пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200016
№16
2000

Бюлетень "Права Людини"

Впровадження норм європейського права

27.12.2000 | Є.Захаров, м.Харків

Завдання, функції, права і принципи діяльності правозахисних організацій

   

Правозахисні організації (ПО) — це особливий вид недержавних неприбуткових організацій, діяльність яких спрямована на утвердження й захист прав і свобод людини, ефективний контроль за їхнім дотриманням державою, її органами і посадовими особами. ПО сприяють зменшенню організованого насильства, здійснюваного державою. Для цього вони працюють одночасно в трьох напрямках:

1) захист прав людини в конкретних випадках (ця допомога повинна бути безкоштовною для заявника), громадські розслідування фактів порушень прав людини державними органами;

2) поширення інформації про права людини, правове виховання;

3) аналіз стану з правами людини.

Усі три напрямки тісно взаємозалежні, робота тільки в одному із трьох напрямків, кажучи взагалі, не може бути, на мій погляд, ефективною. Якщо займатися тільки захистом громадян, то правозахисні організації приречені на вічну боротьбу з державою при патерналізмі, що зберігається у суспільстві, незнанні людьми своїх прав та інструментів їхнього захисту і законодавства, що, як і раніше, несе загрози правам людини. Правове виховання і викладання прав людини, знання своїх прав, національних і міжнародних механізмів їхнього захисту необхідні для успішного відстоювання своїх прав і утвердження правової свідомості. Аналіз стану з правами людини передбачає аналіз законодавства, судової й адміністративної практики, їхньої відповідності нормам міжнародного права, спостереження за законодавчим процесом, ініціювання необхідних змін у законодавстві і правозастосовчій практиці. Для проведення такого аналізу необхідне знання міжнародних договорів у галузі прав людини, внутрішнього законодавства і судової практики інших країн, „м’якого“ права, зокрема, практики Європейського суду з прав людини. Було б дуже добре, якби існувала мережа організацій, що займаються тільки одним ключовим правом — наприклад, тільки правом на життя; або тільки правом на захист від катувань і жорстокого поводження; або тільки свободою виявлення поглядів, тобто свободою поглядів, свободою слова і свободою інформації; або тільки свободою совісті і т.д. Проте правозахисних організацій (маються на увазі громадські організації, що займаються хоча б одним із трьох зазначених напрямків) дуже мало, тому вони змушені займатися розглядом порушень найрізноманітніших прав людини, працюючи в режимі пожежної команди з непередбаченими викликами. Більш ефективній роботі сприяла б спеціалізація ПО, коли вони, обравши одне або декілька ключових прав, займалися ними систематично і глибоко з року в рік.

Спробуємо розглянути більш докладно і точно за формою предмет контролю ПО, завдання ПО, їх функції і права, принципи їхньої діяльності, маючи на увазі розробку в майбутньому спеціального закону „Про громадські правозахисні організації“.

Предметом контролю ПО є поточна державна політика в галузі прав людини, рішення, дії (бездіяльність) державних органів та їх посадових осіб, у результаті яких порушуються права і свободи людини, або створюються перешкоди для здійснення людиною своїх прав і свобод, або людина незаконно залучається до виконання яких-небудь обов’язків або незаконно притягається до відповідальності. Ці порушення, перешкоди і примус можуть бути системними, тобто стосуватися не однієї людини, а групи людей, тому ПО розглядають заяви і скарги як фізичних, так і юридичних осіб, включаючи звернення групи людей, або проводять розслідування за власною ініціативою.

ПО покликані вирішувати такі задачі:

1. Захищати права і свободи людини, що закріплені в Конституції і національному законодавстві (включаючи міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана парламентом);

2. Бути джерелом інформації про права людини для народу та органів влади, підвищувати рівень освіченості в галузі прав людини, заохочувати становлення цінностей і розвиток настанов, що сприяють повазі і усвідомленню прав людини;

3. Аналізувати стан з правами людини у своїй країні і її окремих регіонах.

Для вирішення цих завдань ПО необхідно виконувати такі функції:

1.1. Розгляд заяв фізичних і юридичних осіб, або їхніх асоціацій, про недотримання прав і свобод людини, закріплених у Конституції, міжнародному праві і національному законодавстві;

1.2. Інформування подавця заяви про його права і наявні можливості їхнього правового захисту і сприяння йому в доступі до цих засобів;

1.3. Здійснення посередницьких функцій для відновлення порушених прав і свобод за допомогою погоджувальної процедури (mediation);

1.4. Проведення громадських розслідувань фактів порушень прав людини (як по заявах фізичних і юридичних осіб, так і за власною ініціативою);

1.5. Направлення заяв (від імені заявника або від свого імені) компетентним органам для вирішення по суті;

1.6. Звернення від імені заявника або від свого імені в суд і міжнародні організації;

1.7. Участь у судовому процесі з метою захисту і відновлення порушених прав і свобод заявника;

1.8. Прийняття висновків за результатами проведеного громадського розслідування;

1.9. Винесення громадського осуду і громадського попередження органам і (або) особам, чиї дії (бездіяльність) призвели до порушення прав і свобод людини;

1.10. Публікація висновків у ЗМІ.

Збір, підготовка і поширення інформаційних матеріалів, що включають:

внутрішнє законодавство ( у тому числі імплементоване міжнародне право), що стосується прав людини, коментарі до нього, відповідні адміністративні і судові рішення та їх тлумачення вищими судовими органами;

внутрішні механізми захисту прав людини;

міжнародні правові документи з прав людини і коментар до них;

міжнародні механізми захисту прав людини;

інформацію про діяльність самої правозахисної організації і її власні публікації.

2.2. Створення просвітницьких друкарських, аудіо-, фото- і киноматеріалів про права людини для масового споживача і спеціального призначення;

2.3. Розробка навчальних планів, методик і програм викладання прав людини для різноманітних соціальних і фахових груп;

2.4. Проведення спеціалізованих семінарів з прав людини для представників т.зв. "професій ризику" (співробітників органів внутрішніх справ і служб безпеки, службовців пенітенціарних закладів та установ, адвокатів, суддів, прокурорів, військовослужбовців, лікарів, журналістів, профспілкових діячів, соціальних робітників), представників законодавчої і виконавчої гілок влади, пов’язаних із створенням і виконанням законодавства, що стосується прав людини;

2.5. Організація різноманітних публічних кампаній і акцій із метою утвердження прав людини в суспільній свідомості: конкурсів на кращий твір про права людини і конкурсів малюнків та фотографій для школярів, олімпіад для студентів, спеціальних заходів, присвячених Дню прав людини, Дню политв’язня і т.д.

2.6. Збір і поширення матеріалів з історії розвитку ідеї прав людини й історії правозахисного руху.

3.1. Підготовка висновків стосовно законів, законопроектів та інших нормативно-правових актів і програм, спрямованих на утвердження і захист прав людини, підготовка і надання парламенту через офіційних суб’єктів права законодавчої ініціативи власних законопроектів і програм;

3.2. Моніторинг законодавства, судової й адміністративної практики в галузі прав людини;

3.3. Сприяння ратифікації міжнародних договорів у галузі прав людини і спостереження за відповідністю національного законодавства і законозастосовчої практики міжнародним зобов’язанням у галузі прав людини;

3.4. Підготовка незалежних доповідей про стан дотримання і захисту прав і свобод людини і коментарів до офіційних доповідей, що подається тією або іншою державою відповідно до міжнародних договорів;

3.5. Підготовка і надання парламенту, уряду й іншим органам державної влади та управління аналітичних записок, рекомендацій й пропозицій, що стосуються будь-яких питань, пов’язаних з правами людини, зокрема, із питань:

а) національної політики;

б) адміністративних процедур і практики;

в) процесуальних дій правоохоронних органів — суду, поліції (міліції), прокуратури, служби безпеки, податкової міліції й ін.;

г) міжнародних аспектів прав людини.

Для виконання цих функцій ПО повинні мати такі права:

право на вільний доступ до всіх документів, включаючи документи, що зберігаються державними органами й архівами, які необхідні для належного розслідування заяви і право знімати з них копії, якщо викладена в цих документах інформація не містить державної або іншої, що охороняється законом, таємниці;

право одержувати письмові або усні роз’яснення від усіх осіб (у тому числі державних посадових осіб і службовців), що можуть мати інформацію про дане порушення або в інший спосіб надати допомогу у розслідуванні;

проводити розслідування заяви на місці, включаючи камери попереднього затримання, місця попереднього ув’язнення, установи виконання покарань, військові частини, психіатричні лікарні, інтернати та інші місця тимчасового обмеження свободи людини;

здійснювати інші дії, необхідні для проведення належної перевірки заяви, які не суперечать законодавству;

право виносити рекомендації державним органам за результатами розслідування й оцінювати дії державних і недержавних органів у цій галузі;

право на вільний доступ до законотворчої роботи: право одержувати проекти законів від Комітетів парламенту, право брати участь в обговоренні законопроектів на засіданнях Комітетів, право звертатися до суб’єктів законодавчої ініціативи;

право на участь у розробці державних програм, що стосуються викладання і досліджень у сфері прав людини, і їхньої реалізації в школах, вузах та в інших інституціях з фахової підготовки державних службовців;

право бути присутніми у судових засіданнях і засіданнях інших державних органів із питань захисту прав і свобод людини, право мати доступ до протоколів таких засідань і знімати з них копії;

право на одержання офіційних доповідей, що держава повинна направляти органам і комітетам ООН, ОБСЄ, Ради Європи й інших міжнародних організацій;

право передавати зібрану інформацію про порушення прав людини, власні аналітичні матеріали органам влади, засобам масової інформації, а також міжнародним організаціям, якщо ця інформація не містить відомостей, що становлять державну або іншу, що охороняється законом, таємницю.

Принципи діяльності ПО такі:

1. ПО утверджують і захищають права людини незалежно від її раси, статі, громадянства, етнічного або соціального походження, майнового або іншого положення, посади, роду і характеру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних і інших переконань.

2. Право на вмотивовану відмову заявникові в задоволенні його скарги.Цей принцип означає, що ПО мають певну свободу розсуду, вони, на відміну від держави, що зобов’язана захищати права людини, приймають до розгляду скарги, якщо вважають, що їхні зусилля призведуть до відновлення порушених прав і свобод людини, допоможуть запобігти незаконній діяльності або бездіяльності державних органів і посадових осіб або припинять таку діяльність, або хоча б будуть привертати увагу суспільства до цих порушень. При цьому відмова повинна бути старанно вмотивована. Мабуть, це найважча справа в роботі ПО — відмовити людині, яка просить допомоги.

3. Відкритість і гласність.Діяльність ПО повинна бути відкритою і прозорою для громадськості. На мій погляд, була б природною підготовка річних звітів про діяльність організації, що включають, крім змістовної частини докладний фінансовий звіт із зазначенням джерел фінансування і витрат отриманих коштів.

4. Ненасильство.Звичайно, бувають часи (нацистська Німеччина, СРСР у період 1917-1953 р.р.), коли збройна боротьба проти держави виправдана, але це вже сфера діяльності, далека від інституціонализованого захисту прав людини.

5.Не нашкодь!“.Цей принцип означає, що потрібно діяти так, щоб не погіршити становище об’єкта (жертви) порушенням прав людини. Він випливає також із того, що головна мета правозахисної активності — мінімізація рівня насильства в суспільстві.

6. Незалежність від політичної позиції.Для правозахисника принципово, щоб у громадському житті були відбиті і ліві, і праві, тобто всі напрямки політичної думки і соціальної активності. По-моєму, правозахисні організації зобов’язані бути принципово безпартійними і не повинні підтримувати ту або іншу партійну платформу у виборчих кампаніях, політичний вибір повинен залишатися справою особистого вибору кожного члена правозахисної організації. На мій погляд, члени правозахисних організацій не повинні бути членами політичних партій і депутатами парламенту.

7. Незалежність від суспільної думки.Суспільна думка може цілком підтримувати ідеї, далекі від прав людини і загрозливі для них. Наприклад, суспільна думка в будь-якій країні підтримує страту, правозахисні ж організації засуджують її застосування і борються за її скасування.

8. Чесність, максимальна достовірність і об’єктивність інформації.Цей принцип означає, по-перше, неможливість думати одне, а говорити інше, і, по-друге, роботу за формулою англійського суду: „говорити правду, усю правду і нічого, крім правди“. Це одна з основних відмінностей між правозахисною і полі-тичною діяльністю. Для політика, у кращому випадку, характерно говорити правду, але не всю. А ту ін-формацію, що може виявитися шкідливою для своєї партії, можна і приховати. Відома формула „.але це наш сучий син“ для правозахисних організацій цілком неприйнятна. Вони повинні прагнути до об’єктивності інформації, навіть якщо ця об’єктивність не свідчить на їхню користь.

9. Скромність.Цей принцип менш ясний і важко піддається формалізації. На жаль, в останні роки розвинулося явище, що можна було б назвати „правоза-хисним туризмом“, коли людей, що називають себе правозахисниками, важко почути в рідній країні; з’явилися організації, що іменують себе правозахисними, які постійно влаштовують конференції з пишними бенкетами — у злиденній країні це, на мою думку, неприпустимо.

10. Незалежність правозахисних організацій від держави.Оскільки ПО є опонентами держави, вони повинні бути максимально незалежними від неї, насамперед, у фінансовому плані. На мій погляд, правозахисні організації не повинні субсидуватися за рахунок держави і не повинні одержувати якісь спеціальні пільги, крім установлених законом для всіх недержавних неприбуткових організацій. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію. Мене бентежить прокурорський стосовно держави тон багатьох правозахисників, їхнє прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини — сама людина і ті структури, що вона створює. Але людям властиво шукати причини своїх бід де завгодно, крім як у самих собі.

11. „Чесне співробітництво неоднодумців“.Цей принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов. В усьому тому, у чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співробітничати, а коли вона допускає помилки, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи.

12. Врахування інтересів усіх сторін, пов’язаних із конфліктом, у тому числі державних органів.Це один з основних принципів у конфліктології — чітке розуміння того, що гармонія в суспільстві настає не тоді, коли інтереси всіх його членів збігаються (такий збіг і неможливий, і неприродний), а тоді, коли однаковою мірою шануються і враховуються інтереси всіх зацікавлених сторін.

13. Сприяння державі в захисті прав громадян.Зауважимо, що правозахисник не може не бути державником, оскільки права людини мають на меті обов’язки держави щодо їх дотримання. Як сказала відома американська правозахисниця Кетрин Фіцпатрик, „без справедливих законів, незалежних судів і професійних адвокатів боротьба за права людини — це елементарна боротьба за гласність: обнародування інформації про злочини в надії зачепити совість або, принаймні, викликати стурбованість серед владних структур“. Тому доти, поки держава здатна на діалог, правозахисні організації повинні його вести. Характер діалогу визначають сформульовані вище принципи „чесного співробітництва неоднодумців“ і „врахування інтересів усіх сторін“, а тема його — реальне дотримання державою прав людини, пріоритет яких проголошений усіма посттоталітарними країнами. Тому стара формула правозахисту в тоталітарний період — „захист прав громадян від організованого насильства, здійснюваного державою“ — повинна бути доповнена: „і сприяння державі в забезпеченні і захисті прав громадян".

Не менш специфічні відносини правозахисних організацій з іншою частиною громадянського суспільства, що можуть бути далеко не безхмарними. Недержавна організація захищає інтереси певного колективу, конфлікти інтересів у суспільстві неминучі, і правозахисні організації за природою своєю повинні залагоджувати ці конфлікти. Фактично ПО повинні відігравати роль буфера між суспільством, державою і різноманітними суспільними групами. Можна було б порівняти їх з імунною системою організму. При цьому, кажучи загалом, не виключена ситуація, коли правозахисники будуть відстоювати інтереси держави у випадку загрозливої поведінки яких-небудь екстремістських, радикальних структур громадянського суспільства.

Найбільшою проблемою представляється легалізація правозахисних організацій. Очевидно, що не державний орган повинний вирішувати, чи є дійсно правозахисною організація, що так себе називає. Очевидно, це повинно визначатися правозахисним співтовариством у цілому, наприклад, в особі національної асоціації правозахисних організацій, а орган державної влади може тільки оформити рішення цієї асоціації. Повинна бути описана процедура прийняття нової організації в асоціацію, так само, як і ряд інших вимог, що визначають порядок роботи ПО: кодекс професійної етики, декларація прав і обов’язків і ін. Але нам ще треба до створення такої асоціації дорости.

Практика правозахисту

27.12.2000

Річний звіт про діяльність Харківської правозахисної групи у 1999 році

   

1. РЕЗЮМЕ

У 1999 році Харківська правозахисна група (далі — ХПГ) продовжувала працювати в трьох напрямках:

правове просвітництво, пропаганда правозахисних ідей;

аналіз стану з правами людини в Україні;

допомога особам, чиї права порушені, громадські розслідування фактів порушення прав людини.

ХПГ продовжувала виконувати функції центру існуючої мережі, який зв’язує місцеві правозахисні організації в усіх регіонах України, ці організації працюють у вищевказаних напрямках або спеціалізуються в одному із них. ХПГ збирала інформацію про порушення прав людини, проводила аналітичну і правопросвітницьку діяльність. Факти порушень прав людини та їх первинний аналіз висвітлювалися у бюлетені „Права людини“ (ПЛ). Наш новий щомісячник „Права людини. Громадянська освіта“ (ПЛ ГО) містив матеріали з викладання прав людини для дітей та різних соціальних і професійних груп. Ці видання розповсюджувались серед недержавних організацій та фізичних осіб, які зацікавлені в правозахисній тематиці.

Ті ж самі канали використовувалися для розповсюдження правопросвітницької літератури, що була видана ХПГ у співробітництві з іншими організаціями або самостійно (моніторинг законодавства, порівняння законів та практики з міжнародними нормами, огляд публікацій в українських мас-медіа, присвячених правам людини тощо). Такі матеріали друкувалися як спеціальні випуски ПЛ у формі брошур накладом 1000 примірників або окремі видання. Крім того ХПГ задовольнила 141 прохання з різних регіонів України про надсилання інформаційних матеріалів з прав людини і розповсюджувала такі матеріали серед учасників семінарів.

ХПГ підготувала та провела велику Всеукраїнську конференцію „Проблеми громадянської освіти і виховання прав людини“ і міжнародну конференцію „Європейське законодавство про прослуховування телефонів й удосконалення українського законодавства“ у Києві та десять просвітницьких семінарів (разом з Центром інформації та документації Ради Європи в Україні) для працівників правоохоронних органів, присвячених Європейській Конвенції з прав людини та основних свобод й міжнародному законодавству про катування та інші жорстокі нелюдяні або такі що принижують гідність види поводження та покарання.

ХПГ провела (разом з Українською секцією Міжнародного товариства прав людини) фінальний етап Третього Всеукраїнського конкурсу на краще есе з прав людини і перші три етапи Четвертого конкурсу.

У 1999 році ХПГ виконувала декілька спеціальних програм: „Моніторинг свободи висловлювань та приватності в Україні“, „Служби безпеки в умовах конституційної демократії“, „Дослідження з історії дисидентського руху в Україні“.

Протягом 1999 року ХПГ отримала 280 письмових заяв про порушення прав людини державними органами. Крім того ми продовжували розгляд 19 заяв, що залишилися з 1998 року. Ми закінчили розгляд 133 справ з 299 й отримали позитивні результати у 70 справах.

Загальний бюджет ХПГ склав 388 300 гривень.

ДОПОМОГА ОСОБАМ, ЧИЇ ПРАВА БУЛИ ПОРУШЕНІ

Аналіз звернень громадян до ХПГ показує, що усі скарги можна розбити на три великі групи:

скарги на порушення державними органами громадянських та політичних прав;

скарги на порушення соціальних, економічних і культурних прав із боку держави;

скарги на порушення прав із боку недержавних структур і приватних осіб.

Було вирішено обмежити сферу діяльності ХПГ тільки першою групою скарг, і приймати до розгляду скарги з другої і третьої групи тільки тоді, коли є очевидні порушення законодавства, і в основному обмежуватися в цих випадках консультаціями.

Таке рішення було прийнято також у зв’язку з тим, що звернень до ХПГ дуже багато, і ми просто не в змозі опрацювати весь потік скарг. Тому було вирішено не відкривати постійно діючу громадську приймальню з фіксованими днями і годинами прийому, а зробити це таким чином. Ми регулярно повідомляємо в засобах масової інформації контактну адресу для листів, відповідаємо на всі одержані листи і запрошуємо для бесіди в наш офіс тих громадян, чиї скарги прийняті до докладного розгляду, або, якщо до нас звернувся житель іншого міста або села, направляємо листа із проханням надіслати всі необхідні документи. Слід зауважити, що часто до ХПГ звертаються також по телефону, і в цих випадках ми або даємо консультацію, або просимо написати заяву на нашу адресу письмово. Реєструються й опрацьовуються тільки письмові заяви, дзвоники по телефону не враховуються.

Робота з заявами громадян ведеться таким чином. Спочатку старанно вивчаються обставини описаних заявником подій і, якщо це необхідно, то відповідні документи. Потім направляється запит до державного органу, з яким пов’язана скарга. При цьому співробітники ХПГ виходять із принципу презумпції невинуватості того, на кого скаржаться, і намагаються, якщо це можливо, ознайомитися з його точкою зору. Якщо вирішення питань, порушених у скарзі, не терпить зволікання, співробітники ХПГ звертаються до державних органів по телефону або особисто. Якщо розв’язати скаргу не вдається, то заявник звертається до вищестоящого державного органу або до суду. Для розгляду справи в суді ХПГ запрошує адвоката. Іноді при цьому співробітник ХПГ бере участь у судовому процесі як громадський захисник. В усіх випадках, коли необхідна консультація кваліфікованого юриста, ХПГ звертається за допомогою до правознавців і адвокатів-практиків. З ХПГ співробітничають викладачі Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого: доцент кафедри державного права, кандидат юридичних наук Всеволод Речицький, професор кафедри кримінального права, доктор юридичних наук Юрій Баулін, доцент кафедри міжнародного права, доктор юридичних наук Михайло Буроменський, доцент кафедри цивільного права, кандидат юридичних наук Ірина Жилінкова, доцент кафедри кримінології і виправно-трудового права кандидат юридичних наук, кандидат філософських наук Олександр Сердюк, адвокати Ольга Резюкина, Євген Щоголь, Віктория Нестеренко, кандидат юридичних наук Сергій Парфенков та інші. Крім цього, нами введений інститут довіреного лікаря: у всіх необхідних випадках заявник одержує консультацію лікаря вищої категорії Ганни Мясниковой. Всі консультації безкоштовні.

Роботою по заявах громадян у ХПГ займаються Людмила Клочко (вона є координатором даної програми), Євген Захаров, Інна Захарова, Ірина Рапп, Софія Карасік, Майя Крюкова, Марія Шутальова. Допомога надається безкоштовно. Найбільше соціально значимі факти порушень прав людини висвітлюються в засобах масової інформації, у ПЛ. У 1999 р. була закінчена розробка програмного забезпечення і бази даних для комп’ютерного обліку фактів порушень прав людини. Джерелом для бази даних крім звернень до ХПГ є інформація, одержана від кореспондентів ПЛ, а також розслідування системних порушень прав людини, що ХПГ веде за власною ініціативою. Зараз база даних включає більш ніж 300 справ. У 1999 р. у ХПГ розглянуто 280 письмових заяв. Крім того, ми продовжували працювати по 19 скаргах, отриманим у 1998 році. До кінця 1999 року ми завершили розгляд 133 справ із 299 і одержали позитивний результат у 70 випадках. Ми виграли два процеси в суді і чотири наші скарги з 23 у порядку нагляду у Верховний Суд України були задоволені. Крім цього, із нашої ініціативи було закрито дві кримінальні справи і вікрито чотири (після того, як ці чотири справи були закриті, хоча правопорушення були очевидними). Нам удалося припинити незаконні дії державних службовців у 15 випадках. Нарешті, нам удалося задовольнити законні інтереси заявників у 35 випадках.

3. ПУБЛІКАЦІЇ

Розвиваючи українську правозахисну мережу й виконуючи функції її центра, ХПГ продовжувала підготовку, видання та розповсюдження бюлетеня ПЛ (двічі на місяць) і їхній місячний огляд англійською мовою, бюлетеня ПЛ ГО (щомісячно) та щоквартальника „Свобода висловлювань і приватність“ (СВіП). Окрім регулярних випусків ПЛ протягом 1999 року ми підготували, видали та розповсюдили дев’ять спеціальних випусків ПЛ та декілька окремих публікацій мемуарів за матеріалами архіву ХПГ.

Бюлетені розповсюджувалися у кількості 1000 примірників кожне число (разом з електронною розсилкою), обсяг — 12 сторінок формату А4 (СВіП — 32 сторінки).

Були видані такі спецвипуски ПЛ:

№42. Огляд публікацій про права людини в українській пресі в січні — червні 1998 р.

Такі огляди орієнтовані на вузьке коло фахівців, тому вони друкуються у кількості 100 примірників в форматі А4.

№43. Права людини: моя власна думка — 168 стор., 1000 прим.

Збірник творів і уривків із творів школярів старших класів — учасників 1 і 2 Всеукраїнських конкурсів на краще есе з прав людини.

№44. Гуманізація процесу виховання неповнолітніх засуджених в Україні — 104 стор., 1000 прим.

Друкуються матеріали семінару в Кременчузі (травень 1998 р.), де співробітники ВТК, вчені-кримінологи, активісти неурядових організацій обговорювали проблеми ресоціалізації неповнолітніх засуджених.

№ 45. Огляд публікацій про права людини в українській пресі в липні — грудні 1998 р.

№46. Тюремна реформа: пошуки і досягнення — 120 стор., 1200 прим. Мова рос.

Друкуються матеріали міжнародного семінару „Тюремна реформа у посттоталітарних країнах“ (Донецьк, листопад 1998 р.), що був присвячений обміну досвідом реформування пенітенціарних систем, практиці співробітництва тюремних адміністрацій і громадських організацій у різноманітних країнах, взаємозв’язку відкритості в’язниць і становлення громадянського суспільства у посттоталітарних країнах. У книзі наведені стислі статистичні дані про пенітенціарні системи країн-учасниць семінару. У семінарі взяли участь керівники тюремних служб і представники неурядових організацій із 17 країн Центральної і Східної Європи і колишнього СРСР.

№46. Prison reform: attempts and achievements — 96 pages, 330 copies. (Англомовна версія 46-го спецвипуску).

№47. Огляд публікацій про права людини в українській пресі в січні — квітні 1999 р.

№48. Дотримання прав людини в Україні у 1998 році — 48 с., 1000 прим.

Публікується доповідь Держдепартаменту США стосовно дотримання прав людини в Україні в 1998 р. із коментарями ХПГ.

№49. Прослуховування телефонів у міжнародному праві і законодавстві одинадцятьох європейських країн — 152 с., 1200 прим.

У цьому виданні започаткована спроба розгляду законодавства ряду європейських країн про прослуховування і його відповідності нормам європейського права. Спочатку дане визначення перехоплення телефонних розмов відповідно до міжнародного права, потім описані причетні до цього рішення Європейського суду з прав людини (огляд обмежений рішеннями, прийнятими до початку 1996 р.) і сформульовані стандарти, котрим повинне відповідати національне законодавство, щоб дотримувалася стаття 8 Європейської Конвенції прав людини і основних свобод. Після цього дається порівняння основних положень міжнародного права і національного законодавства, що регулює прослуховування телефонних розмов в одинадцяти європейських країнах (Великобританії, Німеччині, Фінляндії, Франції, Швейцарії, Швеції, Угорщині, Польщі, Румунії, Російській Федерації й Україні). Розгляд відповідних законів в кожній із цих країн має на меті дати відповідь на такі питання: яку законну підставу має державна влада для перехоплення телекомунікацій? яка процедура, що дозволяє прийняття таких мір? які процедури контролю за відповідністю закону практики прослуховування? і наскільки процедури, прийняті в кожній із країн, відповідають стандартам, встановленими Європейським судом з прав людини? У наступній частині книги приводиться інформація про міжнародні і національні проекти, що ставлять на меті контроль за інформацією в електронних засобах комунікацій: про міжконтинентальну систему Echelon, проект Європейського Союзу ENFOPOL, закони США про сприяння правоохоронним органам в області комунікацій, російську СОРМ і ін. У Додатку наведений переклад німецького закону про телекомунікації, одного з кращих національних законів, що регулюють розвиток сучасних електронних комунікацій.

№50. Свобода висловлювань в Україні (1997 — 1999). Огляд публікацій, що стосуються свободи висловлювань, в українській пресі.

ХПГ почала публікацію мемуарів та інформаційних матеріалів зі свого архіву. Ця серія видань має на меті показати трагічне минуле нашого народу та приклади опору тоталітарній радянській системі. Перша книжка серії: Юрій Полтавцев. Білий просвіт на офіцерських погонах — обсягом 176 стор. Вийшла накладом 1000 примірників. Автор — відомий харківський адвокат, який відсидів багато років у сталінських концтаборах. У 30-ті роки він захищав жертв політичних процесів і багато кому зміг врятувати життя. Його спогади розповідають про деякі такі випадки.

Друга книга серії — „Записки адвоката“ Діни Камінської, одного з кращих російських адвокатів, яка захищала дисидентів у 60-70-ті роки. Ми продовжували готувати для публікації й інші видання, що присвячені історії політичних репресій в колишньому СРСР. Також був надрукований буклет (2000 прим.), присвячений десятиріччю перепоховання праху Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

ТРЕТІЙ ТА ЧЕТВЕРТИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКІ КОН-КУРСИ НА КРАЩЕ ЕСЕ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Третій Всеукраїнський конкурс учнівських та студентських робіт з прав людини був присвячений 50-й річниці прийняття ООН Загальної декларації прав людини (ЗДПЛ). Конкурс було організовано Українською секцією Міжнародного товариства з прав людини (МТПЛ-УС), якій допомагали Харківська правозахисна група (ХПГ), Центр інформації і документації Ради Європи в Україні, деякі активісти Української асоціації „Міжна-родна Амністія“, відомі вчені-правники. Конкурс почався у вересні 1998 року.

На першому етапі конкурсу Оргкомітет одержав заявки та розмістив інформацію про конкурсантів в базі даних, що була створена за допомогою Microsoft Access, організував друк та розповсюдження серед заявників ЄКПЛ та додаткових протоколів до неї (було задоволено перші 300 заявок). Загалом до Оргкомітету надійшло 1817 заявок та 907 конкурсних робіт, в тому числі з України — 882, з Росії — 13, Білорусі — 11, одна робота приїхала з Франції. Від учнів 9-11 класів середніх шкіл, гімназій та ліцеїв було отримано 685 робіт, від учнів коледжів та профтехучилищ — 60 робіт, від студентів вищих навчальних закладів — 158 робіт, від працюючих молодих людей — 4 роботи. Високу активність учнів шкіл можна пояснити тим, що два попередні конкурси були орієнтовані виключно на учнів 9-11 класів. У цьому році вперше було прийняте рішення запросити до участі й студентів першого та другого курсів.

Слід зазначити, що регіони України представлені в конкурсі нерівномірно. З Автономної республіки Крим надійшло 58 робіт, з Вінницької області — 19 робіт, з Волинської — 12 робіт, з Дніпропетровська — 104 роботи, Донецька — 103, Житомирської області — 22 роботи, з Закарпатської — 2 роботи, Запорізької — 77 робіт, Івано-Франківської — 33 роботи, з Києва — 61 робота, Київської області — 47 робіт, Кіровоградської — одна, Луганської — 21 робота, Львівської — 70 робіт, Миколаївської — 14 робіт, Одеської — 64 роботи, Полтавської — 20 робіт, Рівненської — 7 робіт, Сумської — 36 робіт, з Тернопільської області робіт не надійшло, Харківської області — 40 робіт, Херсонської — 4 роботи, Хмельницької — 31 робота, Черкаської — 22 роботи, Чернівецької — 8 робіт, Чернігівської — 5 робіт.

Роботи були поділені поміж 25 експертами — професійними правниками, викладачами вищих навчальних закладів, викладачами правознавства середніх навчальних закладів, працівниками недержавних правозахисних організацій. Було відібрано 65 робіт, які потім прочитав і оцінив кожен з 11 членів журі конкурсу — член-кореспондент Академії правових наук України професор Львівського університету П.М.Рабінович (голова журі), голова Донецького товариства „Меморіал“ О.П.Букалов, к.пед.н. В.Ф.Дубровський, к.ю.н., заст. директора Українського Центру прав людини Л.Г.Заблоцька, к.т.н., співголова ХПГ Є.Ю.Захаров, член МТПЛ-УС Є.О.Кравець, д.ю.н., проф. Кудлай Т.П., виконавчий директор Харківського освітнього центру з прав людини Н.Д.Кусайкіна, к. філ. наук Л.Т.Масенко, д.ю.н., проф. В.М.Синьов, академік АПН України, к.ю.н., зав. відділом інституту держави і права НАН України І.Б.Усенко. 17 лютого 1999 р. відбулося відкрите засідання журі, на якому були визначені кращі 15 учнівських робіт, 5 студентських робіт та переможці у двох номінаціях „Краща учнівська робота“, „Краща студентська робота“ і розшифровані імена та призвіща усіх авторів 65 робіт. Згідно з рішенням журі переможцями серед учнів стали Надія Трач (с.Задністрянськ Галицького р-ну Івано-Франківської обл.), Ірина Нараєвська (с.Калинівка Макарівського р-ну Київської обл.), Володимир Брущенко (м.Донецьк), серед студентів — Марина Лактіонова (м,Бердянськ), Максим Безпалов (м. Луганськ), Дмитро Лапко (м.Харків). Ці троє учнів та Марина Лактіонова нагороджені подорожжю до Відня з відвідуванням установ ООН у квітні 1999 р.

29 березня у Києві відбулося нагородження переможців та фіналістів. ХПГ подарувала кожному з 20 лауреатів, серед яких 15 учнів, та вчителям-консультантам бібліотечку книг з прав людини і інших видань, в тому числі брошури з серії „Виклад фактів“, хрестоматію „Свобода. Равенство, Права человека“, американський посібник в перекладі українською „Національні стандарти основ громадянських прав і держави“, збірник кращих есе учасників 1-го та 2-го конкурсів „Права людини: моя власна думка“, книгу Євгена Сверстюка „На надії“, збірник поезій Василя Стуса „Золотокоса красуня“, збірник статей Мирослава Мариновича „Україна: дорога через пустелю“. Крім того, ХПГ нагородила почесними грамотами і спеціальними преміями Надію Трач „За високий художній рівень“, учня Макарівської середньої школи N2 Олександра Гулака „За глибоке розуміння ідеї прав людини“ і вчителя Макарівської середньої школи N2 Надію Василівну Ащенко „За високі досягнення у вихованні свідомих членів громадянського суспільства“: тритомник художніх творів Альбера Камю, книги з серії „Українська література ХХ століття“ — тритомник культурологічних творів Юрія Шереха (Шевельова) „Пороги і запоріжжя“, великий том поезій Ігора Калинця „Слово триваюче“, двотомний роман-сага Валерія Шевчука „Стежка в траві“. Більшість цих книжок було видано за проектами ХПГ.

На першій стадії Четвертого конкурсу (жовтень 1999) ХПГ підготувала та розповсюдила інформацію про конкурс й теми есе. Було запропоновано десять тем:

1. Європейська Конвенція та Європейський суд з прав людини – дієві інструменти боротьби з порушеннями прав особи з боку держави. Чи погоджуєтесь Ви з цим твердженням?

2. Які перешкоди й загрози існують в Україні для здійснення Конвенції про захист прав людини та основних свобод? Що можна запропонувати для усунення чи послаблення цих перешкод?

3. Потребу в захисті яких саме прав людини Ви відчуваєте особливо гостро? Чи захищає ці права Конвенція про захист прав людини та основних свобод?

4. Міжнародне та національне законодавство. Як вони, на Ваш погляд, співіснують у нашій країні? Європейська Конвенція і Конституція України: спільне і відмінне.

5. Як співвідносяться права людини та її обов’язки перед суспільством і державою? (Можливий приклад – загальний військовий обов’язок.)

6. Гідність людини та служба в армії.

7. Як порушуються і як захищаються права людини в школі?

8. Міська і сільська молодь: права однакові, а можливості різні. Чи не вбачаєте Ви в цьому ознаки дискримінації?

9. Ідеї прав людини у вітчизняній та зарубіжній художній літературі.

10. Вільна тема, що відповідає загальному спрямуванню Конкурсу.

Було отримано 1820 заявок. ХПГ надрукувала 2000 копій Європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод з усіма додатковими протоколами (офіційний переклад) та організувала розповсюдження Конвенції серед тих, хто надіслав заявку. На другій стадії (лиспод-грудень 1999) отримані есе були розподілені серед 20 експертів. Вони обрали 81 роботу, яку будуть оцінювати кожен з 11 членів журі, склад якого не змінився.

5. ВСЕУКРАЇНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ „ПРОБЛЕМИ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ ТА ВИКЛАДАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ“

29-30 березня цього року Харківська правозахисна група (ХПГ) провела у Києві конференцію „Проблеми громадянської освіти і викладання прав людини в Україні“, у якій взяли участь вчителя правознавства, історії, української мови і літератури, активісти неурядових організацій, журналісти, — загалом 105 осіб.

Проведенню конференції передувала велика підготовча робота. База даних вчителів, які отримували від ХПГ літературу з прав людини, та база даних вчителів, чиї учні брали участь у трьох всеукраїнських конкурсах з прав людини містять в собі відомості про більш ніж 500 осіб. Була підготовлена анкета з питаннями про попередній досвід у викладанні прав людини, наявність авторських методичних матеріалів, деякі деталі проведення уроків тощо, в анкеті було прохання визначити, чи погіршився стан з правами людини в Україні сьогодні порівняльно з 1987 роком.

Анкета містила в собі також питання про наявність у власному розпорядженні літератури з прав людини і текстів міжнародних угод з прав людини, учасницею яких є Україна. Було розіслано 150 анкет і по відповідям на запитання анкети запрошено 100 учасників. Всі, хто відповів на анкету, отримали від ХПГ літературу і документи, яких опитуваний не мав — на конференції у Києві або поштою. Кожний отримав брошури з серії ООН „Права людини. Виклад фактів“, брошуру „АБВ. Викладання прав людини у початковій та середній школі“, американський посібник в перекладі українською мовою „Національні стандарти основ громадянських прав і держави“, збірник кращих есе учасників 1-го та 2-го Всеукраїнських конкурсів з прав людини „Права людини: моя власна думка“, випуски журналу „Права людини в Україні“, тексти Європейської Конвенції з прав людини та Європейської соціальної хартії. На конференції розповсюджувались також чергові числа бюлетеня ХПГ „Права людини“ та перші два числа нового видання ХПГ „Громадянська освіта“.

На конференції відбувся жвавий обмін думками щодо викладання прав людини у школі. Учасники конференції наполягали на тому, що викладання прав людини необхідно пов’язувати з подіями сьогодення, і воно буде успішним тільки тоді, коли викладач має, умовно кажучи, правозахисну точку зору на події. Прищепити гідність і повагу до особистості, толерантність може тільки толерантна людина, яка поважає гідність інших. Було зазначено, що навчання правам людини невід’ємне від виховання прав людини, що головну увагу слід приділяти не вивченню чисельних документів з прав людини — це слід залишити тільки для старших класів — а вихованню почуття гідності до себе і інших. Лунали думки про необхідність звернення до державних органів з метою вирішення питань громадянської освіти на державному рівні — і заперечення, що головне в цій справі — громадська ініціатива. На конференції були представлені нові технології в галузі громадянської освіти, пов’язані з використанням комп’ютерів. Учасники конференції з великим зацікавленням зустріли демонстрацію представником ХПГ Олександром Сердюком елементів мультімедійної комп’ютерної гри „Європейська Конвенція з прав людини“, яка створюється ХПГ.

Учасники конференції висловили бажання проводити такі зустрічі регулярно і домовились про співпрацю і обмін інформацією через бюлетень ХПГ „Громадянська освіта“, обговорили майбутні видавничі та інформаційні проекти.

Одразу після конференції ХПГ розіслала близько 100 листів з інформацією про конференцію частині вчителів, запросити яких не було фізичної можливості. Ми запропонували їм таку ж анкету, як і учасникам, й тим, хто відповів, надіслали такий же набір літератури та інформаційних матеріалів.

6. КОМП’ЮТЕРНА ГРА „ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ З ПРАВ ЛЮДИНИ“

Виходячи з загальної класифікації комп’ютерних ігор, гра „Конвенція“ може бути визначена як quest (adventure). Її сюжет грунтується на фантастичній фабулі, яка відображає протистояння сил добра й зла у Всесвіті. Втручання інопланетян у земні справи створює загрозу нормам відносин, що склалися між людьми, державами, людьми та державами. Мета гравця — перешкодити їхнім намірам примусити землян жити за правилами, які заперечують пріоритет прав людини. Для цього гравець мусить виконану певну місію. Її успіх визначається освіченістю гравця в царині прав людини.

Дія гри локалізована в Європі і напряму пов’язана з Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Сюжет гри будується як низка відносно реальних життєвих ситуацій, де гравцю пропонуються різні варіанти поведінки. Ці ситуації моделюють фактичні обставини справ, що розглянуті Європейським судом з прав людини (використано 14 справ, планується у 2000 році додати ще 13). Вірне рішення гравця передбачає не просто загальну культуру й знання правил поведінки на підставі здорового глузду та загальноприйнятних моральних норм, але й знання конкретних норм Конвенції. Ці рішення торкаються як поведінки гравця, так і поведінки інших людей, яким він дає поради, допомагає тощо. Крім того, у грі застосовуються різні тести на знання фактів, що пов’язані з даною проблематикою. Наприклад, код замка у дверях — рік прийняття Конвенції, а цифра у телефонному номері, якої не вистачає, — номер певної статті Конвенції тощо. Проте тести й завдання не завжди пов’язані з правами людини, а можуть бути розважальними (наприклад, проходження лабіринту, стрільба та інші). У грі використовується база даних, що допомагає гравцеві находити вірні рішення. До неї входять: а) текст Конвенції та протоколів до неї, б) розділи з підручників з прав людини, в) „путівник по Європейській конвенції“ Д.Гомієн, г) фрагменти з фільму про Раду Європи (фільм наданий Центром інформації та документації Ради Європи в Україні).

У 1999 році був підготовлений сценарій гри з усіма базовими тестами (27 справ у Європейському суді, які розглядалися у зв’язку з порушеннями статей 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 10, 12, 14, статтею 1 Першого протоколу) та загальною інформацією про права людини (історія, базові документи, тощо). Реалізовано 14 справ, в гру включено різноманітні текстові та ілюстративні матеріали.

7. МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ ПРО ПРОСЛУХОВУВАННЯ ТЕЛЕФОННИХ РОЗМОВ

ХПГ разом із Центром інформації і документації Ради Європи в Україні провела другу цього року конференцію в столиці України. Якщо на першій — наприкінці березня 1999 р. — розглядалися проблеми громадської освіти і зібралися, в основному, вчителі середніх шкіл, що викладають права людини, то міжнародна конференція, яка проведена 22-23 вересня, була орієнтована, насамперед, на юристів, у першу чергу, співробітників спецслужб, і була присвячена міжнародному і національному законодавству про прослуховування телефонних переговорів. Конференція проводилася в рамках програми взаємодії Ради Європи з Україною в області захисту прав людини, а також у рамках міжнародного проекту „Служби безпеки в умовах конституційної демократії“, у якому ХПГ репрезентує Україну.

У конференції взяло участь 100 чоловік, у тому числі 83 громадянина України і 17 іноземців. 48 із 83 українських учасників — юристи, серед них 20 викладачів вузів (Національна юридична академія, інститут адвокатури при Київському університеті, Академія СБУ, Національна академія прикордонних військ, Університет внутрішніх справ і інші), 30 чоловік — держслужбовці, із них 16 чоловік — співробітники спецслужб (5 представників парламенту, 2 — Адміністрації Президента, 5 — із різноманітних управлінь МВС, 3 — СБУ, 3 — Держкомітету з питань зв’язку і інформатизації, 5 — Держкомітету по охороні державних кордонів, по 1 представнику з Ради по національній безпеці й обороні, Конституційного Суду, Державної податкової інспекції. Таким чином, були наявні всі силові структури, що мають право на оперативно-пошукову діяльність), 37 учасників — активісти неурядових організацій, 8 учасників — журналісти центральних українських газет. З 17 іноземців двоє представляли Ради Європи, троє — посольства Німеччини, США і Фінляндії, два учасники з Росії і Молдови, інші — учасники проекту „Служби безпеки в умовах конституційної демократії“, експерти з Бєларусі, Нідерландів, Польщі, Росії, США, Швеції, Чехії, Естонії.

Кожний учасник конференції одержав такі інформаційні матеріали:

Європейська Конвенція захисту прав людини і основних свобод (офіційний переклад останнього варіанта Конвенції, що враховує введення в дію 11-го протоколу, мова укр.),

список Конвенцій Ради Європи, ратифікованих і підписаних Україною за станом на 20 липня 1999 р. (мова укр.),

служби безпеки в конституційній демократії: принципи контролю і відповідальності (мова рос. і англ.),

щоквартальний бюлетень „Свобода висловлювань i приватнiсть“, випуски 1 і 2 (мова укр.),

брошуру „Дотримання прав людини в Україні в 1998 р.“ (спецвипуск бюлетеня ХПГ „Права людини“ №11(48), мова укр.) ,

книгу „Прослуховування телефонних переговорів у міжнародному праві і законодавстві одинадцятьох європейських країн“ (спецвипуск бюлетеня ХПГ „Права людини“ №12(49) мова рос.),

довідку про роботу ХПГ (мова укр. і англ.),

програму (мова укр. і англ.).

Найбільший інтерес в учасників конференції викликала книга про прослуховування.

Прослуховування телефонних розмов було спочатку розглянуто на конференції як частина двох більш широких проблем: 1) які підстави для втручання державних органів в інформаційний обмін? і 2) як повинні діяти спецслужби в демократичних суспільствах, щоб вони не порушували права людини? Першій проблемі була присвячена доповідь конституційного експерта ХПГ, доцента Національної юридичної академії Всеволода Речицького „Свобода інформаційного обміну в контексті сучасної філософії права“ (читачі „ПЛ“ незабаром зможуть познайомитися з текстом цієї доповіді на сторінках бюлетеня), другий — доповіді професора права Варшавського університету Анджея Жеплинського (Хельсінкська фундация прав людини, Польща) „Огляд проекту „Служби безпеки в умовах конституційної демократії“: результати і перспективи“ і директора Центру по вивченню проблем національної безпеки доктора права Кейт Мартін (США) „Огляд „Принципів контролю і відповідальності служб безпеки в демократичних суспільствах“. Після цього експерти всіх країн, репрезентованих на конференції зробили огляд національного законодавства і практики прослуховування у своїх країнах, причому мова йшла не тільки про прослуховування телефонів, але і про контроль інформації в різноманітних системах зв’язку. Огляду судових рішень Європейського суду з прав людини, що стосуються прослуховування, була присвячена доповідь експерта Ради Європи доктора права з Великобританії Стефена Ливингстона. Доповідь „Україна — член Ради Європи: успіхи, перспективи, проблеми“ зробив директор Центру інформації і документації Ради Європи в Україні Олександр Павличенко. Ще декілька виступів стосувалися різних аспектів українського законодавства і практики контролю інформації в телекомунікаційних мережах.

8. ПРОСВІТНИЦЬКІ СЕМІНАРИ „ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ТА ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ“

Протягом 1999 року ми провели спільно з Центром інформації та документації Ради Європи в Україні десять дводенних просвітницьких семінарів в Севастополі, Сімферополі, Вінниці, Хмельницькому, Житомирі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку, Черкасах і Чернігові. Семінари були присвячені Європейській конвенції захисту прав людини та основних свобод та міжнародному законодавству про катування та інші жорстокі, негуманні або такі, що принижують гідність, види поводження та покарання, а також організації моніторингу прав людини та відносинам між правозахисними організаціями та органами влади.

Мета кожного семінару — розповсюдження інформації серед юристів та активістів недержавних організацій про міжнародні механізми запобігання катуванням та механізм роботи Європейського суду з прав людини.

Учасниками кожного семінару були працівники обласних управлінь МВС та СБУ, органів прокуратури, адвокати, судді, журналісти, члени недержавних правозахисних організацій, студенти юридичних вузів.

Програма кожного семінару була такою:

1. Огляд Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод. Процедура подання скарги до Європейського суду з прав людини.

2. Європейська Конвенція запобігання катуванням та процедури її використання. Стаття 3 Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод.

3. Стаття 5 Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод.

4. Запобігання катуванням та жорстокому поводженню в українському законодавстві.

5. Конвенція ООН про запобігання катуванням та її виконання в Україні. Випадки застосування катувань при проведенні дізнання та слідства. „Дідівщина“. Запобігання катуванням в установах виконання покарань.

6. Проблема імплементації міжнародних стандартів запобігання катуванням та жорстокому поводженню в українське законодавство.

7. Правозахисні організації в Україні та їх відносини з органами влади.

Кожен учасник семінарів отримав такі спеціальні випуски бюлетеню „Права людини“:

№30. Проти катувань (було надруковано друге видання книги, що вийшла у 1997 році).

№33. Європейські стандарти утримання в’язнів.

№46. Тюремна реформа: пошуки та досягнення.

№48. Дотримання прав людини в Україні у 1998 р.

9. СПЕЦІАЛЬНІ ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРОГРАМИ

СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ В УМОВАХ КОНСТИТУЦІЙНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

У 1999 році ХПГ вела аналітичні дослідження по основним темам проекту: доступ до інформації, громадський контроль за діями спецслужб, прослуховування телефонних розмов, Интернет і служби безпеки тощо. Крім того було підготовлено два аналітичних звіти „Захист персональних даних“ та „Допуск до інформації з обмеженим доступом“.

На нашу думку, найважливішим напрямком проекту є інформування української громадськості, державних інституцій та професійних юристів про західний досвід у цій сфері. Розвиваючи цей напрямок, ми виконали такі роботи:

переклад з англійської українською мовою деяких матеріалів, підготовлених членами асоціації Global Internet Liberty Campaign. Таких, як „ Інтернет є унікальним засобом розвитку демократії, якщо він захищений від урядового контролю“, „Міжнародний огляд законодавства про приватність та практики його застосування“, „Введення та використання ідентифікаційних номерів: проблеми захисту даних“ тощо;

переклад з англійської українською мовою брошури „Практика застосування статті 10 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод;

переклад з англійської російською мовою, підготовка та друк книги, де даний порівняльний аналіз законодавства 11 європейських країн про прослуховування телефонних розмов, аналіз відповідної законозастосовчої практики, огляд рішень Європейського суду з прав людини, які торкаються прослуховування телефонів та супутні матеріали. Книга надрукована накладом 1200 прим.

Крім того, ми готували до друку книгу „Свобода висловлювань та приватність в Україні“, в яку будуть включені матеріали про доступ до офіційної інформації, державну таємницю, захист персональних даних, доступ до архівів служби безпеки комуністичних часів, єдиний універсальний ідентифікаційний номер особи, обмеження доступу до Інтернету та національна безпека, електронне стеження та інші. Книга має вийти друком у 2000 році.

Ми почали випуск нового щоквартальника, у якому розглядаються теми, зазначені у попередньому абзаці, — „Свобода висловлювань і приватність“. Ми надрукували та розповсюдили 1 та 2 числа цього видання та підготували подвоєний 3-4 випуск.

Протягом 1999 року ХПГ вела моніторинг порушень прав людини у сфері свободи слова, свободи інформації та інших тем проекту. Був також підготовлений, надрукований та розповсюджений огляд публікацій, пов’язаних з цими темами, в українських мас-медіа.

ХПГ проводила незалежний контроль за проведенням президентської виборчої кампанії у червні -листопаді. Результати цього контролю були оприлюднені у декількох статтях в українських і зарубіжних мас-медіа.

Опис порушень прав людини, пов’язаних з проектом, були подані в бюлетені „Права людини“ та інших мас-медіа. Так, в одній з найпопулярніших газет країни — газеті „День“ — були надруковані статті про обмеження свободи висловлювань в проекті нового кримінального кодексу України, про судові рішення, про закриття газети „Політика“, судові процеси, що пов’язані з наклепом та інші.

9.2. ІСТОРІЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

Протягом січня-березня ХПГ закінчила готувати українську частину міжнародного біографічного словника дисидентів Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, тобто короткий опис дисидентського руху в Україні (приблизно 30000 знаків), 120 біографічних довідок (загалом приблизно 600 000 знаків), фото кожного персонажа словника та відповідну бібліографію. У кінці березня всі матеріали були передані польському центру „Карта“ та московському „Меморіалу“. Усі 120 біографічних довідок були перекладені українською мовою для майбутнього видання словника в Україні.

Детально видання, що підготовлені у рамках програми, подані у розділі „Публікації“. ХПГ продовжувала готувати список осіб, засуджених за політичними мотивами у післясталінські часи, цей список ми почали збирати ще у 1990 році. Зараз у ньому більше, ніж 2000 прізвищ. Публікація списку планується у другій половині 2000 року. Крім того, низка публікацій була підготовлена на базі архіву ХПГ та інших джерел. Ці публікації присвячені спротиву тоталітарному режиму в СРСР. Ми плануємо такі видання:

книга мемуарів Стефанії Петраш (політв’язень сталінських таборів, дружина Петра Січка, в’язня сталінських та брежнєвських таборів, мати Володимира та Василя Січка, які були засуджені за політичну діяльність у брежнєвські часи), рукопис набраний й вичитаний;

тритомник спогадів Михайла Хейфеца, відомого письменника та історика, колишнього політв’язня; отримані усі тексти та ілюстрації;

книга, присвячена двом видатним українським мовознавцям Всеволоду Ганцову та Олені Курило, жертвам сталінського терору, зібрані матеріали для книги, перекладена з англійської українською стаття Юрія Шереха, що підсумовує наукову дискусію з цих питань;

книга спогадів Фелікса Рахліна „О Борисе Чичибабине и его времени“, верстка надіслана автору для корекції;

книга Інни Мельницької „Український ешелон“, ділогія, що розповідає про насильницьке вивезення української молоді до Німеччини під час Другої світової війни і ліквідацію фашистами євреїв у Харкові;

книга Костянтина Штепи та Фрідріха Гоутерманса про сталінські чистки.

Ми продовжували брати інтерв’ю у колишніх українських дисидентів та людей з їх найближчого оточення, ці інтерв’ю розшифровуються та набираються на комп’ютері. Протягом 1999 року було зроблено 42 касети по 90 хвилин кожна. Було записано 27 осіб. Крім того, ми продовжували копіювати документи для нашого архіву.

На прохання міжнародного товариства прав людини (Німецька секція) ми підготували список з 54 українських дисидентів, які потребують матеріальної допомоги. Ми підготували короткий опис діяльності кожного, хто був включений у цей список, і сьогоднішній стан їхнього здоров’я й умов життя. Перед Новим роком надійшла інформація, що кожен з цього списку отримує суму, еквівалентну 40 доларів США.

Матеріали, підготовлені в рамках цієї програми, друкувалися в бюлетені „Права людини“ та інших виданнях, таких, як „День“, „Україна молода“, „Факти“ та інші.

10. ФІНАНСОВА ІНФОРМАЦІЯ

Джерела фінансування ХПГ — гранти від благодійних фондів. У 1999 році ми отримали гранти від Національного фонду підтримки демократії (США), програми ТАСІС-демократія, міжнародного фонду „Відродження“, Директорату з прав людини Ради Європи, а також субгранти від польського центру „Карта“ та Гельсінкського фонду з прав людини (Варшава) як українські учасники міжнародних проектів, які адмініструються з Польщі вказаними інституціями. Крім того, ми реалізували спільні видавничі проекти з Українською секцією Міжнародного товариства прав людини та Донецьким „Меморіалом“ (спеціальні випуски бюлетеня „Права людини“ №9 та №10 відповідно) і отримали певні кошти від цих організацій.

Загальний бюджет склав 388 300 гривень. Витрати розподілилися таким чином:

заробітна платня 60814.17 грн

нарахування 35404.59

оренда офісу та комунальні платежі 11856.32

обладнання та матеріали 47687.36

витрати на зв’язок та поштові 36812.78

відрядження 15108.03

контрактні послуги 63195.20

10 просвітницьких семінарів 59970.14

міжнародна конференція з питань

прослуховування телефонних розмов 26653.40

інші прямі витрати 30798.01

Слід зазначити, що 31100 гривень було витрачено на обладнання й витрати на зв’язок партнерских організацій та на матеріальну допомогу особам, що опинися у скрутному стані внаслідок порушення їхніх прав.

Дисиденти і час

27.12.2000

17 червня виповнюється 70 років Михайлу Гориню

   

Харківська правозахисна група щиро вітає п. Михайла з ювілеєм і зичить йому всього найкращого.

Михайло Горинь народився 17.06.1930 р. в с. Кнісело, Жидачівського р-ну, Львівської обл.

Батько Гориня був головою сільської „Просвіти“, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською владою. У грудні 1944 Г. разом з матір’ю був депортований радянською владою до Сибіру. Вдалося втекти.

1949-55 навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 був виключений за відмову вступити в комсомол, але завдячуючи ректорові академіку Є.Лазаренку відновлений. Контактував з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Організував першу в СРСР експериментальну науково-практину лабораторію психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів і статей у галузі психології праці. Готував дисертацію.

У травні 1962 налагодив контакти з київськими шістдесятниками І.Світличним, І.Дзюбою, І.Драчем та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді „Пролісок“ (1963). Організував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та виготовлення самвидаву.

Заарештований 26.08.65 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, ст. 62 ч. 1 КК УРСР. 18.04.66 засуджений на закритому засіданні Львівського облсуду в одній справі з братом Богданом Горинем, Іваном Гелем і Мирославою Зваричевською. Засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.

Хвиля 1965 принесла в мордовські табори пожвавлення: з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації, національні групи консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів у липні 1967 суд Зубово-Полянського району присудив Г. 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі, звідки він теж зумів передати інформацію про становище в’язнів.

Звільнений 26.08.71. У Львові, де мешкала сім’я, не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у „дармоїдстві“ мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 — психологом на заводі „Кінескоп“. Г. допомагав політв’язням і їхнім родинам готувати заяви. У створеній в 1976 Українській Гельсінкській групі (УГГ) визначив собі місце в другому ешелоні. Брав участь у написанні її основоположних документів. Після арешту засновників УГГ бере на себе видання її Бюлетня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 у Г. було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою І.Кандиби, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою „Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні“ (треба б „соціологічні“).

03.11 після 13-годинного обшуку Г. заарештували. На знак протесту проти фабрикування „справи“ оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. 10-го дня стався серцевий напад. 25.06.82 засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (відмова дати покази у справі І.Кандиби) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12.11.82 прибув до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Ю.Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про О.Тихого, В.Марченка, В.Стуса, Ю.Литвина.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. 28.11.86 етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. „Помилуваний“ 02.07.87.

Уже в серпні Г. разом з В.Чорноволом та П.Скочком відновив видання „Українського вісника“ (починаючи з 7-го числа). 11.03.87 Г., З.Красівський і В.Чорновіл як робочі секретарі УГГ підписали „Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськості“ про відновлення її діяльності. М. та Б. Горині і В.Чорновіл виробили і 07.07.88 на мітингу у Львові оприлюднили „Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки“, створеної на основі УГГ. М.Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

11.08.88 УКДБ Львівської обл. винесло Г. офіційне попередження у зв’язку з його „антирадянською діяльністю“. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівцях, куди приїхав на установчі збори УГС, був заарештований на 15 діб.

Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України (НРУ) за перебудову. На Установчому з’їзді (8-10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ. Був головою Політради і співголовою НРУ. 1990 обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин. Ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції: „Ланцюг єднання“ між Києвом і Львовом 21.01.90, „Дитяча дипломатія“ (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).

З травня 1992 до жовтня 1995 Г. — голова Української Республіканської партії. Після розколу УРП в 1997 став одним із засновників Республіканської Християнської партії, голова її Редакційної комісії.

Уривки із автобіографічної розповіді М.Гориня

7 грудня 1999 року Вахтанг Кіпіані і Василь Овсієнко записали цю автобіографічну розповідь. Найближчим часом вийде з друку книга статей М.Гориня, що підготовлена п.Михайлом разом із співробітником ХПГ Василем Овсієнком, в якій буде надруковане це інтерв’ю повністю.

„Я хочу сказати, що уявлення багатьох людей, які не мають контактів з людьми, що опинилися в неволі таке: люди сидять і сумують, коли ж вони вийдуть на волю. Думаю, що це справді глибоко помилкове враження — в тюрмі йде активна інтелектуальна робота. І пан Василь дуже добре знає ті дискусії, які ми проводили. А я не можу забути дискусії, які я проводив з покійним Юрком Литвином, які торкалися проблем теорії українського визвольного руху, ставлення до анархізму, проблеми прав особи, прав нації, правозахисного руху, які мають коріння в українській філософії, українській політичній думці і навіть в українському мистецтві. Дуже часто Юрко згадував про те, що він написав статтю про Тараса Шевченка як правозахисника. Тобто відповідне інтелектуальне життя було. Я не знаю, в якому це було році — чи в 1983, чи в 1984 році, але запропонована ідея проведення вечора, присвяченого Тарасу Шевченку.

Ще раніше, під час першого арешту був вечір Грушевського в 1966 році на 1 таборі Мордовської АРСР. Пізніше був у 1971 році вечір, присвячений 100-річчю з дня народження Лесі Українки. Хочу вам сказати, що ця конференція була перетворена в таку 10-денну розмову про творчість Лесі Українки, в якій брали участь представники різних національностей, і були поети, які перекладали твори Лесі Українки рідною мовою. Тобто це була міжнародна конференція в концтаборі.

І це ми попробували зробити в маленькій камері в Кучино. В цьому брав участь покійний Юрко Литвин, Василь Курило, звичайно, я і, можливо, ще хтось.

Сам факт є дуже цікавий, що в тюремних умовах духовне життя українських політв’язнів ні на хвилину не припинялося.

Я хотів би звернути увагу на те, що десь напередодні приходу до влади Горбачова КДБ вирішило розправитися з тими політв’язнями, котрі, на їх думку, могли би бути небезпечними для російської імперії, вийшовши на волю. Я не сумніваюся в тому, що те, що за один рік, 1984-85 рік, померло в невеличкому концтаборі шестеро людей, по іншим двадцять чотири чи, може, 30 людей — це найкращий доказ того, що це не випадковість і це {не мор}. І вони вдарили по тих людях, які мали авторитет і воля яких не була приглушена довголітніми переслідуваннями і довголітньою тюрмою. І вони дуже добре розуміли, що ті люди, якщо вийдуть на волю, будуть продовжувати своє, їх не зламала ота довголітня тюрма під час двох арештів і перебування в концтаборах. Смерть Юрка Литвина, смерть Василя Стуса, смерть Валерія Марченка врізалися в пам’ять особливо. Смерть Тихого — знаєте, тої людини, котра не тільки не скорилася, а котра викликаючи демонстративно свою нескореність. Інші трималися міцно, бо не було серед наших людей, за винятком 1-2, які тимчасово здали позиції. А це був виклик імперії. Олекса Тихий не хотів голити вусів — його постійно примушували голити вуса, а він відновлював і таким чином протестував проти тюремного режиму. Його кидали в карцер, він важко захворів і після арешту він, по суті став дуже хворою людиною. Пропухлина була, знаєте, як велике яблуко, яке він носив отут, потім вона перетворилася в ракову пухлину, і він помер — помер героїчно.

Василь Стус — людина невгамовна, людина, яка завжди готова була робити Sturm und Drang, наступ постійний, яка незадоволена була навіть тим, що вона сидить, бо вона вважала, що те, що вона сидить — то тільки частина, що постійно треба протестувати і протиставляти себе. І те протистояння і протиставляння йому дорого коштувало. Я не знаю, чи вам хтось говорив про те, що в концтаборі було три карцерні номери. І там завжди повинен був хтось бути. І якщо один виходив з карцеру, вони шукали другу людину. І був такий час, коли карцери були пусті. Ми виходимо на прогулянку — вони роблять трус у нас, обшукують догола. Повертаємося з прогулянки — вони обшукують нас догола. На роботу йдемо і з роботи — теж так. І Стус не витримує і говорить: "Що ви мене щупаєте, як курку?" Ви пригадуєте, пане Василю, оту фразу? "Фашисти!" А вони того тільки й чекали. Вони відразу оформляють постанову — і Стуса у карцер.

Напередодні цього я був в одній камері із Стусом, але десь за два тижні до того трагічного інциденту там поселили Леоніда Бородіна. І ось коли Стус прийшов після того обшуку і почав готуватися до карцеру, збирати свої речі, то Бородін каже: „Василю, а чому Ви не берете горнятка чи ще там щось?“ — „Я оголосив голодівку“. Оголошує голодівку, а Леонід Бородін питається, на скільки він оголошує голодівку. „Оголошую голодівку до кінця!“ А я був свідком такої розмови. Коли я приїхав у концтабір, таку голодівку оголосив був Стус уже один раз, але його забрали в лікарню, і він припинив голодівку.

Коли він повернувся з лікарні, ми через вікно розмовляли, і він каже: „Михайле, як я себе гидко почуваю, що я припинив голодівку, оголосивши, що це смертельна голодівка. Я вже більше такого не можу зробити.“ Оце були ті слова, що я зрозумів, коли він пішов у карцер (а Леоніда Бородіна відразу переселили в нашу камеру — Ви ж були в тій камері, в 19-й?), і Бородін оту всю історію розповідає. І хтось із тих, хто працював уночі — а там були в дві зміни робота біля карцеру, — сказав, що десь там на четвертий чи якийсь день Стус постукав до дверей і каже наглядачеві: „Старшой, дай валидол — сердце болит.“ А наглядач відповів: „Ничего, обойдешься!“ Не обійшлося. Стус, по-моєму, 4 вересня 1985 року помер.

Дивно і трагічно помер Юрко Литвин. Я тоді хворів, не ходив на роботу, але через стіну був Литвин. І він мені постукав у той день свого трагічного стану і каже: „Вони мого сина направили в Одесу, а там наркомани. Вони хочуть мене таким чином зламати, але я не дамся!“ А такий трагічний настрій був — ви знаєте, мене по сьогоднішній день, я якби й зараз чую, як він засміявся: „Ха-ха-ха, не дамся!“ Господи, [нерозбірливо], що ж він так? І я не пішов на роботу, стукаю йому в стіну і кличу його до вікна: „Юрку, Юрку, йди сюди! Поговоримо.“ І він сказав якісь одне чи два слова — і все, і затих. То було до перерви — може, якась 11 година.

„.В 1989 році відбувся установчий з’їзд Руху, на ньому УГС була надзвичайно популярною, і коли там запропонували мою кандидатуру головою секретаріату від УГС, то весь з’їзд скандував: "УГС! УГС! УГС!" Значить, тоді ми були в фаворі, якщо так можна сказати, і я перший раз за все своє політичне життя був обраний головою секретаріату одноголосно — так, як при радянській владі, тобто я не мав ніяких опонентів.

Хочу сказати, що то отак можна було б говорити, але через те, що на установчому з’їзді була дуже цікава ситуація, позиція моя якоюсь мірою віддзеркалена. Я отримав записку, коли вів на другий день установчого з’їзду Руху, від Кравчука — другого секретаря ЦК КПУ — записку: „Прошу надати мені слово“. Кравчук прийшов на з’їзд. І я оголошую: „Прошу підготуватися другому секретарю ЦК Леоніду Кравчуку.“ Тут вискакує на трибуну представник від Полтавської організації, юрист (прізвище знову забув) і кричить: „Як?! Тому комуняці ви будете давати слово?“ і так дальше. Я різко перервав його, сказавши, що я йому слова не давав і прошу зійти з трибуни, а сам сказав приблизно таке: „Краще я піду в тюрму досиджувати 9 років, ніж я, демократ, не дам слова другому секретарю ЦК КПУ. Леонід Макарович, прошу до слова!“ Леонід Макарович виходить на трибуну і каже перші слова: „До чого я дожився, що мене Горинь захищає!“. Ото були перші такі контакти.

Хочу вам сказати ще одне — може, то банальна фраза, але я переконався, що цільні особистості вміють пам’ятати добро, яке ти їм зробив. Сірі особистості, нікчемні особистості, коли ти їм щось добре зробиш, вони завжди кажуть: „А що ти мені такого доброго зробив?“ Тобто вони завжди применшують те, що їм зробили. І я переконався на багатьох людях, що коли появляється людина з хребтом, вона завжди пам’ятає, що ти їй доброго зробив. З того часу, хочу сказати, я завжди мав якісь такі дивні контакти з Кравчуком, коли ми навіть із ним дискутували, коли я його критикував, бо десь одного разу, розумієте, йому на плечі поклав руку Єльцин, а я по телебаченню сказав, що Президент України повинен триматися на певному рівні, то, відповідаючи на це, по телебаченню виступив Кравчук і сказав: „Хай мене не вчать там всякі, як я маю себе вести!“.

.„Україну ми маємо, але Україна не до кінця українська; уряд ми маємо, але уряд говорить, між іншим, теж іноземною мовою. Президентські структури ми маємо, але вони теж наполовину неукраїнські. І тому майбутнє України через кілька років буде вручатися в руки людей, які українську мову знають не краще, ніж сьогодні державні чиновники.

Я не хочу сказати, що мова сьогодні є дуже важливе, але я хочу сказати, що без мови нема держави, нема народу чи навпаки — без мови немає нації, нема народу і нема держави.

Французи ввели спеціальний закон. Недавно я читав у газеті „Вечірній Київ“, що поляки ввели спеціальний закон, згідно якого суворо заборонено — вивіски на підприємствах, у різних громадських місцях повинні даватися польською мовою і ні в якому випадку не іноземною мовою. За те, що якийсь підприємець свою установу назвав англійською мовою, він піддається дуже високому штрафові. Поляки захищають мову від англізації. Українці дали повний простір двом великим потокам: з одного боку — російському потоку, з другого боку — англійському потоку. Я й сьогодні питаю: а що таке shop? Що таке shop, що таке pizza? Що таке щось інше? Та якщо чехи відчули, що їх поглинає німецькомовна хвиля, то вони театр назвали дівадлом. Нам у тому напрямі теж треба.

Таким чином, будівництво економіки повинно йти в парі з мовним будівництвом на Україні, без чого українська незалежна держава не може існувати. Але мовне будівництво не має бути формальним, бо разом із мовним будівництвом повинно йти будівництво українського патріота-державника. Виховання майбутнього покоління в дусі патріотичному, як кажуть наші галичани, на сьогоднішній день під псом. Нема тої системи цінностей у школі, де би говорили про те, що любов до Вітчизни, патріотизм — то найбільша духовна цінність. „Какое значение имеет язык — лишь бы человек был порядочным человеком! А на каком языке говорить.". Так, між іншим, це говориться.

Тобто проблема економіки, проблема мовного будівництва, проблема виховання, проблема переведення основних силових структур на державну мову — бо не можна надіятися на захист інтересів українського чи України взагалі як держави, якщо в її рядах будуть російськомовні генерали, російськомовна армія і їй прийдеться з’ясовувати конфлікт зі зброєю в руках, скажімо, з північним сусідом. Нічого не зробиш — таке цілком можливе.

Значить, ці проблеми є на сьогоднішній день важливими проблемами. Дай би Бог, щоби новий президент, який почав із того, що, видно, дав доручення Конституційному Суду прийняти рішення про державну мову, вирішував би їх, але якщо Азарова висувають кандидатом на посаду прем’єр-міністра — Азарова, який за 9 років не вивчив української мови, то я хотів би запитатися: а як він буде керувати великою Українською державою — іноземець з іноземною мовою в голові?“

Бюлетень "Права Людини", 2000, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори