пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201519
№19
2015

Бюлетень "Права Людини"

Впровадження норм європейського права

03.07.2015 | Наталія Охотнікова, ХПГ

Коли виникає загроза життю засудженої людини

   

Незважаючи на те, що конституційне право особи на охорону здоров’я стоїть вище за всі спеціалізовані норми та правила, на практиці ми часто бачимо прямо протилежне. Особливо якщо це стосується охорони здоров’я в’язнів.

До Харківської правозахисної групи звернулася ув’язнена жінка К., життю якої за висновком лікарів існувала реальна загроза. Вона була засуджена у 2013 році та перебувала на момент звернення у Київському СІЗО, хворіючи при цьому на наступні хвороби:

ВІЛ-інфекція ІV клінічна стадія, важка імуносупресія. Орофарингіальний кандидоз. .Хронічний гепатит в стадії неясної активності. C-r colli uteri T3 N0 Mx II кл. група (злоякісна пухлина шийки матки). Кісти обох яєчників. Фіброма голосових зв’язок.

Адвокат Харківської правозахисної групи Анна Литвин, яка вступила у справу, направила до Шевченківського районного суду м. Києва клопотання про звільнення пані К. від відбування покарання за хворобою, однак у задоволенні такого клопотання їй було відмовлено, при цьому судовий розгляд, незважаючи на наявність реальної загрози життю хворої жінки, був проведений лише через місяць. Стан здоров’я заявниці продовжував погіршуватися. До апеляції, яку готувала адвокат, хвора може просто не дожити, тому адвокат без затримки підготувала заяву до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

30 червня 2015 року було направлено заяву до ЄСПЛ на підставі Правила 39 Регламенту ЄСПЛ з проханням звернутися до Уряду України з вимогою негайно забезпечити пані К. необхідними обстеженнями та лікуванням в спеціалізованому медичному закладі Міністерства охорони здоров’я України, які не можуть бути забезпечені в умовах його утримання під вартою.

ЄСПЛ відреагував миттєво – вже наступного дня на адресу ХПГ надійшла копія листа про те, що Уряд України зобов’язаний негайно забезпечити пані К. огляд у спеціалізованого лікаря, належне лікування, відповідно до стану її здоров’я, та повідомити ЄСПЛ до 1 серпня про заходи, що були вчинені державою стосовно забезпечення права на здоров’я пані К.

Змушені відзначити, що ЄСПЛ, який знаходиться за дві тисячі кілометрів від України, коли держава відмовляється зберегти життя та здоров’я людині, реагує на порушення прав людини швидше, ніж вітчизняна судова система. Сподіваємося, що стан здоров’я пані К. покращиться, а шлях реформ, на який стала Україна, буде менш довгий, ніж середньостатистична тривалість судового процесу в нашій державі.

Право на життя

02.07.2015 | Яра Скрипник, Вікторія Харченко

ЄСПЛ визнав прийнятними скарги стосовно теракту в Беслані

   

1 вересня 2004 року замість свята Знань стало чорним днем для всього невеличкого містечка Беслан, що у Північній Осетії. Під час урочистостей у звичайній школі №1 відбувся напад озброєних терористів, які захопили всіх присутніх у заручники. Більше тисячі  осіб – учні, батьки, викладачі -  опинилися  зачиненими  у величезному спортивному залі навчального закладу, який був під зав’язку набитий  вибухівкою, і провели в справжньому пеклі декілька днів без їжі, води та медикаментів.

3 вересня, коли напруження досягло свого апогею, сталася серія вибухів,   внаслідок яких почалася величезна пожежа та обвалився дах, не залишаючи жодних шансів на порятунок: люди просто згоріли заживо під уламками. Силовиками було прийнято рішення про терміновий штурм школи з метою знищення терористів. Почалася зачистка території, жертви, намагаючись вибратися, потрапляли під перехресний вогонь, а після евакуації перестрілка продовжувалася ще близько дванадцяти годин. Загалом цей страшний теракт забрав життя 334 людей, серед яких майже двісті дітей.

Вже минуло понад десять років з дня трагедії, що шокувала весь світ; маленькі першокласники, які того дня йшли до школи, минулого року отримали атестати про закінчену середню освіту, але відповідей на численні запитання змучені родичі досі не отримали.

Здавалося, що в житті цих сімей не може бути нічого жахливішого, ніж події того чорного вересня, але низка судів, яким не видно кінця та краю, може спростувати цю тезу. Заручники та їх родичі оббили пороги усіх можливих державних інстанцій, пережили понад сотню судових слухань, самостійно вивчали законодавство, щоб спромогтися захистити власні інтереси. Російська сторона виглядала на цьому тлі досить грізною силою, родичів залякували, одначе  про те, щоб відступитися не могло бути й мови.

447 доведених до відчаю жінок та чоловіків звернулися до Європейського суду з прав людини в надії нарешті домогтися правди та покарати винних.

Група юристів, яка представляє інтереси заявників, спромоглася, щоб Суд  сформулював досить широкий перелік  питань до російської влади, на які зажадав отримати ґрунтовні та чесні відповіді:

  • чи було вжито належних заходів по забезпеченню безпеки, враховуючи досить вичерпну інформацію, якою володіла поліція, щодо можливого терористичного акту саме в цей день;
  • чи мали правоохоронні органи достатньо можливостей для того, аби у разі виникнення небезпечної ситуації оперативно на неї відреагувати та не допустити непоправних наслідків;
  • чи було порушено Російською Федерацією головне право заручників (та їхніх  родичів) – право на життя;
  • чи вдавалися вищі чини до переговорів, чи були намагання виконати вимоги терористів, адже із названих імен на місце прибули лише радник президента Росії Асланбек Аслаханов і лікар Леонід Рошаль. Президент Північної Осетії Олександр Дзасохов та голова Інгушетії Мурат Зязіков залишилися осторонь;
  • чи були намагання, перш за все, врятувати якнайбільше людських життів, тому що  в ході перегорів вдалося врятувати із полону лиш двадцять жінок із немовлятами;
  • чи мали уявлення всі учасники, що увійшли до оперативного штабу, про те, яку сферу діяльності вони контролюють,   чи були члени оперативного штабу проінформовані про те, хто є їхнім  керівником, та найважливіше,  на кому саме лежить відповідальність за використання небезпечної зброї;
  • чи постраждали заявники або їх родичі від рук російської влади;
  • чи відомо достеменно про причини смерті усіх загиблих, а також чи відомо про характер травм тих хто залишився в живих;
  • чи було вжито всіх необхідних заходів  під час рятувальних операцій, особливо це стосується пожежних бригад, які прибули на місце тільки кілька годин потому;
  • чи був оперативно проведений процес евакуації та чи отримали постраждалі медичну допомогу у повному обсязі, причому як фізичну, так і психологічну;
  • чи отримали заявники юридичну допомогу у повному обсязі, чи не було створено перешкод для доступу до матеріалів справи;
  • чи застосовувалися російською владою будь-які засоби тиску на потерпілих, залякування, побої тощо.

Ця справа в ЄСПЛ отримала назву «Тагаєва та інші проти Росії та шість інших скарг» (за прізвищем першої із заявниць). Страсбурзькому суду для розгляду та детального вивчення  усіх документів, як виявилось, потрібно майже вісім років.

 2 липня 2015 року відповідно до інформації, яка була надана «Новій газеті» одним з юристів, що представляють заявників – Кирилом Коротєєвим (Меморіал, Росія)-  Великою Палатою було винесене відповідне рішення про визнання прийнятними всіх скарг заявників в частині порушень, що стосуються права на життя (стаття 2 Європейської конвенції). Це стосується питання запобігання теракту в тому сенсі, що у російської влади було достатньо інформації, але вони нічого не зробили для запобігання теракту, так і конкретно фактів, що стосуються застосування зброї не вибіркової сили, та планування силової операції в цілому. Це стосується і розслідування, яке за майже 11 років виявилося нездатним встановити всі факти застосування такої зброї невибіркової сили (вогнемети, гранатомети, танки) і яке не призвело до встановлення і покарання винних в загибелі заручників від цієї зброї.

Також суд визнав прийнятною скаргу в частині доводів заявників про те, що заходи з гасіння пожежі в палаючому спортзалі не були своєчасними.

Далі у сторін буде можливість представити нові аргументи і вимоги стосовно справедливої компенсації, та потім буде винесено рішення по суті..

Наразі розгляд справи по суті буде продовжено в письмовому порядку, а за необхідності - буде призначено ще одне публічне слухання.

Сподіваємося, Велика Палата якнайшвидше винесе рішення по суті у цій непростій справі, сформулювавши стандарти проведення антитерористичної операції, та поставивши крапку у питанні, хто ж винен у загибелі більш ніж трьохсот осіб – терористи або російські силовики, які невдало організували штурм та рятувальну операцію.



 

 

Право на справедливий суд

15.07.2015 | Инна Сухорукова

Расправа с украинским патриотом

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Эта позорная для нашего государства история происходит прямо сейчас, у нас на глазах.

23 июня в Харькове арестован и находится под стражей в Криворожском СИЗО наш коллега – журналист Юрий Гуков. Его обвиняют по ч.3 ст.187 КК Украины, т.е. в разбойном нападении на гражданина С. 4 июня прошлого года.

Сюжет этой истории развивался примерно таким образом. Юрий Гуков – журналист и общественный деятель, настоящий патриот Украины, прошел Майдан. Пытался организовать Майдан в родном городе Алчевске, где проживал вместе с семьей – женой и тремя детьми 12, 6 и 4 лет. Юрий был организатором проукраинских митингов в городе, пытался всеми силами противостоять российской пропаганде. Распространял листовки, в которых разъяснял цели Майдана и всю небезопасность пропаганды русского мира.

Во время пророссийского митинга 2 марта 2014 года, на котором присутствовало до 80% «туристов» из России, он вместе с товарищем вышли на митинг с украинскими флагами, рискуя собственной жизнью. Уже тогда он понимал, что, если на Донбассе не вести активной проукраинской пропаганды, не противостоять сепаратистам, Донбасс будет потерян для Украины.

2 мая 2014 года он поехал в батальон «Айдар», который тогда только начал формироваться, чтобы защищать Донбасс. Он был в числе пяти первых, основавших батальон. Поначалу с комбатом Сергеем Мельничуком, бывшим сотником Самообороны Майдана у Гукова сложились нормальные отношения. Он доверял ему и, естественно, выполнял его приказы. Главной задачей «Айдара» было противостояние сепаратистам. И «Айдар» действовал соответственно этой цели. Но впоследствии оказалось, что в батальоне примерно 10% людей, близких к комбату, имели совсем иные мотивы – обогатиться.

В начале июня четверо айдаровцев, в том числе Юрий Гуков, получили устный приказ комбата задержать сепаратиста С. Выполняя этот приказ, они пришли в квартиру С. При них, естественно, было оружие. Но задерживать его не стали: в доме находилась жена С. и маленький сын, жена подняла крик, сбежались люди. Они отобрали у хозяина квартиры ноутбук и мобильный телефон как носители возможной оперативной информации и ушли. Ни денег, ни ценностей, ни машины айдаровцы не забрали – и не думали это делать. Они выполняли приказ командования. Насколько это было законным? В соответствии с законом они должны были вызвать милицию, которая должна была задержать С., но на чьей стороне была в это время милиция и могли ли рассчитывать на ее помощь айдаровцы? С. немедленно вызвал милицию, которая задержала айдаровцев, вернула хозяину ноутбук и мобильный телефон, а к вечеру после препирательств с айдаровцами, потребовавшими освобождения своих товарищей, отпустила их.

Скоро репутация батальона резко ухудшилась. Часть батальона во главе с Мельничуком стала заниматься мародерством, отбирали у людей ценности, машины. При этом они не обращали внимания на убеждения тех, кого грабила. Хотя какое это имеет значение – мародерство и есть мародерство. Тех, кто пытался спорить – били, даже пытали, считая, что с сепаратистами все методы дозволены.

Гуков считал, что этим они позорят саму идею, за которую он пошел сражаться.

Вскоре произошел случай, который окончательно убедил Гукова, что с мельничуковцами ему не по пути. Во время штурма Счастья на временном блок-посте был взят в плен командир одной из сепаратистских группировок Счастья, которого называли Батя. Его посадили в подвал, где он пробыл недели три. Однажды Гукову поручили узнать у сепаратиста, кому они выдавали оружие.

Войдя в подвал, Гуков увидел, что сепаратист находится в ужасном состоянии, у него были перебиты ноги, на лице и на теле были следы страшных побоев. Гуков напоил его, дал ему сигарету, потом пошел в штаб и потребовал, чтобы к пленнику немедленно вызвали врача, предупреждая, что пленный может умереть, На этой почве у Гукова возник конфликт с Мельничуком, в результате которого Юрий сам был арестован и сам посажен в подвал. Батя действительно умер через сутки, Гукову удалось послать sms друзьям. Поднялся шум, информация дошла до Киева. Друзья Гукова убедили всех в его невиновности, и в конце концов Мельничуку пришлось его освободить с условием, что он уходит из батальона.

Гуков был вынужден уйти из «Айдара». В конце августа он переехал в Харьков и стал работать в Харьковской правозащитной группе журналистом.
На эту сложную ситуацию накладывались и личные проблемы. Жена Юрия, Анна, тоже журналист, была сепаратисткой, и он не смог убедить ее уехать с подконтрольной сепаратистам территории и увезти оттуда детей. Вскоре она стала пресс-секретарем одного из лидеров сепаратистов Мозгового. Старшую дочь Гукову удалось забрать в Харьков, а младшие дети оставались в Алчевске с женой и ее родителями.

23 мая 2015 года три машины, в которой ехал Мозговой и его окружение, в том числе и Анна, была расстреляна своими же ополченцами. Юрий искал исполнителей и заказчиков этого расстрела всеми возможными способами. Он узнал, что расстрел выполнил уральский спецназ, а расстрел санкционировал Владислав Сурков – помощник Путина, и сделали это россияне по требованию руководителя луганских сепаратистов Плотницкого. Дети Гукова остались без матери, а теперь после ареста Гукова и без отца.

23 июня Юрий принес заявление о преступлении – убийстве жены – в Харьковский горотдел милиции, и его забрали вместе с заявлением. Оказалось, что он с начала марта этого года находился в розыске по обвинению в разбойном нападении на С. Дело находится в производстве Главной военной прокуратуры, но почему-то она поручила расследование военной прокуратуре Кривого Рога. Печерский суд в течение трех минут удовлетворил ходатайство прокуратуры о мере пресечения – содержании под стражей, грубо нарушив уголовно-процессуальный закон, даже не спросив о семейных обстоятельствах Гукова, не выясняя обстоятельств «разбоя». А ведь никаких преступных намерений у Гукова не было, он с товарищами выполнял приказ командира. Если кого-то привлекать к ответственности, то, наверное, командование, которое отдало такой приказ. И почему «козлом отпущения» должен стать Гуков – патриот Украины, майдановец, честный и принципиальный человек, который всегда хотел служить добру, а не злу?

Если наши власти будут так обращаться с настоящими патриотами, то кто захочет защищать нашу страну в борьбе с агрессором? Удивительно, что решение о содержании Гукова под стражей принимала судья Царевич, которая прославилась тем, что осуждала майдановцев, и против которой было возбуждено уголовное дело. Однако она продолжает быть судьей Печерского суда и выносить такие решения.

Позор и сумасшедший дом – иначе не скажешь.

А ведь есть еще трое маленьких детей, которые остались и без матери, и без отца.

Неужели в нашей стране никому ни до кого нет дела?

 

Свобода вираження поглядів

14.07.2015 | Наталка Ковальчук

Роздержавлення ЗМІ: чи вдасться перебороти нестандартні стандарти місцевої журналістики?

   

Не так давно у Полтаві відбувався розширений пленум місцевої обласної організації Національної спілки журналістів України. http://nsju.org

Йшлося на  зібранні, зокрема, й про очікуване реформуванням державних і комунальних засобів масової інформації.

Це й зрозуміло. Адже у зв’язку з реформою місцевого самоврядування та децентралізацією влади роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, як то кажуть, наблизилося впритул.

Свої рекомендації щодо того, яким шляхом надалі мають розвиватися майбутні українські місцеві ЗМІ,  надали експерти з Ради Європи, котрі в середині травня працювали в Україні. Є і рекомендації щодо майбутнього реформування малої преси Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики. Стосуються вони в першу чергу прийняття парламентом проекту Закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».

Ну, що ж. Можливо, цього разу нарешті все складеться. Бо питання про  реформування мас-медіа в Україні чимось схожа на морські припливи і відпливи: то про проблему без упину починали говорити на всіх рівнях, обіцяючи, що ось-ось все буде вирішено, то проекти і прожекти, пов’язані з реформуванням преси, затухали надовго. І все поверталося «на круги своя»…

На ті самі «круги», які, здається, раз і назавжди визначила для комунальних газет місцева чиновницька влада, незалежно від того, яку політичну силу вона представляє. Тому що у переважній більшості випадків саме вона значною мірою визначає і редакційну політику, і творче обличчя газети, і її фінансову спроможність. І багато чого іншого, аж до дрібних деталей.

Скажімо, на вище згаданому полтавському пленумі НСЖУ йшлося про факти, коли у одному номері районної газети вміщено 4 чи 5 фотознімків голови районної державної адміністрації, коли  місцеві чиновники вимагають подавати на погодження матеріали, підготовлені до друку, а то й вже зверстані сторінки тощо.

На жаль, такими сумними реаліями позначене не тільки існування місцевої преси на Полтавщині. Вони багато в чому схожі практично скрізь на теренах України. Бо це зовсім не рідкість, коли місцеві чиновники і вичитують газету ще до друку, і вимагають матеріали на погодження, і викликають керівників комунальних газет «на килим». Навіть з дріб’язкового приводу. Наприклад, отих самих фотознімків.

Взагалі, коли слухаєш розповіді районних і обласних газетярів, складається враження, що у декого з місцевих чиновників виробилася якась хвороблива пристрасть до споглядання власних парсун на сторінках підконтрольного часопису.

Не тільки вони самі, а й так би мовити «куратори» газет, призначені з числа чиновників як у органах місцевого самоврядування, так і у державних адміністраціях, ретельно слідкують, щоб фотознімок керівництва району розмістили  саме на «тій» сторінці, щоб фотографія не була замала, щоб «голова не дивився з неї якось не так»…

Найбільш пікантною, мабуть, можна назвати історію, коли журналісти, аби потрафити смакам чиновника, «вирізали» голову голови місцевої адміністрації з одного фото і  «ліпили» її до «чужого» гарного костюма. Знайомий редактор, розповідаючи зі сміхом про цей випадок, втім похвалився: вийшло все настільки вдало, що керівник району навіть замовив для себе особисто кілька газет.

Це ще далеко не всі нестандартні стандарти, за якими живе місцева журналістика.

Ці історії з фотографіями можна вважати лише побічним продуктом тиску місцевої влади на комунальні ЗМІ.

Набагато потужнішим він стає, коли йдеться про політичні, а особливо власні бізнесові, інтереси місцевого керівництва. Наведу для прикладу розповідь одного з редакторів. Сталося так, що у критичному матеріалі журналіст випадково зачепив підприємця, з котрим, як згодом виявилося, міський очільник був, як кажуть у народі, «в долі».

Мало того, що на газету тиснули, аби подали спростування щодо опублікованого матеріалу. Так ще й на черговій сесії керівник міської громади разом з підконтрольними депутатами влаштував таке собі показове побиття редактора. Добре, що знайшлися тверезі голови, чи то пак, опоненти самого міського керівника, які зупинили цей процес.

І таке «викручування рук» - факт не поодинокий. Особливо, коли трапляється конфлікт між місцевою владою і громадою. У таких випадках найчастіше крайнім виявляється якраз друкований засіб масової інформації, якому «інкримінують» підбурювання людей. Хоча, правду кажучи, журналісти районок рідко зважуються на відверту критику влади, добре розуміючи, чим це може обернутися.

Самі ж владні структури добре навчилися створювати для місцевих ЗМІ життя у такому собі «підвішеному» стані. Методи різні.

Скажімо, можна роками не затверджувати на посаді редактора, тримаючи його «виконуючим обов’язки».

А можна, певним чином виписавши контракт, міняти редакторів по два, а то й три рази на якихось рік-півтора. З цього приводу у журналістському середовищі навіть побутує сумний жарт, що влада незабаром буде укладати контракти з редакторами на випуск одного номера газети.

Можна ще, взявши газету у фінансові та моральні лещата, вивести трудовий колектив з числа співзасновників…

Так, методів багато – результат один. Працювати у таких умовах журналістам важко. Та й втрачається будь-який інтерес до роботи. Простіше «ставити» на шпальти те, що принесли з коридорів влади, аж до панегіриків з приводу ювілеїв міністерств, або «качати» інформацію з Інтернету.

Ситуація мало зрушується з місця навіть тоді, коли над Україною починає віяти більш-менш свіжий вітер змін. Скажімо, останнім часом у світлі тих процесів, які відбуваються у країні, деякі з місцевих державних адміністрацій таки вийшли з числа співзасновників медіа.

Однак то сталося тільки юридично. А фактично за газетами продовжують наглядати ті ж самі «куратори». І так само редакторів викликають у кабінети чиновників адміністрацій, щоб дати «цінні вказівки» або «намили шию» за «не такий, як треба» матеріал на шпальтах видання.

Тож чи треба дивуватися тому факту, що, за інформацією з різних джерел, зокрема http://www.pravda.com.ua , у комунальних газетах приблизно кожен других матеріал замовний, а від 30 до 60 відсотків їх сторінок відводиться для горезвісної «джинси», яка в українських медіа замінила справжню журналістику.

Власне, тема функціонування місцевих ЗМІ в Україні широка, але не завжди весела. Говорити про проблеми малої преси можна багато. Взагалі ж, у зв’язку з цим без перебільшення можна сказати, що місцеві ЗМІ перебувають у глибокій системній кризі, де зійшлося відразу кілька негативних чинників, серед яких постійний тиск влади найбільш потужний. Отже, популярна останнім часом теза про необхідність заборонити місцевим органам влади  засновувати засоби масової інформації має під собою реальне підґрунтя.

От тільки немає жодної гарантії, що навіть  після роздержавлення вже існуючі друковані засоби масової інформації попри високу оцінку міжнародними експертами проекту закону щодо реформування преси, не потраплять знову у залежність від тих самих чиновників, котрі і сьогодні тримають місцеві газети у своїх «їжакових рукавицях».

Бо, як показує практика, навіть найкращі закони в Україні не працюють, якщо у цьому є чиясь приватна зацікавленість.

 

 

Свобода вираження поглядів

15.07.2015

УГСПЛ: переслідування адвокатів за критичні висловлювання ставить під сумнів спроможність української адвокатури виконувати свою місію

   

Українська Гельсінська спілка з прав людини висловлює стурбованість з приводу намагань керівництва Національної асоціації адвокатів України притягнути до дисциплінарної відповідальності директора Координаційного Центру з надання правової допомоги Андрія Вишневського за висловлювання ним своїх думок і оцінок щодо стану справ в адвокатурі.
Як стало відомо УГСПЛ, 2 липня 2015 року Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Київської області порушила дисциплінарну справу проти адвоката Андрія Вишневського за зверненням Національної асоціації адвокатів України. Підставою для звернення Асоціації стали наступні висловлювання у публічному виступі: «… основним ризиком для системи безоплатної правової допомоги, основним ризиком для реалізації конституційного права громадян на безоплатну правову допомогу і можливостей держави це право забезпечити, ми бачимо, – плачевний стан української адвокатури, про який вже сьогодні говорили наші колеги, – це низькі етичні стандарти та професійній рівень адвокатури; це те, що саме адвокат є основною корупційною ланкою на сьогоднішній день, це те, що з явищем міліцейських адвокатів Національна асоціація адвокатів не бореться і навіть не дає жодної оцінки цьому, і ще багато про що можна було б тут говорити, але я не буду на цьому зупинятися. Реформування адвокатури на часі, воно необхідне. Тому що в тому стані, якою є адвокатура сьогодні вона може стати гальмом для реалізації судової реформи».
Цьому передувало звернення керівництва НААУ «до всіх адвокатів України, керівників органів адвокатського самоврядування, Міністра Юстиції України та всіх зацікавлених осіб із заявою щодо неприпустимості» таких висловлювань і пропозицією адвокатів «висловити свою активну позицію». На цю заяву «активно» відреагували і деякі ради адвокатів, і делегати з’їзду адвокатів.
УГСПЛ із сумом відзначає, що ті тенденції до побудови тоталітарної моделі адвокатури, які яскраво проявилися у 2013 році, закріпилися в діяльності Національній асоціації адвокатів України. В квітні 2013 року ми висловили стурбованість «небезпечними спробами подавити будь-яке інакодумство всере-дині адвокатури». Переслідування адвокатів за незгодну позицію (http://precedent.in.ua/index.php?id=1392213198) викликало також серйозну стурбованість в авторитетних міжнародних організацій, які висловили обґрунтовані сумніви щодо самоправства та незалежності адвокатури в Україні.
Сьогоднішня скоординована кампанія, яка має намір притягнути адвоката Вишневського до дисциплінарної відповідальності за висловлювання, що є захищеними від переслідування і Конституцією, і Конвенцією з прав людини, є черговим свідченням зростання тоталітарних тенденцій в адвокатурі. Якщо за оціночні судження щодо стану справ в адвокатурі адвокат дійсно буде притягнутий до відповідальності, це прямо засвідчить «плачевний стан адвокатури».
Ми вважаємо за доречне повторити уривок із звернення УГСПЛ у квітні 2013 року: «Ми вважали адвокатуру саме тією спільнотою, де плюралізм думок є основоположним принципом діяльності, спільнотою, яка має плекати здатність адвокатів висловлювати незгоду і відстоювати свою позицію, без чого ми не можемо уявити адвокатську діяльність. Зразкові адвокати завжди відрізнялися тим, що не боялися висловити свою позицію, навіть залишившись сам на сам з більшістю. Адвокатура й призначена для того, щоб оберігати таку здатність адвокатів».
Українська Гельсінська спілка з прав людини наголошує:
1) притягнення до відповідальності адвоката за висловлені критичні зауваження є порушенням права на висловлювання думки і є неприпустимим в діяльності адвокатури.
2) намагання через примус та залякування побудувати в адвокатурі одностайність думок руйнує самі підвалини існування незалежної адвокатури і ставить під сумнів здатність адвокатури виконувати свою місію в суспільстві.

Соціально-економічні права

01.07.2015
джерело: helsinki.org.ua

Пенсійний фонд програв справу юристам Української Гельсінської спілки з прав людини

   

Мешканець Рівненщини за допомогою юристів Української Гельсінської спілки з прав людини відстояв своє право на отримання пенсії за віком на пільгових умовах. У цьому йому безпідставно відмовляло Управління Пенсійного фонду України.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», що регулює працю «на роботах зі шкідливими та важкими умовами праці», громадянин Д. мав отримати пенсію за віком на пільгових умовах. Однак Пенсійний фонд відмовився призначити та виплачувати передбачену законом пенсію. Не втрачаючи надії, чоловік звернувся до Гощанського районного суду Рівненської області з відповідним позовом. Суд виніс рішення на користь позивача та зобов’язав Управління пенсійного фонду в Гощанському районі Рівненської області все ж надати чоловікові пенсію за віком на пільгових умовах.
Ніби проблему вирішено. Проте Управління Пенсійного фонду не погодилось з таким сценарієм розвитку подій і замість того, щоб виконати рішення суду, подало апеляційну скаргу до Житомирського апеляційного адміністративного суду. Паралельно з цим Управління надіслало також заяву і до Гощанського райсуду з проханням відстрочити виконання постанови.
Зіткнувшись з такою несправедливістю, чоловік звернувся по допомогу до юристів Рівненської громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини. Протягом місяця юристи приймальні допомагали йому відстояти право на отримання пільгової пенсії, подавши заперечення на апеляційну скаргу Управ-ління Пенсійного фонду.
Коли справа розглядалася Житомирським апеляційним судом, у Гощанському райсуді було призначено розгляд заяви про відстрочення виконання постанови суду. Щоб не допустити винесення незаконного рішення та порушення громадянських прав Д., юристи громадської приймальні подали до Гощанського райсуду заяву про перерву в судовому засіданні до вирішення питання по суті в суді апеляційної інстанції.
Після розгляду справи Житомирський адміністративний апеляційний суд виніс ухвалу про відмову в задоволенні апеляційної скарги Управління Пенсійного фонду та залишення постанови суду першої інстанції без змін. Щоб не отримати негативне рішення ще й Гощанського районного суду, Пенсійний Фонд змушений був просити суд залишити без розгляду його заяву про відстрочення виконання постанови. Законні права громадянина Д. було поновлено — йому призначили пен-сію за віком на пільгових умовах.

Право на охорону здоров’я

07.07.2015 | Яра Скрипник

Доля лікарні у Бірках – чергова маленька перемога

   

Черговим успіхом юристів ХПГ відзначився день вчорашній – 6 липня 2015 року. На цей раз вони протистояли сталій системі - державній виконавчій службі Зміївського районного управління юстиції Харківської області, яка вже більше року шукає підстави для того, щоб не відкривати виконавче провадження у резонансній справі стосовно закриття Бірківської дільничної лікарні, яке фактично відбулося ще 2011 року.

Нагадаємо, що у Зміївському районі Харківської області, незважаючи на те, що Харківська область не входила до пілотних проектів в експерименті з оптимізації (реформи) установ охорони здоров’я, була проведена «оптимізація» закладів охорони здоров’я при відсутності Державної програми та законодавчих актів з реформи установ охорони здоров’я. Під «скорочення» потрапила і лікарня у с. Бірки, яка обслуговувала більш ніж 5 тисяч мешканців як з самих Бірок, так і з сусіднього Першотравневого.

Найбільш обурені цим закриттям мешканці звернулися до Харківської правозахисної групи і разом з юристом Наталією Охотніковою пройшли довгий шлях від Харківського окружного адміністративного суду до вищої інстанції – Вищого адміністративного суду України.

7 жовтня 2013 року після проходження всіх можливих інстанцій суддею Харківського окружного адміністративного суду Самойловою В.В. нарешті було винесено рішення про часткове задоволення вимог позивачів та визнання наказу про закриття лікарні протиправним.

Але після того держава у особі державних виконавців почала ставити нові перепони – з 2014 року за різними підставами позивачі не можуть добитися того, щоб  було відкрито виконавче провадження. То постанова суду нібито не містить чіткої вказівки щодо того, які саме дії потрібно вчинити, то виконавчий лист державній виконавчій службі Зміївського районного управління юстиції подавай, хоча дана категорія справ виконується безпосередньо на підставі постанови суду. За цей час активісти, які й домагалися відкриття лікарні, стали у питаннях провадження у адміністративних справах досвідченішими за юристів, бо за захистом своїх прав зверталися і до Прокуратури, й до Омбудсмана, та й судів пройшли немало.

І ось чергова маленька перемога – суддя Лук’янченко М.О., розглянувши аргументи активістів, винесла постанову про скасування чергової постанови державного виконавця про відмову у відкритті провадження.

Сподіваємось, що ця боротьба з вітряними млинами закінчиться перемогою здорового сенсу над формалізмом. Бо хоча б іноді державним виконавцям слід згадувати, що вони наділені владою для того, щоб захищати права людей, а не порушувати їх.

 

 
Право на охорону здоров’я

08.07.2015
джерело: helsinki.org.ua

«Права осіб із проблемами психічного здоров’я: відповідність національного законодавства міжнародним стандартам. Контекст дотримання прав людини у психоневрологічних інтернатах»

   

Становище осіб із проблемами психічного здоров’я залишається серйозним викликом зобов’язанням України у сфері дотримання прав людини. Постійна залежність таких осіб від сторонніх, домінування ролі спеціальних стаціонарних закладів для надання медичної допомоги та соціальних послуг є основними характеристиками державної політики, наслідком якої є стигматизація та дискримінація зазначеної вище категорії.
Аспекти правоздатності, примусової госпіталізації, а також дотримання прав людини у психіатричних закладах та психоневрологічних інтернатах неодноразово були предметом уваги міжнародних та національних правозахисних інституцій. Вкрай важливим є врахування у національному правовому полі досвіду міжнародних договорів у цій сфері, зокрема, Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, практики Європейського суду з прав людини. У пропонованому аналітичному звіті здійснено спробу виробити рекомендації та кроки до впровадження міжнародних стандартів, виконання яких дозволить говорити про збільшення участі осіб із проблемами
психічного здоров’я у прийнятті рішень, що їх стосуються, впровадження механізмів надання послуг зазначеній категорії за місцем проживання.
Ми сподіваємося, що наданий аналіз проблем та розроблені рекомендації допоможуть органам влади під час напрацювання стратегічних документів та програм у сфері забезпечення прав осіб із проблемами психічного здоров’я.
Українська Гельсінкська спілка з прав людини (УГСПЛ) висловлює щиру подяку за всебічну допомогу у підготовці цього видання Всеукраїнській громадській орга-нізації «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю», Всеукраїнській громадській організації інвалідів-користувачів психіатричної допомоги «Юзер».
Висловлюємо повагу та подяку фахівцям Управління у справах людей похилого віку та надання соціальних послуг Міністерства соціальної політики України за сприяння у проведенні громадської експертизи діяльності Міністерства, а також, за підтримку в організації моніторингових візитів до психоневрологічних інтернатів. Ми вдячні експертам партнерських організацій, що брали участь у підготовці дослідження: Кравченко Раїсі Іванівні – виконавчому директору Всеукраїнської громадської організації «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю», Імереллі Руслану Едуардовичу – президенту Всеукраїнської громадської організації інвалідів-користувачів психіатричної допомоги «Юзер».
Окрему подяку висловлюємо Агентству США з міжнародного розвитку (USAID), яке надало фінансову допомогу для підготовки цього видання. За зміст публікації відповідають виключно автори та Українська Гельсінська спілка з прав людини і її не можна вважати такою, що відбиває позицію USAID або уряду Сполучених Штатів Америки.

Армія

14.07.2015 | Тетяна Гончарук
джерело: helsinki.org.ua

Як місячний контракт може обернутись роками служби в АТО

   

До Української Гельсінської спілки з прав людини звернулось за допомогою близько 10 бійців АТО, з якими військкомат ще в липні минулого року уклав контракт про проходження військової служби в Збройних Силах України строком на один місяць. Проте із зони АТО їх не відпускають і досі.
Минулого року частину бійців через бюрократичні процедури не встигли оформити в рамках другої хвилі мобілізації. Оскільки третя хвиля ще не розпочалася, то у Рівненському військкоматі не придумали нічого кращого, як запевнити хлопців, що єдиний спосіб приступити до служби – це укласти контракт про проходження військової служби. А щоб хлопці не надто заперечували – запевнили, що служити їм доведеться всього 1 місяць – адже саме такий строк зазначено у контракті. Однак бійці вже рік перебувають у зоні воєнного протистояння.
Як говорять самі бійці, що перебувають у такій незрозумілій ситуації: «Ми й надалі готові боронити рідну землю. Але ми виснажені і хочемо відпочити. Тому наполягаємо, щоб нас відпустили в порядку демобілізації на загальних підставах».
Допомагати бійцям вийти з ситуації, що склалася, взялися юристи Української Гельсінської спілки з прав людини.
Марія Цип’ящук, юрист Рівненської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини коментує ситуацію так: «Проблема виникла через те, що до статті 23 закону України «Про військову службу та військовий обов’язок» було внесено зміни. Зокрема п. 9 встановлює, що у разі настання особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки на період до оголошення демобілізації. Тобто бійців зараз не звільняють, посилаючись саме на це положення. А фактично хлопців просто ввели в оману під час укладення контракту. Навряд чи можна виправдати такі засоби мобілізації з боку військкоматів».
Юристи громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини спільно із адвокатами Волинського Центру правової інформації і консультації у м. Ковелі вже подали адвокатський запит до військової частини з метою отримання актуальної інформації щодо військового статусу кожного з хлопців. Наразі очікують на відповідь.
В процесі глибшого аналізу проблеми виявилися й нові порушення. Наприклад, багатьом хлопцям під час підписання контракту не видали його примірник, що прямо суперечить законодавству. Коли в травні цього року один з бійців звернувся до штабу своєї військової частини з вимогою надати йому примірник свого контракту, то помітив, що на контракті стоїть підроблений підпис біля його імені.
«Звичайно, факт службового підроблення варто доводити у встановленому законом порядку – каже юрист Марія Цип’ящук – і з цією метою ми вже підготували та подали необхідні заяви до міліції та військової прокуратури. На відповідне реагування чекаємо найближчим часом. Проте, який би не був результат розгляду цих заяв, порушення, які допускають військкомати під час мобілізації бійців, хаос у веденні документації, обліку – очевидні. Це призводить до величезної кількості проблем, причому – як для бійців, так і для відповідальних осіб підрозділів Міністерства Оборони та Збройних Сил України зокрема. Тому налагодження діалогу та продуктивна співпраця військових кадровиків та юристів вкрай необхідна».

Практика правозахисту

12.07.2015 | Яніна Смелянська

Люстрація: чергова пастка для народу.

   

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон "Про очищення влади" (про люстрацію). Під його дії підпадають громадяни, які займали державні посади за часів президентства Віктора Януковича. Люстрованим чиновникам забороняється займати посади в органах державної влади від 5 до 10 років. Насправді ж, як показує недовгий досвід дії цього закону, страждати від благих намірів влади поки що знову доводиться здебільш простому народу.

Уродженець Харківської області, міста Куп’янська Валерій Олександрович Харламов весь свій довгий робочий шлях був відданий своїй професії. З 1995 року Валерій Олександрович трудився на митниці. Свою роботу чоловік завжди виконував сумлінно і чесно. Колеги про нього відгукуються виключно, як про вкрай порядного і щирого працівника.

14 травня поточного року чоловіка було звільнено з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення «Сортувальний» митного поста «Куп’янськ» Харківської митниці ДФС України на підставі висновку Куп’янської об’єднаної податкової інспекції ГУ Міндоходів в Харківській області про результати перевірки достовірності відомостей, передбачених пунктом 2 частини п’ятої статті 5 Закону України "Про очищення влади" від 16.09.2014 р. № 1682-VII.

Висновком про результати перевірки № 441/9/75/20-26-17-01-51 встановлено, що чоловіком у декларації про майно, доходи витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік вказано недостовірні відомості щодо наявності майна набутого за час перебування на посадах визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», а саме у поданій декларації про майно й доходи, витрати й зобов’язання фінансового характеру за 2013 рік від 10.03.2014 року, не відображено зареєстрований транспортний засіб причіп ММЗ 81021 (1988) – отриманий у спадок 04.04.2003 року.

10.03.2014 року при внесенні відомостей до декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання майнового характеру за 2013 рік, паном Харламовим не було внесено відомості про транспортний засіб причіп ММЗ 81021 (1988) – отриманий у спадок 04.04.2003 року після смерті батька, (підтвердження законного джерела отримання) так як чоловік причіп не використовував, та зовсім забув про його існування. Причіп практично згнив, ніякої цінності давно не має, за таких обставин не дивно, що відомості про зазначений причеп не було внесено до декларації.

Тобто людину звільнили лише за те, що він не вказав у декларації про майно старезний причіп, який вже багато років не виконує функцію транспортного засобу і простоює на задньому дворі помешкання лише як декорація. Тим більше причіп пан Харламов отримав із законних джерел, а саме отримав у спадок ще в 2003 році.

Адже керівництво митниці це мало цікавило.

Обурений діями керівництва митниці Валерій Олександрович звернувся за допомогою у Харківську правозахисну групу. Ознайомившись із матеріалами справи та бажаючи допомогти поновити права людини, юристи почали працювати. Інтереси пана Харламова по цій справі в суді представляв юрист ХПГ – Володимир Глущенко.

Було складено адміністративний позов про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за вимушений прогул і надано до суду.

Перше засідання адміністративного суду відбулося 23 червня поточного року. А 6 липня рішенням того ж суду Харламова Валерія Олександровича було поновлено на займану до незаконного звільнення посаду.

Однак керівництво митниці не поспішає виконувати рішення адміністративного суду та висловило бажання оскаржувати рішення суду в апеляції.

Харківська правозахисна група буде надалі стежити та висвітлювати розвиток подій по справі незаконного звільнення пана Харламова.

Практика правозахисту

14.07.2015 | Миколай Соболь

Ні слова неправди від бійця Національної гвардії України – касаційний суд

   

Нарешті завершився судовий процес у справі за позовом ректора Харківської державної зооветеринарної академії Валерія Головка до інженера військово-промислового комплексу Сергія Грицаєнка про спростування недостовірної інформації та стягнення відшкодування за завдану моральну шкоду. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою від 10.06.2015 відхилив касаційну скаргу Головка, залишивши без змін рішення місцевого і ухвалу апеляційного суду. Це стало відомо з офіційного листа касаційного суду, що був отриманий вчора, 13 липня 2015 року, представником Грицаєнка – юристом Харківської правозахисної групи.

Нагадаємо, процес почався ще в вересні 2014 року, коли пан Головко подав позов, в якому вважав, розміщений Грицаєнком на Facebook допис від 06.08.2014 (див. скріншот з акаунта пана Грицаєнка на Facebook) неправдивим. Також ректор просив суд стягнути відшкодування в розмірі 50 тисяч гривень за начебто завдану його честі шкоду.

В січні 2015 року Дергачівський районний суд Харківської області відмовив ректору в задоволенні його вимог. В березні 2015 року апеляцію ректора Апеляційний суд Харківської області відхилив і залишив рішення місцевого суду без змін.

Також за час розгляду справи в судах трьох інстанцій відбулись певні зміни в житті самих позивача Головка і відповідача Грицаєнка. Перший наказом Міністра освіти і науки України Сергія Квіта від 25.05.2015 був звільнений з посади ректора з формулюванням «У зв’язку з одноразовим грубим порушенням трудових обов’язків, що підтверджується інформацією про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Харківської державної зооветеринарної академії за період з 01.01.2012 по завершений місяць 2015 року» (див. фотокопію наказу). В той же час пан Грицаєнко, якого, як це не дивно, пан Головко разом зі своєю представницею під час судових слухань наважились звинувачувати в непатріотичних настроях, в березні 2015 року відправився в складі Полку Національної гвардії України «Азов» до Донецької області для захисту України та її територіальної цілісності, конституційного ладу та правопорядку.

Погляд

30.06.2015 | Константин Дегтярьов
джерело: www.verfassungsblog.de

Люстрація в Україні: політичне очищення чи інструмент помсти?

   

В Україні твориться історія. Починаючи з грудня 2013 року, Україна пережила революцію, окупацію частини своєї території, антитерористичну військову кампанію, економічний безлад і соціально-політичну кризу. На думку українського уряду, відповідальність за ситуацію в цій східноєвропейській країні несуть, принаймні частково, корумповані та віроломні політичні еліти. За інформацією представників влади, деякі з тих, хто активно підтримував попередній недемократичний режим, досі обіймають певні посади в керівництві країни.
Щоб зупинити корупцію та зрадництво, уряд запропонував прийняти закон про очищення влади, також відомий як закон про люстрацію. Нещодавно зазначений законопроект було розглянуто Венеціанською комісією, яка 20 червня 2015 р. видала відповідний висновок. Хоча висновок був достатньо критичним, український уряд швидко виступив із заявою про підтвердження Венеціанською комісією того, що розглядуваний закон не порушує жодних міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини та жодних резолюцій Ради Європи. В заяві також зазначено, що Венеціанська комісія запропонувала внести окремі технічні поправки до законопроекту, і їх буде враховано українською владою. Однак, зазначена заява насправді не відображає те, що містилося у висновку Венеціанської комісії.
Комісією було підтверджено, що люстрація принципово не порушує жодних європейських чи міжнародних стандартів у сфері захисту прав людини. Імовірно, український уряд зробив із цього висновок, що Венеціанська комісія підтвердила відповідність розглядуваного закону зазначеним стандартам. Проте, хоча люстрація сама по собі не є порушенням вказаних стандартів, вона легко може перетворитися на порушення при виході за певні межі або відсутності запровадження тих чи інших запобіжних заходів. Її можна порівняти із прослуховуванням телефонних розмов, яке є цілком законним за певних умов у межах системи кримінального права, але може перетворитися на суворе порушення прав людини в разі зловживання ним, що є цілком можливим.
У цій статті я спробую надати стислий огляд закону, який розглядається. Далі я окреслю ключові заперечення Венеціанської комісії, які, на мою думку, є досить суттєвими та не можуть вважатися виключно технічними пропозиціями. Нарешті, я поділюся певними попередніми міркуваннями щодо необхідності люстрації в Україні.
Закон про люстрацію та зауваження Венеціанської комісії до нього
В законі про люстрацію зазначено, що службовці, які належали до попереднього режиму, вважаються нелояльними до нового уряду України, а тому їм слід заборонити обіймати широкий перелік державних посад на період від 5 до 10 років. При цьому особа може заслужити довіру нового уряду своєю участю в антитерористичній операцій в Донецькій і Луганській областях. У цьому випадку заборону буде скасовано. Зазначений закон також спрямовано на боротьбу з корупцією шляхом недопущення обіймання значної кількості державних посад особами, у яких виявлено ті чи інші невідповідності або розбіжності між майном, задекларованим ними перед фіскальними органами, та реальною вартістю їх майна. Наявність подібних невідповідностей призведе до дискваліфікації таких осіб на період 10 років. Перелік державних посад, зазначених у цьому законі, є дуже широким, тому люстрація охопить десятки тисяч державних службовців, суддів, працівників правоохоронних органів і військових. Крім цього, люстрація не лише пошириться на тих, хто наразі обіймає перелічені посади або кого буде призначено на них у майбутньому, але також використовуватиметься як підстава для недопущення відповідних осіб навіть до участі у конкурсі на заміщення цих посад (Стаття 2(12)).
Перш за все, Венеціанська комісія не погодилася, що доцільно поєднувати люстрацію з антикорупційним законодавством. Хоча ці дві сфери, на перший погляд, видаються пов’язаними в контексті України, вони слугують різним цілям. Крім цього, з корупцією необхідно боротися переважно за допомогою кримінального законодавства, в якому запроваджено всі необхідні запобіжні заходи для забезпечення справедливості кримінального провадження. Закон про люстрацію передбачає ефективні методи, що спрощують і прискорюють подолання корупції, однак небезпечним є те, що він може створити передумови для прийняття свавільних рішень і перетворитися на інструмент політичних переслідувань.
Венеціанською комісією було окреслено кілька важливих питань. Закон торкнеться не лише тих, хто обіймав ту чи іншу посаду під час президентства Януковича, але й осіб, які «обіймали високі посади в Комуністичній партії чи Комсомолі в радянські часи або працювали в якості найманих працівників або таємних агентів у КДБ в цей період». Люстрація того, що відбувалося понад 25 років, навряд чи є виправданою. Можна сперечатися, чи був потрібний люстраційний закон Україні в 1990-і роки, однак малоймовірно, що подібна люстрація є виправданою зараз. Час є важливим фактором при визначенні того, чи відповідає люстраційна процедура стандартам у сфері захисту прав людини.
Закон про люстрацію передбачає дуже жорсткі санкції, які можуть вплинути на здатність відповідних осіб заробляти собі на життя. Система адміністрування люстрації буде децентралізованою, тому результати люстрації можуть бути досить різними в різних регіонах країни. Такий підхід є вельми проблемним із точки зору верховенства права та принципу правової визначеності.
Люстраційний закон створює систему, в якій винуватість конкретної особи не відіграватиме жодної ролі, а дискваліфікація автоматично застосовуватиметься, як тільки буде встановлено, що конкретна особа займала певні посади протягом певного часу (1 року) за президентства Януковича. Ця норма створює низку істотних труднощів. По-перше, відсутні способи доведення того, що об’єкт люстрації не брав участі в злочинах попередньої влади. Презумпція недостатньої лояльності не є беззаперечною. По-друге, вітчизняні суди не можуть приймати рішення про невинуватість особи в тих або інших правопорушеннях; все, на що здатний суд, – це встановити факт обіймання певної посади. Іншими словами, міністр внутрішніх справ, наприклад, може оскаржити факт свого перебування на цій посаді протягом року у відповідний період, але не може оскаржити обвинувачення себе в тому чи іншому правопорушенні. По-третє, щоб бути дискваліфікованим, державний службовець повинен обіймати відповідну посаду протягом року. Цей термін є досить розтяжним, оскільки особа може достатньо активно проявити себе в організації кримінальної діяльності менше, ніж за рік, і зворотне теж є цілком реальним: хтось може пропрацювати у владі більше року, залишившись повністю чистим і законослухняним.
Інший окреслений Венеціанською комісією проблемний аспект закону про люстрацію стосується застосування цього закону до суддів. Судді – це особлива категорія, адже на них поширюються одразу два режими очищення. Уряд уже підготував законопроект про відновлення довіри до судової влади. Рада Європи проаналізувала його на відповідність стандартам у сфері захисту прав людини та наголосила на низці проблемних моментів. Незалежна судова влада є наріжним каменем ефективної демократії. При цьому тиск на суддів з боку уряду не повинен бути надмірним. Люстрація не може діяти як покарання за судові рішення. Очищення судової системи в Україні має відбуватися за чинними нормами кримінального права.
Нарешті, за всіма ознаками, Венеціанська комісія натякає, що люстрація не є панацеєю від ключових системних проблем в українській правовій і політичній системі. Лише структурні реформи можуть забезпечити закріплення демократії та усунення передумов для корупції. Демократію не можна побудувати через порушення прав людей, а люстраційний закон може створити благодатні умови саме для таких порушень.
Обговорення того, чи потрібна Україні люстрація, виходить далеко за межі висновку Венеціанської комісії. Члени комісії дипломатично залишили це політичне рішення на розсуд української влади. Але ця стаття може бути менш дипломатичною. Звичайно ж, Україна – не перша держава у Європі, де запроваджують люстрацію. Деякі держави Східної та Центральної Європи пройшли через люстрацію після падіння комуністичного режиму. Низку відповідних люстраційних законів було проаналізовано Європейським судом із прав людини, й суд несподівано дійшов висновку, що деякі з них порушують Європейську конвенцію з прав людини. Причина в тому, що зазначені закони глибоко втручаються в життя відповідних осіб, а запобіжні заходи не завжди можуть перешкодити надмірному втручанню. Люстрація виходить за межі системи кримінальної юстиції. Вважається, що вона може швидко очистити правову систему в умовах перехідного періоду. Це надкримінальна процедура, яку слід застосовувати вкрай обережно, оскільки вона може сприйматися як інструмент придушення, а не посилення демократії.
Можливо, певна люстрація серед найвищих державних чиновників є цілком виправданою. А от люстрація, що поєднана з антикорупційним законодавством і може застосовуватися до широкого переліку державних службовців, може втягнути країну в тривалий період нестабільності, політичних переслідувань і порушень прав людини.

Довідка «ПЛ» Константин Дегтярьов – відомий міжнародний експерт та правник. В статті йдеться про ситуацію з люстрацією в Україні. зроблений огляд закону та окреслені ключові заперечення Венеціанської комісії, які, на думку автора, є досить суттєвими та не можуть вважатися виключно технічними пропозиціями.

Погляд

01.07.2015 | Наталка Ковальчук

Чи «українська невістка» винна, що «російський брат» агресором став?

   

«Вони там у Москві хитрі, вони – викрутяться», – таку досить несподівану фразу довелося якось почути від випадкового знайомого, коли мова зайшла про відповідальність російського керівництва за військове вторгнення в Україну.

Все ж вірити у те, що «вони», справді, «викрутяться», не хочеться. Бо є чимало прикладів з історії, які підтверджують, що за агресію, війну, вбивства раніше чи пізніше настає відплата.

Це, власне, зрозуміло для цивілізованого світу, який керується у своєму існуванні гуманістичними засадами.

Але ж Москва, по всьому видно, сповідує зовсім інші цивілізаційні принципи. Іноді здається, що вони схожі на описані американським письменником Робертом Асприном у фантастичному романі «Шуттовская рота»:

- Но, лейтенант, он же выстрелил в меня первым!

- Что служит доказательством того, что у них есть цивилизация.

Що ж, принцип «цивілізації зброї» став основним для нашого північного сусіда. А відтак, схоже, за правом, можливо, не стільки сильного, як нахабного у Москві, очевидно, теж вважають, що «вдасться викрутитися».

А тому постійно заперечують факт російської агресії, присутність російських військових на території України у зоні військового конфлікту, підтримку сепаратистських угруповань на сході України.

Нові московські спроби зняти з себе відповідальність за військовий конфлікт, розв’язаний в Україні, спостерігаємо і у зв’язку з прийняттям резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо осіб, зниклих безвісти за час окупації Росією Криму і військового конфлікту на Донбасі.

У цій резолюції, очевидно вперше в офіційному міжнародному документі, вжито такі визначення як «російська агресія в Україні» і «окупація Криму».

Саме ці та деякі інші моменти стали дражливими для московського керівництва. Не забарилася відповідь від московських чиновників різного рангу, включаючи й головного державного функціонера.

Месиджі, які у зв’язку з цим посилає білокам’яна, не відрізняються нічим особливим від попередніх спроб продемонструвати на словах свою миролюбність і політичну врівноваженість та виваженість. Одним словом усе те, про що самі ж росіяни кажуть: «Мели Емеля, твоя неделя».

Справді, «московські Ємелі» так мелять, що не тільки заперечують факт власного воєнного втручання на чужу територію, а ще й примудряються перекладати свою вину на Україну. Очевидно, теж керуючись народним принципом: «Хто винен?» – «Невістка».

Тож і з’являються в російському інформаційному просторі тези: одна вигадливіша від іншої. То «домеляться» до того, що нібито саме з подачі української пропаганди Росію сприймають у світі як агресора. І ніби це не агресивна політика Кремля той імідж погіршує, а визнання українською стороною Росії країною-агресором.

То знову нагадають про «братську любов», про «народи з одного кореня»…

А то, говорячи російською, «озаботятся» раптом тим, що в українському суспільстві насаджуються антиросійські настрої. І вже не тільки у західних чи центральних регіонах, а й навіть на сході України.

Можна багато говорити, як і робить це російська пропаганда, про зацікавленість Москви у «наявності проросійського прошарку в українському населенні». Про те, що Росія не повинна мати серед українців іміджу країни-агресора.

Ось тільки що робити з тим, що і на заході, і на сході, і в центрі нашої країни, у маленьких селах і у великих містах звучать похоронні мелодії, і люди виходять й виходять провести в останній путь своїх земляків-захисників, полеглих від «братських російських куль і осколків».

І з тим, що в практично в кожному населеному пункті України з'явилися пам’ятні, поки що часто саморобні, стели, на яких розміщено імена і світлини тих, хто поліг у війні, розв’язаній Росією, – країною, яка визнана агресором в Україні, і щодо якої факт агресії вже засвідчено у важливому міжнародному документі.

 

 

 

 

Вісті з пострадянських країн

13.07.2015
джерело: hro.org

В Крыму арестован преподаватель из Севастополя

   

В Севастополе ФСБ арестовала преподавателя иностранных языков Юрия Ильченко. В городе считают, что преследуют его за публикацию своем сайте статьи с острыми высказываниями об аннексии Крыма и призывами покончить с войной.

Гражданин Украины Ильченко уже неделю находится в СИЗО Симферополя. Дело об «экстремизме» ведет управление Следственного комитета России в Севастополе.

«Крым.Реалии» попытались выяснить обстоятельства ареста Ильченко и оценить возможные последствия для него.

«Толпа молодых людей, человек десять, они прямо с порога меня отшвырнули, заняли комнаты, кухню, все, нам с женой сказали – ничего не трогайте, никуда не подходите. Они часа четыре все перетряхивали, обыск был. Потом они мне показали постановление на обыск», – так сбивчиво, перескакивая с одной детали на другую, рассказал Крым.Реалии Геннадий Ильченко, отец арестованного мужчины, о приходе сотрудников ФСБ и Следственного комитета.

Сначала они увели Юрия, а на следующий день перевезли в СИЗО Симферополя. По словам Ильченко-старшего, его 37-летнего сына обвиняют в «экстремизме». Поводом послужила статья, которую он разместил на своем сайте. В ней владелец частной школы иностранных языков резко высказался об аннексии Крыма и о войне на Донбассе.

Младший Ильченко своих взглядов на события в Крыму и на Донбассе не скрывал и на допросе в ФСБ, куда его вызывали. По словам отца, на встречах с представителями ФСБ регулярно звучал вопрос: «Почему не сдаете украинский паспорт, не принимаете российское гражданство?» По словам отца, Юрий Ильченко с момента аннексии Крыма около двадцати раз бывал на материке, оформил себе загранпаспорт гражданина Украины, с которым ездил за рубеж, получая визы в дипломатических представительствах в Киеве.

Теперь отцу-пенсионеру приходится нанимать для сына адвоката. «Крым.Реалии» удалось поговорить с симферопольским адвокатом Юрием Бердниковым, который взялся защищать арестованного. Адвокат Бердников успел посетить Ильченко в СИЗО. «Он физически чувствует себя, можно сказать, удовлетворительно, но его психологическое состояние внушает опасения...»

По мнению заместителя председателя Крымской полевой миссии по правам человека Ольги Скрипник, вполне вероятен обвинительный приговор по делу Юрия Ильченко. «Есть основания, когда человека признают виновным, но освобождают от отбывания наказания или заменяют на принудительное медицинское лечение», – сказала Скрипник. В российских условиях принудительное лечение в стационаре закрытого типа – то же тюремное заключение, продолжительность которого полностью зависит от воли подконтрольных спецслужбам психиатров» – высказала свое мнение г-жа Скрипник.

Источник: Крым.Реалии

10/07/2015

 
Вісті з пострадянських країн

14.07.2015
джерело: hro.org

Автор стихов об Украине Александр Бывшев осужден к обязательным работам

   

Судья Кромского райсуда Орловской области Маргарита Гридина приговорила школьного учителя Александра Бывшева к 300 часам обязательных работ за публикацию стихотворения «Украинским патриотам».
Как сообщают «Грани», Александра Бывшева признали виновным по части 1 статьи 282 УК (возбуждение ненависти либо вражды).
Ранее ошибочно сообщалось, что суд полностью удовлетворил требование прокурора приговорить Бывшева к полугоду исправительных работ.
В качестве дополнительного наказания судья Гриди-на постановила конфисковать ноутбук Бывшева и на два года запретить ему работу по профессии – школьным учителем.
«Работать нельзя, счета заблокированы. Конечно, трудно это все», – прокомментировал приговор Александр Бывшев.
Адвокат Владимир Сучков заявил, что будет обжаловать приговор в областном суде. Он обратил внимание, что само стихотворение, за которое на Александра Бывшева завели дело, в ходе разбирательства не исследовалось.
В ночь на воскресенье неизвестные выбили стекла в квартире Бывшева. «Неужели этим отморозкам мало завтрашнего приговора мне? – с горечью написал Александр Бывшев на своей странице в Фейсбуке. – Вот такая у нас страна «победивших духовных скреп»...»
Это было уже второе нападение на квартиру Быв-шева. Первый раз ему разбили окно в ночь на 14 июня 2015 года.
Процесс Александра Бывшева начался в конце марта. Судья Гридина допросила, в частности, бывших коллег Бывшева по школе поселка Кромы, где тот преподавал немецкий язык. Также в качестве свидетелей обвинения допросили бывших учеников обвиняемого. Их вызывали в суд вместе с родителями.
24 июня 2015 года в суде была допрошена эксперт московской Гильдии лингвистов-экспертов по документационным и информационным спорам (ГЛЭДИС) доктор филологических наук профессор Галина Трофимова. Она подтвердила доводы экспертизы, выполненной ею совместно с коллегами, и опровергла наличие экстремизма в стихотворении подсудимого.
Сам Александр Бывшев, выступая 7 июля с последним словом, отказался признать вину. «Я исполнял свой долг поэта и гражданина, и мне не стыдно ни за одно написанное слово, – заявил он. – Моя совесть чиста. Мне не в чем оправдываться. Я честный человек и могу открыто смотреть людям в глаза. И пусть нас рассудит история».
Александр Бывшев был включен Росфинмониторингом в список экстремистов, и теперь ему заблокировали банковский счет, на который он получал мизерное пособие как житель зоны радиоактивного загрязнения, возникшего после чернобыльской катастрофы.
Стихотворение «Украинским патриотам» Бывшев опубликовал 1 марта 2014 года на своих страницах в соцсетях. Дело против него возбудили в середине мая того же года.
3 октября 2014-го Кромской райсуд признал стихотворение «Украинским патриотам» экстремистским материалом. Решение было вынесено на основании заключения, подготовленного экспертно-криминалистическим центром регионального УМВД. 20 ноября Орловский облсуд оставил это решение в силе. В марте 2015-го Орловский облсуд отклонил кассационную жалобу Бывшева.
Между тем на тот момент уже было проведена экспертиза ГЛЭДИС. Исследование вместе с Трофимовой выполняли еще один доктор наук, а также академик. Однако это заключение суды во внимание не приняли.
19 июня 2014-го против Бывшева открыли еще одно дело по части 1 статьи 282. Оно было заведено за публикацию 15 апреля стихотворения «Украинские повстанцы». Его автор также поместил в соцсетях. Тогда же, 19 июня, у Бывшева прошел обыск, в ходе которого были изъяты ноутбук и электронные носители данных.
Адвокат Владимир Сучков подчеркнул: «Считаю решение суда незаконным. Мы будем его обжаловать. Первое, что бросается в глаза: предметом исследования суда было одно-единственное стихотворение, а суд его не исследовал вообще. Вместо этого суд исследовал показания 40 свидетелей, которые что-то где-то видели или слышали об этом...»

Бюлетень "Права Людини", 2015, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори