пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201517
№17
2015

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

24.06.2015 | Євген Захаров

Політика vs. право в Україні: на чиєму боці верховенство? Переслідування Конституційного суду України

   

Попри всі намагання України стати європейською цивілізованою державою та увійти до Євросоюзу, кроки в цьому напрямку залишатимуться лише благими намірами доти, доки наші політики не навчаться діяти за принципами верховенства права, а не політичної доцільності. Уявлення, що складні політичні проблеми можна легко вирішити простими засобами за рахунок сили, тиску на опонентів, є оманливими і тільки ускладнюють ці проблеми. Прикладами можуть слугувати Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року, Закон «Про очищення влади» (люстрацію), т. зв. закони  про декомунізацію, Рішення Верховного суду України, який  скасував рішення Вищого адміністративного суду України «в частині визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України» В.Овчаренка. На жаль, приклади можна наводити далі й далі.

Люстрація є необхідною, але обрана її модель є нечіткою, нереалістичною, під неї підпадає надмірне коло осіб, а процедура не передбачає незалежності. За таких умов люстрація перетворюється з інструменту захисту демократії на вибіркове переслідування управлінців.

Декомунізація також є необхідною, і можна тільки вітати засудження комуністичного режиму за злочини радянського періоду. Однак для засудження актів парламенту недостатньо, потрібна судова, а не парламентська, процедура для підтвердження та кваліфікації конкретних злочинів комунізму, а вже потім можна говорити про відповідальність щодо заперечення цих злочинів.

Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року порушує Конституцію, стаття 85 якої ніякого «відновлення» Конституції парламентом не передбачає. Крім того, як стверджується у статті 5 Конституції України, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Останнє означає, що у випадку, коли зміни до Конституції України зачіпатимуть елементи конституційного ладу, вони мають ухвалюватися виключно народом, тобто на всеукраїнському референдумі.

Оскільки зміна форми правління в державі є одночасно зміною одного з елементів її конституційного ладу, перехід України від моделі президентської республіки до моделі республіки парламентської мав би здійснюватися лише за прямою згодою Українського народу, тобто  виключно на всеукраїнському референдумі. Лише цієї обставини цілком достатньо для того, щоб Конституційний суд принагідно не зміг погодитись з ухваленням конституційної (політичної) реформи 2004 року. Як відомо, ця сумнозвісна «блакитна» реформа була проголосована в пакеті із ординарним законом та постановою Верховної Ради, що призвело до ефекту зворотного керування, коли зміст поточних нормативних актів безпосередньо впливав на зміст Конституції України. Це брутальне порушення процедури  внесення змін до Конституції й засвідчив КСУ в  своєму рішенні № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року. Це рішення зовсім не означало, як стверджують, «відміну парламентської республіки в Україні» а було лише визнанням нелегітимності (процедурної невитриманості) відповідного конституційного тексту. Тому пов’язувати це рішення з узурпацією влади Януковичем некоректно. Віктор Янукович узурпував владу задовго до цього рішення і продовжував узурпацію після його ухвалення.

Намагання покарати суддів КСУ за юридичну «зраду» свідчить лише про низький рівень правової культури експертного середовища та українського політикуму. На вищих шаблях влади навіть не уявляють, які негативні наслідки для Української держави викличе звільнення конституційних суддів за порушення присяги та кримінальна справа проти них за фактом ухвалення неправосудного рішення КСУ.

Відеозапис прес-конференції див. за адресою: http://khpg.org/index.php?id=1434993540

Впровадження норм європейського права

22.06.2015 | Яніна Смелянська, Наталія Охотнікова

"Ушаков та Ушакова проти України"

   

 

 

 

 

 

 

 

 

«Моя міліція мене береже» - цей крилатий вислів для сім’ї Ушакових сьогодні звучить як знущання. Наприкінці червня 2008 року Ганна і її чоловік Сергій потрапили у Фрунзенський райвідділ міліції. Главу сім’ї підозрювали у вбивстві далекого родича. Правоохоронці не стали обтяжувати себе пошуком доказів, стверджує Ганна.

Дівчина каже, співробітники міліції почали бити чоловіка і вимагати, щоб той взяв вбивство на себе. Дісталося від міліціонерів і Ганні.

Подружжя разом із армією адвокатів у своїй боротьбі проти свавілля правоохоронців дійшли майже до Європейського суду з прав людини. Резонансна справа Фрунзенського району міста Харків в ЄСПЛ отримала назву «Ушаков та Ушакова проти України».

18 червня 2015 року Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України», яка підтримувалася Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи. Інтереси Заявників представляли адвокат Геннадій Токарев та юрист Марина Моторигіна.

Передісторія

У ніч з 27 на 28 червня 2008 року в районі Немишлі (Фрунзенський район м.Харкова) був убитий чоловік 1938 р.н., який проживав за адресою вул.Танкова, 95. Незабаром правоохоронцями був затриманий житель Харкова, дехтось Сергій Ушаков, 1976 г .р., який зізнався у скоєнні злочину.
Місцеві жителі від коментарів «на камеру» навідріз відмовлялися, побоюючись за своє життя. «Ми всі тут практично самотні люди похилого віку... Вечорами з дому не виходимо», - розповідає мешканка вул.Танкова. На запитання «За що, по-вашому, вбили сусіда, 70-річного старого?», вона відповіла однозначно: «Через спадщину». На тілі убитого були виявлені численні ножові поранення - 2 проникаючих в живіт, 15 колючих ударів у спину, 2 різаних та 2 колотих рани на шиї.

Будинок №95, в якому проживав убитий, розділений на дві половини. В одній половині жив він сам, у другій - сім’я Ушакових, у якої він, власне, і купив половину будинку. Як з’ясувалося, угода була укладена без відома С.Ушакова, і він вирішив оскаржити продаж будинку в суді. Останнє засідання суду було призначено на 14 липня 2008 року. Але засідання так і не відбулося тому як відповідач до того часу був убитий.

В продовж тривалого слідства та низки судових засідань черговий раз Європейський суд дійшов до висновку, що міліціонери вдалися до катування та жорстокого поводження для «вибивання» зізнавальних показань не тільки до основного підозрюваного – пана Ушакова, а й до його дружини – пані Ушакової. Суд також визнав неефективним розслідування національними інстанціями скарг Заявників (Ушакових) на катування та жорстоке поводження, і зафіксував порушення права Заявників на захист, а також на право не свідчити проти себе.

27 червня 2008 року до Заявника та його дружини додому завітали представники міліції та забрали їх до Фрунзенського районного відділу Харківського міського управління Головного управління внутрішніх справ МВС України в Харківській області для того, щоб вони дали показання стосовно вбивства чоловіка Л., тіло якого було знайдено у його помешканні вранці того ж дня.

Кожен з Заявників після звинувачення дав свідчення, що вони непричетні до цього вбивства, та послалися на своє алібі, однак працівників міліції не влаштовували такі показання, і вони протримали подружню пару протягом усієї ночі у райвідділі. Після того, як стало зрозуміло, що Заявник не зізнається у вбивстві пана Л. добровільно, до нього почали застосовуватися тортури – труїли його сигаретним димом через протигаз, закувавши руки у наручники, наносили удари у різні частини тіла. Працівники міліції весь час повторювали, що планують повторити те саме з його дружиною, якщо Заявник не зізнається у вбивстві. Після декількох годин катування пан Ушаков зізнався у вчиненні вбивства пана Л. Паралельно з цим його дружину примушували змінити свої показання, спростувавши алібі її чоловіка, застосовуючи до неї штурхання, тягання за волосся, потиличники та інші види жорстокого поводження. Адвоката ані Заявнику, ані його дружині надано не було.


Заявника було доставлено до прокуратури 1 липня 2008 року для подовження йому запобіжного заходу тільки після того, як він підписав всі документи, які були потрібні міліціонерам, та взяв участь у слідчих діях, на яких знову обмовив себе. Як тільки він отримав доступ до адвоката і провів з ним конфіденційну бесіду, Заявник поскаржився на жорстоке поводження з боку співробітників міліції і пред’явив прокурору свої побої. Прокурор відмовився підтримувати представлення про поміщення під варту Заявника, та дійшов до висновку після опитування Заявника та вивчення документів, що показання пана Ушакова були отримані за допомогою примусу.


Однак, всупереч вказівкам прокурора, четверо працівників Фрунзенського райвідділу ввірвалися у приміщення прокуратури, схопили пана Ушакова, закували у наручники та силоміць доставили його та дружину знову до райвідділу. По дорозі його знову вдарили, а потім для того, щоб сховати сліди його незаконного перебування – незаконно вивезли на приватному автомобілі з будівлі райвідділу, та тримали його у зачиненому автомобілі невизначений час, схиляючи його до того, щоб він відмовився від своїх попередніх скарг на катування та жорстоке поводження.

Працівники прокуратури обшукали будівлю райвідділу у той же день, однак знайшли лише дружину Заявника, яка плакала у одному із кабінетів райвідділу.

Незважаючи на такі суттєві порушення прав Заявника та норм процесуального права, і на те, що приговор вже раз відмінявся вищестоящими інстанціями як раз на підставі того, що пана Ушакова катували для отримання пізнавальних показань, Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних та цивільних справ 22 січня 2013 року поставив крапку у цій частині історії, залишивши у силі вирок, яким Заявника було визнано винним у навмисному вбивстві пана Л. та засуджено до 14 років позбавлення свободи.


Адвокат Заявника неодноразово подавав скарги на катування та жорстоке поводження, однак у 2012 році прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи стосовно співробітників міліції у зв’язку з твердженнями про жорстоке поводження стосовно пані Ушакової. Кримінальна справа проти співробітників міліції відносно тверджень першого заявника про жорстоке поводження, яка була порушена 2 липня 2008 року, також була закрита. Заявники безуспішно оскаржували дані рішення в національних судах.

Однак Європейський суд з прав людини розставив крапки над «і», знайшовши у даній справі порушення статті 3 у матеріальному та процесуальному аспекті, а також статті 6 §§ 1 and 3 (c) Конвенції стосовно порушення права заявників на захист, а також права не свідчити проти себе.
Сподіваємося, що за після того, як дане рішення вступить у силу, національні суди знайдуть підстави для перегляду по суті справи пана Ушакова, який досі відбуває покарання за вбивство пана Л., а правоохоронні органи зроблять висновки стосовно неприпустимості застосування катувань для «вибивання» пізнавальних показань…

Право на свободу та особисту недоторканність

29.06.2015 | Евгений Захаров, Инна Сухорукова

Облавы в Харькове

   

24-26 июня в Харькове произошли события, не только неприемлемые в демократической стране, но и способные дискредитировать украинское государство в глазах всего цивилизованного мира. Милиционеры и люди в штатском, представляющиеся работниками милиции, задерживали молодых людей на улицах, рынках, станциях метро, в учебных заведениях во время сдачи ЗНО и получения дипломов под разными предлогами – установления личности, ввиду похожести на подозреваемого в совершении преступления и т. д. Задержание процессуально не оформлялось. Задержанных привозили сначала в райотделы, а затем везли в райвоенкоматы, или же, гораздо чаще, отвозили после задержания прямо на сборный пункт Харьковского областного военкомата (ХОВК) по ул. Котлова, 205. Там выписывали и вручали повестки (при отсутствии документов повестки заполняли со слов задержанных). А со сборного пункта уже никуда не выпускали и вывозили в воинскую часть – служить. Родственников не уведомляли.

Однако родители разыскивали своих сыновей, и каждый вечер у у сборного пункта собирались десятки родителей и родственников задержанных. Милиции там было не меньше, чем родителей. Последние требовали встречи с детьми, встречи с военкомом, но увидеться с сыновьями удалось немногим родителям – после активного протеста против происходящего беззакония. Их вывозили автобусами из сборного пункта, так и не дав попрощаться с родными. Призыв в армию обычно был торжественным событием, даже в годы Второй мировой войны люди провожали своих близких как героев, а сейчас это превратили в секретную акцию. Некоторые родители обратились в Харьковскую правозащитную группу, несколько ее адвокатов приехали, но и их не допустили к задержанным для оказания правовой помощи. Адвокаты вызвали наряд милиции, но так и не были допущены. Они написали заявления в суд и военную прокуратуру о незаконном задержании, незаконном содержании под стражей в сборочном пункте ХОВК и препятствовании адвокатской деятельности в интересах нескольких задержанных.

И действительно, нельзя призывать студентов, пока они не закончили вузы. Нельзя задерживать людей без каких-либо оснований, такое задержание может быть квалифицировано как похищение человека. Нельзя так грубо нарушать законодательство о призыве и превращать сборный пункт  областного военкомата в место лишения свободы, ведь по своей воле никто из доставленных парней не мог оттуда уйти, и даже возможности встретиться со своими близкими им не давали. Кормили их там кое-как, ребята были голодные, довольствовались тем, что смогли передать родители через КПП сборного пункта, разделив передачи на всех, как в следственном изоляторе.

Обоснование этих действий мы услышали от военных позже. Мол, действующее законодательство, согласно которому нужно выписать и доставить повестку, на корешке которой призываемый распишется, а потом его вызовут в райвоенкомат, дает много возможностей уклониться от призыва, а поэтому и прибегли к таким действиям, поскольку план по мобилизации в Харькове выполняется очень плохо. Нужно выполнять свои конституционные обязанности и защищать страну от агрессора.

Однако большинство родителей, с которыми говорили сотрудники ХПГ, утверждали, что их сыновья собирались идти в армию и ранее повесток не получали. И, конечно, все были возмущены таким варварским способом выполнения плана мобилизации, позорящим и армию, и милицию, и государство в целом.

Заметим, что медкомиссия в сборочном пункте была пустой формальностью, всех признавали годными. Родители рассказывали, что представленные документы о непригодности их сыновей к воинской службе службе были проигнорированы, и больных парней отправляют служить.  В толпе перед сборным пунктом рассказывали также о том, что призвали инсулинозависимого, взяв инсулин у матери, что призвали молодого человека, которому вызывали «скорую» из-за приступа эпилепсии. Эти данные нуждаются в подтверждении, но вот то, что призвали жителя Луганска, больного астмой, который не может существовать без ингалятора, – это факт. Но зачем армии больные люди?!

Особенно характерной в этом беззаконии и массовом нарушении прав человека выглядит история М., жителя Алчевска, который окольными путями, через Белгород приехал с бабушкой (мальчик вырос без родителей)  в Харьков, чтобы сдать ЗНО и поступить в институт. 24 июня М. сидел в аудитории и сдавал тест, а бабушка ждала его у входа в здание, но не дождалась. В аудиторию зашли двое в штатском, задержали М. и вывели через другой вход. Несчастная бабушка искала внука по всем райотделам милиции, пока ей кто-то не подсказал искать его в сборном пункте ХОВК, где он и оказался. Ей не позволили увидеться с внуком, и она провела ночь на вокзале. 25 июня в толпе перед сборным пунктом она встретилась с юристами ХПГ, и на следующий день наши сотрудники с большим трудом выяснили в облвоенкомате, что 25 июня М. отправлен в учебный центр «Десна». Заявление адвоката Олега Максименко в суд в порядке статьи 206 о незаконном лишении свободы и незаконном содержании под стражей в сборном пункте было рассмотрено Ленинским районным судом вечером 26 июня. Судья Леонид Проценко сделал запрос в Ленинский райотдел милиции и получил ответ, что М. в период 24-26 июня не задерживался. Представитель ХОВК также заявил в суде, что М. не задерживался и под стражей не находился. Он сообщил в суде, что М. призван на срочную службу и добровольно ее проходит на основании Указа Президента. Разумеется, достоверность пояснений представителей органов власти о том, что парень приехавший из Алчевска для сдачи ЗНО добровольно явился на сборный пункт ХОВК, который даже местному жителю найти весьма проблематично, вызывает сомнения даже не у представителей юридической профессии. Тем не менее, судья отказал в удовлетворении жалобы адвоката.

Заметим, что призывать в армию жителей других областей облвоенкомат вообще не может. А таких случаев было немало – задержали и двух жителей Мариуполя, и вышеупомянутого луганчанина с  астмой, и жителей других регионов.

Военный конфликт на юго-востоке страны должны был бы побуждать украинские власти сплотить население, оно должно быть заинтересовано в максимальной поддержке государства и армии. Все украинцы должны разделиться на две части – те, кто защищает страну от агрессора, и те, кто им помогает. Но кто захочет поддерживать государство, которое грубо нарушает права человека и действует как этот самый агрессор (вспомним точно такие же облавы, которые устраивали в России, чтобы послать солдат на вторую чеченскую войну)? Ничего более вредного для Украины на радость российской пропаганде нельзя и придумать, даже лгать не надо.

И откуда такая уверенность в том, что украинцы будут уклоняться от призыва? В прошлом году было 78 тысяч повесток, призвали 50 тысяч человек. Было возбуждено около 7 тысяч уголовных дел за отказ от призыва – менее 10%! Мы полагаем, что это хороший результат. По-видимому, остальные (21 тысяча) или имели отсрочки от призыва, или оказались негодными по состоянию здоровья. Сейчас же мы слышали о цифре в 10 тысяч таких уголовных дел. Зачем же преследовать в уголовном порядке тех, кто отказывается служить? Не лучше ли расширить основания для прохождения альтернативной службы в соответствующем законе, который действует с 1991 года и охватывает только верующих протестантских церквей, чтобы не лишать отказников свободы, а направить их помогать армии на строительстве, санитарами в госпиталях, в других местах, где нужна рабочая сила? При этом нужно было бы организовать массовое обучение владению  оружием, чтобы в случае полной мобилизации, если уж она будет необходима, все могли бы защищать свою страну. В этом случае ни альтернативная служба, за редкими исключениями, ни воинский налог вместо службы, который тоже распространен во многих странах и введение которого сейчас дебатируется у нас, будут недопустимы.

Сейчас незаконные задержания в Харькове как-будто прекращены, в этом нас уверил начальник областного главка МВД Анатолий Дмитриев, хотя информация о применении описанного выше способа «призыва» в армию продолжает поступать. Какие же методы будут теперь применять харьковские чиновники для выполнения плана?

Свобода пересування

17.06.2015
джерело: helsinki.org.ua

Особливості нового порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї

   

Правозахисники розглянули новий порядок порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї та виділили позитивні, сумнівні та обов’язкові до опрацювання аспекти документу.

«Даний порядок покликаний зробити порядок перетину адмінмежі на та з окупованої території АР Крим чітким та зрозумілим, захистити права громадян, що вимушені слідувати до тимчасово окупованої території та звести до мінімуму можливість зловживань з боку як персоналу Держприкордонслужби, так і інших контрольних служб» – наголошує полковник Олег Слободян, помічник голови Державної прикордонної служби України (ДПС), прес-секретар.

Правозахисники ж переконані, що документ потребує суттєвого доопрацювання, та наводять низку підстав.

Позитивні сторони

Передбачено наявність технологічної схеми пропуску, коли мають бути чітко визначені зони і маршрут просування. Адже відомі випадки, коли людину відправляли на паспортний контроль, а тим часом починали огляд його автомобіля, після чого виникали претензії по контрабанді. Тепер має з’явитися щось на зразок окремих зон паспортного і митного контролю, лінії з написом, що після її перетину може наступати відповідальність за недекларування і т.д.

Передбачено створення зони сервісного контролю. Про це багато говорили наші колеги, правозахисники та адвокати – проходження контролю супроводжувалося нелюдськими умовами, особливо взимку.

Сумнівні сторони

Даний порядок може бути використаний прикордонниками Російської Федерації. Наприклад, якщо до Криму в’їжджає іноземець, то досить запитати у нього про причину проїзду. Якщо такою виявиться не «родичі» або «нерухомість», значить, він їде за клопотанням МЗС України. А яка ймовірність, що його впустять?

Також одним з документів, який потрібен для отримання спеціального дозволу, є документ, що підтверджує законність перебування іноземця на території України (не право в’їзду – саме законність перебування).

Цікавий і пункт 26, де йдеться про довгостроковий дозвіл іноземцям або особам без громадянства, які мають посвідку на проживання в Україні та місце проживання яких зареєстровано в Автономній Республіці Крим або м. Севастополі. Це може стосуватися лише громадян Росії, які мали дозвіл на постійне проживання в Криму. Бо всі інші повинні були би переоформити такий дозвіл за законами Російської Федерації.

Аспекти, що потребують обов’язкового доопрацювання

Пункт 38 – підстава відмови виїзду з України.

Сам порядок в частині підстав відмови сформульований дуже розмито – що підвищує ризик свавілля. При цьому прикордонник не зобов’язаний роз’яснювати причини відмови – тільки пункт порядку.

Майже кожен пункт містить кілька альтернативних варіантів: наприклад, або документ зіпсований, або недійсний, або ще щось (при бажанні знайти не важко).

За великим рахунком – це всього лише перелік підстав. А прикордонник повинен не просто вказати конкретну підставу, але й досить чітко його аргументувати.

Так, підпункт 7 п. 38, так само як і підпункт 5 п. 39, свідчить, що відмова може бути надана, якщо особа порушила умови і порядок проходження контролю, митні правила, санітарні норми або не виконала законних вимог уповноважених посадових осіб, які здійснюють державний контроль.

Чудові, однак, «аргументи»: заступив за лінію, не відійшов з прикордонником для «переговорити» або ще щось – все може бути розцінено прикордонником як порушення порядку проходження контролю або невиконання законних вимог. При цьому в письмовій відмові не буде зазначено, у чому конкретно полягає порушення.

У пункті 40 передбачено вручення рішення про відмову в пропуску. Мабуть, це найцінніше надбання цього документу. Однак підстави відмови роз’яснюються усно і завжди можна сказати, що людина не так зрозуміла або не те почула (дивіться – пункт 18).

Роман Мартиновський, експерт Регіонального центру прав людини обурюється: «Чи потрібно нагадувати урядовцям, що Крим – це територія України? Тому наявність заборони на виїзд за межі України як підстава для відмови у в’їзді до Криму виглядає дивним».

За словами Сергія Зайця, експерта Української Гельсінської спілки з прав людини, очевидно, що даний порядок має бути переглянуто. При цьому до його розробки мають бути залучені правозахисники. Це має бути порядок, який дійсно сприяє захисту прав людини, а не порушує їх. 

Права дітей

19.06.2015 | Володимир Носков

Не позбавляйте сліпих дітей спеціалізованого дитсадка!

   

Такого листа відправив на сторінку поважного міністра освіти та науки Сергія Квіта. Коли він приїжджав до Харкова, завжди мене захоплював європейськими ідеями реформування освіти. Сподіваюся, що пан міністр почує звернення батьків незрячої малечі.

Вельмишановний пане міністре! Вам з Харкова пише Володимир Носков – журналіст Радіо Свобода і випускник обласної спеціальної гімназії для сліпих дітей імені Короленка. Цей унікальний заклад з понад 120-річною історією зараз має статус навчально-виховного комплексу.

До мене як журналіста звернулися батьки, що виховують діток з тяжкими порушеннями зору. Педагоги та вихователі їм повідомили, що під загрозою закриття опинився спеціалізований дошкільний підрозділ, який працює на базі НВК імені Короленка.

Тифлопедагоги (фахівці, що працюють з незрячими дітьми.) та вихователі єдиного в Східній Україні дитсадка для сліпих дітей отримали лист з департаменту науки та освіти про «можливу зміну в організації роботи навчально-виховних комплексів». З листа стає зрозуміло, що дошкільні групи, де навчають малечу, що не бачить, можуть закрити.

Батьки вихованців та випускники закладу закликають харківських чиновників та Міносвіти не позбавляти сліпих дітей спеціалізованого дитсадка. У дошкільному підрозділі навчально-виховного комплексу імені Короленка спеціально навчені педагоги вчать незрячих малюків начебто найелементарнішим навичкам: вмиватися, чистити зуби, вдягатися, їсти.

У листі з департаменту науки та освіти обласної державної адміністрації йдеться, що вимоги Бюджетного кодексу України більше не дозволяють передавати освітню субвенцію для дошкільних підрозділів спеціальних навчальних закладів з державного бюджету до місцевих.

Лист із попередженням співробітників від обласного департаменту освіти отримали 8 дошкільних підрозділів харківських обласних спеціальних навчально-виховних комплексів.

Пане Сергію, коли Ви приїжджали до Харкова, то неодноразово під час прес-конференцій ми порушували питання щодо впровадження інклюзивного виховання. Я завжди був поборником європейського підходу до дошкільної та шкільної освіти дітей з вадами зору та інклюзії.

Дуже прошу: збережіть цей, без перебільшення, унікальний дошкільний дитячий підрозділ на базі НВК імені Короленка та решту спеціалізованих учбових спеціальних закладів Харківської області та всієї України. Дуже прошу: не залишайте батьків незрячої малечі сам на сам з проблемою!

Батьки сліпих дошкільнят вірять, що Ви на їхньому боці й зможете вирішити питання до 1-го вересня, а отже в їхньому дошкільному підрозділі при НВК імені Короленка знов буде лунати дитячий сміх та пісні.

Ми з колегами днями завітали до цього дошкільного підрозділу. На очах сльози…

А наступного разу до дітей хочеться прийти за святковим запрошенням!

З повагою,

журналіст Радіо Свобода і громадський активіст Володимир Носков

Кримінально-виконавча система

13.06.2015 | Андрій Діденко

Польський Омбудсмен на захисті прав засуджених

   

У цьому залі неодноразово лунали такі слова, як: «право на надію» для засуджених до довічного позбавлення волі. На надію коли-небудь, за якихось певних умов повернутися на свободу. Мається на увазі надію для реальних злочинців – серійних вбивць, людожерів, ґвалтівників і терористів, що були ізольовані від суспільства тому, що є небезпечні. В той же час говорити про покращення умов відбування покарань, можливість переведення на більш м’який режим утримання, умовно-дострокове звільнення, на мій погляд, є просто знущанням над людьми, які відбувають покарання за злочини, яких не скоювали, і не мають жодної правової можливості домогтися перегляду своєї справи в справедливому судовому процесі.
Шановні друзі! Маю всім нагадати, що ми живемо в країні, де кожний громадянин, незалежно від віку, незалежно від статусу чи матеріальних статків, або службового становища може опинитися в статусі засудженого до позбавлення волі, в тому числі довічно. Хтось в цьому залі може це заперечити і сказати, що в нашій країні працює така правова система, яка унеможливлює покарання без вини?
До громадської приймальні Харківської правозахисної групи на протязі багатьох років звертаються жертви свавілля в міліції, жертви недобросовісних слідчих, прокурорів, адвокатів і суддів. Ці жертви не можуть поновити свої порушені права, бо опинилися в пастці. А держава не хоче чи не може їх почути через те, що в країні не працює правосуддя. Суди замість того, щоб неупереджено вирішувати спор – дублюють обвинувачення слідчого, прокурора в обвинувальний вирок незалежно від реальних обставин події і фактичних матеріалів кримінальної справи. Не потрібно бути компетентним юристом для того, щоб прочитати вирок суду і порівняти його з матеріалами кримінальної справи. І ми бачили вже немало справ, коли вирок суду містить в собі посилання як на докази вини підсудного результати експертиз, свідчення підсудного та свідків, відтворення злочину на місці події та інші слідчі дії, а насправді матеріали кримінальної справи вочевидь кажуть про протилежне. Вони доводять, що слідчі дії зовсім не підтверджують вину підсудного, а навпаки спростовують її і свідчать про непричетність до скоєння злочину. Такі справи проходять всі інстанції (а якщо пригадати, що до 2012 року до створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, всі справи за злочини, що передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядалися за першою інстанцією апеляційним судом, а апеляцію на вирок розглядав Верховний суд України) і в переважній більшості вирок залишався незмінним незалежно від гостроти порушень прав людини і аргументованості позиції захисту. Така хибна практика вже стала нормою, змагальність сторін в суді є чистісінькою декларацією. Захист звертається з переконливими доказами, але суд не чує його аргументів, при тому, що аргументи обвинувачення, починаючи з обґрунтування обрання міри запобіжного заходу викликають шквал критичних зауважень, але все одно суд стоїть на боці слідства і прокуратури.
Для того, щоб продемонструвати глибину проблеми експерти Харківської правозахисної групи почали досліджувати справи засуджених до довічного позбавлення волі, створювати документальні фільми і демонструвати їх під час публічних заходів. Наприклад, документальний фільм про трагічну долю засуджених до довічного позбавлення волі Олександра Рафальського, В′ячеслава Барановського, Олександра Харченко і Степана Чернака (останніх двох вже немає в живих, вони померли з тягарем засудженого довічно, так і не дочекавшись справедливого судового розгляду справи) презентувався в офісі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, ми про це писали.
Документальний фільм про долю ще одного засудженого за сумнівним вироком Володимира Панасенка був презентований у Львові.
Історія Максима Орлова, засудженого довічно за сумнівними доказами, бо обвинувачення ґрунтувалося на свідченнях неповнолітнього Олександра Козлова, отриманих під тортурами з порушенням права на захист, також використовувалася під час тренінгових занять зі студентами юридичних вишів.
Проте, незважаючи на багаторічну публічну активність Харківської правозахисної групи, спрямовану на створення в країні процедури виправлення судових помилок, на сьогоднішній день не має жодної правової процедури, яка дасть можливість переглянути вироки судів у кримінальних справах, які викликають розумний сумнів щодо своєї справедливості.
Нещодавно в парламенті перше читання пройшов Законопроект №2107 під назвою: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розширення підстав для перегляду судових рішень у кримінальному провадженні Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ та/або Верховним Судом України». Цим законопроектом законодавець пропонує розширити повноваження Омбудсмена. А саме надається можливість звернення про перегляд справ, коли рішення судів, які набрали законної сили, викликають розумний сумнів щодо їхньої законності та справедливості, оскільки під час слідства та суду були допущені порушення прав людини. Відповідно до зазначеного законопроекту Омбудсмен наділений правом звертатися з поданням до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ або до Верховного суду України в разі: «встановлення Уповноваженим ВРУ з прав людини порушень прав і основоположних свобод людини під час досудового та/або судового провадження, що могло вплинути на застосування закону України про кримінальну відповідальність.» В пояснювальній записці до Законопроекту йдеться про запровадження в Україні корисного досвіду практики захисту прав людини Польського Омбудсмена в контексті ініціювання перегляду кримінальних справ в високому суді. Цю новелу можна було б вважати прогресивною, якби не такі обставини: «Подання Уповноваженого ВРУ з прав людини про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 445 цього Кодексу, вноситься не пізніше півтора року з дня ухвалення остаточного судового рішення.» Фактично ці обмеження нівелюють саму ідею виправлення судових помилок і роблять нікчемним цей закон для тих осіб, які тривалий час (дехто десятиріччями) намагаються донести до суспільства інформацію про свої незаконні судові вироки і відсутність будь-якої можливості реалізувати своє право на справедливий суд.
Як приклад можна навести виступ Омбудсмена Ніни Карпачової в парламенті під час презентації річного звіту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини 2010 року. Мова йде про судові помилки і неможливість Омбудсмена ефективно реагувати на порушення прав людини в цій сфері. Ніна Карпачова: «Показовою в цьому сенсі є справа Володимира Панасенка, якого в 2008 році вироком апеляційного суду Львівської області було засуджено до довічного позбавлення волі за організацію замаху на навмисне вбивство. Фактично довічне ув’язнення стало помстою через зведення рахунків у бізнесовій сфері. Проте саме завдяки скасуванню смертної кари в Україні в нас ще є час поборотися за справедливість у цій справі».
Для того, щоб з’ясувати, як працює офіс Омбудсмена в Польщі, через радника Польського посольства в Україні ми поставили ряд питань. А саме: які має можливості і компетенцію Омбудсмен в разі порушень прав людини в суді? Чи може Омбудсмен самостійно звернутися до високого суду з клопотанням про перегляд кримінальної справи, якщо, наприклад, справа набула потужного суспільного резонансу, чи таке подання можливе виключно за клопотанням засудженого або його представника? Чи бере безпосередньо Омбудсмен участь в судовому процесі під час перегляду справи високим судом? Якщо так, то які має процесуальні права? Чи є обмеження для Омбудсмена щодо звернення до високого суду на захист засудженого, вирок відносно якого набрав законної сили?
І отримали переконливі відповіді, що Омбудсмен Польщі має право вносити касацію у кримінальних справах, що врегульовано кримінально-процесуальним законодавством. Він може внести касацію на будь-яке, що набрало законної сили, рішення суду, в тому числі і у тих справах, в яких було застосоване довічне позбавлення волі. Хоча касація не може бути внесеною лише через невідповідність покарання тяжкості скоєного злочину. Омбудсмен має право витребувати для ознайомлення офіційні судові документи після закінчення провадження по кримінальній справі. Касацію на користь підсудного Омбудсмен може внести в будь-який час. Внесення та розгляд касації на користь підсудного не перешкоджає виконанню покарання, зняттю судимості, акту помилування, та не є обставиною, що виключає кримінальне переслідування або обґрунтоване призупинення провадження у справі. Термін давності вказано лише для касації, яка вноситься не на користь підсудного і не допускається задоволення такої касації, яка вноситься після сплину 6 місяців від дати вступу рішення в законну силу. Тобто виходить, що польський Омбудсмен має право захищати в високому суді не тільки інтереси засудженого але і потерпілого. Омбудсмен вносить касацію безпосередньо до суду найвищої інстанції. Проте Омбудсмен не є стороною касаційного процесу, але є його учасником. Омбудсмена повідомляють про дату судового засідання в найвищій судовій інстанції, в якому Омбудсмен може брати участь.
Омбудсмен вивчає справи за заявою, а в виключних випадках – з ініціативи Омбудсмена. В 2012 році в провадженні Омбудсмена перебувало 28884 провадження із них 3538 подань було спрямовано до суду для перегляду справ. В 2013 році в провадженні Омбудсмена перебувало вже 35 310 справ, із них до суду було спрямовані подання відносно 3 593 справ.
Офіс Омбудсмена не веде статистики, що стосується кількості касацій, які подаються стороною провадження до Верховного суду. Кількість касаційних подань не є еквівалентною кількості касаційних подань Омбудсменом до Верховного суду, бо за відсутності правових підстав Уповноважений касацію не подає, а надсилає заявнику аргументоване роз’яснення.
І наостанок хотілося б зазначити, що без виправлення судових помилок не можливо побудувати ефективне правосуддя. Бо якщо допустити, що хоча б одна людина відбуває довічне покарання без вини і не має жодних шансів на перегляд своєї справи, така країна не може називатися цивілізованою.

Армія

29.06.2015 | Олена Капустян
джерело: 24tv.ua

Стисло про порядок вручення повісток під час мобілізації

   

19 червня 2015 р. в Україні розпочалася шоста хвиля мобілізації. Цього разу мобілізовують і військовозобов’язаних, які до цього не служили.

Однак процедура вручення повісток в законодавстві детально не прописана. Сайт «24» вирішив розібратися в нюансах вручення повісток під час мобілізації.

Види повісток

У Генштабі пояснюють, що отримання повістки – це не 100% призов на службу.

Оскільки військовозобов’язаному можуть виписати повістку з пропозицією з’явитися до військкомату для звірки облікового запису або співбесіди.

Також є повістка з вимогою з’явитися до військкомату для проходження медкомісії.

І повістка з вимогою (наказ) з’явитися з речами у зазначений пункт збору (для військовозобов’язаних, які пройшли співбесіду, медкомісію і отримали мобілізаційне розпорядження).

Мобілізаційне розпорядження

Мобілізаційне розпорядження – документ, що видається військовозобов’язаному, визнаному медичною комісією придатним до несення військової служби. Воно вклеюється у військові квитки. У мобілізаційному розпорядженні вказується номер призовної команди, адреса призовного пункту, куди належить з’явитися на першу ж вимогу для розподілу у військові частини.

Бувають випадки, що після вручення мобілізаційного розпорядження військовозобов’язаного ще якийсь час можуть не викликати до армії. Однак неприбуття на збірний пункт у зазначені терміни загрожує кримінальним покаранням на строк від 2 до 5 років.

Розпорядження військового комісара є документованою вказівкою конкретному військовозобов’язаному (військовослужбовцю) вчинити певну дію, акт (вибути у відрядження, приступити до виконання обов’язків тощо).

Оформлення повістки

У повістці повинно бути вказано прізвище, ім’я та по батькові мобілізованого, його адреса. Також військова спеціальність повинна співпадати зі спеціальністю записаною у військовому квитку. Крім того, в повістці повинні бути вказані дата, час, адреса місця прибуття та перелік документів, які мобілізований повинен мати при собі. Повістка повинна бути скріплена печаткою та з підписом військового комісара.

Корінець від повістки з підписом військовозобов’язаного повинен зберігатись у військкоматі.

Отримання повістки

Повістку вручають особисто в руки військовозобов’язаного. Він повинен розписатись у ній особисто. Підпис третіх осіб (родичів, сусідів, представників ЖЕКів та інших) не вважається дійсним.

Якщо ж у військовозобов’язаного виникнуть питання щодо достовірного підпису на повістці, то справу можливо вирішувати в судовому порядку.

Повістки, надіслані поштою, залишені в поштовій скриньці, під дверима, або передані через членів сім’ї чи третіх осіб, не можуть вважатись належним повідомленням. Також не є належним повідомлення по телефону.

Документи при врученні повістки

Детально процедура вручення повістки не прописана у законодавстві. За словами юристів, офіційними документами, які засвідчують особу, та на підставі, яких можуть видати повістку, є паспорт та водійські права. Робоче посвідчення – можливе у разі отримання повістки на робочому місці. Студентський квиток, пенсійне посвідчення чи інший документ у цій ситуації не підходять, і тому вручення повістки на основі цих документів може визнатись незаконним.

Хто має право вручити

Військовий комісаріат у межах своєї компетенції вправі здійснювати вручення повісток військовозобов’язаним через уповноважених осіб, зокрема органи місцевого самоврядування (районні та селищні ради) та місцеві виконавчі органи. А от вручення повісток начальниками ЖЕКів чи ОСББ юристи трактують по-різному.

Зокрема, як розповів військовий комісар Київського міського військового комісаріату Володимир Кидонь, для того, щоб потрапити та надати керівнику підприємства повістки для працівників, які підлягають мобілізації, комісаріат створює комісію за участі представників районних держадміністрацій, МВС, прокуратури, СБУ та громадськості.

Місце вручення

У законодавстві не вказана норма, що повістки видають лише за місцем проживання. Тому були відомі випадки, коли повістки вручали прямо на дорогах.

Однак за словами правозахисників, повістку можна отримати лише у двох місцях, де можна встановити особу – за місцем проживання або за місцем роботи. Вручити повістку на вулиці, в громадському транспорті, в магазинах не можна. Представники комісаріату або уповноважені особи не мають підстав перевірити у громадян документи в громадських місцях.

Правоохоронці

Згідно з законодавством, представники МВС чи ДАІ мають право перевіряти документи в громадських місцях, однак не мають права вручати повістки. Це можуть зробити військові комісари, або уповноважені ними особи, однак повістки, при врученні в такий спосіб, вже повинні бути оформлені належним чином.

Крім того, правоохоронці можуть перевіряти документи лише у випадках, вказаних у законодавстві. Зокрема, якщо є підозра про вчинення злочину, поява в стані сп’яніння та інше. Вони повинні представитись та назвати причину перевірки.

Ухилення від мобілізації

Під час мобілізації громадяни, які підлягають призову на військову службу, зобов’язані з’явитися на збірні пункти в строки, зазначені в отриманих ними документах – мобілізаційних посвідченнях, повістках або розпорядженнях військових комісарів.

Поважними причинами неприбуття на збірний пункт визнаються:

- хвороба, яка позбавляє можливості з’явитись;

- смерть чи важка хвороба близького родича;

- перешкода стихійного характеру або інші обставини, які позбавляють можливості з’явитись на збірний пункт.

Причини неявки повинні підтверджуватись документально.

За неявку у військкомат за повісткою при повній або частковій мобілізації ухильникам загрожує адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 85 до 119 грн. За ухилення від призову за мобілізацією в ст. 336 Кримінального кодексу України прописана відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років. Відповідальність за ухилення може наставати у разі, якщо особа була належним чином повідомлена про те, що вона підлягає мобілізації.

Оскарження

У разі порушення процедури видачі повістки, або заповненої неналежним чином повістки юристи радять звертатись до суду.


Джерело:http://24tv.ua/ukrayina/shho_treba_znati_pro_vruchennya_povistok_pid_chas_chergovoyi_hvili_mobilizatsiyi/n587267

Практика правозахисту

15.06.2015 | Олег Несинов, адвокат

Обращайтесь к адвокату – немедленно

   

Кто из граждан (не юристов) сталкивался с работой милиции, наверняка знают, что не очевидные преступления (такие как квартирные кражи, угоны автомобилей и т. п.), где требуется профессиональная сноровка, правоохранителями практически не раскрываются.

А для того, чтобы показывать якобы успешную работу, в частности, высокий процент раскрываемости преступлений, милицией активно используется показатель раскрытия преступлений в сфере оборота наркотических и психотропных веществ, доля которых в общем количестве регистрируемых преступлений, порой достигает четверти.

В результате, в угоду милицейской статистике, в категорию преступников зачастую попадают люди, далеко не общественно опасные.

Так, в Днепропетровске за защитой обратилась молодая женщина, которую милиция в безлюдном сквере задержала с бутылкой пива и пакетиком марихуаны в руках. Как пояснила задержанная – данный пакет она подняла с земли на месте пребывания.

Милицией был составлен административный протокол за распитие спиртного в общественном месте, после чего открыто уголовное производство за незаконное приобретение и хранение наркотических средств (вес которых едва превышал 5 грамм).

Со слов задержанной, милиция также предлагала ей «замять» дело в случае передачи им вознаграждения, в размере, который женщине понадобилось бы зарабатывать несколько лет…

Обратившись к адвокату Харьковской правозащитной группы Несинову О. Н., (к сожалению, не сразу, а через неделю после происшествия), женщине была оказана бесплатная правовая помощь и защита ее интересов в милиции и суде. В результате профессиональных действий, оптимального выбора правовой позиции, согласованной с подзащитной и стороной обвинения, в кратчайшие сроки в данной ситуации поставлена точка.

Результат – самое минимальное наказание в виде штрафа в размере 850 гривен (при том, что максимальная санкция статьи предусматривает 3 года лишения свободы). И бесконечная благодарность обвиняемой.

Погляд

15.06.2015 | Наталка Ковальчук

Вкрадена сакральність, або як зернами української історії засівається московське згарище…

   

30 грудня 1690 року до Москви прибув посланець гетьмана Івана Мазепи. Це був Іван Зарудний – талановитий архітектор, який фактично започаткував кам’яне будівництво у Москві. За його проектами було зведено чимало монументальних споруд, храмів, до речі, часто в традиційному для України стилі. Наприклад, храм на честь Архангела Михайла на Чистих ставках – пам’ятку архітектури, яка більш відома як «Меншикова вежа».

1700 року до Москви прибув з префект Києво-Могилянського колегіуму Стефан Яворський. Він став митрополитом Рязанським та Муромським і протектором Слов’янсько-греко-латинської академії в Москві. Для того, щоб підняти і посилити цю Духовну академію, з Києва запрошували викладачів і студентів.

Українство підняло академію. «Зіп’ялася міцно на ноги», як то кажуть, й сама Москва. А відтак, утвердившись, вже не чекала на добровільні культурні чи інтелектуальні пожертви з України. Почала відбирати їх сама.

Історико-культурне визискування України Москвою тривало, починаючи з імперських часів. Та неабиякого розквіту набуло за радянського режиму.

Що ж тепер дивуватися, що чимало українських скарбів приховано і поховано у російських фондосховищах, музеях, приватних колекціях.

Потрапляли вони туди різним шляхом. Унікальні зразки письменства, стародруків, іконопису тощо назавжди залишалися у чужому краї після різноманітних всесоюзних виставок, не поверталися з реставрацій, просто нечесно вивозилися під тим чи іншим приводом.

За повідомленнями з різних джерел, найбільше українських національних скарбів зберігається в Третьяковській галереї, Ермітажі, Російському музеї, Збройній палаті Кремля та в інших музеях.

 «Вся эта махинация для меня совершенно ясна. Под предлогом переноса столицы из Харькова в Киев Москва под шумок вывезет из Харькова в Россию все основные ценности, музеи, библиотеки, а так же наиболее дорогие заводские установки. Чтобы замазать вам глаза, в Киев начнут переводить всякие канцелярии. А на самом деле все самое ценное уедет в Москву, ибо там знают, что Украину долго задержать за собой не придется», - ці слова належать українському письменнику Григорію Косинці.

Наводяться вони у агентурному звіті стеження за Григорієм Косинкою, поданому у матеріалах проекту під назвою «Розстріляне відродження. Невідома історія письменників із розсекречених архівів КДБ» (http://tsn.ua/).

Так, багато експонатів з українських музеїв було відправлено до Росії. Особливо під час евакуації на її східні території перед початком війни 1941-1945 років. Не повернулися до українських музеїв й ті історичні пам’ятки, які свого часу були вивезені з радянської території внаслідок німецької окупації, а згодом передавалися СРСР.

Все цінне, що потрапляло в руки Москви, можна було вважати втраченим навічно. Спроби України повернути цінності після розпаду СРСР особливого результату не мали. Російська Федерація не визнала чинності Мінської угоди 1992 року, яку тоді підписали 11 держав СНД, щодо повернення цінностей державам їх походження. Адже російська Держдума денонсувала підпис свого президента, яким на той час був Борис Єльцин, не визнаючи наявності цієї проблеми між колишніми республіками.

Ті «махінації», про які так образно сказав свого часу Григорій Косинка, продовжуються й тепер. Тільки більше стосуються грабунку не матеріальних історичних цінностей, а духовних.

Російська політична верхівка останнім часом знайшла собі тему якоїсь особливої сакральності та духовних скрепів. Саме ними, так чи інакше підтасовуючи і фальшуючи факти древньої історії, «скріпляють» російську спільноту.

Та свого простору, очевидно, виявилося замало. Бо нині взялися духовно «прикріпляти» ще й Україну до Росії.

Принаймні, саме цій меті, судячи з деяких публікацій в російському інформаційному просторі, має служити встановлення пам’ятника київському князю Володимиру на Воробйових Горах у Москві.

Мовляв, робиться це для того, аби нагадати: ми ж з одного кореня, український і російський народи – братні, завжди разом протистояли ворогам, вони не повинні воювати одне з одним.

Виникає, однак, запитання: «А чи дійде це нагадування саме до того, через кого сьогодні проливається «братня» кров, хто й роздмухав пожежу війни між «братніми» народами»?

До речі, щодо пожежі. Навряд хто-небудь зможе заперечити, що Красна площа в Москві має для Росії особливе, оте саме сакральне значення. Ось тільки треба не забувати, що місце, на якому вона з'явилася, мало первісну назву Пожар, тобто українською – пожежа.

А на згарищі, як відомо, нічого доброго ніколи не виростає. Так, чагарник та бур’ян. Очевидно саме тому його так запопадливо намагаються засіяти зернами української історії.

Оце і вся вам сакральність.

 

 

Погляд

23.06.2015 | Віталій Погосян, адвокат, член ради ГО «Правозахисна Група «СІЧ»

Добровольчі батальйони: патріоти чи злочинці?

   

У березні-травні 2014 року внаслідок розвалу системи управління державою і тяжкої економічної й політичної кризи, операція російських спецслужб із організації збройних терористичних акцій в Україні поставила під загрозу здатність держави забезпечити правопорядок.

Більшість працівників міліції не виявляла готовності виконувати накази, пов'язані з якимось особистим ризиком для життя. Ті, хто намагався записатися на службу в міліцію, не могли швидко пройти складну бюрократичну процедуру працевлаштування. 

Для стабілізації ситуації було створено добровольчі формування МВС. Рішення міністра внутрішніх справ Арсена Авакова про створення добровольчих частин при кожному обласному УВС було єдиним можливим способом дати в розпорядження начальників УВС автономні й незалежні від думок інших працівників міліції підрозділи з охорони громадського порядку – загони, що складаються з мотивованих і патріотичних співробітників, здатних виконувати конкретні завдання, зокрема, пов'язані з ризиком для життя. 

Саме створення таких загонів дозволило стабілізувати ситуацію в більшості областей України і дозволяє контролювати боротьбу з терористичними групами на південному сході України.

Крім добровольчих батальйонів МВС було створено батальйони територіальної оборони, резервні батальйони Національної гвардії та добровольчий корпус «Правий сектор».

Добровольчі батальйони, не маючи на момент створення будь-якої нормативно-правової бази, стали серед перших на захист територіальної цілісності країни.

Основні проблеми в добровольчих батальйонах були – відсутність зброї та забезпечення. Якщо стрілецьку зброю на перших порах надала держава, то іншу зброю, в тому числі важке озброєння, бійці здобували в боях. Забезпечення продовольством та одягом здійснювалося волонтерами.

Отже, добровольчі батальйони за рахунок патріотів України вистроїли боєздатні військові підрозділи, які мають можливість виконувати бойові завдання нарівні зі штатними підрозділами ВСУ та МВД.

Не маючи належного забезпечення і створюючи систему поставок усього необхідного для ведення бойових дій, командири добровольчих батальйонів, виходили з того, що розраховувати можуть лише на себе.

Після того, як ВСУ, шляхом мобілізації наповнило склад підрозділів Збройних Сил України до необхідного штату, необхідність в добровольчих батальйонах, на думку деяких діячів, відпала. Інакше не можна пояснити той тиск на добровольчий рух, який здійснюється останнім часом.

Першою ластівкою стала резонансна справа охоронного агентства «СІЧ», коли як колишніх, так і діючих бійців добровольчих підрозділів об’єднали в «злочинне угрупування – банду». Так, всі затримані на початку збройного конфлікту були бійцями «Правого сектора», а в подальшому деякі з них – батальйону «Дніпро-1». Підставою для такого об’єднання було офіцера СБУ в м. Волноваха.

Однак, підозра, висунута затриманим, виглядає безглуздою як з погляду Закону, так і з точки зору здорового глузду.

Орган досудового розслідування, яким було визначено ГПУ, до складу так званої банди включив осіб, які навіть не були знайомі між собою. Зброю, яка була знайдена в м. Дніпропетровську, без жодних підстав визначили тією, з якою здійснювалися розбійні напади. Інкримінуючи розбійні напади, які було скоєно ще в листопаді 2014 року, слідство, яке на протязі 5 місяців практично не проводило досудове розслідування, визначає осіб з числа затриманих, хто, на їх думку, скоював ці напади. Доволі багато в цій справі білих плям, які не хочуть помічати слідчі судді при вирішенні питання про обрання та продовження строків тримання під вартою. Щонайважливішим є те, що конфлікт у Волновасі виник спонтанно, не затримані приїхали до загиблого з метою нападу, а він приїхав до них, коли вони зупинили три автомобілі з контрабандою, що їхали без дозвільних документів на територію самопроголошеної ДНР. Однак, причину конфлікту, як сторона обвинувачення, так і посадови особи держави замовчують, робоча версія – лише бандитизм.

Дуже схожі обставини й в іншій не менш резонансній справі щодо добровольчого батальйону «Торнадо». Та ж контрабанда, і незрозуміло яким чином не розслідувані справи, які протягом півроку не розслідувалися. Практично ідентичним є і підозра – та ж злочинна організована група. Однак, якщо в справі «СІЧ» йдеться до осіб, які раніше були добровольцями і не мають відношення до МВС, то «Торнадо» – це підрозділ саме МВС України. Де було керівництво Луганського ГУУМВС України протягом всього часу, який інкримінується затриманим торнадівцям як час скоєння ними кримінальних правопорушень? Чому у справі, яку, згідно вимог КПК України, повинні розглядати слідчі органи внутрішніх справ, досудове розслідування проводить військова прокуратура? Навіщо всім затриманим було завдано тілесні ушкодження, не під час затримання, а під час проведення допиту? Запитань багато, а відповідей немає.

Події, як у справі «СІЧ» та і у справі «Торнадо» розвивалися також практично ідентично. Перші особи держави заявили про злочин і доведеність вини, суди без жодних заперечень обрали запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Якщо у справі «СІЧ» підозрюваних доставили безпосередньо до суду, то затриманих у справі «Торнадо» заарештували в режимі відеоконференції, надав усім адвокатів не обраних ними, а наданих слідством. На час обрання запобіжного заходу, в інтересах кожного із затриманих було укладено договір з адвокатами ГО ПГ «СІЧ», однак ані рідні затриманих, ані адвокати не знали, де і коли буде проводитися судове засідання.

Найбільш цинічним у цій справі був виступ в ефірі «Шустер Лайф» головного військового прокурора А.Матіоса, який впевнено зазначив, що всі затримані є злочинцями, розкрив тайну слідства, зачитавши покази свідків, посилаючись на дозвіл слідчого на ці дії. Дійсно, згідно з вимогами ст.222 КПК України, можна розголошувати відомості досудового розслідування, але, по-перше, навіщо це було робити посадовій особі такого рівня, а по-друге, згідно ст. 23 КПК України докази суд досліджує безпосередньо, і статтею 96 КПК України сторонам надано право перевіряти достовірність цих показів. Отже, порушена не тільки презумпція невинуватості, а й посадовою особою держави зроблена заява, що певні особи є злочинцями з метою переконати суспільства в тому, що ці особи є злочинцями.

Також, цікавою у цій справі є обставина затримання командира підрозділу Оніщенка Р.І, якому інкримінують організацію та керівництво організованою злочинною організацією. 17.05.2015 року було винесено клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу, і того ж дня клопотання про застосування запобіжного заходу – тримання під вартою. Виходить, що особу навіть не шукали з метою приводу, а одразу вирішили її взяти під варту. Порядок затримання Оніщенко Р.І. також виглядає дуже дивним з точки зору на вищевказані клопотання. Він особисто прибув до начальника ГУМВС України Дніпропетровської області, де його було затримано, завдано тілесні ушкодження і з мішком на голові перевезено до ІВС м. Харкова. Жінка Оніщенко Р.І. навіть написала заяву про зникнення чоловіка до міського управління МВС м. Дніпропетровська, де їй не змогли повідомити долю її мужа, не дивлячись на те, що затримано його було саме в м. Дніпропетровську.

Приблизно аналогічним чином слідчий орган внутрішніх справ Донецької області, який веде справу відносно Малихіна С.О., бійця ДУК «Правий сектор», якому інкримінують розбійні напади, поступили і з Манько В.Н, який був безпосереднім командиром затриманого. Вказані дії в підозрі зазначені, як скоєні в групі осіб, а саме з командиром бойового підрозділу ДУК «Правий сектор» та колишнім начштабу батальйона «Дніпро-1» Манько В.Н, якого на сьогодні без будь-яких законних підстав оголошено в розшук. Про безпідставність може свідчити відсутність будь-яких повідомлень на його адресу відносно явки до органу досудового розслідування.

Манько В.Н. наразі знаходиться на лікуванні за кордоном, однак, не є загадкою, що з ним буде, якщо він з’явиться в Україні. Моментально будуть винесені клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу, клопотання про застосування запобіжного заходу, і ухвала про обрання такого заходу.

Це маленький опис саме резонансних справ по добровольцях, а скільки їх знаходиться за гратами по статті 263 КК України? За даними правозахисної групи «СІЧ» тільки в Старобельському СІЗО знаходиться більше 50 бійців «Айдару» та приблизно така ж кількість з інших добровольчих батальйонів. В маріупольському СІЗО співвідношення сепаратистів та добровольців практично однакова, і інкримінують їм практично однакові статті.

Слідчі все роблять під копірку, незалежно від того, чи ти сепаратист, чи доброволець. А як же, зі зброєю в руках, в підрозділі – злочинне угрупування. Командир – організатор, підлеглі – співучасники, розвідники – пособники, замполіти – підбурювачі. Класика жанру.

Жертви політичних репресій

28.06.2015 | Олександр Зінченко
джерело: www.istpravda.com.ua

Кенгір, Хрущов та любов. Як кохання зруйнувало Імперію Зла

   

Семен Рак разом із своєю коханою взялися за руки і кинулися під танк. Литовець Альфонсас Урбанас опинився у протилежній ситуації: він на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка у вишитій сорочці. Врятувала ціною свого життя.

Над Кенгіром, ширяючи у струменях степового вітру, підіймався повітряний змій.

Його призначенням було донести за межі табірної зони правду про повстання. Спеціальний пристрій мав скинути листівки з висоти у степ і далі – у Джесказган.

Там спецслужби поширювали найнеймовірніші чутки про «повстання самців», про те, що заводіями усієї цієї веремії були осатанілі чоловіки, що прагнули пробитися на територію жіночої зони.

Правдива історія була геть інша. І в червні 1954 року охорона, що контролювала периметр відділення «Кенгір» Степового табору ГУЛАГу, намагалася цю правду не випустити за межі зони.

Спочатку повстанці пробували запускати повітряні кулі із надписаними вимогами. Але охорона розстрілювала ці кулі з автоматів, і вони падали без жодної користі.

Повітряний змій був байдужий до пострілів: кулі проходити повз чи крізь нього, жодним чином на його підйомну силу не впливаючи. Листівки розліталися далеко у степ, і тоді охоронці мусили бігти і збирати їх там, посеред червоних маків.

Врешті-решт, охорона знайшла новий спосіб боротьби: змій-перехоплювач.

Це була найсюрреалістичніша картина, яку може намалювати людська уява: з-за високої саманової стіни Степлагу тягнулися тонкі мотузки до неба, до слів правди у списаних дрібними літерами обривках паперу. З іншого боку молодий лейтенант у фуражці із синім околишком керував змієм-перехоплювачем.

Повітряний бій не міг тривати довго. Раніше, чи пізніше змій-перехоплювач переплутувався із змієм-"бомбардувальником» і разом вони стрімко падали з-під червневих небес на землю.

Повітряний бій повітряних зміїв. Сюрреалізм.

Якби я колись хотів написати кіносценарій про Кенгірське повстання – цей замір був би приречений на провал: боюсь, жодний продюсер у будь-якій країні світу не взявся б за його реалізацію.

У сюжет просто б не повірили: так не може бути у житті. Жодний голлівудський сценарист із найвідірванішою уявою просто не здатний збагатити сюжет подробицями, які насправді мали місце.

Повстанню судилося вирувати іще лиш декілька днів, коли охорона розпочала розбирати стіни зони, щоб через ці пролами ввести війська і танки.

Усе перемінилося: конвой ламав стіни, а табірники її відбудовували знову. Невільники мусили самі і добровільно відбудовувати стіни своєї в’язниці, щоб знайти за ними захист.

Щоб знову «не пришили» антирадянщину, повстанці на стінах бараків писали гасла: «Да здравствует Советская Конституция!», «Да здравствует Президиум ЦК!», «Да здравствует советская власть!»

Орвелл навряд чи був здатний вигадати подібне.

Інші гасла мали більш доречний зміст: «Требуем приезда члена ЦК и пересмотра наших дел!», «Долой убийц-бериевцев!», «Жёны офицеров Степлага! Вам не стыдно быть женами убийц?».

Повстання у таборі Кенгір почалося після вбивства.

Невдовзі по Великодню колона українських хлопців привіталася із зустрічною колоною молодих жінок, яку вели у робочу частину зони: «Христос воскрес!» – «Воістину воскрес!» – традиційно відгукнулися дівчата. У наступну мить світ був прострілений автоматною чергою.

На землі лишилося лежати півсотні тіл: 13 загинуло на місці, 5 осіб згодом померло у лікарні, 33 були тяжко поранені. Згодом слідство встановило, що жодних підстав для застосування зброї не було.

У цій історії знайдеться усе, що потрібно для історичної драми: той, хто був закоханий через листи, записочки і короткі погляди через колючий дріт, хто був заочно повінчаний священиками усіх наявних у зоні конфесій – усі вони нарешті змогли потриматися за руки коханих.

Мури, що розділяли чоловічу і жіночу зони, мури, що розділяли долі, впали.

Це кохання мало несподівані наслідки: воно знищило Імперію Зла.

Я пишу ці рядки в ніч на 26 червня, рівно через 60 років після того, як Кенгірське повстання було роз’їжджене танками. 26 червня 1954 року о 4 годині ранку в зону було введено 1 600 солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини та 5 танків Т-34.

Сотні українських жінок у святкових вишиванках встали перед танками і взялись за руки. Танки не зупинилися.

Семен Рак разом із своєю коханою взялися за руки і кинулися під танк. Литовець Альфонсас Урбанас опинився у протилежній ситуації: він на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка у вишитій сорочці. Врятувала ціною свого життя.

За свідченнями очевидців, зранку зона була буквально залита кров’ю. Вранці на машини скидали понівечені танками тіла. Стверджують, що 26 червня 1954 року загинуло від 600 до 700 осіб.

Здавалося, що ранок того дня приніс повстанню остаточний програш, а жертви є марними. Але Великі ГУЛАГівські повстання – Кенгірське було останнім з них – змусили змінитися радянську систему.

У 1956 році на Хрущова не осяяння зійшло – він мусив включити «Відлигу», бо система вже не могла контролювати навіть табори, Архіпелаг ГУЛАГ. Тоталітаризм не міг «лібералізуватися». Щойно «гайки відпустили» – система «разболталась» і почала руйнувати сама себе.

Історія Кенгірського повстання – це урок того, якою потужною може бути «сила безсилих»: те, що спочатку видається безнадійною поразкою у довшій перспективі обертається на перемогу.

Історія Кенгірського повстання спростовує міф про те, що Україні незалежність дісталася без зусиль і без крові.

Кенгір – повстання Любові – був одним із тих історичних кроків, що врешті-решт привели до Незалежності. СРСР зруйнувала любов. Любов до Свободи.

Довідка: Повстання у Кенгірінайбільше повстання в радянських концтаборах. Одними з організаторів і керівників повстання були члени Організації українських націоналістів та Української Повстанської армії.

У повстанні брало участь близько 10 тисяч ув’язнених. Воно тривало 42 дні. Вранці 26 червня 1954 року радянська влада кинула проти повстанців армію і танки. Повстання було придушене, загинуло близько 700 повс

танців.

Повстання в таборах ГУЛАГу називають однією з причин

хрущовської «відлиги"політичної лібералізації в СРСР.

Вісті з пострадянських країн

16.06.2015
джерело: meduza.io

Адвокат Иван Павлов: потери военных в мирное время не могут быть гостайной

   

Владимир Путин 28 мая 2015 года засекретил данные о военных, погибших в мирное время в ходе спецопераций – эта информация теперь считается государственной тайной. Спустя пару недель, 15 июня, адвокат  Иван Павлов (он специализируется на делах о госизмене) направил заявление в Верховный суд – он собирается доказать, что президент не может засекречивать такие данные, тем более по собственному желанию. К коллективному иску присоединились многие журналисты и общественные деятели. "Медуза" публикует два аргумента Ивана Павлова против этого указа, отправленные в Верховный суд.

 

Иван Павлов: «28 мая 2015 года Владимир Путин подписал указ, относящий к государственной тайне сведения о потерях военных в мирное время в период проведения специальных операций. Связь этого указа с ситуацией на юго-востоке Украины очевидна. Прозрачна и цель, с которой он был подписан – пресечь любые попытки объективного освещения конфликта, которые могут вступить в противоречие с официальной версией.

Журналисты, работающие в зоне конфликта, могут стать жертвами правовой неопределенности указа. В законодательстве отсутствует определение «спецоперации», да и проводятся они в закрытом режиме – «без объявления войны». Понять, где гостайна, а где информация свободного доступа, становится проблематично; и журналист рискует стать объектом уголовного преследования за нечаянное разглашение гостайны.

Указ этот – уязвим с правовой точки зрения. Поэтому мы оспариваем его в Верховном суде России. К коллективному иску присоединились журналисты и общественные деятели Аркадий Бабченко, Владимир Воронов, Светлана Давыдова, Павел Каныгин, Руслан Левиев, Тимур Олевский, Григорий Пасько и Лев Шлосберг.

Стоит отметить, что указ Путина от 28 мая как таковой – это лишь часть проблемы. Он вносит изменения в 10 пункт указа президента Бориса Ельцина, которым 20 лет назад, во время первой чеченской кампании, были засекречены сведения о потерях в военное время. Мы считаем, что это также было сделано незаконно.

До недавнего времени у нас не было острой необходимости оспаривать норму, введенную Ельциным, поскольку военное время ни разу не объявлялось (и, мы надеемся, не будет объявлено и на этот раз). Но указ от 28 мая, добавляющий к секретным сведениям информацию о потерях в мирное время, стал для нас последней каплей. Поэтому в итоге в Верховный суд мы пойдем с заявлением против 10 пункта «Перечня сведений, отнесенных к государственной тайне», утвержденного Ельциным в 1995 году и дополненного Путиным в конце мая 2015 года (далее – 10 пункт).

Мы выносим на рассмотрение Верховного суда два аргумента против 10 пункта.

Аргумент первый: И Ельцин, и Путин вышли за рамки своих полномочий, засекречивая потери в военное и мирное время

Согласно Конституции России, право граждан на свободный поиск, получение и распространение информации может быть ограничено только на уровне федерального закона. В статье 5 закона «О государственной тайне» дан перечень сведений, подлежащих засекречиванию. Это, в том числе, некоторая информация из военной области – о содержании стратегических и оперативных планов, документов боевого управления, о планах строительства вооруженных сил, о дислокации войск и прочем. Перечень, содержащийся в статье 5, является исчерпывающим. Потери личного состава в нем не упомянуты.

При этом закон «О государственной тайне» не наделяет президента полномочиями по расширению перечня сведений, составляющих государственную тайну. А указ – это не закон, а подзаконный акт, и он не может устанавливать дополнительные ограничения.

Статья 9 закона «О гостайне» указывает, что на основе статьи 5 этого же закона президентом утверждается так называемый «Перечень сведений, отнесенных к государственной тайне», который определяет органы власти, уполномоченные на засекречивание тех или иных сведений в рамках категорий, указанных в законе. Президентский перечень определяет компетентные органы, но не может вводить новые категории секретных сведений или как-то расширять ограничения, установленные законом «О государственной тайне».

Аргумент второй: Нельзя относить к гостайне сведения о чрезвычайных происшествиях

Статья 7 закона «О государственной тайне» не позволяет относить к гостайне сведения о чрезвычайных происшествиях, угрожающих безопасности и здоровью граждан, и их последствиях. Военные действия и проведение спецопераций, последствиями которых становятся человеческие жертвы, с уверенностью можно назвать чрезвычайными происшествиями. Думаем, родственники военнослужащих с нами согласятся.

Оппоненты часто ссылаются на зарубежный опыт – «на Западе тоже все засекречено». Могу привести несколько примеров, показывающих, что это не так.

В США публикуются все данные о потерях во всех войнах и операциях (начиная с 1775 года), включая текущие. Например, можно узнать, сколько человек погибло в операции «Несокрушимая свобода» в Афганистане. В Великобритании публикацией такой информации занимается Объединенный центр регистрации потерь и выражения соболезнований (Joint Casualty and Compassionate Centre). На сайте министерства обороны страны также публикуется актуальная информация о потерях. В случае, если операция проводилась секретно, раскрывают, как минимум, имя спецназовца – без деталей о подразделении, где он служил. В Израиле нет практики публикации подробных статистических сведений о потерях, однако журналисты всегда могут свободно получить эту информацию в министерстве обороны.

Мы считаем оспаривание 10 пункта указа о засекречивании потерь чрезвычайно важной задачей. Существование этой нормы дает власти монополию на правду, а это нездоровая и опасная тенденция.

Иван Павлов

Санкт-Петербург

16 июня 2015

"Медуза"

Бюлетень "Права Людини", 2015, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори