пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201529
№29
2015

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

26.10.2015 | Янина Смелянская

Они уехали от войны, а попали в бюрократический ад

   

Каждую неделю в рамках выполнения проектов Европейского Союза «Защита прав внутренне – перемещенных лиц» и Датского Совета по вопросам беженцев «Юридическая помощь ВПЛ и пострадавшему от конфликта населению в Украине» юристы Харьковской правозащитной группы выезжают в города и села Донецкой и Харьковской областей, где оказывают бесплатные юридические консультации людям, выехавшим из зоны конфликта с восточной части Украины на мирную территорию. Каждый раз слушаю каждого, кто обращается за помощью (нередко за психологической больше, чем за юридической) к нашим юристам и каждый раз кажется, что все истории, которые приходится слышать – просто сюжет какого – то фильма ужасов. Вот – вот кино закончится и наступит хеппи энд…

21 октября 2015 года юрист Харьковской правозащитной группы  Павел Скоморох провел выездной прием в городе Двуречная, поселках Старые Тополя и Таволжанка Харьковской области. Более 50 вынужденных переселенцев обратились к юристу за консультациями.

23 – 24 октября юристы ХПГ Наталья Охотникова и Владимир Глущенко посетили с целью оказания юридических консультаций  переселенцам город Купянск и поселки Купянск – Узловой, Ковшаровка, Подолы. В общей сложности за помощью к юристам за два дня обратились более 100 человек. Юристы дали компетентные, развернутые ответы на вопросы, которые интересовали людей, вынуждено покинувших свои дома в зоне конфликта на востоке Украины.

Свою помощь в организации работы юристов, а также предоставлении помещения для приема переселенцев юристами любезно предложила координатор благотворительного фонда «Станция Харьков» Любовь Скоробогатых.

***

27 – летняя Наталья Ерофеева, приехала в Купянск из временно оккупированного Луганска. Абсолютно все документы девушки сгорели при обстреле ее жилья. Из родного дома Наталья уехала еще в июле 2014 года. Но, даже находясь более года на территории не занятой боевиками, а среди казалось бы цивилизованного мира, она столкнулась с целой вереницей новых, теперь уже бюрократических проблем. На протяжении всего прошедшего времени девушка не в силах восстановить национальный паспорт и другие документы. Причины отказа в государственных инстанциях города Купянска самые разные: нет документов, подтверждающих личность, либо же предлагают и, без того отчаившейся женщине, подождать окончания военных действий и уже по месту основного места жительства заниматься восстановлением документов.

Сотрудники ХПГ внимательно изучили историю Натальи и решили оказать свою помощь и юридическую поддержку. Наталья Охотникова дала подробные рекомендации тех шагов, которые необходимо совершить Наталье Ерофеевой для достижения положительных результатов. По заверениям юристов ХПГ это тот случай, когда без обращения в национальные суды не обойтись. «Но даже на этом этапе мы готовы оказать девушке содействие: составить и подать исковое заявление, а также при необходимости сопровождать дело в суде» - говорит Наталья Охотникова.

На настоящее время девять юристов Харьковской правозащитной группы в рамках проектов посетили более 45 населенных пунктов Харьковской и Донецкой областей, где юридические консультации были оказаны более четырем тысячам людей, выехавшим из зоны конфликта на востоке Украины.

Вибори

22.10.2015

Результати поточного спостереження КВУ за ходом передвиборчої кампанії в Харківській області

   

Діяльність ТВК

В цілому діяльність ТВК проходила в нормальному режимі. Проте декілька скандалів не дозволяють говорити про відсутність проблем у цій сфері.

По-перше, це – «епопея» з реєстрацією регіональної організації політичної партії «Опозиційний блок» у Харківській області. Постановою від 9 жовтня 2015 року № 411 Центральна виборча комісія достроково припинила повноваження усього складу Харківської обласної виборчої комісії, у зв’язку з «одноразовим грубим порушенням нею Конституції України та Закону України «Про місцеві вибори» (відмова в реєстрації списку кандидатів в депутати до Харківської обласної ради від Регіональної організації політичної партії «Опозиційний блок» в Харківській області).

Зазначену постанову ЦВК вже колишній голова Харківської ТВК Олександр Коновал назвав помилковою: «Опозиційний блок» порушив порядок висування кандидатів, партія була відсутня в реєстрі Мін’юсту станом на 30 вересня 24:00, і, найвагоміше, – застава була сплачена фізичною особою, а не партійною організацією.

13 жовтня вже новий склад обласної ТВК проголосував за рішення відмовити в реєстрації кандидатів від цієї партії, за яке проголосували 13 членів комісії з 16 присутніх.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 10 жовтня підтвердив правомірність дій Харківської обласної виборчої комісії відносно відмови «Опоблоку» в реєстрації кандидатів у депутати. Тобто, рішення Харківської обласної виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидатів від регіонального осередку «Опозиційного блоку», фактично, підтверджено в судовому порядку.

14 жовтня надрукували виборчі бюлетені по виборах в Обласну раду без Опозиційного блоку. Пізно ввечері Харківський апеляційний адміністративний суд вказав на процесуальні помилки Харківського окружного адміністративного суду, але зазначив, що по суті, рішення Харківської обласної виборчої комісії про відмову в реєстрації кандидатів у депутати від «Опозиційного блоку» було вірним.

Тоді ЦВК 18 жовтня своїм рішенням зареєструвала 105 кандидатів у депутати Харківської облради, включених до виборчого списку партії «Опозиційний блок» у Харківській області у багатомандатному виборчому окрузі. Щоправда, «встановлено наявність підстав для відмови в реєстрації окремих осіб», – йдеться про М.М. Добкіна, О.М. Гнєзділову та А.В. Кобзаря. Харківську ТВК зобов’язано видати представнику «ОБ» посвідчення відповідних кандидатів у депутати встановленої форми.

Також рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 7 жовтня було скасовано постанову Харківської обласної ТВК про відмову в реєстрації списку кандидатів «Блоку Дарта Вейдера»

17 жовтня Харківський окружний адміністративний суд задовольнив позов партії «Відродження» до Харківської міської виборчої комісії і скасував її постанову від 14.10.2015 № 125, в якому «Відродження» зобов’язувалося втриматися від порушення Закону в частині розміщення агітаційних матеріалів на деяких вулицях Харкова, за що партії було винесено попередження.

Ще один прояв суддівської «творчості» відбувся у Чугуєві. Дехто В’ячеслав Квасніков примудрився зареєструватися одночасно кандидатом на посаду Введенського селищного голови – як самовисуванець, та кандидатом у депутати до Чугуївської районної ради – від партії (ВО «Центр»). Що суперечить чинному Закону «Про місцеві вибори». За скаргами опонентів, відповідними ТВК було скасовано його реєстрацію в обох випадках. Однак Квасніков подав адміністративні позови – до Чугуївського міського суду (на рішення Введенської селищної комісії) та до Харківського окружного адміністративного суду – на рішення Чугуївської районної ТВК. І Чугуївський міський суд, всупереч законодавству, використовуючи юридичну еквілібристику… поновив Кваснікова в якості кандидата на посаду Введенського селищного голови.

Бюлетені

Згідно з ч. 3 ст. 74 Закону України «Про місцеві вибори», текст виборчих бюлетенів для голосування затверджується відповідними територіальними виборчими комісіями не пізніш як за 17 днів до дня голосування, тобто до 7 жовтня, включно.

У визначений Законом строк Харківська обласна виборча комісія, постановою від 7 жовтня затвердила текст виборчих бюлетенів по виборах депутатів Харківської обласної ради 25 жовтня 2015 року. Однак після реєстрації «Опозиційного блоку» та «Блоку Дарта Вейдера» ЦВК зобов’язала ОВК до 19 жовтня провести повторне жеребкування щодо визначення номерів місцевих організацій партій для розміщення їх назв у виборчому бюлетені з виборів депутатів Харківської облради. У понеділок вночі Харківська обласна виборча комісія затвердила текст бюлетеня, але без жеребкування, в якому під номером 14 значиться «Блок Дарта Вейдера», а під номером 15 – «Опозиційний блок». Всі інші номера залишилися без змін. Отже, в даному випадку вже відбулося порушення строків виготовлення поліграфічними підприємствами виборчих бюлетенів (до 14 жовтня).

Текст бюлетеню Харківська міська виборча комісія затвердила 08.10.2015 – пізніше встановленого Законом терміну. Затримка у затвердженні тексту виборчого бюлетеня комісія виправдовувала тим, що не всі партії були ознайомлені із текстом бюлетеня і не надали до комісії письмові підтвердження того, що вони з текстом бюлетеня ознайомилися. Після затвердження тексту виборчого бюлетеню комісія на наступних засідання виправляла помилки, які були допущенні у прізвищах кандидатів в депутати.

Утворення дільничних виборчих комісій

Виборчий процес у місті Харкові виявляє складність вирішення питання щодо формування дільничних виборчих комісій. Навіть в останній день їх формування (9 жовтня), Харківська міська виборча комісія мала чималий клопіт у доборі членів ДВК в мінімальній кількості. Але ДВК все ж були сформовані вчасно.

Враховуючи те, що суб’єкти виборчого процесу (політичні партії, які подали списки кандидатів в депутати та кандидати на посаду міського голови) в недостатній кількості подали кандидатури до складу ДВК, за даними Харківської міської виборчої комісії, мінімальний склад ДВК становить по місту Харкову приблизно 70 відсотків.

Жеребкування при процедурі формування дільничних виборчих комісій ускладнень не мало, навіть у більшості ДВК при їх формуванні жеребкування не проводилося.

З огляду на те, що місцеві організації політичних партій відчувають не тільки кадровий голод, але й нерідко – і певний фінансовий, парторганізаціям не завжди вдавалося укомплектувати ДВК своїми представниками.

Випадки доукомплектовуванням складу ДВК за поданням голови Харківської міської виборчої комісії були поширеними. У Чугуївському районі практично в усіх ДВК довелося доукомплектовувати склад за поданням голови ТВК – від 1 до 8 членів. В Лозівському районі таким чином на усіх ДВК замінено від 3 до 5 членів комісій. У м. Лозова на 37 ДВК замінено 50 членів. Куп’янськ: всього членів ДВК – 370, доукомплектовано за поданням голови ТВК – 74 (20%).

Перші засідання ДВК в цілому відбулися вчасно. Втім, деякі дільничні виборчі комісії скаржаться на відсутність канцелярських товарів. Також відбуваються ротації в складі ДВК.

Списки виборців

Органи ведення Державного реєстру виборців попередні списки виборців видали дільничним виборчим комісіям вчасно (до 11 жовтня). Порушення при передачі списків виборців не спостерігалися, процедуру при їх отриманні ДВК було додержано.

Виборці наразі дуже повільно приходять до дільниць перевірити себе у списках виборців. Так, по Чугуївському району було лише 12 заяв (на 37,5 тис. виборців) про уточнення у попередніх списках виборців, більшість яких стосуються виправлення певних помилок і неточностей. «Мертвих» душ наразі не зафіксовано.

Інформації про судові провадження з приводу порушення права громадян стосовно ведення Державного реєстру виборців не надходило. Певною проблемою є те, що існує багато дільниць, на яких відбуватиметься голосування по декільком округам, а списки видані єдині на ДВК. Так, у Чугуєві з 17 дільниць на 14 обиратимуть місцевих депутатів у 2-х округах та на 2 – у 3-х округах (ще 1 є спеціальною). До 22 жовтня до ДВК повинні бути передані вже уточнені списки виборців. Зміни та уточнення до уточненого списку виборців можуть бути внесені 18 години останньої суботи перед днем голосування. Нагадаємо, у день голосування зміни до уточненого списку виборців не вносяться!

Передвиборна агітація

Політичні партії «Відродження», «Наш край», «Батьківщина», «Громадський рух «Народний контроль», «Солідарність», «Волонтерська партія України», «УКРОП», «Сила людей», «Об’єднання «Самопоміч», «Партія пенсіонерів України»; кандидати на посаду Харківського міського голови І. Балута та А. Родзинський поширюють політичну рекламу через відповідні партійні друковані видання, а Ю. Сапронов – через газету «Харьковский курьер».

На Харківських телеканалах та в інших ЗМІ кандидати з’являються під різними приводами. На телеканалі А/ТВК часто проходить політична реклама партії «Народний контроль», на телеканалі «Simon» – партії «Солідарність», а на «7 каналі» рекламують партію «Відродження». ЗМІ широко застосовують так звану «джинсу» (замовні матеріали, які не маркуються як передвиборна агітація). Наприклад, ледь не у кожному випуску новин «АТН» виставляють сюжети про Анатолія Родзинського, Олександр Давтян часто з’являється на телеканалі «Simon». За діючого міського голову Геннадія Кернеса свої сюжети розповсюджує «7 канал».

Зовнішню рекламу активно використовують у своїй агітації політичні партії «Відродження», «Самопоміч», «Наш край», «Солідарність», «Батьківщина», «Волонтерська партія України», «Громадський рух «Народний контроль», «УКРОП» та кандидати на посаду Харківського міського голови Т. Сітенко, О. Давтян, Г. Кернес.

Агітаційні намети встановили політичні партії «Відродження», «Волонтерська партія України», «Батьківщина», «Солідарність», «Об’єднання «Самопоміч», «УКРОП», «Громадський рух «Народний контроль», «Партія пенсіонерів України».

Поширеними формами агітації є зустрічі кандидатів із виборцями та розповсюдження друкованих матеріалів політичної реклами.

Явне порушення в Харкові – політична агітація на будівлях комунальної власності та міському транспорті. Так, декілька днів на будівлі Держпрому «красувався» агітаційний матеріал партії «Наш край». Хоча ст. 60 Закону України «Про місцеві вибори» недвозначно говорить про те, що заборонено розміщувати політичну рекламу на пам’ятках архітектури та будівлях комунальної власності – якою і є Держпром.

У Харкові вже кілька тижнів мешканці міста помічають трамваї, тролейбуси та автобуси, з навішаною на них рекламою, у вигляді назви партії «Відродження», яку на місцевих виборах очолив нинішній міський голова Геннадій Кернес. Помітні банери політсили з’явилися і на виходах зі станцій метрополітену.

А банер кандидата в мери Олександра Давтяна розмістили на будівлі залізничного Південного вокзалу, що теж заборонено.

За нашою інформацією, у школах Чугуєва відбуваються збори «активів батьківських комітетів», на яких чиновники відділу освіти радять усім голосувати за діючого міського голову Галину Мінаєву. А спроби кандидата в мери Валерія Бєлєвцова зустрітися з вчителями зазнала невдачі, оскільки останньому заявили, що «школа – не місце для агітації».

Зафіксовано й випадки застосування «брудних технологій». Так, 17 жовтня у Лозовій через поштові скриньки жителів мікрорайону поширювалася газета «Жёлтый крокодил» з ознаками чорного піару відносно кандидата на посаду Лозівського міського голови С. Степанова.

У Дзержинському районі Харкова у поштові скриньки розклали листівки без вихідних даних від т.з. «Комітету виборців 7 округу» з відомостями, які не відповідають дійсності і можуть заплутати виборців. У агітці вказувалось, кандидатів від яких політсил не буде на даному окрузі, тож виборців агітували не голосувати за ці політичні партії, вказуючи перелік, на думку замовників листівок, «прохідних» і «непрохідних» партій. Громадяни викликали поліцію, яка зафіксувала порушення виборчого законодавства.

Підкуп виборців, побиття та залякування

Порушником Закону виявилися кандидати від партії «Солідарність», – політичної сили Президента України. Сигнали щодо підкупу пенсіонерів безкоштовними наборами ліків (так званої «Аптечки здоров’я») неодноразово надходили протягом останніх двох тижнів.

Микола Кривенко – керівник АТП №16350 у м Чугуєві Харківської області, що балотується до Харківської обласної ради від партії «Наш край», організовує безоплатні автобусні рейси до «Екопарку» Фельдмана (спочатку такі здійснювалися на пільгових умовах – за 15 грн.). Крім того, спільно з міським головою Галиною Мінаєвою (кандидатом на посаду мера від «Нашого краю») 14 жовтня провели безоплатний проїзд на всіх міських автомаршрутах.

А останні вихідні перед виборами відзначилися феєрією гастрономічного підкупу виборців. У Харкові мешканців переконували мішками картоплі і капусти від «Відродження», роздаючи їх з брендованих автомобілів у дворах, також роздавали картоплю і вареники на вулиці від деяких кандидатів «Нашого краю». А в Ізюмі були мука і пиво. Пивне свято організував один з кандидатів у мери – власник місцевої пиво-бази, а один кандидат у депутати підійшов до питання підкупу більш уважно, – він просто влаштував розпродаж борошна за 1 грн., але вимагав прийти зі своєю тарою.

Відбулися і геть кричущі випадки прояву агресії:

- 1-го жовтня кандидата на посаду Харківського міського голови А. Родзинського побив невідомий чоловік. Біля 23:30 А. Родзинський підійшов до під’їзду, де мешкає, і на нього напала невідома особа, яка завдала йому тілесних ушкоджень, наносячи удари битою по голові, а 12 жовтня невідомі закидали офіс партії «Громадський рух «Народний контроль» пустими пляшками, розбивши скло;

- 2-го жовтня невідомі особи в камуфляжах та балаклавах у кількості 4-х чоловік біля станції метро «Маршала Жукова» здійснили напад на агітаторів партії «Відродження». В палатці знаходилися 2 агітатори, які зазнали ударів.

Харківське обласне відділення КВУ висловлює надію, що правоохоронні органи наддадуть належну правову оцінку всім фактам порушення на Харківщині не тільки виборчого законодавства, але й Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України, що послугує запобіжником протиправним діям в день виборів 25 жовтня.

Харківське обласне відділення ВГО «Комітет виборців України»

Впровадження норм європейського права

22.10.2015 | медиа группа ХПГ

Європейський Суд виніс чотири рішення у справах, підтриманих юристами ХПГ

   

Сьогодні, 22 жовтня 2015 року Європейський Суд з прав людини виніс ряд рішень проти України, зокрема, у трьох справах «Луньов проти України», «Сергій Антонов проти України», «Сокіл проти України», «Савінов проти України», які були підтримані Фондом Стратегічних справ Харківської правозахисної групи.


Історія кожного із заявників має дуже багато схожих рис, хоча об’єднала їх лише скрутна година и сміливість боротися за свої права. Кожен із заявників був ВІЛ-позитивною особою, чоловіки захворіли на цю хворобу ще до того, як потрапили у поле зору правоохоронних органів. Після численних відмов адміністрації на надання кожному з них медичної допомоги у місцях несвободи, вони звернулися за правовою допомогою до юристів ХПГ. Більше того, у двох випадках, після численних скарг засуджених на те, що лікування їм не надається, адміністрація СІЗО та колонії чинила на «невдоволених» фізичний та психічний тиск, намагаючись примусити їх забрати свої скарги. Однак після консультації з юристами ХПГ, заявники продовжили твердо стояти на своєму та вимагали у адміністрації кожної установи надання їм необхідного лікування.


Поки постраждалі боролися зі свавіллям адміністрацій, юристи ХПГ, не знайшовши відклику у національних органів, звернулися до Європейського суду з прав людини із заявою про застосування невідкладних заходів, оскільки життю кожного із заявників загрожувала реальна небезпека – кількість CD4-клітин зменшувалася з кожним днем, організм без підтримки ліками просто втомлювався боротися із недугою.


Лише після тиску зі всіх сторін, заявник кожен у своїй колонії із затримкою у декілька місяців, кожна з яких могла стати смертельною, отримали необхідну антиретровірусну терапію, яка підтримує сили організму у боротьбі зі СНІДом.


Європейський Суд з прав людини, вочевидь, бажаючи звернути увагу України на таку кричущу проблему, виніс аж 4 рішення в один день, визнавши у всіх випадках порушення статті 3 Європейської Конвенції – право на надання належної медичної допомоги, у випадку пана Луньова – ще й на неналежне розслідування його скарг на побиття та катування з боку працівників колонії, а у справі пана Антонова – ще й на відсутність ефективних правових засобів захисту свого порушеного права.


Вітаємо юристів Наталію Охотнікову, Яну Заїкіну, Ольгу Семенюк, Олену Сапожнікову, Айгуль Муканову та Юрія Овсієнка з виграними справами та бажаємо нових професійних звершень, а державі бажаємо вірно зрозуміти "натяк" Європейського Суду та звернути увагу на стан дотримання прав ув’язнених на належну медичну допомогу.

Право на справедливий суд

28.10.2015 | Олег Шинкаренко
джерело: helsinki.org.ua

Європейський суд взявся за Євромайдан

   

Європейський суд з прав людини оприлюднив 26 жо-втня на своєму сайті повідомлення про Комунікацію украї-нському уряду щодо 33 скарг, які стосуються трагічних подій, що сталися під час Революції Гідності на Євромай-дані.

Комунікація - це одна з фінальних стадій розгляду справи у ЄСПЛ, і український уряд зобов’язаний прокомен-тувати всі скарги, які подавали проти нього постраждалі. Якщо він відмовиться це робити, сам факт відмови стане аргументом проти нього при подальшому розгляді справи в суді. Серед запитань, на які пропонує відповісти ЄСПЛ, є такі:

1. Чи піддавалися заявники катуванню або нелюдсь-кому чи такому, що принижує гідність, поводженню з боку поліції?

2. Чи провело Міністерство внутрішніх справ України ефективне розслідування вищевказаних скарг?

3. Чи мало місце втручання у право заявників на свободу мирних зібрань?

4. Чи мали заявники ефективні засоби юридичного захисту щодо їхніх скарг?

Таким чином, український уряд має погодитися або заперечити конкретні факти злочинів, скоєних проти учас-ників Євромайдану. Всі документи, в свою чергу, будуть передані представникам постраждалих - їхнім адвокатам. Серед постраждалих зазначені Павло Шморгунов, Борис Єгіазарян, Роман Ратушний, Олег Задоянчук, Віктор Сма-лій, Сергій Вербицький, Владислав Загоровка та інші люди, які зазнали жорстокого поводження з боку державних органів під час Революції Гідності. Всі постраждалі мають фізичні ушкодження різного ступеню тяжкості. З наявних 33 справ біля половини були підтримані юристами Української Гельсінської спілки з прав людини.

«Ми підтримували адвокатів, допомагали їм скласти правову позицію, готували скарги до ЄСПЛ, - розповідає директор Центру Стратегічних Справ УГСПЛ Михайло Тарахкало. - Тепер ми сподіваємося, що справедливість нарешті буде відновлена і буде вказано, хто винний у зло-чинах, що сталися під час Євромайдану. Постраждалі зможуть отримати належну їм компенсацію за ту шкоду, що вони зазнали».

В результаті рішення ЄСПЛ постраждалі можуть отримати від України компенсації від 5 до 50 тисяч євро, в залежності від ступеню їхніх ушкоджень. Чи має уряд Яценюка відповідати за злочини уряду Азарова - це спірне питання. Але ЄСПЛ може оголосити, що держава Україна винна у побитті студентів під час Євромайдану. Крім того, державна влада України може бути визнана винною в тому, що вона не хоче належним чином розслідувати злочини проти євромайданівців зараз.

«Пройшло майже два роки після перемоги Революції Гідності, але досі винні у побиттях та катуваннях євромай-данівців не покарані, - каже Михайло Тарахкало. - Це не нормально, коли люди стільки часу чекають на справед-ливість. Держава має відповісти за це».

Комунікація від ЄСПЛ може підштовхнути український уряд до більш швидкого та результативного розслідування кримінальних справ проти представників колишньої влади.

Практика правозахисту

31.10.2015 | Аліна Кувшинчікова

Проведення державних закупівель відділами освіти – під пильним оком громадськості

   

Міськрайонна громадська організація «Чугуївська правозахисна група» вирішила провести моніторинг доброчесності, прозорості та відкритості державних закупівель у низці відділів освіти Харківщини. Ця ідея назрівала давно, адже рівень корупції в органах влади з кожним роком тільки збільшувався.

Державні закупівлі – це «ласий шматок» для корупційних проявів, де в свою чергу необхідний постійний контроль недержавного сектору, а саме – контроль громадськості. У зв’язку з чим, Чугуївською правозахисною групою було проаналізовану діяльність відділів освіти Балаклійської, Шевченківської та Куп’янської райдержадміністрацій та Куп’янської міської ради Харківської області на предмет дотримання законодавства щодо проведення державних закупівель продуктів харчування для навчальних закладів, зокрема Закону України «Про здійснення державних закупівель».

Цікавим моментом було дізнатись те, що у кожного відділу освіти своя «схема» «обходу» норм законодавства та уникнення проведення процедури відкритих торгів, оскільки вони є певною «морокою» для недбалих чиновників. На момент проведення моніторингу діяла редакція ЗУ «Про здійснення державних закупівель», якою передбачено обов’язкове застосування вимог зазначеного Закону в разі, якщо вартість предмета закупівлі, товару, послуги дорівнює або перевищує 100 тисяч гривень, а робіт – 1 мільйон гривень.

Відділи освіти використовували загалом схожі механізми задля уникнення застосування ЗУ «Про здійснення державних закупівель» та уникнення проведення процедури відкритих торгів, розповсюдженою є схема за якою відділ освіти розбивав предмет закупівлі на окремі договори (за якими закуповувались схожі групи товарів), при цьому виходило, що сума кожного не перевищувала 100 000 тис. грн. Однак порушувалась вимога ч. 2 ст. 4 Закону України «Про здійснення державних закупівель», відповідно до якої замовник не має права ділити предмет закупівлі на частини з метою уникнення проведення процедури відкритих торгів або застосування цього Закону.

Також в рамках проекту був проведений порівняльний аналіз цін закупки продуктів харчування відділами освіти з середньостатистичними цінами по області, за результатами якого встановлено, що чиновники закуповували продукти за значно завищеними розцінками. Крім того, в діях уповноважених осіб відділів освіти наявні ознаки порушення ст. 364 Кримінального кодексу України, якою передбачено відповідальність за недотримання інтересів служби (так як наявне нераціональне витрачання бюджетних коштів). За даними фактами ЧПГ було подано відповідні заяви до правоохоронних органів про відкриття кримінальних проваджень на уповноважених осіб відділів освіти, по трьом заявам було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато офіційне розслідування.

Більш детальна інформація викладена в інфографіці:

Однак, конкретними показниками за результатами проекту слід вважати не лише кількість поданих заяв та відкритих кримінальних проваджень, а й факт того, що відділи освіти почали відчувати, що громадськість є активною та своєчасно реагує на виявлені порушення, що всякий раз надасть змогу чиновнику при складанні певної «схеми» уникнення від процедур закупівель замислитись: «А чи варто знов йти даним шляхом?!», адже громадські активісти тепер можуть виявити та вплинути на притягнення до відповідальності чиновників-хабарників, які недотримуються вимог діючого законодавства, зупинити неекономне витрачання коштів державного бюджету.

За результатами реалізації проекту отримав користь значний контингент населення, зокрема це батьки дітей, так як останні сплачують певний відсоток грошових коштів на харчування своїх дітлахів у навчальних закладах.

Сподіваємось, що відтепер відділи освіти будуть переважно укладати договори з виробниками продукції, а не з посередниками, крім того, якщо освітяни будуть застосовувати сучасні електронні площадки для закупівлі продуктів харчування (які теж були рекомендовані ЧПГ), це призведе до значної економії коштів державного бюджету позаяк сучасні електронні площадки передбачають аукціон зниження ціни.

Хотілось би побажати, аби люди була більш активною, через те, що саме громадськість є тим самим дієвим механізмом подолання корупційних проявів та свавілля з боку чиновників.

Означений моніторинг був проведений в ході проекту «За чесні державні закупівлі в системі освіти» в рамках реалізації програми «Сприяння зменшенню корупційних проявів на місцевому/регіональному рівні», що здійснюється низкою неурядових організацій України за підтримки Благодійного фонду «Центр громадських ініціатив», Програми розвитку ООН в Україні та Міністерства закордонних справ Данії.

У недержавних організаціях

31.10.2015 | Андрій Пекаренін

Правозахисники їдуть до переселенців

   

Сьогодні мова піде про 2 населених пункти – це с. Велика Бабка Чугуївського району, яке ми відвідали 19 жовтня і смт. Борова (центр Борівського району), в яке ми – члени Чугуївської правозахисної групи – приїжджали 23 жовтня.

У Великій Бабці, коли наша мобільна група приїхала, чомусь нікого з переселенців у сільській раді, де ми домовлялися про прийом, не було. Як виявилося, проживають в цьому населеному пункті всього кілька переселенців і, оскільки співробітники Великобабчанської сільської ради не залишаються байдужими до долі внутрішньо переміщених осіб, щоб останні не чекали приїзду нашої бригади, їм пообіцяли, що зателефонують, як тільки приїдуть правозахисники. І вже через 10 хвилин переселенці були у сільраді.

У цих двох містечках нас, як завжди, зустріли, пояснили ситуації з ВПО, задали запитання, які цікавлять тих переселенців, які, на жаль, не змогли прийти.

Було й питання, на яке наразі важко дати чітку відповідь: нам вже не в перший раз зустрічається проблема з тим, що ж робити, якщо у людини в паспорті немає реєстрації. Тобто, як у такому разі отримати довідку про взяття на облік ВПО? Як довести, що ця людина дійсно проживала на момент початку антитерористичної операції саме на Донбасі, а не де-небудь ще? Як одержати адресну допомогу для ВПО? Як отримати певні пільги переселенцю?

Є, звичайно, варіант звернутися до адресного бюро, яке було вивезено на підконтрольну територію України, проте, якщо людина не була «прописана» у квартирі в принципі, а не тільки тому, що з якої-небудь причини не проставлено штамп про реєстрацію в паспорті, то і відвіт з адресного бюро буде відповідний.

Варіант привести з собою 2 свідків, настільки ж реальний, наскільки реально, що курс долара відкотиться до позначки 8 грн. Знайти очевидців, які жили б у тому ж населеному пункті, були в хороших відносинах з потерпілими та й просто хоча б їх знали, шанс дуже невеликий. А їхати на Донбас, де йде війна, і привозити з собою свідків, – взагалі з ряду фантастики.

Тому на сьогоднішній день таке питання можна вирішити тільки в судовому порядку (а можна й не вирішити, зважаючи на «непрецедентну» судову практику України).

Варто відзначити й звернення до психолога, яких було на цей раз навіть більше, ніж зазвичай. З усіма бажаючими були проведені психологічні бесіди. Більшості переселенців у цей не простий для них період життя такі співбесіди приносять душевний спокій. Звісно, люди ділилися своїм сокровенним настроєм: щоб війна закінчилася, і всі бажаючі повернулися по своїх домівках.

Також правозахисники наприкінці жовтня побували у селі Леб’яже Чугуївського району (26.10.2015) і селищі Аркадіївка Шевченківського району (30.10.2015) Харківської області.

У виїздах мобільної групи беруть участь юрист Марія Шутальова, психолог Катерина Резніченко та волонтери ЧПГ Андрій Пекаренін і Маргарита Лихачова.

Зазначимо, що робота мобільної групи проводиться в рамках проекту «Розширення та покращення доступу до інформації, правової допомоги та психосоціальної підтримки в Харківській області», що реалізовується за підтримки УВКБ ООН.

Погляд

19.10.2015 | Наталка Ковальчук

Чи потрібна нам «радянська гордість»?

   

Як повідомили українські ЗМІ, сесія Тернопільської облради прийняла звернення до Верховної Ради України про повернення етнічним українцям і представникам національних меншин права мати запис про національність у реєстраційних державних документах.

Це звернення депутати обласного органу самоврядування підтримали більшістю голосів. http://www.obl-rada.te.ua

Пропозиція ця, однак, видається доволі неоднозначною. З одного боку, справді, кожен з нас асоціює себе частинкою того чи іншого конкретного етносу. З іншого, - хтось, можливо, й не надто асоціює. Україна - багатонаціональна країна. І  є достатньо  багато людей, у чиїх родинах через подружні зв’язки «намішалося» чимало різних національностей.

Але справа навіть не в цьому. А в нашому радянсько-комуністичному минулому, коли за національною ознакою відбувалися масові депортації, репресії, геноциди і винищення.

Так звана «п’ята графа» у паспорті залишила по собі недобру пам’ять. Не становить секрету, що у колишньому СРСР навіть у буденному житті національність таки мала значення: при вступі до певних вузів, при оформленні на певні посади, при бажанні поїхати за кордон і так далі.

Аби не ламати собі і дітям долі, люди змінювали прізвища, відмовлялися від власної національності. Хоча і це не завжди допомагало, коли запопадлива радянська система брала когось на карб і починала переслідувати неугодних.

Ідея повернути позначку з національністю у наші паспорти про все це нагадує. Хоча, мабуть, мотиви у депутатів, які висували цю ініціативу, були іншими. Та все ж, як то кажуть, добрими намірами вимощена дорога до пекла.

Втім, варто згадати: навіть у СРСР десь у 80-х роках почала активно просуватися теза, що сформувалася така єдина спільнота як радянський народ. Прогнозувалося, що у паспортах замість конкретної національності буде використовуватися слово: «радянський».  Таким кроком комуністична ідеологія мала намір ще більше об’єднати суспільство, зцементувати його так би мовити.

Треба визнати: комуністична пропаганда робила це вміло, тож її  радянський цемент налип так, що ніяк не можемо, як слід, відчиститися від нього.

Скажімо, останнім часом у соціальних мережах з’являється все більше постів щодо життя в СРСР, з ностальгією за радянським часом. Пасторальні картинки з усміхненими піонерами, зі світлинами святкових вулиць і площ, особливо новорічними, з мамами і дітьми, які тримають в руках вже призабуті іграшки радянського часу, звичайно, виглядають дуже мило.

Однак, якщо вдуматися, то це, власне, зовсім  не ностальгія за радянським часом. Ці спогади нічого спільного не мають з тією формацією, у якій ми жили, бо це звичайна людська  пам’ять про дитинство, коли  наші батьки були молодими і коли вони взагалі ще були з нами, про сповнену мрій молодість, про друзів, з якими вчилися й ходили у походи, багато про що… Це притаманне всім людям, незалежно від суспільного устрою.

Та наразі про інше. Якщо уважно проаналізувати той ніби ностальгічний матеріал, що нині пропонується в Інтернеті як зразок життя в СРСР, то за-за нього починають виглядати досить таки помітні пропагандистські вуха.

Тому, що не було існування у Радянському Союзі насправді таким пасторальним, аби за ним жалкувати.

Ключовою фразою фільму режисера Ельдара Рязанова «Небеса обетованные» вважається ось ця: «Широка страна моя родная, Много в ней лесов, полей и рек, Я другой такой страны не знаю… Не знаю другой… страны… нигде не была! Никогда!»

Переважна більшість радянських громадян саме так і жили. Ми не знали інших країн, іншого життя. А відтак залишалося вірити тим гаслам комуністичної ідеології, котрі стверджували, що живемо чи не найкраще у світі.

Чи й справді ми у це вірили?

Тоді, наприклад, коли ставали у довжелезну чергу, аби купити  самих звичайних харчів – масла, сметани, ковбаси тощо, чи товарів повсякденного вжитку? Часто з обмеженням кількості, яка давалася «на руки».

Дозволю собі додати трохи особистого: і досі боюся великих черг. Цей страх залишився з дитинства. Дуже тривалий час хліб у Радянському Союзі продавали з обмеженням. Спочатку на вагу. Трохи згодом – не більше як два буханці на людину. Не знаю, як у місті, але у селі, де той самий хліб вирощували, було саме так.

Навіть якщо не брати до уваги той факт, що селяни змушені були годувати хлібом свою живність, то на звичайну родину, де мешкали троє дорослих і двоє дітей двох буханців хліба на добу не вистачало.

Тож бабуся, взявши мене малу за руку, якось повела до ятки, в якій торгували хлібом. Не пам’ятаю чому, очевидно, його привезли мало, але натовп раптом розбурхався, почалася товкотнеча, крики, штовханина. Відтоді назавжди залишилося у пам’яті відчуття темної жахливої маси, у якій в літню спеку починаєш задихатися. Тому і зараз, коли бачу великий натовп людей,  намагаюся обійти його стороною.

А ще світлини з радянських хлібозаводів, з крамниць з полицями, заповненими випічкою, нагадують, що в тих чергах за хлібом пройшла таки значна половина мого дитинства. І не тільки мого. Тож ніякої ностальгії ці та інші картинки з радянського життя не викликають.

Як і, скажімо, такі заклики, які останнім часом з’явилися у соцмережах: «Підтримуй, якщо гордишся тим, що народився у СРСР».

Поету радянського часу Володимиру Маяковському належать слова: «У советских собственная гордость». Ця теза за комуністичних часів культивувалася, поширювалася, використовувалася для підтримки тієї самої радянської гордості.

Та є велике питання в тому, чи варто дуже гордитися народженням у СРСР? Покоління, яке прийшло у світ в кінці 50-х, на початку 60-х років, виростало практично без материнської уваги. Бо, народивши дитя, через 2-3 місяці молода мама мала виходити на роботу. Більшої відпустки по догляду за дитиною не передбачалося. Добре, якщо у родині були бабуся, дідусь, хтось, хто міг наглянути за малечею. У іншому разі – ясла, іноді й цілодобові.

У країні, де мало не на кожній стіні висіло гасло про рівність і братство, нерівність насправді починалася з самого малечку. Недавно зустріла жінку, котра свою трудову діяльність починала у дитячому садку при Кабінеті Міністрів Української РСР.  За радянського часу мало хто знав про існування таких вибраних закладів навіть для дітей. Це не афішувалося.

Однак чи ми про це не здогадувалися?

Влада і горезвісний блат – грали вирішальну роль у житті. Саме вони відкривали двері дітям до кращих вузів. Вони забезпечували доступ до «чорних входів» і підсобок магазинів, до спецрозподільників. Ними часто визначався рівень медичних послуг.

Знаю випадок з тих часів, розказаний знайомою: лікар спочатку покинув її напризволяще і не надто дбав, щоб надати належну медичну допомогу. Потім, дізнавшись, що вона дружина відомого у місті керівника вибачався: «Ну, ти прости. Я ж не знав, що ти блатна»…

Не хочу сказати, що у нас сьогодні немає проблем. Вони є, і чимало. Але все таки ми значною мірою позбавилися і позбавляємося тої потали над людською гідністю, яка була притаманна радянській системі. У ній добре приживалися ті, хто не задумувався, як живе і чому так живе.

Кожного, хто бодай трохи аналізував ситуацію, думав, а ще більше намагався її якось змінити, чекав тоталітарний пресинг, різноманітні «ярлики», клеймо ненадійного.  І цей шлях також вів до зламаного життя, понівеченої долі. За чесну позицію у Радянському Союзі однозначно доводилося відповідати більшою чи меншою мірою 

У недавньому інтерв’ю Нобелівського лауреата білоруської письменниці Світлани Алєксієвич ( http://vozduh.afisha.ru) вразив момент, коли жінка, котра написала донос на рідного брата, каже, що для неї 37-й рік був найкращим часом. А те, що рідний брат згинув через її наклеп у таборах, так: «Ну попробуй в то время найти честного человека».

Коли ми зараз говоримо про сучасні суспільні проблеми, то повинні давати собі звіт, що нинішні корупція, нечесність, чиновницьке свавілля, брехня і облуда родом з того радянського часу, з якого хтось надто нав’язливо нині хоче створити милу безневинну картинку.

А тому кожен раз, коли  захочеться підтримати якийсь ніби невинний пост про «радянську гордість», варто добре задуматися, кому це потрібно?

Як і над тим, чи варто повертатися до сумнівної практики національного розмежування через введення «п’ятої графи» у наших паспортах, про яку, власне, йшлося на початку розмови.

І чи не станеться так, що ця ініціатива працюватиме скоріше на роз’єднання країни, ніж на її об’єднання?

Погляд

27.10.2015 | Ольга Багалій

Замітки небайдужого песиміста

   

«Никогда мы не будем братьями…»

Анастасія Дмитрук

Після Майдану 2014 і початку війни на Донбасі багато людей в Україні пережили і переживають справжній шок. Більшість наших громадян, незалежно від етнічного походження, чітко розуміють, що Росія напала на Україну і що на Донбасі йде справжня війна, яку розв’язала Росія. Війна не тільки з великими людськими втратами, але й зі знищенням інфраструктури на Донбасі, відсутністю будь-якого соціального захисту для тих, хто залишився в зоні бойових дій, переселенців, які втратили своє житло, майно. Тепер вже зрозуміло, що російсько-українська війна не на кілька тижнів, як було у Грузії, і не на кілька місяців, а на роки.

Багатьом здавалося, що країни бувшого СРСР, отримали такий гіркий досвід під час Другої світової війни, що ніхто з наших сусідів неспроможний розпочати війну, тим більш з Україною, яка є другою за величиною серед країн Європи після Росії і складає 5, 7% території Європи і 0, 44% території світу, населення якої становить більш ніж сорок мільйонів, тобто ресурси нашої країни є досить значними. Підтвердженням цього є те, що хоча всі українські президенти – від Кравчука до Януковича, за допомогою Верховної Ради і ошалілих від власної жадібності українських олігархів, попередні 23 роки тільки розвалювали українську армію, опір російській агресії тільки збільшується вже протягом майже півтора роки.

До того ж, багато громадян України виявилися справжніми Громадянами, а волонтерський рух, що несподівано виник в Україні, на підтримку української армії, не тільки виявився неочікуваним для путінської влади, а дійсно є явищем, що потребує окремих досліджень та осмислення. Як на мою думку, такі дослідження повинні провести і самі волонтери, і фахівці – політологи і історики. А можливо і психологи, бо щоб кожного дня працювати у таких тяжких умовах, як працюють наші волонтери, потрібен характер, готовність допомагати людям і безкінечна витримка.

Ті громадяни, які мали надії на демократичні зміни після вигнання Януковича, місяць за місяцем, тиждень за тижнем, завдяки діям нової влади, втрачають ці надії і готовність сприйняти і пережити тяжкі економічні зміни, але в суспільстві, особливо серед молоді, зменшується звичка до патерналізму і зростає готовність брати на себе відповідальність за те, що коїться в Україні, готовність до самостійних дій. Іноді, коли дивишся звіти волонтерських груп, які спочатку доставляли на блокпости і в зону бойових дій воду, печиво або тушонку, потім бронежилети, одяг та медикаменти, а останнім часом вже тепловізори, безпілотники та оптичні приціли, виникає питання: а навіщо нам таке Міністерство оборони, така кількість генералів, які неспроможні в умовах війни забезпечити армію? Це вже очевидно для всіх, і недарма Міністр оборони звільнив тих військових господарників, які відповідають за постачання армії, і запросив на ці посади волонтерів.

Але є побоювання, що, потрапивши до загальної бюрократичної системи, волонтери втратять свою найголовнішу перевагу: оперативність, контакти безпосередньо з військовими частинами і, завдяки цим контактам, можливість постачати до армії те, що потрібно на даний момент, а не те, що є на складах.

Час від часу у громадян виникає питання: куди поділася зброя, яка залишилася в Україні після розпаду СРСР? Розікрали? Знищили? Потрібно знайти відповіді на ці запитання, і не треба стверджувати, що зараз йде війна і ці питання не на часі. Якраз на часі, бо, може, з’ясується, хто з військових чиновників – крадії або зрадники.

До всіх економічних негараздів додаються і негативні настрої у суспільстві, які невідомо до чого призведуть.

Людям старшого віку, особливо тим, хто вихований на «русской» культуре і знає українську культуру трішки ширше ніж дві-три українські пісні та писанки, та й відверто кажучи, не хоче її знати, важко зміритися, що така «гуманістична російська культура» (в їх розумінні), може бути ознакою імперської свідомості і махрового шовінізму. Їм важко визнати, що Росія є агресором в сенсі цього слова, як розуміють це міжнародні документи і пересічні громадяни. Але більшість українців, незалежно від етнічного походження, чітко розуміють, що Росія напала на Україну і що на Донбасі йде справжня війна.

На мою думку, і для українського, і для російського суспільств було б корисним визнати об’єктивність того, що саме зараз помирає імперський і радянський багаторічний міф про братерство трьох слов’янських народів – білоруського, російського та українського. Помирає тяжко, з великими людськими втратами, психологічними ломками звичних понять, але помирає…

Треба визнати, що цей міф завжди суперечив історичним фактам. Якщо згадати про спалення Києва Андрієм Боголюбським, давні військові конфлікти за володіння українськими землями між Річчю Посполитою та Московським царством, Конотопську битву, усунення від влади гетьмана Виговського, заборону козацьких вольностей або Емський указ разом з Валуєвським циркуляром, а до того ще й дії більшовиків, а потім і комуністичного керівництва СРСР, то взагалі незрозуміло на чому тримався цей «братерський» міф. Може, на православній вірі? Але Україна історично багатоконфесійна країна. Щоб підтримувати цей міф, радянська влада проводила політику русифікації, підтримувала «русскую» культуру і нав’язувала населенню Радянського Союзу думки про другорядність культур інших народів, об’єднаних в Радянський Союз.

Дійсно, багато хто з нас виросли на «русской» культуре», читали переважно російських письменників та поетів, тому що багато хто майже нічого не знав про такі явища української культури як українське культурне Відродження 20 – 30-х років, в кращому разі знав імена Василя Стуса або Ліни Костенко тільки на слух, але не цікавився їх творчістю. Та й сучасна українська культура для багатьох не цікава – романи Оксани Забужко, Сергія Жадана, Василя Шкляра та інших, навіть Андрія Куркова, який пише російською мовою, залишаються поза інтересами багатьох.

Старше та середнє покоління нашої інтелігенції виховані на спектаклях московських та ленінградських театрів, які були театральною Меккою, багато радянських фільмів і зараз ми дивимося із задоволенням. А класику українського кіно «Тіні забутих предків» знають далеко не всі. Значно гірше «радянські» покоління знали іноземні культури, бо менше видавалося іноземних книжок – це взагалі був звичний для СРСР «дефіцит», менше ми дивилися французькі або польські чи італійські фільми. І часто це були «скорочені» варіанти. Російська культура переважала, і від цього нікуди не дітися.

І тому зараз нам так важко чути слова ненависті та презирства від діячів культури Росії – тих, які свого часу були для нас культурною елітою – «укри майдануті», «київська хунта», «фашисти», «бЕндеровці». Запитуєш тих, хто повторює всю цю дурню: «а хто такі «бЕндеровці» – жителі міста Бендери в Молдові чи онуки Остапа Бендера?» Відповісти нема чого, але так каже російське телебачення, значить це правда. Зовсім як у радянські часи – «в газете Правда написано, значит, так и есть!». Дуже тяжко нам відмовлятися від поваги до тих діячів культури, які інфіковані російським шовінізмом, які не соромлячись підтримують війну, що веде Росія проти України. Іноді я думаю: добре, що той поет чи актор, або письменник, якого любила і поважала, помер, бо він залишився для мене порядною людиною. Але іноді мені хочеться, щоб поважна людина, народний депутат СРСР в 1986 році від Харкова поет Євгеній Євтушенко саме зараз задав суспільству питання із його знаменитого віршу «Хотят ли русские войны?» І яка буде його реакція, якщо 84 % населення Росії, які підтримують політику Путіна стосовно України, дали відповідь  «так» – як це є по факту.

Молоді все це дається легше, бо завдяки інтернету, вони мають значно ширший доступ до мирової культури (звісно, якщо бажають!).

Вони вже виросли в Україні, їх не хвилює, якою мовою користуватися – українською чи російською, бо впевнені, що ніхто їм не заважатиме розмовляти тією мовою, якою їм зручно. От тільки начебто існує якійсь часовий розрив між суспільством і владою І цей розрив є однією з причин «смітникової люстрації» або повалення пам’ятників Леніну. Багато хто з українців, особливо молодь, демонстративно хочуть відмежуватися від Росії, чітко визначивши для себе, що від того часу, як Росія анексувала Крим, більшість українців усвідомила, що Росія воює з Україною, і є ворогом – безжальним і нічим не кращим, ніж німецькі окупанти. А влада все ніяк не наважиться на рішучі кроки, навіть не виконує українські закони – не позбавляється від символів тоталітаризму, дуже обмежено проводить люстрацію, не називає війну війною, і намагається якось домовитися з Росією. Але з хижаком домовитися неможливо.

Саме тому, на мою думку, і почався «ленінопад» в Україні. Ті, хто з радістю сприйняли повалення пам’ятника Леніну у Харкові, розуміли, що цей пам’ятник, перш за все, символ Росії, яку зараз багато громадян сприймає як прямого ворога – агресора.

Емоційно українці відразу після анексії Криму, а потім розгортання бойових дій на Донбасі, спочатку пережили відчуття розгубленості і несправедливості, потім все це вилилося у ненависть і, на жаль, не тільки до Путіна і його оточення.

Бо ненависть до ворога все більше укорінюється у наших громадян, і тому зростає і накопичується ненависть к «руським». І що цікаво, етнічне походження тут ні до чого, а «руськими» називають тих, хто принижує українців – називає їх презирливо укропами або хохлами, жидобандеровцями, хто вбиває наших хлопців на Донбасі.

На жаль, якщо ти не воюєш на війні і не вбиваєш конкретного ворога, то ця ненависть немає виходу. Ненависть – це страшна емоція, не тільки не продуктивна, але й така, що руйнує душу та особистість кожного.  Та ще й породжує агресію – часто безцільну, але від того не менш небезпечну.

Ненависть – страшна емоція, яка з одного боку руйнує особистість, а з іншого боку є частиною стратегії виживання «бий або біжи», причому, зрозуміло, в частині «бий» (і власне визначає вибір на користь цієї стратегії). Зараз в Україні це адекватна реакція на загрозу, з якою можна і потрібно боротися.

Журналістка поважного журналу «Український тиждень» пише, що з нею відбувається дееволюція – вона втрачає співчуття та солідарність до росіян. І хоча їй не подобається це, вона чесно пише: «Дедалі частіше хочу, щоб вони, ті 84%, які підтримують і радіють з нашого горя, ті 84%, що готові ховати в безіменних могилах власних дітей і тролять у соціальних мережах та сито коментують у своїх телестудіях зроблену тими ж війну… Я хочу, щоб вони здохли. При тому я перестаю бути людиною.»

На початку конфлікту на Донбасі опитування в Росії показували, що більше ніж 70% росіян ненавидять і зневажають українців, а українці навпаки, як і раніше, добре ставилися до росіян і в усьому звинувачували тільки російську владу. Як на мене, це було свідченням того факту, що значною мірою українці соромляться сказати про своє негативне ставлення до росіян.

Але це було на початку конфлікту, а зараз, після таких страшних втрат наших громадян ситуація змінилася.

Міжнародний республіканський інститут IRI із США нещодавно провів опитування серед громадян України і результати дуже невтішні для прихильників Росії – найгірше українці ставляться до Росії. Про своє холодне і дуже холодне ставлення до цій країні заявив 61% опитаних. А найкраще українці ставляться до Польщі – 58%, Білорусі – 57% і Європейського Союзу – 51% респондентів. Також громадяни України тепло ставляться до Грузії – 48% голосів, Литви – 48% і Канади – 44%.

І дуже брехливою і, навіть, образливою здається позиція керівника адміністрації президента Путіна Сергія Іванова, яку він висловив в інтерв’ю ТАСС 19 жовтня: «Ясно, что они, отношения с официальным Киевом, упали, говоря простым языком, ниже плинтуса. Но нужно учесть два обстоятельства. Во-первых, все случилось не по вине России. Во-вторых, Украина – особый случай, там по-прежнему проживают миллионы наших людей. И не в каком-то виртуальном смысле, а вполне конкретном: это чьи-то родители, братья, сестры, бабушки, дедушки… Оттого слова Владимира Владимировича абсолютно справедливы и правомерны, по существу, мы один народ. Ментально, религиозно, культурно между нами бесконечно много общего. Включая язык. Единый славянский народ, тут и спорить не о чем. «...» Рано или поздно, я в это верю, наступит период, когда восстановление отношений между нашими странами начнется.» http://www.rg.ru/2015/10/19/ivanov.html

Відчуваєш цю ситуацію, і на згадку приходять строки з віршу Володимира Висоцького Баллада о ненависти:

«...Погляди, что за рыжие пятна в реке, Зло решило порядок в стране навести.Рукоятки мечей холодеют в руке, И отчаянье бьется, как птица в силке, И заходится сердце от ненависти. Ненависть юным уродует лица, Ненависть просится из берегов, Ненависть жаждет и хочет напитьсяЧерною кровью врагов. Да, нас ненависть в плен захватила сейчас, Но не злоба нас будет из плена вести, Не слепая, не черная ненависть в нас, Свежий ветер нам высушит слезы у глазСправедливой и подлинной ненависти. Ненависть – ей переполнена чаша, Ненависть требует выхода, ждет.Но благородная ненависть нашаРядом с любовью живет.»

Не маю сумнівів, що остання оптимістична строчка віршу не має ніякого відношення до Росії... Якби в Україні були сильні моральні авторитети або хоча б соціальні психологи високого рівня, можна було б сподіватися на переосмислення ненависті до імперської Росії в прагматичне та адекватне ставлення до цієї держави. Нам нема куди діватися від географії – Росія дуже близько розташована до української території, але ставитися до цієї держави потрібно як до дуже небезпечного ворога, від якого завжди можна отримати удар в спину. Нам потрібно навчитися ставитися до різних висловлювань «про старшого та молодшого братів», «про єдиний народ» з іронією і, взагалі не звертати на це уваги. І при тому нам необхідно бути налаштованим, перш за все, на захист і розбудову України, навіть у цих складних і умовах небезпеки.

У психотерапевтів існує така методика: навчитися бачити у будь-якій події, яка є дуже сумною і важкою, яку, здається, на цей момент не можна пережити, щось позитивне. Зрозуміти, що все, що відбувається з нами, обернеться на користь у майбутньому, вірити, що ми отримаємо мудрість і нове ставлення до життя. Якщо ми зможемо прийняти це для себе і якщо це може бути прийняте суспільством, то Україна отримає дуже високі шанси стати нормальною для життя країною.

Сучасний австрійський політолог-україніст Тетяна Журженко в FB написала: «Українців і росіян вже хочуть мирити, і нам треба бути дуже уважними, хто і на яких умовах визначатиме дискурс українсько-російського примирення. За два дні конференції про неформальну політичну освіту в Європі я наслухалася про небезпеки «іншування» та етнічних стереотипів. Але ми маємо зрозуміти самі і пояснювати європейцям, що наш конфлікт з Росією був і є не про те. Він був викликаний не етнічними стереотипами, а фатальними політичними рішеннями Кремля. Культурне іншування – це погано, але Україна має право на іншу політичну долю, інше політичне майбутнє, і саме про це йдеться. Примирення, якщо воно відбудеться, не буде поверненням в жовтень 2013. Росія має примиритися з тим, що українське суспільство змінилося.»

На мою думку, нам потрібно самим вирішувати як, яким чином і, взагалі, чи потрібне нам це примирення... Інакше Україна перестане бути державою, а перетвориться на територію експериментів.

Жертви політичних репресій

26.10.2015 | Вера Васильева
джерело: HRO.org

Репортаж HRO.org: дискуссия о Соловках в Сахаровском Центре

   

Репортаж HRO.org: дискуссия о Соловках в Сахаровском Центре

21 октября 2015 года в Москве в Музее и общественном центре имени Андрея Сахарова состоялось обсуждение феномена Соловков – их прошлого, места в нашем настоящем и будущей судьбы этого наследия.

Сахаровский центр представил уникальные рисунки, хранящиеся в фондах музея. Они были выполнены в 20–30-х годах XX века заключенными Соловецкого лагеря особого назначения (СЛОН) и Соловецкой тюрьмы особого назначения (СТОН).

Одновременно свой способ сохранения культурного и исторического наследия Соловков, а также обустройства жизненного пространства для сообщества архипелага предложили выпускники Московской архитектурной школы (МАРШ).

В рамках совместной магистерской программы с Факультетом архитектуры и пространственного проектирования London Metropolitan University (LMU) они создали комплексный проект «Соловки: сакральное и мирское», посвященный стратегии развития поселка Соловецкий.

Координатор выставочных проектов Сахаровского центра Наталья Самовер рассказала о художниках, чьи работы были представлены на экспозиции.

Это заключенный СЛОНа Осип Эммануилович Браз. По эскизам этого художника – живописца, гравера-офортиста, литографа – в середине 1920-х в лагерной типографии руками осужденных были отпечатаны показанные на выставке открытки с видами Соловецкого монастыря.

В 1918–1924 годы Осип Браз был хранителем и заведующим отдела голландской живописи Эрмитажа. В 1924 году его арестовали по ложным обвинениям в скупке картин с целью продажи за границей и в шпионаже и отправили в СЛОН. В 1926 году Осип Браз был освобожден, затем сослан в ссылку в Новгороде. В 1928 году он смог эмигрировать в Германию, впоследствии переехал в Париж.

На обороте этих почтовых карточек – тоже историческое свидетельство. Это письма заключенного Ивана Ливанова – епископа Тарасия – к дочери в Томск. 1924 году он был арестован по обвинению в «противлении изъятию церковных ценностей». Осужден к 3 годам лишения свободы и отправлен в СЛОН, где удерживался до 1927 года.

В своих письмах Иван Ливанов «описывает древности и красоты Соловецкого монастыря, старается донести до дочери хорошее о том месте, где он находится. В этом не только проявляется любовь отца к дочери. Это показывает механизмы, которые позволяли людям выживать в, казалось бы, убийственных условиях, в ужасных условиях ГУЛАГа. Это внимание к культуре, к наследию, к собственному творчеству», – отметила Наталья Самовер.

В одной из открыток есть такая фраза: «Телом я страдаю, но душа моя спокойна, и совесть моя чиста!»

Впоследствии епископ Тарасий служил в Уссурийском крае, был епископом Барнаульским, викарием Новосибирской епархии.

В 1933 году его снова арестовали, а 8 апреля 1933 года особой Тройкой при ПП ОГПУ по Западно-Сибирскому краю епископ Тарасий был приговорен к расстрелу. 11 апреля 1933 года в окрестностях города Новосибирска приговор был приведен в исполнение.

На выставке также были представлены открытки, изготовленные по рисункам Ивана Дембского. Он не был профессиональным художником. Иван Дембский, член Общества политкаторжан и ссыльнопоселенцев, был арестован в Москве в 1934 году. В 1935-м – приговорен статьям 58-10 и 58-11 («антисоветская пропаганда или агитация в составе организованной группы») к 5 годам лагерей. В 1936 году попал в Кемь, оттуда – на Соловки.

Работая художником, делал зарисовки случайных фрагментов лагерного быта. В 1936 году Ивану Дембскому удалось передать свои работы жене, приехавшей на свидание.

Летом 1937 года заключенного перевели на тюремный режим, а 9 октября Особая Тройка УНКВД по ЛО приговорила его к расстрелу. Расстрелян Иван Дембский был 3 ноября 1937 года в Сандармохе под Медгорой (Карелия).

Лагерный период оставил в истории Соловков след, который невозможно изгладить. Эта память смешана с памятью о средневековых Соловках, о монастырской жизни. И молодые архитекторы вместе со своим руководителем, преподавателем МАРШ Наринэ Тютчевой предложили собственное видение, как работать с исторической памятью, интегрируя ее в современность.

«Сакральное и мирское – это не конфронтирующие понятия, это понятия, которые всегда рядом. Очень важно, что мы исходили из этого посыла, а не пытались найти победителя между первым и вторым. Мы пытались понять, каким образом это идет рядом, и в каких пропорциях, в каких соотношениях должны быть два этих качества для того, чтобы жизнь была гармоничной», – подчеркнула Наринэ Тютчева.

Проект, разработанный бывшими студентами месте со своим руководителем, представили его соавторы Денис Макаренко, Кирилл Родин, Екатерина Ровнова и Полина Ненашева.

Он включает в себя как обширное исследование Соловков, включая историю монастыря, лагеря, гражданского поселка, экономики, природы и многого другого, так и собственно предложения по сохранению наследия и развитию.

Они, помимо прочего, предусматривают создание в уже имеющихся строениях после их реконструкции концертного зала, библиотеки. Для жителей предлагается построить новые дома коттеджного типа, которые органично вписались бы в окружающую среду.

Особенный интерес аудитории вызвали предложения Кирилла Родина по созданию мемориала памяти жертвам политических репрессий.

По замыслу автора, его можно сделать на основе шести бывших бараков. Они будут представлять собой единый комплекс, и размещенная в них экспозиция будет отражать шесть исторических периодов в жизни лагеря и тюрьмы.

Посетитель должен будет последовательно пройти через весь этот мемориал. Этот путь Кирилл Родин сравнил с улицей Виа Долороза в Старом городе Иерусалима, по которой, как считается, проделал свой путь Иисус Христос к месту распятия. На Виа Долороза находятся девять из четырнадцати остановок Крестного пути Христа, и на пути посетителя будущего мемориала будут шесть остановок в бараках-экспозиционных залах.

Наринэ Тютчева выразила надежду, что на проект молодых архитекторов обратят внимание местные власти.

«Сегодня Соловки испытывают целый ряд проблем, и очень важен момент, когда они еще не приняли какого-то вектора развития. Хотя уже сформирован генеральный план, до сих пор ведутся дискуссии. Поэтому еще не поздно о чем-то подумать, о чем-то поспорить и все-таки выбрать тот путь, который окажется наиболее верным», – отметила она.

 

Вісті з пострадянських країн

29.10.2015 | Сергій Григор’єв

У День визволення України від фашистів у Росії почалися утиски українців

   

Від усіх громадян України, які перебувають на території Росії, вимагають терміново з’явитися в підрозділи міграційної служби. Таке розпорядження з’явилося на офіційному сайті Федеральної міграційної служби Росії.

«В 2015 году, исходя из гуманитарных соображений, миграционная служба неоднократно продлевала всем категориям граждан Украины срок временного пребывания в России. Последний срок продления заканчивается 31 октября 2015 года».

Вочевидь, відтепер «гуманітарні міркування» щодо громадян України, які перебувають на території Російської Федерації, закінчилися, тому останнім «пропонується» в термін з 1 по 30 листопада звернутися до підрозділів ФМС Росії «для определения своего правового статуса».

Щоправда, такі вимоги не стосуються біженців, «прибывших в экстренном массовом порядке из юго-восточных областей Украины» (ймовірно тому, що всі вони вже зареєстровані у відповідних службах).

Того ж дня російські поліцейські обшукали в Москві квартиру одного з лідерів української діаспори Валерія Семененка, після чого затримали громадського діяча. Про це повідомляє інформаційна агенція «УНІАН» з посиланням на його сина Тараса.

Одночасно у будівлі Бібліотеки української літератури в Москві «правоохоронці» теж провели обшуки. Про це повідомило агентство міських новин «Москва» з посиланням на власне джерело.

Оперативники вилучили з бібліотеки документи, електронні носії та деяку літературу. За словами джерела, «правоохоронці» зацікавилися бібліотекою, коли отримали інформацію про те, що в будівлі нібито зберігається газета, в якій «спотворюються історичні факти», і що це видання може носити «русофобський характер».

Звісно, будь-які публікації, що не співпадають з офіціозною ідеологією Кремля про «скрепи», можуть бути в сучасній РФ визнані як «русофобські».

Але чому всі ці відверто антиукраїнські заходи російська влада вирішила запровадити саме 28 жовтня – у День визволення України від німецько-фашистських загарбників? – Залишається загадкою.

Бюлетень "Права Людини", 2015, №29

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори