пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201516
№16
2015

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

05.06.2015
джерело: politeka.net

Всеволод Речицкий: У политиков отсутствует вера в народ

   

Судьба конституционной реформы сегодня зависит не только от политиков, но и от экспертов, разрабатывающих проект изменений Конституции Украины. О том, чего стоит и чего не стоит ожидать обществу от обновленного Основного закона, рассказал Politeka член Конституционной комиссии, эксперт общественной ассоциации «Украинский Хельсинский союз по правам человека», кандидат юридических наук, доцент кафедры конституционного права Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого Всеволод Речицкий.

Politeka: Вы работаете в группе, которая занимается подготовкой предложений по изменениям 2 раздела Конституции «Права, свободы и обязанности человека и гражданина. То, что этот раздел сегодняшнего Основного Закона имеет наиболее декларативный характер и многие его положения звучат архаично, – практически не вызывает сомнений. Следует ли ожидать от нового текста более реалистичного подхода?

В. Речицкий: Прежде всего это приведение редакции Конституции Украины в соответствие с основополагающими документами Европейского Союза по правам человека, которые затрагивают весь спектр конституционных прав – как социально-экономических, так личных и гражданских. Украина в 96-м году тоже пользовалась европейскими документами, но она оговорила реализацию некоторых прав значительным количеством ситуаций, когда могут вводиться некоторые ограничения. Мы пытаемся уменьшить количество этих случаев. Это не какие-то принципиально важные изменения. Речь идет о гарантиях реализации прав. То есть, нужно сделать так, чтобы суды принимали иски и работали по правам, в том числе и по тем, которые считались традиционно недоступными для правовой защиты. Закрепленные Конституцией социально-экономические права были лишь декларациями. Сейчас мы пытаемся либо превратить их в реально действующие, либо, по крайней мере, сделать не такими демагогическими.

Politeka: Какие вопросы в этой сфере являются наиболее дискурсивными в процессе подготовки изменений?

В. Речицкий: Есть большая проблема со свободой слова. Меня поразило то, что Академия высшей школы Украины резко возражает против введения формулы о недопущении ограничений на свободу самовыражения в сфере литературы, искусства и науки. Это известная норма Хартии основополагающих прав Евросоюза 2000 года. У нас в ст. 34 о свободе слова записан целый ряд возможностей для ограничений, налагаемых при определенных обстоятельствах на самовыражение в виде свободы слова. И организация, которая, казалось бы, должна поддерживать расширение пространства интеллектуальной свободы, резко возражает против этого. Я уверен: нужна абсолютно полная «профессиональная» свобода слова. Потому что достижения Украины сегодня, по сути дела, базируются на этой свободе. И борьба с коррупцией невозможна без свободы слова, и многое другое. И если мы вдруг подойдем к этому как пуритане, и вдруг начнем ограничивать даже те сферы, где свобода слова применяется профессионально, это потом придется исправлять. К тому же это будет повод сказать, что Украина, как говорил в свое время Юрий Шерех, в очередной раз показала, что она глубоко провинциальная, что она хочет чего-то такого, о чем имеет самые отдаленные представления, что она только декларирует намерения, а механизма для их воплощения в жизнь нет, надежного культурного слоя нет, интеллигенция находится в таком себе инфантильном состоянии. Это все правда. И мне от этого досадно на самом деле. Я буду бороться за то, чтобы мы к этому вопросу вернулись, по крайней мере, мое отдельное мнение будет приложено к итоговой редакции статьи.

Politeka: Предусматривают ли изменения расширение прав и свобод гражданина в экономической сфере?

В. Речицкий: На мой взгляд, это является ключевой проблемой – превращение Украины в страну с рыночной экономикой, с динамичным хозяйством. Есть такое понятие «экономический конституционализм», оно более популярно в Соединенных Штатах, но так или иначе оно означает, что современная конституция в евроатлантическом мире работает в интересах рынка. Она укорачивает социальные трансакции и тем самым способствует прогрессу общества, то есть, как бы ускоряет социальную жизнь. А украинская Конституция по-прежнему разрабатывается в большей степени как инструкция для госаппарата, как более-менее красивые благие пожелания для общественности, гражданского общества – и конечно, этого недостаточно. Нужно было бы изменять основы конституционного строя, вводить понятие экономической свободы в ее современной интерпретации, оснащать ее гарантиями, свободой договора, запретом «душить» бизнес чрезмерными налогами. Может быть, даже временно, но необходимо убрать все эти разрешительные, структурирующие, лицензирующие и прочие институции. Обязательно нужно ввести известный европейский принцип свободного перемещения людей, товаров, услуг и капитала. Но пока не удается все это провести. У меня возникает глубокий скепсис по этому поводу – пока что мы занимаемся лишь косметическими проблемами.

Есть большое расхождение между намерениями законодателя и политиков, и здравым смыслом. Здравый смысл, с моей точки зрения, говорит: двухпалатный парламент нужен Украине так же, как и усиление рыночной экономики, изменение первичных конституционных ценностей. Я уверен, что, как это ни сложно, все-таки нужно будет вводить земли сельскохозяйственного назначения в свободную куплю-продажу, то есть в рынок. Михаил Грушевский в свое время считал, что хороший земельный закон будет выполнять функцию конституции для Украины. Если мы не введем землю в рынок по-настоящему, крупномасштабно – не через право аренды, а именно как право собственности с правомочиями владеть, пользоваться и распоряжаться землей, – то у нас не будет среднего класса, по крайней мере, ближайшие лет 50. И без этого у нас не появится и не вырастет доверие к индивиду.

Politeka: То есть, в любом случае, эта Конституция будет какой-то промежуточной, компромиссной, переходной?

В. Речицкий: У меня нет веры вообще в то, что удастся сверстать проект в том виде, как хотел бы Президент. Потому что в идею децентрализации, сводящуюся главным образом к укрупнению административно-территориальных единиц под предлогом, якобы, улучшения услуг для населения, улучшения инфраструктуры, на самом деле заложена идея экономии государственных средств. В этом случае ситуация с услугами для населения скорее ухудшится. И, возможно, сами попытки подойти к этому вызовут такое неприятие в обществе, что даже депутаты не рискнут за это проголосовать. А раз они этого не примут, остальное вообще не особенно важно. И поэтому я думаю, что сама реформа находится пока что под большим вопросом.

Кроме того, в Конституционный Суд сейчас внесли представление, по сути дела, поставили перед ним вопрос: а можно ли менять Конституцию в условиях военного положения? Хотя у нас военное положение не объявлено, но высшие должностные лица страны почти каждый день публично говорят о войне с Россией. И часть конституционных судей – я знаю, среди них есть мои знакомые – колеблются и не знают, как быть. Они хотят, чтобы их не считали дураками, когда скажут: ну, все же видят, что идет настоящая война, а вы официально утверждаете, что это не война и даже не военное положение. Если войны нет, то почему солдаты идут в бой?

Тем не менее, наша работа в любом случае имеет смысл. Сегодня много говорят о Конституции и о всяких идеях, которые с ней связаны, в Интернете, об этом пишут издания, которые работают на бизнес. Есть, конечно, еще некая надежда на то, что если удастся все-таки встать на рельсы европейской интеграции в той или иной степени, то многое придет извне – и, возможно, это будет мощный фактический стимул через изменение обстоятельств жизни. Когда-то Эрнест Хемингуэй говорил (смеется), что есть такие страны, которые могут измениться к лучшему только в результате полного военного разгрома страны. Наверное, он имел в виду Японию и Германию. Не исключено, что мы тоже уже приближаемся к этому «разгрому» – живем-то мы на чужие деньги, так? Украина не справляется со своими проблемами сама, она разучилась зарабатывать деньги, скажем откровенно. И если это действительно так, то нужно ожидать, что через какое-то время нам деньги давать уже не будут. Рано или поздно придется либо переходить на те принципы, по которым живут наши кредиторы, либо Украина вообще исчезнет с карты Европы. Потому что пустое место в таком случае никто поддерживать вечно не будет.

Politeka: То есть, фактически вопрос о том, какие правила игры будут приняты в ближайшем будущем, в том числе и в украинском конституционном процессе – это вопрос выживания Украины?

В. Речицкий: Да, абсолютно. То есть, люди, которые втянули Украину в конституционную трансформацию, возможно, ставили цели гораздо менее амбициозные. Но сегодня этот процесс на глазах набирает обороты, и возможно, что, начав с чего-то не особенно масштабного, придется закончить пересмотром всей парадигмы конституционализма, выйти заново на основы общественного строя, изменять Конституцию стратегически и т.д. Даже в нашей комиссии по правам человека мы кроме «нашего» раздела второго, напишем все, что мы считаем нужным изменить также в разделе первом, в преамбуле Конституции, в разделах о президентской власти, о парламенте. Потому что права человека затрагивают все, это по сути дела вопрос о роли индивида в современном обществе, о роли индивидуализма, в каком-то смысле это вопрос о том, актуален сегодня Адам Смит или нет. Сегодня цитировать Адама Смита – это дурной тон, но еще хуже, когда начисто забывают о нем. Ибо Адам Смит – это чистый пример либерально-демократического или рыночного понимания жизни, и он для Украины более актуален, чем современные сверхсложные экономические теории, которые без математического аппарата даже понять и изложить невозможно. Потому что Украина, на самом деле, европейская страна. И, в то же время, это как бы страна-подросток. И ей нужен пока что демократический и правовой, а также экономический букварь. Букварь экономики, букварь демократии, букварь прав человека. Для меня было бы большой радостью, если бы Украина в вопросах конституционного права вышла на букварные, но в то же время очень надежные, апробированные, классические постулаты, которые тесно «дружат» со здравым смыслом. Так или иначе, но конституционный процесс возвращает нас к истокам и ставит вопрос о том, что является настоящим в нашем конституционном праве, а что остается фальшивым, поддельным, снобистским.

Politeka: Ну и в конечном итоге мы приходим к изначальным безответным вопросам: что такое Украина, зачем она существует, каковы истоки ее легитимности, каково ее устройство, куда она должна двигаться, к какому порту приписки и т.д.

В. Речицкий: Я внутренне убежден, что прежде чем садиться за модификацию Конституции, нам нужно было бы составить перечень вопросов, которые мы хотим задать сами себе, народу. Нам нужно не бояться потратить на это (референдум) серьезные бюджетные деньги. Возможно, дождавшись для этого вначале окончания вооруженного конфликта. И задать вопросы народу о той же, преимущественно, государственной или, преимущественно, частной (хуторской, в отрубах – Столыпин) земле сельскохозяйственного назначения. Можно было бы спросить население и о том, следует ли быть Украине федеративной или, все-таки, унитарной (унитарной с автономией) республикой. И каким должен быть наш парламент – двухпалатным или однопалатным. Еще более важно определиться через народный плебисцит с формой нашего государства. То есть, следует ли нам быть президентской или парламентской республикой. Все это вопросы для народа, их решить экспертным путем невозможно. Здесь нужно ориентироваться на интуицию и политические ожидания больших масс людей. Но об этом почему-то никто сейчас не говорит. Перехитрить жизнь ведь все равно невозможно – все эти вопросы рано или поздно все равно перед Украиной встанут. Если мы ошибемся, решив их исключительно аппаратным путем, то вскоре вынуждены будем признать свое фиаско и вернуться на исходные позиции. У политиков сегодня, как мне кажется, отсутствует настоящая вера в украинский народ. Хотя на уровне официальной риторики это пока никак не сказывается. Тем не менее, нужно понять, что даже в современном информационном, глобальном, компьютеризированном мире сохраняются нетленными некоторые вещи и ценности, по отношению к которым только народ является достаточно компетентным, чтобы определять их назначение, смысл. Как некогда утверждал Вацлав Гавел, во многих современных вопросах мы нуждаемся в возрождении и обретении не столько эрудиции, сколько «архетипической мудрости». Соединения последней с потребностями и возможностями современного информационного общества нам сегодня недостает.

Впровадження норм європейського права

29.05.2015

Під доводами адвоката суддя може застосувати підходи Європейського суду при обранні запобіжних заходів

   

25 травня 2015 року адвокат Анна Литвин заявила клопотання про зміну запобіжного заходу для свого підзахисного, який три з половиною роки утримувався під вартою. Адвокат разом із своїм помічником Василем Мельничуком підготували докладне клопотання, аргументоване як посиланнями на норми Кримінального процесуального кодексу, так і практикою Європейського суду.

Незважаючи на те, що у підзахисного адвоката Литвин не з’явились нові обставини, які б могли стати підставою для зміни йому запобіжного заходу (наприклад, серйозна хвороба), слідчий суддя таки дійшов висновку, що продовжувати тримати обвинуваченого під вартою внаслідок того, що прокурор не виконує обов’язки по забезпеченню явки до суду свідків обвинувачення і тим самим унеможливлює завершити розгляд справи й ухвалити рішення по суті.

Слідчий суддя також дослухався до думки адвоката про те, що обвинувачення проти його підзахисного фактично не висунуте, оскільки воно має істотні недоліки, не усунуті прокурором. Отже, завдяки наполегливості адвоката в запереченні та спростуванні позиції обвинувачення, відбувся той рідкісний випадок, коли слідчий суддя визнав переконливими доводи адвоката щодо відсутності самої обґрунтованої підозри у вчиненні злочину її підзахисним.

Так чи інакше, слідчий суддя визнав правильним посилання адвоката на практику Європейського суду, що сама по собі тяжкість обвинувачення не може виправдовувати тривале тримання особи під вартою, і ухвалив змінити тримання під вартою на особисте зобов’язання.

Поздоровляємо адвоката А. Литвин та її помічника В. Мельничука і бажаємо подальших успіхів у цій справі!

Право на справедливий суд

08.06.2015 | Віталій Погосян, адвокат

Недоторкані

   

Під час «революції гідності» одним із найважливіших питань щодо змін, які необхідно провести в країні, було питання зміни судової системи. Перші кроки, зроблені в цьому напрямку – це захист осіб, яких незаконно затримано на Майданах. Йдеться не лише про столичних в’язнів, а й про тих, кого затримували по регіонах. Безпосередньо адвокатське об’єднання «Погосян, Томчук і партнери» взяло на себе захист 14 осіб з 24, яких затримали 26.01.2014 року біля Дніпропетровської облдержадміністрації. Спочатку всі кримінальні провадження закрили на підставі п. 1 ч. 1 ст. 287 КПК України за відсутністю події кримінального правопорушення і паралельно направили заяви до ЄСПЛ. В подальшому направлено заяву про кримінальне правопорушення відносно суддів, які ухвалювали рішення щодо незаконного обрання запобіжного заходу майданівцям. Більш ніж рік «система» не порушувала кримінальні провадження відносно суддів, але наполеглива праця дала результат. При цьому, на момент пред’явлення підозри суддям, один вже покинув Україну і став недосяжним для покарання. Те, що він знаходиться в розшуку, не має значення, якщо взяти до уваги більш впливових посадових осіб держави, які були у владі при Януковичі й досі побувають не за ґратами. А якщо суддя виїхав до Росії, то шанси на притягнення його до відповідальності прирівнюються до нуля.

Дуже своєрідно нова влада здійснює зміни судової системи: спочатку дає можливість підозрюваним виїхати з країни, а потім об’являє в розшук. Навіщо потрібна імітація діяльності – питання риторичне. Однак, на мій погляд, саме така бездіяльність дає можливість іншим посадовим особам, включно із суддями, продовжувати незаконну діяльність і бути впевненими в своїй безкарності. Гучні заяви про люстрацію та очищення влади так і залишилися заявами.

Повернемося до Дніпропетровських суддів. Тимчасова спеціальна комісія з перевірки діяльності служителів Феміди розглядає справу слідчих суддів Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська, які виносили рішення про незаконний арешт майданівців і ухвалює рішення щодо наявності в їх діях порушення присяги. Однак, на той момент, як на замовлення, виявилася непрацюючою кваліфікаційна комісія суддів. А все це – час. Як кажуть: час – найкращій лікар. Однак, не в цьому випадку, тому що йдеться про кримінальне правопорушення, яке необхідно розглядати негайно, тому що з часом збирати докази стає все важче, а в деяких випадках і взагалі неможливо.

Практично всі потерпілі від незаконного взяття під варту з початку АТО пішли добровольцями чи волонтерами, і як патріоти виконують свій громадський обов’язок. А судді? Поки було все тихо, сиділи в своїх кріслах та вершили правосуддя «ім’ям України», а коли запахло смаженим, хто куди: один на лікарняний, а інший за кордон. От і виходить: одні – на Майдани, скидають злочинну владу, захищають Вітчизну, а інші безкарно їх кидають за ґрати, трактуючи законодавство на свій розсуд. А чи для того ті хлопці стояли на Майданах, щоб оті судді продовжували таким чином застосовувати Закони? Ні. А чи потрібна нам така судова система, яка, по-перше, не змінюється, а, по-друге, навіть не має наміру змінватися? Ні. І чому досі не змінено законодавство і не покарані як судді, які кидали за ґрати майданівців, так і ті, хто продовжує нехтувати нормами законодавства. Можливо, це не потрібно можновладцям, але потрібно народу України, який хоче бути впевненим у верховенстві права, а не «системи».

Все це спало мені на думку під час недавньої подорожі до апеляційного суду Донецької області, що розташований в м. Маріуполь. Перше, з чим ми зіткнулися під час розгляду апеляцій на ухвали слідчих суддів про обрання запобіжного заходу підозрюваним – це відсутність доставки підозрюваних до апеляційного суду. Як пояснив місцевий адвокат, у них так прийнято. Отакої, правда? Як можна приймати те, що протирічить КПК? Цю проблему ми вирішили, обґрунтували належним чином і примусили суд забезпечити явку підозрюваних до суду. У зв’язку з тим, що підзахисних багато по одній справі, судові засідання затягувалися практично на весь день, а вони (судді) так працювати не звикли і спочатку чинили опір. Але все ж таки після декількох діб протистояння пішла і доставка, і виконання деяких вимог КПК. При цьому виникла ще одна проблема. На погляд деяких суддів, під час розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів застосовуються лише норми ст. 422 КПК України і скорочений порядок. Отже, у суду є лише 3 дні, а тому недоставка підозрюваного не є перешкодою. Добре, що вони вивчили хоч цю статтю, а як же інші, як, наприклад, 405 КПК і, відповідно, 342, згідно з якою секретар судового засідання доповідає суду, хто з учасників прибув і причини неприбуття інших? Одна з секретарів демонстративно повідомила, що прибув склад суду, прокурор та адвокати, а відносно підозрюваного ані слова.

Мій відвід складу суду у зв’язку із сумнівами в неупередженості головуючої, яка навіть не зробила зауваження секретарю та не змусила її виконати свої дії, передбачені КПК, суддя трактувала як моє зауваження секретарю. Складається враження, що не головуюча керує ходом судового засідання (виконанням вимог КПК), а секретар. Далі ще веселіше. Відносно трьох осіб (у зв’язку з тим, що їх не доставили до суду) слухання перенесли на іншу дату, а по одному, не зважаючи на те, що ми (адвокати) брали участь в той день в інших засіданнях, навіть не запросили на розгляд.

Отже, вчора я дізнався, що моя апеляційна скарга, яку я направив до суду поштою із Дніпропетровська у визначений законом термін, залишена без розгляду 03.06.2015 року через те, що 28.05.2015 року вже розглянуто апеляційну скаргу іншого захисника (місцевого, який подав скаргу безпосередньо до суду), і вже ухвалено рішення. При цьому суддя послалася на п. 3 ч. 3 ст. 399 КПК України (не підлягає розгляду в цьому суді апеляційної інстанції), а мотивувала відсутністю ПРЕДМЕТА оскарження!

Все б нічого, можна навіть закрити очі на явне ігнорування норм КПК, але: по-перше, того ж дня три інші колегії суддів розглянули мої апеляційні скарги, не зважаючи на те, що 28 травня 2015 року вже були розглянуті скарги по цим підозрюваним іншого адвоката за моєї присутності; по-друге, підозрюваний, якому інкримінується стаття, за якою суд зобов’язаний в порядку ч. 3 ст. 183 КПК України визначити розмір застави, залишився під вартою. Двом підозрюваним апеляційний суд визначив заставу, а цьому підозрюваному – ні. Отже, він, вже більше, ніж два місяці, перебуваючи під вартою без обов’язкового визначення розміру застави через дії цієї судді, залишається під вартою ще на два місяці. Так, ми говоримо про ту саму суддю, що відхилила апеляцію в той час, як інші її розглянули. Це в нас таке верховенство права? Посилання цієї судді на відсутність в Україні прецедентного права, коли я обґрунтовував відсутність розумної підозри по інших підозрюваних посиланням на постанову Верховного Суду України, взагалі викликало здивування. До статті 458 КПК України (обов’язковість судових рішень ВСУ), мабуть, «ваша честь» ще не дійшла.

Прикро, що люстрація та покарання суддів лише декларуються, а не виконуються, а вони як вирішували долі людей за звичкою чи командою зверху, так і вирішують.

Кримінально-виконавча система

06.06.2015 | Михайло Романов

Довічне позбавлення волі повинно бути скасоване

   

Чинне кримінально-виконавче законодавство визначає виправлення і ресоціалізацію основними цілями, які стоять перед покаранням. Вказаним цілям підкорені, крім покарання, такі інститути як пробація, соціальна адаптація, інститути соціального патронажу.

Акцентування на цих, хоча і не завжди досяжних, цілях, є позитивною рисою вітчизняної кримінально-виконавчої системи, нехай це акцентування й існує на сьогодні лише на папері.

Слід зазначити, що навіть сам законодавець розуміє, що з реалізацією мети виправлення і ресоціалізації є проблеми. Про це згадується в Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (Указ Президента України №631/2012 від 8 листопада 2012 р.). У документі зазначено, що існуюча система виконання кримінальних покарань та попереднього ув’язнення, побудована ще за радянських часів, не відповідає сучасному рівню соціально-економічного розвитку суспільства та принципам гуманізму і поваги до прав і свобод людини у процесі виконання покарань.

Отже, можна констатувати, що доктрина кримінально-виконавчого права України визнає виправлення і ресоціалізацію майже основною метою покарання і прагне відійти від суто каральної політики виконання покарань.

Враховуючи всю цю «свідомість» тим більш дивним здається те, що ані нормотворець, ані правозастосувач не звертає уваги, що покарання у вигляді довічного позбавлення волі не вміщується у формат досягнення мети виправлення і ресоціалізації.

Як відомо, виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки (ч. 1. ст. 6 КВК). Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві (ч. 2. ст. 6 КВК). Частина 3 цієї ж статті встановлює, що передумовою ресоціалізації є виправлення засудженого. Таким чином, ця мета є єдиною і неподільною і обов’язково передбачає певні позитивні зміни в особистості засудженого, які дозволяють йому нормально співіснувати в суспільстві вільних людей.

Зважаючи на те, що довічне позбавлення волі – це позбавлення свободи пересування, яке полягає у фізичній ізоляції особи на все її життя і, за загальним правилом, передбачає звільнення лише у зв’язку зі смертю.

За таких умов мета виправлення і ресоціалізації є несумісною з покаранням у виді довічного позбавлення волі, оскільки якщо немає перспективи звільнення або суттєвого покращення умов тримання, то навіщо поводити себе позитивно і сумлінно працювати і чогось взагалі прагнути. Логіка дуже проста, – якщо особа не мотивована, то вона й не буде намагатися змінюватися або хоча б поводити себе чемно.

Виходячи зі змісту ст. 50 КК у покаранні у вигляді довічного позбавлення волі залишається в якості мети лише загальна та індивідуальна превенція і кара. Щодо превентивності, то стримуючий ефект довічного позбавлення волі здається сумнівним, а індивідуальне попередження, лишаючись єдиним об’єктивним фактором, який може бути оцінений як ефект покарання, є тотожнім з ефектом від покарання у вигляді позбавлення волі на максимальний строк. Що ж до кари, то загальновизнаним є те, що покарання, яке переслідує лише мету кари, є неефективним та негуманним.

До речі, навіть якщо розглядати довічне позбавлення волі у філософському аспекті, то воно також видається дивним. Як відомо, всі філософські концепції визнають мінливу природу світу та людини. Це, в свою чергу, означає, що будь-яка людина змінюється і здібна переосмислювати власні вчинки. Ідея довічного позбавлення волі фактично демонструє недовіру до особи та презумпцію того, що існують особи, які не здатні змінюватися, навіть через тривалий строк. Очевидно, що це суперечить будь-яким науковим та правовим ідеям та доктринам.

Крім того, положення, які сформульовані в Концепції кримінально-виконавчої політики, орієнтовані на те, щоб система виконання покарань поступово відходила від каральної та перетворювалася на позитивну пробаційно-ресоціалізаційну діяльність.

З огляду на наведене виникає питання: в чому взагалі сенс покарання у вигляді довічного позбавлення волі?

Виходить, що це покарання волі суперечить доктрині кримінального і кримінально-виконавчого права і стає правовим феноменом, який не переслідує жодних соціально-позитивних цілей та не розглядає людину як найвищу соціальну цінність. Одночасно таке становище не відповідає вимогам ст.3 Конституції  України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю.

Довічне позбавлення волі залишає людину в умовах фізичної ізоляції без надії на звільнення, без намагання і стимулу до виправлення та інших особистісних змін, без будь-якої перспективи. До цього переліку залишається додати ще й те, що покарання у виді довічного позбавлення волі є невигідним з фінансової точки зору, залишаючись «довічним» тягарем для платників податків.

Зважаючи на всі ці негативні фактори, чи не є більш логічним і послідовним звернути увагу на тих, хто вчиняє особливо тяжкі злочини і надати їм шанс на зміни, зробити спробу дійсної зацікавленості в особі та її житті, створити зусилля, щоб повернути до суспільства ще одну особу, яка, можливо, буде для нього корисною?

Можливо, серед тих випадків, коли довічне позбавлення волі можна вважати виправданим, повинні бути залишені кримінальні правопорушення проти людства або проти миру та безпеки людства. У разі засудження особи за такі правопорушення, зважаючи на їх масштабність і неможливість реально оцінити ту шкоду, яка заподіяна, а також неможливість з гуманітарної точки зору застосувати такі категорії як розуміння, прощення та каяття, припустимо застосування покарань, які не враховують загальноприйняту мету кримінально-виконавчої діяльності.

Для всіх інших видів правопорушень необхідно застосовувати покарання, які обмежені строками. Безумовно, що ці строки можуть бути більш тривалими, ніж, скажімо, максимальний строк позбавлення волі, передбачений чинним кримінальним законодавством.

Тому на мою думку довічне позбавлення волі не витримує жодної критики як вид кримінального покарання, і є таким, що повинно бути скасоване.

Довідка про автора: Михайло Романов – к.ю.н., доцент кафедри кримінології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, експерт ХПГ з питань кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавча система

09.06.2015 | Валентина Бадира

Чи мають право адміністрації виправних колоній утримувати вартість харчування з нарахованого заробітку засуджених?

   

Законом України №1186 – VI від 08.04.2014 року «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засуджених до європейських стандартів» до частини 1 статті 121 Кримінально-виконавчого кодексу України «Відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі» були внесені зміни, відповідно до яких відшкодування вартості харчування було виключено із тексту вище згаданої статті.
Відповідно до цих змін, починаючи з 08.04.2014 року, адміністрації виправних колоній не мають права утримувати вартість харчування з нарахованого заробітку засуджених.
Рішення законодавця було цілком логічним і виправданим, виходячи із змісту статті 21 Конституції України, в якій зазначено, що всі люди є рівні в своїх правах.
В частині 2 статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України «Основи правового статусу засуджених» зазначено, що засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Враховуючи те, що велика кількість засуджених в силу об’єктивних та суб’єктивних причин не залучається до суспільно-корисної праці, і заробітку не мають, вони не можуть відшкодовувати вартості харчування. І тільки незначна кількість засуджених, які мають заробіток, відшкодовують його вартість щомісячно. Відрахування адміністрацією вартості харчування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі призводить до порушення конституційних прав засуджених.
У зв’язку з вищевикладеним 26 березня 2015 року члени благодійної організації «Чернігівський жіночий правозахисний центр» звернулись до начальника Головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Генеральної прокуратури України Кожухар В.С. Копію звернення було також надіслано на адресу прокуратури Чернігівської області.
06 квітня 2015 року Генеральна прокуратура України в особі заступника начальника управління – начальника відділу нагляду за додержанням законів при виконанні покарань у виді позбавлення та обмеження волі В.Руденка повідомила нас про те, що прийняття рішення за даним зверненням належить до компетенції прокуратури Чернігівської області і наше звернення було направлено для реагування до обласної прокуратури.
14 квітня 2015 року прокуратура Чернігівської області надіслала нам відповідь за підписом заступника прокурора області І.Кайло, в якому стверджувала, що порушень чинного законодавства щодо утримання вартості харчування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі не допущено, посилаючись на п.п.6.1, 6.3 розділу VI Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2013 №396/5, відповідно до якої засуджені із нарахованого їм заробітку відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування.
Оскільки Законом України №1186 – VI від 08.04.2014 року «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засуджених до європейських стандартів» із ч.1 статті 121 було вилучено слово «харчування», то на нашу думку, підзаконний нормативно-правовий акт (Інструкція про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2013 №396/5) повинен бути приведений у відповідність до Закону, тому що наказ видається на основі закону, відповідно до закону і спрямований на його виконання. Посилання на п.п.6.1, 6.3 розділу VI Інструкції є недоречними.
Крім того, заступник прокурора області І.Кайло у більшій половині своєї відповіді зробив спробу ліквідувати нашу «безграмотність» в частині черговості відшкодування витрат на утримання засуджених та переліку категорій засуджених, яким вартість харчування, одягу, взуття, білизни і комунально-побутові послуги надаються безкоштовно.
27 квітня 2015 року члени нашої організації вимушені були повторно звернутись до начальника Головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Генеральної прокуратури України Кожухаря В.С. та прокурора Чернігівської області, оскільки з наданою нам відповіддю ми не могли погодитись з таких підстав:
- Інструкція про умови праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2013 року № 396/5, є відомчим підзаконним нормативно-правовим актом і її зміст дійсно відповідав вимогам ч. 1 статті 121 Кримінально-виконавчого Кодексу України в редакції 2012 року;
- Законом Верховної Ради України № 1186 – VII від 08.04.2014 року до статті 121 Кримінально-виконавчого кодексу України внесено зміни, які суттєво впливають на порядок відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених вартості харчування. Законодавець із змісту ч.1 статті 121 «Відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі» Кримінально-виконавчого кодексу України вилучив відшкодування із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу вартості харчування;
- Посилання прокуратури Чернігівської області на Інструкцію про умови праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затверджену наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2013 року № 396/5, на нашу думку, є безпідставним, оскільки після внесення змін до Кримінально - виконавчого законодавства відповідно всі відомчі нормативно-правові акти повинні бути приведені у відповідність до закону, видані на його основі.
Крім того, 25 березня 2015 року юрист нашої організації Валентина Бадира приймала участь в роботі виїзного засідання Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, де перед його учасниками виступив начальник Головного управління нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях та інших заходів примусового характеру Генеральної прокуратури України Кожухар В.С., який у своєму виступі звернув увагу працівників Державної пенітенціарної служби України на недопустимість порушення прав засуджених в частині незаконного утримання вартості харчування після внесення змін до статті 121 Кримінально-виконавчого кодексу України «Відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі».
28 травня 2015 року своїм листом прокуратура Чернігівської області зробила ще одну спробу переконати нас, що дії адміністрації Чернігівської виправної колонії №44 щодо утримання із засуджених вартості харчування є такими, що відповідають чинному законодавству.
З цим ми погодитись не можемо із наступних підстав:
Відповідь на звернення благодійної організації «Чернігівський жіночий правозахисний центр» щодо грубого порушення адміністрацією Чернігівської виправної колонії № 44 прав засуджених при відрахуванні з їх заробітку або іншого доходу вартості харчування, суперечить чинному законодавству та загальним поняттям колізії в кримінально-виконавчому законодавстві.
Виходячи зі звичайного розуміння колізії між нормами загальної та особливої частин Кримінально - виконавчого кодексу України, ми розуміємо таке співвідношення між двома або більше юридичними положеннями кодексу, яке спрямоване на регламентацію одного й того ж поняття, але по різному його вирішують. Поняття колізій в кримінально – виконавчому праві полягає у визначенні того, які статті (частини статей, пункти) нормативно-правових актів мають пріоритет при застосуванні.
Уточнюючи наше твердження, хочемо вказати, що у відносинах колізії можуть перебувати:
- статті різних нормативно - правових актів (кримінально-виконавчого законодавства та актів інших галузей законодавства);
- статті, які відносяться до різних частих (загальної та особливої) одного кримінально – виконавчого закону;
- положення, викладені в окремих структурних елементах статей загальної та особливої частини.
Одночасно констатуємо, що відповідно до існуючої класифікації нормативно – правових актів, найбільш значущою є класифікація за юридичною силою, як специфічною властивістю мати суворо визначене місце серед інших нормативно – правових актів. За юридичною силою кодифіковані закони, в тому числі і Кримінально – виконавчий кодекс України, мають вищу юридичну силу над наказами, розпорядженнями, рішеннями міністерств та інших органів влади.
Тобто, Кримінально – виконавчий кодекс України, його ч. 1 статті 121 «Відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених до позбавлення волі», має вищу юридичну силу, ніж положення наказів Міністерства юстиції України № 396/5 від 07.07.2013 року та № 2186/5 від 29.12.2014 року, оскільки закон, як нормативно-правовий акт, ухвалюється в особливому порядку вищим представницьким органом та володіє вищою юридичною силою. Всі інші нормативно-правові акти є підзаконними, видаються на основі закону та відповідно до закону.
Спроба у відповіді ліквідувати нашу правову безграмотність в частині знання окремих норм кримінально-виконавчого законодавства, що передбачає перелік осіб, яким харчування, одяг, взуття, білизна і комунально – побутові послуги надаються безоплатно відповідно до вимог ч.4 статті 115 Кримінально - виконавчого кодексу України, викликав у нас подив, тому що:
- по - перше, юристи організації добре обізнані з нормами кримінально-виконавчого законодавства, більше десяти років працюють в сфері захисту порушених прав засуджених, володіють достатнім досвідом в правозастосувальній та правозахисній сферах;
- по - друге, ч.3 статті 121 Кримінально-виконавчого Кодексу України, на яку ви посилаєтесь, була виключена одночасно з внесенням змін до статті 121 КВКУ на підставі Закону № 1186-VI (1186-18) від 08.04.2014 року, відповідно до якого відрахування із заробітку або іншого доходу засуджених, вартості харчування, не передбачено.
Якщо ми помиляємося в своїх твердженнях про незаконність утримання вартості харчування при відрахуванні з заробітку або іншого доходу засуджених, то навіщо тоді керівництво Державної пенітенціарної служби України підготувало пропозиції до Верховної Ради України про внесення змін до статті 121 Кримінально-виконавчого кодексу України і робить спробу повернути зміст цієї норми в редакцію Закону України № 1129-IV від 11.07.2003 року, що з правової точки зору, виходячи із змісту ч.3 статті 22 Конституції України, відповідно до якої «…при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод», є недопустимим.
Ми залишаємо за собою право відстоювати порушені права засуджених шляхом звернення до Президента України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Генеральної Прокуратури України, засобів масової інформації та звертатися за довіреностями засуджених до судів адміністративного судочинства про неправомірність дій адміністрацій виправних колоній та бездіяльність Прокуратури.

Валентина Бадира – к.ю.н., юрист благодійної організації «Чернігівський жіночий правозахисний центр»

У недержавних організаціях

05.06.2015

Правозахисник: Треба менше думати про те, скільком українцям потрібна ваша допомога, а реально допомагати

   

Відкритий лист до міністра соціальної політики Павла Розенка

Шановний пане Міністр!

В інтерв’ю ЛІГАБізнесІнформ Ви поскаржились, що не маєте інформації про те, скільком українцям потрібна допомога очолюваного Вами міністерства.

Сподіваюсь, Ви були відвертим.

Отже, відвертість за відвертість.

Складається враження, що ті думки заважають Вашим підлеглим і Вам особисто реально допомагати тим, хто вже звернувся до Вас і цього потребує.

З липня 2014 року наша громадська правозахисна організація на всіх рівнях піднімає питання необхідності внесення змін до Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням (затв. Постановою КМУ №1266 від 26.09.2001 року з наступними змінами). Тільки до Вашого Міністерства ми офіційно звертались двічі.

Зазначений Порядок став нездоланою перешкодою на шляху отримання переселенцями з Криму належної їм допомоги по безробіттю у розмірі, що відповідає їх страховому стажу та розміру заробітної плати, яку вони отримували до звільнення з роботи та переїзду на територію континентальної України.

Мова про конкретних людей, про сім’ю переселенців у складі батька, матері і двох діточок, які переїхали до Херсону з Криму у червні-липні 2014 року. Їх страховий стаж та розмір заробітку до звільнення дозволяв їм розраховувати на допомогу по безробіттю в розмірі щонайменше 9000 грн на сім’ю. Проте Ваші підлеглі у Херсонському центрі зайнятості вилили на нещасні голови батьків відро холодної води у вигляді «подаяння» в розмірі 936,65 грн допомоги на кожного з них. Загалом – 1873,30 грн на сім’ю…

Причина банальна – норми Порядку та небажання Ваших підлеглих застосовувати окремі його положення, які могли б виправдати інший підхід до розрахунку середньомісячного заробітку вимушеним переселенцям. Це – перше. А друге полягає в тому, що Ваше міністерство вперто не хоче бачити проблему у самому Порядку, та ігнорує наші вимоги звернутись до Уряду про зміну Порядку, який виявився дискримінаційним до переселенців з Криму.

Так, підприємство, на якому працювали батьки, дійсно припинило сплату єдиного соціального внеску до українського бюджету з лютого 2014 року. Батьки дійсно пропрацювали на ньому ще кілька місяців і звільнились у червні 2104 року. Формально відсутність відомостей про сплату ЄСВ працедавцем за період з лютого по травень є підставою для неврахування отриманої заробітної плати за цей період у розрахунку середньомісячної заробітної плати особи, яка звернулась за отриманням допомоги по безробіттю. Але до чого тут працівники, тим більше у ситуації із Кримом?

Повертаючись до батьків-переселенців та їх дітей, хочеться від їх імені запитати у Вас, пане Міністр, чи цікавить їх інформація про те, скільки людей в Україні потребують допомоги?

Сподіваюсь, колись міністерство про це довідається, можливо навіть, його працівники отримають премії і нагороди за здобуття цієї інформації, але чи буде легше від того конкретним переселенцям, які залишились вірними своїй державі, повірили їй і глибоко помились у щирості положень її Конституції про те, що вона є «соціальною державою» і що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість» її діяльності.

Можете вносити до свого «реєстру тих, кому потрібна допомога» – сім’ю Я з Херсона.

Справа великих – думати про велике, а справа мудрих – робити свою справу.

Хто Ви є, ким Вам подобається бути, думайте самі.

 05.06.2015

Роман Мартиновський, ГО «Регіональний центр прав людини»

Погляд

02.06.2015 | Наталка Ковальчук

Як втрачена совість впливає на маніпулювання історією…

   

«Сталина могут любить убийцы и их потомки. Люди, которых они убили, уже ничего не скажут. За них это могут сделать те, у кого осталась совесть».

Не знаю, кому належать ці слова, але навіть сьогодні, коли справжню оцінку сталінізму та радянському тоталітаризму дано у цивілізованому світі, вони звучать актуально. Ніби свого роду застереження: навіть про важке минуле треба говорити, щоб не допустити жорстоких проявів зла у майбутньому.

Такого наприклад, як трапилося у сусідній Росії, де на іконі намалювали кривавого диктатора Сталіна, винуватого у мільйонах жертв, а потім ще й провели, з цим, з дозволу сказати образом, молебень. Питання, якою має бути суспільна мораль в державі, де відбуваються такі речі, очевидно, риторичне.

І хоч йдеться про чужу країну, але мусимо звертати увагу на такі події. Бо вони у певному плані є застереженням для нас самих, аби убезпечити Україну від повернення до тоталітаризму, від реваншу комуністичної ідеології.

Зрозуміло, з прийняттям законів щодо очищення українського суспільства від комуністичної ідеології, до цього зроблено перший крок. Але тільки перший. І він дуже важливий, попри те, що прийняті закони викликали у суспільстві дискусії і суперечки. Можливо, з часом деякі особливо дражливі моменти у них буде змінено чи пом’якшено.

Та процес реального прощання з радянським минулим почато, і він необхідний. Однак дорога до утвердження нових суспільних ідеалів може виявитися не такою простою і легкою, як хотілося б.

З одного боку, в українському суспільстві зміни назріли. Це видно, наприклад, по тому, як українці «прощаються» з пам’ятниками минулої епохи. Можливо, «ленінопад» відбувається іноді занадто радикально. Та симптоматично, що мало хто і мало де виходить нині захищати ці монументи, як то траплялося раніше.

Але ж є й інші приклади. От недавно у громадському транспорті довелося почути розмову двох людей старшого віку. Обговорювали «декомунізаційні закони». Говорили: навіщо забороняти комуністичну партію? Нічого поганого комуністи «простим трудягам» не робили. І жити при них було набагато краще, ніж сьогодні.

Справді, якась частина людей не може в силу тих чи інших причин позбавитися радянського чи пострадянського способу мислення, ностальгії за минулим часом. Хтось з них, дійсно, був простим робітником, якого мало хвилювала, «політика партії». Жив собі, вважаючи: за роботу платять справно, і добре.

Є й ті, котрі завдяки соціалістичній системі отримали доступ до цивілізаційний благ, фінансових і матеріальних ресурсів, мали комфортне і забезпечене життя. Радянський час для них був періодом благоденства.

Суть не в причинах. Та одна справа, якщо це несприйняття вичерпується лише приватними розмовами. Інша – відкритий чи завуальований супротив. Наприклад, коли у деяких вітчизняних засобах масової інформації, ніби то у формі дискусії, так чи інакше маніпулюючи історичними фактами, починають просуватися на загал тези, схожі на ті, які висловлювали «прості трудяги» з маршрутки. Або ще й більш небезпечні.

Наприклад, про те, що Україна своїм утворенням, існуванням, і навіть нинішніми кордонами зобов’язана комуністичним вождям. Зокрема, не кому іншому, як Володимиру Леніну. Чи про те, що більшовики прийшли в українську землю завдяки широкій ініціативі мас. Чи поширюються вигадки, що  комуністичні символи мають для нашого суспільства велику об’єднавчу силу, і, взагалі, комунізм – це світла ідея, і так далі…

Почати б зі «світлих комуністичних ідей». Базувалися вони, як відомо, на тезах, схожих на ту ленінську цитату, у якій «допустимо і можливо, щоб загинули 90 відсотків населення, аби 10 відсотків живих дочекалися всесвітньої революції і соціалізму».

Тож це заради «утвердження комуністичних ідей і всесвітньої революції» Україна впродовж багатьох десятиліть жертвувала й жертвувала життями своїх синів і дочок.

Про радянську тоталітарну політику нам розказують не тільки підручники історії, а ще й сімейні альбоми. У них на пожовтілих і затертих від часу світлинах зображені наші далекі рідні, котрі стали жертвами голодоморів, війн, репресій, вигнанцями зі свого краю. Багато хто з них навічно так і залишився молодим…

Якась дещиця пам'яті про ці жертвенні покоління збережена. Але скільки втрачено через страх і поневіряння, які випали на долю цілого народу «в світлі настанов та постанов» радянських ідеологів.

Мільйони невинно гинули під тими комуністичними символами, котрі дехто і сьогодні намагається обілити.

Так, про символи комунізму зараз говориться чимало. Для когось їх заборона – питання однозначне і вирішене. Хтось стверджує, що треба було знайти «золоту середину», аби не знищити художні цінності радянського часу. У кожного, звичайно, може бути з цього приводу власна думка.

Особисто розділяю висловлену в публікації «Несколько тезисов о «законе про декоммунизацию» (Борис Захаров, http://khpg.org):

«Переименовывать населенные пункты и сносить памятники коммунистическим идолам необходимо, потому что:

а) Символы в борьбе с дьяволом имеют ключевое значение.

б) Символы формируют сознание. Я не хотел бы, чтобы мои дети жили на улицах, названных в честь Гитлера, Сталина, Ленина или какого-нибудь Постышева».

З цим важко не погодитися. Можна тільки висловити жаль, що за двадцять з лишком років незалежності, ми лише тепер прийшли до остаточного розуміння: комуністична ідеологія має бути засуджена, а символи тоталітаризму ліквідовані.

Можливо, якби сталося це раніше, як у деяких інших пострадянських країнах, нині ніхто не зазіхав би на наші кордони, не намагався їх перекроїти, не було б в Україні ні війни, ні окупації частини території.

І не висувалися б тези про те, що наша країна зобов’язана своїм існуванням і нинішніми кордонами якомусь там Леніну. Бо це якраз за розчерками пера комуністичних вождів за радянського режиму Україна втратила чимало своїх етнічних територій. До речі, значну частину їх передано було саме Російській Федерації.

Можна багато говорити про ці факти. Вони історично доведені. Хоча, певно, не для тих, хто намагається реанімувати символи і ідеї тоталітаризму, прив’язавши їх до сьогодення.

Тож, повернувшись до наведених на початку слів, можна сказати: ті хто, маніпулюючи історією, тиражують вигадки про світлі ідеї комунізму і роль комуністичних вождів в утворенні України, щонайменше, втратили совість.

 

 

Погляд

04.06.2015

Діалог стосовно права на зброю (30 травня – 1 червня, 2015)

   

Приводом для обміну думками між конституційним експертом Харківської правозахисної групи (ХПГ) Всеволодом Речицьким та його колегою українським правником Миколою Мазуром послужила висловлена п. Всеволодом ідея щодо можливого закріплення в оновленій Конституції України права громадян на придбання особистої зброї з метою захисту себе і своєї родини від протиправних посягань:

Стаття №… Право на життя.

1.    Кожна людина має право на життя.

2.    Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя, засуджений до смертної кари або страчений.

3.    Обов’язок держави – захищати життя людини.

4.    Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

 

Застереження до статті від В.Речицького:

пропоную додати в якості частини 5 статті норму:

 

«5. Придбання особистої зброї з метою захисту себе і своєї родини від протиправних посягань регулюється законом».

 

Микола Мазур: Пане Всеволоде, знаю про Вашу позицію щодо зброї вже давно, легалізувати її не слід! Якщо в людей буде вільний доступ до зброї, випадків її незаконного застосування значно побільшає, у тому числі через пияцтво (Ви знаєте скільки поранених і вбитих своїми товаришами вояків в зоні АТО зараз є? Дуже багато!). А от захистити зброя може не завжди, тому що незаконний напад частіше за все відбувається несподівано.

 

Всеволод Речицький: Шановний пане Миколо, є статистика (зібрана одним з наших студентів). У Прибалтиці після запровадження дозволу на вільне придбання зброї злочинність (тяжкі злочини) впала майже вдвічі. У США на руках приблизно 220 млн. одиниць нарізної зброї на більш як 300 млн. дорослого населення, а кількість смертей від насильства (на душу населення) менша ніж у Росії, де право на зброю не передбачено. Не кажу вже про Швейцарію чи Ізраїль. За даними міністерства юстиції США, із загальної кількості злочинців в тюрмах та колоніях приблизно 34% були поранені або затримані не поліцією, а озброєними співгромадянами. При цьому майже 40% опитаних визнали, що свого часу відмовились від вчинення злочину, оскільки запідозрили, що потенційна жертва має при собі зброю. Навпаки, в окрузі Колумбія через 17 років після того, як громадянам було заборонено мати при собі вогнепальну зброю для самозахисту, рівень тяжких злочинів зріс на 97%. Рівень убивств піднявся до відмітки 81 випадок на 100 тис. жителів, що втричі більше, ніж до заборони. У Канаді особи з доходом від 20.000 до 60.000 доларів на сім'ю складають 82% всіх власників зброї. Простіше кажучи, в суспільстві бідних людей зброя може й не має сенсу, але в суспільстві власників вона просто необхідна. Українці сьогодні на 80% (за статистикою, згідно з нормами ООН) - бідняки. Але не хотілося б, щоб це було нашим прокляттям навіки. Якщо запровадити вільний продаж-купівлю землі (як на мене, це єдиний шанс створити в Україні середній клас), то земельних власників не захистить жодна поліція. Доведеться автоматично запроваджувати право на придбання зброї. Звісно, можна тримати населення як кроликів у зоопарку, але чи таким має бути український народ? Без поважної власності (замість цього безконечні пільги-подачки від держави), без можливості ефективно захистити себе і свою сім'ю (серійний убивця Онопрієнко з обрізом заходив у першу-ліпшу хату на краю села й починав стріляти), абсолютно в усьому підконтрольного державі - таким Ви  хочете бачити пересічного українця?

 

Микола Мазур: Ви правильно відзначили, що загальний рівень життя суспільства є важливим показником у питанні легалізації зброї. Складно порівнювати ситуацію в Україні зі США та країнами Європи саме через це. Крім того, у США, де зброя є досить доступною, непоодинокі випадки масових розстрілів, які вчиняють у тому числі неврівноважені неповнолітні особи, які б такого не змогли вчинити, якби не мали доступу, наприклад, до батьківської зброї. Розповім також історію одного мого знайомого, який з собою носив травматичний пістолет у сумці. Одного разу ввечері він підходив до свого авто, на нього неочікувано напали ззаду, вдарили по голові й забрали сумку разом із пістолетом... Я справді не думаю, що зброя допоможе громадянам захистити себе, але випадки її незаконного застосування зростуть.

 

Всеволод Речицький: Пане Миколо, коли ми говоримо про такі речі, емоції можна тимчасово відправити десь у тінь, хоча й вони мають значення. Я покладаюся на свідчення професіоналів-кримінологів. Як мені про це розповіла свого часу професор кафедри кримінології НЮУУ Олена Шостко, пропорційно до чисельності населення в Україні (це десь років три-чотири назад) від насильницьких смертей гинуло втричі більше людей, ніж в США, в Росії - ще більше. З огляду на розповсюдження зброї внаслідок АТО, озброєними в Україні будуть (вже є) всі більш-менш "поважні" злочинці. А порядні люди, а "батьки сімейств", як писала в Парижі українка Марія Башкірцева з огляду на революційний розбій наприкінці 19-го – на початку 20 століття? Очевидно, що продавати зброю треба після відповідної заяви та проходження певної законної процедури. У США вона триває в окремих штатах майже місяць. Поки що в Україні травматичну зброю можуть придбати лише правоохоронці за фахом та журналісти. Але з журналістів не всі, а лише ті, що працюються в ЗМІ, що належать державі або органам місцевого самоврядування. Чи це не анекдот! Держава вкотре озброює лише "своїх". Між тим, в США право на зброю було запроваджене як політичне право, тобто для того, щоб федеральна влада і війська з Вашингтону не могли нав'язати свою протиправну волю вільному населенню штатів. Нарешті про емоції: уявіть собі, що має відчувати десь на пікніку поза містом молодий батько з дружиною й дітьми перед агресивними й, вибачайте, дурними місцевими молодиками? А що має відчувати фермер з родиною, який живе на віддаленому хуторі? А літній колекціонер чогось коштовного (картини, ордени, марки) у своїй квартирі?

Думаю, що якби населення України мало право на зброю, не потрібні були б і жертви Небесної сотні. Що могли б вдіяти з нашим населенням приблизно 300.000 вірних диктатору поліцейських, коли б зброю мали 15-20 мільйонів відданих свободі і захисту власної гідності українців. У нас тепер хочуть вкотре піднести в Конституції ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ. Я - очевидно за, але давайте робити це реальними кроками, а не лише на конституційному папері. Гідна людина завжди у першу чергу прагне спиратися на свої власні сили, а не кричати "караул" чи бігти до поліцейського.

 

Микола Мазур: Якщо зараз в Україні вбивств більше, ніж у США, то з розповсюдженням зброї ця різниця може зрости. Що стосується Вашого твердження про поширення нелегальної зброї із зони АТО, то зазначу, що сама по собі зброя не захистить її власника, навпаки, це може підвищити шанси бути вбитим при нападі. Так, при підготовці до злочину злочинці будуть враховувати наявність зброї у жертви з відповідними результатами для останньої. Ми пам'ятаємо вбивство озброєних інкасаторів, інші випадки із застосуванням зброї останнім часом. У нас в районі кілька років тому був розбійний напад, під час якого було вбито чоловіка, який намагалася чинити опір з рушницею, але його дружина залишилася жива. Ще раз наголошу на тому, що жертва до злочину не готується, а злочинці - так (маю на увазі не тільки планування злочину, але й готовність злочинця застосувати зброю в ситуації, що виникла несподівано). Щодо Вашого прикладу про те, що має відчувати десь поза містом молодий батько з дружиною і дітьми перед агресивними й дурними молодиками, то попрошу Вас уявити, що він буде відчувати, коли в них ще й зброя буде, навіть якщо у нього вона також є. Що тоді робити? Починати стрілянину при дружині й дітях? Щодо використання зброї в політичних цілях, то це взагалі не аргумент. Люди мають право лише на МИРНИЙ протест. У будь-якому разі стрілецька зброя не є вирішальною, адже проти неї можна застосувати важку зброю (наявність стрілецької зброї у протестувальників лише дасть для цього привід). У цілому ж, можу погодитися, що легалізація зброї буде мати в деяких випадках користь, але гадаю, що негативних наслідків буде більше. Я не думаю, що переконав Вас, але можливо це дасть привід Вам та іншим зацікавленим особам ще раз обміркувати всі ризики. Тож маючи до Вас глибоку пошану, в цьому питанні я залишуся при власній думці.

 

Всеволод Речицький: Пане Миколо, я зовсім не намагався змінити Вашу думку. Просто важливо брати до уваги якомога більше аргументів "за" і "проти". Переконаний, що народні депутати будуть за Вас і проти таких як я. Наш Генеральний прокурор Віктор Шокін нібито підтримав озброєння народу, але думаю, що це більше від фіскальних міркувань. На цьому ділі держава має шанс заробити більше ніж на горілці і то без великих ризиків для себе. Бо вже й так приблизно три млн. одиниць зброї (так кажуть у кулуарах) десь гуляє. Я сам виріс в родині, де зброя була завжди присутня. І це жодним чином негативно не вплинуло на мою поведінку. Якось один волоцюга вистрілив нам у вікно, мені тоді було 10 років, я був удома лише із п'ятирічною сестрою. Коли того волоцюгу судили, суддя запитав у мене: ти ж із сім'ї мисливця, чому не взяв рушницю і не вистрелив у відповідь? От я і досі не знаю, може таки варто було б?

 

Так або інакше, але я прочитав Ваші аргументи ще раз і дійшов одного не дуже веселого висновку. З Ваших розмірковувань випливає, що збереження життя у конфліктному протистоянні є завжди більш вигідним і раціональним фіналом, ніж загибель при відчайдушній спробі відстояти свою свободу (у широкому сенсі цього поняття). Але приблизно те саме казав про філософію життя "не уповні історичних народів" Гегель. Щоб вижити фізично, вони (незахідні народи) жертвують, як правило, своєю свободою. Західні ж люди краще помруть у битві за волю, але жити в рабстві не погодяться за жодних обставин. Простіше кажучи, свобода людини є вищою цінністю ніж життя. Дещо спрощуючи, можна сказати, що на цьому розрізненні в оцінці значущості свободи Заходом, і життя - Сходом, Гегель вибудовує свою ієрархію історичних і неісторичних народів. Словом, норма статті 3 чинної Конституції Україні точно про слов'ян (у гегелівській інтерпретації): "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Це чомусь не заважає нашому уряду посилати молодих людей в АТО, де вони ризикують і жертвують життям заради суверенітету, незалежності і територіальної цілісності країни (усього того, що наш Основний Закон поціновує нижче від життя). На щастя, поведінка українців спростовує національну Конституцію. Моя ж ідея полягає в тому, щоби зробити наш Основний Закон адекватним до наших реальних реакцій. Суть останніх - ціль збереження свободи народу є вищою за мету збереження життя. Власне, Друга світова війна саме це, як на мене, й довела.

 

Микола Мазур: Ви переводите дискусію в дещо іншу площину - площину високих соціально-правових цінностей. Утім реальність є більш приземленою. Я зараз живу і працюю в місті Попасна, що знаходиться на першій лінії зіткнення, тому дуже добре розумію подвиг хлопців, які знаходяться на передовій, оскільки на собі відчуваю щоденну небезпеку для життя (звичайно ступінь небезпеки для них вище, але і я знаю, як себе почуваєш, коли серед ночі міна падає в 30 метрах від будинку, як морально важко продовжувати працювати, розуміючи, що в будь-який момент твоє життя може обірватися, але продовжуєш працювати - найближча міна, що розірвалася біля нашого суду впала метрах в 20 посеред робочого дня). Але я не про високі матерії, а про сумну реальність. Кілька прикладів. На одному з блокпостів випили хлопці, пішли у бліндаж, один з них випустив з рук автомат і, намагаючись його впіймати, випадково натиснув на спусковий гачок і вбив товариша. На іншому блокпості після вживання спиртного внаслідок необережного поводження зі зброєю боєць поранив у ногу товариша. На третьому був випадок, коли солдат після вживання спиртного вийшов в темний час доби на вулицю та почав користуватися мобільним телефоном, його начальник зробив зауваження (можливо, нецензурно), що він світить екраном і демаскує себе, полегшуючи роботу ворожому снайперу. Виникла словесна лайка, після якої начальник розвернувся і пішов геть, а солдат тричі вистрілив йому в спину - на щастя, потерпілий вижив. Інший приклад. Одного разу мене зупинив «бухий в хлам» вояка з автоматом - вирішив мене перевірити. Насправді я почував себе не дуже, оскільки не знав, як себе може повести п'яна озброєна людина. Добре, що інший вояка був не такий п'яний та забрав його від мене. Останні два приклади найбільш яскраві. Вони не про цінності. Ви би хотіли жити в суспільстві, де всі мають більш-менш вільний доступ до зброї? Не тільки добропорядні люди, але й такі індивіди, які навіть в армії трапляються (тут ні в якому разі не кажу, що всі воїни такі, адже більшість - нормальні, але окремі саме такі; так само, як і в цілому в суспільстві). Ви особисто плануєте всюди з собою носити зброю на всяк випадок? Я так не думаю. Тоді взагалі навіщо вона? Більшість людей - не спецназівці з відповідними навичками та моральними якостями. Більшість людей не зможуть адекватно й професійно протистояти озброєному злочинцю в стресовій ситуації. Може в якомусь випадку й вийде захистити себе (я ж не заперечую категорично), але частіше будуть або наражати себе на ще більшу небезпеку, або ставати об'єктом злочинного посягання з метою заволодіння зброєю, або застосовуватимуть зброю з перевищенням меж необхідної оборони тощо. А от "відморожена" частина суспільства буде користуватися зброєю більш активно і зовсім не в тих цілях, для яких, на Вашу думку, слід зброю легалізувати. Щодо Вашого твердження про те, що краще померти в боротьбі за свободу, ніж здатися, зазначу, що воно може бути справедливим лише в боротьбі з абсолютним злом, коли не залишається альтернатив, тобто інших форм боротьби. Інакше смерть може виявитися безглуздою. У одному з попередніх коментарів я наводив приклад, коли в результаті розбійного нападу було вбито чоловіка, який намагався протистояти злочинцям, а дружина вижила. Чоловіка того вже не повернути, а дружина пізніше домагалася притягнення винних до кримінальної відповідальності...

 

Всеволод Речицький: Пане Миколо, цілком сприймаю Ваші аргументи. Але погодьтеся, що випадки, які Ви описуєте так опукло й реалістично, можуть мати місце у будь-якій країні. Я свого часу академічний рік жив у Вашингтоні (найнебезпечніше місце у США, якщо вірити статистиці й не рахувати Harlem у Нью-Йорку). Котрогось із поліцейських (іноді поліцейських у цивільному) убивали мало не щотижня. Якось було чотири випадки (чотири тижні) підряд - місцеві газети писали. Але одні народи і країни при цьому все-таки наважуються озброюватися, а інші - ні. Очевидно, що я розмірковую як конституціоналіст, який професійно є пов’язаним із загальними нормами, загальними правами і свободами. Як обиватель, я мабуть керувався б не раціональними міркуваннями, а інстинктом самозбереження. Загалом я дійшов висновку про те, що етос індивідуальної поведінки у випадку наявності чи відсутності зброї зовсім не співпадає з етосом поведінки соціальної (колективної). Колективи, нації, народи - жертвують життям заради свободи, індивіди - переважно ні, бо вони не можуть діяти інакше, як інстинктивно (у випадку загрози їхньому життю). Інстинкт же завжди говорить одне - рятуй життя будь-якою ціною. І, все-таки, ми ж визнаємо в Україні право людей бути мисливцями й купувати смертоносну (не травматичну) зброю. Крім того, Ви знаєте не гірше за мене, що "все начальство" в Україні, користуючись своїм впливом, можливостями у спілкуванні з дозвільною системою є фактично непогано озброєним. Номенклатурні люди іноді володіють цілими арсеналами. Відтак, постає питання про конституційно задекларовану рівність. Магнати, високопосадовці мають власну охорону, просто впливові люди навіть на районному рівні - зброю, а пересічна порядна людина залишається віч-на-віч з проблемою злочинності сама. Очевидно, що зброю треба продавати не як кухоль пива, але все-таки її треба буде продавати...

 

Микола Мазур: А не треба залишати людину з проблемою злочинності сам на сам зі зброєю в руках, треба будувати державу, в якій правоохоронні органи працюють ефективно, забезпечуючи безпеку людини. І бажано, щоб при цьому поліцейські не гинули кожного тижня чи дня

 

Всеволод Речицький: Бачите, пане Миколо, я таки дістався (так собі наївно думаю) до суті різниці у наших з Вами поглядах на проблему. Ви сприймаєте державу (тому й поліцію) як партнера і захисника людини. А я більше вірю в те, що держава - це необхідне, але все-таки вкрай небезпечне зло. Всі нині знають, що не злочинці, а саме пролетарська (щиро налаштована на народне - простих людей - благо) держава винищила мільйони громадян у 20 столітті в Україні. Тобто громадянське (приватновласницьке) суспільство і держава для конституціоналістів - це не партнери, а «органічні» антагоністи. Я вважаю, що різниця між приватною людиною і поліцейським в правовій державі полягає не в тому, що приватна людина має бути неозброєною, а поліцейський - озброєним і навченим відповідно. Різниця полягає в тому, що вільна людина має право на зброю, а поліцейський - обов'язок її мати і використовувати за певних обставин. Тобто людина сама повинна вирішувати, озброюватися їй за процедурою, визначеною конституційним законом, чи ні. Інакше людина рано чи пізно перетвориться на звичайнісінького раба поліцейської держави. Власне, наведені Вами приклади саме й демонструють те, що системно відбувається з посттоталітарним у своїх поведінкових звичках і навичках «рабом», коли силою обставин йому до рук раптом потрапляє зброя. Я ж кажу не про озброєних і зведених до примітиву світобачення рабів, а про свідомих (очевидно, що свідомих не відразу, але поступово, паралельно з поверненням індивідуалізму, навичок підприємливості й загальної поваги до людини-власника) громадян держави.

 

Микола Мазур: Пане Всеволоде, Ви правильно відзначили, що держава - це НЕОБХІДНЕ зло. Держава - це одна з форм організації суспільства. Історії відомі й інші форми організації як великих, так і малих груп людей. Але сьогодні цивілізоване суспільство неможливе без державного оформлення. Очевидно, що сподівання комуністів на відмирання держави, як і заклики анархістів про негайне знищення будь-якої державної влади стихійним бунтом мас є утопічними. Звичайно, держава може бути поліцейською, тоталітарною, авторитарною тощо, але може бути й демократичною, правовою (наскільки це можливо з огляду на недосяжність ідеалу). Я би хотів жити в демократичній правовій державі, яку необхідно будувати цивілізованими способами, а не зі зброєю в руках. Бо якщо дати, як Ви кажете, "посттоталітарним у своїх звичках рабам" зброю в руки, то в результаті правової держави ми не отримаємо ні в якому разі! А вільне трактування права громадянина постати проти своєї держави зі зброєю в руках може навіть виправдати сепаратизм, тероризм тощо. Хіба цього ми хочемо?

 

Всеволод Речицький: Пане Миколо, я хочу достукатися до Вас, щоб показати через наш діалог одну морально важливу  річ. Чому сьогодні наші молоді й навіть середнього віку люди є такими, що їм ніби й не випадає довірити землю чи зброю? Справді, пересічний молодий українець - це часто такий собі сяючий соняшник, романтично-сентиментальний і безвідповідальний веселун. Допоки подібна людина не бачить іншого світу, вона поводиться "як годиться". Але щойно їй випадає перетнути на півроку-рік зі знанням мови кордон з вільним світом, як переміна в психологічних налаштуваннях, самооцінці,  "філософії життя" вражає. Індивідуальність розмивається й ніби щезає. На заміну приходить снобізм, ревнощі до «вихованого й легкого» світу, а потому й фрустрація. Якщо це наука, то перебільшено старанна у копіюванні західних зразків, якщо мистецтво - то відразу надуті гелієм скульптури в небі (бо Захід... "епатажний"), якщо право - то обов'язково міжнародне, пов'язане із структурами ОБСЄ чи ООН (бо лише там - обнадійливі зустрічі, коктейлі й транзит світом). Не раз бачив, як наші мавки й козаки-характерники плачуть в Борисполі, бо мусять вертатися в  szary swiat рідного дому. Де там гідність, споглядальність чи  самоіронія? Натомість розпач, один розпач.

 

І от думаєш, а де ж корені цього скандального самознищення, самозаперечення, відмови від себе? Куди поділася ідентичність? Її ж бо справді немає, бо людину змалечку виростили "на помочах" колективізму й примарними манівцями вели по життю й світу. Власність: землю, худобу, статки відібрали у 20-х, освіту замінили вульгарним марксизмом. Так індивідуалізм "братів-хліборобів" (В.Липинський) трагічно переплавили у колгоспний солідаризм.  Очевидно, що перетворення Яреми Галайди на малоросійську "людину з рушницею" не може не викликати відрази. Але й сьогодні "загублена українська людина" Миколи Шлемкевича не стане на ноги, якщо їй нічого серйозного не довірять. Серйозне - це земля гектарами, "зіркові" гонорари за геній і  талант, нарешті, зброя. Я хлопцем служив у війську в неспокійній Польщі, у мене було 50 цілодобово озброєних підлеглих (іноді спали з автоматами й набоями не ремені). Але солдати швидко адаптувалися до відповідальності. Якось один поляк був шокований, зрозумівши, що патруль на вулицях його Торуня є реально екіпірованим для ведення бою. Утім, за два роки нічого прикрого не сталося. Ми вчасно подорослішали й на нас можна було покластися. Тому зброя в моїх очах - це ще й засіб дорослішання української людини. Якщо не можемо наважитися віддати людям землю, то давайте почнемо зі зброї. Треба ж бо зробити щось серйозне, тоді люди відчують довіру до себе. Бо без такої довіри "Проект Україна" (Данило Яневський) мені особисто здається приреченим на фіаско.

 

 

In memoriam...

04.06.2015

Помер правозахисник, дисидент Леонід Плющ

   

У Франції у віці 77 років помер математик, публіцист, учасник правозахисного руху в СРСР Леонід Плющ. Про це Радіо Свобода повідомила Аріна Гінзбург – вдова Олександра Гінзбурга.

Народився П. в робітничій сім’ї. На самому початку Другої світової війни батько П. пішов на фронт і не повернувся. Коли лікарі виявили в П. кістковий туберкульоз, сім’я переїхала в Одесу. Чотири роки дитина була прикута до постелі. 1959 П. закінчив школу зі срібною медаллю, вступив на фізмат Одеського держуніверситету. Рік працював сільським учителем. 1962 закінчив механіко-математичний факультет Київського університету. До 1968 працює в Інституті кібернетики Академії наук УРСР на посаді інженера-математика за фахом біо- і психокібернетика. Одружений, батько двох дітей. Бере активну участь в українському національно-демократичному русі шістдесятників. П. був зв’язковою ланкою між українськими й московськими правозахисниками. Саме він познайомив москвичів з українським самвидавом і возив самвидавські книги з Москви в Київ, звідки вони розходилися по всій Україні. 1964, після усунення М.Хрущова, П. пише листа до ЦК КПРС, де висловлює свої погляди на демократизацію в СРСР. З 1966 починає писати статті для самвидаву про природу радянської держави, її ідеологію та з національних проблем в СРСР. П., як і багато хто з дисидентів його покоління, був за переконаннями марксистом і вірив у "соціалізм з людським обличчям". У липні 1968 П. звільнений з роботи у зв’язку з тим, що написав і послав у ґазету "Комсомольская правда" різку статтю з приводу суду над О.ГІНЗБУРҐОМ. Почав збирати інформацію й передавати її в "Хронику текущих событий", розповсюджував"Український вісник". У 1969 став членом Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. У травні 1969 П. прийнятий на тимчасову роботу робітником-брошурувальником. Скоро звільнений за те, що підписав листа до ООН. 15.01.72 після декількох обшуків П. заарештований, звинувачений за ст. 62 КК УРСР — "антирадянська агітація і пропаганда з метою підриву Радянської влади". У січні 1973 суд визнав, що П. вчинив злочин у неосудному стані. 05.07.73 суд направив П. на примусове лікування в Дніпропетровську спецпсихлікарню з діагнозом "млявотічна шизофренія", де перебував до січня 1976; 7-8 місяців його "лікували" галоперидолом. 03.06.74 медична комісія продовжила П. лікування. Улітку того ж року Міжнародний конґрес математиків у Ванкувері виступає з заявою про негайне звільнення П. 1975 Т. ХОДОРОВИЧ збирає матеріали і в самвидаві публікує книгу "Історія хвороби Леоніда Плюща". 23 жовтня в Парижі організований великий мітинґ на захист П. Керівники компартій Франції, Анґлії й Італії виступають з вимогами звільнити П. У січні 1976 П. поза його бажанням був вивезений з СРСР і з тих пір живе у Франції. Західні психіатри визнали П. здоровим. 1976 П. пише автобіоґрафічну книгу "На карнавалі історії", яка була перевидана багатьма мовами в багатьох країнах світу. 1977 П. стає закордонним представником УГГ на Заході. Багато часу й сил віддає допомозі друзям, які знемагають у радянських застінках. До кінця 70-х він позбувається ілюзій щодо можливості "доброго" соціалізму і стає переконаним антикомуністом. Інтереси П. поступово зміщуються від політики до культурології й літературознавства. П. — член об’єднання українських письменників "Слово". Дійсний член НТШ (Наукове товариство ім. Т.Шевченка) в галузі культурології. Автор моноґрафії „Екзод Тараса Шевченка. Навколо „Москалевої криниці“. Це ориґінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми "Москалева криниця" методологічно близке до тартуської структуралістської школи та відомих студій М.М.Бахтіна. З початком демократичних змін в СРСР П. майже цілком присвячує себе літературі. П. — автор аналітичних статей про творчість Т.Шевченка, М.Хвильового, В.Барки, Б.-І.Антонича, П.Тичини, В.СТУСА, М.РУДЕНКА, О.Довженка, О.Галича, опублікованих в українських, французьких, російських виданнях. Автор документально-аналітичного відеофільму "З Малоросії в Україну" (1991) і статей про становище й перспективи української культури. Користується великою повагою української громадськости. 

 

Бюлетень "Права Людини", 2015, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори