пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200017
№17
2000

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

27.12.2000

Смертні вироки в світі у 1999 році

   

Минулого року, за даними „Міжнародної Амністії“ у світі було виконано 1813 страт, що приблизно на 19 відсотків менше, ніж у 1998 році. Надзвичайно показовим є те, що хоча смертна кара як вид покарання зберігається в кримінальному законодавстві 103 країн, на практиці минулого року страчувала своїх громадян лише 31 країна. Проте, як заявила правозахисна організація, насправді неможливо назвати абсолютно точну кількість страчених, тому що багато країн зумисне, з метою запобігти міжнародному засудженню і ізоляції, тримають у таємниці справжню кількість страчених.

Смертні вироки в минулому році отримали близько 4 тисяч осіб з 63 країн світу. Цікавим є і такий факт: 60 відсотків усіх страт, які мали місце минулого року в світі, відбулися в одній країні, Китайській Народній Республіці. Як і раніше, до страти в Китаї засуджують політичних в’язнів після несправедливих судових процесів.

Ще у чотирьох країнах світу: Демократичній Республіці Конго, Ісламській Республіці Іран, Королівстві Саудівська Аравія і Сполучених Штатах Америки торік відбулося 25 відсотків від усіх світових страт. Так у Сполучених Штатах Америки минулого року стратили 98 осіб, Демократичній Республіці Конго — 100, в Ірані — 165, при цьому лише дві країни світу — США і Іран страчували минулого року злочинців, яких було засуджено за злочини, скоєні до досягнення засудженими 18-річного віку. Минулого року дві країни відмовилися від мораторію „de facto“ на страти, який існував в них кілька років, так перші страти за минулі п’ять років відбулися в Тринідаді і Тобаго, після трьохрічного мораторію відновилися страти і в Уганді.

„Міжнародна Амністія“ говорить у своїй доповіді і про позитивні зрушення, так протягом минулого року у чотирьох країнах: Східному Тиморі, Туркменистані, Україні і Бермудських островах смертну кару було скасовано за всі злочини, Латвія скасувала смертну кару за злочини, скоєні у мирний час. В Російській Федерації Президент Єльцин у червні минулого року помилував близько семисот засуджених до страти. Сім країн світу приєдналися минулого року до Другого факультативного протоколу Міжнародного пакту про цивільні і політичні Права, яким повністю забороняється застосування смертної кари.

В ці дні, коли „Міжнародна Амністія“ оприлюднила свій черговий звіт про застосування смертної кари в світі, у Женеві відбувається засідання Комісії ООН з прав людини. Групи „Міжнародної Амністії“ з України „Україна-2“ (Львів), „Україна-5“ (Вінниця), „Вінниця-1“, „Білки-1" закликали Комісію ООН з прав людини виступити з ініціативою до країн світу негайно запровадити мораторій на виконання смертних вироків. Одного лиш скасування смертної кари Україною замало для захисту права людини на життя. Ми закликаємо Українських представників в Женеві підтримати цей проект резолюції Комісії ООН, і в такий спосіб засвідчити те, що ми усвідомлюємо відповідальність нашої країни за дотримання прав людини в усьому світі!

Хроніка

27.12.2000

Александр Горобец восстановлен в должности главного редактора газеты „Правда Украины“

   

Шевченковский районный суд Киева восстановил в должности главного редактора газеты „Правда Украины“ Александра Горобца. „Судья Шевченковского районного суда столицы Ирина Тельникова вынесла решение возместить А.Горобцу 15 тыс. грн. в счет невыплаченной зарплаты за период с 11 декабря 1998 года. Это решение вступает в силу немедленно. В мае прошлого года Ватутинский районный суд Киева признал А.Горобца виновным в склонении к половым отношениям с использованием служебного положения и присудил ему 7 месяцев тюремного заключения. Однако, в связи с тем, что А.Горобец находился во время следствия в строгой изоляции 7 месяцев и 24 дня, он был освобожден из-под стражи в зале суда. На заседании суда в среду представитель А.Горобца Оксана Утиралова доказала незаконность его освобождения с должности главного редактора газеты. В частности, она обратила внимание суда на то, что приказ об увольнении А.Горобца был выдан 11 декабря 1998 года, а основания для увольнения, в частности, протокол учредителя — первичной организации Союза журналистов Украины редакции — был датирован 14 декабря 1998 года. Она также обратила внимание на то, что во время увольнения А.Горобец находился под арестом, где подвергался давлению, а также на то, что документы, представленные нынешним руководством редакции, были сфальсифицированы. А.Горобец был арестован 30 сентября 1998 года по обвинению в изнасиловании. В заявлении на имя генерального прокурора Михаила Потебенько, направленном из Лукьяновской тюрьмы 8 ноября, арестованный в качестве подтверждения того, что дело против него сфабриковано спецслужбами, сообщал, в частности, тот факт, что потерпевшая впоследствии принимала участие и даже, как он говорит, „руководила“ обыском в его кабинете. Газета „Правда Украины“, в бытность А.Горобца главным редактором, резко критиковала действия исполнительной власти Украины и Президента Леонида Кучмы и активно пропагандировала партию „Громада“ и ее лидера Павла Лазаренко.

По сообщению Интерфакс-Украина

Хроніка

27.12.2000
джерело:
Дайджест для мас-медiа, ЕкоТиждень 30.05.2000

Уряди 63 країн підписали гарантії біологічної безпеки

   

24 травня, після багаторічних суперечок, у Найробі (Кенія) було нарешті підписано Картахенський протокол з біобезпеки, мета якого полягає в запровадженні нових правил торгівлі генетично модифікованими організмами (ГМО). Цікаво, що з країн-підписантів більшість складають держави третього світу, тобто ті, які на думку біотехнологічних компаній, найбільше потребують генетично зміненої їжі, щоб не померти від голоду. Активність цих країн спростовує найсерйозніші аргументи на захист ГМ-продуктів. Згідно підписаного протоколу, всі продукти, створені за допомогою генної інженерії, або ті, що містять ГМО, мають відповідно маркуватися. Експортери харчових продуктів повинні будуть попередньо повідомляти імпортерів про можливий вміст ГМО у їхніх товарах. Уряди або імпортери матимуть право відмовитися від цих продуктів. Однак не всі делегати впевнені в ефективності протоколу. В документі достатньо розпливчастих положень та визначень, вільна інтерпретація яких може обмежити уряди країн, що потраплять під тиск великих корпорацій. До того ж у протоколі не визначені механізми покарання порушників угоди, і на вирішення цього питання може знадобитися ще багато років. Нову угоду звинувачують у надмірній поступливості інтересам так званої Групи Майамі, що об’єднує США, Канаду, Австралію та Аргентину – найбільших прихильників ГМО. Серед цих країн протокол підписала лише Аргентина, делегації Сполучених Штатів Конгрес заборонив ставити підпис під ним. У Найробі також була прийнята угода про принципи впровадження в життя Протоколу про біобезпеку. Україна, яка є стороною Конвенції з біобезпеки й брала активну участь в усіх попередніх переговорах з Картахенського протоколу, не була представлена на конференції. „На жаль, ми не встигли завершити процедуру узгодження протоколу, — зазначив начальник департаменту охорони, використання й відновлення природних ресурсів Мінекобезпеки Ярослав Мовчан, — вона потребує погодження з цілою низкою міністерств, для чого, природньо, потрібен час“. Проте протокол таки буде підписано, й взагалі, на думку Ярослава Мовчана, Україна найближчим часом стане активніше працювати над забезпеченням біобезпеки.

Хроніка

27.12.2000

Доклад Международной Хельсинкской Федерации по правам человека

   

1 июня 2000 г. Международная Хельсинкская Федерация по правам человека (МХФ) опубликовала доклад „Права человека в регионе ОБСЕ : Балканы, Кавказ, Европа, Центральная Азия и Северная Америка. Доклад 2000“ (488 стр.) Доклад был рассмотрен на специальной презентации делегациям Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). В докладе рассматриваются нарушения основных прав человека в 44 странах в 1999 году, и он, в основном, опирается на исследования национальных Хельсинских комитетов МХФ и ее секретариата. В ознаменование 2000 года и 25 годовщины Заключительного Хельсинского Акта в доклад также включены материалы по истории Хельсинского процесса и Хельсинского движения за права человека.

㎩ лет спустя после подписания Заключительного Хельсинского Акта и более чем через 10 лет после падения коммунистической системы в Центральной и Восточной Европе ситуация с правами человека в регионе ОБСЕ в определенных аспектах хуже, чем она была до 1989 года“ — заявил Арон Роудс, исполнительный директор МХФ. Он продолжил: „Эти проблемы не ограничиваются только странами с „переходным режимом“: например, МХФ получила информацию о пытках и жестоком обращении полиции или служащих тюрем в 33 из 44 стран, рассмотренных в докладе. Усиление жестокости полицейских, по всей видимости, отражает политическую линию, а не недостаток их подготовки и реформ. В целом, 1999 год был годом жестокости в регионе ОБСЕ. Политическая динамика многих посткоммунистических государств указывает на тенденцию пренебрежения правами религиозных, этнических и политических меньшинств, и стремлению к автократии. Продолжаются политические манипуляции судебной и избирательной системами, которые представляют собой частый пример широко распространенной коррупции. В условиях пошатнувшейся демократии и усугубляющейся нищеты большинство граждан этих стран встретили Новое Тысячелетие с небольшими надеждами. В марте 1999 года НАТО начало воздушные налеты на Сербию-Монтенегро и на сербские вооруженные силы в Косово в ответ на усиливающуюся жестокость сербских сил против албанского этнического населения. В начале 2000 года более 500 массовых захоронений было обнаружено в различных местах в Косово. Судьба по крайней мере 5 тысяч косоваров остается неизвестной. После войны, как косовские албанцы, так и члены других этнических групп стали жертвами запугивания и насилия. В Сербии власти используют усиливающиеся реп-рессии и жестокость, как единственный ответ на широко распространенное недовольство граждан. Ряд декретов, принятых в контексте заявления о „состоянии войны“ еще больше ограничили многие права и свободы жителей Сербии. Граждане Монтенегро призывались в армию силой и вопреки решениям властей Монтенегро. Федеральная армия бросила вызов властям Монтенегро и угрожала правам ее граждан. Россия продолжала нарушать большинство взятых на себя обязательств по правам человека. Были зафиксированы серьезные недостатки в отношении свободы средств массовой информации. В новой Чеченской войне, обоснованной Российскими властями в качестве антитеррористической операции, Россия повторила — и даже превзошла — серьезные нарушения стандартов международного гуманитарного права, совершенные во время войны 1994 — 1996 года. Российские силы прибегали к массовым убийствам, внесудебным, произвольным или без соблюдения должной процедуры казням, пыткам (включая изнасилование), и грабежам. Между сентябрем и декабрем большинство населения в 300 тыс. человек покинуло свои дома. По крайней мере три случая массовых убийств российскими силами имели место в Чечне. Начиная с середины января 2000 года российские власти начали массовые аресты гражданских лиц общим числом значительно более 1000 человек. Они направлялись в закрытые места лишения свободы, их постоянно избивали и жестоко пытали во время допросов. Чеченские повстанцы также прибегали к жестоким нарушения прав человека. В Белоруссии правительство продолжало игнорировать фундаментальные принципы гражданского общества, демократии, закона и прав человека. Жизненный уровень продолжал падать. Законный срок пребывания у власти президента Александра Лукашенко закончился 20 июля 1999 года, однако он не ушел со своего поста. В Молдавии (и на Украине в 2000 году) разделение властей находилось под угрозой референдумов, дающих президентским администрациям несоразмерную власть по отношению к парламентам. В Центральной Азии (Киргизстан, Казахстан, Туркменистан и Узбекистан) также усилилось авторитарное президентское правление. В Киргизстане — одно время рассматриваемом западными наблюдателями в качестве образцового Центрально-Азиатского государства — недавние выборы были проведены с нарушениями, давление на средства массовой информации усилилось, члены негосударственных организаций и мирно протестующие граждане подвергались запугиванию и арестам и не существовало независимой судебной системы. В Туркменистане — возможно наиболее репрессивном государстве-члене ОБСЕ — правительство вынудило парламент сделать президента Ниязова „пожизненным президентом“. На декабрьских выборах независимым или оппозиционным кандидатам не позволили принять участия. Оппозиция была практически лишена права голоса или вынуждена эмигрировать, и средства массовой информации продолжают оставаться под строгим правительственным контролем. В США нарушения прав человека включали безнаказанность жестоких полицейских и тюремных служащих; дискриминация против этнических меньшинств и гомосексуалистов; ограничение международно-признанных прав лиц, обращающихся за политическим убежищем, и других иммигрантов. Поддерживаемые государством казни, даже несовершеннолетних правонарушителей и психических больных, продолжались с рекордной скоростью. Тюрьмы были все более заполнены представителями расовых меньшинств, осужденными за имущественные преступления или преступления, связанные с наркотиками, совершенными без применения насилия. Теснота, плохие условия и сексуальные домогательства были обычным делом. Некоторые эксперты полагают, что 50 процентов лиц, задержанных полицией в России были подвергнуты пыткам или неправильному обращению. На Украине 30 процентов заключенных в некоторых учреждениях заявили о том, что их пытали, действительное число оценивается значительно выше. 28 июля 1999 года Европейский Суд по Правам Человека единогласно решил, что Франция нарушила права Ахмеда Силмуни на свободу от пыток и право на судебное разбирательство в течение разумного срока. Свобода религий по всей видимости подвергается риску в многих странах. В Центральной Азии страх перед исламским фундаментализмом привел к ограничению деятельности мусульман. Другие малые религиозные группы подвергались усиливающимся преследованиям. В Западной Европе страх перед сектами привел к мерам, которые стали угрожать религиозным свободам (например, Бельгия, Франция, Германия).

Во многих странах (например, Ирландии, Италии, Латвии, Молдавии и Норвегии) права психически больных или инвалидов вызывали беспокойство. Нарушались права гомосексуалистов, например в Австрии, Латвии, Румынии, Соединенном Королевстве и в Соединенных Штатах. Защитники прав человека рисковали своей свободой и даже своими жизнями, выполняя свои обязанности, например, в Киргизстане, Турции и Туркменистане. Копии доклада МХФ „Права человека в регионе ОБСЕ: Балканы, Кавказ, Европа, Центральная Азия и Северная Америка. Доклад 2000“ можно получить в секретариате МХФ, телефон +43 — 1 — 4088822, факс +43 — 1 — 4088822-50, E-mail: [email protected] , представлен на странице: www.ihf-hr.org .

Наш информ.

Політика і права людини

27.12.2000 | Г.Могилей, м.Олександрія Кіровоградської обл.

Чисельні порушення проведення референдуму зафіксовані у Кіровограді

   

В м.Олександрії Кіровоградської області постійна депутатська мандатна комісія, з питань депутатської діяльності, етики, законності, охорони державного і громадського порядку виявила і задокументувала численні порушення вимог Закону України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми“ під час ініціювання, підготовки, проведення та підведення підсумків всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 року.

Депутати вважають порушеними ст.ст. 7, 8, 16, 17, 18, 19, 33, 35, 38, 40. Закону України „Про всеукраїнський та місцеві референдуми“, що зазначено в підготовленому ними проекті сесійного рішення про підсумки проведеної перевірки за дорученням сесії міськради від 25 лютою 2000 року.

Однак, міський голова С.Цапюк, з відома та вини якого, згідно проекту сесійного рішення, допущені ці порушення, категорично відмовився скликати позачергову сесію міськради для їх розгляду та реагування на них.

Позачергова сесія була скликана за ініціативою постійної депутатської комісії 12 травня 2000 року — до закінчення місячного терміну, впродовж якого Верховна Рада України має можливість реагувати на виявлені факти порушень. Та вона не відбулася в зв’язку з відсутністю кворуму: з 39 депутатів на сесію з’явилось всього 15.

Демонстративно не з’явився на позачергову сесію і міський голова С.Цапюк, який напередодні видав розпорядження про розгляд цього питання на сесії міськради запланованій на 19 травня 2000 року — після закінчення місячного терміну, поза яким Верховна Рада України не зможе прореагувати на виявлені порушення.

Причини відсутності значної частини депутатів на позачерговій сесії, які напередодні запевняли керівництво постійної депутатської комісії про безумовну участь в її роботі, залишились невідомими. Але, як вважають ініціатори позачергової сесії, такий дозвіл надає тільки міський голова С.Цапюк, який вкрай не зацікавлений в оприлюдненні виявлених комісією порушень. Тому і по місцевих засобах масової інформації не було жодних повідомлень про скликання позачергової сесії та про зміст питань, які на неї виносяться, як це, зазвичай, відбувається.

Виходячи з цього, постійна депутатська комісія надіслала напрацьовані нею матеріали голові Верховної Ради України І.Плющу, окремим лідерам парламентських партій і фракцій та звернулася до керівництва міської газети „Вільне слово“ з вимогою оприлюднити підготовлений для сесійного розгляду документ, в чому їй, більше всього, буде відмовлено. Чергова сесія міськради 19 травня 2000 року, крім більше двох десятків інших питань розглядатиме та вирішуватиме питання поточного бюджету та витрат минулорічного. Знову ж таки, без заслуховування висновків акту ревізії, проведеної обласним контрольно-ревізійним управлінням, за яким міським головою С.Цапюком здійснено незаконних витрат бюджетних коштів на суму 6,8 млн. гривень — за наслідками проведеної колегії КРУ про це повідомила газета „Кіровоградська правда“.

Однак, як виявилось, численні порушення під час референдуму за народною ініціативою — всього лише бліда копія фальшувань в місті результатів президентських виборів. В секретаріат міської ради, для включення до порядку денного вже згаданої сесії, подано проект рішення про недостовірність звітності до вищих державних органів щодо результатів виборів Президента України на території міста 14 листопада 1999 року: з перевагою більш як на три тисячі голосів виборців перемогу одержав П.Симоненко. Та, не дивлячись на це, міська влада прозвітувала до вищих державних органів про перемогу Л.Кучми, одержавши за це офіційні подяки та більш високі посади.

Частина депутатів міськради свідома того, що оприлюднення виявлених ними ганебних фактів може покласти край фальшуванням народних волевиявлень місцевими органами влади, якщо на це належно відреагує Президент України Л. Кучма. Депутати сподіваються що так і станеться.

Умовно кажучи, „віра в Президента помирає останньою“. І депутатам хочеться, щоб вона не вмирала.

Катування та жорстоке поводження

27.12.2000 | Л. Кучеренко, м. Полтава

Як працює „третя влада“?

   

Реформа судової і кримінально-виконавчої системи є складовими ринкових реформ, які здійснює Україна. Зобов‘язання щодо їх проведення взяла на себе наша країна при вступі до Ради Європи у 1995 році. З різних причин відбуваються вони не настільки швидко, як хотілося б. Але позитивні зрушення, безумовно, є. Одне з них, наприклад, скасування смертної кари в Україні. Поступово гуманізується і відбування покарань засудженими. Чимала роль у декриміналізації суспільства належить і судам, адже саме вони вирішують, чи відправити злочинця за грати, чи достатньо застосувати альтернативні види покарань, не пов‘язані з позбавленням волі.

Думаю, полтавському читачеві буде цікаво дізнатися, як спрацювала полтавська Феміда торік, як результати роботи судів Полтавської області виглядають на фоні всеукраїнських показників, які простежуються тенденції. Тож пропоную продовжити розмову з цифрами в руках, які надало управління юстиції в Полтавській області.

Усього протягом 1999 року суди Полтавської області винесли вироки по 4925 кримінальних справах, за якими засуджено 6206 осіб. З них до позбавлення волі — 2083 особи, що становить 33,53% від загальної кількості засуджених, що на 4% менше, ніж в середньому по Україні. Відстрочку виконання вироку та штрафи на Полтавщині застосовано відповідно в 272 та 2121 випадку (4,38% та 34,17%), тобто, частіше, ніж в середньому по Україні (3,95% і 22%). Це свідчить про те, що полтавські судді не надто „захоплюються“ застосуванням такої крайньої міри покарання, як ув‘язнення. Адже тотальне позбавлення волі і збільшення кількості тюремного населення пов‘язане з великими втратами суспільства — як матеріального, так і морального характеру. Понад 200 тисяч засуджених у виправних установах України вже зараз є для країни непосильним тягарем. Тому Верховна Рада і Президент змушені щороку оголошувати амністію, щоб хоч трохи розвантажити систему.

Менше в Полтавській області засуджується неповнолітніх і жінок — відповідно 5,51% та 11,5% проти середньоукраїнських 7,94%. та 14,48%. Трохи більше полтавські судді виносять і виправдувальних вироків — 0,4% проти 0,34% по Україні.

Прикметною є цифра кількості засуджених до трьох років (за нетяжкі злочини) — 516 осіб, що становить 8,31% від загальної кількості засуджених у той час як по Україні цей показник сягає 58,79%. Експерти Ради Європи постійно наголошують на тому, що до тих, хто скоїв нетяжкі злочини, варто застосовувати альтернативні види покарань і штрафи (бо переважна більшість подібних злочинів пов‘язана з крадіжками).

Тож на фоні середніх показників по Україні полтавські суди виглядають поміркованими, і такими, що готові до впровадження європейських стандартів. А більш відчутні зміни можуть відбутися з прийняттям нашим парламентом нових редакцій кримінального, кримінально-процесуального та кримінально- виконавчого кодексів.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду „Відродження“

Свобода вираження поглядів

27.12.2000

„Энергетическая атака“ на независимый еженедельник „Антенна“

   

(сообщение Центра экстремальных ситуаций, г.Москва)

В пятницу, 19 мая, ровно через два года со дня выхода первого номера черкасского независимого еженедельника „Антенна“, офис редакции газеты подвергся „энергетической атаке“. В результате внезапного отключения электроэнергии (причем не во всем 5-этажном здании, а именно в тех помещениях, где расположена редакция) была повреждена значительная часть компьютерного оборудования и средства связи газеты. По словам издателя „Антенны“ Валерия Воротника, отключение произошло во время работы по обслуживанию сайта газеты в Интернет, что привело к потере „математики“ и архивов, к повреждению оригинальной версии-шаблона www-сайта газеты. Согласно предварительным подсчетам, сумма прямых убытков, нанесенных газете, составила 30 тысяч гривен. Поврежденное оборудование передано для проведения технической экспертизы, так что данная сумма еще может уточняться. Пока редакция „Антенны“ намерена требовать возмещения причиненного ей ущерба от непосредственных виновников отключения. Следует упомянуть, что во время прошлогодних выборов редакция „Антенны“ не раз подвергалась различным „наездам“ со стороны налоговой инспекции (на днях издатель газеты Валерий Воротник выиграл суд по иску против налоговиков, доказав неправомерность их действий); 11 августа 1999 года неизвестными „доброжелателями“ был выпущен и распространен фальшивый номер „Антенны“ в сентябре по Черкассам и окрестностям расклеивались фальшивые листовки откровенно антисемитского содержания, выпущенные под логотипом „Антенны“. По неизвестным причинам как заказчики, так и исполнители этих грязных провокаций не выявлены правоохранительными органами до сих пор. Точно так же, как и не найдены „минеры“, за два дня до первого тура выборов заложившие взрывное устройство в здание, где располагался прежний офис „Антенны“. Однако, как утверждают в редакции, все вышеперечисленные диверсии, вместе взятые, не нанесли редакции такого ущерба, как осуществленное 19 мая с.г. внезапное отключение офиса от энергоснабжения. В свете последних событий здесь более, чем уверены, что данная „энергодиверсия“ была не случайной. Согласно официальной версии случившегося, причиной отключения являются долги одного из коммунальных предприятий, являющегося владельцем здания, на втором этаже которого с недавних пор расположен офис редакции газеты. Однако, в связи с тем, что у редакции „Антенны“, в отличие от всех остальных организаций, арендующих помещения в здании, нет никаких долгов за электроэнергию, то, что от энергоснабжения почему-то было отключено только редакционное помещение, является более чем странным. В то же время источник, пожелавший остаться неизвестным, сообщил, что отключение редакционного офиса было осуществлено завхозом по прямому указанию Инессы Белякевич (директора коммунального предприятия „Черкассыинвестстрой“, являющегося владельцем здания) — подчиненной городского головы Владимира Олейника. Трудно судить, какова в данной истории роль Черкасского мэра. В то же время, если принять во внимание вторую версию случившегося, вряд ли можно списать подобные действия г-жи Белякевич на ее же собственную инициативу. Пока Владимир Олейник уходит от комментариев по поводу случившегося, что уже само по себе вызывает в журналистской среде города весьма неоднозначную реакцию.

P.S.Во время прошлогодних выборов „Антенна“ активно поддерживала Каневскую четверку. Как только над одним из ее участников Владимиром Олейником начали сгущаться тучи предстоящего импичмента, „Антенна“ оказалась едва ли не единственным печатным органом в Черкассах, который объективно освещал события, происходящие в связи с ситуацией вокруг опального мэра. Именно журналистами „Антенны“ был обнаружен и вынесен на широкое обозрение факт наличия „системы контроля“ над тайным голосованием депутатов горсовета по поводу импичмента Олейнику, что само по себе стало главной причиной провала этой затеи и последующей дискредитации депутатского корпуса в глазах общественности города. Точно так же полученная 10.02. с.г. от неизвестного лица журналистами Воротником, Борисовым и Лубенским аудиозапись переговоров народного депутата Подобедова с депутатом горсовета Косвиным сыграла основную роль в предотвращении очередной попытки устранения Олейника с занимаемой должности. Активное и всестороннее освещение на страницах „Антенны“ подробностей небывалого скандала и последующих витков борьбы с Олейником окончательно спутало все карты „заказчиков“ Черкасского мэра. Однако в свете всех последних шагов и поступков Черкасского мэра, „поддерживать Олейника“ и „объективно освещать события“ для журналистской братии перестали быть синонимами. Естественно, выбор был сделан в пользу основополагающего принципа работы, а не недальновидного политика, стремительно теряющего завоеванные его командой очки. Видимо, отношение независимого и имеющего авторитет СМИ к его персоне на каком-то этапе перестало устраивать Владимира Олейника. Если к газетам, допускавшим выпады в адрес мэра откровенно клеветнического характера были применены иные „меры пресечения“ (общая сумма исков, предъявленных Олейником к черкасским СМИ, на данный момент превысила 1 миллион гривен), то с „вышедшей из-под контроля“ „Антенной“, чей профессионализм вряд ли привел бы к появлению судебного иска, было решено расправиться другим способом?

Соціально-економічні права

27.12.2000 | В.Сологуб, Черкаська обл., с.Новодимітрівка

Становище вчителя в сучасних умовах

   

В колишньому Совецькому Союзі, в суспільстві робітників, селян, учитель займав хитке, невизначене положення. Крім виконання основних освітніх завдань і обов’язків він був: і агітатором, і пропагандистом, лектором, незмінним учасником і організатором мітингів і демонстрацій, дружинником і черговим на молодіжних тусовках, шефом над неблагополучними родинами, вихователь батьківського загалу, обробляв сам, а також з учнями колгоспні поля, вирощував у школі кролів і багато чого іншого.

Вчитель виконував соціальне замовлення держави і виховував нову людину — будівника комунізму, завжди був „на підхваті“ у місцевих партійних та радянських керівних органів, які часто були незадоволені його діяльністю. А чи був задоволений вчитель? Звичайно, ні, але говорити про це ніхто не наважувався. Винагорода за його працю була скромною, але жити було можна, особливо в селі, де зарплатня колгоспника, як правило, не була вищою.

А що ж має вчитель сьогодні? Наше суспільство до цього часу не виробило чіткої ідеології і, в наслідок цього, не поставило конкретних вимог до освіти взагалі, до її керівних інституцій, і до школи зокрема. Тому вчитель не може зрозуміти, що від нього вимагається, які знання та навички повинен отримати майбутній громадянин України. Багато ведеться розмов про реформування освіти, але конкретних відповідей щодо змісту цих реформ не дасть, мабуть і міністр.

А реформувати, в першу чергу, потрібно працю педагога, ставлення до школи керівних і методичних надбудов органів освіти до цієї праці. Працю вчителя потрібно організувати на сучасному рівні, структуризувати, наситити сучасними конкретними розробками звичайних уроків, відмовитись від загальних рекомендацій, постанов та вказівок.

Верховна Рада першого скликання прийняла Закон „Про освіту“, який був самим демократичним, самим гуманним по відношенню до школи і до учителя. Він, у великій мірі, розв’язував руки школі, її керівництву, дав можливість вільно дихати, проявляти ініціативу, творчість, діловитість. Звичайно, велика кількість консервативних керівників шкіл розгубилася. Вказівки та команди „згори“ не поступають, а самі діяти вони не звикли і не можуть, і, особливо, не хочуть брати на себе відповідальність. Запанікували представники районних освітніх структур, вони виявилися зайвими, і „випадали“ із системи освіти. Чиновники від освіти вищих рангів усвідомили, що вони тепер повинні безпосередньо працювати на школу, а не через передавальну шестерню, якою є районний відділ освіти — райвно. І, мабуть, саме з цих причин пішли зміни і до Закону „Про освіту“ і ще багатьох освітянських нормативних документів. Як з рогу достатку посипалися інші закони, що стосуються освіти, які нічого не дають школі і не потрібні їй. Школа, учитель повинні мати один закон, який буде, хоча б у певній мірі, досконалим і стабільним. Внесені зміни вилучили майже всі демократичні засади, самостійність та ініціатива подавлені, знову все централізовано.

Тепер всі чиновники знову при справі, все стало на свої місця, як у старі часи. Видаються обіжники, вимагаються звіти, інформації, спускаються вказівки, настанови, перестороги, заборони, рекомендації та інша гора бюрократичних паперів. А як же вчитель?

Про нього, як і завжди, забули. Учитель бере участь в конференціях, засіданнях, методичних об’єднаннях, пише конспекти, плани, методичні розробки і багато іншого, а ефективність роботи мінімальна, бо це робиться не для нього, а для чергового звіту чиновників. Коли ж, нарешті, керівні органи освіти по-справжньому візьмуться за покращання умов праці педагога, полегшення рутинної частини його роботи: написанню конспектів, розробки та виготовленню дидактичних матеріалів, посібників тощо. Сьогодні вчитель повинен сам узагальнити свій досвід, оформити папку з методичними матеріалами або стенд, підготувати виставку. Тобто, з моєї точки зору, вчитель не може повністю віддавати себе учням, він повинен працювати і на чиновнічий апарат. Тому коефіцієнт корисної дії у школі дуже низький. Це думки з приводу професійних особливостей праці вчителя.

Професійність учителя, в великій мірі, залежить також від його добробуту. По рівню зарплатні вчитель поставлений на межу виживання. В вирішенні цього питання наша держава відстає від Чехії або Польщі, не кажучи вже про рівень оплати праці вчителів у західноєвропейських країнах. У Польщі вчитель є одним з найвище оплачуваних бюджетних працівників, бо там розуміють, що один злотий, вкладений в освіту, приносить прибуток в десять разів більший.

Пункти Закону України „Про освіту“, які гарантують зарплатню педагогам на рівні працівників промисловості (потрібно було замінити на „працюючих працівників промисловості“), не виконується, не виплачуються надбавки до посадових окладів за стаж, не видаються додаткові кошти в розмірі однієї зарплатні (оздоровчі). Учителям, які працюють у сільській місцевості, не надаються пільги по оплаті комунальних послуг, кошти на проїзд із міста до села на роботу та з роботи також не виділяються. І це теж невиконання цілого ряду положень Закону „Про освіту“. Пояснення, що ці кошти не закладені Кабінетом Міністрів до бюджету, приводять до висновків, що виконання положень Закону „Про освіту“ не є обов’язковим для нашого уряду.

Сільські вчителі взагалі не розуміють, як може прожити вчитель у місті, який отримує зарплатню 100-150 гривень на місяць (саме така зарплатня вчителя в селі). Адже сільський вчитель, як правило, має господарство, ту чи іншу живність, обробляє землю, займається торгівлею, дрібним бізнесом, і все це для того, щоб якось вижити. Говорять, що мов би в Києві та в інших великих містах, учитель отримує зарплатню в два, а то і у три рази більше, ніж на периферії ( прим. ред. ПЛ: у Харкові зарплатня вчителя теж 100-150 грн., і виплачують її з місцевого бюджету). То невже у нас не одна держава, і не єдина система освіти? Чому до міських дітей вчитель приходить ситий, свіжий, відповідно одягнутий, насичений знаннями, ерудований та інформований, а до сільських дітей — навпаки. Невже сільській школі потрібен учитель, який після уроків біжить доглядати підсобне господарство, ввечері падає біля телевізора і намагається, слухаючи новини, готуватися до наступних уроків і засинає з ручкою в руці за робочим столом!?

А хто становиться сьогодні вчителем? Звідкіля він береться? Переважно з села, з вихованців сільської школи, яким важко, а то і взагалі неможливо конкурувати з міськими дітьми при вступі до престижних навчальних закладів, а в педагогічні інститути конкурси, порівняно, нижчі і туди майже не ідуть випускники міських шкіл, а якщо ідуть, то не самі кращі. Це є також один з показників соціального стану вчителя. І ось з’являються вчителі не за покликанням, не за свідомим вибором професії, а тільки бажаючі отримати вищу освіту. Добре, якщо така людина не прийде до школи.

Сьогодні вчителя обманюють на кожному кроці, починаючи від місцевого сільського голови, закінчуючи Міністром та Президентом. Ведеться реформування земельних відносин на селі — роздають землю у приватну власність. Згідно Указу Президента сільський учитель не отримує нічого. Невже Президент не знає про те, хто навчав і виховував цих колишніх колгоспників, самого Президента та його оточення, хто проводив на селі передвиборну агітацію і саму виборчу кампанію, не тільки чергував на дільницях, а й вигрібав та вимивав занедбані приміщення клубів? На жаль у своєму Указі він, навіть, не згадав про цю категорію працюючих.

Вже потім схаменулися. Було видано обіжник, що можливо працівникам соціальній сфері видати земельний пай із земель запасу (резерв сільських рад) до одного гектара. Але ж якби не було того „до“, а один гектар і все! Але чиновники добре знають, що роблять.

Так учителям Новодмитровської загальноосвітньої школи, що на Черкащині, сесія місцевої сільської ради вирішила видати аж 0,3 га землі, ще й з умовою не здавати її в оренду. Навпаки, вчитель повинен заплатити сам 30 гривень за її оренду та ще й за те, що вона вже була зорана — по 5 гривень за 0,01 га, тобто 150 гривень. Плату необхідно внести до 1 травня цього року, інакше земля буде віддана комусь іншому. Отже, вчителям земля надається в тимчасове користування, невідомо, що на ній виросте, невідомо кому вона буде належати у подальшому, а 180 гривень віддай. Суцільний обман! Плакала наша земелька.

Інший приклад. В одному із інтерв’ю міністр освіти В.Кремінь (газета „Освіта України“ від 2 лютого 2000 р.) заявив, що з огляду на складне економічне становище держави, в цьому році зарплатня вчителям не буде підвищена, але видадуть по одному окладу на оздоровлення. Знову міністр обманув педагогів, у всякому разі, до бюджету Черкаської області на 2000 рік ці кошти не закладені.

Наведу останній приклад з великої кількості існуючих. У 1998 році Золотоніський районний суд, що на Черкащині, виніс рішення про оплату комунальних послуг учителям сільськими радами декількох сіл. Але до цього часу рішення суду не виконане. Тобто, нашому чиновнику вже і рішення суду дозволено не виконувати.

То й приходиш до висновку, що вчитель самий безправний у нашій державі, і особливо сільський вчитель. Такий учитель школі не потрібен, бо він не зможе виховати справжнього громадянина незалежної держави.

Це істина від якої нікуди подітися, і проблему потрібно вирішувати, і негайно.

Соціально-економічні права

27.12.2000

S O S !

   

Мы, учителя Бахчисарайского района Автономной Республики Крым, обращаемся к мировой общественности, в Комитет защиты прав человека при ООН, в Парламентскую Ассамблею стран Европы, Верховному Комиссару ОБСЕ по правам человека с просьбой о помощи и содействии.

Местные власти с ведома правительства Крыма ведут целенаправленную политику геноцида по уничтожению населения полуострова. Средняя зарплата учителя составляет 150 гр., что равно $26.78 (курс взят $1-5.6 гр.). Средняя пенсия составляет 50 гр., что равно $8.92.

Стоимость основных продуктов питания:

наименование продукта в гривнях в долларах

(за 1 кг или 1 л)

1. Мука 1.5-1.7 0.27-0.30

2. Хлеб 1.05 0.19

3. Молоко 1.0 0.18

4. Творог 3.5 0.63

5. Сметана 7.0 1.25

6. Сливочное масло 11.0 1.9

7. Растительное масло 2.7 0.48

8. Сахар 2.3 0.41

9. Мясо 6.0-7.0 1.07-1.25

10. Овощи

картофель 1.6 0.28

капуста 1.5 0.26

лук 1.2 0.21

морковь 1.5 0.26

фасоль 3.0 0.53

11. Крупы

рис 3.0 0.53

гречка 3.7 0.66

12. Макаронные изделия 2.3 0.41

Стоимость оплаты коммунальных услуг,

в гривнях в долларах

1. Однокомнатной квартиры 90-100 16.00-17.85

2. Двухкомнатной квартиры 160 28.57

3. Трехкомнатной квартиры 217 38.75

( Без учета стоимости электроэнергии ).

Семье из трех человек, имеющей двухкомнатную благоустроенную квартиру, необходимо заплатить за нее 160 грн. или $28.57. Этой же семье необходимо приобрести основные продукты питания на месяц:

наимен. продукта, кг, стоимость в:

гривнях долларах

1. Картофель 10 16.0 2.86

2. Морковь 5 7.5 1.34

3. Лук 3 4.5 0.8

4. Капуста 10 15.0 2.68

5. Макар. изд. 5 11.5 2.05

6. Гречка 3 11.1 1.98

7. Рис 3 9.0 1.6

8. Мясо 5 30.0 5.35

9. Растит. масло 3 8.1 1.44

10. Слив. Масло 1 11.0 1.96

11. Хлеб 30 30.5 5.45

12. Мука 10 15.0 2.7

13. Сахар 10 23.0 4.1

14. Молоко 10 л 10.0 1.8

15. Творог 2 7.0 1.25

16. Сметана 2 14.0 2.5

___ Итого:

Предполагаемая плата за квартиру $28.57

Расходы на питание $39.86

И это без учета затрат на одежду и обувь, на моющие средства и средства личной гигиены, приобретение лекарств и посещение врачей.

А за семь месяцев учебы мы получили две зарплаты.

Направляя наше письмо, мы призываем мировую общественность обратить внимание на бедственное положение интеллигенции и пенсионеров в Крыму, в Украине и осудить политику геноцида, проводимую правительством Украины и ее Парламентом при полном бездействии Президента Украины и Правительства Крыма.

Коллективы учителей Бахчисарайских школ №2, №3, №4 и Научненской, всего 150 подписей.

Соціально-економічні права

27.12.2000 | С.Огоровый, г.Одесса

Зона, которую некому охранять

   

Решение парламента и правительства об отмене льгот военнослужащим и милиции является непродуманным и недальновидным антигосударственным поступком „власть имущих“. Общество осознает это решение и реагирует на него очень остро. Сегодня милиция деморализована и не может выполнять свои функции в полном объеме. Часть наиболее опытных и образованных работников подали заявления об уходе. Государство, по сути, толкает оставшихся на работе людей на путь преступлений и коррупции, той самой коррупции, за которую нашу страну серьезно критикуют на Западе. В правоохранительных органах стало „в моде“ работать где-то на стороне — охранять коммерческие ларьки и магазины, консультировать бизнесменов, иметь свои собственные бизнес-структуры, давать „кры-шу“ предпринимателям.

Справедливости ради нужно отметить, что на всей территории СНГ также творится что-то неладное. Например в Грузии, чтобы устроиться на работу в милицию, нужно пойти на рынок и купить форму, обувь, и поговаривают, даже оружие! Но Грузия, раздираемая многолетней гражданской войной, гораздо слабее экономически, нежели Украина!

Отмена льгот и уменьшение зарплаты бюджетникам из правоохранительных структур в Украине серьезно противоречит тезису борьбы с коррупцией. То есть, государство как бы догадывается, что на девяносто гривень в месяц сержант милиции прожить не в состоянии, так пусть ищет себе „подножный корм“ — обложит данью продавцов контрабандных сигарет, обчистит карманы пьяному, сдерет несколько гривен с „лиц кавказской национальности“ и т.д. И таких фактов уже сегодня предостаточно, а будет еще больше по независящим от милиции причинам. И не странно, что значительное число наших граждан боится милицейского „бобика“ больше, чем немецкого танка, причем — законопослушных граждан! А коль существует недоверие со стороны общества к милиции, сложнее и раскрывать преступления! Все эти негативные явления являются закономерным результатом внутренней государственной политики. Дошло до того, что отменили льготы военнослужащим срочной службы — самой малообеспеченной и социально незащищенной категории наших сограждан. А ведь и среди солдат есть такие воинские профессии как фельдшер, почтальон, которые ежедневно вынуждены по долгу службы пользоваться общественным транспортом. Вот и появляется дополнительное поле деятельности у правозащитных организаций.

В цивилизованных странах с развитой демократией к военнослужащим общество относится с повышенным вниманием и заботой. Защитников отечества подвозят автомобили (разумеется бесплатно), а в Израиле водитель не имеет права не подвезти солдата, если тот проголосовал на дороге, за это можно угодить в тюрьму!

Отлично вышли из патовой ситуации, навязанной им государством, одесские пожарные. С них денег за проезд в общественном транспорте контролеры не берут, потому что знают — их обижать нельзя. Пожарные могут всерьез заняться трамвайными и троллейбусными депо и тогда будет плохо всем в этом городе. Пожарных трогать нельзя. Трамвайщики это знают.

В последнее время в СМИ раздается много замечаний относительно того, что Украина превращается в полицейское государство. Вынужден авторов этих строк разочаровать. Украина превращается в бандитское государство. Быть бандитом — модно. Молодежь мечтает не овладеть специальностью, а заработать деньги, пойти в уголовную „бригаду“, а не в украинскую армию, выйти замуж „за иностранца“, а не по любви.

Непорядочная страна, непорядочный парламент, непорядочные граждане, все это стало нормой жизни, это понимают и на Западе, который очень осторожно осуществляет инвестиции в Украину. Для демократических стран с развитой экономикой и общественными институтами власти мы еще долго будем „зоной риска“, зоной, которую к тому же скоро будет некому охранять.

Практика правозахисту

27.12.2000 | А.Светиков, г.Северодонецк

Отсутствие в старом паспорте отметки „Украина“ не лишает человека гражданских прав

   

Внесение в паспорта СССР отметки „Україна“ было введено Распоряжением Президента Украины 18.06.1992 г. за №60 „Про прискорення реалізації Закону України „Про громадянство України“. Но тогда многие граждане, включая этнических украинцев, это нововведение проигнорировали, чем обрекли себя на массу проблем, поскольку чиновники восприняли отсутствие такой записи как отсутствие у человека гражданства. И „не граждане“ исключились из списков лиц, имеющих право на приватизацию. Включая – приватизацию жилья. С такими случаями мне приходилось сталкиваться многократно.

Поэтому, когда в январе с такой проблемой в нашу общественную приемную обратился Владимир Степанович Воднев, я не особенно рассчитывал, что вопрос удастся решить. К этому времени уже состоялся суд первой инстанции, который отказал Водневу в удовлетворении жалобы на неправомерные действия работника отдела приватизации. Причем судья был настолько уверен в своем решении, что принял его прямо в ходе беседы, не назначив для этого слушание. Это решение было оставлено в силе и коллегией по гражданским делам Луганского областного суда, рассмотревшей его в порядке кассационного производства.

Поэтому надзорная жалоба председателю областного суда была составлена нами по мотивам нарушения процессуальных норм; одновременно была подана жалоба в прокуратуру области.

Из суда материалы вскоре вернулись — для оплаты госпошлины, хотя в заявлении указывалось, что Воднев — инвалид войны 2-й группы и, в соответствии с Законом „О государственной пошлине“, освобожден от ее уплаты. Мне пришлось съездить на прием к заместителю председателя облсуда, чтобы материалы были приняты к рассмотрению.

И вот перед праздником 9-го мая ветеран получил подлинный подарок из прокуратуры — решение суда опротестовано. Вот аргументирующая часть протеста:

„Решения суда являются незаконными. Суд отказал в удовлетворении жалобы Водневу В.С. на том основании, что в установленном законом порядке он и его сестра Таранская И.П. не получили паспорта граждан Украины и не оформили гражданство Украины. Однако такой вывод суда не основан на законодательных актах Украины.

В соответствии со ст.1 Закона Украины „О внесении изменений в Закон Украины „О гражданстве Украины“ от 20 мая 1997 года гражданами Украины являются все граждане бывшего СССР, которые на момент провозглашения независимости Украины (24 августа 1991 года) постоянно проживали на территории Украины.

Согласно указанию МВД Украины №1877 от 13.04.2000 года отсутствие во внутреннем паспорте гражданина СССР образца 1974 года надписи „Украина“ – не свидетельствует об отсутствии у владельца паспорта гражданства Украины согласно Закону Украины „О гражданстве Украины“. Наличие у таких лиц гражданства Украины подтверждается наличием прописки на момент провозглашения независимости Украины или вступления в силу указанного Закона, или другим документом, который подтверждает факт постоянного жительства лица на территории Украины на 24.08 или 13.11.1991 года.

Из справки паспортного отделения Северодонецкого ГО УМВД следует, что гражданин Воднев прописан и постоянно проживает с 5.03.1970 года в г.Северодонецке (адрес опущен мною).

Паспорт Водневу был выдан Северодонецким ГОВД 13.01.1977 года. Согласно Закону Украины „О гражданстве в Украине“ Воднев В.С. является гражданином Украины. В соответствии со ст. 1.5 Закона Украины „О приватизации государственного жилищного фонда“ в редакции от 5.02.1997 года приватизация государственного жилищного фонда — это отчуждение квартир (домов), комнат в квартирах и одноквартирных домах в пользу граждан Украины. Право на приватизацию квартир (домов) государственного жилищного фонда с использованием жилищных чеков получают граждане Украины, постоянно проживающие в этих квартирах (домах)“.

И хотя впереди еще суд, думается что важный прецедент положен — граждане, которым когда-либо было отказано в приватизации жилья, земельных участков, в получении приватизационных сертификатов из-за отсутствия в паспорте отметки — могут оспорить такой отказ как неправомерный.

Да и факт, что природное право человека быть гражданином своей страны оценено выше исполнения Распоряжения Президента — тоже стоит немало!

Практика правозахисту

27.12.2000 | О.Свєтіков, м.Северодонецьк

Судовий процес у Луганську

   

12 травня в Ленінському районному суді міста Луганська відбулося судове засідання за скаргою голови крайового проводу УНР Валентина Ткалича на неправомірні дії службової особи Луганської обласної державної адміністрації під час проведення референдуму. Заявник вважав, що були порушені його права, передбачені ч.1 ст.8 Закону України „Про всеукраїнський та місцевий референдум“.

В суді заявник пояснив, що напередодні референдуму він подав до облдержадмінистрації прохання надати приміщення для проведення круглого столу для обговорення питань, що були винесені на референдум, але отримав відмову. Більш того, працівник адміністрації Лазніков обдзвонив обласні партійні організації та просив їх не приймати участі у цьому заході, а інший — попередив Ткалича, що далі першого міліціонера їх не пустять. 6 квітня 2000 р. представників УНР дійсно не пропустили в будинок облдержадміністрації, і вони провели свій захід на вулиці супроти. Відразу після цього В.Ткаличем була подана скарга.

В порушення ст.248-6, ч.1 ЦПК України суд розглянув скаргу не в 10-денний строк, а більш ніж через місяць, 12 травня. Судовим рішенням в задоволенні скарги відмовлено, оскільки, як вважає суддя О.П.Голік, вищезгадана ст.8 закону не передбачає, що приміщення для обговорення питань референдуму повинна надавати облдержадміністрація.

Практика правозахисту

27.12.2000 | Н.Рябошапка, г.Донецк

Обвинение не доказано

   

Занимаясь правозащитной деятельностью на протяжении длительного периода времени, — мне многократно приходилось присутствовать и участвовать в судебных разбирательствах.

Но уголовное дело против адвоката Салова С.П. в сравнение с многими сфабрикованными делами кажется воплощением полного издевательства над законностью и человеческим достоинством.

Огульно предъявленные обвинения направлены на демонстративный показ грубого надругательства силы и власти над беззащитным человеком.

Отсутствие разборчивости в целях и средствах привели к объективной бессодержательности, простран
ным рассуждениям, в которых нагромождены целые ворохи небылиц, и нет только одного — обстоятельств, имеющих хотя бы малое отношение к факту преступления.

Согласно УК преступлением признается предусмотренное уголовным законом общественно опасное деяние человека, основными признаками которого являются общественная опасность и уголовная противоправность.

В то же время часть 2 ст.7 УК Украины устанавливает, что не является преступлением действие или бездействие, хотя формально и содержащее признаки какого-либо преступления, но не представляющее общественной опасности. Вот здесь казалось бы и главное. Обвинение не доказано. В деле нет потерпевших. Не доказано, кому причинен существенный вред и в чем он заключается. А если нет существенного вреда, следовательно, — нет преступления. Салову — свободу. Но не тут-то было .

В судебном заседании прокурор Нос И. И. заявила, что нарушено „избирательное право“, чем в очередной раз показала свою профессиональную некомпетентность, ведь только граждане имеют право избирать и быть избранными. Следовательно, вред, причем существенный должен быть причинен конкретному гражданину, но по данному уголовному делу никто не признан потерпевшим.

Разыгрывая фарс по полной программе, прокуратуре следовало бы признать „потерпевшим“ победившего на выборах Президента Украины Леонида Кучму, — выяснить у него „тяжесть“ наступивших для него последствий от „преступления“, совершенного адвокатом С.Саловым, а также обеспечить явку „потерпевшего“ в суд для дачи личных показаний и выяснения всех обстоятельств по фактам нарушений субъективного права „быть избранным“, одновременно решив вопрос о том, как же С.Салов должен возместить „существенный вред“ и в чем он заключается.

Поскольку С.Салов без всякого умысла, не подозревая о провокационном характере этих изданий, показал пять фальшивых газет своим соседям и соратникам по партии, — его действия нельзя признать активными и совершенными „определенным способом“.

При всем старании, прокуратурой не доказано, как же пять провокационных листовок, фигурирующих в уголовном деле против адвоката Салова, могли повлиять и повлияли на результаты выборов в пользу кандидата в президенты Украины Александра Мороза, который не вышел во второй тур президентских выборов.

Еще нелепее выглядит утверждение прокуратуры о „распространении“. Пять экземпляров фальшивых газет для миллионного Донецка — это капля в море. С. Салов по неосторожности показал подброшенные ему фальшивые газеты только своим знакомым.

Обнаружив примерно около 22 часов 30.10.98 г. в своем почтовом ящике несколько экземпляров специального выпуска газеты „Голос Украины“, в столь позднее время С.Салов не мог нигде проверить достоверность изложенной в них информации, поэтому добросовестно заблуждался и думал, что опубликованная информация является правдивой и соответствует действительности, — все мы смертны. В таком же заблуждении он был и утром 31.10.99 года.

Однако, придя на избирательный участок округа № 42, он сразу же обратился к члену избирательной комиссии с просьбой выяснить правдивость опубликованной в газете информации, что и было сделано впоследствии.

С 31 июля 1999 года С.Салов был доверенным лицом кандидата в Президенты Украины А.Мороза и имел достаточно времени (три месяца) и возможностей для агитации в пользу А.Мороза, и это было его обязанностью.

Поэтому два дня 30 и 31 октября 1999 года и пять фальшивых, провокационных листовок не могли повлиять и не повлияли на результаты выборов в пользу кандидата в Президенты Украины А.Мороза, не могут свидетельствовать о заказном характере уголовного преследования адвоката С. Салова.

До настоящего времени сотрудниками УСБУ в Донецкой области и ГУ УМВД Украины в Донецкой области не установлен изготовитель указанных фальшивых печатных изданий.

Правоохранительные органы не хотят вести расследование, потому что в таком случае им пришлось бы вывести на чистую воду прежде всего кое-кого из личного состава, и не только .

Обвинение не доказано, и дело адвоката Салова — это показательный процесс. Властные структуры дают понять, что так будет с каждым, кто слишком открыто будет заявлять о защите своих прав.

В 1997 году было сфабриковано уголовное дело против меня. Мое задержание, арест и предварительное следствие проводились с грубейшими нарушениями закона. Я была освобождена через неделю после вынесения мне приговора и осуждения меня к одному году лишения свободы в результате вмешательства международных правозащитных организаций и использования моими друзьями всех национальных средств правовой защиты.

До настоящего времени остались пока безнаказанными судьи и прокуроры, сфабриковавшие против меня уголовное дело.

Официально в Украине нет политзаключенных, но судебные процессы надо мной и над адвокатом С.Саловым — это политические процессы, основная цель которых поставить на колени, заставить молчать в угоду власть имущим, быть покорными и безропотными.

У недержавних організаціях

27.12.2000

Совместный проект программы Тасис и Макеев-ской городской организации Украинской Ассоциации „Международная Амнистия“

   

„Эстафета добра“ — так назвала свое итоговое мероприятие и пресс-конференцию исполнитель проекта Демократической программы Тасис Европейского Союза — Макеевская городская организация Украинской Ассоциации „Международная Амнистия“.

В течение года организация выполняла проект по созданию информационно-просветительского центра „Права человека“. В действующем центре состоялись пресс-конференции макеевских амнистеров и правозащитников, форум новых молодежных организаций города, научная конференция по проблеме смертной казни, круглый стол региональных общественных организаций „Права женщин в Украине“, мероприятия школьников во время месячника защиты прав детей, игра „Дебаты“ между студентами Макеевского экономико-гумани-
тарного института юридической специальности и журналистами-профессионалами на тему: „Является ли пресса четвертой властью?“, семинары учителей, преподающих права человека в школах города, многое другое. В центре создаются библиотека и видеотека по правозащитной тематике.

Сегодняшнее, итоговое мероприятие программы, проводится в канун 26 мая — Дня рождения „Международной Амнистии“, созданной британским юристом Петером Бененсоном. Его газетное обращение „Забытые узники“ 28 мая 1961 года обошло многие газеты мира и привлекло внимание тысяч людей, которые поддержали идею международной кампании в защиту прав человека.

Теперь „Международная Амнистия“ насчитывает более миллиона членов в 100 странах и регионах. Это авторитетное и влиятельное движение протягивает руку помощи тем, чье достоинство унижено там, где попраны права человека.

„Международная Амнистия“ защищала узников совести, политических заключенных и в Украине. В 60-80-е годы их называли диссидентами. Один из них — житель нашего города Василий Спиненко, приглашенный нами сегодня на встречу с молодежью и представителями неправительственных общественных организаций (Донецкий „Мемориал“, „Союз малолетних бывших узников фашизма“, ассоциация женщин „Женский дар“).

Мы ожидаем, что сегодня будут звучать имена и воспоминания тех жителей города, кто в разные годы был осужден по политическим мотивам, а теперь носит статус реабилитированного.

Выполнение программы Тасис завершено, но наша работа в информационно-просветительском центре „Права человека“ продолжается. Она, как эстафета добра, полученная от „Международной Амнистии“, защищавшей украинцев в тюрьмах и лагерях, перейдет к новым поколениям правозащитников и амнистеров.

Пусть горит амнистийная свечка!

Пресс-центр группы УАМА „Украина — 9“

Хто винний?

27.12.2000 | А.Попович, г. Макеевка

Откат, или как репрессировали реабилитационные комиссии

   

В двух крупнейших городах Донбасса — Донецке и Макеевке, в структуре местной власти оказались „лишними“ комиссии по вопросам восстановления прав реабилитированных. Их вывели из штата Советов и предложили работать на общественных началах.

Почти десять лет назад первым составом народных депутатов Украины был принят Закон УССР „О реабилитации жертв политических репрессий на Украине“.

„Верховный Совет Украинской ССР, — записали они в преамбуле закона, — осуждает репрессии и отмежевывается от террористических методов руководства обществом, выражает соболезнование жертвам необоснованных репрессий, их родным и близким, провозглашает намерение неуклонно добиваться восстановления справедливости, устранения последствий произвола и нарушений гражданских прав, стремится обеспечить посильную на это время компенсацию материального и морального ущерба, причиненного незаконными репрессиями реабилитированным и их семьям, и гарантирует народу Украины, что подобное никогда не повторится, что права человека и законность будут свято соблюдаться.“

И далее в ст.9 этого закона узаконивалось создание советами народных депутатов штатных комиссий по вопросам восстановления прав реабилитированных, Положение о комиссиях было утверждено Советом Министров Украины. И ныне действует Постановление Кабинета министров № 112 от 18 февраля 1993 г., возлагающее на исполнительный комитет и секретариат местного совета организацинно-техническое и финансовое обеспечение их деятельности.

В Донецкой области, как констатирует председатель областного совета В.Янукович в своем письме № 64-6 от 28.02.2000 г., направленном городским головам и председателям районных советов, в комиссии обратилось свыше 45 тысяч граждан с заявлениями и письмами, более 22 тысяч приняты на личном приеме. Пострадавшим от политических репрессий или их наследникам выплачены денежная компенсация в сумме 500 тыс. гривень, возвращено 47 домостроений.

В дальнейшем комиссиям совместно с органами внутренних дел предстоит провести большой объем работы по рассмотрению архивных материалов и выдаче необходимых документов гражданам, которые были подвергнуты административному выселению, ссылке или высылке, раскулачиванию с изъятием домостроений и имущества. На этом аспекте руководитель области заостряет внимание городских голов, так как из 176 тысяч крестьянских хозяйств в 30-е годы было раскулачено каждое четвертое, а комиссиями пока рассмотрено лишь около 5 тысяч. Поэтому в письме звучит настоятельная просьба укрепить комиссии квалифицированными кадрами, включить в их состав необходимое количество штатных работников.

Но в Макеевке и Донецке все было сделано с точностью до наоборот. Областные руководители со своими просьбами приходят и уходят, а наметившиеся тенденции остаются, даже больше того — набирают силу, становятся реальностью. А реальность сегодняшнего дня такова.

За все десять лет действия закона он не претерпел каких-либо существенных изменений и дополнений. Сыграв в свое время огромную политическую и моральную роль в демократическом оздоровлении общества, он практически ничего не дал бывшим репрессированным в плане материальной компенсации причиненного ущерба. Ибо вступил в силу другой закон — инфляционного механизма.

„Не сработали“ те статьи, которые предусматривали восстановление прав реабилитированных на получение отобранных при применении репрессии квартир: до сих пор существуют немыслимые очереди на получение государственного жилья, а самого получения фактически нет, и очереди не продвигаются. В фикцию превратились льготы на бесплатное и внеочередное медицинское обслуживание, троекратное исчисление стажа содержания в местах лишения свободы в зачет трудового стажа до сих пор никому не нужно, ибо пенсия исчисляется в размерах от минимальной до максимальной точек отсчета. 50% скидка на оплату жилищно-коммунальных услуг все равно не дает многим возможности платить без субсидий.А наибольшая компенсация за 10, 15, 20 лет принудительного содержания в тюрьмах, лагерях и психиатрических больницах составляет . 562,5 грн., за изъятое домостроение и имущество во время раскулачивания — 487,5 грн. при условии, что факт компенсации подтвержден архивными документами. Если подтвердить его удалось только свидетельскими показаниями, а архивные документы не сохранились, то компенсационная выплата составит 112 гривень 50 копеек. Потому многие реабилитированные и их наследники, получая такую компенсацию от государства, расценивают ее как насмешку, и, в очередной раз униженные и оскорбленные, отказываются ее получать.

За бортом законодательного поля, вообще без каких-либо льгот и выплат остались вдовы тех, кто был расстрелян в 37-38 годах или умер в застенках ГУЛАГА, а так же их дети, обездоленные и разбросанные по сиротским приютам большой страны с клеймом „сын или дочь врага народа“ в биографии. Они до сих пор ждут дополнений и исправлений к Закону. Правда, некоторые уже не ждут, ушли в мир иной, не почувствовав вкуса той самой восстановленной справедливости, о которой почти 10 лет назад заявили в преамбуле к Закону первые народные депутаты Украины. Не дождались.

Тенденцию столичного забвения Закона чутко улавливают чиновники на местах, безошибочно находя самое слабое звено в жесткой цепи административного аппарата. И избавляются от него под команду о сокращении штатов.

Однако это не решает проблему экономии бюджетных средств на финансирование бюрократической машины. Ведь комиссия по вопросам восстановления прав реабилитированных — это всего один, редко два штатных сотрудника на 9-11 членов комиссии, работающих на общественных началах, то есть одна-две оплачиваемые должности на весь город, причем далеко не самые высокооплачиваемые. Зато сократив их, можно сохранить в штате одну-две "нужные единицы" и отчитаться о проделанной работе, и, что самое главное, — можно создать прецедент. Теперь, если большие города обойдутся без штатных сотрудников в комиссиях по вопросам восстановления прав реабилитированных, то в маленьких и подавно можно сократить. Такова тенденция. Такое продолжение дела, о котором так громко и гордо заявили первые демократически избранные народные депутаты Украины десять лет назад.

Комментарий „ПЛ“:
Проблема, поднятая в статье, кажется нам очень важной. В Харькове тоже сократили единственную штатную ставку в городской комиссии. Просим наших читателей сообщить нам, как обстоит дело в других городах.

Погляд

27.12.2000 | В.Дзеревяго, м.Харків

Чи завжди „правозахисники“ дійсно захищають права людини

   

Навіть не знаю, радіти мені, чи сумувати з приводу популярності, якої набули останнім часом у нашому суспільстві слова „права людини“ та „правозахисник“. З одного боку мусив би тішитись тим, що, приміром, „Загальну Декларацію прав людини“ або „Європейську хартію про місцеві мови та мовні меншини“ згадують на обгрунтування своєї діяльності та своїх завдань все більша кількість політичних партій, громадських рухів та окремих діячів. А з іншого — волосся стає дибки від тих ідей, які подекуди намагаються піднести на такому шляхетному підмурку.

Найневинніша з них — захист прав (?) постраждалих від трастів та інших „пірамід“. Виявляється, вимагати від суспільства відшкодування збитків тим, хто СВІДОМО закопав свої гроші на „полі чудес“ у сподіванні на швидке та легке збагачення — це і є „правозахист“! Підкреслюю, більшість з постраждалих були свідомі того, як ризикують: фахівці в пресі постійно роз’яснювали механізм ошуканства у „довірчих товариствах“ ба більше, „жнива“ на українських „лоходромах“ припали на час, коли загальнопопулярне „Останкіно“ щодня розповідало про крах то „МММ“, то „Властеліни“. Наші ж „буратіни“ у розмовах зі мною відповідали на це: „Хто не ризикує — не п’є шампанського“. А тепер ті, хто гуртує на мітинги з перекриванням транспортних артерій, називають себе правозахисниками! Глум та сором. Але це ще „квіточки“.

Набагато огиднішими є спроби почепити міжнародні правозахисні документи на штандарти сил, які за своєю природою тяжіють до тоталітаризму: „більшовиків“ та шовіністів (вони ж — борці проти уявного „витаптиванія на Украінє русского язика“). Справа в тому, що задля виправдання свого самозалучення до поважної когорти правозахисників ці „достойники“, від чийого тривалого панування все ще ніяк не оговтається українське суспільство, намагаються накинути громадськості хибне, перекручене до повної протилежності трактування самого поняття „права людини“. Як щось природне, загальнозрозуміле та навіть святе вони обстоюють. право більшості ігнорувати меншість! Їхні аргументи на кшталт:

— „так історічєскі сложілось, что большинство харьковчан говоріт по-русскі, поетому трєбовать от чіновніка владєнія украінскім язиком єсть нарушеніє прав чєловєка“,

— „я нє понімаю по- украінскі, і обращаться ко мнє на етом нарєчіі — нарушеніє моіх прав“,

— „я нє знаю украінского, поетому прєподаваніє во всєх інстітутах должно бить на русском язике“,

— „для обєспєчєнія моєго права нє знать украінского — дайош второй государствєнний язик“ — алогічні, і не мають нічого спільного з правами людини.

Правозахисник з цього приводу сказав би:

— „в міру“ ніхто не змушує тебе говорити українською, тож не змушуйте нікого переходити на російську;

— якщо ти чиновник, то мусиш спілкуватись з відвідувачем ЙОГО МОВОЮ;

— ти можеш вчити своїх дітей так, щоби вони не володіли українською мовою, але в такому разі ти обмежуєш їм свободу вибору кар’єри (див. попереднє твердження);

— якщо хочеш двомовності в суспільстві, то чинне законодавство цьому не заважає: вивчи українську, бо твої україномовні співгромадяни ВСІ володіють російською;

— не намагайся скористатись тим, що зараз ти (як тобі здається) в більшості; поважай україномовну меншість — і вона, як в свою чергу стане більшістю, не перестане поважати твою російськомовність.

Така, і ТІЛЬКИ ТАКА, позиція відповідає духові і букві „Європейськоі хартії про місцеві мови.“. В той же час Хартією постійно, безсоромно та з галасом вимахують під прямо протилежними гаслами!

Ще менше підстав оголошувати себе правозахисниками мають „собіратєлі всєя Русі“ (виявляється, маємо й таких). Ці посилаються на Загальну декларацію прав людини у своєму небажанні бути відділеними кордоном від рідної їм культури. Мені не зрозуміло, в чому тут проблема: кордони України абсолютно прозорі для культурного обміну. А якщо цього замало — Україна визнає право особи на вільне пересування. Мене ж (як і багатьох моїх співгромадян) ТА культура і, головне, ТОЙ МЕНТАЛІТЕТ не влаштовують; мені більше до вподоби менталітет народу саме цієї землі. Тим більше, що навіть побіжне ознайомлення з літературою „заєдінщіков“ дозволяє зробити висновок: збиратись докупи (у велику „шоблу“, чи „шалман“, як у притаманній йому лексиці міг би сказати пан Путін) їм треба, аби побудувати „справжній кордон на заході, все „відібрати та поділити“ та щоб Америка з Китаєм боялися! Нічого ж собі „правозахист“!

Я ніколи не погоджусь, щоб до шанованого мною шляхетного кола правозахисників зараховували себе оборонці „пірамідних буратін“, а тим більше — шовіняки та „заєдінщікі“. Бо зміст основних правозахисних документів знаю, дякувати Богові, не у їхньому викладі. Тож їхні потуги викликають у мене тільки сміх. Водночас сумно, що ця публіка намагається, так би мовити, „в’їхати до раю на чужому моторолері“ користуючись необізнаністю в царині прав людини більшості наших співгромадян. Отже, ту необізнаність конче потрібно ламати.

Депортовані народи

27.12.2000
джерело:
„Голос Крыма“, № 22 (341), 26 мая 2000 г.

Резолюция всекрымского траурного митинга, посвященного 56-ой годовщине депортации крымскотатарского народа

   

Крымскотатарский народ вступает в XXI столетие в условиях продолжающейся борьбы за полное возвращение всех крымских татар из мест депортации на свою историческую Родину и восстановление политических, экономических и культурных прав на собственной земле. Борьба крымскотатарского народа за равные политические и экономические права в Крыму встречает ожесточенное сопротивление преемников преступной Коммунистической партии, так и не понесшей ответственности за преступления, совершенные ею в отношении крымскотатарского и других народов бывшего СССР. Лидеры Коммунистической партии Украины и, особенно, ее крымской организации, с целью противодействия восстановлению прав крымскотатарского народа, пытаются реанимировать присущие им приемы противопоставления людей по национальному признаку.

В последние годы, при попустительстве правоохранительных органов, в Автономной Республике Крым развернута массированная антикрымскотатарская пропаганда, отдельными крымскими средствами массовой информации распространяются человеконенавистнические мифологемы недавнего коммунистического прошлого, оправдывающие массовые депортации и убийства людей по этническому признаку. С приходом коммунистов к руководству Верховной Радой Автономной Республики Крым в сферу государственного управления Крыма возвращаются лакейство, чинопочитание, лесть и угодничество.

Несмотря на чрезвычайную актуальность ряда экономических проблем, в первую очередь, передачи земли в личную собственность гражданам Украины, депутаты Верховной Рады Автономной Республики Крым и ее руководство демонстративно отстранились от поисков механизмов справедливого распределения земельных ресурсов Крыма между всеми его сельскими жителями. Подобное бездействие руководства Верховной Рады Автономной Республики Крым свидетельствует о его стремлении и далее сохранять причины социально-политической напряженности на полуострове. В то время, когда Президентом Украины и значительной частью государственно-ориентированных народных депутатов Украины в диалоге с Меджлисом крымскотатарского народа предпринимаются конкретные действия, направленные на решение политико-правовых и социально-экономических вопросов, связанных с возвращением, обустройством и восстановлением прав крымскотатарского народа, представительный орган крымской автономии и его руководство предпринимают все для того, чтобы не допустить равного участия коренного народа Крыма вместе с другими жителями Крыма в политической, экономической и культурной жизни крымского общества.

Такое отношение крымских властей по отношению к крымскотатарскому народу не только не может долго сохраняться, но и несет прямую угрозу гражданскому миру и согласию в Крыму.

Исходя из вышеизложенного, участники всекрымского траурного митинга, посвященного 56-ой годовщине депортации крымскотатарского народа, обращаются со следующими требованиями к Президенту Украины Л. Кучме, как главе государства, гаранту соблюдения Конституции Украины, прав и свобод человека и гражданина:

1. Реализовать комплекс мероприятий, направленных на решение вопросов справедливого распределения сельскохозяйственных земельных ресурсов Крыма между всеми его сельскими жителями.

Дать поручения по разработке и внесению для рассмотрения Верховной Радой Украины в качестве первоочередных проектов законов Украины, направленных на решение вопросов реального представительства крымских татар в Верховной Раде и местных органах самоуправления Автономной Республики Крым.

Верховной Раде Украины:

— Принять Закон Украины „О статусе крымскотатарского народа“.

4.Верховной Раде Автономной Республики Крым:

— С целью поиска решения политико-правовых вопросов, связанных с восстановлением прав крымскотатарского народа, совместно с Меджлисом крымскотатарского народа организовать рабочую группу по подготовке проектов Законов Украины „О внесении дополнений и изменений в Закон Украины „О Верховной Раде Автономной Республики Крым“ и „О выборах в Верховную Раду Автономной Республики Крым“.

5.Меджлису крымскотатарского народа:

— В случае отказа депутатов Верховной Рады Автономной Республики Крым от организации совместной с Меджлисом крымскотатарского народа работы по внесению изменений и дополнений в Законы Украины „О Верховной Раде Автономной Республики Крым“ и „О выборах в Верховную Раду Автономной Республики Крым“ разработать и реализовать в рамках действующего законодательства Украины мероприятия, направленные на досрочный роспуск Верховной Рады Автономной Республики Крым.

Принято участниками всекрымского траурного митинга, посвященного 56-ой годовщине депортации крымскотатарского народа, Симферополь, 18 мая 2000 года, 20 тыс. человек.

Бюлетень "Права Людини", 2000, №17

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори