пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201617
№17
2016

Бюлетень "Права Людини"

Вибори

29.06.2016 | Ігор Каневський

Закон Чумака, частина 1: карти, скриньки, три від ста

   

Українці обирають своїх законотворців як затяті котолюби: в одному бюлетені мітять стаю котів у блискучому мішку, а в іншому – дряпають ім’я лише одного, зазвичай, «жирного котика». Такою є наша змішана, пропорційно-мажоритарна система виборів. Обраний парламент, в результаті, поводиться як класичний хатній нахаба – пильно контролює холодильник і диван, мишей не ловить, лише знущально підкидає їх на килимок поневоленим господарям.

Від перших трохи демократизованих виборів 1989-1990 рр. Україна встигла випробувати на собі мажоритарку з порогом явки і без нього, змішану навпіл мажоритарно-пропорційну систему (1998-2002 рр.), виключну пропорціоналку (2006-2007 рр.), після чого рушила вже по другому колу електоральних граблів.

17 листопада 2011 р. 366 парламентарів повернули нам змішану систему. Проект членів фракцій Партії регіонів і Народної партії О.Єфремова, І.Шарова, І.Рибакова дружно підтримали не лише їх однопартійці, але й об’єктивно зовсім не зацікавлені в мажоритарці депутати від КПУ, БЮТ і НСНУ. Повернення мажоритарки напередодні чергових виборів 2012 р. пояснювали так: суто пропорційна система структуризацію парламенту не покращила, політичну стабільність не забезпечила. Але таке пояснення було відверто передчасним і перекрученим: досвід суто пропорційних виборів на той час обмежувався лише двома кампаніями, які все ж таки якось стимулювали консолідацію партій і народних депутатів.

Той закон «Про вибори народних депутатів України» від 2012 р. пережив Євромайдан і до сьогодні успішно обертає гречку багатьох кандидатів на владу зовсім небагатьох. Надто вже зручним він виявився для власників провідних партій, які за ці роки встигли замінити їм лідерів, назви, риторику, аби тільки не змінювати корупційність виборчої системи.

Цілком ймовірно, що наступні парламентські вибори теж проведуть без суттєвих змін правил, бо завжди є справи важливіші, ніж втрата простого шляху до годівниці. Але за умов гострої кризи і потужного тиску не виключене авральне ухвалення Радою якогось псевдонового закону (або редагування чинного), закамуфльованого під модні «відкриті» списки. Врешті решт, справжні «відкриті» списки – а саме право виборця позначити в бюлетені одного любого йому кандидата з кількох представників однієї партії варто спробувати хоча для повноти української колекції виборчих систем.

Після позачергових виборів парламенту 2014 р. зареєстровано кілька законопроектів впровадження пропорційної виборчої системи з «відкритими» списками кандидатів. Серед них і проект Закону «Про вибори народних депутатів» № 1068-2, підготовлений парламентарями В.Чумаком (позафракційний, але обраний за списком Блоку Петра Порошенка – БПП), Н.Агафоновою, Н.Новак, П.Різаненком (всі – з фракції БПП), Л.Ємцем (фракція «Народного фронту») за участі провідних українських експертів з виборчого права. Проект виглядає цілком новаторським і отримав зацікавлені відгуки профільних неурядових організацій – Громадянської мережі ОПОРА, Комітету виборців України, Міжнародної фундації виборчих систем (IFES).

Ось найвиразніші новації авторського колективу Віктора Чумака:

Перша ж стаття визначає пропорційну систему виборів за загальнодержавними і регіональними списками кандидатів від партій. Прохідний поріг для участі в розподілі мандатів – 3 %. Остаточний розподіл мандатів мусить відбутись на загальнодержавному рівні за т.зв. «компенсаційним механізмом». У деяких демократичних державах «компенсаційний механізм» – це спеціальна процедура розподілу певної кількості мандатів між кандидатами з високими, але не цілком переможними результатами. У футболі є певна аналогія: на чемпіонат потрапляють всі перші команди кожної групи і, скажімо, дві найкращі серед других команд усіх груп. У законодавстві Данії компенсаційний механізм – один, в Естонії – другий, в Угорщині – третій, але всюди він процедурно складний і потенційно може призвести до помилок або викривлень у встановленні результатів. «Компенсаційний механізм» пропорційних виборів – це не те саме, що т.зв. змішані компенсаційні системи – пропорційно-мажоритарні вибори з певними процедурами виправлення диспропорцій від застосування мажоритарної системи (передбачено виборчими законами Німеччини, Угорщини, Нової Зеландії). 

Власне, саме ці норми і зовсім нова для нас процедура волевиявлення в кабінці для голосування (про що нижче) є новаціями лише для широкої публіки, бо майже дослівно відтворюють пропозиції з призабутого проекту «свободівців» Р.Кошулинського, Ю.Михальчишина, Ю.Сиротюка № 4906-2 від 3 червня 2014 р. Тоді ще була надія застосувати «відкриті списки » на тогорічних позачергових перегонах. Але Верховній Раді, як завше, за великими клопотами зшити заново пропорційний закон «ниточок не хватило».

Виборець у проекті Чумака позначає в бюлетені і вподобану партію, і в тому ж бюлетені може позначити одного з кандидатів регіонального партійному списку (а може нікого і не позначати, тоді його голос просто йде до загальної скарбнички партії). Саме в цьому полягає справжня «відкритість» списку кандидатів, якої так щасливо уникають народні обранці вже багато років. Саме виборець своїми хрестиками/галочками вирішує місце конкретного кандидата в підсумковому списку (порівняйте це з «відкритістю» останніх місцевих виборів, де в кожного громадянина був необмежений вибір з одного кандидата, визначеного наперед партією).

Автори проекту пропонують революційну зміну територіальної організації виборів – поділ держави на 27 виборчих регіонів з окремими списками кандидатів (закордонний виборчий округ – 28-й регіон). Як правило, їх межі збігаються з територією наших звичних областей за 3-ма виключеннями. Так, столиця та Дніпропетровщина розділені на 2 виборчих регіони кожна: Київ – на ліво- і правобережний регіони (назви саме такі, хоча Дніпро аж ніяк не є кордоном між київськими виборчими регіонами), а Дніпропетровська область – на Криворізький і власне Дніпропетровський виборчі регіони (і тут Дніпро-річка, знов ж таки, не грає ролі рубежу).

Притому автори проекту дуже ощадливо повелись з цифрами: обидва дніпровські регіони чомусь мають однаковий № 6. Третє виключення — виборчий регіон Південний у складі Херсонщини, АРК і міста Севастополь. Поділ України на виборчі регіони є ключовим для законопроекту, на цьому ґрунтується специфіка запропонованого способу висування кандидатів, але перелічені виключення ніяк не пояснені. Чому автори відступили від адміністративно-територіального поділу саме в трьох зазначених випадках, не зрозуміло. Так само не збагнути, чому наші найменші області — Закарпатська і Черновицька будуть окремими виборчими регіонами, а більша за них Херсонщина об’єднана з Кримом. Чому велика Дніпропетровщина поділена навпіл, а ще більша Донеччина – ні? Через тимчасову окупацію останньої? Але ж закон не позначений як тимчасовий, для використання лише сьогодні.

Інша пропозиція в територіальній організації виборів – утворення постійних територіальних виборчих округів (ТВО) з приблизно однаковою кількістю дільниць. Зазвичай ТВО у нас створюють з приблизно однаковим числом виборців. Таку новацію варто ретельно обчислити, надто вже велика різниця між областями країни в кількості та розселенні виборців. На Полтавщині теперішні ТВО № 144 і № 148 мають однакову кількість виборців, але відповідно 85 і 219 виборчих дільниць, бо перший округ розташований в обласному центрі з абсолютною перевагою великих дільниць, а другий охоплює кілька сільських районів з численними малими дільницями по 200-300 виборців. Пропоновані законопроектом умови створення постійних ТВО значно зменшать їх кількість у великих містах і збільшать число округів, умовно кажучи, сільських. У густозаселених областях з великими містами кількість ТВО зменшиться, натомість число округів-«майданчиків» для висування кандидатів поза межами мегаполісів зросте. Побічний наслідок такої територіальної організації – стимул до розвитку місцевого політикуму або примус столичних діячів активніше працювати в областях

З погляду висування кандидатів і ведення виборчої кампанії створення саме виборчих регіонів – технологічно вдала пропозиція. Округи в теперішніх межах здатні слугувати організації виборів, але надто дрібні для балотування претендентів у політики українського масштабу. Саме політики, які виборюють лідерство в регіонах, мають складати національний парламент.

Пропорційна система вкупі зі стабільними межами виборчих регіонів повністю виключає ігрища з кордонами округів, т.зв. “джеррімандеринг”. Після креслень під потреби деяких слуг народних (дуже часто «парашутистів» зі столиці) межі округів у нас нагадують берегову лінію Норвегії.

Наступна новація проекту, міцно пов’язана з попередньою: в кожному виборчому регіоні має бути свій список кандидатів. Партія на передвиборчому з’їзді формує загальнодержавний список кандидатів і розподіляє їх по регіональним спискам (кожний кандидат мусить потрапити до якогось одного регіонального списку). Такий список не може нараховувати менше 5 кандидатів. Порядкові номери кандидатів у загальнодержавному і регіональному списку визначає з’їзд партії.

Електоральний ґендер у проекті отримав такий розвиток: у кожній п’ятірці кандидатів – на місцях з першого по п’яте, з шостого по десяте і т.д. партія має забезпечити присутність і чоловіків, і жінок.

 Законопроект групи В.Чумака – не єдиний, в якому вживається словосполучення «відкриті списки». Таких проектів кілька, всі вони успішно запхані в довгу шухляду, до чергової загрози дострокових виборів (підписанти Коаліційної угоди обіцяли ухвалити новий виборчий закон з «відкритими списками», проте після обіцяного не минуло ще й двох років).

На відміну від інших «відкритих» проектів лише цей законопроект популяризують громадські організації та депутати, щиро зацікавлені в реформуванні виборчої системи. Ланцюжок простий: без скасування мажоритарки і відкриття списків не буде поступового оновлення парламенту, не буде якісного законодавства, не буде якісної політики.

Потенційних противників законопроекту чимало – це більшість мажоритарників, лідери парламентських партій, які звикли вручну розподіляти місця в списках. Прихильників, мабуть, теж немало, проте вони перебувають переважно за межами Ради. За словами одного з авторів названого проекту Леоніда Ємця («Главком», 17 червня 2016 р.) зараз під керівництвом Голови Верховної Ради Андрія Парубія, працює робоча група з розробки закону з «відкритими» списками. Це залишає певні надії на подолання зрозумілого зовнішнього опору реформі законодавства, Але проект Чумака має і власні внутрішні перешкоди для застосування, бо визначає високі вимоги не лише політикам, але й виборцям – про це в наступній частині огляду. 

Катування та жорстоке поводження

30.06.2016 | Андрій Діденко

«Свавільно засудженим – волю! Законопроект 2033а останньої надії»

   

Під такою назвою у Верховній Раді відкрилась фотовиставка до Міжнародного дня на підтримку жертв катувань.

Міжнародний день на підтримку жертв катувань був запроваджений 26 червня 1997 року Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Економічної і Соціальної Ради ООН. Цей день в світі з’явився для викорінення катувань і забезпечення ефективного функціонування Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарань, що набула чинності 26 червня 1987 року. Проведення Міжнародного дня в підтримку жертв катувань надає можливість виразити солідарність із жертвами катувань і їхніми сім’ями й знову заявити про те, що всі уряди в світі мають взяти на себе зобов’язання гарантувати для всіх жертв таких порушень повну компенсацію й реабілітацію.

Харківська правозахисна група (ХПГ) на протязі багатьох років досліджує питання застосування катувань представниками влади і жорстокого поводження до своїх жертв. За дослідженнями експертів станом на 2011 рік, до набрання чинності нового Кримінального процесуального кодексу (КПК),   тенденція до збільшення застосування незаконного насилля в правоохоронних органах сягала майже мільйона українців на рік. Зі змінами до кримінально-процесуального законодавства і іншими державницькими заходами, в тому числі і створенням нової поліції, кількість жертв незаконного насильства в поліції (міліції) значно зменшилася.

Але є всі підстави стверджувати, що певна кількість осіб засуджені і відбувають покарання за чужі злочини. Певна кількість осіб є повністю без вини, певна кількість відбувають покарання яке не пропорційне тяжкості скоєного злочину.

В парламенті вже вшосте включали до порядку денного  на розгляд  до другого читання Законопроект 2033а: «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок).

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55494

Але руки у депутатів не доходять до розгляду цього Законопроекту.

За ініціативи активістів Харківської правозахисної групи, Центру інформації про права людини і Реанімаційного пакету реформ на протязі пленарних тижнів в парламенті триватиме фотовиставка : «Свавільно засудженим волю!» «Законопроект 2033а останньої надії».

На цій виставці презентовано вісім історій свавільно засуджених за радянським кодексом до довічного позбавлення волі. Причому найстрашніше, це те, що в нашій демократичній і правовій країні вони не мають жодного шансу, жодної правової процедури на перегляд судового рішення.  Який би ганебний вирок не був, які б брутальні порушення по справі не мали місце, але на сьогоднішній день в нашій країні не існує (з 2010 року) процедури перегляду кримінальних справ, що викликають розумний сумнів щодо своєї справедливості.

В країні триває процес декомунізації. Після ухвалення відповідних законів змінюються назви міст, вулиць і скверів, знімаються (ті що не зруйновані активістами) архітектурні споруди, що містять в собі ознаки сов’єтсько-комуністичної ідеології. В дитячих підручниках більше не розповідають про вождя пролетаріату, як він любив дітей і його вірного соратника доблесного фелікса дзержинського.

Проте чомусь ніхто не згадує про радянське минуле яке перетворилося в багаторічний біль і страждання десятків і сотень людей і їх родин. Де страждання досі триває, бо мова йде про свавільно засуджених осіб, в тому числі і до вищої міри покарання (довічного позбавлення волі) за законами радянської імперії.

Причому якщо пам’ятники ілл’їчу почали руйнувати самотужки особи, що не задоволенні їх присутності на центральних площах українських населених пунктів,  ще задовго до ухвалення закону «Про декомунізацію», то особи, що перебувають за гратами і засуджені за радянськими процесуальними стандартами не мають можливості самотужки позбутися ярма свавільного  вироку і покарання. Серед цієї категорії осіб, що засуджені за радянськими законами і продовжують відбувати покарання, тільки до довічного позбавлення волі засуджені близько півтори тисячі осіб (не рахуючи тимчасово окуповані території) за кодексом в редакції 1961 року. Цей кодекс суттєво відрізняється від діючого кримінально –процесуального закону ухваленого 2012 році.

Експерти ХПГ ретельно вивчили вісім справ свавільно засуджених до довічного позбавлення волі і зробили висновок, що в усіх цих справах головним доказовим критерієм були визнавальні свідчення отримані з застосуванням катувань. Потім суд визнавав ці свідчення як доказ вини і вважав допустим не зважаючи на те, що особа в суді відмовлялася від своїх свідчень отриманих під тортурами.

14 червня під стінами Верховної Ради України відбувся вуличний прес-брифінг присвячений відкриттю фотовиставки, «Свавільно засудженим волю! Законопроект 2033а останньої надії».

Захід відбувся просто неба.

 Фотовиставка організована стосовно конкретних питань що турбують суспільство. Справедливий суд – це те, що вимагають родичі свавільно засуджених осіб.  Держава, що не має правосуддя перетворюється на зграю розбійників, хто не знає цю фразу?!

До імпровізованого прес-брифінгу серед інших долучилася народний депутат Ганна Гопко:

 «Я пригадую якось в фейсбуці одна дівчинка мені написала про свого батька, який незаконно засуджений і вона хотіла, щоб парламент їй допоміг незаконно засудженим мати можливість перегляду. Але ми чітко розуміємо, що це Кримінальний кодекс ще 1960 року і та злочинна система корумпована і прокурорів і слідчих і судів, яка за двадцять п’ять років незалежності не сильно змінилася, коли за грати сіли, фактично люди які за чужі гріхи зараз відбувають покарання, часто довічне покарання. І тому, після того, як жінки зробили своє відео, що вони змушені і не мають права на перегляд, ми чітко зрозуміли, що потрібно було реєструвати Законопроект. Разом з співавторами Законопроекту - це  Віктор Чумак, Олена Сотник, Оксана Сироїд – депутати різних політичних сил. Перше читання Законопроект пройшов, вже і схвалення в Комітеті, а потім ми побачили, як ота прокурорська судівська машина почала здійснювати тиск. Почала фактично гальмувати. І коли ми розмовляємо з колегами і пояснюємо, що це разовість законопроекту. Тільки в певний проміжок часу вони зможуть ще раз подати на перегляд цього рішення, якщо були сфабриковані справи і це є дуже очевидно. І ми побачили наскільки система опирається і навіть на погоджувальній нараді як голова Комітету з закордонних справ кожен раз я згадую 2033а, щоб його включили в порядок денний, не ставили десь в кінці на задвірках, коли ми вже знаємо, що вже часу не вистачить для його розгляду. Тому звертаюсь до лідерів фракцій про те, щоб вони проявляли свою політичну волю і до кінця літньої сесії має ухвалено бути! Тому що не має жодних перешкод. Всі юристи, всі науково–експертне управління – всі оцінки про те, що Законопроект потрібно схвалювати.  Це і буде наш шлях до гуманності, до того, що ми справді поважаємо права людини в цій злочинній системі. І також треба йти до новопризначеного Генерального прокурора України. Дуже прикро, що три попередні після Майдану не змогли ці справи якось переглянути. І тому я також пропоную, щоб ми зібрали групу депутатів і разом з правозахисними організаціями пішли до Генерального прокурора, щоб оці вісім справ, що за нами є, а це вісім людських доль.  Щоб ми в другому читання прийняли цей Законопроект, допомогли людям і дали цю надію.»

Ганна Гопко: «Коли почнуть ухвалювати рішення «Ці рішення це означає, що за грати сядуть – хто? Прокурори, які фальсифікували, сядуть хто – судді. І тому система боїться прецедентів, що не дай боже вони за свої злодіяння, за свою корупцію вони тепер сядуть на лаву підсудних замість незаконно засуджених. І тому ми чітко розуміємо, що якщо буде такий прецедент, тому вони бояться і максимально намагаються саботувати.»

Євген Захаров (директор Харківської правозахисної групи): «Ці справи безперечно треба переглянути і цей закон надає таку можливість і я вважаю, що він має бути обов′язково прийнятий, щоб за цей короткий термін, що надається три роки переглянути справи.»

Євген Захаров: «Ми можемо побачити кожного разу боротьбу старих рудиментарних практик радянського штибу і намагання змінити їх. Намагання піти від тієї радянської держави, змінити ситуацію, щоб держава стала більш гуманною, більш спрямованою на права людини і на їх інтереси. Щоб вона не так жорстоко карала, а коли це відбувається, ще й у випадках, коли не має доказів вини, то це просто особливо потворно і з цим ніяк не можна миритися. В 2010 році під час політичної боротьби у Верховного суду забрали можливість виключного провадження. І на сьогоднішній день не має жодної правової можливості переглянути справу у вироку, який набув законної сили і був підтверджений касаційною інстанцією. Власне цей законопроект – це такий паліатив,   це намагання дати можливість переглянути найбільш кричущі справи де є впевненість, що вироки там є несправедливі, а під час слідства і суду були допущені брутальні порушення прав людини.»

Є Захаров: « Все залежить від наших зусиль і нашої енергії і від нашого намагання змінити ситуацію на краще. Тому ми власне і ініціюємо законопроекти і цей і багато інших, влаштовуємо ці заходи і переконуємо людей,  депутатів і суспільство в цілому, що все це є вкрай необхідно. Я все ж таки сподіваюсь на краще, що ми достукаємося до депутатів і цей закон буде ухвалений. І можна буде переглянути оці вісім справ які представлені на плакатах що тут є. Ці справи вивчалися юристами нашої організації і по кожній з них нам є що сказати на доказ того, що вироки ці є несправедливими.»

  Олександр Банчук (Реанімаційний пакет Реформ, Центр політико правових реформ – член авторського колективу по розробці законопроекта): «Я хочу, щоб всі зрозуміли, що з 2012 року хоча б на рівні закону діють норми і стандарти на які ми можемо посилатися в кримінальних справах, яких не було до 2012 року. Про що я кажу. Якщо наразі в справі докази отримані без наявності захисника (адвоката)- ці докази є недопустимими. Явка з повинною – була раніше доказом – зараз не має такого. Тільки усні свідчення, або надання усних показів в суді є допустимим доказом, протоколи допитів – не приймаються як доказ. Всі правила мінімальні, які зафіксовані і за які можна боротися на підставі КПК 2012 року. До 2012 року в цих справах цього не було і відповідь просто така: «чому ті особи, які засуджені були без дотримання цих правил, а це є правила, що гарантовані Європейською Конвенцією, встановленою практикою Європейського суду. Чому ми не можемо допустити, щоб в цих справах – тяжких і особливо тяжких злочинів, в тому числі і де є довічне позбавлення волі?! Щоб допустити цю річ, щоб переглянути ці справи.  І ми не говоримо, на відміну від Закону «Савченко», що просто автоматично, без наявності доказів вини, або невинуватості особи, де фактично вдвічі зменшений строк перебування під вартою. Ми просто даємо особам, які вважають, що вони незаконно засуджені шанс на справедливість. Я думаю, що це саме головне, або найбільш головне після права на життя, права на гідне існування, що ми повинні мати і кожен українець. Тому, що це ж не справа йдеться про сотню осіб, а це ж живе з цим горем певна кількість родин, які живуть вже не одне десятиліття з цим відчуттям, що їхній родич, їхній син, їхній батько незаконно засуджені. І ми просто цим Законопроектом не звільняємо їх від відповідальності. Тому, що є різні маніпуляції, що ми вбивць випускаємо і таке інше. Ми даємо їм шанс на перегляд цієї справи. І це єдине. А все інше вирішуватиме суд. Було засудження справедливим  судом відповідно до Європейських стандартів чи не було. От це єдине що ми хочемо говорити. Тому я хотів би щоб також припинилися маніпуляції з приводу того про що цей Закон і кого ми під нього випускаємо. Ні це виключно остання можливість для незаконно засуджених щоб їхня справа була переглянута.»

Олена Сотник (надодний депутат України): «Я одна з ініціаторів цього Законопроекта. Знаєте, найтяжче – це виправляти помилки тієї системи яка існувала до цього. Ми маємо визнавати на сьогоднішній день, що на справді навколо Законопроекту дуже багато міфів існують. Але ці міфи потрібно розвінчувати і ми всі з вами повинні пояснювати дуже просту річ. На відміну від законопроекту, точніше вже закону «Савченко», коли автоматично звільняються фактично засуджені у зв′язку з перерахунком строку перебування, цей Закон дає механізм перегляду незаконних вироків. Тобто це не означає, що під дію цього закону підпадуть можливо і якісь небезпечні злочинці. Цей закон дає механізм звільнити людей, які були засуджені незаконно. Яких було засуджено у зв′язку з тим, що система працювала не правильно. Раніше, коли існував інший Кримінально-процесуальний кодекс, була можливість у правоохоронців фактично вибивати з людей певні свідчення, в тому числі свідчення проти себе. І це було доказами в судах. І це лягало в основу незаконних вироків. На сьогоднішній день люди стали жертвами цієї ситуації, коли вони не могли достукатися до правосуддя. І ми даємо цим законом можливість людям відновити, все ж таки порушення державою в тому числі незаконними судовими рішеннями позбавлено людей їх права бути вільними, їх права бути невинними. Тому я підкреслюю, що всі міфі, які існують про цей закон вони є неправдивими. Цей закон лише дає механізм тим людям, які є невинними вийти і фактично відновити свою репутацію, та дати їм можливість пожити їм так як вони на те заслуговують. Я дійсно дуже прошу всіх депутатів розібратися, почитати і підтримати цей закон у другому читанні.»

Юрій Луценко (народний депутат України, з виступу на засіданні Погоджувальній раді депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України): «Я би пропонував включити до розгляду в другому читанні законопроект 2033а. Законопроект, яким передбачається перегляд вироків, винесених без достатніх для того підстав у попередні роки, який підтримують правозахисники і сім’ї жертв репресій.» (СТЕНОГРАМА засідання Погоджувальної ради депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді України - http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenpog/show/6165.html)

Право на свободу та особисту недоторканність

23.06.2016 | Олена Ащенко

П’ятнадцять тисяч євро як компенсація за незаконне поміщення до психіатричного закладу

   

23 червня 2016 року Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі І. Н. проти України, у якому знайшов порушення Статті 5 § 1 (право на свободу та особисту недоторканість), 5 § 5 (право на отримання компенсації у разі незаконного позбавлення волі), 6 § 1 (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини. Справа була підтримана Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи, інтереси заявника представляли юристи Лілія Ібадова та Яна Заїкіна.

У березні 2000 року заявник, який висловив бажання зберегти свої справжні ім’я та прізвище у таємниці, був поміщений до психіатричної лікарні з метою проведення психіатричного огляду. Як стверджував сам пан І. Н., до лікарні його силою доставили два співробітники міліції, які прийшли до його квартири разом з лікарем «швидкої допомоги». Заявник був оглянутий комісією з чотирьох лікарів-психіатрів, які прийшли до висновку про необхідність його примусової госпіталізації. З 20 березня по 7 вересня 2000 року заявник безперервно перебував на лікуванні у Луганській обласній клінічній психоневрологічні лікарні, після чого був переведений у Сватівську обласну психіатричну лікарню, де він утримувався до 4 грудня 2000 року.

У своїй скарзі до ЄСПЛ заявник скаржився, серед іншого, на необгрунтоване та незаконне поміщення його до психіатричного закладу за відсутності будь-якого судового рішення. Зокрема, заявник посилався на той факт, що Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 225 від 25 травня 1998 року, яким керувалися державні органи при примусовому поміщенні його до психіатричної лікарні, втратив чинність на час, коли відбувалися зазначені події. Окрім цього, 4 квітня 2000 року вступив в силу Закон України «Про психіатричну допомогу», який закріплював обов’язок лікаря-психіатра звернутися із заявою до суду щодо отримання дозволу на подальше примусове лікування особи у психіатричному закладі. Оскільки заявник продовжував утримуватися у психіатричній лікарні за відсутності будь-якого судового рішення, він стверджував, що був позбавлений свободи всупереч вимогам Статті 5 § 1 (е) Конвенції.
У своєму рішенні по справі ЄСПЛ визнав порушення права заявника на свободу через відсутність судового перегляду законності примусового тримання заявника у психіатричному закладі з 4 квітня по 7 вересня 2000 року, недотримання законодавчої процедури щодо продовження тримання особи у психіатричному закладі у період з 7 вересня по 4 грудня 2000 року, а також у зв’язку з відсутністю доказів небезпечної поведінки заявника, які б виправдовували необхідність надання психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Також ЄСПЛ знайшов порушення Статті 5 § 5 Конвенції, оскільки національні суду визнали незаконним лише період примусової госпіталізації заявника до психіатричного закладу з 7 вересня по 4 грудня, при цьому, проігнорувавши порушення закону і прав заявника на свободу та особисту недоторканість у період з 4 квітня по 7 вересня. Суд також звернув увагу на малий розмір компенсації (2000 гривень), яку присудили заявникові національні суди. Зокрема, Суд вказав, що така грошова сума не може вважатися достатньою для компенсації страждань, яким був підданий заявник через те, що був змушений постійно перебувати у психіатричній лікарні протягом більш як восьми місяців.

Право на свободу та особисту недоторканність

01.07.2016 | Віталій Погосян

Привітання з Днем Конституції

   


 

21.03.2015 року в м. Волноваха доброволець Гордєєв Д.О., що був учасником громадського формування, зупинив три фури, у водіїв яких були документи на перевезення вантажу в м. Донецьк, і не було встановлених діючим законодавством перепусток на в’їзд на неконтрольовану територію.

В подальшому, на це місце прибув прокурор прокуратури Волноваського району, в обов’язки якого входить лише перевірка журналів внесення даних в ЄРДР, за кермом особистого автомобіля привіз озброєного автоматом Калашнікова співробітника СБУ.

Між Гордєєвим та співробітником СБУ виник конфлікт, під час якого співробітник СБУ загинув. Обставини того конфлікту не зовсім однозначні, тому що під час сутички з таким же самим успіхом міг отримати кульове поранення і Гордєєв, однак трапилося, що трапилося.

Одразу перші особи держави заявили, що в Волновасі було скоєне саме вбивство співробітника СБУ, під час виконання їм своїх службових обов’язків, а також зазначено, що Гордєєв діяв в складі банди. Отже, ярлик повішений, можна збирати і банду.

Згідно офіційних повідомлень 21.03.2015 року було затримано 11 учасників бандформування, в тому числі 4, які були разом з Гордєєвим на місці події, а через деякий час затримали і Гордєєва. І почалось досудове розслідування по вказаному кримінальному провадженню.

І ось, що цікаво, із чотирьох осіб, які були з Гордєєвим на місці події одного повністю виправдано, ще по двом закрито провадження по участі в банді. Ще по п’ятьом підозрюваним, яких раніш пов’язували з бандою затверджено угоду по визнанню винуватості за незаконне зберігання зброї, та визначене покарання з випробування. Цікава арифметика?

По іншим підозрюваним, яких залишилося 7, в лютому 2016 року, практично через рік, було закінчено досудове розслідування та направлено провадження до Волноваського районного суду Донецької області.

Перша колегія, яка склалася в Волноваському суді, одразу задовольнила собі відвід, можливо прочитавши обвинувальний акт, який складено в вигляді твору на вільну тему. Друга колегія дотягнула строки до закінчення дії попередньої ухвали, і задовольнила клопотання прокурора про продовження строку тримання для всіх підозрюваних до 17-10 27.06.2016 року, а після цього задовольнила собі відвід, тому що весь склад суду вранці того дня був допитаний в якості свідків, а тому, по Закону, не мав права приймати участь в цьому провадженні. Чудеса та й годі!

Після чого справа практично місяць йшла до апеляційного суду Донецької області в м. Бахмут, який 30.05.2016 року провів засідання, на якому прийняв ухвалу про направлення справи до Великоновоселківського суду Донецької області, як найближчого до Волноваського.

17.06.2016 року в системі на сайті Судової влади з’явився запис, що "Великоновосілковський районний суд Донецької області не зміг сформувати склад суду" -  і матеріали знов були направлені до Апеляційного суду Донецької області. Треба звернути увагу, що звіт про неможливість формування складу суду було зроблено о 08.37 17.06.2016 року, а Апеляційний суд відкрив провадження по визначенню підсудності за цими обставинами ще об 18.13 години 16.06.2016 року.

22.06.2016 року Апеляційний суд Донецької області визначив підсудність за Приморським районним судом м. Маріуполя, про який ще при розгляді в Волновасі просив прокурор.

23.06.2016 року в Приморському районному суді було проведено авторозподіл, за результатами якого в цьому суді неможливо було скласти колегію суддів. Однак, це не влаштовувало прокуратуру, тому вже на 25.06.2016 року, провадження знов направляється до Приморського суду, знаходяться і судді, і запасний суддя, і одразу призначається підготовчий розгляд на 26.06.2016 року на 12-00.

І тут починається найцікавіше, колегія суддів починає проводити дії, які навіть не передбачені нормами КПК України, щоб зробити видимість законності, а саме: потерпілих, деякі з яких, знаходяться поза межами України надсилають повідомлення про розгляд справи через сайт "Судової влади", захисникам направляють повідомлення по електронній пошті, однак на вимоги ч.2 ст. 136 КПК України про обов’язковість підтвердження отримання особою повідомлення не звертають уваги. Як сказав головуючий, адвокати повинні слідкувати за рухом справи. Один з обвинувачених після спілкування з робітниками правоохоронних органів, які почали його викликати в Приморський суд вже на 25.06.2016 року (ще до розподілу), потрапив до лікарні з підозрою на інсульт. І ось диво, 25.06.2016 року зранку до нього додому приходять робітники правоохоронних органів, щоб вручити повістку (Приморський суд м. Маріуполя, а обвинувачений мешкає в м. Дніпро). А потім 26 числа в суді з’являється ксерокопія довідки з лікарні на ім’я прокурора Донецької області. Так повістка до суду, а довідка - прокурору, нічого дивного?

26.06.2016 року об 12-10 починається підготовче судове засідання. У Гордєєва Д.О, якому загрожує довічне позбавлення волі, немає адвоката. Колегія суддів не звертає на це уваги, і прочинає судовий розгляд. Секретар в темпі кулемета нерозбірливо доповідає про явку учасників провадження. Лише після зауваження, по кожному окремому учаснику, сторона захисту та обвинувачені отримують відповідь. В свою чергу, для отримання цієї відповіді, колегія суддів оголошує перерву, під час яких шукають документи, здійснюють переклад та інші дії, які зобов’язаний був виконати суд перш ніж викликати учасників та проводити судовий розгляд. Отже, виконання вимог ч.2 ст. 342 КПК України затягнулось до 18-30. Таке затягування сталося саме з вини суду.

У зв’язку з обґрунтованими сумнівами в неупередженості колегії суддів, я був змушений заявити відвід вказаній колегії. З нарадчої кімнати колегія вийшла об 20-50, і мала намір продовжувати судовий розгляд, але обвинувачені заявили про необхідність надання їм медичної допомоги, тому було викликано швидку допомогу.

Медичні працівники зафіксували у всіх обвинувачених підвищений тиск від 160 на 110 до 190 на 130. Ви можете подумати, що дуже підозріло, що у всіх обвинувачених піднявся тиск. Зможу вас запевнити, що 6 обвинувачених з 12-00 до 20-50 знаходилися в клітці в приміщенні залу зі стислим повітрям, без кондиціонеру, без належної вентиляції, без їжі. А температура повітря в той день в м. Маріуполі складала щонайменше +37 градусів. Я неодноразово зазначав суддям, що таке відношення є нелюдським, а тому є порушенням ст. 3 Європейської Конвенції, на що судді відповідали, що особи знаходяться під вартою, тому їх розгляд необхідно проводити першочергово. Так, першочергово в вихідний день, в нелюдських умовах без надання їжі та відпочинку. Десь я про таке чув, коли мені давали пояснення військовослужбовці, які були в полоні у сепаратистів ЛДНР.

Наступного дня обвинувачених доставили до суду десь о 12-00, при цьому, коли їх вивозили з лікарні, Гордєєва Д.О. побили співробітники правоохоронних органів, і у нього на обличчі та тілі були сліди від побоїв, а руки розірвані кайданками. Також правоохоронці зламали руку дружині одного з обвинувачених, а іншій нанесли удар в живіт так, що вона була змушена звернутися до лікарів. Як Вам медична допомога?

Як пояснив в суді Гордєєв та інші обвинувачені, їх вивезли з лікарні з підвищеним тиском, та надали пігулки для зниження тиску, тому були знов викликані лікарі швидкої, які надавали медичну допомогу через грати.

Близько 15-00 підготовче засідання було продовжено зі стадії заявлення відводів. Відвід складу суду та прокурорам було залишено без задоволення, і о 16-45 головуючий зробив заяву, що строк дії попередньої Ухвали спливає о 17-10, до канцелярії суду надійшло клопотання від прокурора про обрання запобіжного заходу в вигляді тримання під вартою відносно всіх обвинувачених, тому суд, прийняв рішення про залучення захисників вторинної правової допомоги для всіх обвинувачених (у п’ятьох обвинувачених я був обраним ними захисником!!!) та надання часу на ознайомлення з клопотаннями прокурора до 20-15. На моє запитання до головуючого відносно надання безкоштовних адвокатів моїм клієнтам, він відповів, а ми думали, що Ви поїдете. Не дочекаєтесь!

Як тільки колегія покинула зал суду, до нього почали заходити співробітники правоохоронних (напевне) органів деякі без знаків відмінності та приналежності до будь-яких підрозділів, а деякі в балаклавах, а також щонайменше три полковника.

Після спливу строку дії попередньої ухвали я особисто об 17-11 запропонував конвойним відкрити клітку в якій знаходилися обвинувачені, і попередив конвойних, що невиконання вимог діючого законодавства тягне за собою притягнення до кримінальної відповідальності. Однак ані особи, які охороняли клітку, ані їх керівники нічого не відповідали. Судді, які повинні були надати наказ про негайне звільнення обвинувачених, навіть не зайшли до зали суду. Хоча з іншого боку, самі судді, які мали право просто продовжити строки тримання під вартою, без наявності клопотань прокурора, самі повідомили про клопотання прокурора, яке є абсолютною безглуздістю, з огляду на те, що обрання запобіжного заходу особам, які тримаються під вартою – це нонсенс.

Отже, завдяки бездіяльності суддів, ситуація почала виходити з під контролю, обвинувачені покинули клітку через зламані фанерні дверцята та підійшли до своїх рідних, яких вони не бачили вже більш ніж рік. Вони обнялися та почали співати Гімн України, ніхто з них не мав навіть наміру покидати приміщення зали суду. Після того, як вони заспівали Гімн, вони присіли на першу лавочку на якій сидять обвинувачені, які не знаходяться під вартою, щоб чекати на продовження судового засідання.

В той момент до зали суду зайшов начальник поліції Донецької області генерал Аброськін, який чогось попередив про намір застосовувати зброю на враження, і не запропонувавши обвинуваченим добровільно пройти до клітки, дав наказ на їх затримання. Жахіття почалося в залі суду, летіли стільці, давили людей, кидали обличчям до полу журналістів, били жінок. І всі ці дії скоювали правоохоронці без будь-якого супротиву з боку людей. Навіщо? Яка мета була у керівництва поліції? Чому в приміщенні суду правоохоронці почали бійку? На якій підставі правоохоронці кинули за грати осіб без рішення суду і ще десятки запитань, на які громадськість так і не отримала відповідей.

В свою чергу, по всім національним каналам прозвучала брава доповідь генерала Аброськіна, що він попередив втечу з-під варти в приміщенні Приморського суду. Відверта брехня, помножена на намагання деяких журналістів вислужитися перед своїм керівництвом, зробила необхідну для влади картинку і героя з генерала. Всі ці брехливі репортажі чимось нагадують одіозних журналістів-правдолюбів з російських телеканалів. І все це відбувалося в День Конституції. Який цинізм.

Після силового розгону в залі суду, під час якого один із спецпризначенців навмисно побив матір Гордєєва, судове засідання не розпочиналося дуже довго. Треба звернути увагу ще на одну обставину, мене, як обраного захисника в приміщення, навіть у двір суду не пускали, а призначені державою адвокати вільно ходили по суду. Так, вони лише ходили, замість того, щоб спілкуватися з клієнтами, вивчати матеріали провадження та клопотання, а саме, виконувати свої обов’язки. Сенс в таких захисниках?

Судове засідання було продовжено замість 20-15 об 02-15 28.06.2016 року. Колегія суддів зайшла до зали і, як наче нічого не було, почала продовжувати розгляд справи. Їх не цікавило, чому особи, відносно яких закінчився строк дії ухвали знаходяться в клітці, чому в залі суду, в якому і так дихати нічим більш ніж 50 озброєних правоохоронців, деякі з яких в балаклавах, і стоять так щільно, що мені, як адвокату не було видно ані суддів, ані прокурорів. Так саме судді не звернули уваги на те, чи забезпечені обвинувачені водою та їжею. Вони прийшли, щоб зробити судове засідання закритим.

Відповідне клопотання прокурора, і в залі вже знаходяться лише правоохоронці та їх камера. Обвинувачені відмовляються від призначених державних адвокатів, посилаючись, що обраний ними адвокат знаходиться в залі суду. Судді не приймають навіть цю відмову!!! Це як? Колегія чує лише те, що каже прокурор в залі суду, а поза зали не зрозуміло, хто їм надавав команди. Можливо їм навіть не дозволили вийти до залу об 17-10, але ж, згідно Конституції, день прийняття якої ми відмічали, суди України незалежні.

Право на справедливий суд

24.06.2016 | Яра Скрипник

Європейський Суд знову знайшов порушення "розумності строку" при розгляді кримінальної справи в Україїні

   

23 червня 2016 року Європейський Суд з прав людини виніс ще одне рішення по справі, яка була підтримана Фондом Стратегічних справ Харківської правозахисної групи – «Кривошей проти України». Інтереси заявника представляв адвокат Аркадій Петрович Бущенко.

Заявник підіймав перед Європейським Судом питання щодо надмірної тривалості кримінальної справи стосовно нього в зв’язку з обвинуваченнями у скоєнні крадіжки. Він також скаржився, що йому не було надано правову допомогу на початковому етапі кримінальної справи проти нього, всупереч вимогам статті 6 § 3 (с) Конвенції.

Пан Кривошей був заарештований за підозрою у вчиненні ряду злочинів у 2001 році, і лише 2012 року місцевий суд виніс вирок, що вступив у законну силу та визнав заявника винним у вчиненні злочинів проти власності та присудив йому покарання у вигляді 8 років позбавлення волі, поєднане з конфіскацією усього належному йому майна.

Заявник стверджував, що 23 серпня 2001 року, без будь-яких пояснень і за відсутності адвоката, він був залучений до участі у слідчих діях, і змушений був давати показання, що стосуються справи про вбивство пана А. Він зазначив, що в цьому відношенні він мав не був проінформований про правовий характер події, і що його право на захист не пояснили йому. Будучи де-факто підозрюваним, він не користувався процесуальними правами, на які підозрювані мають право, в тому числі право мати захисника.

Уряд надав заперечення, у яких обстоював думку, що даний епізод не можна розглядати як порушення права на правову допомогу, передбачену вимогами статті 6 § 3 (с) Конвенції. На аргументи ж заявника про те, що тривалість розгляду його справи була понадмірною, однак Уряд не погоджувався, і наголошував на тому, що потрібно брати до уваги складність справи, до якої увійшли двадцять сім томів кримінальних справ, порушених за фактами шістнадцяти епізодів крадіжок за участю дванадцяти осіб, у тому числі заявника. Зокрема, Уряд стверджував, що лише заявник та інші учасники процесу були відповідальні за затримки у розгляді справи.

Європейський Суд, вивчивши позиції сторін, дійшов висновку, що у даній справі було порушення вимоги щодо строків тривалості розгляду кримінальної справи та знайшов порушення Статті 6 § 1 Конвенції у зв’язку з порушенням "розумного строку".

Свобода мирних зібрань

01.07.2016

Не треба шукати відьом у Конотопі. Тим більше, керуючись указом Президії Верховної Ради СРСР

   

Опрацьовуючи тематику свободи мирних зібрань та їх необґрунтованих обмежень в Україні, випадково натрапив на постанову Сумського окружного адміністративного суду, якою, навпаки, було дано належну правову відсіч намаганням чиновників забороняти все й вся, та ще й прикриваючись нормами неконституційного указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».

Одна з релігійних організацій Конотопу вирішила провести 26 грудня 2015 року Хресну ходу, про що й надіслала відповідне повідомлення 7 грудня до міської ради.

Однак у мерії дійшли умовиводу, що «в порушення вимог указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» в заяві відсутні відомості про передбачувану кількість учасників ходи, прізвища, імена, по батькові уповноважених (організаторів), місце їх проживання і роботи (навчання)».

До того ж чиновники чомусь вирішили, що «проведення даного зібрання становить реальну загрозу для громадського порядку та безпеки як учасників зібрання, так і інших громадян. Проведення цього заходу може спричинити конфлікт з ветеранами АТО, активістами Самооборони майдану в Конотопі, місцевих козацьких організацій та організацій громадсько-патріотичного спрямування».

І подали позов до суду щодо заборони Хресної ходи.

Проте Сумський окружний адміністративний, заслухавши представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, дійшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Аргументацію суду вважаю за доцільне опублікувати, аби будь-яким любителям безпідставно обмежувати мирні збори урок юридичної грамотності надати:

«Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходить з наступного.

Статтею 11 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлено, що здійснення прав на свободу зібрань та об’єднання не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.

Відповідно до ст. 39 Конституції України громадяни України мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Статтею 64 Конституції визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Законодавством України, незважаючи на положення Конституції України, рекомендації міжнародних інституцій, висновків Конституційного Суду України, законодавчо не врегульовано реалізацію права на мирні зібрання.

Поряд з цим, правове становище дозволяє адміністративним судам розглядати справи щодо обмеження реалізації права на мирні зібрання, що врегульовано ст. 182 КАС України.

Відповідно до ч. 5 ст. 182 КАС України суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей.

Згідно статті 8 КАС України суди при вирішенні справ керуються принципом верховенства права та застосовують його з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Правильність реалізації права людини на свободу мирних зібрань Європейський суд з прав людини висловив у рішеннях у справах «Станков та об’єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (2001), «Іванов та інші проти Болгарії» (2005), «Християнська народна демократична партія проти Молдови» (2006), «Оллінджер проти Австрії» (2006), «Вєренцов проти України» (2013) та інших.

Так, обмеження прав, гарантованих ст. 11 Конвенції, може бути застосовано за наявності таких умов: вони встановлені законом; мають законну мету, зокрема застосовуються в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб; є необхідними в демократичному суспільстві.

Позивач свої позовні вимоги, зокрема, обґрунтував недотриманням відповідачем Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», а саме в заяві відповідача відсутні відомості про передбачувану кількість учасників ходи, прізвища, імена, по батькові уповноважених (організаторів), місце їх проживання і роботи (навчання), однак суд зазначає, що такий порядок встановлює додаткові обмеження права на мирні зібрання, що суперечить Конституції України та вимогам Конвенції.

Як стало відомо суду, відповідачем додатково було надано Конотопській міській раді лист за № 186/15 від 07.12.2015 року, в якому вищезазначені недоліки даної заяви відповідачем усунуто.

Крім того, в п. 54 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Вєренцов проти України» (2013) зазначено, що процедури, запроваджені місцевими органами влади для регулювання організації та проведення недержавних масових громадських заходів у їхніх конкретних регіонах, не забезпечують достатніх правових підстав за відсутності загального акта парламенту, на основі якого можна було б розробляти документи місцевих органів влади.

Також, суд зазначає, що позивачем у позовній заяві та під час розгляду справи не наведено жодної легітимної цілі для обмеження у реалізації права на мирні зібрання, що визначені п. 2 ст. 11 Конвенції і аналогічними положеннями ч. 2 ст. 39 Конституції України та не подано на підтвердження цього жодних доказів.

Судом не встановлено, на підставі допустимих та достовірних доказів, що саме відповідач та учасники його зібрань мають на меті насильницькі наміри.

Щодо оцінки інформації з Інтернет-джерел, як небезпеки з боку відповідачів, то слід зазначити, що долучені до справи роздруківки з Інтернет-сторінок не свідчать про будь-які насильницькі та злочинні наміри саме учасників даних мирних зібрань.

Крім того, слід зазначити, що такі відомості не свідчать про будь-які насильницькі та злочинні наміри відповідача, як організатора масових зібрань, а згідно практики Європейського суду з прав людини «...можливість долучення до демонстрації екстремістів з насильницькими намірами не може, як таке, відібрати це право [право на мирні зібрання].... Тягар доказування насильницьких намірів організаторів зібрання лежить на органах влади» (п. 23 рішення ЄСПЛ «Християнська народна демократична партія проти Молдови»).

Таким чином, правовою підставою у відповідності до ст. 11 Конвенції та ст. 182 КАС України для задоволення позову Конотопської міської ради про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання є визнання судом того факту, що проведення такого заходу може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. При цьому, така небезпека не повинна бути уявною, а має ґрунтуватися на конкретних фактах чи даних про наявність реальної загрози інтересам національної безпеки та громадського порядку, а позивач повинен не лише повідомити про загрози, які можуть виникнути у зв’язку з проведенням зібрання, а й надати суду докази, які стали підставою для такого висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано доказів, що свідчили про наявність реальної небезпеки заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей при проведенні заходів, про які повідомлялось відповідачами, а долучені судом докази, зокрема звернення громадських організацій, про таке не свідчать. Як зазначив в судовому засіданні представник позивача, така інформація їм також не надходила від правоохоронних органів.

З урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Конотопської міської ради необґрунтовані та не підлягають задоволенню».

А тим, кому намагаються необґрунтовано обмежити/заборонити проведення зборів, пікетів, походів, мітингів, демонстрацій тощо, раджу користуватися вищенаведеною правовою аргументацією суду у відстоюванні своєї свободи мирних зібрань.

Право на охорону здоров’я

06.07.2016 | Інна Сухорукова

Бої без правил: чиновники проти тяжко хворих

   

Останнім часом органи і установи Державної казначейської служби, які здійснюють розподіл і контроль соціальних пільг, таких як субсидії, видача безкоштовних ліків тощо, вимагають для створення електронного реєстру надання конфіденційної інформації стосовно громадян, які перебувають на спеціальному обліку у медичних закладах і потребують соціальної допомоги від держави.

До нашої організації неодноразово звертаються як пацієнти різних медичних установ, так і керівники цих установ із скаргами на порушення їх прав на конфіденційну інформацію.

Збираючи таку конфіденційну інформацію, Державна казначейська служба посилається на «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.09.2014 р. № 375. постанову Кабінету Міністрів України від 18.02.2016 року №.151, якою було затверджено «Порядок взаємодії Міністерства фінансів, органів Державної казначейської служби та установ, які здійснюють виплати пільг, субсидій, інших соціальних виплат, підчас перерахування таких виплат» в яких передбачено, що з метою здійснення верифікації та моніторингу достовірності інформації, поданої фізичними особами для нарахування та отримання пільг, субсидій, інших соціальних виплат, що здійснюються за рахунок державного та місцевих бюджетів, коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Ці документи передбачають збирання та обробку інформації, яка містить персональні дані фізичних осіб, які отримують соціальну допомогу у вигляді заповнення  і  надання до органів Казначейства, з подальшою передачею до Мінфіну, в електронній формі Реєстру виплат на перерахування соціальних виплат.

На практиці це означає, що медичні установи повинні надавати Державному казначейству персональні данні своїх пацієнтів, які потребують державної допомоги. Ми добре знаємо, що якщо наша держава вже розщедрилася на соціальну допомогу, то для цього дійсно є підстави, часто критичні для життя і здоров’я хворих. Безкоштовні ліки, як правило отримують туберкульозні хворі, хворі на ВІЧ, психічно хворі.

Найстрашнішою проблемою України є дуже низький рівень професіоналізму, а до цього ще додається безвідповідальність та небажання виконувати закони.. Це стосується працюючих у різних галузях, і, перш за все, чиновників. Кабмін прийняв постанова, яка суперечить і Конституції України (ч.2ст.32), і Закону України «Про інформацію», які забороняють збирання, зберігання використання та поширення інформації про особу без її згоди.

На практиці всі ми знаємо, що поширення інформації про особу різні установи допускають дуже часто. Це і ЖЕКі, які під час виборів просто продають списки мешканців майбутнім «народним представникам», це і банківські установи, які теж часто допускають передачу клієнтської бази іншим фінансовим установам. Хто може гарантувати, що електронні реєстри, які хоче складати держказначейство, не стануть джерелом інформації про громадян без їх згоди і без дотримання норм, передбачених законодавством України. Практика показує, що ніякий захист не забезпечує не належне використання електронних реєстрів від несумлінних осіб.

Зважаючи на те, що такі випадки поширення конфіденційної інформації постійно траплялися в Україні, ще в 1997 році Конституційний Суд України прийняв рішення №5-зп у справі Костянтина Устименка. Цим рішенням КСУ визначив, що інформація про фізичну особу, яка містить дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження є конфіденційною. Рішення Конституційного суду не підлягає оскарженню, має силу Закону і підлягає виконанню на всій території України. До речі в справі Костянтина Устименка йшлося як раз про інформацію про стан здоров’я заявника, якого без його відома поставили на облік у психіатричній лікувальній установі, а потім відмовлялися йому повідомити кому видавались довідки про його перебування на такому обліку.

У випадку, коли громадянин звертається за спеціалізованою медичною допомогою, такою, наприклад, як психіатрична допомога, вимоги казначейства ще й порушують ст. 40 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», ст.6 Закону України «Про психіатричну допомогу» (в якому вказано вичерпний перелік підстав для отримання конфіденційної інформації), п.1 ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних», ст. 286 Цивільного кодексу України та ст. 145 Кримінального кодексу України щодо збирання, зберігання та передачі третім особам інформації, яка містить персональні дані фізичної особи, що звертається за спеціалізованою психіатричною допомогою.

Що робити в такій ситуації керівникам лікарняних установ? З одного боку вони прекрасно знають, що не мають права повідомляти Держказначейству конфіденційну інформацію про пацієнтів, бо такі дії порушують норми Конституції України та законодавства України. З другого боку, якщо вони не виконають дурні та протизаконні вимоги Держказначейства, хворі не отримують безкоштовних ліків, залишаться без лікування і це може призвести до дуже негативних наслідків. В умовах епідемії туберкульозу, ВІЧ, гепатиту С такі дії влади тільки погіршать ситуацію і призведуть до подальшого поширення епідемії Психічно хворі, які не будуть отримувати належне лікування, це потенційні порушники і громадського порядку і небезпека життю звичайних громадян.

На жаль, в нашій державі права рука не знає, що робить ліва. А через це страждають і хворі громадяни, і можуть постраждати звичайні громадяни. Адміністрації лікувальних установ теж можуть отримати судовий позов від пацієнтів або їх родичів, і скоріш за все, позивачі виграють цей суд. А якщо взяти до уваги, що поширення конфіденційної інформації тягне за собою відповідальність відповідно до ст. 145 Кримінального кодексу України, керівник установи може отримати або штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років. Звісно ніхто з керівників лікувальних закладів не хоче такого розвитку подій. І де вихід?

Такий законотворчий безлад, який останнім часом зріс, вимагає негайного втручання відповідних інстанцій – перш за все, Уповноваженого ВР з прав людини п. Валерії Лутковської, Комітету ВР з прав людини, які повинні добиватися зміни Постанови Кабінету Міністрів України від 18.02.2016 року №.151, якою було затверджено «Порядок взаємодії Міністерства фінансів, органів Державної казначейської служби та установ, які здійснюють виплати пільг. субсидії, інших соціальних виплат, підчас перерахування таких виплат».

 

Права біженців

02.07.2016 | медіа група ХПГ

Роз’яснення Мінсоцполітики: терміни дії довідок внутрішніх переселенців і виплат по ним

   

Довідки переселенця, в яких вказана адреса місця проживання, за якою внутрішньо переміщена особа  фактично НЕ проживає, діють  до 20 липня 2016 року.

Про це повідомляє Вечірній Харків з посиланням на Міністерство соціальної політики України.

"Щоб уникнути випадків припинення виплат переселенцям після 20 липня 2016 року такі люди повинні проінформувати управління соцзахисту про своє фактичне місце проживання і до 20 липня 2016 року одержати нову довідку", повідомили у відомстві.

Що стосується термінів дії довідок переселенців, то довідки, видані з 13 січня 2016 року, дійсні і діють безстроково, незважаючи на відсутність відповідної позначки ГМС. Винятки становлять довідки, дія яких скасовано у зв'язку з тим, людина подала заяву про відмову від довідки; скоїв злочин; повернувся на покинуте місце постійного проживання; виїхав на ПМЖ за кордон; подав завідомо недостовірні відомості; НЕ по проживає вказаною адресою.

«Довідки, видані внутрішньо переміщеним особам до 13 січня 2016 року і дійсні на момент набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб », також діють безстроково», повідомляють у відомстві.

У разі, якщо людина фактично не проживає за вказаною адресою реєстрації, дія довідки скасовується.

На запитання, чи не припинять соціальні виплати (в тому числі пенсії) за довідками, які були дійсні на 11 червня 2016 роки (дату вступу в силу постанови Кабінету міністрів України № 352), відомство дає наступне роз'яснення:

«Виплати, які за станом на 11 червня 2016 року за чинними проводилися довідками, тривають. До 14 грудня 2016 року управління соцзахисту проводить обстеження місця фактичного проживання переселенця, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Наступне обстеження проводиться протягом шести місяців з дати складання попереднього акту».

Кабінет міністрів України від 8 червня 2016 року прийняв Постанови № 352 «Про внесення змін до постанови КМУ від 1 жовтня 2014 року № 509» та № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

Міжнародна політика і права людини

02.06.2016 | Людмила Алексєєва

Виступ на круглому столі «Московська Гельсінкська група і значення Гельсінського руху в ретроспективі»

   

Гельсінські угоди без перебільшення змінили світ. Це був незвичайний міжнародний договір – не тільки по числу країн, що до нього включені (всі європейські країни, США, Канада). Це був перший в історії дипломатії договір між державами, дотримання якого енергійно вимагали не тільки причетні до влади політики, а й громадяни країн, які його підписали. Це сталося через те, що в тексті Гельсінкських угод безпеку країн-учасників було пов’язано з дотриманням прав людини в них. Ідея про цей взаємозв’язок народила в країнах-партнерах по Гельсінських угодах правозахисні організації, які добивалися дотримання прав людини в СРСР і країнах радянського блоку, де порушення прав людини, перерахованих у третьому кошику, було зухвалим.

Гельсінкські угоди сприяли розвитку правозахисного руху в авторитарних державах-учасницях Гельсінкських угод і об’єднанню правозахисників демократичних країн Заходу з правозахисниками в СРСР і країнах радянського блоку. Виник міжнародний правозахисний рух, який справедливо отримав назву Гельсінкського.

Під впливом Гельсінкського руху уряди демократичних країн, які підписали гельсінкські угоди, до 1980 року згуртувалися і стали дуже солідарно і наполегливо вимагати від СРСР і його сателітів чесного дотримання гуманітарних зобов’язань в повному обсязі. Радянська сторона стала посилатися на те, що взаємини влади і громадян в кожній країні є її внутрішньою справою, і дипломати не повинні втручатися в це, оскільки дипломати завжди займалися тільки зовнішньою політикою – відносинами партнерів з їх країною. У відповідь на це в 1986 році на Віденській конференції гельсінкських країн була прийнята резолюція, в якій говорилося, що порушення прав людини в кожній країні не є її внутрішньою справою, оскільки ставлять під загрозу безпеку інших країн і тому вимагають втручання всіх партнерів по Гельсінкським угодах.

 Тоді ж, на Віденській конференції, радянська сторона повідомила, що в СРСР прийнято рішення про звільнення політв’язнів, оскільки радянське керівництво розраховує, що це поліпшить відносини між СРСР і демократичними країнами Заходу. У 1987 році були звільнені близько трьох тисяч засуджених за переконання і за релігійними статтями. У 1989 році радянські громадяни отримали право вільно залишати свою країну і повертатися до неї.

Таким чином, активна участь громадян гельсінкських країн в дотриманні гуманітарних зобов’язань за Гельсінкськими угодами призвела до демократизації режиму в СРСР і країнах радянського блоку. Виникнення міжнародного Гельсінкського руху та його вплив на гельсінкський процес я вважаю головним результатом Гельсінкських угод.

Чи можливо зараз, через сорок років, що-небудь подібне? У нинішніх умовах це має теж бути згуртований громадянський рух, але вже на основі Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод і Європейської соціальної хартії, які включають широкий спектр громадянських і соціальних прав. Нинішній, згуртований на міжнародному рівні правозахисний рух, як і Гельсінкський рух, має підтягувати країни, де постійно порушуються основні права людини, до рівня найдемократичніших країн сучасного світу. Не менш важливо допомогти населенню бідних країн подолати бідність. Тобто необхідно займатися не тільки громадянськими, а й соціальними правами. Це дуже важке завдання. Щоб домогтися успіхів, знадобляться роки і роки зусиль. Але тільки рішення обох цих проблем убезпечить світ від воєн, а благополучні країни – від великого переселення народів з країн, охоплених війною, і бідних країн усього світу.

Як і сорок років тому, рішення цих грандіозних завдань не під силу тільки урядам і політикам. Для цього треба об’єднати зусилля активних громадян всіх країн, насамперед –  країн ОБСЄ, які вже мають досвід такого об’єднання, і, безумовно, необхідна підтримка громадських зусиль урядами цих країн. Хочеться сподіватися, що така солідарність влади і суспільства можлива якщо не у всіх, то в значній кількості країн. І хочеться сподіватися, що багаторічні зусилля щодо дотримання прав людини і подолання бідності дадуть помітні результати. Адже свого часу саме завдяки масовій підтримці домоглася успіху крихітна Московська Гельсінкська група, яка поставила перед собою мету, здавалося б, нездійсненну: примусити СРСР і країни радянського блоку дотримуватись зобов’язань щодо третього кошику Гельсінкських угод. Цей досвід вселяє надію на можливість успіху у вирішенні тих проблем, які постали перед нами сьогодні.

Дякую за увагу.

31 травня 2016 року

Переклад Євгена Захарова

Бюлетень "Права Людини", 2016, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори