пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200020
№20
2000

Бюлетень "Права Людини"

Доступ до інформації

27.12.2000 | М.Роженко, м.Київ

Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ

   

Протилежні тенденції в науковому дослідженні жахливих за масовістю та жорстокістю репресій комуно-тоталітарного режиму в СССР, як в усьому іншому, що відбувається на цьому світі, були, є і будуть. Але з часом співвідношення сил у тенденціях міняється. Скажімо, 1975 року в ІПК при КДУ ім. Т.Г. Шевченка один «яловий» університетський професор доводив викладачам суспільних наук, що в ті роки «ворогів народу» стріляли, але розстріляли, на жаль, не всіх. В роки горбачовської перебудови Ніна Андреєва — теж викладач суспільних наук — на повному серйозі заявляла про повну й остаточну перемогу соціалізму, яку Микита Хрущов зруйнував, коли запродав МТС колгоспам. У наші дні продовжувачі цієї тенденції застерігають проти перебільшень у викритті репресій. Мовляв, замордовано в Україні за архівними даними КГБ не мільйони й десятки мільйонів (разом з померлими в роки голодомору, яких за політично репресованих не визнають ні органи, ні комуністична партія), а сотні тисяч.

З такою тенденцією було б всього нічого, якби не одна обставина. Мається на увазі ухвалена після проголошення незалежності України Постанова Президії Верховної Ради про передачу архівів КГБ від СБУ до державних архівів України. СБУ розпочала й передала до ЦДАГОУ (Центральний Державний архів громадських об’єднань України – колишній партархів ЦК КПУ) частину архівно-слідчих справ з фонду припинених справ (ФП) архіву КГБ. Далі виконання постанови Верховної Ради відбулося шляхом утворення відомчого Державного архіву при СБУ, до якого було «передано» непередане і поставлено питання про зворотне повернення переданої до ЦДАГОУ частини фонду ФП КГБ. Останнє здійснити поки-що не вдалося. Передана до ЦДАГОУ частина фонду ФП КГБ залишається тимчасово в ЦДАГОУ, але із забороною ним користуватися для всіх тих, хто не має спецдозволу. Причому зроблено це було досить незграбно: спочатку закрили фонд на 2-3 місяці для «внутрішньої роботи», а далі вийшов якийсь циркуляр, внаслідок дії якого С.Білоконю, Л.Лук’яновій, авторові цих рядків оголосили про недопуск їх до фонду ФП. Отже, звичайного клопотання з місця праці чи від товариства репресованих про допуск професора до архівно-слідчих справ тепер вже недостатньо. Має бути ще витриманий в дусі «добрих старих часів» спецдопуск.

Намагання конденсовано висловити уже сформульовану думку часто виводить на новий рівень пізнання. Коли помер генерал Волкоґонов, у газетній хроніці з’явилось повідомлення: «Помер Дмитро Антонович Волкоґонов — людина, яку ми добре знаємо з його правдивих книжок, що розкривають злочинну суть тоталітаризму і керівників СРСР. Він був чи не єдиним, кого допустили до надсекретних архівів». Ці дві думки абсолютно не кореспондують між собою. Якщо архіви фактично продовжують бути закриті, і до них нікого, крім обраних, не пускають, — яким же побитом можна припускати, що вони писатимуть саме правду? Навпаки, адже це якраз доказ того, що чоловік одержав соціальне замовлення, з олігархом, що курирує архів, про щось домовився, відтак допуск до матеріалів на певних умовах відпрацьовував. Напіввідкритість архівів — пряма запорука тенденційності й неправдивості праць, створених за таких ненормальних умов.

У травневому числі «Критики» за цей рік, — сподіваюсь, без задньої думки, — надруковано прецікаву рекламку нової праці Юрія Шаповала («відомого українського історика», як каже редакція) та Володимира Пристайка («генерала СБУ») «Михайло Грушевський: Справа «УНЦ» і останні роки». У рекламі читаємо: «Велика кількість нових, недоступних досі дослідникам документів, уперше опублікованих та проаналізованих у книжці, висвітлює механізми чекістського стеження» і т.д.

Якщо документи й досі неприступні дослідникам, а це справді так, це означає, що їх досі не розсекречено. На сторожі секретності стоїть чи повинна стояти СБУ, персонально її начальник і досить великий штат. Якщо засекречені документи хтось все-таки одержує, аналізує і публікує досить-таки товстими томами, — виходить, що за змістом своїм документи не секретні. Якщо з приводу публікацій начальник СБУ не протестує, — виходить, документи справді не секретні й мають не оперативне значення, а вже тільки суто академічне. Чому ж тоді ці документи не приступні більш нікому? Відповідь очевидна. Якщо документи публікуються доволі широко, а дослідникам вони все-таки не приступні, це означає тільки те, що перед нами службове зловживання.

Якщо існують закони, зокрема про державну таємницю і про архіви, — на цій підставі до нерозсекречених матеріалів не допускають нікого, — це логічно й зрозуміло усім законослухняним громадянам. Якщо до нерозсекречених матеріалів все-таки когось допускають, це порушення. Чому ж у випадку з такими активними авторами, як Пристайко та Шаповал чи Шаповал і Пристайко держава йде на порушення так охоче? Чому відомство не йде на порушення тільки по відношенню до національно орієнтованих незалежних дослідників? Чому на паризькій конференції «Роль політичної поліції в СРСР» 25-27 травня ц.р. Україну представляють той самий Юрій Шаповал, начальник Державного архіву СБУ Олександр Пшенніков та Ольга Гранкіна-Бажан — заступниця начальника ЦДАГОУ (кол. партархів), де зберігається 34 тисячі архівно-слідчих справ кол. ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ? Якщо документи, що перебувають у розпорядженні Пшеннікова й Бажан — закриті, то чому вони їдуть з ними до Парижа?

Якщо посадові особи, не піддавши документи експертизі й розсекреченню, їх все-таки публікують, хто ґарантує, що вони опам’ятаються й десь зупиняться? Де межа їхньої самодіяльності?

На представницькій конференції «Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання» вчені з різних реґіонів України, різних відомств і ранґів піддали режим роботи з архівною спадщиною кол. ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ однодушній і різкій критиці. Даю докладні виписки з надрукованих тез цієї конференції зовсім не тому, що в них позитивно згадана книжка «Трагедія академіка Юринця», написана без допуску автора до архівно-слідчої справи Юринця, а тому, що ці виписки дають уявлення про труднощі, з якими зустрічаються дослідження архівів КГБ в незалежній Україні.

Доктор історичних наук, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету ім.Т.Шевченка Ярослав Калакура сказав: «Значна частина документів все ще залишається недоступною для дослідників, а розслідування справжніх винуватців репресій не провадиться» (Калакура Я.С. Особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. — К., 1998, с. 22.)

Кандидат юридичних наук Ігор Усенко, співробітник Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ: «Звичайно, з колишніх архівів органів безпеки у доступні для вчених державні архівосховища надійшли лише архівно-слідчі справи, а про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти. Сьогодні практично неможливо одержати в архіві не конкретну справу певної особи, а підбірку (суцільну) справ за якийсь історичний період. Тобто створити цілісну систематичну, а не вибіркову картину досить важко. Ефективність праці дослідника іноді значною мірою визначається не його вмінням вести науковий пошук, а наявністю добрих стосунків із адміністрацією відповідної архівної установи. Відтак як один з авторів нині чинного Закону України «Про державну таємницю» підкреслю, що архівно-слідчі справи здебільшого не містять державних таємниць. Ще одна проблема — це відсутність доступу для науковців до довідкового апарату» (Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Там само, с. 42-43).

Завідуюча відділом Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського, кандидат історичних наук Галина Ковальчук: «залишається враження, що не все відкрито, без цього, без, так би мовити, відомчої таємниці технології фабрикування справ чи об’єктивного слідства самі архівно-слідчі справи, безперечно, дуже важливі, є недостатніми» (Архівно-слідчі справи репресованих бібліологів як джерело вивчення історії книгознавства // Там само, С. 84).

Керівник пошуково-дослідницької групи товариства «Одеський Меморіал» Николай Данилов: «Така ситуація актуалізує питання про передачу на державне зберігання і тих матеріалів колишнього КДБ, які містять узагальнюючі статистичні дані про політичні переслідування у певні періоди у конкретних регіонах України» (З досвіду порівняльного аналізу архівно-слідчих справ з іншими архівними джерелами // Там само, с. 106).

Кандидат (тепер — доктор) історичних наук Анатолій Русначенко: «Основні кошти слід зосередити на передачі документів з відомчих до державних архівів і на збереженні даних джерел там. З боку відомчих архівів треба максимально розсекретити і передати у відкриті архіви аналітичні, підсумкові матеріали, що стосуються терору в цілому і дій цих служб. Зокрема, без цих матеріалів слідчі справи виступають дуже вузькими і не завжди об’єктивними документами. Причому, доступ до цих джерел має бути спрощеним, а головне — однаковим для всіх категорій дослідників, незалежно від їхньої інституційної приналежності. Безумовно, необхідним є і децентралізація зусиль по вивченню проблеми, відмова від монополії якихось одиноких структур, бо виходитиме, що таким чином люди собі за державний кошт готують і публікують дисертації, а згодом прагнутимуть ще й цензурувати інших науковців» (Історико-правові і джерелознавчі проблеми дослідження тоталітаризму і терору в Україні ХХ ст. // Там само, с. 108).

Доктор історичних наук, проректор з наукової роботи Запорізького юридичного інституту МВС України Сергій Тимченко: «Невиправдано, коли право доступу до даного масиву джерел отримують вибрані особи, тою чи іншою мірою зв’язані з правоохоронними органами. В результаті основний масив дослідників змушений користуватись вже вторинними, відібраними даними» (До питання щодо використання архівно-слідчих справ при дослідженні проблем реабілітації жертв політичних репресій в Україні // Там само, с. 123).

Кандидат історичних наук, керівник обласної науково-редакційної групи «Реабілітовані історією» з Сімферополя Дмитро Омельчук: «Навіть маючи вже оброблені документи, наприклад, фільтраційні справи, архівісти обмежують доступ дослідників до них» (До питання про правові аспекти роботи дослідників з архівними матеріалами Служби безпеки України // Там само, с. 127).

Викладач Запорізького юридичного інституту МВС України Валентин Лень: «Хто встановить, що у реабілітованої особи або у його близьких рідних є якісь негативні дані? Де здоровий глузд? Це завжди може бути підставою для відмови по ознайомленню з матеріалами справи. Вважаємо необхідним внести зміни до постанови Верховної Ради України про тлумачення закону» (Проблеми дотримання законодавства з питань державної таємниці та специфіки надання інформації за архівно-кримінальними справами // Там само, с. 130).

Директор Державного архіву Волинської області Володимир Гика: «Думаю, що в таких питаннях правил волинських, черкаських, одеських не повинно бути, як це практично маємо сьогодні» (З досвіду роботи волинських архівістів по прийому та обліку документів архівно-слідчих справ репресованих та вирішенню проблеми їх використання // Там само, с. 133).

Директор Державного архіву Автономної республіки Крим Людмила Гурбова: «Найскладніша ситуація склалась з карно-слідчими справами, які архів Управління Служби безпеки у Криму повинен був передати у держархів, але й досі, впродовж трьох років, вони не склали описів справ, не доупорядкували справи. Складається таке враження, що у виконанні постанови про передачу згаданих документів зацікавлені лише працівники держархівів, і немає ніякого контролюючого й координаційного центру, який реґулював би процеси роботи з карно-слідчими справами» (Методичне забезпечення виконання соціально-правових запитів за документами, що відображають процеси репресій 20-50-х рр. // Там само, с. 136).

Кандидат історичних наук, доцент Миколаївської філії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Микола Шитюк: «Не дивлячись на те, що було прийнято рішення про передачу цих справ на зберігання в обласні архіви, до цього часу це розпорядження не виконано. Під різними приводами справи досі знаходяться в управлінні Служби безпеки по Миколаївській області, куди рядовому досліднику попасти дуже важко. Дослідники, науковці були позбавлені можливості працювати з архівними справами реабілітованих громадян» (Питання взаємодії правоохоронних органів, державних архівів, комісій у справах реабілітованих, редакційно-видавничих груп у використанні архівно-слідчих справ // Там само, с. 151).

У своїй монографії про академіка Юринця я висловився свого часу теж цілком однозначно: «Архівно-слідча справа Юринця… видається для ознайомлення лише обмеженому колу «своїх» (Трагедія академіка Юринця, с 69).

Такі думки, отже, належать фахівцям із Києва, Запоріжжя, Луцька, Миколаєва, Одеси, Сімферополя. Деякі з вчених працюють в академічних і відомчих інститутах, інші викладають по університетах, ще інші очолюють державні архіви. І всі вони як один стверджують, що сучасна система зберігання й доступу до архівних джерел незадовільна, не відповідає інтересам науки, а отже, й держави.

Пригадується заява, яку зробив черговий КҐБ СРСР А.Б.Бєляков у 1990 р.: «Ми допомагаємо тоді, коли це в інтересах КҐБ та держави. КҐБ не працюватиме на чиїсь дисертації». Минуло небагато часу, як саме КҐБ почало писати дисертації. Тільки ж чи маємо ми підставу вірити їхнім творам?

Відомий російський прозаїк Владімов писав: «Не вір КҐБ ні в дощ, ані в ясну погоду. Не вір у спеку, ані в мороз. Не вір і тоді, коли воно каже правду».

Тривога за дослідження архівів КГБ, якою поділилися учасники згаданої вище конференції, не пройшла, гадаємо, мимо вух Головної редколегії 27-томника «Реабілітовані історією» на чолі з академіком П. Троньком. Не меншу тривогу у зв’язку з цим викликає також, на думку Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та культурно-просвітницького товариства «Меморіал» ім. В.Стуса. В листах-протестах цих товариств на ім’я Президента, Кабінету Міністрів, у тому числі віце-прем’єра М.Жулинського застерігалось, що передбачені постановою Кабінету Міністрів від 11.09.92 р. державні кошти для Головної редколегії, до складу якої не увійшли представники від товариств репресованих, будуть викинуті на вітер. Так воно і сталося. Редколегії низки областей України готові вже сьогодні видати, а деякі (Одеська, Дніпропетровська) вже видали свої томи «Реабілітованих історією», а Головна редколегія, взявши зобов’язання видати відповідний том по м. Києву, який має бути зразком для всіх інших, видає його досі. Випуск свого 27-томника Головна редколегія, посилаючись на академічну фундаментальність, перенесла на 3-тє тисячоліття з надією, що в січні 2001 року Кабінет Міністрів продовжить ще на 10 років фінансування постанови від 1992-го року про видання «Реабілітовані історією» тією ж Головною редколегією на чолі якщо не 85-річного академіка П.Тронька, то його правої руки — кандидата наук Ю.Данилюка. Тим обласним редколегіям, які вже готові до видання своїх томів, Головна редколегія пропонує надсилати їх томи до Головної редколегії на рецензування (з ринковою оплатою кожного прорецензованого друкованого аркуша у кілька сот гривень) та наступний «головлітівський» дозвіл на друк.

Чи погодиться Кабінет Міністрів на нове-старе коло розтринькування державних коштів бюджету — довідаємося невдовзі.

Ще одне зобов’язання Головної редколегії цитуємо за п.5 постанови Кабінету Міністрів від 11.09.92 р. : «Прийняти пропозицію Головної редколегії, НАН України та Служби Безпеки України про видання протягом 1996-98 рр. енциклопедичного словника-довідника про громадян – жертв політичних репресій, похованих в селищі Биківня (Київ)». Була прийнята також пропозиція, щоб цей словник про закопаних в лісі поблизу селища (а не в селищі) Биківня «ворогів народу» профінансувала Київська державна міська адміністрація.

Допоки численна Головна редколегія компартійного академіка Тронька разом з НАН України та Службою Безпеки України збиралася і, врешті-решт, із трирічним запізненням щойно (К., 2000. — 319 с.) видала обіцяне «за фінансової підтримки Київського міського голови Омельченка Олександра Олександровича», такий довідник для Києва вже видано. Видали його на громадських (а не бюджетно-зарплатних, як у випадку Головної редколегії) засадах автори-упорядники: М.Лисенко. Биківня: Злочин без каяття. — Бровари, 1996. -136 с.; Київ: жертви репресій, т.1 (Упорядкування Л.Абраменка. — Київ, 1997 — 496 с.); т.2 (Упорядкування Л.Абраменка, А.Амонса та ін. — Київ, 1999 — 351 с.); Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства (Автори-упорядники М.Роженко, Е.Богацька, кн.1. — Київ, 1999. — 600 с.)

Звичайно, за участю СБУ та залученням до видання енциклопедичного довідника по Биківні цей довідник вийшов би значно повнішим та досконалішим, але, на жаль, цього не сталося. Довідник не вийшов енциклопедичним. Він містить два списки розстріляних в київських тюрмах в 1937-1941 рр. мешканців Києва. Перший з них (сс.89-226) нараховує близько 1000 імен. Але серед яких немає жодного нового імені, якого не було б у виданих вже книгах. Другий (сс.238-312) нараховує імен стільки ж, і серед них є чимало нових. Однак заявляти, що у другій половині 1937 р. в тюрмах НКВС розстріляно 1305 осіб (с.313), а в 1938 році – ще 961 особу (с.314), означає вводити людей в оману, навіть якщо ці цифри даються за документами Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Бо, по-перше, в ЦДАГОУ зберігається лише частина слідчих справ з архіву КГБ і, по-друге, в Київських тюрмах розстрілювали не лише киян. Хвиля репресій 1937-1938 рр. не йде в жодне порівняння з наступними роками, коли за словами упорядника книги «за період з 1939 по 18 вересня 1941 року (переддень окупації гітлерівцями Києва) таємне кладовище НКВС «поповнилось» ще 2563 тілами» (с.17). Репресії Великого Терору 1937-1938 рр. були на порядок, якщо не на два порядки, жахливішими, ніж страхітливі репресії всіх попередніх і наступних років. Жахливішими за репресії 1937-1938 рр. були для України лише штучно і спеціально для України проведені більшовицькою Москвою голодоморні репресії 1932-1933 рр.

Незважаючи на критичні зауваження, ми вітаємо появу ще однієї книги про биківнянську трагедію України. От лише із забороною досліджувати биківнянську трагедію для одних, що не одержують за це зарплати, і дозволом на дослідження для інших, що одержують за це зарплату, погодитися важко. Монополія на користування державним архівом мусить залишитися у «світлому минулому».

Армія

27.12.2000 | Л.Клочко, м.Харьків

Конституційні права військовослужбовців захистить військова поліція!

   

Міністерство оборони України, Міжнародне товариство прав людини — Українська секція й Організація з безпеки та співробітництва в Європі 20-21 червня цього року провели в м. Києві міжнародну конференцію «Захист конституційних прав військовослужбовців: міжнародний і національний досвід». В роботі конференції прийняли участь міжнародні експерти ОБСЄ: головний військовий інспектор Швейцарії Дітер Вебер, головний військовий суддя апеляційного суду США Юджин Саліван, головний військовий суддя Великої Британії Джеймс Рант. Активну участь у конференції взяв координатор проектів ОБСЄ в Україні, посол Пітер Буркхард. Рівень представництва з Української сторони був теж високий. Участь у конференції взяли представники Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства іноземних справ, Верховної Ради, Верховного Суду, Генеральної прокуратури, Уповноваженого з прав людини, СБУ, викладачі, науковці, представники недержавних організацій, представники Червоного Хреста. Були присутні також дипломати з Австрії, Росії та Польщі.

Від центрального апарату Міністерства оборони виступив генерал-лейтенант юстиції Кравченко В.І., який зазначив, що військовослужбовці повинні відчувати захист з боку держави. Пан Кравченко зазначив також, що конституційні права зв’язані з соціальними правами, а Закон «Про бюджет» не забезпечує пільг, що встановлені для військовослужбовців законодавством України.

Представник Верховної Ради — науковий консультант науково-експертного управління Петриченко О.П. у своєму дуже стислому повідомленні дав вичерпний аналіз порушення саме конституційних прав військовослужбовців на законодавчому рівні і на практиці. Дуже приємно, що у Верховній Раді усвідомлюють, що ст. 33 (право на вільне пересування) для військовослужбовців суттєво обмежена, що «недоторканність житла» в умовах казарми неможлива, що порушення конституційних прав громадян, що одягнені у військовий одяг є нормою нашого життя. Також у Верховній Раді відомо, що рівень соціальної захищеності військовослужбовців дуже низький. Неможливо також сперечатися з думкою, що потрібно говорити не про пільги, а про компенсації для військовослужбовців.

Далі розглядалися питання про правове забезпечення конституційних прав військовослужбовців, про роль військових прокуратур та судів у практичному захисті цих прав. Міжнародні експерти розповідали про те, як захищаються права військовослужбовців у Швейцарії, США та Великій Британії.

З їх виступів ми дізналися, що у Швейцарії є загальний військовий обов’язок, який полягає в тому, що всі чоловіки призовного віку проходять військову службу впродовж 15 тижнів, і далі по 2 тижні щорічно. Тобто є ті ж проблеми, що і в Україні: і ухилення від військового обов’язку, і нестатутні відносини. В Швейцарії працюють військові суди, військова прокуратура. Усі злочини, що скоєні військовослужбовцями, підлягають юрисдикції цих судів. Але дисциплінарні стягнення, до яких належить і короткострокове взяття під варту, накладаються командирами військових підрозділів. Швейцарія має військовий кодекс, який передбачає військові злочини. У цьому кодексі не передбачені суто цивільні злочини: проти сім’ї, банкрутство тощо. Військове судочинство передбачає участь захисника, який може бути військовим чи цивільним, але не може бути членом військової юстиції. З 1980 року на всій території країни введена єдина процедура військового судочинства. Справу по обвинуваченню військовослужбовця у злочині починає командир військової частини, який добре розуміє при цьому свою відповідальність. Але трапляються випадки, коли командир відмовляється розпочати процедуру обвинувачення. В цьому разі обвинувачення започатковує військова прокуратура. З 1991 р. діє закон, що передбачає заміну військової служби на альтернативну на основі особистих переконань. Але для цього повинно бути рішення суду. Існує військовий апеляційний суд. У Швейцарії є окрема військова прокуратура й підрозділи військової поліції. Військова поліція комплектується з поліцейських, які проходять строкову військову службу. Функції військової поліції ті ж, що й у поліції взагалі. Військова поліція, як і цивільна мають право затримати людину на 12 годин. А далі повинно бути рішення суду на тримання під вартою.

В 1999 році військовими судами Швейцарії розглянуто близько 1450 справ. Найпоширенішим військовим злочином є ухилення від військового обов’язку — 70% від усіх справ, що розглянуто. У Швейцарії 14 військових судів першої інстанції, три апеляційні суди, де всі судді — цивільні особи. Генеральна прокуратура забезпечує нагляд за законністю.

Головний військовий суддя Великої Британії пан Джеймс Рант сказав: «Якщо є армія, то обов’язково будуть і проблеми з правами військовослужбовців. Військові не можуть мати всіх прав, що їх мають цивільні.» У Великій Британії вже 10 років, як комплектування збройних сил відбувається на добровільних засадах. Існують військова поліція, військова прокуратура і військові суди, військово-польові суди. Уся військова система базується на великій повазі до військових командирів. Це люди, на яких покладені велика відповідальність і важливі обов’язки. (Неможливо передати задоволення, що було написане на обличчях українських військових, коли вони почули ці слова). Усім цим обгрунтовується те, що за незначні правопорушення стягнення накладає безпосередньо командир. В тому числі і взяття під варту до 28 діб, а в особливих випадках навіть до 60 діб. Але при цьому військовослужбовець має право оскаржити таке рішення в суді, а суд може скасувати, змінити покарання на інше, але не може підвищити міру покарання, накладену командиром. Командир може накласти стягнення тільки за військові правопорушення. А крадіжки, бійку, вживання наркотиків, напад та інші злочини, що їх вчиняють військовослужбовці розглядаються військовими судами. Судді військових судів — військовослужбовці. Але нагляд за військово-польовими судами здійснюють цивільні суди. Слухання публічні. Закономірно було почути від головного військового судді дифірамби на честь військового суду. Треба зазначити, що однією з розповсюджених мір покарання є штраф, що сплачується військовослужбовцем із його заробітної платні. Щодо військової прокуратури, то п. Рант зазначив, що взагалі прокуратура Великої Британії, військова в тому числі, відрізняється від прокуратур, що діють у континентальній Європі. Континентальну прокуратуру він класифікував, як інквізиторську, а ту, що діє у Британії і в США - як дорадчу. В армії існують і нестатутні відносини. Це є злочином. До кого ж звертається військовослужбовець, який потерпає від нестатутних відносин? До військової поліції, яка незалежна від командира частини. Військова поліція, яка діє в закордонних військових контингентах, має право здійснювати арешт і веде слідство. Тут пан Рант сказав загадкову фразу: «Чим менше юристів у поліції, тим краще». Слід зазначити, що пан Рант - юрист і не є військовим.

Не менш цікавою була й розповідь голови військового апеляційного суду США Юджина Салівана. Він теж зізнався, що права військовослужбовців Америки обмежені в порівнянні з правами цивільних громадян. На його погляд, військові користуються приблизно 90% прав, що їх мають цивільні. Наприклад, щодо свободи пересування: американські офіцери не мають права у відпустці поїхати до Північної Кореї, Іраку, на Кубу. Про військове судочинство можна сказати словами відомого американського адвоката Бейлі: «Якщо ви не винні, то для вас краще, щоб справу розглядав військовий суд. Там ви легко зможете довести свою неповинність. Якщо ви скоїли злочин, то вам краще йти до цивільного суду, бо там за допомогою спритних адвокатів ви можете вийти сухим із води». Військова судова процедура майже така, як і в цивільному суді, але є деякі розбіжності, наприклад, журі присяжних у цивільному суді складається з 12 осіб, в військовому — з 5-10 осіб, зазвичай, це військові вищих чинів, ніж підсудний, але можуть бути й цивільні. Ця розбіжність обумовлена тим, що в місцях дислокації, особливо за кордоном, важко знайти достатню кількість присяжних. Послуги адвокатів та експертів надаються військовослужбовцям безкоштовно, тобто за рахунок штату. Судові протоколи не є таємницею. Щодо прокуратури, то пан Саліван зазначив, що прокуратура, яка діє в Україні, потребує ідеальної особи прокурора. Американська система діє інакше, вона близька до Великобританської. Є у Збройних Силах США і військова поліція (близько 30 тис. осіб).

Володимир Вікторович Бондарєв, суддя військової колегії Верховного Суду України розповів про судовий устрій військових судів України. Ми маємо 28 військових судів із повноваженнями, що дорівнюють районним судам та чотири військових суди з повноваженнями обласних. Пан Бондарєв визнав, що військові суди мають право на існування, тому що є військова специфіка й тому, що світова практика теж свідчить на користь військового судочинства. Які ж справи розглядають наші військові суди? Ну, звичайно ті, що й іноземні — військові злочини, але в наших судах розглядаються ще суто ук--раїнські справи — про невиплату грошей, про ненадання квартир. Щодо захисту конституційних прав, то Верховним Судом розглядалася справа про захист честі й гідності відповідно до ст. 32 Конституції пана Калиниченка проти військового прокурора. Підполковник Коцюба виграв справу проти Міністра оборони, який незаконно зняв із посади пана Коцюбу за ДТП в його частині. Взагалі виступ пана судді наводив на думку про ювілейну доповідь. І законодавство в нас бездоганне, і судді тільки й думають про захист прав військовослужбовців, і стаття 55 Конституції про гарантії про звернення в суд не порушується. А військовослужбовці самі винні в тому, що їхні права не захищені. Було проведено анонімне анкетування про нестатутні відносини. Виявилось, що 80% тих, що потерпали від дідівщини ніколи й нікому не скаржились на це. Треба зазначити, що пан суддя має рацію: по-перше, треба прагнути захистити себе самого. Але, мабуть, гіркий досвід не проходить даремно.

Виступ пана Милостівого В.І., начальника організаційно-аналітичного відділу Управління військових прокуратур, радника юстиції III класу, був водночас емоційним і діловим. Було наведено багато даних про роботу військової прокуратури. Так пан Милостівий повідомив, що порівняно з 1997 роком кількість військових злочинів зменшилась у 1,5 рази, що нестатутні відносини становлять приблизно третю частину від усіх справ, які розглядає прокуратура, що десь третя частина осіб, що залишили військові частини, посилаються саме на дідівщину, як привід, що змусив їх піти на це правопорушення. У 1999 році було зафіксовано близько 4 тисяч фактів порушення прав військовослужбовців, близько 1000 осіб було притягнуто до адміністративної відповідальності. Із заявами до військової прокуратури звернулися 6100 осіб письмово та 6200 особисто. «Я не знаю жодного випадку, коли за скаргу у прокуратуру когось було покарано з боку його військового командування», — запевнив присутніх пан прокурор. Щодо захисту соціальних прав військовослужбовців, Генеральна прокуратура внесла протест на Постанову Кабінету міністрів, що порушує соціальну захищеність військовослужбовців, але цей протест ще не розглянуто.

Доповідачі відповіли на багато запитань. Фахівці уточнювали й намагалися з’ясувати деталі. Але найцікавішими були запитання та зауваження представників громадських організацій. Третій сектор мав потужне представництво на конференції: Спілка офіцерів України, Організації солдатських матерів України, МТПЛ-УС, Український комітет «Гельсінки-90», Товариство українських офіцерів, Молодіжний уряд України, Інститут міжнародних досліджень зовнішньої та оборонної політики. Запитання від недержавних організацій до представників держструктур були гострі, а іноді навіть жорстокі, відповідати на них довелося точно. (Представник МВС у кулуарах сказав, що не хотів би опинитися на місті військових. Але його запевнили, що й до МВС черга дійде.) Тут потрібно зауважити, що головуюча на конференції пані Кудлай проявила неабияке вміння утримувати аудиторію і з природнім тактом охолоджувала обидві сторони.

Далі було розглянуто проект Закону «Про військову поліцію». Дуже стисло про це доповів автор проекту полковник Проноза А.О., який працює в штабі сухопутних військ. Пан Проноза щоденно має відомості про всі події, що стаються в сухопутних військах, а це 70% від усіх Збройних Сил. За спостереженнями пана полковника 30% самогубств, що стаються в армії, приходяться на військовослужбовців строкової служби, а інші — це офіцери. На думку штабу сухопутних військ утворення військової поліції — це справа необхідна для того, щоб розвантажити командирів частин від оперативно-розшукової роботи, дізнання. Також на військову поліцію будуть покладені обов’язки по несенню гарнізонної служби, під її опіку пропонується віддати гауптвахти, ВАІ. Автори проекту вважають, що введення військової поліції зможе покращити стан із захистом прав військовослужбовців, розвантажити командирів, зможе підняти авторитет військових, а також зможе захистити цивільне населення. Критика, що її зазнав проект із різних боків, була сприйнята авторами зі стійкістю справжніх солдатів. Особливо професійними й точними були зауваження генерала Кравченка, який зробив юридичний аналіз проекту і визначив слабкі місця. Проект потребує переробки, але саму думку про військову поліцію ніхто не відкидав.

На превеликий жаль, зазначений в програмі круглий стіл «Роль неурядових громадських організацій у забезпеченні конституційних прав військовослужбовців» не відбувся — не вистачило часу. То ми не змогли ознайомитись з точкою зору на роль НДО ані міжнародних експертів, ані українських військових. Але про це йшлося в усіх кулуарних розмовах. Взагалі неформальне спілкування — це завжди найцікавіше, що буває на таких заходах. У своїй переважній кількості військові готові йти на контакти й співпрацю з недержавними організаціями. Всі неодноразово запевняли один одного в тому, що справа в нас спільна, а протиріччя можна вирішувати спокійно і по-діловому. Тільки один пан полковник сказав, що мріє про той час, коли спілки солдатських матерів не буде. Я відповіла йому, що це, мабуть, станеться, коли дітей почнуть вирощувати в пробірках. А пан Сухоруков, який був присутній при цій розмові, додав: «Доки пробірки не обуряться і не об’єднаються». Тож на цій оптимістичній ноті дозвольте закінчити свої нотатки. Будемо сподіватися, що незабаром матеріали конференції будуть видані окремим виданням, і ми всі зможемо ознайомитися з ними в повному обсязі.

Практика правозахисту

27.12.2000

Газета «День» осуществила проект «Общественный форум», в рамках которого предложила своим читателям ответить на вопросы:

   

1. Известны ли вам случаи успешного отстаивания гражданами своих прав в Украине? Что или кто помогал им в этом? Насколько реально превращение подобных процессов в масштабное явление?

2. Какова роль общественных организаций в правовом воспитании граждан, в защите их прав? Насколько государственная машина считается с ними, весома ли их роль в обществе?

3. Какие права человека чаще всего нарушаются в Украине?

4. Нарушение прав человека и апатия общества. Что может активизировать общественный интерес к этой проблеме?

Мы публикуем в «ПЛ» полные ответы корреспондентов Харьковской правозащитной группы

Сергій Федоринчик:

1. Так, мені відомі випадки успішного відстоювання в Україні громадянами своїх прав. Це стосується і особистих прав, і прав, так би мовити, «колективних». До них відноситься, зокрема, право на безпечне для життя та здоров`я довкілля (ст.50 Конституції України).

В Сокальському районі Львівської області осередок «Зеленого світу» добився заборони розсівання отрутохімікатів сільгоспавіацією. «ЗС» м. Кремінна Луганської області переконав владу скасувати рішення про забудову в охоронній зоні водозабору. «ЗС» Сіверськодонецька та «ЗС» Рубіжного зупинили проект спалення непридатних пестицидів на заводі «Барвник». «ЗС» Миколаєва та «Еко-Право»-Львів довели в суді незаконність дозволу на будівництво в Миколаєві калійного терміналу. Еколого-культурний центр «Бахмат» разом з іншими громадськими організаціями Артемівська та «Еко-Право» (Харків) добилися заборони використання соляних виробок «Артемсолі» для зберігання токсичних речовин та радіоактивних відходів. Разом з тим частіше доводиться спостерігати випадки порушення прав громадян, в яких громадяни не перемогли. Багато є ситуацій затяжної боротьби, настільки виснажливої для громадян, що з кожним етапом шансів на перемогу стає все менше.

Спочатку треба сказати, хто заважає захисту прав. Найчастіше порушником прав громадян виступають державні органи та їх посадові особи. Навіть якщо права порушує керівник якогось підприємства чи організації, то з певного моменту розв’язання конфлікту більше залежить від посадових осіб виконавчої влади, контролюючих органів, прокуратури. І поведінку багатьох людей у владі часто визначають не вимоги Закону, а конкретні стосунки та інтереси, інколи корупційні. В таких ситуаціях громадянин може перемогти тільки за сукупності низки сприятливих умов, жодна з яких поодинці не дає перемоги. Насамперед, громадянину треба чітко усвідомлювати свої права та інтереси, добре знати відповідне законодавство, реалістично оцінювати позиції опонентів та органів влади. По-друге, він повинен мати велике терпіння, мужність та працелюбство, без яких, наприклад, неможливо виграти справу в суді. (Оскільки більшість громадян України нині перебувають у скрутному матеріальному стані, то варіант наявності значного запасу грошей для оплати праці адвокатів тут не розглядається.) Саме суд все частіше стає місцем реального захисту громадянами своїх прав. Так визначено статтею 55 Конституції: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом». При всіх недоліках української судової системи саме тут громадянин має шанс, обгрунтовуючи свої вимоги на нормах законодавства та діючи послідовно і наполегливо, рано чи пізно добитися справедливості. Суди і судді ще не є незалежними від виконавчої влади, але за роки незалежності є певний прогрес. У відстоюванні прав громадянину можуть суттєво допомогти підтримка громадських організацій та (або) об`єктивне висвітлення проблеми в пресі. Проте, і преса, і неурядові організації не можуть допомогти всім. Є смисл робити це для тих, хто сам вміє боротися, а не для тих, хто пасивний і лише чекає сторонньої допомоги. На жаль, більшість наших співвітчизників боротися за свої права правовим шляхом не вміють. Часто їх паралізують патерналістсько-інфантильні очікування: всі проблеми має розв’язувати влада — та сама влада, до якої вони водночас не мають довіри! Наскільки реальним є перетворення подібних процесів у масштабне явище? Для перетворення окремих позитивних процесів в масштабне явище потрібне зробити багато. Спочатку в якісному сенсі — представники зацікавлених громадських організацій, редакцій ЗМІ та міжнародних фондів (без них не обійтися через відсутність в Україні середнього класу) мають виробити спільну стратегію в цьому секторі. Грунтуватися ця стратегія має не на якихось красивих запозичених ідеях та гаслах, а на аналізі ІСНУЮЧОЇ В УКРАЇНІ ПРАКТИКИ. До цього аналізу треба залучити як практиків правозахисту, так і соціологів, соціальних психологів та правознавців. Громадським організаціям — не тільки тим, які офіційно називаються «правозахисними», треба націлитися на практичну допомогу громадянам в захисті їх прав — нарощувати в суспільній практиці масив успішних прецедентів. Кожний такий прецедент (зокрема, й ті, що вже відбулися) заслуговує на детальне висвітлення в пресі. Міжнародні фонди за результатами аналізу практики правозахисту в Україні мають відкоригувати свою практику надання грантової допомоги. Особисто я маю сумніви в ефективності організацій, які займаються лише теоретично-паперовою діяльністю з пропаганди прав людини, але не ведуть прийому громадян і не допомогли створенню жодного прецеденту. Це нагадує вчителя фізкультури, який не може продемонструвати учням, як конкретно виконувати вправи, а лише розповідає про олімпійців. Кілька мільйонів долярів міжнародні фонди надали Українській правничій фундації: на ці кошти вона провела багато семінарів та конференцій, видала чимало літератури, але допомогою конкретним громадянам не займалася. Може, це і посприяло зміцненню правозахисту в Україні, а може, краще було спрямувати ці кошти в інших напрямках — хай скажуть практики.

2. Роль громадських організацій для правозахисту є суттєвою. Перш за все, це моральна підтримка — людина в цьому разі не відчуває так гостро своєї самотності перед державною машиною. По-друге, громадські організації, що мають досвідчених юристів, можуть надати реальну правову допомогу, навіть взяти участь в судовому процесі. По-трете, громадські організації можуть допомогти розголосу за позитивними результатами цієї справи, що заохочуватиме інших громадян до захисту своїх прав.

Теоретично державна машина повинна рахуватися з громадськими організаціями, але її частки — посадові особи — не схильні до цього на практиці. Тут багато чого залежить від принциповості та наполегливості представників цих громадських організацій.

Роль громадських організацій в суспільстві поки що маловагома. Це пов’язано не тільки з невисокою чисельністю (порівняно з країнами розвиненої демократії), залучених до діяльності «в третьому секторі». Спільнота громадських організацій України є мало консолідованою — слабка корпоративна солідарність, недостатне саморегулювання (немає кодексів поведінки, схвалених більшістю організацій цього напрямку).

3. Стосовно прав, на жаль, існує велика плутанина в умах багатьох наших співгромадян, навіть у декого з вищою освітою. Тут треба чітко розрізнювати так звані «негативні» і «позитивні» права. «Негативні» — це ті, які належать людині від природи, а держава спроможна їх лише віднімати, наприклад — свобода слова, свобода совісті, свобода пересування. Права, зазначені у більшості статей Всезагальної Декларації Прав Людини є правами «негативними». А «позитивні» права — це такі, забезпечити які може лише суспільство з добре функціонуючою державою — права на освіту, на охорону здоров`я, на працю, на житло і так далі. Через те, що хорошому немає межі, не існує єдиних стандартів на ці права. І навіть в найбагатшій країні завжди можна сказати, що ці права не забезпечені повною мірою. Через те в міжнародній правозахисній практиці найбільша увага завжди приділялася «негативним» правам, а в советській пропаганді, навпаки — «позитивним».

Залишки цієї пропаганди діють в умах наших співвітчизників, і певною мірою вплинули на низку формулювань про «позитивні» права в Конституції. На тлі економічної кризи, зниження рівня добробуту, якості медичного обслуговування, доступності освіти найбільше розмов про порушення прав людини в суспільстві йде стосовно «позитивних» прав — і це підтримують ліві. Одначе цей шлях — популістський, і він нікуди не приведе. В світі давно перевірено практикою, що там, де вибирають свободу, через певний час буде і ковбаса. А там, де віддають перевагу ковбасі, через певний час — ні ковбаси, ні свободи. Так що порушення «негативних» прав є небезпечнішими. І хоч список прав, які порушуються в Україні, є довжелезним, я вважаю найбільш небезпечними порушення свободи слова та права на звернення.

Обмеження свободи слова, які підсилюються в Україні — це водночас обмеження і права на інформацію для всіх членів суспільства. Все частіше мають не об`єктивну, а «фільтровану» інформацію не тільки пересічні громадяни, але і депутати Верховної Ради, і міністри, і президентська адміністрація. Наприклад, всупереч вимог Закону «Про інформацію» та Оргуській Конвенції «Про доступ громадськості до інформації.» досі перебуває під грифом «Для службового користування» Національна енергетична програма України до 2010 року. В ній без якихось серйозних обгрунтувань, всупереч здоровому глузду передбачається нарощування потужностей атомної енергетики.

Внаслідок неофіційно діючої заборони друкувати критичні матеріали щодо атомної енергетики, Україна все більше втягується в авантюру з добудовою реакторів ХАЕС-2/РАЕС-4. Документація для них була розроблена відповідно у 1974 та 1982 роках. Відсутнє сучасне техніко-економічне обгрунтування, всупереч вимог Закону «Про використання атомної енергії» не розроблено проектів виведення з експлуатації та демонтажу реакторів, немає позитивних висновків екологічної та інших експертиз, без чого не тільки будівництво, але і фінансування є незаконним. Між тим, майданчик Рівненської АЕС розташований на перехресті тектонічних розломів та на закарстованих грунтах, а на Хмельницькій АЕС недостатньо води для охолодження додаткових реакторів. Неупереджений аналіз показує, що в Україні зараз взагалі треба не створювати нові потужності, а модернізувати існуючі та раціональніше використовувати енергію, що виробляється.

Інше важливе право, масові порушення якого я хотів би відзначити, — це право громадян на звернення. З нього починається практичний захист будь-якого іншого права. Що стосується скарг «по інстанції» — на вищі щаблі виконавчої влади, то цей спосіб, на мою думку, є найменш ефективним. Бо вищі інстанції найчастіше пересилають скарги для розгляду саме тим органам та особам, на кого громадяни скаржаться. Це прямо суперечить вимозі ст.7 Закону «Про звернення громадян»: «Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються». Проте мені невідомі випадки, щоб когось з державних службовців було покарано саме за порушення цієї вимоги. Мало шансів має громадянин захистити свої права і в прокуратурі. Фактично прокуратура обслуговує виконавчу владу. У справах, де права громадянина порушує виконавча влада, працівники прокуратури можуть покривати порушників, а то і допомагати їм. Оскарження неправомірних дій чи бездіяльності органів прокуратури до вищих по ієрархії є для громадян малоефективним, а випадки оскарження дій прокуратури в суді є одиничними.

4. Активізувати громадський інтерес до цієї проблеми можуть тільки приклади успішних прецедентів. Якщо їх частота зростатиме, якщо приклади людей, які відстояли свої права, будуть в кожному адміністративному районі, то за цими прикладами підуть чимало інших людей. Оскільки особисто переговорити з переможцем про всі подробиці неможливо навіть для всіх жителів того ж району, то дуже багато залежатиме від майстерності та зацікавленості журналістів, які про ці історії розповідатимуть широкій публіці. Важливо не прикрашати дійсність, а говорити і про невдачі, які зустрічалися на шляху до перемоги. Я впевнений, що найкраще це зроблять ті журналісти, які всерйоз переймаються цінностями прав людини та верховенства права.

Евгений Захаров:

1. Согласно ст.3 Конституции Украины утверждение и обеспечение прав и свобод человека есть главная обязанность государства. Однако украинское государство не в состоянии выполнить эту обязанность, прежде всего потому, что оно само является источником нарушений прав человека, и, поскольку гражданский контроль за деятельностью власти во многих сферах отсутствует или слаб, то нарушения становятся все более массовыми и масштабными. И все же случаев успешной защиты гражданами своих прав немало, особенно, когда нарушения очевидны. Вероятность успеха значительно повышается, если люди, чьи права нарушены, своевременно обращаются в правозащитную организацию. Например, наша Харьковская правозащитная группа в 1999 году работала по 299 письменным жалобам о нарушении прав (устных консультаций было дано гораздо больше, мы их документально не учитываем), закончено рассмотрение 133 жалоб, причем в 70 случаях был достигнут положительный результат. Следует отметить, что успех в большой степени зависит от характера нарушения и возможности сотрудничества с соответствующими государственными органами. Так, во всех случаях жалоб призывников и военнослужащих мы добились успеха, потому что в отношении жертв нарушений, как правило, нарушался закон, а воинские структуры охотно идут на сотрудничество с общественными организациями. К примеру, в течение прошлого года к нам обратилось десять человек, самовольно оставивших место прохождения службы. Двое из них уже отбывали наказание за дезертирство, остальные только покинули свою часть и по нашей рекомендации явились в комендатуру для написания заявления о причинах оставления части. По каждому такому случаю мы провели расследование, и было установлено, что молодые люди были призваны без надлежащего медицинского обследования. Некоторые из них, будучи больными, не могли выполнять служебные обязанности, практически все они страдали от дедовщины. На основании собранной информации были посланы письма в различные инстанции (в том числе в Верховный Суд в отношении осужденных Г. и Н.). Результаты таковы: пять человек было уволено из армии по состоянию здоровья, трое были переведены в другие части, где они благополучно дослужили, Г. и Н. были освобождены из заключения, пробыв там примерно половину назначенного срока.

А вот жалобы на нарушение социальных и экономических прав, например, на невыплату зарплаты, разрешить положительно, как правило, не удается, в таких случаях, увы, стало привычной практикой неисполнение судебных решений. Обычно трудно защитить права задержанных, подследственных и осужденных, т.к. эти люди чаще всего не в ладах с законом, а уголовно-правовая политика становится все более жестокой, и у сотрудников правоохранительных органов действует презумпция виновности правонарушителей и представление о том, что с ними все средства хороши. Так что жалобы на пытки в милиции, на жестокие условия содержания в СИЗО или учреждениях исполнения наказаний удовлетворить, как правило, не удается, что связано также с закрытостью этих государственных органов, не позволяющей проверить жалобы. Следует также отметить позитивные тенденции в работе судов, которые все чаще удовлетворяют иски граждан против государственных органов.

Достигают успеха в защите своих прав состоятельные граждане, способные оплатить работу квалифицированного адвоката, участие которого очень важно, а также люди, обладающие правовым сознанием, например, отдельные предприниматели, но таких очень мало. Однако, поскольку общественных организаций, защищающих права граждан, крайне мало (на два порядка меньше, чем в странах зрелой демократии), как немного в стране и людей, которые могут оплатить свой доступ к правосудию, эти положительные примеры успешной защиты своих прав теряются в огромном массиве нарушений. Беда еще в том, что многие нарушения системны, поскольку коренятся в законодательстве и сложившейся практике его применения. Увы, наша старая фраза «защищать права человека — все равно что черпать ложкой море» (злые языки добавляют — дырявой) еще долго будет оставаться актуальной. Но альтернатива увеличению количества правозащитных организаций и повышению качества их работы сегодня не просматривается. Именно в результате их влияния должна измениться к лучшему судебная и административная практика.

Сегодня же превращение суда в действенный правозащитный механизм происходит очень медленно, этому процессу мешает исполнительная власть, постоянно посягающая на независимость суда, так что можно даже сказать, что судебно-правовая реформа у нас фактически не проводится. Независимые эксперты считают, что половина судебных решений — несправедливы. На прокуратуру надежды мало (хотя отдельные случаи успешной защиты прав человека органами прокуратуры тоже есть), тем более, что функции ее должны измениться. Аппарат Уполномоченного Верховной Рады по правам человека пока еще не смог, на мой взгляд, наладить эффективную работу по защите прав граждан, и одна из причин этому — весьма вялый закон об Уполномоченном (недавно я встречался с одним из руководителей Харьковского областного управления внутренних дел, оказалось, что он даже не слышал о существовании Уполномоченного — очень показательный факт). Пресса могла бы привлечь внимание к проблемам защиты прав человека, но она обращается к этой теме лишь эпизодически, а специализированных периодических изданий почти нет. Словом, успешная правозащитная практика станет масштабным явлением в нашей стране, по-видимому, еще очень нескоро.

2. Цель правозащитных организаций — утверждение и защита прав и свобод человека, эффективный контроль за их соблюдением со стороны государства, его органов и должностных лиц. Правозащитные организации содействуют уменьшению организованного насилия, осуществляемого государством. Для этого они должны работать одновременно в трех направлениях: защита прав человека в конкретных случаях (эта помощь должна бесплатной для заявителя), общественные расследования фактов нарушений прав человека государственными органами; распространение информации о правах человека, правовое воспитание; анализ положения с правами человека. Было бы очень хорошо, если бы существовала сеть организаций, занимающихся только одним ключевым правом — правом на жизнь; на защиту от пыток и жестокого обращения; свободой мнений, свободой слова и свободой информации; свободой совести и т.д. Однако правозащитных организаций (имеются в виду общественные организации, занимающиеся хотя бы одним из трех указанных направлений) очень мало, по нашим наблюдениям, не более сотни, из них эффективно работающих — не более десятка. Поскольку ситуация со многими правами человека должным образом вообще не изучена, действенность их работы при таком объеме нарушений весьма относительна, ни общество, ни государственные органы эти организации почти не замечают. Тем не менее, результаты работы даже существующего количества правозащитных структур впечатляют. На их счету сотни выигранных дел в судах, подготовка независимых отчетов о выполнении Украиной своих международных обязательств, публикация основных документов по правам человека, проведение просветительских семинаров для различных профессиональных и социальных групп и многие другие успешные акции. Я не могу согласиться с теми экспертами, которые полагают, что только профессиональные мощные организации имеют право на существование (см., например, публикацию «Как защититься от правозащитников», «День», №68, 2000). Конечно, принцип «не навреди!» должен быть одним из самых главных, ибо случается так, что люди, именующие себя правозащитниками, на самом деле причиняют гражданам вред. Возможно, бывает и так, что гранты от международных благотворительных фондов на правозащитную деятельность получают организации, которые ее только имитируют. И все же, чем больше в Украине будет правозащитных организаций, тем больше они смогут специализироваться, тем профессиональнее они будут и тем чаще государственные органы будут вынуждены реагировать на нужды граждан.

3. В течение последних лет усиливаются негативные для прав человека взаимосвязанные тенденции. Во-первых, усиливается административный диктат государства, люди по-прежнему беззащитны и зависимы от государственной машины, а те, кто, занимаясь бизнесом, стремится быть экономически независимым, попадает под пресс многочисленных фискальных органов, чьи административные процедуры становятся все изощреннее без ощутимого экономического эффекта. Последствия же для развития бизнеса пагубны, и поэтому надежда на ближайшее улучшение экономической ситуации призрачна. Во-вторых, растут бедность и социальное неравенство. Не менее 15% населения имеют доход ниже, чем граница малобеспеченности (73.7 грн), а разница в доходах между ними и 15% наиболее состоятельных людей все возрастает, и уже в пять-шесть раз больше, чем в странах Западной Европы и США. Социальные и экономические права, провозглашенные в международных соглашениях и гарантированные нашей Конституцией (включение их в Конституцию — давно осточертевшее советское лукавство!) — право на достаточный уровень жизни, право на социальную защищенность, охрану здоровья и медицинскую помощь и другие — выглядят сегодня настоящим издевательством. Нарушения этих прав наиболее значительны. Государство так и не определило «достаточный уровень питания, одежды и жилья» и потому тем более легко не выполняет взятых на себя обязательств по отношению к старикам, инвалидам, многодетным семьям. Массовая многомесячная задержка выплаты зарплат и пенсий из бюджета, мизерные пособия многодетным, выделение онкологическим больным суммы в 3.7 гривень в год (!) на лекарства, закрытие целых отделений в психиатрических больницах, прекращение выдачи бесплатных лекарств психохроникам (и этот список можно еще длить и длить) — все это заставляет говорить об угрозе праву на жизнь, которое у нас, по-видимому, следует понимать не совсем так, как в западных странах, где речь идет только о лишении жизни по решению суда.

В-третьих, политическая борьба постепенно превратилась в подавление оппонентов с использованием любых средств, среди которых использование государственных органов, в том числе силовых. Это хорошо продемонстрировала избирательная кампания, нарушения политических прав в ходе которой были, на наш взгляд, наиболее серьезными за все годы независимости, и проведение референдума 16 апреля. Не гнушаясь никакими средствами административного давления для обеспечения нужного результата, органы исполнительной власти превратили и выборы, и референдум в спектакль, не вызывающий никаких чувств, кроме унижения и стыда. В-четвертых, все больший масштаб принимают нарушения свободы слова, контроль за СМИ, особенно электронными. Органы власти очень плохо переносят критику в свой адрес, иски должностных лиц против журналистов и СМИ с непомерными суммами возмещения морального ущерба все учащаются. Особенно бесправны местные СМИ, находящиеся, как правило, в полной зависимости от местных органов власти. В-пятых, все шире становится засекречивание, замалчивание, ограничение доступа к официальной информации. Это создает большую опасность для прав человека, ибо только информированное общество может выполнить одну из своих главных функций — контроль за действиями органов государственной власти.

Несмотря на предпринимаемые усилия, остается большой проблемой соблюдение права на защиту от пыток и жестокого обращения. По-прежнему широко распространено применение незаконных методов для добывания признания в совершении преступлений. Условия содержания заключенных, которые в некоторых СИЗО и УИН сами по себе являются пыткой, не улучшаются и не могут улучшаться в будущем из-за сохраняющегося стойкого репрессивного характера правоохранительной системы в целом. Несмотря на большие амнистии, по относительному количеству заключенных — 453 чел. на 100 тыс. населения — Украина сегодня один из мировых лидеров. Более того, это число, по-видимому, будет увеличиваться, поскольку новый Уголовный кодекс, принятый в первом чтении парламентом, является еще более жестоким, чем действующий. По-прежнему тяжелой остается проблема с «дедовщиной» в армии, хотя, как уже отмечалось выше, взаимодействие правозащитных организаций с воинскими частями за последние годы улучшилось. Следует признать, что Министерство обороны и другие военные ведомства помогают разрешению конфликтов, связанных с дедовщиной и другими проблемами.

В целом же можно констатировать, что положение с правами человека ухудшилось. Главной причиной этого ухудшения является, по-моему, сохранение административной системы, основанной на подавлении и принуждении, что вызывает социальную апатию и угнетенные настроения в обществе.

4. Прежде всего ѕ открытое и широкое обсуждение проблем соблюдения прав человека, работы государственных органов, уполномоченных защищать права человека, и общественных правозащитных организаций в печатных и электронных СМИ. Информирование об удачах и неудачах как тех, так и других, рассказ о судебных процессах, касающихся общественно значимых проблем, информирование о международных механизмах защиты прав человека. Были бы весьма желательны общественные слушания в Верховной Раде по проблемам прав человека с приглашением представителей общественных организаций и последующим информированием об этих слушаниях.

Представляется также важным создание специального закона о деятельности общественных правозащитных организаций. В украинском законодательстве они упоминаются только один раз — в Законе «Об обращениях граждан». Следует отметить, что экспертными усилиями в нашей организации был создан проект Закона «О гражданском (общественном) контроле за государственной деятельностью» (опубликован в книге «Свобода и государство»), в котором впервые правозашитная активность описана на нормативном уровне, он мог бы стать основой для разработки нового закона. Принятие его стимулировало бы интерес общества к правозащитной проблематике.

Александр Букалов:

Насколько мне известно, специальная статистика по успешно выигранным гражданами делам при отстаивании своих прав не ведется. Поэтому я могу вести речь только о моем личном опыте. Он, в значительной мере, связан с периодом моей работы журналистом в региональной газете. Мне известно определенное число случаев, когда граждане обращались в суд по поводу нарушения их прав и в результате полностью или частично добивались желаемого исхода дела. Хотя, конечно, безуспешных исходов мне известно намного больше. Вот некоторые из положительных примеров.

Гражданин Т. из Керчи, отец пятерых детей был осужден к лишению свободы на два с половиной года за то, что возглавляемая им общественная организация якобы не уплатила налоги в размере около тысячи гривен. После ряда публикаций в газете и последовавших за этим обращений от газеты в центральные органы суда и прокуратуры рассмотреть этот случай и оценить адекватность приговора Т. был освобожден. Он провел в колонии менее года. Решением суда наказание ему было заменено на иное, не связанное с лишением свободы.

Гражданка В. из небольшого городка в Донбассе была задержана милицией, как она считала, направомерно. Она обратилась в суд с иском к райотделу милиции. Суд вынес приговор, обязывавший органы милиции выплатить ей за нанесенный моральный ущерб сумму в несколько тысяч гривен. Правда, потом получить эти деньги она не могла долго — из-за отсутствия средств в бюджете.

Молодой человек из Стаханова был причастен к драке, в которой погиб человек. Его задержали, избивали, добиваясь признания. Суд определил ему 12 лет лишения свободы. Вмешательство журналистов привело к тому, что суд сократил наказание до 6 лет, хотя факты избиения рассматривать так и не стал.

Хотелось бы подчеркнуть, что положительный результат достигался в этих случаях не столько благодаря газетным публикациям как таковым, сколько благодаря последующим шагам журналистов — обращениям в судебные инстанции, в органы прокуратуры с направлением туда запросов, копий публикаций и т.д.

Я думаю, что существуют также случаи, когда граждане защищали свои права самостоятельно, без чьей-либо помощи. Известные мне случаи так или иначе связаны с журналистской работой и поэтому к разрешению дел причастны или СМИ или НПО.

Если внимательно присмотреться, то можно увидеть во всех этих случаях нечто общее. Это общее состоит в том, что успех стал возможен тогда, когда граждане, чьи права нарушены, были настойчивы в своем намерении восстановить справедливость, имели смелость, время и средства для отстаивания своих прав. При отсутствии хотя бы одного из этих факторов достижение успеха становится проблематичным. Увы, но это, по-моему, закон природы — тут ничего не поделать. Поэтому мало шансов отстоять свои права у тех, кто боится это делать, либо у кого нет достаточно времени, чтобы терпеливо и стоически преодолевать судебную волокиту, а иногда даже и унижение чиновниками его достоинства. Несправедливость держится на боязни — сегодня по инерции еще часто преувеличенной — тех, чьи права нарушаются. На боязни и на незнании.

Впрочем, бывает, что этот страх — спасающий. Я выскажу одно довольно малоприятное соображение — отстаивать нарушенные права и униженное достоинство следует, быть может, не всегда. Например, вряд ли стоит пытаться делать это в абсолютно бесперспективных случаях. Проблема зачастую именно в том и состоит, чтобы человек смог оценить, достаточно ли у него сил, веры и надежды, чтобы отстаивать справедливость. Как велика степень риска. И речь идет не о риске проиграть.

В Донецке в минувшем году произошел трагический случай. Началось с того, что милиционеры на дискотеке задержали студентку, хотя она не была пьяна, не вела себя непристойно. Просто здесь существовал у стражей порядка своеобразный способ вымогательства: они кого-то задерживают, а друзья жертвы, чтобы ее вызволить, собирают «выкуп». Многие сносили милицейский беспредел, а эта девушка решила постоять за себя. При задержании она произнесла роковую фразу: «Предъявите документы». Это разъярило милиционеров настолько, что, несмотря ни на какие уговоры, они увезли девушку в милицейский участок. Через некоторое время ее обнаружили повешенной на собственных колготках. Суд пришел к выводу, что имело место доведение до самоубийства. К сожалению, приходится признать, что иногда даже робкие попытки защитить свои права могут иметь трагические последствия. Поэтому степень лишений и риска, на которые человек готов пойти для защиты своих прав — это индивидуальный выбор каж-дого.

А выбор это связан в известной мере с уровнем правовых знаний граждан, с их информированностью о своих правах и способах их защиты. Именно поэтому так велик нынче спрос на брошюры, в которых даются советы, как вести себя при задержании или аресте, какие права имеет гражданин в судебном процессе. Роль НПО в распространении таких знаний очень велика, именно они имеют возможность и силы почти бесплатно выполнять громадную работу, на которую государство не находит средств. Да, собственно, и не ищет. Немаловажное значение имеет при разрешении конфликтов, конечно, то, насколько безупречен или справедлив в своих притязаниях сам гражданин, чего он желает больше – восстановления нарушенных прав или отмщения обидчикам. Нередко последнее становится определяющим, а от такой позиции остается совсем чуть-чуть до того, чтобы сама жертва стала нарушителем прав.

Особое значение имеет информированность граждан об успешных попытках защитить свои права. Это хорошо понимают многие из тех, кто нарушает права граждан или принимает несправедливые решения.

Шахтер-дончанин С. в 1993 году в связи с профессиональным заболеванием вынужден был оставить работу. Шахта должна была выплатить ему регресс в размере 15 среднемесячных зарплат, но до сих пор этого не сделала. В минувшем году С. обратился с иском в суд. Шахта согласилась выплатить полагающуюся сумму, но в размере, начисленном в 1993 году, без учета инфляции. На сегодня это составляет всего часть среднемесячной зарплаты по шахте, т.е. меньше положенной раз в 20-30. В суде шахтеру дали понять, что вообще-то он может рассчитывать на значительную сумму, но только в случае, если согласится с неписаным правилом — «поделиться», отдать половину «кому полагается». Если не согласится — суд вынесет решение в пользу шахты, т.е. о выплате суммы 1993 без индексации. Делиться шахтер не стал. Суд вынес решение о выплате регресса в мизерном размере. На возмущенную фразу истца: «Это же не правовое решение!», — судья цинично ответил: «Ну, и что? Если бы мы жили в правовом государстве, тогда решение было бы правовым. А мы пока живем в другой стране. Жалуйтесь в областной суд». Облсуд признал решение неверным и возвратил дело в тот же райсуд — для нового рассмотрения. И вот уже более полугода райсуд молчит. Вполне можно предположить, что вынесения «правового» решения очень не желает руководство шахты. Ибо тогда будет создан прецедент и сотни шахтеров-регрессников, кто уже почти готов «за половину» положенных им денег согласиться на вымогательство администрации шахты, станут требовать деньги сполна.

То обстоятельство, что позитивный опыт отстаивания гражданами свих нарушенных прав остается только чьим-то личным опытом, значительно сужает возможности его тиражирования. И здесь очень важна роль НПО и СМИ. Представьте, что этот шахтер добьется таки справедливости и об этом случае расскажут десятки городских и областных газет в Донбассе. Я думаю, эффект был бы ощутимым. Правда, для этого необходимо, чтобы состоялось позитивное решение суда и чтобы была готовность региональных СМИ, невзирая на возможные для себя неприятные последствия, рассказать об этом случае. Было бы неплохо, чтобы нашлась НПО, которая взялась бы, например, подготовить и выпустить брошюру с описанием технологии действий шахтера С. и распространить ее по трудовым коллективам шахт Донбасса. Но такой поворот событий пока в мечтах. Вряд ли возможно сегодня реально надеяться на то, что при существующем низком уровне развития третьего сектора в Украине и при нынешней степени независимости СМИ подобные процессы станут массовыми. Это отнюдь не означает, что не следует пытаться создавать прецеденты. В Украине, на мой взгляд, есть сегодня СМИ и НПО, которые могли бы "раскрутить" несколько типичных случаев.

Следует отметить, что, на мой взгляд, существуют серьезные препятствия для эффективного распространения подобного опыта. И это вовсе не ангажированность СМИ и не слабый третий сектор. Это высокая степень социальной апатии большинства граждан, агрессивное равнодушие. Как правило, они безразличны к нарушениям прав других. Лишь при возникновении проблем лично у них, они начинают всерьез говорить о правах человека и необходимости их защиты.

Алексей Светиков, Сергей Камышан:

Северодонецкая городская экологическая ассоциация «Зелений свiт» (СГЭА «ЗС») была образована в 1988 году и уже 12 лет активно занимается практикой правозащиты. Ведь право на здоровую среду обитания — тоже одно из фундаментальных прав человека. С 1997 года основной компонентой деятельности организации стало адвокатирование — правовая помощь гражданам, чьи права были ущемлены. И это были не только консультации или обращения в органы власти, но и непосредственное участие в судебных процессах в качестве представителей или общественных защитников. Более чем в 100 судебных заседаниях по 26 гражданским, административным и уголовным делам участвовали наши представители за последние три года. Добавим, что в 15 из них противоположной стороной был горисполком, городской голова или милиция.

В 1999 году СГЭА «ЗС» стала инициатором создания Луганской областной организации «Комітету виборців України», ныне ведущей правозащитной организации Луганской области. В рамках ЛОО КВУ в области действуют 2 общественные приемные — в Северодонецке и Луганске. За 5 месяцев этого года помощь в них получили 67 человек. Естественно, что это не были обращения с жалобой на соседа — отношения прав человека относятся к сфере отношений между гражданином и государством (органами государственной власти), а не отношений граждан между собой. В июле планируется открытие еще двух приемных — в Лисичанске и Первомайске. Случаев успешной практики правозащиты за это время было много — как по крупным резонансным делам, так и по частным делам отдельных граждан. И наш опыт позволяет утверждать — существующее в Украине правовое поле в большинстве случаев позволяет решать вопросы, связанные с защитой гражданами своих прав. Однако подобные дела слишком продолжительны, и не пользуются поддержкой сограждан. Поэтому у людей редко хватает терпения довести их до конца, и чаще всего они ограничиваются компромис- сными вариантами в виде мировых соглашений. Кстати, в целом отрицательное отношение населения к правозащите и правозащитникам в нашем посттоталитарном государстве легко объяснимо, если помнить, что права отдельного человека нуждаются в защите обычно тогда, когда они входят в конфликт с интересами большего числа людей (народа или территориальной громады). Защита прав человека — это почти всегда защита прав меньшинства. И часто работа правозащитников сталкивается с неприятием и вопросами типа: «Почему ради прав неких несознательных граждан должны страдать наши интересы, если нас больше?» Hесколько примеров успешности практики в области защиты прав: 12 марта 1999 года Северодонецкий городской Совет принял два решения, согласно которым предусмотренное законами Украины право льготников на бесплатный проезд в городском транспорте общего пользования, стало действовать в городе только 4 часа в день. В другое время инвалиды, участники боевых действий, «чернобыльцы», ветераны обязаны были оплачивать проезд в троллейбусах и пригородных автобусах на общих основаниях. После вступления решения в силу, людей, включая инвалидов с костылями, начали в буквальном смысле выбрасывать из троллейбусов. Поразительно, но это откровенно противозаконное решение не вызва-ло особого противодействия 40 тыс. северодонецких ветеранов, лишь один (!) из которых в течение года отстаивал свои права, подав жалобу в суд. И его действия (при нашей помощи — после нескольких слушаний, включая кассационное) увенчались успехом — в декабре 1999 года городской суд признал решения Северодонецкого городского Совета незаконными и потребовал их отменить. Сейчас в Северодонецке ветераны снова ездят бесплатно. А вот признать требования по возмещению морального ущерба, нанесенного неправомерными решениями, суд отказал. В связи с чем готовятся документы в Европейский суд по правам человека. Этот случай имел еще одно следствие: в феврале этого года свыше 600 человек, преимущественно ветеранов, провели собрание с целью инициирования местного референдума о досрочном прекращении полномочий городского головы и городского Совета, виновных в нарушении законных прав жителей города. Естественно, что городской голова не зарегистрировал инициативную группу, избранную этим собранием, и жалоба на неправомерные действия — отказ в регистрации, с нашим участием находится на стадии кассационного обжалования.

Еще один пример: в январе этого года мы помогли составить жалобу в суд на неправомерные действия должностного лица — секретаря Северодонецкого городского Совета H.Г.Талдонова, который письменно (!) отказал депутату этого совета С.А.Гуленко (лидеру оппозиции в Совете) в предоставлении инфор-мационных материалов о деятельности Совета. В мае месяце жалоба была удовлетворена, готовится иск о возмещении морального ущерба.

Пример внесудебной практики защиты прав: 5 мая 1997 г. премьер-министр П.Лазаренко подписал Распоряжение N245-р, которым предложил провести химическую идентификацию, перезатаривание и маркирование запрещенных к использованию и непригодных пестицидов, хранящихся на складе в с.Ольшаница Киевской обл., а затем отгрузить их для уничтожения на ОАО «Краситель» в г.Рубежное, находящееся рядом с Северодонецком. Фактически же речь шла о создании установки по уничтожению опасных химикатов, которые должны были свозиться сюда со всей Украины. К лету 1998 года установка сжигания была создана. Местные СМИ и общественные организации объяснили населению густонаселенного района возможные негативные последствия этого решения для окружающей среды, убедили, что нарушаются экологические права, а рубежанская и северодонецкая организации «Зеленого свiта» эффективно взаимодействовали с рубежанским городским советом, лисичанско-рубежанской природо-охранной прокуратурой, народным депутатом Ю.Я.Иоффе. В результате вначале было вынесено прокурорское предписание о прекращении работ, Ю.Иоффе обжаловал проведение работ в Генеральную прокуратуру, городской Совет не дал разрешения на размещение на своей территории нового экологически опасного объекта. В результате Правительство отказалось от реализации проекта.

И все таки защита прав человека с точки зрения процедуры — это задача, в первую очередь, суда. У нас в целом положительный опыт судебной практики — из 19 завершившихся с участием наших представителей дел 14 было выиграно, 4 завершено мировыми соглашениями и по одному получен отказ суда, кассационной и обоих надзорных инстанций. Hо такое возможно только при наличии квалифицированного адвокатирования, осу-ществляемого общественными организациями. Государственные структуры, к сожалению, защитой прав граждан не занимаются, профессиональные адвокаты не могут этого делать по конъюнктурным соображениям.

Очень важным для будущего Украины мы считаем уменьшение антагонизма между государством и гражданским обществом в лице объединений граждан и, особенно, правозащитными общественными организациями. Последние занимают заведомо конфликтную нишу, поскольку по своему статусу должны становиться на сторону гражданина против государственных органов. И у обоих сторон пока не хватает мудрости не допускать перерастания естественного противостояния в состояние войны. Может, не допускать этого и является задачей СМИ — путем объективного освещения деятельности правозащитных организаций? Да и преодоление отсутствия веры большинства людей в возможность защитить свои права (апатия общества) — это тоже в силах СМИ, если рассказывать не только о негативном, но и позитивном опыте в защите прав граждан.

Роман Романов

Если говорить об отдельных случаях, то даже в наиболее неблагополучных с точки зрения соблюдения прав человека обществах людям иногда удается отстаивать свои права. Безусловно, в Украине такие ситуации есть, и происходят они достаточно часто. Первое условие для того, чтобы человек мог защитить свои права — это его стремление и готовность использовать все те средства защиты прав человека, которые на сегодняшний день существуют в Украине. Есть люди, которые сами способны на многое, и им удается добиться желаемого результата самостоятельно. Таких, конечно, совсем не много. Далее, в нашем обществе существуют различные институты, которые призваны помогать в этом человеку, ставшему жертвой нарушения его прав. Это судебная система, правоохранительные органы, адвокатура, Верховная Рада с ее органами (включая Уполномоченного по правам человека, комитеты и комиссии Верховной Рады), общественные объединения по защите прав человека и еще, пожалуй, средства массовой информации. Первые два института содержатся за счет налогов граждан Украины и, несмотря на все совершенно обоснованно предъявляемые к ним претензии, все же играют существенную роль в отстаивании прав человека. К сожалению, нашу правоохранительную систему можно отнести не только к важному инструменту защиты прав человека, но и к одним из наибольших их нарушителей. Судебная система, безусловно, меняется, но эти изменения происходят чрезвычайно медленно, и мы можем сколь угодно долго обсуждать ситуации, когда судьи принимают решения не самостоятельно, руководствуясь исключительно законом и своим внутренним убеждением, когда на принятие решений оказывают влияние чиновники, деньги и т.д. В значительной степени наши суды пока воспринимаются гражданами как часть карательно-репрессивной системы государства, а не как орган, призванный разрешать возникающие в обществе конфликты. Между тем, ежегодно количество обращений в суды Украины растет, что говорит о начале изменения этого стереотипа.

Адвокатура, на мой взгляд, к сожалению, на сегодня переживает далеко не лучшие времена и не достаточно выполняет функции, отведенные ей в обществе. Хотя именно этот институт и является, на мой взгляд, ключевым для отстаивания прав человека. Наибольшим спросом сейчас пользуются адвокаты из числа бывших сотрудников правоохранительных органов, которые за хорошие гонорары, используя оставшиеся у них связи, способны изменить ситуацию в пользу их клиента, не прибегая при этом к особым приемам профессионального мастерства. Эта позорная практика представляет, на мой взгляд, огромную угрозу для эффективности защиты прав человека в Украине.

Парламентский контроль в обществе совершенно необходим и реально способен обеспечить защиту прав человека в огромном количестве случаев. Ключевой фигурой в этой деятельности, безусловно, должен быть Уполномоченный по правам человека. Кроме того, каждый член парламента выполняет такую социальную функцию по отношению в первую очередь к своим избирателям. Общественные организации по защите прав человека — это реакция самого общества на нарушение прав человека. За последнее время их создано значительное количество. Об эффективности их участия в защите прав человека можно судить по-разному. Однако, даже при том, что она может быть не всегда достаточной, я все же считаю, что за последние годы они прошли очень большое развитие. Уже существуют в Украине неправительственные организации по правам человека, которые работают на очень хорошем уровне, имеют все необходимые условия и способны выполнять значительные социальные функции. При этом, они существуют на свой страх и риск, сами ищут средства на свою работу и потому не должны рассматриваться в качестве какой-либо угрозы ни обществом, ни государством. Хотя действующее законодательство об объединениях граждан не отводит им никакого места (предусмотрено, что они должны заниматься исключительно защитой прав своих членов). И, наконец средства массовой информации, которые также играют, на мой взгляд, схожую с общественными правозащитными организациями роль в защите прав человека. Это своего рода сторожевая собака демократии, которая начинает лаять при возникновении любых угроз для демократии и прав человека. И очень важно, способны ли они своим «лаем» разбудить спящее и ничего не подозревающее общество. А сделать это довольно непросто. Вот пока эта «спячка» будет оставаться одной из характеристик нашего общества, на мой взгляд, нельзя говорить о существовании в Украине эффективной системы защиты прав человека во всей совокупности ее элементов.

Коментар «ПЛ»:
Нас не дивує, що правозахисники, які репрезентують потужні правозахисні організації, кожний по-своєму визначивши тотальні порушення прав людини в Україні, все ж таки, досить оптимістично дивляться на доцільність і необхідність відстоювання громадянами своїх прав. Їх позиція обгрунтована відносно позитивним досвідом цих організацій. По-перше, всі репрезентовані організації багато років займаються практичним правозахистом. По-друге, вони входять у правозахисну мережу, що об’єднує деякі правозахисні організації, які допомагають один одному як у вирішенні конкретних справ, так і в загальних правових проблемах. Тому ми можемо зробити досить суперечливі висновки.

З одного боку ситуація з правами людини в Україні по багатьох напрямках погіршується. З іншого боку потужні організації і відомі адвокати все частіше допомагають тим, хто звернувся до них. Тобто в країні є, так би мовити, протоптані правові стежки, за якими все така ж непролазна хаща. Ось приклад: більше всього ХПГ отримує скарг, навіть не з ближчої до себе Харківської області, а з маленьких міст Донецької та Луганської областей. Відчайдушні листи зі скаргами на брутальне порушення прав людини є постійною турботою членів групи, але чи не найоптимістичніші із авторів, які написали для газети «День» і в наш бюлетень — є северодонецькі правозахисники О.Свєтіков та С.Камишан. Їх організація не допускає «беспредела» в своєму місті. Поталанило мешканцям Северодонецька! Бо на наше глибоке переконання, на сьогоднішній день правозахисні організації створюються волею і працею поодиноких ентузіастів, тому географія появлення правозахисних організацій непередбачена, а підтримка населенням, яке перебуває в апатії і розпачі надто мала. «День» зробив гарну справу, надрукувавши відповідь правозахисників-практиків. Майже всі, хто відповів на запитання «Дня» прагнуть поширення правозахисного руху, вбачаючи в цьому чи не головнішу передумову розвитку громадянського суспільства. Ефективно протистояти свавіллю чиновників на пострадянському просторі сучасної України може тільки розгалужена і гнучка структура.

Коли Харківська спілка солдатських матерів співпрацює із ХПГ, чи звертається за допомогою до Севастопольської правозахисної групи, і особисто до Р.Романова, чи до львівських журналістів-правозахис-ників, то це є не тільки норма, а й передумова успіху.

На жаль, крім газети «День», — елітного видання, інші засоби масової інформації приділяють правозахисному руху вкрай мало уваги, а співпраця журналістів і правозахисних організацій носить, як правило, випадковий характер. Не тільки поширення правозахисного руху, а й тісна, постійна співпраця з пресою може допомогти нашому суспільству. Такий висновок можна зробити, прочитавши відповіді на запитання газети «День».

Запрошуємо наших читачів надсилати нам свої відповіді на ці запитання. На нашу думку, цю плідну дискусію доречно продовжувати.

І.Сухорукова

Бюлетень "Права Людини", 2000, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори