пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201511
№11
2015

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

18.04.2015

Открытое заявление УХСПЧ о борьбе с «бытовым» сепаратизмом и опасности культурной деградации

   

В украинских СМИ появились сообщения о том, что на улицах городов Украины (Одесса, Запорожье, Харьков, Днепропетровск и др.) установлены рекламные щиты, «эксклюзивное» содержание которых указывает на серьезную общественную проблему в правовом и культурном аспектах. На щитах размещены призывы к борьбе с «бытовыми» сепаратистами простым методом: «увидел, услышал – звони». На указанный тут же номер горячей линии СБУ. Сообщается также, что эта «реклама» подается как «общественная инициатива» неких региональных медиа-центров.

Неспроста такие призывы появились в городах, расположенных на нашей внутренней «дуге нестабильности», где время от времени происходят взрывы и гибнут люди. Предотвратить эти акты террора, к которым, несомненно, причастна агентура спецслужб соседнего государства, – одна из главных задач Службы безопасности Украины. Мы ни в коем случае не недооцениваем важности этой задачи и разделяем желание государственной службы безопасности делать эту работу эффективно, упреждая акты насилия и террора, в том числе опираясь на помощь граждан. Но не разделяем указанный «простой метод».

Первое. Излишне напоминать специалистам, что любой орган власти, его должностные лица обязаны действовать только на основании, в пределах полномочий и способом, предусмотренными Конституцией и законами Украины. Получение правоохранительными органами информации от граждан о готовящемся преступлении и причастных к нему лицах относится к сфере оперативно-розыскных мероприятий. Получение такой информации возможно только в установленном законом порядке. Предложенный «рекламный» порядок информирования не о тех лицах, которые готовят преступления, а о тех, кто «неправильно» думает, не предусмотрен действующим законодательством. И никакие «медиа-центры», которые якобы проявили эту инициативу, не имеют на это полномочий.

Более того, этот «простой метод» может привести к опасным искажениям оперативно-розыскной работы. Так, например, на рекламных щитах не поясняется, кого следует считать «бытовым сепаратистом», но при этом утверждается, что «он ждет прихода «русского мира» и потому за свое ожидание заслуживает от 7 до 12 лет лишения свободы по ст. 110 УК Украины. К чему приведет эта рекламируемая бдительность? К тому, что уже было в нашей недавней истории – правоохранители столкнутся с массой не просто ложной, но и злонамеренно подаваемой недостоверной информации. Всегда найдутся такие «доброжелатели», которые будут руководствоваться мотивами, далекими от интересов безопасности. При этом неизбежно будут нарушаться конституционные права гра-ждан на невмешательство в их частную жизнь, на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений. Такая оперативная практика противоречит основным принципам обеспечения национальной безопа-сности – приоритету прав и свобод человека, верховенству права (ст. 5 Закона «Об основах национальной безопасности Украины»).

Второе. Подобный метод «работы с населением», диктуемый благими намерениями, имеет обратную сторону: его трудно не ассоциировать с практикой массового доносительства эпохи тоталитаризма. Такая практика, если она получит распространение, неизбежно будет демонизировать саму проблему. И потому, если вспомнить наш тяжелый исторический опыт, мы рискуем получить эрозию общественной морали и «охоту на ведьм». А в условиях общей кризисной ситуации в стране, подобная практика «упрощенной» работы службы, ответственной за нашу безопасность, будет провоцировать истерические страхи и создавать предпосылки для манипуляции общественным сознанием, усиления контроля власти над обществом.

Мы призываем СБУ Украины отказаться от подобных услуг «региональных медиа-центров» по указанным выше причинам и проводить оперативно-розыскные мероприятия в рамках действующего законодательства.

Н. Козырев, председатель правления УХСПЧ

А. Бущенко, исполнительный директор УХСПЧ

Хроніка

20.04.2015

Звернення правозахисних організацій України про загрози, викликані законодавчими ініціативами щодо скасування застави

   

Ухвалений у 2012 році новий Кримінальний процесу-альний кодекс був оцінений міжнародними інституціями як зразковий. За діючим КПК тримання під вартою є винятко-вим запобіжним заходом. У випадку, коли не йдеться про тяжкий злочин, вчинений насильницьким способом, пе-редбачається застосування до підозрюваної особи альте-рнативних запобіжних заходів. Одним із них є внесення застави.

Зараз в цілях боротьби з корупцією і сепаратизмом існують як урядові, так і парламентські ініціативи щодо внесення змін до законодавства і заборони суддям відпус-кати під заставу підозрюваних у злочинах за низкою ста-тей КК. У Верховній Раді було зареєстровано сім законоп-роектів на цю тему – №№ 1838, 1871, 2086, 2284, 2330, 2654 і 2668 – щоправда, частину з них уже відкликано.

Скасування застави для осіб, що не вчиняли тяжких насильницьких злочинів прямо суперечить § 3 статті 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практиці Європейського суду з прав людини, який, зокрема, у справі Ілійков проти Болгарії (Ilijkov v. Bulgaria), рішення від 24 липня 2001, §84, встановлює, що система обов’язкового тримання під вартою несумісна із § 3 статті 5 Конвенції за визначенням. Якщо закон встановлює презумпцію щодо обставин, які стосуються підстав тримання під вартою, має бути, крім того, переконливо доведена наявність конкретних обставин, які переважають правило поваги до особистої свободи.

Обов’язкове тримання під вартою також суперечить статті 29 Конституції України, яка визначає, що такий запобіжний захід може бути застосований тільки «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити».

У той же час, судова статистика за 2014 рік свідчить, що у нас немає проблем із виконанням підозрюваними умов такого запобіжного заходу, як застава. Усього на рахунки держави підозрюваними за рік було внесено близько 30 мільйонів гривень. З них – лише 78 тисяч стягнули на користь держави внаслідок порушення умов застосування цього запобіжного заходу. Порушення умов такого зобов’язання відбулося лише в 0,26% випадках. Це означає, що проблема, заради якої з’явилися зазначені законодавчі ініціативи, відсутня.

До того ж, завдяки застосуванню застави з’являється реальна можливість виплати компенсації жертвам злочи-нів. Оскільки кошти, що їх внесено на рахунки держбю-джету як застава – а йдеться про 30-40 мільйонів гривень щороку, – після засудження осіб виплачуються як відшко-дування шкоди потерпілим та державі.

Такі законодавчі ініціативи є несумісними з європей-ським вибором України. Вони неодмінно зашкодять міжна-родному іміджу, а також призведуть до багатьох позовів до Європейського суду з прав людини, які Україна про-грає. Платникам податків знову прийдеться розплачувати-ся за безвідповідальні дії влади.

Ми закликаємо відмовитись від ініціатив скасувати заставу, адже проблема практично відсутня, а запропоно-вані шляхи її розв’язання порушують Конституцію України та міжнародні угоди.

Ми ще раз наголошуємо, що шлях інтеграції з ЄС передбачає повагу до прав людини і дотримання принци-пу верховенства права.

Шановний пане Президенте! Ви неодноразово згаду-вали давньоримський постулат: «Pacta sunt servanda» («Угоди мають дотримуватися»). Ми закликаємо Вас, Уряд та народних депутатів дотримуватись міжнародних угод України і відмовитись від законодавчих ініціатив, що їх порушують.

Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Ге-льсінкської спілки з прав людини

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи

Олександр Банчук, Головний експерт групи з реформи органів правопорядку ініціативи Реанімацйний Пакет Реформ

Борис Захаров, керівник Адвокаційного центру Україн-ської Гельсінкської спілки з прав людини

Політика і права людини

19.04.2015

Відкритий лист Бараку Обамі (Мережа громадських коаліцій «За демократичний вибір»)

   

Шановні друзі!
Рік тому ми ініціювали створення міжнародної мережі громадських коаліцій «За демократичний вибір» в Україні та за її межами. Пропоную вашій увазі перший вагомий результат нашої роботи – лист Президенту США Бараку Обамі із закликом всебічно посилити підтримку України у цей скрутний час. Свої підписи під листом поставили кері-вники великих етнічних діаспор громадян США, вихідців з країн Східної Європи.
Також вашій увазі пропонується текст меморандуму мережі коаліцій «За демократичний вибір», з яким ми зве-ртались протягом останнього року до громадянського сус-пільства демократичних країн.
З повагою,
Йосиф Зісельс
Виконавчий віце-президент Конгресу національних гро-мад України


Вельмишановному Бараку Обамі,
Президенту США
1600 Pennsylvania Avenue
Вашингтон, округ Колумбія 20500

Шановний пане Президенте,
Ми – група організацій, об’єднаних у твердому пе-реконанні, що ставки для Сполучених Штатів і демокра-тичного світу не можуть бути вищими у світлі нинішньої агресії з боку Російської Федерації і її поплічників відносно територіальної цілісності та права на самовизначення України.
Ми знаємо, що Ви згодні з цим. Минулого місяця, на-приклад, ви урочисто заявили: "У 21 столітті ми не можемо бездіяльно спостерігати за тим, як кордони Європи пере-мальовують під дулом пістолета».

Водночас, трагічна реальність є такою, що, незва-жаючи на рішучі дипломатичні, економічні та інші зусилля Сполучених Штатів та Європейського Союзу, спрямовані на зміну політики Кремля, анексія Криму триває, дестабі-лізація в Східній Україні зберігається, українці продовжу-ють ставати жертвами насильства, інспірованого, якщо не спровокованого, Російською Федерацією.

Це трагедія величезних масштабів. Страшним є те, що ситуація може погіршитись як для України, так і для інших країн регіону, які побоюються довгої тіні Москви її та готовності втручатися в їхні внутрішні справи.

Пане Президенте, ми повинні взяти ініціативу в захи-сті прав України та інших країн регіону жити вільно від небажаних зовнішніх втручань, захищати свій суверенітет і незалежність, самостійно обирати своїх друзів. Вони ні для кого не становлять небезпеки, але загроза, що навис-ла над цими країнами, є дуже реальною, свідками чого ми із завмиранням серця стали в Україні.

Ми закликаємо Вас розглянути додаткові заходи, щоб продемонструвати беззастережну підтримку України нашою країною, у тому числі, надання додаткової фінан-сової допомоги, летальної оборонної військової техніки, що дозволить народу України краще захистити себе, а також підвищення двосторонніх і багатосторонніх санкції проти Росії, які підвищують ціну її невиправданої поведін-ки. Зробивши це, ви будете мати нашу повну підтримку а також, на нашу думку, підтримку більшості американського народу, який не хоче продовження такої загрозливої по-ведінки по відношенню до демократичної держави.
Ми щиро сподіваємося на можливість зустрітися з Вами, пане Президенте, та обговорити цю серйозну ситу-ацію більш докладно, розібратися в тому, яким чином ми могли б допомогти нашій країні досягти цієї гідної мети.

З повагою,
Тамара Олексій, президент Українського конгресо-вого комітету Америки
Девід Харріс, виконавчий директор Американського єврейського комітету
Френк Дж. Спула, президент Польського американ-ського конгресу
Марію Рінк-Абель, президент Національної ради естонців Америки
Сігіна Сімкус, президент Литовської американської громади
Мамука Церетелі, президент Грузинської асоціації в США
Макс Телекі, президент Коаліції угорців Америки
Анна Сурмачова, Асоціація білорусів Америки
Брайан Ардуні, виконавчий директор Вірменської асамблеї Америки
Юрай Славік, Вашингтон, округ Колумбія, директор Чехословацької національної ради Америки
Карл Альтана, виконавчий директор Об’єднаного балтійського національного комітету Америки
Кен Бомбара, представник Ліги словаків Америки
Саулюс Купріс, президент Ради литовців Америки

Політика і права людини

19.04.2015 | Євген Захаров

Виступ з нагоди вручення премії імені Лева Копелєва «За свободу і права людини». Кьольн, 19 квітня 2015 року

   

Вельмишановні пані та панове! Я щиро дякую Форуму Лева Копелева!  Для мене велика честь отримати премію  імені цього великого письменника, гуманіста і правозахисника. Його погляди і думки залишаються надзвичайно актуальними сьогодні. Ось, наприклад, в Україні міркують, як подолати брехливу російську пропаганду, яка постійно на чорне каже біле і навпаки? А Копелєв стверджує: «Ложь победима только правдой». І дійсно, кращої зброї проти брехні, ніж правда, немає.

В есе «Чему история научила меня» Лев Копелєв пише: «А самый главный для меня урок новейшей истории очень прост, хотя и особенно трудно усваивается. Это урок  правды и терпимости! Без них погибнет вся жизнь на земле. Безоговорочная правда и самая широкая терпимость, человеколюбие, преодолевающее все виды ненависти и вражды, необходимы, чтобы продолжало жить человечество.» І дійсно, терпимість вкрай необхідна українському суспільству, частина якого наче озвіріла і вважає, що проти сепаратистів та російських агресорів усі засоби добрі. Оце зростання ненависті до сепаратистів, тріумфування з приводу вбивства бойовиків, розповсюдження в соціальних мережах фото трупів ворогів є тим ґрунтом, яким живиться катування та інші різновиди насильства. В політичній площині це призводить до хибних уявлень, що простими засобами, застосовуючи тиск і цькування опонентів, можна вирішити складні проблеми. В результаті парламент з добрими намірами ухвалює закони, які інакше, як наругою над правом, назвати не можна. Ця тенденція дуже загрозлива для майбутнього країни.

Сьогодні Україна веде війну з російським агресором за свою свободу і незалежність. Але слід усвідомлювати, що цей  конфлікт є цивілізаційним,  і що в цій війні Україна воює   не тільки за себе, але й за весь західний світ. Проте ненависть до Путіна та імперської верхівки російської держави ні в якому разі не повинна переходити в ненависть до звичайних росіян, «кримнашенців», одурманених пропагандою. І українці завжди мають пам’ятати про 15% російських громадян, які підтримали українську Революцію гідності та виступають проти російської агресії. Наш обов’язок – допомагати їм, і кращою допомогою буде успішність наших дій в Україні, зростання середнього класу, справжні демократичні перетворення і утвердження верховенства права. Бо становлення сильної, вільної та демократичної України є необхідною передумовою для збереження та становлення вільної Росії.

Цього року Форум Копелєва вперше відзначає своєю премією українців. Я вважаю цю нагороду відзначенням української правозахисної спільноти, яка виросла майже з нульової позначки в 1991 році, коли кількість правозахисників не перевищувала кількість пальців однієї руки, до великої (для України) та впливової групи організацій та людей. Я бачу цю нагороду як визнання правозахисного духу українського Майдану, коли українці в черговий раз продемонстрували, що для багатьох з них свобода, справедливість, честь і гідність важать більше, ніж власне життя.  Як відзначення спільного пориву до цих цінностей незалежно від мови, етнічної та релігійної приналежності, дивовижного феномену волонтерства, коли 77% українців допомагають армії, пораненим, їх рідним, вимушеним переселенцям, а 20% населення країни взяли активну участь в подіях на Майдані, в добровольчому і волонтерському русі.

Я гордий тим, що я є українцем, що я є часткою мого народу.

Ще раз дякую Форуму Лева Копелєва.

Політика і права людини

19.04.2015 | Евгений Захаров

Выступление на церемонии вручения премии имени Льва Копелева «За свободу и права человека». Кельн, 19 апреля 2015 г.

   

Уважаемые господа!

Я искренне благодарен Форуму Льва Копелева! Для меня большая честь получить премию имени этого великого писателя, гуманиста и правозащитника. Его взгляды и мысли остаются чрезвычайно актуальными сегодня. Вот, например, на Украине думают, как преодолеть лживую российскую пропаганду, которая постоянно на черное говорит белое и наоборот? А Копелев утверждает: «Ложь победима только правдой». И действительно, лучшего оружия против лжи, чем правда, нет.

В эссе «Чему история научила меня» Лев Копелев пишет: «А самый главный для меня урок новейшей истории очень прост, хотя и особенно трудно усваивается. Это урок  правды и терпимости! Без них погибнет вся жизнь на земле. Безоговорочная правда и самая широкая терпимость, человеколюбие, преодолевающее все виды ненависти и вражды, необходимы, чтобы продолжало жить человечество.» И действительно, терпимость крайне необходима украинскому обществу, часть которого как будто озверела и считает, что против сепаратистов и российских агрессоров все средства хороши. Рост ненависти к сепаратистам, ликование по поводу убийства боевиков, распространение в социальных сетях фотографий трупов врагов – это все почва, которая питает пытки и другие виды насилия. В политической плоскости это приводит к ошибочным представлениям, что простыми средствами, применяя давление, силу и травлю оппонентов, можно решить сложные проблемы. В результате парламент с добрыми намерениями принимает законы, которые иначе, как надругательством над правом, назвать нельзя. Это очень опасная тенденция для будущего страны.

Сегодня Украина ведет войну с российским агрессором за свою свободу и независимость. Но следует осознать, что этот конфликт является цивилизационным, и в этой войне Украина воюет не только за себя, но и за весь западный мир. Однако ненависть к Путину и имперской верхушке российского государства ни в коем случае не должна переходить в ненависть к обычным россиянам, «крымнашенцам», одурманенным пропагандой. И украинцы всегда должны помнить о 15% российских граждан, поддержавших украинскую Революцию достоинства и выступающих против российской агрессии. Наш долг - помогать им, и лучшей помощью будет успешность наших действий в Украине, рост среднего класса, настоящие демократические преобразования и утверждение верховенства права. Потому что становление сильной, свободной и демократической Украины является необходимым условием для сохранения и становления свободной России.

В этом году Форум Льва Копелева впервые награждает украинцев. Я считаю, что этой наградой отмечено все украинское правозащитное сообщество, которое выросло почти с нуля в 1991 году, когда количество правозащитников не превышало количество пальцев одной руки, в большую (для Украины) и влиятельную группу организаций и людей. Я вижу эту награду как признание правозащитного духа украинского Майдана, когда украинцы в очередной раз продемонстрировали, что для многих из них свобода, справедливость, честь и достоинство значат больше, чем собственная жизнь. Как признание общего порыва к этим ценностям независимо от языка, этнической и религиозной принадлежности, как признание удивительного феномена волонтерства, когда 77% украинцев помогают армии, раненым, их родным, вынужденным переселенцам, а 20% населения страны приняли активное участие в событиях на Майдане, в добровольческом и волонтерском движении.

Я горжусь тем, что я украинец, что я являюсь частицей моего народа.

Еше раз благодарю Форум Льва Копелева.

Політика і права людини

19.04.2015

Премія ім. Лева Копелєва у 2015 році за внесок в боротьбу за мир та права людини 19 квітня 2015, м. Кьольн. Промова Мартіна Шульца, Голови Європейського парламенту

   

Шановний пане Вюрст,

Шановний пане Пляйтген,

Шановні пані та панове,

Для мене велика честь виступати сьогодні перед вами з промовою з нагоди вручення Премії ім. Лева Копелєва у 2015 році за особливий внесок у боротьбу за мир та права людини.

Шановна пані Руслана Лижичко, шановні панове Андрій Макаревич (відсутній на церемонії вручення), Євген Захаров та Едуард Успенський, хочу долучитися до слів моїх попередників: ви цілком заслуговуєте на цю нагороду. Подібно до Лева Копелєва ви виступаєте за толерантне та мирне співіснування народів як в Україні, так і в Європі.

Той факт, що цю нагороду сьогодні отримує четверо видатних осіб, двоє українців та двоє росіян, є важливим символом солідарності та надії на майбутнє.

Цією нагородою ми також хочемо відзначити внесок всіх людей, що об‘єдналися 21 листопада 2013 року до руху «Євромайдан» з метою захистити право українського народу на самовизначення, за вільну і демократичну Україну.

Люди, що вийшли на Майдан, несли у руках прапори Євросоюзу як символ цінностей, що нас об‘єднують; вони ототожнювали з Європою цінності свободи, демократії і прав людини, а також надію на краще майбутнє. Я хочу висловити Руслані Лижичко, Андрію Макаревичу, Євгену Захарову та Едуарду Успенському свою подяку та щиру пошану за ваш внесок до руху «Євромайдан».

Шановні пані та панове,

У вересні минулого року я був у Києві і поклав квіти до пам‘ятника на Інститутській вулиці, щоб вшанувати пам‘ять людей, які загинули під час Революції гідності. Це були звичайні люди – студенти, інженери, художники. Вони вимагали справедливості і вийшли з протестами на вулицю тому, що хотіли жити у вільному та демократичному суспільстві. І вони пожертвували власним життям заради того, щоб їхні співвітчизники могли жити у вільній і демократичній Україні, яка має право на самовизначення.

Під час того як я покладав квіти до пам‘ятника, я раптом повною мірою зрозумів, наскільки змінився наш світ.

Хто з нас міг передбачити, що через 25 років після падіння Берлінської стіни, 25 років по тім, як люди у Лейпцигу та інших містах вийшли на вулиці з гаслами «Ми – єдиний народ», 25 років по тім, як люди в республіках Прибалтики відстояли своє право на самовизначення під час «Співочої революції» і 25 років після закінчення холодної війні будь-якому народу буде відмовлено у праві самостійно вирішувати власну долю?

Хто з нас міг передбачити, що в Європі знову будуть змінюватися кордони за допомогою насилля?

Що структури безпеки, які ми разом створили в Європі після падіння Берлінської стіни 25 років тому, опиняться під загрозою? Хто з нас припускав думку про те, що право сильнішого знову візьме верх над силою права? І що до Європи повернеться страх перед війною?

Але сталося незбагненне.

Безвідповідальні дії Президента Путіна, анексія Криму, агресія у Східній Україні та систематичне порушення Росією даних нею зобов‘язань нагадують нам про часи холодної війни.

Звичайно, ми можемо і повинні намагатися зрозуміти мотиви та аргументи Росії, щоб збагнути причини, через які Росія діє таким чином. Діалог не може бути успішним без щирої спроби зрозуміти іншу сторону. Проте зрозуміти іншого не означає прийняти його дії.

Те, що зараз відбувається в Україні, стосується всіх європейців. Тому що ми співчуваємо українському народу, співчуваємо родинам людей, що загинули на Майдані.

І ми не можемо спокійно спостерігати за тим, як порушуються грунтовні принципи світової спільноти, правила, які були напрацьовані нами усіма разом.

Як об‘єднання держав, яке базується на спільних цінностях, ми не можемо прийняти те, що більші держави будують власну політику, виходячи з того, що загальні правила їх не стосуються. Правила є єдиними для всіх.

Саме тому Європейський Союз цілком правомірно засудив анексію Криму як порушення міжнародного права, ввів санкції проти Росії та посилив їх.

Звичайно, ми повинні залишатися чесними перед своїми громадянами: ці санкції завдають шкоди не лише російській економіці, але й нашій. Незважаючи на це, наші цінності і міжнародне право варті цих збитків.

Проте що іще можна зробити в цій ситуації? Як розв‘язати цей конфлікт?

Перш за все, ми повинні усвідомити, що вирішити цей конфлікт воєнним шляхом неможливо. Про це необхідно постійно нагадувати усім сторонам конфлікту, в тому числі і деяким учасникам української сторони.

Як швидко можуть мілітаристська риторика та підбурювання до війни призвести до ескалації, яку вже ніхто не буде в змозі зупинити! Ми вже багато разів переконувалися в тому, як необережно покликані до життя химери виходять з-під контролю.

Цей конфлікт має лише одне рішення, і це рішення – політичне.

Незалежно від того, чи нам це подобається, чи ні, Росія є одним з ключових глобальних гравців, членом Ради Безпеки ООН. Разом з Росією ми повинні розробити спільне політичне рішення цього конфлікту. Саме тому так важливо тримати усі канали діалогу відкритими і продовжувати наші дипломатичні зусилля. Навіть якщо це вимагатиме багато терпіння та нервів. Разом з тим, ми повинні дати чітко зрозуміти, що повернення до колишніх відносин, "business as usual", є можливим лише тоді, коли буде досягнуте дійсне, стабільне та довгострокове розв‘язання цього конфлікту.

Проте нам все ж таки вдалося досягнути певних успіхів.

Протягом довгої ночі з 11 на 12 лютого Федеральному канцлеру Меркель та Президенту Олландові вдалося не лише повернути російське та українське керівництво за стіл переговорів, але й досягнути спільної угоди.

Гадаю, що висловлю думку більшості присутніх тут, якщо скажу, що усі ми сприйняли цю угоду без особливого ентузіазму, але тим не менш з великим полегшенням. Була досягнена домовленість про припинення вогню і підтверджені Мінські домовленості, підписані у вересні минулого року.

«Другі мінські домовленості», які складаються з 13 пунктів, є чітким планом реалізації Мінських домовленостей. Вони містять низку конкретних заходів із забезпечення виборів, прикордонного контролю, обміну полоненими тощо.

Відведення важкого озброєння від лінії фронту стало проблиском надії. Незважаючи на це, насильство та обстріли продовжуються щоденно. Як і раніше, перемир‘я знаходиться під загрозою зриву.

Європейський парламент постійно закликає усі сторони дотримуватися наданих обіцянок і виконувати взяті зобов‘язання, а саме дотримуватися режиму припинення вогню, відвести усі російські війська та незаконні збройні формування і найманців, а також здійснити обмін полоненими. Ми очікуємо від усіх сторін дотримання досягненого перемир‘я.

Той факт, що нам вдалося посадити за стіл переговорів усі сторони та досягти домовленості, є результатом політики санкцій Євросоюзу, а також результатом того, що ми не дозволили розколоти європейську спільноту.

До цих пір нам, європейцям, вдавалося протистояти всім спробам розколоти наші лави. Починаючи з літа минулого року, ми стали свідками спільної та скоординованої зовнішньої політики Європи. Країни-члени Євросоюзу змогли подолати внутріполітичні перешкоди та відмовитися від політики односторонніх інтересів, що стало причиною незнаної раніше солідарності у зовнішній політиці. І ця солідарність демонструє свої результати. Вона має позитивний вплив на наші відносини із Сполученими Штатами та Китаєм, які дедалі все більше сприймають нас як єдиний блок держав. Солідарність у зовнішній політиці зміцнює позиції Європи у світі.

Сподіваюся, що нам і далі вдаватиметься протистояти всім спробам налаштувати окремі країни-члени Євросоюзу один проти одного та будувати нашу спільну зовнішню політику на основі досягнених успіхів. Наша сила – у нашій єдності.

Шановні пані та панове,

Хотілося б згадати ще одне питання, що є центральним для вирішення конфлікту та має велике значення для мене особисто. Зрозуміло, що дуже важливо продовжувати здійснювати тиск на Росію, в тому числі і за допомогою санкцій. Однак не менш важливу роль у вирішенні конфлікту відіграє й постійна підтримка України.

Українці вийшли на акції протесту тому, що вважають нашу європейську спільноту моделлю, якій варто наслідувати. Вони очікують демократії і свободи, правової держави і подолання корупції.

Вони очікують великих змін від свого уряду. І вони мають на це право.

Тому Європейський Союз у своїх відносинах з урядом у Києві наполягає на тому, що формування правової держави, боротьба з корупцією, політичні та економічні реформи повинні стати засадами нової державної політики.

Європейський парламент підтримує процес реформ, зокрема у частині надання експертної допомоги нещодавно обраній Верховній Раді. Нами були досягнені домовленості про співробітництво та зміцнення парламентської роботи в Україні.

Безумовно важливим є й те, що Європейський Союз має намір і надалі надавати Україні фінансову та економічну підтримку з метою стабілізації держави.

Тому що ми переконані, що зміцнення внутрішньодержавних структур є найкращим захистом від зовнішніх загроз.

Шановні пані та панове,

Замислюючись сьогодні над майбутнім європейсько-російських відносин, нелегко говорити про впевненість у завтрашньому дні. Але наші цьогорічні лауреати – Руслана Лижичко, Андрій Макаревич, Євген Захаров та Едуард Успенський – двоє українців та двоє росіян, надають мені надію на те, що примирення між українським та російським народами є можливим, а також на те, що ЄС та Росія можуть знову стати добрими сусідами. За умови, що ми дотримуватимемося того, про що говорів гуманіст Лев Копелєв, який боровся за розуміння між народами: «Толерантність, моральність, людськість – мрія та ідеал німецьких та російських діячів доби просвітництва, не є утопіями, далекими від реальності. Вони вказують нам правильний шлях у сучасності та майбутньому».

Дякую за увагу.

Переклад: Тетяна Деттмер

Політика і права людини

20.04.2015

Премия им. Льва Копелева в 2015 году за вклад в борьбу за мир и права человека. 19 апреля 2015, Кёльн. Речь Мартина Шульца, Председателя Европейского парламента

   

Уважаемый господин Вюрст,

Уважаемый господин Пляйтген,

Уважаемые дамы и господа,

Для меня большая честь выступать сегодня перед вами с речью по случаю вручения Премии им. Льва Копелева в 2015 году за особый вклад в борьбу за мир и права человека.

Уважаемая госпожа Руслана Лыжичко, уважаемые господа Андрей Макаревич (отсутствует на церемонии награждения) Евгений Захаров и Эдуард Успенский, хочу присоединиться к словам моих предшественников: вы в полной мере заслужили эту награду. Подобно Льву Копелеву вы выступаете за толерантное и мирное сосуществование народов как в Украине, так и в Европе.

Тот факт, что эту награду сегодня получают четверо выдающихся людей, двое украинцев и двое россиян, является важным символом солидарности и надежды на будущее.

Этой наградой мы также хотим отметить вклад всех людей, которые объединились 21 ноября 2013 года в движение «Евромайдан» для того, чтобы защитить право украинского народа на самоопределение, за свободную и демократическую Украину.

Люди, вышедшие на Майдан, несли в руках флаги Евросоюза как символ объединяющих нас ценностей; они отождествляли с Европой ценности свободы, демократии и прав человека, а также надежду на лучшее будущее. Я хочу выразить Руслане Лыжичко, Андрею Макаревичу, Евгению Захарову и Эдуарду Успенскому свою благодарность и глубокое уважение за тот вклад, который вы внесли в движение «Евромайдан».

Уважаемые дамы и господа,

В сентябре прошлого года я был в Киеве и возложил цветы к памятнику на Институтской улице в память о людях, погибших во время Революции достоинства. Это были обычные люди – студенты, инженеры, художники. Они требовали справедливости, и вышли с протестами на улицу, потому что хотели жить в свободном и демократическом обществе. И они принесли свои жизни в жертву для того, чтобы их соотечественники могли жить в свободной и демократической Украине, имеющей право на самоопределение.

Когда я возлагал цветы к памятнику, я внезапно в полной мере осознал, насколько изменился наш с вами мир.

Кто из нас мог предположить, что через 25 лет после падения Берлинской стены, 25 лет после того, как люди в Лейпциге и других городах вышли на улицы с лозунгами «Мы единый народ», 25 лет после того, как люди в республиках Прибалтики отстояли свое право на самоопределение во время «Поющей революции» и через 25 лет после окончания холодной войны какому-либо народу будет отказано в праве на самоопределение? Кто из нас мог предположить, что в Европе снова будут насильственно меняться границы?

Что структуры безопасности, которые мы совместно построили в Европе после падения Берлинской стены 25 лет назад, окажутся под угрозой?

Кто из нас допускал мысль о том, что право сильного снова возобладает над силой права? И что в Европу снова вернется страх войны?

Но случилось немыслимое.

Безответственные действия Президента Путина, аннексия Крыма, агрессия в Восточной Украине и систематическое нарушение Россией данных ею обещаний напоминают нам о временах холодной войны.

Разумеется, мы можем и должны пытаться понять мотивы и доводы России, чтобы осознать те причины, по которым Россия ведет себя подобным образом. Диалог не может быть успешным без искренней попытки понять другую сторону. Но понять другого не означает принять его действия.

То, что происходит в Украине, касается всех европейцев. Потому что мы сочувствуем украинскому народу, мы сочувствуем семьям людей, погибших на Майдане.

И мы не можем спокойно наблюдать за тем, как нарушаются основополагающие принципы международного сообщества, правила, которые были выработаны всеми нами совместно.

Как общество, основанное на совместных ценностях, мы не можем принять то, что большие державы строят свою политику, исходя из того, что общие правила на них не распространяются. Правила едины для всех. Поэтому Европейский союз абсолютно правомерно осудил аннексию Крыма как нарушение международного права, наложил санкции на Россию и усилил их.

Разумеется, мы должны оставаться честными перед своими гражданами: эти санкции наносят удар не только по российской экономике, но и по нашей. Тем не менее наши ценности и международное право стоят этих потерь.

Однако что возможно сделать еще в данной ситуации? Как разрешить этот конфликт?

Прежде всего мы должны осознать, что военным путем решить данный конфликт невозможно. Об этом необходимо постоянно напоминать всем сторонам конфликта, в том числе и некоторым участникам украинской стороны.

Как быстро могут милитаристская риторика и подстрекательство к войне привести к эскалации, которую уже никто не в состоянии остановить! Нам уже не раз приходилось убеждаться в том, как неосторожно вызванные к жизни химеры выходят из-под контроля.

У этого конфликта может быть только одно решение, и решение это политическое.

Нравится нам это или нет, но Россия является одним из ключевых глобальных игроков, членом Совета безопасности ООН. Вместе с Россией мы должны выработать совместное политическое решение этого конфликта. Поэтому так важно держать все каналы диалога открытыми и продолжать наши дипломатические усилия. Даже если для этого требуется много терпения и нервов. В то же время мы должны четко дать понять, что возврат к прежним отношениям, "business as usual", возможен только тогда, когда мы придем к действительному, стабильному и долгосрочному разрешению конфликта.

Все же нам удалось достичь некоторых успехов.

Федеральному канцлеру Меркель и Президенту Олланду в течение долгой ночи с 11 на 12 февраля удалось не только вернуть российское и украинское руководство за стол переговоров, но и достичь совместного соглашения.

Думаю, что выражу мнение большинства присутствующих здесь, если скажу, что все мы без особого энтузиазма, но тем не менее с большим облегчением восприняли это соглашение. Была достигнута договоренность о прекращении огня и подтверждены Минские соглашения, заключенные в сентябре прошлого года.

«Второе минское соглашение», состоящее из 13 пунктов, представляет собой четкий план реализации Минских соглашений и содержит ряд конкретных мер по обеспечению выборов, приграничного контроля, обмена пленными и так далее.

Отвод тяжелых вооружений от линии фронта стал проблеском надежды. Но несмотря на это, насилие и обстрелы продолжаются ежедневно. Как и раньше перемирие находится под угрозой срыва. Европейский парламент постоянно призывает все стороны придерживаться данных обещаний и следовать достигнутым договоренностям, а именно соблюдать режим прекращения огня, отвести все российские войска и поддерживаемые Россией незаконные вооруженные формирования и наемников, а также произвести обмен пленными. Мы ожидаем от всех сторон соблюдения достигнутого перемирия.

Тот факт, что нам удалось посадить за стол переговоров все стороны и достичь договоренности, является следствием политики санкций Европейского союза, а также следствием того, что мы не позволили расколоть европейское сообщество.

До сих пор нам, европейцам удавалось отражать все попытки привнести раскол в наши ряды. Начиная с лета прошлого года, мы являемся свидетелями слаженной внешней политики Европы. Страны-члены Евросоюза смогли преодолеть внутриполитические препятствия и отказаться от политики односторонних интересов, что привело к невиданной ранее солидарности во внешней политике. И эта солидарность приносит свои плоды. Она имеет позитивное влияние на наши отношения с Соединенными Штатами и Китаем, которые все более воспринимают нас как единый блок государств. Солидарность во внешней политике укрепляет позиции Европы в мире.

Надеюсь, что нам и дальше будет удаваться отражать все попытки настроить отдельные государства-члены Евросоюза друг против друга, и стоить нашу совместную внешнюю политику на основе достигнутых успехов. Наша сила - в нашем единстве.

Уважаемые дамы и господа,

Мне хотелось бы упомянуть еще один вопрос, являющийся центральным для разрешения конфликта и имеющий особое значение для меня лично. Разумеется, очень важно продолжать оказывать давление на Россию, в том числе и при помощи санкций. Однако не менее важную роль в разрешении конфликта является постоянная поддержка Украины.

Украинцы вышли на акции протеста, потому что считают наше европейское сообщество моделью, к которой стоит стремиться. Они ожидают демократии и свободы, правового государства и прекращения коррупции.

Они ожидают больших изменений от своего правительства. И они имеют на это право.

Поэтому Европейский союз в своих отношениях с правительством в Киеве настаивает на том, что формирование правового государства, борьба с коррупцией, политические и экономические реформы должны стать основами новой государственной политики.

Европейский парламент поддерживает процесс реформ, в особенности в части предоставления экспертной помощи недавно избранной Верховной Раде. Нами были достигнуты соглашения о сотрудничестве и укреплении парламентской работы в Украине.

Безусловно важным является и то, что Европейский Союз намерен и дальше оказывать Украине финансовую и экономическую поддержку с целью стабилизации страны. Потому что мы верим, что укрепление внутригосударственных структур является наилучшей защитой от внешних угроз.

Уважаемые дамы и господа,

Размышляя сегодня о будущем европейско-российских отношений нелегко говорить об уверенности в завтрашнем дне. Но наши сегодняшние лауреаты – Руслана Лыжичко, Андрей Макаревич, Евгений Захаров и Эдуард Успенский – двое украинцев и двое россиян, вселяют в меня надежду на то, что примирение между украинским и российским народами является возможным, а также на то, что ЕС и Россия снова смогут стать добрыми соседями. При условии, что мы будем следовать тому, о чем говорил гуманист Лев Копелев, всю жизнь боровшийся за понимание между народами: «Толерантность, нравственность, человечность – мечта и идеал немецких и русских деятелей эпохи просвещения, не являются далекими от реальности утопиями. Они указывают нам правильный путь в нашем настоящем и будущем».

Благодарю вас за внимание.

Перевод: Татьяна Деттмер

Катування та жорстоке поводження

30.04.2015 | Віталій Погосян, адвокат

Замість належного лікування – мандрівка по СІЗО

   

Канівець Дмитро Сергійович проходив військову службу в ДУК ПС, 27 січня 2015 року отримав важке поранення.

З 28 січня по 11 березня 2015 року проходив лікування в спеціалізованих медичних установах м. Дніпропетровська з діагнозом: мінно-вибухова травма, числені осколочні поранення голови та лівої кінцівки, вогнестрільне непроникаюче поранення черевної стінки, вогнестрільний відкритий перелом обох кісток лівого передпліччя з дефектом кістяної тканини, м’яких тканин. Забита рана м’яких тканин голови. Чужорідне тіло в області вилиці зліва. Вогнестрільне осколочне непроникаюче поранення передньої черевної стінки. ПХО вогнестрільних поранень с/3 лівого передпліччя. Відкрита репозиція перелому обох кісток лівого передпліччя, МОЗ стержневим апаратом.

В подальшому йому рекомендовано амбулаторне лікування, та повторно з’явитися до лікарні 31 березня 20215 року для етапного оперативного лікування в умовах стаціонару травматологічного відділення.

22 березня 2015 року Д. Канівця затримано в м. Дніпропетровську в порядку ст. 208 КПК України робітниками слідчого відділу «ОВС та ОГ ЗО» СУ ГУМВС України в Донецькій області та направлено до ізолятора тимчасового утримання м. Маріуполь Донецької області, де він перебував під вартою без належного медичного лікування.

23 березня 2015 року йому повідомлено про підозру у скоєнні тяжких кримінальних правопорушень, а 25-го обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Дуже цікава обставина: слідчий суддя витребував документи із лікарні швидкої допомоги щодо виїзду до хворого, які дійсно були здійснені неодноразово. Однак в своїй ухвалі зазначив, що «необхідність консультації травматолога не свідчить про неможливість отримати таку консультацію в умовах тримання під вартою» (???)

28 березня 2015 року, у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я, його було доставлено до комунальної установи «Маріупольська міська лікарня швидкої медичної допомоги», де він знаходився на лікуванні до 3 квітня 2015 року, та виписаний з лікарні у зв’язку з тим, що йому необхідна спеціалізована медична допомога в умовах травматичного відділення обласної клінічної лікарі м. Дніпропетровська.

В подальшому вже комісія лікарів вказаної лікарні 7 квітня 2015 року підтвердила неможливість лікування хворого в м. Маріуполі та рекомендувала відправити його на лікування до спеціалізованої установи.

10 квітня 2015 року мною було направлено відповідно до правила 39 Регламенту Європейського суду заяву щодо застосування термінових заходів відносно забезпечення Канівця Д. С. спеціалізованим лікуванням.

15 квітня 2015 року на мою адресу надійшло підтвердження прийняття вказаної заяви, в який державі-відповідачу встановлено строк до 29 квітня 2015 року надати інформацію щодо забезпечення Заявнику стаціонарного лікування в спеціалізованому медичному закладі.

Замість того, щоб забезпечити Д. Канівцю лікування, який у випадку його відсутності може залишитися без руки, слідство звичайним етапом направляє його до м. Києва – етапування хворого тривало два тижні.

Сьогодні вже 30 квітня 2015 року. Як було зазначено раніше, строк Європейським судом встановлено до 29 квітня 2015 року. Яка наразі ситуація з Канівцем?

Виявляється, що вимоги Європейського суду з прав людини для держави Україна щербатого шеляга не варті.

З 25 квітня 2015 року Канівець знаходиться в Лук’янівському СІЗО. Умови утримання більш-менш нормальні, але ж це не лікарня, в якій надається спеціалізована медична допомога. Та й взагалі в слідчому ізоляторі відсутні необхідні для лікування хворого спеціалісти.

Вчора Д. С. Канівця вивезли до військового госпіталю для консультації з лікарями, але його там не залишили.

Маємо висновки лікарів з Маріупольської лікарні, що вказують на необхідність лікування хворого в спеціалізованій медичній установі, а спеціалізована медична установа обрана не хворим, а безпосередньо органом досудового розслідування, військовий госпіталь, не бачить підстав залишити Канівця у себе, і відправляє його до СІЗО.

Чи не вважаєте Ви, що всі ці дії носять узгоджений характер?

Ніхто не боїться брати на себе відповідальність за стан здоров’я Д. С. Канівця.

З мого погляду дії лікарів (чи тих, чи інших) та посадових осіб СІЗО вже мають ознаки кримінального правопорушення. Вважають, що залишаться безкарними? Помиляються.

Вважають, що права людини існують лише на папері, і лише в Європі, а вони як займалися беззаконням, так і будуть продовжувати надалі. Також помиляються.

Закон один для всіх, і ніхто не має права вирішувати яким чином повинні реалізовуватися права людини.

Правоохоронні органи

25.04.2015 | Юрій Шершень

Закордонний паспорт за 170 гривень? – Можливо, але в судовому порядку

   

У Харкові набирає обертів рух «Закордонний паспорт за 170 гривень». Як повідомляє газета «Вечерний Харьков», утворилася ціла група активістів, які намагаються отримати документ для виїзду за кордон за таку суму.

Першою харків’янкою, що отримала закордонний паспорт, не сплативши жодних платежів понад встановлене законом державне мито, стала Ксенія Підопригора. Щоправда, або домогтися бажаного, дівчині довелося близько року судитися з Державною міграційною службою.

Збираючись вирушити в закордонну поїздку, Ксенія прийшла подавати документи на оформлення закордонного паспорта в територіальний підрозділ ДМС Червонозаводського району м. Харкова. Перед цим вивчила масу інформації в Інтернеті та вирішила, що єдиним офіційним платежем за оформлення цього документа є держмито – 170 гривень.

Однак, отримавши тільки одну квитанцію, місцеві чиновники ДМС відмовили їй в оформленні закордонного паспорта. Дівчина написала скарги до ДМС України та до прокуратури, але ці інстанції в діях бюрократів нічого неправомірного не розгледіли. Тоді Ксенія вирушила до суду.

Проте Харківський окружний адміністративний суд у жовтні 2013-го теж виніс рішення не на її користь. Тоді Ксенія звернулася до Апеляційного адміністративного суду, який 22 січня 2014 р. задовольнив її вимоги. І в березні 2014 р. Ксенія на підставі рішення суду подала-таки документи на оформлення закордонного паспорта і 3 квітня – перша в Харкові і третя в Україні – отримала довгоочікувану «ксиву» за 170 гривень.

За второваним нею дороговказом пішла ціла група активістів…

А от харків’янин Сергій Попов пропонує інший шлях отримання закордонного паспорта за 170 гривень.

Процедура наступна: громадяни приходять у ДМС і оплачують всі платежі, які від них вимагають. Отримавши через місяць свій закордонний паспорт, звертаються до Адміністративного суду з позовом, в якому вимагають повернути незаконні платежі. Таким чином вже було виграно не одну справу в різних регіонах України.

Більше того, активіст вирішив домогтися того, щоб закордонний паспорт із сплатою одного лише держмита людина могла отримати, не виснажуючи себе довгими судовими позовами. Вивчивши рішення судів, він подав позов до Окружного адміністративного суду (справа вже відкрита) з тим, щоб той зобов’язав ДМС утриматися від вимог незаконних платежів на всіх своїх інформаційних ресурсах: на офіційному веб-сайті та інформаційних табло в територіальних підрозділах.

Якщо й після цього ДМС буде продовжувати вимагати додаткові платежі, це потягне за собою вже кримінальну відповідальність за невиконання рішення суду.

Правовий коментар:

 

Зазначимо, що основними нормативними актами, які регулюють порядок оформлення документів для закордонних поїздок відноситься постанова Кабінету Міністрів України №231 від 31.03.1995 року «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» відповідно до вимог Закону України 21.01.1994 № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».

Отже, якщо особа виявила бажання отримати закордонний паспорт, на сьогодні представники ДМС України запропонують їй здійснити декілька платежів, серед яких:

  • державне мито – 170 грн. (навіть безкоштовно – за наявності відповідних пільг);
  • адміністративні послуги – 87,15 грн.;
  • бланк паспорта: з електронним чипом (біометричний паспорт) – 304 грн. 32 коп., без електронного чипа – 238 грн. 32 коп.;
  • довідка про несудимість – 45 грн. (зараз не надто наполягають).

Та ще плюс комісійні витрати на послуги банку.

Наголошуємо, що обов’язковою є лише сплата держмита.

Щодо інших платежів, які вимагаються ДМС України та за які не обов’язково платити:

1. Адміністративні послуги (87,15 грн.) передбачені постановою КМУ від 4 червня 2007 р. №795 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» та постановою КМУ від 26 жовтня 2011 р. №1098 «Деякі питання надання підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби платних послуг» є добровільними та надаються за проханням громадянина.

Дані постанови КМУ регулюють широкий спектр дій, які не входять в прямі функціональні обов’язки МВС та ДМС України, тому можуть бути надані населенню в якості платних послуг на запит громадян.

У випадку оформлення закордонного паспорту, це ніщо інше як фотографування та надання бланку заяви-анкети громадянину (який мусить бути в якості зразку розміщений на інформаційних стендах у підрозділах ДМС та який можна знайти й завантажити в Інтернеті).

2. Платна послуга «за бланк закордонного паспорта» не передбачена жодним нормативним документом України.

Дійсно, до 11.04.2011 р. справлялася плата за бланк паспорта на підставі постанови КМУ від 04.06.2007 р. №795 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної Міграційної служби, і розміру плати за їх надання».

Однак у зв’язку з прийняттям постанови КМУ від 11.04.2011 р. №292 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 31 січня 1992 р. №47 та від 4 червня 2007 р. №795» було виключено абзац другий пункту 1, який встановлював плату за бланк закордонного паспорту.

Тобто, плату за бланк було відмінено. Також, згідно зі ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», паспорт громадянина України для виїзду за кордон є власністю України. Держава видає його громадянину у тимчасове користування, після закінчення терміну дії якого громадянин зобов’язаний повернути паспорт державному органу, який його видав. Тому фактична пропозиція купівлі паспорта виглядає цілком абсурдною.

Втім, це не завадило Державному підприємству «Поліграфічний комбінат «Україна» заявити на своєму офіційному сайті про підвищення з 09.04.2015 р. на 16% вартості бланків паспортних документів для виїзду за кордон (див. розцінки, вказані вище). Це зумовлено, мовляв, «об’єктивними причинами», а саме: «девальвацією національної валюти з початку року (+32,8%) та запровадженням імпортного збору у розмірі 5%. Неможливо не враховувати те, що для виготовлення бланків паспортів використовуються імпортні матеріали»

3. Платна послуга (45 грн.) «довідка про несудимість». Згідно з п. 12 наказу МВС України № 1603 «Про затвердження Порядку провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини» територіальні органи та територіальні підрозділи через управління інформаційних технологій ГУМВС, УМВС здійснюють перевірку чи відсутність обставин, що обмежують право громадянина на виїзд за кордон відповідно до пп. 3, 4 і 9 постанови КМУ № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» (порушення проти заявника кримінальної справи, судимості за вчинення злочину, перебування заявника під адміністративним наглядом органів внутрішніх справ).

Але у п. 4 ст.19 Закону України «Про захист персональних даних» чітко зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають право на безперешкодний та безоплатний доступ до персональних даних відповідно до їх повноважень. Тобто ніяких оплат за те, що ДМС «на прохання» самого громадянина отримає підтвердження у МВС, що громадянин не є судимим, не повинно стягуватись.

Також у ДМС ще нерідко «просять» сплатити «страховку» та інші «благодійні платежі». То це вже взагалі «клініка», яка не підлягає коментуванню.

Нагадаємо, ще 3 грудня 2013 р. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України поставила крапку у цій суперечці між українцями та ДМС. Суд встановив, що сплата державного мита покриває вартість витрат відповідача (мається на увазі ДМС) щодо видачі закордонного паспорта – у тому числі й вартість бланка. Тому Державна міграційна служба не має права вимагати повторної оплати тих самих дій (послуг) на підставі іншого нормативно-правового акта.

Якби ми жили у правовій державі, то з цього дня жоден чиновник не наважився б стягувати з громадян ці додаткові кошти.

Кримінально-виконавча система

30.04.2015 | Михайло Романов

Як милують по-новому

   

21 квітня 2015 року Указом Президента України № 223/2015 було затверджено «Положення про порядок здійснення помилування» (далі – Положення або Положення про помилування).

З огляду на зміст та обсяг нового Положення про помилування можна дійти висновку, що законодавець (Президент України) пішов шляхом визначення в цьому акті лише основних і найбільш загальних правил, які регулюють здійснення помилування.

Хоча Положення дуже лаконічне, все таки воно визначає основні моменти цього інституту. Серед них такі: форми помилування, суб’єкти подання клопотань про помилування, момент виникнення права на подання клопотання про помилування, категорії засуджених, до яких помилування може бути застосоване у виключних випадках, стислий виклад порядку подання клопотання, система органів, які розглядають клопотання про помилування, органи, яким направляються укази про помилування засуджених.

Зважаючи на те, що Положення обходить мовчанням багато питань подання та розгляду клопотань про помилування, залишається сподіватися на те, що Міністерство юстиції України регламентує всі ці питання належним чином шляхом внесення змін до існуючого Наказу Міністерства Юстиції від 28.09.2012  № 1439/5 «Про затвердження Порядку подання до Адміністрації Президента України матеріалів за клопотаннями засуджених про помилування та виконання указів Президента України про помилування» (далі – Наказ) або прийняття нового. Йдеться насамперед про порядок подання, підготовки і розгляду клопотань про помилування. Потребують врегулювання питання щодо форми клопотання, процедури його вручення адміністрації установи або органу виконання покарань, тих матеріалів та обставин, які необхідно враховувати при вирішенні питання про доцільність помилування особи, а також органів, з якими потрібно погоджувати клопотання і матеріали щодо помилування.

Текст нового Положення зберіг багато норм, які існували в його попередниках. Зокрема, пункт 5 визначає, що особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимості за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. Це правило фактично суттєво звужує можливість застосування помилування, оскільки коло осіб, які не мають ознак зафіксованих у вказаному пункті є надто невеликим. Якщо окреслити тих, хто безперешкодно може сподіватися на помилування (але ще не отримати його!), ми побачимо, що це особи, засуджені вперше за злочини невеликої або середньої тяжкості і відбули, напевно (ніяких критеріїв «значного» строку законодавець не встановлює), не менше половини строку покарання. Виходячи з загальної закономірності, такі особи зазвичай не мають стійкої криміногенності, як правило, характеризуються більш-менш позитивно, і тому, відповідно до ст. 81 КК, мають право зі спливом половини строку покарання отримати можливість звільнитися умовно-достроково. Отже, для них інститут помилування є, так би мовити, другорядною і менш доступною можливістю звільнення.

Якщо далі уважно роздивитися положення пункту 5, то ми побачимо, що конструкція норми, в якій використані розділювальні союзи «чи» та «або», перераховує тих, до кого помилування може бути застосоване у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. До них відносяться:

-        засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини;

-        засуджені, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів;

-        засуджені, які відбули незначну частину призначеного їм строку покарання.

Виходячи з наведеного, можна дійти висновку, що названі категорії засуджених є самостійними і до них можна віднести більшість засуджених до покарань, пов’язаних з фізичною ізоляцією від суспільства. Це також суттєво обмежує застосовність інституту помилування.

Виникає питання, чому законодавець так наполегливо намагається обмежити можливість застосовувати помилування, зробити його менш доступним і реальним?

Крім того, використане в пункті 5 словосполучення «за наявності надзвичайних обставин» взагалі відсилає нас до законодавства, пов’язаного з екологічною безпекою, безпекою праці та введенням особливих режимів життєдіяльності. Зважаючи на те, що помилування – це правова категорія і своєрідна процесуальна діяльність, під час її здійснення необхідно використовувати нормативні дефініції та визначення. І хоча законодавство не містить поняття «надзвичайні обставини», все ж таки термін «надзвичайний» визначається за допомогою  таких категорій як виникнення масових явищ (подій або дій), які призводять чи можуть призвести  до  людських  і  матеріальних втрат,  створюють загрозу життю і здоров’ю громадян. Отже, надзвичайність у розумінні вітчизняного нормотворця завжди пов’язана з певними факторами, які складають загрозу для життя чи здоров’я людини і потребують негайного реагування. Якщо ж уважно роздивитися текст нового Положення і прийняти до уваги правову природу цієї підстави звільнення, то ми побачимо, що можливість помилування законодавець пов’язує з певними змінами особистості засудженого (щире каяття та ін.), які створюють впевненість в можливості звільнення засудженого від відбування покарання або його заміни. З огляду на вказане, здається, що запропонований законодавцем «критерій» надзвичайності є некоректним, оскільки він апелює до обставин, які змушують засудженого втрутитися в певний розвиток подій з метою їх усунення або пом’якшення наслідків, і це ніяким чином не свідчить про його сталу зміну і подальше утримання від вчинення кримінальних правопорушень. На подібні ситуації (надзвичайні обставини), коли необхідна участь засудженого в усуненні або пом’якшенні певних наслідків відповідних надзвичайних подій або дій, необхідно реагувати за допомогою інших інститутів кримінально-виконавчого права (короткочасні виїзди за межі установ, ін.)

Викликає багато питань і зауважень викладений у Положенні порядок подання клопотання про помилування. Зокрема, незрозумілою є вимога щодо отримання «письмової думки» про доцільність помилування у спостережної комісії. На сьогодні спостережні комісії не здатні здійснювати функції надання рекомендацій з питань помилування ефективно у зв’язку зі своєю фактичною бездіяльністю і необізнаністю щодо тих процесів, які відбуваються серед засуджених. Пов’язано це, крім іншого, і з тим, що до складу спостережних комісій досить часто входять колишні працівники кримінально-виконавчої служби та правоохоронних органів, які в силу виконуваних ними функцій, упереджено ставляться до можливості позитивних змін і, відповідно, помилування засудженого.

З введенням в дію інституту пробації, здається більш послідовним підключати до опрацювання питань помилування фахівців цієї служби, в структурі якої, навіть, можна передбачити спеціалізацією за напрямами діяльності, зокрема, з питань помилування. Але це питання потребує більш глибокого дослідження та підготовки нормативних актів і матеріально-технічної бази.

Однаковим залишається регулювання можливості помилування для засуджених до довічного позбавлення волі. Нове Положення повторює старе правило, згідно з яким засуджений до довічного позбавлення волі може подати клопотання про помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання. З врахуванням норми про те, що помилувати довічника можуть у виді заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше 25 років, реальність звільнення такого засудженого від відбування покарання стає примарною. Таке становище порушує одразу кілька міжнародних документів і насамперед ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). На цей факт звертали увагу в науковій літературі, відзначаючи порушення вітчизняним правовим регулюванням вимог Конвенції і практики Європейського суду з прав людини [1, с. 369-392]. Можна зробити висновок, що збереження у новому Положенні норм, які визначають порядок помилування засуджених до довічного позбавлення волі, є неприйнятним з огляду на те, що вони не надають засудженому реальної можливості сподіватися на звільнення і не визначають чітких критеріїв, дотримання яких може привести до помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі.

В текстах майже всіх попередніх положень про помилування і, зрозуміло, у новому, приділено увагу тим питанням, які враховуються при вирішенні клопотання про помилування. Серед цих питань виділяють: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об’єднань та інших суб’єктів про доцільність помилування.

Йдеться про характеристики особи і про врахування думки громадськості в особі спеціально уповноважених органів. Щодо характеристики особи, то в новому Положенні збережені деякі дивні норми. Зокрема, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Загалом, той перелік питань, що враховується, дозволяє стверджувати, що вирішальним є каяття особи, визнання ним своєї провини та переконливі зміни у поведінці і соціальних цінностях засудженого. Напевно, такий підхід є цілком зрозумілим. Але така обставина як стан відшкодування завданого збитку не зовсім відповідає такій концепції. Цей збиток засуджений не завжди може відшкодувати у зв’язку з об’єктивними обставинами (збиток завданий таким правовідносинам або у такому розмірі, що фізична особа не здатна його відшкодувати або відновити).

Друга частина тих питань, які враховуються при розгляді клопотання про помилування, стосується з’ясування думки громадськості щодо можливості помилування засудженого. Серед органів, які можуть надавати свої думки, законодавець називає такі, які часто взагалі не приймають участі у житті засуджених або процесах виконання кримінальних покарань. Здається, що думка таких органів не може відбивати відношення громадськості до засудженого і тим більш не повинна впливати на результат прийняття рішення про помилування. Вважаємо, що врахування думки громадськості при помилуванні засудженого є правильним положенням, але надавати таку думку повинні ті громадські об’єднання, які мають реальну справу з засудженими й обізнані у цій сфері. В якості таких громадських «експертів» можна, наприклад, розглядати правозахисні організації.

Ще одним суттєвим недоліком є відсутність строків, протягом яких клопотання про помилування повинно бути розглянуто. Чинне законодавство у зв’язку з помилуванням містить єдиний строк – 15 днів, протягом яких адміністрація установи, через яку подано клопотання про помилування, повинна підготувати відповідні документи та передати їх до Адміністрації Президента України. Більше процедура розгляду клопотання про помилування часових рамок та обмежень не передбачає. Таке становище не сприяє підвищенню реальної надії на можливість звільнення та не стимулює засудженого до дотримання нормативної поведінки. Крім того, ані Положення, ані Наказ не містять вимог, щодо наведення обґрунтування підстав відмови в задоволенні клопотання про помилування. Це є дивним, зважаючи на ту купу документів та чиновників, яка «обслуговує» інститут помилування. Навіщо тоді створювати спеціальний Департамент з питань помилування, якщо його робота не вимірюється ніякими критеріями і не зобов’язує посадових осіб, що входять до неї, здійснювати свою роботу відповідально?

Наприкінці хотілося б додати кілька слів про концептуальні засади інституту помилування. Виходячи із суті помилування, можна стверджувати, що цей інститут є актом милосердя та гуманізму. Його особливість полягає в тому, що лише помилування не повинне мати обмежень щодо можливості застосування, воно стоїть окремо від інших підстав звільнення, залишаючи надію для будь-якого засудженого. І законодавець, здається, гарно розуміє кваліфікуючі ознаки помилування, не встановлюючи можливості оскарження рішення про відмову в задоволенні клопотання про помилування. І справді, як можна оскаржити милосердя, або його відсутність? Але тоді й правове регулювання помилування повинно мати особливості, які орієнтовані на гуманний підхід та прояв милосердя і здатність держави вибачати. Ми ведемо мову про це для того, щоб зосередити законодавця на тих положеннях, які явно суперечать гуманній суті помилування. Йдеться про обмежену доступність до інституту помилування, про обмеження щодо можливості застосування помилування до окремих категорій засуджених, про тривалі строки подання повторних клопотань про помилування для деяких засуджених, про примарну можливість бути помилуваними, яка встановлена для засуджених до довічного позбавлення волі. Вважаємо, що вказані положення повинні бути переглянуті, а деякі з них – скасовані.

Якщо стисло формулювати загальне враження від нового Положення, то його можна звести до питання: навіщо воно було прийняте, якщо багато в чому дублює своїх попередників, які видавалися за часів менш демократично налаштованого керівництва країни?

 

Література:

1.     Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К.А. Автухов, А.П. Гель, М.В. Романов, В.О. Човган, І.С. Яковець; за загальною редакцією М.В. Романова; ГО «ХАРКІВСЬКА ПРАВОЗАХИСНА ГРУПА». – Х.: ТОВ «ВИДАВНИЦТВО ПРАВА ЛЮДИНИ», 2015. – 480 с.

Погляд

15.04.2015 | Наталка Ковальчук

Минуле без грифу «Цілком таємно». Зроблено лише перший крок?

   

«Можна змінити кадровий склад. Але, щоб змінити свідомість людей, потрібно працювати із архівами», - ці слова належать Павелу Жачеку, чеському історику, першому директору чеського Інституту дослідження тоталітарних режимів.

Думається, вони значною мірою дають відповідь на питання, чи потрібно було знімати з українського минулого гриф «Цілком таємно», приймаючи, так звані, декомунізаційні закони, у тому числі закон про  розсекречення архівів КДБ та інших репресивних органів СРСР в Україні з 1917 до 1991 року.

Щоправда, з цього приводу вже виникають дискусії.  Дехто висловлює тези, що оприлюднення значної кількості раніше засекречених документів може мати непередбачувані наслідки. Доводилося зустрічати думки, що таким чином українське суспільство відволікають від сучасних проблем.

Врешті, переваги демократичного суспільства у тому, що кожен може не тільки мати власну думку, а й висловлювати її.

Все ж, прийняттям названих законів Україна засвідчила політичну волю рухатися у конкретному напрямку – до політичної відкритості, до переосмислення власної історії, до аналізу свого минулого і  винесення з нього певних уроків.

У цьому зв’язку згадується прочитана, здається наприкінці 90-х, публікація, у якій стосовно України зустрівся вислів: «Заблоковане суспільство». Йшлося про те, що балансуючи між Сходом і Заходом і не обираючи конкретного шляху для свого розвитку, ми надто довго можемо залишитися країною з такою собі крихкою демократією і з заблокованим у громадянському поступі суспільством.

Власне, так воно й було впродовж значного часу. І хоч чимало проблем залишається й сьогодні, та такий вислів як заблоковане суспільство нині навряд справедливий щодо нашої країни.

Тому що разом із суспільними змінами останнього часу, у нас ніби почався своєрідний процес розблокування із якогось завислого стану. Можливо, не завжди все йде так швидко, як хотілося б. І не без помилок. І не без залишеної у спадок попередньою радянською системи «показухи». Але зміни все ж відбуваються.

Закон   «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як і весь пакет законів щодо історичної оцінки радянського минулого в Україні, прийнятих парламентом країни, - теж частина цих змін.

До певної міри символічним можна назвати те, що пакет «декомунізаційних» законів, прийнято в Україні тоді, коли минає 85 років з часу створення комуністичною владою Радянського Союзу ГУЛАГу (управління виправно-трудових таборів ДПУ СРСР), як системи жорстокого придушення будь-якого інакомислення, нехтування елементарними правами людини.

Врешті, цей короткий історичний екскурс, лише ще раз підкреслює, наскільки важливі прийняті закони для самої України.

Та вони викликали резонанс не тільки в нашій країні. А й, скажімо, у Росії. Офіційна Москва поспішила назвати їх «антиросійськими» і навіть «антиукраїнськими», зберігаючи як свою ворожу риторику щодо нашої держави, так і своє традиційне  бажання тим чи іншим способом втрутитися у життя іншої незалежної країни.

Треба сказати, що тема розсекречення Україною архівних документів радянського минулого, взагалі залишається дражливою для російської влади ще з 90-х років минулого століття. Саме відтоді проблема дослідження тоталітарного минулого стала актуальною для української історії. Якраз з того часу, з більшою чи меншою активністю, в Україні відкривалися раніше засекречені архіви. І завжди в Москві це викликало певну негативну реакцію.

З одного боку, мабуть, тому, що приклад України може виявитися заразливим для російського суспільства. Принаймні, для тієї його частини, якій небайдуже, яким шляхом розвиватиметься російська держава далі.

Про те, що в сусідній країні на український досвід звернули увагу, свідчать недавні публікації: «Это и называется люстрацией. Как открытие украинских архивов отразится на России» (https://meduza.io) та «Проблема допуска к архивным документам военной поры и сегодня, в год 70-летия Великой Победы, не решена». (Журнал "Огонёк" №14 от 13.04.2015; http://www.kommersant.ru)

З іншого, очевидно, є побоювання,   що відкривши архівні документи, котрі знаходяться у віданні українських спецслужб,  Україна захоче піти далі. Адже доступ до власних архівних джерел – це лише перший крок до задоволення соціального запиту суспільства на переосмислення своєї історії. Рішення комуністичного тоталітарного режиму, які проорали чорні смуги в українській історії, приймалися у Москві. Тож і база даних, котра охоплює період радянського тоталітаризму, вочевидь там доволі значна і ширша, ніж та, яку має в своєму розпорядженні Україна.

Отже, рано чи пізно постане питання про історичне значення для  України й тих документів, що зберігаються у російських спеціальних сховищах. Адже навіть сьогодні, незважаючи на значні перепони в Росії щодо доступу до архівів, у деяких відкритих джерелах, як  наприклад фонд Олександра Яковлєва, можна знайти чимало документальних відомостей про період голодомору, чи Другої світової війни, чи чорнобильської катастрофи, чи навіть періоду «брежнєвського застою». Відкривати ж офіційно їх у Росії не бажають.

Тому ж таки Павелу Жачеку належать слова: «Справа, заведена на мене, належить мені».

Про нашу історію радянського періоду можна сказати, що, на жаль, це історія справ тоталітарного режиму, заведених на українців, врешті,  на народ України.

А відтак ми  маємо право їх знати, бо вони належать нам – всьому українському суспільству.

 

 

 

 

 

 

 

Погляд

22.04.2015 | Борис Захаров

Несколько тезисов о «законе про декоммунизацию»

   

1. Правильный алгоритм действий по декоммунизации должен выглядеть так:

а) Внесение изменений в Конституцию Украины (в соответствии с ч. 2 ст. 7. Европейской конвенции) позволяющую обратную силу закона в случае совершения преступлений, в соответствии с общими принципами права, признанными цивилизованными странами.

б) Суд над преступлениями коммунистического режима. Настоящий Нюренберг-2, процесс, обвинительное заключение и решение, которое войдет в анналы истории. Кстати, правовой вывод, а фактически – прообраз обвинительного заключения, – читайте тут: http://library.khpg.org/http://khpg.org/files/docs/1386229159.pdf

в) Принятие запретительных законов, подобных этому, но мягче и конкретнее прописанных. А то по нашему закону, после запрещения пятиконечной звезды под запрет попадет даже вьетнамский бальзам «Звездочка».

2. Пункт (в) все равно вызывает сомнения с точки зрения свободы слова как абсолютной предправовой категории. Американский опыт с их 1-й поправкой к Конституции демонстрирует, что побеждает тот, у кого свобода слова неограниченна.

3. Переименовывать населенные пункты и сносить памятники коммунистическим идолам необходимо, потому что:

а) Символы в борьбе с дьяволом имеют ключевое значение.

б) Символы формируют сознание. Я не хотел бы, чтобы мои дети жили на улицах, названных в честь Гитлера, Сталина, Ленина или какого-нибудь Постышева.

4. О музейности. Памятники, таблички, указатели – в музеи тоталитаризма. Под это дело нужно целые парки выделять на окраинах городов, под контролем Института исторической памяти.

5. В Южной и Центральной Европе – странах, пострадавших от фашизма намного больше, чем от коммунизма, среди интеллектуалов, в том числе правозащитников и политиков, немалое число придерживается левых взглядов. Правые для них – дурной тон. Поэтому они традиционно прислушиваются к голосу Москвы и падки на российскую пропаганду. Если мы хотим большей поддержки ЕС, мы должны с ними налаживать диалог и развенчивать российские мифы. Принятый закон вряд ли на пользу такому диалогу.

6. На фоне падения экономики колеблющимся совковым планктоном этот закон будет воспринят, как издевательство.

7. С другой стороны, для европейского континентального права это нормальный закон. В Польше, например, это конституционный запрет (ст. 13): «Запрещается существование политических партий и иных организаций, обращающихся в своих программах к тоталитарным методам и практике деятельности нацизма, фашизма и коммунизма».

Хоть умом понимаешь, что многое в принятом в Украине «законе о декоммунизации» неправильно, все равно остается приятное от него ощущение. А будет ли он на пользу, какие будут перегибы, и сколько у нас прибавится правозащитной работы в связи с его имплементацией? – посмотрим.


Теперь только так будем изображать Че? :)

Погляд

23.04.2015 | Наталка Ковальчук

Той попіл, що стукає в серце…

   

На офіційному веб-порталі Державного архіву України з нагоди чергової річниці аварії на Чорнобильській АЕС вміщено on-line виставку документів з фондів Галузевого державного архіву Міністерства оборони України. http://www.archives.gov.ua/

В експозиції представлені документи, пов’язані із залученням до робіт на ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи військових.

Та це лише невелика частина тієї сумної архівної спадщини, яку залишив нам Чорнобиль. Значна кількість документів, у тому числі й з грифом «Цілком таємно», стала доступною для українського суспільства на початку 2000-х, коли розсекречувалися архіви КДБ.

Втім, про чорнобильську катастрофу розповідають не тільки архівні документи. Її свідками були й ліквідатори, які долали розбурханий «мирний атом». Для багатьох з них Чорнобиль став переломним моментом у сприйнятті життя і, зокрема, радянської ідеології. Чимало з тих, кому довелося ціною свого здоров’я боротися з ядерною небезпекою, взагалі не хочуть згадувати про той час. І все ж за чимало років журналістської праці доводилося чути й доволі відверті зізнання про пережите і відчуте у чорнобильській зоні.

Отже, далі про чорнобильську трагедію як через призму спогадів окремих ліквідаторів, з якими раніше довелося спілкуватися, так і архівних документів (архіви за «Чорнобильська трагедія в документах і матеріалах», «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» ( №1(16) 2001). http://memorial.kiev.ua).

З особистих  спогадів ліквідатора аварії

Треба було провести роботи по закачуванню цементного розчину під 4-й реактор.

Біля самого реактору довелося знаходитися постійно, фіксувати, скільки розчину закачували тампонажники. Там було не до свого доброго чи поганого самопочуття. З іншого боку, «вправно» працювали там і співробітники КДБ, дослуховуючись до розмов, читали нотації та лякали «термінами ув’язнення» тих, хто говорив зайве.

З архівних документів

«Секретно. Центральний Комітет Комуністичної партії України.

…Управлінням КДБ обстановка серед працівників управління будівництвом АЕС контролюється. Обкому Компартії України докладено. (З Інформаційного повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ про нестабільну морально-психологічну обстановку серед працівників управління будівництвом Чорнобильської АЕС. 22 серпня 1986 року).

З особистих спогадів ліквідатора аварії

Ми  стикалися із страшною реальністю життя – порожні села, велика кількість кішок та собак, які вмирали від голоду чи опромінення. Дуже гнітюче враження на усіх справляли покинуті міста Чорнобиль та Прип’ять.

Зустрічалися й забуті усіма старі люди. Так, бачили одного старого, який харчувався виловленими карасями у ставку та грибами. Ми, звичайно, поділилися з ним хлібом та консервами. Й таких людей було чимало.

З особистих спогадів ліквідатора аварії

Наймоторошніші спогади, як вночі – до самих наметів, в яких ночували, дуже близько підходили покинуті господарями домашні тварини, а то і звірі із самісінького лісу. Світили у нічній темряві голодними очима, тужливо вили, просячи їжу і порятунку…. Ось тільки допомогти їм не могли.

З архівних документів

«З Чорнобиля. Цілком таємно. Терміново. Активізувати роботу виконкомів по попередженню виникнення можливих хвороб у зв’язку з тим, що в зоні евакуації залишилася значна кількість бездоглядних тварин, домашньої птиці. ( В даний час проводиться знищення лише собак). (Зі спеціального повідомлення КДБ УРСР. 11 травня 1986 року).

З особистих спогадів ліквідатора аварії

Нас прикріпили до Київського АТП і ми працювали на їхніх, як тоді називали, «брудних» автобусах, тобто радіоактивно опромінених.

Нам говорили, що тут небезпечно, повсюди радіація. Але як її виміряти, як визначити небезпеку було невідомо.

Лише після того як ми застрайкували, привезли якісь коробочки, там знаходилися якісь пігулки. Потім виявилося, що їх треба було приймати кожного дня, а нам дали одну на весь час. У відповідь на запитання: «Скільки ми отримали рентген?», - просто казали, якщо стане погано, то звертайтеся у поліклініку.

З архівних документів

«Таємно. Міноздорав СРСР явно приховує наслідки радіоактивного опромінення як в малих, так і у великих дозах. Це протирічить гласності і призводить до нехтуваннями нормами НРБ (норми радіаційної безпеки. Авт.), що може позначитися на здоров’ї нинішнього і наступних поколінь». (Зі спеціального повідомлення Управління КДБ УРСР по Києву і Київській області про радіаційну обстановку та хід робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 8 серпня 1988 року).

З особистих спогадів ліквідатора аварії

Певною мірою, після поїздки в зону, змінилося моє ставлення до влади. І справа не в тім, що на телебаченні (на УТ 1) постійно говорилося про те, що на ліквідації наслідків аварії в ЧАЕС працюють лише добровольці.

Вже повертаючись додому ми почали стикалися з чиновницькою черствістю та бездушністю. Вже тоді приходилося боротися за справедливість, «вибиваючи» на залізниці квитки, які нам повинні були надати…

З особистих спогадів ліквідатора

За законом було заборонено залучати до робіт на ліквідації певні категорії населення, але все було інакше. Туди направляли і зовсім молодих хлопців, і хворих. У моїй роті був військовослужбовець, який щойно повернувся з Афганістану. Він навіть не побачився з рідними, йшов обабіч дороги в парадній формі, коли його забрали до Чорнобиля зі словами: «Ти там борг віддав Батьківщині, тепер віддаси його і тут…»

З особистих спогадів ліквідатора

Їхали без респіраторів, а шукали їх самі.  Працювали біля самого 4-го енергоблоку, в особливо небезпечній зоні. Очищували бульдозером забруднену територію від техніки та грунту з боку «Рудого лісу» і 3-го енергоблоку.

Техніка не витримувала і люди також. Додому добиралися самостійно чотири доби з Києва.  

З архівних документів

«Таємно. За звітами адміністрації АЕС, в 1986 р. з покрівлі 3-го енергоблоку і вентиляційних споруд було скинуто більше 390 тонн високо зараженої маси, викинутої з 4-го реактора, хоча, по висновках спеціалістів, ці цифри значно завищені, так як покрівля не видержала б навіть половини цієї ваги.

Висловлюється думка, що в результаті невиправданого залучення особового складу військових частин для очищення даху 3-го реактору було піддано опроміненню більше 3 тисяч військовослужбовців у зв’язку з тим, що радіаційне опромінення на даху реактора складало 500, а на окремих ділянках вище 10 тисяч рентген на годину». (З витягу із доповідної записки КДБ СРСР про недоцільність відновлення роботи 3-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. 1 лютого 1987 року).

Таких таємних доповідних записок, як і спогадів самих ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, можна наводити дуже багато. Але навіть і ця дещиця переконує у тому, якою великою трагедією, до того ж замовчуваною впродовж достатньо тривалого часу, став для України і її народу Чорнобиль. Очевидно, деякі з цих таємниць зберігаються за сімома замками і сьогодні.

 

На Чорнобиль журавлі летіли,

З вирію вертались навесні.

Як сніжниця, попелище біле

Розвівалось в рідній стороні…

Ці слова український поет Дмитро Павличко написав під враженнями від Чорнобильської трагедії. Минула вже майже третина століття як наш рідний край накрило ядерним попелом. Це попелище і сьогодні дає про себе знати Україні.

 

 

 

 

Вісті з пострадянських країн

21.04.2015 | Александр Подрабинек
джерело: ej.ru

Виват, Украина!

   

Поразительно, как угрюмо встретила Россия известие о декоммунизации в Украине. Речь не об официальных лицах из правительства и Госдумы — этим по должности положено исходить ядовитой слюной при любых известиях о прощании с советским прошлым. Но и в либеральных кругах отношение к закону о декоммунизации равнодушно-настороженное, кислое, а то и осуждающее.

Никто добрым словом не обмолвился о том, что Украина рвет со своим окаянным советским прошлым. И с нашим, кстати, тоже. Нашим советским прошлым и нашим просоветским настоящим. Это зависть к успеху соседней страны? Недоверие? Подсознательная боязнь перемен?

Много звучит ехидства по поводу сноса памятников и переименования городов и улиц: что, им больше нечем заняться? Да, перед Украиной стоит много проблем, начиная от доставшейся по наследству коррупции до навязанной Россией войны. Но значит ли это, что при всех трудностях надо перестать думать о своем внешнем облике и продолжать жить в советской помойке? Даже на войне и в тюрьме люди моются, когда предоставляется такая возможность. А у Украины сейчас, слава богу, есть возможность отмыться от налипшей на нее за десятилетия советской грязи. Хорошо ли завидовать ей только потому, что мы сами отмыться не в состоянии? Да и желания особого в народе не наблюдается.

Многие относятся к украинской декоммунизации скептически — еще поглядим, что у них получится. Да, может не получиться. И не везде это получалось с первого раза. Но они, по крайней мере, пытаются выплыть на чистую воду. Уж совершенно точно ничего не получится у тех, кто не предпринимает никаких попыток. Советское болото обязательно затянет их обратно.

Последовательные правозащитники опасаются, что запрет коммунистической и нацистской пропаганды может ограничить свободу слова. Справедливые опасения. Более того, можно твердо сказать, что это и есть ограничение свободы слова. В стабильном демократическом государстве это недопустимо.

Проблема, однако, в том, что Украина не есть стабильное демократическое государство. Чтобы стать таковым, ей надо пройти трудный путь, сопряженный с опасностью реставрации тоталитаризма. Она находится сейчас и будет находиться еще некоторое время в чрезвычайной ситуации, которая сродни военному положению. Ей надо минимизировать риски реставрации, чтобы не получилось так же, как в России. В такой ситуации запрет коммунистической деятельности, люстрация и некоторые другие ущербные с точки зрения права элементы декоммунизации вполне уместны. Надо только строго ограничить запретительные нормы, ввести их на определенный срок и помнить, что это меры чрезвычайные, а не постоянные (как с похожими законами, например, в Германии, Франции, Австрии и некоторых других странах). Между угрозой реставрации и злоупотреблением правом надо пройти, как между Сциллой и Харибдой. Это очень непростой путь, требующий мудрого, а еще лучше опытного штурмана.

Маньяка, убившего нескольких человек, помещают в тюрьму пожизненно и лишают при этом многих фундаментальных прав человека – права на свободу передвижения и выбора места жительства, права избираться в органы власти, права на свободу уличных шествий и демонстраций и других прав. Общество не скорбит по этому поводу и памятники «безвинно пострадавшим» маньякам не ставит.

Партию, организовавшую убийство нескольких десятков миллионов человек, не грех лишить тех же самых прав хотя бы лет на двадцать.

Идеальным было бы проведение суда над коммунизмом и в случае установления преступности (в чем вряд ли кто усомнится) коммунистической идеологии вынесение вердикта о практических мерах по декоммунизации.

Украина пошла более легким, директивным путем, и это, конечно, опасно. Однако политическим идеалистам и рафинированным правозащитникам следует помнить, что из плохой ситуации трудно найти хороший выход, а из очень плохой — такого выхода просто нет. Украина сейчас в очень плохой ситуации. Она нашла выход замечательный по замыслу, но опасный по исполнению. Будем надеяться, что ее не занесет на крутом вираже и она выйдет на дорогу свободы и демократии без ущерба для прав человека.

21 апреля 2015 г.

Бюлетень "Права Людини", 2015, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори