пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201602
№02
2016

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

24.01.2016 | Віталій Погосян, адвокат

Як з адвоката зробити злочинця

   

Нещодавно групі адвокатів було видано повістки для виклику до органу досудового розслідування – щодо допиту їх як свідків у кримінальному провадженні, внесеному до ЕРДР «щодо здійснення окремими адвокатами дій по створенню умов, які сприяли злочинній діяльності створеною Корбаном злочинної організації».

Диспозицією статті 256 КК України визначено, що сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності – це заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій по створенню умов, які сприяють їх злочинній діяльності.

Для того, щоб дізнатися, про що йдеться в кримінальному правопорушенні, зареєстрованому органом досудового розслідування, і співвідношення вказаних дій до професійної діяльності адвоката, потрібно насамперед звернутися до законодавства.

Основні положення про роль адвокатів, прийняті Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинів у серпні 1990 р. в Нью-Йорку, проголошують принципи щодо вільного доступу до адвоката та адекватний захист адвоката з боку держави.

Статтею 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачена заборона втручання у правову позицію адвоката та заборона ототожнення адвоката з клієнтом. Стаття 22 цього Закону передбачає гарантії адвокатської таємниці.

В світлі вищевказаних норм розглянемо фактичні обставини, на підставі яких відкрито кримінальне провадження.

Як зазначено в дорученні слідчого, провадження було відкрито «щодо здійснення окремими адвокатами дій по створенню умов». Навіть не по факту, а безпосередньо здійснені. Якщо йдеться про дії, то для кваліфікації їх як кримінального правопорушення, вони повинні бути незаконними. Які дії – не зазначено. Вказані дії повинні були створити умови, що сприяють злочинній діяльності. Які саме умови було створено – також не вказано.

Далі, в документах слідства йдеться про «здійснення окремими адвокатами дій по створенню умов, які сприяли злочинній діяльності створеною Корбаном злочинної організації». В одному реченні два рази вказано «злочинну». Дослівно можна зрозуміти, що є доведена «злочинна організація», «злочинній діяльності» якої сприяли умови. Також, виходячи з того, що адвокати, яким надійшли повістки про виклик, захищають безпосередньо Корбана – таке твердження слідчого є прямим порушенням ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» щодо ототожнення адвоката з клієнтом. Також треба звернути увагу, що слідчий, який викликає адвокатів, проводить досудове розслідування по справі Корбана.

Отже, працівники правоохоронних органів, які визначили таку кваліфікацію, повинні були зазначити, які саме дії були здійснені, які саме умови було створено, і як ці умови сприяли чи могли сприяти будь-якій діяльності. А якщо йдеться про злочинну діяльність, чи доведено цю діяльність у встановленому законом порядку, і чому вона є незаконною.

Однак, вони навіть не намагалися привести свої припущення та фантазії до вимог закону, а просто переписали те, що зазначено в диспозиції статті Кримінального кодексу, ось і вийшов правовий вінегрет.

Останнім часом вказане кулінарне блюдо, під солодкі співи деяких посадових осіб, ми постійно отримуємо під час гучних прес-конференцій, на яких нам розповідають балачки про «доведеність», наявність «злочинних угрупувань», «вилучених у встановленому законом порядку» та «затриманих у відповідності до вимог діючого законодавства» злочинців.

Слухаємо та їмо. Сказали по телевізору, що злочинець, показали якийсь відеозапис, чи якісь розговори, суворий прокурор впевнено зазначив, що вони «розкрили» та «викрили» злочинців. Зробили з судового засідання мильну оперу, в якій верховенство права, скоріш титри, ніж зміст, і спокійно продовжуємо жити. Головне, що це не стосується тебе чи твоїх близьких. Головне, що не стріляють та не бомблять. Головне, що поки не холодно та голодно.

Так, був Майдан, після якого скинули «злочинну владу». Потім «віджали» Крим. Почали захоплювати Схід. Оголосили АТО, під час якого гинули наші хлопці. Мобілізації, одна, друга, третя,… шоста, скільки ще. Хлопці гинуть, а Росія – не агресор. Літаки збивають, а винні командири продовжують керувати. Котли – це видатні військові операції. Полонені – це взагалі не зрозумілий термін у співвідношенні до антитерористичної операції. А головне, хто такі ці терористи, в якому складі і кількості, бажано з прізвищами та іншими даними (як наші полонені), щоб народ міг відрізнити сепаратиста, ополченця та терориста, від простих мирних громадян, які знаходяться на непідконтрольній Україні території. І де знайти пояснення, що кількість кримінальних проваджень, порушених відносно військовослужбовців та добровольців, в сотні разів перевищують провадження відносно сепаратистів.

Може, це не стосується повісток адвокатам? Стосується, і прямо.

Владу змінили, а при владі залишилися ті, хто служив при попередній владі. Очищення прокуратури? Яке? Міліції? Кримінального блоку зміни не стосуються. Про суди взагалі мовчу.

Якщо і порушувати кримінальні провадження за статтею 256 КК України за «здійснення дій по створенню умов, які сприяли злочинній діяльності, створеною Януковичем злочинної організації», то потрібно, відповідно до Конституції та законодавства України, притягувати всіх без винятку посадових осіб органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Якщо був поділ влади, то кожна гілка повинна нести відповідальність за свої дії. Янукович злочинець, а його апарат та радники – знаходилися під його впливом. Азаров вчиняв незаконні дії, а весь Кабінет міністрів – білі та пухнасті. Пшонка жив в розкоші, а його підлеглі – бідненькі, а маєточки та автопарки в них від багатих жінок-бізнес-леді.

Не може чиновник, який отримує лише державну заробітну плату, мати дорогу іномарку, великий дім та гектари землі. Люстрація була лише для замилювання очей, реформи не дали бажаного результату.

Залишилося лише те, що в Україні є незалежна адвокатура. Зробили альтернативну безоплатну допомогу – підвищили держмито так, що безоплатний адвокат вже не потрібен. Вирішили, що безоплатними всі будуть працювати на сторону обвинувачення – не вийшло. Є в країні гідні адвокати, які дорожать своєю честю. Як же підім’яти під себе ще адвокатів, та зробити кишенькових правозахисників, які будуть казати лише те, що потрібно владі?

Рішення прийшло несподівано. Є стаття 256 КК України по якій немає жодного рішення в Україні (не працююча), так чому не підвести під неї адвоката!

Захищає злочинців, надає їм консультації – сприяє, а тактика захисту, розроблена захисником – так це ж укриття злочинної діяльності! Еврика! Перемога! Хай заткнуться адвокатішки та роблять те, що скаже прокурор.

Так збудована система в Росії, Білорусі, в багатьох тоталітарних державах. Так ми куди, в Європу, чи як завжди?


 

 

Право на свободу та особисту недоторканність

15.01.2016 | Наталія Охотнікова

Черговий раз українській владі вказали на необхідність реформування пенітенціарної системи. На цей раз - Європейський Суд

   


14 січня 2015 року Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Родзевілло проти України», яка підтримувалася Фондом стратегічних справ Харківської правозахисної групи. Інтереси заявника представляв адвокат Андрій Крістенко.

Заявник, пан Олег Родзевілло, скаржився, зокрема, на умови його утримання під вартою, на побиття його охоронцями пенітенціарного закладу у 2006 році, на відмову Державної пенітенціарної служби України у задоволенні його клопотання про переведення до колонії, розташованої ближче до будинку батьків, а також на відсутність ефективних засобів захисту його порушених прав.

Цікавим моментом рішення є той факт, що незважаючи на доводи Уряду по даній справі про те, що Заявник не вичерпав необхідних засобів захисту свого порушеного права на достойні умови тримання, Європейський Суд ще раз звернув увагу українських представників влади на те, що проблема неналежних умов у вітчизняних колоніях та СІЗО носить структурний характер. Суд вже багато разів виносив рішення на користь заявників по аналогічних справах - Мельник проти України, Яковенко проти України, Коктиш проти України, Логвиненко проти України, Горбатенко проти України, Іглін проти України (до речі, п’ять з цих справ були виграні саме юристами Центру стратегічних справ Харківської правозахисної групи). І скарга пана Родзевілло не стала виключенням – Європейський Суд одноголосно визнав, що умови утримання у Дніпропетровському СІЗО №3 є несумісними зі статтею 3 Конвенції, тобто є неприйнятними та такими, що принижують людську гідність. Так само одноголосно Суд ще раз ухвалив, що в Україні на даний момент не існує ефективних засобів захисту його порушених прав на належні умови тримання у ув’язненні, закріплених статтею 13 Конвенції.

Цікавою видається також позиція Суду щодо можливості переводу засудженого до колонії аналогічного рівня безпеки, яка знаходиться ближче до місця проживання його сім’ї. Так, пан Родзевілло утримувався у колонії на території Вінницької області, у той час як його батьки похилого віку, які, до того ж, мали серйозні проблеми зі здоров’ям, проживали у АРК Крим, у м. Сімферополь, на відстані у 1000 км. Неможливість частого подолання такої відстані призвела до того, що мати Заявника відвідувала його лише раз на рік. Клопотання пана Родзевілло про переведення його до будь-якої колонії аналогічного рівня безпеки у АРК Крим або на материковій Україні, але у область, близьку до півострова, були відхилені.

Європейський Суд також знайшов у цьому порушення права пана Родзевілло на сімейне життя, закріплене статтею 8 Конвенції.

Як бачимо, реформа пенітенціарної системи не встигає за великою кількістю порушень, визнаних Європейським Судом, тому, може, це знак для органів державної влади, що пора вже й «пришвидшитися»?

Свобода вираження поглядів

21.01.2016 | Роман Лихачов

Ми вміємо захищати журналістів, які пишуть правду!

   

Не так давно ми в судовому порядку поновили на посаді головного редактора газети «Печенізький край» Тетяну Сиром’ятнікову.

Але районні владники, не давши їй пропрацювати і дня, її тут же звільнили «у зв’язку з втратою довіри».

Ми з цим не погодилися і повторно пішли до суду – і справедливість восторжествувала: спільними зусиллями з юристом Чугуївської правозахисної групи Наталією Сарматицькою Т. Сиром’ятнікова в січні поточного року знову була поновлена на посаді.

Цитуємо рішення Печенізького районного суду Харківської області:

«Визнати незаконним та скасувати рішення XLIV сесії VI скликання Печенізької районної ради Харківської області від 28 липня 2015 року в частині звільнення ОСОБА_4* з посади редактора КП «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ПЕЧЕНІЗЬКИЙ КРАЙ» у зв’язку з втратою довір’я на підставі пункту 2 статті 41 Кодексу законів про працю України.
Поновити ОСОБА_4 на посаді редактора КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ПЕЧЕНІЗЬКИЙ КРАЙ».
Стягнути з КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ПЕЧЕНІЗЬКИЙ КРАЙ» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 липня 2015 року по 12 січня 2016 року у розмірі 26 180 гривень 90 копійок.
Допустити негайне виконання цього рішення в частині поновлення ОСОБА_4 на посаді редактора КОМУНАЛЬНОГО ПІДПРИЄМСТВА «РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ПЕЧЕНІЗЬКИЙ КРАЙ».
Стягнути з Печенізької районної ради Харківської області на користь ОСОБА_4 витрати на правову допомогу у розмірі 3 000 гривень 00 копійок.
Стягнути з Печенізької районної ради Харківської області на користь держави судовий збір у розмірі 749 гривень 01 копійки».

Невже владі в Печенігах так важко зрозуміти, що не можна закривати рот пресі, пора вчитися звикати до справедливої критики!

Хочу також подякувати колегам з Харківської правозахисної групи, які підтримали нас у цій справі.

*ОСОБА_4 – в даному рішенні суду – Тетяна Сиром’ятнікова.

Роман Лихачов, адвокат, голова Чугуївської правозахисної групи

Армія

20.01.2016 | Яна Смелянская

"Мы вас в АТО не посылали!"

   

Михаил Ковальчук - боец 95-й бригады получил ранение в голову в феврале прошлого года. Врачи в Харькове обнаружили у бойца тяжелую контузию. Однако, в житомирском военном госпитале ему диагностировали черепно-мозговую травму и уже через 10 дней после госпитализации выписали с заключением «здоров».

Постоянная головная боль, стремительное снижение зрения, проблемы с артериальным давлением последний год не покидают мужчину. Резкое и быстрое снижение зрения – сигнал необходимого скорейшего хирургического вмешательства. Однако, в частной клинике, куда бывший боец обратился в надежде получить вразумительный ответ о состоянии своего здоровья, ему ответили, что операция по улучшению зрения не даст никаких результатов до тех пор, пока не будет вылечена контузия. Зрение продолжает падать именно в результате травмы полученной на фронте. В житомирском госпитале доктор продолжает убеждать мужчину, что никаких причин для беспокойства нет.

«Нас сначала проверили в Харькове. Сделали томограмму головного мозга, на которой четко видна травма. Все снимки у меня есть. Но почему-то именно в Житомире меняется диагноз кардинально ровно за неделю стационарного лечения. И это не только меня касается. Такая же проблема у многих наших ребят АТОшников. Я пытался убедить доктора, что мое состояние после лечения в стационаре не улучшилось и даже наоборот, но врач ответил, что видимых нарушений здоровья в организме нет. Соответственно нет причин для паники. Как жить со всем этим дальше врач тоже не ответил», - говорит Михаил Ковальчук.

К сожалению, случай, о котором рассказал Михаил Ковальчук в последнее время в нашем государстве становится скорее правилом, чем исключением. «Вопрос в том, что сами ребята АТОшники об этом редко говорят. Надоело слушать в каждом кабинете чиновников фразу: «Мы вас туда не посылали. Не надо тут в грудь себя бить и «корочками» махать». Бороться с хамством и пустыми придирками буквально на каждом шагу нет ни сил, ни желания. Я не буду ходить и унижаться. Нет, значит нет…»,- говорит Ковальчук.

На все вопросы журналистов начальник житомирского военного госпиталя Александр Серебряков отвечает, что каждый отдельно взятый случай врачебной ошибки (если таковая имеет место быть) необходимо разбирать отдельно, и как только появится любая информация на эту тему, журналисты и общественность будут проинформированы тут же.

Почему боевые ранения квалифицируют как бытовые? Как это можно исправить? Как выполняются на местах указы президента и распоряжения правительства о медицинской, психологической и социальной реабилитации тех, кто вернулся с фронта? На все эти вопросы ни один чиновник на месте отвечать не торопится.

Практика правозахисту

25.01.2016 | ХПГ-інформ

Думка прокурора – не закон +

   

Загальновідомо, що особа вважається невинуватою у скоєнні злочину аж до винесення компетентним судом щодо неї обвинувального вироку. Однак на практиці так звані «компетентні» органи нехтують принципом презумпції невинуватості та накладають штамп «винуватості» на особу вже з моменту її затримання.

Затримати злочинця – це тільки початок справи, й одна з найлегших дій, які можуть вчинятися органами слідства. Найважче наступає потім – слідчим необхідно якісно провести розслідування: зібрати докази і довести вину підозрюваного. Звичайно ж, що найлегшим способом для таких органів є затримати особу, помістити її в СІЗО, а потім через свою некомпетентність, а іноді й банальну лінь, проводити розслідування, м’яко кажучи, неякісно.

Адже особа, яка підозрюється у скоєнні злочину, постійно знаходиться «під рукою», не потрібно докладати зусиль для її виклику, її явки для проведення слідчих дій. Підозрюваний, перебуваючи під вартою, дуже обмежується у своїх правах: виборі адвоката, можливості самостійно збирати докази своєї невинуватості, вільно спілкуватися з пресою. А ще, тримання під вартою – зручний спосіб ведення слідства «недозволеними методами», адже підозрюваний, в подальшому – обвинувачений, сам «впав зі сходів», «не вписався в двері», «пошкодився об ґрати» і «самостійно, добровільно і щиросердечно визнав свою вину». Таким чином, при обранні запобіжного заходу мета сторони обвинувачення – помістити особу за ґрати.

Що ж таке запобіжні заходи? І для чого вони реально повинні використовуватися? Відповідно до ст. 176 КПК запобіжними заходами є: особисте зобов’язання; особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою.

Перш за все, застосування запобіжного заходу – це не покарання особи за вчинений злочин. Запобіжний захід повинен застосовуватись, якщо є докази того, що підозрюваний не буде виконувати покладені на нього процесуальні обов’язки. Сам факт вчинення особою злочину, навіть особливо тяжкого, не є підставою до застосування запобіжного заходу.

Для того, щоб його застосувати, сторона обвинувачення повинна довести, що особа намагається вчинити, або вже вчинила одну з дій, які є суспільно небезпечними, або можуть будь-яким чином вплинути на хід розслідування. Правоохоронці ж при зверненні до суду з клопотаннями про обрання запобіжного заходу зазвичай не надають необхідних доказів. Суди ж у свою чергу мали б ретельно досліджувати необхідність застосування того чи іншого запобіжного заходу, вислуховувати доводи обох сторін і взагалі виходити з того, що порушення прав особи на свободу має застосовуватись лише у виняткових випадках,– у більшості випадків лише «автоматично» задовольняють клопотання прокурора: обирають тримання під вартою.

Та іноді судді чітко дотримуються всіх вимог законодавства при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, досліджують всі обставини, які необхідно досліджувати при обранні запобіжного заходу, задовольняють клопотання сторони захисту і відмовляють стороні обвинувачення.

Так, адвокату Олегу Максименку вдалося зробити майже неможливе – він домігся того, що Московський районний суд змінив пану П. запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт.

Громадянина П. затримано працівниками міліції 28 травня 2014 року, після чого Московський районний суд м. Харкова постановив щодо нього обвинувальний вирок, який 7 травня 2015 року скасовано та направлено на новий розгляд. Слід зазначити, що дана справа розглядалась кількома суддями, жоден з яких не задовольнив клопотання захисту про зміну запобіжного заходу.

Проте, після вступу адвоката Максименка в справу як захисника, суддя Московського районного суду м. Харкова Єлізаров І. Є. змінив пану П. запобіжний захід: з тримання під вартою на домашній арешт.

В обґрунтування своєї позиції адвокат надав беззаперечні доводи. Він одразу знайшов слабкі місця в діях судді під час судового розгляду справи: при проведенні підготовчого судового засідання суддею не додержано правил, передбачених розділом ІІ КПК України, чим грубо порушено ч. 3 ст. 315 КПК України, суддя жодного разу не виносив ухвалу про примусовий привід як свідків оперуповноважених осіб, за понад 5 місяців, що триває судове провадження, до зали судового засідання доставлено тільки одного свідка.

Крім цього адвокат надав проти обґрунтування прокурора доводи, які вказуються в рішеннях Європейського суду з прав людини при визнанні Україною та іншими державами вимог Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Він посилався на Рішення ЄСПЛ «Воляник проти України», згідно з яким порушенням прав, гарантованих ст. 5 Європейської Конвенції випадки, є застосування тримання під вартою з підстав вчинення особою тяжкого злочину, відмови свідчити проти себе та не визнавати винним себе у скоєнні інкримінованих йому злочинів.

З рішень суду про тримання обвинуваченого під вартою та клопотань прокурора, які містяться в матеріалах справи, вбачається, що протягом всього тримання обвинуваченого під вартою як підстави для цього використовувались одні й ті самі обставини. На думку прокурора, як і завжди, на час подання клопотання жодні ризики щодо обвинуваченого не зменшилися, а стороною захисту не наведено нових підстав для звільнення його з під варти. Але, як вказано в п. пар. 79, 85 рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України», Рішенні ЄСПЛ у справі «Єлоєв проти України», пар. 111–112 рішення ЄСПЛ від 01 березня 2007 року у справі «Белевицький проти Росії», визнається порушенням прав людини тримання під вартою тривалий час із зазначенням одних й тих самих обставин.

Тож результатом кропіткої роботи адвоката стала ухвала Московського районного суду м. Харкова від 20 січня 2016 року, якою щодо П. змінено міру запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт.

Щиро вітаємо колегу!

Погляд

13.01.2016 | Яна Смелянская

«Желтая звезда» переселенца

   

Жёлтая звезда или Лата (также «жёлтый знак» или «знак позора») — особый отличительный знак, который по приказу нацистов должны были носить евреи на подконтрольной властям Германии территории в период Холокоста. Латы служили для того, чтобы отличать евреев в общественных местах. Не знаю, кто как, но я иногда себя чувствую «почетным» обладателем желтой звезды.

После аннексии Крыма и начала военных действий на Донбассе в Украине появилась категория граждан, которые в неофициальном лексиконе называются «беженцами», «переселенцами», а в нормативных документах звучат как «внутренне перемещенные лица» (ВПЛ). В истории страны ранее такой группы населения не было, т. к. за время существования нынешнего украинского государства мы не знали, что такое вооруженный конфликт, военные действия, внешняя агрессия, гражданская война. Оставляя родные места, люди надеялись, что вскоре вернутся домой. Но нет ничего более постоянного, чем что-то временное.

Миллионы украинских граждан из-за войны на востоке страны были вынуждены оставить собственный кров, потеряли работу и имущество, средства к существованию. Неожиданно ворвавшаяся в их судьбы беда, круто изменила уклад жизни, заставила каждого переосмыслить жизненные ценности и подходы к реальности.

Государственные структуры, в свою очередь, сделали какие-то судорожные движения в сторону ВПЛ. Но!... Нам, сделавшим выбор в пользу Украины и, покинувших родные дома, скорее всего - уже навсегда, не только присвоили статус ВНУТРЕННЕ – ПЕРЕМЕЩЕННОГО ЛИЦА, но и даже назначили пособие для якобы компенсации затрат на жилье, размер которого не сопоставим с реальными затратами на проживание. Государство «родило» аж два закона, которые вроде бы и существуют, однако не определяют механизма реализации законных прав и свобод переселенцев на новых территориях, где они проживают в настоящее время:

1. Закон Украины «Об обеспечении прав и свобод граждан и правовой режим на временно оккупированной территории Украины», который касается крымчан, оставшихся в Крыму и тех, кто вынужден был покинуть свои дома и перебраться на материковую и свободную от российских боевиков часть Украины;

2. “Свежеподписанный” Президентом Украины Закон «Об обеспечении прав и свобод внутренне перемещенных лиц». Закон призван защищать права и свободы не только переселенцев из Донецкой, Луганской областей и Крыма, но и переселенцев из других регионов Украины, у которых могут возникнуть причины для массового перемещения (чрезвычайные ситуации, массовое нарушение прав человека).

Несмотря на вроде бы наличие законодательной базы, существует много проблем, которые достаточно часто приводят, по мнению самих переселенцев, к дискриминации полноценных граждан Украины, но с пометкой ВПЛ. Коснусь только некоторых моментов, где права переселенцев в Украине нарушаются.

Так ли легко получить справку переселенца?

Начало всей эпопеи переселенца, начинается пожалуй, с того момента, когда гражданин Украины, решившийся на получение этого «почетного» статуса обратился в управление труда и социальной защиты населения по месту временной регистрации.

В принципе простая процедура. Но крайне забюрократизированная сущность украинского государства, не позволяет преодолеть эту ступень так быстро как хотелось бы. Пошагово. Желающий официально зарегистрироваться переселенец, обращается в УТСЗН по месту временной регистрации. Простаивает в многочасовой очереди таких же переселенцев. Получает заветную и так необходимую в дальнейшем справочку. С ней уже шагает в миграционную службу (с сегодняшнего дня этот пункт, скорее всего, уйдет), чтобы поставить штамп на эту самую справку. При этом обязательный фейс-контроль у начальника службы, перебежки из одного кабинета в другой для собирания всех печатей, подписей, копий…

После этого возвращаемся в УТСЗН отчитаться о проделанной работе и получить утвердительный или отрицательный ответ для начисления «переселенческих». Опять-таки очередь никто не отменял, а принимают документы зачастую только в одном кабинете службы. И вообще, почему до сих пор (АТО длится уже почти два года) нет ни одной (!) государственной программы по адаптации и помощи переселенцам, по интеграции их в новые территориальные громады. Все принятые чиновниками решения (регистрация, перемещение переселенцев, выплаты социальных пособий и т. п.), которые имеют больше дискриминационный характер, нежели адаптационный. Кстати, открытие счета для начисления адресной помощи для переселенцев с некоторого времени стало возможным только в отделении Ощадбанка Украины.

Всего в среднем человек потратит на оформление статуса ВПЛ дня четыре-пять. Если повезет, не повезет – дольше. В противовес бытующему среди чиновников мнению, что вопрос со справкой решится в один день. При этом же я промолчу о психологическом состоянии некоторых людей, которым, к примеру, только вчера влетел снаряд в жилище, а сегодня он стоит и пытается от государства хоть какой-то поддержки получить. На эти моменты чиновники чаще всего внимания не обращают.

Формально документ (справка ВПЛ) выдается гражданам, зарегистрированным на территории Крыма, или другой оккупированной территории Украины в день обращения, лишь на основании письменного заявления, паспорта или другого документа, удостоверяющего личность и гражданство, из которого берутся сведения о месте жительства.

Еще один момент. При оформлении справки ВПЛ чиновники утверждают, что данный документ просто фиксирует место временного пребывания человека и дает ему возможность получать корреспонденцию. Однако на практике наличие этой справки у внутренне перемещенного лица будет играть определяющую роль при обращении в любую инстанцию от дошкольного детского заведения до любого лечебного учреждения и т.д. А с некоторого времени справку ВПЛ требуют еще и военные на блокпостах при передвижении по территории проведения АТО, если обнаруживают регистрацию места жительства в паспорте в Луганской или Донецкой областях. Я не понимаю для чего. Вразумительного ответа ни в пограничной службе, ни в штабе АТО получить тоже так и не удалось. Все дружно ссылаются на какое-то мифическое внутреннее распоряжение штаба АТО.

Лирическое отступление. Из личного опыта. Особенно меня тронуло отношение медиков к вынужденным переселенцам. Я переселенец. Получила травму. Серьезную. Потребовалось хирургическое вмешательство и дальнейшие перевязки. Для того, чтобы просто напросто сделать перевязку раны мне пришлось предварительно оббегать четыре этажа районной поликлиники города Харькова, семь кабинетов главврачей, замглавврачей, завхозов поликлиники и т.д. только потому, что в регистратуре всего лишь имела неосторожность сообщить, что приехала из Луганской области! Работник регистратуры вручила бумажку со словами: «Ну вы ж понимаете….»

Дальше я потратила пару часов времени для определения своего статуса в лечебном учреждении! Но в итоге перевязку мне так и не сделали!!! В каждом кабинете гипократы мне безучастно говорили: «Ну вы ж понимаете…. » и направляли в очередной кабинет за подписью, печатью, подписью…

НЕТ!!! Я не понимаю! Я человек! Гражданин Украины! Мне нужна медицинская помощь! И я не получаю этой помощи только потому, что регистрация места жительства у меня не та!

Внутренне перемещенные лица в СМИ, аренда жилья, трудоустройство.

Проблема дискриминации переселенцев сегодня существует. Как бы чиновники не пытались ее скрыть. Может быть не так остро как, к примеру, год назад. Но она есть. Люди, с которыми ежедневно работает как наша организация (Харьковская правозащитная группа), так и другие правозащитные организации десятками не только обращаются за помощью, но и жалуются на беспричинное негативно предвзятое отношение к ним. Причем как со стороны местного населения, так и госучреждений.

Отказ в получении справки ВПЛ, отказ в переоформлении пенсии или других социальных пособий, отказ в трудоустройстве по причине «не местной» регистрации, отказ подтверждения юридического факта и соответственно свидетельства о рождении или смерти гражданина.

Откуда такая проблема? Почему люди, которые никогда лично не сталкивались с переселенцами, заведомо их недолюбливают? Незатейливый мониторинг украинских СМИ может показать, что многие издания пишут лишь об агрессии, сепаратизме и лентяйничестве переселенцев. Как можно всех ставить под одну гребенку?!

Наша организация работает с сотнями переселенцев, многие из которых, как оказалось, проявляют себя более человечно и порядочно, чем даже местное население.

Люди часто жалуются, что с увеличением количества переселенцев начали ощущать изменение в отношении к этой категории граждан. Эти изменения проявляются и в проблемах с трудоустройством. Особенно сложно воспринимать информацию, когда пришедший на прием человек говорит: «Я не могу снять жилье. Риелторы отказывают сразу одной единственной фразой: «Мы с переселенцами не работаем». Нужно врать и по возможности скрывать свою регистрацию места жительства. Но почему? Что не так в «донецких»? Мы не люди что ли?». Или вот такой ответ риелтора: «Для донецких цена на 300 гривен дороже. Хотите жить – платите».

Выходит, стереотипы, навязанные через СМИ влияют, и даже усложняют жизнь обычным людям, поставленным судьбой в тяжелое положение. Нельзя судить людей по одиночному примеру. Не все переселенцы сепаратисты, многие из них даже более проукраински настроены, чем те же киевляне или харьковчане. Хотя факты присутствия на Украине переселенцев – "отморозков" никто не исключает. Но "отморозком" можно быть и без статуса ВПЛ. Точно так же как и наоборот – статус ВПЛ – не должен ассоциироваться с автоматическим статусом "отморозок".

Переселенцы с Донбасса так и не стали частью украинской громады.

Вопрос участия переселенцев в выборах местных советов неоднократно обсуждался в последнее время, однако найти взаимоприемлимую формулу реализации избирательных прав переселенцев украинское правительство так и не смогло. Избирателям-переселенцам было категорически отказано в доступе к реализации права на участие в местных выборах на уровне закона Украины «Про місцеві вибори».

Правозащитники неоднократно выступали с публичными заявлениями к правительству Украины для восстановления прав ВПЛ в Украине. Хотя бы потому что значительная часть электората страны остались «за бортом» в решении дальнейшей судьбы Украины.

Николай Козырев, правозащитник: «Очевидно, у государства нет ясной социальной политики в отношении переселенцев в кризисной ситуации. Они фактически утратили статус членов территориальных громад, где жили раньше, и не получили в юридическом смысле этот статус по новому месту поселения.

ВПЛ сейчас потеряли контроль не только над своей частной собственностью, но и над коммунальной собственностью, совладельцами которой они ранее были, утратили свою социальную субъектность в этой важнейшей сфере общественной жизни и оказались в дискриминированном положении. Их нынешний социальный статус – реципиенты, получающие минимум благотворительной жизненно необходимой помощи и социальной поддержки – от государства и волонтерских организаций. Эту ситуацию следует рассматривать как социальную катастрофу, последствия которой в социально-культурном, экономическом, политическом и ментально-психологическом плане еще не осмыслены в полной мере.

На основе действующего законодательства и в порядке взаимодействия с органами местного самоуправления необходимо было с самого начала инициировать создание органов самоорганизации переселенцев – как органов самоуправления местной громады. Это могли быть Комитеты самоорганизации переселенцев. Такая «социальная прописка» ВПЛ в местных громадах по месту жительства реанимировала бы их прежний социальный и правовой статус в системе местного самоуправления, запустила бы процесс их социальной адаптации и социализации.

Отсутствие такого подхода в социальной политике государства консервирует дискриминацию огромного количества граждан, нарушает их конституционные права и создает очаг напряженности. Ситуацию надо срочно выправлять».

В Харьковской правозащитной группе также решили попробовать восстановить избирательные права переселенцев и обратились в местный суд с соответствующим заявлением… 

Трудности пересечения линии разграничения

Это тот вопрос, который многих переселенцев доводит до исступления. Кто бы и что не говорил, но ТАМ остался наш дом и родные люди, которые по-разным причинам не выехали на свободную часть страны. И мы хотим их навещать хотя бы иногда. Хотя бы один раз в год. Хотя бы на полдня. И часто мы отказываемся от идеи ехать туда по одной простой причине: как боевики, так и украинская сторона поставила какие – то нечеловеческие условия перемещения с освобожденной стороны Украины в оккупированную ее часть. Многие будут возмущаться и плеваться очередной партией желчи, вроде: «опасно», «сепаратисты», «сами виноваты»…. Но! ТАМ НАШ ДОМ.

Ехать в объезд, как сейчас модно и максимально безопасно, через Россию, - адская затея. В лучшем случае это сутки по времени из Харькова или Киева. Мой рекорд такого перемещения – 36 часов.

При этом на таможне/границе со стороны Украины приходится, как это не прискорбно говорить, но пройти семь кругов унижения твоего человеческого достоинства, прежде чем тебя отпустят с пропускного пункта.

«Таможенники» или пограничники (не представляются) не стесняясь, даже после прохождения багажа через сканер, выворачивают сумку наизнанку (без разрешения), выискивая непонятно что и, бормоча себе под нос миллион совершенно неуместных комментариев априори предназначенных тебе в стиле «понаехали тут». Нередко штрафуют. По разным причинам. Незаконное пересечение границы, к примеру. Хотя простите, но я гражданин Украины. И не я сама себе создала такие условия. И мне совсем не нравится носить этот дурацкий статус ВПЛ. И, вообще, оставьте свои комментарии при себе, исполняя государственный долг. Но доблестные сотрудники таможни/погранслужбы не упускают ни малейшего случая публично морально поиздеваться над твоим статусом ВПЛ. И это массово. На поведение «таможенников» или пограничников жалуется каждый второй переселенец, столкнувшийся с вопросом переезда в сторону родного дома через российскую сторону. А по скромным, буквально «топорным» подсчетам ежедневно туда- обратно пересекают границу не меньше 15 автобусов (75 мест каждый) с желающими переехать в Украину из ЛНР или в ЛНР из Украины через Россию.

Пересекают линию соприкосновения или едут «через Украину» люди реже. Потому что страшно. Стреляют. Да и вообще люди с оружием не каждого вдохновляют на храбрость. Особенно если едешь ты с ребенком или престарелой мамой. Плюс с прохождением всех блокпостов этот маршрут не быстрее, чем через РФ. Многочасовые очереди на официальных пунктах пропуска, таких как в Станице Луганской или Майорске также малоперспективное и радостное мероприятие. Особенно зимой.

Хотя эффективность работы этих официальных пунктов пропуска – отдельная тема. К примеру, не думаю, что какой-нибудь сепаратист сепаратистом повезет гранату в сумке через пропускной пункт. Проще лесом-полем в обход всех блокпостов. А тропы такие известны буквально каждому второму «местному».

Каково пенсионерам?

Больше миллиона пожилых украинцев в один миг правительство лишило единственной возможности выжить в военное время. Каковым должно стать отношение семидесятилетней старушки к Украине как государству, если как минимум половину своей жизни она отработала на благо именно того государства, которое оставило в итоге ее на самовыживание?

Чтобы еще раз оформить свою уже заработанную пенсию не каждый старик решится пройти тот путь, который ему предлагают. Оформить пропуск, проехать по всей линии фронта или вокруг через РФ на территорию Украины, пройти все бюрократические муки и т.д. Я даже расписывать не буду, что и как проходит каждый пенсионер прежде, чем переоформит свою пенсию на освобожденной части Украины. Скажу только то, что это прямое и очень жесткое издевательство над человеком. И я понимаю тех бабушек и дедушек, которые в дни самого начала этого бардака в нашей стране еще стояли на стороне Украины, а сейчас ее люто ненавидят. Потому что среднестатистическому пенсионеру со средней пенсией 1200 гривен всегда было нелегко выжить. А когда еще и это забрали, то простите, но одной любовью к родине сытым не будешь.

Кто будет решать все эти и многие другие проблемы, а, также, какими путями? Ответ на этот вопрос волнует сегодня не менее двух миллионов людей, оставшихся без дома и без прошлого. Легче предупредить то, что происходит, нежели потом работать с последствиями нынешней дискриминации. Нашим чиновникам стоит вспоминать об этом чаще.

Погляд

27.01.2016 | Наталка Ковальчук

Навіщо вам, Росіє, бандерівська земля?

   

Віднедавна Інтернетом подорожує відео, у якому високопоставлена російська чиновниця дає інтерв’ю кореспонденту Бі-Бі-Сі. https://www.youtube.com

У цій розмові, де йдеться й про Україну і яку найкраще можна охарактеризувати фразеологізмом «ліпити горбатого до стіни», є чимало традиційного для нинішньої російської ідеології словесного сміття про «хунту», «фашистів», НАТО.

Але є пасаж, до якого треба підходити цілком серйозно. Так, ця пані заявила щось на зразок того, що Росія у союзі з Україною є надсильною, а коли Україна стає ворогом, то ця «надсила» втрачається.

Теза «ми сильні разом» - не нова. Проштовхується вона і деякими українськими політиками проросійського спрямування. І нібито це найбільше потрібно Україні, котрій без Росії «ну зовсім нікуди податися».

Та що ж свідчить історія про це «об’єднання сил»? А свідчить вона про те, що сила України, справді, потрібна Росії.

Візьмемо для прикладу хоча б ту саму «нафтогазову голку», на котрій сусідня країна «сидить», з якої переважно й живе.

Насправді потужна нафтогазова сфера Росії великою, навіть дуже великою мірою, створювалася розумом і руками українців.

Сьогодні Інтернет-мережею гуляє така собі новина, що нібито українці Тюмені вимагають приєднання до України. Фейк, звичайно.

Але правда у тому, що цей далекий нафтовий край значною мірою заселений українцями. За різними джерелами, тут мешкає тисяч 150 вихідців з нашої землі. (Вважається, що у Росії українців приблизно 8 мільйонів).

Доводилося читати, що у таких північних російських містах як Нижньовартовськ, Нефтеюганськ, Сургут, розташованих на територіях інтенсивного видобутку вуглеводнів і розвитку нафтогазового комплексу, від 20 до 50 відсотків жителів – це вихідці з України.

Одні наші земляки поїхали на освоєння цих територій і залишилися там назавжди. Інші роками працювали вахтовим методом, відриваючись надовго від родин.

Хтось може сказати, що ці люди їхали заробляти великі гроші. Так, великі.

Але Росія – країна набагато більша за чисельністю населення від України. Чому ж не стало тільки російської сили, щоб освоїти ці багаті надра?

Втім, пам’ятаю й розповідь одного з таких нафтовиків. На звіяній віхолою віддаленій буровій йому довелося зустрічати Новий рік. Північна завірюха зупинила дорогу черговій вахті. Тож і сиділи понад строк у зимовій віхолі, де пересуватися можна було тільки тримаючись за линви, протягнуті між приміщеннями. А треба було ж іще виконувати й певні технічні роботи.

Дійсно, були такі, що їхали у далекий світ добровільно. Але багатьох з України відряджали туди й у «добровільно-примусовому» порядку: від робітників і технічного персоналу підприємств до студентських загонів.

Дозволю собі трохи особистого. У сімейному архіві зберігається братова Почесна Грамота, якою він нагороджується (далі мовою оригіналу) «За высокие производственные показатели в строительстве кондесатопровода Уренгой-Сургут» як «боец студенческого отряда «Вега».

Скільки таких грамот «бійці» колишнього студентського загону «Вега» Харківського авіаційного інституту, загонів інших радянських вузів зберігають у домашніх паперах?

Хтось може сказати, що й сьогоднішні студенти їдуть навіть до чужих країн, щоб там збирати овочі чи фрукти, працювати в кав’ярнях або інших закладах харчування.

Втім, це їхній особистий вибір. До того ж, за свою роботу і кошти певні отримують, і мову потрібну можуть краще вивчити.

Яку мову можна було вивчити на «строительстве» того конденсатопроводу, коментувати, певно, й не варто. Бонусом студентського перебування в далекій Тюмені можна назвати хіба що привезене інженерне ноу-хау: коли в москітну сітку набивалося багато кусючих північних комарів, її треба було просто вивернути, щоб комарині «носи» опинилися назовні, а не біля людського обличчя.

Далекі російські краї москітів, непролазних боліт, високоградусних морозів освоювали не тільки українці, які їхали добровільно. Туди засилали українське селянство, оголосивши його класом куркулів, репресовану українську інтелігенцію. Врешті, кого тільки туди не засилали…

Та по всьому виходить, що Україна, справді, завжди чимало своєї сили віддавала Росії.

А що ж отримувала навзамін. Так, теж силу: силу терору і голоду, принесену з Московщини у 20-х роках минулого століття; силу голоду і терору, яка винищувала Україну в 30-х роках; кривавий воєнний слід і голод в історії 40-х; злидні, непосильну працю на «стройках народного хозяйства», репресії у 50-60-х; тотальний дефіцит і чорну силу ядерного вибуху у 70-80-х…

Можливо, таким чином, використовуючи Україну, її народ, Росія демонструвала свою силу всьому світові? Так, як робить і сьогодні, коли намагається говорити з нами з позиції сили, захопивши частину української території.

При тому її чиновники і чиновниці – апологети «руського міра» - називають український народ «фашистами», «хунтою», «бандерівцями».

Так і хочеться, перефразувавши одну з популярних російських пісень, запитати: «Навіщо вам, Росіє, бандерівська земля?», на котрій все так погано.

У вас є достатньо власних багатих земель і гарних своїх людей, щоб без «фашистів» і «бандерівців» створити самим собі край «благоденствія». Без нашої сили. 

Нові видання

25.01.2016

Вийшов з друку анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ, під загальною назвою «Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917–1925 рр.)»

   

Галузевий Державний архів Служби безпеки України, Інститут історії України Національної Академії України підготували анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. Книга вищла у Видавництві Права людини, під загальною назвою «Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917–1925 рр.)». Упорядник В.М. Василенко та колектив співупорядників.

У покажчику подано анотації архівних кримінальних справ 1919–1948 років провадження, що зберігаються в архівних підрозділах регіональних органів СБУ. Фігурантами анотованих справ є репресовані учасники антибільшовицького руху в Україні 1917–1925 рр. національно-визвольної, анархо-махновської, проросійської і пропольської орієнтацій, а також опозиційного руху національних меншин.

Дослідження історії України 1917–1925 рр. є надзвичайно актуальними, зважаючи на те, що у визначений проміжок часу Україна палала у вогні революції, національно-визвольної боротьби і громадянської війни. До грудня 1920 р. влада змінювалася ніби в калейдоскопі, а наступні 5 років переможці-більшовики невпинно гасили полум’я повстанського руху.

З тих пір пройшло майже століття. Але і тоді, й тепер на шляху до революційних змін в українському суспільстві та національного відродження стала прихована й відкрита російська інтервенція.

Важливим джерелом політичної історії України 1917–1925 рр. стали архівні документи радянських органів державної безпеки. Малодосліджену частину цих матеріалів становлять архівні кримінальні справи на «контрреволюціонерів» – учасників антибільшовицького руху.

До категорії репресованих за «контрреволюційні злочини» належали українські політичні, державні й громадські діячі, а також військові доби Центральної Ради – Гетьманату – Директорії; військовослужбовці ворожих армій А. Денікіна, П. Врангеля, Ю. Пілсудського та представники відповідних військових і цивільних адміністрацій; підпільники й повстанці уенерівської, анархо-махновської, білої проросійської і пропольської орієнтацій; учасники опозиційного руху національних меншин: євреїв, татар, німців та ін.; представники релігійної опозиції тощо.

Підготовку до друку нового видання здійснено впродовж останнього року. Для ознайомлення читачеві запропоновано анотований покажчик, до якого внесено 495 анотацій, що відображають зміст більшої частини тематично опрацьованих справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання ГДА СБУ. Всі попередньо опубліковані анотації вміщено з частковими уточненнями й суттєвими доповненнями. До анонсованого видання укладено науково-довідковий апарат у вигляді іменного й географічного покажчиків, списку скорочень та ілюстративний розділ (50 документів).

Анотовано справи 1919–1948 років провадження. Причому в зазначеному хронологічному проміжку не представлено лише 1943–1944 рр. Майже 64% анотацій (315) складено за справами 1919–1922 років провадження – періоду найпотужнішого протистояння становленню й утвердженню більшовицької влади в Україні. Понад 76% анотованих справ (377) відображають репресії 1919–1927 рр., риску під якими мала б підвести широка загальна амністія з нагоди десятої річниці «жовтневої революції». Решта матеріалів висвітлює характерні долі колишніх учасників антибільшовицького руху в період розкуркулення, колективізації, Голодомору й масових репресій.

До відкритого покажчика не внесено переважну більшість анотацій справ 1944–1948 років провадження, за якими основним обвинуваченням для колишніх петлюрівців, денікінців та махновців стала їхня співпраця під час Другої світової війни з німецьким окупаційним режимом в Україні. Згідно із чинним законодавством на сьогодні така інформація є конфіденційною. Нечисленні опубліковані відомості за справами передвоєнних, воєнних і повоєнних років стосуються активних учасників антибільшовицького руху, які в роки громадянської війни уникли миттєвих репресій завдяки еміграції. За кордоном вони, як правило, належали до різних «антирадянських контрреволюційних організацій», у зв’язку з чим опинилися під постійною увагою радянських органів держбезпеки і врешті їх було притягнуто до кримінальної відповідальності.

Бюлетень "Права Людини", 2016, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори