пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201514
№14
2015

Бюлетень "Права Людини"

Кримінально-виконавча система

17.05.2015 | ХПГ-інформ

Побачила світ Десята щорічна Доповідь «Дотримання прав ув’язнених в Україні»

   

Доповідь «Дотримання прав ув’язнених в Україні-2014» підготовлена правозахисною організацією «Донецький Меморіал». В цій Доповіді описані зміни та події, які відбувалися у сфері дотримання прав ув’язнених і засуджених та осіб, взятих під варту – протягом 2014 року. Зокрема, відображені події та факти щодо ситуації на сході країни, реакція влади на проблеми установ, розташованих в зоні антитерористичної операції.

Автори Доповіді зазначають, що у ній не відображено всіх проблем, які існують у системі, адже віддано перевагу саме огляду питань, що стосуються дотримання прав людини.

Наводимо низку витягів з Доповіді, з повним текстом якої можна ознайомитися тут:

http://ukrprison.org.ua/publication/1430856171

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВЯЗНЕНИХ В МІЛІЦІЇ

Особи, затримані у підозрі в скоєнні злочину, перші години та дні ув’язнення перебувають в установах МВС – в кімнатах для затриманих райміськвідділів міліції та в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ). Саме в цих місцях скоюється значна частка всіх порушень прав людини, які припадають на перебування в ув’язненні в органах МВС.

Станом на 1 січня 2015 року в МВС нараховувалось 393 ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) розраховані на 5 999 місць. Упродовж 2014 року в них утримувалось понад 94,8 тис.осіб, станом на 01.01.2015 р. утримувалось 271 особа.

Упродовж 2014 року в ІТТ сталося 5 самогубств та 6 смертей утримуваних осіб.

Під час виконання службових обовязків у 2014 році загинуло 106 працівників органів внутрішніх справ. Звільнено за негативними мотивами 8 286 працівників міліції, у тому числі 6 426 працівників головних управлінь МВС України в Донецькій та Луганській областях (лист МВС України №10/3-1116 від 14 лютого 2015 р.).

В 2014 році МВС стало відомством, від дій працівників якого значною мірою залежав перебіг подій в державі, зокрема, у східних областях. Реакція працівників міліції на порушення громадської безпеки ставала часом визначальною для подальшого розвитку подій. Саме бездіяльність міліції у східних областях, а часто й відверте потурання зачинщикам антидержавних безладів і погромів призвели до росту агресивних виступів, ескалації жорстокості, насильства і загибелі мирних громадян.

Важко назвати адекватними дії керівництва відомства під час відвертого саботажу міліцейського керування Донецької та Луганської областей навесні-влітку 2014 р. Працівники місцевих структур ГУМВС фактично сприяли становленню терористичних організацій ДНР та ЛНР. Керівник Донецької обласної міліції Р. Романов на початку березня 2014 р. ввів до будівлі ОДА агресивний натовп, який вимагав референдуму, як і в Криму. Міліція Ворошиловського району м. Донецька мовчки спостерігала захоплення ОДА у Донецьку у квітні…

Змушені констатувати, що рік пройшов під знаком обіцянок керівництва МВС впровадити широкі зміни в діяльності відомства, але в 2014 році будь-яких результатів цих обіцянок ще не спостерігалося.

Розслідування масових та брутальних порушень прав людини органами внутрішніх справ в зиму 2013-14 років у 2014 році все ще тривало, винуватці не понесли покарання за жорстоке побиття мирних демонстрантів, а згодом й за вбивства мирних громадян.

Саме ці події свідчать, що всі профілактичні заходи уряду в попередні роки про заборону жорстокого поводження виявилися марними та неефективними. Фактично вони є лише імітацією боротьби проти застосування катувань, тоді як реально міліція може і готова діяти неадекватно жорстко. І саме головне – без будь-яких неприємних наслідків для тих, хто застосовував жорстоке поводження…

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА

Ув’язнені та засуджені. Статистика

Згідно з даними, повідомленими «Донецькому Меморіалу» Державною пенітенціарною службою України (надалі – ДПтСУ), станом на 01.01.2015 року в 150 місцях позбавлення волі служби, які знаходяться на підконтрольній Україні території, трималася 73 431 особа. Разом з установами, які тимчасово перебувають на окупованій території, де станом на листопад 2014 р. трималося біля 16 тис. ув’язнених осіб, це становить біля 89 тис. осіб (станом на 01.01.2014 р. було 126 937 осіб), тобто за рік чисельність осіб в місцях позбавлення волі зменшилась на 53 506 осіб, або на – 42,15%.

Це зменшення, яке сталося з врахуванням вилучення установ Криму та окупованих територій Донбасу. Якщо ж врахувати в’язнів в установах на непідконтрольній території Донбасу, зменшення складає біля 38 тис. осіб (-30%). За попередній 2013 рік чисельність в’язнів зменшилась на 20 175 осіб, або на 13,7%.

Показник числа ув’язнених осіб на 100 тисяч населення можна розрахувати тільки приблизно. Якщо оцінювати населення України без врахування мешканців Криму у 42,9 млн. осіб та вважати, що країну покинули не більше мільйона жителів, то цей показник на 1 січня 2015 р. за приблизними розрахунками знаходиться у межах 209 – 213.

Збройний конфлікт

В 2014 році потужним фактором, який впливав на дотримання прав ув’язнених, стали події в Донецькій та Луганській областях, які з часом переросли у збройний конфлікт. Ескалація протистояння наростала поступово і характер проблем змінювався відповідно до подій.

Навесні окремі малочисельні озброєні групи робили спроби захопити зброю у установ. Спочатку часто ці спроби були безрезультатними, але з часом групи захоплювачів ставали потужнішими. З невідомих причин при захисті установ не застосовували зброю та не відкривали вогонь. Такі захоплення становили певну загрозу перш за все для персоналу установ. На безпеку в’язнів вони зазвичай впливали мало.

Поступово зіткнення з бойовиками ставали більш небезпечними (захоплення управління пенітенціарної служби у Донецьку). У липні-серпні бойові дії загострилися, частина установ опинилась на лінії вогню, іноді території установ потрапляли під обстріли, серед засуджених стали з’являтися жертви. Натомість питань про евакуацію засуджених з установ в районі бойових дій не ставилося.

Для деяких установ через бойові дії погіршилось забезпечення продуктами харчування, ліками, стали виникати складнощі в оплаті зарплати персоналу.

Дуже погано стало працювати держказначейство. Зокрема, коли засуджені відправляли своїм рідним кошти, казначейство місяцями не переводило ці кошти. Виникли й складнощі з виплатою зарплати персоналу в зоні АТО. Відомство перевело всіх працівників на отримання зарплати на банківські картки.

Восени переважна більшість установ пенітенціарної служби двох областей – 28 з 36 – опинились в зоні, недоступній українській владі. Будь-яке забезпечення утримання цих установ стало залежати часто від непрогнозованих чинників, ліки доставлялися з української території волонтерами, зокрема, громадської організації ВБО «Всеукраїнська мережа ЛЖВ» – їм бойовики не заважали потрапляти до установ на захоплених територіях. Деякі установи перебували в зоні постійних обстрілів.

Все гостріше поставала проблема із законністю утримування осіб, взятих під варту. Майже всі суди в зоні АТО на той час припинили роботу. Все більше стало з’являтися під вартою осіб, терміни тримання яких спливли, а продовжити цей термін або змінити запобіжний захід не було кому. В СІЗО на підконтрольних українській владі територіях таких осіб звільняли, а в СІЗО на захоплених територіях в’язні продовжували перебувати під вартою.

За неперевіреними даними, в установах на непідконтрольних територіях припинилось застосування умовно-дострокового звільнення, ймовірно, через параліч судів.

В складному становищі опинились і ті в’язні, хто прибув з установи на лікування до лікарні у Донецьку: після закінчення курсу лікування повернутися до своєї попередньої установи вони вже не можуть, бо конвоювання українські структури здійснювати не можуть – це захоплена територія. А бойовики цими проблемами не переймаються.

Потреба якимось чином вирішувати проблеми в’язнів та персоналу була давно очевидна, але чітких і зрозумілих кроків з боку держави тривалий час не було.

Тільки 15 листопада 2014 р. Президентом України підписано Указ «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 листопада 2014 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях».

Деякі його положення відразу трактувались, як намір вивести колонії із зайнятих територій. Натомість в Указі дослівно сказано: «Міністерству юстиції України: невідкладно вжити заходів для забезпечення переміщення органів і установ Державної кримінально-виконавчої служби України, засуджених та осіб, узятих під варту, з окремих територій у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях до інших регіонів України, а також внести пропозиції щодо амністії осіб, які відбувають покарання в цих установах і засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості».

Які саме території маються на увазі – не уточнюється. Щодо амністії, то за законом, на рік може бути тільки одна амністія, і в 2014 році вона вже пройшла. То ж мова могла йти тільки про амністію у 2015 році.

Більше місяця після виходу Указу не було інформації про хід його реалізації. Тільки 20 грудня на сайті відомства з’явилась інформація про деякі кроки на його виконання. Випадково чи ні, але це сталося наступного дня після прес-конференції «Донецького Меморіалу», під час якої відмічалась дивна відсутність в публічному просторі інформації про вирішення проблем в’язнів на окупованих територіях. В повідомленні «Щодо діяльності органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів у Донецькій та Луганській областях» (http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/757958) констатувалося наступне:

«На даний час в структурі ДПтС України перебуває 20 установ, розташованих в межах Донецької області (15 виправних колоній, два виправних центра, один слідчий ізолятор та дві установи виконання покарань з функцією слідчих ізоляторів.

Згідно звітних даних станом на 1 листопада 2014 року загалом в цих установах трималось 12,7 тис. осіб (9,9 тис. засуджених та 2,8 тис. осіб, узятих під варту).

Відповідно, в Луганській області розташовано 16 установ (12 виправних колоній, два виправних центра, Старобільський слідчий ізолятор та Луганська установа виконання покарань з функцією слідчого ізолятора), у яких трималось 7 тис. осіб (5,8 тис. засуджених та 1,3 тис. осіб, узятих під варту).

У зв’язку з військовою агресією проти України у її східних регіонах частина установ виконання покарань залишились на території, що тимчасово не контролюється українською владою, а саме:

- 14 установ в Донецькій області, у яких трималося 9,7 тис. осіб;

- 14 установ в Луганській області, у яких трималося 6,5 тис. осіб».

За весь час проведення у 2014 році АТО із зони бойових дій була евакуйована тільки одна установа:

«28 червня 2014 року під час проведення антитерористичної операції у районі дислокації Червонопартизанської виправної колонії (№68) в Луганській області було зруйновано основні об’єкти колонії. З метою захисту життя і здоров’я засуджених та персоналу виправної колонії керівництвом ДПтС України було організовано їх евакуацію, при цьому засуджених жінок переміщено до Качанівської виправної колонії (№54) в Харківської області».

… В’язнична система України зберегла багато ознак архаїчності, в ній відсутні внутрішні механізми для удосконалення, керівництво системи не тільки не має політичної волі створювати сучасну в’язничну систему, але навіть не має уявлення та розуміння, що та як треба змінювати.

Збереження такого стану створює високий рівень нестабільності, містить великі ризики для персоналу та для суспільства.

Армія

14.05.2015 | Максим Васін

Мобілізація віруючих: питання та відповіді

   

Особливості законодавства України щодо мобілізації віруючих і священнослужителів.

У питаннях та відповідях:

1. Чи є законною мобілізація без оголошення військового стану?

Так, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не ставить умовою мобілізації оголошення військового стану. Адже мобілізуватися може бути необхідно й у випадку, приміром, стихійного чи екологічного лиха. До того ж, мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи навіть приховано. З огляду на військову агресію Росії, протягом 2014-2015 років в Україні проводиться військова мобілізація – з акцентом на відновлення боєздатності Збройних Сил та інших військових формувань.

2. Чи підлягають мобілізації на військову службу віруючі?

Так, військовий обов’язок є однаковим як для віруючих, так і для невіруючих. Конституція закріплює рівність усіх громадян і не допускає дискримінації за ознакою релігії. Єдиною особливістю є те, що для віруючих передбачена можливість заміни військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою, коли релігійні переконання не дозволяють воювати (ч. 4 статті 35 Конституції України).

3. Чи можуть мобілізувати тих, хто раніше проходив альтернативну службу замість строкової військової?

Так, дивіться відповідь №2. Проте Міноборони заявляло, що має намір мобілізовувати саме осіб з військовим досвідом або військовою спеціальністю, що навряд чи можливо для тих, хто замість строкової військової служби проходив альтернативну (невійськову).

4. Яка процедура направлення на альтернативну (невійськову) службу?

Закон про мобілізацію не врегульовує питання альтернативної служби для віруючих, які не можуть воювати. Проте Міноборони погодилося застосовувати по аналогії існуючі норми статей 9 – 12 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». Згідно цієї процедури місцева районна адміністрація приймає рішення про звільнення заявника від призову на військову службу, проте подальший механізм організації саме альтернативної служби поки не визначений.

5. Де має проходити альтернативна (невійськова) служба?

Однозначно можна сказати, що альтернативна служба має проходити за межами Збройних Сил або інших військових формувань, оскільки повинна мати невійськовий характер.

Але, якщо мобілізована особа заявить про свої релігійні переконання вже під час військової служби, то Міністерство оборони України для цих випадків розпочало процес створення інженерно-будівельних підрозділів, до яких будуть спрямовувати військовослужбовців, які з релігійних чи інших причин не можуть виконувати завдання зі зброєю.

6. Чи можуть призиватися на військову службу священнослужителі?

Так, якщо слідувати букві Закону про мобілізацію. Хоча священики і звільнені від військових зборів згідно статті 30 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», проте такої норми немає стосовно мобілізації.

Плутанини додала поширена журналістами у січні 2015 року інформація з посиланням на представника Генштабу ЗСУ, що священики не будуть призиватися під час четвертої хвилі мобілізації… За моїми спостереженнями, у військкоматах зовсім по-різному ставляться до прохань священнослужителів звільнити їх від призову з релігійних міркувань.

7. Як оголошення військового стану вплине на мобілізацію віруючих?

Відповідно до Конституції України, оголошення військового стану є підставою для обмеження конституційних гарантій свободи віросповідання, закріплених у статті 35 Основного Закону (як і низки інших прав громадян). Тобто в цьому випадку держава вже не зобов’язана забезпечувати віруючих можливістю проходити альтернативну (невійськову) службу, а вправі спрямовувати мобілізованих на свій розсуд – чи-то до війська, чи-то на цивільну роботу.

8. Чи можуть мене мобілізувати, якщо в моїй родині є діти?

Закон про мобілізацію містить чіткі критерії мобілізації батьків, залежно від яких військовозобов’язані батьки можуть бути призвані військову службу або звільнені від неї.

9. Чи можуть мобілізувати переселенців? Та чи є можливість у військкоматів звіряти інформацію зі справами за попереднім місцем проживання?

Мені відомі випадки, коли переселенці отримували повістки за новим місцем проживання після реєстрації та отримання довідки переселенця. Тобто інформація про них надходить до військкоматів. Їх мобілізація не завжди пов’язана з залученням до служби у військових загонах. Це може бути направлення на авторемонтні роботи військової техніки чи оплатна робота по іншій невійськовій спеціальності.

Очевидно, що не у всіх випадках у військкоматів є доступ до справ військовозобов’язаних переселенців з їх попереднього місця проживання. Насамперед, на окупованих територіях Донбасу та Криму.

10. Чи можуть претендувати на альтернативну (невійськову) службу ті громадяни, які є невіруючими або не належать до якоїсь з релігійних громад?

Такі люди є, зокрема з пацифістськими переконаннями. Але на сьогодні маємо таку вимогу у статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»: «Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю».

Підсумовуючи, можна сказати, що вказані неточності та пробіли у законодавстві змушують священиків і віруючих виборювати своє конституційне право на захист своєї країни без зброї в руках. Інколи доходить до кримінальних проваджень і судового розгляду, як це було на Дніпропетровщині*.

Максим Васін, виконавчий директор Інституту релігійної свободи

 

*Коментар «ПЛ»:

Апеляційний суд Дніпропетровської області 26 лютого 2015 року підтвердив виправдувальний вирок для віруючого, який під час мобілізації просив направити його на альтернативну службу.

Отже, апеляційний суд не погодився з доводами прокуратури м. Новомосковська, яка домагалася засудження члена релігійної громади Свідків Ієгови за «ухилення від військової служби». Представники прокуратури переконані: закон про мобілізацію чітко визначає категорії людей, які можуть бути звільнені від виконання військового обов’язку, і віруючих у тому переліку немає.

Натомість, захист підсудного посилався на норми ч. 4 ст. 35 Конституції України та практику Європейського Суду з прав людини, де встановлено право віруючих громадян на заміну військового обов’язку альтернативною (невійськовою) службою.

Додамо, що нещодавно Генеральний штаб Збройних Сил України погодив законопроект №2191, яким розширюється перелік підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Цей законопроект зареєстрував депутат Юлій Мамчур з метою удосконалення оборонних питань і приведення окремих положень законодавчих актів у відповідність з нормами Конституції України.

Автор пропонує доповнити статтю 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та надати відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації також таким категоріям громадян:

- священнослужителям, які закінчили вищі або середні духовні навчальні заклади і займаються в релігійних організаціях, що діють за статутом (положенням), зареєстрованим у встановленому порядку (такі особи можуть бути призвані на військову службу у разі їх згоди);

- чоловікам та жінкам, виконання військового обов’язку яких суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законом України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Разом із цим, як зауважує Генштаб ЗСУ у своєму листі від 12 березня, питання заміни виконання військового обов’язку на альтернативну (невійськову) службу за мотивами релігійних переконань під час мобілізації в особливий період залишається неврегульованим.

Оскільки завдання з забезпечення реалізації державної політики у сфері релігії покладено на Міністерство культури України, в Генштабі Збройних Сил пропонують порушити перед цим Міністерством або іншими суб’єктами законодавчої ініціативи питання про розробку змін до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» стосовно заміни військової служби по призову за мобілізацією на альтернативну (невійськову) службу.

Громадянське суспільство

15.05.2015 | Євген Захаров

Боротьба з корупцією по-українські

   

Три з половиною місяці я брав участь у відборі кандидатів на посаду директора Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Раніше я цурався боротьби з корупцією, вважаючи її цілком штучною і маніпулятивною, хоча й докладав багато зусиль для покращення доступу до інформації та збільшення прозорості держави – тільки це, на мій погляд, й можна було робити в наших умовах для зменшення корупції. Проте участь у першому конкурсному відборі недержавними особами керівника елітного правоохоронного органу мене зацікавила, насамперед, як тест на зрілість і держави, і громадянського суспільства, тому я погодився. Результати цікаві в усіх сенсах, і я сподіваюсь, що мої рефлексії з цього приводу будуть корисними для наступних аналогічних конкурсів.

 

Особливості української корупції

 

На превеликий жаль, корупція стала наріжним каменем української державності. В канун 2005 року я написав в статті «…Плюс декучмізація всієї країни» таке: «Нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди, а якщо фіскальний тиск не дає змоги працювати, не крадучи, то кожен є вразливим для цілої державної потуги й, отже, всі мусять платити данину».

За десять років ця система тільки ще більше розвинулася і досягла апогею за панування режиму Януковича. Але ми зовсім недалеко відійшли від неї за рік після Революції гідності.  Так само вимиваються різними засобами кошти з бюджету – через корупційну складову тендерних закупівель, виведення коштів і майна державних монополістів через дочірні компанії, нецільове використання коштів тощо; кришується кримінальний бізнес, головним чином, правоохоронними органами; процвітає контрабанда, державний рекет та ухилення від сплати податків; продаються посади і так далі. На тлі військової агресії на сході країни з усіма її наслідками це вкрай огидно.

Ненависть до негідників-корупціонерів цілком уживається з масовою побутової корупцією. Українці вважають, що необхідно подякувати будь-кому (чиновнику, лікарю, вчителю, сантехніку тощо) за надані послуги, не дуже розуміючи різницю між подарунком і хабарем. При цьому багато хто сподівається, що треба тільки кидати корупціонерів за грати, якомога більше й довше і корупція буде переможена.

Ці погляди хибні, вони засновані на розумінні корупції як насамперед моральної проблеми. Проте насправді це проблема політико-економічна. Найбільшою є корупція на вищих щаблях влади. Корупційні відносини є замінником відносин ринкових, і без встановлення реального ринку, без розділення бізнесу і влади боротьба з корупцією тільки за рахунок каральних заходів не може бути успішною. Також необхідні різноманітні адміністративні заходи, спрямовані на запровадження в системі державного управління нових інформаційних технологій, зменшення контролю держави над веденням бізнесу, введення антикорупційних бар’єрів, наприклад, декларування доходів та витрат чиновників тощо. Проте не допоможуть ані нові закони, ані створення нових інституцій – Національного антикорупційного бюро та Національного агентства із запобігання корупції, якщо система відносин бізнесу і держави не буде докорінно змінена.  Останнім часом з’явилися обнадійливі ознаки саме таких змін.

Так, Кабінет міністрів спрямований на суттєве зменшення регуляторних актів, зокрема, дозвільних процедур, та запровадження електронного урядування, введення електронних сервісів, що буде усувати людський  фактор у прийнятті рішень. Це має зменшити корупційний тиск на бізнес. Створені законопроекти, які вводять обов’язкове декларування доходів та витрат і моніторинг декларацій чиновників, податкову амністію, обмеження готівкових розрахунків, стимулювання державних службовців за правомірну поведінку. Помітно зросла кількість кримінальних проваджень щодо корупційних злочинів чиновників різного рангу. Президентом заявлений курс на деолігархизацію, що прямо пов’язане з відділенням  крупного бізнесу від держави. Доказом здійснення цього курсу стала недавня історія с ФПГ «Приват» і відставкою Ігоря Коломойського з посади голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Час покаже, наскільки ця тенденція є сталою.

 

Відбір кандидатів на посаду директора НАБУ: факти

 

Проте повернемося до конкурсу. НАБУ – правоохоронний орган, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних злочинів, скоєних на вищих щаблях державної влади, а саме, державними службовцями 1 та 2 рангів. Згідно з законом про НАБУ конкурсна комісія (КК) мала складатися з 9 членів: троє від Президента, троє від уряду, троє від парламенту. Відповідно, були призначені історик Рефат Чубаров, голова Меджлісу кримськотатарського народу, історик Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету і я, активіст правозахисту, директор Харківської правозахисної групи; журналіст Юрій Бутусов, головний редактор Інтернет-видання censor.net, Йосиф Зісельс, активіст правозахисту, президент Конгресу національних громад України, та правник Олександра Яновська, професор Академії адвокатури, суддя ad hoc Європейського суду з прав людини; правник Джованні Кесслер, директор Європейського  агентства по боротьбі з шахрайством, правник Віктор Мусіяка, професор Києво-Могилянської академії, та Євген Ніщук, актор Національного театру імені Франка, екс-міністр культури.

Директором НАБУ може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи в галузі права не менше 10 років, досвід роботи на керівних посадах не менше 5 років, вік до 65 років, володіє державною мовою та здатний за своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем, станом здоров’я виконувати відповідні службові обов’язки. Заборонено призначати директором людину, яка два роки обіймала керівні посади в політичних партіях або мала з ними договірні стосунки, а також тих, хто останні два роки працював в спеціальних підрозділах правоохоронних органів по боротьбі з корупцією.

КК вперше зібралася 9 січня і доволі довго складала оголошення про конкурс – внаслідок нечіткого формулювання в законі кваліфікаційних вимог до посади. Основна дискусія була навколо питання, чи можуть іноземці бути кандидатами на посаду. Закон давав підстави тлумачити це питання двояко. В результаті іноземців допустили до конкурсу за умови, яка практично виключала їхню участь, – що до закінчення терміну подання документів вони отримають українське громадянство. В результаті участь у конкурсі взяв тільки один іноземець – колишній заступник Генерального прокурора Грузії Давід Сакварелідзе.

З 12 січня, коли оголошення було опубліковане, КК не втратила жодного дня. Місяць був наданий для підготовки та подання документів. 11 лютого були розкриті пакети з документами 176 претендентів. З 11 по 21 лютого їхні документи оприлюднювалися на сайті Президента, а КК вивчала ці документи і залишила 106 кандидатів, які відповідали кваліфікаційним вимогам до посади директора. З 23 по 28 лютого КК провела інтерв’ю з цими 106 кандидатами й обрала 21 з них для наступного етапу конкурсу – тих, хто отримав підтримку трьох чи більше членів КК. З 2 по 6 березня КК провела 21 більш детальне інтерв’ю і 6 березня визначила 4 найкращих кандидатів для остаточного вибору 2 чи 3 з них для призначення Президентом. 10 березня їхні документи були спрямовані Адміністрацією Президента на спеціальну та люстраційну перевірку. Ці перевірки тривали довше, ніж всі очікували. Один з чотирьох кандидатів, Яків Варічев, перевірку в СБУ не пройшов, і залишилося три кандидата – Артем Ситник, Микола Сірий та Віктор Чумак. 6 квітня КК ще раз переговорила з кандидатами і обрала двох них – Ситника та Сірого – для представлення Президенту. 16 квітня Президент Петро Порошенко призначив директором НАБУ 35-річного адвоката Артема Ситника, який в 2001-2011 рр. працював слідчим  прокуратури. Усі засідання комісії транслювалися в реальному часі в Інтернеті.

 

Коментар

 

Питання «А зачем вам это нужно?» переслідує мене вже більше 25 років. Я його чую постійно, коли подаю інформаційний запит до МВС чи СБУ, або пропоную зміни якихось адміністративних процедур, або намагаюсь захистити якусь людину. З конкурсом було те ж саме. Багато хто вважав, що КК має подивитися документи, обрати десять кращих кандидатів, провести з ними півгодинне інтерв’ю, обрати трьох кращих і подати їх прізвища Президенту, і все.

Я ж наполягав на тому, що кожен, хто подає документи на конкурс і відповідає формальним вимогам до посади, має право хоча б зустрітися з комісією і пояснити, чому він хоче бути директором НАБУ. Бо якщо ми відмовимо в цьому кандидатам, ми їх дискримінуємо.  

Іншою проблемою була наявність кворуму. Ми постійно її відчували на етапі вивчення документів та першого туру інтерв’ю, коли щодня були змушені шукати час, щоб зібрати шість членів КК для ухвалення рішень. Джованні Кесслер не брав участі в цих етапах, Ярослав Грицак захворів та мав важливі зарубіжні поїздки. Двічі мав поїхати за кордон Йосиф Зісельс. Євген Ніщук та Юрій Бутусов були в Києві, але їхня робота не давала їм можливості бути на засіданнях. У Євгена майже щоденно два спектаклі та репетиція, для Юрія події на сході країни були явно важливіші, і йому було важко від них відволіктися.

Оскільки всі члени комісії працювали на волонтерських засадах, до них не можна мати претензій: кожен волонтер віддає стільки часу, скільки може, бо працює у вільний від основної роботи час. З другого боку, погоджуючись на участь в роботі конкурсної комісії, кожен бере на себе певну відповідальність, і якщо немає можливості брати участь, краще відмовитися. Хай працюють ті, хто може розпоряджатися своїм робочим часом. Я думаю, що доречно в майбутньому передбачити письмову згоду волонтерів на членство в комісії.    

Сухий переказ ходу конкурсу не передає всіх його перипетій і уваги суспільства до його проведення. А увага була великою. Перебіг конкурсу, кандидати на посаду, їхні якості, статки і спроможності постійно обговорювалися на телебаченні, в друкованих медіа, Інтернеті та соціальних мережах. Багато хто вважав, що все вже визначено, реального конкурсу немає, і директором буде – далі називалося прізвище або Давіда Сакварелідзе, або Віктора Чумака, або Анатолія Матіоса. Дехто вигадував сценарії пропихання Адміністрацією Президента «свого» кандидата, протидіяв цим сценаріям, а потім торжествував свою перемогу. Це виглядало доволі комічно, оскільки ніяких таких сценаріїв просто не було. Звичайно, у працівників АПУ, як і у всіх, були свої уявлення про добрих та поганих кандидатів, але я хочу засвідчити, що жодного тиску, порад чи рекомендацій з боку АПУ не було. Такі поради та рекомендації відчувались з боку окремих народних депутатів, громадських організацій та їхніх членів, які, окрім звичайних статей в медіа, активно листувалися з комісією і повідомляли про свої оцінки кандидатів, намагаючись вплинути на наш вибір. Проте, і таку поведінку тиском назвати не можна.

За уявленнями про якості директора в суспільстві панували два погляди. Перший, прагматичний, який підтримувало помітно менше людей, і який близький і мені, – треба шукати сильну особистість, порядного, принципового, досвідченого  професіонала, який має досвід успішного розслідування кримінальних злочинів. Другий, значно популярніший – ні в якому разі не можна обирати колишнього чи діючого правоохоронця, вони всі корумповані, і з таким директором нова інституція приречена стати сама корупційною. Тому треба обрати або іноземця, який не має тут кумів, сватів, земляків та ін., або відомого діяча з бездоганною репутацією, який добре розуміє феномен української корупції. Часто прихильники цього погляду вважали, що зовсім необов’язково призначати на цю посаду правника. При цьому вони не замислювалися, як буде така людина керувати розслідуванням корупційних злочинів. В комісії також були представлені обидва погляди.

Кандидатів на посаду також можна розділити на такі дві групи. Перша – діючі або колишні правоохоронці з МВС, СБУ, прокуратури тощо, від майорів до генералів. Друга – підприємці, адвокати, науковці, податківці, деякі з них мали раніше певний досвід роботи в правоохоронних органах. Перед комісією пройшли багато цікавих людей, чиї амбіції обійняти посаду директора НАБУ були обґрунтованими, немало було яскравих особистостей. Проте Комісія виявилася в положенні Агафії Тихонівни з гоголівської «Женітьби»: «Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича, да взять сколько-нибудь развязности, какая у Балтазара Балтазарыча, да, пожалуй, прибавить к этому еще дородности Ивана Павловича – я бы тогда тотчас же решилась». Не було жодного кандидата, щодо якого у членів КК не було б вагань, до всіх були різні претензії. Проблема була також в тому, що переваги кандидатів не збігалися в оцінках членів комісії.

Наприклад, для мене досі є загадкою, чому члени комісії на другому етапі не підтримали Галину Климович, колишнього слідчого Генеральної прокуратури в особливо важливих справах, добре відому своєю незалежністю, принциповістю, непідкупністю та успішними розслідуваннями багатьох злочинів. Здавалося, ось майбутній директор! У професійному середовищі вона дуже авторитетна. Може, тут спрацювало те, що більшість членів комісії далекі від цього середовища? А може, те, що Галина Іванівна не зробила нічого, щоб продемонструвати свої якості, не розповідала про свої успіхи? Так чи інакше, вона не потрапила до етапу проведення перевірок.

Те ж саме трапилось з іншим потенційно дуже сильним, на мій погляд, кандидатом, Геннадієм Васюковим, якого я призначив би директором. У свої неповні 40 років він встиг зробити кар’єру в податковій службі та податковій міліції, отримати три вищі освіти, захистити кандидатську дисертацію, і протягом останніх 4-х років бути успішним в бізнесі. Він виявив глибоке розуміння явища корупції і запропонував оригінальні засоби запобігання їй. Але тільки двоє членів комісії проголосували за нього. Може, спрацював стереотип податківця-хабарника? Чи членів комісії переконав аргумент Юрія Бутусова, який сказав: «Як поставиться до нашого вибору суспільство, якщо ми підтримуємо колишнього голову наглядової ради горілчаного концерну «Хортиця»?»

Були інші сильні кандидати, яких я, тим не менше, не підтримав. Дуже фахові Анатолій Матіос та Дмитро Горячев, які різко виділялися своїми різноманітними знаннями та вміннями, працювали під час режиму Януковича, відповідно, в Адміністрації Президента та СБУ, і це стало причиною моєї відмови. Також дуже фахові Давід Сакварелідзе та Юрій Сухов були налаштовані насамперед на каральну функцію НАБУ, а я вважаю, що численні кримінальні переслідування не дадуть позитивного результату. Не треба плутати сокиру і скальпель.  

Не підтримав я також Миколу Сірого та Віктора Чумака. Обидва відомі своєю принциповістю і незалежністю, але вони майже зовсім не мають досвіду розслідування злочинів, що для мене є ключовою вимогою.

Такий досвід мали Яків Варічев та Артем Ситник. Варічев виглядав більш переконливо. Він взагалі вирізнявся незвичною біографією. Будучи слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури СРСР, ще в кінці 80-х мав великі успіхи в боротьбі з корупцією в Середній Азії та Азербайджані, очолюючи великі слідчо-оперативні групи. Потім повернувся до України, хоча після розпаду СРСР йому пропонували високі посади в органах прокуратури РФ.  За сімейними обставинами (хвороба сина) був змушений переїхати в Іспанію. Повернувшись звідти, був одним з небагатьох адвокатів, які працювали одночасно і в Україні, і в Росії. Інтелігентна, фахова, відверта людина, яка точно формулювала свої думки, сподобалася більшості членів КК. Але Варічев не пройшов спецперевірку в СБУ. Більше того, висновок про це в порушення законодавства надійшов з грифом «таємно», тобто ні члени комісії, які не мають доступу до державних таємниць, ні сам Варічев навіть подивитися його не змогли. Тим не менше, як я міг зрозуміти, СБУ здалися підозрілими наявність власної адвокатської фірми в Росії та часті поїздки туди. Я думаю, що це помилка, і в результаті людина, яка могла би принести багато користі державі, відлучена від роботи в державних установах.

Артем Ситник також сподобався комісії своєю компетентністю, принциповістю, в ньому проглядався сильний характер. Склалося враження, що десять років роботи слідчим його не зіпсували, що він в змозі опиратися незаконним впливам.

Думаю, що виведення Варічева з конкурсу погано вплинуло на тих членів комісії, які збиралися за нього проголосувати. Доля конкурсу висіла на волосині, декілька членів комісії, роздратовані тим, що їхній вибір обмежено, обговорювали доцільність нового конкурсу. Тим не менше, колективний розум переміг: комісія проголосувала за двох кандидатів з трьох, і конкурс благополучно завершився.

Сподіваюсь, що Національне антикорупційне бюро запрацює. Сьогодні всі розуміють, що корупція справді дуже загрозлива для країни, нарівні з війною, і вже складає загрозу для державності. І суспільство підтримає бюро, як тільки воно зможе показати добрі результати, не дасть перетворити його на фікцію, якщо колись у когось з вищих посадових осіб держави виникне таке бажання. 

Погляд

20.05.2015 | Наталка Ковальчук

Сценарій для ненависті, або нотатки з приводу…

   

Є такий відомий факт. У 1967 році у Каліфорнії шкільний вчитель у рамках вивчення Другої світової війни провів зі своїми вихованцями доволі жорсткий у психологічному плані експеримент. Один з учнів запитав його, як так сталося, що рядові мешканці Німеччині могли робити вигляд, ніби нічого не знають про концентраційні табори і масові винищення людей?

Відповіддю на це запитання якраз й став експеримент. Всього за тиждень, використовуючи певні прийоми і методи, у школі вдалося сформувати, хай і у мініатюрі, таку людську спільноту, де були в ходу на тільки відповідні символи й девізи, а й наклепи одне на одного, пошук нелояльних… Врешті, все, що характерне для дикторських режимів, для суспільства, у якому відверто порушуються елементарні права людини.

На щастя, це був лише експеримент. Щоправда, для багатьох стало потрясінням, коли вчитель, закінчуючи його, сказав підліткам, що насправді немає ніякого їхнього молодіжного руху, вождя, девізів і символів. Є тільки великий обман, побудований на людських амбіціях, до якого легко пристосувуються, бо так зручно жити. Після всього пережитого у багатьох неповнолітніх викликав пригнічений стан і навіть сльози фільм про нацистську Німеччину, продемонстрований вчителем.

Згадався цей факт у зв’язку з повідомленням, котре нині активно поширюється у Інтернет-мережі.

Йдеться про те, що в одній з шкіл окупованого Донецька до минулого Дня Перемоги влаштували театралізовану виставу. Під час дійства підлітки демонстрували, як вони будуть вбивати українців.

Дуже хотілося б вірити, що все це вигадка, «фейк», злий жарт. Однак повідомлення підкріплюються доволі красномовними фото. http://24tv.ua Як зазначається, організували виставу вчителі. Ті вчителі, які самі про себе нерідко люблять говорити, що вони «сіють розумне, добре, вічне». Хоча й без зайвих коментарів зрозуміло, що про добро чи розум у таких виховних інноваціях не йдеться.

А от щодо вічного. Справді, ненависть, посіяна такими виховними заходами, може виявитися вічною. Адже, як кажуть психологи, у ненависті завжди є свій предмет: «вороги народу», наприклад, чи «агенти імперіалізму». Словесна форма значення не має.

Та, очевидно, має значення те, що ці дві події, наведені вище, служать доволі красномовним фактом як того способу мислення, який виробляє у зрілої людини демократичне суспільство з його правовими цінностям, так і того, чого можна чекати там, де влада узурпується, де послуговуються диктаторськими, антилюдськими нормами співжиття. І де замість уроків терпіння, мудрості й любові викладаються зовсім інші предмети, далекі від системи моральних і духовних цінностей.

«Ненависть – юным уродует лица», - написав колись Володимир Висоцький. Однак, ненависть нівечить і душі. Та, мабуть, можна сказати, що воєнізований спектакль з неповнолітніми, який викликав такий активний відгук у соцмережах, – це лише одна ланка з подій, які починалися, ще коли російські прибульці закривалися дітьми, аби окупувати схід України.

Ми вже якось поверталися до цієї теми і говорили, що важко зрозуміти матерів, котрі за руку ведуть своїх дітей під кулі, у небезпеку, у війну. Діти підросли. І тепер до тієї самої небезпеки, до війни, під кулі їх будуть штовхають інші люди й іншими методами. Неважливо, чи викладаючи уроки ненависті, чи влаштовуючи театралізовані вистави.

Ось тільки той, хто пише такі сценарії, навряд чи говорить підліткам про те, що на війні стріляють по-справжньому, а не з бутафорської зброї, що на кулю, випущену з твого автомата, можуть прилетіти у відповідь сотні інших куль. І тоді обірветься не театральна вистава, а саме життя…

Бюлетень "Права Людини", 2015, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори