пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200101
№01
2001

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

23.12.2001 | Олексій Свєтіков, ЛуганськІнформ-КВУ

Почалося? — Ні, мітинг не вдався

   

5 січня в будинку луганської облдержадміністрації відбувся "круглий стіл" обласних організацій політичних партій, який розглянув ситуацію, що склалася у Верховній Раді. Голова обласної організації СДПУ(о) народний депутат Микола Писоцький виказав думку, що Верховна Рада повинна чи саморозпуститися, чи хай її розпустить Президент. Таку думку підтримали у своїх виступах представники НДП, ПДС, тощо.

Того ж дня сєвєродонецький міський голова В.Грицишин, коли повернувся з облдержадміністрації, запросив до себе керівників кількох міських партійних організацій і запропонував підписати заяву на проведення 9 січня міського мітингу. Присутнім було об’явлено, що проведення мітингу цими партіями погоджено з керівниками облорганізацій (зауважимо, що представники НДП та ПДС насправді дізналися про це тільки від працівників виконкому). Заяву на проведення мітингу підписали представники НДП, ПППУ і ще двох парторганізацій, що нам поки що невідомі.

Проект резолюції мітингу міський голова запропонував обговорити зранку 9 січня, вона буде стосуватися розпуску Верховної Ради й питання спалення пестицидів на Рубіжанському ВАТ "Барвник". Він же запропонував, щоб головував на мітингу безпартійний директор комунального підприємства "Теплокомуненерго" Юрій Головко.

Нам відомо, що мітинги щодо розпуску Верховної Ради пройдуть 9 січня в більшості адміністративних центрів Луганщини.

10 січня планується проведення заключного мітингу у Луганську, на який повинні бути висунені представники від міст.

***

Мітинг у Сєвєродонецьку почався сутичкою учасників між собою, а закінчився сутичками учасників із міліцією.

Але спочатку влада вирішувала питання залучення людей до участі, і, як завжди, робилося це через бюджетні установи та підприємства.

"Мобілізація" була проведена в Сєвєродонецькому технологічному інституті (до мене завітали прямо на іспити, які я проводив цього дня), у професійно-технічних училищах та технікумі, про проведення мітингу було "повідомлено" робітникам "Азоту" тощо. Як наслідок, на площі Перемоги до другої години пополудні дійсно зібралося за нашою оцінкою тисячі дві людей (голо-вуючий на зборах сказав, що чотири).

Треба визнати, що цього разу до проведення заходу виконком підійшов із фантазією, і людям на роботі казали, що цей мітинг не проти Верховної Ради, а проти спорудження установки спалювання пестицидів у Рубіжному на ВАТ "Барвник". Офіційні плакати, що тримали учасники мітингу були саме про це — "Ні — хімічному Чорнобилю" тощо. Про це говорили і більшість виступаючих, але, між іншим, "показували пальцем" на депутатів та Верховну Раду.

Хоч формальними ініціаторами проведення мітингу були міські організації ПРП, ДемПУ, НДП та ПППУ, але готували список виступаючих, проект резолюції та інше у виконкомі, головувала на мітингу людина, що до жодної партії відношення не має — директор комунального підприємства "Теплокомуненерго" Юрій Головко. А на формально екологічному мітингу не надали слова не тільки представнику КПУ, але й екологічній асоціації "Зелений світ".

Цього разу до мітингу підготувалася і комуністична опозиція, і прямо перед вантажівкою, що слугувала за трибуну, з’явилися плакати "Знайдіть Георгія Гонгадзе" та "Україна без Кучми". Як не дивно, роздратування викликав перший з них, і папір спробували вирвати з рук старої комуністки та порвати. Що викликало невелику бійку, яку швидко локалізувала міліція.

Серед партійців цього разу активними виявилися лише ПРП з ДемПУ, та "примкнувший" до них Російський рух України. Голова останнього навіть спонукав площу повторювати за ним "Кучма — так, Верховна Рада — ні!" (звичайно, російською), але його підтримали 2-3 людини. Ще 10-15 чоловік спробували скандувати зворотнє "Кучма — ні, Верховна рада — так", але й це не викликало ентузіазму людей, що мабуть прийшли з іншими намірами. Але усі дружньо сміялися з патетичного заклику головуючого "Северодончане, сожители!".

Під обурені крики комуністів, які вимагали слова, хтось із партійців (ПРП чи ДемПУ) проголосив резолюцію, що вміщувала вимогу до Верховної Ради відмінити закон "Про програму проводження з токсичними відходами" та на протязі січня провести імплементацію результатів референдуму, і до Президента — розпустити Верховну Раду, якщо вона ці вимоги сєвєродонецького мітингу не виконає.

Не звертаючи уваги на все зростаючий гомін, резолюцію якось проголосували. І, навіть, з’ясували, що проти неї ніхто не голосує (то може через перший пункт?)

А ось за запропонований з президії склад "міського комітету по захисту Конституції" проголосувати забули — через зростаючу напругу з приводу відмови надати їм слово комуністи продовжували кричати у мегафон. І нашвидкуруч закрили мітинг.

Але досить велика група (десь з 150 чоловік), що залишилося невдоволеною результатами, продовжувала знаходитись на площі — для неї "віщав" у мегафон перший секретар міськкому КПУ Сергій Д’яков. На такий факт "громадської непокори" миттєво відреагували чисельні робітники міліції, що з криками "Перестань говорить, а то посадим", кинулись до промовця.

Але прорватися їм не вдалося, і вони були виштовхнуті натовпом бойових пенсіонерок. Які, вдоволені собою після виграного двобою, дружньо заспівали: "Мы смело в бой пойдем".

Звичайно, тепер в приймальні Комітету виборців України будуть чекати нової судової справи, бо правлячі в Сєвєродонецьку демократи, що активно підтримуються Пинзеником та іншими представниками української демократії, особливу демократію в місті не розводять.

Політика і права людини

23.12.2001 | Роман Романов, г.Севастополь

Митинги в Крыму

   

Его организатором выступила Севастопольская организация всеукраинского объединения "Злагода". Инициативу поддержали также организации социал-демократической партии Украины (объединенной), партии "Демократический Союз", Народно-Демократи-ческой партии Украины. Митинг собрал на площади около 10 000 человек. На вопрос корреспондента "ПЛ" многие его участники говорили, что являются работниками государственных коммунальных предприятий. По устному приказу своих начальников, рабочий день был завершен в 15-30, с тем чтобы к 16-00 они все присутствовали на митинге. В случае неявки многим угрожали санкциями, вплоть до увольнения с работы. В частности, такую историю рассказала сотрудница Севастопольского коммунального предприятия "Горводоканал", попросившая не называть ее имя. На митинге присутствовали руководители управлений городской государственной администрации, которые следили за явкой работников предприятий, учреждений и организаций руководимой ими сферы. В своих выступлениях представители трудовых коллективов, политических партий заявляли об улучшении жизни в стране, о поддержке курса Президента Украины, разоблачали "деструктивные силы" в парламенте. Несмотря на то, что официально митинг носил название "в защиту Конституции", его участники в своих выступлениях и резолюции потребовали от депутатов и президента скорейшей "имплемен-тации результатов апрельского референдума", а значит, радикального изменения существующей Конституции в сторону усиления властных полномочий президента Украины. Завершил митинг председатель Севастопольской городской государственной администрации Леонид Жунько.

10 января в Симферополе на пл. Ленина состоялся митинг в защиту Конституции Украины, проходивший в рамках всеукраинской акции. В нем приняло участие около 8 000 человек. В своих выступлениях его участники заявляли о поддержке президента Кучмы. Организаторы митинга — Народно-демократическая партия, партия "Демократический Союз", Аграрная партия, Социал-демократическая партия Украины (объединенная). Перед собравшимися выступил постоянный представитель Президента Украины в Крыму Анатолий Корнейчук, руководящий Крымской организацией Аграрной партии, и премьер-министр Крыма Сергей Куницын, руководящий Народно-Демократической партией в Крыму. Они сообщали о росте производства, улучшении жизни в стране, призвали поддержать президента Кучму. Такие же митинги прошли в Ялте и других городах Крыма.

в Луганской области

На митинг в поддержку Кучмы, прошедший 10 января в Луганске местные власти собрали около 20 тысяч человек. Телефонограмму с требованиями "присут

ствовать и поддержать" получили все предприятия, учреждения и учебные заведения. Руководители каждого из них должны были привести по 250 подчиненных, присутствие которых проверялось по спискам.

Большинство людей было уверено, что идут на митинг в поддержку реформ или повышение и своевременную выплату зарплат. Услышав выступления о положительных результатах действий президента и о "по-

пытках некоторых политических сил очернить его в глазах родного народа", луганчане были разочарованы, но не присоединились к лозунгу РУХа - "Геть Кучму!".

Подобные митинги состоялись и в других городах и районах области. Но не везде они прошли успешно. Так, в Стаханове участники митинга превратили его в антикучмовский, а в Краснодоне просто разошлись.

"Рухінформ"

в Тернополе

Олександр Степаненко, м.Чортків

10 січня відбувся мітинг у Тернополі і наступного ж дня був широко висвітлений у обласній пресі. Делегація від Чорткова складалася з студентів та викладачів медичного та педагогічного училищ. Головував ректор мед-академії, голова новоствореного "Комітету на захист Конституції" Л.Ковальчук (на останніх виборах — довірена особа Кучми). Представників політичних партій було не надто багато: НДП, ДС, УХРП. Значну частину становили держслужбовці (у робочий час того дня додзвонитися до Управління екології та охорони здоров’я було неможливо — "усі пішли на фронт". Не усі бажаючі отримали можливість виступити: відмовлено було голові ПРП Ірині Регуш та представнику КУНу. Спроб започаткувати наметове містечко ні у Тернополі , ні в Чорткові не було. За неперевіреними даними, одному з директорів тернопільських шкіл, який не привів свій загін на площу, погрожують звільненням з роботи.

в Одесі

Заздалегідь розрекламований в ЗМІ Одеси мітинг "На захист Конституції" провалився. Не зважаючи на всі зусилля влади (голови районних адміністрацій отримали рознарядки на обов’язкове забезпечення масовості, понад 50 автобусів було знято з маршрутів та використано для підвезення мітингуючих), замість обіцяних 50 тисяч одеситів на Куликовому полі зібралося ледве 5 тисяч "рекрутів". Прийшли на цей мітинг і представники УНР, ПРП, УКРП, КПУ та СПУ, але із своїми гаслами — "Україна без Кучми", "Гриневецького у відставку", "Силових міністрів у відставку", "Розслідуванню справи Гонгадзе — так!", "Ми платимо податки не для того, щоб безслідно зникати".

Зігнані владою учасники акції, дуже скоро покидали транспаранти і розійшлися. Промовці від влади проголошували зізнання в любові до Президента під вигуки натовпу "Ганьба Кучмі", "Геть олігархічні партії", "Досить нас вважати покірною худобою". Офіційні промовці "на захист Конституції" навіть заявили, що дію Конституції України потрібно призупинити (Микола Тюхтій, НДП), а прокуратурі та Міністерству внутрішніх справ надати надзвичайні повноваження та ввести в державі надзвичайний стан.

"Рухінформ"

Політика і права людини

23.12.2001 | Людмила Клочко, м.Харків

Не всі мітингуючі у Харкові розуміли — чи вони прийшли захищати Кучму, чи вимагати його відставки.

   

10 січня в Харкові пройшов мітинг на підтримку Президента. По деяким даним він був найбільшим в Україні (за різними оцінками від 50 до 80 тис. осіб).

Напередодні нам телефонували люди, які сповіщали, яким саме чином йде підготовка до цієї акції. Дзвонили двірники одного ЖЕУ і розповідали, що їх примушують бути на мітингу під розписку, а хто не може йти, той повинен написати, чому саме. На нашу пропозицію написати заяву до правозахисної групи, нам відповіли, що бояться втратити роботу, а один працівник житлового господарства заявив, що він перший в черзі на службове житло і не може ризикувати. Роботу міської конференції вчителів, яку заздалегідь було заплановано на десяту ранку цього дня, терміново перенесли на після обіду, щоб дати змогу вчителям, за їх словами, "захистити нашого улюбленого Президента". Ректорат Національної юридичної академії України наказав усім аспірантам і докторантам обов’язково прийняти участь в мітингу. Були повідомлення і з інших вищих й середніх учбових закладів про те, що їм наполегливо пропонували прийняти участь у цьому заході. Деяким студентам обіцяли поставити залік за вихід на мітинг. Лікарняні заклади теж не були забуті. Працівники однієї лікарні розповіли, що їм прийшла рознарядка виставити 120 осіб. В деяких лікарнях тим, хто піде на мітинг, видавали гроші на проїзд. Військовим, на яких тиснути особливо не довелось, рекомендували бути на мітингу в цивільному. Але особливо цікаве повідомлення ми отримали від працівника комерційної фірми, який тремтячим голосом сповістив свою родичку — нашу колегу, що і на їх фірму теж прийшла рознарядка від районної влади прислати певну кількість працівників на площу. Потрібно бути об’єктивним. Тому розповідаємо: коли наш знайомий, який працює викладачем у ВУЗі, на пропозицію прийти на мітинг заявив, що не може цього зробити з ідеологічних міркувань, то адміністрація відчепилася від нього, навіть не поцікавившись, які ж саме переконання йому перешкоджають. Увесь цей абзац написаний "за чутками" — жодної письмової заяви ми не отримали.

Мітинг був призначений на 10 годину ранку. Саме в цей час ми з колегою, виходячи з метро на станції "Університет", побачили, що з площі валом йшли люди. Ми вирішили, що переплутали час мітингу, і все вже закінчилося. Але, коли ми вийшли на площу, то зрозуміли, що акція тільки починається. Тож громадяни, яких ми бачили, відзначивши свою присутність й засвідчивши свою лояльність до начальства, йдуть у своїх справах з відчуттям відпрацьованого боргу. Але й без них на площі було повно народу. Більшість людей стояли купами й залюбки спілкувалися між собою. Взагалі складалося враження, що їм байдуже з якого приводу їх тут зібрали. Деякі зовсім не знали, про що саме йдеться: хтось казав, що це мітинг проти Кучми, хтось, що проти Верховної Ради, але більшість зовсім не відповідала на запитання й дивилась на нас, як на привід отця Гамлета: ну чого чіплятися до людей — життя налагоджується, заборговану заробітну платню майже виплатили, в цьому році ще не відключали електрику, вже більше десяти днів у всьому місті є гаряча вода.

Площа, і без того святково прикрашена до Нового року, виглядала дуже яскраво від гарно зроблених плакатів і жовто-блакитних знамен. Але нам здавалося, що ми в далекому Першотравні сімдесятих років. Чи то дощ, чи то настрій публіки, чи власний сум переносили нас у щасливе дитинство. Але щастя ми не відчули. Моя колега, яка виходила на цю площу під жовто-блакитними знаменами на початку дев’яностих, тільки що не заплакала: "Дивися, що вони зробили з нашим прапором!". Плакати з написами "За стабільність" різко контрастували з вимогами деяких ораторів розпустити Верховну Раду. Мабуть, ці люди ніколи не читали Конституцію, бо тоді б вони знали, що приводу для цього немає. Взагалі нікого не здивувало, що партії, які входять до парламентської більшості, а саме вони були організаторами акції, пропонують тиснути на Верховну Раду з мітингових трибун. Виступаючі говорили про демократію, конституційність, стабільність і, мабуть, так заколисали і без того байдужу масу, що багато людей, пробувши на мітингу до кінця, так і не зрозуміли, про що саме йшлося. Але не всім на цьому "збіговиську" вдалося звернутися до громадян. Коли голова харківської організації ліберально-демократичної партії Олександр Копеліович звернувся до головуючого з проханням надати йому слово, йому відмовили, посилаючись на те, що списки ораторів були погоджені за п’ять днів до цього, і ніякі зміни внести неможливо. Отакий собі "глас народа".

Автобуси, що чекали на учасників заходу на тому ж місті, що й у "старі добрі часи", відвезли прапори, портрети Кучми та іншу наочну агітацію, а також найбільш стійких прибічників Президента.



Політика і права людини

23.12.2001 | Євген Захаров, м.Харків

Наметове містечко у Харкові розгорнути не дали.

   

11 січня о 13.00 представники УНА-УНСО, Соціалістичної партії та партії "Собор" поставили три намети на площі Свободи в рамках акції "Україна без Кучми". Але вже за годину принесли рішення Дзержинського районного суду, який заборонив УНА-УНСО пікетування і мітинг. Унсовці законослухняне підкорилися і зібрали свій намет. Але до акції приєднався нардеп соціаліст Володимир Мухін, який поставив намет, заявивши, що він, як депутат, відкриває постійний агітпост, а намет йому потрібний для збереження паперів. Дзержинський суд, розглядаючи заяву міськвиконкому, переніс засідання на 12 січня. Але пізно ввечері о 23.45 загін міліції згорнув намети і затримав трьох унсовців, які були поруч. Пікетники цим діям не опиралися. Суд на наступний день опинився у складному становищі, бо не міг заборонити те, чого вже не було, та ще й отримав заяви від соціалістів зі скаргами на незаконні дії правоохоронців. Рішення не винесено, процес буде продовжуватися у понеділок. А соціалісти та міськвідділ УМВС влаштували 12 січня прес-конференції, де пояснювали журналістам причини своїх дій. Харківська правозахисна група прийняла з приводу цих подій заяву, текст якої додається.

Політика і права людини

23.12.2001

Заявление Харьковской правозащитной группы

   

В течение последних 12 лет общественно-политическая ситуация в Харькове отличалась стабильностью, спокойствием, умением разрешать конфликты с помощью пе-реговоров. Ни в самые напряженные моменты конца 80-х — начала 90-х годов, ни во время первых митингов национально-демократических сил, ни в острейший момент августа 1991 года в Харькове не было грубых силовых действий со стороны милиции. Общественный порядок, стабильность и гражданское согласие в нашем городе сохранялись во многом благодаря корректности и взвешенности городских властей и правоохранительных органов. Вчера они оказались не на высоте.

11 января в 23.45 в Харькове на площади Свободы сотрудники городского управления милиции буквально смели три палатки, поставленные региональными отделениями Социалистической партии Украины, партии "Собор" и народным депутатом Украины Владимиром Мухиным в поддержку акции "Украина без Кучмы". Начальник ХГУ УМВД Константин Маслий мотивировал решение о демонтаже палаток просьбой городских властей и необходимостью обеспечения общественного порядка. Во время разгона палаточного лагеря двое социалистов получили травмы, трое представителей УНА-УНСО были задержаны сотрудниками милиции, хотя они, подчинившись решению Дзержинского районного суда, запретившего им проводить акцию, еще днем свернули свою палатку и находились вне ограждения вокруг палаток, т.е. были просто наблюдателями. Суд, поддержавший заявление горисполкома о запрете пикетирования и проведения митинга УНА-УНСО, принял, на наш взгляд, неправомерное с точки зрения ст.34 и ст.39 Конституции решение, грубо нарушив право на свободу выражения своих взглядов и право на свободу собраний. Одновременно были нарушены ст.10 и ст.11 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Представляется очевидным, что проведение такого пикета не нарушало или ограничивало права других граждан, не препятствовало движению пешеходов и транспорта и не нарушало общественный порядок, а значит, конституционных оснований для запрета акции не было. Поэтому мы не усматриваем объективных оснований для запрета. Ссылка же суда и городских властей на действие Указа ПВC СССР от 28 июля 1988 года "О порядке организации и проведении сборов, митингов, уличных походов или демонстраций в СССР" несостоятельна, поскольку в данном случае Указ противоречит и букве, и духу ст. 39 Конституции Украины.

Противозаконными и нарушающими конституционные права и свободы граждан были и действия работников милиции, которые снесли палатки ночью, без предупреждения, не представившись, которые не дождались решения Дзержинского суда о запрете или разрешении акции, хотя было известно, что суд по поводу ее проведения Социалистической партией должен был состояться на следующий день утром.

В последние три года в Украине все сильнее проявляется желание "давить и не пущать" — самая отвратительная черта советской административной системы, основанной на принуждении и страхе, все сильнее ощущается угроза свободе выражения своего мнения. В этом же ряду — и события 10 января 2001 года, когда в Харькове и других регионах Украины, как в советские времена, власти вынудили выйти на митинг в поддержку Леонида Кучмы работников бюджетной сферы и студентов. К сожалению, эта общая тенденция усиления административного диктата не обошла и наш город.

Мы призываем городские власти и правоохранительные органы соблюдать Конституцию и не нарушать права человека. Необходимо принять цивилизованное решение на местном уровне о порядке проведения публичных политических акций, чтобы не допустить в будущем конфликты и политические скандалы и сохранить гражданский мир и политическую стабильность.

12 января 2001 года

Політика і права людини

23.12.2001 | В.В.Речицкий, канд. юрид. наук, конституционный эксперт ХПГ

Комментарий Харьковской правозащитной группы

   

К Решению Дзержинского районного суда г. Харькова от 11 января 2001 г. по гражданскому делу по заявлению исполкома Харьковского городского совета о запрещении проведения митинга и бессрочного пикета Харьковской областной организации всеукраинской политической партии Украины Украинская Национальная Ассамблея (ХОО УНА-УНСО).

Анализ мотивировочной части Решения, которое послужило основанием для запрета проведения Харьковской областной организацией УНА-УНСО митинга и бессрочного пикетирования (палаточного городка) на площади Свободы г. Харькова с 13-00 часов 11.01.2001 г. позволяет прийти к следующим выводам.

1. Правовой источник, т.е. нормативно-правовая база Решения уязвима для критики. Так, суд в своем Решении ссылается на ст. 39 Конституции Украины, ст. 2 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. "О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР", а также на Постановление Верховного Совета Украины "О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР" от 12 сентября 1991 г.

Следует учесть, что акты законодательства Союза ССР, регулирующие процедуры реализации политических прав граждан, по своему духу и букве противоречат Конституции Украины 1996 г.1 Данное замечание вполне относится и к вышеупомянутому Указу Президиума Верховного Совета СССР, который был принят в условиях существовавшей в 1988 г. в СССР монополии Коммунистической партии и предусматривал разрешительный(типичный для авторитарных режимов), а не уведомительный(характерный для либерально-демо-кратических систем) порядок проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций. Данный Указ соответствовал действовавшей тогда недемократической Конституции СССР 1977 г. и потому не может расцениваться как соответствующий демократическойКонституции Украины 1996 г.

Следует отметить, что в политическом и юридическом смысле данные основные законы (СССР - 1977 г., Украины - 1996 г.) принадлежат к совершенно разным по политической направленности конституционным типам, а потому к разным типам принадлежит и вытекающее из них законодательство о процедурах реализации политических прав. Указ Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. был разработан для применения в условиях авторитарного политического режима (при послаблениях в сторону либерального вождизма, не отрицавшего кровавых столкновений силовых органов государства и народа, как, например, в Вильнюсе в 1991 г.), а принятая почти десять лет спустя Конституция Украины 1996 г. основывается на идее полного неприятия авторитаризма, формально отказывается от доминирования государства над обществом и партийной монополии. Поэтому логично, что из принципов и конкретных норм действующей Конституции Украины вытекает принципиально иное отношение к процедурам реализации политических прав граждан, чем это предусматривалось в вышеупомянутом Указе.

Учитывая изложенное, логично прийти к выводу, что Постановление Верховной Рады Украины "О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР" от 12 сентября 1991 г., позволяющее применять в Украине отдельные акты законодательства Союза ССР "при условии, что они не противоречат Конституции и законам Украины", на самом деле не разрешает, как думают в Дзержинском районном суде г. Харькова, а запрещает действие Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г. Поэтому ссылка на него в данных обстоятельствах является некорректной.

2. Если рассматривать Решение суда в изоляции от положений Указа Президиума Верховного Совета СССР от 28 июля 1988 г., то следует признать, что и в этом случае оно противоречит требованиям действующей Конституции Украины. В ст. 39 Конституции Украины сказано, что: "Граждане имеют право собираться мирно, без оружия и проводить собрания, митинги, шествия и демонстрации, о проведении которых заблаговременно уведомляются(выделено мною - В.Р.) органы исполнительной власти или органы местного самоуправления". То есть, Конституция Украины по духу и букве предусматривает не разрешительный, а уведомительныйпорядок реализации данного права. Следует напомнить, что нормы Конституции действуют обычно не поодиночке, а в совокупности, то есть всем конституционным правовым ансамблем. Поэтому реализация ст. 39 Конституции Украины осуществляется одновременно с действием других норм Основного Закона, образующих автономный законодательный институт.

Так, в ст. З Конституции Украины говорится, что "утверждение и обеспечение прав и свобод человека является главной обязанностью государства". Это означает, что, прежде чем применить ограничения каких-либо конституционных прав граждан, государство первоначально обязано сделать все от него зависящее для обеспечения их максимальной реализации. Иными словами, государство не может априори запретить реализацию конституционного права на собрания, митинги, шествия и демонстрации до тех пор, пока не убедится, что данная конкретная реализация действительно посягает на интересы национальной безопасности и общественного порядка, причем в условиях, когда его собственных ресурсов для защиты этих интересов окажется недостаточно. Кроме того, для устранения возможности слишком широкого понимания таких ограничений Конституция Украины в ч.2 ст.39 говорит, что право граждан на собрания, митинги, шествия и демонстрации можно ограничить исключительно "с целью предупреждения беспорядков или преступлений, для охраны здоровья населения или защиты прав и свобод других людей".

Очевидно, что у суда не было оснований для ограничения митинга и пикетов УНА-УНСО по мотивам, что они создают общественные беспорядки, провоцируют преступления или угрожают здоровью населения. Ведь суд в своем Решении не ссылается на фактыбеспорядков или преступлений, а только предполагает (презюмирует) их абстрактную возможность. Последнее же, по смыслу Конституции Украины, недопустимо. Ведь она закрепляет не разрешительный, а уведомительный порядок проведения митингов, шествий и демонстраций.

В своем Решении суд ссылается на просьбу должностного лица Харьковского городского управления УМВД Украины запретить пикеты и митинг "из-за невозможности (органов МВД – В.Р.) обеспечить общественный порядок" в данном месте и в данное время. Однако это заявление сделано до, а не после попыток органов МВД обеспечить порядок на площади Свободы. В судебном Решении и просьбе органов МВД факт невозможности обеспечения общественного порядка не констатируется, а предполагается. Это означает, что своим Решением суд фактически санкционировал право органов МВД решать вопрос о реализации или отказе в реализации политических конституционных прав граждан в г. Харькове, что очевидным образом соответствует традициям не правового, а полицейского государства.

Можно было бы отчасти принять аргументы МВД в случае, если бы речь шла о каком-либо локальном городском противостоянии (конфликт между районными молодежными группировками, этническими меньшинствами и т.п.). Однако в данной ситуации речь шла о демонстрации своего отношения к центральным государственным органам власти, по поводу оценки действий которых у горожан существует, скорее, консенсус.

3. Необходимо учесть, что Конституция Украины в ст. 39 говорит о возможности ограничения реализации права именно на собрания, митинги, шествия и демонстрации. В ней ничего не говорится о менее крупных, локальных формах выражения политических убеждений, какими являются пикеты. Следует заметить, что научная доктрина современного конституционного права не отождествляет пикеты с демонстрациями, шествиями и митингами, считая их отдельной формой политического самовыражения. Как считают ученые-конститу-ционалисты, "простые пикеты, т.е. немногочисленные манифестации (группы людей) возле правительственных учреждений, не препятствующие движению транспорта и пешеходов, могут устанавливаться в явочном порядке".2 Что же касается митингов, то для их проведения ученые рекомендуют применять мягкий уведомительный порядок. Дзержинский же районный суд в своем Решении необоснованно отождествил правовой режим пикета и митинга.

При этом ссылка на нереализованную пикетчиками возможность устроить свой городок не на центральной площади города, а в другом месте также не выглядит уместной. Пикеты обычно (такова международная практика) устраиваются перед зданиями тех органов власти и управления, к которым адресуются политические или административные требования. Логично, что для акции "Украина без Кучмы" местом пикета должна была быть пл. Свободы, на которой расположено здание областной государственной администрации.

4. Оценивая обоснованность приводимых в Решении суда аргументов органов МВД о том, что предполагаемый митинг и пикеты УНА-УНСО "угрожают здоровью и жизни граждан города", которые собираются проводить свой досуг у праздничной елки, необходимо проанализировать физические параметры сопоставляемых органами МВД мероприятий. Как известно, размер пл. Свободы превышает несколько десятков гектаров. Только на своей фронтальной части эта площадь способна вместить 80 тыс. человек. Примерные размеры площадки для митинга и пикетов УНА-УНСО – 10-30 кв. метров при 10-15 участниках, так что сравнение их масштабов вряд ли нуждается в комментариях.

5. Если допустить, что в анализируемом Решении имела место конкуренция прав граждан, и суд просто защитил право людей проводить свой досуг у новогодней елки, ограничив тем самым права митингующих и пикетчиков, то и тогда Решение не является обоснованным. Как следует из высшей юридической силы Конституции, записанные в ней права являются основными,и потому должны обеспечиваться (гарантироваться) в приоритетном, по сравнению с иными правами граждан, порядке. Такая позиция не раз выражалась в научных комментариях и анализах, именно она присутствует в судебных решениях Европейского суда по правам человека.

Поэтому реализация конституционного политического права граждан Украины на собрания, митинги, шествия и демонстрации является в иерархии прав более важной, нежели их право проводить свой досуг на площади и прилегающих к ней территориях. Последнее хоть и является их естественной возможностью, однако не сформулировано в качестве (ранге) субъективного конституционного права. Митинг и пикеты УНА-УНСО планировались не на проезжей части или части тротуара, а на прилегающем к площади травяном газоне. Физических препятствий для их проведения очевидным образом не существовало. Существовали препятствия политические, но именно они должны игнорироваться судами в подлинно правовом и демократическом государстве.

 

Політика і права людини

23.12.2001

Впровадження норм міжнародного права в Україні Закон України "Про порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини"

   

(Проект внесений до Верховної Ради 15.03.1999 р. народним депутатом України Сергієм Головатим. Закон прийнятий у першому читанні 13.07.1999 р.)

Цей закон регулює правовідносини, що виникають у зв’язку з необхідністю виконання рішень Європейського суду з прав людини за скаргами осіб, неурядових організацій та груп осіб про порушення Україною їхніх прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, 1950 р.

І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Рішення Європейського суду з прав людини, які підлягають виконанню.

Обов’язковим до виконання на всій території України є рішення палат Європейського суду з прав людини та рішення Великої палати Європейського суду з прав людини (надалі — рішення Європейського суду).

Порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини визначається цим Законом, Законом України "Про виконавче провадження", іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.

Стаття 2. Порядок легалізації та оприлюднення рішень Європейського суду з прав людини.

Офіційний переклад українською мовою, та посвідчення автентичності українського тексту рішення Європейського суду з прав людини забезпечується постійним представництвом України в Раді Європи протягом одного тижня з дати винесення рішення.

Легалізоване у встановлений спосіб рішення Європейського суду з прав людини негайно надсилається стороні, на користь якої воно прийняте (стягувачу), та Уповноваженому у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини (надалі Уповноважений з дотримання конвенції).

Уповноважений з дотримання конвенції негайно надсилає рішення Європейського суду з прав людини до газет "Голос України" та "Урядовий Кур’єр", які публікують його не пізніше ніж впродовж місяця з моменту його прийняття.

Стаття 3. Виконавчий документ для виконання рішення Європейського суду з прав людини.

Виконавчим документом для виконання рішення Європейського суду з прав людини є легалізоване в порядку, передбаченому частиною першою статті 2 цього закону рішення Європейського суду з прав людини.

II. ПОРЯДОК ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Стаття 4. Звернення рішення Європейського суду з прав людини до виконання.

Сторона, на користь якої прийняте рішення, (стягувач) або його представник має право в межах строків, визначених статтею 84 закону України "про виконавче провадження" звернутися до Уповноваженого з дотримання конвенції з письмовою заявою про виконання цього рішення.

Звернення стягувача (його представника) із зазначеною заявою в правовому відношенні не пов’язується з фактом легалізації рішення Європейського суду з прав людини.

Стаття 5. Дії Уповноваженого у справах дотримання конвенції про захист прав і основних свобод людини з виконання рішення Європейського суду.

В п’ятиденний термін з моменту отримання заяви про виконання рішення Європейського суду з прав людини Уповноважений з дотримання Конвенції через Міністра юстиції України звертається до Прем’єр-міністра України з поданням про виконання рішення, в поданні обов’язково зазначаються:

1) стислий виклад обставин справи, за якою Європейським судом з прав людини винесене рішення;

2) суть рішення, яке має бути виконаним;

3) пропозиції щодо способів його виконання;

4) граничний термін виконання рішення, обчислений законом;

5) пропозиції щодо дій Кабінету Міністрів України або його компетентних органів у притягненні до відповідальності винних у порушенні прав людини, які були відновлені рішенням Європейського суду з прав людини, поданні регресного позову тощо.

У поданні можуть бути викладені й інші відомості, які Уповноважений з дотримання Конвенції вважає важливими для безумовного виконання рішення Європейського суду з прав людини, встановлений цим Законом термін.

До подання додається легалізоване у встановленому частиною першою статті 2 цього Закону рішення Європейського суду з прав людини. Окрім Уповноваженого з дотримання Конвенції подання підписує Міністр юстиції України.

Уповноважений з дотримання Конвенції надає всіляку допомогу Комітетові міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням рішень Європейського суду з прав людини.

Про хід виконання рішення Уповноважений з дотримання Конвенції щомісячно повідомляє Комітет Міністрів Ради Європи через міністерство закордонних справ України.

Одночасно ці повідомлення офіційно оприлюднюються Уповноваженим з дотримання Конвенції в газетах "Голос України" та "Урядовий кур’єр".

Стаття 6. Дії Прем’єр-міністра України і Кабінету Міністрів України з виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Впродовж п’яти днів з моменту отримання подання Уповноваженого з дотримання Конвенції про виконання рішення Європейського суду з прав людини Прем’єр-міністр України скликає Кабінет Міністрів України для розгляду подання.

За результатами розгляду подання Кабінет Міністрів України на свому засіданні приймає постанову, якою визначає порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини та кінцевий термін його виконання в межах терміну, встановленого статтею 8 цього Закону. Органи та посадові особи, на яких розповсюджується дія зазначеної постанови, зобов’язані виконати рішення Європейського суду з прав людини у строк, встановлений статтею 8 цього Закону.

В разі необхідності прийняття нових нормативно-правових актів чи внесення змін або доповнень до чинних нормативно-правових актів України на виконання рішення Європейського суду з прав людини Кабінет Міністрів України входить до Президента України з поданням про внесення на розгляд Верховної Ради України відповідного законопроекту як невідкладного. Законопроект повинен бути внесеним на розгляд Верховної Ради України в межах строку, встановленого статтею 8 цього закону.

В разі необхідності відшкодування особі чи організації за рішенням Європейського суду з прав людини матеріальної та/або моральної шкоди, Кабінетом Міністрів України вживаються дії, передбачені статтею 7 цього закону.

Стаття 7. Порядок матеріального відшкодування за рішенням Європейського суду з прав людини.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний в строки, передбачені ст.8 цього Закону, відшкодувати особі чи організації завдану шкоду і судові витрати відповідно до рішення Європейського суду з прав людини.

Відшкодування здійснюється за рахунок державного бюджету України.

Майно, що є предметом рішення, повертається в натурі, а в разі неможливості його повернення в натурі, його вартість повністю відшкодовується, виходячи з його ринкової ціни, що діє на момент виконання рішення. Пріоритет у визначенні ціни майна належить стягувачу.

У разі смерті особи право на відшкодування шкоди у встановленому законодавством порядку переходить до її спадкоємців.

Сума, що має бути відшкодована, перераховується головним управлінням державного казначейства України на банківський рахунок стягувача. У разі його відсутності, Головне управління державного казначейства за рахунок коштів державного бюджету відкриває такий рахунок в установі банку, що визначена стягувачем.

Сума, що надійшла на рахунок стягувача від Головного управління державного казначейства, за бажанням стягувача може бути видана йому готівкою.

Кабінет Міністрів України може звернутись до суду з регресним позовом до того органу, посадової особи, рішенням, діями чи бездіяльністю яких були порушені права особи, що поновлені рішенням Європейського суду з прав людини.

Стаття 8. Строк виконання рішення Європейського суду з прав людини.

Рішення Європейського суду з прав людини підлягають негайному виконанню, починаючи з наступного дня після одержання від стягувача (його представника) заяви про виконання рішення.

Якщо одна з сторін звернулася з проханням про передачу справи на розгляд Великої палати, строк виконання рішення палати Європейського суду з прав людини зупиняється до прийняття Великою палатою остаточного рішення з цього приводу.

Рішення Великої палати є остаточним і підлягає виконанню в порядку, визначеному цим Законом.

III. ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Стаття 9. Органи примусового виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Примусове виконання рішень Європейського суду з прав людини покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів міністерства юстиції України у випадку, якщо рішення Європейського суду з прав людини не виконане Кабінетом Міністрів України у встановлений статтею 8 цього Закону строк.

Для прискорення виконання рішення Європейського суду з прав людини за рішенням директора Державної виконавчої служби може бути створена група державних виконавців.

Стаття 10. Порядок примусового виконання рішень Європейського суду з прав людини.

Примусове виконання рішення Європейського суду з прав людини здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження" з урахуванням особливостей цього Закону.

Стаття 11. Контроль за виконанням рішення Європейського суду з прав людини.

Контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та Директор державної виконавчої служби.

IV. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УХИЛЕННЯ ВІД ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Стаття 12. Відповідальність Кабінету міністрів України за порушення строків виконання рішень Європейського суду з прав людини.

При порушенні Кабінетом міністрів України встановлених цим Законом строків виконання рішення Європейського суду з прав людини з сум, визначених у державному бюджеті України на утримання апарату Кабінету міністрів України, на користь стягувача стягується пеня в розмірі до 25% від суми, що підлягає відшкодуванню відповідно до рішення Європейського суду з прав людини.

Постанова про накладення штрафу приймається державним виконавцем, яка затверджується Директором державної виконавчої служби.

Сума штрафу видається стягувачу в порядку, перед-баченому статтею 7 цього Закону.

Стаття 1З. відповідальність посадових осіб за ухилення від виконання рішень Європейського суду з прав людини.

в разі невиконання рішень Європейського суду з прав людини з причин невиконання чи недобросовісного виконання своїх службових обов’язків, порушення строків виконання рішення, винні посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

Стаття 14. відповідальність за умисне невиконання рішення Європейського суду з прав людини.

Особи, винні в умисному невиконанні рішення Європейського суду з прав людини, несуть відповідальність, передбачену частиною другою статті 176-4 Кримінального кодексу України.

V. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Суми, які мають бути відшкодовані стягувачам впродовж 1999 року, відшкодовуються з Резервного фонду Кабінету міністрів України.

В подальшому в Законі України про державний бюджет України передбачаються кошти на відповідні витрати. Розрахунки щодо розміру цих коштів подаються Уповноваженим з дотримання Конвенції за погодженням Міністра юстиції України до міністерства фінансів України при складанні проекту державного бюджету України.

Цей закон набирає чинності з дня його офіційного опублікування.

Політика і права людини

23.12.2001 | Всеволод Речицкий, Иван Лищина, г. Харьков

Отзыв на законопроект "О порядке исполнения решений Европейского суда по правам человека"

   

Первое, что обращает на себя внимание в представленном законопроекте, это определение решений, которые предлагается считать обязательными для исполнения на территории Украины. Статья 1 проекта указывает на "решения палат Европейского суда по правам человека и решения Большой палаты". Это слишком широкое определение — Суд принимает ежегодно до 200 решений, естественно Украина не должна исполнять все из них. В юридической науке Украины идет полемика о необходимости исполнять решения Суда, заявленные не против Украины, т.е. о прецедентном характере решений Суда. В этой связи, вероятно, следовало бы отметить, что в данном законопроекте речь идет исключительно о решениях по делам против Украины, и только о тех, в которых Судом было установлено нарушение Европейской конвенции защиты прав человека и основных свобод.

Не учтено также в проекте т.н. "дружественное урегулирование", установленное ст.38 ч.1 Конвенции. После признания Судом заявления о нарушении Конвенции приемлемым для рассмотрения, Палата Суда "предоставляет себя в распоряжение заинтересованных сторон с целью обеспечения дружественного урегулирования спора". И, хотя соглашение об урегулировании утверждается Судом, оформляется оно протоколом о дружественном урегулировании, который, на наш взгляд следовало бы упомянуть в ст.3 Закона, как приравненный к решению Суда исполнительный документ.

Третье замечание в связи со ст.1 связано с т.н. "временными мерами по защите заявителя от действий власти", которые впервые появились в деле Круз Вараз против Швеции. Такие меры могут состоять, например, в просьбе не выдавать заявителя другому государству в случае экстрадиции и иных мерах. Сюда же примыкает п.п. (а) ч.1 ст. 38 Конвенции, согласно которому государства должны всеми мерами способствовать рассмотрению дел Судом, в частности, предоставлять по его просьбе дополнительные документы. Такие просьбы также следовало бы упомянуть в законе.

Вызывает некоторое удивление полное исключение Уполномоченного по правам человека Верховной Рады Украины из деятельности по реализации решений Суда. Например, согласно ч.5 ст.5 законопроекта Уполномоченный в делах соблюдения Конвенции о защите прав и основных свобод человека ежемесячно отправляет отчеты о ходе исполнения решений в Комитет Министров Совета Европы. Однако, согласно ст. 19 Закона Украины "Об Уполномоченном Верховной Рады Украины по правам человека" последний "принимает участие в подготовке докладов по правам человека, которые представляются Украиной в международные организации в соответствии с действующими международными договорами Украины, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой". Таким образом, необходимо либо менять Закон "Об Уполномоченном…", либо дополнить законопроект положением о том, что такие отчеты о ходе исполнения решения Суда согласовываются (готовятся совместно?) с Уполномоченным по правам человека.

Спорным выглядят положения о некоторых действиях Кабинета министров по исполнению решений. Что касается мер общего характера (general measures) закрепленных в ч.3 ст.6, то установление обязанности Кабмина подготовить представление Президенту, и внесение последним его как неотложного в Верховную Раду выглядят недостаточными. Дело в том, что сам Суд, признавая те или иные акты государства несоответствующими Конвенции, никогда не указывает прямо, какие именно изменения должны быть внесены в законодательство, и какое они должны иметь содержание. Это дело национальных органов. И такие действия могут иметь вид, например, представлений Омбудсмана в Конституционный Суд о признании акта неконституционным, отмены или изменения актов Президента, Кабинета Министров, министерств, ведомств, местных органов власти. Наконец, иногда необходимо менять не акты, а сложившуюся практику. В таком случае куда более эффективным выглядит принятие Верховным Судом соответствующих Постановлений Пленума, или обращение в Конституционный Суд за толкованием того или иного закона.

В отношении мер индивидуального характера (individual measures) необходимо отметить, что назначение Судом справедливой сатисфакции случается далеко не по всякому делу и носит субсидиарный характер (назначается только в том случае, если Суд считает меры возмещения вреда, предусмотренные национальным правом, недостаточными). Если возмещение вреда оставлено на национальные органы, может возникнуть проблема, связанная с необходимостью отмены или изменения судебного решения, нарушающего Конвенцию. В таком случае ч.2 ст.6 Проекта может нарушать ст.ст. 124, 126-128 Конституции Украины в части обязательности для всех органов исполнять постановления Кабинета Министров о реализации решений Суда. Для разрешения этой задачи, считаем необходимым одновременно с рассмотрением данного законопроекта, внести в Верховную Раду проект изменений ст.ст. 343 и 397 Уголовно-процессуального Кодекса и Гражданского Процессуального Кодекса соответственно, включив в основания пересмотра дела по вновь открывшимся обстоятельствам решение Суда о наличии нарушений прав человека, связанных с рассмотрением дела (подобная система предусмотрена, например, в Бельгии). Кроме того, возможно включение в Проект иных, кроме материальных, способов возмещения вреда, таких, например, как публичное извинение Украины перед жертвой нарушения.

Установив в ст.8 сроки исполнения решения авторы законопроекта совершенно не учли того, что моментом исполнения является не момент, когда о нем принято соответствующее постановление какого-либо национального органа и даже не момент его реального исполнения, а дата принятия Резолюции Комитета Министров СЕ о том, что его функции по надзору за исполнением решения Суда выполнены. А такую Резолюцию Комитет может принять, только получив соответствующие сведения от национальных властей. Это положение также следовало бы отметить в Законе.

Вызывает также сомнения эффективность действий органов принудительного исполнения решений, предусмотренных ст.9 — Государственной исполнительной службы. По законопроекту основным ответчиком по делу является Кабинет Министров: из его резервных фондов должны выплачиваться поначалу суммы компенсации, он же отвечает за просрочку исполнения (ст.12 проекта). Государственная же исполнительная служба является подразделением Министерства юстиции, которое, в свою очередь подчиняется Кабинету Министров.

Катування та жорстоке поводження

23.12.2001 | Олексій Свєтіков, м. Сєвєродонецьк

І знову катування в міліції

   

П’ятдесят днів пролежав у хірургічному та пульмонологічному відділеннях лікарні луганчанин Володимир Тарасюк — після доби перебування в Артемівському райвідділі міліції міста Луганська.

Три співробітники міліції у цивільному завітали до Тарасюка додому і запропонували пройти в райвідділ для співбесіди. Той, не відчуваючи за собою жодної вини, спокійно пішов. Але перше питання, що він почув у службовому кабінеті міліції, було: "Навіщо ти бабу завалив".

Розгубленій людині пояснили, що його звинувачують у вбивстві жінки, що було скоєно навесні в районі, де він мешкає. Той, звичайно, заперечив, що не знає ні дати, ні місця, де це відбулося, і не має до цієї трагедії ніякого відношення.

Співробітники міліції вирішили, що бесіда не вдалася, і почали добиватися зізнання іншими "засобами". Використовувалися не тільки кулаки, але й протигаз, й навіть — стальний лом. Щоб не було чути звуку ударів та крику людини, яку піддавали тортурам, включили магнітофон. Били з ранку до вечора, при цьому погрожували вивести у парк Горького і там добити. Увечері Тарасюка поклали на живіт, і стали піднімати за сковані наручниками на спині руки (в старовину це звалося дибою), водночас наносячи удари по ребрах. Почавши від болю втрачати свідомість, і, злякавшись, що так його заб’ють на смерть, Тарасюк погодився зізнатися у злочині, в якому був не винний. Як "поступку", йому запропонували написати заяву про явку з повинною, що, за словами міліціонерів, буде зараховано йому у суді.

Поки Тарасюк писав, підтримуючи правицю лівою рукою, бо вже не міг держати ручку, йому принесли пачку сигарет та бутерброд. Із словами: "Ми ж не звірі. На, поїш, чому ти голодний будеш?" Залишок ночі заарештований провів у камері.

А зранку йому поталанило. Заступник прокурора Артемівського району Костянтинов Віталій Петрович, до якого повели Тарасюка з міліції з "явкою" та з протоколом допиту, побачивши його стан, викликав швидку допомогу. Ось що лікарі 3-ї міської лікарні написали у виписці №5029 (російською): "… діагноз: закрытая травма грудной клетки. Закрытый перелом шести ребер справа. Закрытые двойные переломы 6,7,8,9 ребер слева, закрытый пневмотаракс слева. Подкожная эмфизема. Ушиб передней брюшной стенки. Контузия правой почки. Парез правого лучевого нерва. Множественные ссадины грудной клетки, лица. Посттравматический экссудативный плеврит".

За свідченням лікарів, такі травми, як подвійний перелом ребер, бувають при виробничих травмах чи при автомобільних аваріях, і майже ніколи — при побитті. Мені ж пригадався випадок, коли забили на смерть чоловіка в Антрацитівському міськвідділі міліції — у того взагалі була зламана грудина. Чи то спеціально міліціонерів навчають так "ефективно" бити людей? І чи не треба, щоб працівники міліції проходили тест на жорстокість, як критерій профнепридатності.

На сьогодні робітників міліції, винних у побитті Тарасюка, з роботи звільнено, а по факту нанесення пошкоджень "середньої ваги" порушена карна справа за ст.166 КК (перебільшення влади чи службових повноважень). На думку прокуратури, у провину колишнім "правоохоронцям" буде поставлений і факт незаконного затримання та незаконного утримання під вартою. Бо ніяких доказів причетності Тарасюка до вбивства, що відбулося навесні, не було і немає. Навпаки, це інтелігентна людина, що має вищу освіту, і усіма характеризується дуже добре. Крім сусідів, з якими Тарасюк має справу у суді, і які дали на нього "негатив" у міліцію.

Саме через останнє особисто мені стало моторошно, бо у мене теж є кілька судових справ, а в Сєвєродонецьку не всі вбивства розкриті, і мої "інтелігентські" ребра також навряд чи витримають допиту "з пристрастю".

Радіємо за Тарасюка, доля посміхнулася людині — він залишився живий і навіть не буде засуджений за злочин, до якого не причетний. Але скільком людям у нашій державі не поталанило?

Кримінально-виконавча система

23.12.2001 | Олександр Букалов, м. Донецьк

Амністія 2000 року. Потрібні кардинальні зміни кримінальної політики

   

Мабуть, одне з найбільш бажаних та світлих слів для майже всіх ув’язнених є слово АМНІСТІЯ. Ще декілька років тому їх в Україні на рік бувало по три. З прийняттям Закону про амністію тепер вона буває як день народження — тільки раз на рік.

На перший погляд, амністія — справа без сумніву позитивна і добра. Проте вона виглядає не настільки позитивною, коли розглянути причини та наслідки її застосування.

Слова про гуманізм держави виглядають дещо цинічно, якщо спробувати відповісти на питання: стосовно кого та чому застосовується амністія. Достроковому звільненню від відбування покарання, зокрема, звільненню з місць позбавлення волі, підлягають особи, що вчинили нетяжкі злочини. Стосовно ув’язнених це означає, що людину покарали позбавленням волі у випадку, коли могли обмежитись штрафом або іншою мірою покарання. Але держава (гуманна держава!) у особі судді призначила покарання у вигляді позбавлення волі. Вона відірвала людину від родини і відправила її в оточення злочинців, можливо, більш серйозних, ніж ця людина, в умови, де харчування вкрай злиденне, де панує туберкульоз та інші хвороби, але ж бракує ліків та нормального медичного обслуговування, де постійне переповнення. Проте нашу країну, яка витрачає значні кошти на утримання та облаштування кожного засудженого, щороку з приходом літа охоплює гуманізм. І вона випускає на волю десятки тисяч людей. Дехто з них загубив через перебування у колонії сім’ю, дехто — роботу, дехто набув кримінальних навичок, а дехто підхопив та приніс додому туберкульоз або СНІД. Ось такий гуманізм у нашої держави.

Нагадаємо, що щороку в Україні до позбавлення волі засуджується близько 80 тисяч осіб, причому 59% з них (близько 50 тисяч) — на термін до трьох років, тобто засуджуються за нетяжкі злочини. Саме ця категорія правопорушників головним чином і амністується.

Ось як виглядає статистика амністії за останні роки.

У 1998 році по амністії було звільнено з місць позбавлення волі 38 500 осіб, наступного року - близько 19 тис. осіб.

В 2000 році амністія проводилась з 1 червня по 31 серпня. Згідно з даними Державного Департаменту з питань виконання покарань, протягом цього періоду було розглянуті справи 38 988 осіб. У тому числі за рішенням судів:

звільнено з місць позбавлення волі 11 944 особи,

з них 942 жінки (загальна кількість засуджених жінок — близько 10 тис. осіб);

скорочений термін покарання у вигляді позбавлення волі 2192 особам;

звільнено від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, 23 420 осіб, з них 7831 жінку;

відмовлено у застосуванні амністії, як злісним порушникам режиму відбування покарання, 1432 особам.

На підставі Закону з місць позбавлення волі звільнено:

173 неповнолітніх (загальна кількість засуджених неповнолітніх — близько 3 тис. осіб),

494 особи, які мають неповнолітніх дітей або дітей-інвалідів,

36 осіб, які мають батьків віком понад 70 років або батьків інвалідів I-ї групи, які потребують стороннього догляду,

55 осіб похилого віку,

60 інвалідів I та II груп,

19 ветеранів війни

33 учасника ліквідації аварії на ЧАЕС,

755 хворих на туберкульоз активної форми.

Департаментом з питань виконання покарань були розроблені та проводились відповідні заходи щодо працевлаштування та пошуки додаткових робочих місць для даної категорії осіб. На кожну особу, яка звільнилась з установ кримінально-виконавчої системи за амністією, до відповідних органів державної влади за обраним ними місцем проживання були направлені повідомлення про взяття на облік, надання допомоги в трудовому та побутовому влаштуванні.

В результаті реалізації зазначених заходів станом на перше вересня поточного року 6,7 тис. амністованих осіб прописані, 3,4 тис. — працевлаштовані, у тому числі 423 — за допомогою центрів зайнятості населення. Наразі неважко підрахувати, скільки осіб не прописані, а скільки — не працевлаштовані. Куди вони поділися? Що роблять? Яким чином знаходять собі харчування? Можна лише гадати.

Амністія 2000 року не вплинула помітно на завантаженість в’язниць. Чисельність осіб, позбавлених волі, за час її виконання зросла на 5%. Звичайно, без амністії переповненість установ була би ще більшою.

Вже давно вочевидь, що докорінно змінити ситуацію з перевантаженістю місць позбавлення волі можна лише за умови кардинальної зміни підходів до покарання злочинців. В першу чергу треба суттєво збільшити застосування мір покарання, не пов’язаних з позбавленням волі — штрафів, умовного покарання, ввести та застосовувати громадські роботи. Від цього виграє суспільство, а персонал установ перестане бути заручником застарілої судової практики.

Погляд

23.12.2001 | Михайло Жукотський, м.Орджонікідзе, Дніпропетровської обл.

Про реформи з точки зору прав людини

   

Нам, українцям, потрібно, нарешті, спромогтися оцінювати напрямки державної політики з точки зору здорового глузду, а не піддаватись ура-патріотичним фантасмагоріям з приводу наростаючої реформаторської активності в київських кабінетах, потрібно зрозуміти незаперечну істину: влада буває хорошою лише тоді, коли її бути такою примушують громадяни. Чекати благодійних реформ — примітивна і небезпечна ілюзія. Реформи неможливо придумати або ввести, бо реформа є результатом розвитку суспільства. Ця проблема в Україні стоїть тому, що реформаторський авантюризм поки ще не виснажив остаточно природні ресурси країни і не знаходить достойної протидії з боку громадян. Про які реформи можливо вести мову, якщо розуміти під цим поняттям якісне оновлення суспільства чи окремих його сфер, при фактичній відсутності відповідальності за свої дії чиновників усіх рівнів. Оглянемося в недалеке минуле: скільки примітивних кабінетних вигадок під соусом реформ було впроваджено в Україні, результатом яких є тільки поглиблення кризи, а винуватці ще й мають змогу на мікрофонно-трибунному рівні заявляти про якісь успіхи. Громадяни ж тих успіхів не бачать навіть при великому бажанні, але аплодують.

Якщо і вести мову про реформи в Україні, то першою повинна бути та, результатом якої буде утвердження режиму законності. Сьогодні передумови виходу із кризи начисто знищує бюрократична тяганина та безвідповідальність. Без режиму законності вести мову про реформи — марнування часу. Другою проблемою є кадрова політика. Хто із так званих пересічних громадян може пояснити, за якими критеріями підбираються та призначаються державні службовці? Якщо процедура висунення на державні посади покрита тайною, це означає, що влада формується і діє за корпоративним принципом, як це було і за радянських часів. Така влада не здатна на прогресивні новації в політиці. Справа в тому, що природа не підвладна бюрократичним амбіціям: посада не додає розуму — домогтися влади порівняно легко, але великим політиком потрібно просто народитися. Тому динаміка розвитку країни залежить від того, наскільки принципово враховуються індивідуальні якості при формуванні владних структур всіх рівнів. Мудрість державних діячів не в тому, щоб, дорвавшись до влади закулісними фокусами, побільше нагребти до свого корита, а в тому, щоб заглянути на десятиліття вперед і подивитись на себе очима своїх онуків, правнуків. Поки не закрита дорога до державної служби посередності та авантюризму — так звані реформи будуть бюрократичним знущання над мовчазним народом.

Візьмемо для прикладу розрекламовану сьогодні "реформу в освіті" 12х12. Як намагаються переконати нас працівники Міносвіти, 12-річна школа забезпечить європейське та світове визнання нашим атестатам. За такою логікою, якщо реформувати систему охорони здоров’я, то достатньо видати указ Президента, в якому всім українцям наказати жити не менш, як по 100 років, та в ЗМІ підняти галас загального схвалення. Смішно і сумно. Бідна школа, в якій діти сидять на розхитаних, 20-и річної давності, десятки разів ремонтованих стільцях, в напівтемних класах, оскільки на лампочки немає коштів, окрім як витягти копійки з батьків, і, якщо перейде на 12-річну, то почне працювати на світовому рівні. А 12 балів замість п’яти! Виявляється, що якість знань легко підвищити: достатньо змінити систему оцінювання знань та виставляти підсумкові оцінки за кожні 8-10 уроків. Придумали — постановили. Те, що відсутні сучасного рівня підручники та навчальні посібники, примітивна матеріальна база шкіл, що на вчителя всупереч елементарним правовим нормам навалюють все нові і нові обов’язки, при тому виплачують йому час від часу мізерні подачки, що, нарешті, діти не бачать ніяких перспектив у житті, виявляється дрібниця. Це наш стиль. Наш менталітет. Порушуємо елементарні правові норми, не говорячи про цивілізовані права людини, для створення комфорту бюрократичним амбіціям.

Погляд

23.12.2001 | Юрий Чумак, Харьковская обл., г.Чугуев

Что лучше: несовершенные законы, которые неукоснительно выполняются всеми, или законы, выдержанные в духе международного права, но носящие декларативный характер?

   

Я считаю, что страховая медицина — не панацея от хронических болезней отечественной медицины, а всего лишь очередная попытка государства избавиться от своих обязанностей перед народом. Если медицина страховая (читай — платная), высшее образование — платное, пенсионное обеспечение страховое, то за что мы тогда платим налоги?! Да, современная медицина на ладан дышит, и не только "сільські мешканці майже перестали звертатися до лікарів" ("ПЛ" № 32), но и городские к ним обращаются только в двух случаях: 1-ый — угроза жизни (травма, сердечный приступ, отравление и т.д.) и 2-ой — необходимость больничного листа для работающих в гос. учреждениях. Да, бесплатно и сейчас только зеленкой помажут и температуру померяют. Да, медицинское оборудование, в большинстве своем, устарело. Да. но кто сказал, что содрав с нищего украинского населения миллионы гривень на страховки, эти деньги будут направлены для реального улучшения положения, а не разворуются в очередной раз? Кто скажет так — не верьте!

И напоследок — о том, что наболело. Я придерживаюсь того мнения, что лучше несовершенные законы, которые неукоснительно выполняются всеми, чем законы великолепные, выдержанные в духе международного права, но носящие декларативный характер, и потому не действующие. Это, в первую очередь, относится к нашему Основному закону — конституции Украины образца 1996 года, который, как и "сталинская" конституция 1936 года, хорош на бумаге, но нереален в жизни. Но, если советская конституция провозглашала, но, как правило, не реализовывала политические и гражданские права, то современная украинская не действует в области социально-экономических прав. И об этом почему-то крайне мало говорится. Конечно, и с личными, и с политическими свободами у нас далеко не все в порядке (я бы рекомендовал Госдепартаменту США переименовать доклад "Дотримування прав людини в Україні" в "Недотримування прав людини в Україні") но, благодаря существованию многопартийной системы, есть определенные подвижки. Экономические же права практически не соблюдаются, причем самим государством. Есть статья 46 конституции, гласящая: "Пенсии, и др. виды социальных выплат должны обеспечивать уровень жизни, не ниже прожиточного минимума, установленного законом." И что же, законом установлен прожиточный минимум в размере 270, 1 гривень, но на такие пенсии у государства "немає грошей". И таким примерам несть числа. Как можно воспитать в гражданах правосознание и законопослушание, если само государство подает дурной пример беззакония?? Законы должны быть заполнены реальным содержанием, в противном случае их лучше вообще не принимать в таком декларативном виде.

Коментар "ПЛ":Що стосується страхової медицини — то я впевнена, що це єдина сучасна форма консенсусу між державою і громадянами у галузі медичного обслуговування. Кращого ще людство не придумало. Як правило, страхова медицина передбачає незначний відсоток від доходів незаможних громадян (в деяких країнах він становить близько 4-5% від доходів, в більш заможних країнах - до 10 %). Це не обтяжує пенсіонерів, чи безробітних, які, на відміну від нашого суспільства, мають гарантований державою життєвий мінімум, але дозволяє досить ефективно лікуватися. Але чи є в нашій країні гарантія, що гроші, які громадяни будуть сплачувати на забезпечення лікувальних заходів, не будуть розкрадати? Саме це залежить від суспільства, яке демонструє повну неспроможність контролювати владу. Правда, досвіду у нашого суспільства контролювати владу ніколи не було. Отже, теза про недосконалі закони, які б всі виконували і всім було гарно — це радянська (хоча і приємна) казочка. Ми працюємо у правозахисній організації з 1988 року і добре знаємо, як виконувалися ці самі не дуже досконалі закони. Чисельні скарги на порушення чинного радянського законодавства надходили і до офіційних структур, і до правозахисних організацій.

Наша невпевненість в тому, що наші гроші не розкрадуть — це тому, що ми не спроможні вибирати тих, хто спроможний налагодити життя не тільки для себе, але і для своїх співгромадян, тих, за кого б ми не соромились, і хто видавав би діючі закони. Це гірка правда — і винні ми в цьому самі.

Щодо безкоштовної медицини, то її реально ніколи не було. Бо ліки, обсяг обстежень і рівень медичних послуг завжди залежав від того, чи може людина платити, чи користуватися знайомствами.

А сучасні ліки, які неможливо було придбати в аптеках, а треба було "дістати" або заплатити утричі?

До розвалу медицина в радянські часи ще не дійшла, але її сучасний стан багато в чому залежить від того радянського розвитку та від нашої байдужості і необізнаності.

Вивчаючи анкети наших читачів стосовно медичної реформи, ми приходимо до висновку, що небагато хто з нас знає щось про страхову медицину, тому редакція "ПЛ" вирішила найближчим часом познайомити наших читачів з різними формами страхової медичної системи, що існують в світі.

Інна Сухорукова

Погляд

23.12.2001 | Віктор Дзеревяго, м.Харків

Синдром Роксолани, або "Йдіть, синочки, в яничари"

   

Вінниченко був правий: історію України неможливо читати без брому. Та здається, що ми й досі робимо все, аби цей вислів якомога довше залишався актуальним і стосувався все нових й нових періодів національного буття.

Ще півтораста років тому Тарас Григорович коротко і напрочуд влучно вказав джерела більшості наших (в тому числі і сьогоднішніх) негараздів. "Дядьки (тобто няньки, піклувальники) отєчєства чужого" — це він про тогочасну українську верхівку, яка завжди дбала про інтереси Москви або Варшави набагато сумлінніше, ніж це робила російська або, відповідно, польська, еліта. Дбала коштами, силами та навіть життями наших прадідів, наших батьків. І цієї звички ніяк не позбувається, тож і "маємо те, що маємо".

От і сьогодні, варто було затонути російському атомоходові "Курськ", як українська преса, висловивши цілком природний жаль з приводу жахливої смерті людей, заходилась оприлюднювати дивні речі. Ледь не пишаючись, нас повідомили про те, що значна частина екіпажу підводного монстра — вихідці з України, в яких тут залишилась рідня, а в декого — навіть батьки. Далі — у схвальному тоні пройшла інформація про матеріальну допомогу, що її голови облдержадміністрацій навипередки почали надавати рідним загиблих своїх колишніх краян. Допомагали, ясно ж, не з власної кишені, а з держбюджету. Майже одночасно щось подібне пообіцяв на загальноукраїнському рівні й Президент. Далі — більше: з’явились повідомлення про наміри увічнити в Україні пам’ять загиблих (і знов, мабуть, державним коштом). Між тим всі старанно уникають згадки про те, що то були люди на службі у війську іншої держави.

Сьогодні у чужому війську вихідці з теренів нашої Батьківщини можуть перебувати з трьох причин: волею долі (як, приміром, офіцери колишньої радянської армії — у збройних силах посталих на руїнах "совка" незалежних держав), з ідейних міркувань і, нарешті, у пошуках заробітку, пільг, високої пенсії тощо (тобто як найманці). В усіх цих випадках Україна не може запобігти використанню їх іншою державою проти нашого з вами бажання, а не виключено, що і проти нас. Тому сам факт такої їхньої служби слушно трактується як повний та остаточний відхід від України, тож у законодавстві це — чи не єдиний привід для автоматичної негайної втрати українського громадянства тими, хто до того його мав. Добровільне ж перебування наших колишніх краян у закордонному збройному формуванні, в якому панують шовіністичні та навіть антиукраїнські настрої, здавна називалось в Україні (залежно від обставин та нюансів) або яничарством, або зрадою.

Про погляди на Україну і світ, що переважають у російському війську, ми маємо повне уявлення з перших вуст: з численних інтерв’ю отців-командирів та діточок-солдатів російським ЗМІ у нашому "общєм інформаціонном пространствє". В нас вбачають потенційного супротивника, "пособників чеченців", наступний після Чечні об’єкт "навєдєнія порядка", тимчасово втрачену "ісконно російськую теріторію". Як же в такому разі з огляду на здоровий глузд та християнську мораль українські суспільство та держава мали б ставитись до тих синів цієї землі, хто вдягнув кашкета з "двоголовим", тим погодившись із сусідською маячнею про Україну?

Можна розуміти мотиви їхнього вчинку, щиро сумувати з того приводу, що вони не змогли дати собі раду в Україні, а наше суспільство виявилось неспроможним їм у тому допомогти. Але як героїв вшановувати їх у нас хоч за життя, а хоч і (не дай, Боже) по наглій смерті — безглуздя (якщо, звісно, прагнемо бути господарями у власному домі, а не наймитами в чужій господі). Не меншим нонсенсом є і державна допомога їхнім згорьованим батькам, які (як не гірко говорити, але то — чиста правда) викохали та виховали ЯНИЧАРІВ.

Це так по-людськи — поспівчувати родинам у їхній втраті, але фінансово ПІДТРИМУВАТИ ЇХ, по суті, САМЕ ЗА ЯНИЧАРСТВО ЇХНІХ СИНІВ означає плюнути в обличчя багатьом сумлінним громадянам України. Приміром тим, хто зі зброєю в руках боровся за Україну спершу проти німецьких фашистів, згодом — проти сталінсько-берієвських зайд, по тому відсидів за це у радянських концтаборах кращі роки життя (повний термін, попри амністії та хрущовську "відлигу"!), а тепер терпляче животіє на сміховинну пенсію в той час, як їхні колишні "вертухаї" жирують у статусі "учасників бойових дій та прирівняних до них осіб" (та ще й останніми словами паплюжать "незалєжность"). Або тим батькам, чиї сини загинули у мирний час в українських збройних силах, і які були позбавлені не тільки пристойної пенсії, але й допомоги на поховання дитини, бо відомче слідство дійшло висновку, що їх син загинув у війську з власної вини (ніби той юнак з власної волі пішов до армії, де навмисне заподіяв собі смерть, щоб "розкрутити" державу на пільги для батьків).

На тлі звичної зневаги керівної верхівки до власних громадян, і в першу чергу до тих з них, хто виборював, захищав або буде при потребі захищати Україну, така демонстративна увага до "українського сліду" у російському війську здатна випрацювати у підростаючого покоління переконання у престижності яничарства порівняно зі звичайним для всього світу патріотизмом. Що і маємо можливість спостерігати. Так, десь із півроку тому промайнуло повідомлення про проведене у Одесі опитування підлітків під гаслом "Єслі завтра война". Опитування нефахове, радше епатажне (з варіантами відповідей на кшталт "У першому ж бою здамся у полон" та "Зі зброєю перейду до супротивника, щоб воювати на його боці"), але певним чином показове. Місцева газета, наводячи розподіл відповідей, зловтішно наголосила, що варіант "Воюватиму за Україну" не обрав жоден з опитаних. Здавалося б, з чого тут тішитись? Що ризикуємо залишитись безборонними, покинутими власними дітьми на поталу будь-кому, хто тільки забажає скривдити? А українські (бо живуть в Україні і мають український паспорт) інтелігенти — ініціатори опитування, кореспондент, редактор — тихо радіють: мовляв, от вам ваша "нєзалєжность". Чи то невтямки їм, що це і їхня Незалежність, їхнє майбутнє, а чи граються у тотальну опозицію, чи репрезентують "п’яту колону"? В усякому разі вони, люди мабуть освічені, мусили б знати з історії про сумні наслідки подібного самороззброєння для України в цілому і не в останню чергу — для самих ініціаторів такої суспільної поведінки: імперія, залюбки користуючись їхніми "послугами", віддячувала найчастіше Сибіром.

І це — тільки один з багатьох прикладів безглуздої, самогубної, шкідливої для суспільства позиції української еліти — людей, що перебувають біля витоків державної політики. Людей, які за визначенням мали б дбати про нашу з вами користь та захищати наші з вами (як нації) інтереси. Як це і робить будь-яка національна еліта в світі. окрім української! Можна згадати "детек-тивну історію" з довгобудом одеського нафтового терміналу, спротив будівництву нафтопроводу Одеса-Броди, млявість у переговорах про розподіл активів колишнього СРСР та про делімітацію кордонів, поступливість в інформаційному просторі. В усіх цих, та в безлічі подібних дивних програшів на рівному місці, на виправдання можна було почути аргументи, мовляв, "інші наші дії зашкодили б інтересам. Росії". І подібне лунало (і досі лунає) з вуст найвищих українських посадовців!

А що ж інтелігенція, мозок і совість нашого суспільства? Чи відстежує, чи аналізує вона події в Україні та довкола неї? Чи намагається впливати на їх перебіг? На превеликий жаль, українська інтелігенція лише мляво обурюється навздогін найочевиднішим з численних "ляпів" правлячої еліти та найбрутальнішим з проявів внутрішнього та зовнішнього антиукраїнства. По пальцях можна порахувати публікації з грунтовними, зваженими роздумами про наші проблеми та шляхи їх вирішення, натомість переважають емоції. До того ж левова частка виступів на цю тему у російськомовній пресі демонструє позицію авторів як сторонніх (до того ж — недоброзичливих та глумливих) спостерігачів, яким, бач, ніяк не забезпечать євродобробут.

Було б краще вони окреслили співвітчизникам шлях до того добробуту! З досвіду західноєвропейських народів загалом відомо: це — християнська мораль та похідні від неї сумлінність, працелюбність, толерантність, самоповага, любов до ближніх та до рідної землі. Всі ці чесноти — не чужі для наших краян. Але дивна штука: замість постійно нагадувати про це, нам в якості взірця накидають Настю Лисовську — Роксолану!

Важко полічити митців, які оспівували та оспівують цей виняток з безлічі трагічних доль українських бранок. І практично всі спритно оминали найістотнішу деталь цієї історії, а саме: перш, ніж витягти щасливий квиток у тій майже безвиграшній лотереї, Настусі довелось зректися рідної землі, пам’яті про коханого, батьківської віри.

Мабуть, сотням тисяч українців протягом сторіч судився подібний шлях. Більшість з них, напевне, змушені були пройти ним до кінця, і хто ж засудить їх за це: людина — створіння слабке, а змушували зазвичай жорстоко. Але ж були, в тому числі і у не дуже віддалені від нас часи, численні приклади подиву гідної моральної стійкості! Європейські народи складали балади про таких своїх краян, церкви вводили їх до ліку святих. У нас же зусиллями нашої творчої еліти апофеоз конформізму та відступництва зведено до рівня національного міфу! Мовляв: "будьте, хохлятка, сумирними, безпринципними та слухняними, а там султан, а чи то цариця, помітять та (можливо, дуже можливо!) відзначать казковою милістю — чи відпустять "під іншу владну руку" ("Запорожець за Дунаєм"), чи дадуть трохи привілеїв ("Ніч перед Різдвом"), а чи навіть візьмуть до свого гарему (найпривабливіша з перспектив!)".

"Розслабитись, аби хоч одержати задоволення від згвалтування, яке видається неминучим" — рабська мораль, і допоки сприйматимемо її, пускаючи слинку від заздрощів до долі Роксолани, доти відряджатимемо доньок на "заробітки" до закордонних борделів, а синів — у яничари. І з ким тоді залишимося під старість?

Тож може краще будемо розбірливішими щодо героїв, яких нам пропонують шанувати?

Коментар "ПЛ": Ми саме дотримуємося такої думки, що коли наша держава комусь допомагає — то це варте всілякої підтримки. Ми також писали про страшенний та гіркий стан батьків військовослужбовців, які загинули у мирний час. Але виникає питання, чому саме наша держава не допомагає громадянину Омельченко, який мешкає у м. Змієві Харківської області. Він у 1984 році, під час служби на підводному човні, брав участь в ліквідації аварії, отримав велику дозу радіації і став інвалідом першої групи. Має хвору дитину. І ніхто, ніяк, як би ми про це не просили, не переймається долею цієї родини.

А Микола Гур’єв загинув на підводному човні "Ленинский Комсомолец". І серед військовослужбовців, які загинули в мирний час, а родини їх живуть в Україні, багато тих, хто загинув під час аварій на підводних човнах. І хто їм допомагає?

Чому батьки загиблих військовослужбовців не мають ніякої уваги з боку місцевої і, тим більш, центральної влади? І не переймаються їхніми бідами народні депутати? І це не залежно від матеріального стану, стану здоров’я, навіть одиноким не допомагають.

Не було б такого відчуття образи на представників обласних адміністрацій, коли вони вирішили допомогти батькам загиблих на "Курську", якби вони з таким же поспіхом та ретельністюпереймалися проблемами громадян України, які віддали своїх синів державі, а тепер залишилися на самоті зі своєю страшною бідою.

Люблять наші чиновники робити красиві жести, але ж як важко до них достукатися, щоб вони робили щось для громадян, саме на кошти яких вони так непогано існують. І це гірко і соромно.

Бюлетень "Права Людини", 2001, №01

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори