пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201413
№13
2014

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

04.05.2014 | Юрій Нужний

Джемілєва не пустили до «зони російської демократії»

   

Декілька тисяч кримськотатарських активістів і представників Меджлісу прибули 3 травня 2014 р. до пункту пропуску «Турецький вал» біля Армянська, щоб зустріти свого лідера Мустафу Джемілєва, який за рішенням російської влади став «нев’їзним» у Криму.

Кримські татари прибули декількома автоколонами з різних регіонів півострова під національними кримськотатарськими прапорами та державними стягами України. Серед активістів були й дружина лідера кримських татар Сафінар Джемілєва та керівник Меджлісу Рефат Чубаров, глави регіональних меджлісів.

Проте щоб побачити свого лідера, їм довелося зіткнутися з озброєним спецназом РФ. Кримським татарам вдалося прорвати кордон російських силовиків. Коли тисячі людей стали рухатися в бік Херсонської області, почулися постріли. Російський спецназ стріляв у повітря.

Незважаючи на протистояння, кримським татарам вдалося зустрітися зі своїм лідером. У спілкуванні з однодумцями Джемілєв назвав те, що відбувається, «зоною російської демократії».

Далі керівництво Меджлісу і Мустафа Джемілєв попрямували у бік кримського кордону. Однак озброєні люди не пропустили їх, перекривши дорогу декількома блокпостами. До представників кримських татар вийшов в.о. «міністра внутрішніх справ по Республіці Крим» Сергій Абісов, який пояснив, що Джемілєву заборонено в’їзд до Криму, «згідно з російським законодавством». При цьому він не уточнив, які саме закони маються на увазі.

Не отримавши виразних відповідей на питання, кримські татари заявили, що готові повернутися додому тільки разом з Джемілєвим, а регіональні меджліси на знак протесту мають намір блокувати дороги в Криму.

Однак УРАЛи, БТРи та інша військова техніка разом з озброєними російськими спецназівцями стали на заваді тому, щоб Джемілєв потрапив на Батьківщину – до Криму.

Отже, окупаційна російська влада не дозволила громадянину України в’їхати на анексовану територію України – через те, що він цю анексію не визнає.

Політика і права людини

12.05.2014

Заявление ЛОО КИУ: «Референдум» 11 мая – не выбор народа

   

Члены Луганского областного отделения Комитета избирателей Украины являются жителями региона, поэтому организация имеет достаточно информации для выводов по некоторым проблемам проведения «референдума» 11 мая.

1.                  Отсутствие какой-либо легальной нормативной базы. В условиях отсутствия закона и при наличии политической воли проводить референдум вопреки этому  организаторы должны были бы  принять какой-либо собственный нормативный документ, который обеспечивал бы понятность и единообразие процедур. Как это было сделано в Крыму. В Луганской области это сделано не было, и избирательные комиссии  работали, как считали нужным. Даже время проведения референдума в разных городах было разным: в Перевальске он проводился с 8 до 20, в Алчевске с 8 до 22, в Северодонецке с 6 до 20, в Кременной с 11 до 15.  По-разному осуществлялись процедуры голосования, причем о том, как их осуществлять, решения принимали участковые комиссии непосредственно в ходе выполнения.

2.                  Способ формирования комиссий по проведению «референдума» не позволяет доверять результатам голосования. Такие комиссии формировались окружными комиссиями из добровольцев  сторонников независимости Луганской области. В их составе не было людей, у которых по этому вопросу отрицательное мнение, и они представляли только часть, а не всю территориальную громаду. Более того, состав комиссий по проведению референдума не был общедоступен для территориальных громад. В силу этого естественное предположение о возможности манипуляций с результатами голосования не может быть опровергнуто.

3.                  Отсутствие независимого наблюдения не позволяет доверять результатам голосования. Работа комиссий по проведению «референдума» была закрыта для независимых наблюдателей и представителей СМИ. Что не позволяет сделать независимые оценки как по результатам голосования, так и по количеству людей, принявших в нем участие. А там, где для независимого наблюдения (журналистов) были сделаны послабления, полученные ими данные по числу проголосовавших сильно отличаются от объявленных.

4.                  Отсутствие кабин для голосования и требования комиссий опускать бюллетени не свернутыми может расцениваться как осуществление голосования под давлением. На многих участках отсутствовали кабины для голосования, на многих участках комиссии просили голосующих опускать бюллетени, не сворачивая их. Волеизъявление при этом является открытым, а не тайным. Что в условиях, когда голосующие иначе могут быть определены как «правосеки» и подвергнуты наказанию, должно оцениваться как голосование под давлением.

5.                  Неограниченная возможность для кратных голосований и голосований за других лиц дискредитирует данные голосования. На многих участках наблюдалась выдача нескольких бюллетеней в одни руки (за других лиц). Внесение избирателей в дополнительные списки ничем не ограничивалось, а иногда производилось без предоставления документа с пропискою. Получить бюллетени можно было не только на своем участке, но и на другом – путем внесения в дополнительный список. На некоторых участках списков избирателей не было вовсе, и сведения о людях, получающих бюллетени, записывались членами комиссии. Все это создавало неограниченные возможности для кратных голосований для радикально настроенных сторонников государственной независимости Луганской области. Что ставит под сомнение результаты голосования.

6.                  На части территорий проводился не референдум, а опрос. Результаты которого приплюсованы к результату референдума.  В Троицком, Сватовском, Кременском, Новопсковском, Марковском районах, в некоторых других населенных пунктах избирательные участки не открывались, а голосование происходило на улице. Результаты таких «голосований» не выдерживают критики, и не могут быть критерием для установления свободного выбора народа.

В ЛОО КИУ отмечают, «референдум» проходил (включая голосования под открытым небом) во всех городах и районах Луганской области, в нем приняло участие большое количество жителей Луганской области. В то же время многие жители области в «референдуме» участия не принимали. Из-за указанных выше проблем невозможно точно установить, сколько людей проголосовало и сколько отказалось от участия в «референдуме». В связи с чем, его результаты нельзя расценивать, как результаты «выбора народа».

PS от «Прав людини»: и.о. Президента Украины Александр Турчинов заявил 12 мая 2014 г., что в так называемом «референдуме» в Донецкой и Луганской областях приняли участие менее трети граждан, имеющих право голоса: «По данным МВД и экспертов, в фарсе приняли участие в Луганской области 24% от населения, имеющего право голоса, в Донецкой – 32%».

Одновременно Турчинов подчеркнул, что данный «референдум» не может, и не будет иметь никаких юридических последствий. 

Тероризм

05.05.2014
джерело: helsinki.org.ua

Заява УГСПЛ щодо подій в Одесі та східних регіонах України

   

Кривавий результат подій 2 травня в Одесі – 46 загиблих, 214 поранених, з яких 88 госпіталізовано і троє вже померли в лікарні.

Висловлюючи щире співчуття сім’ям загиблих і співчуття потерпілим, ми закликаємо громадянське суспільство України усвідомити нашу загальну моральну відповідальність за розв’язання кризи такого масштабу, з яким ми ще не стикалися за роки незалежності. Чому це сталося, і що слід зробити для розв’язання кризи?

Вуличні масові безлади не були спонтанним зіткненням різних молодіжних груп. Це був заздалегідь спланований напад проросійських сепаратистів, озброєних палицями, битами, травматичною та вогнепальною зброєю, на мирну ходу проукраїнських футбольних фанатів. Його результатом стало насильство з обох боків і підпал будівлі Будинку профспілок, через що загинуло 38 осіб.

За повідомленнями офіційних представників СБУ та МВС, серед затриманих осіб, які брали участь у заворушеннях, були члени незаконних збройних груп, серед яких – громадяни РФ і жителі Придністров’я. Це вказує на те, що тут, в Одесі, реалізується той же кремлівський план, що і в Донбасі – план розколу України.

Представники влади, які покликані підтримувати правопорядок – міліціонери – фактично були на боці озброєних нападників-екстремістів. Є свідчення очевидців, є відеоматеріали, які незаперечно вказують на факти такого кримінального співробітництва. Видно, як озброєні провокатори ховаються за міліцейськими щитами і через них стріляють у натовп з пістолетів і автоматичної зброї.

Таким чином, саме міліція Одеси замість охорони громадського порядку та захисту прав громадян безпосередньо сприяла кривавій бійні. І керівництво одеської міліції в цьому випадку несе повну відповідальність за масову загибель людей.

Але ці жертви не тільки на совісті начальника ГУ УМВС України в Одеській області П. Луцика, щодо якого зараз розпочато службове розслідування,  – відповідальність за подію повинні розділити і начальники підрозділів, які безпосередньо керували на вулицях міста охороною громадського порядку.

Ми вимагаємо від керівництва країни адекватної реакції на ці події. Суспільство не повинно платити таку трагічну ціну за неналежне виконання державою своїх обов’язків. Держава в особі правоохоронних органів несе конституційний обов’язок перед громадянами за їхню безпеку, за утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Ми вимагаємо ретельного і всебічного розслідування обставин одеської трагедії, притягнення до відповідальності винних, у тому числі посадових осіб одеської міліції, які не вжили необхідних заходів для затримання і роззброєння провокаторів, що напали на мирну демонстрацію.

Ми звертаємо увагу керівництва країни на факти формування численних груп, які незаконно володіють зброєю. Ні в кого не повинно бути привілеїв на володіння зброєю – ні на Майдані, ні на Антимайдані: закон один для всіх. Потурання в цьому питанні несе загрозу здоров’ю та життю людей.

Сьогодні в східних регіонах України фактично не діють закони держави, замість них править закон сили, що призводить до насильства з боку злочинних угруповань, у результаті чого силою зброї встановлюється диктатура криміналітету. У Донецькій і Луганській областях захоплення адміністративних будівель, пограбування й мародерство, викрадання людей, тортури, зґвалтування та вбивства стають повсякденністю. Цьому торжеству безправ’я і насильства треба покласти край.

Необхідно термінове зміцнення керівництва органів правопорядку наявними досвідченими кадрами. Але ще більш нагальними є дії з відновлення правового базису єдності України – однакового виконання Конституції та законів на всій території країни. Необхідно повернути Україну в правове поле, в якому кожному будуть надійно гарантовані основні права і свободи, й органи державної влади будуть реальним механізмом забезпечення цих прав.

У контексті подій, які відбуваються в Одесі та східних регіонах, ми вважаємо необхідною розробку спеціальних заходів для захисту президентських виборів від провокацій. Одним із таких заходів може бути одночасне проведення загальнонаціонального опитування про основи конституційного ладу в новій Конституції та зовнішньополітичному векторі розвитку країни, що допоможе розрядити соціальну напругу в країні.

Микола Козирєв, голова правління УГСПЛ
Аркадій Бущенко, виконавчий директор УГСПЛ

Тероризм

14.05.2014
джерело: www.hrw.org

Україна: Жертви викрадень розповідають про жорстокі побої

   

6 травня 2014

Самопроголошена влада на сході України [2] повинні негайно звільнити утримуваних осіб і покінчити з практикою викрадень з боку озброєних людей, які виступають від їх імені. Доля десятків викрадених залишається невідомою, а ті із звільнених, які проінтерв'ювали Хьюман Райтс Вотч, розповідають про жорстокі побої.

«Озброєні люди, що виступають на боці противників київської влади, захоплюють активістів, журналістів та місцевих депутатів, – каже Ганна Нейстат [3], замдиректора по програмах Хьюман Райтс Вотч. – Деяких потім відпускають – з синцями і травмами. Доля десятків інших невідома».

4 травня 2014 в Новоградовке противниками київської влади були викрадені шестеро людей, зокрема троє депутатів місцевої міськради. Наступного дня їх відпустили: всі піддалися жорстоким побоям, деякі отримали серйозні травми.

Хьюман Райтс Вотч також документувала викрадення членів виборчкому в Костянтинівці: Артема Попика викрали 1 травня, а Ярослава Маланчука 29 квітня. Їх доля і місцезнаходження залишаються невідомими.

За повідомленнями ЗМІ та активістів на сході України, противниками київської влади [4] в Донецькій області досі утримуються [5] ще щонайменше два десятки людей.

3 травня в Слов'янську противники київської влади звільнили сімох військових спостерігачів ОБСЄ та їхніх українських супроводжуючих. У ході насильницького утримання їм не заподіяли шкоди.

Норми про права людини в повному обсязі застосовні до всієї території України, включаючи райони, фактично контрольовані самопроголошеною владою. Всі актори зобов'язані поважати права людини, і владі, яка претендує на контроль в межах тієї чи іншої території, потрібно забезпечувати недопущення порушень з боку підконтрольних їм сил. Влада України, включаючи міліцію, повинні вживати всіх можливих заходів для виконання своїх зобов'язань щодо захисту людей від порушень з боку будь-яких збройних формувань та щодо притягнення до відповідальності будь-яких суб'єктів, що здійснюють порушення.

«Противники київської влади повинні негайно звільнити всіх утримуваних осіб та закликати до порядку підконтрольні збройні формування, – говорить Ганна Нейстат. – Уряди іноземних держав повинні задіяти свої можливості впливу в інтересах припинення свавілля з боку недержавних сил на сході України і забезпечення звільнення та безпеки утримуваних ними осіб «.

Новоградовка

4 травня групою озброєних людей були викрадені шість жителів Новоградівці в 40 км на північний захід від Донецька, в тому числі члени Незалежної профспілки гірників України Олександр Вовк та Олександр Гуров і депутати місцевої міськради Костянтин Мусейко, Валерій Павлик і Олег Бубіч.

Олександр Вовк розповів Х'юман Райтс Вотч, що 4 травня він разом з Павликом, Бубічем, Гуровим і молодим чоловіком, прізвища якого не знає, знаходився в будинку Мусейко. Близько 15.00 у двір увірвалися з десяток людей з автоматами, у камуфляжі і чорних балаклавах і виволокли всіх на вулицю. Це відбувалося в декількох кроках від міського відділу міліції. Вовк розповідає :

Вони стріляли в повітря, собаку Мусейко у дворі пристрелили. Кричали : «Лицом на землю, сволочи! «Поклали нас на землю, потім заштовхали в мікроавтобус Мусейко – він там поруч був запаркований. Коли нас відвозили, Гурову і мені вдалося вискочити – спіймали. Привезли в будівлю обладміністрації в Донецьк (там розміщується штаб самопроголошеної «Донецької Народної Республіки»), завели наверх, поклали на підлогу і стали бити. Я намагався голову прикрити, але вони все одно намагалися вдарити ногою по голові або по обличчю. Вони були в масках, ніяк не назвалися, але говорили, що я «бандерівець».

За словами Вовка, всіх шістьох допитували окремо, він чув з сусідніх кімнат звуки ударів і крики. Близько години ночі 5 травня його, Павлика і Бубіча відпустили, наказавши відправлятися по домівках. У них відібрали гроші, у Вовка – пенсійне посвідчення. Решту документів віддали.

На момент інтерв'ю Х'юман Райтс Вотч обличчя у Вовка, особливо в області очей, було в синцях, він скаржився на болі в голові і у всьому тілі. Вовк звертався до місцевої лікарні за допомогою і фіксацією тілесних ушкоджень. За його словами, в результаті побоїв Бубіч отримав переломи кількох ребер, Павлик – серйозну травму голови.

За словами Мусейко, якого разом з Гуровим і іншим хлопцем відпустили в другій половині дня 5 травня, різні групи били його «кожні чверть години». Він отримав переломи ребер, травми вуха, очі і носа, ті, які били погрожували пристрелити його і відрізати вуха. Він стверджує, що Гуров також був жорстоко побитий: «У нього татуювання на руці було – український прапор і «Слава Україні! Героям Слава!». Так що його в основному по цьому місцю били; рука вся чорна була, рази в два роздулася».

Мусейко стверджує, що озброєні люди стріляли по стінах і вікнах його будинку, перевернули все всередині, забрали гроші і золоті прикраси.

Костянтинівка

29 квітня в Костянтинівці група людей у камуфляжі викрала члена націоналістичної партії « Свобода» та місцевої виборчої комісії 46 -річного Ярослава Маланчука. Свідок розповів Х'юман Райтс Вотч, що близько 19.00 розмовляв з Маланчуком по телефону, коли той прямував додому від автобусної зупинки:

Він сказав, що хтось йому зустріч призначив і він туди зайде по дорозі додому. А люди – то – незнайомі. Раптом чую – шум якийсь, потім тихіше: напевно, він телефон в кишеню поклав. Чую – він кричить, просить: «Не бийте!», а хтось у відповідь: «Повзи на колінах до багажника». Потім від'єдналася. Свідки знайшлися, які бачили, як люди в масках били його і відвезли в багажнику, але більше вже ніхто нічого не говорить – все так налякані.

За словами цього свідка, після звернень місцевого керівництва «Свободи» міліція відкрила кримінальне провадження за фактом викрадення, однак інформації про якісь результати розслідування він не має. За неофіційними каналами свідкові повідомили, що Маланчука тримають в СБУ в Слов'янську (контролюється супротивниками київської влади).

У ніч з 30 на 1 травня, незабаром після півночі, озброєні люди з'явилися додому до 26-річного Артема Попика, який очолює організацію «Свободи» в Костянтинівці і є членом місцевої виборчої комісії.

Мати Попика розповіла Х'юман Райтс Вотч, що син, почувши, як хтось ломиться в двері, викликав міліцію, однак міліція йому порадила «збирати речі і валити».

Попику було нікуди бігти, тому він сховався під ліжком у кімнаті матері. За її словами, двері вибили, увійшли троє в камуфляжі і чорних масках, один – з автоматом. Запитали про сина, обшукали будинок. Витягли Попика під ліжка, бризнули перцевим газом з балончика, повалили на підлогу, взяли в наручники. Мати розповідає:

Виволокли його на вулицю, як собаку, я бачила, як його в багажник запихають. Я все питала – куди, чому, а вони тільки : «Просто треба трохи мізки вправити». Босоніж його повели, у футболці та тренувальних штанях.

За словами матері, міліція з'явилася, коли викрадачі вже поїхали. Співробітники її опитали, записали свідчення, дали підписати. Наступного дня вона спробувала залишити заяву про викрадення у місцевому відділі міліції, щоб там відкрили кримінальне провадження, однак через свята в міліції не було нікого, хто міг би таку заяву прийняти.

Мати також наводила довідки в місцевій міськраді, яка контролюється супротивниками київської влади, однак там їй сказали, що нічого не знають. Неофіційно їй повідомили, що сина спочатку відвезли в Краматорськ, звідти – в СБУ в Слов'янськ.

[1] http://www.hrw.org/ru/news/2014/05/06/ukraina-zhertvy-pokhishchenii-rasskazyvayut-o-zhestokikh-poboyakh

[2] http://www.hrw.org/ru/europecentral-asia/ukraine

[3] http://www.hrw.org/bios/dr-anna-neistat

[4Ї http://www.hrw.org/ru/news/2014/04/30/ukraina-prekratit-politicheski-motivirovannye-narusheniya

[5] http://www.hrw.org/news/2014/05/03/dispatches-don-t-forget-captives-still-held-ukraine

Хьюман Райтс Вотч

Вибори

07.05.2014 | Наталия Слюсарь

Джинсовая пресса: что прячем в кармане?

   

«Не читайте перед обедом советских газет», – советовал мудрый профессор Преображенский своему юному помощнику. По той простой причине, что все советские газеты были сплошь пропаганда. Сейчас наше общество уже выздоравливает от этой гадости и искренне удивляется, как можно верить российским СМИ. Но у пропаганды есть младшая сестренка – Джинса.

Что есть джинса? Это, по сути, реклама/антиреклама, позитивная или негативная, не важно. Но точно без значка «реклама» и опубликованная по заказу либо настоянию руководителей или учредителей газеты. Мотивация для боссов СМИ может быть различная – от их личной принадлежности к определенной бизнес- или политической группе до банальной пухлой пачки зеленых американских президентов. Мы не будем рассуждать о моральной стороне вопроса, в конце концов, как как-то сказала телеведущая Татьяна Даниленко: «Идеальной работы на рынке нет». У нас иная задача: научить простого читателя отличать, где «заказуха», а где полновесный объективный материал.

Для начала обозначим простыми словами, что должно нас насторожить при чтении прессы, то есть разберем какие основные разновидности газетной джинсы (скрытой рекламы) существуют в природе, отталкиваясь от многолетних «полевых» исследований данного явления экспертным сообществом:

Во-первых, статьи, которые пишут пресс-службы партий или политиков, как правило, подписаны псевдонимом. Это легко проверить, например, найти автора в Фейсбук или поискать другие его материалы в Интернете. Обычно эти статьи режут глаз однобокостью подачи фактов и частыми упоминаниями названия или имени «хозяина».

Если материал с нужными акцентами все же пишется в редакции, то его, естественно, «утверждает» заказчик. Мы помним недавние скандалы с написанием статей и заметок по мотивам темников Партии регионов.

Во-вторых, публикация социсследований от известных «херсонских социологов», которые удивительно отличаются от других опросов в пользу (а бывает и наоборот) определенной политической силы. Это обычная фальсификация. Как проверить? Найдите соцопросы других фирм, сравните охват (количество опрошенных), выборку (кого опрашивали), в каких городах, период и ошибку (допустимая неточность в %). Для примера, возьмите данные, которые проводит консорциум социологических фирм, и сравните их с данными, которые публикуются как опрос от штаба кандидата. Если разрыв в сроках проведения опросов небольшой, а цифры значительно отличаются – что-то тут неладно. Если засомневались – найдите этот опрос в Интернете и изучите комментарии.

В-третьих, самое любимое занятие джинсовиков – аналитическая статья и расследование. Когда это аналитика от «монстров» вроде М. Наема или В. Портникова – понятно, что они не будут губить свою репутацию ради одноразовой публикации, а вот разгромная статья малоизвестного автора, особенно, «политолога», в которой известное всем событие подано под углом зрения, выгодным одной политической силе, но при этом контраргументов нет, либо они поданы все с той же точки зрения. Не сомневайтесь, это – джинса. Красиво замаскированная попытка повлиять на вашу позицию.

Расследования – это вообще отдельная тема. Если в расследовании нет упоминаний номеров документов, фотокопий, нет мнений различных по взглядам известных экспертов, если нет доказанных фактов – подумайте, с какой целью его опубликовали. И опять же – кому принадлежит газета, опубликовавшая данный материал? Интернет вам в помощь!

Ну, последний вид «джинсы», как атавизм «советских газет», которые нельзя было читать еще во времена Булгакова – обращения «трудовых коллективов», благодарных пенсионерок, письма от имени «громады». Данный вид махровой джинсы должен быть ограничен партийной прессой или рядом обязаны быть представлены альтернативные мнения, иначе эта газета не стоит потраченных на нее денег. А, вы нашли ее в своем почтовом ящике? Бесплатно? Значит, гонорар и печать кто-то оплатил. А кто платит, тот, как известно, и музыку заказывает. Не обязательно сразу подстилать газетку под селедку или сало. Прочтите, проанализируйте, кому это было нужно и зачем. Все, вы вооружены против «джинсы»!

Ну и напоследок, хочется яркого примера. Обратимся к истории, представим, утречком 28 января 2014 года, в разгар событий Майдана, покупаете вы в переходе метро «Университет» газету «Харьковские известия». Открываете ее, а там, на 1 полосе такое... Огромными буквами надпись «Фашизм не пройдет!» и заявление Партии регионов с осуждением действий тогдашней оппозиции.

Как страшно жить! – думаете вы, и смотрите вторую страницу, а там обращение совета ПР. А рядом – перепечатка пресс-конференции тогдашнего губернатора М. Добкина. Такое засилье мнения одной политсилы является сигналом, что газета печатает «джинсу», а значит, надо отнестись к публикациям критически.

Впрочем, как отмечает эксперт издания «Телекритика» Ю. Хомайко, ситуация в марте стала не многим лучше, газета так и осталась рупором Партии регионов. По его словам, никакого баланса мнений или полноты освещения событий там не наблюдается, и это при общем фоне уменьшения откровенно заказных материалов в других харьковских изданиях – 8, 4% в марте с признаками «заказушности».

Профессиональнее всех на данный момент подходят к делу львовские журналисты – всего 7, 4% «джинсовых» материалов. А вот читателям донецких и крымских газет стоит быть предельно внимательным и проверять информацию, тамошняя пресса пока несколько далека от мировых стандартов журналистики, что, возможно, объясняется военной ситуацией и влиянием мощной пропагандой проросийских сил.

Вопрос живучести джинсы связан не только с финансами или совестью. Поставленная на грань выживания газета, конечно же, расположена к щедрым предложениям спонсоров. Но будет ли такая газета покупаться после этого? Ведь известны случаи, когда заказные предвыборные тиражи губили репутацию на годы. Впрочем, это выбор, который делает главный редактор – печатать или нет, журналист – писать или нет, и читатель – покупать или нет, и избиратель, который, устав от изобилия «заказухи» и не сумев составить объективное мнение о кандидатах, попросту не приходит голосовать. А нужно ли это стране?

Материал подготовлен Харьковским областным отделением Комитета избирателей Украины в сотрудничестве с ОО «Телекритика»

Вибори

07.05.2014 | Евгений Захаров

Пройдут ли выборы 25 мая в Луганской области? (обновлено)

   

5 мая называющий себя «народным губернатором» Валерий Болотов и экс-кандидат в президенты народный депутат Олег Царев заявили в Луганске,  что президентские выборы в Луганской области, которые назначены на 25 мая, проводиться не будут.

А 6 мая днем в окружную комиссию избирательного округа № 108 в Краснодоне, которая занималась формированием  участковых комиссий, зашли примерно 10 неизвестных с автоматами, и в грубой форме, матерно, потребовали, чтобы комиссия разошлась: выборов не будет. Комиссия продолжала работать. Автоматчики не стали ждать следующего дня, пришли вечером и жестоко избили председателя комиссии, а комиссию разогнали и устроили погром в ее помещении. 

Вот так, прямым насилием, самопровозглашенная Луганская народная республика лишает луганчан права на выбор президента своей страны. Заметим, что на 6 избирательных участках, созданных для проведения выборов в России, о запрете голосования речь не идет.

Вибори

11.05.2014

Луганський КВУ: комісії з виборів Президента України не вповноважені проводити «референдум» 11 травня

   

За інформацією Луганського обласного відділення Комітету виборців України, напередодні прес-секретар самопроголошеного «губернатора» Луганщини Болотова заявив, що референдум буде проводитися дільничними виборчими комісіями, створеними для виборів Президента України.

У зв’язку з цим ЛОО КВУ зазначає, що дільничні комісії, створені за законом «Про вибори Президента України», можуть проводити голосування тільки 25 травня і, за умови другого туру, 15 червня. До того ж, з огляду на небезпеку для життя членів виборчих комісій через напади на окружкоми й виборчі дільниці, що неодноразово здійснювалися озброєними людьми, Центрвиборчком сповістив виборчі комісії Луганської області, що в їх роботі оголошено перерву до 12 травня.

Тому «референдум» 11 травня повинні проводити якісь інші комісії, склад яких, за законом про референдуми, слід було б давно опублікувати.

Крім того, більшість ДВК було утворені 6 травня з представників кандидатів у Президенти Гриценка, Клименка, Куйбіди, Ляшка, Порошенка, Тимошенко, Тягнибока і Шкіряка, які проведення «референдуму» 11 травня, м’яко кажучи, не вітають. І важко уявити, що вони дозволять своїм представникам у ДВК займатися проведенням цього «плебісциту».

Нагадаємо, 11 травня у Донецькій та Луганській областях України відбуваються «референдуми» щодо незалежності так званих «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки». Відповідно до законодавства України, ці акції не мають жодної юридичної сили, але активно використовуються місцевими сепаратистами для підриву територіальної цілісності держави.

Проте «референдум» про незалежність ЛНР проходить не на всій території Луганської області. Про це заявила виконуючий обов’язки голови Луганської облдержадміністрації Ірина Верігіна. За словами Верігіної, в північних районах області «референдум» не проходить, незважаючи на те, що «протягом тижня в райони приїжджали озброєні терористи і намагалися залякати місцеве населення».

Право на свободу та особисту недоторканність

06.05.2014 | Ігор Усенко, Євген Ромінський

«Превентивне затримання»: недомислення чи рецидив репресивної ментальності?

   

17 березня 2014 р. до Верховної Ради України було внесено законопроект «Про превентивне затримання особи (осіб)», який викликав одностайне обурення як громадськості, так і експертів. Запропоновані новели суперечили Конституції та міжнародно-правовим зобов’язанням України, створювали ґрунт для масових порушень прав людини, а також вражали кричущою юридичною безграмотністю. Так, наприклад, у перехідних положеннях законопроекту містилася безпрецедентна норма: «Протягом дії цього Закону зупиняється дія частин другої та третьої статті 29 Конституції України стосовно осіб, зазначених у частині першій статті 2 розділу І цього Закону».

Критичні думки з приводу законопроекту з’явилися у багатьох ЗМІ, зокрема Харківська правозахисна група 23 березня 2014 р. оприлюднила відповідний коментар Геннадія Токарева. Зрештою антиконституційність і неприйнятність законопроекту підкреслила у своєму зверненні до в. о. Президента України, Голови Верховної Ради України Олександра Турчинова уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська.

Тим не менш, розробники не відмовилися від законопроекту й 27 березня 2014 року до Верховної Ради України була подана його доопрацьована версія, яка вже не містила найодіозніших положень, які прямо суперечили Конституції України, але в іншому загалом зберегла «дух і букву» попередньої редакції. Законопроект нині залишається на розгляді у профільному Комітеті Верховної Ради України, а отже, може в перспективі бути винесеним на обговорення пленарного засідання парламенту.

У зв’язку з цим вважаємо необхідним дати юридичний аналіз цій новій версії законопроекту.

 

ВИСНОВОК

щодо проекту Закону України «Про превентивне затримання особи (осіб)» (реєстр. № 4471 від 17.03.2014, нова редакція від 27.03.2014, суб’єкт законодавчої ініціативи – народні депутати України О. В. Медуниця, І. М. Стойко)

 

Право на свободу та особисту недоторканність є одним з наріжних каменів у системі конституційних прав і свобод особи, тому будь-які законодавчі новели, що стосуються можливостей його обмеження, потребують вичерпної аргументації їх суспільної необхідності і дуже зваженого юридичного вираження. Звідси випливає, що розробники законопроекту мають передусім пояснити суспільству його мету й довести, що цієї мети не можна досягнути іншими, ефективнішими заходами.

Доволі часто призначення законопроекту чітко відображається в його назві. Утім, на нашу думку, назва законопроекту № 4471, не розкриває належним чином його призначення та зміст, а також викликає ряд суто термінологічних зауважень. Зокрема, термін «превенція» та похідні від нього терміносполучення в Україні досі вживалися лише в теоретичних працях з кримінології, кримінального права й кримінально-виконавчого права та не застосовувалися в законодавстві, оскільки існує загальновживаний питомий український аналогічний термін «запобігання» (див.: Юридична Енциклопедія», т. 5, К.,  2003, с. 58). Отже, коректніше було б говорити про «запобіжне затримання особи». Окрім того, термін «затримання» є багатозначним. У кримінальному процесі він означає тимчасовий запобіжний захід, який обирається органом досудового слідства чи органом дізнання в разі нагальної потреби запобігти злочину чи припинити його та який полягає в тому, що особа, яка затримується, позбавляється волі на певний строк. В адміністративному праві – це захід забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, який полягає у тимчасовому обмеженні свободи пересування і місцезнаходження. Існує також затримання як захід адміністративного припинення, що не пов’язаний безпосередньо з провадженням у справах про адміністративні правопорушення, так зване непроцесуальне затримання. В Україні ряд таких ситуацій передбачено у абзацах 3–7 пункту 5 статті 11 Закону України «Про міліцію». У Російській Федерації, під превентивним затриманням вчені-адміністративісти розуміють саме згадане непроцесуальне адміністративне затримання (поміщення у медичний витверезник; примусова госпіталізація осіб, які потребують психіатричного лікування, осіб у нетверезому стані; утримання в центрах тимчасової ізоляції для неповнолітніх; затримання іноземців чи осіб без громадянства, які підлягають видворенню за межі держави, тощо). У світовій практиці як превентивне затримання (preventive detention) розглядають здебільшого призначений судом процесуальний запобіжний захід (альтернативу залогу), який застосовується на час кримінального провадження. За таких суперечливих підходів запропонована розробникам назва законопроекту не дає жодної інформації про його реальний зміст і призначення.

З пояснювальної записки можна дізнатися, що подання законопроекту зумовлено тим, що чинне законодавство «не дає змогу правоохоронним органам оперативно приймати рішення про затримання осіб, які готують або вчинили злочин і продовжують протиправну діяльність на шкоду національної безпеки, в інших випадках, ніж те передбачено Кримінальним процесуальним кодексом України». «Оперативно приймати рішення» у цьому контексті вочевидь означає «самостійно, без винесеної слідчим суддею (судом) ухвали про дозвіл на затримання». На думку ініціаторів законопроекту, КПК України передбачає лише дві такі підстави: коли особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення, або якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у т. ч. потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа вчинила злочин.

При цьому чомусь зовсім ігнорується той факт, що зазначені підстави є виключенням із загального порядку, який передбачає доволі широкі можливості для затримання особи на підставі відповідного рішення слідчого судді або суду (статті 187–191 КПК України). Якщо є потреба розширити перелік виключень, то її треба аргументувати. Проте у пояснювальній записці не наведено жодної ситуації з числа непередбачених КПК України, яка потребує оперативного затримання, що не дозволяє оцінити реальну потребу у зміні чинного законодавства.

Підкреслимо, що якщо дійсно йдеться саме про «затримання осіб, які готують або вчинили злочин і продовжують протиправну діяльність на шкоду національної безпеки», то така діяльність, по перше, виходить за межі адміністративного права і адміністративних процедур, а, «по друге, цілком охоплюється завданнями кримінального провадження, сформульованими у статті 2 КПК України: «Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура».

Зауважимо, що законодавство України є системним утворенням і КПК України ґрунтується на Конституції України. Водночас кримінально-процесуальні норми знаходять відображення у відповідних положеннях Законів України «Про міліцію» і «Службу безпеки України» та інших нормативно-правових актів. Тому, якщо реально існують ситуації, про наявність яких голослівно стверджується у пояснювальній записці, то логічним було б, щоб не зруйнувати систему законодавства, внести відповідні зміни до статей 207–208 КПК України, які регулюють затримання особи без ухвали слідчого судді або суду. На це орієнтує й пряма вказівка у частині 1 статті 12 КПК України: «Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом». Розробники законопроекту чомусь відкинули цей простий та ясний шлях, а здійснили спробу запровадити позасистемний інститут «превентивного затримання», що символізує появу на додаток до кримінального процесуального права нової галузі, яку умовно можна назвати «кримінальним екстрапроцедурним правом», що, звісно є неприпустимим.

Слід підкреслити, що значний строк «превентивного затримання» (до 6 місяців) не йде ні у яке порівняння зі строком «затримання без ухвали слідчого судді або суду», передбаченим статтею 211 КПК України (до 72 годин). Підкреслимо, що у першому випадку перевірка обґрунтованості затримання судом не припиняє дії заходу, а у другому після прийняття відповідної ухвали суду затримання як суто тимчасовий захід вичерпує себе і замінюється іншим запобіжним заходом або особа звільняється. Тому превентивне затримання виглядає «позапроцесуальним» аналогом не стільки «процесуальному» затриманню, скільки такому запобіжному засобу, як тримання під вартою (статті 183, 197 КПК України).

Мимоволі напрошується висновок, що дійсною метою розробників законопроекту було не усунення прогалин у процесуальному законодавстві, а створення можливостей для «законного ігнорування» чітких і системних вимог щодо підстав і порядку затримання або тримання під вартою особи, які містяться в цьому законодавстві. Так, новий примусовий захід здійснюється поза звичним кримінальним провадженням, на що прямо вказує норма ст. 5 законопроекту: «Якщо протягом строку превентивного затримання в діях особи встановлено ознаки кримінального правопорушення, ці відомості вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочинається кримінальне провадження», а ст. 11 чітко визначає, що норми цього законопроекту застосовуються «до початку кримінального провадження».

Ще більше заплутає справу посилання в пояснювальній записці та преамбулі законопроекту на потребу «превентивного затримання осіб, причетних до підготовки та/або вчинення злочинів проти основ національної безпеки». Як відомо, в кримінальному праві України вирізняються такі види «причетності до злочину»: 1) заздалегідь не обіцяне приховування злочину; 2) заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом; 3) заздалегідь не обіцяне потурання злочину; 4) заздалегідь обіцяне недонесення про злочин. Невже саме заради переслідування таких «причетних» запроваджується інститут превентивного затримання?

З наведеного випливає висновок, що ініціаторам законопроекту не вдалося довести чи хоча б аргументовано пояснити потребу в прийнятті такого акта, що аж ніяк не вписується в систему вітчизняного законодавства.

Викликає подив і передбачений у законопроекті строк (у законопроекті некоректно вживається поняття «термін») його дії – один рік з моменту набуття чинності. Звісно, історія вітчизняного законодавства знала приклади «тимчасових законів», але всі вони приймалися на період до прийняття «постійного», досконалішого акта аналогічного змісту. Сучасна законодавча техніка орієнтує на те, щоб у разі різного роду особливих ситуацій приймалися не тимчасові закони з обмеженим строком дії, а постійно діючі закони, в яких будуть чітко виписані гіпотези відповідних правових норм, що прив’язуватимуть диспозиції цих норм саме до таких особливих ситуацій.

Штучність, позасистемність запропонованої конструкції «превентивного затримання» призводить до того, що неурегульованими залишаються багато питань, які чітко вирішені для випадків звичного «процесуального» затримання або тримання під вартою. Так, згідно із законопроектом органам внутрішніх справ і служби безпеки фактично надається право без відкриття кримінального провадження протягом 6 місяців утримувати людину під вартою. При цьому, на особу не поширюватимуться норми КПК України, її статус не буде окреслений, на неї не поширюватиметься комплекс прав, спрямованих на захист осіб, щодо яких застосований запобіжний захід «тримання під вартою» й вона не матиме жодної можливості змінити своє становище на підставі норм КПК України про зміну запобіжного заходу, оскільки «превентивне затримання особи» не буде вважатися запобіжним заходом. Законопроект передбачає лише «право оскаржити постанову про превентивне затримання в суді». Водночас відповідно до частини 1 статті 42 КПК України особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення набуває статусу підозрюваного та має низку (18 пунктів) прав, передбачених частиною 3 цієї статті. Докладно права осіб, які затримані або тримаються під вартою, зазначено і в статті 5 Закону України «Про міліцію». Зокрема передбачено, що міліція «забезпечує харчування затриманих осіб три рази на добу за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України».

В законопроекті передбачено навіть норми, які ставлять «превентивно затриманих» осіб у завідомо гірше становище порівняно з іншими затриманими. Так, відповідно до статті 213 КПК України: «Уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов’язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа, що здійснила затримання, має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його негайності». Водночас аналогічна ст. 9 законопроекту передбачає, що органи внутрішніх справ чи служби безпеки зобов’язані «протягом 24 годин повідомити дружину (чоловіка) або іншого близького родича».

Так само в законопроекті не окреслені чітко й умови, в яких має утримуватися особа, щодо якої застосоване превентивне затримання. Ст. 6 законопроекту фактично дозволяє утримувати особу де завгодно: «Затриманих тримають в слідчому ізоляторі, в ізоляторі тимчасового тримання, в закладах Державної пенітенціарної служби або в місцях, які визначаються прокурорами областей».

Загальним недоліком законопроекту є нехтування життєво важливими для превентивно затриманих осіб деталями їх повсякденного побуту. За «процесуального» затримання або тримання під вартою всі ці питання вирішені в рамках єдиної системи законодавства. Позасистемний законопроект мав би вирішити ці питання хоча б через включення відповідних посилань на інші акти законодавства, але цього не було зроблено.

Схоже, що розробники через поспіх не приділили належну увагу опрацюванню цієї проблеми, обмежившись загальними ідеями «політичної доцільності» та залишаючи визначення порядку тримання затриманих для підзаконних інструкцій (ч. 2 ст. 6 законопроекту), хоча такі питання як безпосередньо пов’язані з реалізацією прав і свобод людини мали б визначатися виключно законами. Через зневагу до «деталей» у разі прийняття законопроекту можна впевнено прогнозувати наявність серйозних організаційно-правових проблем у органів, які мають забезпечити його реалізацію.

У проекті є й інші негаразди, зокрема пропущена буква у назві та неправильне іменування Автономної Республіки Крим у ст. 2.

Утім, слід сподіватися, що за жодних обставин цей законопроект не буде прийнято. Він не просто репресивний за задумом і юридично некоректний за змістом. У своїй оманливій простоті він створює широкий простір для свавілля з боку відповідних державних органів, адже будь-яка людина може бути позбавлена волі на строк до півроку не лише без звинувачення, а й навіть без відкриття кримінального провадження. При цьому умови її ув’язнення будуть цілковито залежати від тих же органів і жодним чином не будуть регулюватися законодавством України. Водночас юридична відповідальність посадових осіб за безпідставне превентивне затримання у законопроекті лише декларована без належної її конкретизації і фактично зведена лише до відшкодування завданої матеріальної і моральної шкоди.

 

Висновок: Законопроект № 4471 є концептуально неприйнятним як такий, що через очевидні юридичні недоліки містить серйозну загрозу антиконституційного обмеження прав і свобод людини і громадянина

 

Довідка про авторів:

Ігор Борисович Усенко, експерт Харківської правозахисної групи, завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, професор, заслужений юрист України

Євген Вікторович Ромінський, експерт Харківської правозахисної групи, науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Погляд

05.05.2014 | Наталка Ковальчук

І колискова… з автоматних черг

   

Восени 1914 року, під час Першої світової війни, стався такий випадок. Поблизу невеличкого сільця Зелюнь, що входило тоді до Полоцької губернії Росії (нині територія Польщі), німецькі кавалеристи, взявши в полон кілька місцевих дітлахів, виставили їх на території річки і, прикрившись ними, почали стріляти по російському роз’їзду.

Російські військовики, побачивши, що противник прикрився дітьми, сутички не починали і відступили. (http://www.hrono.ru )    

Минуло майже сто років, і у 2014 році, вже в сучасній Україні дітей, як щит, використали російські «зелені чоловічки», котрі прийшли на нашу землю з неоголошеною війною, принесли мирній країні тривогу, кров, сльози.  

Однак, між цими, здавалося б, схожими фактами є чимало суттєвих відмінностей.

Сто років тому неповнолітні стали заложниками чужої, ворожої волі. У нинішні дні, в Україні, – живим щитом для людей зі зброєю дітей виставили самі матері і батьки.

Крім того, сьогодні використання мирного населення у протистоянні на сході країни, у тому числі дітей, - це не одинична випадковість, а конкретна бойова тактика, на яку російських військових «благословило» керівництво держави-загарбника.

«Пускай попробует кто-то из числа военнослужащих стрелять в своих людей, за которыми мы будем стоять сзади. Не впереди, а сзади. Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей», - ці слова Путіна, виголошені під час недавньої прес-конференції, мовою оригіналу чи в перекладі наводять чимало інформаційних ресурсів. ( http://7days-ua.com ,   http://carabaas.livejournal.com  та ін.)

Майже дослівно повторюються вони і в інструкції для «зелених чоловічків», яка потрапила у мережу.

Ось як мають діяти вони в Україні: «Особое внимание женщинам, а особенно женщинам, кто пришел с детьми – они ваш добровольный живой щит. Повторяю – те, кто придёт за вами, не будут стрелять в женщин и детей; знаю психологически в это тяжело поверить, но повторяю – беспокоиться не о чем, все женщины и дети уйдут живые и здоровые…» (http://www.ostro.org ).

Щодо цієї ситуації доводилося зустрічати чимало коментарів. Найчастіше у них йдеться про те, що на сході України відбувалося і триває надалі настільки потужне промивання «мізків» населення російськими інформаційними ресурсами, що люди, які там живуть, повірять у все, що їм скажуть російські «пришельці». І , мовляв, ті, хто своїх власних дітей зробив живим щитом для загарбників, вірили у героїзм власного вчинку.

Та все ж, думається, це надто слабке пояснення. Адже у тих самих містах, де виникала нестабільна ситуація, більшість батьків не відпускали своїх дітей до школи, не водили до дитсадків, боячись за їх життя і здоров'я? Отже, можливо, справа не тільки в інформаційному пресингу, а ще й в певних моральних установках?

Не так давно про події на сході України, довелося говорити з кадровим військовим. Він починав службу за радянського часу. В незалежній Україні пройшов шлях до командира частини, має звання полковника і чимало нагород, у тому числі є й бойові.

Як він говорить, українські військові, справді, не будуть стріляти у жінок, дітей, людей похилого віку. Ворог недаремно зробив на це розрахунок. Адже регулярна армія, внутрішні війська не можуть воювати з мирним населенням.

Інша справа ті, для кого діти служили живим щитом. Це спецпризначенці, які пройшли настільки жорстку і специфічну підготовку, що самі  можуть дати автоматну чергу по будь-кому, незалежно від статі і віку. Вони цілком могли це зробити заради провокації, посилення нестабільності, хаосу. Їхні запевнення, що всі повернуться додому живими й здоровими – нічого не варті. Ця «російська зелень» діє такими відверто підлими методами, бо для неї про військову честь, гідність не йдеться.

Багато хто сьогодні говорить і про фактор грошей, якими оплачуються такі акції. Мовляв, через бідність люди наражаються на небезпеку, намагаються таким чином заробити гроші для родини, для тих же дітей.

Однак жодна бідність не може виправдати моральних і соціальних  критеріїв, якими керуються матері, котрі ведуть  своє дитя під кулі, навіть, якщо хтось добре заплатить і запевняє, що «стріляти не будуть»?

У зв’язку з подіями на сході України ми сьогодні багато говоримо про політичні, військові аспекти. Однак, можливо, треба нарешті сказати і про те, що вважається «непривабливою» темою. Наприклад, що в Україні є родини, котрі звикли маніпулювати своїми дітьми, аби отримати певні соціальні вигоди, котрі фактично живуть за рахунок «дитячих» коштів, тобто допомоги, яку виплачує держава на неповнолітніх. Це не становить секрету. Чи не вони й стали основним ресурсом для психологічної обробки загарбників? Адже якщо дитина стає заложником у руках дорослих в мирний час, то чому б не «заробити» на ній і тоді, коли замість колискової звучить автоматна черга за вікном?

Можливо, час говорити і про те, що хоч «Сімейний кодекс України» законодавчо забезпечує права дитини на належне батьківське виховання (ст. 152), насправді наше законодавство надто м’яке й  поблажливе до батьків, котрі не займаються вихованням своїх дітей взагалі, або «виховують» їх з допомогою «силових методів» тощо.

Насправді пересічна сім’я в Україні фактично кинута напризволяще, незважаючи на те, що держава утримує достатньо потужну «армію» різноманітних соціальних працівників, фахівців численних відділів і служб обласних і районних адміністрацій і органів самоврядування, які покликані займатися проблемами дитинства. Та наскільки ефективна ця робота, сказати важко.

 

Погана практика радянського часу, коли в критичній ситуації «найкращим» покаранням для батьків ставало позбавлення батьківських прав у судовому порядку, продовжується й нині. Скажімо, за даними Верховного Суду України (на 2007 рік) місцеві суди держави розглянути понад 17 тисяч справ про позбавлення батьківських прав. Найбільшу кількість справ цієї категорії розглянули суди Донецької – 1831 справа, Дніпропетровської – 1314 справа, Харківської – 1181 справа.( http://www.scourt.gov.ua )

Складається враження, що в нинішній ситуації, ці всі служби і відділи, які мали б активно включитися у захист дітей, виявилися цілком безпорадними. Відкритим  залишається питання, чи відреагували бодай де-небудь фахівці всіх цих органів, покликаних стояти на захисті інтересів неповнолітніх, на втягування дітей батьками у військовий конфлікт? Чи стало це для них тривожним сигналом про порушення Закону України «Про охорону дитинства», яким, зокрема, передбачено «встановлення відповідальності юридичних і фізичних осіб (посадових і громадян) за порушення прав і законних інтересів дитини, заподіяння їй шкоди» (ст. 4). (http://zakon4.rada.gov.ua

Так, непрості події на сході України висвітлили чимало проблем, зокрема,   й моральних, соціальних, законодавчих. Наприклад, щодо повної відсутність відповідальності дорослих за втягування неповнолітніх у будь-які протистояння та акції – мирні вони чи військові.

 

Погляд

12.05.2014 | Николай Козырев

Радость в Луганском доме. Кафка «отдыхает»

   

Весёлый «референдум» прошёл, ждем-с результатов. Свершилось радостное «волеизъявление народа», «репрезентативно» представленное в основном принаряженными старухами, которых с помощью российского телевидения «подключили к истории» (для борьбы с «бандеровцами»), молодыми оболтусами, не вписавшимися в сложный 21-й век, и «отставными служащими», застрявшими в 20-м. Ну и «активистами» из КПУ и ПР. У этих свой ситуативный Интернационал мафии.

Все они радостно поддержали бандитов и проголосовали... за войну. Почему за войну? А после Крыма уже не будет повторения того же сценария. Тут уже будет классическое, проверенное столетиями: «Ни пяди своей земли не отдадим!»

Но отчего же тогда веселится народ? Или на его лице – гримаса боли, которую мы принимаем издали за улыбку? Или это радость идиота? Абсурд как норма? Сказано ведь: не следует списывать на патологию мерзость нормы.

Откройте первую страницу романа Ф. Кафки «Процесс». Там некто Йозеф К., скромный служащий, снимавший квартиру у фрау Грубах, просыпается, собирается позавтракать и идти, как обычно, на службу, звонит горничной, но вместо нее в комнату входит незнакомый человек.
- Вы звонили?
- Пусть Анна принесет мне завтрак, – говорит опешивший Йозеф К.
Незнакомец приоткрывает дверь в соседнюю комнату и кому-то говорит: «Он хочет, чтобы Анна подала ему завтрак».
В соседней комнате слышится смешок. Там тоже какие-то чужие люди.
- Не положено, – заявляет незнакомец.

Вот такой абсурд и у нас, в нашем большом Луганском доме.

В области живут свыше 2-х миллионов человек, В одном только Луганске 6 университетов-академий, органы государственной власти и местного самоуправления, связь, транспорт, предприятия, торговля, суды. милиция...

И вот в нашем худо-бедно обустроенном, с кучей проблем, но НАШЕМ доме какие-то чужие люди с оружием говорят нам: «Не положено». И стреляют для обоснования этого аргумента.

И вот уже логика абсурда заменяет логику привычной жизни. Почему? Может, это какая-то закономерность, о которой мы не знали? Может, тут известные и уже описанные тенденции времени?

Так, еще в конце 20-х годов прошлого века испанский философ Ортега-и-Гассет пишет работу «Восстание масс». Он впервые вводит в культурный оборот понятие «человек-масса». И констатирует: на сцену общественной жизни выходит человек определенного психологического типа, его характерные черты – духовная ограниченность. пошлость и самодовольство. Он начинает доминировать. Его модель поведения – стадность и агрессивность.

Или нам ближе добуржуазный «подпольный человек» Ф. Достоевского: «Если бы мне предложили выбирать, всему миру провалиться, или мне чай пить, я бы ответил, что лучше всему миру провалиться, а мне чтобы чай пить». Ну и потом, как мы знаем, этот «подпольный человек» готов разгуляться и топором старуху убить, но за «идею» – чтобы «мир по новому штату устроить».

Увы, в нашем случае, кажется, всё проще. Хотя и не без «идеи» – «права народа на самоопределение». Для прикрытия вульгарной коммерции. Просто донецко-луганская мафия мобилизовала наёмных «ландскнехтов» из среды уголовников и отморозков, а также своих рабов и заштатный охлос, чтобы не потерять свой «золотой батон». А деньги главного «батонщика» Януковича и политико-экономический интерес главного российского мафиози – «дровишки» в эту топку, В ней сгорает наш дом.

А что – мы?!

Роман Ф. Кафки заканчивается тем, что однажды вечером на квартиру к Йозефу К. явились два учтивых господина.
- Значит, меня поручили вам? – спросил он.
Оба господина кивнули.
А потом они завели его, послушного перед тиранией абсурда, на пустырь и зарезали. Ножом в сердце.
«Потухшими глазами К. видел, как оба господина у самого его лица, прильнув щекой к щеке, наблюдали за развязкой.
- Как собака, – сказал он так, как будто этому позору суждено было пережить его».

Кому «поручили» нас?

Вісті з пострадянських країн

07.05.2014 | Александр Бывшев

Свобода лова или Охота продолжается

   

Редакция газеты «Наш город» (Купянск) получила ряд писем из России: учитель из поселка Кромы Орловской области Александр Бывшев, выражая солидарность с украинским народом, присылал стихи в поддержку революционных событий в Украине. Безусловно, это вселяло надежду и веру в то, что не все в России отравлены путинской пропагандой, и наши братья-славяне осуждают агрессию Российской Федерации против нашей страны, они  действительно желают нам добра и мира.

Вот выдержки из стихотворения Александра Бывшева:

Восстали гордые славяне

«Державних хлопцiв» супротив.

Следит за схваткой на Майдане

Весь мир, дыханье затаив.

Шлях вiльний свят для украинца.

Ему «брат старший» – не указ.

Сама история творится

Сегодня на глазах у нас.

 

На днях на электронную почту «НГ» от Александра Бывшева пришло письмо такого содержания:

«Здравствуйте! Посылаю вам эту статью в надежде достучаться до небезучастных людей. К сожалению, в России подобные суждения – глас вопиющего в пустыне. Скажу только одно – я ни о чём не жалею и готов отвечать за каждое произнесённое и написанное мною слово. Всего вам доброго!»

 

СВОБОДА ЛОВА ИЛИ ОХОТА ПРОДОЛЖАЕТСЯ

И вот оно началось! Только-только заклеймил наш Президент в своей духоподъёмной речи «пятую  колонну» и разных «национал-предателей» (тех россиян, кто выступает против войны с Украиной – ред.), как ретивые ура-патриоты бросились претворять верховные указания (раньше бы сказали «решения партии и правительства») в жизнь.

Получаю свежий номер районной газеты и – глазам своим не верю. Аршинными буквами на самом видном месте красуется заголовок «Таким «патриотам» места в России нет!» И с первой же фразы понимаю, что это я собственной персоной попал в позорный список «отщепенцев, космополитов безродных», ибо чёрным по белому здесь написано (причём выделено всё жирным шрифтом): «С возмущением мы узнали о том, что на одном из сайтов было опубликовано стихотворение нашего земляка А. Бывшева». Оцените стиль статьи! Каков зачин, а! И это лишь начало!

Дальше – больше. «Наиболее активная и политически грамотная часть молодёжи нашего посёлка бьёт тревогу. В неспокойное время, когда внешние враги оскалили свои зубы и затаились в смертоносном прыжке, находятся люди, которые подрывают Россию изнутри, действуя, как пятая колонна». Просто Северная Корея какая-то!

Такое впечатление, что авторы этого гневного заявления извлекли из небытия обвинительный приговор Вышинского. И это происходит у нас в 21 веке! Вот вам и «прививка» от тоталитаризма, якобы, полученная Россией на все времена! Не тут-то было, жив ещё курилка. До сих пор витает над страной неумирающий дух «эффективного менеджера».

В чём же я провинился, что вызвал столь резкую «отповедь» разгневанных товарищей? А в том, что осмелился «прислать в редакцию одной из украинских газет своё стихотворение, посвящённое вступлению Украины в Евросоюз. Интересно, но стихотворение, написанное россиянином, полностью поддерживает стремление Украины пойти «навстречу Европе» и призывает «наплевать на имперский стяг». Страшное преступление, не правда ли?

Но на этом перечень моих «злодеяний» не закончен. «Ещё на одном из сайтов в сети Интернет размещено его письмо, в котором автор пишет о том, что «ему стыдно за свою страну, совершившую очередное преступление – аннексию Крыма. И это слова россиянина!»

После случая с преподавателем МГИМО доктором исторических наук Андреем Зубовым, уволенным из института за проведение исторической параллели между «приёмом» Крыма в состав Российской Федерации с Германией и Судетской областью в 1938 году, бдительные защитники «чистоты патриотизма» дошли и до нашего провинциального далёка, находящегося аж за 400 с лишним вёрст от столицы. С чем я их и поздравляю. Завидная активность.

Можно было бы посчитать данный опус некой шуткой, молодёжным стёбом, если бы не послесловие от редакции. А это уже серьёзно. Цитирую: «Мы не могли оставить данное письмо без внимания. За разъяснением обратились в прокуратуру Кромского района. Прокурор Максим Гришин прокомментировал ситуацию:

- В прокуратуру района поступило анонимное заявление на А. Бывшева в связи с публикацией стихотворения «Украинским патриотам». Материалы проверки направлены прокуратурой для рассмотрения в центр по противодействию экстремизму УМВД Орловской области. Рассмотрение заявления находится на контроле в прокуратуре района».

И в конце текста дана характерная ремарка: «Стоит сказать о том, что за такие действия предусмотрена уголовная ответственность. В соответствии с частью 1 статьи 282 УК РФ она может доходить до 2-х лет лишения свободы». Короче, «двушечка», как ласково любит выражаться наш Владимир Владимирович.

Итак, охота на инакомыслящих в России продолжается! Кто следующий в списке?

С уважением, пока ещё на свободе, Александр Бывшев, 41 год, учитель средней школы, автор 3 книг, член Союза писателей 21 века. Россия, Орловская область, пос. Кромы.

P.S. На всякий случай прилагаю прикреплённым файлом сканированную полностью статью из пресловутой «Зари».

P.P.S. На днях в России ответственность по 282-й статье УК была ещё усилена: увеличен предельный штраф и удвоен срок возможных исправработ (уже до 4 лет). Глядишь, и до сталинских «10 лет без права переписки» доползём.

Вісті з пострадянських країн

13.05.2014
джерело: hro.org

«Меня допрашивали, раздели и били». Похищенный в Донецкой области журналист «Новой» освобожден

   

Корреспондент российской «Новой газеты» Павел Каныгин, которого задержали и ограбили боевики самопровозглашенной «Донецкой народной республики» (ДНР), рассказал подробности произошедшего.

По словам корреспондента, он и немецкий журналист Штефан Шолль были задержаны «ополченцами» накануне вечером в кафе в Артемовске. Представители «ополчения» предъявили ему претензии, касающиеся освещения голосования по референдуму в городе.

Об этом сообщает телеканал "Дождь".

Журналиста «Новой» отвезли на блокпост, где раздели и отобрали деньги, компьютер и мобильный телефон. После этого его отвезли на другой блокпост, где он потерял сознание после удара от одного из ополченцев. Журналист очнулся уже в гостинице в Донецке.

«Павел Каныгин вышел на связь с редакцией, ждет встречи с коллегами», — говорится в сообщении на сайте «Новой газеты».

Ранее сообщалось, что журналист похищен в Артемовске, оттуда его повезли в Славянск.

Корреспондент радиостанции «Эхо Москвы» Илья Азар написал в своем твиттере, что за Каныгина требовали выкуп. «Каныгин ночью прислал смс, что его похитили, вроде бы его возили в Славянск, коллега заплатил выкуп 1000$, обещали отпустить, но тел вне доступа», — написал Азар.

Журналист украинского телеканала Hromadske.tv Мустафа Найем опубликовал скриншот переписки с Каныгиным за несколько минут до того, как у него отняли телефон. «Меня похитили, требуют 30 тыс долл… Сейчас заберут тел», — написал Каныгин в 04:05 по местному времени.

Павел Каныгин освещал ситуацию на юго-востоке Украины, где проходила спецоперация по освобождению ряда городов от вооруженных сторонников федерализации. Накануне Каныгин вел хронику референдума о самоопределении, проходившего в Донецкой области.

Расшифровка рассказа Павла Каныгина в эфире телеканала "Дождь".

«Я очнулся в гостинице в Донецке. То ли они меня вырубили, то ли подсыпали снотворное. Я купил дешевый телефон чтобы сообщить, что всё нормально. Они забрали все деньги, и все, что было у меня, и у моего коллеги Штефана Шолля»

На вопрос ведущего «При каких обстоятельствах вы были задержаны?» Павел Каныгин ответил:

«Это было в Артёмовске. На референдуме сложилась интересная ситуация – мэр не поддержал этот референдум, всячески препятствовал его проведению, не предоставлял помещение. Потом сам внезапно исчез, его нигде не могли найти, было подозрение, что он похищен. Я передавал сообщение об этом на сайт «Новой газеты».

<...>

Павел сообщил, что в информации для «Новой от отметил, что бюллетени для референдума имеют «любительский» вид, на них нет водяных знаков, такие бланки могут быть напечатаны на любом принтере. Кроме того, он отметил, что на участок для голосования приходят в основном «зрелые» люди, что почти не видно молодежи.

«Когда мы со Штефаном сидели ужинали в кафе, к нам подошли несколько человек из этих ополченцев, предъявили претензии, почему я пишу такие вещи»

<...>

Павел объяснил, что он освещает событие объективно, что в его сообщении нет ничего оскорбительного. «Ополченцы с последним не согласились.

«Они повели меня на главную площадь, там к ним подключились еще какие-то люди, тоже ополченцы. Снова пришлось объяснять то же самое. Люди подходили еще и еще, и все закончилось, как в анекдоте про Гоголя и Пушкина, а через несколько минут меня обвинили в том, что я – ЦРУ, Госдеп, что я работаю на Правый сектор.

Потом неожиданно посыпались удары, даже какие-то женщины старались меня ударить, какие-то мужики меня дергали, говорили, что я – не из славян, что в Славянске со мной будут разбираться якобы эфэсбэшники. Я не знаю, что это значит, но такой пассаж прозвучал.

Отвезли меня на какой-то блок-пост, который. как я понял, находился между Артемовском и Славянском. Там меня раздели, все забрали – компьютер, телефон, кошелек, документы.. Снова начался этот допрос. Сказали, что сейчас меня отвезут в Славянск, в подвал к другим заложникам, а потом будут выменивать меня на своих арестованных товарищей.

Прошло какое-то время... Сказали, что сейчас меня свяжут и повезут. В итоге меня не связали, а просто заломили руки и стали укладывать в багажник машины. Кто-то сказал: «Да чего в багажник, давайте так». В итоге меня бросили на пол машины, отвезли на какой-то отнесенный от дороги блок-пост. Там какие-то люди снова стали задавать вопросы, стали копаться в моем телефоне, компьютере <...> В списке контактов у меня были пометки вроде «про-украинский депутат» или «про-российский активист». Они спросили: «Что значит «про-украинский»? Ты что, падла, работаешь на хунту!?»

<...>

«Потом еще какие-то боевики встряли в этот допрос, сказали, менять его не будем, а возьмем с этого шпиона 30 тысяч долларов. Снова бросили меня в машину, снова повезли куда-то. Я сказал, что я должен позвонить в газету чтобы собрать эти деньги. Их это поставило в тупик, потому что они не хотели давать мне телефон. Но с собой у меня этих денег не было.

Они угрожали, что сейчас вывезут меня в лес и пристрелят. Я пытался делать им предложения вроде «возьмите мои вещи, компьютер». Отвечали: «Заткнись, урод, сейчас тебя пристрелим». Посовещавшись, они пришли к тому, что забирают у меня всё, все деньги, какие у меня были – 50 тысяч рублей. Сказали чтобы я взял все деньги у Штефана, который остался в Артемовске». <...> Разозлились, что не могут забрать деньги с моей карточки, потому что там стоит лимит снятия 200 гривен в сутки. Ударили меня в челюсть, посадили в машину, мы снова поехали.

Дальше – ничего не помню. Проснулся в Донецке. Мне позвонили с «рецепшн», спросили, буду ли я оформлять свое пребывание в гостинице».

 

 

 

Вісті з пострадянських країн

15.05.2014
джерело: hro.org

В Москве вышла книга о правозащитнике Петре Григоренко

   

Книга «Каждый выбирает для себя... Памяти выдающегося правозащитника генерала П. Григоренко» вышла в издательстве Политическая энциклопедия (РОССПЭН).
«Хотя имя известного правозащитника, генерала, политзаключенного советской эпохи Петра Григорьевича Григоренко по праву занимает место в одном ряду с академиком А. Д. Сахаровым, выросло уже целое поколение, знающее о нем только понаслышке. Настоящая книга как раз и призвана заполнить эту общественную лакуну» – пишут создатели сборника.
В книгу включены статьи и очерки известных писателей и публицистов – Н.Коржавина, Г. Померанца, Л. Млечина, Эд. Поляновского, воспоминания соратников Григоренко по правозащитной борьбе – С. Ковалева, В. Буковского, А. Григоренко и других.
Издание осуществлено благодаря спонсорской поддержке Д.Б.Зимина, основателя Фонда «Династия», и В.Т.Самборского, генерального директора торгово-промышленного дома (г Сургут).
«Роль Григоренко в становлении общественного движения 1960-1980-х годов прежде всего – нравственная. В сущности, активное участие Петра Григорьевича в формировании правозащитного движения было очень недолгим: с 1967-1968 и до мая 1969 года, когда его снова арестовали. Но отпечаток его личности сохранился не только в его статьях и книгах, – он и несколько подобных ему людей задали движению нравственный уровень на много лет вперед» – Сергей Ковалев

Бюлетень "Права Людини", 2014, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори