пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201526
№26
2015

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.09.2015 | Янина Смелянская

Переселенцы Барвенково и Святогорска остро нуждаются в юридическом решении своих проблем

   

Очередную выездную консультацию юристы Харьковской правозащитной группы в рамках проекта Датского совета по вопросам беженцев «Юридическая поддержка ВПО и потерпевшему от конфликта населению Украины», а также в рамках выполнения проекта "Защита прав внутренне перемещенных лиц в Украине" при поддержке Европейского Союза в лице Европейской комиссии провели в городах Барвенково и Святогорск Харьковской и Донецкой областей.

В рамках проекта, до декабря текущего года десять юристов Харьковской правозащитной группы обязуются оказать юридическую помощь людям, переместившимся на освобожденные территории Донецкой и Харьковской областей Украины с тех населенных пунктов, где уже более года проходит антитеррористическая операция. 

На территории небольшого городка Барвенково зарегистрировано более      6 тысяч переселенцев. При том, что численность местного населения всего 12 тысяч человек.

Администратор волонтерской организации «Станция Харьков» Аделина Туманян говорит: «Переселенцев у нас очень много. В самом Харькове жить дорого, поэтому люди перебираются в маленькие города, поселки, села. Большинство тех, кто выехали из зоны конфликта остро нуждаются в помощи, в том числе юридической. Люди вынуждены были покинуть свои дома, не успев забрать необходимых вещей и документов. У кого так и вовсе жилья не осталось. Люди пытаются выбить хоть какие – то компенсации за разрушенное жилье, но как это сделать не знают. Ваши юристы достаточно компетентно проконсультировали наших переселенцев в данном вопросе.

Сложности с документами обычно возникают практически на каждом этапе посещения любого государственного учреждения. Кто – то не может переоформить положенные пособия, кому – то отказали в получении свидетельства о рождении ребенка на украинской территории. Вот, например, есть у нас одна семья. Сами из Горловки. Маленький ребенок. Конечно же, съемное жилье. Отец семьи ушел добровольцем в АТО. Дохода никакого. Супруга оформила справку переселенцев. При ее наличии возможно оформление денежной компенсации на оплату коммунальных услуг на каждого члена семьи. Но девушке почему – то платят сумму, отведенную только на ребенка, объясняя это тем, что она не работает, а значит ей выплата не положена. Так как муж в зоне АТО (фактически отсутствует по месту регистрации ВПО), соответственно и ему не положены выплаты.

Таких семей у нас много. Кроме того, уйма многодетных семей. Есть одинокие мамочки, которые не могут получить установленные им государством пособия. Поэтому мы очень благодарны, что юристы Харьковской правозащитной группы целый рабочий день отвели на то, чтобы проконсультировать всех, кто так остро нуждается в помощи. Это для нас очень важно».

В общей сложности за консультациями к юристами ХПГ в городе Барвенково обратились более ста человек.

Еще один населенный пункт, который юристы ХПГ Наталья Охотникова и Владимир Глущенко выделили среди тех, которые крайне необходимо посетить и провести ряд консультаций – город Святогорск Донецкой области. В большей мере люди, выехавшие из зоны боевых действий разместились в санаториях и пансионатах городка. Всего в Святогорске официально обозначили свое пребывание в городе как внутренне перемещенные лица – 8 тысяч человек. Одно из учреждений, в котором местные власти решили разместить переселенцев – пансионат «Святые горы». С началом антитеррористической операции на востоке Украины, в «Святых горах» постоянно проживают 130 – 160 семей. Основной контингент проживающих – многодетные семьи, семьи с детками – инвалидами, пенсионеры, инвалиды. В пансионат «Святые горы» сотрудники Харьковской правозащитной группы наносят визит уже не первый раз. Потому как наболевших проблем у переселенцев накопилось немало. В этот раз юристы приехали по просьбе самих жителей пансионата. За время приема за консультациями обратились 120 человек.

Вопросы были самые разнообразные. Но, основная масса, все же, касалась социальных выплат и возмещения вреда за разрушенное в результате военного конфликта жилья. На этот блок вопросов ответила Наталья Охотникова:

- Хочу отметить, что устоявшейся судебной практики в вопросах получения какой – либо компенсации за жилье, разрушенное в результате боевых действий либо невозможности доступа к имуществу, поскольку оно находится на оккупированной территории, в Украине нет. Тем более, что такая ситуация, которая происходит сейчас на востоке Украины, ранее в стране не возникала, соответственно, что делать и как решать возникающие критичные вопросы точно сказать не может никто.

Но юристами Харьковской правозащитной группы на основании анализа практики международных и национальных судебных органов были разработаны рекомендации относительно возможности внутренне перемещенным лицами получить компенсацию за разрушенное в ходе боевых действий жилье, как на уровне национальных судов, так и на уровне Европейского суда по правам человека. Мы помогаем нашим клиентам абсолютно бесплатно подготовить весь необходимый для этого процесса пакет документов, а также сопровождаем людей на всех этапах судебных разбирательств. На настоящий момент в разработке юристов ХПГ находится более 20 обращений граждан, которые желают получить такую компенсацию.

9 сентября текущего года вступило в силу постановление Кабинета Министров № 636, которое было принято еще 26 августа. Документ касается некоторых прав и свобод внутренне перемещенных лиц. Обо всех изменениях в законодательстве людей проконсультировал Владимир Глущенко:

- Существенных изменений, касающихся выплат переселенцам в новом документе нет. Нововведения заключаются в том, что теперь адресную помощь будут выплачивать ВПО независимо от количества автомобилей, которыми владеет семья. Ранее при наличии двух и более транспортных средств в семье адресная помощь не предоставлялась.

В постановлении также прописан механизм получения справки несовершеннолетними, которые перемещаются без сопровождения родителей. В таких случаях заявление подается законным представителем ребенка – сироты или ребенка, лишенного родительской опеки (опекуном, попечителем, приемным родителем, администрацией лечебного заведения, учебного или воспитательного учреждения, в котором ребенок проживает) или службой по делам детей по месту нахождения ребенка без сопровождения законного представителя.

Положительным для переселенцев стал тот факт, что в новом постановлении изменен принцип возобновления социальных выплат, которые положены людям, выехавшим с территорий конфликта. В случае продолжения срока действия справки ВПО они возобновляются с момента приостановления их начисления, а не с даты продолжения сроков действия справки.

Но наравне с этим для получения справки ВПО теперь переселенцу необходимо прилагать «декларацию про непричастность лица к совершению преступления или соучастия в преступлении». Пока не совсем понятно, что именно представляет собой этот документ и какой механизм его получения. В постановлении Кабмина об этом нет ни слова.

Выездные бесплатные юридические консультации в рамках проекта Датского совета по вопросам беженцев «Юридическая поддержка ВПО и потерпевшему от конфликта населению Украины» юристы Харьковской правозащитной группы планируют проводить до декабря текущего года. В планы группы юристов входит посетить все населенные пункты Донецкой и Харьковской областей, в которых разместились люди, переехавшие на мирную территорию из зоны боевого конфликта. На данный момент юридическую помощь и консультации, в целом, получили более трех тысяч переселенцев.

Впровадження норм європейського права

24.09.2015 | Яра Скрипник

Сенсації не відбулося. Європейський Суд з прав людини не розглянув заяву "Україна проти Росії (ІІІ)" по суті

   

24 вересня 2015 року Європейський Суд з прав людини мав виністи перше у своїй історії рішення у міждержавній скарзі, яка була подана нашим Урядовим уповноваженим у справах Європейського Суду проти Росії. Дана скарга мала назву «Україна проти Росії (ІІІ)» та стосувалася конкретного порушення ст. 2, 3, 5 Конвенції стосовно утримання у СІЗО на території Автономної Республіки Крим сина відомого лідера кримсько-татарської общини Мустафи Джемілєва – Хайсера – без законних підстав, а також стосовно реальної загрози його життю та здоров’ю.


Суть справи полягала у тому, що на момент незаконної анексії Російською Федерацією Кримського півострову пан Хайсер Джемілєв утримувався у СІЗО на території Автономної Республіки Крим на підставі постанови суду про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. На підставі Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» всі кримінальні справи мали бути передані до м. Києва, а особи, що утримуються на тимчасово окупованій території, перевезені у встановленому даним законом порядку на «материкову» частину України. Однак, на думку Урядового уповноваженого, яку вони висловили у міждержавній скарзі, з метою політичного тиску на відомого діяча Мустафу Джемілєва, Російська Федерація відмовилася від передачі Хайсера Джемілєва Україні, а у подальшому – перевезла його до Росії, де він утримується й на сьогоднішній момент.


Після того, як стало відомо про можливість застосування до пана Джемілєва насильства або катувань, Урядовим Уповноваженим була подана заява про забезпечення невідкладних заходів у порядку Правила 39 Регламенту Суду, яка була задоволена Судом 10 липня 2014 року. ЄСПЛ направив Урядам Росії та України припис негайно забезпечити безпеку пану Джемілєву та застосувати заходи, спрямовані на охорону його життя та здоров’я.


Однак оскільки у провадженні Суду є індивідуальна скарга, яка була подана представником пана Джемільова, та яка стосувалася тих самих питань, 15 травня 2015 року Уряд України направив до Європейського Суду заяву про те, що він більше не має наміру підтримувати дану справу, і просить про виключення справи «Україна проти Росії (ІІІ)» із реєстру справ Суду, залишивши там індивідуальну скаргу пана Джемілєва. Уряд Російської Федерації проти виключення справи з реєстру не заперечував.
24 вересня 2015 року Європейський Суд задовольнив цю заяву, виключивши міждержавну справу «Україна проти Росії(ІІІ)» з реєстру.


Тому будемо очікувати розгляду як індивідуальної скарги пана Джемілєва проти України та Росії, так і розгляду інших міждержавних скарг України проти Росії, які, сподіваємось, не будуть виключені з реєстру за ініціативою Уряду.

Катування та жорстоке поводження

25.09.2015 | Олександр Павліченко

«Ті, що пережили пекло»

   

Останнім дослідженням випадків незаконного позбавлення волі осіб та застосування катування і жорстокого поводження є дослідження, яке здійснила коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі». Йдеться про випадки незаконного позбавлення волі та застосування катування до осіб, які потрапили в неволю в зоні проведення Антитерористичної операції.

У 1945 році прогресивний світ і Європа сказали «ніколи більше» жахам та лихоліттям війни – убивствам, катуванням, переслідуванням. Для цього були створені міжнародні механізми, інструменти та інститути, Рада Європи, ООН, ОБСЄ, НАТО, розроблені та запроваджені ряд конвенцій та їх контрольні механізми.

Україна в 1995 році стала членом Ради Європи і запровадила юрисдикцію інструментів цієї Організації на своїй території. Однак незважаючи на це, сьогодні на українській території в окупованому Криму та в окупованих районах Луганської та Донецької областей ми спостерігаємо зону, де не існує ані правил, ані законів, ані верховенства права. Це є «територія зони сірого права», де право відсутнє, і де не існує відновлення механізмів справедливості.

Основна мета дослідження, про яке йде мова (йдеться про спільну Доповідь «Ті, що пережили пекло») – зібрати свідчення очевидців, які були в незаконних місцях позбавлення волі в Луганській та Донецькій областях.

Чому сьогодні відбуваються жорстокості?

Цьому є декілька причин:

1. Мотив встановлення репресивного режиму і демонстративної жорстокості. Показово покараємо кількох, решта боятимуться.

2. Безкарність злочинців. Класика криміналістики – непокараний злочин провокує його повторення.

3. Намагання приховувати злочинні дії – як в романі Орвелла «1984» – на цих територіях твориться нереальна реальність і «витираються» незручні сторінки та знищуються можливі докази. «Зелені чоловічки» стають трактористами і шахтарями, десантники помилково опиняються з бойовою зброєю не в Російській Федерації, а в Україні, а потім їхні трупи таємно прикопують або знищують, щоб не компрометувати себе.

Сьогоднішня нагальна вимога – це встановлення правди, фіксація усіх злочинів проти осіб і покарання злочинців через національні та міжнародні механізми. Тоді «ніколи більше» не буде Боїнга 777 рейсу МН 17, «ніколи більше» не буде понад 8 тисяч загиблих і понад 18 тисяч поранених протягом року конфлікту і фактичної війни.

Непокаране зло породжує нове зло.

Право на справедливий суд

18.09.2015 | Медиа-группа ХПГ

Вариация на тему вопроса национальной безопасности

   

Несколько месяцев назад на улицах практически всех украинских городов стали появляться билдборды, призывающие задуматься о «бытовом» сепаратизме. По мнению создателей этого шедевра, «бытовым» сепаратистом считается тот, кто: «Ждет прихода „русского мира“» и «Оскверняет национальные символы». Грозный текст в финале устрашает ссылка на 110-ю статью Уголовного кодекса Украины «Посягательство на территориальную целостность и неприкосновенность государства». Однако, если возжелать ознакомиться с темой поглубже и попристальнее вчитаться в приговоры осужденных за «подрывную работу», выяснится, что по факту обвинительных приговоров по страшной 110-й ст. – раз, два и обчелся. При этом обвинительные приговоры получают не бойцы – сепаратисты и не лидеры пропаганды, а случайные пешки. Самые отъявленные и представляющие опасность государственной целостности террористы выходят из зала суда, в лучшем случае, с условными сроками или вообще не несут никакой ответственности.

После начала войны на востоке украинские спецслужбы взяли на карандаш всех, кто каким-либо образом оказался в  «черном списке» инакомыслящих. То и дело в пресс-релизах СБУ и прокуратуры мелькают отчеты о  блестяще проведенных операциях по задержанию террористов и шпионов. Но при этом полностью умалчивается факт распространения идеи разделения государства в местах не столь уж и отдаленных. Идеи эти разносят сами сотрудники исправительных колоний и СИЗО. Сотрудники Харьковской правозащитной группы стали невольными свидетелями бунта осужденных одной из исправительных колоний, которые возмущены пониманием руководства колонии терминов «государственность» и «патриотизм».

14 ноября 2014 года адвокат Харьковской правозащитной группы Анна Литвин принимала участие в мониторинговой миссии по Бердичевской исправительной колонии № 70.

Во время мониторинга к адвокату ХПГ обратились осужденные с просьбой прояснить ситуацию, которая, как говорится, «имеет место быть» в 70-ке. С началом военного конфликта на востоке Украины некоторые оперативные работники этого учреждения (осужденные на них указывают открыто и без боязни) весьма активно занимаются распространением газеты под названием «ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЕ ДВИЖЕНИЕ „НОВОРОССИЯ“» среди заключенных. Анне Литвин в руки попал лишь  №10 от 04 октября 2014 года. Но, по словам заключенных, при необходимости, вполне по силам собрать целую подшивку данного издания от первого номера до последнего...

Такой «оптимистичный расклад» не мог не заставить правозащитников «проявить интерес к теме». Действия явно антиукраинского характера, совершаемые людьми, которые в системе власти являются официальными представителями государства и обязаны предупреждать и не допускать идеологических диверсий против государственности!

Адвокат Анна Литвин совершила после ознакомления с данным фактом вполне логичное действие - подала заявление об уголовном правонарушении в Управление СБУ в Житомирской области. Вместе с заявлением правозащитник предоставила все необходимые доказательства, как факта распространения газеты, так и пропагандистских действий сотрудниками колонии в поддержку террористической группировки «Новороссия».

Чем дальше в лес, тем больше ... Факт распространения газеты следствием был установлен. Но, как у нас в государстве часто бывает - того, кто распространял газеты, найти не удалось. Такое поведение следствия нельзя трактовать никак иначе, кроме как проявление полного равнодушия и незаинтересованности проводить тщательное расследование по факту посягательства на государственную целостность в условиях того, что уже более года вооруженные бандформирования сносят с лица земли восток Украины, истребляя мирное население.

27 августа 2015 года было вынесено постановление о закрытии уголовного производства ввиду непричастности сотрудников колонии к распространению газет антиукраинского характера. Не согласившись с постановлением следователя о закрытии уголовного производства, адвокат Анна Литвин подала жалобу на нее в Королевский суд города Житомира.

Судья О.С.Рожнова особо не церемонилась. Разрешить дать ознакомиться адвокату со всеми материалами дела, кроме собственно постановления о закрытии уголовного производства, Рожнова не посчитала нужным. То есть - «закрыли - и всё»! А почему закрыли, зачем закрыли, на каких основаниях – так и осталось тайной. Нарушая все нормы законодательства и права адвоката как участника процесса, не обращая ни малейшего внимания на основные принципы справедливого суда, такие как равенство и состязательность сторон, судья Рожнова отказала адвокату Литвин в удовлетворении жалобы.

Проникшись такой «забористой» вариацией на тему вопроса национальной безопасности государства Анна Литвин решила идти дальше, доведя ситуацию до ее логического завершения. Возмущенная бездеятельностью следственного судьи Рожновой, адвокат подала ходатайство об отводе судьи, ссылаясь на то, что судья нарушила принцип равенства и состязательности в судебном процессе.
На данном этапе следственный судья Ю.И.Драч, полностью придерживаясь позиции своей коллеги Рожновой, искажая суть ходатайства Литвин об отводе следственного судьи Рожновой, не давая ни малейших доводов по правовой оценке аргументов адвоката Литвин, отказал в удовлетворении ходатайства адвоката об отводе судьи. Решение судьи Ю.И.Драча в данном случае, с нашей точки зрения, можно считать необоснованным как с точки зрения национального правосудия, так и с точки зрения Европейской конвенции по правам человека.

Ситуация просто парадоксальная. На востоке страны мы боремся с сепаратизмом и терроризмом. Гибнут наши военные, дети, старики. Из телевизора вещают, что сепаратисты - это плохо, развешивают плакаты, призывающие внимательно присматриваться к соседям на предмет пристрастия их к идеям сепаратизма. Для чего это все цирковое представление? Анна Литвин, успешный адвокат, женщина, мама двоих деток встала бесстрашно, самостоятельно на защиту своей страны от той чумы, которая сейчас бродит по Донбассу! Вместо поддержки, адекватности и понимания, она столкнулась с судьями, которые предпочитают оправдать террориста, чем патриота, стать на сторону сепаратизма, а не патриотизма! Что же реально происходит в наших судах, прокуратурах, правоохранительных органах? Судьи выносят решения исключительно в пользу людей, разрушающих государственный строй нашей страны, ровняя с грязью тех, кто изо всех сил пытается предотвратить распространение сепаратистской волны. Если с судьями, «окопавшимися» на территориях проведения АТО (Старобельск, Артемовск и др.) все более - менее понятно – «хорошо информированные источники» утверждают, что более половины судей, прокуроров и милиционеров до сих пор ждут прихода «русского мира», то что происходит с судами, которые находятся в далеком тылу? Такие как господа Рожнова или Драч (Житомир), или им подобные - тоже получаются «волки в овечьих шкурах»? А смысл тогда вообще рассуждать о патриотизме и государственной целостности?...

…Грустно…

Право на справедливий суд

25.09.2015 | Янина Смелянская

Справедливый суд в Украине есть! +

   

Кто бы и что бы не говорил, каких бы «понятий» не придерживался, а мечта у любого человека, попавшего в места не столь отдаленные, одна – быстрее освободиться.

Одни самостоятельно прикладывают для этого определенные усилия, другие надеются на родственников, друзей и адвокатов, третьи, делая вид, что им все безразлично, мечтают, чтобы произошло что-то такое, что позволило бы им освободиться, сохранив при этом «лицо», – мол, я не просил, а меня вот взяли и выкинули из мест лишения свободы.

Надо сказать, что украинское законодательство предусматривает такое освобождение, которое называется условно-досрочным (УДО). Но вот вопрос о том, как часто возможно в условиях ну абсолютно незаангажированных судов и следственных органов выйти по УДО - остается открытым. По устоявшейся в местах лишения свободы традиции достаточно часто должностные лица, в чьем ведении находятся вопросы УДО, не находят оснований для освобождения, а наоборот, под любым предлогом оставляют заключенного отбывать весь срок наказания. Поэтому зачастую освобождение по УДО в нашей стране представляет непростую задачу.

История Виктора Михайленко одна из тех, о которых есть смысл рассказать. Свой срок Виктор отбывал в Темновской исправительной колонии Харьковской области № 100. Все время в заключении Виктор Михайленко, несмотря на множество серьезных хронических заболеваний и плохое состояние здоровья, исправно работал. Ведь перспектива УДО является для осужденного наиболее действенным стимулом позитивного поведения и ударного труда в местах лишения свободы. По всем формальным показателям Михайленко попадал под УДО: у него не было взысканий за весь период его нахождения в колонии, и даже было два поощрения за добросовестный труд на производстве. К тому же Виктор - верующий человек, регулярно посещает церковь. Однако, руководство колонии и Харьковский районный суд имели иную точку зрения на этот счет. Они, как показывает практика, не слишком – то и торопятся отпускать на свободу осужденных. Сначала комиссия колонии отказалась заменить Виктору лишение свободы более мягким наказанием, мотивируя это тем,

что он «не стал на путь исправления», и эта избитая фраза в последующем использовалась администрацией колонии во всех последующих юридических процедурах.

Потом руководство колонии, приняло решение не подавать представление в суд об условно-досрочном его освобождении (УДО) от отбывания наказания.

Отбыв большую часть наказания, зная свои права и понимая, что имеет право претендовать на УДО, Виктор Михайленко решил не сдаваться и дойти до конца в вопросе отстаивании своих законных прав. Он обратился в Харьковский районный суд Харьковской области с ходатайством об УДО, но 18 июня 2015 года суд отказал ему в удовлетворении ходатайства, при этом на основании информации из колонии, установив, что Виктор «без заинтересованности» относится к реализации программы «Дифференцированное воздействие» (т.е. ежедневно посещая молитвы, по мнению администрации, он делает это «незаинтересованно»?!).

Еще более удивительным является та представленная колонией в суд информация, что Виктор «не стремится к усовершенствованию имеющихся профессионально-технических навыков», хотя в период отбывания наказания именно в этой колонии он прошел полугодичное профессионально-техническое обучение и овладел профессией фрезеровщика.

Следует отметить то, что в соответствии со статьей 81 Уголовного кодекса УДО может быть применено, если осужденный добросовестным поведением осужденного и отношением к труду доказал свое исправление. И при этом администрация колонии в своей характеристике не обмолвилась и словом о привлечении Михайленко к общественно-полезному труду на производстве, а суд первой инстанции, соответственно, вообще не исследовал эти обстоятельства, которые являются обязательными для исследования для подобной категории дел.

Адвокат Харьковской правозащитной группы Геннадий Токарев подготовил апелляционную жалобу и подал ее, обратившись в апелляционный суд Харьковской области.

24 сентября 2015 года коллегия судей, в составе: Гришин Петр Владимирович, Щебетун Людмила Николаевна и Глинин Борис Викторович, нашла основания для применения осужденному Михайленко Виктору Викторовичу условно досрочного освобождения на основании статьи 81 Уголовно–криминального кодекса Украины. Стремясь всесторонне установить обстоятельства дела, суд сделал срочный запрос в колонию относительно привлечения Виктора Михайленко к работам на производстве, на который пришел ответ, подтвердивший его слова о том, что он действительно работает в промышленной зоне колонии. В свою очередь, Евангельская церковь города Полтавы дала исключительно положительную характеристику Виктору, как смиренному христианину, принимающему активное участие в работе церкви (а это и есть программа дифференцированного воспитательного воздействия «Духовное возрождение», указанное в характеристике колонии.

Несмотря на наличие неопровержимых доказательств исправления Виктора, который, оставлял работу на производстве только на время, когда находился на стационарном лечении в больницах пенитенциарной системы, поддерживает родственные отношения с женой, матерью и другими близкими, является отцом двух детей 5 и 3 лет, которых привозили к нему на свидание, прокурор (из жалости к такому малодушию мы не будем называть фамилию) занимал привычную для обвинителя позицию – «осужденный не стал на путь исправления». А как же принцип индивидуализации наказания, ведь Виктор не совершал насильственных преступлений? А как не учесть то, что человека ждут двое маленьких детей? В конце концов, как удалось прокурору оставить без внимания тот факт, что администрация колонии дала неправдивые сведения в суд первой инстанции о том, что Михайленко не повышал свой профессионально технический уровень, без заинтересованности относится к реализации программы «Духовное возрождение», скрыла тот факт, что он работал на производстве, а законную жену Михайленко в характеристиках в его личном деле называла «сожительницей»?

К чести уважаемых судей, они сделали все необходимое для устранения неполноты судебного разбирательства в суде первой инстанции, повторно исследовали обстоятельства, которые не были исследованы или неполно исследованы им, приняли во внимание, в том числе примерно-образцовое поведение Михайленко в колонии на протяжении всего периода отбывания наказания, пришли к убеждению о неправильности решения Харьковского районного суда и отменили его.

Этот пример четкого профессионального подхода к выполнению важнейшей функции государства – отправлению правосудия-, результаты которого в глазах простых людей всегда ассоциируются с понятием справедливости, может служить образцом для всех служителей Фемиды.

Свобода вираження поглядів

18.09.2015 | Наталка Ковальчук

Чи змінить лексика миру термінологію війни?

   

Навіть тоді, коли на фронті, як кажуть військові, передишка, коли на сході країни настає хистке перемир’я, продовжується інша війна – інформаційна.

Вона у нинішніх реаліях неминуча, бо, з одного боку, противник, викидаючи в інформаційний простір різноманітну пропагандистську брехню, провокує нас на відповідь.

З іншого, - і наші власні емоції, думки, переживання військового часу значно відрізняються від психологічного стану, у якому ми жили в мирний період. А відтак і висловлюємо ми їх по-іншому. Більш експресивно, іноді, можливо, навіть вдаючись до грубощів та образ.

Можливо, навіть до  «мови ворожнечі».

Цей термін завжди існував у світі. До того ж навіть у більш жорсткому сприйняті, бо якщо дослівно перекласти його з англійської, то звучатиме скоріше, як «мова ненависті».

Є його усталене визначення запропоноване у Раді Європи, де йдеться про «мову ворожнечі» як про форми самовиразу, котрі включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на грунті нетерпимості тощо.

До нас  поняття «мови ворожнечі» прийшло  у зв’язку з військовою агресією Росії на півдні та сході країни. Бо цей військовий конфлікт супроводжується ще й потужним негативним інформаційним та пропагандистським російським впливом як на Україну, так і на весь світ.

Так, ми мусимо цьому протистояти. А відтак виникають і певні проблеми з цим пов’язані. Про них йшлося на недавній конференції Національної спілки журналістів України «Проблема «мови ворожнечі» в українських медіа». http://nsju.org

Журналісти та експерти ділилися різними думками з приводу актуальної теми. Серед іншого зазначалося про необхідність розробки термінологічного словника, який дозволить журналістам висвітлювати збройний конфлікт на сході толерантно, без проявів ненависті і ворожнечі.

Питання, очевидно, актуальне, бо навіть з’явилася вже перша ластівка у систематизації термінології, пов’язаної з гібридною війною на сході України. Інститут масової інформації  запропонував для журналістів, які висвітлюють тему антитерористичної операції, «Словник нейтральної термінології». http://imi.org.ua

Пропонується вживати лексику, яка не буде дражливою для українських громадян – сторін конфлікту, не формуватиме відчуття ненависті і зневаги один до одного. Бо це фактично «грає» на руку ворога.

Треба зазначити, що цей невеликий термінологічний словничок, у якому зазначено, що укладений він на основі українських та міжнародних ЗМІ, які відзначаються високими журналістськими стандартами, насправді дуже толерантний.

Можливо, навіть занадто толерантний, якщо виходити з сучасних українських реалій і сприйняття громадянами того, що відбувається. Наприклад, люди, безпосередньо пов’язані з бойовими діями на сході, які знають справжнє обличчя ворога, на собі відчували шквал його підступного вогню навіть тоді, коли мав би бути режим тиші, не сприймають пропозиції толерантно називати злочинні угруповання, що орудують на сході  країни, «бойовиками», а  російських найманців, які самі себе проголосили владою на українській території, «народними губернаторами», нехай і в лапках чи з посиланням «так званий».

Втім, треба зазначити, що запропонована лексика є лише рекомендованою та й дискусія, як то кажуть, можлива.

Питання в іншому: чи можливо цими кроками супротивній стороні конфлікту довести про свої мирні наміри? І отримати адекватну зворотну відповідь.

Скажімо, у матеріалах НСЖУ з вже згаданої конференції про проблему мови ворожнечі йдеться, що схоже зібрання має відбутися і у Російській Федерації з ініціативи тамтешнього Союзу журналістів. Ніби-то медійники і там готові також засудити використання мови ворожнечі, до якої вдаються російські ЗМІ.

Можливо, цей протокол намірів втілиться в життя, якщо взагалі втілиться. Та поки що навіть перші українські намагання до толерантності у висвітленні такої непростої теми як військовий конфлікт вже  стали об’єктом інформаційної війни.

Адже у пошукових системах, котрі мають «російські корені»,   на запитання:  «словник нейтральної термінології»  - серед перших, якщо взагалі не першими, з’являються  посилання з негативними відгуками про його появу.

Як завжди, у таких медійних «продуктах», сформованих  прокремлівськими ЗМІ і навіть тими, що побутують на українських територіях, захоплених терористичними угрупованнями, вистачає і не толерантної лексики, аж до образ цілого народу, і звинувачень у тиску на свободу слова в Україні, і традиційної згадки про «американське втручання», і багато іншого словесного бруду, яким звично супротивна сторона поливає Україну і її народ.

Тобто, отієї самої «мови ворожнечі», про необхідність позбавлення від якої сьогодні почали говорити в Україні.

Що ж, очевидно у цьому випадку йдеться про результат дії відомої істини, коли справжній спосіб помститися ворогові – не бути схожим на нього.

Та наразі найперше йдеться про те, що, розуміючи силу друкованого чи сказаного в ефірі слова,  ми все таки повинні шукати шлях, як змінити термінологію війни на лексику миру. Заради самих себе і свого суспільства. 

Соціально-економічні права

18.09.2015 | Тетяна Гончарук
джерело: helsinki.org.ua

Новий закон України про управління житловими будинками. Що чекає на господарів квартир найближчим часом?

   

Вступив в силу новий закон України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирних будинках». Незважаючи на те, що закон містить у собі серйозні зміни у системі управління житловими будинками, влада не поспішає інформувати населення про нововведення. Що ж чекає на власників квартир багатоповерхових будинків у найближчій перспективі?

Новий закон руйнує монополію ЖЕКів на надання житлово-комунальних послуг та перекладає повну відповідальність за утримання та управління будинком на його мешканців. Відтепер власники квартир багатоповерхових будинків мають опікуватися не лише своїми оселями, а й сходами, ліфтами, дахом та подвір’ям. Згідно нововведенням, мешканці мають час до 1 липня 2016 року, щоб визначитися з тим, хто здійснюватиме управління їхнім будинком надалі.

Вирішувати подальшу долю свого будинку, а відповідно – свого комфорту та благоустрою, власники квартир мають на загальних зборах. У такий спосіб мешканці повинні обрати управителя будинком поміж себе, або запросити керуючу фірму, яка надаватиме усі житло-комунальні послуги, відповідатиме за утримання будинку, ремонт, буде підзвітною мешканцям. Вартість таких послуг визначається за домовленістю сторін.

За новими правилами, щоб збори відбулися, достатня присутність трьох мешканців зі всього будинку. Однак все, про що йтиметься на зборах, ініціатори зібрання мають письмово повідомити інших та шляхом опитування решти мешканців ухвалити остаточні рішення.

Якщо власники квартир не зможуть дійти згоди до липня наступного року, тоді орган місцевого самоуправління сам призначить будинку керуючу компанію. За неготовність взяти на себе відповідальність прийдеться платити у прямому значені цього слова. Тобто є ймовірність того, що вартість послуг керуючої компанії, яку обере та призначить будинку держава, буде завищеною.

Які підводні камені містить у собі новий закон, розтлумачила у громадській приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Миколаєві експерт «Фонду розвитку міста Миколаєва» Тетяна Золотухіна: «Головна мета нового закону – пробудити у мешканців будинків почуття власника. Почуття власника має накладати почуття відповідальності. Найбільша наша проблема – відсутність контролю. Мешканець будинку не цікавиться, за що він платить, не контролює роботу ЖЕКів. Зараз є можливість взяти відповідальність за благоустрій свого будинку на себе. Якщо жителі висловляться проти самостійного керування будинком або не знайдуть керуючу компанію, це означатиме, що вони не ухвалили рішення щодо способу управління своїм будинком. Тоді з 1 липня 2016 року орган місцевого самоврядування на конкурсній основі обере такому будинку управляючого або керуючу фірму, яка буде грати за своїми правилами та запропонує мешканцям свої тарифи. Як варіант – таким управляючим може стати знову той самий ЖЕК. Така байдужість мешканців може дуже болісно вдарити по їхнім кишеням».

Що пропонує новий закон? Основні моменти:

Відтепер, щоб відмовитись від послуг ЖЕКу, не потрібно створювати ОСББ.

Мешканці на загальних зборах мають визначитися, яким чином вони здійснюють подальше управління своїм будинком – самостійно або за допомогою керуючої фірми.

– В тариф на управління тепер входить: санітарно-технічне обслуговування будинку, поточний і капітальний ремонт, гонорар управителю. Варто звернути увагу, що з 1 січня 2016 року вводиться в дію норма заборони органів місцевого самоуправління встановлювати тарифи нижче економічно обґрунтованих.

– В законі України «Про ОСББ» з 1 липня вилучена норма щодо першого капремонту в новостворених ОСББ за рахунок попереднього балансоутримувача, як це було раніше. Скасовано будь-які види дотацій з бюджету для надавача послуг на утримання житла та капітальний ремонт.

– Бігати за мешканцем або навпаки за надавачем послуг тепер не потрібно. Договір про надання послуг з управління підписує обраний загальними зборами управляючий та від імені мешканців уповноважена особа (особи). Завірені копії рекомендованим листом направляються всім мешканцям.

– Голосує не рука власника, а квадратні метри, що цій руці належать. Мешканці мають право голосу у відповідності до площі житлових/нежитлових приміщень, які їм належать на правах власності. Тобто власник трикімнатної квартири може впливати більше на прийняття рішення, ніж власник однокімнатної квартири. Якщо під час зборів рішення не набрало достатньої кількості голосів, то у ініціативної групи зборів є ще 2 тижні на письмове опитування мешканців. Рішення приймається за результатами зборів та письмового опитування.

З чого почати? Орієнтовний план дій:

1. Познайомитись з сусідами.

2. Організувати зустріч, щоб визначитися з подальшою долею будинку — призначити власного управителя (у кожному будинку серед мешканців точно знайдеться один бухгалтер та будівельник) або зайнятися пошуками керуючої фірми.

3. Придивитися до найближчого оточення — познайомитись з мешканцями сусідніх будинків, які, можливо, мають досвід створення ОСББ та управління будинком. Можливий варіант – домовитись з управителем сусіднього будинку, щоб той здійснював управління і вашим будинком на перший час.

4. Можливий варіант – об’єднатися з іншими будинками та обрати для себе спільного управителя або управляючу фірму.

Право на охорону здоров’я

25.09.2015 | Василь Мельничук

Європейський суд Урядові України не указ

   

Засуджена Коновальчук, яка страждає на низку тяжких хронічних захворювань, звернулася до Харківської правозахисної групи з приводу того, що протягом двох років вона не отримує належної медичної допомоги під час ув’язнення, що призвело до важкого стану її здоров’я та може призвести до летального кінця.

Через не реагування національних органів на дану проблему 30.06.2015 р. юристи ХПГ звернулись до Європейського суду з прав людини з проханням в порядку спеціальної процедури Правила 39 Регламенту Суду зобов’язати державу провести обстеження та надати необхідне лікування Заявнику. Протягом доби, 01.07.2015 р., Європейський суд надіслав Уряду України вказівку:

– терміново провести медичний огляд заявниці лікарями відповідної спеціалізації;

– негайно вжити заходів щодо забезпечення заявниці лікуванням відповідно до її стану здоров’я;

– надати Суду інформацію про стан здоров’я заявниці та вжиті заходи щодо проведення заявниці спеціалізованого медичного огляду та відповідного медичного лікування;

– повідомити Суд про вжиті заходи та стан здоров’я заявника до 30.07.2015 р.

Ця термінова вказівка була направлена Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду до пенітенціарної служби лише 07.07.2015 р., тобто за тиждень після її отримання Україною, хоча питання стосувалося життя громадянина України. Таке затягування з виконанням тимчасових заходів є не що інше, як зневажливе ставлення Уряду України до життя своїх громадян, адже Європейський суд, який знаходиться за тисячі кілометрів від України, відреагував на небезпеку, що існує, життю Заявника протягом доби.

Фактично виконання вказівок Європейського суду на цьому і закінчилось: Заявник залишалася відбувати покарання в загальній камері, не була забезпечена необхідним лікуванням і не переведена до спеціалізованого медичного закладу, а перший огляд лікарем проведено лише 13.07.2015 р., до того ж, в умовах слідчого ізолятору, без застосування жодних інструментальних методів діагностики.

Європейський суд, отримавши відповідь Уряду України про виконання тимчасових заходів, 18 вересня 2015 р. повторно вказав Уряду України, що він залишається під зобов’язанням діяти відповідно до тимчасових заходів від 01.07.2015 р., а надана Урядом інформація не відображає вжитих заходів, спрямованих на лікування та обстеження засудженої.

З часу застосування тимчасових заходів від 01.07.2015 р. у справі № 31928/15 «Konovalchuk v. Ukraine» Заявника так і не забезпечено належним лікуванням в спеціалізованому медичному закладі, а навпаки, незважаючи на важкий стан, її перевезено з Києва до Херсону в жахливих умовах вагонів типу «Столыпин» (про що неодноразово зазначалось у справах проти України Yakovenko v. Ukraine, (№ 15825/06, рішення від 25 жовтня 2007 року), та Koktysh v. Ukraine, (№ 43707/07, рішення від 10 грудня 2009 року), Taran v. Ukraine (№ 31898/06, 17 жовтня 2010 року) та річними звітами Уповноваженого Верховної ради України з прав людини арк. 50–60 звіту за 2012 р., арк. 31–34 звіту за 2013 р.).

В людей завжди була надія, що в разі нереагування національних органів, на які покладено функцію забезпечення дотримання прав громадян, такі дії можна оскаржити в Європейському суді, проте, після даного випадку невиконання Урядом України встановлених ним тимчасових заходів, залишається відкритим питання: «Куди звертатись за відновленням порушених прав, якщо навіть вказівки Європейського суду з прав людини ігноруються Урядом України у справі, де йдеться про життя громадянина України, яке відповідно до Конституції є найвищою цінністю?»

Практика правозахисту

18.09.2015 | Андрій Діденко

Суд, коли захоче, творить правосуддя!

   

Про мізерну довіру до судової гілки влади серед українців ми писали не раз. У суспільстві розповсюджена думка, що всіх суддів потрібно звільнити і на їх місце набрати фахових, незаангажованих і неупереджених юристів.

В продовження дискусії щодо реформування судової гілки влади вважаємо за потрібне розповідати як про недоліки в сфері судочинства та нікчемних суддів, так і про компетентні рішення судів, про яки також не варто забувати.

Під час чергового моніторингового візиту Харківської правозахисної групи до Бердичівської виправної колонії № 70 у Житомирській області (ми писали про бездіяльність СБУ після виявлення під час візиту у засуджених примірників пропагандистської газети «Общественно политическое движение „Новороссия“»), до моніторів звернувся засуджений Руслан Васильович Акриш.

Руслан скаржився на тортури під час слідства, наявність доказів (медичні дані) і не можливість домогтися справедливості в суді.

Він був засуджений вироком Іллічівського міського суду Одеської області від 09.04.2013 року до дев’яти років позбавлення волі за скоєння розбою, вчиненого групою осіб (ч. 3 ст. 187 КК України). Адвокат Харківської правозахисної групи Анна Литвин вступила в справу як захисник, ознайомилася з матеріалами. Коли вона ретельно вивчила матеріали справи, з’ясувалося, що кваліфікація злочину не відповідає фактичним обставинам подій і матеріалам кримінальної справи. Засуджений звернувся до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою. Адвокат доповнила касаційну скаргу засудженого, а спостерігачі Харківської правозахисної групи були присутні під час розгляду касаційної скарги в високому суді.

12 березня 2015 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі головуючого судді М. Ф. Пойди, суддів М. О. Бех, В. В. Зубара розглянула в судовому засіданні кримінальну справу відносно Р. В. Акриша за касаційною скаргою з доповненнями засудженого та касаційною скаргою з доповненнями захисника Т. О. Волошиної та доповненнями захисника А. О. Литвин на вирок Іллічівського міського суду Одеської області від 9 квітня 2013 року під головуванням судді К. В. Вергопуло та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 липня 2013 року.

Касаційний суд ухвалив рішення, в якому частково задовольнив касаційні вимоги захисту, скасувавши рішення суду апеляційної інстанцій, і направив справу на новий апеляційний розгляд:

«Виходячи з того, що ухвала апеляційного суду постановлена з порушеннями вимог кримінально-процесуального закону, вона підлягає скасуванню, справа – направлена на новий апеляційний розгляд, під час якого необхідно усунути вказані недоліки, повно і всебічно перевірити всі доводи поданої апеляції захисника на вирок місцевого суду, обґрунтованість вимог касаційних скарг з доповненнями від засудженого та захисника, та постановити законне і обґрунтоване рішення».

15 вересня 2015 року відбулося засідання апеляційного суду Одеської області у складі головуючого судді Руслана Івановича Котелевського, а також суддів Вадима Михайловича Прібилова та Альбіни Іванівни Кадегроб.

Інтереси підсудного захищала адвокат Анна Литвин. Суд задовольнив клопотання захисту на проведення судового слідства. Під час вивчення матеріалів кримінальної справи, зазначених адвокатом як докази невідповідності кваліфікації злочину матеріалам справи, суд ретельно вивчив аргументи сторін. Прокурор, як завжди стоїть на своїй позиції – кваліфікація правильна і касаційна скарга задоволенню не підлягає. Це при тому, що саме прокуратура повинна слідкувати за правильністю кваліфікації злочину ще на стадії слідства – тоді не виникатиме потреби підтримувати від імені Держави безглузді обвинувачення.

Повернувшись із нарадчої кімнати, суд оголосив резолютивну частину ухали, в якій задовольнив частково апеляційні вимоги захисту, змінив кваліфікацію злочину з частини 3 статті 187 КК України (розбій) на частину 3 статті 185 КК України (крадіжка), а від цього і санкція у вигляді дев’яти років позбавлення волі перетворилася на чотири роки.

Тож можуть судді, коли захочуть, розсуджувати, а не засуджувати, не розібравшись, як це зробив суддя першої інстанції, до того ж – ще й голова Іллічівського міського суду Одеської області Костянтин Вікторович Вергуполо, – з легкістю засудивши Руслана Акриша (у якого – хвора матір і сестра з неповнолітньою дитиною) до дев’яти років позбавлення волі?

Погляд

28.09.2015 | Ольга Багалій

Декомунізація по-харківські

   

21 травня 2015 року набрав чинності Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Закон був прийнятий в суспільстві досить неоднозначно. Багато істориків, серед яких були і закордонні дослідники історії України, вважали, що зараз це недоречно і не на часі. Закордонні історики разом з деякими українськими навіть написали лист-звернення до Президента з вимогою не приймати цей закон. Як на мене, це звернення було зроблено нашвидкоруч і було написане у досить поверхневому тоні. З боку більшості українських істориків це викликало обурення і рекомендації не втручатися в українські справи. Як приклад масових перейменувань наводили не тільки післявоєнну Німеччину, а й постсоціалістичні країни Центральної Європи, які провели нову кодифікацію географічних назв ще на початку 90-х років.

Дотримуючись традиції називати міста або вулиці на честь видатних подій або земляків, які є знаковими у політичному, культурному або науковому розвитку країни, держава хоче продекларувати свою ідеологічну незалежність і прихильність певним ідеалам.

Всім зрозуміло, що пам’ятники, назви міст та вулиць є символами, які створюють загальний гуманітарно-культурний простір. Серед громадськості Харкова існували різні думки. І хоча більшість прекрасно розуміє, наскільки важливим символом для міста є власні назви, які формують не тільки ідеологічний зміст, але і віддзеркалюють державницькі традиції, історичні події в культурному житті народу, у суспільстві існують і досить поширені думки – залишити все як є.

Символи можуть мати позитивний або негативний сенс, можуть об’єднувати або роз’єднувати суспільство, і головна задача влади і громадськості провести процес декомунізації таким чином, щоб не роз’єднати суспільство, щоб до існуючих негативних явищ не додавати ще і перейменування вулиць, скверів, парків або демонтаж пам’ятників. На мою думку, легше всього мешканці міста будуть сприймати повернення історичних назв або назв, що є нейтральними для прихильників різних ідеологій, імена відомих вчених, письменників, драматургів, акторів і т. і.

Якщо згадати історію, то це далеко не перше масове перейменування міст та вулиць. У далекому 1915 році, під час Першої світової війни на хвилі патріотизму відбулися масові перейменування, пов’язані з ворогом царської Росії – Німеччиною. Найбільш відоме перейменування – Санкт-Петербург перейменували в Петроград. Але і в Харківській губернії в 1915 році були перейменовані поселення, в яких мешканцями були німецькі колоністи або просто багато мешканців були німцями. Нещодавно дослідник харківської історії Андрій Парамонов навів приклади тодішніх перейменувань: селище Лізенталь в селище Баба, Дар’ендорф в хутір Одарівка, колонія Фріденталь в хутір Мирний. Мабуть, на перший погляд, було незвично, але назви збереглися. Потім масові перейменування відбулися при більшовиках в 1936 році і багато назв дожили до наших часів.

Харків – одне з міст, де найдужче лютували Голодомор, репресії, колективізація, але в місті залишилося багато пам’ятників, меморіальних дошок та назв вулиць, присвячені організаторам цих злочинів. І за двадцять чотири роки існування незалежної України ситуація в Харкові майже не змінилася. Правда, на початку 90-х років за рішенням Харківської міської ради з мапи Харкові зникли імена Дзержинського, Жданова, Свердлова. Але залишилися імена Постишева, Артема, Фрунзе та багато інших До того ж, ці імена зустрічаються у Харкові ще й по декілька разів. Рекордсменом в Україні звісно є Ленін, який ненавидів Україну, а в Харкові рекордсменом є Фрунзе: вулиця, проспект, провулок, в’їзд, селище. А ще багато підприємств теж прикрашені цим ім’ям. Коли перейменовували вулиці в 90-ті роки для мешканців цих вулиць все пройшло без ускладнень: в місті було розуміння того, що не можуть залишатися імена Свердлова та Дзержинського. Великою мірою це було пов’язано з пропагандою, що здійснювало центральне та місцеве телебачення.

На жаль, Харків є на першому місті в Україні за кількістю символів та назв радянських часів, коли всі міста СРСР мали майже обов’язковий перелік дозволених назв, і це не залишало шансів мати місту своє історичне обличчя. У Харкові або Донецьку назви вулиць майже однакові – вулиця Леніна, Артема, Бакинських комісарів, Карла Маркса або Кірова і багато-багато інших.

Але, як би воно не було, Закон став чинним і його всі повинні виконувати.

Минуло вже майже чотири місяці, від відведених на виконання Закону шести, і вже можна підвести деякі підсумки, принаймні у Харкові. У червні місяці була зорганізована робоча група при Харківській міськраді, яку очолив заступник міського голови І.О.Терехов. До складу групи ввійшли у великій кількості чиновники міськвиконкому, депутати міської ради, голови районних держадміністрацій, керівники установ міського транспорту, комунальних підприємств, ректори деяких ВУЗів Харкова п’ять представників громадськості. Так що голос громадськості в цій комісії навряд чи буде почутий.

Разом з тим була створена на громадських засадах Харківська топонімічна група. Люди, які працювали в цій групі, перш за все Марія Тахтаулова і Сергій Жуков, на високому рівні виконали колосальну роботу – провели інвентаризацію існуючих топонімів, зробили сторінку в Facebook. На цій сторінці харків’яни мали можливість не тільки знайомитися з пропозиціями групи, а й взяти участь в обговоренні, які саме вулиці потрібно перейменувати, запропонувати нові назви для районів та вулиць Харкова. Харківська топонімічна група запропонувала перейменувати 7 районів Харкова, 5 станцій метрополітену, 5 скверів та парків, перейменувати 281 вулицю У більшості своїй запропоновані географічні та історичні назви.

Топонімічна комісія Харківської міської ради теж провела інвентаризацію вулиць, що підлягають перейменуванню – 213 вулиць, які підлягають перейменуванню в першу чергу, 38 вулиць, які підлягають перейменуванню в другу чергу.

Обсяг робіт по перейменуванню топонімічних об’єктів, прибирання пам’ятників, бюстів, мозаїк та меморіальних дошок, комуністичної доби колосальний і ще до цього часу, на жаль, навіть не розпочатий. Крім того, як на мій погляд, міська рада не турбується про роз’яснювальну роботу серед населення. І це при тому, що в руках міської влади три місцевих канали телебачення, газета «Вечерний Харьков». Інформація, яку надали місцеві журналісти після виходу Закону та створення робочої групи при міськвиконкомі, подавалася, на мій погляд, не якісно. Журналісти банально перекручували інформацію і розповідали, які труднощі чекають мешканців міста, якщо їх вулиця буде перейменована Не забували і побормотати комуністичну мантру про нашу велику історію, яка їм видається тільки як діяльність комуністів та діячів російської науки та культури. В Харкові не спромоглися ані видати пам’ятку, яку розробив Інститут національної пам’яті спеціально для мешканців вулиць, що будуть перейменовані, ані розробити таку пам’ятку своїми силами – як зробили у Слов’янську. Прифронтове місто спромоглося, а Харків – ні. Та й бюджет Харкова мабуть трішки більший, ніж у Слов’янську. Харківська влада відверто демонструє своє небажання прибирати з мапи Харкова одіозні назви комуністичних часів. Складається враження, що вони очікують змін в історичній політиці держави, прикриваються фразами, що харківська влада буде змінювати топоніміку тільки за згодою харків’ян. Тобто місцеві чиновники закладають для себе варіант, який дозволяє їм не виконувати чинні закони України. Чи може вони саме це вважають децентралізацією? Не забули і пропозицію звернутися до Верховної Ради відкласти виконання цього закону або взагалі скасувати його.

Скільки потрібно витратити коштів та як це витримає міський бюджет – мешканцям міста теж не повідомляють. Що робити з пам’ятками архітектури, що прикрашені комуністичною символікою? Де зберігати пам’ятники, що підлягають знесенню? Тільки почали розмови про організацію музею пам’яток комуністичної епохи. Потрібний такий музей Харкову? Мабуть потрібний. Але поки що пам’ятник, відомий харків’янам як «п’ятеро вийшли із ломбарду», так і кинутий десь у сквері на ХТЗ. А куди вивезли комсомольців, яких зняли в угоду російській церкві?

Харків’яни багато чують, що міський голова Кернес впорядкував місто. Але як міська влада може миритися із залишками пам’ятника Леніну або Руднєву? Дивитися на ці обрубки і волати про порядок на вулицях Харкова? Це неподобство є ознакою неповаги до цих постатей. Неповагою такого ж ґатунку, яку показали ультраси, коли зносили ці пам’ятники. На мою думку, якби влада була розумнішою, воно б сама прибрала ці пам’ятники вчасно, одразу як відбулася Революція гідності.

Громадськість міста приділяє виконанню цього Закону велику увагу. 23 вересня в рамках міжнародного проекту «Київський діалог» відбулася панельна дискусія на тему «Декомунізація: від теорії до практики», в якій взяли участь Євген Захаров, правозахисник, директор Харківської правозахисної групи, Сергій Жуков, представник Харківської топонімічної групи, Віктор Маринчак, настоятель храму Іоанна Богослова.

25 вересня в Художньому музеї відбулася дискусія стосовно декомунізації пам’яток архітектури, пам’ятників та витворів монументального мистецтва.

Ми розуміємо, що в силу об’єктивних та суб’єктивних причин обсяг роботи дуже великий, але потрібно з чогось починати. До цього часу будівля міськради прикрашена гербом УРСР, в приміщеннях самої міської ради в безпосередній близькості від кабінету мера висять картини із символікою УРСР. І це тільки те, що кидається в очі.

Якщо в Києві практично кожний тиждень приймаються рішення Київради стосовно перейменування вулиць, демонтажу комуністичної символіки в метрополітені, пам’ятників та бюстів, то Харків значно відстає і демонструє не тільки невиконання Закону, а й певну неготовність до вирішення цих проблем.

Вже зараз очевидно, яким складним буде процес вибору нових топонімів. В місті активно працюють проросійські сили, які будь що намагаються зробити обличчя Харкова «русским», відкидаючи історію створення та існування міста, часи «Розстріляного відродження», і хочуть бачити Харків якщо не комуністичним, то хоча б імперським.

Звісно, декомунізація це не тільки перейменування міст, селиш та вулиць, прибирання знаків тоталітарного режиму – бюстів, пам’ятників та меморіальних дошок. Розруху треба прибирати в головах. Але з чогось потрібно починати... І навколишнє середовище, назви, що оточують нас – це дуже важлива складова цього процесу.

Погляд

01.10.2015 | Наталка Ковальчук

Декомунізація: чи допоможе свята Дорота не сповзти нам у болото?

   

Хотілося б, аби було по-іншому. Але маємо те, що маємо. Україною все ще бродить привид комунізму. Бродить містами, вулицями, площами, які носять імена жорстоких катів, котрі за більшовицького режиму топили Україну в крові, винищували, застосовували до народу репресії, геноцид.

За часів незалежності Україна пережила кілька відчутних хвиль пробудження національної самосвідомості. І кожного разу порушувалося питання про зміну топонімічних назв, пов’язаних з тоталітарним режимом. Воно завжди виявлялося одним з найбільш конфліктних і дражливих. Мабуть, тому намагання очистити Україну від топонімічних згадок про комуністичне минуле не було доведене до логічного завершення ні на початку 90-х років, ні після Помаранчевої революції.

Ось і нині. Здавалося б, альтернативи декомунізації немає. Та ми, як завжди, йдемо не тією дорогою, яка може дати конкретний результат, а шукаємо якихось інших манівців.

Тож  замість цивілізованого процесу виходить  «Декомунізація по-харківськи» (Ольга Багалій http://khpg.org),   чи по-полтавськи, чи по-вінницьки, чи  по-сумськи…

До речі, недавно на очі потрапило повідомлення про те, що у Сумах, крім багатьох традиційних назв, пов’язаних з тоталітарним минулим, іменем  сумнівного більшовицького персонажу Павлика Морозова і досі названі не тільки вулиця, а ще й провулок?  http://www.sumynews.com  Чи треба кращого прикладу, аби довести необхідність якомога скорішого перейменування топонімів?

Топонімічна складова, звичайно, тільки один-єдиний,   та все ж не найголовніший, чинник у реалізації Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Бо, як говорять мудрі люди, комунізм ще чекає свого Нюрнберга.

Саме про злочинну його природу йшлося під час недавньої панельної дискусії на тему «Декомунізація: від теорії до практики» в рамках міжнародного проекту «Київський діалог». http://www.khpg.org

Все ж більшість населення сприймає декомунізацію якраз через заміну символів тоталітарної епохи на історичні, як це зробили у Артемівську на Донеччині, де повернули місту історичну назву Бахмут, чи на нові.  

Однак системного підходу у цьому питанні все ж поки що не вироблено.

Взагалі, на місцевому рівні частіше йдеться лише, сказати б, про протоколи намірів, ніж про реальне втілення декомунізаційних процесів. Якщо говорити про заміну топонімів, то хоч на офіційних сайтах органів влади, самоврядування, у місцевих ЗМІ публікуються дані про кількість  об’єктів, що потребують зміни назви, пропозиції щодо нових назв, та все ж є  відчуття, що навіть ця справа вже відчутно зволікається.

Причини, звичайно, можуть бути різними. Та серед іншого виникає й питання: «А, чи не даються взнаки у реалізації декомунізаційного закону ще й близькі вибори до місцевих рад?»

Не становить секрету той факт, що найбільш сталим електоратом в Україні вважаються люди середнього та старшого віку. Тобто, якраз той сегмент виборців, серед яких значний прошарок осіб, котрі або зовсім не сприймають ідеї декомунізації, або тією чи іншою мірою ставляться до неї не зовсім схвально. Бо вони й досі прихильно ставляться до радянської ідеології і з ностальгією згадують «хороше життя при комуністах».

Так, за результатами соціологічного дослідження, проведеного Харківським філіалом Інституту Горшеніна, до ідеї перейменування топонімічних назв у Харкові негативно ставляться більше 43 відсотків респондентів, а підтримують декомунізаційний закон більше 12 відсотків. http://gx.net.ua

Схоже соціологічне дослідження, проведене у Полтаві, також подає досить негативний результат: 64 відсотків полтавців не підтримує декомунізаційних ініціатив. Причому, найбільше незадоволення висловили люди віком 30-49 років (22 відсотки) http://iaaukraine.org

Думається, якраз цей момент і мають на увазі владні структури на місцевому рівні. Прагнучи й далі посідати свої керівні крісла, вочевидь, намагаються не дратувати «свій електорат», відтерміновуючи прийняття конкретних рішень щодо зміни топонімічних назв «на потім», тобто після проведення виборів.

Замість того, аби працювати з людьми, доносити до своїх громад важливість декомунізаційного процесу, вони просто перечікують. На жаль, ця чиновницька тактика досить поширена в Україні.

А тим часом на поверхню починають спливати різноманітні публікації у ЗМІ про доцільність і недоцільність перейменувань, про необхідність збереження історії, про те, що ми так жили і від цього не потрібно відмовлятися… Тобто якраз і звучать  комуністичні мантри «…про нашу велику історію»,  наведені у вже згаданій вище публікації «Декомунізація по-харківськи».

Відтак складається враження, що реалізація Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» буксує, як то кажуть, сповзає у в’язке болото дискусій та конфліктів.

Ось тільки з будь-якого багна вибиратися непросто. І якщо знову втратимо час, «заговоримо» проблему декомунізації, чи не буде нам так, як описаному колись Степаном Руданським  мазуру. Аби вибратися з болота, бідака-чоловік не знайшов кращого виходу, як кликати на поміч святих, - то Миколу, то Дороту. 

Правда, навряд будь-які святі допоможуть нам у тому, що маємо зробити власною волею, набравшись терпіння, мужності, звернувшись до своєї громадянської свідомості.

Бо очищення від важкого комуністичного минулого відбувається не тільки заради нас, сьогоднішніх. Навіть більшою мірою заради майбутніх поколінь.

 

Жертви політичних репресій

29.09.2015 | Юрій Чумак

«Треба зло назвати злом, а злочини – злочинами!»

   

У Харкові громадські активісти, правозахисники та науковці обговорили проблематику декомунізації в Україні.

Днями у Харкові в Культурному центрі «Indie» в рамках міжнародного проекту «Київський діалог» відбулася панельна дискусія на тему «Декомунізація: від теорії до практики»

У дискусії взяли участь:

- Євген Захаров, правозахисник, голова Харківської правозахисної групи;

- Сергій Жуков, представник Харківської топонімічної групи;

- Віктор Маринчак, настоятель храму Іоанна Богослова.

Як зазначив модератор заходу історик Ігор Соломадін, декомунізація – складна система заходів, спрямована на боротьбу з тоталітарним комуністичним минулим. Процес декомунізації в різних країнах мав різні особливості та методи. Для України зараз цей процес є намаганням відновити історичну справедливість та позбутись наслідків довготривалого періоду комуністичної ідеології. Проте, декомунізація – це не тільки перейменовування вулиць та зміна пам’ятників. Позаяк переоцінка комуністичної ідеології повинна відбутись у багатьох сферах життя держави та суспільства.

Сергій Жуков поділився з присутніми напрацюваннями громадських активістів у сфері пропонованих топонімічних змін у Харкові, що пов’язані з апологетами комуністичного минулого та несуть у своїх назвах символи тоталітарної епохи.

Віктор Маринчак у своєму виступі зазначив, що комунізм – не тільки войовниче безбожжя, це – намагання створити своєрідну «релігію» зі своїми «божками», для яких властивими є культи та «культики» особистостей.

Правозахисник Євген Захаров підійшов до питання декомунізації з правової сторони. Він зазначив, що в Європі відношення до Сталіна і комунізму мало відрізняється від ставлення до Гітлера і нацизму, що легко побачити в численних резолюціях Європарламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Комітету Міністрів ПАРЄ, ОБСЄ.

Але в Україні рішень судів, які б визнавали злочинами певні дії комуністичних очільників, фактично немає. Відоме рішення Київського апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року, на думку правозахисника, є недосконалим. Адже тоді суддя в попередньому засіданні суду ухвалив постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку зі смертю підсудних, позбавивши суспільство можливості дізнатися про способи і механізми організації та здійснення штучного голоду, імена тих, хто здійснив цю людожерську політику, жорстокі репресії проти тих, хто чинив опір, страшну картину загибелі близько 4 мільйонів людей...

Крім того, так і не було реабілітовано велику кількість людей, які потрапили під машину репресій у 1932 – 1933 роках (близько 200 тис. чол.).

Тому на сьогоднішній день необхідним є створення громадського трибуналу щодо проведення ґрунтовного розслідування злочинів комуністичного режиму.

«Треба зло назвати злом, а злочини назвати злочинами!» – переконаний Євген Захаров.

Учасники заходу висловили своє бачення шляхів та напрямків декомунізації в Україні, та зійшлися на думці, що самим лише перейменуванням та зміною червоних прапорів на жовто-блакитні викорінити останки тоталітаризму з суспільних відносин не вдасться. Оскільки комуністичні методи керування, комуністичне патерналістське мислення, в які б кольори вони не рядилися, є суцільним гальмом розвитку нормальної демократичної держави.

Нагадаємо, проект «Київський діалог» (що діє за підтримки Міжнародного фонду «Відродження») ініціював публічну дискусію з метою дати відповідь на питання: чим сьогодні є декомунізація для України загалом та Харкова зокрема?

Вісті з пострадянських країн

26.12.2014
джерело: hro.org

Ярлык «иноагентов» навесили на Сахаровский Центр и ещё на 2 НКО

   

Радіо Свобода Алексєєва заявила, що, незважаючи на отримані нею численні нагороди, вона найбільше пишається двома: премією імені Сахарова і премією імені Вацлава Гавела. 

Цього року до короткого списку премії Гавела увійшли також «Рух за права жінок в Афганістані» та «Молодіжна правозахисна ініціатива» (Youth Initiative for Human Rights).

 Ольга Гончарова

28.09.2015

Бюлетень "Права Людини", 2015, №26

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори