пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201435
№35
2014

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

29.12.2014 | Г.Токарев, адвокат

Окремі зауваження до законопроекту № 1660 від 27.12.2014 р.

   

Окремі зауваження
до законопроекту № 1660 від 27.12.2014 р. (внесений Ю.Луценком) «Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України


Щодо змін до Кримінального кодексу України

Щодо доповнення Кодексу статтею 351-1. Невиконання вимоги Національного антикорупційного бюро України

Введення нового складу злочину до КК України є нелогічним, оскільки, по-перше, за своєю природою, діяння, передбачені запропонованою статтею 351-1 КК, мають риси адміністративного правопорушення (проступку), а не кримінального злочину. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) передбачена низка складів адміністративних проступків схожого характеру, зокрема, статтями 188 – 188-45 КУпАП, якими передбачена адміністративна відповідальність за невиконання законних вимог посадових осіб органів державної влади, або статтею 185-3 КУпАП, що встановлює відповідальність за злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора. До того ж, КУпАП передбачені склади адміністративних правопорушень за вчинення проступків, які, на наш погляд, не поступаються рівнем їх соціальної небезпеки діянням, передбаченим диспозицією запропонованої нової статті 351-1 КК України, зокрема, статтями 210 – 211-6 КУпАП, що передбачають адміністративну відповідальність за порушення законодавства про військовий обов’язок і військову службу, оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, або статтею 166-9 КУпАП – за порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, статтею 188-16 – за порушення законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади з питань цивільного захисту, нагляду та контролю за станом захисту територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.
У будь-якому випадку таке підвищення статусу Національного антикорупційного бюро України (НАБ) перед всіма іншими органами досудового розслідування, відповідним посадовим особам яких (слідчим) надані повноваження здійснювати досудове розслідування (і, навіть, перед прокурорами) за рахунок встановлення підвищеної відповідальності осіб за невиконання законних вимог лише одного НАБ не має під собою правових підстав, а лише надало б йому статус якогось «надоргану». Якщо законодавець вбачає потребу у введенні саме кримінальної відповідальності за невиконання законних вимог відповідних посадових осіб органів досудового розслідування, то таку слід вводити для всіх таких органів.
Щодо змін до Кримінального процесуального кодексу України (КПК)

Зміни, пов’язані з введенням посади «детектив» НАБ і наданням таким посадовим особам повноважень як слідчих, так і співробітників оперативних підрозділів (особливо, зміни до статей 40 та 41 КПК)

Це запропоноване нововведення не відповідає загальній концепції побудування досудового розслідування, за яким всі дії з проведення досудового розслідування, зокрема, проведення слідчих (розшукових дій) та негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД) покладено на слідчого (стаття 40 КПК), а оперативні підрозділи (стаття 41 КПК) позбавлені повноважень виконувати будь-які слідчі дії без письмового доручення слідчого або прокурора. Таке розмежування функцій між посадовими особами, які здійснюють досудове розслідування (слідчими), та особами, які виконують доручення слідчих, зокрема, в частині проведення НСРД (працівники оперативних підрозділів) існує в усіх правоохоронних органах, які мають в своєму складі як органи досудового розслідування, так і оперативні підрозділи. Така «спеціалізація» співробітників правоохоронних органів викликана істотними відмінностями у цілях, формах, методах і засобах роботи при виконанні кожної із цих функцій.
Виконання обох цих функцій одними і тими ж посадовими особами – детективами неминуче призведе до зменшення якості в роботі детективів в частині, що не була їх спеціалізацією до їх призначення на посаду детектива, зокрема, для тих, хто прийшов до НАБ із оперативних підрозділів – в частині проведення слідчих (розшукових) дій, складання документів досудового розслідування, обґрунтування прийняття процесуальних рішень, охорони прав і свобод учасників кримінального провадження і т. і.
У всякому разі, не існує спеціальних підстав для надання повноважень як слідчого, так і співробітників оперативних підрозділів лише співробітникам (детективам) НАБ.

Щодо зміни до ч.2 статті 170 КПК
Пропозиція надати повноваження начальнику оперативного підрозділу НАБ щодо накладення арешту (хоча і тимчасового, до 72 годин) на майно або на кошти на рахунках фізичних або юридичних осіб в фінансових установах, які за загальним правилом ч.2 статті 170 КПК є повноваженням лише судової влади, несе в собі загрозу зловживання цим повноваженням.
Окрім того, не існує розумних підстав для того, щоб відтерміновувати звернення до слідчого судді із клопотанням про арешт майна до 24 годин з моменту накладення арешту начальником оперативного підрозділу НАБ, цей період необхідно замінити словами, на зразок «невідкладно, але не пізніше настання начала наступного робочого дня слідчого судді».
Навіть, якщо включити запропоновану норму до ч.2 статті 170 КК, то необхідно також додати, що у разі відмови слідчим суддею у задоволенні клопотання про арешт майна прокурор має забезпечити вжиття невідкладних заходів для зняття арешту майна, в т.ч. з коштів на рахунках фізичних або юридичних осіб в фінансових установах.

Щодо доповнення пунктом 3 частини першої статті 208 КПК

Введення такої додаткової підстави розширює застосування тимчасового запобіжного заходу у вигляді тримання особи під вартою за межі, передбачені ч.3 ст.29 Конституції України, яка дозволяє це лише в разі нагальної потреби запобігти злочину чи припинити його.
Надання уповноваженій службовій особі повноваження затримувати без ухвали слідчого судді, суду особу, підозрювану у вчиненні злочину «за наявності обґрунтованих підстав вважати, що особа може ухилятися від слідства» дала б уповноваженим службовим особам право на власний розсуд визначатися щодо наявності таких підстав, а отже, надала б їм практично необмежені повноваження щодо затримання особи без судового дозволу і фактично нівелювала б положення ч.3 статті 29 Конституції України.

Щодо виключення з частини першої статті 272 слова "тяжких або особливо тяжких злочинів"

Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, очевидно, передбачена статтею 272 КПК України, як спеціальна негласна слідча (розшукова) дія (НСРД) для злочинів, вчинених організованими злочинними угруповуваннями. В переважній кількості випадків такі злочини є тяжкими або особливо тяжкими.
Чинна редакція статті 272 КПК передбачає можливість проведення такої НСРД лише для тяжких або особливо тяжких злочинів. Власне, створення злочинної організації само по собі утворює склад тяжкого злочину (ст.255 КК України).
Отже, запропонована зміна до статті 272 КПК щодо розширення повноважень органів досудового слідства на застосування НСРД у вигляді виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації не має жодного практичного сенсу для реалізації завдань боротьби з організованою злочинністю. Внесення такої поправки до КПК лише надасть можливість органам, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю, «робити показники» на злочинах, що не є тяжкими або особливо тяжкими замість реальної боротьби з організованою злочинністю.

Щодо змін до КПК, що стосуються регулювання кримінального провадження на підставі угод (статті 469, 472-1 – 47-3 КПК України)
Незрозуміла ідея запропонованого розширення сфери застосування угод про визнання винуватості також і на особливо тяжкі корупційні злочини. Якщо ідея законодавця – це милосердя до осіб, які руйнують підвалини державного устрою України, засади верховенства права і т.і., то і в цьому випадку необхідно при передбаченні можливості укладання угод для злочинів такого роду ввести в якості обов’язкової передумови для укладання такої угоди відшкодування шкоди винною особою, яка вчинила особливо тяжке корупційне діяння.
З огляду на величезні розміри матеріальної шкоди, яка завдається державі корупційними злочинами, гострої проблеми щодо наповнення Державного бюджету України, видаються неприпустимими запропоновані зміни до ч.1 статті 472 КПК щодо можливості закріплення в угоді умов повного або часткового звільнення підозрюваного, обвинуваченого від цивільної відповідальності у вигляді відшкодування державі збитків унаслідок вчинення ним кримінального правопорушення.
Щодо пропозиції введення нових статей 472-1 – 472-3 до КПК, які передбачають можливість застосування спеціальних видів угод у кримінальних провадженнях відносно корупційних злочинів, можна зазначити, що крім тенденції більш поблажливого ставлення до осіб, які вчинили корупційні злочини, вбачається явна невідповідність цих статей побудові існуючої системи права.
На теперішній час правила призначення покарання (розділ XI Загальної частини), звільнення від покарання і його відбування (розділ XII Загальної частини), погашення і зняття судимості (розділ XIII Загальної частини), звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Особливої частини) регулюються виключно КК України.
В зазначених нових статтях КПК запропоновані додаткові правила призначення покарання, а також нові підстави для звільнення від основного і додаткового кримінального покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, а також дострокового зняття судимості. Очевидно, що спроба введення норм права, які регулюють питання призначення покарання, підстави звільнення від нього або його відбування, як і підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які є нормами матеріального права і традиційно для нашої правової системи регулюються Кримінальним кодексом, є абсолютно неприйнятною.
До того ж, за рахунок спроби такого «штучного» введення норм матеріального права, що передбачають додаткові правила призначення покарання, підстави для звільнення від нього або його відбування та звільнення від кримінальної відповідальності і судимості для певної категорії осіб, а саме, таких, що вчинили корупційні злочини, за ознакою в Кримінально-процесуальний Кодекс ще є проявом порушення однієї із основоположних засад кримінального судочинства – рівності перед законом і судом (ч.1 статті 10 КПК). Очевидно, що особи, які вчинили корупційні діяння, не відносяться до певних категорій осіб, для яких ч.2 статті 10 КПК під час кримінального провадження передбачені додаткові гарантії (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо).
Щодо інших вад положень запропонованих нових статей КПК, слід зазначити таке.
Можливість застосування угоди про міру покарання навіть за відсутності визнання вини «в разі надання особою інформації про корупційні злочини, які вже вчинені чи нерозкриті або готуються» (ст.472-1) надає прокурору практично необмежений розсуд щодо можливості застосування цієї норми, адже будь-яка повідомлена особою інформація про корупційні злочини, в тому числі така, що не має будь-якої цінності для попередження чи розкриття злочину, може бути підставою для укладання угоди про міру покарання. З огляду на те, що в якості необхідної передумови для укладання угоди про співпрацю, яка може бути укладена із засудженою особою, в проекті передбачена наявність факту повідомлення про підозру у вчиненні злочину особі, стосовно якої надано інформацію засудженою особою (ч.4 нової статті 472-2 КПК), уявляється, що нова стаття КПК щодо угод про міру покарання мала б містити норму, подібну до такої із ч.4 запропонованої нової ст.472-2 КПК.

Тероризм

08.01.2015 | Алексей Светиков
джерело: svsever.lg.ua

Позиция ЛОО КИУ озвучена в Бундестаге

   

Руководитель Луганского областного отделения ВОО «Комитет избирателей Украины» принял участие в круглом столе «Убийства, исчезновения, пытки: права человека во время войны», который состоялся в Берли-не, в Бундестаге, 16 декабря. Публикуем основные те-зисы, которые были озвучены нами во время этого мероприятия.
Для начала я хотел бы возразить представителю Московского отделения Хьюмэн Райтс Вотч госп. Локши-ной: отчет этой организации с утверждением о том, что происходящее в Украине – внутренний конфликт, вызвал возмущение в украинском правозащитном движении. На самом деле факты говорят о том, что происходящее в Украине – необъявленная война России против Украины.
У этой войны две общеизвестные особенности: 1) агрессора действительно поддерживает значительная, если не большая часть населения оккупированной сейчас территории Луганской области; 2) агрессия происходит не только военным, но и информационным, и особенно, эко-номическим путем. Но мы должны обратить внимание на еще одно обстоятельство, которое наблюдается, навер-ное, впервые в мировой истории – свою необъявленную войну Россия заканчивает необъявленной аннексией за-хваченной территории.
Напоминаем о фактах, которые свидетельствуют о том, что такая аннексия уже состоялась. Т.н. ЛНР живет не по украинскому, а по московскому времени. Школы в т.н. ЛНР учат по российским, а не по украинским стандар-там и программам (напр., там пятибалльная система оце-нок). Работой учреждений здравоохранения Луганска ру-ководит Минздрав России, туда больницы направляют заявки на медикаменты и оборудование, в Россию от-правляют больных на лечение. Назначения в органы вла-сти т.н. ЛНР согласовываются в Москве, а вовсе не в Кие-ве. Так, местного самоуправления в т.н. ЛНР больше нет, а территории возглавляют не избранные местным насе-лением городские головы, а назначенные в Луганске по согласованию с Москвой лица. Правопорядок на террито-рии т.н. ЛНР в значительной степени обеспечивают офи-церы ФСБ России. В группе по контролю за прекращени-ем огня нет представителей т.н. ЛНР, там есть генерал из генштаба России. Так что де-факто сегодня Луганск – это уже Россия, а не Украина.
В такой ситуации государство Украина не может вы-полнять позитивные обязанности по защите прав челове-ка на аннексированной Россией части своей территории. Но, увы, Украина явно в недостаточной степени выполня-ет эти обязанности на той территории, которую она кон-тролирует.
Короткий обзор основных проблем
Убийства гражданских лиц военнослужащими или членами паравоенных формирований происходят в обеих частях Луганской области. Главное отличие состоит в том, что в Украине такие случаи фиксируются, они вносятся в единый реестр досудебных расследований и по ним про-водится следствие. Как правило – неэффективное. И наша (местных правозащитников) деятельность направ-лена на побуждение государства проводить такие рас-следования надлежащим образом. Убийства гражданских лиц боевиками в т.н. ЛНР чаще всего не документируются вовсе, а обоснованность применения летальной силы в лучшем случае устанавливается местным полевым ко-мандиром. Единственное доступное украинским правоза-щитникам средство защиты права в этом случае – это озвучивание таких фактов летального насилия против гражданских лиц. Например, мы описали все 7 случаев убийств гражданских лиц в городе Северодонецке во время его оккупации. Увы, государство Украина после освобождения Северодонецка не предприняла надлежа-щих мер по расследованию этих преступлений. Что каса-ется убийств, происходящих на территории, аннексиро-ванной Россией, то МВД Украины не документирует такие факты. Например, по факту недавнего убийства казаками молодого мужчины в Антраците, о котором мы сообщали, информация в ЕРДР внесена не была.
Отдельная серьезная проблема – это обстрелы гражданских объектов, в которых заведомо нет военных другой стороны. Такие факты мы фиксировали только в действиях пророссийских боевиков. Эти обстрелы ис-пользуются как средство в информационной войне. Меж-дународных наблюдателей таким образом «убеждают» в якобы нарушении ВСУ «правил ведения войны», а насе-ление – в том, что Украина якобы фашистская страна, осуществляющая геноцид «донбасского народа». Впер-вые такие факты мы зафиксировали при обстрелах жилых районов Северодонецка 1 и 10 июля. Последний такой случай – это обстрел роддома в Первомайске. По нашей информации, там снаряды попали в сторону здания, рас-положенную со стороны занятого боевиками Стаханова. Вина государства Украина в этих случаях состоит в том, что ее компетентные органы не проводят их расследова-ние. Причем, даже в тех случаях, когда территория осво-бождается или контролируется ВСУ. Например, когда в начале декабря осуществлялись обстрелы Попасной или Кряковки, где не было позиций ВСУ. Выполнение пози-тивных обязанностей в этом случае состояло бы во вне-сении информации об этих фактах в ЕСДР и проведении надлежащих расследований с проведением баллистиче-ских экспертиз.
Более масштабная проблема – неизбирательное применения силы, в результате чего разрушаются граж-данские объекты и гибнут мирные граждане. Такие дей-ствия допускают обе стороны. К сожалению, государство Украина не проводит документирование и расследование таких инцидентов. В том числе в тех случаях, когда ви-новными в неизбирательном применении силы являются военнослужащие ВСУ.
А вот размещение артиллерийских позиций в жилых районах – это особенности действий пророссийских бое-виков. Классический пример – это расположение батарей РСЗО на территории завода «Центрокуз» в Кировске. Что привело к разрушениям в жилых районах, примыкающих к промплощадке. Мы также неоднократно публиковали ви-деофакты, когда боевики подвозили «мобильные» мино-меты, АГСы или даже гаубицы к жилым домам во Фрунзе, Кировске, Донецком и увозили сразу после залпов. Такие действия могли бы квалифицироваться как военные пре-ступления, однако ни государством Украина, ни междуна-родными мониторинговыми миссиями они не документи-руются.
Похищения людей военнослужащими или членами паравоенных формирований происходили в обеих частях Луганской области – на аннексированной Россией и на контролируемой Киевом. Однако, в первом случае это происходит в значительно больших количествах, и не су-ществует механизма документирования и расследования таких фактов. А на украинской стороне ситуация начинает постепенно исправляться, в настоящее время арестованы 8 бойцов батальона «Айдар», причастные к подобным похищениям. Кроме того, похищения в т.н. ЛНР чаще всего происходят не из-за политических взглядов похищаемого лица, а для получения выкупа. Одна из таких многочисленных ужасных историй случилась с бывшим городским головой Антрацита Вячеславом Салитой, который был убежденным сторонником Партии регионов, а вовсе не Майдана. Зимой 2014 года он ушел в отставку, и тем не менее был похищен, а с родственников потребовали выкуп в полмиллиона долларов. Чтобы убедить заплатить деньги, пожилому мужчине простелили ногу. Освободили его после того, как были заплачены 200 тыс. долларов. После чего Салита умер в Харькове в больнице от полученного ранения. К сожалению, большинство историй о похищениях остаются неизвестными, родственники предпочитают их не афишировать и заплатить деньги похитителям.
К похищенным людям часто применяются пытки, и это делают обе стороны. В этом случае мы вынуждены отметить нарушение государством Украина обязанности не допускать применения пыток и жестокого обращения со стороны лиц, действующих как агенты государства. На стороне, аннексированной Россией, пока совсем нет ор-гана, к которому можно было бы апеллировать по поводу нарушения негативной обязанности государства не до-пускать пытки и жестокое обращение.
Нарушение статьи 1 приложения 1 Конвенции (права собственности) на территории т.н. ЛНР носит массовый характер, такие нарушения часто инициируются людьми, которые там действуют как власть. Например, в сентябре в Луганске т.н. уличные обходили дома, выясняя, из каких домов хозяева выехали. Целью этих обходов было выяв-ление тех домов или квартир, собственники которых вы-ехали на территорию Украины – с целью реквизиции жи-лья и заселения его другими лицами. Нам известны не-сколько адресов, по которым с санкции властей т.н. ЛНР такое случилось. Массовый характер имеют случаи, когда отбирают у мирных жителей автомобили, особенно – на блокпостах т.н. ЛНР. И если, к примеру, поехать из Севе-родонецка в Луганск на достаточно дорогом автомобиле, то велика вероятность, что доехать до места назначения не удастся. В настоящее время один из самых успешных бизнесов в Луганске – это продажа отобранных у граждан автомобилей в России или в Украине. Обеспечивают этот бизнес некоторые из созданных в т.н. ЛНР отделений по-лиции. Например, созданное на основе бывшего МРЭО в г. Свердловск занималось выдачей новых документов на такие автомобили. Обычным делом является грабеж гражданских лиц военными на блокпостах т.н. ЛНР. При этом в т.н. ЛНР факты грабежей, совершенных военными и паравоенными, практически никогда не документируют-ся. Но иногда имущество удается вернуть не процессу-альным способом, а через обращение к местному поле-вому командиру.
На территории т.н. ЛНР сложилась ситуация, близ-кая к гуманитарной катастрофе. Мы знаем о фактах смер-ти от голода пожилых людей на той территории. Хотя в Луганске такую информацию отрицают. Причина этих смертей – прекращение государственных социальных выплат. Является ли это виной Украины и что должна сделать Украина? Это вопрос, который разделил право-защитников Украины.
В Украине действует солидарная пенсионная систе-ма. Это значит, что существует некоторая государствен-ная система выплаты денег пенсионерам и государствен-ная система сбора денег в Пенсионный фонд, из которых производятся выплаты пенсий. Сегодня на территории т.н. ЛНР у Украины нет ни первой, ни второй системы.
Что значит для Украины отсутствие системы сбора средств в Пенсионный Фонд? До начала войны в Луган-ской области выплачивалось примерно 15 млрд.грн пен-сионных выплат в год, а собиралось на территории обла-сти примерно 10 млрд.грн. Недостающие 5 млрд. грн. дотировались из госбюджета (цифры примерные). Сего-дня в аннексированной части Луганской области средства в Пенсионный Фонд не собираются, а для выплаты пен-сий требуются те же 15 млрд. грн. То есть млрд. дол. Еще примерно 2 млрд.дол. нужно для выплаты пенсий в т.н. ДНР. Кроме того, Украина поставляет в т.н. ЛНР и ДНР газ, который покупает у России, и электроэнергию. Эти ресурсы никто не оплачивает. Учитывая, что Украина находится в преддефолтном состоянии, эти 3,0 млрд. дол. на самом деле негде взять. Из-за того, что в т.н. ЛНР и ДНР уничтожена система сбора средств в Пенсионный Фонд, Украина просто не в состоянии выполнять свои обязанности по выплате пенсий на территории т.н. ЛНР и ДНР. Это своего рода форс-мажор, вызванный войною, форс-мажор на государственном уровне.
Прнимечательно, что именно в Москве особенно настаивают на том, чтобы Украина эти обязанности вы-полняла, для этого Москва даже заявила о том, что при-знает Донбасс частью Украины. Это при том, что де-факто Донбасс уже аннексирован Россией. Так что пенсионеры Донбасса являются по-сути оружием в экономической агрессии России против Украины, способом разорить Украину, довести ее финансовую систему до коллапса и таким образом достигнуть победы в гибридной войне.
Есть еще одно обстоятельство, более важное. На самом деле Украина не может выплатить деньги самым нуждающимся жителям т.н. ЛНР. Ведь банковская систе-ма Украины в т.н. ЛНР уничтожена перманентными гра-бежами банковских учреждений, ликвидирована система государственных учреждений – пенсионные управления, патронажные службы и др. Одинокие пенсионеры, уми-рающие сегодня от голода, не имеют банковских карт и не смогут съездить в Россию, чтобы снять с этих карт назначенные им в Украине пенсии.
То есть на то, что касается гуманитарной катастро-фы, государство Украина не может непосредственно по-влиять – там нет украинских чиновников и не работают украинские законы. Предложения продолжать выплачи-вать пенсии 50-ти летним пенсионерам т.н. ЛНР – это не средство преодоления гуманитарной катастрофы, это средство порабощения Украины путем экономической агрессии.

Катування та жорстоке поводження

16.12.2014 | Геннадій Токарев

Адвокат звільнила людину

   

15 грудня 2011 року в Бердичівському міськрайонному суді Житомирської області відбулося судове засідання у кримінальному провадженні відносно чоловіка, нещодавно звільненого із Бердичівської ВК № 70. Бердичівська міжрайонна прокуратура направила до суду обвинувальний акт за ст. 391 КК України.

Передісторія цієї справи така, що незадовго до сплину строку покарання цього засудженого адміністрація виправної колонії ініціювала його кримінальне переслідування за злісну непокору законним вимогам адміністрації установи відбування покарань. Щодо чоловіка був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і коли закінчився строк його покарання, його перевезли із колонії до СІЗО. Легко зрозуміти, що відчувала людина, якій залишались лічені дні до звільнення, замість якого вона мала продовжувати перебувати під вартою з перспективою аж до трьох років.

В судовому засіданні захисник обвинуваченого адвокат Анна Литвин заперечувала проти думки прокурора про можливість призначити справу до судового розгляду з мотивуванням цього тим, що обвинувальний акт навіть формально не відповідає вимогам закону, зокрема, не містить дати та часу вчинення злочину, а формулювання обвинувачення викладене в загальному вигляді. Також захисник звернула увагу суду, що це обвинувачення щодо особи, яка мала звільнитися з колонії, відбувається в контексті триваючого незадоволення засудженими цієї колонії діями її адміністрації, і обвинувачений був причетний до відповідних акцій проти адміністрації (скарги на адміністрацію тощо).

Прокурор намагався досягти продовження строку тримання обвинуваченого під вартою, при цьому навіть не доклавши зусиль на складання письмового клопотання про це. В цей день спливав строк тримання чоловіка під вартою.

Суддя довго перебувала в нарадчій кімнаті, по виходу із якої проголосила ухвалу, в якій погодилась із доводами адвоката та постановила повернути обвинувальний акт прокурору. Не менш великим успіхом адвоката у цій справі є те, що, оскільки в цей день спливав призначений слідчим суддею строк тримання обвинуваченого під вартою, були відсутні підстави для його подальшого утримання в слідчому ізоляторі.

Опівночі заявника звільнили із слідчого ізолятора. Це один із тих унікальних випадків, коли сторона обвинувачення була безсила протистояти адвокату щодо продовження тримання людини під вартою, а адміністрація СІЗО звільнила особу з-під варти за відсутності відповідного судового рішення, просто в зв’язку із спливом раніше визначеного судом строку попереднього ув’язнення.

В існуючій правовій системі таке звільнення – великий успіх адвоката, досягнутий завдяки не лише кропіткій її роботі у справі (Анна Литвин декілька разів приїздила в колонію з іншої області), а й величезним вольовим зусиллям у протистоянні адміністрації колонії і органам прокуратури.

Катування та жорстоке поводження

19.12.2014

Европейский суд признал нарушение 3-й и 5-й статей Конвенции

   

11 декабря 2014 года Европейский Суд по правам человека вынес решение по делу «Кушнир против Украины», которое поддерживалось Фондом Стратегических дел Харьковской правозащитной группы.

Заявитель жаловался на незаконное лишение свободы, а также на то, что он содержался в заключении в плохих условиях и ему не было предоставлено надлежащее медицинское обслуживание.

Заявитель по этому делу в 2005 году был признан виновным в совершении мошенничества, и приговорен к 2 годам ограничения свободы. В 2010 году вступил в силу приговор, которым он был признан виновным в совершении грабежа, кражи и в проведении незаконных операций с наркотическими средствами.

3 июля 2009 года, около 7 часов вечера, Заявитель был вызван телефонным звонком в Шевченковский районный отдел милиции г. Киева, где и был задержан, без надлежащего оформления такого задержания. Только на следующий день, 4 июля 2009 года, было возбуждено уголовное дело в отношении Заявителя по заявлению некоего Б., который утверждал, что у него был украден мобильный телефон. Заявитель отрицал свою причастность к ограблению, однако под давлением правоохранительных органов подписал протокол, а также выдержки из Конституции и законодательства о предварительном заключении в отношении того, что он знаком со своими процессуальными правами, а также отказывается от своего права на получение юридической помощи.

7 июля 2009 года Шевченковский районный суд г. Киева избрал в отношении Заявителя меру пресечения в виде нахождения под стражей, в дальнейшем эта мера неоднократно продлевалась до вынесения приговора. 6 марта 2012 года суд признал Заявителя виновным и приговорил его к шести годам лишения свободы.

13 июля 2009 года мать Заявителя обратилась с жалобой в милицию и в прокуратуру о том, что он подвергся жестокому обращению в отделении милиции. Она также заявила, что он страдает от ряда инфекционных заболеваний и, следовательно, не может находиться под стражей.

Состояние здоровья Заявителя ухудшилось за время его нахождения в СИЗО, на момент поступления под стражу он болел туберкулезом, гепатитом В и С, а также был ВИЧ-позитивным, ему в 2007 году была диагностирована 3 клиническая стадия. О наличии вышеуказанных диагнозов Заявитель сообщил врачам сразу же после поступления в СИЗО.

25 июля 2009 года Заявитель перенес операцию по поводу острого аппендицита и перитонита, он утверждал, что это прямо связано с жестоким обращением, которое он испытал, находясь под контролем милиционеров.

26 октября 2012 года Заявитель был освобожден из-под стражи на основании того, что его состояние здоровья было критически тяжелым.

Заявитель жаловался в Европейский Суд по правам человека на нарушение ст. 3 Европейской Конвенции («Запрет пыток»), утверждая, что условия его содержания не соответствовали минимальным стандартам, и фактически такое содержание приравнивалось к пыткам и жестокому обращению, а также что ему было отказано в предоставлении надлежащего уровня медицинской помощи, что могло привести к тяжелым последствиям для его здоровья. Заявитель также жаловался на нарушение ст. 5 Европейской Конвенции («Право на свободу»), утверждая, что как его первичное задержание, так и последующее содержание под стражей были незаконными.

Суд пришел к выводу о том, что несмотря на то, что Заявитель подробно не описал условия содержания в камерах, его аргументы о том, что камеры были переполнены и жизненное пространство на одного заключенного колебалось от 1 до 10 кв. м. Суд также отметил, что переполненность и плохая вентиляция в Киевском СИЗО в 2009 году были признаны в докладе Комитета против пыток, что дало ему возможность признать в данном случае физические условия содержания в СИЗО такими, которые привели к нарушению ст. 3 Конвенции.

Относительно непредоставления надлежащей медицинской помощи Заявителю в условиях СИЗО, Суд пришел к выводу, что заявитель не получил надлежащей медицинской помощи по лечению туберкулеза во время его содержания под стражей в СИЗО, что и привело к ухудшению его состояния, а потому Суд признал нарушение ст. 3 Конвенции и в этом аспекте.

Что касается незаконного задержания Заявителя 3 июля 2009 года, Суд отметил, что отсутствие записи о помещение под стражу должно само по себе считаться серьезным нарушением, поскольку незафиксированное задержание лица является полным отрицанием принципиально важных гарантий, содержащихся в статье 5 Конвенции, и раскрывает серьезное нарушение этого положения. Отсутствие какой-либо записи таких данных, как дата, время и место задержания, имя задержанного, причины задержания и имя лица, осуществившего задержание, должны рассматриваться как несовместимое с требованием законности и самой целью статьи 5 Конвенции. В данном случае, это следует из имеющихся данных, что Заявитель был арестован вскоре после 7 вечера 3 июля 2009 года, и был допрошен милиционерами поздно вечером. Тем не менее, его арест было зарегистрирован только в 2 часа дня 4 июля 2009 года после возбуждения уголовного дела против него на тот момент. Таким образом, Суд пришел к выводу, что данный эпизод явился нарушением § 1 статьи 5 Конвенции.

Интересы заявителя по этому делу представляла адвокат из г. Киева Л. С. Мнушкина.

Харьковская правозащитная группа поздравляет Людмилу Сергеевну с успешным делом и желает дальнейших профессиональных успехов.

Правоохоронні органи

08.01.2015 | Євген Захаров
джерело: www.pravda.com.ua

МВС європейського ґатунку: стратегія реформаторських змін

   

Наприкінці жовтня непомітно для України відбулося досить неординарне явище – вперше за останні 18 років уряд схвалив пакет пропозицій з реформування МВС. Однак більш знаковим у цій ситуації був факт прийняття Стратегії розвитку органів внутрішніх справ, написаної саме правозахисниками, в якості основного програмного документу.
Проте пройшов майже місяць, поки цей документ змогли побачити громадяни. Причиною тому стала прак-тично моментальна реакція старорежимного міліцейського лобі, помножена на консервативність бюрократичного урядового механізму.
За цей час з тексту Стратегії чиновники Кабміну під виглядом «редакційних правок» декілька разів намагалися викреслити найбільш рішучі та прогресивні заходи, які становили загрозу для архаїчних форм роботи міліції, репресивних механізмів взаємодії з громадянами, корупційного добробуту величезної армії полковників та генералів.
На щастя, завдяки спільній роботі реформаторської команди міністра та експертів-правозахисників, особистій підтримці Авакова Стратегія у дещо понівеченому стані, але жива, з’явилася на урядовому сайті, захована при цьому подалі від офіційної сторінки та від очей громадсь-кості.
Чи можемо сказати, що цей документ здатен запу-стити довгоочікувані реформи в міліції? Як автори, може-мо не лише запевнити, але й довести – так. Оскільки він від самого початку побудований таким чином, що абсо-лютно не прив’язаний до кількості та назв підрозділів, що зазвичай так полюбляють реформатори «міліцейської хвилі».
Натомість концентрує усю реформаторську актив-ність на дотриманні базових принципів сучасної європей-ської поліцеїстики.
Серед них – принципи деполітизації, верховенства права та децентралізації, демілітаризації, прозорості в роботі та підзвітності суспільству.
Таким чином, усе, що буде плануватися та ро-зроблятися в сфері реформації МВС, має відповідати цим принципам.
Ця ідеологія виявилася якісно новою та незручною для більшості «папєрєдніков», які вбачали сенс реформ виключно у кількісному розростанні МВС без будь-яких істотних змін в якісному обслуговуванні потреб населення з точки зору безпеки та захисту від злочинності.
У Стратегії є низка принципово нових ідей. Пе-редусім, це побудова МВС як цивільного та відкритого «Home office», який координує роботу своїх служб, що мають статус центральних органів виконавчої влади.
Тобто служби вбачаються настільки самостійними, що мають власний бюджет і незалежну кадрову політику. А міністр, як цивільна особа, не буде мати права безпосе-редньо керувати жодною з цих служб або втручатися в їх діяльність, за винятком надзвичайних випадків.
Національна поліція у цій моделі буде займати не провідну й не домінуючу позицію. Самостійність право-охоронних підрозділів передбачає й якісно нове фор-мування – муніципальну поліцію, а також запровадження декількох альтернативних її моделей в залежності від специфіки регіону.
Цивільний характер міністерства буде супроводжуватися відмовою від військової атрибутики, системи псевдо-військових звань на кшталт «генерал-полковник поліції» та виведенням із складу МВС усіх військових частин.
Національна гвардія та прикордонна служба не ста-нуть винятком – вони також будуть позбавлені свого війсь-кового статусу, перетворившись на воєнізовані фор-мування.
Українців можуть також зацікавити новели Стратегії, що безпосередньо гарантують непорушність їх прав у спілкуванні із поліцією, а також ефективний контроль за законністю дій персоналу МВС.
Вважаємо цілком природним, що громадськість має бути завжди залученою до розслідувань, наприклад, випадків жорстокого поводження в поліції.
Не менш природно, що збитки, завдані непрофесійними або неправомірними діями правоохоронців, мають компен-суватися не лише винними особами, але й за рахунок бю-джету того органу, де проходили службу правопорушники в погонах.
Саме так ми ці природні речі в Стратегії й прописали, чим викликали неприховане обурення не лише частини «старої гвардії» в МВС, але й серед прокурорського корпусу. Останні, до речі, дуже побоюються, що аналогічні реформаторські новації дійдуть і до органів прокуратури – найбільш непрозорих та за-критих від будь-яких форм контролю.
Ідея громадського контролю, як рівноправного з кон-тролем державним, є взагалі наскрізною темою Стратегії. Вона втілена всюди – як участь громадськості в атестацій-них комісіях з відбору на керівні посади в МВС, як присутність громадян під час здачі іспитів кандидатів на службу, як окремий напрямок відомчої політики МВС під назвою «community policing» – діяльність, орієнтована на потреби громад, як механізм оцінки діяльності МВС в цілому.
Звичайно ж, не лишилися осторонь й права персо-налу МВС. В Стратегії закладена система змін у соціаль-ному та фінансовому забезпеченні правоохоронців, про-зорість кадрових процедур, гендерна рівність в ході про-фесійної кар’єри, унеможливлення маніпулювати поведін-кою підлеглих з боку недобросовісних керівників.
Навіть у випадку скорочення особовому складу буде надано гарантоване право отримати іншу професію за рахунок держави.
Втім, найбільший резонанс викликають, мабуть, ідеї щодо кардинальної реструктуризації МВС та майбутньої поліції, оскільки передбачається зникнення цілої низки служб – ДАІ, транспортної та ветеринарної міліції, підрозділів боротьби з організованою та економічною злочинністю, незаконним обігом наркотиків, служби охо-рони.
Передбачається, що більшість функцій та персонал зазначених служб перейдуть під юрисдикцію інших міністерств. Це дозволить оптимізувати структуру поліції та поступово зробити так, аби до 70% поліцейських нале-жали до двох найактуальніших для населення служб – патрульної та служби дільничних.
Численні скептики не оминають положень про за-провадження систем відеоспостереження на дорогах, новітніх інформаційних платформ та електронного доку-ментообігу, якісно нових процедур відбору персоналу.
Розуміємо цей скепсис, оскільки будь-які зміни потре-бують матеріальних ресурсів. Проте впевнені, що ці ресурсі неодмінно з’являться в Україні, коли донори поба-чать чіткий та реалістичний план реформаторських пере-творень.
Процес реалізації реформи, дійсно, є досить дис-кусійним, проте не тільки і не стільки через брак фінансів. Мабуть, в центрі усіх проблемних моментів знаходиться питання готовності держави та суспільства запроваджува-ти реальні реформи.
Адже зрозуміло, що успішною реформа МВС може бути не сама по собі, а як складова змін в усій сфері кри-мінальної юстиції.
Так, робота МВС з налагодження нової системи функціонування виглядає сьогодні надзвичайно складною. Проте у порівнянні з тими завданнями, що постають у побудові нової системи стосунків МВС з органами прокуратури та судовою системою, проблеми внутрішнього функціонування здаються вже зовсім буденною справою.
Для створення єдиного майданчику для підготовки та обговорення усіх правових рішень, що стосуються ре-форм, і не тільки в сфері кримінальної юстиції, вважаємо за необхідне відродити Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при пре-зиденті на чолі з міністром юстиції.
Позитивний досвід її праці в 2005-2010 роках є без-сумнівним.
Чи маємо готовність суспільства працювати трива-лий час над реформами попри усі негаразди? Це питання є не менш злободенним, ніж сама констатація браку ре-сурсів, бо спостерігаємо нестримне бажання частини сус-пільства отримати все і одразу.
А оскільки так не буває, то починають шукати ви-нуватих і швидко знаходять їх серед найбільш публічних фігур – міністрів, наприклад.
За іронією долі, закиди стосовно гальмування ре-форм в МВС отримав саме Аваков – той, хто від самого початку наголосив на необхідності розробки реформи та активно підтримав львівський експеримент з реформуван-ня міліції.
Проте ті, хто вимагають негайних результатів, не звертають уваги на такі дрібниці й продовжують вимагати швидких змін, одночасно уникаючи системної та складної праці у цій сфері.
Сьогодні маємо щонайменше три середовища, які продукують активність в сфері реформи МВС. Це, насам-перед, національні неурядові організації, по-друге – міжнародні та донорські організації, серед яких провідну роль відіграє Консультативна місія ЄС, і, зрештою, дер-жавний сектор з Національною радою реформ, профіль-ними комітетами ВРУ та науковими установами.
Усі ці середовища, на жаль, співпрацюють одне з од-ним фрагментарно та з різним ступенем активності, що в результаті надає лише поодинокі приклади успішної взаємодії.
Об’єднався, наприклад, експертний потенціал Експертної ради та МВС – суспільство отримало пакет реформ МВС. Запропонували фахівці Консультативної місії ЄС свій досвід правоохоронцям – МВС отримало непогано сформовані про-позиції для донорських організацій на 2015 рік.
Враховуючи ці особливості, покладаємо цілком обґрунтовані надії на нещодавно створену Національну громадську платформу «Реформуємо МВС: прозорість та відповідальність«, яка має об’єднати представників дер-жавних органів влади, експертів неурядових організацій, європейських та міжнародних інституцій, науковців, не-байдужих громадян та творчу молодь.
Звичайно ж, нас очікує як творча, так і доволі рутин-на діяльність – створення та здійснення робочого плану з реалізації Стратегії, формування та функціонування робо-чих груп за основними тематичними напрямками реформи, налагодження ефективної взаємодії між експертними середовищами, запровадження дієвих процедур внутрішнього менеджменту.
Проте цієї роботи ми не лише не боїмося, але й запрошуємо усіх бажаючих долучитися до неї, аби разом через певний час з гордістю сказати: «Ми таки зробили це!».
18.12.2014

Практика правозахисту

25.12.2014 | Віталій Погосян, адвокат

Жоден випадок незаконного притягнення до відповідальності не залишиться без належної реакції з боку захисників

   

26 січня 2014 року на площі, розташованій біля Дніпропетровської обласної державної адміністрації відбувалася мирна акція протесту, учасники якої мали на меті продемонструвати свою незгоду з непідписанням договору про асоціацію, побиттям мирних протестантів на Майдані та вбивства на Майдані мешканця Дніпропетровської області Сергія Нігояна, похорон якого відбувся в той самий день.

Напередодні службовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування з метою перешкодити проведенню мирних акцій протесту в м. Дніпропетровську на площу перед ОДА завезено зібраний з вулиць сніг та використаний там, як огорожа. 25 січня 2014 року, у денний час, вказані посадови особи організували безперешкодний доступ групи молодих чоловіків («тітушок») до приміщення та подвір’я Дніпропетровської обласної ради та Дніпропетровської обласної державної адміністрації, де їм надавалося безкоштовне харчування та створені умови для перебування. Крім того, їх забезпечили палицями, битками, металевими прутами та іншими предметами, пристосованими для нанесення ударів та спричинення тілесних ушкоджень.

В той час, коли люди намагались провести мирну акцію, представники МВС продемонстрували, що очікує тих, хто вирішив, що має право на вільне волевиявлення своїх думок. Робітники міліції вишикувалися по периметру ОДА, а «тітушки» з подвір’я почали провокувати мітингувальників. Потім, по команді, «тітушки» вийшли на мирних громадян та почали їх бити заздалегідь приготованими знаряддями.

Міліціонери почали хапали людей просто на вулиці без усякого приводу та доставляти їх до райвідділків. Взагалі, було затримано 26 осіб.

Протягом ночі з 26 на 27 січня 2014 року слідчі судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Бібік М. М. та Решетнік М. О. виносять ухвали про застосування до 24 затриманих запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 27 березня 2014 року. При цьому не враховувалася жодна норма діючого законодавства, а рішення приймалося лише на підставі наданих слідством та затверджених прокуратурою клопотань.

Розгляд клопотань проходив в «ручному режимі»: всі мають бути взяті під варту. Для придання вигляду законності під час суду всім затриманим надали адвокатів з БПД, які навіть не мали можливості підготуватися до судових засідань.

За деякий час, зусиллями адвокатів АО «Погосян, Томчук і партнери», які захищали 14 осіб, затриманих біля ОДА, запобіжний захід змінено на альтернативні, не пов’язані з триманням під вартою.

Коли всім стало зрозуміло, що обвинувачення безпідставне, доказів не існує й перспективи обвинувального вироку немає, прокуратура почала шукати шляхів вирішення цієї проблеми. Замість того, щоб одразу визнати свою провину, вони звернулися до суду з клопотанням про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності на підставі ст. 1 Закону України № 737-VІІ від 29.01.2014 «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Зрозуміло, що судді задовольнили вказані клопотання сторони обвинувачення, не зважаючи на те, що деякі з підозрюваних не мали намір йти на таку угоду.

Не погодившись з закриттям провадження по нереабілітуючим обставинам, адвокати підготували та направили до апеляційного суду Дніпропетровської області скарги. Суд апеляційної інстанції відмінив ухвали про застосування так званого Закону про амністію та направив провадження до суду першої інстанції.

В період з 16 по 20 травня 2014 року прокуратурою винесено постанову про закриття кримінальних проваджень на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України за відсутністю події кримінального правопорушення.

На підставі Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», адвокати АО звернулися з відповідними позовами до суду з вимогами про стягнення моральної шкоди у розмірі 100 000 грн. по кожному із незаконно затриманих. Всього було подано 11 позовів.

Однак, розгляд вказаних справ затягнувся. Представник Державної казначейської служби України, з якої, згідно із діючим законодавством у разі визнання позову списуються у безспірному порядку моральна шкода, не з’являвся в судові засідання, посилаючись на відсутність довіреності на регіонального представника з Києва.

Коли все ж таки після неодноразових судових викликів, які робилися за рахунок позивачів, представник з’явився, розгляд справ почався більш жваво.

Найбільш цікавою була позиція представника прокуратури та Дніпропетровського міського управління МВС (відповідачі), які повністю заперечували задоволенняю позовних заяв, обґрунтовуючи це тим, що слідчі та прокурори лише виконували свою роботу в рамках діючого КПК. Щодо незаконності їх дій під час затримання та обрання запобіжного заходу, вони посилалися на те, що в жодному процесуальному документі про це не вказано.

Дійсно, театр абсурду: як незаконно затримувати, фальсифікувати докази та кидати за ґрати – все законно, а як відповідати за свої незаконні дії – так ми нічого протиправного не робили. Як можна посилатися на підтвердження розміру шкоди більш зазначеного в законодавстві мінімального розміру, і при цьому повністю ігнорувати норми Європейської Конвенції, якими зазначено порядок затримання та тримання під вартою (ст. 5).

Можливо зіграло свою роль те, що адвокати АО свого часу звернулися до тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів загальної юрисдикції відносно слідчих суддів Бібіка М. М. та Решетніка М. О, які виносили незаконні рішення про обрання запобіжного заходу, і що Комісія визнала в їх діях порушення присяги судді. Можливо, все ж таки судді почали не виконувати чиїсь вимоги, а діяти відповідно до діючого законодавства та здорового глузду. Але важливо, що рішення по всіх 11 особах ухвалено.

Маємо позитивний результат: по 10 особах визнано моральну шкоду в розмірі 50 000 грн., і ще по одній – 40 000 грн.

Це дуже важливі рішення як з погляду судової практики саме по такій категорії справ, так і для підняття духу в осіб, яких незаконно затримували, навіть не тільки по обставинах 26.01.2014 року.

Кожен громадянин повинен знати, що якщо його незаконно затримали, проводили досудове розслідування, а потім виправдали, має право на компенсацію моральної шкоди.

Кожна посадова особа, яка незаконно затримує чи вчиняє інші незаконні дії щодо особи, буде нести відповідальність згідно із діючим законодавством.

Жоден випадок незаконного притягнення до відповідальності не залишиться без належної реакції з боку захисників.

Крім того, адвокати АО домоглися відкриття кримінальних проваджень щодо нанесення тілесних ушкоджень 4 затриманим, яким надавалась юридична допомога. Нажаль, прокуратура порушила провадження по ст. 125 КК України, тобто як завдання легких тілесних ушкоджень.

Однак, тілесні ушкодження потерпілим завдавали безпосередньо робітники міліції під час виконання своїх службових обов’язків. Отже, робітники міліції перевищили свої службові повноваження, що є ознакою кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 КК України. А той факт, що незаконні дії робітників міліції супроводжувалися насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, свідчать про наявність кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 365 КК України, санкція якої передбачає позбавлення волі від 3 до 8 років.

Тому, ці питання ми ще будемо підносити, як і будемо домагатися притягнення до кримінальної відповідальності всіх осіб, які брали участь у затриманні, порушенні провадження та обранні запобіжного заходу відносно наших підзахисних.

Якщо шкода завдана незаконними діями конкретних осіб, вони і повинні нести відповідальність, включаючи сплату моральної шкоди. Не зовсім вірно стягувати шкоду з державного бюджету, в якому закладені й наші з вами соціальні пільги, а безпосередніх виконавців цих незаконних дій залишати без покарання.

Погляд

19.12.2014 | Наталка Ковальчук

«Дело о снегирях»

   

У американського письменника Джона Грішема є роман «The Pelican Brief», який ми знаємо у російському перекладі як «Дело о пеликанах». Це така собі напружена детективна історія про закулісні ігри, нечесний бізнес, політичні інтриги, у центрі яких несподівано опиняються далекі від суспільних потрясінь звичайні птахи пелікани, котрі мешкають десь у зеленому куточку Луїзіани.

Звичайно, навряд чи американські пелікани знали, що стали «героями роману». Очевидно, так само й українські снігурі навіть не підозрювали, що навколо них російською пропагандою теж буде закручено таке собі «Дело о снегирях»?  Маю на увазі історію з поширеним з Росії фейком  нібито в українських школах дітей вчать вбивати снігурів за «непатріотичне» забарвлення оперення.

До коментування цієї ситуації, як безглуздої, вдавалися не тільки завсідники соціальних мереж, а й цілком серйозні засоби масової інформації. Зокрема й з того приводу, що забарвлення як снігурів, так і у синичок, котрі теж стали «персонажами» російського фейку, можна трактувати по-різному. І до патріотизму колір їх крил не має жодного стосунку.  http://www.radiosvoboda.org

Та чи треба шукати глузду там, де його немає? Бо і цього разу російські бійці інформаційного фронту спрацювали у  «кращих традиціях» радянської пропаганди. Досить згадати сакраментальну фразу з відомого фільму Ельдара Рязанова «Гараж» про те, що сріблястий журавель гніздиться за кордоном, а тому «…вообще не наша птица».

У тому ж фільмі «Гараж» є ще одна ключова фраза про те, що «серебристый журавль – птица темная. Она газет не читает и поэтому представления не имеет, наша она или капиталистическая».

Ті, хто російський фейк створював, очевидно, якраз більш нічого, крім прокремлівських газет, і не читали. Ну, можливо, ще радянського письменника Максима Горького, котрий також полюбляв пташками маніпулювати, - то пінгвіни йому чимсь не вгодили, то гагари…

Отож важко зрозуміти, чому саме снігурі стали об’єктом для проросійської істерії навколо їхнього існування. Снігур птиця якраз цілком наша – українська. Врешті, як і європейська, і азійська. І навіть африканська. Принаймні, так стверджують орнітологічні довідники. Наприклад, семитомне видання «Жизнь животних» (Москва. Просвещение. 1986 г. т. 6. Птицы.)

До речі, виходячи з логіки російської пропаганди, авторів «Жизни животных» варто негайно закликати до відповідальності, може, й судової. Бо на сторінках книги українським синицям відведено аж кілька аркушів, а російським снігурам всього кілька абзаців.

Дивно й те, що чи не першими аналізувати українську «патріотичність синиць і «не патріотичність»  снігурів взялися на інформаційному сайті Новосибірська. Адже, за тими ж орнітологічними довідниками, у Сибіру і на Далекому Сході поширений снігур сірий, самці якого взагалі не мають в оперенні традиційного червоного кольору, на котрий так запопадливо, як  на патріотичний російський символ, посилаються «автори» фейку.

Хочеться сподіватися, що оперення в сибірських снігурів не таке темне, як ті «птахи», котрі випускає проти України російська пропаганда, на котру зовсім не зважають снігурі, пурхаючи собі в в українських лісах і парках.

А от нам доводиться зважати  на неї, попри всю безглуздість її витівок. Врешті, той принцип, за яким діють кремлівські ідеологи інформаційної війни давно відомий: чим більш нахабна брехня, тим скоріше їй повірять  люди, особливо малоосвічені. І очевидно що до вже звичного терміну «газетна качка» доведеться додати ще один «російський фейковий снігур».

Після всього що сталося, виникає однак запитання, чи не почнуть російські ідеологи захисту снігурів  взагалі ініціювати заміну свого державного символу з двоголового орла на двоголового снігура?

Було б непогано. Снігур птаха мирна, нікого не клює, і ні з ким не воює…

 

 

 

 

In memoriam...

17.12.2014

Померла Стефанія Шабатура

   

Шабатура Стефанія Михайлівна, видатна художниця декоративно-ужиткового мистецтва і громадська діячка, член правозахисної Української Гельсінкської групи, померла 17 грудня 2014 року після тяжкої тривалої недуги.

Народилася Стефа Шабатура 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте Заліщицького району Тернопільської області в селянській родині. Батько загинув на війні. Мама Анна – знана народна художниця і майстриня. Стефа закінчила 1961 року художнє училище, 1967 – Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва за фахом художник-прикладник. Член Спілки художників України. Гобелени Стефи Шабатури не раз експонувалися на виставках і були високо оцінені пресою. Про її творчість написано в 6 томі «Історії мистецтва України».

С. Шабатура брала участь у роботі львівського Клубу творчої молоді «Пролісок» (КТМ), розповсюджувала літературу самвидаву. 1970 р. разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза і добивалася дозволу бути присутньою на його суді.

Ув’язнена під час масових арештів української інтеліґенції 12 січня 1972 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Їй інкримінували, зокрема, розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса «Веселий цвинтар», Миколи Холодного «Крик з могили», статті Валентина Мороза «Серед снігів». 12–13 липня 1972 року засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. Ще до суду виключена зі Спілки художників.

Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в сел. Барашево Теньгушовського р-ну, Мордовія. Брала дуже активну участь в акціях протесту, голодівках, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її карали ШІЗО (штрафний ізолятор, карцер) і ПКТ (приміщення камерного типу). Усього на її рахунку 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.

Шабатурі забороняли малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні оголошували голодівки протесту. Лише 1974 представник Львівського КГБ привіз їй етюдник, фарби, олівці, пензлі та папір. Тому адміністрація табору не відбирала їх.

У кінці 1975-го С. Шабатуру возили етапом до Львова на «перевиховання». 10 грудня, у День прав людини, вона, як і в попередні роки, оголосила голодівку протесту проти порушень прав людини в СРСР. Попри наполегливі докори працівника Львівського КГБ, Шабатура її не припинила. Тоді пообіцяли, що вона «ще пошкодує» про це.

Зразу ж після повернення до табору, просто на вахті, Шабатурі оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів, відібраних перед від’їздом, – як «абстрактних» і де зображено табір. «Крамольною» виявилася навіть літера «Ш» під малюнками: нагадувала тризуб… На знак протесту в лютому 1976 відмовилася від роботи. Її спочатку посадили в карцер, а в квітні – на півроку до ПКТ. Начальник табору Шорін цинічно заявив: «Ми зараз не розстрілюємо, але в нас є інші способи зробити так, щоб із табору ви живою не вийшли». Шабатура оголосила голодівку, яку тримала 12 діб. Мордовськими таборами прокотилася хвиля протестів проти знищення інтелектуальної власности (тоді ж були оголошені акти про знищення вишивок Надії Світличної, віршів Ірини Калинець та Василя Стуса).

1976 р. Стефі надали побачення з матір’ю на одну добу. Воно прослуховувалося. Коли ж розмови не стало чути, сам начальник Мордовського КГБ полковник Дротенко вломився в кімнату побачень і в сутичці відібрав у Шабатури ручку й папір з написаним текстом розмови. Дротенко доводив матері, що її донька невиправна, що таких, як вона, слід розстрілювати. Переконував, що її праць не знищували – лишень ті, на яких зображені в’язні та де були «абстрактні замальовки табору». Дротенко кинув декілька екслібрисів на долівку і розтоптав їх, кричав, що вони призначені для ув’язнених державних злочинців, а екслібрисів письменникам, художникам, дітям – таких не було.

Після такого побачення Шабатура знову протестувала проти знищення її робіт відмовою від рабської табірної праці. Її знову покарали карцером і ПКТ.

На етап Стефу Шабатуру взяли з одиночної камери в м. Явас на Різдво 1977 року. Заслання відбувала в с. Макушино Курганської обл. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації).

У лютому 1979-го група політв’язнів і засланців, у тому числі Шабатура, підтримала Українську Гельсінкську Групу, оголосивши себе її членами. Як такій, що «не стала на шлях виправлення», Шабатурі після закінчення заслання веліли нікуди не заїжджаючи прямувати до Львова і стати там під адміністративний нагляд. 2 грудня 1979 року вона прибула додому. Однак міліція відмовилася її прописати у власній кооперативній квартирі, де жила її хвора мати – вдова учасника війни. Стефа категорично відмовилася будь-куди виїздити. Рік перебувала під адміністративним наглядом.

У кінці 80-х Шабатура активно включилася в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій «Меморіалу», Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження репресованої Української Греко-Католицької Церкви, 1990–95 була депутатом Львівської міськради. З 1991 – голова Марійського товариства милосердя.

Працювала художницею в текстильній промисловості. 1994, як реабілітована, на пільгових умовах одержала приміщення під майстерню. 1999 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006 як член УГГ нагороджена орденом «За мужність» І ступеня. Останніми роками тяжко хворіла. Нехай Господь оселить там, де праведні спочивають, де нема хворіб і печалі.

Бібліоґрафія:

І.

Заява від 24.02. 1978 (На захист І. Сеник); Заява (1979 р. про вступ в УГГ) // Українська Гельсінкська Група. 1978–1982. Документи і матеріяли. – Торонто—Балтимор: Смолоскип, 1983. – С. 627-628; 939-943.

Підняти шапку-невидимку… – Український вісник. – 1987. – Вип. 7, 8, 9-10. –, Балтимор – Торонто: Вид-во «Смолоскип», 1988. – С. 421-427.

Інтерв’ю зі Стефою Шабатурою 26.06.2008.

ІІ.

Українська Гельсінкська Група. 1978-1982. Документи і матеріяли. – Торонто–Балтимор: Смолоскип, 1983. – С. 11, 16, 32, 61, 62, 361, 627-628, 746, 748, 749, 939-943.

The Persecution of the Ukrainian Helsinki Group. Human Right Commission. Word Congress of Free Ukrainians. Toronto. Canada, 1980. – P. 48.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 2-19, 7-13, 10-30; 1981: 1, 2, 3, 5, 6, 8.

Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 86, 122, 127, 129, 170, 203.

Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. К.: УРП, 1996. – С. 26-27.

А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О. Теліги. – 1998. – С. 102, 143, 190.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001. Упорядники Є. Ю. Захаров та В. В. Овсієнко. – Т. 1. – С. 13, 22, 25, 31, 36, 125, 145, 148, 176-177; Т. 2. – 45; Т. 3. – 81, 94, 101, 113, 155; Т. 4. – 73, 76, 81, 116–117, 199, 214.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021 – 1380 с. (С. Шабатура: с. 823–825).

Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (С. Шабатура: с. 714–715); 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. (С. Шабатура: с. 805–806).

Ірина Рапп, Василь Овсієнко
Харківська правозахисна група

In memoriam...

26.12.2014
джерело: hro.org

Памяти о. Глеба Якунина

   

25 декабря 2014 года ушел из жизни Глеб Павлович Якунин, правозащитник, диссидент, политзаключенный советской эпохи, священник.

Глеб Павлович Якунин родился 4 марта 1934 года Москве в семье музыканта. Изучал биологию в Московском пушно-меховом институте и (после его закрытия) в Иркутском сельскохозяйственном институте. Увлекался музыкой, был джазовым саксофонистом.

Глеб Якунин под влиянием известного священника Александра Меня обратился к христианству. Обучался в Московской духовной семинарии, но был исключён до окончания полного курса. Работал псаломщиком в церкви.

В августе 1962 года рукоположён во священника Русской Православной Церкви и направлен в Зарайск, а позднее в Дмитров.

25 ноября 1965 вместе со священником Николаем Эшлиманом направил Патриарху Алексию I открытое письмо, которое подробно рисовало картину противозаконного подавления органами государственной власти СССР прав и свобод верующих граждан страны.

В письме священников, в частности, говорилось: "<...> С каждым днём обостряется сознание нетерпимости дальнейшего подчинения беззаконию; с каждым днём в Русской Церкви нарастает спасительная жажда очищения от той скверны, которая накопилась в ней по вине церковной власти; с каждым днём углубляется в Церкви жажда подлинного соборного общения; наконец, с каждым днём в нашей Церкви нарастает чувство ответственности за те души, которые по вине пастырей Церкви, не просвещены Евангельским словом и несмотря на свою пробудившуюся религиозную жажду пребывают вне Церковной ограды <...>"

Письмо было размножено в 100 экземплярах и разослано в середине декабря всем правящим архиереям Московского Патриархата. Митрополит Сурожский Антоний (Блум) прислал одобрительную телеграмму.

15 декабря копии письма были направлены Председателю Президиума Верховного Совета СССР Н. В. Подгорному, Председателю Совета Министров СССР А. Н. Косыгину и генеральному прокурору СССР Р. А. Руденко.

Митрополиту Крутицкому и Коломенскому Пимену Патриархом было поручено провести "соответствующую работу" с Глебом Якуниным и Николаем Эшлиманом, по результатам которых Патриархубыл представлен доклад, на котором 13 мая 1966 года последовала резолюция: "<...> Считаю необходимым освободить их от занимаемых должностей, с наложением запрещения в священнослужении до полного их раскаяния, причем с предупреждением, что, в случае продолжения ими их порочной деятельности, возникает необходимость прибегнуть в отношении их к более суровым мерам <...>"

Александр Солженицын писал: "Ещё весной 66-го года я с восхищением прочёл протест двух священников — Эшлимана и Якунина, смелый чистый честный голос в защиту церкви, искони не умевшей, не умеющей и не хотящей саму себя защитить. Прочёл — и позавидовал, что сам так не сделал <...>" В 1974 году Глеб Якунин выступил с критикой заявления митрополита Серафима, одобрившего высылку из СССР Александра Солженицына.

30 декабря 1976 года в Москве был создан Христианский комитет защиты прав верующих в СССР. Его основателем был отец Глеб Якунин.

Кроме него, в Комитет вошли иеродиакон Варсонофий Хайбулин, находившийся "за штатом" церкви и мирянин Виктор Капитанчук, а несколько позже мирянин Вадим Щеглов. Основатели Комитета заявили, что в Советском Союзе реализация провозглашенного Конституцией принципа свободы совести наталкивается на значительные трудности в связи с отношением к религии государства, строящего безрелигиозное общество. Это выражается не только в характере действующего законодательства, но и в нарушениях со стороны государственной администрации даже тех прав, которые законом верующим предоставляются. Между тем верующие составляют значительную часть населения, и нормализация их положения является жизненно необходимой для всего общества. Поскольку епископат Русской православной церкви и руководители других религиозных организаций в силу различных причин не занимаются защитой прав верующих, эта защита верующих должна стать делом христианской общественности, в связи с чем и организован Комитет защиты прав верующих в СССР.

В Комитет защиты прав верующих православные обращались с самыми разнообразными жалобами. Несколько документов Комитета защиты прав верующих посвящено проблемам пятидесятников. Члены Комитета защиты прав верующих в СССР неоднократно выступали с протестами против арестов участников правозащитного движения.

В ноябре 1977 года Христианский комитет защиты прав верующих совместно с Рабочей комиссией по расследованию использования психиатрии в политических целях, Московской Хельсинкской группой и представителями церкви свободных адвентистов обратились к Белградской конференции. Они призывали ее участников дать принципиальную оценку положения с правами человека в Советском Союзе, использовать весь массив информации о нарушениях прав человека, поступивший из СССР, и высказаться в защиту узников совести, томящихся в советских лагерях и тюрьмах, прежде всего тяжело больных, а также членов Хельсинкских групп, арестованных за информацию о нарушениях прав человека.

В 1979 году Якунин, Капитанчук, Регельсон и Фонченков обратились с призывом поддержать канонизацию русских мучеников и исповедников ХХ века [репрессированных советской властью], которую готовила Русская Зарубежная Церковь.

1 ноября 1979 года о. Глеб Якунин был арестован.

Как писала в N58 "Хроника текущих событий": "<...> Перед тем, как произнести последнее слово, о. Глеб спросил: "Интересуют ли суд и сию аудиторию мотивы и факты, заставившие меня взяться за правозащитную деятельность в помощь христианам?" Судья Лубенцова сказала, что это никого не интересует <...> В результате последнее слово о. Глеба состояло из одной фразы: "Я благодарю Бога за дарованную мне судьбу"."

Глеб Якунин, твердо отстаивавший свою правоту и на следствии и на суде, был осужден по ст. 70 УК РСФСР ("антисоветская пропаганда") на 5 лет лагеря строгого режима и 5 лет ссылки.

Московская группа "Хельсинки" приняла документ N140 "Суды над Татьяной Великановой и священником Глебом Якуниным". В тот же день письмо "Кто осужден?" о приговорах Татьяне Великановой и Глебу Якунину подписали пятьдесят семь человек.

Основанный Якуниным Христианский комитет защиты прав верующих в СССР вскоре после его ареста пополнился новыми членами.

После освобождения в 1987 году по "горбачёвской амнистии" Глеб Якунин был восстановлен Московской Патриархией в священническом служении, служил в Никольском храме села Жегалово под городом Щёлково Московской области по 1992 год включительно.

В 1990 году Глеб Якунин был избран народным депутатом РСФСР, членом Верховного Совета РСФСР, заместителем председателя Комитета ВС РСФСР по свободе совести. Принимал активное участие в работе над законом "О свободе вероисповеданий". При содействии Глеба Якунина возобновили работу множество закрытых храмов и монастырей.

С 1990 года был сопредседателем Координационного Совета движения "Демократическая Россия".

18 октября 1991 года Глеб Якунин был полностью юридически реабилитирован.

В 1991—1992 гг. участвовал в работе парламентской Комиссии по расследованию причин и обстоятельств ГКЧП. Комиссия опубликовала архивные материалы КГБ о сотрудничестве отдельных иерархов Московской патриархии с КГБ. Последнее послужило причиной резкого конфликта с руководством РПЦ.

8 октября 1993 года был лишён священнического сана Синодом РПЦ.

Был принят в юрисдикцию Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата в священническом сане.

В 1995 году Глеб Якунин организовал Общественный комитет защиты свободы совести.

Перешёл в Русскую Истинно-Православную (катакомбную) церковь. В 2000 году на её основе были созданы "Движение за возрождение российского православия", а затем и Апостольская Православная церковь, где Глеб Якунин получил сан протопресвитера.

В 1993—1995 годах — депутат Государственной Думы Российской Федерации.

Член Московской Хельсинкской группы.

Глеб Павлович Якунин скончался в Москве 25 декабря 2014 года.

Светлая ему память!

25/12/2014

 

Бюлетень "Права Людини", 2014, №35

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори