пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201501
№01
2015

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

03.01.2015 | Аркадий Тигай, Санкт-Петербург

Інші

   

– Мы, украинцы, инши, – как-то сказал мне украинский друг. – Неужели не видишь?

Помню, что тогда я возражал: «две руки, две ноги… в чём «другие»? А сейчас, пожалуй, соглашусь – другие. Сомневающимся рекомендую еще раз посмотреть хронику майдана, без комментариев первого канала. Помните, как они стояли? Несколько месяцев, днем и ночью, в лютые морозы, на обледеневших баррикадах… Помните как с палками в руках, прикрываясь деревянными щитами от пуль «неизвестных снайперов», они бежали на этих снайперов и падали убитыми. А следом за убитыми бежали следующие и следующие, пока снайперы не разбежались.

А теперь вспомните наши майданы. Похоже?
Справедливо и то, что нынешняя революция в Украине называется революцией достоинства. Прогнать зарвавшихся воров, и ликвидировать коррумпированную власть дело достойное человека, не лишенного чести. Сегодня эти достойные граждане Украины выстраиваются в длинные очереди, чтобы поехать на оборону донецкого аэропорта – самый тяжелый и кровопролитный участок украинской отечественной войны. 
Интересно, что думают об этом генералы российской армии, получая многочисленные звезды и ордена за неведомые подвиги, совершенные на «никому неизвестных» театрах военных действий?

К сведению этих доблестных воинов – только что в Украине большим тиражом издали учебник под названием «Малые рейдовые группы: Общевойсковая подготовка, Партизанская тактика». Вот к какой реальности готовится сегодня Украина. Это против нас, российских братьев, готовится Украина вести партизанскую войну.

Иллюзий ноль. Думаю, что российским генералам следует не орденами обвешиваться, а туже подтянуть портупеи.

Впрочем, российская пропаганда утверждает, что «мы не при чем!». Кричит, вопит, требует: «докажите!» «где доказательства»?
Наши требования предъявить доказательства подобны тому, как если бы беременная женщина настаивала на признании себя девственницей. А от возражающих требовала бы доказательств обратного.– Докажите! – кричит она, напирая огромным животом. – Кто видел?! Кто свечку держал?
И мы, безумные, кричим: «докажите!» – в перерывах между похоронами своих погибших в Украине солдат. Какие нам еще нужны доказательства? Сколько еще требуется солдатских могил, чтобы остановить этот поток бесстыдного вранья? Сегодня счет уже идет на тысячи.

Вспоминая о своем пребывании в сумасшедшем доме, художник Шемякин рассказывал о способе, при помощи которого советская карательная медицина пыталась сделать душевнобольным его, здорового человека. Технология была следующая – из соседней палаты постоянно звучал голос, повторяющий как заклинание одни и те же пафосные тексты: «Родина-мать!», «Советский Союз!», «Отечество!»… Затем тот же голос, но уже с интонациями отвращения, начинал гнусно скрипеть, перечисляя «врагов»: «Ван Гог», «Матисс», «Пикассо»… И так сутками напролет. Ничего не напоминает? Вот, оказывается, где обкатывались технологии по сведению с ума целого народа при помощи телевидения и прессы. Получилось. Народ уже бьется в параноидальной истерике. В нашем воспаленном воображении, проклятые пиндосы, укрофашисты и жидобандеровцы выглядывают из-за всех углов. Вот и я, махровый жидобандеровец, тороплюсь сообщить свою точку зрения хотя бы для того, чтоб ещё один голос просочился сквозь истеричный рев пропаганды.

Нет, не верю никаким рейтингам. Не верю потому, что вижу, какой ценой власть достигает этого показного единомыслия. Глупых обманули, жадных купили, трусливых запугали, смелых в каталажку, а подлые сами в нужный момент закричали «Крым наш» – вот вам и 85 процентов поддержки. А оставшиеся 15 процентов объявлены пятой колонной, отщепенцами, врагами народа… Впервой, что ли?

На самом же деле этими фальшивыми рейтингами нас делают соучастниками преступного убийств многих тысяч людей. Каинову печать хотят поставить на целом народе. На ста сорока миллионах граждан. По закону банды уголовников правители стремятся свою, персональную ответственность размазать тонким слоем по всему населению с тем, чтобы, следуя утверждению, что «народ всегда прав», оправдать грязную войну, которую они развязали и ведут на территории суверенной страны.

Господи, каких только преступлений не совершали именем нашего несчастного народа!

А ведь Бердяев когда ещё написал, что: «не в народе центр совести, народ кричал: распни его»? И вот мы всем миром, обманутые, одураченные, опьяненные кровью братьев, вопим «распни!», распиная ослабевшую Украину, быть может, в самые тяжелые для её истории дни.

Ну, ладно, народ – простак, его обманули, одурманили, свели с ума, обвели вокруг пальцев… А вы то, вы? – образованные, духовно богатые, все книжки прочитавшие? Все гуманные истины познавшие? В Бога верующие, черт бы вас побрал, вы тоже считаете, что вор бывает прав, а жертва ограбления виновной? И что если громко и долго орать бессовестную ложь про фашизм и бандеровцев, то правда не восторжествует? 
Может, вы действительно верите, что то, что плохо лежит, можно безнаказанно забрать? А если сами не отдают, то силой? А если возражают, то по мордАм? А сопротивляющихся можно убить и сказать, что это они сами себя?..

Где же вы духовные отцы нации? «Мастера искусств», окопавшиеся в своих культурных вотчинах – театрах, газетах, издательствах, музеях? Что прячете глаза? Что, позоря седины, мычите невнятное у телевизионных микрофонов? – Я, видите ли, не разбираюсь в политике… В чем тут разбираться? В том, что тот, кто стащил кошелек – вор? А у кого стащили – жертва? Велика премудрость!

«Судьба заботится о том, чтобы не было счастья, добытого ценой преступления» – этот закон природы (читай Бога), открыл итальянский драматург Витторио Альфиери еще в 18 веке. Может кто-нибудь опровергнуть его хоть одним историческим примером? Или мы уже не помним, как под грузом собственных преступлений советская империя развалилась, как карточный домик?

Тогда казалось, что теперь-то мы ученные – черта с два. И вот мы снова в той же воровской малине. Снова готовы спасать и осчастливливать соседние народы методом отъема территорий. Как у финнов Карелию, как у японцев Курилы. У грузинов Абхазию и Южную Осетию. У молдаван Приднестровье… И далее по списку, с кем у нас еще общие границы? С Эстонией? С Литвой? С Китаем? Вот уже и в Крым поехать невозможно, не чувствуя себя барыгой, скупающим краденое.

Слышу, слышу справедливые упреки: кто ты такой, чтобы судить целую страну? Ставить ей отметку за поведение? Может, ещё каяться прикажешь? Нет, не прикажу. Да и не бывает никакого коллективного покаяния потому, что толпа, действительно, всегда права своей неумолимой, арифметической правотой – не оттого ли всякая нечисть норовит спрятаться в коллективе?

Кажется, за всю историю человечества до общенационального покаяния возвысились лишь немцы после Второй мировой войны. Впрочем, грешат-то одни, а каются, как правило, совсем, совсем другие. 
Помните такого «другого» – журналиста-усыновителя? Пару лет назад он выступил во время одного из приторных телевизионных «общений Путина с народом», назвав закон Димы Яковлева людоедским? Национальный лидер тогда отреагировал.– …Вам нравится, что вас унижают? – возмутился он. – Вы мазохист?..
Добавить нечего.

Закомплексованому полковнику КГБ, волей судеб оказавшемуся на вершине властной пирамиды, не сопоставить ничтожность политических амбиций в сравнении с жизнью ребенка. А уж про жизни тысяч и говорить не приходится. Правда и то, что до знаменитых душегубов Сталина, Гитлера, Пол-Пота он не дотягивает – там счет идет на миллионы убитых. Но и этих тысяч, уже погибших в развязанной Путиным братоубийственной резне, хватит на помещение его в список негодяев двадцать первого века. Список, который сегодня своей фамилией открывает наш национальный лидер, под восторженные аплодисменты оболваненного, слепоглухонемого электората. И ведь ни одна вдова не вышла на одиночный пикет. Ни одна мать, потерявшая сына. Ни отец, ни ребенок… Вот единица измерения нашего рабства – молчащая мать, чье дитя отправили на неправедную, необъявленную войну и убили, а ей приказали «не выступать, а то хуже будет». Как будто для родителей есть что-нибудь еще хуже похорон собственного сына. Но они «не выступают», молчат, продолжая патриотично ненавидеть укрофашистов.

Кстати, о ненависти – вот истинная стигма раба. Ментальный раб всегда кого-нибудь ненавидит: хозяина, интеллигентов, пиндосов, евреев, богатых, чёрных, геев... Но больше всего ненавидит раб чужую свободу, чужую независимость, как ненавидим её мы, живущие в рабстве. Ненавидим по той же причине, по которой импотент начинает ненавидеть женщин, будучи не в состоянии испытать счастье любви.

Мне возразят, меня упрекнут, мне гневно бросят в лицо, что мать погибшего солдата патриотка и потому, с неведомой для меня, отщепенца, гордостью, отдает свое дитя во имя защиты Отечества. В таком случае ответьте мне, «отщепенцу», – от кого защищаемся? Кто этот страшный враг, который угрожает нашей Родине? Украинцы? Это они вторглись в Россию? Это они аннексировали кусок нашей территории, и угрожают целостности страны? Может, они уже прислали своих зеленых человечков, во главе с Гиркиными, Бородаями и тысячами других заплечных дел мастерами, в нашу Ростовскую область и провозгласили независимую республику? – Бред!

Нет, ни любовь к Отечеству, ни преданность Родине, или Русскому миру, наскоро сляпанному кремлевскими идеологами, не являются причинами этой войны. Когда-то Голда Меир сказала, что война на Ближнем востоке закончится, когда арабы полюбят своих детей больше чем ненавидят евреев. Вот и всё объяснение – ненависть к украинской свободе привела нас к этому позору, когда Великая Россия «в легкую» отправляет на заклание тысячи сыновей, примеряя на себя душную палестинскую куфию.

А что украинцы? А украинцы были и остаются свободными со всеми своими майданами, демонстрациями, депутатами-драчунами, вороватыми чиновниками, время от времени летящими в мусорные ящики… Со всей той политической «движухой», которая, через ошибки и заносы, рано или поздно приведет страну не к нашей тухлой, кладбищенской стабильности, а к нормальной, европейской, человеческой жизни. Они, украинцы, представьте себе, настолько свободны, что позволяют себе жалеть и благодарить нас – Россию. – Путинская Россия сделала нас народом, – неожиданно заявил мне киевский друг.

И то правда: общая горькая судьба, общая угроза, общий враг – вот что делает население народом. Больше двадцати лет болтались, как дерьмо в проруби, не понимая, как распорядиться свободой. Без смысла и цели. Теперь-то каждый ребенок в Украине точно знает, что на его честь и достоинство есть охотники, от которых надо защищаться, а для этого нужна подконтрольная власть и армия. А для армии – экономика. А для экономики – современные технологии…

Воистину «лучшее образование дается в борьбе за выживание». Может, наша русская беда в том и состоит, что не завоеванная свобода не имеет цены? Что это такая же химера, как и «спущенная сверху» демократия, или унаследованное богатство? Не потому ли мы с такой легкостью всем миром отказались от свободы, что досталась она нам на халяву? И не надо нам ни независимого суда, ни свободных СМИ, ни честных выборов… И вообще ничего, кроме пайки с барского стола?

Когда-то неведомый мудрец изрек обидную для нашего ущемленного национального достоинства истину: «что русские не делают, их все равно жалко». 
В самом деле, и жалко, и страшно при мысли о том, как мы будем жить после всего, что натворили в Украине? Ответ предположительно такой: в ныне существующем режиме, жить будем плохо, грязно. Лживой и неправедной жизнью, презираемые потомками. И закончим мы эту подлую жизнь без покаяния и причастия в разорванной, разоренной стране.

10 декабря 2014 г.

Політика і права людини

04.01.2015 | Борис Захаров

Три реальності

   

Під час Євромайдану український народ боровся проти встановлення диктатури, проти спроби затягнути Україну в неприйнятний для нашого суспільства «русский мир». Це була боротьба за європейські цінності: за свободу, за гідність, за права людини. І, зрештою, за незалежність України. Зіткнувшись з жахливим насильством і звірством режиму Януковича, український народ скористався своїм природним правом на повстання. Після перемоги Революції Гідності ми отримали новий виклик – зовнішню агресію Росії, яка ретельно готувала напад, раніше цинічно підтримувала режим Януковича і стояла за кривавими подіями на Майдані. Все це зумовило подальший розвиток України.

Силові структури, що програли війну власному народові, виявилися деморалізованими, бюджет – порожнім. Держава лежала на обох лопатках. У цей момент Росія організувала анексію Криму, чому Україна була не в змозі чинити опір. У країні наростав хаос, організований і контрольований російськими спецслужбами. Почалася гібридна війна Росії проти України. Незважаючи на це, нова влада зуміла подолати гостру політичну кризу і утримати економіку від повного падіння і дефолту. Були заново створені боєздатна армія і служба безпеки, були створені і підготовлені добровольчі батальйони і Національна гвардія, які рятували країну в перші місяці війни. Були припинені спроби розширення географії конфлікту з Росією за межі Донбасу. В таких складних умовах 25 травня вдалося успішно провести демократичні вибори Президента, а 26 жовтня – парламенту. Співпраця державних органів з громадськістю стала набагато більш ефективною, а влада достатньо відкритою. Вдалося розпочати реформу кримінальної юстиції. Прийнято новий закон «Про прокуратуру», антикорупційні закони, прийнята Стратегія реформування органів внутрішніх справ, написана експертами правозахисних організацій. Український народ об'єднався і став сильною єдиною нацією. Волонтерська діяльність, солідарність і взаємодопомога стали масовими. За даними фонду «Демократичні ініціативи» та КМІС допомогу армії і переселенцям надали 77% (!) населення України. А безпосередню активну участь у подіях на Майданах, в добровольчому і волонтерському русі прийняло не менше 20% населення України.

Збройний конфлікт з Росією, що коштує Україні близько 100 мільйонів грн. на день, який забирає всю увагу і всі сили країни, а також інерція корумпованого старого держапарату і корупційних традицій життя суспільства не дають можливості для швидких реформ і стрімкого розвитку країни. Все це створює нові загрози для прав людини. Так, внаслідок безграмотної правової політики держави були прийняті закони про превентивне затримання, про особливий режим попереднього розслідування в зоні АТО та інші. Всі вони порушують Конституцію та міжнародні стандарти прав людини. Варто звернути увагу і на Закон «Про очищення влади», який дискредитує саме поняття «люстрації». Він стосується занадто широкого кола осіб (близько мільйона чоловік) і не відповідає стандартам прав людини: він порушує принцип презумпції невинуватості і право на приватність. Ці закони явно шкодять національним інтересам України.

Тепер у нас в країні існує три реальності. Одна реальність – це життя в демократичній Україні, інша реальність – на півострові Крим, який анексувала Росія. І третя, найбільш трагічна з усіх – життя в південно-східних районах Донецької та Луганської областей, окупованих терористичними угрупованнями, що організовані російськими спецслужбами.

На територіях, підконтрольних бойовикам, немає іншого права, крім права сили. Всі фундаментальні права і свободи порушуються на кожному кроці.

Право на життя в Донецькій і Луганській областях стало примарним. Бойовики розстрілюють людей без суду і слідства. Іноді влаштовують так званий «народний суд» без права на захист, на якому замучену жертву представляють злочинцем, а люди голосують за смертну кару підняттям рук. Мирне населення гине під артилерійськими обстрілами. Терористи, прикриваючись мирними мешканцями, ведуть обстріл українських позицій з артилерійських установок, розташованих біля житлових будинків, шкіл, лікарень. Крім того, встановлені факти артобстрілу житлових кварталів терористами під виглядом українських військових. Але однозначно сказати, що люди гинуть тільки від обстрілів терористів не можна. Можна тільки констатувати факт, що українські збройні сили, на відміну від бойовиків, не стріляють по мирному населенню навмисно.

Точної цифри загиблих немає. За даними ООН за час конфлікту на Сході України загинуло близько 4800 чоловік. Пропало без вісті близько 1700 чоловік. Більше 10 тисяч поранено. Насправді число загиблих значно більше.

За даними СБУ, в катівнях терористів знаходиться близько 500 осіб українських військових і цивільних осіб. Ця цифра також, очевидно, нижче реальної. За даними правозахисних організацій, кількість заручників – близько 900 осіб. Держава не може дозволити собі масово включати в список цивільних осіб, тому що це спровокує терористів брати в заручники якомога більше людей для обміну та викупу. До заручників застосовують страшні катування, в результаті яких багато людей втратили життя, а багато стали інвалідами. Жінок-заручниць не тільки катують, але й ґвалтують – це буденна практика бойовиків.

Зафіксовано факти тортур, викрадень та вимагання також з боку українських силовиків, проте держава реагує на ці злочини, прокуратура порушила низку справ за даними фактами.

Про громадянські та політичні права в окупованих терористами краях не варто навіть згадувати. За українську символіку, за будь-яке необережне слово можна отримати кулю або потрапити в катівню.

Ситуація у сфері соціально-економічних прав наближається до гуманітарної катастрофи. Багато суперечок викликав Указ Президента України, який фактично встановлює економічну блокаду підконтрольних терористам територій. Указ викликаний неможливістю здійснювати економічну діяльність в цих районах. Туди просто неможливо доставити готівку – на інкасаторські машини відразу ж нападають і грабують.

У Криму після анексії почалися переслідування активістів, які підтримували Євромайдан, публічно виступали проти анексії і не погоджувалися з діями нового кримського керівництва і російських окупантів. Деякі були заарештовані і звинувачені у вигаданих кримінальних злочинах, наприклад, відомий режисер Олег Сенцов був заарештований 11 травня за підозрою в тероризмі і вивезений до Москви. Більшість проукраїнських активістів змушені були рятуватися від політичних переслідувань на материковій Україні.

У Криму зафіксовані насильницькі зникнення, політичні вбивства і катування кримськотатарських та українських активістів. Першою резонансною справою стало викрадення і вбивство Решата Аметова. Він був затриманий 3 березня так званою «кримською самообороною» на центральній площі Сімферополя і зник у невідомому напрямку. Через 10 днів його тіло зі слідами катувань було виявлено в селі Земляничне Білогірського району. Причина смерті – проникаюче колото-ріжуче поранення ножем в око. Після цього зникли безвісти з явними слідами насильницького зникнення як мінімум 5 осіб. Крім того, безвісти зникло ще як мінімум 7 активістів за невідомих обставин. Російські окупаційні власті декларують зацікавленість у розслідуванні вбивств і зникнень, але на практиці розслідування не просуваються. Постійними стали незаконні затримання та арешти, а також побиття і катування громадських активістів та журналістів.

Найбільшим переслідуванням піддаються представники кримськотатарського народу. Слідуючи сталінським традиціям, окупаційні власті вирішили вижити кримських татар з їх історичної батьківщини. Лідерів кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва та Рефата Чубарова, а також відомого громадського діяча Ісмета Юкселя не впустили до Криму. Будівлю Меджлісу кримськотатарського народу було відібрано. Проти активістів порушуються сфальсифіковані кримінальні та адміністративні справи, на юридичні особи накладають гігантські безпідставні штрафи. Організації у сфері культури заявляють про заборону публічних культурних заходів кримських татар. Повсюдна дискримінація та порушення прав кримських татар, неможливі умови для життя і роботи в Криму – все це організована окупаційною владою «латентна» депортація кримськотатарського народу.

Свобода вираження поглядів в Криму знаходиться ще в гіршому стані, ніж у Росії. Нечисленні проукраїнські медіа або ті ЗМІ, які намагалися вільно висловлюватися, переважно припинили своє існування, зокрема, закритий популярний телеканал «Чорноморка». На території півострова були відключені всі українські, і транслюються тільки російські телеканали. Залишилася єдина телекомпанія, яка дозволяє собі вільні дискусії – кримськотатарська АТР. Але і вона знаходиться під постійним тиском.

Свобода релігії в Криму також під пресингом. Були неодноразові виступи проти мусульман, православної церкви Київського патріархату та Греко-католицької церкви, різко зросла кількість актів вандалізму. Декілька храмів були відібрані у парафіян Київського патріархату. Тут варто відзначити акт солідарності кримських татар, які пустили православних проводити службу в мечеті. Права католиків і протестантів також обмежуються. Священнослужителям цих церков відмовляють у візах, не продовжують свідоцтво на проживання.

Інші громадянські свободи і політичні права також брутально порушуються новими властями. Жорстко обмежується свобода зборів і асоціацій, свобода пересування, брутально порушується право власності.

Українська держава не може ефективно захистити права своїх громадян на окупованих територіях. Але вона могло хоча б сама не порушувати їхні права і не створювати додаткових проблем. В Україні було прийнято низку дискримінаційних законів і підзаконних актів, наприклад, «Про створення вільної економічної зони "Крим"», а також постанова Національного банку України, що оголошує жителів Криму нерезидентами. Правова політика щодо окупованих територій вимагає негайного перегляду, а дискримінаційні положення потрібно скасувати.

Україна зіткнулася з найбільшим внутрішнім переміщенням в Європі з часів Другої світової війни. Зараз лише за даними УВКБ ООН в Україні налічується 610000 зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Так як реєструються далеко не всі, деякі експерти вважають, що реальне число переселенців – понад мільйон. Держава виявилася неготовою для нових випробувань, і значна частина проблем ВПО лягла на плечі волонтерів. Підготовлений громадськістю законопроект «Про вимушених переселенців» був опублікований ще 15 квітня. Він отримав позитивні відгуки міжнародних та національних експертів, але був відкинутий парламентом, а замість нього 19 червня був прийнятий значно простіший закон, який вирішував тільки питання обліку ВПО, але не був спрямований на вирішення їх проблем і навіть створював загрози для їх прав. Президент, дослухавшись до думки громадськості, ветував цей закон. Громадськість у співпраці з владою та міжнародними організаціями підготувала новий законопроект, але його прийняття затяглося до останнього робочого дня парламенту попереднього скликання. Закон набув чинності тільки з 22 листопада. Він є компромісом між громадянським суспільством і державою.

Якщо держава не в змозі забезпечити права людини і виконувати свої фінансові зобов'язання перед громадянами на окупованих територіях, головним її завданням є повне і невідкладне забезпечення всім необхідним ВПО, а також ефективний план евакуації людей з окупованих територій. Поки що уряд незадовільно виконує ці завдання. На Сході України в грудні стояли величезні черги переселенців в відділення Пенсійного фонду за талонами, в яких вказана дата прийому документів у березні. Варто відзначити, що новий міністр соціальної політики Павло Розенко створив робочу групу за участю широкого кола громадських організацій для врегулювання законодавства і правозастосовчої практики в даній сфері. Його дії показують відкритість нового уряду і повинні принести позитивні результати вже в найближчі місяці.

2015 рік буде складним. Гібридна війна Росії проти України буде продовжуватися, суспільству доведеться витримати нові наступи на права людини, триватиме спад економіки і падіння рівня життя. На окупованих терористами територіях та в Криму ситуація буде ускладнюватися. У той же час, є всі підстави сподіватися, що рік стане переломним і у військовому конфлікті, і в проведенні реформ в Україні. На тлі міжнародної ізоляції та економічного спаду Росія надломиться в цьому конфлікті, і внутрішні відцентрові процеси там стануть незворотними. В Україні ефект синергії громадських ініціатив та державної політики повинен вже цього року привести до системних реформ і закласти фундамент для розвитку України. Для цього є всі передумови.

Політика і права людини

06.01.2015

Всі сили забирають військовий конфлікт і корупція, а права людини потерпають

   

Такого висновку дійшли правозахисники, оцінивши основні тенденції щодо порушень прав людини в Україні протягом 2014 року.

Результати дослідження презентували голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Микола Козирєв, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко та директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Правозахисники констатують: окупація Криму російськими військами, штучно організовані сепаратистські рухи на Сході, які поступово перетворилися на збройну агресію, і повномасштабний військовий конфлікт з Росією в Донецькій та Луганській областях відсторонили проблеми прав людини на другий план.

- Система історичних координат, задана Майданом, вказує, перш за все, на те, в якому напрямку рухається і має рухатися Україна, щоб розвиватися, - зазначив Микола Козирєв. – Звідси виникає проблема реформ. І основне, на що я хотів би звернути вашу увагу: у фундаменті цих реформ сьогодні, як ніколи гостро, стоїть питання права. Домінуючої ролі права в усіх змінах, що відбуваються зараз в Україні.

Отже, у сфері прав людини в 2014 році представники Української Гельсінської спілки з прав людини відзначають такі негативні тенденції:

  • Зневага до судової влади і бажання керувати нею;
  • Жодна з необхідних реформ в сфері прав людини – судова, кримінальної юстиції, освітня тощо – фактично не зрушила з місця. Єдиним виключенням було ухвалення нового закону про прокуратуру;
  • Закон «Про очищення влади» є скоріш популістським, а певні його положення суперечать рекомендаціям Ради Європи, практиці Європейського суду з прав людини в люстраційних справах та принципам міжнародного права. Зокрема, він передбачає тотальне звільнення усіх без винятку посадових та службових осіб, що є явно необґрунтованим, багато його процедур закладають системні порушення прав людини;
  • Продукуються законопроекти, які мають на меті зробити ефективнішою боротьбу з сепаратизмом, такі, як, наприклад, законопроект «Про превентивне затримання» про десепаратизацію, про особливий режим досудового розслідування в районі АТО та інші, але вони – всі! – порушують Конституцію та міжнародні стандарти прав людини;
  • Проблеми з бідністю тільки набули нової гостроти і, на жаль, держава виявилась не готовою прийняти нові виклики. Уряд у 2014 р. «заморозив» розміри мінімальних стандартів, що при зростанні цін призвело до подальшого зубожіння населення. Крім того, продовжується поглиблюватися різниця в доходах багатих людей і бідних;
  • Попри певні зусилля держави, цього року виникли суттєві проблеми з соціальним захистом внутрішньо переміщених осіб, а також військовослужбовців та інших осіб, задіяних в АТО. В законодавчій площині суттєвих змін, що вплинули б на стан соціального забезпечення, не відбулося, хоча реформування сфери соціального забезпечення залишається вкрай актуальним питанням.

Говорячи про серйозність проблеми вимушених переселенців, Євген Захаров зазначив:

- Це найбільше переселення після Другої Світової війни в Європі. На сьогодні їх (вимушених переселенців) зареєстровано вже близько 550 тисяч в Україні, ще стільки ж – не зареєстровано. І хоча держава дещо робить щодо цих людей, є факти, які неможливо нічим пояснити.

Позитивні моменти:

  • Ухвалення прогресивних змін до Кримінально-виконавчого кодексу, які сприяли відкритості установ виконання покарань: тепер право безперешкодних візитів туди мають депутати парламенту, їхні помічники і разом з ними - лікарі та журналісти. Ці зміни також покращили можливість телефонного зв’язку засуджених з їх рідними та дозволили тривалі побачення пожиттєво позбавленим волі.
  • В цілому правозахисники відзначають, що, незважаючи на численні помилки, новій адміністрації протягом 22 лютого-30 листопада вдалося подолати політичну та економічну кризу, заново створити боєздатні збройні сили та органи безпеки, створити та підготувати добровольчі загони міліції, які разом із Національною гвардією та спецпідрозділами МВС рятували країну, не допустити географічного розширення конфлікту з РФ за межі Донбасу.
  • Досягненням є успішно проведені позачергові вибори Президента 25 травня та позачергові вибори парламенту 26 жовтня.
  • Значно успішнішою та ефективнішою стала співпраця урядових та муніципальних органів з громадськістю.
  • Хороший розвиток отримала волонтерська діяльність, яка показала приклади кращих зразків громадської солідарності.

Всі сили забирають військовий конфлікт і корупція

Водночас військовий конфлікт, який забирає усі сили та кошти, інерція політичної системи, корупція в державних та місцевих органах, відсутність реформ не дають можливості для розвитку країни, яка зовсім недалеко відійшла від олігархічного режиму Януковича, і тому зберігаються численні загрози для прав людини та основоположних свобод.

- Ми хотіли б сьогодні нагадати, що слідкуємо за владою. І патріотизм не врятує нікого від критики, якщо влада буде порушувати права людини, – наголосив Аркадій Бущенко, презентуючи результати дослідження правників.

Зазначені тенденції будуть покладені в основу доповіді «Права людини в Україні 2014», яка є універсальним документом, що використовується національними та міжнародними організаціями для оцінки загального стану з правами людини в Україні. Вона випускається щорічно, починаючи з 2004 року. У складенні доповіді беруть участь понад 30 правозахисних організацій з усіх регіонів України.

За матеріалами порталу «Правовий простір»

Катування та жорстоке поводження

13.01.2015 | Вадим Човган

Катування у харківських виправних колоніях №25 та №100

   

5 січня 2015 року в Олексіївській виправній колонії управління ДПтС України в Харківській області № 25 урочисто провели на пенсію начальника установи полковника внутрішньої служби Віктора Хирного[1]. Ця подія є знаковою, адже наглядно демонструє безкарність вітчизняних в’язничних чиновників за катування у пенітенціарних установах.

Наша організація вже неодноразово[2] писала про жахи, які коїлись у Олексіївській виправній колонії №25 (ОВК №25) під керівництвом незмінного начальника цієї установи В. Хирного. Писалось й про інші приклади безкарності керівництва[3], яке працює у кримінально-виконавчій службі та вчиняє незаконні дії, на які зверталась  увага такими органами Ради Європи, як Європейський суд з прав людини та Європейський комітет з запобігання катуванням (ЄКЗК, Комітет).

Не вдаючись у деталі існуючої у загальному доступі інформації про незаконні дії керівництва ОВК №25, яка доступна навіть у спеціальних групах у соціальних мережах[4], пошлемось лише на офіційні твердження ЄКЗК щодо ОВК №25 за часів керівництва нею В. Хирним.

Доповідь Комітету про візит до цієї колонії у 2012 році[5]:  

«Також джерелом серйозної стурбованості Комітету є ситуація засуджених у виправній колонії №25 у Харкові. Із того, що дізналася делегація чітко випливає висновок про те, що неналежне поводження з засудженими чоловіками зі сторони співробітників або засуджених, яким відводиться роль допомоги пенітенціарному персоналу, було далеко не рідкістю. Крім того, багато заяв про неналежне поводження, отриманих від засуджених, які утримувалися чи вже звільнилися з колонії №25, стверджують поводження такою ступеню суворості, що воно може розглядатись як катування (наприклад, важкі побиття, часто в поєднанні з обливанням засуджених водою під тиском з пожежного крана[xiv] або під час перебування одягненими у гамівну сорочку; занурення голови у воду до самого задихання; застосування наручників, по яким потім вдаряли молотком, щоб змусити їх піднятися до передпліч; сексуальне зґвалтування з підбурювання персоналу). Стверджуване неналежне поводження, в основному, як вказувалося, здійснювалися в кабінетах оперативних співробітників (які розташовані в адміністративній будівлі) або в приміщеннях засуджених з господарського обслуговування в межах дисциплінарних ізоляторів та приміщеннях камерного типу (ДІЗО / ПКТ) або в першому прогулянковому дворику при ДІЗО / ПКТ (де, як стверджувалось, гучно включалося радіо, щоб заглушити крики тих, хто зазнавав неналежного поводження)» (пар. 16).

«У делегації склалося враження, що у виправних колоніях №25 і №81 неналежне поводження з ув’язненими стало майже звичайним способом підтримки порядку і боротьби з тюремною субкультурою. Засоби, що використовувалися співробітниками, частково спираючись на групу засуджених із відведеною їм допоміжною роллю, були, очевидно, спрямовані на отримання покірної поведінки від усіх засуджених вже з перших днів після їх прийому до установи. Через це період прийому описувався як особливо травмуючий досвід. Засуджені, як стверджувалося, були змушені здійснювати фізичні вправи до виснаження, незалежно від стану їх здоров’я, і піддавалися різним провокаціям зі сторони персоналу (наприклад, засуджених примушували мити підлогу або туалети після того як співробітники забруднювали її). Засуджені, що відмовлялися або, будучи не в змозі дотримуватися «щоденного режиму», як стверджувалося, піддавалися поводженню, описаному в параграфах 16 і 17. Щодо тих, що були виокремленні персоналом як такі, що могли викликати проблеми у в’язниці, виникав підвищений ризик бути підданим фізичному неналежному поводженню з боку співробітників та / або засуджених з господарського обслуговування. ...» (пар. 18)

«... У колонії №25 співробітники також намагалися за допомогою різних засобів запобігти створенню клімату довіри між ув’язненими та делегацією Комітету (наприклад, неодноразові втручання у спілкування співробітниками). Крім того, засуджені заявили, що вони були проінформовані при прийомі до колонії №25, що вони будуть піддані відео – та аудіо спостереженню під час їх перебування в цьому закладі в той час як делегація була проінформованою тільки про відеоспостереження в дисциплінарних ізоляторах. Засуджені тому мали всі підстави вважати, що делегація не змогла б гарантувати конфіденційність їхніх розмов. ...»  (пар. 7).

«У відвіданих колоніях, зокрема, у виправній колонії №25 і №81, протягом усього візиту загальна атмосфера була напруженою і очевидною була атмосфера залякування. Багато опитаних засуджених висловили побоювання з приводу дій у відповідь персоналу та / або засуджених, що допомагають персоналу, після завершення візиту. Деяким з цих засуджених після їх першого спілкування з делегацією, як стверджувалось, погрожували працівники установи. ...» (пар. 8).

« [делегація ЄКЗК]...  зробила безпосереднє застереження щодо Олексіївської виправної колонії №25 у Харкові та Стрижавській виправній колонії №81. Була висловлена серйозна занепокоєність щодо поводження з засудженими, які відбувають покарання в обох установах. ... » (пар. 10).

Доповідь за результатами візиту у 2013 році:

«... особливе занепокоєння викликають явні ознаки, отримані протягом  відвідування у 2013 році, відповідно до яких, незабаром після попереднього відвідування в 2012 році, з боку керівництва виправних колоній № 25 і 81 були зроблені спроби щодо визначення всіх ув’язнених, які скаржилися членам делегації (за допомогою оперативного персоналу та / або інших ув’язнених), щоб переконатися, що ці ув’язнені не будуть робити подібні скарги в прокуратуру / до слідчих / наглядачів в ході наступних запитів / перевірок та, що стосується виправної колонії № 25 , піддати їх тілесним покаранням. ...» (пар. 11)

«Слід також зазначити, що інформація, отримана в ході відвідування в 2013 році дозволяє припустити, що було зроблено дуже мало для поліпшення поводження з ув’язненими з боку співробітників або інших ув’язнених, призначених для надання допомоги співробітникам, у деяких установах, які були відвідані у минулому, зокрема, у виправній колонії № 25 в Харкові. ...» (прим. до пар. 16).

Усі ці твердження не посприяли зняттю з посади начальника ОВК №25 та усіх його заступників, що, безсумнівно, мало б відбутись як нормальна реакція на кричущі факти зловживання владою. Наполегливе небажання притягти до дисциплінарної та кримінальної  відповідальності керівництво цієї установи, не дивлячись на всі тривожні сигнали як правозахисників, так і Комітету, можна пояснити лише одним – наявністю покровителів на найвищих щаблях керівництва Державної пенітенціарної служби України.

В опублікованих сьогодні[6] Комітетом попередніх зауваженнях[7] щодо свого нового візиту до колонії №25 у вересні 2014 року, тобто тоді, коли ця установа знову ж таки була під керівництвом В. Хирного, знову йдеться про те ж саме. Звернімо увагу, що у цих зауваженнях міститься й інформація щодо незаконних дій у Темнівській колонії №100 (Харківська область). Інформація стосовно знущань у цій колонії вже також  неодноразово доходила до громадськості. Недарма нещодавно її було відвідано представниками Національного превентивного механізму, які також висловили свої занепокоєння з цього приводу. Тим не менш, як і у випадку із ОВК №25, керівництво цієї установи, не дивлячись ні на що, особливо не постраждало.

Подаємо переклад частини вказаних попередніх зауважень Комітету щодо колоній №25 та №100.

« ... Що стосується Колонії пп. 25 і 100, то висновки делегації дуже тривожні. Особливо це стосується колонії № 25, де делегація знову отримала значну кількість тверджень щодо серйозного фізичного жорстокого поводження та / або катувань засуджених з боку в’язничних співробітників (наприклад, дуже обширні побиття; ґвалтування кийками; використання гамівних сорочок і здушування черева мотузкою доти, поки засуджені не починали дефекувати; безперервне перебування під високим тиском струменя води з пожежного шланга). У деяких випадках, фізичне насильство, стверджувано, вчинялось представниками адміністрації установи.

Хоча випадки застосування катувань не здавались сильно поширеними, делегація отримала однозначне враження, що ці дві установи управлялись за допомогою системи залякування, насилля та фізичного жорстокого поводження, яка використовувалась як інструмент для підтримки внутрішнього порядку. Серед засуджених мало місце широко поширене відчуття, що будь-яка непокора буде негайно санкціонована серйозним тілесним покаранням.

Делегація була вражена загальною атмосферою страху в обох установах. Багато засуджених відмовилися розмовляти з делегацією, а ті засуджені, які наважилися говорити з членами делегації, погодилися це зробити з великим небажанням. Гірше того, було отримано багато тверджень, що засуджені були попереджені співробітниками не говорити нічого негативного делегації.

Очевидно, що до багатьох засуджених після розмови із членами делегації зверталися співробітники установи. Не дивно, що деякі з них відмовилися розмовляти з членами делегації на наступний день візиту в установу.

Крім того, в колонії № 25, один із членів делегації випадково побачив на екрані системи відеоспостереження  співробітників відділу безпеки, як один із співробітників в’язниці притулявся головою до дверей камери, в якій один із засуджених спілкувався із іншим членом делегації. При чому, це відбувалося в присутності заступника начальника колонії. Така практика не тільки становить  неприйнятний провал у співпраці зі сторони керівництва установи, але також додає додаткової довіри до численних заяв засуджених щодо їх залякування з боку в’язничного персоналу.

Крім того, в колонії № 100 один засуджений, якого опитувала делегація Комітету, стверджував, що він був побитий працівниками установи після того, як поскаржився в прокуратуру.

12. Існує ще один момент, який викликає стурбованість, а саме частота тверджень про корупцію та експлуатацію засуджених з цілями збагачення. Досвід ЄКЗК в Україні показав, що рішучі дії, вжиті відповідним керівництвом влади щодо змін в управлінні цих установ, може посприяти суттєвим поліпшенням. Наприклад, під час попередніх візитів в деяких інших колоніях (наприклад, колонії № 81 і №89), були отримані численні твердження про жорстоке поводження та / або катування. В той же час, кілька років по тому, під час наступних візитів до цих установ, було отримано небагато тверджень про жорстоке поводження.

Враховуючи, що ситуація в колоніях №25та №100  з часу попередніх візитів (у 2012 році до колонії № 25 і у 2005 році до колонії № 100), делегація може дійти тільки до одного висновку, що в них обох має місце суттєва проблема у керівництві  (ориг. – «a major management problem») (виділено нами. – авт.).

14. Делегація закликає українську владу провести швидке, незалежне, ретельне та всебічне розслідування того як функціонують колонії №25 та №100 з центрального рівня. У цьому зв’язку, має бути приділена особлива увага отриманим делегацією твердженням про жорстоке поводження із засудженими.

Крім того, делегація наполегливо закликає українську владу вжити належних заходів для забезпечення того, щоб засуджені в обох вищезгаданих колоніях не наражалися на будь-яку помсту за те, що вони спілкувалися із делегацією.

Делегація вимагає від української влади надати протягом двох місяців[8] детальний звіт про конкретні заходи, вжиті у цьому зв’язку».

Як видно, тривожна інформація щодо колоній №25 та №100 із попередніх зауважень Комітету, так само як і з його попередніх доповідей не знаходить належної реакції. Незважаючи на те, що попередні зауваження із вказівкою на жорстоке поводження у колонії №25 були отримані Державною пенітенціарною службою України 12 грудня 2014 року, В. Хирний продовжував спокійно працювати на своїй посаді та з почестями пішов на пенсію. Так само продовжували (а деякі і зараз продовжують) працювати його заступники. Серед них – один із найбільш відомих своїм жорстоким ставленням до в’язнів В. Попов[9].

Те ж саме стосується Темнівської виправної колонії №100, в якій не помітно суттєвої кадрової чистки керівництва, незважаючи на усі твердження та іншу інформацію про незаконні дії, що там вчиняються.

Це підтверджує тезу про те, що в Державній пенітенціарній службі України не спрацьовує суттєвий запобіжник майбутніх катувань – безкомпромісна  кадрова політика та невідворотнє звільнення  осіб, помічених у ганебних для працівника Служби діях. Багато із таких співробітників продовжують працювати у в’язничних установах, не зважаючи на наглядну інформацію щодо їх незаконних дій.



[1] http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/760601;jsessionid=D1985B3CADEDB511B5AD06DB18CF556F

[2] Див. наприклад: Діденко А. Зразкова Олексіївська ВК № 25: тортури, знущання, фабрикація кримінальних справ… // http://www.khpg.org/index.php?id=1382718737

http://www.khpg.org/index.php?id=1400424873

[3] http://www.khpg.org/index.php?id=1389199580#_ftnref13

[4] http://vk.com/fabrika_smerti

[5] http://www.khpg.org/pda/index.php?id=1379842217

[6] http://www.cpt.coe.int/documents/ukr/2015-05-inf-eng.pdf

[7] Попередні зауваження Комітету висловлюються у формі короткого викладу головних проблем, які спостерігаються під час його візиту. Усі факти щодо інформації у попередніх зауваженнях  будуть у близькому майбутньому розкриті у доповіді, яка на сьогодні ще не підготовлена Комітетом.

[8] Починаючи від 12 грудня 2014 року, тобто дати передачі українській владі цих попередніх зауважень.

[9]Див.: http://www.khpg.org/en/index.php?id=1382718737

 

Право на справедливий суд

09.01.2015 | Геннадій Токарев

Провокація злочину – не підстава до засудження

   

22 грудня 2014 року Каховський міськрайонний суд у кримінальній справі за обвинуваченням Х. у збуті психотропних речовин виніс постанову, якою направив справу на додаткове розслідування. Захист обвинуваченого здійснював адвоката Всеукраїнської мережі правової допомоги вразливим групам населення Володимир Куценко з Херсона, який с моменту свого вступу у справу проводив лінію на невинуватість Х.

Суд мотивував своє рішення неповнотою та неправильністю досудового розслідування, знайшовши низку порушень закону при проведенні досудового слідства, зокрема:

– відсутність законних підстав для проведення оперативної закупівлі наркотичних засобів, а саме:

• відсутність в матеріалах кримінальної справи документального підтвердження наявності достатньої інформації, яка отримана в установленому законом порядку і потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукової діяльності про підготовку чи здійснення підсудним злочинів, яка стала підставою для проведення оперативно-розшукової діяльності;

• використання в якості підстави для проведення оперативної закупівлі пропозиції обвинуваченому громадянина, який діяв узгоджено з органами розслідування, збути йому наркотичний засіб;

– відсутність доказів протиправно діяльності обвинуваченого в ході оперативної закупівлі, отриманих за допомогою засобів аудіо- та відео- контролю.

Судом проведено детальний аналіз відповідності прийняття постанови про проведення оперативної закупівлі та її проведення положенням Інструкції про порядок проведення оперативної закупівлі, зокрема:

– з особою – продавцем в оперативній закупівлі не було укладено письмову угоду про конфіденційне співробітництво з оперативними підрозділами на засадах добровільності;

– відсутній акт огляду і маркування виданих для проведення оперативної закупівлі грошових купюр, а також доказів того, що для проведення оперативної закупівлі використовувались кошти органів МВС України;

– всі оперативні закупівлі були проведені з використанням однієї особи – покупця.

Поняті, які були присутні в кабінеті слідчого під час огляду покупця після проведення оперативної закупівлі:

– не були зареєстровані в Журналі обліку доставлених, відвідувачів та запрошених, відтак, фактично не мали можливості брати участь у цій процесуальній дії;

– раніше залучались до кримінального провадження в якості понятих, а отже, були особами, що мали попередні стосунки з працівниками міліції.

Хоча суд прямо не висловив думку про наявність в цій справі провокації злочину з боку працівників міліції, але такий висновок випливає із тексту постанови. На початку її мотивувальної частини суд зазначив про відсутність даних, які б підтверджували причетність Х. до розповсюдження наркотичних засобів або його намір вчинити злочин за відсутності сприяння цьому правоохоронних органів. Далі суд, з урахуванням вимоги кримінально-процесуального законодавства про необхідність при розгляді справ використання практики ЄСПЛ, послався на його рішення у справах про провокацію злочинів («Тешейра де Кастро проти Португалії» та «Ваньян проти Росії»).

Як і завжди в справах такого роду, свідки обвинувачення не з’являлись до суду, і обвинувачення доводило свою позицію майже виключно письмовими документами. До того ж, слідчий, який колись вів цю справу, був засуджений за підроблення документів.

Віддаючи належне судді, який не постановив обвинувальний вирок, все ж-таки не можна не зауважити, що у цій справі у обвинувачення відсутня можливість зібрати нові докази, оскільки порушення, допущені під час оперативної закупівлі, не можуть бути виправлені за рахунок інших слідчих дій. В такому разі суд має ухвалити виправдувальний вирок, але, за даними судової статистики, такі майже відсутні в українському судочинстві.

Варто сказати, що Х. раніше відбував покарання за умисне убивство, тому навряд чи можна казати про поблажливе ставлення суду до нього. Навпаки, поява цього судового рішення є результатом тривалої кропіткої роботи адвоката Володимира Куценка, який, власне, виклав у своєму клопотанні всю аргументацію незаконності досудового слідства, проведеного у справі, яка була покладені в основу судового рішення. Згодом Х. було скасовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, і тепер він перебуває на волі.

Також при розгляді цієї справи суд виніс і окрему постанову, якою довів до відома начальника міського управління МВС України та прокурора міста Нова Каховка про порушення закону при проведенні досудового слідства, зокрема, права на захист Х.

Незважаючи на завзятий опір сторони обвинувачення адвокат в черговий раз продемонстрував свій високий клас, сумлінне ставлення до професійних обов’язків і бажання зробити якнайкраще для клієнта. Сподіваємось, що ця справа врешті решт завершиться повною перемогою В. Куценка.

Текст постанови є тут.

Текст окремої постанови – тут.

Свобода вираження поглядів

30.12.2014 | Руслана Яшник

В Україні створено Міністерство інформаційної політики

   

Верховна Рада України 2 грудня 2014 року затвердила персональний склад нового Кабінету Міністрів України. Зокрема, депутати проголосували за призначення Юрія Стеця на посаду Міністра інформаційної політики. [1]

Юрій Стець на своєму акаунті у Facebook зазначив, зокрема, таке: «… Нагадую, створення міністерства - це справа часу, але це зовсім не означає, що треба сидіти, склавши руки. Інформаційна війна триває. На жаль, і тут у Facebook теж. …

1) негативо-позитив полягає у тому, що після сьогоднішньої розмови з кореспондентом «Los Angeles Times» Сергієм Лойком, витікає наступне: він не буде заступником міністра МІП тому, що у нього контрактні зобов’язання з виданням. Натомість він беззастережно підтримує ідею створення МІП і готовий бути в групі радників, які відповідатимуть за інформаційну війну з Росією. Крім того, його бачення, що подібне відомство необхідне, він готовий доносити нашим партнерам на заході (прикро, але наші журналісти, роблять все навпаки);  …

Де буде мій кабінет? В Слов’янську. Чому не можна було створити щось інше, а не міністерство? Тому, що ми живемо в парламентсько-президентській республіці, і ще тому що, якщо хтось знає, як це зробити інакше, тоді «візьми і зроби» (с) «Самопоміч». Чи правда, що бюджет МІП буде в сотні разів менше за інші міністерства? Так. Що будете робити, якщо не вдасться створити МІП? Вдасться.» [2]

Жодне міністерство в Україні так палко не обговорювалося, як це, і до того ж викликало масу протестів з боку мас-медіа, зокрема, в Чернівцях, Харкові, Сумах, Запоріжжі, Миколаєві, Кіровограді. Причини:

1. Не було попередньо обговорено з громадськістю ні доцільність створення міністерства, ні принципи та основи, на яких воно має створюватися та діяти, до того ж досі немає офіційного тексту нормативно-правового акту – бази, згідно з якою воно буде функціонувати.

Інститут медіа права зазначає: «Ідея створення Міністерства інформаційної політики не пройшла жодних обговорень із громадськістю. Натомість, призначення міністром інформаційної політики Юрія Стеця було проголосоване Верховною Радою України у загальному пакеті, незважаючи на протести медіа спільноти і деяких народних депутатів. На наступний день після голосування новопризначений міністр інформаційної політики Юрій Стець надав проект Положення про Міністерство, який не тільки також не обговорювався раніше з громадськістю, але й не був навіть попередньо опублікований у загальному доступі.» [3]

Проте 3 грудня 2014 року на сайті газети «Українська правда» було опубліковано «Положення про «Міністерство правди». Повний текст» [4], а 10 грудня 2014 року – «Новий проект положення про Мінстець»[5].

Між тим, спільноті не зрозуміло чому не опубліковано закон на офіційному сайті/у виданні органу державної влади, адже de-jure, це означає, що його офіційно не опубліковано: згідно з ч. 4 п. 1, п. 2 Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.1997 № 503/97 акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення відповідно до статті 1 цього Указу. Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування. [6]

2. Журналісти побоюються, що поява такого відомства може стати завуальованим запровадженням цензури, а як наслідок – централізація ЗМІ, зосередження четвертої гілки влади на одній особистості.

У вищезазначеному джерелі Українська правда [5] вказується: «За словами Гендиректора НТКУ Зураба Аласанії, саме це Положення має бути подане на затвердження Кабінету Міністрів.».

Якщо порівняти перше і друге Положення, то в останньому вбачається більше функцій (п.1 джерела №4 та №5), у п.п. 9, 12 джерела №5 більш зосереджена централізація на особі міністра, що доводить тезу: міністерство створюється навколо однієї особи. Це дозволяє зробити значущим суб’єктивний людський чинник, думку та особисте ставлення особи до іншої особи/явища/ситуації.

Вищезгаданий Інститут медіа права зазначає: «Наданий Юрієм Стецем проект положення надає міністерству повноваження втручатися в редакційну політику та зміст мовлення засобів масової інформації; визначати стандарти медіа, інформації, журналістської діяльності; здійснювати державний нагляд за діяльністю ЗМІ незалежно від їх підпорядкування і форми власності. Державне втручання в зміст повідомлень ЗМІ є цензурою. Цензура прямо заборонена в Україні статтею 15 Конституції України.» [3], «Згідно з документом, основними завданнями міністерства має стати: формування державної політики щодо діяльності засобів масової комунікації, стратегії інформаційної політики держави та забезпечення її дотримання, реалізація державної політики у сферах поширення інформації, просвітницької діяльності і використання національних інформаційних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства, а також здійснення державного контролю за діяльністю засобів масової комунікації незалежно від їх підпорядкування і форми власності.» [8]

Отже, на основі вищевикладених фактів маємо антиконституційне Положення, яке прямо порушує норми Основного Закону. Схожа ситуація вже мала своє місце в історії Румунії. Але нормативно-правовий акт, на основі якого мало створитися міністерство не пройшов у Конституційному країни саме за причиною остраху цензури.

В той же час на офіційному сайті Міністерства юстиції України у статті Г. Краснотуп «Правове забезпечення інформаційної політики» прокоментовано створення Міністерства інформаційної політики такими аргументами: «Складається ситуація, коли включивши телевізор, особа отримує лише негативні відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Стає зрозумілим, що рейтинговими є новини з так званим «негативом».

Вважаємо, що засоби масової інформації справді мають утримуватися від того, щоб давати тільки негативні прогнози, оскільки моральний стан суспільства має безпосередній вплив на подолання фінансово-економічної кризи та розбудови потужної держави з міцною національною свідомістю. Їх діяльність повинна спрямовуватися на донесенні достовірної об’єктивної інформації або аналітики.

…Якщо йдеться про об’єктивну реальність, тобто про реальність, що існує незалежно від людини яка її висвітлює, то співвідношення позитивної та негативної інформації, яка висвітлює цю реальність, повинно бути 50/50.

На підставі аналізу вказаних положень законодавства можна дійти висновку, що сьогодні на законодавчому рівні вже встановлено заборону поширювати «негативну інформацію» (тобто, інформацію, що містить пропаганду насильства, порнографії, інших кримінально караних діянь), а також передбачено відповідальність за її поширення.» [7]

У свою чергу В. В. Речицький – кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, конституційний експерт Харківської правозахисної групи – у своїй статті «На захист поганого смаку» [9] розкритикував Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі. Дійсно, за Конституцією України – ст. 21 – усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, але хто надав перевагу одним над іншими вирішувати що будуть переглядати/слухати чи виконувати інші дії з матеріалом, який відсіюється, обмежується в доступі «обраними» – Експертною комісією? Передумова розвитку «…самодостатнього індивіда» – повний доступ до відкритого інформаційного простору, в Україні він і так обмежується Верховною Радою, моралізаторськими комісіями тощо, бо владні особи добре обізнані в істині: хто володіє інформацією, той володіє світом (В. Черчіль). Очевидно, що ця критика підходить не тільки до згаданої Експертної комісії, але і до інших органів, що намагаються вплинути на обсяг відкритої інформації в сторону обмеження.

Між тим, В. В. Речицький у своїй статті «Відкритість інформації як універсальна вимога» надав повну картину визначення «інформація» –  «це «кількість непередбачуваного у повідомленні», писав А. Моль, і таке визначення видається одним із найбільш вдалих. По суті, інформація — це новизна, яка може бути усвідомлена. Тому адресат є необхідним атрибутом інформації. Без адресата, який може зрозуміти й адекватно використати значення новизни, інформація не існує. …

… інформація — це кількість непередбачуваного (нового) у повідомленні, що має сенс і поширюється від одного суб’єкта інформаційних відношень до іншого, причому повний ефект передачі інформації залежить від засобів та можливостей її тлумачення і прочитання автором, ретранслятором і адресатом.

…Передбачити ж заздалегідь ефект від зустрічі інформації з її адресатом неможливо. Цілком очевидно, що одне й те ж саме інформаційне повідомлення має різний евристичний обсяг для різних одержувачів.

Слід також враховувати, що в інформаційних процесах відіграє роль не тільки обсяг накопиченої і переданої інформації, а й тип її сприйняття, психологічне очікування адресата, його здатність співвідносити повідомлення з уже наявними даними, зіставляти різно-віддалені інформаційні фрагменти і т. ін. Як вважав Н. Луман, істина — це подоланий сумнів І0, але долати сумніви вміє далеко не кожний.» [10]

Вбачається, що інформацію не можна розділити на «позитивну» та «негативну», як це зробили у джерелі №7, оскільки апріорі вона несе лише об’єктивний зміст і все залежить від осіб, які нею розпоряджаються, від подачі та сприйняття. Людський чинник, вплив якого в символічній реальності після створення Міністерства інформаційної політики зросте, від якого влада не може вберегти людей, а лише викличе недовіру та обурення у суспільства, призведе до нової революції або авторитарного режиму в державі.

3. Зростання чиновницького апарату, контролю та нагляду за журналістами.

Міністерство інформаційної політики згідно з Положенням, зазначеному у джерелі №5, має більш адміністративну значущість: реєстрація ЗМІ, накладання штрафів, призначення вищого керівництва, робота з законопроектами та законодавчим аспектом. Водночас, сфера повноважень нового міністра залишається невизначеною. Зокрема, незрозумілим є розподіл компетенції між новим міністерством та Державним комітетом з питань телебачення та радіомовлення, який до сьогодні виконував функції органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері телебачення і радіомовлення, інформаційній та видавничій сфері.[1]

Як було зазначено в першій причині - неминучий суб’єктивний людський фактор і персонал міністерства є додатковою проблемою для мас-медіа. Чи може бути людська сутність об’єктивною у своїх діях і як бюрократія вплине на функціонування ЗМІ – покаже майбутнє.

З іншого боку, прибічники Міністерства інформаційної політики переконані, що його створення і зосередження навколо нього однієї особистості допоможе подолати внутрішню бюрократію, оскільки de fakto журналістам проблематично потрапити до міністра/іншого високопосадовця на особисту зустріч/прийом, а ще проблематичніше вилучити матеріали, необхідні для об’єктивного відображення фактів і підтвердження опублікованого. А міністр, припускається, що буде спілкуватися «на рівних» з центральними органами влади. Між тим, ч. 4 п. 6 Положення [5] дозволяє користуватися відповідними інформаційними базами державних органів, у тому числі урядовими, системами зв’язку і комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними засобами.

До того ж, прихильні до Міністерства інформаційної політики особи стверджують, що фактично основними його функціями будуть зосередженні на пропаганді, яка буде транслюватися за кордоном та в ЛНР і ДНР, а також відтворення українського телебачення в Зоні АТО. Можливо, саме тому Юрій Стець планує скоординувати свою діяльність не в Києві, а у Слов’янську, що буде формувати у вітчизняних та закордонних ЗМІ думку про максимально об’єктивне подання ситуації в Україні, зокрема в Зоні АТО, через те, що міністр безпосередньо знаходитиметься на території бойових дій.

Цікаво, що в жодній передовій країні, а саме: члени ЄС, США, Японія, Австралія, також Росія не мають таких міністерств. «Насправді ніде в демократичних країнах не існує окремих міністерств інформації. Вони існують там, де під виглядом роботи Міністерства інформації відбувається контроль за медіа і цензура, наприклад, у Казахстані, де воно накладає штрафи на пресу за ті чи інші «порушення». Створення такого відомства в Україні лише наштовхує на думку, що це міністерство застосовуватиме тиск на медіа. Ми хочемо цього?» – коментує сайту ТСН Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права. Між тим, існує думка про те, що Міністерство інформаційної політики запроваджено лише на час воєнних дій в Україні.

Передбачається, що міністерство буде займатися реалізацією єдиної програми інформаційної безпеки, протистоянням інформаційній агресії РФ і запобіганням зовнішнього впливу на інформаційний простір України, але для чого створювати міністерство, якщо можна створити міжнародний канал, як це роблять інші демократичні держави. Крім того, що Україна в цьому разі могла б уникнути осуду міжнародної спільноти та їх підозри щодо тиску на ЗМІ, гроші, витрачені на Міністерство інформаційної політики, пішли б на розвиток міжнародного каналу (щось на зразок 1+1 International, BBC, The Voice of America etc).

Загалом аргументів проти новоствореного міністерства вбачається більше, ніж у підтримку, багато питань залишаються відкритими і невирішеними. Очевидно, Україна виявилася незахищеною в розпал агресивної інформаційної війни, можливо, спосіб, яким ми оберемо вийти з цієї прикрої ситуації і визначить наше майбутнє.

 

Використані джерела:

  1. Верховна Рада призначила міністра інформаційної політики: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medialaw.kiev.ua/news/archive/2806/
  2. Допис Ю. Стеця у соц. мережі Facebook: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/yura.stets.9?fref=ts
  3. Інститут Медіа Права проти створення Міністерства інформаційної політики: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medialaw.kiev.ua/news/archive/2808/
  4. Положення про «Міністерство правди». Повний текст: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/3/7046325/
  5. Новий проект положення про Мінстець: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/10/7047051/
  6. Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.1997 № 503/97: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/503/97
  7. Правове забезпечення державної інформаційної політики: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/22116
  8. Презентовано проект Положення про Міністерство інформполітики: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://medialaw.kiev.ua/news/archive/2807/
  9. В. В. Речицький «На захист поганого смаку»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?do=print&id=1317621510
  10. Всеволод Речицький: «Відкритість інформації як універсальна вимога»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sumynews.com/new-media/2356
  11. ТСН. Аналітика. Міністерство Правди: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/analitika/ministerstvo-pravdi-395377.html

 

Свобода вираження поглядів

12.01.2015 | Наталка Ковальчук

Second-hand для голого короля

   

Пам’ятаєте, у складних життєвих ситуаціях головна героїня роману Маргарет Мітчел «Знесені вітром» Скарлетт о’Хара нерідко каже: «я подумаю про це завтра». Тож саме, відкинувши емоції і подумавши, як кажуть, на свіжу голову, хочеться проаналізувати те, що сталося в Україні новорічної ночі.

Йдеться про новорічні ефіри деяких українських каналів за участі російських зірок, які підтримують військову агресію проти України. Як знаємо, найбільше обурення українців з активною громадянською позицією викликала трансляція новорічної програми на каналі «Інтер».

Як би парадоксально це не звучало, але на скандальний інформаційний інцидент, що стався в українському ефірі, можна подивитися й зовсім з іншої точки зору. Ситуація починає виглядати дещо інакше, якщо поставити собі, наприклад, таке просте запитання: «а чи могло, бодай, щось схоже  трапитися у будь-якій тоталітарній країні? Скажімо, у тій же Росії?».

Відповідь на це запитання доволі однозначна, однак насправді то мало втішає. Тому, що залишається чимало питань до того, який продукт пропонують українцям вітчизняні ЗМІ.

Зокрема, з точки зору патріотизму.

Власне, обурення, котре українське суспільство висловило з приводу програм за участі російських представників шоу-бізнесу, які підтримують анексію Криму та сепаратистів на Сході України, й стало громадською оцінкою тих українських мас-медіа, які займають позицію, далеку від патріотичної і національно-орієнтованої.

Є, скажімо, й питання щодо моралі.

Відома теза говорить, що у пристойному товаристві руку негіднику не подають. Однак нам, українцям, чимало вітчизняних каналів «пристойного товариства» з телеекранів давно вже не пропонують.

Якщо нас цілий рік «годували» низькопробним «милом», здебільшого чужого ж виробництва, примітивною у художньому та естетичному плані кіно- та шоу продукцією. Часто з маргінальними особистостями, то чи варто було чекати чогось іншого й на новорічний «десерт»?

Однак, очевидно, треба говорити і про відверте нехтування суспільною мораллю. Бо  усі ці  російсько-сепаратиські (та й українські теж) «амуры, черти, змеи», за висловом Олександра Пушкіна, «шалили и скакали» на українській сцені в той час, коли українських воїнів у холодних, заметених снігом окопах, поливали вогнем з «градів» і «смерчів» терористи, вигодувані тією ж Росією.

У цьому зв’язку хочеться згадати слова, сказані колись правозахисником Євгеном Сверстюком: «а якщо ми будемо прикидатися, що негідник не є негідником, то ми розмінюємось і фактично потураємо злу».

Є у цьому новорічно-інформаційному скандалі й правовий момент.

Розмови про те, що вітчизняне законодавство у галузі медіа є недосконалим, ведуться давно. В країні фактично немає дієвих механізмів для забезпечення інформаційної безпеки, як одного з важливих чинників національної безпеки загалом. А ті важелі впливу, котрі бодай якось окреслені існуючими законами «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації», здебільшого просто нехтуються.

Врешті,   як і прозорість щодо власників ЗМІ. Навіть при великому бажанні досить непросто дізнатися про справжніх господарів українських медіа. Важко не погодитися з висловом Наталії Лігачової, головного редактора «телекритики», що «…власність не зовсім прозора і прихована в офшорах з усіма кінцями». І стосується це, на жаль, не виключного одного якогось каналу чи друкованого видання.

І, нарешті, ще один важливий аспект – професіоналізм.

Очевидно, що будь-який засіб масової інформації, котрий поважає себе і своїх глядачів чи читачів, намагається в першу чергу представляти свій власний продукт.

Це дає можливість реалізувати власне світоглядне бачення творчим людям, які й створюють, так би мовити, «обличчя» телеканалу чи часопису. Врешті, це дає можливість реалізуватися і самим  творчим особистостям. Втім, все це й так зрозуміло.

А от коли того професіоналізму, який дає можливість підтримувати високу творчу і суспільну планку немає, все виходить як у відомій казці про голого короля, де «одяг» ніби то і є, і ніби то його й немає.

Тільки у цьому випадку, для того щоб прикрити власну наготу, використовується чужий затяганий секонд-хенд.

Погляд

26.12.2014 | Наталка Ковальчук

«Кушать подано», або дещо про не новорічні рецепти

   

Є такі пироги, які називають «перевертнями». Начинка в них кладеться на низ, а потім заливається тісто. А от до столу подаються вони перекинутими  доверху якраз отією самою начинкою.

Очевидно, що шеф-кухарі російської пропаганди та їх помічники-кухарчуки у якихось своїх кулінарно-ідеологічних технікумах найкраще засвоїли урок з випікання пирогів-«перевертнів».  І ловко печуть  їх на кремлівській кухні, роздаючи споживачам як порційно, так і гуртово, начиняючи усім небезпечним для здорового глузду.

Принаймні, саме така думка з’явилася, коли у одній із соціальних мереж натрапила на повідомлення, у якому автор стверджував, що сама ж Україна у всіх бідах винувата. Бо «…слишком легко отдала Крым». То, мовляв, «…мы (Росія) соблазнились легкой добычей». А тому й пішли далі – на Схід. Оскільки тут «легкої здобичі» не вдалося взяти, довелся Росії зав’язнути у війні.

Можна було б взагалі не звертати уваги на такі посили від рядових громадян суміжної країни. Тим більше, що тема «вини України» в усіх можливих і неможливих гріхах для російської пропаганди не нова.

Але, здається, сьогодні вона доведена до абсурду. І вже не пересічними громадянами, а тими, хто пропагандистські «перевертні» випікає.

Скажімо, з самого початку трагедії зі збитим над Донбасом малазійським літаком російська сторона намагається перекласти вину за жертви авіакатастрофи на Україну. І щоразу, як тільки на міжнародній арені виникає тема відповідальності за збитий літак і згадуються донецькі територистичні угруповання та Росія, котра їх підтримує, з’являється й чергова порція «російської правди». Наприклад, про таємничого свідка, який нібито знає, як саме був збитий літак.

Де був той свідок раніше, і чому, якщо він такий відданий «Росии и ополченцам», не з’явився вже тоді, коли почалося розслідування катастрофи міжнародними експертами? І чому до російських ЗМІ, а не до тих самих експерів, що представляють міжнародну спільноту, звертається тепер? Відповісти на ці питання може хіба що російська пропаганда.

Як і на те, скільки ще з’явиться схожих свідків, котрі чи то були в певний час в аеропорту, чи то не були, чи то бачили літаки, чи то не бачили, чи то пам’ятають імена українських льотчиків, чи то не пам’ятають…

Врешті, ще не вистиг пропагандистський  «пиріг з таємничим свідком», як вже знову пролунало: «Кушать подано!»

Цього разу стосовно обвалу рубля. Виявляється й тут знайшли український слід. Чи, то пак, сліди одного українця.

Можна було б з подивом запитати: «Та чи під силу одній людині «звалити» цілу національну валюту?»

Але реальне життя показало, що так. Можна. Ось тільки українці навряд до цього мають якийсь стосунок.

Все те,   що призвело до обвалу рубля, цілком «російського розливу». Принаймні, так стверджують економісти і фінансові експерти, які не споживають пирогів, випечених російською пропагандою.

До речі, щодо пирогів-«перевертнів». Готувати їх непросто. Досить трохи недоглядіти і начинка може підгоріти або розповзтися без будь-якої логіки.

От і в російській пропаганді також марно шукати логіки. Як і в погано спечених пирогах-«перевертнях».

 

Бюлетень "Права Людини", 2015, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори