пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201502
№02
2015

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

02.01.2015 | Владимир Яськов, русский писатель и украинский гражданин, Харьков

Путинские агенты влияния, или Пятая колонна Европы. Открытое письмо Виму Вендерсу

   

18-го декабря перед своим электоратом выступил один из самых одиозных диктаторов современности, президент России Владимир Путин. В своей речи он уделил немалое внимание российской «пятой колонне», то есть иностранным агентам влияния, предателям, действующим в интересах врагов России.

Ничего нового кремлёвский альфа-самец не сказал: его паранойя давно стала притчей во языцех. Гораздо любопытнее другое медиа-событие, имевшее место в Германии, всё ещё топчущейся перед выбором: помогать защищаться Украине — или в ужасе наблюдать за тем, что творит Россия, со стороны. Речь идёт об открытом письме, появившемся за две недели до выступления Путина в немецкой газете Die Zeit, которая «опубликовала, — сообщается на сайте Deutsche Welle, — призыв известных представителей немецкой общественности не допустить новой крупномасштабной войны в Европе». Что же это за призыв, претенциозно озаглавленный его авторами «Новая война в Европе? Не от нашего имени!»?
Истина конкретна, говорил Гегель. Это значит, что иногда благонамеренные призывы к миру могут звучать кощунственно и человеконенавистнически. Господин Вендерс, я обращаюсь к Вам потому, что из всех, подписавших это ужасное письмо, Вы единственный, кого я, можно сказать, знаю: такова великая сила искусства — знакомить творца с публикой. Никогда не забуду то головокружительное ощущение, которое испытал, когда смотрел Ваш фильм «Алиса в городах». Это ощущение не потускнело до сих пор; на мой вкус, эта камерная медитативная драма — шедевр, навсегда вошедший в историю мирового кино и остающийся актуальным для любых времён. Эта картина жива — и останется такой! — потому что обращается к самому главному в душе любого человека — к состраданию.

И этого сострадания нет в письме, которое Вы подписали! Там есть всё что угодно: чрезвычайно глубокомысленные утверждения, что мир — это хорошо, а война — плохо; нескрываемая тревога о вашем (европейском, немецком и, по-видимому, Вашем личном) благополучии и безопасности; страх перед Путиным; недовольство госпожой Меркель, недостаточно чуткой к недовольству России (которая недовольна всем и всегда: такова её природа) и многое другое… Там нет только одного: жалости к тем мирным людям, которых вот уже более полугода уничтожают российская регулярная армия и диверсионно-разведывательные спецподразделения вкупе с наёмниками, формально «независимыми» в своих действиях, но снабжаемыми и руководимыми из Кремля.
Письмо, которое Вы подписали, удивительно поверхностно и преисполнено общих мест; бросается в глаза: тот, кто его писал, привык к безответственному многословию — тому, что у Вас в Германии называется «бла-бла-бла».

Вы пишете (цитирую): «Никто не хочет войны. Но Северная Америка, Европейский Союз и Россия сделают ее неизбежной, если они, в конце концов, не прервут зловещую спираль угроз и ответных запугиваний». Но простите, если Северная Америка, Европейский Союз и Россия сообща упорно затягивают зловещую спираль угроз и запугиваний, то кто же тогда эти никто, которые не хотят войны? Где искать этих голубей мира? В Азии, Африке, Латинской Америке? Зачем Вы через запятую, как соучастников, перечисляете скатывающийся к нацизму человеконенавистнический режим новоявленного русского фюрера с европейскими и североамериканскими демократиями? С каких это пор они стали для Вас на одно лицо?

Вы пишете далее: «Украинский конфликт показывает: одержимость властью и стремление к господству не изжили себя». В этой фразе всё как будто верно и одновременно — всё лукаво. Во-первых, я бы на Вашем месте хорошенько подумал, правильно ли называть тот ужас, что творится в 250 километрах от меня, «украинским конфликтом». Это не конфликт, а война, цинично не объявленная агрессором и столь же цинично отрицаемая им. Она не полномасштабна ТОЛЬКО В ТОМ СМЫСЛЕ, что Россия пока что не применяла боевую авиацию для бомбардировок украинской территории; всё остальное — от реактивных систем залпового огня до ракет класса «земля-воздух» (пресловутых «Буков») было задействовано и унесло уже тысячи (!) жизней. Это не США и не Германия стёрли с неба над Украиной 300 человеческих жизней, — это квалифицированно (поверьте: для этого требуется серьёзная квалификация) сделала Россия в ходе русско-украинской необъявленной войны, которую Вы называете «украинским конфликтом». 

Что же касается второй части цитированной фразы («одержимость властью и стремление к господству не изжили себя»), то она повисает в воздухе. Чью одержимость властью Вы избегаете назвать, кого имеете в виду? Господина Обаму? Госпожу Меркель? Или может быть, всё-таки — президента России?.. 

Господин Вендерс, Вы же художник — Вы не можете не понимать: умолчание имеет скверную особенность: иногда оно весьма некстати вопиет! Это только кажется, что у Вас не поворачивается язык назвать истинного виновника геополитической катастрофы, в которую мы все ввергнуты по его милости, — на самом деле Вы не в первый и не в последний раз в этом письме жирно подчёркиваете, что отказываетесь видеть разницу между нападающим и обороняющимся, между преступником и жертвой, между насильником и изнасилованным. Ваш прекраснодушный гуманизм оборачивается бесчеловечным релятивизмом! Размазывая, растягивая ответственность на всех, Вы де-факто поступаете как адвокат дьявола. Сквозь ваши возвышенные слова о мире начинает прорываться фальцет цинизма.

Всем нам знакома фигура беспринципного адвоката. Вкратце его аргументация звучит примерно так: «Господа присяжные, да, мой подзащитный монстр, — но давайте будем реалистами и гуманистами. Его жертвы — мертвы, в силу этого они уже ни в чём не нуждаются, а мой подзащитный — страдает. Вы видите, как он расстроен, как он недоволен, какое у него плохое настроение? На нашем с вами месте было бы безответственно игнорировать тот факт, что мы и в будущем будем вынуждены сосуществовать с ним, а не с его жертвами. Поэтому давайте приложим максимум усилий для его социальной реабилитации, попытаемся вновь сделать его полноценным членом общества, учтём его многообразные потребности и тем самым, возможно, понизим уровень его агрессии» — и т. д. Вам это ничего не напоминает, господин Вендерс?
Через всё Ваше Обращение к немецкому правительству, депутатам и журналистам красной нитью проходит уравнивание россиян, вот прямо сейчас, в эту самую минуту, несмотря ни на какие Минские договорённости о перемирии, убивающих моих ни в чём не повинных сограждан, — с европейцами и американцами. Вы не устаёте подчёркивать (цитирую): «На Востоке и на Западе в равной мере. Американцы, европейцы и русские потеряли основную идею: навсегда искоренить войну из практики своих отношений». Вы что, обвиняете и немцев в том, что они потеряли «идею искоренить войну»? 
Вы пишете о «Парижской хартии для новой Европы»: «На основе совместно принятых принципов и первых конкретных мероприятий должен был быть воздвигнут “Общий европейский дом”, обеспечивающий одинаковую безопасность всем государствам-участникам. Эта цель послевоенной политики не достигнута до сих пор. Народы Европы снова испытывают страх»… Я бы сказал, что и эта констатация повисает у Вас в воздухе, — если бы не был крайне изумлён тем выводом, который Вы из этой констатации делаете. В очередной раз НЕ назвав того, по чьей милости мы все оказались в таком, извините за недипломатическое выражение, кровавом дерьме, Вы с замечательным самообладанием тут же заявляете: «Мы, нижеподписавшиеся, призываем федеральное правительство — сознавать свою ответственность за мир в Европе. Европа нуждается в новой политике разрядки. Это возможно только на основе одинаковой безопасности для всех на условиях равноправия и взаимного уважения всех партнеров».

Что ни фраза, то перл! Вы, не удосужившиеся, по-видимому, даже поверхностно ознакомиться с истоками, масштабом и чудовищностью того «конфликта», о котором судите с такой самоуверенностью, по сути дела, обвиняете федеральное правительство в безответственности — коль скоро Вы призываете его эту ответственность, наконец, осознать. Вы позволяете себе говорить о потребности в РАВНОЙ безопасности… Вы себя слышите? Кому Вы это говорите? Фрау Меркель? Чьей безопасности угрожает её «безответственная» политика? Российской? Германской? Кого Вы называете (в который раз не называя) равноправным и уважаемым партнёром?

Вы пишете далее: «Потребность россиян в безопасности так же законна и ярко выражена, как и потребность немцев, поляков, жителей стран Балтии и Украины». Кому Вы это объясняете? Укажите, пожалуйста, на того, кто словом или делом настаивал бы на НЕЗАКОННОСТИ потребности россиян в безопасности. Кто, где и когда пытался безопасность россиян оспорить или нарушить?!

Такой человек есть, обитает он в Кремле, и Вы не можете этого не знать. Но бросаете ни на чём не основанные безответственные обвинения своей канцлерин, которой и без Вас забот хватает.

Обращаясь к депутатам Бундестага, Вы пишете: «Кто только создает образы врагов и выдвигает односторонние обвинения, тот обостряет напряженность в период, когда требуются сигналы к разрядке обстановки. Интеграция вместо изоляции — таким должен быть лейтмотив действий немецких политиков». Как Вам не стыдно, господин Вендерс! Я-то думал, это реальный враг аннексировал у Грузии Абхазию и Южную Осетию, де-факто превратил в свой плацдарм молдавское Приднестровье, объяснил Казахстану, что у того никогда не было государственности, аннексировал украинский Крым и месяцами методично убивает украинских граждан на украинской земле, но судя по Вашим словам, никакого врага нет — его «создают» немецкие политики.

Вы призываете немецких журналистов «более убедительно, чем до сих пор, выполнять свою обязанность непредвзятого освещения событий» и обвиняете их в том, что «авторы передовиц и комментаторы демонизируют целые народы, не отдавая должного их истории». Просто нет слов… Это как если бы Вы начали упрекать американских журналистов в том, что они во время Второй мировой войны «демонизировали» немцев и японцев. Что Вы делаете, как у Вас язык поворачивается бросать ТАКИЕ обвинения?!.
Если бы под этим письмом не стояли подписи людей, о некоторых из которых (не обо всех) я до этого слышал немало хорошего, я подумал бы, что написано оно в Кремле: столь неубедительны, топорны, а главное — по сути своей бесчеловечны те пустые и голословные утверждения и призывы, которыми оно исполнено.

По всему видно: 

1) Вы и Ваши соавторы не знакомы или не пожелали ознакомиться с причинами, сутью, характером и масштабами русско-украинской войны;

2) Вы очень боитесь, что эта война докатится до Вас, и считаете, что бессодержательные благоглупости, которыми, как изюмом булку, Вы начинили своё письмо, — это очень эффективное средство помочь федеральному правительству наконец-то взяться за ум и начать ублажать агрессора;

3) Вы писали это письмо с позиции некоего Высшего Морального Ареопага, которому, в отличие от немецкого правительства, видна истинная картина происходящего, — Ваше самомнение просто поразительно;

4) Вы, видимо, полагаете, что, критикуя своё правительство с явно пророссийских позиций, хеджируете свои риски — на случай, если русско-украинская война перерастёт всё-таки в русско-европейскую.

Ваше письмо произвело бы на меня гораздо более гнетущее впечатление, прочти я его полгода назад. Сегодня, к счастью, я знаю: дело не в том, что победа будет за Украиной, — дело в том, что поражение неизбежно будет за Россией. И то, что Вы этого не видите, не понимаете, но при этом позволяете себе с апломбом поучать людей понимающих, обесценивает не только Ваши слова, но и Ваши подписи, то есть — Ваши имена.
Господин Вендерс, за несколько лет до холокоста Сталин УМОРИЛ ГОЛОДОМ более трёх миллионов украинцев за одну зиму 1932—1933 годов. Американский журналист Уолтер Дюранти в 1932 году получил Пулитцеровскую премию за серию статей, в которых расписывалась сытная и свободная жизнь умиравших от голода украинских крестьян в коммунистическом раю. Этот позорный факт широко известен, множество людей и организаций, включая газету The New York Times, вот уже который год борются за дезавуирование этой награды. Вам это ни о чём не говорит? Репутацию зарабатываешь всю жизнь, а теряешь за пять секунд, поставив свою подпись под коллективным письмом, содержание которого, вне зависимости от степени Вашего в нём участия, отныне и навеки будет связано с Вашим именем и останется на Вашей совести. Неужели Вы не знаете, что в толпе люди ведут себя хуже, чем индивидуально? Что общего у Вас с господином Шрёдером, находящимся на содержании у Путина? Я не понимаю, на что и во имя чего Вы решили променять своё доброе имя.

Когда люди, побывавшие в заложниках, подвергшиеся там истязаниям и чудом выжившие, заболевают «стокгольмским синдромом»: начинают искать оправдания террористам и обвинять самих себя, что это «мы их довели», я понять это — способен; но когда по сути дела то же самое говорят сытые и равнодушные посторонние наблюдатели, цинично прикрывающиеся, как непробиваемой бронёй, своей благонамеренностью и политической корректностью, — возмущению моему нет предела. Мне очень, очень, очень подозрительны попытки перекладывать ответственность с больной головы на здоровую и попытки разделить-размазать вину на всех, равно на правых и на виноватых.
Венчает Ваше словоблудие пассаж, который можно было бы назвать апофеозом вздора, если бы всё Ваше Обращение не было свалкой таких апофеозов. Я говорю об упоминании Вами Гитлера — типичной «оговорке по Фрейду». Вы с Вашими соавторами, кажется, не замечаете, что призываете Европу и Северную Америку к соглашательству с новоявленным фюрером, купающимся в лучах крайнего национализма и яростной ксенофобии, которые день ото дня всё меньше отличаются от германского нацизма 1930-х годов.

Господа, хотите вы этого или нет, но вы, именно вы заявили своим письмом, что ваша идеология — не борьба за мир, а коллаборационизм. Вы — истинная пятая колонна Европы, потому что противопоставляете свою трусливую беспринципность фундаментальным европейским ценностям: свободе и праву.

Господин Вендерс, примите уверения в моём совершенном к Вам и вашим соавторам неуважении: вы все вместе совершили злой и глупый поступок, по сути дела надругавшись над памятью безвинно убитых русскими украинцев, от имени которых я беру на себя тяжкую ответственность сказать Вам: Ваше Обращение — плевок на их могилы.

Політика і права людини

20.01.2015 | Олена Степанова, Максим Щербатюк
джерело: helsinki.org.ua

Чи планує держава виплачувати свою забо-ргованість по рішеннях судів в 2015 році?

   

Для реалізації Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», що критикувався експертами після його прийняття через його фактичне невиконання. Для забезпечення виконання положень цього За-кону 3 вересня цього року була прийнята Кабінетом Мініс-трів України Постанова № 440 «Про затвердження Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою. На сьогодні невиконання рішень національних судів у справах, що стосуються дер-жави залишається основною причиною звернення до Єв-ропейського суду з прав людини. Відсутність ефективного механізму відшкодування заборгованостей, присуджених національними судами фактично призводить до невико-нання пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». У цьому сенсі затвердження Порядку, спрямованого на виконання Закону, є позитив-ним. Однак, необхідним є проаналізувати чи відповідний механізм є ефективним.

Рішенням відповідно до Порядку визначаються вико-навчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені ч.1 статті 2 Закону України «Про га-рантії держави щодо виконання судових рішень» суб’єкти (державний орган, державне підприємство або юридична особа, реалізація майна якої заборонена законодавством), які видані або ухвалені до 1 січня 2013 року. Порядком погашення заборгованості передбачено, що Заявник повинен подати рішення до органу Державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника наступні докуме-нти: заяву із зазначенням реквізитів банківського рахунку або необхідні дані для перерахування коштів готівкою, виконавчий документ та/або рішення суду (оригінал або належним чином завірена копія), копію паспорту та іден-тифікаційного номеру платника податків.

Після реєстрації заяви вона невідкладно передається на розгляд керівника органу виконавчої служби, який не пізніше наступного робочого дня визначає відповідальну за його виконання особу. Інформацію щодо внесених до реєстру рішень можна знайти за посиланням:

Впродовж семи днів відповідальна особа перевіряє стан виконання рішення і у випадку, якщо таке рішення є невиконаним – включає заяву до відповідної черги: (http://stack.informjust.ua/[)

• рішення щодо пенсійних та соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, а також у зв’язку з втратою годувальника;

• рішення, пов’язані з трудовими правовідносинами;

• інші рішення.

До кожної із цих черг рішення вносяться відповідно до часу їх подання до виконавчої служби. До органу, що здійс-нює обслуговування казначейських рахунків, здійснюється передача рішень, що надійшли до виконавчої служби до 1 числа місяця, що слідує за звітним періодом щокварталу до 10 числа місяця, що слідує за звітним періодом. Відповідний орган здійснює асигнування у рамках коштів, визначених Законом України про державний бюджет.

Очевидно, що відповідний Порядок спрямований перш за все на виконання рішень, винесених до набуття чинності Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і виконання яких заморожува-лось через відсутність державних гарантій та/або достат-ніх коштів у бюджеті. У цьому сенсі затвердження Порядку погашення заборгованості за такими справами є позитив-ним, оскільки поширює відповідні державні гарантії на справи, рішення за якими були ухвалені до набуття чин-ності відповідного Закону.

У більшості випадків, у яких заявники звертались до ЄСПЛ причиною невиконання рішень національного суду називалась відсутність необхідних коштів у Державному бюджеті України. Цілком очевидно, що навіть найбільш прогресивний механізм забезпечення виконання рішень національних судів залишиться на папері без належного фінансового забезпечення. Відповідно до Закону України про державний бюджет на 2015 р. на забезпечення вико-нання рішень суду, що гарантуються державою передба-чено 150 млн. грн[2]. Ця сума передбачена не лише на забезпечення погашення заборгованості за рішеннями суду, що були ухвалені до 1 січня 2013 р., а також і на ви-конання винесених після цього рішень. Інформація щодо обсягів наявної заборгованості за відповідними категоріями рішень на сьогодні відсутня у відкритих джерелах, проте заборгованість за окремими справами сягає кількох десятків тисяч гривень. Відповідно, не зважаючи на вста-новлення порядку погашення заборгованості відкритим залишається питання, чи будуть реально отримані гроші на її погашення, оскільки у бюджеті закладена лише уза-гальнена стаття. Крім того, у цьому контексті важливим є створення та ведення реєстру відповідних рішень та за-боргованостей за ними, оскільки на сьогодні фактично відсутня будь-яка достовірна інформація щодо необхідних для забезпечення виконання рішень судів коштів. Без такої інформації неможливо точно розрахувати та закласти у бюджеті відповідні асигнування.

Для порівняння, на виплати на виконання рішень за-кордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України у бюджеті закладено 740 824,8 тис. грн., на здійснення судочинства місцевими ад-міністративними судами — 207 217,4 тис.грн, апеляційними адміністративними судами — 112 439,5 тис. грн.

Право на життя

05.01.2015 | Людмила Клочко, Виссарион Асеев

Отчет о правозащитной миссии в Мариуполь и Волноваху

   

Харьковская правозащитная группа (далее ХПГ) совместно с немецкой неправительственной организацией «Европейский обмен» с участием представителей неправительственных организаций Российской Федерации при поддержке Министерства иностранных дел Федеративной республики Германии осуществляет  международную миссию с целью мониторинга соблюдения прав человека в Донецкой области и Луганской областях, на территориях подконтрольных украинским властям

В рамках миссии с 23 по 26 декабря был проведен визит в города Донецкой области Мариуполь и Волноваху.

Участники визита;

Владимир Глущенко, ХПГ, Харьков Украина

Юрий Гуков, ХПГ, Харьков, Украина

Людмила Клочко, ХПГ, Харьков, Украина

Яна Пылаева, ХПГ, Украина

Виссарион Асеев, РФ, Киев

Тим Боше, Германия, Берлин

Группа наблюдателей выражает благодарность всем служащим органов местного самоуправления, журналистам, представителям  неправительственных организаций и политических партий, гражданам  упомянутых городов, согласившихся поделиться с нами своими наблюдениями, впечатлениями, известными им фактами.

Разрушения

С 23 февраля в Мариуполе проходили пророссийские  митинги. 7 апреля сепаратисты захватили здание городской администрации. С 16 апреля здание городского совета было полностью под контролем боевиков – введен пропускной режим, запрещена фото- и видеосъемка, вывешены списки «фашистов». 9-го мая в городе произошел серьезный конфликт пророссийски настроенных сепаратистов и украинских силовиков, в ходе которого начался пожар в здании городского управления милиции. В ходе операции украинских вооруженных сил 13-14 июня Мариуполь был освобожден.

 В центре Мариуполя  на момент визита было 2 серьезно пострадавших административных здания – здание городского совета и городское управление милиции. Оба пострадали не в результате военных действий, а весной, во время захвата сепаратистами. На окраинах Мариуполя есть разрушения, полученные в результате обстрелов пригородов Мариуполя осенью, в сентябре-октябре: в районе Талаковки  повреждены частные дома и газопровод. В день визита мониторинговой группы в результате террористического акта взорван железнодорожный мост через реку. В результате взрыва мост полностью выведен из строя – железнодорожное сообщение  с портом и металлургическим комбинатом прекращено.

В здании городского управления милиции ведутся восстановительные работы. Здание городского совета не восстанавливается. Местные жители не очень уверенно говорят о том, что они слышали, что восстановить здание горсовета невозможно. Газопровод в Талаковке восстановлен. На месте подрыва моста уже ведутся работы для восстановления движения по железной дороге. Помощь в восстановлении железнодорожного сообщения обещает «Метинвест» – металлургическое предприятие, для которого жизненно необходимо иметь железнодорожное сообщение.

Волноваха, районный центр, важная железнодорожная станция  между Донецком и Мариуполем, на момент визита не имела разрушений.

Взаимооотношения украинских военных и местного населения

С городским Головой  Мариуполя нам встретиться не удалось, но его заместители заверили нас, что  серьезных инцидентов не зафиксировано. В Штабе обороны  Мариуполя (общественная организация) нам также не смогли назвать сколько-нибудь значимых недоразумений, связанных с украинскими военными после освобождения. Наши  наблюдения таковы. 23 декабря вечером в центре города мы не встретили ни одного вооруженного патруля. Жители, пожимая плечами, говорили, что военных встречают, но редко: патрулирует местная милиция. В штабе обороны нам сообщили, что к патрулированию города присоединились и  местные активисты. Но уже 25 декабря город патрулировали украинские силовики.

Денис Гаврилов, зам. начальника  Штаба обороны Мариуполя, уверен, что подавляющее число мариупольцев не хотят возвращения ДНР, поддерживают украинские вооруженные силы, в городе развито волонтерское движение  по поддержке армии и помощи ВПЛ.

В Волновахе  в день визита, как сообщил нам зам. городского Головы,   Исмиханов Игорь Сейдумович,   должна была состояться  встреча руководства вооруженных сил и военной прокуратуры с местными предпринимателями. В предыдущем отчете мы отмечали, что мирные жители  с опаской относятся к украинским военным, когда видят, как те покупают спиртные напитки. На момент нашего визита в Мариуполе и Волновахе распространено указание главы государственной администрации Донецкой области о запрете продажи спиртного людям в форме. Предприниматели, владельцы магазинов стали опасаться, что продавцам будет сложно отказывать военным, имеющим оружие.  Г-н Исмиханов отметил, что жалобы населения  есть, но обычно это мелкие конфликты, которые оперативно разрешаются. Серьезных инцидентов не наблюдалась. Вместе с тем жители Волновахи, с которыми удалось поговорить на улице, вспоминали, как не на шутку волновались в начале сентября, когда украинские военные покинули город – опасались прихода боевиков «ДНР».

Расследование преступлений

В период с 23 февраля по 14 июня 2015 г. в городе Мариуполе происходили столкновения «майдановцев» и «антимайдановцев», а также сепаратистов с украинскими вооруженными силами и проукраински настроенными жителями. В результате столкновений были убитые и раненые (16 апреля – во время штурма воинской части, 9 мая – во время штурма милиции и горсовета). По разным данным погибли от 10 до 23 человек.  В Штабе обороны Мариуполя неизвестно о ходе расследований этих событий, официальных сообщений также не было.

Гуманитарная ситуация

В городе Мариуполе на момент визита гуманитарная обстановка не вызывала опасений: работали все объекты инфраструктуры, магазины, рынки, банки, банкоматы, школы, детские дошкольные учреждения, лечебные учреждения. Пенсии, зарплаты работникам бюджетной сферы выплачиваются без задержек. В Мариуполе  работают крупные предприятия и морской порт.

В Волновахе также работают магазины, рынки, банкоматы, школы и детские садики, выплачиваются социальные выплаты. Но обстановка в Волновахе осложнена тем, что железнодорожная станция и вагоноремонтный завод не могут работать в полную силу из-за боевых действий – железнодорожное сообщение с Донецком  приостановлено. Поэтому железнодорожники перешли на 3-х дневную рабочую неделю. Игорь Исмиханов, заместитель Волновахского городского головы, отметил нехватку лекарств и объяснил это нежеланием перевозчиков доставлять грузы в зону, близкую к боевым действиям. Такое же положение с доставкой запасных частей для нужд водоканала. Однако в аптеках нас заверили, что есть возможность приобрести все необходимые лекарства. А на наш пересказ слов заместителя мера ответили, что город не перечислил аптекам деньги за инсулин, поэтому больше в долг они лекарства отпускать не будут до погашения предыдущих долгов.

Как в Мариуполе, так и в Волновахе недостаточно наличных денег в банкоматах, поэтому очереди к банкоматам выстраиваются с раннего утра. Большинство магазинов и аптек оборудованы терминалами для обслуживания кредитных карт. Очереди к банкоматам местные жители связывают с наплывом пенсионеров из неподконтрольных украинским властям территорий. Волноваха, вообще ближайший к границе с неподконтрольной территории пункт, поэтому и проблемы там выглядят более значимыми.

Что касается Волновахского района, то, по словам заместителя главы районной администрации Виталия Васильевича Мавроди, главные сложности в 2014 году возникли из-за присоединения к району смежных территорий местных советов Тельмановского и Новоазовского районов, которые оказались либо на территории, неподконтрольной украинским властям, либо прямо в зоне боевых действий. Визит происходил в конце года, поэтому есть надежда, что в 2015 году бюджет Волновахского района будет принят с учетом изменения административных границ.

Сложности коснулись социальных выплат, штатов районной администрации, обеспечения потребности в инсулине. В районе 82 населенных пункта и около 40 тыс. населения льготных категорий. Дополнительно в 2014 году не выделялись лекарства, поэтому дефицит покрывался за счет волонтеров и благотворительной помощи. Так, дополнительно инсулином обеспечил народный депутат О. Ляшко. Летом 2014 года в районном роддоме отсутствовала холодная вода. Скорые помощи не всегда могли доехать до населенных пунктов, находящихся в районе боевых действий. Но в целом  с ситуацией справляются.

Временно перемещенные лица

В Мариуполе, Волновахе и близлежащих населенных пунктах большое число людей переехавших с неподконтрольных Украине территорий. Следует отметить, что регистрация ВПЛ  в г. Мариуполе проходит в день, когда человек предоставил пакет документов. Отсутствует очередь и талоны на следующий год. Следует отметить хорошую организацию работы социальных  служб.  Заместитель мера Т.А. Ломакина сообщила, что сессия городского совета своим решением добавила штаты в социальных службах за счет городского бюджета.

 В Волновахе положение несколько сложнее, что объясняют большим количеством «пенсионных туристов» – людей, которые постоянно проживают на неподконтрольных территориях, но регистрируются в Волновахе для получения социальных выплат.  Действительно, мы встретили людей, получивших деньги в банкомате и спешащих на автобус до Донецка. Жилой фонд Волновахи довольно ограничен. Есть старое общежитие, но нет денег на ремонт, чтобы это общежитие можно было использовать.

В Мариуполе, как нам объяснила Татьяна Анатольевна Ломакина, на момент визита находилось около 20 тысяч ВПЛ. В городе есть место компактного поселения для ВПЛ, но это нежилое помещение, отремонтированное и дополнительно оборудованное  городом. Сложность заключается в том, что здание находится в ведении Министерства инфраструктуры , что мешает оперативно передать его в коммунальную собственность города.

Все работники социальных служб,   озабочены тем, что не могут зарегистрировать всех ВПЛ, так как Распоряжение КМУ за № 1085 от 07.11.2014 г. содержит Перечень населенных пунктов, который не полностью отвечает действительной ситуации. Так в Перечень входит, например, Новоазовский район, но нет самого г. Новоазовска. Письмо Министерства социальной политики, в котором рекомендуется пользоваться не только Перечнем, но и регистрировать как ВПЛ людей выехавших из близлежащих населенных пунктов, грешит неконкретностью. Поэтому работники социальных служб  вполне обоснованно опасаются, что проверки правильности назначения выплат людям «из близлежащих» мест могут обернуться для социальных работников серьезными неприятностями.

В Мариуполе работает комиссия городского совета по оказанию помощи жителям Талаковки, Сартаны, поселков, подвергшихся обстрелу террористами. Из городского бюджета выделены деньги на помощь ВПЛ, переоборудовано помещение для компактного места проживания. Помогает Верховный комиссар ООН  по делам беженцев -  оплатил зимнюю одежду для детей ВПЛ, Международный Красный Крест выделил около 3, 5 тыс. продуктовых ваучеров  по 200 грн. каждый. «Врачи без границ» передали медикаменты. Наверное, названы не все, кто оказывал помощь. Но, главное – это жители Мариуполя, которые помогали и продолжают помогать переселенцам. Т.А. Ломакина так же, как и Штаб обороны отмечает очень сильное волонтерское движение в Мариуполе.

Маршрут следования

Понимая необходимость ограничения свободы передвижения в зоне АТО, основанной на Законе Украины «О борьбе с терроризмом», миссия отмечает, что применяемое на территориях подконтрольных правительству Украины ограничение свободы передвижения может  угрожать праву на жизнь гражданского населения, так как в основном "блок-посты", на которых осуществляется пропускной режим в город и из него, и те, которые служат для защиты от вторжения,  находятся в городской черте города Мариуполя, в некоторых местах непосредственно возле домостроений. На этих "блок-постах", как и  на многих тех, через которые пролегал маршрут миссии из Харькова в Мариуполь и обратно, находятся вооруженные люди без опознавательных знаков, которые требуют остановки транспортного средства и, не представляясь, проверяют его и проверяют документы людей перемещающихся в нем. Вооруженных людей невозможно идентифицировать по принадлежности к тому или иному подразделению, так же на "блок-постах" нет информации куда или к кому обращаться гражданскому населению в случае нарушения его прав на территории "блок-постов".  Такая ситуация может привести к безнаказанному насилию к гражданскому населению со стороны неидентифицируемых вооруженных людей, и может способствовать нарушению права на жизнь. 

За все время миссии в районе Мариуполя только на одном "блок-посту" все вооруженные люди были с опознавательными знаками (шевроны на рукаве), и проверяющий документы представился и разъяснил, к какому подразделению относится их группа. Это был лейтенант милиции Поливода из подразделения национальной гвардии "Полтава". 

На "блок-посту" который расположен по улице Советская в селе Виноградное,  пригороде Мариуполя, через которое осуществлялся пропускной режим в сторону Новоазовска, документы у участников миссии проверили три службы: представители МВД, Таможенной службы  и СБУ. Только у сотрудников Таможенной службы были на одежде идентификационные знаки. Но сотрудник МВД, майор (фамилию не запомнил), представился как старший поста, в то же время сотрудник СБУ больше всех интересовался нашей миссией, докладывал своему начальству и объявил нам, что наше присутствие нежелательно на этом посту. Все эти действия указывают на то, что в случае нарушения прав человека на этом "блок-посту" не удастся установить ответственного за подобные действия. 

Катування та жорстоке поводження

22.01.2015 | Дмитрий Буковский
джерело: www.dsnews.ua

Путин мечтает превзойти Гитлера в издева-тельстве над украинскими военнопленными

   

Вопреки тому, что Владимир Путин продолжает опровергать участие России в войне на Донбассе, кроме прочих доказательств, его выдает и почерк отношения подконтрольных Кремлю боевиков «ДНР» и «ЛНР» к во-еннопленным. Во многом их действия по отношению к захваченным украинским солдатам напоминают стиль КГБ, навеки впечатанный кровью в истории ГУЛАГа и дру-гих «исправительных» систем СССР. Последним и наибо-лее ярким тому примером стало сегодняшнее выставление одного из пленных «киборгов» на народное растерзание в Донецке и уже второй «марш позора» наших пленных по улицам города. Собственно, российский почерк виден здесь по тому, как оперативно этих бедолаг доставили для психологической казни на место преступления самих террористов – на остановку, где несколькими минами убили около десятка мирных граждан.

Чтобы понять, насколько все плохо у боевиков «ДНР», «ЛНР» и их российских друзей с отношением к пленным, достаточно открыть саму Женевскую конвен-цию, ратифицированную Россией (в то время СССР) еще в 1954 году. Примечательно, что во второй статье этого международного документа отмечается, что «настоящая Конвенция будет применяться в случае объявленной вой-ны или всякого другого вооруженного конфликта, возни-кающего между двумя или несколькими Высокими Дого-варивающимися Сторонами, даже в том случае, если одна из них не признает состояния войны». То есть это именно тот случай, который мы сейчас наблюдаем на практике, когда Кремль не признает своей военной агрессии против Украины но, тем не менее, все так же обязан соблюдать взятые на себя обязательства.

Связаны такими обязательствами и кукловоды Мос-квы из руководства «ДНР» и «ЛНР». Ведь, согласно Кон-венции, «в случае вооруженного конфликта, не носящего международного характера и возникающего на территории одной из Высоких Договаривающихся Сторон, каждая из находящихся в конфликте сторон будет обязана…гуманно и без дискриминации обращаться с лицами из состава вооруженных сил, которые сложили оружие, а также тех, которые перестали принимать участие в военных действиях вследствие болезни, ранения, задержания или по любой другой причине» (ст.3). Собственно, на ос-новании этих положений Украина может и должна доби-ваться от России признания Надежды Савченко военноп-ленной.

В целом Конвенция запрещает «посягательство на жизнь и физическую неприкосновенность, увечья, жесто-кое обращение, пытки и истязания, посягательство на человеческое достоинство, в частности оскорбительное и унижающее обращение, осуждение и применение наказа-ния без предварительного судебного решения, вынесен-ного надлежащим образом». То есть, то, что на протяжении всего конфликта на востоке вытворяли с нашими во-еннопленными российские боевики, является грубым на-рушением большинства из этих ключевых положений. И если у кого-то есть сомнения относительно нынешнего «марша позора», то у Женевской Конвенции есть пункт и об этом. Так, статья 12 документа гласит: «военнопленные равным образом должны всегда пользоваться защитой, в особенности от всяких актов насилия или запугивания, от оскорблений и любопытства толпы» . Таким образом, Киев уже имеет весомый повод для подготовки соответст-вующего иска в Гаагский трибунал.

Таким же поводом для иска может стать и целый ряд других фактов обращения с нашими пленными. Например, в Конвенции есть норма, обязывающая сторону, за-хватившую пленных, передавать их лишь «державе, кото-рая является участницей настоящей Конвенции, и только после того, как держащая в плену держава удостовери-лась в желании и способности державы, которой переда-ются военнопленные, применять Конвенцию» – ст. 12. А теперь вспомним трагические события августа прошлого года, происходящие в Иловайском котле. Напомним, что тогда регулярные подразделения российской армии за-хватили в плен несколько сотен наших солдат. Часть из них была сразу же передана боевикам «ДНР» и «ЛНР», которые явно не являются полноценными «участницами настоящей Конвенции».

Отдельное внимание следует уделить и столь лю-бимыми российскими телеканалами допросам на камеру наших военнопленных. Статья 17 Женевской конвенции о военнопленных гласит, что при допросе захваченный со-лдат «обязан сообщить только свои фамилию, имя и зва-ние, дату рождения и личный номер или, за неимением такового, другую равноценную информацию». При этом, «никакие физические или моральные пытки и никакие другие меры принуждения не могут применяться к воен-нопленным для получения от них каких-либо сведений». Именно поэтому военнопленным, отказывающимся отве-чать, нельзя угрожать, подвергать их оскорблениям или каким-либо преследованиям или ограничениям, – гласит документ. А то, что украинских воинов избивают и запуги-вают, четко видно по многочисленным ссадинам и синякам на их лицах.

Нельзя военнопленных и грабить, чем активно зани-маются боевики «ДНР», «ЛНР» и российские наемники на Донбассе. «Все вещи и предметы личного пользования, за исключением оружия, воинского снаряжения и военных документов, останутся во владении военнопленных, так же как металлические каски, противогазы и подобные предметы, выданные им для их личной защиты», – гласит статья 18 Конвенции. В то же время, российский телеканал «Lifenews» открыто показал в своем сюжете, что пле-ненные на днях «киборги» были без верхней одежды, с вывороченными карманами, а некоторые даже без обуви.

Грубо нарушает Кремль международные правила обращения с украинскими военнопленными и в части ор-ганизации связи с захваченными солдатами, а также их принуждения к труду. Российские телеканалы неоднокра-тно показывали, как наши солдаты роют окопы для боеви-ков «ДНР» и «ЛНР». Хотя, статья 50 Конвенции гласит, что пленные могут привлекаться к работе исключительно на невоенных направлениях (сельское хозяйство, добы-вающие или обрабатывающие отрасли промышленности, на транспорте или погрузочно-разгрузочные работы невоенного характера, торговля, по домашнему хозяйству и др.).

«Каждый военнопленный с момента взятия его в плен или самое позднее через неделю после его прибытия в лагерь, а также в случае заболевания, отправки в лазарет или другой лагерь, должен получить возможность послать непосредственно своей семье и Центральному агентству по делам военнопленных почтовую карточку с сообщением о взятии в плен, о состоянии своего здоровья и с указанием своего адреса», – гласит Женевская Конве-нция (ст. 70). Но, очевидно, что на практике такие, кажу-щиеся в мирное время вполне нормальными, но почти что экзотическими – в военное время, в «ДНР» и «ЛНР», а также в Кремле явно не читали.

Впрочем, это и не удивительно, ведь Москва в свое время так же пренебрежительно относилась и к своим собственным солдатам, попавшим или рискующим по-пасть в плен в прошлом. Именно поэтому бывший хозяин Кремля Иосиф Сталин отказался в 30-х годах подписы-вать и ратифицировать первую редакцию Женевской Кон-венции о военнопленных. Что позволило его германскому коллеге Адольфу Гитлеру игнорировать интересы советс-ких пленных в немецких концлагерях в начале 40-х. Хотя Германия на момент начала Второй мировой войны взяла на себя обязательства по выполнению этого договора. И нынешние действия Владимира Путина, также игнориру-ющего эти правила обращения с украинскими пленными, уж очень напоминают пример Гитлера. Как, впрочем, и многие другие «подвиги» лидера фашистов.

Право на справедливий суд

23.01.2015

Велике досягнення колег-юристів

   

1 грудня 2014 року черговий прокурор Генеральної прокуратури України відмовився приймати заяву про вчинення кримінального правопорушення, яку подав помічник київського адвоката Анни Литвин Василь Мельничук – прокуратура відмовила в реєстрації заяви в Єдиному реєстрі досудових розслідувань (ЄРДР).

Тоді А. Литвин викликала телефоном 102 наряд міліції, який, приїхавши, зареєстрував заяву адвоката про вчинений злочин.

Як повідомила прокуратура листом від 15 грудня 2014 року, «відомості за заявою Мельничука В. І. від 01.12.2014 не внесено до ЄРДЗ, оскільки в ній відсутні відомості, які б вказували на наявність у викладених обставинах ознак злочину».

Після цього подано скаргу до Печерського райсуду м. Києва, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄДПР після подання заяви про кримінальне правопорушення.

6 січня цього року, розглянувши скаргу, суд дійшов висновку, що у заяві В. Мельничука від 1 грудня 2014 року «зазначено короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінальних правопорушень окремими особами, попередню правову кваліфікацію кримінальних правопорушень, тобто вказані відомості, які є достатніми для внесення відповідних відомостей до ЄРДР (ст. 214 ч. 5 КПК України)» і ухвалив: скаргу на бездіяльність Генеральної прокуратури України частково задовольнити, а також зобов’язати компетентну посадову особу Генпрокуратури внести відомості про вчинення кримінального правопорушення до ЄРДР за заявою В. Мельничука від 1 грудня 2014 року.

Фактично, це рішення суду винесене проти Генеральної прокуратури, що само з себе є великим досягненням.

Вітаємо колег-правників!

«ПЛ»

Свобода вираження поглядів

24.01.2015 | Миколай Соболь

Ректорові ХДЗВА в задоволенні позову відмовлено

   

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 22.01.2015 ректору Харківської державної зооветеринарної академії Валерію Головку відмовлено в задоволенні позову про спростування недостовірної інформації та відшкодування завданої моральної шкоди до наукового співробітника, інженера, який працює в оборонній галузі України, Сергія Грицаєнка.

Приводом для подання позову стала публікація посту Сергія Грицаєнка в соціальній мережі Facebook від 06.08.2014 о 01:46 (див. фото).

Пан ректор зооветеринарної академії Валерій Головко разом зі своєю представницею пані Наталією Фірсовою намагалися довести в суді, що пан Сергій Грицаєнко не має права розповсюджувати таку інформацію, вимагав визнати її недостовірною. Також позивач просив стягнути 50 000 гривень в якості відшкодування за моральну шкоду, яка начебто була йому завдана внаслідок розповсюдження такої інформації. Сергій Грицаєнко проти висунутих до нього позовних вимог повністю заперечував, як і юристи Харківської правозахисної групи, які здійснювали представництво інтересів відповідача під час судового розгляду.

Дослідивши надані сторонами докази, суд дійшов висновку:

«У задоволенні позову Головка Валерія Олексійовича до Грицаєнка Сергія Володимировича, співвідповідач Facebook Corporate Office про спростування недостовірної інформації – відмовити».

Під час розгляду справи в суді на всіх судових засіданнях було багато патріотично налаштованих мешканців Харкова та Харківської області, які виступають проти звуження свободи слова та думки і будь-якого безпідставного переслідування людини за її висловлювання, що свідчить про розвиток громадянського суспільства в Україні.

Погляд

19.01.2015 | helsinki.org.ua

Чому майже третина населення Донецької та Луганської області підтримали сепаратистів? Погляд правозахисників

   

За словами Олександра Букалова, керівника правозахисної організації «Донецький«Меморіал» Росія вміло використала проблеми регіону для розпалювання конфлікту (масштаб безробіття, деградована промисловість, тіньова економіка - копанки, система надексплуатації праці і землі, контрабанда тощо). Якщо до цього додати ще два чинника:

- наші мільярдери саме на Донбасі наварювали свої статки;

- постійні масові виїзди на заробітки до РФ – стає зрозумілим чому цей мафіозний регіон так наполегливо бажав федералізації, чому тут до Москви дороги були більш прямі, чим до Києва, чому Янукович тут був «рідним батьком» для пролетаріату та чому майже 30% населення регіону активно підтримали сепаратистів.

Правозахисники направили низку звернень до МВС, СБУ та Генпрокуратури з метою з’ясувати, які дії були вжиті цими органами у період лютий-травень 2014 р. Чи затримані особи, винні в початку конфлікту? На даний момент відповідь була отримана лише від СБУ. Але і ця відповідь не свідчить про наявність у компетентних органів ефективних засобів протидії сепаратизму.

За словами Микола Козирєв, керівника Луганського Громадського комітету із захисту конституційних прав та свобод громадян: «В регіоні за роки незалежності була створена класична система олігархічної рентної економіки неофеодального типу. Сформувався новий пануючий клас, який як у промисловості, так і у сільському господарстві отримував прибуток не шляхом технологічних іновацій і розвитку в умовах риночної конкуренції, а за рахунок надмірної експлуатації праці і земельних ресурсів. Система найманої праці фактично перетворилася у систему рабства.

За цих умов у суспільстві почали домінувати відносини особистої залежності працівника від працедавця. А той факт, що, наприклад, у Луганській області у примірно 700 тис. працівників кормили 750 тис. пенсіонерів, означає, що в регіоні основна маса тих, хто ходить на вибори, є бідними і залежними і тому вибирають тих, від кого залежать. Саме ці верстви населення регіону не без підстав були схильні вважати, що два десятиліття незалежної України – це роки погіршення їх життя і втрати перспективи для молоді.

Правозахисники зазначають основні фактори, які призвели до розвитку подій на Донбасі

- Млявість та безпорадність дій державних структур; тісні зв’язки регіональних впливових посадових осіб з російським бізнесом і владою;

- Цільоспрямоване культивування серед політичних, бізнесових і гуманітарних еліт регіону культурної орієнтації на Росію;

- Деградація промислової та соціальної структури; великий сегмент тіньової економіки та високий рівень безробіття, бідності; домінування у суспільстві патерналістських настроїв і особистої залежності від «начальства»;

- Пасивність регіональної інтелігенції , яка значною мірою не позбулася радянської ментальності.

Військова агресія Росії та відсутність адекватної реакції держави на такі дії сусіда

Захід проводився за сприянням Міжнародного фонду "Відродження"

Жертви політичних репресій

19.01.2015 | Георгій Кобзар

Кримські татари: не допустіть нашого знищення!

   

Комітет із захисту прав кримськотатарського народу просить ООН, Туреччину та Україну звернути увагу на порушення прав корінного народу в анексованому Росією Криму.

Як повідомляє Бі-бі-сі Україна, Комітет ухвалив ці звернення на конференції, яка пройшла у Сімферополі 17 січня попри спроби «молодиків спортивної статури» її зірвати.

Делегати конференції ухвалили звернення до Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна із закликом не допустити знищення народу.

У заяві йдеться про випадки викрадення кримських татар та порушення їхніх прав: «У результаті чергового захоплення Криму, корінне населення – кримські татари перетворилися на об’єкт терору і фізичного насильства».

Крім того Генсека ООН просять захистити кримських татар від служби у російській армії.

При цьому українську владу правозахисники попросили ініціювати проведення Міжнародної конференції з безпеки в Криму під егідою ОБСЄ у квітні.

Від МЗС України кримські татари вони вимагають «вивчити можливість надання кримськотатарському народу міжнародного статусу третьої сторони в російсько-українських відносинах з набуттям права самостійного звернення органів національного самоврядування Курултаю і Меджлісу в міжнародні судові інстанції».

Також у резолюції конференції вказується, що «будь-яка влада в Криму може існувати тільки за згодою і за чітко вираженої волі кримськотатарського народу».

Нагадаємо, про порушення прав кримських татар напередодні говорив також міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу. Він заявив, що Росія не виконала жодної обіцянки покращити становище кримських татар.

Жертви політичних репресій

26.01.2015 | Наталка Ковальчук

«Смерть дивилася на мене з жерла крематорію…»

   

У ці дні цивілізований світ згадує одну з найчорніших сторінок своєї історії. Ту трагічну сторінку, гірким символом якої стало слово «Освенцім», або як прийнято вживати на міжнародному рівні «Аушвіц-Біркенау».

Завжди, коли на очі потрапляє згадка про «Освенцім» у моїй пам'яті мимоволі виникає й відомий знімок. На ньому - за колючим дротом стоять люди:  змарнілі, з запалими щоками, з міцно стиснутими губами, але з виразними очима. Фото зроблене вже після визволення невільників, до якого їм ще потрібно було жити і страждати день за днем, година за годиною, хвилина за хвилиною.

За роки своєї журналістської праці доводилося зустрічатися з тими, хто пройшов пекло фашистських концентраційних таборів. Я бачила людську руку з набитим на ній «номером смерті», як сказав один з колишніх нацистських в’язнів, у якого брала інтерв’ю.

Відмітно те, що далеко не всі з них хотіли спілкуватися про пережите. Одних відразу починали душити сльози. Інші все життя так і боялися згадувати про свою неволю, бо перебування у полоні комуністичною владою не прощалось. На в’язнів  концтаборів фашистських  у СРСР чекала тяжка доля. Одних катували у концтаборах радянських. Інших відправляли на важкі виробництва без права виїзду.

Сьогодні, коли до 70-річної дати звільнення «Освенціму», світ вшановує пам'ять закатованих у фашистських концтаборах, повинна говорити пам'ять. Тож ось вони, ті кілька історій, які колись довелося почути від наших земляків, котрі пройшли усі кола пекла по «освенцімах», «майданеках», «бухенвальдах», «треблінках», по гітлерівських «фабриках смерті»…

«…Разом з трьома дівчатами з села мене за­брали з домівки і від­пра­ви­ли до Німе­чч­ини 2 червня 1943 року. Пам'ятаю, плакали всю до­рогу.

По приїзду до німець­кого міста Везенберга, у табір №221, мене розлу­чили з односельцями. Від­правили працювати на поле, збирати брукву, мо­ркву та інші овочі. Цим і харчувалися. Давали нам ще воду й 200 грамів хліба на добу.

Одного разу ми з дівчатами, йдучи з поля до табору, зірвали де­кі­ль­ка яблук. Сол­дат з автоматом побачив це і хотів стріляти, але ми по­ча­ли тікати до найближчого лісу, продираючись через колючий дріт, яким були огороджені всі поля і садки. Саме тоді я глибоко порізала ногу. Шрам залишився до цього часу…».

 

«…2 березня 1942 року покинула я своє рідне село. Я переховувалася у полі, в скитрі соломи, але мене вислідив місцевий поліцай. Не чужину їхали у переповнених вагонах, де не те що лягти – сісти було ніде. Привезли нас спочатку до польського міста Перемишль, а звідти частину людей відправили до Східної Прусії. А я разом з іншими потрапила до табору у австрійському місті Лінц.

Те, що пережила там, словами передати важко. Ми били кирками каміння у кар’єрі і виносили його нагору. Казали, для спорудження бомбосховища. Від тої праці пухли руки й ноги, не було сили йти. А падати не можна було. Того, хто впав, - пристрілювали.

Одного разу сили покинули й мене. Впала і зрозуміла, що зараз будуть стріляти. Закричала своїм товаришкам: «Якщо хтось повернеться на батьківщину, розкажіть про мене рідним». Але ні, змилостивилася смерть і цього разу. А скільки разів вона приходила до мене за три роки тієї страшної неволі. Скільки разів дивилася вона на мене з жерла крематорію»…

«…Майже три жахливі роки мені довелося провести у концтаборі в місті Нойєнгамме поблизу Гамбурга. Тоді тут були в’язні з Польщі, Франції, Англії, Голландії…  До 1945 року майже сто тисяч чоловік з усіх кінців Європи перебували у цьому концтаборі. Близько 55 тисяч загинули внаслідок жорстокого поводження, знущань, голоду, хвороб.

Нас використовували на різних роботах. Часто направляли на підприємство, що належало відомству СС. Умови роботи в каменоломні були страшні. Ця рабська праця тривала по 12 і більше годин на день.

Коли союзники почали бомбувати Гамбург, з в’язнів було створено команду для знешкодження бомб. Спочатку ми їх підкопували, а потім один із смертників мав ключем вивернути запальник. Одним то вдавалося, а іншим…

Бомби вагою півтонни мали таку потужність, що від п’ятиповерхового будинку залишалися тільки руїни.

У квітні 1945 у таборі залишалося десь 20 тисяч чоловік. Фашисти, аби приховати свої злочини, повантажили нас на 3 кораблі, які вивели у Дюбекську бухту. Нас мали затопити. Але почалося бомбардування. З судна , на якому був я, врятуватися вдалося всього кільком десяткам чоловік»…

Це – минуле. Але воно пов’язане з нашим сьогоденням.

Якось на мою електронну пошту по так званому «ланцюжку пам'яті» прийшли знімок і повідомлення такого змісту:  

«Подивіться на цю жінку – і запам’ятайте її назавжди!

Світ не став аморальним тільки зараз – він завжди був таким… Нагороду не завжди отримує той, хто її гідний більше за інших.

Недавно, у віці 98 років померла жінка по імені Ірена Сендлер.

Під час Другої світової війни Ірена отримала дозвіл на роботу у Варшавському гетто. У неї були «приховані мотиви». Вона знала про плани нацистів щодо євреїв. На дні сумки для інструментів вона почала виносити дітей із гетто, а у авто у неї був мішок для старших дітей…

За час цієї діяльності Ірені вдалося винести з гетто і врятувати 2500 дітей. Вона вела списки врятованих дітей, ховаючи їх у скляній банці, закопаній під деревом.

Ірену піймали нацисти, їй переламали руки і ноги, жорстоко били. Але вона вижила. І після війни почала шукати можливих рідних врятованих дітей…

…Ірена Сендлер була номінована на Нобелівську премію Миру. Але не була обрана».

Наприкінці листа містилося прохання переслати його якомога більшій кількості людей задля того, щоб вони знали про подвиг цієї жінки, заради пам'яті мільйонів, закатованих у фашистській неволі.

Згодом, шукаючи більше інформації про Ірену Сендлер, знайшла й повідомлення, що премія Миру присуджується «…за дії, здійсненні впродовж останніх двох років». Такі правила.

Але правила встановлюють люди. Вони ж і змінюють їх.

Та у цьому випадку, можливо, йдеться й про те, що світ так до кінця й не осягнув жорстоких уроків Другої світової війни і не оцінив усіх її героїв.

А відтак знову починаються війни і знищуються людські життя.

 

Дисиденти і час

27.01.2015 | Василь Овсієнко

Козацька Матір

   

Минає 110 років від народження Оксани Яківни Мешко – українки, родина якої пройшла горнило нищення українського народу в ХХ столітті. Від самозахисту, від оборони сина вона перейшла до правозахисної діяльности в Українській Гельсінкській Групі, брала на себе вищу відповідальність за долю нації. У поважному віці вдруге пережила всі труднощі ув’язнення і заслання, але й удостоїлася в Бога радості відродження України.

Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в селі Старі Санджари на Полтавщині в багатодітній родині малоземельних селян із козаків, які ніколи не були кріпаками, а тому зберегли козацький дух.

Сорокарічний батько Оксани без будь-якої особистої вини перед більшовицькою владою в 1920 році разом з іншими заложниками був розстріляний за невиконання волостю продподатку. Хата конфіскована. Убитий 17-річний брат Євген, активіст «Просвіти». Сестра Віра і брат Іван розбрелися по світу.

1927 року Оксана вступила на хімічний факультет Інституту Народної освіти в Дніпропетровську і зуміла його закінчити, попри декілька виключень «за соцпоходження». Добивалася відновлення, бо не належала до «експлуататорів». Готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але в комсомол таки не вступила.

1930 року вийшла заміж за Федора Сергієнка, колишнього члена Української комуністичної партії («боротьбистів»), яка заледве не вся вже сиділа на «Холодній Горі» (Харківська тюрма) – і Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоби знищити пізніше. У 1935 р. чоловік був знову заарештований. Упродовж року Оксана домагалася його звільнення, після чого він мусив виїхати з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930 р. н., Олесем Сергієнком, 1932-го, та матір’ю Марією Граб билися з бідою.

Дядько Оксани, колишній політкаторжанин Олександр Янко, 1936 року заарештований «за втрату пильности». Під час «Великого Терору» розстріляний брат у других Євген. Заарештований дядько Дмитро Янко. Оксану як родичку «ворогів народу» звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна «за скороченням».

Забрала Оксана синів і поїхала в Тамбов, де вже осів чоловік. Їхній первісток Євген загинув під час німецького бомбардування. У травні 1944-го повернулися з меншим Олесем у Дніпропетровськ до матері Марії. На початку 1945-го рештки сім’ї зібралася в Києві. 1946-го прибилась із Рівненської области сестра Віра Худенко, а з нею нова біда: її син Василь, який служив у Радянській армії, потрапив у німецький полон, утік, а загинув у рядах Української Повстанської Армії. Пильні сусіди донесли на Віру в НКВД. Оксана активно добивалася її звільнення – і сама була заарештована 19 лютого 1947 року за звинуваченням у намірі разом із сестрою вчинити замах на Микиту Хрущова, тоді Першого секретаря ЦК КП(б)У. Допитували Оксану 21 ніч підряд, а якщо вдень дрімала – саджали в бокс. Але протокола про визнання вини так і не підписала. Через 7 місяців сестер заочно засудило ОСО («особое совещание»): по 10 р. виправно-трудових таборів.

Працювала в сільгоспзоні на Ухті, била камінь під Іркутськом, була будівельником. Жахи сталінських концтаборів Оксана Мешко описала пізніше в книжці «Між смертю і життям» (вийшла за кордоном 1979 року, англійською мовою 1981 р., в Україні вперше 1991 р.).

Весною 1954-го комісія ЦК КПРС комісувала Оксану Мешко як хвору. Її випустили з ув’язнення на заслання. Тільки в 1956 р. їй вдалося одержати паспорт і 25 червня вона повернутися в Україну, до сина Олеся, який мешкав у Києві в квартирі на 4,5 кв. м. 11 липня 1956 р. полковник юстиції Захарченко, вручаючи О. Мешко реабілітаційне посвідчення, з ноткою щирости сказав: «Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы». Як реабілітована, одержала 12-метрову кімнату. Почала будувати з сином хату на Куренівці.

Хрущовська «відлига» вивільнила творчу енерґію решток недобитої української інтеліґенції і породила нове покоління – шістдесятників. Повільно піднімалася завіса над жахливим і ганебним минулим. Відкрився приватний етноґрафічний музей Івана Гончара. На схилах Дніпра розучував пісні самодіяльний хор «Гомін» Леопольда Ященка. Люди збиралися біля пам’ятників Шевченку, Франку, на літературні вечори, десятки яких організовувала Оксана Яківна. Арешти 1965 року не налякали шістдесятників, навпаки, викликали розголос і спротив.

28 травня 1966 року Олесь Сергієнко за спробу потрапити на вечір пам’яті Івана Франка був заарештований на 15 діб, наступного року виключений з медінституту. Працював учителем, але й зі школи звільнили за виступ 7 грудня 1970 року на похороні вбитої художниці Алли Горської. У зв’язку з арештом Валентина Мороза 1 та 2 червня 1971 року в їхньому помешканні під час обшуку вигребли все, що здавалося підозрілим. О. Мешко заявила протест Верховній Раді і КГБ.

Над новим поколінням української інтеліґенції нависла загроза знищення. КГБ розіграв примітивну, але грандіозну за своїми наслідками провокацію. Ніби у зв’язку з арештом громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» («Словник рим» політв’язня Святослава Караванського!) та знімки Мороза, Стуса й Чорновола, 12 січня 1972 року і в подальші місяці Україною прокотилася нова хвиля арештів, обшуків, судів і позасудових репресій. Заарештований був і Олесь Сергієнко.

У річницю перепоховання Т. Шевченка, 22 травня, Оксана Мешко теж була затримана, коли підходила з букетом квітів до його пам’ятника. Обшук за обшуком, ходіння по інстанціях з метою полегшити долю хворого на туберкульоз сина… Це не просто материнські клопоти – це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й досконалі за стилем, логічні й переконливі, обґрунтовані почуттям своєї правоти й моральної переваги – це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був голос не просто матері на захист сина – це була відкрита боротьба за права людини – проти цілої Імперії Зла. Зі власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, вона намагалася допомогти їм і їхнім родинам.

Здавалося, після погрому 1972–1973 рр. у порожньому, духовно розгромленому Києві вже не залишилося нічого живого. Але коли Микола Руденко поділився з Оксаною Мешко ідеєю створити правозахисну Українську Гельсінкську Групу, вона беззастережно прийняла її, спитавши тільки, хто решта членів Групи. «Оце я, а ви будете друга», – сказав Руденко. – «Але ж хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?» – «Боже, Оксано Яківно! Ви така залякана, що подумали, що нас можуть заарештувати! Але ж наша Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах…» – «Будемо ми заарештовані. Але… мені навіть краще, щоб я була заарештована, бо мені жити тепер тяжко. Я не можу так жити». (О. Мешко. Свідчу. – К., 1996. – С. 14).

За перші два роки діяльності УГГ у домі Мешко було 9 обшуків. Декілька разів перекопали городець біля її будинку, винюшкуючи «крамолу». Щоб довести 75-річну жінку до інфаркту, на неї вчинили збройний напад. У будинку навпроти влаштували спостережний пункт з апаратурою нічного бачення. Верболозна, 16, стояла як серед гадючника: людей хапали на підході, били, їх обкрадали в дорозі…

Після арештів членів-засновників УГГ Миколи Руденка, Олеся Бердника стала Оксана Яківна фактичним її керівником, а згодом і заледве не єдиним її діяльним членом, бо інші сиділи якщо не під арештом, то під адміністративним наглядом. Іноді вона вибиралася з дому через вікно, коли треба було кудись іти з матеріялами Групи. Коли вона їхала на суд Левка Лук’яненка в Городню на Чернігівщину, автобус зупинили в дорозі, її зняли і спровадили у зворотному напрямку. Вона майже самотньо вела затяжну війну з цілим сонмищем кагебістів, стукачів, оперативників, потім психіатрів, слідчих, суддів, конвоїрів, наглядачів… Один кагебіст сказав: «Якби п’ять таких бабусь на Україну – все КГБ мало б інфаркт». («Свідчу», с. 3).

У дисидентських колах її з повагою називали «баба Оксана» або «козацька матір». Вона наполегливо кликала на місце заарештованих членів Групи нових людей. Це вищий тип громадянської відваги: брати на себе відповідальність за долі конкретних людей, бо цього вимагають інтереси нації.

У 1980 році Оксану Мешко 75 діб протримали на експертизі в психлікарні ім. Павлова, але київські лікарі не взяли на себе гріха, визнали психічно здоровою і осудною. 13 жовтня КГБ мусив заарештувати майже 76-річну жінку. Київський міський суд під головування І. А. Даценка з участю прокурора В. П. Погорілого з особливим цинізмом виніс вирок за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація і пропаганда») на саме Різдво Христове 1981 року: 6 місяців ув’язнення (уже відсиджених у психлікарні та під слідством) і 5 р. заслання.

У селище Аян Хабаровського краю (на березі Охотського моря) Оксану Яківну етапували через усю імперію 108 діб. Конвой відмовлявся приймати її: «Навіщо нам мертвяків возити…». Аж вона просила: «Візьміть. Це така стаття, що все одно повезуть. З України повезуть. Мертву, а повезуть». Про жахи цього етапу вона розповіла професорові Василеві Скрипці 31 січня і 1 лютого 1990 року, а він опублікував цю розповідь у журналі «Кур’єр Кривбасу» в 1994 році. Це чесна, драматична, висока духом і досконала стилем публіцистика.

В Аяні добував останні три місяці заслання її син Олесь. Він заготував дров на зиму, підремонтував хатину і мати наказала йому: «Сину, їдь додому, рятуй сім’ю» (дружина в Києві після народження дитини довго не могла ходити). Хатинку заносило снігом -- по три дні не могла вийти. Молилася. Фізичними вправами боролася з хворобами. І вижила. 5 листопада 1985 року виїхала з Аяна. У Хабаровську її зустрів Петро Розумний, привіз у Київ.

Перебудову Оксана Мешко зустріла з надією. В лютому 1988-го на запрошення української діяспори поїхала в Австралію на операцію ока (аденома). «Їдьте, Оксано Яківно, – благословляли кагебісти. І не повертайтеся». – «Ні, я таки повернусь. На ваші голови». Це була тріумфальна поїздка. Вона виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні, взяла участь у роботі Всесвітнього Конґресу Вільних Українців у США. Це був новий могутній прорив українського національного питання у світову пресу.

Коли в січні 1989-го Мешко повернулася в Україну, то одразу потрапила у вир подій, що призвели до незалежности. Вона стала членом Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала Установчий з’їзд УГС, де на її основі 29 квітня 1990 року була створена Українська Республіканська партія. Вона виступила з ініціативою продовжити гельсінкський правозахисний рух у формі Українського комітету «Гельсінкі-90» (створений 16.06.1990) і була його рушійною силою. Оксана Мешко брала участь у студентській голодівці восени 1990. Невгамовна її енерґія вражала людей, які її знали, і спонукала до дії.

У кінці грудня Оксани Яківни стався інсульт. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце. Похована на Байковому кладовищі, поруч із мамою Марією Граб. 23 травня 1995 року на їхніх могилах установлені козацькі хрести роботи Миколи Малишка. 22 вересня 2002 року рідній школі у Старих Санжарах присвоєне ім’я Оксани Мешко. Указом Президента України від 8.11.2006 нагороджена орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).

Автор цієї довідки мав честь близько знати «Козацьку Матір», тому разом з Олесем Сергієнком підготував до її сторіччя книжку під назвою «Не відступлюся!». Епіграфом до книжки стали слова з її листа Петрові Григоренку: «Але я не зраджу своїй натурі – я не відступлюся, бо там, за ґратами, найкращі наші люди, яких я любила, і які й мене люблять».

Оксана Мешко та Василь Овсієнко

Оце приклад, якими були і якими мають бути українки.

Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Вісті з пострадянських країн

29.01.2015
джерело: hro.org

Верховный Суд отклонил иск Минюста к Российскому "Мемориалу"

   

Верховный суд России отклонил иск министерства юстиции о ликвидации правозащитного общества "Мемориал" в связи с выявленными в ходе проведенных ранее проверок нарушениями. При этом представитель Минюста, выступая в суде, подчеркнул: "Мы считаем, что эта организация несет доброе, вечное."

* * *

Об отклонении иска Минюста говорится в постановлении судьи Аллы Назаровой – сообщает Радио Свобода [1].

Как отмечает Интерфакс [2], сегодня суд зачитал только резолятивную часть своего решения, мотивы, которыми он пользовался, пока остаются неизвестными.

Ранее сегодня представитель Минюста в суде заявил, что международное историко-просветительское, правозащитное и благотворительное общество "Мемориал" устранило все выявленные нарушения, однако минюст не стал отзывать свой иск о ликвидации общества и оставил вопрос о дальнейшем рассмотрении дела на усмотрение суда.

При этом представитель минюста подчеркнула, что "Мемориал" должен продолжить свою деятельность. "Мы считаем, что эта организация несет доброе, вечное. Мы уверены в том, что российское структурное подразделение общества "Мемориал" должно существовать", - пояснила позицию министерства его представитель – сообщает "Кавказский узел" [3].

Проект поддерживают Фонд Дж. и К. Макартуров и Норвежский Хельсинкский Комитет

28/01/2015

Бюлетень "Права Людини", 2015, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори