пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201607
№07
2016

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

11.03.2016 | Євген Захаров
джерело: kontrakty.ua

Коаліціада 2016: у гонитві за власним хвостом

   

Політичні пристрасті навколо можливої відставки уряду продовжують кипіти. Президента та Прем’єр- міністра обвинуватили у змові один з одним та олігархами, щоб зберегти існуючий олігархічний, як вважають їхні опоненти, характер держави. Фракції «Батьківщини» та «Самопомочі» вийшли з коаліції, проте фракції БПП, «Народного фронту» та Радикальної партії Олега Ляшка утворюють нову коаліцію.

І ніхто навіть не помічає, що усі ці політичні баталії зовсім не відповідають Конституції.

Частина шоста статті 83 Конституції України стверджує, що «у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». Згідно з частиною сьомою статті 83 Конституції «коаліція депутатських фракцій формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

Коаліція депутатських фракцій створюється Верховною Радою лише як засіб формування національного уряду – Кабінету Міністрів України. Про інші функції чи можливі застосування коаліції Конституція нічого не говорить. А за частиною другою статті 80 «народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування», тобто голосування депутатів є принципово індивідуальним, обумовлюється їх власним вибором, інтуїцією, а не тільки партійною чи фракційною дисципліною. Отже, говорити про «постійно діючу коаліцію депутатських фракцій» немає підстав.

Коаліція депутатських фракцій підлягає переформуванню внаслідок примусової (частина перша статті 87 Конституції), або добровільної (частина друга статті 115 Конституції) відставки Кабінету Міністрів України. Проте відставка не відбулася: добровільно Кабінет Міністрів йти не хоче, а резолюція недовіри уряду не набрала потрібної кількості голосів. Таким чином, усі теперішні переформатування коаліції, які мають на меті все ж таки домогтися відставки уряду за рахунок розвалу коаліції, чи, навпаки, збереження уряду шляхом укріплення коаліції, не мають жодних конституційних підстав.

При цьому на основі частини четвертої статті 114 Конституції («інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України») парламент може замінити окремих міністрів в уряді.

У підсумку, всі політичні ігрища навколо коаліції, яка, за Конституцією, потрібна тільки для обрання уряду, не тягнуть ніяких правових наслідків.

І як було б добре, якби народні обранці, замість ганятися за власним хвостом, зайнялися своїм прямим обов’язком – законотворчістю!

21.02.2016

Політика і права людини

16.03.2016 | Борис Захаров

Права человека в Крыму

   

Создание атмосферы страха, бессилия и безнадежности, террор против инакомыслящих, военные преступления, грубейшие нарушения прав и свобод, презрение к человеческому достоинству, подмена непреложных ценностей доктриной «русского мира», тотальная пропаганда. Вот краткая характеристика политики РФ в оккупированном Крыму. Все говорит о том, что в России, и особенно на оккупированном полуострове, создается субтоталитарный режим.

Идет активный процесс исторического ревизионизма Сталинского режима. Он проявляется не только в заявлениях политиков и в шумных празднествах с вывешиванием портрета «вождя». В сталинском стиле происходят задержания, аресты, обыски и пытки задержанных, которым инкриминируют выдуманные преступления. Так было в делах Сенцова, Кольченко, Афанасьева, Черния, в деле Костенко и во многих других политических процессах.

Пытаясь создать в глазах международного сообщества представление о якобы полной поддержке крымчанами аннексии полуострова, оккупационные власти бросают все силы на недопущение любых проявлений недовольства со стороны населения. Политика России на оккупированном полуострове направлена на подавление любых проукраинских настроений, на запугивание и преследования всех, кто не согласен с оккупацией.

Раскручивается маховик политических репрессий. Одними из самых резонансных политических процессов против граждан Украины в оккупированном Крыму стали дело «26 февраля» и дело активиста Евромайдана Александра Костенко. В обоих делах российское «правосудие» по уровню беспредела превзошло само себя. Оно обвиняет украинских граждан за действия в Украине, (а Костенко – вообще за действия в Киеве), в феврале 2014 года, когда даже по российским законам Крым не был частью РФ. Таким образом, российские власти применяют универсальную юрисдикцию, и признают обратную силу закона, нарушая собственную конституцию, принципы права и здравый смысл. Всего в рамках дела «26 февраля» к уголовной ответственности привлекается 9 человек. Ахтем Чийгоз обвиняется в организации массовых беспорядков, остальные в участии.

Эти и другие дела поддержаны Центром стратегических дел Украинского Хельсинкского союза по правам человека. Всего наша организация ведет 20 дел в Крыму, 10 из которых находятся на рассмотрении в ЕСПЧ.

В Крыму также идет давление на все религиозные общины, кроме РПЦ, закрываются церкви других конфессий, преследуются мусульмане. Закрываются также все оппозиционные СМИ. Широко используется практика запугивания журналистов путем проведения у них обысков, допросов, задержаний и открытия против них уголовных дел. Большинство религиозных общин и СМИ просто не прошло перерегистрацию. При этом по всем существующим в оккупированном Крыму каналам ведется активная пропаганда.

Осуществляется процесс латентной депортации крымских татар (дела о запрете въезда в Крым Мустафы Джемилева, Рефата Чубарова и Исмета Юкселя). Создаются невозможные условия для существования крымскотатарского народа на полуострове: репрессии, попрание культурных и религиозных прав, закрытие крымскотатарских СМИ. Идет процесс отрыва крымскотатарского народа от своей элиты: лидеров выдворяют из Крыма, представителей Меджлиса и активистов жестоко преследуют. Музыканты, художники, журналисты вынуждены покинуть Крым из-за репрессий и невозможности реализоваться. О свободе собраний нечего и говорить – крымским татарам запретили проводить даже митинг памяти жертв депортации 18 мая. Сейчас идет политический процесс о признании Меджлиса крымскотатарского народа экстремистской организацией. Такое судебное решение может повлечь за собой уголовное преследование не только крымских татар, участвующих в работе Меджлиса, но и вообще всех его сторонников. Эта политика имеет целью уничтожить крымскотатарский народ, лишив его этнической и религиозной идентичности.

Россия совершает на оккупированной территории Крыма военные преступления: перемещение государством-оккупантом части ее собственного гражданского населения на оккупированную ею территорию; принуждение населения оккупированного полуострова к службе в вооруженных силах неприятельской державы; незаконное уничтожение и присвоение имущества и другие.

Задействована практика советских спецслужб в виде внесудебных расправ над инакомыслящими: убийства, похищения, пытки, избиения, запугивание. При этом оккупационные власти не расследуют факты исчезновений и убийств людей и не демонстрируют заинтересованности в установлении виновных лиц и привлечении их к ответственности. Украинская прокуратура АРК заявляет о 30 производствах по факту исчезновений людей в Крыму.

В то же время и политика Украины в отношении оккупированных территорий является непродуманной и непоследовательной. Складывается впечатление, что правительство все время плетется за событиями вместо того, чтобы их упреждать. Такая политика имеет негативные последствия как для лиц, проживающих на оккупированных территориях, так и для внутренне перемещенных лиц из Крыма.

В частности, государство продолжило практику ограничений свободы передвижения. КМУ принял постановление № 367, которое незаконно ограничивает въезд (выезд) на оккупированную территорию для граждан Украины, иностранцев и лиц без гражданства, и фактически лишает журналистов и представителей международных правозащитных организаций возможности посещать Крым для информирования, мониторинга и защиты прав человека.

Прекращение транспортного сообщения с оккупированными территориями, так называемая «блокада Крыма», отличилась нарушениями прав жителей оккупированного полуострова и жителей материковой Украины. Установленный порядок перемещения товаров в Крым лишил людей возможности эвакуации имущества из Крыма. Лица, имеющие регистрацию в Крыму, подвергаются дискриминации и ограничению в реализации своих экономических прав, права собственности, права на образование, избирательных  и иных прав.

Жесткая политика государства относительно непризнания каких-либо документов, выданных оккупационными властями, является источником нарушения многих личных неимущественных прав, порождает многочисленные проблемы с документированием фактов рождения, смерти и т.д.

Наша организация подготовила пакет законопроектов, направленный на преодоление дискриминации жителей Крыма и людей, его покинувших. Мы очень надеемся на поддержку наших западных партнеров в адвокации этих законопроектов.

И все же, главным источником катастрофического положения с правами человека на полуострове является оккупация Крыма Российской Федерацией. Это беспрецедентное нарушение международного права и вызов всему цивилизованному миру. Но мир пока не дает адекватного ответа. Нужно понять и запомнить: «русский мир» остановится только там, где его остановят.

 

Текст подготовлен на основе раздела о правах человека в Крыму в годовом докладе правозащитных организаций "Права людини в Україні - 2015"

Право на життя

14.03.2016 | Яніна Смелянська

У справі вбитої Ірини Єрмакової з Горлівки з’явилися нові подробиці - В’ячеслав Аброськін

   

Знайдене недавно в Горлівці тіло вбитої Ірини Єрмакової викликало резонанс серед інформаційних інтернет-порталів. Було встановлено, що дівчина була викрадена бойовиками "ДНР".

Слідчим підрозділом Національної поліції Донецької області даний факт внесено до ЕРДР по ст. 115 ч.1 КК України (умисне вбивство). Про це на своїй сторінці в Facebook повідомляє Начальник ГУ Національної поліції в Донецькій області в Управління Національної поліції в Донецькій області В'ячеслав Аброськін.

Мати дівчини, Любов Єрмакова відмовляється приїжджати на підконтрольну територію для участі в слідстві. Було також встановлено, що у неї є ще одна дочка, яка є членом "ДНР" та доставляє гуманітарну допомогу бойовикам.

В'ячеслав Аброськін розмістив на своїй сторінці фотографію членів "Трої", які можуть бути вбивцями Ірини Єрмакової.

Нагадаємо, 5 грудня Ірина вийшла з дому і не повернулася. 26 грудня вона подзвонила матері і повідомила, що знаходиться в підвалі.

На початку березня в окупованій Горлівці було виявлено тіло зниклої Ірини Єрмакової. Про це повідомили користувачі групи "Самооборона Горлівки" в соціальній мережі "Вконтакте".

Причина смерті молодої дівчини досі невідома. Тіло було знайдено в Короленківському ставку.

"Ми вже чекали її додому ... .Але вона не повернулася ... .Вчора її знайшли на Короленківському ставку, мертву ...  Іріна Єрмакова-улюблена дочка і внучка, улюблена і дорога наша подружка ... . Наша Кисуля ... Немає слів, щоб висловити біль втрати !!! Вона жила, дихала, мріяла, любила ... .І в одну мить її життя обірвалося .... "- говорилося в повідомленні.

Катування та жорстоке поводження

15.03.2016 | Андрій Діденко

Крапку в справі ректора Темченка ще не поставлено (оновлено)

   

Доля професора Анатолія Георгійовича Темченка, який все своє життя присвятив українській науці, доволі показова – це приклад правового безладу в країні та безкарності чиновників, які, користуючись із своїх владних повноважень, брутально порушують людські права.

Харківська правозахисна група опікується долею професора з 2011 року – ми про це неодноразово писали (див., наприклад, це: «Чому Україна ігнорує настанови Європейського суду?», «Чого варте для держави життя людини?», «Як врятувати життя людини?»), проводили прес-конференції, на яких розповідали про брутальні порушення у цій справі.

Нагадаємо коротко – ректора Криворізького технічного університету Анатолія Георгійовича Темченка звільнили з посади й звинуватили в низці злочинів, зокрема й у замаху на отримання хабара.

Мірою запобіжного заходу для Темченка обрано тримання під вартою. Уявіть собі – людину похилого віку з низкою серйозних захворювань, у передінфарктному стані протягом тривалого часу тримали прикутою кайданками до ліжка. Адвокати неодноразово зверталися з цього приводу зі скаргами в компетентні інстанції. Професора Темченка в кареті швидкої допомоги доставляли до зали суду, в нього жахливо піднімався тиск, який лікарі штучно зменшували ін’єкціями, і судове слухання тривало попри благання хворого та його адвокатів – аж поки не був проголошений обвинувальний вирок.

З часом суди вищих інстанцій скасували ганебне рішення, але крапку в справі Темченка ще не поставлено навіть після рішення Європейського суду з прав людини на його користь.

Професор Темченко відповів на кілька наших питань.

– Анатолію Георгійовичу, нагадайте, будь ласка, через що відбувалося кримінальне переслідування Вас – ректора університету?

– Занадто важко згадувати події, які стосуються мене протягом останніх майже шести з половиною років – починаючи з 2009-го й до цього часу відбуваються судові процеси у сфальсифікованих проти мене карних справах за відомим замовним сценарієм – у результаті знищити мене й мою родину. На мій погляд причиною такого «дійства» стала моя принципова позиція як ректора в контексті того, що «вищий навчальний заклад знаходиться за межами політики і релігії та повинен займатись виключно професійною підготовкою фахівців», що унеможливлює будь-яку підтримку політичних партій та їх керівників, зокрема Януковича, що не могло влаштовувати колишні владні структури. Тому ними було прийнято рішення використати підконтрольні правоохоронні органи й суди проти мене і за вказівкою показово засудити «неслухняного» ректора, який не виконував сумнівні рішення.

Хочу зауважити, що досудове й судове слідство проводилося з грубими порушеннями процесуального закону і прав людини, про що чітко вказано в Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України (ВССУ) з розгляду цивільних та кримінальних справ від 17 травня 2012 року, який відмінив незаконні рішення Дзержинського районного суду першої інстанції та Апеляційного суду Дніпропетровської області й направив справу на повторний судовий розгляд. Однак, на жаль, і новий розгляд справи відбувся з певними порушеннями, формально, а тому лише частково виконані отримані вказівки ВССУ за результатами розгляду касаційної скарги. Саме тому нами подана апеляція (як, до речі, й прокуратурою) на сумнівне чергове рішення суду першої інстанції після повторного розгляду справи.

Особливо хотів би звернути увагу на грубе порушення моїх прав прокуратурою (прокурор у судовому процесі – Буйленкова Ілона Михайлівна) та Дзержинським районним судом (суддя – Грищенко Наталія Миколаївна) на захист щодо незаконного утримання мене під вартою та отримання належної медичної допомоги, що підтверджено відповідними документами, які подавались у різні інстанції, у тому числі до Генеральної прокуратури, що прирівнюється до свідомого катування літньої людини й доведення до вкрай важкого стану. На кожну заяву захисту ми отримували чергові формальні відписки, а суд в особі вищевказаної судді взагалі не реагував на будь-які звернення. Така ситуація багато у чому пояснюється «дивними» взаємопідтримуючими відносинами зазначених прокурора й судді у прийнятті й трактуванні протизаконних рішень.

В якості приголомшуючого прикладу ми отримали відповідь на нашу скаргу Генеральному прокурору України на бувшого заступника прокурора Дніпропетровської області Борисова С. С., яка була підписана самим Борисовим, як то кажуть без коментарів…

Достатньо навести лише деякі приклади, що підтверджують грубі систематичні порушення моїх прав на захист та отримання вчасної адекватної медичної допомоги:

• наявність багатьох важких захворювань (гіпертонії ІІІ ст., ішемічної хвороби серця, цукрового діабету ІІ ступеня, хронічного панкреатиту, перенесеного інфаркту міокарда у 2006 році та інших) проігнорована судом при розгляді багатьох звернень захисту про зміну запобіжного заходу тримання під вартою на підписку про невиїзд з подальшим терміновим направленням мене на невідкладне лікування, що призвело у підсумку до проведення тотальної операції та отримання безстрокової інвалідності ІІ групи;

• незаконному утриманню мене під вартою з 29.01.2010 року до 05.10.2011 в порушення вимог УПК України жодним судом не надано належної оцінки;

• на судових засіданнях, і навіть у лікарнях, зокрема у реанімації міських лікарень № 8 та № 9 (після другого інфаркту навесні 2011 року, який, до речі, вилікували за 6 днів, тоді як для цього необхідно щонайменше три тижні!), куди мене доставляли каретою швидкої реанімаційної допомоги і де я знаходився, прикутий кайданками до ліжка;

• 26.03.2011 року мене виписали терміново з лікарні № 9, незважаючи на нестабільний стан, з артеріальним тиском 190/100. При цьому доставили до СІЗО практично з під крапельниці не медичні фахівці, а звичайні працівники конвою у автомобілі ВАЗ–2110, хоча за висновками експертів судово-медичної експертизи мене рекомендували доставляти каретою ШМД для унеможливлення серйозних загострень хвороб. Через день 28.03.2012 року було призначене чергове судове засідання і мене туди доставили, де я знаходився протягом 9 годин, не враховуючи незадовільний стан здоров’я;

• на судові засідання мене вивозили каретою швидкої медичної допомоги з СІЗО до суду навіть з артеріальним тиском 240/140, де медичні працівники були вимушені проводити інтенсивну терапію, у тому числі для зниження артеріального тиску застосовувалися ін’єкції димедролу, після чого я продовжував тривалий час знаходитись у залі судового засідання у напівсвідомому стані. При цьому начальник медчастини СІЗО Попов П. П. на прохання не вивозити мене у незадовільному стані здоров’я відповідав, що прокуратура поставила завдання вивезти мене у будь-якому стані, і він сліпо виконував ці вказівки.

• на моє прохання надати мені необхідну медичну допомогу суддя Грищенко Н. М. видалила мене із зали судових засідань до останнього слова, тим самим в черговий раз грубо порушила моє право на захист, що і підтверджено в раніше зазначеній Ухвалі ВССУ.

На фото: судове засідання в Дзержинському райсуді Кривого Рогу під головуванням судді Грищенко. Професор Темченко сидить у кайданках, медична сестра вчергове вимірює артеріальний тиск.

– Чи відомо Вам про рішення Європейського суду з прав людини на Вашу користь?

– Мені відомі такі рішення Європейського суду. Зокрема перше рішення було в березні 2011 року. У суді долучили до справи копію повідомлення Європейського суду з прав людини від 17.03.2011 р, у якому вказано Уряду України згідно з Правилом 39 Процесуальних норм «…вказати Уряду України покласти заявника до спеціалізованої лікарні…рекомендованої експертами-медиками, де він одержав би можливість отримувати належний медичний догляд…або звільнити його з-під арешту для… отримання адекватної допомоги». Однак ця вказівка була несвоєчасно виконана – всередині червня 2011 року, тобто по суті необхідність негайного направлення мене на медичне обстеження Дзержинським районним судом м. Кривого Рогу була проігнорована; друге рішення ЄС від 16.07.2015 стосується підтвердження відносно порушення моїх прав за статями 3, 5 та іншими – ці рішення є у відкритому доступі в інтернеті і висвітлені на багатьох офіційних сайтах України, а також відповідна інформація надрукована в газеті «Урядовий кур’єр» від 21.11.2015 року.

Причини цих порушень криються у відсутності належного прозорого правосуддя в Україні, внаслідок чого прокуратура і суди не несуть ніякої відповідальності за допущені грубі систематичні порушення законодавства, і навіть навпаки, у нашому випадку за чітке виконання отриманих від владних структур «вказівок» і прийняття відповідних протизаконних рішень суддя Грищенко Н. М. отримала підвищення по службі – зараз вона вже суддя Апеляційного суду Дніпропетровської області.

– Яких саме кримінальних переслідувань Ви зазнаєте зараз?

– На даний час продовжується черговий – третій – судовий розгляд справи у Дзержинському районному суді м. Кривого Рогу. Прокуратура Дніпропетровської області продовжує безпідставно захищати «честь мундиру», не маючи відповідних доказів, посилається на сумнівні факти і припущення, прекрасно розуміючи, що справа у 2009 році була невдало сфабрикована, і треба допомогти будь-якою ціною уникнути винним особам відповідальності.

– Що саме має відбутися в рамках українського правосуддя на виконання рішення Євросуду?

Що має відбутися в рамках вітчизняного правосуддя на виконання рішення Європейського суду з прав людини, мені невідомо, але я маю надію, що справедливість переможе і в Україні належним чином будуть захищені права людини, і як мінімум буде гарантовано право на справедливий суд, де сторони обвинувачення і захисту користуються рівними правами відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Можливо, за дотримання таких умов суди у своїй подальшій діяльності прийматимуть більш обґрунтовані й, головне, законні рішення, що унеможливить провокації і, власне, фабрикування «замовних» справ прокуратурою чи іншими владними структурами.

Хронологія подій після отримання вироку у суді першої інстанції від 23.05.2011 року (суддя Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Грищенко Н. М.) у кримінальній справі Темченко А. Г.

23.05.2011 р. – вирок судді Грищенко Н. М., Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу (Темченка А. Г. засуджено на 5 років і 2 місяці).

27.09.2011 р. – попереднє засідання Апеляційного суду Дніпропетровської області (Темченко А. Г. перебуває під вартою в СІЗО).

05.10.2011 р. – Апеляційний суд – Темченка А. Г. засуджено на 5 років умовно і звільнено з-під варти.

05.12. 2011 р. – важка операція, яка тривала понад 9 годин – субтотальна резекція шлунку по онкології – залишився практично без шлунку (7 днів в реанімації); з наступним отриманням безстрокової інвалідності ІІ групи.

17.05.2012 р. – розгляд касаційної скарги в ВССУ і повернення кримінальної справи на новий судовий розгляд.

10.09.2012 р. – постанова про об’єднання кримінальних справ за клопотанням Темченко Валентини Максимівни (суддя Костенко В. В., Дзержинський районний суд) – до цього майже 2 роки постійно відмовляли в об’єднанні.

19.12.2012 р. – незначні (зменшення порушень ТАГ) зміни обвинувачення в суді.

24.12.2012 р. – початок нового судового розслідування (суддя Литвиненко Н. А.)

16.12.2013 р. – відвід прокурора в судовому процесі Буйленкової І. М.

30.04.2014 р. – зміна обвинувачення в менший бік і новий прокурор в судовому засіданні Троцик С. В.

21.07.2014 р. – чергова зміна (послаблення) обвинувачення в суді.

Великі перерви в суді були пов’язані з виконанням окремих запитів, наприклад, до ТОВ «Київстар», інколи хвороби учасників процесу, у тому числі судді та свідків.

В суді підтверджено відсутність збитків Криворізькому технічному університету у сумі понад 532 тис. грн за формами звітності за 2009–10 роки (свідчення у судовому засіданні головного бухгалтера КТУ Шпильки В. Т.) – на відміну від обвинувачення Темченка А. Г., пред’явленого прокуратурою за харчування в спортивно-оздоровчому таборі «Чароїт».

31.03.2015 р. – вирок у повторному судовому розгляді – суддя Дзержинського районного суду Літвіненко Н. А. – Темченка А. Г. засуджено до 5 років умовно.

21.10.2015 р. – розгляд апеляції (подали прокуратура і захист, а також особисто Темченко А. Г.) – у підсумку справу повернено на новий (третій) судовий розгляд у Дзержинський районний суд м. Кривого Рогу (суддя Чайкіна та новий представник державного обвинувачення у судовому процесі). Два засідання в грудні 2015 року і в січні 2016 року не відбулися, новий судовий розгляд кримінальної справи розпочався 16.03.2016 року, наступне засідання відбудеться 20.04.2016 року.

Право на справедливий суд

11.03.2016 | Яна Смелянская

«Будешь сидеть ты и твои дети!» - начальник Луцкого РВ Тягунов

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Еще в 2012 году Игорь Шабала был обычным рядовым, ничем не отличающимся от других, гражданином Украины. Вел активный образ жизни, занимался общественной деятельностью. Родился и вырос в украинском городе Луцк, закончил городскую школу № 19, вместе с нынешним народным депутатом Игорем Гузем. 

После окончания школы поступил и закончил Луцкий гуманитарный университет по специальности журналистика. В 1999 году написал свой первый репортаж в областную газету «Волынь» о процветании бездеятельности среди правоохранительных органов и мошенничестве, которое процветает в этой сфере. С 2002 года занимался предпринимательской деятельностью. В 2003 – женился, родилась дочь Ирина.

В 2008 году Игорь Шабала освоил технику йога. Стал проводить занятия в спорткомплексе «Олимпия» в Луцке. С 2011 – стал активным общественным деятелем. Одним из его достижений в этой области можно считать организацию СММД. В результате добился расширение полномочий и механизмов воздействия на местных чиновников. С 2012 года активно боролся с коррумпированными сотрудниками ДАИ. После чего собственно говоря и началось преследование активиста. Все чаще и чаще ему стали поступать угрозы расправы с ним и его близкими, в том числе лично от начальника луцкого РВ Тягунова, который не боясь бросался фразой: «Будешь сидеть ты и твои дети!»

От слов к делу ситуация перешла быстрее, чем можно было предположить…

Зимой 2012 года Игорь с семьей уехал в отпуск в Египет. Там же познакомился с такими же как он украинцами. Игорю предложили поработать переводчиком. Он согласился. На Украине остались пожилые родители и родные братья, которые всегда завистливо и недоброжелательно переживали активность и независимость брата. С началом событий на Майдане, занимал достаточно активную проукраинскую позицию.

Летом 2014 года Игорь приехал в отпуск в родной город Луцк. Ничего не предвещало беды, когда в сентябре  2014 года неожиданно пропали без вести родители Игоря. Ровно через двое суток изувеченные трупы отца и матери Игоря нашли на окраине города…

После убийства родителей Игоря руководство луцкого РВ можно сказать воспользовалось возможностью отомстить активисту, который долгое время докучал  работникам органов внутренних дел, выводя на чистую воду коррупционные схемы милиционеров. 

С этого момента почему-то именно Игорь стал единственным подозреваемым в убийстве собственных родителей. Даже вопреки алиби. Мужчины не было в городе на момент совершения чудовищного убийства родных людей.

Игорю предъявили обвинения. Подвергаясь жестоким пыткам со стороны работников милиции, полуживой от пыток и побоев Игорь «чистосердечно» сознался в преступлении, которого не совершал, которое легло в основу приговора суда. Игоря осудили на пожизненное тюремное заключение.  

Игоря лишили свободы, всего движимого и недвижимого имущества в пользу ведущего асоциальный образ жизни брата.

Судья ВССУ Н.М.Лагнюк трижды отказал в открытии кассационного производства, тем самым нарушив право осужденного на оспаривание неправосудного решения. В знак протеста против действий суда Игорь Шабала отказался от приема пищи на неопределенный срок и объявил бессрочную голодовку в застенках СИЗО.

На этом этапе в дело Шабалы вступил юрист Харьковской правозащитной группы Анна Овдиенко. Она подготовила кассационную жалобу и направила в ВСУ. На этот раз жалобу приняли, но как будут развиваться события, связанные с обвинениями в адрес Игоря Шабалы, пока не ясно… 

Право на справедливий суд

14.03.2016 | Яніна Смелянська

Клих поскаржився на примусові ін’єкції невідомого препарату в російській в’язниці

   

 

 

 

 

 

 

 

 

Клих поскаржився на примусові ін’єкції невідомого препарату в російській в’язниці. Протягом двох тижнів українцеві дають якісь невідомі препарати.

Адвокат українця Станіслава Клиха, утримуваного в СІЗО Грозного, Марина Дубровіна стурбована його фізичним станом. Про це йдеться в її адвокатському запиті, який оприлюднила волонтер Ольга Решетилова в фейсбуці.

"При відвідуванні мого підзахисного 1 березня, він повідомив, що йому приблизно протягом двох тижнів, тобто з середини лютого 2016 року, щодня дають якісь медичні препарати (таблетки). За його словами, нібито "від застуди" і бром "для спокою мужиків". При цьому йому двічі вкололи якісь уколи, незважаючи на те, що він чинив опір", - йдеться в запиті.

Дубровіна просить повідомити, які саме медичні препарати дають її підзахисному, а також - з якою метою і яким лікарем вони були призначені.

Клиха, а також ще одного українця Миколу Карпюка, в Росії судять у Верховному суді Чечні нібито за участь в боях проти російських військовослужбовців в рядах УНА-УНСО в середині 90-х років.

14 і 15 березня в Грозному мало відбутися судове засідання по справі Карпюка і Клиха, проте воно не відбулося через хворобу судді, пишуть.

Планувався допит свідків захисту. Спеціально для цього в якості свідків на суд з України прибули 72-річна мама Клиха і його двоюрідний брат, а також двоє рідних братів Карпюка і українська правозахисниця Марія Томак. Нова дата судового засідання поки не відома. Судді, за словами адвокатів, виписаний курс лікування на місяць.

Нагадаємо, Карпюк був заарештований в березні 2014 року, Клих - в серпні 2014 - го. Слідчий РФ стверджує, що Карпюк разом з нині покійним Олександром Музичко керував "бандою "Вікінг", яка нібито здійснювала злочини в Чечні в 90-х роках. У СК Росії кажуть, що членами "Вікінга" також були нинішній лідер "Правого сектора" Дмитро Ярош, Юрій Долженко, Клих і інші українці.

На Карпюка і Клиха дав свідчення українець Олександр Малофєєв. Він також заявив, що в Чечні воював нинішній український прем’єр Арсеній Яценюк.

Захист від дискримінації

16.03.2016 | Стефания Кулаева
джерело: adcmemorial.org

Жінки 404: Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок (КЛДЖ) ООН визнав порушенням прав жінок державну заборону працювати на морських і річкових суднах

   

Понад три роки юристи АДЦ «Меморіал» домагалися визнання дискримінаційним списку заборонених для жінок в РФ професій – мова йде про 456 видів зайнятості в 38 сферах, обмеження на допуск до якого вводяться ст. 253 Трудового Кодексу РФ і постановою №162 від 25.02.2000 року.

Експерти АДЦ «Меморіал» і адвокат Дмитро Бартенєв підготували в 2013 році скаргу в Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. Заявником стала водій суден Світлана Медведєва, якій не вдалося пройти практику за отриманою нею спеціальністю в зв’язку з тим, що робота моториста-рульового підпадає під заборону як «шкідлива для жінок»: всі види робіт в машинному відділенні і на палубі корабля виявилися в секції 404 списку заборонених для жінок професій.

Рішення Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок у справі Медведєвої, підтриманому АДЦ «Меморіал», стало найпершим визнанням порушення прав жінок РФ в рамках протоколу, що дозволяє подавати в КЛДЖ ООН індивідуальні скарги (опубліковано на сайті ООН 14 березня 2016 року)

У своїх висновках 23 члена Комітету заявили, що всеосяжна заборона, яка стосується всіх жінок в РФ, незалежно від їх віку, сімейного стану, здатності або бажання мати дітей, є порушення прав жінок на рівні з чоловіками можливості працевлаштування і свободу вибору професії.

«Комітету не було представлено жодних даних про те, що включення посади моториста-рульового в список заборонених професій ґрунтується на будь-яких наукових доказах, які підтверджують, що ця професія може бути шкідлива для репродуктивного здоров’я жінок», – відзначили члени Комітету в своїх висновках.

Комітет звернув увагу і на той факт, що заборона величезної кількості професій для жінок, пов’язана виключно з передбачуваною шкодою для репродуктивного здоров’я жінки, говорить про все ще домінуючі в РФ стереотипні погляди про жінку, як в першу чергу матері – і лише в меншій мірі професіонала. У рішення КЛДЖ відзначається, що існування заборонених професій для жінок (при відсутності аналогічних обмежень для чоловіків – хоча очевидно, що багато видів робіт шкодять здоров’ю чоловіків і зокрема їх репродуктивним функціям) порушує принцип рівності статей, гарантований як Конвенцією про ліквідацію дискримінації щодо жінок , так і Конституцією РФ.

Права біженців

10.03.2016 | Юрій Чумак

З поверненням!

   

Правозахисники допомогли вимушеній переселенці, що має статус ВІЛ-інфікованої особи, повернути видурені в неї чималі кошти.

До Чугуївської правозахисної групи звернулася переселенка, яка зараз мешкає у Дворічанському районі Харківської області. Не маючи постійного житла для себе та своєї сім’ї, вона підшукала для купівлі хату в селі, сплатила 25 тис. грн. – половину суми, за яку домовилася з господинею, за власний кошт здійснила оцінку майна, але продавщиця… продала будинок іншим особам. Мало того, ще й навідріз відмовилася повертати сплачені переселенкою кошти.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що постраждала є ВІЛ-інфікованою та потребує постійних витрат на підтримку імунітету й лікування, отже, повернення коштів для неї стало, без перебільшення, питанням життя чи смерті.

Правозахисники заповзято взялися за справу. І хоча передача грошей не була засвідчена нотаріально, і на руках у переселенки була лише письмова розписка, вони зібрали необхідні докази та показання свідків, підготували фахову позовну заяву та представляли інтереси позивачки в Дворічанському районному суді Харківської області.

І ось днями суд виніс рішення: стягнути з хитруватої «продавщиці» хати на користь вимушеної переселенки 25 000,00 грн., а також 800 грн. витрат на оцінку майна, та ще й додатково 1 487,2 грн. судового збору.

Як зазначає голова Чугуївської правозахисної групи Роман Лихачов, переселенці, які живуть з ВІЛ/СНІД, нерідко знаходяться у вразливому становищі. Адже упереджене ставлення частини суспільства до інфікованих на ВІЛ призводить до дискримінаційних проявів при навчанні, працевлаштуванні тощо. А через важкий матеріальний стан таким людям складно знайти юристів, які б змогли професійно відстояти їх права. І в такому разі на допомогу приходять правозахисники.

Практика правозахисту

10.03.2016 | Ольга Кушнерик, юрист приймальні УГСПЛ
джерело: helsinki.org.ua

Держава заплатила півтори тисячі євро за відключений телефон

   

Колись у селі Чернихівцях, Збаразького району Тернопільської області, на дачі в одного чоловіка «Укртелеком» відключив телефон. Господар судився і виграв: суд зобов’язав зв’язківців відновити телефонний зв’язок. Однак минали роки, рішення суду не виконували, й врешті у чоловіка увірвався терпець – звернувся до Європейського суду з прав людини.

Здавалося б, банальна справа, неварта уваги такого високого суду. Але, виявилося, що за європейськими мірками зневага до людини у сенсі тривалого невиконання рішення суду є достатньою підставою для втручання. Відтак Україну зобов’язали сплатити тому чоловікові півтори тисячі євро. А тепер уряд шукає крайнього – з кого б стягнути заплачені гроші…

Треба зауважити, що на стадії комунікації держава визнала свою провину і запропонувала дружнє реагування, а саме виплатити чернихівському дачнику півтори тисячі євро. Останній на це пристав і ще у 2012 році отримав еквівалент у національній валюті – 15 тисяч гривень.

Справедливість було відновлено. Для держави то незначна сума. Але чернихівський дачник – один із тисяч українських заявників, а суми за зобов’язаннями відповід-но до рішень Європейського суду почасти сягають десят-ків, сотень тисяч євро. Відтак на кінець 2015-го цей борг перевищив мільярд гривень! Марно говорити, що це великий тягар на бюджет. Та попри це тільки в останні роки Міністерство юстиції взялося домагатися регресних виплат.

Що це таке? Відповідно до Цивільного кодексу, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Отож Мінюст звернувся з позовом до винуватця – «Укртелекому», аби той повернув гроші. Але у результаті спіймав облизня. Відповідач заявив, що він ні причім, а винен Збаразький відділ державної виконавчої служби, який, власне, і не виконав рішення суду. 16 січня цього року Вищий господарський суд погодився з такою позицією і скерував справу на новий судовий розляд.

Втім, рішення неважко передбачити – виконавче провадження знищене (за сплином часу), і Збаразькому відділу ДВС нічим доказувати, що воно вживало заходів для виконання судового рішення, відтак 15 тисяч гривень ніхто державі не покриє. Та чи є взагалі перспектива у держави бодай частково стягнути з винуватців борги за рішеннями Європейського суду?

Адже за кожною програною Україною справою стоїть якийсь конкретний винуватець, скажімо, горе-правоохоронець, який «вибив» із затриманого докази; прокурор, який приніс до суду неналежні докази; суддя, який на усе це заплющив очі і засудив невинного…

Цей перелік можна продовжити, наприклад, пенсій-ними чи соціальними чиновниками, які всупереч здорово-му глузду і закону обмежили людину у належних їй виплатах, чи державними виконавцями, які не вживають вичерпних заходів або взгагалі нічого не роблять, щоб виконати рішення суду…

Безсумнівно, що більшість заявників знають свого кривдника, хоча позиваються до держави. І держава дізналася б, якби на те була її воля. Але такої волі нема, і це простежується навіть на рівні законодавства. Скажімо, відповідно до Цивільного кодексу, «держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили».

А скільки у нас суддів чи прокурорів притягнуто до відповідальності за те, що своїми діями порушували норми Конвенції про захист прав і основоположних свобод? Здається, навіть таких прецедентів нема в Україні. Така абсолютна безкараність спричиняє вал програних державою справ.

Україна погрузла у судових боргах по вуха. Щороку у державному бюджеті передбачена сума із багатьма нулями на виплату за рішеннями суду, у яких боржником є держава, але це покриває лише незначну частку невиконаних зобов’язань. У цьогорічному бюджетному законі згадується про борг у сумі понад сім з половиною мільярдів гривень! Це не лише борги за рішеннями ЄСПЛ, а й за тисячами рішень національних судів – фактично цілій армії українських пільговиків держава щось заборгувала. Як вона збирається розраховуватися?

Статтею 20 Закону України «Про державний бюджет на 2016 рік» надано право Кабінету Міністрів України у встановленому ним порядку реструктуризувати фактичну заборгованість обсягом понад сім з половиною мільярдів гривень «шляхом часткового погашення за рахунок коштів, передбачених цим Законом на ці цілі, у розмірі до 10 відсотків суми за зазначеними рішеннями та видачі на решту суми фінансових казначейських векселів строком обігу до семи років, з відстроченням платежів за цією заборгованістю на два роки та відсотковою ставкою 9,3 відсотка річних. Право видачі таких векселів надати органам, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів».

Що це означає? Стягувачам дадуть десять відсотків від заборгованої суми, а на решту – цінні папери. До речі, аналогічна норма діяла і торік (лише з відсотковою ставкою 3 відсотки річних). Щоправда, оцінити її в дії вдалося не багатьом, бо Кабмін видав постанову «Питання реалізації статті 23 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» аж у вересні 2015-го. І, скажімо, коли один читач «Свободи» звернувся у листопаді до районного відділення «Ощадбанку» з відповідною заявою, то йому відповіли, що нема механізму виконання постанови.

Кажуть: від злого давця бери і капця. Погоджуючись на такий сценарій повернення боргу, стягувач отримає лише десятину, а решта… Непросто повірити у цінність фінансових казначейських векселів. Міністр юстиції Петренко запевняє, що такий механізм відпрацьовано у деяких інших країнах, і він дієвий. Але у наших реаліях почасти стається усе навпаки.

Газета «СВОБОДА», м. Тернопіль

10.3.2016

Практика правозахисту

16.03.2016 | Яніна Смелянська

Суд не по кишені: юрист прокоментував підвищення судового збору та прояснив, чи є можливість уникнути сплати судового збору.

   

Юрист Харківської правозахисної групи Олена Річко дала роз'яснення щодо нових ставок судового збору, категорій громадян, яких підвищення сум судового збору не торкнулося, а також про можливість звільнення громадян від сплати судового збору.

- Олена, розкажіть нашим читачам, будь ласка, що таке судовий збір, куди перерозподіляються грошові кошти, отримані від оплати судового збору?

- Судовий збір - це сума, яка сплачується на користь державного бюджету за подачу в суд позову, а також деяких інших документів.
Судовий збір сплачується безпосередньо перед зверненням до суду. Саме до позову необхідно докласти квитанцію про оплату. Оплата можлива через відділення банків, пошти, а також в онлайн режимі. У разі виграшу справи, судовий збір повертається за рахунок сторони, що програла.

– З недавнього часу, а саме з 1 вересня 2015 року, український уряд неабияк «закрутив гайки» всім громадянам України, які в майбутньому мали намір звернутися за судовим захистом своїх порушених прав, істотно збільшивши розміри судового збору. Виходячи з яких критеріїв йде розрахунок судового збору?

– Коли збільшили суми судового збору, мета переслідувалася двояка - збільшити доходи державної скарбниці, а також розвантажити судову систему. Отже, тепер українці кілька разів подумають, чи варто їм розлучатися з солідною сумою судового збору, щоб звернутися до суду…

Розмір судового збору визначається від розміру мінімальної заробітної плати, яка встановлюється на 1 січня календарного року. Відповідно, в зв'язку з тим, що 01 січня 2016 року розмір заробітної плати збільшився до 1378 гривень, збільшився і розмір судового збору.

Збільшення торкнулося всіх категорій справ: майнового та немайнового характеру, спорів про захист честі, гідності та ділової репутації, майже справ про розірвання шлюбу. Якщо не буде додаткових змін до Закону "Про судовий збір", то ці розміри повинні діяти протягом 2016 року.

-– Яку суму тепер середньостатистичний громадянин України повинен віддати в казну при подачі позовної заяви до суду?

–  Судовий збір за майновий позов (наприклад, про стягнення боргу) становить 1% від суми позовних вимог, але не більше 6890 гривень. (За умови, що позов подається фізичною особою).

Для того ж, щоб юридичним особам захистити свої права в суді, їм необхідно буде розлучитися з 1.5% від суми позову, але не менше 1378 гривень. Крім цього, законодавець не встановлює верхню межу судового збору для позовів юридичних осіб! Грубо кажучи, якщо підприємство просить суд стягнути 1 000 000 гривень заборгованості, воно повинно заплатити в казну 15 000 гривень.

Якщо ж ваші вимоги до суду ніяк не пов'язані зі стягненням грошових коштів або витребуванням будь-якого майна, то Вам буде необхідно сплатити 552 гривні – якщо Ви фізична особа, і 1378 гривень – якщо це підприємство.

Важливим є той факт, що тепер збільшено розмір судового збору за подання позовів до адміністративних судів. Якщо раніше особа, оскаржуючи рішення, дію чи бездіяльність органа державної влади, платила близько 70 гривень, то зараз такий збір становить не менш, ніж 552 гривні.

-А як бути, наприклад, тоді, коли людина просто не має можливості сплатити таку суму, тому що немає навіть мінімального заробітку: інваліди, пенсіонери, незаможні?

- Деякі категорії громадян звільнені від сплати судового збору. Серед них: інваліди I і II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп; інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи; постраждалі від аварії на ЧАЕС 1 та 2 категорії; позивачі у спорах про поновлення на роботі або виплату зарплати, або по іншим трудових спорах; позивачі у спорах про відшкодування шкоди заподіяної здоров'ю або смертю фізичної особи; позови про стягнення аліментів; позивачі за позовами про компенсацію збитку, завданого злочином.

- А чи є якась можливість не оплачувати судовий збір?

- Відповідаючи на це питання, наведу приклад з практики. Така ситуація можлива. Часто буває так, що громадянин дійсно не в змозі оплатити судовий збір. Недавно у мене була клієнтка. Вона переселенка. Самі розумієте, яке матеріальне становище людини, в умовах особливо того, що ще і виплати на компенсацію комунальних послуг цій категорії громадян зупинили. У неї на утриманні двоє малолітніх дітей. Сама вона не працює, так як знаходиться у відпустці по догляду за малолітньою дитиною. Моя клієнтка не належала до жодної з категорій, які законодавством звільнені від сплати судового збору.

Жінка звернулася в суд першої інстанції, з проханням звільнити її від сплати судового збору, тому що вона просто фізично не може віддати зі свого сімейного бюджету суму 552 гривні.

Орджонікідзевський районний суд міста Харкова відмовив їй. Але юрист ХПГ подала апеляційну скаргу, наполягаючи на звільненні клієнтки від сплати судового збору.

Жінка подала до суду всі необхідні документи, як-то: довідка переселенки, свідоцтва про народження дітей та інші документи, що підтверджують скрутне матеріальне становище.

В результаті колегія суддів Харківського апеляційного суду прийняла цілком справедливе і обґрунтоване рішення звільнити мою клієнтку від сплати судового збору. Тому практика, коли можливе звільнення від сплати судового збору є!

Юристи Харківської правозахисної групи з задоволенням погодяться допомогти людині, якщо в цьому буде необхідність! Абсолютно безкоштовно.

Погляд

29.02.2016 | Наталка Ковальчук

Тест на уважність, або дещо про спроби сховати темне радянське минуле за світлими ілюзорними картинками

   

Спасибо, в свое время в СССР – наглотались.

(«Обыкновенный рашизм» Інна Захарова, http://khpg.org.ua)

Психологи стверджують, що хороша увага - запорука успіху у багатьох життєвих ситуаціях. Можливо, саме тому такою популярністю користуються тести на уважність у вигляді оптичних картинок, коли в одному зображенні треба знайти інше: людські обличчя чи фігурки тварин серед рослинності або каміння чи щось подібне.

Та одна справа цікава психологічна гра, а зовсім інша - реальне життя. Ціна нашої уважності у цьому набагато вища, ніж гарні бали за розгадану картинку з обманом зору.

Бо і про сучасну ситуацію в Україні можна сказати, що нам у суспільному, політичному, ідеолошічному вимірах теж трапляється стикатися з різними омонливими картинами, складати своєрідний тест на уважність, подій, фактів, словесного сміття, яке сиплеться як з потужних потоків московської антиукраїнської пропаганди, так і від певних "вітчизняних" сил, що протштовхують у суспільство погляди, далекі від українських національних інтересів. .

 

 

От, скажімо, харків’яни розповідають у соцмережах, що в окремих тамтешніх школах і досі триває процес зомбування учнів ідеологією СРСР та «руського міра». https://www.facebook.com  Наводяться навіть конкретні приклади. Зокрема, про один з виховних заходів - «урок пам’яті».

З подачі вчителя і запрошеного до розмови гостя спілкування з неповнолітніми перетворилося на пропагандистську годину у традиційній прокомуністичній риториці «інтернаціоналізму, дружби з іншими народами, допомоги їм». Фактично виправдовувалася агресія Радянського Союзу проти інших країн.

Вийшло таке собі прокомуністичне «виховання»у розрізі національної системи освіти.

Заради справедливості треба зауважити, що тезу про  радянський устрій,   як справедливу соціальну систему, при якій було «добре жити», можна почути не тільки в харківських школах. І, можливо, до певної міри тому, що навчальні заклади, які мали б знаходитися поза ідеологічними впливами, ще зовсім недавно перебували якраз під пильною увагою забороненої нині комуністичної партії. Принаймні, саме в українські освітні заклади ця, вже колишня політична сила, намагалися безкоштовно і якомога активніше постачати свої друковані видання.  

Колись самій довелося побачити у одній із шкіл стос комуністичних газет. А на зауваження, що такій пресі не місце в навчальному закладі, почула від одного з педагогів у відповідь, що… «там пишуть правду».

Однак правда про тоталітарну комуністично-радянську систему є лише одна – жорстока і кривава. На державному рівні в нашій країні нарешті дано оцінку  всьому тому, чого ми,  як влучно сказано в епіграфі до цього матеріалу, «наковталися» в СРСР.

Та заборона комуністичної ідеології зовсім не означає, що у суспільстві немає сил, котрі й зараз намагатимуться, використовуючи той чи інший привід, темне радянське минуле приховати за ілюзорними картинками.

Ось, наприклад, недавно довелося почути як в одному з публічних інтерв’ю сьогоднішню непросту економічну ситуацію в нашій країні порівняли з «виробничими успіхами СРСР».

Цей  екскурс у радянську минувшину відбувався цілком у стилі підручника історії СРСР сталінського періоду. Мовляв, радянська влада зуміла з нуля побудувати свою економіку, стала процвітаючою, демонструвала стійкий економічний розвиток. Не те що  нині в Україні…

Звичайно, що «не те». Бо у підручниках з історії радянського часу ніхто й ніколи не пояснював, як насправді кувалося економічне «диво» радянської економіки 20-х-40-х років.

Як і багато чого іншого приховувалося, яким таким побитом у розбитій громадянською війною країні, де «на кінець 1923 р. налічувалося близько мільйона безробітних», «фабрики і заводи не мали збуту своєї продукції», «кооперативна та державна торгівля не мала обігових коштів», а «радянський карбованець захитався»,   всього за два-три роки (1924-1926 р.р.) «…продукція всіх видів промисловості зросла на 60%, а число робітників на 27%), «продукція важкої індустрії зросла на 50%»,  а «…сільське господарство СРСР дійшло довоєнного рівня, давши 103% довоєнної продукції» (дані за підручником «Історія СРСР», 1953 р.)

До речі, і в деких сучасних українських навчальних посібниках теж не вистачає достовірної інформації про той час. Хіба що старий термін «радянська індустріалізація» змінено на новий «радянська модернізація». І практично не йдеться детально про те, що насправді не було ніякої радянської «індустріалізації», чи «модернізації».  

Насправді радянська економіка створювалася чужими руками – заводи і фабрики, які потім голосно називалися флагманами промисловості СРСР,  у 20-30-ті роки будувалися іноземними компаніями і закордонними спеціалістами.

Тільки з США на «відбудову» радянської економіки, за різними джерелами, зокрема http://secrets.in.ua, прибуло до 200 тисяч американських інженерів і техніків. Із закордонних фахівців створювалися цілі організації, зашифровані під радянськими назвами.

Скажімо, у переліку того, чим в радянському суспільстві так гордилися як кращими зразками тієї самої індустріалізації, – тракторний (танковий) завод у колишньому Сталінграді, (нині місто Волгоград в Російській Федерації). Але там і цвяха радянського, мабуть, не було. Підприємство повністю збудували в США, у розібраному вигляді перевезли на 100 кораблях до СРСР і тут змонтували.

Це вже сьогодні у відкритому інформаційноу доступі можна знайти дані про те, як насправді будувався український Дніпрогес, про технічні розрахунки конкретних американської та німецької компаній для цієї споруди, про матеріали і обладнання, котрі постачалися з США, Німеччини, Чехії.

Власне, за різними сучасними історичними розвідками, лише фірма  Albert Kahn Inc побудувала 500 радянських підприємств, а всього за 10 років  фахівці з США спорудили майже 1500 заводів та фабрик, створивши хімічну, електротехнічну, нафтову, гірничовидобувну, вугільну, металургійну та інші галузі промисловості СРСР, американські професори навчили 300 тисяч радянських інженерів. http://secrets.in.ua, http://politolog.net.

Однак ті, хто сьогодні наводить дані про «виробничі успіхи СРСР» як зразок економічного розвитку, про ці факти згадувати не будуть. Як і про те, що творилася радянська індустріалізація найбільшою мірою за кошти від експорту зерна. Того самого хліба, котрий вирощувало українське село і який вигрібався до останньої зернини, до Голодоморів.

Як і про те, що успіхи «радянської модернізації» кувалися ще й руками тисяч нещасних, яких комуністична система масово відправляла до ГУЛАГу.

Ця безкоштовна робоча сила, серед якої було чимало інтелігенції, зокрема й технічної, гибіла і гинула на «будовах комунізму». Люди, котрі знали по шість-сім іноземних мов, мали наукові і творчі досягнення прокладали у найнедоступніших місцях залізниці на котрих, коли «…не вистачало шпал, … клали й прибивали тіла мерзлих зеків» (http://gazeta.ua), сполучали водоплавними каналами ріки, мили золото для Країни Рад на Колимі чи деінде у північних широтах.

Більшість цих будов, починалася за власною вказівкою Сталіна. http://www.alexanderyakovlev.org

Руками іноземців, кров’ю власного народу будувала радянська система свої економічні успіхи, виконувала, як тоді говорили і писали «програму побудови соціалізму в СРСР».

Того соціалізму,   який може служити хіба що прикладом приниження і рабства, а не економічних успіхів. І який був великою ілюзорною брехнею.

 

 

Вісті з пострадянських країн

16.03.2016 | http://hro.org/node/23999

На суде в Грозном по делу украинцев выступил председатель Совета ПЦ «Мемориал»

   

9 марта 2016 года в Грозном в Верховном суде Чеченской Республики прошло заседание по делу граждан Украины Николая Карпюка и Станислава Клыха. Судья отказал в приобщении к материалам дела документа, подготовленного Правозащитным Центром «Мемориал» (Москва).

Как пишет ПЦ «Мемориал", Карпюк и Клых обвиняются в в связи с тем, что, будучи членами организации «Украинская национальная ассамблея – Украинская народная самооборона» (УНА-УНСО, организация признана экстремистской, ее деятельность запрещена на территории РФ), в конце 1994 – начале 1995 года якобы воевали против российских федеральных сил в составе вооруженных формирований самопровозглашенной Чеченской Республики Ичкерия.

Дело ведет судья Вахит Исмаилов. Станислава Клыха защищает адвокат Марина Дубровина, Николая Карпюка – адвокат Докка Ицлаев. Сторону обвинения представляют прокуроры С.С. Юсупов и С.А. Блинников.

Заседание прошло в отсутствие обвиняемых – Николай Карпюк был удален ещё 28 октября 2015 года «за неоднократные неподчинения распоряжениям судьи», а Станислав Клых – 8 февраля 2016 года за «нарушение порядка в зале заседания».

В ходе заседания перед коллегией присяжных был допрошен свидетель защиты, председатель Совета Правозащитного центра «Мемориал» Александр Черкасов. Данные им показания касались обстоятельств штурма Грозного федеральными силами зимой 1994—1995 гг., сведений о гибели российских военнослужащих в ходе штурма и о пытках, которым подвергали пленных.

Александр Черкасов был вызван в качестве свидетеля, поскольку в годы Первой чеченской войны он занимался поиском пропавших без вести, составлением списков и ведением соответствующих баз данных (эта работа нашла отражение в книге: О.Трусевич, А.Черкасов «Неизвестный солдат Кавказской войны» – М., «Мемориал» – «Звенья», 1997).

Ссылаясь на собранные тогда материалы, а также на проведенный ПЦ «Мемориал» анализ обвинительного заключения в отношении Карпюка и Клыха (1, 2, 3, 4), Александр Черкасов ответил на вопросы адвокатов (впрочем, судья многие вопросы отвел).

Описывая ход боевых действий во время «новогоднего» штурма Грозного, Черкасов поставил под сомнение некоторые показания обвиняемых и свидетеля Александра Малофеева о боях в окрестностях площади Минутка 31 января 1994 года и в первые дни 1995 года.

Дело в том, что к этому времени никакие российские подразделения не дошли до пл. Минутка, которая долго еще оставалась глубоким тылом чеченских вооруженных формирований. Упорные бои в этой части города развернулись в конце января, а площадь была взята федеральными войсками 6 февраля 1995 года.

Свидетель Малофеев, на показаниях которого в значительной мере основано обвинение, утверждал, что пленных российских солдат украинские боевики якобы пытали в доме по ул. Первомайская в феврале 1995 года – в то время, когда эти места были в глубоком тылу российских войск.

Комментируя утверждения о пытках и внесудебных казнях пленных российских военнослужащих, Черкасов, ссылаясь на полученные в 1995—1995 гг. депутатами Государственной думы РФ ответы из Военной прокуратуры и Главного военно-медицинского управления (ГВМУ), сообщил, что тела с такими повреждениями, какие описаны в обвинительном заключении, через систему ГВМУ не проходили.

Он также обратил внимание на то, что следствие не представило никаких сведений ни об обнаруженных телах со следами пыток, ни о личностях жертв – похоже, их просто не искали.

Говоря о тех 30-ти погибших российских мотострелках, чью гибель обвинение инкриминирует Карпюку и Клыху, Черкасов заметил, что 18 из них были убиты на значительном расстоянии от тех мест, где, согласно версии обвинения, воевали Карпюк и Клых.

Из оставшихся 12-ти убитых 10 погибли в подбитых боевых машинах, в то время как Карпюку и Клыху инкриминируется использование исключительно легкого стрелкового оружия, – автомата и снайперской винтовки.

При этом в материалах следствия отсутствуют сведения о месте, времени и обстоятельствах гибели военных, или хотя бы о попытках установить эти обстоятельства.

Наконец, Александр Черкасов обратил внимание на то, что, согласно материалам дела, Салман Радуев весной 1999 года вел военную подготовку украинцев в течение двух месяцев после того, как 12 марта 1999 года был арестован спецназом ФСБ и помещен в СИЗО Лефортово.

Единственно возможный источник этих сведений – справка в Википедии, основанная, в свою очередь, на опечатке в выпущенной «Мемориалом» в 2010 году книге «Россия-Чечня: цепь ошибок и преступлений». Эта характерная ошибка, по мнению Черкасова, достаточно исчерпывающе характеризует способы и качество подготовки обвинительного заключения.

На протяжении всего допроса свидетеля судья многократно прерывал его, утверждая, что свидетель вместо того, чтобы отвечать на вопросы, касающиеся существа рассматриваемого дела, устраивает «экскурсы в историю».

Основной вопрос, заданный Александру Черкасову прокурором, был: «Какие достоверные официальные источники Вы использовали?».

Черкасов сослался на ответы из Военной прокуратуры и ГВМУ и привел цитаты из них. Свидетель также заметил, что анализ, проделанный «Мемориалом», основан, прежде всего, на достоверных, в том числе и неофициальных источниках: официальный – это далеко не всегда достоверный источник, иногда приходилось выбирать, либо-либо.

Адвокаты Дубровина и Ицлаев ходатайствовали о приобщении к материалам дела заверенной и прошитой копии четырех частей «Анализа обвинительного заключения» по делу Карпюка и Клыха, подготовленного Правозащитным Центром «Мемориал». Судья Вахит Исмаилов в приобщении этих материалов отказал.

Нові видання

17.03.2016

У видавництві «Права людини» вийшов друком «Українсько-англійський словник з прав людини» Леся Герасимчука

   

У видавництві «Права людини» вийшло з друку: Лесь Герасимчук. Українсько-англійський словник з прав людини

Формат 60 х 84 1/16, 184 стор.

http://library.khpg.org/index.php?id=1452843696

Цей словник є першою спробою окреслити й зібрати докупи правозахисну лексику. Складність цієї справи полягає в тому, що правозахист — комплексна галузь, що обіймає і юридичну сферу, і сферу боротьби за сучасну культуру, історичну справедливість, практичну організацію побуту людей тощо. Тому укладач, упродовж низки років працюючи над перекладами правозахисної літератури, вирішив піти шляхом аналізу робочих текстів за допомогою спеціальних комп’ютерних програм, як от Тексталайзер, і створення власної бази даних за допомогою чи не найзручнішої в цій галузі програми AzzCardfile. З огляду на такі настанови, до бази даних потрапила не лише термінологічна лексика з правозахисту, але й українська розмовна й жаргонна лексика, що подибується у таких текстах. З цього випливає й особливість словника, який має допомагати в роботі не лише правозахисникам і юристам, але насамперед перекладачам і широкій громадськості, котра зіштовхується з даною проблематикою.

In memoriam...

16.03.2016 | Андрій Григоренко

Пам’яті Олександра Єсеніна-Вольпіна

   

У Бостоні на 92-му році життя, 16 березня 2016 року, помер Олександр Єсенін-Вольпін. Олександр був однією з центральних фігур радянського Руху за Права Людини. Йому належить гасло, що стало лейтмотивом Правозахисного Руху – "Поважайте свої закони". Олександр Єсенін-Вольпін був не тільки відомим дисидентом і одним з лідерів правозахисного руху в СРСР, він був, крім того, талановитим поетом, філософом, математиком.

Єсенін-Вольпін народився 12 травня 1924 року в Ленінграді. Батьками Єсеніна-Вольпина були поет Сергій Єсенін і поет і перекладач Надія Вольпінa. У 1933 році він з матір’ю переїжджає до Москви. У 1946 році закінчує з відзнакою мехмат МДУ.

У роки, прожиті в СРСР, неодноразово піддавався різного роду репресіям, включаючи триразове ув’язнення в спеціальні психіатричні в’язниці-лікарні.

Єсенін-Вольпін – один з героїв документального фільму 2005 року "Вони вибирали свободу", присвяченого історії дисидентського руху в СРСР. Свої вірші, що розповсюджувалися в самвидаві і публікувалися на Заході, підписував прізвищем Вольпін.

У 1965 році Єсенін-Вольпін стає одним з організаторів "мітингу гласності" – першої в післявоєнному СРСР публічної демонстрації протесту, що стала "днем народження" радянського руху за права людини. Під натиском комуністичних органів придушення емігрував в США.

Починаючи з 1989 року часто приїжджав на батьківщину.

Прощаючись з Аліком, як ми його називали, не можна не згадати його органічне невміння брехати й його людське тепло, котрого буде так бракувати всім тим, кому пощастило його знати.

Прощай, любий друже. Нехай земля буде тобі пухом.

Подаємо біографію Олександра Єсеніна-Вольпіна з неопублікованого досі біографічного словника дисидентів.

Родился 12 мая 1924 года в Ленинграде. Сын поэта С.А.Есенина и поэтессы и переводчицы Н.Д. Вольпин.

С детства увлекался математикой и поэзией. В 1933 с матерью переехал в Москву. В 1941 поступил в Московский университет, в 1946 окончил с отличием механико-математический факультет. Во время Великой Отечественной войны В. не был призван в армию, поскольку был признан психически нездоровым (клеймо душевнобольного сопровождало его все годы жизни в СССР). Еще в студенческие годы он стал известен как талантливый поэт, неоднократно выступал публично с чтением стихов "Алик читал свои стихи. По ощущению яркости то был один из самых счастливых моментов моей жизни. Молодой, красивый, очень кудрявый человек. Звенящий голос. Сын полузапрещенного Есенина. И совершенно необычные стихи, тогда так никто не писал" (из воспоминаний математика Владимира Успенского). В 1949, окончив аспирантуру НИИ математики при МГУ и защитив кандидатскую диссертацию, В. уехал работать в г.Черновицы (Украина). Там, 24.07.1949, он был арестован органами госбезопасности за чтение своих стихов в кругу близких друзей.

Был этапирован в Москву, в институте им.Сербского признан невменяемым и  Постановлением ОСО при МГБ СССР от 1.10.1949, направлен на принудительное лечение в Ленинградскую психбольницу тюремного типа. Однако 9.09.1950 новым постановлением ОСО Е. был приговорен к 5 годам ссылки в Карагандинской области Казахстана как «социально-опасный элемент». Там он подружился с молодыми ссыльными поэтами, с которыми познкомился в Москве еще до ареста – Наумом КОРЖАВИНЫМ и Юрием АЙХЕНВАЛЬДОМ.

В апреле 1953 В. был освобожден по амнистии и вернулся в Москву. Стал широко известен среди математиков как один из крупнейших специалистов по математической логике и основаниям математики, создатель самостоятельного научного направления – ультраинтуиционизма. Одновременно он продолжает писать стихи, открыто общается с иностранцами. В июле 1959 по просьбе одного из них В. за один день изложил на бумаге свое философское кредо. Закончил его так: "Мой друг, прослушав краткое изложение трактата, сказал: – Значит, ты веришь только в мысль и в разум? – Да, больше, конечно, верить не во что. Но и в эти вещи не надо верить. Не надо верить в разум. Для мыслящего человека достаточно быть разумным". Вскоре после этого В. был вновь заключен в психиатрическую больницу, где его продержали около 2 лет. Тем временем текст его эссе (под названием «Свободный философский трактат»), согласно его пожеланию, был переправлен на Запад и в 1961 опубликован там вместе со сборником его стихов «Весенний лист». Это был второй после дела Пастернака случай, когда советский гражданин осмелился несанкционированно напечататься за границей под собственным именем.

С высоких партийных трибун В. обличался как «идейный отщепенец»; крупный партийный бонза назвал его «ядовитым грибом». Стихи  В. распространялись в самиздате. Традиционная по форме, его поэзия  носила вызывающий по отношению к господствующей идеологии характер: «Эх, сограждане, коровы и быки! / До чего вас довели большевики…».

Освободившись в 1961, стал внештатным научным сотрудником ВИНИТИ и работал там до отъезда из СССР. Занимался реферированием и переводами зарубежной математической литературы, писал статьи для «Философской энциклопедии».

Основу математических и философских  взглядов В. составляет крайний скептицизм – отрицание всех принимаемых на веру абстрактных понятий – Бога, бесконечности и т.д. Отсюда вытекает необходимость строгого соблюдения формально-логических законов. Эту философскую позицию с начала 1960-х он применил к сфере права. Он был автором и пропагандистом ряда принципов,  легших  в  основу "правозащитной идеологии" – гласности действий, установки на требования соблюдения законности. «Алик был первым человеком в нашей жизни, всерьез говорившим о советских законах» (Из воспоминаний Владимира БУКОВСКОГО). В. не только пропагандировал идею апелляции к праву в кругу своих друзей, но и предпринял ряд практических шагов в рамках правового подхода к разрешению общественных коллизий. Так, в 1963 В. подал в суд на журналиста, повторившего в своей статье инвективы секретаря ЦК КПСС Л.Ф. Ильичева в его адрес. Этот поступок был настолько необычен для того времени, что суд принял дело к рассмотрению, хотя, разумеется, решил его не в пользу истца.

После ареста в сентябре 1965 писателей Юлия ДАНИЭЛЯ и Андрея СИНЯВСКОГО, В. был инициатором, составил (совместно с Е.Строевой и В.Никольским) текст «Гражданского обращения» с призывом собраться 5.12.1965 на Пушкинской площади в Москве на «митинг гласности». В организации митинга ему помогали молодые поэты, члены группы СМОГ. В. сам принял участие в этом митинге, с которого ведется отсчет истории правозащитного движения в СССР.

В конце 1967 – начале 1968 В. был одним из организаторов петиционной кампании вокруг «процеса четырех», последовательно выступал против нарушений законности, допускавшихся в ходе уголовных и психиатрических преследований инакомыслящих, подписал десятки правозащитных документов. Написанная им в 1968 «Памятка для тех, кому предстоят допросы» служила незаменимым пособием для  диссидентов в их правовом противостоянии советской карательной системе. Ключевым тезисом «Памятки» было утверждение, что нормы советского процессуального права вполне применимы для того, чтобы на законных основаниях уклониться от соучастия в преследовании инакомыслия, не прибегая ко лжи или запирательству.

Очередное заключение В. в психиатрическую больницу (февраль 1968) вызвало широкую кампанию протеста среди советских и зарубежных математиков.

В ноябре 1970 В. стал экспертом Комитета прав человека в СССР, полтора года активно участвовал в работе Комитета, написал несколько докладов (о праве на защиту, о правах психически больных, о международных пактах о правах человека).

В марте 1972 власти дали понять В., что его отъезд за границу был бы для них весьма желателен, в мае того же года он эмигрировал в США. Работал в университете г.Б уффало, затем в Бостонском университете. Продолжал заниматься математикой и правозащитной деятельностью.

С 1989 неоднократно приезжал на родину. Жил в г. Бостон (штат Массачусетс), где умер 16 марта 2016 года..

Лукашевский С.М.

Бюлетень "Права Людини", 2016, №07

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори