пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201505
№05
2015

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

20.02.2015 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Політика vs право в Україні: на чиєму боці верховенство?

   

На одному з круглих столів, організованому в січні 2015 року київським офісом Програми академічних обмінів ім. Д.Фулбрайта, фахівець з європейських механізмів захисту прав людини Геннадій Друзенко сказав, що попри всі намагання українського істеблішменту доступитися ближче до Євросоюзу, кроки України в цьому керунку залишатимуться лише благими намірами доти, доки наш правлячий клас не навчиться діяти за канонами верховенства права, а не політичної доцільності. Якщо уявити собі, що доступ до Євросоюзу здійснюється через такий собі комунікаційний портал, до якого Україна прагне підключитися, то rule of law – це той необхідний USB-connector, вилка, без якої нашим системам не поєднатися.

Очевидно, що питання верховенства права в Україні не є питанням виключно її політичних еліт. Проте саме на вищому державному рівні воно із теоретичного перетворюється на проблему реального змісту. Бо рівень політичної цивілізованості країни визначається ментальним станом її очільників, провідників. Як колись писав із цього приводу Ніклас Луман, конституціоналізм – це закономірна фаза в політичній еволюції державних систем, проте сама по собі формальна наявність конституції в тій або іншій країні про верховенство права не свідчить.

Це означає, що конституціоналізм, який на Заході справедливо ототожнюється з верховенством права, може бути так само несправжнім, як фейковими в сучасному світі бувають «свобода», «демократія» і «права людини». Зокрема, низка політико-правових подій, які мали місце в 2014 році в Україні, дають підстави для серйозних роздумів і тривоги з цього приводу. Бо уже вкотре перед вітчиз-няною спільнотою постає питання: чи дійсно в Україні прижилося верховенство права? І чи адекватним є розу-міння його вимог тими, кому воно адресовано в першу чергу?

Йдеться, зокрема, про дугу високої напруги, яка виникла у стосунках Верховної Ради, Конституційного Суду та Верховного Суду України з приводу юридичної оцінки Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України), яке призвело до скасування, так званої, політичної реформи. Для кращого розуміння колізії варто розглянути принципові моменти конфлікту у хронологічному порядку.

Так, 24 лютого 2014 року Верховна Рада України під головуванням О.Турчинова ухвалила Постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді». Як зазначалося в документі, «30 вересня 2010 року Конституційний Суд України виніс Рішення № 20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року <…>, яким у неконституційний спосіб, привласнивши повноваження Верховної Ради України, змінив Конституцію України (тут і далі виділення автора. – В.Р.). Цим Рішенням Конституційний Суд України порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад». Одночасно парламент зазначив, що лише він має «виключні повноваження вносити зміни до Конституції України як елемент установчої влади».

Але ж насправді у Верховної Ради України немає всеосяжних повноважень щодо внесення змін до українського Основного Закону. Як це передбачено частиною другою статті 5 Конституції України, вносити зміни до Основного Закону, які безпосередньо стосуються визначення або зміни конституційного ладу України, може виключно народ. При цьому визначення кордонів поняття «конституційного ладу» Конституція не містить. Можна очікувати, що у разі необхідності про це мав би висловитися через процедуру тлумачення Конституційний Суд.

Так або інакше, положення частини другої статті 5 Конституції передбачають, що найважливіші норми Основного Закону України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом. Але не менш важливим є також юридичне визнання того, що норми даного типу і рангу не можуть бути змінені самотужки Верховною Радою України. Подібна спроба мала б кваліфікуватися як посягання державного законодавчого органу на суверенітет (повновладдя) Українського народу. Як говорить з цього приводу Конституція, «право визначати і змінювати конституційний лад <…> належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Логічно, що в частині третій статті 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 року одним із предметів всеукраїнського референдуму названо… «схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрата чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України».

Оскільки Постанова Верховної Ради України називає виправдане Рішенням Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року повернення України від парламентської республіки до республіки президентської зміною її конституційного ладу, то з цього логічно випливає висновок про те, що здійснене 8 грудня 2004 року Верховною Радою України голосування за відмову від президентської республіки на користь республіки парламентської також повинно вважатися зміною конституційного ладу. Але ж саме цю дію заборонено вчиняти для будь-якого державного органу українським Основним Законом. Якщо вітчизняний парламент правильно вважає зміну форми правління зміною конституційного ладу, то він першим мав би не дозволити собі втручатися в цю справу.

Проте із задекларованої в Постанові Верховної Ради від 24 лютого 2014 року юридичної позиції випливає щось цілком відмінне. Як вважає парламентська більшість, зміна конституційного ладу в Україні відбулася завдяки Рішенню її Конституційного Суду. Й тому саме це Рішення слід кваліфікувати як посягання на народоправство. Ба більше, якби те ж саме вчинив парламент, то порушення Конституції України не відбулося б. Але подібне переконання в силу наведених вище аргументів становить нонсенс. Прослідкувавши всю хронологію еволюції Осно-вного Закону України, неважко дійти висновку про те, що першу спробу узурпації народовладдя вчинила 8 грудня 2004 року саме Верховна Рада. Й, навпаки, Рішення Кон-ституційного Суду від 30 вересня 2010 повернуло ситуацію з народовладдям у початковий неушкоджений стан.

Варто звернути увагу також й на те, що не Конституційний Суд України, а більшість від конституційного складу народних депутатів першими дійшли висновку про неприйнятність вчиненого Верховною Радою 8 грудня 2004 року «пакетного» голосування. Про це свідчать 252 підписи під відповідним парламентським поданням до Конституційного Суду. Звернувшись із ним до органу конституційної юрисдикції, Верховна Рада України спочатку усвідомила, а потім фактично визнала вчинену нею ж раніше помилку.

Проте найбільш прикметним в Постанові від 24 лютого 2014 року є висновок Верховної Ради про те, що дванадцять з вісімнадцяти (2/3) суддів Конституційного Суду України (А.Головін, М.Колос, М.Маркуш, В.Овчаренко, О.Пасенюк, Ю.Баулін, С.Вдовіченко, В.Бринцев, М.Гультай, М.Запорожець, О.Сергейчук, Н.Шаптала) заслуговують на звільнення з посади через порушення ними присяги судді. У якості юридичного підґрунтя для цього Постанова наводить вибіркову статистику голосування суддів по трьох справах, розглянутих Конституційним Судом у 2010, 2012 та 2013 роках.

З приводу даної позиції Верховної Ради України постає ціла низка принципових питань. По-перше, чому, оцінюючи морально-етичну сторону поведінки суддів, парламент бере до уваги не їх внутрішню мотивацію під час голосування «за» чи «проти» відповідних рішень, а лише його формальні результати? Простіше кажучи, суддівське голосування «за» чи «проти» певного рішення визнається парламентом юридично хибним лише на тій підставі, що його власна оцінка цього рішення не збігається з думкою більшості конституційних суддів. Але якщо питання права вирішуватимуться в Україні не судом, а більшістю голосів народних обранців, то про гарантії верховенства права в країні тимчасово можна забути.

По-друге, як неодноразово доводив свого часу Фрідріх фон Гаєк, верховенство права означає домінування абстрактних юридичних принципів над персоніфікованою (живою) волею наділених політичною владою людей. Оскільки будь-який справжній конституційний суд в своєму онтологічному вимірі – це ніби активований голос права, заперечення його висновків парламентом свідчить про домінування політики над правом в тій або іншій мірі.

У правовій державі конституційне право є стратегічним обмежувачем державної влади. Саме тому його вимоги часто не збігаються з тим, до чого прагнуть політичні еліти чи демократична більшість. Але саме тому позиція парламентської більшості не може конкурувати або ототожнюватися з позицією більшості конституційних суддів. Адже в ендогенно-етимологічному сенсі ці позиції є несумісними. Не менш неприйнятним є протиставлення парламентського волевиявлення внутрішньому переконанню конституційних суддів. Адже джерелом парламентських рішень в більшості випадків є політичне (партійне, коаліційне, опозиційне) бажання. Джерелом же суддівських висновків є авторитет абстрактної норми права. Тому переважання волі парламенту над волею конституційних суддів є банальним переважанням хочу над повинен, у більшості випадків воно є посяганням на принцип верховенства права й свідчить про засадниче нерозуміння відповідними суб’єктами змісту цього поняття.

Наступним епізодом вітчизняного суперництва стала колізія юридичних позицій Конституційного Суду України, з одного боку, і Верховного Суду України – з іншого, яку також можна вважати черговим наслідком конкурентного протистояння політики і права в Україні. Конфлікт юрисдикцій став наслідком ланцюжка подій, суть яких зводиться до наступного.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді» від 24 лютого 2014 року парламентом були достроково звільнені з посад «у зв’язку з порушенням присяги» п’ятеро конституційних суддів (А.Головін, М.Колос, М.Маркуш, В.Овчаренко, О.Пасенюк). Крім того, цим документом Верховна Рада рекомендувала виконуючому обов’язки Президента Украї-ни та з’їзду суддів України достроково припинити повнова-ження й звільнити з посад решту з 12 вищезазначених суддів Конституційного Суду (Ю.Бауліна, С.Вдовіченка, В.Бринцева, М.Гультая, М.Запорожця, О.Сергейчука, Н.Шапталу).

Не погодившись зі своїм звільненням, суддя В.Овчаренко звернувся з позовом до Вищого адміністративного суду України про визнання Постанови Верховної Ради від 24 лютого 2014 року незаконною в частині дострокового припинення його повноважень та подальшого звільнення з посади судді. Вищий адміністративний суд постановою від 18 червня 2014 року позов В.Овчаренка частково задовольнив, зазначивши при цьому, що… «Верховна Рада України достроково припинила повноваження та звільнила Овчаренка В.А. з посади судді… без додержання процедури, встановленої чинним законодавством України». Вищий адміністративний суд України дійшов також висновку про те, що Верховна Рада України продемонструвала при цьому недотримання… «норм Конституції та законів України при достроковому припиненні повноважень та звільненні судді».

Сприйнявши рішення Вищого адміністративного суду України від 18 червня 2014 року як черговий виклик собі, Верховна Рада України звернулась із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду до Верховного Суду України. У цій заяві парламент просив скасувати рішення Вищого адміністративного суду та ухвалити нове рішення про відмову судді В.Овчаренку в задоволенні його позовних вимог.

У свою чергу, Верховний Суд України у складі колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Постановою від 2 грудня 2014 року заяву Верховної Ради України «задовольнив частково», скасувавши при цьому рішення Вищого адміністративного суду України «в частині визнання незаконною Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року <…> щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади судді Конституційного Суду України» В.Овчаренка.

Сама по собі Постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2014 року, як реакція на заяву Верховної Ради України, процесуальних заперечень не викликає. Проте юридична аргументація, наведена в її мотивувальній частині, виглядає сумнівною та слабкою, хоча й цікавою як індикатор реально досягнутого в Україні рівня конституційної правосвідомості.

Зокрема, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 30 вересня 2010 року про «скасування» політичної реформи незаконно вимагав від органів державної влади України приведення їх нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року. На думку Верховного Суду, цей «висновок Кон-ституційного Суду України <…> суперечить закріпленому законом порядку внесення змін до Конституції України, згідно з яким положення закону про внесення змін до Кон-ституції України після набрання ним чинності стають не-від’ємною складовою Основного Закону <…>, а сам закон вичерпує свою функцію». До того ж, як зазначив Верховний Суд, «Конституція України не уповноважує Конституційний Суд України визнавати не чинність конституційної норми, незважаючи на те, в якій юридичній формі вона була закріплена».

Зазначивши подібне, Верховний Суд України тим самим принципово проігнорував захисну роль юридичної процесуальної форми. Очевидно, що за умови свого широкомасштабного застосування даний підхід ризикує призвести до повного відключення гарантій легітимності українського демократичного процесу. Адже якщо Кон-ституцією в подальшому буде вважатися все те, що пар-ламент України забажає назвати Основним Законом, тоді й право в цілому перетвориться в Україні на продукт пар-ламентського свавілля.

Як писав в середині ХХ століття Яків Талмон, починаючи з 1789 року реальною загрозою свободі народу став виступати не деспотизм тиранів і королів, а необмежена парламентська більшість, тоталітарна демократія. Це означає, що в умовах парламентського абсолютизму праву і конституції відводиться роль не вищих абстрактних правил гри, у якій держава – лише один із її можливих учасників, а робочих інструментів державної влади, простого позитивістського продукту демократії. Саме тому державний суверенітет в сучасному світі має здійснюватися не довільно-хаотично, а в процесуальних «формах і кордонах» конституції (стаття 1 Конституції Італії 1947 року), лише «так, як про це сказано в Конституції» (стаття 1 Конституції Греції 1975 року).

Не викликає сумніву, що Конституційний Суд України не повинен контролювати зміст чинних конституційних норм. Більше того, його контрольні повноваження стосовно законопроектів також не є всеосяжними. Проте він очевидно не може залишатися індиферентним до способу набрання ними чинності. Адже у конституційному праві, яке обслуговує демократичні процеси, єдиною ефективною гарантією легітимності державного врядування була і залишається юридична процесуальна форма. Це означає, що коли Верховна Рада України запитує у Конституційного Суду його думку щодо легітимності її власних законотворчих актів, Суд для чесної і справедливої відповіді має в своїх руках надійний засіб вимірювання – конституційну процедуру. Відтак, якщо Верховний Суд України дійсно вважає, що внесення у 2004 році змін до національного Основного Закону могло здійснюватися «в пакеті» з щільно прив’язаним до результатів тодішніх президентських перегонів законопроектом, в умовах фактичного надзвичайного стану, без фінальної перевірки правових новел органом конституційного контролю, то його професійній культурі можна тільки поспівчувати.

Як зазначив у своїй Постанові Верховний Суд, «Конституційний Суд України Рішенням № 20-рп/2010 <…> не забезпечив верховенства Конституції України, фактично змінив її, порушив засадничий конституційний принцип народовладдя, змінив конституційний лад України, порушив конституційний принцип розподілу влад та легітимність діючих інститутів державної влади, внаслідок чого їх діяльність стала базуватися на нормах, змінених Конституційним Судом України, а не Верховною Радою України як уповноваженим на це органом».

Проте Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 20-рп/2010 насправді констатував лише фіаско напад-ника, а не смерть і щасливе воскресіння жертви. Внаслідок цього Рішення діяльність інститутів державної влади в Україні ґрунтувалася не на нормах, «змінених Конституційним Судом України», а на нормах цілком законної і легітимної Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року.

Некоректною виглядає також теза Верховного Суду про те, що Конституційний Суд України своїми діями фа-ктично змінив конституційний лад України. Адже одними лише словами змінити de facto конституційний лад країни неможливо, зрозуміти це доступно й гімназисту. Що ж стосується не менш дивного переконання Верховного Суду в тому, що зміна конституційного ладу в Україні є парламентською прерогативою, то воно, як вже зазначалося вище, суперечить частині другій статті 5 Конституції України, в якій стверджується, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Тобто якщо ми визнає́мо те, що Верховна Рада України – це один з державних органів, то тим самим підтверджуємо неможливість її втручання в зміну конституційного ладу України. З точки зору політичної теорії, зміна форми правління дійсно є зміною одного з найважливіших елементів конституційного ладу. Саме тому «скасування» Конституційним Судом юридичних наслідків парламентського голосування 8 грудня 2004 року, спрямованого на зміну форми правління в Україні, правильно було б називати заступництвом за національну Конституцію, а не посяганням на неї.

Підсумовуючи наведене, хотілося б також отримати відповідь на запитання: чому такою безпорадною є думка високоповажних суддів стосовно ефективного забезпечення в Україні верховенство права? Швидше за все, причини тут «диверсифіковані», проте в підсумку вони свідчать про доволі слабке усвідомлення нашою юридичною спільнотою функцій органічної конституції та конституціоналізму в цілому.

Хоч як це прикро, але навіть судді Верховного Суду України погано усвідомлюють собі ту різницю, яка існує між Конституцією і рештою законодавства. Для них конституція – це просто вищий законодавчий акт, якому мають підпорядковуватися всі інші нормативно-правові акти в країні. Але ж насправді ситуація з конституцією і консти-туційним правом в цілому є суттєво складнішою.

З точки зору своїх генетичних джерел, конституціоналізм народжується й функціонує не заради забезпечення державницької дисципліни й порядку, а заради швидкого й надійного гарантування політичної, економічної та особистої свободи народу. Конституція забезпечує свободу творчої уяви в просторі символічної реальності й закладає нормативну матрицю стосунків між індивідами й колективними суб’єктами різного масштабу в просторі реальних вчинків. Невипадково органічна (справжня) конституція є продуктом розвиненого капіталізму. Вона народилася в якості не стільки іде-ологічного продовження, скільки в якості заперечення старої юридичної парадигми. Це, зокрема, означає, що модерні правові системи складаються найчастіше як біполярні, де один полюс – поточне законодавство забезпечує порядок, дисципліну, захищеність і безпеку, а інший – органічна конституція дбає про свободу, реальне спрощення й прискорення більшості соціальних трансакцій.

Відтак, справжня конституція і конституційне право в цілому є результатом творчих викликів і бізнесових ініціатив ринку. Їх загальну мету становить суспільний прогрес, поступ. Інтереси ж поступу, як на це справедливо вказував Ульріх Бек, забезпечуються не стільки парламентською чи урядовою діяльністю державних планувальників, скільки активністю творчо налаштованих людей у сфері мистецтва, науки, бізнесу та фінансів.

Простіше кажучи, модерна конституція – це інноваційний правовий акт вищого рангу, який справедливо вважається головним юридичним надбанням євроатлантичного світу. Невипадково парадигма конституціоналізму була не лише винайдена, але й ґрунтовно розроблена в США – країні, яка швидше за інших навчилася розпізнавати й винагороджувати таланти, сповідувала ідеологію ринку й відверто прагматично ставилася до людської свободи.

При цьому в країнах англосаксонського права, де захист індивідуальної свободи і власності традиційно вважався стрижневим елементом їх нормативного коду, суди загальної юрисдикції відносно легко пристосувалися до роботи з конституцією як регулятором повсякдення. Можливо, що саме через цю причину країнам загального права невідомі були серйозні прецеденти тоталітаризму. Специфіка ж країн із системою континентального права проявилася в тому, що тут захист конституціоналізму довелося покласти на відокремлені від судів загальної юрисдикції інститути. Йдеться про спеціалізовані органи конституційного нагляду і контролю – конституційні ради, суди й трибунали. Як відомо, тягар теоретичного доведення необхідності їх автономії поклав на себе зірковий австрійсько-американський правник Ганс Кельзен (1881-1973).

Утім, ще на початку XVIII століття Джамбатіста Віко у своїй книзі Основи нової науки про загальну природу націй писав про потребу запровадження «цілком невпорядкованих» судів для запобігання проникненню в тканину суспільного життя надмірного порядку. Це означає, що вже тоді можна було інтуїтивно відчувати й усвідомлювати потенціал й функціональне призначення, так званого, «права свободи» (Рональд Дворкін).

Очевидно, що правове забезпечення цінностей громадянської свободи суттєво відрізняється від забезпечення характерних для пострадянської держави цінностей державницької дисципліни й порядку. Саме тому такою рельєфною в Україні є різниця в проявах менталітету конституційних і «звичайних» суддів. Очевидно, що судді Верховного Суду України, попри весь їх професійний аристократизм, є орієнтованими більшою мірою на порядок. Що ж стосується суддів Конституційного Суду України, то покладена на них місія вимагає тримати в ментальному фокусі суттєво інший спектр юридичних генералізацій.

Так або інакше, чекати від Верховної Ради або Верховного Суду України відповіді на запитання про те, чи порушили відразу дванадцять суддів Конституційного Суду України присягу судді, означає приблизно те ж саме, що чекати відповіді на лист, відправлений за хибною чи взагалі неіснуючою адресою. Тому розбиратися в етичних аспектах професійної поведінки конституційних суддів повинні служителі Феміди, орієнтовані на пріоритети свободи. Зовсім невипадково встановлення факту порушення конституційним суддею присяги судді віднесено законодавством (параграф 63 Регламенту Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року) до відання двох третин від повного складу тих же таки конституційних суддів.

Політика і права людини

26.02.2015 | медиа группа ХПГ

Обращение УГСПЛ к Уполномоченному по правам человека Российской Федерации относительно Надежды Савченко

   

Уполномоченному по правам человека в Российской Федерации Памфиловой Э.А.

Уважаемая Элла Александровна!

Как Вам известно, Московский городской суд рассмотрел апелляцию по делу Надежды Савченко и оставил в силе решение Басманного районного суда, которым было продлено содержание ее под стражей до 13 мая 2015 года.

Как заявил адвокат подсудимой Савченко, суд при рассмотрении апелляции не принимал во внимание аргу-менты защиты об изменении меры пресечения, никак не аргументировал свою позицию и тем самым фактически продемонстрировал свой отказ от всестороннего и объек-тивного рассмотрения обстоятельств дела.

Подобная позиция суда в любом рядовом деле не-допустима, ибо противоречит праву и процессуальному закону. Но в деле Надежды Савченко, за которым следит весь мир, такая позиция имеет другую квалификацию: это санкция на пытки.

Надежда Савченко держит голодовку с 13 декабря 2014 года, протестуя против произвола и насилия, в ре-зультате которого она, гражданка Украины, оказалась под судом в России. 20 февраля она отказалась от инъекций глюкозы, которые поддерживали ее жизнь. То есть теперь она обречена на скорую смерть. Это также означает, что она готова свою жизнь положить на чашу правосудия, чтобы доказать свою невиновность.

Известно, что президент Парламентской ассамблеи Совета Европы (ПАСЕ) Анн Брассер обратилась к спикеру Госдумы Сергею Нарышкину с просьбой помочь скорей-шему освобождению арестованной в России Надежды Савченко, чтобы она могла исполнять обязанности украи-нского и европейского парламентария.

Освобождение Надежды Савченко стало императи-вом в заявлениях других парламентов мира. К этому взы-вает элементарная норма гуманности и совести каждого человека, это требование также вытекает из контекста пункта 6 последнего минского соглашения, на соблюдении которого настаивает Президент РФ.

Мы призываем Вас принять все доступные Вам средства, свое влияние и авторитет, чтобы дело Надежды Савченко не закончилось столь трагически.

Николай Козырев, председатель правления Украинс-кого Хельсинкского союза по правам человека (УХСПЧ)

Аркадий Бущенко, исполнительный директор УХСПЧ

Право на життя

22.02.2015 | Наталія Новик

Злочини проти людяності під час Євромайдану

   

Результатом злочинів проти людяності, вчинених під час Євромайдану у листопаді 2013 р. – лютому 2014 р., стало вбивство щонайменше 114 людей, з яких 94 були активістами Євромайдану, ув’язнення на різний термін щонайменше кількох сотень осіб, нанесення тілесних ушкоджень більше тисячі активістам, досі не відома доля щонайменше 27 зниклих.

Про це йдеться у звіті правозахисних організацій «Ціна свободи», який презентувала Коаліція громадських організацій та ініціатив по боротьбі з безкарністю злочинів проти людяності.

Правозахисні організації та ініціативи протягом року працювали над документуванням та систематизацією інформації про злочини проти людяності, вчинені під час Євромайдану. Зроблене спільними зусиллями подання у січні 2015 року було передано на розгляд прокурора Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

В якості доказів у поданні доданий великий масив відео- та фотоматеріалів із фіксацією злочинів правоохоронців та паралімітарних груп, так званих «тітушок».

«Ми маємо справу із масштабним та системним наступом влади на цивільне населення, який переслідував чітку мету – залякати людей та придушити мирний протест. Тому жертвою нападу могла стати кожна людина, яка, на думку представників влади, була учасником Євромайдану. Усі ці злочини є злочинами проти людяності: вони систематичні, добре організовані та вчинені протягом короткого періоду часу на значній частині території України», заявила Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод, координаторка громадської ініціативи «Євромайдан-SOS».

Коментуючи результати національного розслідування, Павло Дикань, представник групи адвокатів родин Небесної Сотні, зазначив, що вони невтішні: тільки 5 справ доведено до суду, а завершена в суді лише одна з них. «Головні проблеми розслідування – це довготривала неналежна організація слідства, відсутність реформи правоохоронної системи, системний опір розслідуванню з боку діючих співробітників МВС, знищення доказів в системі МВС, неналежне матеріальне забезпечення слідства технічними засобами та проблеми, пов’язані з проведенням експертиз (неналежне фінансування, відсутність кваліфікованих експертів)», сказав адвокат.

Тепер правозахисники сподіваються на Міжнародний кримінальний суд. У своїй роботі цей суд керується принципом доповнюваності, який передбачає, що МКС втручається тільки тоді, коли національні правоохоронні органи не хочуть або не можуть розслідувати названих злочинів і притягувати винних до відповідальності в судовому порядку.

«Ми сподіваємося, що Міжнародний кримінальний суд відкриє основне провадження по «справі Євромайдану» після вивчення поданих матеріалів. І розслідування злочинів Віктора Януковича та вищих посадових осіб колишнього авторитарного режиму буде в руках міжнародного правосуддя», зауважила голова правління Центру інформації про права людини Тетяна Печончик.

А задля того, аби подібний злочин більше ніколи не повторився, експерти закликають Верховну Раду ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду, який Україна підписала ще в 2000 році. «Це – запобіжник проти безкарності. Повне членство в МКС є єдиним надійним способом забезпечити справедливість для жертв тяжких злочинів, включаючи і військові злочини на Донбасі», – додала Тетяна Печончик.

До Коаліції громадських організацій та ініціатив по боротьбі з безкарністю злочинів проти людяності входять громадська ініціатива «Євромайдан-SOS», Центр інформації про права людини, Міжнародний фонд «Відродження», Проект «Без кордонів», ГО Центр «Соціальна дія», Громадська організація «Ініціатива Е+», Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Українська Фундація правової допомоги, Центр політико-правових реформ, Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів, Громадська організація «Громадська комісія з питань розслідування та попередження порушень прав людини в Україні», група адвокатів родин Небесної Сотні.

Звіт підготовлено та представлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Право на справедливий суд

18.02.2015
джерело: helsinki.org.ua

97 річна бабуся двічі принизила Верховний суд України в Європейському Суді

   

Європейський Суд двічі визнав порушення права на справедливий суд в справі пенсіонерки Марії Бочан. Зок-рема через довільне тлумачення його рішень Верховним судом України. За це держава виплатить пані Бочан ком-пенсацію в розмірі 10 тисяч євро. Правозахисники зазна-чають: «Бочан проти України (№2)» – перше рішення Ве-ликої палати Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо України. Це відкритий натяк вітчизняним суддям та владі: «Рішення Європейського Суду потрібно виконува-ти».

Більше 10 років Марія Бочан намагалася довести своє право на квартиру в приватному будинку, яку зайняв сторонній чоловік. Декілька разів суди першої та другої інстанцій ухвалювали рішення на її користь, але їх скасо-вував Верховний суд. Зневірившись досягнути правди в Україні жінка написала заяву до Страсбургу.

Європейський Суд визнав порушення права заявниці на справедливий суд та призначв їй компенсацію в розмірі 2 тисячі євро.

Рішення Європейського суду мало стати підставою для перегляду рішення Марії Бочан та шансом виправити допущені вітчизняними суддями помилки. Але Верховний суд помилок не побачив, і знову «відфутболив» настирли-ву бабусю, вважаючи, що поставив крапку у цій справі.

Важливо, що серед суддів Верховного суду, які приймали це рішення було багато заслужених юристів України, зокрема Ярослав Романюк нинішній голова Вер-ховного суду, Анатолій Ярема заступник голови цього су-ду, Микола Пшонка старший брат усім відомого екс гене-рального прокурора та багато інших.

Та бабуся вирішила не здаватися, і вдруге звернула-ся за справедливістю до Європейського суду. Цього разу її справу розглядала Велика палата ЄСПЛ, яка розглядає тільки найбільш важливі і резонансні справи.

Рішення знову було на користь жінки. Але, цього разу судді Європейського суду досить конкретно звинуватили своїх українських колег з Верховного Суду у спотворенні висновків ЄСПЧ та ігноруванні права на справедливий суд. 97-річна бабуся має отримати компенсацію, вже в розмірі 10 тисяч євро.

Дослівно у рішенні Європейського суду зазначається, що «в своєму рішенні від 14 березня 2008 року Верховний суд грубо спотворив висновки Суду, викладені в його рішенні від 3 травня 2007 року»

На думку Максима Щербатюка, програмного дирек-тора Української Гельсінської спілки з прав людини піднята в рішенні ЄСПЛ проблема – надзвичайно актуальна, оскільки Верховний суд фактично намагається самостійно тлумачити рішення Європейського Суду. «Це призводить до того, що є рішення ЄСПЛ проти України, які так і не виконуються. Приклад цієї справи є дуже яскравим, оскі-льки показує, відношення України до виконання рішень ЄСПЛ. Важливо, що рішення по цій справі прийняла Велика палата Європейського Суду, що є черговим «дзвіночком» українській владі щодо виконання її міжнародних зо-бов’язань», – пояснює Максим Щербатюк.

Правозахисник переконаний, якщо Верховний суд і надалі діятиме у такому ж дусі, то піддаватиметься нищів-ній критиці з боку ЄСПЛ. У наслідок чого Україна може позбутися не лише авторитету правової держави, а й де-сятків тисяч євро з держбюджету на виплату компенсації постраждалим від дій

Право на справедливий суд

26.02.2015 | медіа група ХПГ

Опубліковано закон про справедливий суд

   

Парламентська газета «Голос України» 26 лютого 2015 р. опублікувала Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд».

Заступник Глави адміністрації Президента – координатор Ради з питань судової реформи Олексій Філатов, коментуючи підписаний Президентом документ, зазначив: «Закон спрямований на очищення суддівського корпусу, підвищення відповідальності суддів, спрощення доступу громадян до правосуддя, забезпечення передбачуваності судових рішень, удосконалення роботи судової системи в цілому та забезпечення реальної реалізації права громадян на справедливий, чесний та неупереджений суд».

На переконання розробників, цей документ запроваджує прозорий та публічний порядок призначення суддів на будь-які посади виключно на підставі конкурсу. Конкурсна процедура передбачена і при формуванні Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради юстиції. Законом підвищуються вимоги і до кандидатів на посаду судді, і до кандидатів на посади членів ВККС та ВРЮ.

Запроваджується інституція суддівського досьє, в якому зберігатиметься інформація як щодо роботи кожного конкретного судді (як суддя приймає рішення, який відсоток рішень переглядається судами вищих інстанцій, причини перегляду таких рішень тощо), так і щодо відповідності судді критеріям, які ставить до нього антикорупційне законодавство.

Законом передбачено чітке визначення підстав і порядку здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів, розширено перелік дисциплінарних стягнень, встановлено чіткі строки притягнення суддів до відповідальності та строки погашення дисциплінарних стягнень.

Водночас встановлюються гарантії захисту прав суддів та змагальності в дисциплінарному провадженні.

Окрім того, розширюються гарантії рівності громадян перед законом і судом, гласності та відкритості судового процесу, обов’язковості рішень суду. Відкритою стає вся інформація щодо суду, який розглядає справу, стадії її розгляду, місця та часу засідань, забезпечується відкритий доступ до всіх судових рішень. Також Законом гарантується право кожного бути присутнім на судовому засіданні, проводити фото- та відеозйомку.

У Законі враховано понад 50 рекомендацій Венеціанської комісії, Консультативної ради Європейських суддів та інших міжнародних організацій щодо вдосконалення законодавства України про судоустрій і судочинство.

Зазначений Закон набуває чинності через 30 днів з дня його опублікування.

Нагадаємо, нещодавно фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва оприлюднив результати опитування представників судової гілки влади, проведеного з 8 грудня 2014 року по 27 січня 2015 року.

Згідно з ними, лише 12% опитаних вважають, що проведення судової реформи в Україні є сьогодні одним з найнагальніших завдань. Більшість (51%) висловилась за те, що реформу проводити треба, але наразі існують більш актуальні завдання. Ще 16% суддів вважають, що судова реформа не на часі, тож її можна відкласти, а 19% респондентів взагалі не бачать особливої потреби проводити таку реформу.

Погляд

19.02.2015 | Наталка Ковальчук

Такі непоправні втрати…, або дещо про витоки російського тероризму

   

У військовій термінології є такий вислів: «Допустимі втрати». Сама суть його доволі жорстока. Адже йдеться про те, що при плануванні бойових операцій, військові уже наперед передбачають, скільки людських життів доведеться покласти заради досягнення мети.

Причому, у цьому випадку йдеться виключно про життя військових. Що буде з мирним населенням, у таких «планах» до уваги взагалі не береться. Вважається, що цивільні у військових діях участі не беруть.

Хоча насправді, саме мирні люди, як правило, і стають безвинними жертвами ігор «у війну». Адже чим далі триває війна на сході України, тим більше очевидним це стає.

До того ж, вже не становить секрету, що цивільне населення для російських терористів служить стратегічним об’єктом, а можна сказати навіть жорсткіше - розмінною монетою, якою шантажують Україну, задля своїх підлих інтересів.

З цього приводу доводилося зустрічати деякі думки експертів. Вони стверджують, що, мабуть, ще ніколи в європейській історії у ході військових дій мирне населення так цинічно не використовувалося, як роблять це російські найманці на сході України.

Але якщо подивитися у суть проблеми, то насправді в історії України це траплялося завжди як тільки наша земля потрапляла в сферу московських інтересів. Стратегія цілеспрямованого винищення народу – завжди використовувалася Кремлем, аби зберегти свій вплив на Україну.

Так, усе це вже було… І безвинні жертви. І облудна брехня на весь світ. І не так вже й давно у вимірі нашої історії.

Коли сьогодні у новинах розповідають про черговий обстріл терористами мирних населених пунктів на Донеччині та Луганщині, коли вогнем з мінометів поливають транспорт з цивільними людьми, коли стріляють по тих, хто намагається вирватися з окупованої території на мирну Україну, приходить на згадку розповідь однієї знайомої.

Її батька, звичайного робітника хлібопекаря, репресували після війни 1941-45 років. Табори ГУЛАГу, на щастя, обминули його. Але випробування долі не обійшли. Чоловіка заслали на Донбас, як тоді казали, «на шахти». Таких як, він, там було чимало.

Адже на Донбас засилали і колишніх військовополонених-в’язнів нацистських таборів, яких обвинувачували у зраді Радянського Союзу. Туди ж у 1944-45 роках відправляли депортованих з Західної України.

Робота на шахтах була вкрай важкою. Ставлення до людей – як до підневільних. Не всі витримували. Дехто намагався втікати. Але їх ловили «енкаведисти» і нещадно розстрілювали без суду і слідства. Нерідко там же, де й впіймали, - у донецькому степу. Скільки людей таким чином було позбавлено життя, мабуть, ніколи не визначить ніяка статистика.

То були часи сталінського терору. Але слова «терор» і «тероризм» мають один лінгвістичний корінь. І суть їх теж одна – позбавлення людини права на життя, знецінення його.

Ось і сьогодні, кажуть, число жертв мирного населення на сході України також точно не відоме. Бо і для російських найманців жителі України стали таким же «расходным» матеріалом, яким були для сталінських поплічників.

Тож, можливо, певною мірою символічним можна назвати те, що якраз в цей такий складний для нашої країни момент, на Миколаївщині презентували черговий том з серії книг «Реабілітовані історією». Це вже шостий том, у якому розповідається про жертви комуністичних репресій у Миколаївській області.

У кожній області України здійснювався проект з видання книг цієї науково-документальної серії. У них – імена тих, чиє життя втрачено через московське свавілля у роки репресій. Їх багато, цих імен невинних жертв. Занадто багато як для однієї невеликої країни.

Але саме через них, через знання своєї власної історії, ми, очевидно, можемо осягнути й сучасні процеси. І не дивуватися тому, чому «братній», як ми вважали народ, пішов на нас війною. І зрозуміти, що ця війна точиться давно і незалежно від того, яке ім’я носить головний кремлівський начальник.

У них усіх один тип мислення. І однакове ставлення до України і її народу.

Ось сьогодні російська пропагандистська машина працює на те, щоб представити народ України «бандерівцями», «хунтою» і ще бозна-ким, аби виправдати розв’язану проти нас війну.

У 1937-1938 роках, сотні, тисячі українців називали «куркулями», «антирадянськими елементами», аби тільки мати привід їх знищити.

Найкращим свідченням цього є документи того часу. Такі, наприклад, як наведені нижче шифровки, які щодня відправлялися у Москву з України (Далі - за матеріалами сайту: http://www.alexanderyakovlev.org . Мову оригіналу збережено) :

«Из Винницы. На Вашу шифровку №863/ш от 3 июля (1937 р. авт.) …Из взятых на учет представляем: подлежащих расстрелу 479, подлежащих высылке 2999. Подробные материалы предоставлены по требованию НКВД в Москву».

 «Из Чернигова. Отправлена 8 июля 1937 г. Рассмотрен список без данных по двум районам. Отобрано всего первой категории 244 (до розстрілу. Авт.), всего второй категории 1379».

«Из Харькова. Отправлена 21 июля 1937 г. …Ориентировочно намечено две тысячи к расстрелу, четыре тысячи к высылке…»

«Из Одессы. Отправлена 21 июля 1937 г. …кулаков учтено 1399, из них отнесено к первой категории 653, второй категории 746. Кроме того, разрабатывается материал о кулаках уклонившихся от высылки, участников других контрреволюционных групп».

«Из Днепропетровска. Отправлена 22 июля 1937 г. Сообщаю: по Днепропетровской области намечено ориентировочно для изъятия по первой категории кулацкого и враждебного элемента 1500 человек… По второй категории кулацкого и враждебного элемента 2 тыс. человек».

Простий арифметичний підрахунок показує, що всього у трьох областях України і всього за 2 дні – 21 та 22 липня 1937 року – намічено до вбивства більше чотирьох тисяч українців.

Ці плани писалися у Москві ось такими постановами:

«Дополнительно разрешить НКВД Украины провести аресты кулацкого и прочего антисоветского элемента и рассмотреть дела их в тройках, увеличив лимит для НКВД УССР на тридцать тысяч. (Постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 17 лютого 1938 року).

Так, постанов з планами по винищенню України приймалося у більшовицькій Москві чимало.

І сьогоднішні плани для терористів також пишуться у Москві. Про це свідчать і перехоплені СБУ розмови терористів зі сходу України, зокрема й зі своїми кураторами. http://www.sbu.gov.ua Про це вже знає і говорить цивілізований світ.

Сьогодні в Україні стало популярним гасло: «Російське вбиває…». Власне, російське й раніше вбивало Україну і її народ. І як би страшно це не звучало, але, очевидно, російське буде продовжувати вбивати.

Бо країна, в якій тюремщики відзначають ювілей одного із таборів ГУЛАГу і навіть з гордістю пишаються мужністю його керівників (http://www.znak.com), ніколи не буде цінувати людського життя. Ні власних співгромадян, ні інших народів.

Від такої країни можна лише чекати нових невинних жертв. І непоправних для людської цивілізації втрат…

 

 

Погляд

26.02.2015 | Наталка Ковальчук

Тому, що є Воїни Світла…

   

У білоруській мові є такий вислів «на ростанях», тобто, як сказали б ми українською, – на роздоріжжі.

Однак український аналог, здається, все ж не передає всіх тих смислових відтінків, які звучать у білоруській. Адже тут вчувається ще й слово «розставання».

Про сьогоднішнє наше українське життя також до певної міри можна сказати саме по-білоруськи: на ростанях…

Бо ми й, справді, на нелегкому шляху до утвердження нових для нас загальнолюдських цінностей ніби зупинилися на якийсь час на роздоріжжі, аби розстатися зі своїм радянським, пострадянським минулим.

Та біда в тому, що на цьому перехресті нас підстеріг ворог. І тому зав’язався тут бій. Війна, на яку доводиться проводжати рідних – і розставатися з ними. Іноді назавжди. Навічно…

Однак саме у цьому бою ми нарешті починаємо розуміти, яка велика духовна сила є у нашого народу, наскільки прагнемо позбутися тоталітарного ярма, котре гнобило Україну століттями.

І тому сьогодні відбувається багато таких подій, коли не вистачає слів, аби передати всі наші емоції – і радісні, і тривожні, і гіркі.

Врешті, про це далі…

«Я НЕ МОЖУ ІНАКШЕ!»

Колись прочитала, що в давнину у козаків був військовий прийом, який називався – «скеля».

Це коли у бою траплялося так, що навала ворогів переважала козацькі сили. Тоді, спішившись з коней, ставали воїни у коло – плечем до плеча, і дивлячись у вічі ворогу, безстрашно билися. У тій січі могли загинути всі. Але дуже часто сильніший за кількістю противник не витримував відчайдушного психологічного тиску і відступав.

Врешті, в українській історії не раз пліч-о-пліч піднімався народ за своє право жити гідно. Так сталося і рік тому під час Революції Гідності.

Та й сьогодні це почуття єднання також не зникло. Саме воно виводить нас на площі і вулиці міст і сіл на такі урочисті патріотичні заходи як Марш Миру, і на зустрічі з воїнами, що повертаються з зони антитерористичної операції, і на гіркі поминальні молитви за вбитими у війні на сході України.

Якось гостро відчувалося воно і недавно, коли згадували річницю подій на Майдані, поминали героїв «Небесної сотні». Імена тих, хто поліг на Інститутській, згадували під час багатьох меморіальних заходів, що відбувалися по всій країні.

Також українці і в соціальних мережах ділилися своїми спогадами про Майдан, враженнями від пережитого. Розповідали й про те, як поминають в Україні воїнів «Небесної сотні».

І часто, дуже часто, у цих розповідях зустрічалися слова, що і зрілі люди, і ті хлопчики, які своїми грудьми захистили тих, хто стояв на Майдані, казали рідним, що вони не можуть інакше, що мусять бути там, де вирішується доля країни.

Так, вони навічно вписали свій рядок у її долю і в нашу спільну історію. І тепер нам, тим, кого вони захистили, залишається лише промовляти їм за це слова вдячності і вічної пам’яті.

Вони можуть бути й такими, які присвятив своєму синові Євгену Котляру, полеглому на Майдані Герою «Небесної сотні», його батько харків’янин Микола Котляр:

Моя кровинка, я горжусь тобой
В тылу не ждал огонь заградотряда
,
Ты мог уйти. Ты принял этот бой,
Хотя свистели роем пули рядом.
Когда на землю падали друзья
:
 – С фанерками нельзя в такую драку! -
Казалось
, — даже выстоять нельзя,
Вы поднялись
, и Вы пошли в атаку
Я б так не смог. Немногие б смогли.
Склоняюсь к дорогому изголовью.
Вы гордость, совесть, честь своей земли,
И землю эту Вы полили кровью
.
Прости, я снова плачу, мой герой.
Ты принял не спонтанное решенье.
Как ты мне нужен здесь, сейчас, живой
Я ненавижу жертвоприношенья.

(Николай Котляр — сыну)

КОЛИ ЗВУЧИТЬ МУЗИКА ВОЇНІВ

В Україні сьогодні проходить чимало акцій на підтримку української армії. Практично кожен день ми дізнаємося про своїх співвітчизників, які допомагають нашому війську матеріально, фінансово.

Але ось з’явився зовсім несподіваний проект – «Музика воїнів». У його рамках демонструвалося вже кілька вражаючих відео. На одному музикант у камуфляжі виконує Гімн України на віолончелі, на іншому – Духовний Гімн України звучить на бандурі. Зовсім недавно зазвучала у проекті й «Місячна соната» Бетховена у виконанні гранатометника з батальйону «Донбас» з позивним «Піаніст», котрий пройшов Іловайський котел, полон…

Та, мабуть, треба сказати, що і цей, як його тепер називають, культурний фронт, теж виріс з того вогняного реального фронту, що розбурхався на сході України. Адже це там, після вогню з «градів» і «смерчів», ворожих обстрілів з гранатометів, у хвилини тиші бійці почали писати свою музику, розміщати її у мережі.

«Я, можливо, втрачу життя своє», - співає молодий «кіборг» серед руїн Донецького аеропорту. «Не буди лихо», – застерігають українські військові-зенітники своєю пісню, яку самі ж і написали.

Таких прикладів можна наводити багато. Тому, що, на жаль, особливістю цієї війни став ще й той факт, що захищати свою землю зі зброєю в руках пішло чимало талановитих українців, тих, кого зазвичай прийнято називати елітою нації, її інтелектуальним потенціалом.

І коли знайома бібліотекарка розповідає, що на прохання волонтерів збирають книги для воїнів, бо там, на лінії фронту, вирвані чужою злою волею з нормального життя, відірвані від цивілізації, люди просять привезти книги, і коли, звідтіля, з фронту, надходить повідомлення, що українського бійця від ворожої кулі врятував томик Гете, всю несправедливість цієї війни починаєш відчувати гостріше.

Приходить розуміння того, що, без перебільшення, кращі сини і доньки України захищають нашу батьківщину ціною власного життя. Вони воюють не тільки за Донбас чи Луганщину. А й за те, щоб який-небудь «вася пермяков» – російський солдат зі зброєю в руках, не зміг зайти в українську хату на Полтавщині, Київщині, Житомирщині, будь-де, і не почав стріляти в мирних людей, як сталося це недавно у Вірменії…

За те, щоб були у нашому житті такі випадки, про який почула недавно. У звичайній харківській маршрутці хлоп’я років 5-6 несподівано почало собі співати. Співав малий популярну нині пісню про «Воїнів світла». Багатьох дорослих це вразило, бо мелодія рок-групи Ляпіс Трубецькой в нас асоціюється зовсім не з дитячими подіями.

Та, врешті, саме тому, що Україна має своїх Воїнів Світла, воно, це маля, може співати собі у міській маршрутці усе, що йому заманеться.

.

 

 

 

 

Дисиденти і час

25.02.2015 | Дар’я Тарасова
джерело: europravda.com.ua

Віктор Файнберг. Відчайдух, який приєднався до Савченко

   

83-річний уродженець Харкова, який нині живе в Па-рижі, приєднався до голодування Надії Савченко

83-річний радянський дисидент Віктор Файнберг приєднався до голодування української льотчиці Надії Савченко, яку утримують у Росії. Він звернувся до україн-ської герої з листом, у якому висловив підтримку, захо-плення героїзмом, сміливістю та упевненість, що на неї чекає перемога. Окрім підбадьорюючих слів, Файнберг приєднався до Надії Савченко і діями: колишній в’язень ГУЛАГу розпочав голодування на знак солідарності.

«Тряхнуть стариной!», – написав він.

«Я, как и другие бывшие узники ГУЛАГ’а, так остро чувствую Вашу отчаянную борьбу в одиночку с бесчело-вечной, обезумевшей системой, что в мыслях и чувствах отождествляю себя с Вами. Когда-то нам пришлось пройти через это испытание. И оно глубоко за-печатлелось в памяти души и тела.

Мы гордимся Вами, нашей прекрасной, отважной, благородной сестрой по борьбе за неделимую свободу Одну на всех.

Я родился в Украине, в Харькове. Первая природа, которую я увидел, первые песни, которые услышал, были природой и песнями неньки Украины. Мою любимую няню звали Екатерина Николаевна Савченко. Как и Вы, мечтал стать военным летчиком. Да, несмотряч на отличные оценки и завидное здоровье, не ко двору пришелся. Неумолимый 5-ый пункт в паспорте помешал.

Милая Надя! Сегодня жизнь и свобода героини Украинского народа должны стать приоритетом для всех людей, не потерявших чувства чести.

Я уверен, что Надежда, именем которой Вас назвали, реализуется Победой. Для Вас и многостра-дальной Украины, моей батькывщини...

С глубоким восхищением и любовью.

Виктор Файнберг

P.S. В знак братской солидарности присоединяюсь к Вашей голодовке. Тряхнукть стариной!»

Хто цей сміливець, який у поважному віці не припиняє боротьбу проти «нелюдської, збожеволілої системи» – тоді радянського режиму, а зараз його наступника – путінського режиму?

Віктор Файнберг народився 26 листопада 1931 року у Харкові в єврейській родині. Ще в дитинстві під час ан-тисемітської кампанії (1948-1952 рр.) піддавався пере-слідуванням, однак не мирився з цим, а вступав у бійку, вже тоді борючись за рівність. Результатом цих бійок ста-ло направлення до психіатра, яке відіграло згодом нега-тивну роль, коли Файнберг став дисидентом.

Віктор Файнберг – один із найвидатніших представ-ників дисидентського руху в СРСР. Він не хотів миритися з безладдям, безправ’ям та несправедливістю. Однак за це і поплатився: радянська влада відправила його в ГУЛАГ.

Файнберг разом з ще шістьома дисидентами брав участь у демонстрації 25 серпня 1968 року на Красній площі – «демонстрації сімох» – протестному мітингу проти введення військ СРСР у тодішню Чехословаччину. Ось їх імена: Константин Бабицький, Лариса Богораз, Наталья Горбаневская, Вадим Делоне, Владимир Дремлюга, Вик-тор Файнберг, Павел Литвинов.

Тоді, після акції протесту, Файнберг дізнався на собі, що таке радянські репресії. Імовірно, тому він, як ніхто інший, гарно розуміє положення та душевний стан Надії Савченко.

Після арешту 25 серпня Віктор Файнберг був направлений на психіатричну експертизу, визнаний неса-мовитим і підданий примусовому лікуванню. У КДБ СРСР виникла складність: Файнбергу під час затримання вибили передні зуби, і демонстрація його в суді була визнана небажаною. Вихід був знайдений у відправці Файнберга в спецпсихлікарню (таке рішення могло бути винесене судом без присутності особи та без права оскарження у вищому суді).

Віктору Файнбергу довелося пережити приниження через неіснуючий діагноз, у якому його характеризували як психічно хвору людину. Чотири року він перебував у спецпсихлікарні.

Тут вперше Файнберг разом з Володимиром Борисо-вим оголосив голодування на знак протесту і був підданий примусовому годуванню. Завдяки лікарю Льву Анатолійо-вичу Петрову інформація про голодування потрапила на Захід. Зарубіжні радіостанції повідомили про це в новинах, і керівництву лікарні, аби «зам’яти» скандал, довелося піти на поступки Віктору Файнбергу і Володимиру Борисову. Їм скасували уколи і пом’якшили умови утримання.

Лікар-психіатр Марина Вайханська надавала допо-могу Файнбергу, передаючи про нього інформацію диси-дентам, які перебували на волі. Це стало підставою для її звільнення, але також допомогло звільненню Файнберга. У 1974 році вони одружилися і емігрували з СРСР. Якийсь час вони жили в Ізраїлі, Великій Британії. Файнберг висту-пав на захист переслідуваних у СРСР дисидентів. Зараз проживає в Парижі.

В еміграції Файнберг став ініціатором створення «САРА» – Campaign Against Psychiatric Abuses for Political Purposes для боротьби з каральною психіатрією в СРСР. У 1983 році СРСР виключили з Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА).

Однак Файнберг не забуває про Україну. Він стежить за подіями на Батьківщині. Ще у грудні 2013 року він так писав про Майдан: «Це не схватка між Росією та Україною, Росією та Європейським Союзом, Росією та Заходом. Це рідкісний у наш час випадок битви волі з насильством, незалежності з рабством, гідності з цинізмом».

25-02-2015

Вісті з пострадянських країн

29.12.1999

ГРИГОРИЙ ПАСЬКО ОСВОБОЖДЕН ИЗ-ПОД СТРАЖИ

   

20 июля суд во Владивостоке сняв с Пасько обвинения в государственной измене (ст.275) — обвинил журналиста в злоупотреблении служебными полномочиями, назначив наказание в соответствии с частью 3 ст.285 УК в виде лишения свободы на три года с отбыванием наказания в исправительной колонии общего режима.

Применив тут же к осужденному Пасько постановление Государственной Думы России об амнистии суд освободил Пасько из-под стражи.

В определении суда Начальнику УФСБ по ТОФ Указано о нарушениях законности со стороны сотрудников следственного отдела УФСБ во время проведения следствия по делу Григория Пасько.

Группа Правозащитная Сеть

Вісті з пострадянських країн

01.03.2015 | Александр Подрабинек
джерело: ej.ru

Убийство на фоне Кремля

   

Кремль сразу начал оправдываться. Главный мотив оправданий — это провокация, то есть нам это не выгодно, мы к убийству Немцова непричастны. Так же говорили они и после убийства Анны Политковской: ее смерть приносит нам неприятностей больше, чем ее жизнь. Они сразу пытаются отвести подозрения от себя.

Политковскую убили в день рождения Владимира Путина, Немцова — в день рождение нового милитаристского праздника — Дня сил спецопераций. Отметили.

Политическое убийство в нескольких сотнях метров от Кремля — это, конечно, демонстрация абсолютной уверенности в своей безнаказанности. Все прилегающие к Кремлю территории контролируются силами ФСО, просматриваются камерами наблюдения, патрулируются спецслужбами и полицией. Решиться на убийство в таком месте могут только очень уверенные в своей безопасности люди.

Убийцы ехали на своей машине по Большому Москворецкому мосту от Кремля в сторону Замоскворечья. Въехать на мост со стороны Кремля можно только двумя путями: через Васильевский спуск и Варварку. Обе дороги проходят через южную часть Красной площади, где видеокамер, полиции и охраны в обычные дни больше, чем прохожих. Нет для преступления более неподходящего места в Москве, чем это. Выбрали именно его, чтобы показать свою неуязвимость.

Сергей Митрохин призвал президента Путина взять дело под свой личный контроль. Излишняя просьба. Можно не сомневаться, дело давно под его контролем. С самого начала. Хор штатных и нештатных кремлевских пропагандистов вовсю мусолит тему убийства на почве ревности и неприязненных отношений. Самые внештатные глубокомысленно отводят подозрения от Путина, поскольку ему это «политически невыгодно».

И чем громче этот хор, тем тверже уверенность, что без прямых указаний действующей власти здесь дело не обошлось. Как не обошлось при убийствах Ежи Попелюшко, Георгия Гонгадзе и других видных оппонентов деспотических режимов.

Бюлетень "Права Людини", 2015, №05

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори