пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"201611
№11
2016

Бюлетень "Права Людини"

Конституція і права людини

19.04.2016 | Всеволод Речицький

Аргументи проти застосування в Україні такої форми правління як парламентська республіка

   

Загальні аргументи:

 

1.    Бізнесові кола в сучасних країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур, але з елементами суттєвої централізації, що пояснюється необхідністю концентрації влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання багатопланової «цивілізаційної» відсталості. Дана обставина, як прийнято вважати, є однією з причин непопулярності форми парламентської республіки в арабських нафтових монархіях.

 

2.    За свідченням фахівців, для країн, які прагнуть пришвидшеного розвитку, типовою є орієнтація не на парламентські, а на президентські (навіть військово-авторитарні) форми правління (Алжир, Гана, Нігерія, Пакистан, Ефіопія, Греція (70-ті роки), Туреччина (80-ті роки).

 

3.    Хоча не лише США, Франція, Великобританія, Японія чи  Канада, але й такі країни як Угорщина, Латвія, Молдова, Україна, Румунія та Чехія мають, та звану, «полікратичну» форму держави (тобто таку, де державні органи формуються демократичним шляхом, існує розділення влад, система стримувань і противаг, забезпечується баланс інтересів центру та місць, гарантуються права людини і основоположні свободи), проте у випадку молодих демократій останні зазнають на собі сильного впливу корпоративних олігархічних структур, яким здатна протистояти лише фігура всенародно обраного (політично сильного) глави держави (Польща, Румунія, Україна, Словаччина, Болгарія, Хорватія, Словенія, Молдова, Литва, Грузія, Вірменія).    

 

4.    Тенденцією сучасного розвитку є встановлення не стільки чистих (парламентська, президентська), скільки гібридних (напівпрезидентська, частково парламентська) форм правління. При цьому в країнах, які не мають сталих традицій державотворення, частіше встановлюється  президентська або напівпрезидентська форма правління. Загалом, парламентські республіки (Італія, Індія, ФРН, Португалія, Болгарія, Угорщина, Чехія) є поширеними в світі менше, ніж республіки президентські. Напівпрезидентські та президентські республіки є в Азії та Європі, вони домінують в США, Латинській Америці та на Африканському континенті. 

 

5.    Державотворчий успіх США як чистої форми президентської республіки не можна вважати суто національним. США сформували європейські політичні дисиденти, які свідомо зрезигнували політичний абсолютизм Старого світу. Винайдення Сполученими Штатами незалежного й окремого способу легітимації (демократичного виправдання) законодавчої та виконавчої гілок влади спричинилося до вражаючого культурного, економічного та міліарного успіху цієї країни. Після перевірки часом досягнень США (чиї економічні, політичні та мистецькі  здобутки допустимо порівнювати з поступом решти країн світу) стало просто неможливим ігнорувати творчий потенціал президентської форми правління.   

 

Національні аргументи:

 

1.    Успішні парламентські республіки в якості передумови свого існування передбачають високу політичну культуру партій. Українські політичні партії не володіють (і не володіли раніше!) такою культурою. Сама їх кількість свідчить про надмірне честолюбство і дріб’язкову непоступливість української політичної еліти. Несформованими в Україні залишаються також основні (консерватизм, лібералізм) політичні ідеології. Партії ж з історично усталеними традиціями (комуністи, соціалісти, націоналісти) набули в Україні лише маргінального статусу. Оскільки подібні недоліки долаються лише шляхом тривалої еволюції, парламентська республіка в Україні є неприйнятною також з практичної точки зору.

 

2.    В історичному плані український парламентаризм, на жаль, не був успішним. Політика Центральної Ради, а пізніше «колегіальна диктатура» Директорії та діяльність Конгресу Трудового Народу відзначалися еклектизмом, дезорганізацією та відвертим популізмом. Центральна Рада погано дотримувалася демократичних процедур (див. праці Д. Яневського). І хоча її керманич М. Грушевський не зловживав авторитаризмом, в загальному підсумку український парламентаризм початку ХХ ст. виявився катастрофічним за своїми наслідками.

 

3.    Навпаки, від давніх часів Б. Хмельницького, П. Орлика й до гетьманату П. Скоропадського у ХХ ст. відносно ефективним в Україні змогло стати лише автократичне правління. Майже всі дослідники політичної історії України погоджуються з тим, що український демократизм був ефективним лише за організаційної підтримки «єдиноначальства».

 

4.    В умовах формально парламентської республіки етнокультурний розкол України на Захід і Схід («дві України» М. Рябчука) створив ефект маятника на урядовому рівні. Політичне коливання пріоритетів в уряді є зазвичай нормальним, проте в парламентарній Україні воно стало коливанням на рівні національних стратегій. Відтак Україна ризикує розірватися між спокусою євроінтеграції та принадами геополітики Росії. Навряд чи подібний стан може довго витримувати будь-яка держава.

 

5.    Сусідом України є імперська Росія – фактична президентська республіка авторитарного типу. Східна політика України силою географії формується як реакція на постійні виклики росіян. При цьому прийняття рішень в президентських республіках відзначається рішучістю й динамізмом. Навпаки, в парламентських республіках воно має компромісний, пригальмований характер. Тому парламентська республіка в Україні ризикує вічно запізнюватися в своїх реагуваннях на політичні виклики Росії.  Крім того, за президентської республіки уряд (як виконавча гілка влади) може бути гарантовано стабільним 4-5 років, а в умовах республіки парламентської – не більше 6-12-ти місяців.

 

6.    У парламентських республіках урядова діяльність є об’єктом корпоративних (не завжди чесних) домовленостей партійних фракцій. У свою чергу, молодий парламент може бути об’єктом потужного корупційного впливу. Наприклад, фінансових можливостей Росії цілком достатньо, щоб впливати на українське парламентське побутування. Простіше кажучи, в небагатій парламентській республіці депутатів (і уряд) можна купити. У президентській же республіці політику виконавчої влади (її стратегію) обирає народ, який корумпувати фізично (Т. Джефферсон) неможливо.

 

7.    Як показують періодичні соціологічні дослідження і голосування на телебаченні, народні симпатії в Україні схиляються (60-70%) на користь персонально відповідальної (одноосібної) влади. Український народ також виступає за пряме обрання президента країни. Не варто ігнорувати інтуїцію народу, на яку саме в таких питаннях можна покластися. Крім того, всенародно обраний президент ніколи не погодиться бути політичною «лялькою». Одержавши легітимацію від мільйонів співгромадян, він завжди буде політично активним. Тому видається логічним зробити президента конституційно (формально-юридично) адекватним до його реальної політичної сили – надати йому статус глави виконавчої влади.

 

8.    За парламентську форму правління в Україні щиро виступають лідери політичних партій, які мають лише сегментарну (5-7%) електоральну підтримку. Сильніші ж українські політики (наприклад, Ю. Тимошенко) спекулюють на цьому питанні в залежності від політичної кон’юнктури.

 

9.    Очевидно, що запровадження або відновлення в Україні президентської форми правління мало б супроводжуватися встановленням двопалатної структури вітчизняного парламенту. Зокрема, верхня палата покликана стати авторитетною «противагою» сильній одноосібній владі президента.  Варто підкреслити, що існування двопалатних парламентів в унітарних країнах не становить виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в таких унітарних державах як Польща, Італія, Японія, Іспанія, Нідерланди, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Філіппіни, Ірландія. Загалом, більшість законодавчих зібрань у старих демократіях є двопалатними незалежно від форми їх державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія).

     

17 квітня 2016 р.

 

 

            

Катування та жорстоке поводження

07.04.2016 | Ірина Яковець, Костянтин Автухов

Щодо проекту Закону України «Про впорядкування кримінальних покарань за особливо тяжкі злочини» (про збільшення верхньої межі покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк)

   

Довідка про авторів

 

Ірина Яковець –  експерт ХПГ, д.ю.н., с.н.с., завідувачка відділом дослідження проблем

кримінального та кримінально-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

 

Костянтин Автухов – к.ю.н., с.н.с., старший науковий співробітник відділу дослідження проблем кримінального та кримінально-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України

 

Ідея щодо посилення кримінальної відповідальності за певні види злочинних діянь та максимального строку такого покарання, як позбавлення волі, є не новою та періодично виникає на різних етапах розвитку нашого суспільства. Окрім збільшення санкцій або навіть  повернення до смертної кари пропонується також загальне збільшення максимального терміну позбавлення волі, що може застосовуватись до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Останнього разу такі спроби були зроблені у 2013 році і нічим не завершились.

Чому з’являються такі ідеї? Зазвичай, про посилення відповідальності починають вести мову тоді, коли держава виявляється неспроможною в будь-який інший спосіб вплинути на рівень і стан злочинності. Тож посилення відповідальності – це фактично визнання нашою владою неспроможності змінити ситуацію на краще та забезпечити безпеку громадян.

Однак такий підхід поясняється й інакше – бажанням влади «сподобатись» широкому колу громадян, оскільки у суспільстві, що перебуває на межі (поза межею) бідності та налаштоване вкрай карально, при цьому каральне сприйняття кримінальних покарань в Україні відповідає й загальним світовим тенденціям. Таким чином політики намагаються використати кримінальне право, щоб прикрити власну неспроможність, відновити втрачену довіру громадян до їх здатності вирішувати економічні та соціальні проблеми.

Перехід від стратегії політики репресій до стратегії превенції та профілактики злочинності є складним для впровадження у практику, бо вимагає значних та тривалих дій і витрат. Він передбачає в першу чергу усунення або мінімізацію впливу  соціальних чинників, що детермінують протиправну поведінку особи: бідність, неписьменність, безробіття, наркоманія, бездоглядність, зубожіння населення тощо. А вирішити всі ці проблеми наша влада не може.

Що ж до посилення відповідальності – то це є значно простішим, більш швидким, значно дешевшим та отримує миттєву підтримку громадян.  

За даними правозахисників, немало держав і досі неухильно покладаються на численну армію репресивних органів, густу мережу колоній, в’язниць, створення системи всепроникаючого страху і сексотництва. Ціною неймовірних деформацій психіки, а то й фізичного каліцтва чи позбавлення життя домагаються ілюзії порядку. Представники організації «Міжнародна амністія» помітили небезпечну тенденцію в сучасному світі: якщо раніше головною метою катувань було вибивання інформації чи зізнання, то нині такою метою є виключно руйнування особистості для поширення страху на решту населення. Мається на увазі не фізичне знищення особи, позбавлення її життя як здатності відчувати плин часу, а створення «живих трупів»[1].

Посилюється подібне сприйняття ролі покарання в суспільстві, зокрема, довічного позбавлення волі,  й кризою, в якій практично постійно перебуває Україна в останні десятиліття. Філософи так пояснюють зв’язок карального спрямування настроїв громадян та кризи: «Відчужений від власності, неімущий деградує морально. Скривджений і обділений шукає розради в кривді іншого, щоб урешті розрядитися над чужим лихом слізьми співчуття і милосердя. Неімущий переважно заздрісний, і вгамувати цю непереборну заздрість може лише чиєсь нещастя, якомога більше нещасть! Принижений шукає розради в приниженні собі подібних, немовби там і лише там зоріє християнський шлях до величі. Неспроможність сягнути гармонії й реалізуватися як цільна самодостатність робить особу підозрілою, злою. Природою злочинності заклопотане кожне суспільство. І кожне по-своєму шукає варіанти локалізувати її або запобігти виникненню ще на ранній стадії прояву. Ми щодо цього не досить передбачливі і перебірливі. Знову і знов продовжуємо справно стукатися до рятівної матінки-тюрми»[2].

Чимало вчених дотримуються тієї точки зору, за якою суд, застосовуючи покарання, має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому[3],[4],[5]. Але подібна мета із самого початку не має правового змісту, оскільки по суті являє собою морально-етичну категорію. Вона носить оціночний характер і розкривається через інші поняття, зокрема через компенсацію спричиненої злочином шкоди. Не викликає жодного сумніву, що родичам потерпілих дуже важко буває змиритися з думкою, що людина, яка вбила з особливою жорстокістю декілька громадян, повергнула їх в невимовне горе, продовжує жити, і не лише жити, а й утримуватись на кошти платників податків. Проте гнів та обурення можуть бути виправдані лише на рівні побутової свідомості[6]

Однак інколи намагання посилити відповідальність облаштовується в дещо іншу форму та маскується під вияв гуманізму та поблажливості до засуджених. Саме таким шляхом і пішов керівник Департаменту з питань помилування адміністрації Президента України О. Букалов, розпочинаючи активне лобіювання ідеї щодо підвищення верхньої межі позбавлення волі на певний строк[7]. Даний законопроект, не зважаючи на те, що він ще не поданий до Верховної Ради України, і не оформлений за існуючими стандартами, створює доволі неоднозначне враження. Ми маємо справу з ситуацією, коли зміст документа не відповідає, а подекуди прямо суперечить цілям, що декларуються в пояснювальній записці до нього.

Сам по собі текст проекту Закону є незначний за обсягом, і має декілька пропозицій:

- збільшити з 15 до 25 років максимальний строк позбавлення волі в ст. 63 КК України;

- максимальний строк позбавлення волі при призначенні покарання за сукупністю вироків збільшити з 25 до 30 років;

- в санкціях статей 110 «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України» та 258 «Терористичний акт» збільшити максимальний строк позбавлення волі з 15 до 25 років;

- кваліфікуючі ознаки, викладені нині у частині 2 ст. 115 КК України запропоновано розділити, та викласти відокремлено у двох різних частинах. За  вчинення умисного вбивства: 1) заручника або викраденої людини; 2) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку; 3) вчинене на замовлення; 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, пропонується передбачити покарання у виді позбавленням волі на строк від десяти до двадцяти п’яти років (тобто довічне позбавлення волі виключити за такі дії).

За умисне вбивство: 1) двох або більше осіб; 2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; 3) вчинене з особливою жорстокістю; 4) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб; 5) з корисливих мотивів; 6) з хуліганських мотивів; 7) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; 8) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; 9) вчинене за попередньою змовою групою осіб; 10) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 цього Кодексу запропоновано карати тим самим строком позбавлення волі 10 – 25 років, або ж  «довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті»[8].

На перший погляд пропонована редакція закону виявляє звичайне для сьогодення ставлення суспільства до необхідності підсилення карального впливу щодо засуджених, збільшення строків утримання у в’язниці за злочини, що посягають на життя людини, державний лад чи пов’язані з тероризмом. В умовах війни, що ведеться проти України, посягання на її територіальну цілісність, поступового поширення тероризму зі сходу на всю Україну, не викликає сумнівів наявність суспільної обумовленості посилення карального впливу на осіб, що вчиняють такі злочини, підвищення превентивного значення наявних правових заборон.

Однак яким же буде Ваше здивування, якщо Ви дізнаєтесь, що даний закон має, на думку його розробника, гуманістичне спрямування, і направлений на зменшення кількості засуджених до довічного позбавлення волі. І це не фейк!

Аналізований законопроект, по суті, презентується як альтернатива для можливих варіантів звільнення засуджених до довічного позбавлення волі. В перехідних положеннях закону пропонується закріпити таке : «Особи, раніше засуджені до довічного позбавлення волі за ст.ст. 110, 115 та 258 Кримінального кодексу України 2001 року та за ст. 93 КК України 1960 року до смертної кари із наступною її заміною на довічне позбавлення волі, мають право впродовж 15 місяців з моменту вступу в силу даного Закону звернутись до Верховного Суду України з клопотанням про перегляд вироку відповідно до нових санкцій статей даного закону». Це положення також доволі важко сприймається. Не зрозумілим залишається процесуальний аспект подібного перегляду Верховним Судом України вироків зазначеним особам. Звичайно, за останні роки ми звикли, що ані принципи права, ані закріплені імперативи, не зупиняють наші судові органи у прийняття «необхідних» рішень, однак наскільки доречно приймати закон, що сприятиме поширенню беззаконня в діяльності судів? Крім того, у супровідних документах до проекту закону наводиться твердження, що збільшення максимальної межи позбавлення волі на певний строк сприятиме зменшенню застосування довічного позбавлення волі. Однак при цьому не наводиться жодних підтверджень даної тезі.

На міжнародному рівні та різними вченими доведено, що немає ніякої кореляції між тяжкістю вчиненого злочину та часовими відрізками позбавлення волі. У різних країнах однотипні злочини караються різними строками позбавлення волі і жодної відмінності у ефективності впливу на засуджених не спостерігається, однак для бюджету держави різниця є. На сферу кримінальної юстиції у сукупності витрачається значна частина бюджету країни. За великим рахунком, правоохоронна, судова, тюремна системи – це величезний монстр, який зжирає значну частину доходів та податків, які збираються в країні. На цю проблему неодноразово звертали увагу і міжнародні дослідники.

Приміром, відомий норвезький кримінолог Нільс Крісті у своїй роботі «Боротьба зі злочинністю як індустрія. Вперед до ГУЛАГу західного зразка?» розглянув сучасну боротьбу зі злочинністю як неадекватний і небезпечний спосіб вирішення таких головних проблем сучасного індустріального суспільства, як нерівномірний розподіл багатства та нерівний доступ до оплачуваної роботи. Індустрія боротьби зі злочинністю стала механізмом вирішення цих проблем. Вона є сьогодні джерелом роботи і прибутку, так само як і забезпечує контроль над потенційними джерелами соціальних потрясінь. Зростання індустрії боротьби із злочинністю, на переконання Нільса Крісті, повинне бути збалансованим. Протидією йому повинні виступити моральні чинники. Пропонований автором аналіз – песимістичний. Його можна розглядати як застереження суспільству, захопленого наступальним шляхом тотального соціального контролю. Побоюватися треба не стільки злочинності, скільки наслідків боротьби з нею[9].

Збільшення тривалості термінів покарання призведе також і до того, що в місцях позбавлення волі зросте число засуджених, які в подальшому, після відбуття покарання, практично не матимуть можливості інтегруватися в суспільство. Світовий досвід свідчить, що тривале перебування в ув’язненні дуже часто призводить до деградації особистості. [10] Серед іншого тримання особи в ізоляції породжує численні негативні наслідки для особистості, оскільки традиційна в’язниця й атмосфера в ній позбавляє людину власної гідності. По суті, тюремні норми передбачають постійну слухняність, уміння додержуватися наказів. Покірність і слухняність — це той урок, який покликана дати в’язниця, але найменше цей урок буде потрібен, щоб освоїтися на волі. Строк кримінального покарання, вид режиму і його атрибути, з одного боку, повинні викликати в засудженого переживання, здатні втримати його від вчинення нових злочинів, а з другого боку — не повинні згубно позначатися на  його здоров’ї й стані психіки. Не випадково у процесі сучасного реформування кримінально-виконавчої системи у всіх країнах істотна увага приділяється  гуманізації умов утримання засуджених.

Знаходження в місцях позбавлення волі відбивається на психології людини. Особливості психології засуджених насамперед проявляються в певному комплексі психічних станів, які розвиваються в місцях позбавлення  волі. До найбільш типових з них варто віднести: стан очікування змін (перегляду справи, звільнення); стан нетерпіння. І те, й інше характеризується підвищеною напруженістю, що іноді призводить до різких зривів у поведінці. Може розвиватися й стан безнадійності, приреченості, що викликає апатію, пасивність у всіх діях. Соціальна ізоляція підсилює пригноблений стан. Він є результатом фрустрації, наслідком повного краху життєвих планів, цілей, катастрофи надій. У засудженого може з’явитися невіра у власні сили, у можливість знову прийти до нормального життя[11].

Тобто, борючись зі злочинністю шляхом збільшення тривалості строків позбавлення волі, ми фактично створюємо умови, за яких «народжуються» особи, що не спроможні взагалі інтегруватися у суспільство, тобто, отримуємо значно «гірший продукт», ніж помістили в умови несвободи. 

Про шкоду жорстокості у справі покарання багаторазово говорив ще Шарль Монтеск’є. На його думку, жорстокі закони та правозастосування є злом невиліковним, і це вид розпусти. Короткі терміни покарання більш ефективні, лише деспотії змушені спиратися на страх і жорстокість. Законодавцю необхідно звертати увагу не на покарання за злочини, а на попередження їх[12]. У економічно розвинутих країнах Західної Європи, Австралії, Канаді, Японії на відміну від України переважає короткострокове позбавлення волі – до 2 років, тобто до настання незворотних змін психіки. Згідно зі статистикою, у Швеції, Японії, Німеччині в 80% випадків, а в Японії в 90% позбавлення волі не перевищує строк до 2 років. Навіть за вбивство дають два роки. Навіть у сталінський період максимальним терміном позбавлення волі були 10 років. Так, було «10 років без права листування», що означало розстріл, але це інше. У подальшому його було збільшено до 15 років[13].

В Україні одним з проявів гуманного ставлення до злочинця у кримінальному праві є принцип економії кримінальних репресій. Так, економія кримінальних репресій на законодавчому рівні проявляється при визначенні кола діянь, що є злочинними (криміналізація), про заходи покарання за них. Водночас в правозастосовчій діяльності даний принцип проявляється у тому, що особі, яка вчинила правопорушення, повинно бути призначене мінімальне покарання за вчинене. Вимога мінімального розміру покарання за вчинений злочин безпосередньо визначається метою покарання: слід вибрати такий захід примусу, який не тільки необхідний, але і достатній для досягнення цих завдань. Практика застосування покарання свідчить, що призначення занадто суворих заходів примусу, може викликати серйозні негативні соціальні наслідки. Завдаючи зайві страждання засудженому та його близьким, таке покарання перетворює в очах громадськості злочинця на жертву, викликаючи до нього відчуття жалості та співчуття замість засудження його злочинних діянь. Тим самим занадто суворе покарання перешкоджає формуванню правильної суспільної поведінки, свідомості, досягнення мети загальної превенції. Отже, сутність принципу економії кримінальної репресії полягає у визнанні людини, її прав і свобод та законних інтересів найвищою соціальною цінністю для держави. Дане положення ставить вимогу перед кримінальним законодавством, по-перше, своїми кримінально-правовими санкціями не покарати злочинця, а захистити та поновити права та інтереси громадян, що були порушені внаслідок його злочинного посягання, а по-друге, застосовуючи до особи, винної у вчиненні злочину, заходи державного примусу, воно повинно переслідувати мету виправлення особи, вироблення у його свідомості позитивних суспільно корисних установок, включення його у суспільство як повноцінну особистість, яка поважає і виконує нормативні приписи даного суспільства. З метою позитивного впливу на винного до нього повинен застосовуватися мінімально необхідний захід кримінально-правового впливу[14].

З урахуванням наведеного, можемо стверджувати, що ініціативи, подібні до ідеї Букалова О. П. щодо прийняття проекту Закону України «Про впорядкування кримінальних покарань за особливо тяжкі злочини» (щодо збільшення верхньої межі покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк), є шкідливими, небезпечними для суспільства та не створюють жодних передумов для вирішення існуючих проблем.

То яким чином повинна здійснюватись реальна та ефективна робота по зменшенню злочинності? Нині назріла потреба кардинальної зміни кримінального законодавства, заснована на принципі економії репресії та поширенню застосування альтернативних санкцій. Усі посадові особи, причетні до сфери кримінальної юстиції, повинні усвідомити, що реальний вплив на потенційних злочинців забезпечує не загроза тюремного ув’язнення, а соціальна складова, розв’язання проблем безробіття, освіти, алкоголізму, наркоманії тощо.

Тому одним з ключових питань, що стоять перед владою, є питання про лібералізацію судової системи, відхід від обвинувального ухилу при винесенні вироків, а також забезпечення проведення необхідної соціальної профілактичної роботи (не на папері, а в дії), заснованої на ретельному вивченні взаємозв’язку між злочинною поведінкою, соціальним становищем і професійною підготовкою громадянина. У свою чергу це дозволить перерозподілити вивільнені кошти у сферу освіти і науки, культури, інфраструктури, створення нових робочих місць.



[1] Тетерук С. Страчувати-не страчувати. нехай живе... і мучиться? http://www.uapravo.com.ua/doc-3019-Strachuvati-ne-strachuvati-nehay-zhive-i-muchitsya-

[2] Тетерук С. Страчувати-не страчувати. нехай живе... і мучиться? http://www.uapravo.com.ua/doc-3019-Strachuvati-ne-strachuvati-nehay-zhive-i-muchitsya-

[3]Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001. - 416 с.

[4] Беляев, Н. А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-трудовых учреждениях / Н. А. Беляев. — Л. : Изд-во ЛГУ, 1963. — 186 с.

[5]  Уголовное право России: Учебник. Коллектив авторов: Миньковский Г.М., Магомедов А.А., Ревин В.П. М., Брандес. 1998. – 808 с.

[6] Упоров И.В., Меликян А.М. Жизнь за колючей проволокой. М., Юнити. 2009. - 498 с.

[7] Замість довічного – 25 років ув’язнення // http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1443184500

[8] У запропоновані редакції проекту закону дуже багато неточностей та помилок, подібних до данної норми (в частині 2 редакції закону просто  відсутній пункт 6!). Ми не будемо на них без потреби зосереджувати свою увагу, адже проект має  не меншу кількість принципових упущень та помилок.

[9] Кристи Нильс. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед, к Гулагу западного образца / Пер. с англ. А.Петрова, В.Пророковой. Предисл. Я.Гилинского. 2-е изд. – М.: РОО «Центр содействия реформе уголовного правосудия», 2001. – 224 с.

[10] О. Букалов Чи мають жінки каратися довічним ув’язненням? / http://ukrprison.org.ua/index.php?do=print&id=1374609710

[11] Зер Х. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание: пер. с анг. / общ. ред. Л. М. Карнозовой ; коммент. Л. М. Карнозовой и С. А. Пашина. — М. : МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2002. — 328 с.

[12]  Montesquieu. Esprit des lois. 1748 L,VI ch. 5. P. 31-32.

[13] Криминолог Яков Гилинский: «Число осужденных, которые до приговора подвергались пыткам, составляет 40-60%» // http://www.true-justice.net/?p=15168#sthash.PZE9Tq1j.dpuf

[14] Принципи кримінального права України // http://www.naiau.kiev.ua/books/mnp_krum_pravo_zag/Files/Lekc/T1/T1_P4.html

 

Право на справедливий суд

18.04.2016 | Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи
джерело: www.pravda.com.ua

Незаконно засуджені мають єдину можливість на перегляд справ

   

Сьогодні в Україні немає жодних механізмів чи процедури перегляду кримінальної справи, в якій винесено вирок несправедливий, незаконний чи помилковий.
19 квітня у порядку денному Верховної Ради України зазначено законопроект №2033а, який дає єдину можливість свавільно засудженим за тяжкі та особливо тяжкі злочини отримати право на перегляд своїх кримінальних справ та право на правосудний вирок.
У разі його ухвалення, у таких засуджених з’явиться невелика можливість поборотися за справедливість та правду, тому що невідомо як спрацюють наші суди, які звикли розглядати справи з обвинувальним ухилом та принципово не виносять виправдальних вироків.
Кругова порука все ще стоїть вище справедливості та закону. І навіть тоді, коли є беззастережні докази невинуватості людини, прокуратура та суди не поспішають виправляти судову помилку та випускати невинно засудженого.
Законопроект №2033а не є індульгенцією для злочинців. Він спрямований на надання можливості реалізувати право на справедливий суд для засуджених свавільними судовими рішеннями.
В інформаційному просторі в останній час журналістами активно поширюються безпідставні «страшилки» – про жахливі наслідки в разі ухвалення законопроекту №2033а «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення окремим категоріям засуджених права на правосудний вирок».
Про цей законопроект автор спільно з експертом Реанімаційного Пакету Реформ Олександром Банчуком вже писали – «Останній шанс для незаконно засуджених». А в тексті є посилання на відеозвернення засуджених до довічного позбавлення волі за свавільними судовими рішеннями і без жодного шансу, жодної правової процедури, яка б дала можливість виправити судові помилки і спромогтися переглянути несправедливі вироки.
Останньою редакцією висвітлення неправдивих фактів прославився народний депутат від Радикальної партії Ігор Попов, колишній заступник голови Секретаріату президента, помічник Балоги під час президентства Ющенка в 2010 році.
Попов в своїй публікації на УП закликав своїх народних обранців не голосувати за законопроект №2033а в другому читанні і в цілому, а повернути як мінімум на доопрацювання в Комітети ВРУ.
Втім, проект отримав схвальну резолюцію парламентського комітету до другого читання, були враховані більшість зауважень і пропозицій, а текст документу був відкритий до обговорення.
Якби пан Попов хоча б на один день опинився в статусі засудженого до довічного позбавлення волі без вини, якби в нього забрали бізнес, сім’ю, всі досягнення в житті і преференції, кинули в смердючу клітку на все життя, можливо, він би не реагував так негативно-гаряче на ініціативу правозахисників, громадських активістів Реанімаційного пакету реформ, що розробили і лобіюють в парламенті цей законопроект.
А найголовніше, якби пан депутат сидів в смердючій камері 24 години на добу, як Володимир Панасенко, Максим Орлов, Мераб Суслов, Олександр Рафальський та багато інших, знав, як і вся його родина, близькі, що він безневинний, а зробити нічого не міг, то, напевно, він би інакше ставився до життя.
Чому неможливо переглянути вирок суду за наявності очевидної фабрикації справи без зміни законодавства?
Неможливо, бо корупційна кругова порука прокуратури, слідства, суду і пенітенціарної система створила таку структуру взаємовиручки, що довести факт фабрикації матеріалів кримінальної справи через звернення в прокуратуру на практиці неможливо.
Адже слідство по цих справах проводив слідчий прокуратури, який в більшості випадків пішов на підвищення після «розкриття злочину».
Ігор Попов пише, що «парламент розгляне законопроект, рішення по якому стосуватимуться долі сотень людей. Одні можуть бути звільнені від покарання, інші – стати новими жертвами злочинців. У другому читанні буде розглянуто проект 2033а, який начебто дозволяє виправити судові помилки кількарічної давнини.
Проте, насправді закон зможе поставити повноваження апеляційного суду базового рівня вищими за рішення Європейського Суду з прав людини».
Остання фраза пана Попова – повна маячня. Європейський суд не робить оцінку доказів і взагалі не втручається в національне законодавство, а тільки фіксує порушення Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод Державою Україною, як Високою Договірною Стороною.
До того ж, є низка практичних прикладів, таких, як справа «Яременко проти України», в якій Європейський суд констатував порушення Конвенції (ст.3 Катування, ст.6 Справедливий суд тощо), а національні суди відмовлялися розглядати справу по суті.
Тільки повторне звернення Яременка і повторне рішення Європейського суду – «Яременко 2 проти України» – змусило український суд переглянути цю справу по суті і звільнити засудженого.
На мій погляд, депутат не має уявлення з базових знань в юриспруденції, а тому не розуміється на питанні і доносить неправду до людей.
Насправді,Європейський суд з прав людини не має відношення до проблем національного судочинства, доведеності вини або невинуватості.
Європейський суд розглядає виключно порушення Високою Договірною Стороною Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод. І сам факт відхилення скарги заявника в Європейському суді з прав людини жодним чином не свідчить, що в справі були відсутні порушення прав людини, тортури чи елементи фабрикації кримінальної справи.
Ігор Попов у своєму матеріалі зазначає: «Особливо небезпечні ув’язнені, які програли оскарження в Європі, зможуть переглянути свої вироки у базових судах за місцем відбування покарання. Погоджусь, що судова система є корумпованою та відправила до місць позбавлення волі не одного невинного.
Проте автори законопроекту пропонують дати цим недолюстрованим суддям ще один «жезл даішника» – право перегляду будь-якої із старих кримінальних справ. Це тим суддям, яких щотижня беруть на хабарах, а вони відстрілюються і відкупаються від покарання?».
Тож єдиним аргументом на користь неприйняття законопроекту №2033а є продажність суддів? Тобто, допоки судді не стануть чесними, свавільно засуджені нехай сидять?
Чи можливе таке в цивілізованому демократичному суспільстві, щоб особа не мала прав на виправлення судової помилки (свідомої чи несвідомої), перегляд своєї кримінальної справи за відсутності реальних доказів її вини та очевидних порушень закону під час розгляду справи?
Кожен день зволікання з прийняттям законопроекту – це прояв надзвичайної несправедливості. У той час, коли навіть справжні злочинці мають можливість вийти на волю, свавільно засуджені позбавлені права на відновлення справедливості.
Неможливість ініціювати перегляд справи задля виправлення судової помилки – це безкінечна жорстокість по відношенню до свавільно засуджених людей. Сподіваюсь, депутати Верховної Ради виправлять це, проголосувавши за відповідний законопроект.
В іншому випадку держава ще на роки залишить напризволяще догнивати у в’язницях невинних людей.

Право на справедливий суд

20.04.2016 | Євген Захаров

Закінчилося апеляційне провадження у справі Ігоря Завадського

   

20 квітня суддя Апеляційного суду м. Києва Микола Худик оголосив рішення колегії суддів у справі всесвітньо відомого акордеоніста Ігоря Завадського, його концертного директора Андрія Бригіди та водія Андрія Бойка. Адвокати підсудних просили Апеляційний суд визнати їх невинуватими у зв’язку з відсутністю події злочину.

Апеляційна скарга частково задоволена: вирок Подільського районного суду, яким Ігор Завадський був засуджений на 13 років позбавлення волі, Андрій Бригіда – на 7 років позбавлення волі, Андрій Бойко – на 3 роки обмеження волі, скасований. Причина – грубі порушення кримінально-процесуального законодавства, допущені судом першої інстанції, які унеможливлюють винесення вироку. Справа спрямована до Подільського районного суду на новий судовий розгляд.

Колегія суддів відмовила в задоволенні клопотання адвоката Анни Литвин про заміну запобіжного заходу утримання під вартою в СІЗО на поручительство і залишила Ігоря Завадського під арештом до 18 червня. Взяти Ігоря на поруки намагалися народна артистка України Раїса Недашківська, народний депутат України Микола Княжицький та директор ХПГ Євген Захаров.

Завадський перебуває в СІЗО вже більше чотирьох років, і чим довше він буде там знаходитися, тим більше буде порушуватися стаття 5 Європейської конвенції з прав людини. Внаслідок катувань в день арешту він поступово втрачає зір.

Право на справедливий суд

23.04.2016

Совместное заявление Євромайдана SOS и Украинского Хельсинского союза по правам человека касательно решения о назначении дополнительных защитников в «чеченском деле» Карпюка и Клыха

   

Євромайдан SOS и Украинский Хельсинский союз по правам человека выражают свою обеспокоенность решением Верховного Суда Чеченской Республики назначить «дополнительных» защитников Николаю Карпюку и Станиславу Клыху против их воли и без согласования с их адвокатами – Мариной Дубровиной и Доккой Ицлаевым. Решение было принято 21 апреля 2016 года.

Это решение было принято судом в «чеченском деле» в самом конце судебного следствия, перед прениями сторон, назначенными на 4 мая 2016 года, и не может быть оправдано необходимостью обеспечить право на защиту. Такое решение является циничным нарушением права на защиту обоих подсудимых, гарантированного Европейской Конвенцией о защите прав человека и основных свобод, а также Уголовного процессуального кодекса РФ и решения о «двойной защите» Совета Федеральной палаты адвокатов от 27 сентября 2013 года.

Мы полагаем, что этот иезуитский ход имеет целью дискредитировать позицию защиты в глазах присяжных и перечеркнуть усилия защиты, которая успешно опровергала обвинения на протяжении всего судебного процесса.

Несмотря на все трудности и искусственно создаваемые преграды, адвокаты Докка Ицлаев и Марина Дубровина сумели продемонстрировать суду присяжных невиновность своих подзащитных, а также несостоятельность обвинений, выдвинутых в их адрес. Этот крайне сомнительный с правовой точки зрения шаг суда может быть также призван в дальнейшем скомпрометировать независимых адвокатов, взявшихся на свой страх и риск защищать граждан Украины в политически мотивированных процессах.

Вчерашнее решение судьи Исмаилова В. И. является последней каплей в судебном и правовом произволе в отношении украинских граждан. Николай Карпюк и Станислав Клых, которые уже на протяжении двух и полутора лет находятся в незаконном заключении в России, постоянно сталкиваются со всевозможными грубыми нарушениями их фундаментальных прав. С целью получения признательных показаний к ним были применены жестокие пытки, психологическое давление, а также, вероятно, психотропные препараты во время досудебного следствия; на протяжении более чем года к ним не допускали украинского консула, а также длительное время отказывали в доступе к независимым адвокатам. Фабула обвинительного заключения в «чеченском деле» не выдержала критики и была полностью опровергнута российской правозащитной организацией «Мемориал». С началом рассмотрения дела в Верховном Суде Чеченской Республики список нарушений в отношении Карпюка и Клыха не прекращает расти. С каждым новым решением судьи возникают все большие сомнения в непредвзятости суда к обвиняемым. В частности, защита сталкивается с систематическими отклонениями всех ходатайств, даже если они касаются жизненно важных для подсудимых вопросов, например, необходимости проведения медицинской экспертизы или расследования применения пыток, в то время как практически все ходатайства со стороны гособвинения судьей удовлетворяются.

Считаем, что решение судьи Исмаилова В. Д. о назначении дополнительных защитников без согласования с адвокатами по соглашению и без получения на то согласия обоих подсудимых, является незаконным. Требуем прекратить попытки ограничить право Николая Карпюка и Станислава Клыха на эффективную правовую защиту, а также попытки дискредитировать их защитников по соглашению.

Кримінально-виконавча система

21.04.2016 | Яна Смелянська

З липня 2015 року Україні передали 87 ув’язнених з окупованих територій

   

У Докучаєвську Донецької області 20 квітня 2016 року відбулася передача Україні 20 засуджених, які відбували покарання у виправних установах на підконтрольній ДНР території. Про це повідомили в прес-службі уповноваженого Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської. Серед переданих засуджених - дві жінки і один ув’язнений з інвалідністю. Це вже п’ята передача ув’язнених, організована Лутковської.

З липня 2015 року Україні передали 87 ув’язнених.

У липні 2015 року відбулася передача перших дев’яти українських засуджених. Під час другої передачі, яка відбулася 5 серпня 2015 року, українська сторона забрала 20 ув’язнених з Донецького слідчого ізолятора. У грудні 2015 року самопроголошена ДНР передала Україні ще 20 ув’язнених з Єнакіївської виправної колонії в Донецькій області.

У серпні 2015 року уповноважений президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях Ірина Геращенко говорила про те, що близько тисячі ув’язнених з окупованих територій хотіли б відбувати покарання саме в українських в’язницях і колоніях.

"Маємо близько 1000 засуджених, які перебувають у в’язницях на окупованих територіях і хотіли б відбувати покарання в українських в’язницях. Сподіваюся, ця робота по їх переміщенню також буде активізована і ми готові в рамках Мінської гуманітарної групи всіляко цьому сприяти", - написала вона.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська перед передачею укладених на українську сторону в цей раз заявила про готовність "ДНР" продовжити передачу ув’язнених на підконтрольну Україні територію.

"Є домовленість про те, що ми продовжимо ці процеси. Зараз я очікую список тих людей, яких готова передати "ДНР". Ми не проводимо тут ніякої оцінки, ми не проводимо аналіз цих списків. Для нас список - це просто кількість машин, які необхідно підігнати на місце проведення передачі для того, щоб забрати людей", - зазначила омбудсмен.

За її словами, проблема полягає в тому, що Державна пенітенціарна служба не вела реєстр укладених, і зараз неможливо встановити, скільки саме арештантів знаходяться на окупованих територіях. Валерія Лутковська зазначила, що особисто проводить переговори з цього питання з "міністром юстиції"  "ДНР ".

До речі, раніше озвучувалися дані про те, що на території "ДНР" в виправних колоніях залишилося близько 10 тисяч ув’язнених.

При цьому будь-яких контактів з представниками "ЛНР" про передачу ув’язнених у неї немає.

Раніше військовий журналіст Андрій Цаплієнко повідомляв, що ув’язнених, які на даний момент знаходяться на непідконтрольній Україні території часто вербують бойовики. Про це за словами Цаплієнка, повідомляють самі в’язні.

За словами засуджених, які, будучи у складі незаконного озбройного формування ДНР, потрапили у полон українських військових, той, хто відправляв їх на українську сторону наказав їм оглядатися, обживатися і запам’ятовувати, а коли вони будуть потрібні, "їх знайдуть". Також вони визнали, що адміністрація в’язниці пропонувала людям в обмін на дострокове звільнення йти воювати за "ДНР".

"Можеш звільнитися, якщо підеш воювати. Ти готовий підписати все, що завгодно, щоб отримати свободу будь-якими шляхами. Думаєш, потім по ходу розберешся, як звідти можна злиняти. Але тих, хто підписав такі папери, адміністрація попередила, щоб і не думали втекти. Розворот назад - це розстріл на місці. Кажуть, якщо побіжиш, це квиток в один кінець", - заявив один з ув’язнених, якого затримали українські військові під час бойових дій як бойовика ДНР.

Кримінально-виконавча система

25.04.2016 | Михайло Романов

Косметика правового регулювання виконання кримінальних покарань

   

Чинний Кримінально-виконавчий кодекс (далі – КВК), який був прийнятий в 2013 році, свого часу став певним чином несподіванкою для значної частини науковців-пенітенціаристів. З одного боку, нормативний акт суттєво змінив регулювання кримінально-виконавчих правовідносин і поклав нові більш прогресивні підвалини відповідної галузі права, а з іншого, залишив без відповіді багато викликів, сформованих на той час в сфері виконання кримінальних покарань.

Зважаючи на «закритість» кримінально-виконавчих правовідносин, чинний КВК і сформульований, як «закритий» нормативний акт – лаконічно і декларативно. Ознайомлюючись з кодексом, складається враження, що законодавець намагався «зняти питання» прийняття кримінально-виконавчого кодексу. Деякі положення сформульовані поверхово, інші містять непослідовні (з точки зору національної доктрини права) положення, а деякі, після їх «врегулювання» кодексом, потребують (як це не дивно!) правового регулювання. Ситуація погіршується ще й тим, що декотрі підзаконні нормативні акти необґрунтовано широко тлумачать положення КВК, що породжує відхилення практики застосування відповідних норм, від очікуваного «задуму» законодавця. І, зрозуміло, що практичні працівники під час виконання своїх обов’язків насамперед орієнтуються на відомчі акти – накази Міністерства юстиції України і Державної пенітенціарної служби.

Тоді логічно виникає питання: навіщо потрібен Кримінально-виконавчий кодекс?

Зазвичай будь-яка кодифікована галузь права має кодекс саме як фундаментальний правовий акт, який визначає основні, найбільш принципові положення галузі, формулює напрями правового регулювання і безпосередньо регулює відповідну групу правовідносин. Цей акт ніяким чином не повинен бути настільки загальним, щоб стати мертвим. Навпаки, він таким чином регулює правовідносини, щоб бути здатним давати відповіді на всі питання правозастосування, як нормативний акт, що має силу закону та визначає на лише «букву» закону, але й його «дух», тобто доктрину галузі.

Але галузь кримінально-виконавчого права має такий кодекс, основна ознака якого – його надмірна декларативність, відсутність механізмів реалізації окремих інститутів, а також наявність великої кількості непослідовних, суперечливих, оціночних і недостатньо визначених положень.

Застосування основного закону в сфері виконання кримінальних покарань призводить до того, що практика постійно виявляла необхідність внесення змін до цього нормативного акту, і такі зміни дійсно вносилися. Але майже всі вони носили ситуативний, злободенний та безсистемний характер. Й нерідко взагалі були косметичними «реверансами» у бік міжнародних інституцій, які вимагали або рекомендували певне регулювання правовідносин.

В результаті такої нормотворчої діяльності на сьогодні Кримінально-виконавчий кодекс може по праву претендувати на ім’я самого недосконалого, з точки зору юридичної техніки і якості регулювання галузевих правовідносин, кодифікованого нормативного акту в системі вітчизняного права.

Отже, для фахівців-пенітенціаристів на сьогодні є реальний шанс сформулювати й рекомендувати носіям законодавчої ініціативи дійсно виважені, потрібні, а головне – узгоджені і системні, зміни до КВК. Вони дадуть змогу нарешті зробити із цього акту авторитетний, працюючий, прогресивний і ефективний нормативний акт, здатний вирішувати будь-які питання в сфері виконання кримінальних покарань.

Необхідність внесення саме системних змін до КВК зумовлена тим, що на сьогодні сформований суттєвий досвід виконання кримінальних покарань за цим кодексом. Цей досвід увібрав в себе багато положень і практичних навичок, які стали можливими і доступними завдяки міжнародним пенітенціарним практикам. Крім іншого, зміни суспільних відносин, складу засуджених, інститутів громадянського суспільства і свідомості об’єктивно викликає необхідність зміни нормативно-правової бази в сфері виконання кримінальних покарань. Саме покарання, його засоби і вплив змінюються і фактично вимагає перегляду доктринальних підходів в кримінально-виконавчій діяльності. Тому системні зміни передбачають системні підходи.

Хотілося б привернути увагу до окремих положень КВК, які потребують змін і покликані гармонізувати цей акт, створивши реальні передумови для розвитку галузі кримінально-виконавчого права.

1.      Стаття 5 КВК визначає принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань. Здається, що існує значна різниця між принципами законодавства, тобто системи норм права і принципами виконання і відбування покарань, тобто певної юридично значимої діяльності. Вважаємо, що стаття 5 КВК повинна визначити принципіальні положення щодо діяльності.

2.      В статті 8 КВК, яка визначає основні права засуджених, зафіксовані крім прав засуджених, ще й права засуджених до покарань, пов’язаних з фізичною ізоляцією від суспільства. Вважаємо, доцільним в статті 6 КВК визначити саме фундаментальні права засуджених до будь-яких видів покарань.

3.      В статті 10 КВК доцільно передбачити додаткові заходи забезпечення особистої безпеки засуджених, в тому числі шляхом введення поняття і механізмів динамічної безпеки засуджених. Існуюча редакція статті не передбачає також відповідальності за незабезпечення безпеки засуджених, а тому може розглядатися як декларація.

4.      Інститут первинної класифікації засуджених має багато недоліків, на які неодноразово звертали увагу вчені. Вважаємо, що настав час, насамкінець, втілити ті зауваження, які напрацьовані науковцями та практиками.

5.      Праця засуджених в кримінально-виконавчих установах до цього часу викликає багато питань та зауважень. Одним з основних каменів спотикання в цьому питанні є нечітко сформульована правова природа праці засудженого. Вано повинна бути правом засудженого без будь-яких компромісів.

6.      Чинний кримінально-виконавчий кодекс не містить положень, які регулюють строки тримання засуджених в дільницях посиленого контролю. Це є суттєвим недоліком, зважаючи на те, що в таких дільницях засуджені тримаються в приміщеннях камерного типу та зазнають значних правообмежень. Вважаємо за необхідне визначити строк тримання в приміщеннях камерного типу не більш тривале, ніж 6 місяців.

7.      Пропонуємо вилучити з арсеналу засобів приборкання засуджених гамівної сорочки. Цей захід впливу є, перш за все, медичним і зазвичай застосовується до осіб, які мають психічні відхилення агресивної та буйної спрямованості. Отже, його застосування до психічно здорової людини можна розглядати як жорстоке поводження.

8.      Вдосконалення потребує інститут звільнення засуджених від відбування покарання. Зокрема, необхідно впорядкувати підстави звільнення, визначити порядок обчислення строків покарання, покласти на персонал органів і установ виконання покарань відповідальність за неналежне виконання своїх обов’язків під час виконання процедур звільнення.

Наведені положення є лише найбільш очевидними серед тих, які вимагають змін. Але основним акцентом, який повинен відрізняти роботу з внесення змін до КВК, яка ведеться постійно, від тієї, яка пропонується, повинно стати саме системність. Вона створює умови для того, щоб КВК України став регуляторною базою для будь-якого підзаконного акту, а не декларативним документом, положення, якого не завжди відомі навіть професіоналам.

До речі, хотілося б звернути увагу на те, що існуючі на сьогодні проекти законів, які передбачають внесення змін до КВК України, навіть на стадії розгляду, упорядкування і погодження мають багато ознак безсистемності. Знов багато проектів, які спрямовані на окремі інститути і, нерідко, наслідкам змін, що пропонуються не надається відповідна оцінка. Головним залишається принцип економії ресурсів, як фінансових, так і часових, людських та ін. Вже природною стала фраза в пояснювальних записках до законопроектів, що проект не потребує фінансових витрат, що він не орієнтований на додаткові зусилля з боку персоналу пенітенціарної служби і т. ін.

Але досвід виконання кримінальних покарань все більш нагально демонструє, що стара система виконання кримінальних покарань вже не працює, старі підходи не дають результатів, і косметичні зміни законодавства є неприйнятними.

 

Довідка про автора. Михайло Романов – експерт ХПГ з питань кримінально-виконавчого права, к.ю.н., доцент кафедри кримінології Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого,

У недержавних організаціях

27.04.2016

Збережімо державу від саморуйнації!

   

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня»

27 квітня 2016 року

Знаком нинішнього часу є тяжка й затяжна боротьба нового зі старим. Так, ми зуміли поламати російські сценарії знищення України як держави, проте багато й втратили. Стаємо сильнішими як нація, проте на нас чекає ще багато політичних пасток. І не тільки на Донбасі чи в Мінську, а й у Києві. Тому наше завдання – не лише втішатися здобутим, а передусім виявити загрози і вчасно нейтралізувати їх.

Після Майдану ми втратили багато часу, який мав би бути використаний значно ефективніше. Повторюється стара історія: низька якість еліт призводить до деградації держави, її інститутів. Корисливі інтереси в середовищі політичного класу виявляються сильнішими, ніж тривога за долю народу й державницький інстинкт.

В очах українського суспільства:

− винен Президент, який не подав країні такого необхідного нині особистого прикладу жертовності й бачить порятунок ситуації виключно в концентрації особистої влади й ручному управлінні всім – Кабінетом Міністрів, Генеральною прокуратурою, Конституційним судом, ЦВК тощо;

− винен Парламент, зал якого часом нагадує ігровий стіл у казино, де правила змінюються залежно від результату гри;

− винен Уряд, що в час війни допустив збагачення багатих і зубожіння бідних;

− винні правоохоронні органи й система правосуддя, які в більшості випадків залишили людину беззахисною, а водночас корупціонерів і бандитів вивели зі сфери дії закону;

− винні олігархи, які не здатні піднятися на рівень державницьких вимог і не відчувають потреби в цьому;

− винен, урешті-решт, кожен член суспільства, який часом впадає в ілюзії щодо швидких змін, байдужіє, ностальгує за державною опікою.

Як знайти спасенний вихід?

Ми вітаємо завершення прикрої колотнечі довкола нової парламентської коаліції і Глави Уряду. Водночас – добре бачимо, якими крихкими є кулуарні домовленості учасників політичних торгів, які так і не спромоглися відзвітувати про виконання попередньої коаліційної угоди.

Українські обставини не подарують новому Прем’єрові навіть традиційні 100 днів безкритичності. Можна намагатися управляти державою в рамках чинної системи,– однак мандат, отриманий усіма гілками влади від народу, радикально інший: суспільство вимагає докорінної зміни цієї системи! І саме за цим критерієм буде оцінювати ефективність керівництва держави. А балансування між реформаторством і олігархократією – приречене на безславний кінець.

Нинішня система державного управління внутрішньо конфліктна, а тому заражує конфліктністю все суспільство, провокуючи колосальну недовіру до влади з боку суспільства, яке чекає від цієї влади елементарної відповідальності й саможертовності. Брак довіри, національної консолідації – головна причина руйнації не лише державно-політичних інститутів, а й загалом суспільного ладу.

Потрібна нова, якісно інша форма правління, яка б убезпечила Україну як від авторитаризму, так і від розповзання країни на сегменти. А постати вона зможе на основі нового суспільного договору, зокрема – загальної згоди всіх, включно з керівними елітами, визнати верховенство права.

Проте чекати на те, що це завдання реалізує хтось інший, означає дочекатися власної погибелі. «Будьте тою зміною, яку хочете здійснити!» – закликав колись мудрий Ґанді. Отож робота знайдеться для кожного.

На зміну корупційній змові нечестивих має прийти здорова солідарність чесних працівників. Здорові сили є в усіх сегментах суспільства, й саме їх ми закликаємо консолідувати свої зусилля, щоб зупинити саморуйнацію держави. Очікуємо, що з волонтерського руху, який врятував Українську Армію і державу, підуть концентричні кола нових спеціалізованих волонтерських рухів, які задаватимуть нові правила функціонування підприємництва та управлінського апарату, охорони здоров’я і соціального захисту тощо. У кожній сфері суспільного буття мають знайтися ентузіасти-професіонали, які спроможуться на заходи «швидкого реагування» і зупинять атрофію державних інститутів.

Вся Україна має стати Волонтером. Приклад унікальної самоорганізації Майдану має бути в нас перед очима постійно. Не уповаймо лише на владу. Контролюймо її, підштовхуймо її, змінюймо її, коли треба. Нехай політичний клас знає, шкірою відчуває, що присуд історії буде суворий: або слава – або прокляття!

Україну змінить молодь, яка усвідомить своє призначення. Вона не знає смаку рабства, її не сковують давні звички й стереотипи. Її думка свіжа й нестандартна, а дух не пригнічений принизливою покорою перед злом. Хай же згадає молодь ту присягу, яку вона дала на Майдані: «Ми беремо відповідальність за свою країну!». Сьогодні наше зближення з європейською цивілізацією перепиняє не Віктор Янукович, а маленькі «януковичі» в кожному з нас. Чи дозволимо їм те, що не дозволили головному?

Притча про жабку, яка, потрапивши в молоко, невтомно била лапками, збила масло і врятувалася, знайома кожному школяреві. Згадаймо її сьогодні. Не полишаймо надії і вірмо, що насправді ще нічого не втрачено. Сильний дух і справедливе й любляче серце є найголовнішою нашою зброєю, і її ми не сміємо випускати з рук.

В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський

Погляд

04.05.2016 | Інна Сухорукова

Як позбавитися залишків комунізму?

   

И все так же, не проще,

Век наш пробует нас -

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь,

Можешь выйти на площадь,

Смеешь выйти на площадь

В тот назначенный час?!

Александр Галич

Так, вийти на Майдан посміли і змогли, причому тричі: у 1991 році під час путчу, у 2004 – під час Помаранчевої революції, у 2013 – Революції Гідності.

Але чи змогли ми змінити суспільство, чи зробили зміни незворотними? Боюся, що ні.

Комуністичне минуле – це ракова пухлина бюрократії, яку не подолаєш ані відвагою, ані жертовністю. В тому стані, в якому ми знаходимося, нам необхідні системні антибюрократичні заходи, які б могли розвалити старі комуністичні стереотипи, що досі панують в нашій бюрократичній системі.

Зараз багато розмов про декомунізацію. Прийнятий і почав діяти Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Хоча і з деякими труднощами але перейменовуються населенні пункти, станції метрополітену, райони, вулиці, площі і в великих містах, і в маленьких містечках. Прибираються пам’ятники вождям комуністичного режиму.

У Харкові, наприклад, весь цей процес, має свої особливості. Місцева влада, хоч і погодилася виконувати закон, але назви вибирає такі, щоб недалеко відійти від «русского міра» та московської церкви. Харківські чиновники намагаються, де тільки  можливо, зберегти назви, але змінити особу, на честь якої названі район, вулиця чи провулок. Це і Фрунзенський район, це і одна з центральних вулиць Харкова – Іванова. ЇЇ назвали на честь більшовик Андрія Іванова, який помер у 1927 році, – мало хто з харків’ян пам’ятають, що була така людина. Тепер вулицю "переназвали" на честь іншої людини – Віктора Іванова – фізика-експериментатора, професора Харківського університету. Це пряме порушення закону, відповідно до якого потрібно перейменувати, а не переназвати.  Такий підхід харківської влади і дратує, і смішить харків’ян. От перейменували вулицю Совнаркомівську в вулицю ЖОН-Мироносиць. І вимовляти незручно та ще й на мапі Гуглу з’явилася назва цієї вулиці - «дружин Мироносиць». Абсолютна нісенітниця, але владі байдуже як вона виглядає. Сумно, але так виглядає і наше місто, яке перетворюється на містечко з малограмотними керівниками.

Декомунізація, яка здійснюється таким чином, незрозуміла мешканцям, яким треба пристосовуватися і запам’ятати нові назви вулиць, районів, майданів. Якби процесу декомунізації передували інформаційні матеріали на ТБ або українському радіо, інших засобах масової інформації, і в цих матеріалах громадянам України роз’яснювали необхідність і раціональність декомунізації, що перейменування населених пунктів, вулиць та інших об’єктів – це частина оновлення суспільства, люди зовсім інакше ставилися б і до перейменувань, і до зносу пам’ятників комуністичної епохи.

Але на сьогодні в публічному просторі про злочини комунізму говорять надто мало і не системно. Мови й немає про такий необхідний захід як Нюрнберг-2, коли злочини комунізму були б офіційно засвідчені і засуджені. І тоді б не було такої ганьби у Харкові, як на тлі  виконання закону про декомунізацію радником голови обласної адміністрації був Сергій Стороженко, який за радянських часів був прокурором у дисидентських справах і за дорученням КДБ брав участь у процесах над дисидентами Анцуповим, Парицьким та деякими іншими. То про яку декомунізацію можна вести мову?

До речі, хоча судовим рішенням Окружного адміністративного суду від 6 грудня 2015 року діяльність Комуністичної партії заборонена, широкого розголосу в суспільстві це рішення не мало, все пройшло тишком-нишком. І це призводить до того, що ніхто зараз всерйоз не переймається історичними і сучасними паралелями комууністичного спадку. Ніхто не аналізує, що є рудиментами нашого минулого у сучасному суспільстві.

Мені можуть заперечити, що в Україні зараз йде неоголошена війна з Росією, і тому суспільство націлене на зовсім іншу інформацію. Але знов таки треба розуміти, що цього конфлікту і зовсім не було б, якщо б Україна не мала таких разючих розбіжностей щодо свого радянського минулого. Якщо Західна і Центральна Україна давно вичавили з себе ностальгію за СРСР, при тому, що в деяких західних областях і зовсім не було такої ностальгії, то Східна Україна, насамперед, Харків, Одеса ще деякі південні області і, перш за все, Крим були стійкими базовими областями Компартії України, законсервованим в тузі за совком електоратом..

Росія лізе туди, де її готові прийняти. Але більшість населення все ж таки сумує не за сучасною Росією, а за радянським минулим, за радянською імперією, з якої через багато чинників вони на підсвідомому рівні так і не вийшли. І хто винен у цьому, як не українська влада, яка за всі роки незалежності не змогла зробити нічого, щоб цей тоталітарний імперський комплекс зник однаково чи хоча б приблизно однаково у всіх регіонах України.

А ця влада і не могла нічого такого зробити, бо сама була і є нащадком тоталітарної бюрократичної системи. Не на такому рівні, як наш північний сусід – Росія, але дуже советізована. Ракова пухлина бюрократії, яка роз’їдає країну на всіх рівнях – це і є тоталітарне минуле. Ось чому від особистості президента так залежить і свобода слова, і ситуація в в сфері прав людини.

Прийшов демократ – всі почали писати і показувати по ТБ – хто що хоче.

Прийшов реакціонер Янукович, і залишилось декілька незалежних З/МІ, яких теж утискали, де могли. Наше вже більш-менш вільне і нерадянське суспільство зреагувало революційним вибухом.

Прийшла нова влада, яку хоч і важко назвати демократичною, але зараз ситуація із свободою слова і взагалі із свободами і правами людини різко поліпшилася. Але систему бюрократії так ніхто і не змінив.

Суди, як були при Януковичі – так і зараз виносять неправосудні вироки. Освіта не надає дітям знань ані про сучасне, ані про минуле – тих знань, які необхідні молоді, щоб історія не повторювалася. В повному занепаді система охорони здоров’я, тобто постійно під загрозою право на життя.

Тією ж радянською підсадною качкою є прокуратура. І тільки в системі МВС почалися серйозні системні реформи. Але вони будуть марними, якщо не будуть реформовані судова система і прокуратура.

То чого чекали від мешканців Криму і Донбасу, які за радянських часів дійсно жили краще ніж за часи незалежної України? Ясно, що на Донбасі не всі радянські зомбі. Не були там всі за радянську владу і у ХХ сторіччі. Нагадаю, що великий український поет-дисидент Василь Стус родом з Донбасу. З Донбасу і Олекса Тихий, і Опанас Заливаха, й Іван Дзюба, й Іван та Надія Світличні.

Але більшість жила тим, що мала у простому раціонально-меркантильному вигляді.

Щодо Криму, то Україні давно було б вирішити питання про створення Кримськотатарської автономії з правом виходу зі складу України. Тоді б Росія мала би справу в своїй агресії із Туреччиною – членом НАТО. А ми вже бачили, що конфлікт між Туреччиною і Росією розрішився не на користь Росії.

Отже, висновок може бути тільки один: Україні треба системно позбутися радянської бюрократичної системи. Інакше наступна революція неминуча.

А всі революції непередбачувані і невідомо до чого призведуть.

30.04.2016

In memoriam...

22.04.2016 | Василь Овсієнко

Упочила в Бозі Світлана Кириченко – активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х років

   

Народилася Світлана Тихонівна 31 жовтня 1935року в Києві. Вважала себе «дитиною київського асфальту». Батько її пропав без вісти на фронті в 1941. Мати — вчителька, найближчі родичі — викладачі вузів. У їхньому стійко україномовному середовищі, в атмосфері, що сповідувала громадянське служіння, моральний альтруїзм, щиру віру в комуністичні ідеали, формувалася особистість Світлани.

1952 С. Кириченко закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського університету. Працюючи в Інституті літератури АН УРСР, познайомилася 1957 з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху переосмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя Стуса і Юрія Бадзя, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю. Бадзьо попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 4 вересня 1965 року подружжя бере участь у політичному протесті в кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтеліґенції. Ю. Бадзя виключають з КПРС, ім’я Світлани Кириченко негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.

Після арешту в 1972 Надії Світличної С. Кириченко звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного «в невідомому напрямку» з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це Кириченко звільняють з Інституту філософії «за профнепридатністю». Віднині вона періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректором у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають «роги» КГБ, погрожує судити за «дармоїдство». Під час обшуку 3-4 лютого 1979 р. в помешканні Бадзів «органи» вилучають другий варіант рукопису Ю. Бадзя «Право жити» (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою С. Кириченко. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. Вона передає на Захід свого «Відкритого листа» з біоґрафією Ю. Бадзя і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих листів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо «Свобода».

Усі подальші роки життя С. Кириченко насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшуками, погрозами арешту. «Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся», — не раз чує вона в кабінетах КГБ. Основним своїм завданням С. Кириченко вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з дисидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіатричок, заслання. Весною 1980 вона вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Миколи Руденка. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В. Стуса «Палімпсести», розповсюджує зібрану в Україні «дисидентську» інформацію.

09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив С. Кириченко до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В. Стуса, де вона кинула суддям слова: «Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві підсудних». Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціальної драбини — поштаря, прибиральниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські «приводи» — на показові «суди громадськости», комісії старих більшовиків при ЖЕКу — за «дармоїдство», «антигромадську поведінку». Апогей переслідувань — 1983-й, андроповський рік. На Різдво — напад на її сім’ю у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті «Вечірній Київ» «Дама з амбіціями» (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають «чітко визначитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирядянщиками-батьками»; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 Кириченко оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю. Андропову). На 14-й день голодівки їй вручили телеґраму від табірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор  відкликав наказ про виключення сина з інституту.

05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні Кириченко кагебісти знайшли і вилучили весь «табірний архів» Ю. Бадзя. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським політв’язням, йому збираються «шити» нову «справу». Але наставала горбачовська перебудова.

4 червня 1986 р., через декілька днів після прибуття Ю. Бадзя на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий кагебіст наполегливо «виживає» дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, виганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю. Бадзьо відмовився підтримати «гуманну ініціативу» М. Горбачова: звільнити політв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка дружину 11 разів звільняли з роботи.

7 грудня 1988 р. М. Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 9 грудня місцевий прокурор оголошує Юрію Бадзеві про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. Світлана Кириченко — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю. Бадзьо обраний її Головою. С. Кириченко працює в Секретаріаті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети «Демократ» — органу ДемПУ.

1993 Світлана Кириченко перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами «Люди не зі страху» (книжкою вийшли 2013 року), «Птах піднебесний» (про В. Стуса – друкується).

2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Бібліоґрафія:

1.

Допоможіть! // Вісник (США), № 1 (11), 1983. – С. 31-32.

Дещо з історії написання «Права жити» // Юрій Бадзьо. Право жити.— К.: 1996.— С. 391-398.

До Шевченка. До України. До себе... (Зі спогадів). // Літературна Україна, 1997. – 15 травня.

Люди не зі страху. 1972-й // Молодь України, 1997. – 11 січня – 30 травня.

Учителі. 1957–1962. Зі спогадів // Літературна Україна, 1997. – 27 лютого.

Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса.— Дніпро, 1998, № 1-2. – С. 64-123.

Двадцять років тому...: Історія однієї заяви // Літературна Україна, 2002. – 28 листопада.

Люди не зі страху. Українська сага: Спогади / Світлана Кириченко; перед. сл. Юрія Бадзя. К.: Смолоскип, 2013. – 920 с.

2.

ХТС. Нью-Йорк. – 1979, вип. 53.— С. 72; 1980, вип. 54.— С. 40, 41; вип. 55.— С. 7-9, 62; 1981, вип. 58.— С. 74; вип. 60.— С. 63; вип. 61.— С. 40; 1982, вип. 62.— С. 74, 129.

Вісник репресій в Україні. – 1980: 1-8, 1-17, 7-14, 8-13, 10-1, 12-7; 1981: 1, 2, 3, 5-21, 7, 8, 9-9, 10; 1982: 7/8-14, 9-52; 1984: 2-39; 1985: 2-24 9-5

Вести из СССР. Т. 3. 1985-1986.— Мюнхен: Права человека.— 1985, 17-11.

Валерій Кравченко. Право жити // Україна молода, № 76 (2863), 2006. – 26 квітня. http://archive.khpg.org/index.php?id=1455464516&w

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини». – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. (С.Кириченко: с. 164-166).

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. – С. 290-291; 2-ге вид., 2012. – 896 с. + 64 іл. – С. 322-223.

Музей дисидентського руху: http://archive.khpg.org/index.php?id=1113912239&w

 

 

Бюлетень "Права Людини", 2016, №11

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори