пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200116
№16
2001

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.12.2001

Діти засудженого кримського журналіста Потаманова у День захисту дітей вимагали звільнення їхнього батька

   

Дружина і п’ятеро дітей засудженого кримського журналіста Сергія Потаманова у Міжнародний день захисту дітей провели пікетування кримського уряду, парламенту та прокуратури Криму, вимагаючи звільнення їхнього батька, якого вважають політичним в’язнем.

Любов Тищенко — дружина засудженого в грудні 2000 р. журналіста з Ленінського району Криму Сергія Потаманова — каже, що навмисно вибрала 1 червня для пікетування. За її словами, п’ятеро неповнолітніх дітей "є вагомим аргументом для того, щоб у Міжнародний день захисту дітей привернути увагу громадськості до справи їхнього батька — редактора районної радіостанції "Фенікс" Сергія Потаманова".

Л.Тищенко вважає, що Сергій Потаманов "є політичним в’язнем, оскільки жодних інших підстав, щоб з ним так розправилися, — не було". "Він не вбив і не вкрав, він лише заважав владі Ленінського району своїми виступами у пресі" — заявила Л.Тищенко. У заяві, яку вона передала до Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК і Прокуратури Криму — прохання "посприяти поверненню дітям несправедливо засудженого батька". Кримський спікер Леонід Грач, який особисто спілкувався з Л.Тищенко, пообіцяв їй "розібратися і допомогти". Те ж обіцяв дружині і дітям засудженого журналіста помічник прокурора Криму, який не назвав свого імені.

Як повідомив Комітет з моніторингу свободи преси в Криму, у переданій на початку травня на волю заяві, Сергій Потаманов наголосив, що не вважає себе винним і буде далі оскаржувати рішення суду. У грудні минулого року Керченський міський суд визнав його винним за 4 статтями Кримінального Кодексу України у хуліганстві, знищенні і розкраданні державного майна та зберіганні боєприпасів. Сергій Потаманов називає це помстою за його журналістську і правозахисну діяльність. У квітні цього року він подав скаргу до Європейського суду з прав людини.

м. Сімферополь, 1 червня 2001 р

Прес-реліз підготовлено Комітетом з моніторингу свободи преси в Кримупри Кримському Центрі незалежних політичних дослідників і журналістів, тел.(065-2) 27-69-65, ел. пошта kcnpdj@pop.cris.net  

Хроніка

23.12.2001

Реальний рівень злочинності в Одесі прихований

   

Так вважає народний депутат України Віктор Шишкін. В інтерв’ю для радіо "Свобода" він повідомив таке:

Ігор Столяров: Ви, як і народні депутати Едуард Гурвіц, Юрій Кармазін, є своєрідною персоною "нон грата" для підвладної преси. У зв’язку з цим, переконаний, нашим читачам було б цікаво довідатися про Вашу роботу у парламенті.

Віктор Шишкін: Головне завдання будь якого народного депутата — законотворча діяльність. Ми працюємо максимально на 100 відсотків в цьому плані. Це пов’язано не лише з розробкою безпосередньо наших галузевих законопроектів — до яких я маю відношення — таких як Закон "Про судоустрій", Кримінально-процесуальний кодекс. Це величезний комплекс праці, пов’язаної з діяльністю прокуратури, міліції.

До речі, беру я участь так само у розробці інших питань. Наприклад, від наших виборців з Одеси надійшли пропозиції, які стосуються Закону "Про землю". І я їх вніс у якості законодавчої ініціативи до порівняльної таблиці. Чимало зроблено під час обговорення і житлового кодексу.

Інша діяльність депутатів пов’язана з контрольними функціями парламенту. Це контроль за діями органів влади, за діями інших державних інституцій.

Я вже неодноразово давав інтерв’ю з цього приводу для преси та телебачення. На жаль, це інтерв’ю не було оприлюднене, а саме там я говорив про те, що наші контрольні функції були значно обмежені певними рішеннями Конституційного Суду. Нам, приміром, на сто відсотків, заборонено втручатися у судову діяльність. Таким чином, ми тепер не можемо реагувати на скарги, пов’язані з діяльністю судів.

Наступне рішення Конституційного Суду стосувалося саме діяльності прокуратури. Там теж наші можливості значно обмежені. І це за умови, що прокуратура відноситься до виконавчої гілки влади. Виконавча гілка влади підконтрольна парламенту в інших країнах. Саме тому, незважаючи на рішення Конституційного суду, я іноді все таки надсилаю нашим прокурорським керівникам скарги від виборців Одеси зі своїми коментарями, нотатками.

Особливо мене обурило третє рішення Конституційного суду минулого року, після сумно відомого референдуму "за народною ініціативою", яким скасовано багато наших повноважень які стосуються реагування на дії місцевих органів влади. Я якраз вважаю, що на дії Сергія Гриневецького чи Руслана Боделана народний депутат України від міста Одеси, особливо який був обраний за мажоритарною системою, зобов’язаний реагувати. На даному етапі, мої зусилля, завдяки таким рішенням Конституційного суду, є дуже обмеженими.

Листи які я висилаю до Одеси на адресу місцевих органів влади частіше за все залишаються без відповіді. А якщо і відповідають, то це формальна відписка.

І. С.: Наближаються вибори до парламенту та мерії. Саме тому хочу дізнатися Вашу точку зору з приводу нинішнього стану життя в Одесі.

В. Ш.: Якщо без конкретики, а в загальних рисах намалювати стан справ – в Одесі квітуче життя зупинилося. Дійсно, я вважаю що при керуванні містом Едуардом Гурвіцем життя було більш жваве. Незважаючи на те, що в діях Гурвіца були елементи, пов’язані з порушенням законодавства, про що я неодноразово писав, але в цілому життя просувалося вперед.

Сьогодні в Одесі існує болото. Я знаю про чимало зловживань і порушень, пов’язані з землею та її розподілом, з пляжами в місті Одесі. До мене зверталося багато виборців. Але при сьогоднішній системі влади в державі — подолати зловживання не можливо.

Місцева влада частіше сьогодні, зустрівши проблеми, посилається на загальнодержавну кризу. Саме місцева влада мала б турбуватися про наявність в Одесі нових робочих місць.

Влада мала б і контролювати виконання законів України на території міста. Нічого з цього не робиться. У мене є дуже багато скарг на місцеві правоохоронні органи, установи охорони здоров’я тощо.

І. С.: Ще одне актуальне питання — СВОБОДА СЛОВА. Після Вашого виступу, та появи на екрані нардепа Юрія Кармазина, закрили популярну телепрограму "ОКО".

В. Ш.: Свобода слова в Одесі нині віддзеркалює свободу слова в Україні в цілому. Мабуть для влади в Одесі питання свободи слова найбільш болюче.

Я "розумію" сьогодні поведінку Президента держави та його клевретів на місцях — Гриневецького та Боделана — з приводу саме затикання рота тим народним депутатам, які належать до опозиції.

Давайте подивимося — чотири народні депутати України, обрані за мажоритарними округами в Одесі. Два є у відвертій активній опозиції до Леоніда Кучми. Я ніколи не приховував своїх поглядів та брав активну участь у розбудові наметового містечка учасників акції "Україна без Кучми", у його охороні, захисті. Я брав участь у всіх маніфестаціях та під час тих подій.

Таку ж позицію займає і мій колега — Юрій Кармазін.

Третій — Едуард Гурвіц — так само відноситься до антипрезидентської опозиції — хоча нині і не виявляє такої активності, як це робили я чи Кармазін.

Зрозуміло, що за цих умов Президент та його посіпаки на місцях роблять все необхідне для того, щоб наш голос чути не було.

А коли ми вперше намагалися дати характеристику подій, пов’язаних з "касетним скандалом", зі справою Георгія Гонгадзе, з діяльністю міністерств та відомств, проти яких парламент порушив питання про звільнення їхніх керівників — "останнє "ОКО"" було остаточно закрито. Фактично ми не маємо сьогодні можливості через державні та незалежні теле- і радіостанції довести до народу свою думку. Це дуже прикрий факт.

Влада робить все можливе для того, щоб не лише наша думка не була доведена, але не були б надруковані аналітичні коментарі журналістів, статті щодо подій, пов’язаних з діяльністю опозиційних сил. Поширення такої інформації в Одесі карається закриттям.

Я вважаю, що сьогодні стан, пов’язаний з засобами масової інформації, в тому числі в Одесі, є набагато гіршим, ніж це було 1988, 1989, 1990 роках, коли ще при владі монопольно була Компартія. Навіть тоді я мав можливість, через мас-медія, довести свою точку зору до виборців.

Нині народ тримають в тіні. Інформаційна темрява існує над Одесою.

І. С.: Яка Ваша точка зору з приводу криміногенної ситуації в Одесі?

В. Ш.:Криміногенну ситуацію, на жаль, сьогодні проаналізувати досить важко.

Я пригадую, як мусували це питання тоді, коли містом керував Едуард Гурвіц. Будь-яку рядову подію тоді роздували до невірогідних висот.

Сьогодні, я вважаю, що криміногенна ситуація набагато гірша, але стан її продовжують замовчувати. Економічні та політичні розборки, які відбуваються в Одесі, не набувають належного інформаційного резонансу. Ми не знаємо реального стану справ. Від нас приховують справжню картину, яка стосується Одеси.

І. С.: В Одесі незалежна преса, а так само видання в Інтернеті, останнім часом пишуть чимало про зв’язки Руслана Боделана з президентом холдингу СИНТЕЗ Олександром Жуковим. Чи знаєте Ви щось про цю справу?

В. Ш.: Так, мені про цю справу відомо саме завдяки Інтернету. Я читав про це на сайті "Агентства федеральних розслідувань". Все викладено, з моєї точки зору, дуже докладно. Детально викладена проблема та зв’язки певних осіб — Ангерта, Жукова, Боделана, Андрія Деркача та Президента Леоніда Кучми.

Як ставитися до цієї публікації?

Давайте розпочнемо з фактів. Не всі факти на сьогоднішній день достатньо відомі, Але, відомий факт про арешт Жукова, завдяки Інтерполу в Італії і про арешт його колег "по справі". Це вже не є слова журналіста. Це є реальний факт, який мав місце.

Тепер що стосується їхньої діяльності, пов’язаної зі зброєю.

Певні експерти в Італії чітко визначили канал торгівлі зброєю, яка надходила і через порт Одеса. Це так само доконаний факт.

Тепер — чи пов’язані між собою особи, перелічені в статті на сайті "Агентства федеральних розслідувань"? Я вважаю що підстав для недовіри оприлюдненої інформації немає. Я поясню свою позицію. Фактом є те, що завдяки Інтернету опозиційні журналісти ще жодного разу не помилялися.

За що було вбито Георгія Гонгадзе? Фактично — за подібні публікації у Інтернет-газеті "Українська правда". Все, що там було оприлюднене, у переважній більшості мало місце і потім ставало реальним фактом.

Сьогодні ті, хто займається особливо Інтернет-виданнями — мають електронні газети та розповсюджують електронну інформацію – вони перевіряють дані, які поширюють. Вони не друкують неперевірених фактів.

Час, коли журналісти хапалися за щось "гаря-ченьке" і при цьому не звертали увагу на достовірність – пройшли. Журналісти вже багато чим навчені і є сьогодні у більш кваліфікованому стані, обережно поширюючи інформацію і знаючи, що вони за неї потім будуть відповідати.

І. С.: І останнє. Керівник міської міліції Володимир Жураковський на брифінгу для журналістів заявив про те, що у правоохоронних органів не має сьогодні достатніх підстав для перевірки діяльності в Одесі установ, підпорядкованих Олександру Жукову.

В. Ш.:Я не знаю про такий виступ. Але, якщо це мало місце, то це зроблено якраз для того, щоб не займатися перевіркою.

Згадаємо кримінально-процесуальний кодекс – підстави для відкриття кримінальної справи і підстави для перевірок. Саме будь-яке повідомлення, де можна вбачати те, що відбувся злочин, підлягають обов’язковій перевірці. І те, що каже чиновник від міліції, говорить або про його безпосередню зацікавленість, щоб такої перевірки не було, або про його низьку професійну підготовку. Одне з двох.

Можу пригадати і ще один момент.

Той факт, що проти народного депутата України, керівника фракції "Відродження регіонів" Олександра Волкова відкриті певні кримінальні справи у Бельгії, викликає чимало запитань. Він казав що це неправда. Але чому Він не бажає їхати в жодну з країн Шенгенської угоди, де його одразу б заарештували?

Катування та жорстоке поводження

23.12.2001

Украина входит в число стран, в которых люди гибнут от пыток

   

14 июня в информационном центре IREX ProMedia представители Украинской Ассоциации Международной амнистии объявили о начале всемирной кампании против пыток, в частности, "Зоной, свободной от пыток" было провозглашено вышеуказанное место проведения мероприятия.

В эти дни Украинская Ассоциация международной Амнистии (УАМА) празднует свою седьмую годовщину со дня создания. Впервые амнистийное движение на Украине возникло в 1991 году и на данном этапе в нашей стране действует 41 организация УАМА.

Международная амнистия как всемирное движение защиты прав человека и освобождения узников совести через привлечение внимания мировой общественности была основана английским журналистом и адвокатом Питером Бененсоном. После публикации его статьи "Забытые узники" в 1961 году идея об организации всемирной кампании в защиту прав человека получила поддержку у большинства стран мира.

За время своего существования МА провела активные действия по делам 43 000 узников совести, 40 000 из которых были освобождены. Приоритетными сферами деятельности МА является защита прав женщин и детей, освобождение всех узников совести, обеспечение справедливого суда для всех политзаключенных, ликвидация смертной казни, пыток, борьба с политическим убийствами и пытками. Международная амнистия также имеет сети специалистов – группы, которые состоят из медицинских работников, юристов, и других, которые используют свои знания для работы в защиту жертв нарушений прав человека.

В ходе проходящего сегодня круглого стола, председатель УАМА Светлана Харитонова сообщила, в частности, о том, что с 1997 года МА получила отчеты о случаях применения официальными лицами пыток в более чем 150 странах мира. Более чем в 70 странах пытки и издевательства со стороны госслужащих очень распространены на практике. А в более чем в 80 странах такая практика приводит к гибели жертв. По словам С.Харитоновой, Украина входит в число этих стран. Председатель УАМА также сообщила, что жертвами пыток были как подозреваемые в уголовных преступлениях, так и политические узники, социально незащищенные и диссиденты. среди них – женщины и мужчины, дети и взрослые.

Самым распространенным методом пыток и издевательств является избиение полицией и милицией, о чем свидетельствуют сообщения из 150 стран мира. Вследствие этого некоторые жертвы умирают. Не менее распространенными видами пыток являются изнасилования и сексуальные домогательства, а также пытки электрошоком (в 40 странах), подвешивание тела (в 40 странах), битье по подошвам ног (в 30 странах), придушивание (в 30 странах), длительная изоляция (в 50 странах).

При этом наибольшими мучителями в 140 странах мира являются представители полиции и милиции (Украина входит в их число), в 40 странах — военные, в 20 — т.н. "бригады смерти". На протяжении трех последних лет случаи пыток и жестокого обращения с детьми имели место в более чем 50 странах мира. Дети, которые находятся под арестом, особенно поддаются риску изнасилований и сексуальных домогательств как со стороны полиции, так и других задержанных. С 1997 года МА получила сообщения из 50 стран на всех континентах об изнасилованиях и сексуальном использовании женщин госслужащими.

В ходе круглого стола, его участники также были проинформированы, что на протяжении текущего года к Уполномоченному по правам человека в Украине поступило несколько сотен обращений граждан по поводу применения пыток сотрудниками органов внутренних дел и в местах лишения свободы.

"Ни к кому не должны быть применены пытки или жестокое, нечеловеческое или унижающее достоинство обращение и наказание", — говорится в статье 5 Всеобщей декларации прав человека. МА призывает правительства всех стран публично осудить пытки и предлагает чиновникам всех рангов объявить "Зоны, свободные от пыток" в пределах предоставленных им полномочий. МА также призывает граждан, ставших жертвами пыток и издевательств, обращаться в Европейский суд по правам человека.

За повідомленнями Liga Online

Соціально-економічні права

23.12.2001 | Наталя Ушакова, м.Харків

Дитина, приречена до страти

   

Я пам’ятаю це, і, мабуть, буду пам’ятати все життя. Дитина, приречена до страти. Приречена не якимись жахливими законами за тяжкий злочин. Приречена рідними батьками, банальним "на що жити, як прокормити", приречена за недбалість і безвідповідальність — не свої (бо ще не встигла). І ось він, вирок — нерозбірливим почерком, де читається лише останній рядок: "Діагноз: вагітність". І квитанція — страту оплачено.

Поняття "права людини" в природному середовищі не існує. Як би ми не хотіли, але ж людина — частина навколишнього світу, біологічна істота, інтелектуальна тварина. Отже, і її права — це тільки власна ініціатива. Упродовж тисячоліть людина визнавала тільки одне право — право сильнішого, тобто жила за законами тваринного світу.

У часи перманентних воєн, епідемій та інших напастей, коли кожна друга жінка вмирала при пологах, а із п’яти народжених дітей переживало батьків лише двоє; коли середній вік людства становив 25-30 років — життя окремої людини не дорого коштувало. "Бог дав, Бог і взяв", — і цим все сказано. А ще: "у кого сила, у того й закон", — ось і вся розмова. У кожного своє місце, і справа кожного його триматися, бо інакше світ не встоїть. Порушення цього порядку боялися панічно. У Стародавній Азії, Греції та Римі за уявленням тогочасного суспільства найбільшою свободою користувалися. раби, бо незважаючи на нелюдське життя, ганебне ставлення навіть найбідніших верств населення, вони не несли ніякої відповідальності. Та ж тенденція залишається і за Середньовіччям, що відбивається у системі сеньоріально-васальних відносин. Тобто кожному підводилася одна роль, яку людина повинна грати до самої смерті. Середньовіччя апелювало до визнаних авторитетів, бо що ще може гарантувати світовий порядок, як не усвідомлення того, що "так було завжди". А завжди було так, що найслабший мав одне право — служити сильнішому. При цьому найсвободнішою людиною тепер вважався залежний селянин, бо він мав найбільшу кількість покровителів. Але ж як ми зараз не уявляємо собі життя без звичного комфорту (або уявляємо і самі жахаємося), так і той селянин не уявляв, що стан постійного голоду — це порушення його істотного права мати достатньо їжі; що коли він продає одну дитину, щоб прогодувати тих десятьох, що залишилися з ним — він порушує її право перебувати з батьками. Думаю, якщо б йому про це сказати, він був би дуже і дуже здивований.

Так чи інакше, переживши дві страшні війни, людство виступило з ініціативою побудови громадянських суспільств, на ґрунті яких повинні вирости правові держави. Здається, така модель соціального устрою нарешті наблизить світову спільноту до "золотого віку" миру і розквіту. Дійсно, тепер ми декларуємо людське життя найбільшою цінністю, боремося за створення гнучкої політичної системи, яка б максимально реалізовувала (або сприяла реалізації) наші уявлення про комфортне та безпечне існування. Ми розуміємо, що свобода — це, перш за все, свобода вибору. Працювати — не працювати, брати участь — не брати, народжувати — не народжувати. Та от проблема — як ми можемо розпоряджуватися життям, яке нам не належить? Тим більше — таким беззахисним життям, бо ні природа, ні держава не може його гарантувати. І, що стосується держави, то вона і не хоче цього робити, бо така практика надає реальний прибуток. Але ж не ганебно це — заробляти на — фактично — стратах? У такий спосіб наповнювати бюджет? Але ж не ганебно це — дозволяти вбивати дітей, узаконивши таке становище? Здається, на сучасному етапі, коли вже 13-14 річних підлітків знайомлять з методами контрацепції, а елементарні її засоби дуже і дуже доступні, доводити справу до необхідності хірургічного втручання — просто злочин.

Залишаючи вибір за жінкою, ми нехтуємо правом на життя того, хто фізично не в змозі його відстоювати, і, здається, ці речі не можна порівнювати. Маскуючись турботою про втілення уявлення про свободу дорослою свідомою людиною, ми мовчки погоджуємося з фактом скоєння злочину, а отже, стаємо його співучасниками.

До речі, десь два роки тому у США було вбито останнього, мабуть, лікаря, який практикував аборти. Не хочу ідеалізувати цю країну, але ж погодьтесь, американці розуміються на власних правах.

Соціально-економічні права

23.12.2001 | Віктор Белодед, м. Южноукраїнськ

Як живеш, Пiвденний Буг?

   

Нещодавно, 8 червня, в м. Южноукраїнськ вiдбулися так званi громадськi слухання з проблем будiвництва Ташлицької ГАЕС. Так званi тому, що за вiдповiдною постановою Кабмiну iнiцiатива їх проведення має належати саме громадськостi, а не вiдомству. Бо це дає йому можливiсть запрошувати потрiбних людей i пiдводити пiдсумки на свою користь. Iнтереси ж замовника, Пiвденно-Української АЕС, вiдомi — подальша розбудова ГАЕС та гiдравлiчний зв’язок з русловим Олександрівським водосховищем, використання водних ресурсiв П.Бугу для технiчних потреб. Я не берусь засуджувати позицiю будiвельникiв, що лишилися без роботи. Але ж будiвництво оплачується з нашої кишенi за рахунок цiльової добавки до тарифу за електроенергiю. Отож певно можна сказати, що Ташлицька ГАЕС — всенародна будова, ми всi гуртом будуємо її, коли платимо за електроенергiю. Саме тому ми маємо право не тiльки знати, як витрачаються нашi кошти, а й приймати участь у слуханнях. За мiсяць до слухань мали бути попередженi всi зацiкавленi сторони, їм мусить бути надана для ознайомлення вiдповiдна документацiя. Але основний iнтерес жителiв Семенiвки, як на мене, полягає на тiльки в цьому. З моменту пуску Олександрiвської ГЕС перекритий хiд на нерестилища напiвпрохiдних риб (рибця, шемаї та iн.) Пов’язане з цим зменшення рибних запасiв П.Бугу, одночасно з економiчною розрухою в нашiй державi, означає подальше зубожiння селян в прибузьких селах вiд Олександрiвки до Краснохутiрської ГЕС на р.Синюхi. Певна категорiя незаможного населення в них втратила такий продукт харчування, як рибу. Очевидно, що їх безпосереднi iнтереси та економiчнi права порушенi. Хтозна, як довго ще будуть продовжуватися розмови про рибоводний канал. Бо замовник, ПУ АЕС, зацiкавлена в пiдйомi рiвня Олександрiвського водосховища для гiдравлiчного зв’язку його з Ташлицькою ГАЕС, тому будiвництво каналу при iснуючому заповненнi їй невигiдне. На сьогоднiшнiй день для громадян iснує можливiсть вiдстоювати свої права в судовому порядку. Будiвництво рибоводних споруд при будiвництвi ГЕС передбачено в законодавствi. Каналу нема, а ГЕС працює. Важко, але все ж таки можна пiдрахувати збитки населення внаслiдок непроходу на нерестилища рибця i шемаї. І є експерти, якi вмiють це робити. Питання полягає у тому, чи є у нас свiдомi громадяни, якi б погодилися вiдстоювати свої, а також громадськi iнтереси в передбаченому законом порядку. Якщо таких громадян немає, то це значить, що можна будувати будь-який об’єкт з будь-якими наслiдками для населення, не зважаючи на нього i не витрачаючи нi копiйки на громадськi слухання. Дуже сумно, якщо це дiйсно так. Тодi тоталiтарна свiдомiсть перемогла в нашому суспiльствi остаточно i безповоротно.

Право на охорону здоров’я

23.12.2001 | Інна Сухорукова, м.Харків

Закон про страхову медицину потрібно було прийняти позавчора, вчора було вже пізно, а зволікати сьогодні — це вже божевілля

   

Коли я почула, що Верховна Рада вже вкотре перенесла розгляд закону "Про страхову медицину", в мене знову з’явилося відчуття, що ми живемо в перевернутому світі, де все, що нагально потрібно будь-якому суспільству в цілому і будь-якій людині окремо — нехтується і владою, і суспільством, і, навіть, самими громадянами нашої країни. Про це свідчить і анкетування, яке проводив бюлетень "ПЛ" на початку цього року. З приблизно 800 читачів нашого бюлетеню на наші запитання стосовно існуючої системи медичного обслуговування та деяких аспектів реформування цієї системи, відповіді надіслали лише 10 %. Причому серед тих, хто надіслав відповіді, дуже великий відсоток лікарів, тобто тих, хто безпосередньо, так би мовити, у повному обсязі відчуває на собі "розвиток" нашої системи охорони здоров’я.

Ми неодноразово писали, що стан нашої медицини порушує фундаментальне право — право на життя. Але не тільки. Про яку повагу до гідності людини, що задекларовано в статті 28 Конституції України, може йти мова у палаті лікарні, де лежать одинокі старі люди? Вони годинами кричать від болю, але щоб їм допомогти, в лікарні немає знеболюючих ліків, бо немає грошей, щоб ці ліки придбати. Медики черствішають, а ті, які не витримують, покидають лікарні або самі починають хворіти від постійних стресових ситуацій.

Багато хто розуміє, що незабезпечення нормального рівня медичного обслуговування масово порушує право на життя, але позов до суду з таких причин — це надзвичайне явище. Навіть, у випадках, коли постраждалі від ненадання достатньої та кваліфікованої медичної допомоги добре розуміють це. Може тому ви не знайдете серед наших юристів фахівців з медичного законодавства, які є в, так званих, розвинутих країнах. Нерозвинута законодавча база тягне за собою параліч всієї інфраструктури галузі. А інколи довести, що пацієнту було нанесено шкоду не важко, бо ситуація свідчить сама за себе.

Ось випадок з нашого досвіду. В Харківському науково-дослідному інституті неврології і психіатрії ім. Протопопова після обстеження призовника Н. за направленням облвійськкомату, хлопцю зняли діагноз "епілепсія", що стало підставою для відміни протиепілептичних препаратів. Через це стан здоров’я хлопця погіршився, він двічі падав на вулиці, отримував серйозні травми, двічі перебував у лікарні. Мати повністю задовольнило те, що сина признали непридатним до служби в армії, а медичний заклад ніякої відповідальності за свої дії, які завдали шкоди здоров’ю хлопця, не несе.

З призовниками постійно трапляються майже анекдотичні ситуації, і це було б смішно, якби не було сумно. Так, Київський РВК м. Харкова визнав придатним до служби в армії хлопця із спадковою хворобою нервової системи і тяжкими дефектами слуху. З’ясувалося, що у лікарні, де обстежували хлопця, ніхто не перевірив ані його нервову систему, ані слух. 20-та студентська лікарня м. Харкова взагалі видає час від часу такі неврологічні діагнози, які потім не підтверджує жодна лікарня міста. Лікарі 27-ої міської лікарні вже тричі тільки за останні роки визнають "практично здоровими" хворих на алергію, яких обстежують за направленнями військкоматів. Потім один з них через декілька місяців потрапив в ту ж лікарню з важким загостренням хвороби, двоє інших були обстежені в інших медичних закладах міста, лікарі яких підтвердили наявність важкої форми алергії. Більш того, 27-а лікарня всупереч ст.23 Закону України "Про інформацію" не надає відомостей про обстеження ані самим призовникам, ані їх батькам. І знову, на жаль, ніхто з цих громадян до суду позов не подав.

Це не дивно, бо все, що робиться в медичних закладах, налаштовує обидві сторони на нехтування елементарними правовими і моральними нормами. На жаль, ми всі до такого стану звикли і коли бачимо, що якісь медичні заклади працюють інакше, нас, навіть, це дивує. Наприклад, дивує чітка і відкрита робота психіатричних закладів — міського і підліткового диспансерів, експертного відділення 15-ої лікарні в умовах вкрай скрутного стану фінансового забезпечення. І це при тому, що психіатрія — така галузь медицини, яка за своєю специфікою в жодній країні світу не може існувати на самофінансуванні.

Життя і гідність всіх громадян України — як пацієнтів або родичів, самих медичних працівників, — потерпає від недолугої, відсталої від часу системи охорони здоров’я. Але, якщо суспільство, депутати, експерти-фахівці приділяють багато уваги обговоренню неправових дій правоохоронних органів, або, останнім часом, пенсійному забезпеченню, то питання реформування медичного обслуговування населення, здається, нікого не хвилює. Невже усе гарно, і ми більш не хворіємо?

Для того, щоб забезпечити сучасний рівень медичного обслуговування, пристойні умови перебування хворих у лікарнях, суспільству, перш за все, необхідно усвідомити, що ніяка держава не в змозі цього фінансувати. Матеріальний стан наших громадян також не дозволяє зробити всі послуги платними — такий напрямок вже призвів до того, що громадяни взагалі перестали звертатися до лікарів. Зруйнована система відомчих медичних частин, система профілактичних оглядів — це теж сприяє зросту захворювань, і, перш за все, це туберкульоз, онкологічні захворювання, венеричні хвороби.

У наших громадян існує стійке неприйняття страхової медицини, і це добре відчувається з відповідей наших читачів. На нашу думку, це пов’язано, перш за все, з нерозумінням, що це таке. Навіть, якщо у громадянина виникне таке бажання — з’ясувати, які ж системи страхової медицини існують у різних державах, або, навіть, які системи страхової медицини існували у царській Росії або у перші роки Радянської влади, це практично неможливо. Наші засоби масової інформації, що дуже полюбляють розповісти, читачам про жахливі умови у тій чи іншій лікарні (і, на жаль, це правда) зовсім не приділяють уваги роз’ясненню того, як бути, наприклад, з тим, що держава не буде забезпечувати безкоштовне лікування, що необхідно мати відповідну і прийнятну систему медичного страхування, яка забезпечить ефективний розвиток медичного обслуговування.

Коли читаєш відповіді, які надійшли від наших читачів, добре розумієш, що, по-перше, небагато хто хоча б приблизно розуміє зміст цього поняття "страхова медицина", по-друге, недовіра до держави сягає такого рівня, щобудь-які заходи з боку держави сприймаються як намагання обдурити своїх громадян. На жаль, не має також довіри і до приватних фондів та установ, бо гіркий досвід участі і поразки громадян у фінансових пірамідах теж не є позитивним.

Наша держава зовсім не переймається досвідом тих країн, в яких успішно працюють такі системи, і при тому розвиватися вони почали ще задовго до того, як ці країни стали заможними. В Ізраїлі першу страхову медичну компанію організувала державна профспілка, яка, до речі, існує і в нашій країні, є досить багатою організацією, що має своє майно, кошти і досвід спілкування з трудовими колективами. Але профспілки дуже активно відстоюють свою власність, своє право розпоряджатися коштами фонду соціального страхування.

Складається враження, що держава не дуже зацікавлена у розвитку страхової медицини, бо чиновники та їх родичі, як і раніше, лікуються в окремих лікарнях або їдуть лікуватися за кордон. Державі зручно мати бюджетні медичні заклади із жебрацькими коштами, поганим обладнанням, але при цьому вони мають такий собі загін рабів, яких при нагоді можна вивести на мітинг, або, погрожуючи звільненням чи позачерговою відпусткою "за свій рахунок", примусити проголосувати на пропрезидентському референдумі достроково, та й ще принести адміністрації довідку з виборчої дільниці. Саме наших дільничних лікарів та працівників лікарень примушували умовляти пацієнтів ставити свої підписи за "владну" партію, а лікарі стаціонарних відділень в день голосування на всеукраїнському референдумі відповідали перед адміністрацією, за те, щоб хворі голосували так як треба.

Як себе почуває лікар, якому постійно дають зрозуміти, що ані його професійна, ані його особиста гідність нікого не цікавлять? І, навіть, навпаки. То може держава, її законодавчі та виконавчі гілки влади просто не хочуть втрачати таку частину адмінресурсу? Але ж страхова медицина не зворотно визволить цих держкріпаків. Хотілося б думати, що це підсвідомо, але ж ми знаємо, що врешті решт у кожній дії чи протидії, лежать чиїсь політичні або економічні інтереси. Надто страшна думка — нехтувати долею мільйонів людей у державі, бо так зручно тисячам чиновників.

І саме тому ні в яких ЗМІ не розповідають, що у багатьох країнах частина страхового внеску, який сплачує громадянин, становить від п’яти до восьми відсотків від доходу громадянина, а решту сплачує роботодавець, але і для першого, і для другого це є звичайною справою.

Страхова медицина впроваджена у всіх посттоталітарних країнах Східної Європи, причому займатися цим почали відразу, як тільки від влади відсунули комуністичні режими.

В Україні минуло 10 років. І ми не тільки не користуємося страховою медициною, але більшість з нас не має ніякого уявлення, що це таке. І наша держава, хоча і не в змозі тягнути тягар витрат на медичне обслуговування людей, вперто не хоче з себе цей тягар зняти. І існує у нас така собі віртуально безкоштовна медицина, і то з’являються, то зникають "благодійні" внески, платні медичні послуги населенню і таке інше.

І з’явилась у нас замість медицини — кваліфікованої та милосердної, якесь страховисько — лікування без ліків, на які не має коштів, лікування без лікарів, які відправлені у відпустку "за свій кошт", у поганих умовах, тому що не має приміщень. А милосердя — там, де за всіма Законами Божими та людськими воно повинне бути перш за все? Це взагалі незрозуміле у цій ситуації поняття.

Я пропонує всім, в тому числі не тільки родичам хворих, а й депутатам всіх рівнів, нашому так званому гаранту Конституції зненацька відвідати яке-небудь безкоштовне відділення звичайної лікарні, і запитати пацієнтів, чи задоволені вони таким обслуговуванням. І, навіть, якщо у такому безкоштовному відділенні виявиться платоспроможній пацієнт, бо йому потрібно лікуватися у конкретного лікаря, запитати його: скільки коштує йому таке лікування? Не сумніваюся, що ця сума буде значно перевищувати річний внесок до страхової каси.

Закон про страхову медицину потрібно було прийняти позавчора, вчора було вже пізно, а зволікати сьогодні — це вже божевілля.

P.S. І на додаток до цього ми публікуємо декілька повідомлень, які і є ілюстрацією до нашої розмови.

Право на охорону здоров’я

23.12.2001

Серйозною медико-соціальною проблемою в Україні є цукровий діабет і злоякісні новотвори

   

Серйозною медико-соціальною проблемою в Україні є цукровий діабет. Про це повідомив міністр охорони здоров’я Віталій Москаленко, виступаючи 12 червня в парламенті, де проходив День уряду. За його словами, в Україні сьогодні зареєстровано близько 1 млн. хворих. Інсулінозалежною формою страждає 11-14% хворих цукровим діабетом, 120 тис. хворим вимагаються щоденне введення інсуліну, близько 300 тисяч хворих знаходяться на цукрознижуючих препаратах.

За словами В.Москаленко, захворюваність цукровим діабетом у 2000 році в Україні складала 129,4 чел. на 100 тисяч населення. Постійно збільшуються в Україні і показники захворюваності дитячого населення — у 2000 році — 9,3 на 10 тис. дітей, при цьому діти хворіють на тільки інсулінозалежну форму захворювання.

Ще однією проблемою України є злоякісні новотвори. Захворюваність і смертність від раку характеризується високим рівнем, що поки що не має тенденції до зниження. Ризик виникнення даного захворювання збільшується в зв’язку з несприятливою екологічною ситуацією в країні і значному старінні населення. За словами В.Москаленка, спеціальні розрахунки свідчать про те, що протягом життя кожен 3-4-й чоловік і кожна 5-а жінка можуть занедужати раком.

Захворюваність злоякісними пухлинами в Україні в 2000 році складала 316,2 на 100 тисяч населення.

Щорічно реєструється близько 160 тисяч нових випадків злоякісних захворювань. За прогнозами, загальна кількість первинних онкологічних хворих, щобудуть реєструватися щорічно, до 2010 року досягне 180 тисяч осіб.

Міністр охорони здоров’я також відзначив, що злоякісні новотвори є причиною більш 15% усіх смертей в Україні.

Право на охорону здоров’я

23.12.2001

З 1990 року в Україні спостерігається погіршення епідеміологічної ситуації у зв’язку з туберкульозом

   

За словами Міністра охорони здоров’я Віталія Москаленка, за останнє десятиліття захворюваність збільшилася в 1,8 рази і складала в 2000 році 60,2 на 100 тис. населення, а смертність від туберкульозу зросла у 2,7 рази.

Щорічно в нашій країні реєструється майже 30 тисяч нових випадків захворюваності на туберкульоз і близько 11 тисяч випадків смерті від нього. Від туберкульозу вмирає набагато більше людей, ніж від всіх інших інфекційних і паразитарних хвороб разом узятих (83,0%).

У той же час в Україні функціонує 168 протитуберкульозних установ. Кількість ліжок в них складає 25531, це 5,2 на 10000 населення. Цей показник залишається стабільним протягом трьох останніх років.

Обсяг витрат на закупівлю препаратів для хворих туберкульозом за 1998-2001 року збільшене з 10,4 млн.грн. до 49,0 млн.грн.

Витрати з держбюджету на централізовану закупівлю лікарських препаратів для лікування хворих туберкульозом за 1998-2001 року збільшилися з 950 тис.грн. до 36 млн.грн. У 2000 році цю бюджетну статтю профінансовано в сумі 27,5 млн.грн. (100%).

За повідомленнями Liga Online

 

Практика правозахисту

23.12.2001 | Олексій Свєтіков, м. Сєвєродонецьк

Сім "love stories" з діяльності приймалень КВУ на Луганщині

   

Історія I.Працівник сєвєродонецької приймальні ЛОВ КВУ приймав участь як представник відповідача у судовому розгляді позову колишнього начальника сєвєродонецької міліції М.Фролова до пенсіонера О. Новохатського. Позов міліціонером було подано про захист честі та гідності у зв’язку зі зверненням Новохатського (підписанням колективного звернення) через народного депутата Ю.Іоффе до Міністерства внутрішніх справ із вимогою провести ротацію Фролова та з негативною оцінкою роботи Фролова. Позов включав вимогу спростування відомостей, розповсюджений через звернення, та стягнення моральної шкоди у тисячу гривень.

Усвідомлюючи, що суд не може бути не упередженим, представник відповідача побудував захист на тому, що довести причетність Новохатського до складення листа не можливо, і що читання листа, зміст якого невідомий, не можна вважати розповсюдженням інформації. І через це настоював на тому, що Новохатський не може нести будь-яку відповідальність по цьому позову.

По справі було проведено 4 слухання із загальним часом засідань 10 годин. Нарешті, головна частина справи була улагоджена на позасудовій зустрічі позивача та представника відповідача, після чого позивні вимоги щодо Новохатського були зняті позивачем у повному обсязі. Але він настоював, що інформація, яка містилась у листі, не є достовірною, і в цьому суд задовольнив його вимоги. Представник приймальні не вважав за необхідне супротивитись цьому, бо це не мало ніяких наслідків ні для Новохатського, не для будь-кого ще (крім Фролова).

Історія II.9 січня 2001 року на сайті "Політична Україна" інформаційною службою ЛОВ ВГО КВУ "ЛуганськІнформ-КВУ" була розміщена інформація про проведений у Сєвєродонецьку мітинг протесту проти запуску установки з утилізації й знищення непридатних пестицидів і за розпуск парламенту – з ініціативи міського голови В.Грицишина. Мітинг завершився сутичкою частини його учасників із міліцією, і спостерігачі КВУ прогнозували, що наслідками доведеться займатися громадській приймальні.

18 січня секретаря міському КПУ С.Дьякова, який очолював протидіючу владі групу мітингуючих, спробував затримати в будинку виконкому міліціонер – для доставки в міліцію й складення протоколу про адмінпорушення. Дьяков звернувся за телефоном у приймальню КВУ, працівник якої переговорив по телефону з міліціонером і переконав останнього, що затримувати Дьякова немає підстав, і що той сам з’явиться в міськвідділ — з адвокатом і письмовими поясненнями по справі.

З пояснень міліціонера (якому керівництво міськвідділу доручило скласти протокол про адмінпорушення) стало відомо: Дьякову інкримінується, що начебто він на протязі 2,5 хвилин провів несанкціонований мітинг — після завершення мітингу, організованого виконкомом. А саме з 14-30 до 14-33 пополудню 9 січня. З урахуванням цього у приймальні КВУ було розроблено план захисту і складено й надруковано пояснення, із яких виходило, що в дійсності ніякого мітингу Дьяков не проводив. За версією КВУ, під час мітингу до нього зверталося багато людей, щоб він пояснив, що відбувається, чому не надають слова людям з іншою, ніж в організаторів, позицією, кого саме обрали в комітет із захисту конституційних прав тощо. Тому, за легендою, після закінчення мітингу Дьяков відповів на запитання людей. При цьому йому дійсно прийшлося використати мегафон, бо людей, що задавали питання, було багато. Але мітингом це вважати не можна, бо не мається родових ознак мітингу.

У міськвідділ Дьяков прийшов у супроводі працівника приймальні КВУ, який спробував пояснити питання заступнику начальника міліції Чистоклєтову. Але останній відмовився вислухати представника і почав вимагати, щоб той залишив приміщення. Бо "будуть тут усякі нас повчати". Після цього Дьяков разом с представником приймальні КВУ залишив будинок міськвідділу МВВС, попередньо передавши підписані ним пояснення.

Протокол про адмінпорушення працівниками міліції був складений і переданий до суду. У лютому протокол разом з поясненнями С.Д’якова було розглянуто суддею Змієвським і відхилено — за відсутність складу адмінпорушення.

До речі, за два останні роки це була вже шоста спроба міліції притягнути Дьякова до адмінвідповідальності начебто за порушення порядку проведення мітингів. Аналогічні спроби були у відношенні ще двох осіб. В усіх випадках приймальнею КВУ була надана результативна допомога громадянам, коли їх намагалися притягнути до відповідальності за проведення мітингів – усі справи були виграні в першій чи наглядовій інстанції суду.

Історія III.Другий рік сєвєродонецька громадська приймальня допомагає пенсіонеру Воднєву у поновленні немайнових прав — відмови відділом приватизації виконкому приватизувати квартиру, де він мешкає. На тій підставі, що Воднєв не поставив у паспорті відмітку "Україна". Заяву на неправомірні дії посадової особи Воднєв подав самостійно у листопаді 1999 року, у грудні того ж року позов був відхилений суддею Мєдвєдєвим. При цьому були допущені процесуальні порушення, що і було покладено працівником приймальні в основу касаційного оскарження. Але воно було відхилено. Далі було подано скарги на обласну прокуратуру та на голову обласного суду. Голова обласного суду відмовив в оскарженні рішення суду та постанови касаційної колегії, а прокурор області вніс протест. Протест було відхилено президією обласного суду. До речи, прокурор прекрасно аргументував протест, виклавши правові норми, за якими усі особи, що мешкали в Україні на дату прийняття незалежності, є її громадянами. Використовуючи цю аргументацію, громадська приймальня допомогла Воднєву оформити скарги у Верховний суд та у Генеральну прокуратуру. Верховний суд відмовив у задоволені скарги, а Генеральна прокуратура внесла протест. Протест Генеральної прокуратури Верховним Судом було відхилено. На жаль, відповідь з Верховного суду Воднєв отримав лише через три місяці після розгляду протесту Генеральної прокуратури, коли з запитом щодо долі справи звернулася безпосередньо приймальня ЛОВ КВУ. За цей час строк звернення у Страсбург був пропущений.

Щоб поновити строк, було прийняте рішення ще раз звернутися до суду першої інстанції, але тепер з позовом, а не зі скаргою. Це давало можливість після відхилення позову в судах першої і другої інстанцій звернутися у Страсбург. Був поданий позов на поновлення немайнового права — порушеного права на приватизацію приміщення. В сєвєродонецькому суді позов розглядав той же суддя Мєдвєдєв, який відмовив у прийнятті позову, оскільки предмет вже був розглянутий і мається чинне судове рішення. Була подана касаційна скарга, яка розглядалася 8 березня і несподівано була задоволена. Справа знову повернулася в Сєвєродонецьк. На суді представник приймальні пішов на нетрадиційний крок – попросив суд привести юридичний стан Воднєва у відповідність з його дійсним станом. Бо якщо Воднєв не має право на приватизацію приміщення, бо не є громадянином, то на яких підставах він, що не є громадянином, має прописку, а не вид на перебування, чому приймає участь у виборах і має інші права, передбачені для громадян. Суд триває, і, за нашим переконанням, може бути надзвичайно резонансним.

Історія IV.Неймовірне рішення прийняв сєвєродонецький міський суд у березні. Два роки тому сєвєродончанин С. продав власний автомобіль "Ауді" 1978 року виготовлення, домовившись з покупцем за ціну у $2500. На справді він отримав лише еквівалент $1000 та розписку ще на $1500. Але громадянин, що винен був по цьому паперу, передумав платити і попередив С., що якщо той буде наполягати, то сам заплатить ще більше. Наприкінці 2000 року в сєвєродонецький суд дійсно була подана позивна заява до С. на відшкодування збитків на 36 тис. гривень. До позову був прикладений акт оцінки ремонту машини, на що, за висновками спеціалізованої фірми було потрібно 16 тисяч гривень. Сума зовсім не дивна, якщо робити капітальний ремонт такої коштовної, і досить зношеної машини, що потребує заміни значної кількості основних вузлів. Крім того, були письмова заява позивача про начебто вже придбані ним запасні частини на суму 7 тисяч гривень та вимога відшкодувати значні моральні збитки. Не зважаючи на те, що ні яких документів, що доказують факт придбання запасних частин, позивач не представив (сказав, що придбав їх на базарі), суддя визнала позив на 7 тисяч – посилаючись на закон про захист прав споживачів. Аргументувавши рішення тим, що за загальними принципами торгівлі, якщо угодою куплі-продажу не передбачені обов’язки щодо якості, то проданий товар має бути придатним для користування. Суддя не узяла до уваги кілька суттєвих доводів, що навів відповідач: що самі позивачі не заперечували, що користувалися і користуються машиною і що згідно з правилами торгівлі претензії на якість товару приймаються лише на протязі строку гарантії, який на машину виробництва 1978 року давно скінчився.

На нашу думку рішення судді було завідомо упереджене: навіть, якщо факт несумлінних дій продавця був би доведений, то він міг тільки скасувати угоду зробити, зобов’язавши продавця повернути кошти, а покупця – машину. Цим же рішенням створено вкрай небезпечний прецедент, коли суд зобов’язав продавця не тільки безплатно віддати товар, але й ще заплатити покупцю певну суму за те, що він її безплатно узяв. Що ж до розписки, що давав позивач при придбанні машини (домовленість стосовно ціни була $2500), то суд це питання взагалі не розглядав, а позивач вважає, що вона втратила чинність, оскільки пройшов строк, на який давалася розписка.

В приймальню КВУ С. звернувся з проханням "натиснути" на обласний суд, що ми відмовились робити. Але пораду, як себе вести при касаційному розгляді — дали. 19 квітня 2001 року касаційна інстанція луганського обласного суду відмінила рішення сєвєродонецького міського суду і направила справу на новий розгляд.

Історія V.Із квітня 1998 року почалися митарства стаханівського підприємця Ігоря Орла, власника й керівника однойменного підприємства і, одночасно, засновника й видавця опозиційної до місцевої влади газети "Кадієвка". У ході перевірки транспортні витрати фірми за 2 роки на суму 30 тис. грн., були визнані податківцями, як прихований прибуток - на підставі відсутності маршрутних листів. Той факт, що Положення про застосування маршрутних листів не поширюється на особистий транспорт, податківців не бентежив. 16.06.98 р. була порушена кримінальна справа по ст. 148 ч. 2., на підприємство було накладено непомірний штраф. Як наслідок, воно зупинилося, без роботи залишилися 15 чоловік.

Втім, кримінальна справа до суду так і не дійшла, як не було нікому пред’явлене обвинувачення. Від амністії І.Орел відмовився, і у вересні 1999 м кримінальна справа була благополучно закрита — через відсутність складу злочину. У травні 2000 р. луганська обласна ДПА скасувала штраф і санкції, накладені стаханівською ДПІ на фірму "Орел". Після чого І.Орел, за підтримкою стаханівської громадської приймальні КВУ, подав позов . до стаханівської ДПІ. Про відшкодування морального збитку в сумі 100 тис. грн. У травні 2001 року стаханівський міський суд задовольнив позов частково, зобов’язавши ДПІ виплатити Орлу 10 тисяч гривень моральних збитків. Такий результат для України є, мабуть, унікальним.

Історія VI.Традиційним господарським об’єктом, що контролюють місцеві олігархічні клани, є міські ринки. Але в Сєвєродонецьку з початку 90-х років цей ласий кусень був орендним підприємством. Тобто майно належало облспоживспілці, але було передано для управління орендному колективу. Який і заробляв на ньому свій хліб, вкладаючи значну частину заробленого в розвиток підприємства.

Якийсь час тому представники місцевого істеблішменту вирішили забрати "своє" собі, тобто змінити власника. За змовою з колишнім директором АП Валентиною Малютою (чи вимусивши останню?) було сфальсифіковано протокол зборів орендного колективу (прото-

кол №12 від 14.12.1998 року), за яким колектив начебто погодився з перереєстрацією орендного підприємство в дочірнє.

Про те, що відбулося, орендарі узнали влітку 2000 року, коли новий засновник призначив нового директора підприємства, і почалися безпідставні звільнення з роботи колишніх орендарів та гоніння на тих, що не був звільнений. Водночас швидко розпорошувалося майно, щобуло зароблено колективом за кілька років праці. Якщо ще влітку на банківському рахунку підприємства було майже 100 тис. гривен, то в грудні борг склав 250 тис. гривен. Спроба колективу відстоювати свої права шляхом пікетування чи громадської непокори була припинена із сєвєродонецькою демократичністю – приїхали озброєні автоматами міліціонери, повиштовхували кого треба було з кабінетів, та кількох людей доставили у відділення.

Луганський арбітражний суд влітку виніс постанову, що відміняла перереєстрацію орендного підприємства в дочірнє, але сєвєродонецький виконком обійшов це рішення — рішення про реєстрацію дочірнього підприємства "Сєвєродонецький центральний ринок" було скасовано, а зареєстроване дочірнє підприємство "Централь-

ний ринок Сєвєродонецька".

Громадська приймальня КВУ займається цією справою з вересня 2000 року. За цей час була направлена скарга в Жовтневий суд міста Луганська (пос-

танову цього суду, що вимагала припинити дію постанов про перереєстрацію підприємства та звільнення старого директора сєвєродонецький виконком не виконав), а також скарги членів орендного колективу Декіної, Кучмінської, Боровенського, Літвіненко, Свиридоненко, Левченко та Сенкович у сєвєродонецький суд на незаконні дії службових осіб, що порушили їх права орендарів.

9 грудня сєвєродонецький суд виніс рішення, яким вимоги орендарів були визнані, і рішенням вимагалось негайно (на протязі 5 днів) поновити реєстрацію орендного підприємства.

Історія VII.8 вересня в приймальню звернувся Вадим Миколайович Лєбєдєв з проханням допомогти під час розгляду справи в касаційній інстанції. Раніше (без участі КВУ) заявник звернувся до міського суду з позовом до підприємства "Сєвєродонецька ТЕЦ", вимагаючи списати частину своєї заборгованості по сплаті за опалювання, а також стягнути моральну шкоду та неустойку, мотивуючи це тим, що температура в його квартирі через погане теплопостачання була нижчою, ніж передбачено санітарними нормами (нижче 18 градусів). Суд частково визнав вимоги щодо списання частини боргу, але відмовив щодо моральної шкоди та неустойки. І наклав на позивача обов’язок сплатити держмито. Касаційну скаргу підготував адвокат з адвокатської контори. Після чого заявник звернувся до приймальні КВУ.

Ознайомившись з документами, і з врахуванням "Правил надання населенню послуг з водо-, теплопостачання…", ми порадили заявнику не наполягати на стягнені неустойки (її можна стягнути лише у разі, коли вона передбачена угодою), а особливу увагу обласних суддів звернути на необрунтованості рішення суду першої інстанції про стягнення держмита (бо заява була подана по справі захисту прав споживача, а згідно з декретом "Про держмито" з споживачів, що звертаються з питань захисту прав споживачів, держмито не стягується). Надалі пропонувалось наполягати в суді на правомірності стягнення моральної шкоди, посилаючись на ч. 3 п.3 Постанови Верховного суду України №4 від 31.03.1995.

14 вересня касаційна інстанція відмінила рішення сєвєродонецького міського суду і направила справу на розгляд в суд міста Рубіжне.


У недержавних організаціях

23.12.2001 | Володимир Степанюк, м. Полтава

Рейтинг визначив кращих

   

Як уже повідомлялося, Асоціація громадських організацій Полтавщини вперше провела визначення рейтингу популярності серед представників преси та громадських організацій, що займаються захистом інтересів і прав громадян. А до таких організацій належать жіночі, дитячі, інвалідні, безробітних, ветеранів і т.д., адже вони захищають права й інтереси певних категорій і груп громадян. Та й логічно, щоб кращих з кращих "призначали" не у владних кабінетах за критеріями на кшталт ступеню особистої відданості й т.д., а визначали так, як це робиться в усьому демократичному світі.

Анкети були розповсюджені в осередках різних політичних партій, недержавних організаціях, засобах масової інформації, тобто, в опитуванні взяли участь люди свідомі, активні, поінформовані. Респондентам пропонувалося назвати десятьох журналістів та громадських діячів, які, на їхню думку, найактивніше працювали у 2000-му році. Причому, кожен без обмежень міг уписувати в графи анкети прізвища тих, хто, знову ж таки на його думку, заслуговує відзначення.

Результати рейтингу підбивалися за схемою, яка повністю виключала суб’єктивізм. Оскільки кожен респондент розміщував журналістів і громадських діячів на умовному п’єдесталі пошани з 10-ма місцями, а кожне місце оцінювалося у певну кількість балів, то залишалося лише підрахувати загальну кількість балів по кожному претенденту.

Усього було названо 26 прізвищ журналістів та представників громадських організацій. А рейтингова десятка журналістів-правозахисників і громадських діячів виглядає так:

1.Людмила Кучеренко — президент Полтавського медіа-клубу.

2.Зоя Коваленко — заступник керівника Центру правозахисту при Спілці ветеранів збройних сил у Полтавській області.

3.Тамара Просяник — головний редактор кременчуцької газети "Інформаційний бюлетень".

4.Анатолій Банний — редактор газети "Приватна справа".

5.Любов Калюжна — директор народного університету при культурно-просвітницькому товаристві інвалідів "Ірина".

6.Ганна Киященко — голова Полтавської філії Сус-пільної служби України.

7.Олексій Гавриков — голова обласного комітету "Правозахист".

8.Микола Кульчинський — голова обласної організації "Просвіта".

9.Григорій Бордюг — депутат Полтавської міськради.

10. Євген Мюллер — голова Полтавського від-ділення Комітету виборців України.

Хоча анкетування проводилося лише у Полтаві, були названі прізвища журналістів Віктора Козоріза з Миргорода, Ярослава Проця з Шишак, Ольги Оленіч з Кременчука та правозахисника Володимира Величка з Лубен. А це свідчить, що їхні добрі справи відомі далеко за межами їхніх міст і районів. Повною ж несподіванкою для оргкомітету рейтингу стало те, що ніхто жодного разу не згадав керівника "Родинного дому" Лідію Сафронову та голову Полтавської Спілки жінок "Чураївна" Вікторію Курилко, яку в березні на спільному святі Аграрної партії України і партії "Солідарність жінок України" було відзначено в номінації "громадський діяч". Це теж, погодьтеся, красномовний факт.

Асоціація громадських організацій Полтавщини має намір такий рейтинг популярності проводити щороку.

Хто винний?

23.12.2001 | Олександр Степаненко, м. Чортків

Чортківська трагедія.

   

На початку липня виповнюється 60 років від трагічних подій початку Великої Вітчизняної війни в Галичині, які і до сьогодні не вивчені істориками як належить, які продовжують замовчуватися, яким все ще не дано вичерпної моральної та правової оцінки. Тоді, у червні – липні 1941 року, перед відступом Червоної Армії з території Західної України за таємним наказом, підписаним наркомом внутрішніх справ Мешиком, у тюрмах без вироку суду було знищено тисячі мирних мешканців краю (одна з цифр, що зустрічається у публікаціях – 200 тисяч). Криваві оргії НКВС провело у Львові, Cтаніславі, Дрогобичі, Самборі, Тернополі, Бережанах, Чорткові і багатьох інших галицьких містах. Чортківська трагедія 1941 року є серед них однією з жахливіших. Про це не можна не згадувати. Нажаль, на сході України і тепер дуже мало знають про події, що передували антибільшовицькому опору УПА у 40 — 50–х роках і багато у чому визначили його характер.

Українське населення в більшості вітало возз’єднання з УРСР у вересні 1939 р. У перші місяці після приходу радянської влади загонами НКВС у Чорткові було арештовано лише військових польського гарнізону та окремих посадовців з числа тих, хто не встиг, або не зміг врятуватися за румунським кордоном (Румунія надала політичний притулок польським військовим та чиновникам, що перейшли кордон в Кутах та Заліщиках самим перед вторгненням Червоної Армії). Масові арешти, в основному серед місцевої української інтелігенції, прокотилися Чортковом уже у 1940. Без усяких пояснень причини арешту було схоплено більшість викладачів гімназії, правників, лікарів, активістів громадських організацій та партій, звичайно ж "буржуазних". Лише у місті безслідно зникло біля 100 мешканців. Наведу лише окремі імена: професор В.Баран, адвокат В.Електрович, лікар П.Синенький, викладач Дм. Пігут, родина адвоката О.Юрчинського.

Сім’ям арештованих місяцями не давали жодної звістки ані про їхній стан здоров’я, ані про місце ув’язнення. З перших днів війни містечком покотилися чутки про розпочату енкаведистами розправу над в’язнями чортківської тюрми. Ті, що поки що залишилися на волі, чекали нового примарного "визволення" наступаючими гітлерівськими військами, тож ніхто не наважився на протест і спробу визволення в’язнів. Навіть тоді, коли першого липня з тюремних воріт вивели під конвоєм довжелезну колону в’язнів і погнали у невідомому напрямку (як потім з’ясувалося — в Умань).Ніхто не спробував заволодіти в’язницею і тоді, як з тюремних підвалів почали долинали постріли — щоб приглушити звуки катівської роботи, на подвір’ї цілодобово працювали потужні дизельні двигуни.

Вночі 2 липня, перед самою втечею, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили приміщення. На ранок при березі річки у передмісті Чорткова було знайдено тіла священників та монахів А.Знамеровського, Я.Місюти, Ю.Шпирлака, А.Волковського, а у спаленому монастирі — отця Х.Лонгави, монахів Р. Червонки та М.Іваничіва, органіста Й. Вінцентовича. А вже 3 липня у місто увійшли солдати Вермахту. Зрозуміло, жодного енкаведиста, як і будь-кого з їхніх посібників з числа місцевих жителів затримати не вдалося. Того ж дня німці відкрили браму тюрми-катівні, підвали якої були переповнені спотвореними тілами жертв. Нова окупаційна влада звинуватила у сприянні НКВС місцевих євреїв. Саме їх примусили виносити трупи закатованих, складати їх на подвір’ї, а згодом копати братську могилу на міському цвинтарі. Частину міщан гітлерівцям вдалося спровокувати до єврейських погромів. Не усі, звичайно, піддалися антисемітському психозу: багато єврейських сімей знайшло порятунок у селянських домівках. Так, три з половиною роки провів на горищі наш колишній колега доктор Б. Маргуліс. Значна ж частина єврейської громади так само безслідно зникла в роки гітлерівської окупації, як і їхні попередники — українці та поляки. Безчинства нової влади також творилися за мовчазної згоди тих, хто залишався на волі.

А у ті жахливі дні липня 1941 р., за свідченням очевидців, тіла жертв НКВС були ретельно сфотографовані та обстежені прибулою спеціальною комісією. Однак досі є невідомим, чи збереглися ці матеріали у архівах Німеччини?

А тоді, боячись епідемії, німці відвели для ідентифікації тіл лише одну добу. Впізнані були лише одиниці із восьмисот з лишнім трупів. Більша ж частина їх була настільки спотворена катуванням та дією вапняного розчину, яким наспіх заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Так, лишень за довгими русявими косами (таких не мав ніхто в окрузі ) впізнали дочку чортківського адвоката Надію Юрчинську. Очевидці припускали, щобагато закатованих в’язнів були нетутешніми, наприклад, частина з них мала специфічний гуцульський одяг. Хто ж були ці люди, звідки конкретно походили, в чому була їхня "вина" перед режимом, досі не знає ніхто.

Як з’ясувалося невдовзі, більшість в’язнів місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на схід. Майже двісті чоловік, що не витримували переходу, було страчено в дорозі. Лише одиницям вдалося втекти. 750 чоловік було страчено в Уманській в’язниці за аналогічним описаному сценарієм, близько 100 тіл загиблих було ідентифіковано.

Тільки у 1942 році, коли терор гітлерівців поширився і на українців, в краї розпочалося формування загонів УПА. І цей процес має також свою довгу та непросту історію. Як має свою післяісторію і трагедія Чортківської тюрми 1941 року.

В радянські часи братня могила жертв більшовизму на міському цвинтарі, як і слід розуміти, мала репутацію "нехорошого місця". Приносити туди квіти "не полагалося". Задати запитання учителеві історії про ті події — означало накликати на себе неприємності. В роки горбачовської гласності та демократизації завіса таємничості начебто припіднялася: перша громадська панахида була проведена лідерами "Меморіалу" в листопаді 1989 р. В 1990 р. місцевим осередком Руху у сквері поруч з будинком тюрми було встановлено меморіальну дошку, яка пробула неушкодженою лише декілька днів. Вандалів, зрозуміло, не знайшли, та й не намагалися шукати. У 1991 католицькою громадою за участю влад міста та району було проведено перепоховання останків священників-домініканців. Але депутатську пропозицію порушити кримінальну справу по факту масового вбивства та проініціювати судово-медичне обстеження в процесі ексгумації тодішній (і сьогоднішній) Голова районної Ради В.Мирончук проігнорував. На пропозицію депутата обласної Ради (1991 р.) стосовно початку слідства по факту масового знищення в’язнів Чортківської тюрми, як по злочину проти людства, тодішній прокурор Тернопільської області В.Іванов відповів відпискою, буцімто жодної інформації по даному факту ані в обласній прокуратурі, ані в управлінні КДБ не виявлено, відтак підстав для порушення кримінальної справи нема. І от у травні 2001 р. Рада партій та громадських організацій знову звернулася до Голови райдержадміністраціїї з заявою про створення спільного оргкомітету по відзначенню роковин Чортківської трагедії 1941 року, порушення кримінальної справи та проведення кваліфікованого історіографічного дослідження на території слідчого ізолятора МВСУ. Відповіді доводиться чекати. Але мітинг відбудеться — у цьому громадськість запевнили.

Але чи не парадокс: численні приклади масового знищення мирних жителів західноукраїнських областей 60 років існують лише у спогадах очевидців, газетних публікаціях та мітингових промовах. Вони не стали досі доведеними історичними фактами, не отримали правової оцінки! Не встановлені імена катів, їхніх посібників, імена жертв. Навіть точна кількість загиблих невідома. Скажімо, у хронології "Історія Тернополя у спогадах" наводяться відомості про 500 закатованих у місцевій тюрмі. Історик Яромир Чорпіта стверджує, що їх було 750, голова тернопільської обласної організації "Мемо-

ріалу" називає цифру 1000. Кому вигідна така розмитість історичної пам’яті? І невже України не стосуються норми конвенцій ООН про попередження та покарання військових злочинів та злочинів проти людства, та про незастосування терміну давності щодо таких злочинів ?

Давні латиняни мали за принцип: Fiat ustitia, pereat mundus ("Нехай здійсниться правосуддя, хоч би перевернувся світ"). Я хотів би перефразувати його: "Нехай здійсниться правосуддя — щоб продовжувалося життя". Адже не назване, не засуджене зло має здатність повертатися у забутих старих і цілком нових формах.

P. S. З розказаної трагедії, звичайно ж можна простежити безліч моралей: і про те, що найлегше і найбезкарніше криваві деспотії розвиваються в поділених, розмежованих суспільствах. І про те, що для приборкання народу часто досить позбавити його мозку у вигляді інтелігенції — її достатньо сховати: за тюремним муром, за базарним парканом, — і роби, що хочеш. І ще багато про що.

Погляд

23.12.2001 | Олег Туменко, м. Кировоград

Права потерпілого

   

Кримінальний злочин зазвичай є специфічною взаємодією двох сторін — зловмисника та потерпілого ( якщо шкода завдана юридичній особі, то цивільного позивача). Відповідно, в ході подальшого, після скоєння злочину, розвитку подій, розслідування та судового розгляду кримінальної справи, кожна сторона має певний юридичний статус. Основні права особи, що звинувачується в скоєнні злочину, детально відображені не тільки в Кримінально-процесуальному кодексі, а й в Конституції України. Це право бути невідкладно проінформованим про мотиви арешту або затримання, право на допомогу адвоката, право оскаржити затримання в суді та ряд інших.

А ось про потерпілого в Конституції навіть не згадується, його права виписані тільки в КПК. Така ситуація є свідченням конституційної нерівності. Адже стаття восьма Конституції проголошує, що саме Конституція має найвищу юридичну силу і її норми є нормами прямої дії. Саме на підставі цих норм гарантується звернення до суду. Але, якщо обвинувачений має можливість звернутися до суду, посилаючись на найвищий правовий акт, то потерпілий такого права позбавлений.

Крім того, в Конституції не відображено це питання в більш широкому, концептуальному аспекті. Не зафіксовані обов’язки держави перед громадянами в сфері кримінальної злочинності. Принцип презумпції невинуватості в Конституції проголошено, а принципу невідворотності кримінальної відповідальності немає.

Проте аналіз, який подумки може зробити кожен, свідчить, що від злочинів потерпіла переважна більшість родин. Досить згадати про знайомих. В того обікрали квартиру, в іншого — дачу, авто. І це ще не найгірші випадки.

Отже, пропоную доповнити Основний Закон положенням про те, що захист громадян від кримінальної злочинності, мінімізація та постійне зниження її рівня є обов’язком держави. Держава відповідальна за те, щоб кожен, хто скоїв злочин, представ перед судом.

Очевидна і необхідність доповнення Конституції основними правами потерпілого. Адже його приниження в цьому плані відносно обвинуваченого є явним нонсенсом.

Такі зміни розширять конституційні права громадян, вдосконалять юридичну систему країни.

Комментарий ПЛ. Автор высказывает целый ряд замечаний к Основному Закону, связанных с недостаточной, по его мнению защищенностью прав потерпевшего по сравнению с правами обвиняемого.

Во-первых, следует отметить, что далеко не всякое преступление предполагает непосредственное взаимодействие потерпевшего и преступника – довольно трудно определить конкретного потерпевшего в преступлениях с формальным составом (например, незаконное ношение оружия). Кроме того, классическая западная теория уголовного права объясняет карательные функции государства как посредничество в вопросе кровной мести между потерпевшим, его родственниками и преступником. Поэтому статус каждой из сторон конфликта обусловлен не столько самим конфликтом, сколько стремлением максимально в рамках уголовного процесса ограничить непосредственное общение сторон и свести его к общению между органом, ведущим процесс (судом, следователем), и сторонами.

Во-вторых, мы не можем согласиться с тем, что права потерпевшего не обозначены в достаточной мере Конституцией.

Ст. 3 определяет, что высшей ценностью для государства является жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность человека. Статья 27: "Никто не может быть произвольно лишен жизни. Обязанность государства – защищать жизнь человека" и, что особенно важно, "каждый имеет право защищать свою жизнь и здоровье, жизнь и здоровье других людей от противоправных посягательств", т.е. на конституционном уроне закрепляется право на необходимую оборону. Статьи 29 и 30 защищают свободу и личную неприкосновенность и неприкосновенность жилища. Статья 41: "Никто не может быть противоправно лишен собственности". Таким образом, основные "частные" ценности, защищаемые уголовным законом имеют свое закрепление в Конституции.

То, что особое внимание в Уголовно-процес-

суальном кодексе и Конституции уделяется именно правам обвиняемого, объясняется тем, что сам уголовный процесс создан именно для защиты его прав. Государство ловит преступников без всяких кодексов, часто применяя жестокие меры – пытки, повальные облавы и иные, мягко говоря, негуманные, но тем не менее эффективные меры. Кодекс же ограничивает возможность органов дознания, следователей и судов жесткими рамками законности.

Поэтому, на наш взгляд, дополнение Конституции специальными правами потерпевшего излишне.

В-третьих, вызывает сомнения пассаж о том, что потерпевший по сравнению с обвиняемым ограничен в доступе к суду. Статья 55 Конституции не связывает возможность обращения в суд за защитой своих прав со статусом в уголовном процессе ("права и свободы человека и гражданина защищаются судом"), более того, отмечается, что "каждый имеет право любыми, не запрещенными законом средствами, защищать свои права и свободы". Конституционный Суд подчеркивает, что "суд не может отказать в правосудии, если гражданин Украины, иностранец или лицо без гражданства считают, что их права и свободы нарушены или нарушаются, созданы или создаются препятствия для их реализации или имеют иные ущемления прав и свобод" (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води). Т.е., даже если потерпевший считает, что то или иное его право не защищается специальными процедурами Уголовно-процессуального кодекса, он может непосредственно обращаться в суд на основании ч.2 ст. 124 и ст.55 Конституции.

Наконец, в отношении предложения дополнить Конституцию принципом неотвратимости наказания – мы считаем, что в этой идее есть рациональное зерно, хотя и не совсем понятно как этот принцип будет соотносится со ст. 58, в которой отмечается, что законы, отменяющие или смягчающие уголовную ответственность, имеют обратную силу. В то же время никто не может отвечать за деяния, которые на момент их совершения не признавались законом правонарушением.

Дисиденти і час

23.12.2001

Кошеня на колючому дроті

   

30 років тому зупинилося серце легендарного політ-в’язня-націоналіста Михайла Сороки. Про те, як це сталося, згадує його друг Михайло Горинь

17 червня голові Української Всесвітньої координаційної ради Михайлові Гориню виповнюється 71 рік. Видатний правозахисник, політик і громадський діяч залишається на сторожі української справи. Доля подарувала йому не тільки роки поневірянь комуністичними тюрмами та таборами, але й близьке знайомство і дружбу з чільними учасниками національно-визвольного спротиву.

Один із них — Михайло Сорока. Спершу його посадили до Берези Картузької поляки (1937-1939 рр.). 1940 року, незабаром після "золотого вересня", його висилають у Воркуту "перші совіти". 49-го, буквально на два місяці, він повертається до Львова. Відтак – заслання в Красноярський край, а вже там – засудження на смертну кару, пізніше замінену 25-літнім терміном.

Серце Сороки зупинилося тридцять років тому — 16 червня 1971 року, у далекій Мордовії. Це сталося напередодні дня народження Михайла Гориня. Й ті харчі, які він приготував для відзначення свята, пішли на проводи друга в останню путь.

Вашій увазі пропонується уривок зі спогадів Михайла Гориня, де йдеться про останні дні незламного націоналіста.

—- Перший день у таборі. Ведуть нас – мене та Михайла Осадчого, а назустріч іде чоловік — голова поголена, очі такі голубі, з кров’яними прожилками, дуже втомлені очі. І йде він якось так дивно — наче ноги є протезами. У майці — тоді можна було в майці ходити. Дивлюся: така статура — збитий як м’яч накачаний. Це я вже потім дізнався, що він був ґімнастом європейського класу.

Коли влітку 1970 року я повернувся з Володимирської тюрми в 17-й табір, то ми вирішили відзначити сторіччя з дня народження Лесі Українки. Тоді ще можна було присилати книги в табір, то брат Богдан переслав мені її твори. Наукова конференція тривала 10 днів. Я взяв унікальну тему — "Філософія поразки в творчості Лесі Українки". Михайло Сорока взявся за головну доповідь — "Життя і творчість Лесі Українки". Він прекрасно це зробив!

Є у мене один його зошит. З нього видно інтереси Михайла Сороки. Подивіться, що він виписує: Куприн, Чернишевський, Кіплінґ, Максим Рильський. Молодь партизанська тоді казала: "Я Рильського читатиму? Та то комуняка!" Ось далі Шевченко, "Великий льох". Оце духовний світ цієї людини. Я не випадково це гортаю — Михайло Сорока не був зациклений, вузько обмежений націоналістично орієнтований чоловік. Бачите: і Кіплінґ, і Чернишевський, але все воно спрямоване на утвердження української національної ідеї.

Ми були дуже близькі друзі. Щовечора ходили навколо бараку, і вели розмови, перетрушували весь період визвольних змагань. Кілька місяців підряд були прогулянки, унікальні розмови, якесь єднання душ. Він був архітектор за освітою, гарно малював і посилав малюнки різних птахів моїй маленькій дочці Оксані. Я постійно собі думав: "Боже мій, якби на чолі нашого руху опору був Михайло, а не Степан (Бандера - В.К.) — той рух був би не на один щабель вищий. Він би його своєю особистістю облагородив. Від духовної стелі лідера залежить духовна стеля цілого руху". Стосунки між людьми, рівень стосунків, людське благородство може або культивуватися або може бути кинутим під пси, розумієте. Я тою людиною захоплений.

Треба сказати, що в таборі були люди, які після роботи не мали чим зайнятися, хіба в шахи грати. З ними тяжко співіснувати. Ми ж приходили з роботи і кидалися до книжки, читали, конспектували чи писали. А якщо людина не мала чим зайняти свій інтелект, то це, знаєте, ставало джерелом усяких непорозумінь. Там побилися, там побилися — це було досить типовим. Михайло був не лише арбітром у таких справах, але архітектором нормальних міжлюдських стосунків.

Михайло Сорока дуже переживав за в’язнів, щоб вони не деґрадували. Я йому ніби лекції читав вечорами з психології взаємин, дав йому літературу з фізіології, з психології. На їх основі він написав унікальну брошуру про конфлікти, які виникали в таборі між в’язнями. Один екземпляр її повинен бути в Івана Кандиби, наскільки я собі пригадую. Починається ця брошура десь так: "Я бачу таку картину: молодий хлопець умивається, роздягнутий до пояса, а біля нього стоїть його колеґа, політв’язень. Той молодий чоловік, збуджений водою в тепле літо, бризкає водою на того, що стоїть поруч. Той вибухнув. І чому вибухнув, чому не зрозумів жарту? Чому в нього така напружена психіка, що він готовий кинутися? Це — комплекс: людина боїться, щоб хтось не подумав, що їй можна ставати на голову."

У таборі заборонено було що-небудь вирощувати. Хіба квіти. Але Михайло між квітами садив салат, петрушку, і в один прекрасний день пройде поміж квітами (бо він квітами цікавився) збере, помиє — і є ціла мидниця салата. Він збирав усю українську громаду в 17-му таборі — чоловік п’ятдесят, не більше. Ми приходили за той стіл, їли і вели розмови. Це була форма зближення.

Михайло розповідав, що в нього вже був інфаркт. У нього очі — як дві рани, з такими кров’яними прожилками. А тіло — як набитий м’яч. Щоб показати, що він може робити, каже: "Дивися, Михайлику!" — падає на руки і стає свічкою, а руками йде по землі. Отакий він був, коли мав 60 років.

16 червня 1971 року після вечері ми знову вийшли на прогулянку. Це доріжка між бараком і "запреткою" (огорожа з колючого дроту — В.К.), десять метрів, не більше. Ми там завжди ходили. А там такий невеличкий спуск. Михайло казав мені, щоб я йшов уперед. Кажу: "В чому справа, Михайле?" — "Та ви знаєте, мені трохи тяжко спускатися". Я йшов поволі і знав, у якому місці він повинен мене догнати. Михайло мене не догнав. Обертаюся, а він стоїть зігнувшись. Я тоді відразу кладу його: "Лягайте, Михайле!"

Побіг до санітара. Кажу: "Іди подивися — Сорока дуже тяжко хворий". А він ще й іти не хоче, бо в нього з Михайлом був конфлікт. Я був у трансі — Михайло така близька мені, як батько, людина. Беру швабру в руки. Може б Михайло й так не вижив у таборі, але цей нещасний чоловік, санітар, який нічого не знав у медицині, сказав, що треба робити руками штучне дихання. А був такий Гаврилов — капітан підводного човна, який написав книжку з критикою радянської влади, за що йому дали 12 років. Так отой Гаврилов сідає Сороці на коліна і робить штучне дихання. Махнув 5-6 разів руками Михайловими — тут у нього покотилася сльоза з ока — і Михайло вмер. Ми самі його добили. Якби, може, не ця руханка, якби відразу його поклали, якби відразу могли дати хоч що-небудь, укол або хоч валідол, щоб той тромб проскочив, Михайло, можливо, вижив би.

Але, знаєте, я переконаний, що люди відчувають свій кінець. Був такий Пірус Василь — районний провідник СБ, дуже міцна, але грубувата людина. Того самого дня, за кілька годин до смерті, йдемо з Михайлом по доріжці і бачимо, що на дроті на "запретці" висить меленьке кошеня, поранило собі шубку, кров тече з боку — таке маленьке кошеня, як долоня. І Михайло кричить: "Дивіться, кров, кров!" А Пірус: "Ну і що, що кров? От знайшов велику біду! Ви що — крові не бачили?". І я тоді відчув, що щось з Михайлом відбувається — він ніколи так не реаґував, то була дуже спокійна людина. То був останній його день.

Коли ми занесли Сороку до медпункту, то Гриць Пришляк (один із провідників СБ ОУН, мав 25 років – В.К.) узяв твори Шевченка, і читав, як Псалтир. Ми його відпровадили. На другий день привезли труну, поклали його в труну. Ми на роботу не пішли і ніхто нас не карав за це.

Записали Вахтанг Кіпіані, Василь Овсієнко

P.S. На місці, де помер Михайло Сорока, українські політв’язні висадили кущ шипшини і грядочку квітів, поливали їх. Одного дня виявилося, що кущ зник, а квіти витоптано. Це начальник дільниці капітан Зіненко (землячок, який чимало крові Чорноволової та Стусової попив!), наказав кримінальникам викопати шипшину і посадити перед штабом "учреждения ЖХ-385/11". Так табірне начальство зліквідувало місце, де, мовляв, "украинцы сотворили себе святыню".

Дисиденти і час

23.12.2001

Памяти Виктора Попкова

   

2 июня 2001 года скончался Виктор Алексеевич Попков.

Это произошло в военном госпитале им. Вишневского в подмосковном Красногорске.

Виктора Попкова во время его миротворческой работы на войне в Абхазии расстреливали грузины в Сухуме и обвиняли в шпионаже абхазы в Гудауте. Над ним издевались ФСБшники и боевики в Чечне. Но он шел к ЛЮДЯМ, чтобы помочь, исполнял свою миссию, не обращая внимания на нелюдей.

18 апреля 2001 года, в Чечне, на выезде из села Алхан-Кала, он был тяжело ранен, а теперь и убит, нелюдями, когда развозил по селам гуманитарную помощь и лекарства для детей.

С начала первой войны в Чечне (1994) Виктор Попков постоянно работал там в качестве активного миротворца, занимался гуманитарной помощью для пострадавшего мирного населения. Основатель гуманитарного Общества "Омега", Виктор в 1995 г. создал общественную организацию — "Комитет общественного патронирования обязательств России и Чечни". Последний год он работал в организации "Гражданское содействие".

Бюлетень "Права Людини", 2001, №16

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори