжиться. Це може бути у формі організованої групи безстрашних ветеранів, «які все бачили», що будуть віддячувати могутнім спонсорам, які підтримували їх тривалий час (до речі, варто згадати, що організація «Оплот» формувалася саме таким чином з колишніх працівників силових структур та набирала соціальний капітал спортивними заходами і допомогою ветеранам МВС і сім’ям загиблих міліціонерів). Політики, що щедро спонсорували екіпіровку і постачання деяким батальйонам, також прийдуть «забрати борги» і будуть їх використовувати як важіль для своїх цілей. І, нарешті, не можна скидати з рахунків кримінальну складову, яка завжди присутня після бойових дій, коли в умілих руках з’являється зброя. Можна з точністю прогнозувати, що в найближчі 5 років професія інкасатора стане ще більш небезпечною.

9. Новин, як зазвичай, дві – хороша і погана. Гарна новина полягає в тому, що Україна розкрила найпотужніший потенціал самоорганізації, що дрімав до цього. З’ясувалося, що в країні є величезна кількість людей, які не хочуть і не будуть чекати того моменту, коли хтось прийде і наведе порядок, нагодує, одягне і захистить Батьківщину від ворога. Тепер ми робимо це самі. Погана новина полягає в тому, що монополія держави на застосування насильства, існуюча в будь-якій стабільній країні, може бути зруйнована. За відсутності контролю, єдиної об’єднуючої ідеї та наявності маси вогнепальної зброї на руках – формується заряд, який може бути використаний в політичних, економічних, релігійних чи особистих конфліктах. Тому нам треба пам’ятати, що темна сторона буде ставати все сильніше з кожним днем нашого однобокого простодушного захоплення, бездіяльності та бажання відкласти вирішення цих проблем на завтра.

Денис Кобзін, директор громадської організації «Харківський інститут соціальних досліджень»

За матеріалами інформаційного агентства «МедіаПорт», переклад ХПГ

Погляд

23.08.2014 | Наталка Ковальчук

«То пропікає душу Україна…»

   

Двадцять три роки тому над Україною розкрилося небо, і здійснилася мрія, яку століттями плекав наш народ, – на карті світу нарешті з'явилася молода незалежна держава Україна. Українці отримали право на свою правду і свою волю у власній оселі, у своїй країні.

Двадцять три роки… Це так мало з погляду вічності. Але достатньо багато у вимірі людського життя. За цей час кожен з нас проходить час від народження, від першого кроку по рідній землі, від першого слова -  до повноліття, до дорослої відповідальності за свої дії та вчинки.

Україна за 23 роки незалежності пройшла дуже важливу частину свого шляху. Тут народилося і виросло нове покоління, яке не знало комуністичного тоталітарного тиску.

Для цього вільного покоління  барви національного синьо-жовтого стягу уособлюють мирні кольори  синього неба і  стиглого хліба.

Україна  для  них – єдина і найкраща Батьківщина, з якою пов'язують своє власне майбутнє.

Так, як юна українка Ірина, котра написала у шкільному творі:

 «Я навчаюся у  десятому класі. Попереду – ціле життя, та невідомо,    якою дорогою поведе доля. Та для початку хочу якнайуспішніше закінчити школу, а потім - вибір майбутнього.

«Життя вимірюється тим, що людина встигла зробити й відчути», - твердить одна мудрість. Наша країна молода. Це значить, що нам творити майбутнє. Як хочеться довести всім, що українці сильні духом, розумні, працьовиті, талановиті.

А що я повинна зробити в першу чергу для своєї країни? Першочергових справ дуже багато. Але точно знаю, що повинна направити всю свою енергію, можливості, знання і досвід на творчі, а не руйнівні цілі…»

Так, за двадцять три роки незалежності  в Україні виросло нове покоління. І воно  – вільне і відкрите світу. Має можливість пізнавати інші країни, долучатися до вивчення звичаїв і традицій інших народів.

А ще розповідати світові про свою Україну, її красу і неповторність.

Хоча б так зробила це українська школярка Марія, перебуваючи в США за програмою майбутніх лідерів FLEX:

«Мене охопило таке рідне відчуття, коли побачила біля дому, у якому жила,   чорнобривці. Я потім насіяла у квітнику ще й соняшників. У Техасі тепліше, ніж у нас, тому вони дуже швидко піднялися і зацвіли. Тепер фотографія з цими сонячними квітками нагадує про перебування у Америці. А там, далеко від дому, вони були для мене, ніби частинка Батьківщини».

Справді, для більшості з нас, символи України асоціюються також з яскравими соняшниками, червоними кетягами калини, різнобарвними мальвами. З такою мирною красою…

Але минуло двадцять три роки, і вогненні залпи чужої зброї сьогодні розколюють синє небо України, спопеляють нашу землю, спалюючи поля золотого хліба, який сіяли заради миру, а не заради війни.

Та доля, яка вишивається на українських рушниках червоними і чорними нитками, сьогодні принесла надто багато темного кольору в наше життя.

Але навіть на цій чорній смузі ми думаємо про Небо. І тому тих, хто поліг відстоюючи незалежність нашої держави, її європейський вибір на Майдані, назвали «Небесною сотнею». А війна, що триває  на Сході України, вписує, на жаль, нові й нові імена у легіон «Небесної гвардії».

Чому така гірка в нас доля, що за незалежність своєї країни гинуло і гине її молоде найкраще покоління? І так було завжди.

Ще й століття не минуло, як написані слова:

На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

А сьогодні знову саме український цвіт рясно росить рідну землю власною кров’ю, залишаючи сиротами малолітніх дітей і немолодих батьків.

У списку «Небесної сотні» зазначено: «студент», «вчився в університеті», і навіть «на момент вбивства неповнолітній». Так, на Майдані, на вулиці Інститутській, до яких від Аскольдової могили неквапним кроком можна дійти за 10-15 хвилин, поліг справжній цвіт нації – викладачі вузів і шкільні вчителі, художники і театральні працівники, спортсмени, підприємці… Власне,  ті мислячі люди, без яких неможливий духовний, культурний, економічний розвиток суспільства. Більшості з них було від 19-20 до 30-35 років.

У списку «Небесної гвардії», під яким, на жаль, не підведено риску, теж український цвіт. І тут у графі з датою народжень зазначено: 1991 рік, 1992, 1995-й.

Так, і на Аскольдовій могилі – український цвіт. І на вулиці Інститутській... І у вогні війни на Донеччині і Луганщині…

На захист молодої української незалежності першим стало якраз те нове покоління, яке вже росло або народилося у вільній країні.

І тим, з них, хто навічно вписаний до «Небесної сотні», до «Небесної гвардії», вже не судилося зустріти двадцять третій день народження своєї Батьківщини. Як і всі наступні.

 І це, мабуть, саме про них сказано: «Україна пропікає душу». Пропікає настільки, що за неї, за її краще майбутнє не жаль віддати життя.

Незалежній Україні сьогодні двадцять три роки. Так мало з погляду вічності. І так багато для кожного, кому небайдуже її майбутнє.

 

Жертви політичних репресій

20.08.2014 | Игорь Соломадин

Общеевропейский День памяти жертв всех тоталитарных и авторитарных режимов

   

Мы привыкли отмечать 23-е августа как День освобождения Харькова, как День города.

Но этот день еще знаменателен и тем, что с 2009 года по инициативе Европейского парламента он отмечается как Общеевропейский День памяти жертв всех тоталитарных и авторитарных режимов.

23-е августа выбрано не случайно – именно в этот день был подписан печально известный пакт Молотова-Риббентропа, фактически, соглашение между Сталиным и Гитлером, разделившее Европу на две сферы интересов с помощью секретных протоколов.

Мы с активистами «Молодежной правозащитной группы – Харьков» – Викторией Бабий, Светланой Рыжиковой, с нашими друзьями и коллегами, вот уже несколько лет подряд приходим 19 мая, в День Памяти жертв политических репрессий, и 23 августа в День Памяти жертв тоталитарных режимов, в Парк Памяти (Академика Павлова 131), где покоится 7 тысяч жертв, расстрелянных в застенках Харьковского НКВД на улице Чернышевского в 1937-38 годах. Место захоронения обозначено памятным камнем, на котором написано, что здесь будет установлен памятник. Надпись сделана в 1990 году...

Неподалеку от памятного знака находятся два креста. Под ними покоятся останки жертв Голодомора 1932-33 годов. Там похоронены и дети, которые умерли от голода в рабочих бараках, находившихся в районе улицы Ивана Камышева.

Активисты МПГ ухаживают за этим местом, привлекают к помощи и городские коммунальные службы.

История этого места началась в самом начале 30-х годов, рассказывает Светлана Рыжикова, территория тогда принадлежала Главному Управлению НКВД по Харьковской области и была огорожена бетонным забором. Она использовалась частично для захоронения расстрелянных кулаков и крестьян, участвовавших в крестьянских бунтах периода коллективизации.

1 августа 1933 года по решению коммунального отдела Харьковского горсовета Еврейской общине города выделили место для кладбища по ул. Конюшенной, ныне Академика Павлова.

До 1937 года захороненных насчитывалось сотни. Летом же 1937 года в начале массового террора туда стали свозить тела расстрелянных «врагов народа», бывало по сотне каждый день. Захоронение расстрелянных продолжалось до марта 1938 года, когда переполненное кладбище было уже не в состоянии принимать тела жертв. С тех пор хоронить стали в 6-ом квартале в Лесопарке, там сейчас находится Мемориал жертвам тоталитарных репрессий.

Также здесь ещё расположены могилы жертв Голодомора. Первая могила – захоронения детей погибших от голода. Совсем рядом, на улице Камышева, были Салтовские рабочие бараки, в одном из них собирались беспризорные дети и взрослые, которые, пытаясь выжить, пришли в город. Поскольку это место, принадлежавшее НКВД, было ближе всего, то трупы умерших от голода детей свозили именно сюда.

Вторая могила – это перезахоронение из парка Артёма. Останки жертв были обнаружены во время строительных работ в парке. Раньше на месте парка было Кирилло-Мефодиевское кладбище, которое также использовалось как место захоронения жертв Голодомора: людей хоронили в проходах между могил и на всех свободных участках. В том же 1933 году 19 августа было принято постановление президиума харьковского горсовета об организации парков по Харькову, и Кирилло-Мефодиевское кладбище в срочном порядке было преобразовано в Парк. Вот эти останки в нём и были найдены и перезахоронены на том месте, где мы сейчас с вами находимся. Всего же в нашем городе уничтожено за годы сталинизма приблизительно 17 тысяч людей – жертв политических репрессий.

Нацистами расстреляно в Дробицком яру около 16 – 20 тысяч євреев. Жертв Голодомора 1932-33 р.р. в Харькове и Харьковской области по оценкам специалистов насчитывается до 250 тысяч человек

Места крупнейших захоронений жертв массовых репрессий сталинизма и нацизма

Парк Памяти (бывший Комсомольский парк) почти 7 тысяч жертв.

6 квартал Лесопарковой зоны  (возле Пятихаток) – более 10 тысяч.

Дробицкий яр – около 20 тысяч.

Имена более 2 тысяч жертв до сих пор неизвестны.

XIV сессией Харьковского горсовета 4 июля 2007 года было принято решение о переименовании Комсомольского парка в Парк памяти. Горсовет решил присвоить этой территории статус мемориального парка и построить мемориал, посвящённый памяти жертв трагических событий в истории украинского народа. Однако, до сих пор мемориал так и не построен…

После войны на место захоронения стали свозить строительный мусор от разрушенных зданий. На останки расстрелянных и умерших от голода людей был положен толстый слой щебенки, битого кирпича, кусков арматуры… С тех пор здесь ничего не растет, только трава на тонком слое земли.

Прошло 22 года с момента установления памятного камня. За это время в Харькове построено много фонтанов, рынков, торгово-развлекательных центров, церквей. А место, где покоятся останки невинно убиенных людей, по-прежнему, как в самом начале 1990-х, выглядит более чем скромно. Да и многие ли в нашем городе знают, что там происходило? Неужели допустим, чтобы трагическая история нашего народа, нашего города, поросла травой забвения?

Видео: Леонид Сторожук

Жертви політичних репресій

29.08.2014 | Андрій Діденко

«Закляті друзі, нацизм і комунізм у розпалюванні другої світової війни»

   

Так склалося, що саме в день фактичного введення російських військ на територію Східної України, тобто озброєної агресії з боку Російської Федерації, 28 серпня 2014 року, в приміщенні інформаційного агентства «Укрінформ» відбувся круглий стіл, організований Українським інститутом національної пам’яті до 75- річниці пакту Ріббентропа–Молотова.

На заході з доповіддю про актуальність піднятого питання злочинів гітлерівського та радянського режимів в контексті теперішніх реалій і подій війни виступили: віце-прем’єр-міністр України Олександр Сич, голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Степан Кубів, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шавченка Іван Патриляк, директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров та інші.

Історики та правники за результатами круглого столу «Закляті друзі. Нацизм і комунізм у розпалюванні ІІ світової війни» ухвалили резолюцію, у якій підтвердили, що підписання в Москві 23 серпня 1939 року договору про ненапад між нацистською Німеччиною та СРСР відкрило шлях до початку Другої світової війни, на початковому етапі якої обидва тоталітарні режими виступали союзниками.

«В Україні почався суд над Комуністичною партією, яку звинувачують в участі та підтримці терористичного руху на сході країни. Але теперішня злочинна антиукраїнська діяльність комуністів є логічним продовження їх боротьби проти української незалежності протягом минулих десятиліть. Я сподіваюся, найближчі вибори будуть першими в незалежній Україні без Комуністичної партії у виборчих бюлетенях. І це означатиме, що Україна таки справді стає незалежною», – сказав Володимир В’ятрович.

Професор Іван Патриляк зазначив: «Загалом у самому факті підписання договору між Німеччиною та СРСР про ненапад не було нічого надто неординарного чи протиправного, якби разом із договором не було укладено таємний додатковий протокол. Документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність цілої низки незалежних держав». Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бессарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводств, заселених головним чином поляками. Іван Патриляк спростував тезу радянських і російських вчених та пропагандистів, які вперто доводили/доводять, що СРСР був лише жертвою в роки Другої світової війни, але не мав жодного стосунку до її провокування.

Євген Захаров розповів про юридичну складову, а також презентував збірку документів: «СССР–Германия. 1939–1941. Документы и материалы о советско-германских отношениях с апреля 1939 г. по июнь 1941 г.», виданий Харківською правозахисною групою (частина перша та частина друга). Ще він презентував нове видання ХПГ «Права людини у фокусі новітньої історії». В книзі зміст прав та основоположних свобод подається через опис подій новітньої історії України та світу. Книга складається з трьох частин. Перша присвячена геноциду, злочинам проти людяності, військовим злочинам, а також опису відповідних подій за нацистського та комуністичного режимів на території України та СРСР. Друга частина містить 14 глав, в кожній з яких подається зміст певного права, що захищається Європейською Конвенцією, через призму історичних подій в Радянській Україні та СРСР. Третя частина складається з перекладів документів міжнародних організацій – Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ – про злочини тоталітарних режимів, насамперед, комуністичних режимів в СРСР, Центральній та Східній Європі.

Також Є. Захаров презентував свою книжку: «Засудження злочинів комуністичного режиму СРСР». Наслідки злочинів комуністичного режиму в СРСР і, зокрема, в Україні жахливі, вони стосуються «і мертвих, і живих, і ненароджених». Окрім мільйонів загиблих від голоду та політичних репресій і ненароджених, що само по собі суттєво вплинуло на генофонд і розвиток українського народу, ці злочини боляче вдарили по тих, хто залишився живим. Вони негативно вплинули на їхню соціальну та політичну активність, посіяли страх перед владою. Історична пам’ять і психологія тих, хто вижив, були скалічені згадками про розкуркулення, масові арешти та розстріли, людоїдство під час голоду, про доноси на сусідів тощо. Ці трагічні події досі відбиваються на психології їхніх нащадків.

Учасники круглого столу звернулися до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування із пропозиціями:

1. Долучитись до співпраці із європейськими країнами щодо міжнародної правової оцінки злочинів комунізму та нацизму.

2. Сприяти активізації досліджень істориками та правниками домовленостей і співпраці між Радянським Союзом та Третім Рейхом, а також подолання міфів щодо них.

3. Забезпечити вільний доступ до архівних документів комуністичних спецслужб шляхом прийняття закону про доступ до архівних документів спецслужб колишнього СРСР.

4. Запровадити вшанування на державному рівні 23 серпня – загальноєвропейського дня пам’яті та примирення.

5. Вшанувати 1 вересня 2014 р. усіх жертв Другої світової війни з покладанням квітів до пам’ятників загиблим у 75-ту річницю початку трагедії.

Вісті з пострадянських країн

28.08.2014
джерело:
Грани.ру

Обращение к народу Украины

   

Дорогие сестры и братья!

В этот страшный момент мы с болью сердца обращаемся к вам.

Правящий в России режим перешел последнюю нравственную границу и без объявления войны начал военные действия в Украине. В начале марта Российская армия оккупировала Крым, а теперь пытается захватить юго-восток вашей страны. При этом спецподразделения Российской армии, что постыдно для военных любой страны, скрывают свою национальную принадлежность и свои лица и действуют в качестве «зеленых человечков». Это позор для России, позор для нашей армии. Русская армия никогда не позорила себя, прикрываясь мирными жителями. Русский воин так не поступил бы и ныне, но режим толкнул его на преступление против брата и против собственной чести.

Для оккупации украинской земли, отторжения ее части российская власть использует насквозь лживые лозунги о якобы имевшем место многолетнем жестоком притеснении русскоязычных граждан Украины киевскими властями и о том, что в феврале этого года государственную власть в Украине захватили фашисты и бандеровцы. Мы прекрасно понимаем, что правивший Украиной все последние годы Янукович, сам происходя с востока Украины, никогда бы не стал притеснять соплеменных ему жителей Донбасса, Харькова и Крыма более, чем украинцев западной части вашей страны. Он и его предшественники притесняли всех граждан, обворовывая их и превращая богатейшую потенциально страну Европы в страну нищих и бесправных людей, нередко вынужденных искать кусок хлеба за границей. Мы прекрасно понимаем также, что нынешняя власть Украины, признанная почти всем мировым сообществом, не имеет ничего общего ни с фашизмом, ни с нацизмом. Эта власть, начавшая управлять страной в постоянном диалоге с гражданами, стремится утвердить в Украине демократическую государственность.

Мы ясно сознаем, что Украина, одна из стран, образовавшихся после распада СССР, не захватывала ни пяди земли за пределами границ, подтвержденных международными и межгосударственными договорами, границ, доставшихся в наследство от СССР. Нынешняя Российская Федерация ни в малой степени не является единственным наследником нашей былой общей страны России. Земля Севастополя, Крыма, Донбасса, равно как и земля любой иной части исторической России, полита потом и кровью всех народов нашей былой общей родины, ибо все ее защищали и все на ней трудились, радовались и страдали. Слова, произнесенные г-ном Путиным, о воссоединении Крыма с Россией являются ничем иным, как лживой агиткой. Так же можно объявить о воссоединении Казахстана и Киргизии с Россией, ибо до 1936 г. они были частью РСФСР, да и Финляндии и Польши, ведь до 1917 г. они являлись частью Российского государства.

Мы считаем незыблемым Соглашение о создании СНГ от 8 декабря 1991 г., почти единогласно ратифицированное российским парламентом, пятая статья которого объявляет, что «Высокие Договаривающиеся Стороны признают и уважают территориальную целостность друг друга и неприкосновенность существующих границ в рамках Содружества». Этот принцип был подтвержден в статье второй «Договора о дружбе и сотрудничестве между Российской Федерацией и Украиной от 31 мая 1997 г. Принцип этот соответствует и принципам (третьему и четвертому) Хельсинкского заключительного акта ОБСЕ.

Ныне, вероломно попирая все эти и множество иных международных договоров, растаптывая свою собственную подпись под ними, Российская Федерация, а вернее, режим, захвативший в ней власть, глумливо совершает агрессию против вас, украинцев, самого близкого и братского нам народа, высокомерно требует от вас принятия тех или иных форм государственного устройства, пересмотра вами вашей конституции, ваших законов. Нынешний режим забывает, что его власть даже над Россией обладает очень сомнительной легитимностью из-за отсутствия в нынешней России свободных и честных выборов всех уровней, включая президентский, и многократных фальсификаций. Тем более он не имеет никакого права диктовать свою волю иному суверенному государству.

Нам отвратительны эти действия нашей власти, мы страдаем от того позора, в который они ввергают нашу родину перед лицом всего мирового сообщества. Мы сознаем, что становимся страной-изгоем, со всеми вытекающими из этого несчастного положения экономическими и политическими последствиями.

И поэтому с особой силой мы хотим объявить вам, дорогие украинские сестры и братья: отстаивая свободу вашу, целостность вашей страны, вы отстаиваете и целостность нашей страны России, и свободу нашего народа.

Мы с вами в вашей справедливой борьбе!

Людмила Алексеева
Андрей Зубов
Михаил Касьянов
Георгий Сатаров
Лилия Шевцова
.

 

28 августа 2014 г, 15:57

Вісті з пострадянських країн

29.08.2014
джерело: censor.net.ua

Російський Мін’юст вніс «Солдатських матерів Петербурга» в список іноземних агентів

   

Про це повідомляє Цензор.НЕТ з посиланням на РІА Новости.

«До реєстру <...> внесені відомості про фонд «Інститут розвитку свободи інформації» та про Санкт-Петербурзьку регіональну громадську правозахисну організацію «Солдатські матері Санкт-Петербурга» на підставі подання прокуратури Петербургу, - йдеться в повідомленні.

Коментарів організації «Солдатських матерів Санкт-Петербурга» РІА Новости поки не має.

Торік православний активіст і помічник петербурзького депутата Віталія Мілонова Анатолій Артюх звернувся в ФСБ та прокуратуру з проханням перевірити «Солдатських матерів Петербурга» на предмет дотримання законодавства про іноземних агентів.

За його словами, «Солдатські матері» консультують юнаків, які хочуть ухилитися від призову, а також військовослужбовців-дезертирів, ведуть юридичний супровід скарг і позовів, а також організовують прес-конференції, круглі столи та семінари за гроші, які надходять із-за кордону, але при цьому організація не реєструється як іноземний агент.

Відповідний закон, який набув чинності в листопаді 2012 року, зобов'язує російські НКО, фінансовані з-за кордону і займаються політичною діяльністю, реєструватися як «іноземні агенти». Масові перевірки НКО почалися в ряді російських регіонів наприкінці березня. На початку 11 лютого декілька організацій направили в Європейський суд з прав людини скаргу на закон.

29.08.14

Бюлетень "Права Людини", 2014, №23

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори