пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201508
№08
2015

Бюлетень "Права Людини"

Тероризм

31.03.2015 | Константин Реуцкий

ЛНР: история одной авантюры

   

Конфликт на Востоке Украины унес жизни почти пяти тысяч мирных граждан и нескольких тысяч военнослужащих украинской армии. В ходе военных действий разрушено или пострадало более четырех тысяч жилищ, транспортные магистрали, объекты инфраструктуры. По данным общественных организаций, в 2014 году зону конфликта покинуло более миллиона человек.

Что стало причиной этой катастрофы? Как возник и как развивался этот конфликт? Кто эти никому не известные люди, которые стали «лидерами» сепаратистского движения и взяли на себя ответственность вершить судьбы миллионов людей? Чтобы ответить на эти вопросы, стоит вернуться в 2013 год, когда власть Виктора Януковича казалась крепкой, как никогда, правящая коалиция монолитной, а Партия регионов – поддерживаемой большинством жителей восточных областей.

Еще весной 2013 года Партия регионов вслед за официальной российской пропагандой начала активно муссировать миф о неофашизме, якобы, крепнущем в Украине. Ярлык «фашистов» вешался тогда на ВО «Свобода» и проецировался через эту партию и на всю парламентскую оппозицию. Первые заметные «антифашистские» марши прокатились по стране в мае 2013-го. Бюджетники и студенты, которых принуждали участвовать в этих акциях ни тогда, ни позднее – осенью – не могли толком объяснить, против чего же они протестуют. Поначалу этот выдуманный казенный «антифашизм» казался простой нелепостью. Но многократно повторяемое в контролируемых властью СМИ утверждение о «фашистской угрозе» со временем стало формировать отношение и модели поведения жителей Востока.

А уже в декабре 2013 года власть и провластные СМИ, не стесняясь, называли «фашистами» и «крайними националистами» всех участников антиправительственных выступлений. Тогда-то и стало понятно, для чего готовилась почва.

При этом стоит отметить, что, несмотря на все усилия, власть не смогла сформировать лояльное себе большинство на Востоке страны. Луганские активисты, участвовавшие в протестах в 2004 году, отмечали, что в первые месяцы «Евромайдана» они чувствовали, что их поддерживает значительно большее число жителей области, чем это было 10 лет назад во времена «Оранжевой революции». И проявлений агрессии по отношению к протестующим в Луганске, по их словам, было значительно меньше, чем тогда. Декабрьские протесты ясно показали, уровень доверия Виктору Януковичу сильно упал, и большое число жителей Донбасса поддерживают требования «Евромайдана».

Является ли происходящее на Донбассе гражданским конфликтом? Я убежден, что нет. Предпосылок для гражданского противостояния не существовало. У конфликта не было иных причин, кроме желания местных элит сохранить свои активы и влияние в регионе. А также стремления российского руководства сохранить Украину в своей орбите. Вероятно, Кремль гарантировал поддержку местным политическим элитам, которые использовали лояльную себе административную вертикаль и региональные медиа для разжигания вражды между украинцами разных регионов и разных политических взглядов.

Конфронтация на Востоке начиналась с небольших групп провокаторов, задачей которых было препятствовать проведению акций луганского и донецкого «Евромайданов». Луганские и донецкие активисты вышли на протесты против режима Януковича сразу же после начала выступлений в Киеве. Местные правящие элиты пребывали в растерянности недолго – уже в начале декабря первые радикальные группы, сформированные из околокриминальных элементов, начали совершать нападения на мирные протестные акции. На Луганщине работа по созданию этих групп велась людьми, близкими к «хозяину Луганской области», тогдашнему главе фракции Партии регионов в украинском парламенте Александру Ефремову.

Во главе провокаторов встал тот самый Александр Харитонов, которого в марте 2014 года «восставший народ» провозгласит первым «народным губернатором Луганщины». Именно вокруг этих нанятых радикальных групп позднее было сформировано движение «Луганская гвардия», уже имевшее некоторую – хотя и незначительную – общественную поддержку. К нему примкнули луганчане, возмущенные радикализацией протестов киевского «Евромайдана». К формированию этого движения тогдашние региональные элиты также приложили немало усилий: с середины января и особенно в первой половине февраля 2014 года в региональных, подконтрольных местным чиновникам средствах массовой информации, нагнеталась «антимайданная» истерия. Областное руководство призывало луганчан организовываться в «народные дружины» для защиты от «бандеровцев», которые, якобы, намеревались захватить административные здания в областном центре.

У этого движения, впрочем, не было ни единого принятого всеми названия, ни внятной идеологии. Его «лидеры» не были известны никому. Их лозунги формировали технологи, работающие на местные элиты, и эти лозунги от месяца к месяцу менялись: от «поддержки действующего президента» в январе, до призывов к Путину «ввести войска на Восток Украины» в апреле и в мае.

В феврале и марте «антимайдан» становится всё более радикальным и агрессивным, и принимает всё более отчетливую пророссийскую риторику. На Луганщину приезжает всё больше и больше так называемых «политтуристов» – российских граждан, задачей которых является сформировать нужные Кремлю настроения и подтолкнуть местных недовольных к радикальным действиям. В марте «Луганская гвардия», недавние «народные дружинники» и казаки нападают на многочисленную, но по-прежнему мирную акцию в поддержку единства Украины в центре Луганска, жестоко избивают её участников и захватывают Луганскую областную государственную администрацию. Тогда впервые на флагштоке возле здания ОГА водружается российский «триколор» и провозглашается первый «народный губернатор.

Правда, «захват» длится недолго – «протестующие» не могут сформулировать четких требований, кроме отставки новоназначенного главы областной администрации, и скоро расходятся. Для местных правящих элит этот «захват» – просто возможность «показать зубы» новой киевской власти. Но договориться с Киевом так, как это было сделано в 2005 году, судя по всему, не удается. Лидерам местных «регионалов» угрожает уголовное преследование. Ставки растут.

Реализовать на Востоке Украины «крымский сценарий» явно не выходит. Путин переоценил свое влияние на умы жителей Донбасса. Приходится переходить к сценариям более жестким. Вероятно, тогда Александр Ефремов и его окружение, заручившись гарантиями Кремля, решается на дальнейшую эскалацию конфликта. Радикальные группы вооружают, и уже в начале апреля пророссийским экстремистам без сопротивления сдается здание главного управления СБУ в Луганской области. В руки боевиков попадает еще тысяча единиц автоматического оружия. Центр Луганска заблокирован, никому не известные люди (многие их которых, так или иначе, связаны с теневым бизнесом семьи Ефремова) провозглашают себя «лидерами Луганской Народной Республики». Милиция и СБУ не предпринимает ничего для того, чтобы локализовать боевиков. Продолжающиеся мирные акции проукраинских активистов уже не могут повлиять на ситуацию.

Пропаганда дала свои плоды: вооруженные боевики на тот момент уже имеют определенную общественную поддержку. В апреле на протесты под захваченным зданием СБУ ежедневно выходят от нескольких сотен до нескольких тысяч человек. При этом, причины их возмущения и озвучиваемые требования мало чем отличаются от требований Майдана – люди устали от коррупции и воровства чиновников, хотят честной власти, хотят реформы самоуправления и возможности влиять на решения, принимаемые в их интересах. Они против олигархов во власти, но «лидеры» протестующих странным образом в своих речах избегают упоминать фамилии местных политиков и олигархов, приведших регион к обнищанию. Предлагаемое протестующим решение всех проблем – присоединение Луганщины к России.

Народный губернатор» Валерий Болотов, бывший водитель Ефремовых, очевидно, не способен принимать самостоятельные решения. Он плохо образован, не может вести за собой людей, не умеет выступать публично. Поговаривают, что тексты его выступлений (которые Болотову трудно даже зачитать с листа) пишет еще один «человек Ефремова», руководитель областной телерадиокомпании Родион Мирошник. «Лидеры» боевиков не имеют четкого плана действий, не готовы к вооруженной борьбе и хотят компромисса.

Поиски этого компромисса продолжаются весь апрель. Переговоры идут на всех уровнях – от правительства до активистов на местах. Центральная власть готова идти на серьезные уступки протестующим, и «лидеры» боевиков высказывают готовность их принять. Риторика выступлений Болотова заметно меняется – во второй половине апреля он уже не говорит о независимости Луганщины, а только о её автономии в составе Украины. Местные элиты, похоже, отстояли свои интересы. Кажется, конфликт вот-вот решится мирно…

Но такой сценарий явно не устраивает «третью сторону» – главного режиссера конфликта – российское правительство. Чтобы сорвать переговоры, через российско-украинскую границу в конце апреля начинают активно перебрасываться вооруженные «добровольцы» и перевозиться большое количество стрелкового оружия. Казаки кубанского атамана Николая Козицина захватывают несколько населенных пунктов на юго-востоке Луганской области, а завезенное оружие распространяется почти бесконтрольно – автомат может получить любой желающий, сумевший доказать твердость своей пророссийской позиции.

Возникают локальные вооруженные группы, действующие автономно и не признающие авторитет «народного губернатора». И организатор волнений Александр Ефремов, и исполнители его замысла – Валерий Болотов и другие «лидеры» сепаратистов – быстро утрачивают контроль над ситуацией. В последних числах апреля по области прокатывается волна захватов административных зданий. Льется первая кровь – опьяненные безнаказанностью боевики начинают расправляться с оппонентами и просто со случайными людьми, не признающими их «власть».

В начале мая начинаются вооруженные штурмы воинских частей и погранотрядов в Луганской области. Военные и пограничники не имеют ни четких приказов, ни поддержки, и вынуждены принимать тактические решения на свой риск. Одно за одним, воинские подразделения покидают юго-восток Луганской области. А террористы, которым никто не пытается противостоять, постепенно продвигаются на север и северо-восток Луганщины. Вооруженная группа Алексея Мозгового в мае беспрепятственно берет под свой контроль города Северодонецк, Рубежное и Лисичанск.

11 мая террористы проводят так называемый «референдум о независимости». С прямой демократией это событие не имеет ничего общего. Под дулами автоматов, готовившийся менее чем неделю, без списков избирателей, с «бюллетенями», напечатанными на ксероксе – этот «референдум», как и сыгранные позднее в октябре «выборы», был всего-навсего постановкой, призванной придать некие черты легитимности авантюре с захватом части украинских территорий.

Антитеррористическая операция на территории Луганской области не начинается до июня – боевикам подарен месяц для того, чтобы вооружиться и хорошо подготовиться к противостоянию с украинскими силовиками. В мае террористы одну за одной атакуют украинские погранзаставы и пункты перехода, правительство теряет контроль над несколькими сотнями километров границы с Российской Федерацией. Через эту «дыру» на территорию Луганской и Донецкой областей активно перебрасываются наемники и тяжелое вооружение – артиллерия, танки, бронетранспортеры, установки залпового огня, ракетные комплексы «Стрела» и «Бук».

На захваченных террористами территориях Луганской и Донецкой областей воцаряется криминальный произвол и политический террор. Там очень быстро перестают действовать законы, размываются и моральные нормы. Вооруженные группы мародерствуют и грабят жителей. Проукраинские активисты и журналисты, показывающие ситуацию в невыгодном для террористов свете, подвергаются преследованиям. Многие из них проходят плен и жестокие пытки. Пережить их смогли, увы не все. Еще до начала антитеррористической операции от рук боевиков на захваченных территориях гибнет, по разным данным, около сотни человек. Уже в мае Донбасс вынуждены покинуть более ста тысяч жителей.

К середине июня после того, как антитеррористическая операция вступила в активную фазу, поток беженцев и переселенцев значительно усилился. Люди массово покидают города, подвергающиеся артиллерийским обстрелам. Только пятисоттысячный Луганск к середине июля покидает около половины жителей. К концу лета украинское правительство озвучивает данные о 500 тысячах внутренних переселенцев, однако, по данным общественных организаций, их число уже тогда было, как минимум, вдвое больше официальной цифры.

Ни по одному из показателей, впрочем, нет точных данных. Террористы делают всё для того, чтобы невыгодная для них информация не выходила за пределы захваченных территорий, а украинская власть должным образом не ведет статистику ни количества вынужденных переселенцев, ни пострадавших в конфликте. Данные о потерях украинских военнослужащих сознательно занижаются в разы.

Государство едва ли на четверть обеспечивает потребности не только переселенцев и жертв конфликта, но и украинской армии. Эта нагрузка ложится на гражданское общество. В разных регионах Украины возникают сотни гражданских инициатив, которые расселяют и обеспечивают всем необходимым переселенцев, лечат и реабилитируют пострадавших, ведут переговоры по поиску и освобождению заложников, кормят, одевают и снабжают необходимой амуницией украинских солдат. Собранные и распределенные обществом средства вполне сопоставимы с бюджетами профильных государственных институций.

В конце августа, когда украинская армия уже готова вытеснить боевиков с захваченных территорий и завершить антитеррористическую операцию, регулярные части российской армии открыто вторгаются на юг Донецкой и юго-запад Луганской областей. Областные центры Донбасса деблокированы, украинские части на Саур-Могиле и в Иловайске окружены и разгромлены. Силам АТО под Луганском едва удается избежать окружения. Ракетными ударами с территории РФ разгромлены украинские части под Зеленопольем, уничтожено более половины боеспособной техники в базовых лагерях украинской армии в поселках Победа и Дмитровка в нескольких десятках километров от линии фронта. Над Мариуполем нависает угроза блокады и штурма.

Становится понятно, что силы АТО, успешно громившие террористов, не могут противостоять регулярной армии Российской Федерации. Украинское правительство идет на подписание «Минского меморандума» и провозглашает перемирие. Перемирие, впрочем, продолжается всего несколько часов – уже вечером в день подписания документа под Луганском попадает в засаду и уничтожается боевиками группа из 50 украинских десантников и добровольцев.

Менее чем через сутки мощному артиллерийскому обстрелу подвергаются позиции украинских военных на окраинах Мариуполя. Не ведутся только широкомасштабные наступательные действия. Обстрелы и атаки небольших групп боевиков не прекращаются ни на день. Только по официальным данным (которые традиционно занижены) за три месяца перемирия от рук террористов погибает больше сотни украинских военнослужащих.

За эти месяцы с российской территории в контролируемые боевиками районы Луганской и Донецкой областей перебрасываются сотни единиц бронетехники и артиллерии. Ежедневно по контролируемым украинской армией населенным пунктам вдоль всей линии противостояния выпускается около тысячи мин, снарядов и ракет, которые ранят и убивают мирных жителей и украинских солдат. Недостатка в боеприпасах боевики не испытывают.

В результате обстрелов разрушаются жилые дома – по предварительным данным на начало декабря в зоне конфликта полностью или частично разрушено около 4 тысяч жилищ. Артиллерия калечит и убивает мирное население – по данным ООН, число гражданских жертв конфликта уже приблизилось к 5 тысячам человек.

На оккупированных территориях продолжается произвол. За восемь месяцев конфликта более десяти тысяч человек прошли через плен террористов. Большинство из них – случайные люди, захваченные за так называемые «мелкие проступки» и проводящие в подвалах и на строительстве укрепрайонов от нескольких часов до нескольких дней. Но многие из похищенных, обвиняемые в проукраинских взглядах и действиях против сепаратистов, находятся в плену месяцами. К середине лета заложники стают предметом обмена и выгодного бизнеса. За освобождение пленника террористы требуют у близких суммы от 50 тысяч долларов. Свобода чиновников и бизнесменов стоит в разы (а иногда и в десятки раз) дороже.

Боевиками практикуются бессудные казни. Большинство расправ происходит непублично, но в некоторых случаях боевики устраивают «народные суды» добиваясь от местного населения одобрения казни обвиняемого.

Выражать несогласие с вооруженными боевиками – опасно. Независимые СМИ на захваченных территориях прекратили свою работу – редакции разгромлены или захвачены террористами, журналисты выехали в районы, находящиеся под юрисдикцией Украины. Протесты местных жителей пресекаются автоматными очередями, как это произошло, например, в Брянке, где люди вышли на митинг, возмущенные безработицей и безденежьем.

У многих предпринимателей отобран бизнес, массово отнимаются автомобили и иное имущество, боевики захватывают жилье активистов и просто местных жителей, покинувших зону конфликта. Отнимается собственность у общественных организаций и религиозных общин. Большинство конфессий, которые террористы считают «нетрадиционными», вынуждены покинуть захваченные территории, их собственность «национализирована», а культовые места осквернены.

Уже в мае террористы начинают резать на металлолом остановленные государственные и частные предприятия и магистральные водоводы. Огромное количество лома вывозится в неустановленном направлении. А позднее, осенью, начинает демонтироваться и вывозиться, предположительно в Россию, и оборудование промышленных предприятий.

Боевики присваивают себе право распоряжаться и недрами: продолжает добываться и продаваться главный ресурс Донбасса – каменный уголь. Часть его, несмотря на невозможность законного оформления экспорта, вывозится в Российскую Федерацию, а часть – продается террористами украинским предприятиям.

На момент заключения «перемирия», только в Луганске действует более пятидесяти вооруженных групп боевиков, которые не подчиняются «лидеру ЛНР» Игорю Плотницкому. Боевики Стаханова и казаки Козицина, контролирующие Антрацит, также не признают лидерство Плотницкого и провозглашают свои «республики».

Ефремов и старые луганские феодалы, в значительной степени, потеряли контроль над регионом. На сцену выходят дельцы теневого бизнеса, которые раньше обслуживали интересы местных олигархов, а теперь получили в свое распоряжение большинство их ресурсов. Именно эти люди и становятся «членами правительства» так называемой «ЛНР». Их никто не знает, и, похоже, единственный пункт их политической программы – получить из сложившейся ситуации максимум личных выгод.

Власть Плотницкого в Луганске и Захарченко в Донецке держится только на российском военном присутствии. Российские силовики держат ситуацию под контролем и для этого одну за одной уничтожают наиболее радикальные и самостоятельные группы боевиков, однако, контролировать ситуацию в полной мере они не могут до сих пор.

«Республики» – симулякр, придуманный российскими политтехнологами. Люди, «стоящие во главе» никому неизвестны. У этих образований нет экономических программ, а у их «лидеров» нет политических взглядов. Миру предлагается просто поверить в реальность этой голограммы, а Украине навязывают диалог с «правительствами» самопровозглашенных республик.

Вести такие переговоры так же нелепо, как разговаривать с куклой, надетой на чью-то руку. Судьбу этого противостояния определяет Кремль. Конфликт может разрешиться очень быстро, но главным условием для этого является вывод из региона российских войск и прекращение поставок боевикам оружия, техники и боеприпасов. Несмотря на раны, нанесенные Донбассу, примирение не только возможно, но даже желаемо обеими сторонами противостояния. Вопрос только в том, заинтересована ли в его прекращении Москва.

Право на справедливий суд

04.03.2015 | Віталій Погосян, адвокат

На свободі… без свободи

   

01.02.2015 року в м. Ізюмі Харківської області затримано військовий підрозділ під командуванням Ткачука, а о 20 год. 30 хвилин його затримали на підставі ст. 208 КПК України за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 3 ст. 402 КК України – непокора у вигляді іншого умисного невиконання наказу в бойовій обстановці.

02.02.2015 року в Ткачуку повідомлено про підозру. Згідно із цим повідомлення він підозрюється в тому, що, отримавши та зрозумівши бойовий наказ керівника сектору «С», який був належним чином доведений до його відома під особистий підпис та підлягав беззастережному виконанню у встановленому порядку, нібито прийняв наказ до виконання, однак умисно не виконав його, а самостійно прийняв рішення про відведення особового складу батареї з тимчасової дислокації підрозділу поблизу м. Вуглегорська до постійної – м. Києва.

03.02.2015 року ухвалою слідчої судді Краматорського міського суду Донецької області задоволено клопотання старшого слідчого Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України про застосування щодо Ткачука запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до «20:30» годин 02 квітня 2015 року. Одночасно слідчий суддя визначив підозрюваному заставу у максимальному передбаченому законом розмірі – 80 мінімальних заробітних (97 440 гривень), в разі сплати якої Ткачук має бути звільнений з-під варти.

Не погоджуюсь з вказаною ухвалою слідчого судді Краматорського міського суду, адвокат Погосян В. Е. подав апеляційну скаргу до Запорізького апеляційного суду.

Під час підготовки апеляційної скарги з’ясовано, що наказ, невиконання якого інкримінують Ткачуку Е. Б, є секретним, а тому під час розгляду клопотання до суду першої інстанції він не надавався. Отже, виникло логічне запитання, яким чином слідчий суддя при розгляді вказаного клопотання міг переконатися як в наявності наказу, так і в тому, що саме був повинен виконати Ткачук згідно із наказом, а також в тому, що вказаний наказ був належним чином доведений останнього, а саме так, як це зазначено в повідомленні про підозру і в клопотанні про обрання запобіжного заходу – під особистий підпис.

Крім того, в обґрунтування ризиків, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України, слідчий в клопотанні послався на те, що Ткачук:

1. Може переховуватися від органів досудового розслідуванні або суду;

2. Знищити, сховати або спотворити будь-які речі, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3. Будучи безпосереднім начальником для своїх підлеглих має можливість незаконно впливати на свідків;

4. Перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5. Вчинити інші кримінальні правопорушення.

З урахуванням того факту, що для запобігання всім ризикам, зазначеним в клопотанні слідчого, достатньо лише відсторонити Ткачука від посади, як передбачено КПК України, твердження слідчого про існування зазначених ризиків є безпідставним.

В апеляційній скарзі адвокат Погосян В. Е. під ще більший сумнів поставив обґрунтованість підозри, про яку повідомлено його підзахисному, оскільки таємного наказу, який нібито не виконав Ткачук, не бачив жоден з учасників розгляду клопотання про тримання Ткачука під вартою. Отже, за відсутності у матеріалах провадження достовірних доказів щодо невиконання Ткачуком наказу командування він був відправлений за ґрати до слідчого ізолятору.

Перші два засідання апеляційного суду не відбулися у зв’язку з тим, що до суду не надійшли матеріали кримінального провадження.

На інших двох засіданнях сторону обвинувачення представляли прокурори Запорізької військової прокуратури, які не були процесуальними керівниками під час досудового розслідування, які були непідготовленими для участі у судовому засіданні. В ході засідання 20.02.2015 року прокурор повідомив, що наказ, невиконання якого інкримінують Ткачуку, був відданий йому не під особистий підпис, а усно!

Після цього 25.02.2015 року з’явився новий документ про зміну повідомленої раніше підозри, згідно із яким наказ під особистий підпис отримав командир Ткачука, який в подальшому в усній формі довів його до Ткачука.

Вказане повідомлення 27.02.2015 року було долучено до матеріалів справи Запорізьким військовим прокурором в суді апеляційної інстанції. Сторона захисту не заперечувала проти приєднання цього документу, оскільки той яскраво свідчив про внесення в первинну підозру, на підставі якої слідчий суддя обрав запобіжний захід Ткачуку, неправдивих відомостей. Крім того, зміна підозри виявила відсутність перевірки слідчим суддею доказів на доведення обставин, передбачених ч. 1 ст. 194 КПК України, а відтак, і факт винесення ухвали тільки на підставі інформації, зазначеної в клопотанні слідчого.

Судові засідання по апеляції на застосування запобіжного заходу відбувалися з численними перервами для того, щоб прокурор міг підготувався до справи чи зателефонувати своєму керівництву щодо подальших дій, а два судові засідання взагалі були даремними внаслідок непідготовленості прокурора до розгляду апеляційної скарги. Весь цей час Ткачук перебував під вартою в м. Артемівську без матеріальної підтримки рідних, оскільки його ув’язнення відбувалося в зоні АТО. Два сини Ткачука, як і їх батько, беруть участь як добровольці у бойових діях, але в іншому місці. Жінка хворіє, та й живе далеко. Підлеглі знаходяться в м. Харкові, не під вартою, але покинути місце дислокації не можуть. Чого тільки варта заява прокурора про те, що до Ткачука необхідно було терміново обрати запобіжний захід у вигляді взяття під варту лише тому, що його треба було затримати.

27.02.2015 року після майже трьохгодинного судового засідання, під час якого прокурор Запорізької військової прокуратури не зміг відповісти на жодне запитання як сторони захисту, так і суду, він заявив клопотання про перенесення судового засідання та долучення до справи прокурора із Краматорська, який виконує функцію процесуального керівника в кримінальному провадженні. Апеляційний суд, не дивлячись на очевидну необґрунтованість підозри у вчиненні Ткачуком кримінального правопорушення за відсутності самого наказу командування, який внаслідок його таємності навіть не планували надати суду під час розгляду законності обрання запобіжного заходу, та очевидну безглуздість тверджень про існування ризиків, зазначених стороною обвинувачення, в черговий раз оголосив перерву у розгляді скарги.

Чергове засідання відбулося 02.03.2015 року. Прибуло одразу два прокурори з Краматорську, які привезли два томи кримінального провадження, взяли навіть Статути збройних сил. Замість відповідей на запитання сторони захисту прокурори наводили цитати з КПК та Статутів. Замість самого наказу прокурори надали офіційне повідомлення штабу АТО, начальника Харківської зональної служби та начальника контррозвідки. Ось тільки достовірних даних відносно ознайомлення хоча б однієї із вищевказаних посадових осіб, які надавали повідомлення, з наказом, який, на думку слідства, не виконав Ткачук, немає. Знову переливали з пустого в порожнє. Для чого збиралися, що розглядали, якщо немає основного документу – наказу?

Розумна підозра з точки зору Європейського суду? Порівняємо.

«Розумна підозра» у вчиненні кримінального злочину, про який йде мова в статті 5 § 1 (с) Конвенції, передбачає наявність обставин чи відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила злочин (див. справу “Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom” та інші)

Якого спостерігача, крім представників прокуратури, можна переконати в тому, що Ткачук вчинив злочин за відсутності самого наказу?

Не дивлячись на відсутність обґрунтованої підозри та ризиків, суд апеляційної інстанції замість того, щоб ухвалити рішення в порядку ч. 2 ст. 194 КПК України та відмовити в застосуванні запобіжного заходу, виносить ухвалу, якою задовольняє апеляційну скаргу захисника частково, скасовує ухвалу слідчого судді та обирає запобіжний захід Ткачуку у вигляді особистої поруки осіб, які заслуговують на довіру – народного депутата України Денисенко А. С. та голови правозахисної групи «Січ» Реви Д. В.

Особиста порука – це вже не тримання під вартою, якби не одне але.

Ткачук згідно із уточненою ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 03.02.2015 року в порядку ч. 5 ст. 194 КПК України зобов’язаний не відлучатися з населеного пункту, в якому розташована військова частина. При цьому, якщо на 02.02.2015 року суд зазначив частину, в якій Ткачук проходив військову службу, то на 03.02.2015 року за клопотанням прокурора, без участі сторони захисту, визначив територію частини, на якій знаходиться штаб АТО. А тепер включається те саме «але»: на територію вказаної частини без дозволу військового прокурора та наявності перепуски навіть адвокат не в змозі пройти. Сам Ткачук також не може покинути територію цієї частини.

Що змінилося для Ткачука: буцімто на свободі, але вільного пересування немає, для сторони захисту, якщо раніш без дозволу слідчого адвокат вільно і без обмежень міг дістатися до клієнта і спілкуватися з ним, то зараз потрібно знайти слідчого (прокурора), дочекатися, поки він виділить автомобіль (цивільні не пропускають), бронежилет та каску (обов’язкова форма одягу), пройти перевірку на блок-постах, і тільки після цього потрапити до підзахисного. На всі ці дії – близько години-двох.

Свобода без свободи, право на захист без вільного спілкування з захисником.

Перелік статей кримінального процесуального кодексу України, порушені як слідчим, прокурором так і суддями, дуже великий.

Засади кримінального провадження навіть близько не бралися до уваги, коли повідомляли про підозру та розглядалося клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу. Урахування практики Європейського суду з прав людини – це не той випадок.

Свобода вираження поглядів

21.03.2015 | Миколай Соболь

Честь і гідність ректора зооветеринарної академії Валерія Головка не порушувались – ухвала апеляційного суду

   

19 березня 2015 року Апеляційний суд Харківської області відхилив апеляційну скаргу пана Валерія Головка та залишив чинним рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 22.01.2015, яким ректору Харківської державної зооветеринарної академії відмовлено у визнанні порушеними його честі та гідності.

Нагадаємо, в серпні 2014 року мешканець Малої Данилівки Дергачівського району Сергій Грицаєнко, який працює інженером на оборонному підприємстві, опублікував на своїй сторінці у соціальній мережі Facebook інформацію про будівництво злітно-посадкової смуги на території Харківської державної зооветеринарної академії, при цьому згадавши її ректора – Валерія Головка, якого інженер охарактеризував, як активного члена Партії регіонів, який має стосунок до «промосковського казачества».

Таку інформацію Валерій Головко розцінив як образу честі та гідності та подав позов до Сергія Грицаєнка, оцінивши начебто завдану моральну шкоду в 50 000 гривень. За представництва інтересів пана Сергія Грицаєнка спеціалістами Харківської правозахисної групи місцевий та апеляційний суди не знайшли в наданих ректором Головком доказах підстав для визнання порушеним його права на повагу до честі та гідності, а відтак відмовили в позові та в апеляції відповідно.

Цікавим моментом виявилось те, що ні пана Головка, ні його представницю не зупинило залучення стороною відповідача до справи книги «Праця – запорука успіху» під редакцією професора Ю. Рубана та доцента А. Лисенка, де серед переліку чеснот, нагород і відзнак пана ректора на 85-й сторінці міститься грамота Партії регіонів з формулюванням: «Нагороджується Головко Валерій Олексійович за політичну активність, вірність партійним ідеалам і принципам, ініціативну учать у реалізації програмних завдань і статутних положень Партії регіонів, та з нагоди 60-річчя з дня народження» за підписом тодішнього голови партії та 4-го Президента України Віктора Януковича, а на 33-й сторінці зазначено, що Валерій Олексійович нагороджений Золотою Зіркою Героя Козацтва України та є генералом армії козацтва, про яке може будь-хто у демократичній країні висловлювати оціночне судження.

Також трохи дивує, що очільник вищої школи подає позови не до всіх, хто згадує його членство в Партії регіонів. Наприклад, Харківська обласна рада, на сайті якої зазначено, що Валерій Головко є членом Партії регіонів, як відповідач до суду ніколи не викликалась.

Таким чином, Харківська правозахисна група вважає позитивним моментом той факт, що суди не створили небезпечний прецедент звуження свободи слова в Інтернеті, тим паче висловлювання представника військово-промислового комплексу, які досліджувались судами, стосувались суспільного життя і безпеки регіону та України, а не подробиць чийогось приватного життя.

Кримінально-виконавча система

31.03.2015 | медіа група ХПГ

Порушення права в’язнів на охорону здоров’я та медичну допомогу

   

Прес-реліз

 

30 березня, ІА «Інтерфакс-Україна», 11.00                                 

Харківська правозахисна група за підтримки Відділу освіти, науки та культури Посольства США в Україні здійснює моніторинг за дотриманням права засуджених на охорону здоров’я та медичну допомогу, проводить аналіз стану реалізації цього права та надає на практиці правову допомогу засудженим, які є жертвами порушень цього права. Під час організованої Харківською правозахисною групою прес-конференції директор організації Євген Захаров, адвокат  ХПГ Анна Литвин та експерт ХПГ з питань пенітенціарного права Вадим Човган представили практичні результати роботи ХПГ з питань виявлення та відновлення права засуджених на охорону здоров’я та медичну допомогу.

Як свідчать результати моніторингу, у багатьох установах Державної пенітенціарної служби України (ДПтСУ) відсутня належна увага та відповідне медичне обслуговування ув'язнених, що страждають на тяжкі захворювання, яких лікують або в межах закладу, де вони відбувають покарання, або, в кращому випадку, в одній з медичних установ ДПтСУ. Однак останні часто не мають можливостей для належної медичної допомоги, і тоді, згідно з законом, ув’язнений має бути  переведений  до цивільної  лікарні для адекватного лікування. Однак адміністрація пенітенціарної установи не хоче цього робити, і змусити її може тільки рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) про тимчасові заходи відповідно до правила 39 Регламенту ЄСПЛ. Це рішення зобов'язує державу перевести хворого ув'язненого до профільної загальноцивільної лікарні. Адекватна медична допомога має бути невідкладною, коли людина, яка відбуває покарання в установі ДПтСУ, має важке захворювання, що входить до «Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів для звільнення від подальшого відбування покарання». «Перелік...» головним чином містить  невиліковні захворювання, і більше того, в термінальній стадії. У таких випадках часто відсутня можливість зберегти людині життя.

Однією з причин відсутності своєчасного та належного лікування засуджених є підпорядкованість медичних установ ДПтСУ адміністрації установ виконання покарань, а не Міністерству охорони здоров’я, що є проблемою, яка вимагає вирішення.

Одним з механізмів моніторингу ХПГ, як зауважив Євген Захаров, були візити без попередження в десятки установ системи виконання покарань. Візити ХПГ відбувалися за скаргами або повідомленнями засуджених чи їхніх родичів про порушення прав людини, зокрема права на медичну допомогу. Організатори прес-конференції навели приклади порушень прав людини в медичній сфері, підтвердивши їх задокументованими на фото та відеоматеріалах прикладами.

В своєму повідомленні адвокат ХПГ Анна Литвин навела приклади із власної адвокатської практики стосовно порушень права засуджених на охорону здоров’я та медичну допомогу, наголосивши на відсутності належного реагування на випадки порушення з боку прокуратури.

Стислий аналіз чинного законодавства з питання забезпечення медичної допомоги засудженим був представлений експертом ХПГ Вадимом Човганом, який зробив наголос на основних недоліках нормативних актів ДПтСУ, що стосуються медичної допомоги засудженим, а також виклав окремі рекомендації щодо їх усунення. В доповіді експерта також було представлено дотримання Україною міжнародних стандартів в пенітенціарній сфері з цього питання.

Представники ХПГ також привернули увагу до досліджень проблеми надання засудженим медичної допомоги, які відображені в останніх виданнях ХПГ.

Громадянське суспільство

31.03.2015 | Юрій Чумак

Docudays UA вражає

   

20-27 березня 2015 р. у Києві проходив XIІ Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.

Своїми враженнями поділилися з «Правами людини» регіональні партнери Фестивалю, учасники та глядачі.

Олександр Чижиков, Криворізьке міське правозахисне товариство:

Щодо фільму-відкриття «ДНР, або Химерна історія країни-саморобки», який викликав бурхливе обговорення, я б не робив гострих критичних висновків, бо взагалі проблема так званих «ДНР» і «ЛНР» є настільки болючою і драматичною для України та українців, що, за визначенням, відобразити її було дуже важко, тим більше, кінодокументалісту з Великобританії, який зробив акцент на неупередженій фіксації фактів. І, мені здалось, не уникнув штампів відображення сприйняття. При цьому для мене особисто та для моїх друзів і знайомих з усієї країни просто життєво важливим є розв’язання цієї драми-трагедії в житті народу України...

А загалом, незважаючи на те, що маю вже 7-річний досвід участі у Фестивалі в якості регіонального партнера, мені здається, що цьогорічний Docudays справив найяскравіші враження і за рівнем організації заходів, і за рівнем підбору фільмів.

Євгенія Бардяк, голова Івано-Франківської обласної організації «Молода Просвіта»:

Docudays UA – 2015 традиційно захоплював учасників великою кількістю подій. Часто доводилося вибирати між цікавим заходом і ще цікавішим. Безумовно вартим уваги було представлення мережі кіноклубів медіа-просвіти з прав людини, яке ще раз привернуло увагу до важливості донесення до людей розуміння цінностей свобод доступним способом.

Наша організація започаткувала кіноклуби в місцях несвободи в області. Люди, які тимчасово перебувають за ґратами, дуже цінують такі зустрічі, оскільки отримують багато інформації, котру їм доводиться переосмислювати під час спілкування з експертом.

Актуальним здався естонський саркастичний фільм «Звідки з’являється пил і куди зникають гроші», який особливо цікаво буде переглянути українцям під час Мандрівного фестивалю, у розпал місцевих виборчих кампаній. Сюжет відкриває очі глядачу на, здавалось би, очевидне: політики заради перемоги ладні обіцяти «золоті гори». Трупа невеличкого театру своїми висміювальними постановками заволоділа увагою мас, але чи настане прозріння?.. Побачимо вже цієї осені.

Володимир Каплун, головний редактор бюлетеня «Громадянська освіта» Харківської правозахисної групи:

Я кожного разу не перестаю захоплюватися розмахом і масштабом фестивального дійства, високим рівнем його підготовки.

Особлива атмосфера пов’язана з публікою. На кіноперегляди збирається особливий народ, магнетизм Фестивалю створює високу концентрацію симпатичних і розумних людей. І мені дуже сподобалися ведучі та перекладачі, які не просто виконували свою роботу, але й виступили яскравими особистостями.

Кілька фільмів, які я встиг подивитися, вразили мене своєю глибиною. В першу чергу, кінострічка «Це моя земля», що проходила поза конкурсом, і фільм з репертуару Docu/Право «Іранець», – я їх назвав для себе «суперфільмами».

Дуже корисно подивитися стрічку, яка супроводжується обговоренням за участю авторів. Всі режисери, з якими вдалося поспілкуватися – чудові творчі люди.

Тетяна Білоброва, Полтавська філія Суспільної Служби України:

Фестиваль завжди тримає руку на пульсі часу. XII-й Docudays UA вразив фільмами, які відображали найбільш актуальні проблеми саме сьогодення – війни, революції, екологічні катастрофи, бідність і голод як глобальні виклики людству. Після перегляду таких стрічок часто бракувало спочатку слів, потім сліз…

Цьогорічний Фестиваль запам’ятався тим, що був надзвичайно насиченим і якісно новим.

Передусім тому, що з’явився Docu/Садок і, разом з ним – багата, якісна і надзвичайно цікава програма фільмів і мультфільмів для дітей різного віку.

Окремої уваги заслуговують, безумовно, позаконкурсні стрічки, на які за кілька годин до початку перегляду вишиковувались черги – «Citizenfour», «Ми приїхали як друзі», «За що ми платимо» і багато інших. Цікаво, що фільми зняті за кордоном, але фактично переповідають історії про Україну. І провокують змістовну дискусію.

Надзвичайно цінними у рамках Фестивалю були майстер-класи – як для журналістів і правозахисників, так і для митців (фотографів, режисерів, сценаристів). Впевнена, що кожне знайомство, кожна візитівка і кожна змістовна бесіда набудуть плідного продовження протягом цього року. Щиро бажаю натхнення, сил і творчої наснаги команді Docudays UA !

Ганна Вечірня, фільмейкер, Київ:

Завжди із нетерпінням, як на прихід весни, чекаю на Docudays. Мабуть, невипадково ці події співпадають. Як документаліст-початківець, першою чергою, вивчаю програму майстер-класів, і кожного разу жалкую, що не можна встигнути відвідати усі цікавинки. А їх було чимало на цьогорічному Фестивалі. Особливо порадувала майстерня Мартічки Божилової, продюсерки із Болгарії, яка надала багато цінних порад, надихнула на подальшу працю. Такі зустрічі дуже допомагають українським документалістам в пошуках своїх тем, методів, шляхів просування, та й загалом у екзистенційному пошуку.

Також було цікаво почути поради досвідченого та сміливого оператора Ларса Скрі, якому доводилося знімати у найгарячіших точках світу серед посвисту куль. Впевнена, напружене відео із полю бою, яке він показав, викликало справжній захват та повагу серед усіх відвідувачів майстерні. Із фільмів закарбувалися у пам’яті «Прихіповані» та «Іон», перший – яскравою формою подачі матеріалу, другий – сильним героєм та вражаючою історією. Загалом, вражень та натхнення вистачить на увесь рік! А там знову березень, і знову – Docudays UA. Чекатиму!

Записав Юрій Чумак

Міжнародна політика і права людини

24.03.2015 | Володимир Яворський

Україна – не Сінгапур

   

Як мені «подобається», коли досить відомі люди, навіть журналісти, хвалять Лі Куан Ю (Lee Kuan Yew) та «Сінгапурське диво», а певні навіть кажуть, що це шлях України.

Я просто нагадаю досить відомі факти, що стосуються прав людини, і які пояснюють ціну цьому диву, яку заплатили тисячі людей.

Сінгапур є країною-лідером у світі за кількістю виконаних смертних вироків. За певні злочини передбачено виключно одне покарання – смертна кара. Міністерство безпеки може без висунення обвинувачення тримати під вартою будь-кого, хто, на їхню думку, загрожує державній безпеці. Відомі випадки, коли людей тримали понад 30 років у в’язниці без висунення обвинувачення.

Сінгапур – це фактично однопартійна країна, бо одна партія домінує в політичному житті з 1959 року (хоча ця тенденція останніми десятиліттями таки зменшується). Я вже не кажу про кількість зниклих/покараних політичних опонентів.

У Сінгапурі практично немає свободи слова (150 країна у Всесвітньому індексі свободи слова, що складається «Репортерами без кордонів»), журналістів не б’ють, але можуть засудити до астрономічних штрафів, тому критика уряду місцевими ЗМІ не дуже «популярна».

У Сінгапурі широко застосовуються тілесні покарання – побиття палицями. За понад 60 злочинів передбачено саме така кара. Навіть роботодавець має право бити працівників за певні правопорушення на робочому місці.

25 % населення Сінгапуру – це нелегальні мігранти, що не мають ніяких прав, при цьому, якщо їх затримає поліція – їм загрожують тілесні покарання. Саме нелегальні мігранти працюють понад 10 годин на добу на всіх видах важкої праці.

Провести демонстрацію в Сінгапурі можливо лише з дозволу поліції…

Отже, я веду загалом до того, що багато економічних рішень у Сінгапурі побудовані на нехтуванні приватних інтересів заради «добробуту держави».

Можна довго сперечатися, але я переконаний, що українці не готові віддати всі наявні свободи задля збудованого за такими принципами економічного благополуччя країни, бо їх цікавить перш за все власний добробут. Українці є індивідуалістами, як, зрештою, усі європейці.

Бюлетень "Права Людини", 2015, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори