пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200120
№20
2001

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

21.12.2001
джерело: www.korrespondent.net

О чем пишут украинскому Президенту

   

Впервые в обращениях граждан, направленных в адрес президента Украины Леонида Кучмы, наибольшее количество вопросов было посвящено законности и охране правопорядка в стране.

Как сообщили в управлении информации и связей с общественностью администрации Президента, эти вопросы поднимались в 11,3 тысяч обращениях из 51,4 тысяч, которые поступили за шесть месяцев нынешнего года в адрес главы государства, сообщает Интерфакс. В частности, среди обращений жалобы на неправомерные действия работников правоохранительных органов составляют 26,4%, на судебные решения 20,9%.

Хроніка

21.12.2001
джерело: www.dwelle.de

Члени незалежної профспілки гірників стверджують, що їм погрожують

   

Незалежна профспілка гірників України на з’їзді в Києві в середу знову переобрала своїм лідером Михайла Волинця. Звернення до послів та керівників різних країн з проханням відреагувати на втручання окремих сил в діяльність профспілок, на думку Михайла Волинця, єдине, завдяки чому його переобрали лідером незалежної профспілки гірників.

Михайло Волинець стверджує, що напередодні з’їзду до нього звернулися близько 30 членів профспілки, які повідомляли про погрози та залякування. Незалежна профспілка гірників — це структура, яка передусім відстоює схему прозорих розрахунків у вугільній галузі.

Шахтарська профспілка, яка найчастіше невдоволена урядовцями, схвалювала кабінет Ющенка та роботу екс-віце-прем’єра Юлії Тимошенко. Тому поміж причин переслідування називаються й політичні. "Справа в тому, що НПГУ почали переслідувати після того, як ми приєдналися до Форуму національного порятунку й руху "Україна без Кучми". Після цього почалися всі наші проблеми," — повідомляє Волинець. На думку багатьох аналітиків, проблеми НПГУ пов’язані з прагненням донецької влади підкорити профспілку, а відтак заволодіти шахтарським електоратом.

За повідомленням агентства УНІАН, київська міліція намагалася зірвати роботу 4-го з’їзду Незалежної профспілки гірників України. Про це заявив голова НПГУ Михайло Волинець. "Вже під час роботи з’їзду НПГУ міліція вимагала дозволу на його проведення від мера міста Києва. Зал було заблоковано. Народні депутати України і делегати з’їзду, лідери зарубіжних профспілок створили натовп. Крім того, була делегована група людей під виглядом шахтарів з тим, щоб зірвати роботу з’їзду. Міліція пропустила весь натовп в зал", — розказав він. Проте з’їзд продовжив роботу над змінами до Статуту НПГУ.

Хроніка

21.12.2001
джерело:
Українська правда, 13.07.2001

Україна — у списку країн, що торгують людьми

   

Україна опинилася в списку 47 держав світу, які, за визначенням Держдепартаменту США, не відповідають встановленим американським законом мінімальним стандартам, що забороняють торгівлю людьми.

У цьому списку держави — "другої категорії". Разом з Україною до нього потрапили Франція, Польща, Болгарія, Словенія, Чехія, Угорщина, Грузія, Китай.

Доповідь Держдепу була підготовлена у відповідь на законопроект, прийнятий в жовтні, який закликає застосувати економічні санкції в 2003 році проти країн, які не борються з торгівлею людьми і не вживають заходів із захисту її жертв, — повідомляє Associated Press.

Ще 23 країни віднесені до числа держав, що не демонструють особливих зусиль для подолання проблеми торгівлі людьми, яка щодень зростає.

Серед таких країн є і демократії, близькі до США — Ізраїль, Греція, Туреччина і Південна Корея.

За даними Держдепу, щорічно приблизно 700 тисяч осіб продаються за кордон для роботи в будинках розпусти і на будівництві.

Державний департамент США уперше підготував таку доповідь у відповідь на рішення Конгресу США. Відтепер звіт буде готуватися щорічно, і якщо у 2003 році в країнах, зазначених у доповіді, не буде спостерігатися істотного прогресу, це може стати підставою для застосування до них економічних санкцій.

Хроніка

21.12.2001 | Сергій Бобок

27 дезертиров разыскиваются в Харьковской области

   

Большинство из них сбежали из воинских частей еще до 95-го года. Недавно был задержан военнослужащий, который покинул воинскую часть самовольно. Более 3-х лет он скрывался от следствия. Его обвиняли в физическом насилии по отношению к своим товарищам по службе. И в день вынесения приговора военнослужащий решил спастись бегством. Как говорят в военной прокуратуре, обвиняемого Руслана Маркохая испортила власть. За несколько месяцев до окончания службы его назначили на должность командира отделения. И он воспользовался своим служебным положением. В течение двух месяцев Руслан начал методично издеваться над шестерыми своими подчиненными. Но вскоре об этом узнало командование, и началось судебное разбирательство. Однако, в день оглашения приговора Маркохай бежал. Искали его 3,5 года. Как потом выяснилось, он скрывался в Донецкой области у своих дальних родственников. Перебивался случайными заработками, а однажды устроился на шахту. Теперь руководству шахты придется нести за это ответственность. Что же касается обвиняемого, то сейчас он ждет приговора суда, в следственном изоляторе. Как предполагает следователь, Маркохай получит не менее 5 лет лишения свободы. Впрочем, окончательное слово — за военным судом. Поскольку бывали и другие прецеденты. В военной прокуратуре вспоминают историю о дезертире, который скрывался 7 лет. А когда был пойман и привлечен к суду, отделался лишь годом дисбата. Но, что интересно, пришел поблагодарить за это следователей. И еще следователей военной прокуратуры радует то, что по сравнению с прошлыми годами количество случаев дезертирства уменьшилось на четверть. Сегодня в розыске насчитывается 27 человек.

Політика і права людини

21.12.2001
джерело:
"Форум"

Український суд вперше застосував покарання за ст. КК про спробу насильницького повалення конституційного ладу України

   

Судова колегiя у кримiнальних справах Чернiгiвського обласного суду завершила розгляд справи про пiдготовку державного перевороту в Українi. Сорокасемирiчний житель лiсового хутора з Чернiгiвщини Валентин Булахов i сорокадвухрiчний житель Запорiжжя Юрiй Петровський визнанi винними у змовi з метою насильницького повалення конституцiйного ладу i державної влади в Українi, привселюдних закликах до цього, поширеннi матерiалiв "за попередньою змовою з групою осiб". Цi статтi Кримiнального кодексу України застосованi вперше за час iснування незалежної української держави. Булахов визнав провину, покаявся у вчиненому і був засуджений до п’яти рокiв позбавлення волi умовно. Шiсть рокiв посиленого режиму з конфiскацiєю майна i позбавленням офiцерського звання одержав Петровський, який продовжує стверджувати, що "змова" була улаштована для виявлення агента СБУ в рядах громадської органiзацiї колишнiх офiцерiв.

Завданням провокатора, нiбито, була дискредитацiя органiзацiї i недопущення її дiяльностi iз захисту соцiальних прав вiйськових i їхнiх сiмей. Стосовно iнших учасникiв подiй кримiнальнi справи припиненi у зв’язку із змiною обстановки. Кримiнальну справу щодо ще одного спiвучасника — громадянина Росiї, голови постiйно дiючої "Президiї Верховної Ради СРСР" Олександра Козлобаєва — видiлено в окреме виробництво, тому що вiн знаходиться у розшуку.

Політика і права людини

21.12.2001
джерело:
УНІАН

Свобода слова Українські ЗМІ не готові до свободи?

   

Більшість українських ЗМІ не готові до неупередженого висвітлення резонансних тем. Заступник директора Інституту журналістики, голова комітету "Рівність можливостей" Олександр Чекмишев розповів, що дослідження об’єктивності ЗМІ проводилось наприкінці 2000 року — на початку 2001 року, тобто тоді, коли з’явилось декілька важливих і резонансних тем — зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, справа Юлії Тимошенко, акції протесту опозиції, імплементація результатів референдуму. Як показали дослідження, висвітлюючи ці теми, українські ЗМІ не змогли забезпечити громадян інформацією, достатньою для того, щоб робити усвідомлені та адекватні висновки. Так, за результатами моніторингу, найбільш неупередженими і якісними є теленовини "Репортер" на "Новому каналі", відносно якісними і неупередженими дослідники вважають також програми ТСН (канал "1+1") і "Вікна" (СТБ). Для регіональних мас-медіа, згідно з результатами досліджень, характерно обмеження свободи журналістської діяльності з боку фінансово-політичних груп, зокрема, формування конкретного замовлення, заборона на висвітлення окремих тем чи використання окремих прізвищ. Загалом, за висновками дослідників, сучасна економічна ситуація в державі не дозволяє існувати ЗМІ як окремому бізнесу, тобто діяти на засадах самоокупності, тому редакційна політика видань формується фінансово-політичними угрупуваннями, які їх контролюють.

Політика і права людини

21.12.2001
джерело:
ІА "Полтава-факт"

Влада проти Людмили Кучеренко

   

Відома журналістка Людмила Кучеренко вважає, що Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України звільнила її з посади представника у Полтавській області абсолютно безпідставно.

До речі, заступник голови Національної ради Віктор Лешик відмовився візувати наказ про звільнення, оскільки теж вважає його незаконним і порадив Людмилі оскаржувати його у суді.

Саме місцевій владі Л. Кучеренко допікає найбільше, викриваючи її фінансові оборудки, наводячи неспростовні докази безвідповідальності, некомпетентності при вирішенні соціальних питань. Л.Кучеренко не тільки подає приклад громадянської позиції журналіста і як президент Полтавського медіа-клубу сприяє підвищенню професійного рівня журналістів області, регулярно проводячи семінари-тренінги, об’єднує демократичний прес-корпус для відстоювання свого права на свободу слова у регіоні, а і редагує газету медіа-клубу "Новий день", передає репортажі на радіо "Свобода". Як представник Нацради з питань телебачення та радіомовлення, Л.Кучеренко захищала права глядачів ТРК "ЮТА", трансляцію якої з подання тієї ж влади припинили кабельні телекомпанії, бо "ЮТА" відкрито виступила проти злочинної діяльності владних мужів. В інтерв’ю інформагенству "Полтава-Факт" Л. Кучеренко заявила, що вона має достатньо знань і досвіду, щоб відстояти свої права. "Я бачу, що все більше затиснутих владою журналістів прозрівають і поповнюють ряди борців за свободу слова", — сказала Людмила Кучеренко.

Катування та жорстоке поводження

21.12.2001 | Катріна Фанесток, програмний директор, CounterPoint (США)

Роздуми про доступ до правосуддя

   

Мої дослідження і цілеспрямована робота в галузі доступу до правосуддя сформувала у мене переконаність у тому, що існує чотири елементи, необхідні для надання універсального доступу до правосуддя.

Перший— всі і кожен індивід у суспільстві (громадянин чи ні) повинні знати свої юридичні права і розуміти, що вони мають абсолютне право використовувати судову владу для захисту своїх прав.

Другий— індивід повинен вірити, що участь у юридичному процесі забезпечить захист прав і заходи проти несправедливості. Цей другий елемент є критичним, бо коли громадяни переконані, що права і доступ до правосуддя існують лише для багатих і впливових, вони не будуть користуватися судами.

Третій— суди й судові процеси мусять бути, говорячи комп’ютерною мовою, "доброзичливі до споживачів". Це означає, що кожен аспект судового звернення повинен бути простим і допомагати участі в ньому. Починаючи з першої розмови в офісі адвоката або в суді до судових слухань і остаточної ухвали, всі документи і процедури повинні давати можливість позивачеві розуміти, що для нього існує право вибору і наслідки кожного вибору.

Нарешті, четвертий. Доступ до правосуддя означає, що правова система надає кожній стороні — незалежно від рівня доходів, етнічної приналежності чи статі — справедливі слухання перед незалежним і нейтральним суддею, котрий забезпечує правову процедуру у відкритому і гласному судовому процесі, і що кожна людина, яка потребує послуг адвоката, отримує компетентні юридичні послуги.

Можна написати цілі томи і днями дискутувати з приводу різноманітних стратегій, за допомогою яких суспільство може забезпечити доступ до правосуддя людям, які в ньому живуть. Перша стратегія, що спадає на думку, — громадська освіта з питань прав, обов’язків та зростаючих можливостей створення правових служб для малозабезпечених.

Друга стратегія — дослідження показують, що довіра суспільства до юридичної системи, а відтак і кількість звернень до суду зростають, коли суди застосовують практику та процедуру, які полегшують звернення до суду.

Наприклад, судовий персонал повинен бути доступний для громадян у визначений час, зручний для людей, що працюють. Людина, що хоче спитати про подання позову, повинна мати можливість зателефонувати до суду і отримати чітку зрозумілу та вичерпну інформацію від доброзичливого консультанта. Громадянин повинен мати можливість увійти до суду і поговорити з судовими службовцями, які нададуть чітко написані форми та інформацію, але в той же час не будуть радити або коментувати сутність самої справи. Розміри судового мита не повинні перешкоджати малозабезпеченим громадянам подавати позови до суду. На противагу існуючій українській практиці, ніколи не можна вимагати неформальну плату. Судове виробництво та матеріали судової справи мусять бути акуратними, закінченими і доступними публіці. Судова та адвокатська практика повинні відображати незмінну вірність верховенству права та універсальному доступу до засобів судового захисту.

Як же можна оцінити рівень доступу до правосуддя? Одні будуть покладатися на опитування громадської думки, інші — дослуховуватися до голосування адвокатів з приводу засобів оцінки рівня доступу. Але все, про що нам говорять такі опитування, — це те, що населення думає, що воно знає про правову систему, або те, у що вірять адвокати, які бачать невелику частину людської потреби у правовому захисті.

Найбільш точною та інформативною стратегією для оцінки доступу до правосуддя є дослідження дійсних звернень до суду. Цей метод дозволяє нам дізнатися, хто звертається до суду і з якими цілями; виявити перешкоди, полегшити звернення і встановити справедливі слухання; констатувати початковий рівень, у порівнянні з яким ми зможемо визначити судову ефективність і довіру суспільства до юридичних та правових інститутів; розвивати відповідні стратегії для підвищення рівня доступу.

У визначенні суспільної проблеми щодо забезпечення доступу до правосуддя важливу роль відіграють громадські організації, бо вони допомагають і говорять від імені принижених і безмовних членів суспільства. Ці організації мають деякі ключі доступу до суду, вони допомагають людям користуватися правовою системою і таким чином привчають правову громадськість служити більшій частині населення. Завдання і велика відповідальність громадських організацій і громадянського суспільства — підтримувати та просвіщати суддів і адвокатів, а також обивателів, які потребують допомоги правової системи для захисту прав, свободи і власності.

За матеріалами Другої Міжрегіональної Конференції "Доступ до правосуддя", м. Кременчук, березень 2001 року.

Переклад Ольги Волочай, учасниці July Program of Bennington College (США) за спеціальностями правознавство та психологія

Свобода вираження поглядів

21.12.2001 | Микола Владзимирський, м. Севастополь

До релігійної ситуації в Севастополі

   

Двадцять українських політичних партій та громадських організацій національно-демократичного спрямування підписали 15 липня 2001 р. звернення до президента України Л. Кучми, Голови Верховної Ради України І. Плюща, прем’єр-міністра Уряду А. Кінаха, Патріарха всієї Руси-України Філарета, секретаря Ради безпеки й оборони Є. Марчука, голови Київської державної адміністрації О. Омельченка, голови товариства "Україна-світ" І. Драча і до засобів масової інформації, у якому висловлена занепокоєність фактичною передачею Володимирського собору, що на Херсонесі, у володіння Московської церкви.

У зверненні зокрема пропонується "надати УПЦ-МП статус іноземної Російської церкви в Україні та обмежити її дії рамками законів України. Ця церква не повинна називатися Українською, бо в ній немає нічого українського: зареєстрована вона в Мінюсті РФ, її патріарх Алєксій ІІ — в Москві, мова богослужінь — виключно російська, моляться за Росію, за Алєксія ІІ, за російське військо і владу тощо". До Москви надходять величезні кошти, що є результатом діяльності її в Україні. Московська церква втручається у внутрішні справи держави Україна, діє у руслі імперських традицій Росії, має агресивну сутність, підбурює на протести віруючих, розпалює міжнаціональну та міжконфесійну ворожнечу, різко протестувала проти приїзду Папи Римського, який несе по всіх континентах Світло Євангелія, мир та любов.

Загальновідомо, що відбудова Володимирського собору на Херсонесі, місця, де прийняв хрещення київський князь Володимир Великий, звідки пішло християнство по всій Русі-Україні, ведеться за ініціативи Київської держадміністрації і особисто п. Омельченка за кошти українського народу. Українська громада Севастополя не має жодної храмової споруди. Спроби правити службу на території Херсонесу наштовхуються на погрози релігійних фанатиків Московської церкви, які залякують віруючих УПЦ-КП кривавою розправою.

Зараз стали відомі наміри Московської патріархії — до Дня Рівноапостольного князя Володимира 28 липня провести церемонію освячення хреста на соборі і всього оновленого храму за участю патріарха Алєксія ІІ і тим самим узаконити і продемонструвати своє право володіння Володимирським собором на території Херсонеського державного заповідника. "Цього не можна допустити!" — вимагають автори звернення.

"Закликаємо Вас виявити державну мудрість, патріотизм до своєї, а не до сусідньої держави, повагу до українського народу та наших духовних святинь щоб з гордістю і вдячністю згадували Вас сучасники і нащадки в Україні" — говориться в зверненні до української влади.

Українські партії та організації міста запросили політичні партії та громадські організації України, всіх українців світу підтримати це звернення.

Доступ до інформації

21.12.2001
джерело: uatoday.net

СБУ не будет контролировать весь Интернет, но установит слежку за пользователями

   

"Что касается СБУ, мы хотим, чтобы была регистрация всех входящих (регистрирующихся) в Интернет лиц", — заявил В.Радченко на брифинге в Киеве, — передает "Интерфакс-Украина". Он пояснил, что такая "регистрация аналогична существующей телефонной книге, в которой указаны все телефонные номера владельцев и пользователей телефонов". Это, по его словам, необходимо для того, чтобы "избежать анонимных сайтов, пиратского использования трафика". "Нужен реестр. К Интернету — то же отношение, как и к другими способам связи", — подчеркнул он. В то же время, председатель Службы безопасности Украины опровергает сообщения ряда средств массовой информации о намерении спецслужб контролировать систему Интернет.

Соціально-економічні права

21.12.2001 | Ольга Гончарова, м.Харків

Організація Об’єднаних Націй (Програма Розвитку) розповсюдила доповідь стосовно індексу людського розвитку

   

10 липня Програма Розвитку ООН (ПРООН) презентувала у багатьох країнах світу чергове дослідження "Доповіді про розвиток людини за 2001 рік". У цьому документі наведені статистичні дані, які характеризують економічні, соціальні і гуманітарні показники приблизно 170 країн світу, регіонів, груп країн і всього світу. Доповіді ПРООН використовуються урядами багатьох країн при формуванні соціально-економічної політики та ЗМІ.

Концепція людського розвитку розглядає розвиток людини як основну мету і критерій суспільного прогресу. Головні цілі людського розвитку мають три напрямки розвитку: по-перше, тривалість життя людини, підтримуючи задовільний стан здоров’я, по-друге, одержання освіти, яка відповідає сучасним вимогам, по-третє — доступ до засобів, що забезпечують гідний рівень життя.

Тема цьогорічної доповіді — вплив ефективності нових технологій. Попередні доповіді ПРООН були присвячені різноманітним проблемам: у 1991 році — фінансуванню людського розвитку, у 1995 році — ґендерним проблемам, у 1999 році — глобалізації з людським обличчям.

Найважливішим показником, наведеним у доповіді, є щорічний індекс людського розвитку (ІЛР) у різних країнах світу. Цей індекс характеризує три найважливіші показники: тривалість життя, письменність та охоплення населення країни навчанням, ВВП на душу населення з урахуванням цін на споживчий кошик, який складається з кількох сотень товарів та послуг.

У цьогорічній доповіді розрахунки зроблені на базі статистичних даних за 1999 рік. Україна за індексом людського розвитку займає 74 місце серед 162 країн світу (у доповіді 1993-1994 р. р. це було 45 місце, у 1995 р. — 54 місце, у 1996 р. — 80 місце, у 1997 р. — 95 місце, у 1998 р. — 102 місце, у 1999 р. — 91 місце, а у 2000 р. — 78 місце). На жаль, незначне підвищення рейтингу України за останні три роки пов’язане не з реальним покращанням складових ІЛР, а з деякими змінами методології підрахунків. Найвищий рівень ІРЛ мають Норвегія (0,939), Австралія (0,936), Канада (0,936). Серед країн Європи досить високий рейтинг мають Словаччина — це 35 місце (ІРЛ = 0,831), Угорщина — 36 місце (ІРЛ = 0,829) та Польща — 38 місце (ІРЛ = 0,828). Серед країн колишнього Радянського Союзу найвище у рейтингу стоять країни Балтії: Естонія займає 44 місце (ІРЛ = 0,812), Литва — 47 місце (ІРЛ = 0,803), Латвія — 50 місце (ІРЛ = 0,791). Серед країн СНД: Білорусь займає 53 місце (ІРЛ = 0,782), Росія — 55 місце (0,775), Вірменія — 72 місце (ІРЛ = 0,745), Казахстан — 75 місце, Грузія — 76 місце, Азербайджан — 79.

Показник тривалості життя визначається як кількість років, яку може прожити новонароджений, якщо протягом його життя рівень смертності буде таким самим, як і на момент його народження.

В Україні цей показник за даними ПРООН у 1999 р. становив 68,1 року, що трішки вище, ніж середньосвітовий (66,7 року). Майже 10 % померли у 1999 році внаслідок нещасного випадку, травми або отруєння, і особливо часто серед цієї групи чоловіки працездатного віку. Дуже невтішні загальні демографічні показники в Україні — на початок 2001 року дітей віком до року було 381 тис. і 409 тис чоловік віком 74 роки. Дівчаток до року на початок 2001-го було 184 тис., а 77-річних бабусь — 206 тис.!

Дещо кращий в Україні освітній компонент ІРЛ, який складається з двох показників – письменність та валове охоплення навчанням.

Рівень письменності в Україні становить 99,6%, у Польщі — 99,7%, Латвії — 99,8%, Росії та Білорусі — 99,5%.

Максимальне охоплення навчанням становить в Україні 76-78%., і це близько до середнього рівня у країнах Східної Європи й СНД, але майже на 10 пунктів нижче, ніж на Заході.

Найбільш відстає Україна від розвинутих країн за виробництвом валового внутрішнього продукту на душу населення. Це 3458 доларів США, і за паритетом купівельної спроможності, Україна посідає лише 96-е місце серед 162 країн світу. ВВП на душу населення становить лише 49,5 % від загальносвітового рівня. Наші сусіди мають дещо кращі показники. Так, у Польщі ВВП становить 8450 доларів США, у Словаччині — 10591, Угорщині — 11430, Румунії — 6041, Росії — 7473, Білорусі — 6876.

Саме показник ВВП на душу населення є дуже важливим у контексті інтеграції України до європейських структур. У 1999 році в 15 країнах Євросоюзу цей показник становив 22204 долара США. Це у 6,42 рази вище ніж в Україні.

Екологічні права

21.12.2001 | Юрий Бабинин, г.Никополь

Никопольщина против ядерных могильников СХОЯТ Запорожской аэс

   

После долгих и настоятельных призывов общественности 26 июня 2001 года сессия Никопольского городского совета рассмотрела вопрос "О ядерной безопасности и социальной защите г. Никополя и региона в связи с планами ввода в эксплуатацию сухих хранилищ отработанного ядерного топлива (СХОЯТ) на Запорожской АЭС". Депутаты городского совета единодушно сказали "нет" СХОЯТ ЗАЭС и постановили:

1.Считать решение Запорожской АЭС о вводе в опытно-промышленную эксплуатацию сухих хранилищ отработанного ядерного топлива без согласования с территориальными общинами зоны наблюдения атомной станции недопустимым, так как оно игнорирует решения местных референдумов и общественных слушаний по этому вопросу, а также нарушает конституционные права населения города и региона на безопасную для жизни и здоровья окружающую среду.

2.От имени граждан г.Никополя направить обращение жителям и городскому голове г.Энергодара с предложением не давать согласие на размещение СХОЯТ на своей территории.

3.Данное решение направить Президенту Украины и Министру экологии с просьбой наложить мораторий на ввод в эксплуатацию СХОЯТ Запорожской АЭС и ускорить принятие решения о размещении подобных хранилищ в навеки непригодной для жизни Чернобыльской зоне. Пригласить указанных лиц на встречу с представителями органов самоуправления и общественных организаций территориальных общин зоны наблюдения Запорожской АЭС.

Депутаты горсовета приняли обращения к Президенту Украины, к жителям и городскому голове г.Энергодара, к жителям и органам самоуправления населенных пунктов регионов размещения АЭС.

Решение Никопольского горсовета стало очередным ответом органов местного самоуправления зоны наблюдения Запорожской АЭС на призыв общественных экологических организаций региона консолидировать усилия общественности и органов самоуправления в защиту среды обитания и сказать "нет" зловещим планам запорожских атомщиков, которые вопреки воле местных жителей, первыми в СНГ решили разместить на хранение высокорадиоактивное отработанное топливо в густонаселенном регионе Украины, где и без этого экологическая ситуация характеризуется как бедственная, а генетические нарушения у людей достигли критических показателей.

29 мая 2001 года сессия городского совета второго по величине после Никополя города зоны наблюдения ЗАЭС — Марганца уже осудила планы соседней атомной электростанции и направила обращение к Президенту Украины, жителям и городскому голове Энергодара с призывом не допустить ввод в эксплуатацию ядерных могильников. Сессия Никопольского районного совета в канун собрания городских депутатов так же приняла аналогичные документы и высказалась против эксплуатации СХОЯТ в регионе.

Таким образом, крупнейшие населенные пункты 30 км контролируемой зоны Запорожской АЭС подтвердили свое негативное отношение к планам ЗАЭС разместить в регионе свое отработанное ядерное топливо. Однако судьбу региона украинские законы дают право решать только жителям и городскому совету города спутника ЗАЭС — Энергодара.

антиядерный вестник "Набат" N 5  

Міжетнічні взаємини

21.12.2001
джерело:
DEUTSCHE WELLE

В Україні антисемітизму серед чиновників менше, ніж в Росії

   

Представники американської неурядової організації "Об’єднання комітетів захисту євреїв колишнього СРСР" представили доповідь, присвячену антисемітським настроям на пострадянському просторі. В дослідженні також аналізується проблема порушення прав інших національних та релігійних меншин. Автори доповіді заявили, що, на відміну від Росії, в Україні державні діячі не дозволяють собі відвертих антисемітських висловлювань. Втім, такі настрої в Україні все ж таки існують. Ось що каже, наприклад, міжнародний директор "Об’єднання комітетів захисту євреїв колишнього СРСР" Леонід Стонов: "У нас є бюро у Львові. На Заході України існує УНА-УНСО. Східна частина країни перебуває під впливом російських антисемітів з РНЄ Баркашова, особливо Харків". Колега Стонова, Майк Нафталін, здивував журналістів інформацією про те, що, виявляється, Росія воює в Чечні проти антисемітів. Принаймні саме так, стверджує Нафталін, пояснює Заходу свою чеченську політику президент Володимир Путін. "Виправдовувати гоніння проти цілого народу в такий спосіб — це справжній злочин", — підкреслили автори доповіді.

Міжетнічні взаємини

21.12.2001 | Володимир Притула, Сімферополь

Інцидент довкола убивства міліцією кримського татарина

   

Прокуратура Криму проведе ретельне розслідування обставин, за яких в Київському райвідділі Симферопольської міліції був застрелений підозрюваний у пограбуванні 26-літній кримський татарин Ніязі Гафаров. Його убивство поставило Крим на межу етнічних заворушень.

— У цій справі питань більше, ніж відповідей, — заявив в інтерв’ю журналістам заступник прокурора автономії Володимир Ребров. Прокуратура Криму почала перевірку правомірності дій міліціонерів, які 12 липня застрелили підозрюваного у пограбуванні 26-літнього мешканця кримськотатарського селища Кам’янка Ніязі Гафарова. За словами пана Реброва, у працівників прокуратури є "дуже багато запитань до представників міліції стосовно законності їхніх дій, починаючи з моменту затримання підозрюваного".

Нагадаю, що Ніязі Гафаров отримав смертельне поранення у Київському райвідділі симферопольської міліції, куди його доставили за підозрою у пограбуванні мешканця Сімферополя. За інформацією Центру громадських зв’язків Головного Управління МВС України в Криму, під час допиту підозрюваний зненацька вихопив ножа, вдарив ним міліціонера і завдав три ножових поранення потерпілому, який, начебто, впізнав Гафарова як грабіжника. Припиняючи спробу підозрюваного втекти, поранений міліціонер вистрілив з табельної зброї і смертельно поранив утікача.

Цей трагічний інцидент сколихнув громадську думку в регіоні. Минулої п’ятниці в Кам’янці відбувся похорон загиблого, що ледь не переріс в етнічні заворушення. Як виявилося, на його тілі окрім кульових поранень судовий експерт виявив велику кількість тілесних пошкоджень: синців і саден, а також чіткі сліди наручників. У день похорон біля приміщення Київського райвідділу міліції група представників кримських татар провела акцію протесту, під час якої вимагала справедливого розслідування цього інциденту і покарання винних. Кримські татари звинувачують міліцію у брутальному ставленні до їхніх співвітчизників.

Тим часом прем’єр-міністр Криму доручив главам адміністрацій і мерам міст особисто контролювати ситуацію на своїх адміністративних територіях і провести наради з керівниками правоохоронних органів, прокуратури та СБУ. Сергій Куницин заявив, що не допустить виникнення на півострові міжнаціонального протистояння. За його словами, він узяв під особистий контроль розслідування кримінальної справи, порушеної у зв’язку з цим інцидентом.

Голова Ліги кримськотатарських юристів "Ініціум" Еміне Авамілева, яка є адвокатом сім’ї Гафарових, каже про цілу систему катувань, що існує у кримській міліції, а також про жахливо брутальне ставлення правоохоронців до кримських татар. За її словами, убивство Ніязі Гафарова — лише верхівка величезного айсбергу беззаконь, що панують у правоохоронних органах. Тим часом, після заяв кримського прем’єра і прокуратури про додаткове розслідування цього інциденту та обіцянок покарати винних, напруга в регіоні пішла на спад. Проте в Меджлісі кажуть, що загроза виникнення масових акцій протесту кримських татар зберігається.

У недержавних організаціях

21.12.2001

День Міжнародної Справедливості — 17 липня 2001 року

   

(Міжнародна Амністія закликає до ратифікації Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду)

Цими днями відзначається третя річниця прийняття Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду. З цієї нагоди Міжнародна Амністія закликала Уряд і Парламент України зробити усе необхідне для пришвидшення ратифікації Римського Статуту.

Міжнародний Кримінальний Суд покликаний карати осіб, звинувачених у найтяжчих злочинах, відомих людству: геноциді, злочинах проти людства та військових злочинах.

Міжнародний Кримінальний Суд розпочне свою діяльність, коли 60 країн ратифікують його. На даний час Римський Статут ратифікували 35 держав світу.

Міжнародна Амністія та Міжнародна Коаліція за Міжнародний Кримінальний Суд — мережа з 1000 неурядових організацій та експертів-правників — поставили собі за мету домогтися, щоби до 17 липня 2002 року 60-та ратифікація була, нарешті досягнута, і Статут набув чинності.

Надзвичайно важливо, щоб ратифікація відбулася якомога швидше. Геноцид, інші злочини проти людства та військові злочини сьогодні кояться майже у кожному регіоні світу. У більшості випадків злочинці уникають відповідальності. Створення Міжнародного Кримінального Суду стане значним кроком уперед на шляху подолання безкарності та утвердження справедливості.

11 липня 2001 року Конституційний Суд України розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду, підписаного від імені України 20 січня 2000 року, і дійшов висновку, що згідно із своєю преамбулою і статтею 1 Міжнародний Кримінальний Суд доповнює систему національної юрисдикції, що не передбачено розділом VIII "Правосуддя" Конституції України. Тому ратифікація Україною Римського Статуту Міжнародного Кримінального Суду можлива лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Згідно із своїми міжнародними зобов’язаннями, що витікають з підпису представника України під Римським Статутом, Україна повинна внести необхідні зміни до своєї Конституції, щоб мати змогу ратифікувати Римський Статут.

Українська Асоціація Міжнародної Амністії закликає Президента України, Уряд та Парламент України якомога швидше розпочати процедуру внесення від-

повідних змін до Конституції України та якомога швидше ратифікувати Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду.

***

Римський Статут був прийнятий у 1998 році міжнародним співтовариством держав на спеціальній дипломатичній конференції у Римі. 120 із 148 держав-учасниць конференції голосували за Римський Статут. Лише сім держав голосували проти, а 21 утрималися.

Цього року Міжнародна Амністія вирішила скористатися нагодою відзначення третьої річниці з дня прийняття Римського Статуту для того, щоб закликати уряди тих країн, які ще не ратифікували Римський Статут, зробити це. Члени Міжнародної Амністії України братимуть участь у кампанії лобіювання Уряду та Парламенту України з метою внесення змін до Конституції України та прискорення ратифікації Україною Римського Статуту.

За останні 50 років 20-го сторіччя, незважаючи на мільйони жертв геноциду, злочини проти людства та військові злочини, більшість країн світу неспроможна виконувати свої зобов’язання притягати винних у цих жахливих злочинах до відповідальності. Внаслідок цього злочинці діють з почуттям безкарності.

Координатор з питань Міжнародного Кримінального Суду Української Асоціації Міжнародної Амністії Наталія Дульнєва (0322 337934)

Погляд

21.12.2001 | Олександр Степаненко, м.Чортків

Сповна зрозуміти мотиви такого кроку, що вихоплює людину з життя, часто нелегко.

   

Я намагався отримати максимально достовірну статистичну інформацію про самогубства в нашому регіоні – і марно. Якщо така статистика і ведеться у нас в системі органів прокуратури, то доступ до неї закритий. В медичних закладах окремий статистичний облік самогубств не вівся і не ведеться — це точно. Я припускаю, що "офіційні" дані про суїциди в Україні, які час від часу з’являються у ЗМІ, отримані не зовсім коректними з наукової точки зору методами. А зрештою, тема самогубств настільки складна і неосяжна (як тема життя і тема смерті), що скільки-небудь вичерпно і без вульгарних спрощень окреслити її засобами будь-якої науки, мабуть, неможливо. Той, хто уважно читав, ну хоча б, "Анну Кареніну" скоріш за все, погодиться зі мною. Як і з тим, що досліджувати проблеми такого рівня необхідно: всерйоз, всебічно, але без усяких гарантій винайти будь-яку панацею від них.

Пригадую, наш інститутський професор психіатрії А. Нощенко розпочинав лекцію про самогубства приблизно такими словами: "В соціалістичному суспільстві немає об’єктивних причин, які б викликали самогубства. Це там, у них, на Заході, де ніхто не впевнений у завтрашньому дні, де править капітал, де людина людині вовк." і т.ін. При цьому лукавий вираз на сходив з обличчя лектора, і я досі не впевнений, чи говорилося це всерйоз, чи було недбало прихованою клоунадою. Адже у ситуаціях, коли не було потреби смітити ідеологічними штампами, професор Нощенко справляв враження серйозного клініциста, не схильного до спрощень. "Зрозуміти хвору душу надзвичайно складно, але без бажання зрозуміти її, мабуть, нема психіатра", — ця репліка теж почута від нього.

Сповна зрозуміти мотиви такого кроку, що вихоплює людину з життя, часто нелегко — не лише сторонньому, а й самому самогубцеві. Адже розпочинаючи з універсальних визначень самогубства, як свідомого припинення власного життя, відразу отримуємо масу складностей та запитань. Власне, де та межа, що відділює свідому дію від неусвідомленої? Для прикладу: у відділення реанімації поступає дівчинка-підліток, яка прийняла летальну дозу якихось таблеток на знак протесту проти маминої заборони піти на дискотеку. Через декілька годин, після успішної реанімації, вона сама засуджує той вчинок і не може з певністю відповісти, чи був її крок свідомим, чи їй просто хотілося "полякати" маму? То скажіть: це справді було самогубство, чи маленький домашній театр? Або інший недавній випадок: чоловік після хвилинного конфлікту з дружиною зводить рахунки з життям за допомогою дози засобу для знищення колорадських жуків. Наступного дня він коментує свої дії словами "не знаю, що таке на мене найшло". Отже, абсолютна більшість самогубств, як свідчить досвід, скояться в стані афекту, і потерпілі згодом розкаються в своїх діях (змалювати цей феномен яскравіше, ніж це вдалося Г.Флоберу у сцені самогубства Емми Боварі, здається, неможливо). І, як бачимо, від самого початку з’ясування, а що ж таке є самогубство — наражаємося на складні тонкощі психологічного і іншого характеру.

Але ж складність проблеми ніяк не означає, що нею не варто займатися. Вивчати кожен випадок самогубства необхідно настільки ж серйозно, наскільки того вимагає рівень проблеми життя — смерті. До серйозного її аналізу в Україні зобов’язує як певне зростання частоти самогубств та зміни в структурі провокуючих факторів, так і сама декларація про те, що "людина, її життя та здоров’я. визнаються найвищою соціальною цінністю" (ст.3 Конституції). Поки що ж помітного намагання держави хоча б оволодіти інформацією у проблемі, як на мене, не помічаємо.

Радянська психіатрія (як мабуть і криміналістика чи соціологія) вочевидь "кульгала" в бік спрощеної соціологізації явища. Західна, принаймні, як нас переконували, була надміру "біологізованою" або ж "психологізованою" в поглядах на причини суїцидів. Але і тій, і іншій не можна відмовити в певній мірі раціонального. Більш-менш статистично доведеним можна вважати відносно високий рівень самогубств серед безробітних, військовослужбовців, засуджених до позбавлення волі, наркоманів, сексуальних меншин і т.д., і пояснити це суспільними проблемами та особливостями "агресивного" середовища. В той же час проти абсолютизації соціальних причин не менш красномовно свідчить порівняння частоти самогубств схожих за рівнем соціально-економічного розвитку країн, скажімо, Данії та Нідерландів. Якщо у Данії він становить в різні роки 23 — 30 випадків на 100 тис. населення, то у сусідніх Нідерландах лише 6 — 9. Можна погодитись з тим, що більш більший ризик самогубств характерний для вразливих, рефлектуючих, поетичних натур (згадаймо Єсеніна, Маяковського, Цветаєву, Хвильового), і в той же час не можна не покладати вину за передчасну загибель цих особистостей на більшовицьку деспотію.

Західні психіатри — послідовники Ламброзо, що доводили "вроджену схильність до самогубств" в певних генеалогічних лініях і досліджували навіть її зв’язок з формою черепа, ймовірно, також до якоїсь міри мали рацію, але й тут, гадаю, не обходиться без спрощень. Зрештою, під "вродженою схильністю", скоріш за все маються на увазі певні психопатологічні особливості особи, що ставить під сумнів саму правомірність називати несвідомі дії психічно хворого самогубством (людина, що перебуває в стані галюцінозу або депресії, не є самогубцею за визначенням, аналогічно тому, як у випадку агресії щодо оточуючих вона не є злочинцем — вона несвідомо позбавляє себе життя).

До певної міри спрощує проблему і колега В.Білодід, окреслюючи як основну причину росту самогубств в сучасній Україні відхід від віри в Бога. З більшістю аргументів пана Віктора можна погодитись, але ж, погодьтеся, і вірити в Бога можна по-різному. Періоди релігійного фанатизму, коли конкретне людське життя переставало бути самодостатньою цінністю, якраз характерні спалахами насильства і самогубств. Історія засвідчила навіть своєрідні "психічні епідемії" (здебільшого у 14 — 17 ст.ст.), що характерні ритуальними самогубствами віруючих в очікуванні "пришестя антихриста". Врешті-решт, і на період громадянської війни та червоного терору в Росії також можна подивитися, як на своєрідну "епідемію насильства", як на самогубство в національному масштабі.

Я не є фахівцем-психологом, відтак можу помилятися, але здається, що пояснити якимось одним головним фактором більшість самогубств абсолютно неможливо. Можемо аналізувати лише певні фактори ризику самогубств: і серед них будуть і біологічні, і соціальні, і психологічні в усіх мислимих зв’язках та переплетіннях. Предметом розгляду тут може бути усе: від віку, роду занять самогубця, ситуації в сім’ї, та генеалогії, до характеру харчування. Можливо навіть — розташування зірок та фази Місяця, не кажучи вже про екологічну ситуацію в місці проживання. До речі, зростання кількості самогубств серед мешканців міст-супутників АЕС, яким стурбований В. Білодід, теоретично можна пояснити як традиційно низьким рівнем довіри до безпеки ядерних об’єктів в Україні (дослідники описують його, як "постчорнобильський синдром приречених", дехто називає просто радіофобією), так і токсичною дією малих доз іонізуючого опромінення на нервову систему. В реальній ситуації, при знайомстві з кожним конкретним випадком самогубства, найчастіше знаходимо збіг декількох причин (його величність випадок?), який і приводить до того, що людина втрачає мету подальшого існування. Про це, як ніхто добре, писав І.Павлов: "Життя перестає прив’язувати до себе, як тільки зникає його мета, ціль. Хіба ми не читаємо часто у записках, що залишають самогубці, що вони припиняють життя тому, що воно безцільне. Звичайно, цілі людського життя безмежні та невичерпні. Трагедія самогубця у тому і полягає, що у нього відбувається найчастіше короткочасне, а значно рідше тривале гальмування рефлексу цілі." Зауваження російського фізіолога дуже влучне у тому сенсі, що дійсно, рідко стають самогубцями люди, що живуть життям насиченим, осмисленим, сповненим внутрішнього сенсу, життям в згоді з своїм власним неповторним Я. Цей внутрішній сенс життя (свідомий або підсвідомий), мабуть, може мати будь-яке забарвлення: релігійне, світоглядне, художнє. І означатися він може по-різному: і як ніцшевське "Супер-Его" (ідеальне Я), і як пушкінський "нас возвышающий обман". Не так важливо, як називається це джерело життєвої енергії. Важливо, щоб воно було розвинутим на рівні тих проблем, які доводиться долати людині. Саме розвинути (виховати) в собі оці вартісні орієнтири та цілі людини вдається не відразу і назавжди, а в процесі певної внутрішньої роботи. Той факт, що до самогубств, як правило, вдаються молоді люди, може пояснюватись несформованістю ("невихованістю") у молодому віці світоглядних вартостей та цілей, синхронних конкретному індивіду та вимогам його оточення. Звичайно ж, допомогти молодій людині в процесі становлення повинні і держава, і церква, і школа, і інформаційне середовище, і найближче людське оточення, і власна діяльність. А Природа хіба ні? І чим слабшою та вразливішою є особистість, тим більш дружнім, "теплим" мабуть повинен бути світ навколо неї.

Те, що в сучасному українському суспільстві на місці зруйнованих ідеологічних міфів не встигли сформуватися міфи нові — більш позитивні та відповідні вимогам часу, без сумніву, спричинює свого роду світоглядну дезорієнтованість молодого покоління і, вочевидь, не сприяє зміцненню "рефлексу життєвої цілі" за Павловим. Я повністю поділяю стурбованість В. Білодіда засиллям у сучасних ЗМІ програм, що культивують бездуховність, бездумне споживацтво та нівелюють фундаментальні цінності, серед яких і саме людське життя, як незбагненний дар Творця (або Природи, якщо так комусь більше подобається). Лише, звичайно, не потрібно скидати в одну купу наркотики, рок і гомеопатію. І що стосується таких форм "веселого, насиченого життя", як КВНи та концерти, то як на мене, це все незле, якщо воно сприяє доброзичливому спілкуванню та роботі душі і розуму. Чим більше позитивних зв’язків та цінностей накопить молода людина у житті, тим менша ймовірність того, що за якихось обставин їй захочеться з життям розлучитися. І мабуть в якості своєрідної аксіоми повинна сприйматись найвища цінність Життя, і аномальність любого свідомого кроку, що це життя перериває.

А втім, я далекий від думки, що проблема, яку ми порушуємо, має якесь достатньо радикальне вирішення і що у ній немає нерозв’язаних суперечностей. Як є явною утопією думка про можливість досягнення "безпроблемної" суспільної формації, якоїсь досконалої релігії або певного рівня розвитку науки, що зробить наше життя позбавленим протиріч. Поки існує людство, існуватимуть парадокси і суперечності його буття, а спроби силоміць розв’язати їх скоріше приводитимуть до цілком несподіваного результату. Для мене, як лікаря, предметом спостережень і роздумів є проблема фізичних страждань і смерті, яка часто в змозі зробити те, чого не можуть лікарі — тобто припинити ці нестерпні страждання. Йдеться про випадки невиліковних захворювань, онкологічних зокрема. Я не вважаю, що евтаназія в таких випадках є "меншим злом". Власне я не знаю, що є меншим злом. Знаю, що його потрібно шукати. І не лише фахівцям –медикам.

Якщо колега Білодід, або хтось інший з кореспондентів "ПЛ" продовжить наш обмін думками про право на життя, думаю, це буде нормально.

А на закінчення своїх нотаток я хотів би розповісти про один випадок, який я спостерігав 9 років тому. Тоді до нашої лікарні чотири рази підряд потрапляв із слідчого ізолятора пацієнт на прізвище Яблонь. Щоразу він з метою самогубства скривав собі вени, протестуючи проти дій слідчого (йшлося про перевищення терміну попереднього ув’язнення, до того ж в’язень вважав, що йому "шиють справу"). Адміністрація ізолятора тлумачила його дії, як диявольські хитрощі з метою "підставити" їх та слідчого. Моє перше звернення в прокуратуру було безрезультатним ("Доктор, за ким Ви обстаєте?! Цей Яблонь злодій — рецидивіст"). Але два останні рази цього чоловіка привозили до нас з критичною крововтратою, тож я звернувся до обласного прокурора. З’ясувалося, що протиправні дії зі сторони слідчого таки мали місце. Казали, що його було покарано. Тим не менш той чоловік отримав свій термін ув’язнення.

Через декілька років я випадково зустрів його. Він дякував за свій порятунок в лікарні і сказав: "А я вже тиждень на волі, доктор. Мені страшно тепер подумати, що через якогось гада один дурень міг зробити з собою те і цього тижня не прожити".

Дисиденти і час

21.12.2001

Івану Дзюбі — 70 років

   

26 липня одному із найзначніших сучасних діячів української культури, критику, літературознавцю, найвідомішому автору українського самвидаву Івану Дзюбі виповнилося 70 років.

Іван Дзюба народився в родині робітника гірничого кар’єру. Батько загинув на фронті у 1943 році, мати — санітарка.

У 1949 р. Іван Дзюба вступив до Донецького педінституту, який закінчив у 1953 р. за фахом російська філологія. У 1953-1957 р.р.— аспірант Інституту літератури АН УРСР. З 1957 р. І. Дзюба — редактор відділу літературознавства і критики журналу "Вiтчизна". З 1959 р. — член Спілки письменників України.

У 1962 р. І. Дзюба звільнений з журналу "Вітчизна" "за ідеологічні помилки".

Іван Дзюба брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді, створеного в Києві в 1960 р. під егідою міського комітету комсомолу. Поступово до роботи Клубу втягнулася молода творча інтеліґенція, духовним лідером якої був Іван Світличний. Інтелектуальними лідерами Клубу були Іван Дзюба і Євген Сверстюк.

У 1964-65 р.р. І. Дзюба — літературний консультант видавництва "Молодь". Звільнений за участь у протестах проти політичних арештів серед української інтеліґенції у 1965 р Найвідоміша акція протесту тих літ — виступ Івана Дзюби під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Замість слів про фільм, він говорив про таємні арешти серед молодої інтеліґенції, що викликало переполох у рядах "офіційних осіб" і розгубленість у залі. І. Дзюбу підтримали В.Чорновіл, В.Стус, М.Коцюбинська та ін.

Ще в 1963 році у І. Дзюби виник задум написати працю про національну політику в Україні. За словами Івана Михайловича, тоді відчувалася невідкладна потреба такого аналізу.

Наприкінці 1965 року Іван Дзюба надіслав до ЦК КПУ листа з протестом проти арештів серед інтеліґенції, пояснюючи, що це не розв’язує проблем, які викликають критику влади з боку інтеліґенції. До листа було додано рукопис, який став пізніше дуже відомим, "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Залишаючись у межах радянської системи, не відступаючи від основних положень офіційної ідеології, Іван Дзюба намагався звернути увагу влади на становище української нації в СРСР. Найсильнішими місцями книги були сюжети, присвячені русифікації, прикладам українофобії, історії російської експансії і великодержавного шовінізму.

Книга швидко поширилася в самвидаві, її читали по всій Україні. У середовищі інтеліґенції з’явився справжній "культ Дзюби". Сам автор, людина дуже скромна і делікатна, не прагнув і не був готовий до такої популярності і такої ролі.

Досить швидко книга "Інтернаціоналізм чи русифікація?" потрапляє за кордон. У 1968 році видавництво "Сучаснiсть" у Мюнхені вперше видало працю Іван Дзюба книжкою. Потім книга була перекладена багатьма мовами і видана в багатьох країнах, що призвело до переслідувань автора.

Улітку 1966 р. Іван Дзюба був викликаний до ЦК КПУ, де йому запропонували виступити в пресі із запереченням "наклепницької" інформації на Заході про національні проблеми в СРСР. Але Іван Дзюба відмовився, і тоді в друку з’явилися статті зі звинуваченням його в "буржуазному націоналізмі". Спілці письменників України (СПУ) запропоновано було зробити висновки щодо Івана Дзюби "Товариська" розмова в СПУ теж не дала властям бажаного результату. Навпаки, за кордоном з’явився блискучий виступ Івана Дзюби на вечорі, присвяченому 30-річчю поета Василя Симоненка.

У вересні 1966 року, у день 25-ліття початку розстрілу євреїв у Бабиному Яру, Іван Дзюба разом з Віктором Некрасовим, Геліем Снєгірьовим і Володимиром Войновичем взяв участь у недозволеному траурному мітингу і виступив там.

У 1967 році Іван Дзюба був присутній на суді над Вячеславом .Чорноволом, а після процесу він, Іван Світличний, Надія Світлична і Ліна Костенко надіслали листа протесту першому секретареві ЦК КПУ П.Шелесту, де схарактеризували цей процес як суцільне порушення процесуальних норм і як помсту людині, яка інакше мислить та ще й сміє критикувати конкретні дії конкретних державних органів.

ЦК КПУ створив групу, яка написала для поширення за кордоном брошуру "Як і що захищає Іван Дзюба", підписавши її псевдонімом "Б.Стенчук". З огляду на непереконливість, її не стали розповсюджувати. У 1969 році Вячеслав Чорновіл написав працю "Як і що захищає Б.Стенчук, або 66 відповідей "інтернаціоналістові", де викрив недостойні методи ідеологічної роботи КДБ.

У грудні 1969 р. розглядалося питання про виключення Івана Дзюби з СПУ. Щоправда, на зборах письменників тільки двоє з багатьох промовців вимагали виключення Іван Дзюба, звинувачуючи його в розголошенні державної таємниці. На здивоване запитання Івана Дзюби, про яку таку таємницю йде мова, адже він не має доступу до держтаємниць, один із промовців обурено відповів: "Хіба розкриття національної політики нашої партії не є розголошенням державної таємниці?". На цих зборах виключити І. Дзюбу з СПУ не вдалося.

26.12.69 в листі до президії СПУ Іван Дзюба відмежувався від своїх зарубіжних видавців та коментаторів і засудив їх.

Президія врахувала це і залишила Івана Дзюбу в СПУ, але попередила, що він повинен узяти активну участь у літературному процесі на принципах марксистсько-ленінського вчення і непримиренної боротьби з буржуазною ідеологією.

26-27.03.70 р. в Політехнічному та Інженерно-будівельному інститутах у Києві були розкидані листівки з протестом проти виключення зі Спілки письменників Олександра Солженіцина і переслідувань Івана Дзюби.

12.01.72 р. Іван Дзюба прийшов до Івана Світличного — і нагодився на обшук та арешт його. Самого Івана Михайловича відвезли звідти додому і теж провели обшук. Потім упродовж кількох тижнів викликали на допити. Вилучили Повне зібрання творів Леніна з помітками на полях і підкресленими фразами.

Нові обшуки і постійні допити продовжилися у лютому.

02.03.72 відбулося засідання Президії СПУ. Розглядалася персональна справа а Дзюби. Цього разу його виключили "за порушення статуту СПУ і виготовлення та розповсюдження матеріалів, які мають антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклепи на радянський лад і національну політику партії та радянської держави". Постанова була прийнята одностайно. Мова йшла в основному про написану в 1965 р. книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за що І. Дзюбу у 1969 р. вже намагалися виключити з СПУ.

18.04.72 р. Іван Дзюба був заарештований. Єдиний пункт звинувачення — праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

11-16.03.73 р. відбувся суд над Іваном Дзюбою і Київський обласний суд засудив його за ст. 62 КК УРСР до 5 років таборів і 5 років заслання. Іван Дзюба тоді мав відкриту форму туберкульозу, цироз легенів. У жовтні 1973 р. він звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Ураховуючи часткове визнання вини, 06.11.73 р. ПВР УРСР помилувала І. Дзюбу, він був звільнений.

У 1974-1982р.р. Іван Дзюба — коректор, літературний кореспондент багатотиражної ґазети Київського авіазаводу.

З 1982 р. — на творчій роботі. Автор багатьох літературознавчих книг.

З 1992 по 1994 р. — Міністр культури України.

Іван Дзюба — лауреат премії ім. О.Білецького (1987) і Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991).

Нині Іван Дзюба — академік-секретар відділення літератури, мови і мистецтвознавства Національної Академії Наук України, редактор журналу "Сучаснiсть", президент Національної асоціації україністів, співголова Головної Редакційної колеґії "Енциклопедії сучасної України". Іван Дзюба — один з найавторитетніших і поважних діячів української культури.

***

Щиро вітаємо вельмишановного Івана Михайловича Дзюбу з ювілеєм! Бажаємо здоров’я, творчої наснаги, успіхів!

Редакція бюлетеню "Права людини"
Харківська правозахисна група

Вісті з пострадянських країн

21.12.2001
джерело:
ТСН

Президент Росії Володимир Путін, працюючи у КДБ, переслідував дисидентів, а не був розвідником, як зазначено в офіційній біографії

   

Про це пише італійська газета "Републіка". У статті наведено вагомі докази. У своєму листі підполковник КДБ у запасі твердить, що у 76-у році вони разом із Путіним проходили курс підготовки молодих агентів для роботи у п’ятому відділі КДБ, який займався боротьбою з ідеологічними диверсіями. Те, що Путін ніколи не працював у відділі зовнішньої розвідки, заявив і колишній генерал КДБ Олег Калугін, який зараз живе у Сполучених Штатах. Свого часу автори цієї статті розпалили міжнародний скандал про корупцію у Кремлі. Публікація під заголовком "Путін і КДБ. Всі таємниці Президента" — перша ластівка серед низки статей про російського главу держави.

Вісті з пострадянських країн

21.12.2001

Дело Пасько-2 началось

   

12 июля во Владивостоке в военном суде ТОФа был открыт повторный судебный процесс над журналистом Григорием Пасько, которого обвиняют в измене Родине. Обвинение считает, что он шпионил в пользу Японии.

Ровно в десять утра судья Кувшинников в сопровождении двух народных заседателей-прапорщиков из пограничной службы — вошел в зал заседания. Было заявлено несколько ходатайств, в частности, о проведении фоноскопической экспертизы голоса Пасько, а также сделано несколько заявлений, в том числе шведского и белорусского ПЕН-центров, с требованием немедленно прекратить суд над журналистом, выполнявшим свой профессиональный долг.

К удивлению присутствующих, почти все ходатайства были удовлетворены, кроме главного: Пасько потребовал выслушать в качестве свидетеля начальника ВМФ России господина Куроедоева. Но для всех участников суда это было уже из области фантастики. Сам Пасько отказался давать показания, заявив, что он так и не понял, в чем его обвиняют.

И после того, как журналисты, допущенные на предварительную процедуру открытия процесса, были удалены из зала заседания, государственный обвинитель приступил к чтению обвинительного заключения. Вероятно, сей документ, который Пасько отказался получать на руки, впервые видел и прокурор, поскольку многие слова, особенно иностранные, например, "Бетакам", произносил с трудом. Вообще все это напоминало знаменитый роман Катаева, в котором говорящий кот попытался произнести слово "неоколониализм", не смог и — умер.

Уже ровно два года, как Григорий Пасько на свободе, и весь этот виртуальный мир цифр, фамилий, каких-то документов, которые якобы кто-то куда-то передал, все эти эшелоны с отработанным топливом, списанные подлодки, о которых говорил прокурор, вполне могли произвести впечатление на непосвященных.

Очень хочется прокомментировать некоторые моменты обвинительного, совершенно секретного заключения, которое, кстати, висит на многих сайтах интернета. Главное "достоинство" этого документа в том, что ничего нового мы не услышали. Обвинение надеется лишь, перелопатив всю эту кучу мусора, обрушить ее вновь на голову подсудимого. Ну, разве что усилив все государственными экспертизами, которые, конечно же, будут в их пользу — ведомство-то ведь родное, военное.

Все обвинения неконкретны и носят общий характер: когда-то где-то кто-то видел, что Пасько был в офисе "Нэйчкей", говорил с руководством, передал какой-то конверт. Даже из заключения видно, что во все командировки в запретные зоны Пасько ездил с разрешения командования, а зачастую по его заданию. Не указан и не определен ущерб, нанесенный государственной безопасности России, что является основным мотивом для принятия к рассмотрению дела в суде. Согласно же статье 19 международных соглашений Пасько имел право на передачу информации соседнему государству о грозящей экологической катастрофе. Нет никаких конкретных доказательств, что все названные японские журналисты имеют отношение к японским спецслужбам. Их интерес был чисто журналистский — точно так же, как и у Пасько, и не касался секретов, указанных в законе РФ о гостайне.

К тому же все обвинения построены на свидетельских показаниях, а мы знаем, что давались они под давлением.

Эшелон с ядерными отходами был заснят Пасько по заданию командования в связи с необходимостью проинформировать мировую общественность о выполнении Россией соответствующего договора. Все статьи Пасько прошли военную цензуру — даже вопреки закону о СМИ. И так можно продолжать до бесконечности. Общий вывод следующий: журналист Пасько начал работать, согласно закону о СМИ, на новом уровне, придавая гласности такие вещи, которые ранее просто пугали военных. Отсюда и дело. И еще: в ФСБ ТОФа поняли, что такой тип журналиста, как Григорий Пасько, им не нужен. И необходимо было создать прецедент, который показал бы другим журналистам: ребята, мы вам ТАК не дадим работать.

А.Ткаченко, "Новая газета", Владивосток, 16 июля 2001 года
Источник: бюллетень Союза "За химическую Безопасность"
Все бюллетени имеются на сайте: www.index.org.ru/

Вісті з пострадянських країн

21.12.2001

Открытое письмо Президентам и Премьер-министрам стран "большой семерки"

   

Уважаемые господа, я, Аслан Масхадов, демократически избранный Президент Чеченской Республики Ичкерия, пишу это отчаянное обращение от имени моего народа, ставшего жертвой войны и геноцида. Но убийства, происходящие ежедневно на этой войне, пока еще не пробудили совесть мира, который вы возглавляете. Мы столь же несчастны, прокляты и порабощены, сколь вы богаты, могущественны и свободны. Вскоре вы соберетесь в Генуе среди блеска церемоний, соответствующих вашему месту в ряду передовых государств. Почетные караулы будут приветствовать вас, вы будете проводить свои встречи во дворцах, и мир будет прислушиваться к каждому вашему слову. Я же пишу вам с земли, пропахшей смертью и кровопролитием, и я, как и мои братья, подвергаюсь преследованиям в своей собственной стране. Я, как и вы, облечен данной мне избирательными бюллетенями привилегией и ответственностью возглавлять мой народ, но Москва называет меня бандитом, террористом и преступником. Вне границ моей крошечной страны мои слова значат немного, а полный муки вопль моего народа по-прежнему оставляет вас немыми и глухими. Так что я буду продолжать писать, пока это молчание не будет нарушено.

Вы соберетесь на саммит для обсуждения списания долгов бедных развивающихся стран. Это — похвальная цель, и это без сомнения дает бесчисленным миллионам надежду на то, что озабоченность гуманитарными проблемами побудит сильных мира сего положить конец нищете, на которую обречены слабые. Но если вы признаете, что нищета есть форма скрытого насилия над бедными и голодными, почему вы отворачиваетесь от нас? Неужели мы, умирающие в огне грязной войны Кремля, менее достойны сострадания? Что сделало нас невидимыми для вас? Я боюсь, что знаю ответ. Я боюсь, что ваше бездействие вызвано холодными требованиями "реальной политики", и это делает нашу судьбу роковой. Дабы не нанести ущерб неустойчивым отношениям со слабой и непостоянной новой Россией, вы стараетесь не замечать уничтожения моего народа. С вашей точки зрения, нашим народом можно пожертвовать ради больших прибылей. И вот вы предоставляете место за своим столом почетному гостю, российскому президенту Владимиру Путину, и пожимаете ему руку как лидеру большой демократической страны, приветствуя его как реформатора, разделяющего ваши ценности.

Если бы вы смогли увидеть истинное лицо Чечни, корчащейся в агонии под российской оккупацией, неужели бы вы смогли искренне продолжать расточать эти похвалы? Население Чечни некогда насчитывало миллион человек, сейчас же один из семи чеченцев — мертв. 250 000 наших мирных граждан — беженцы. Они лишены самого необходимого, многие изнурены болезнями и недоеданием, особенно пожилые и молодые. Более 20 000 мирных граждан и бойцов сопротивления находятся в заключении в новом Гулаге, в так называемых фильтрационных лагерях.

В нечеловечески грязных и примитивных условиях, с ничтожной медицинской помощью, уровень которой намного ниже худших стандартов российской уголовной системы, или при полном отсутствии даже такой помощи, люди в этих импровизированных лагерях систематически подвергаются садистским пыткам. Прижигания горящими сигаретами, жестокие избиения, удушения, утопления в человеческих экскрементах, отрезание органов ножами, пытки электротоком высокого напряжения, сексуальное насилие — это лишь часть постоянно применяющихся методов. Многих заключенных в конечном счете убивают. Для многих из них смерть, несомненно, становится долгожданным избавлением от ада.

Наших женщин хватают и подвергают групповому изнасилованию. Проводится тактика выжженной земли — се-

ла подвергаются разграблениям, а потом стираются с лица земли, а мужчины, включая мальчиков до пятнадцати лет, исчезают бесследно во время зачисток. Любой чеченец может быть арестован без всякого обвинения и получить высшую меру наказания без суда. Суммарные казни — это каждодневная реальность для мужчин, женщин и детей всех возрастов. Тела мертвых часто преднамеренно калечат, а затем выставляют на всеобщее обозрение, запрещая хоронить их. Наши мертвые превратились в новый вид валюты. Российские солдаты вынуждают родственников платить огромный выкуп, чтобы получить останки дорогих им людей. Бесчисленные массовые захоронения скрыты в земле, испещренной стертыми с лица земли селами и горящими руинами. Наша инфраструктура более не существует.

Только за последние две недели десятки деревень в юго-восточной и западной Чечне вновь стали жертвами террора, более 300 мирных граждан убиты во время систематических зачисток, тысячи брошены в тюрьмы, подвергнуты пыткам и изнасилованиям. Мы информировали Совет Европы, но напрасно. Это — еще более мрачная правда "реальной политики". Террор, бойня и безумие — вот цена, которую мы платим за прагматизм международной дипломатии.

В 1945 году вы победили зло милитаризма, фашизма и нацизма. Те страны, которые породили чудовищный Джагернаут и Холокост мировой войны, поклялись никогда не повторять эти роковые ошибки и смогли выковать новый дух, чтобы иметь право с гордостью стоять среди старейших демократических государств. Более полувека прогресса вы вместе строили новые институты сообщества наций, ООН, НАТО, ЕС и ОБСЕ, а также другие региональные и всемирные органы, нацеленные на создание более равноправного и более безопасного будущего. Вы предотвратили Судный День ядерного конфликта, ваш пример разрушил Берлинскую стену, сбросив ярмо коммунизма и покончив с долгой холодной войной. Вы демонтировали свои колониальные империи и позволили бывшим порабощенным народам обрести свой путь. Вы боролись с расизмом у себя дома и за границей, и ваши голоса помогли смыть пятно апартеида. Снова и снова вы защищали демократические ценности ради победы над диктатурой. И, возможно, прежде всего это произошло в Нюрнберге, когда вы прислушались к своим самым благородным инстинктам и установили принципы силы права и прав человека как неприкосновенные, универсальные принципы, согласно которым отныне варварство должно будет нести ответственность по законам цивилизованного кодекса поведения.

Почему же вы празднуете арест Слободана Милошевича, наконец оказавшегося на скамье подсудимых в Гааге, и в то же время заключаете в свои объятия Путина как достойного партнера? Как стало возможным, что вы мобилизовали все силы для отражения неприкрытой агрессии во время войны в Заливе, противодействовали этническим чисткам и жестокостям в Боснии, Косове, Тиморе и Сьерра-Леоне, а теперь редко произносите даже само слово "Чечня"? Вы осуждаете и изолируете режим SLORC в Мьянме и талибов в Афганистане. Вы оказываете давление на Китай за злоупотребления в Тибете и преследование диссидентов-интеллектуалов и приверженцев религиозных культов, но ничего не говорите о массовых убийствах мирных граждан Чечни. Вы ведете неустанные дипломатические переговоры, пытаясь обеспечить мир на Ближнем Востоке, в Северной Ирландии, Македонии, Кашмире, Конго, даже в Судане, где же ваши мирные инициативы по Чечне?

От имени гибнущего народа я прошу вас не оставлять нас долее. Я прошу вас всех вместе предпринять шаги для возобновления мирных переговоров и установления немедленного прекращения огня, гарантируемого и контролируемого нейтральными сторонами. Я молю вас потребовать, в соответствии с международным правом, развертывания отчаянно необходимой гуманитарной помощи и медицинских учреждений. Я умоляю вас добиваться беспрепятственного возвращения правозащитников из неправительственных организаций, наблюдателей международных институтов и журналистов, которым в настоящее время запрещен въезд в Чечню. Я обращаюсь к вам как к лидерам свободного мира, в надежде, что вы найдете в себе нравственную смелость действовать в соответствии с теми демократическими традициями, которые вы представляете и которые вы поклялись соблюдать, и оказать давление на Россию, чтобы прекратить уничтожение моей страны, возложить на Россию ответственность за геноцид и ввести санкции, если Москва не подчинится этим требованиям.

Жестокость, которую нам приходится переносить — не нова для нас. Мы помним солевые шахты Сталина, его сторожевые вышки, колючую проволоку и безымянные могилы. Нам уже знакома боль исхода и геноцида. Так что мы знаем тех, с кем мы разделяем это страшное родство жертв террора. Это похожие на скелеты евреев и цыган в печах Дахау и Освенцима. Люди, заколотые штыками в Наньцзине. Древний, наивный народ Биафры. Молящие о пощаде мать и дитя, стоящие перед винтовками в деревне Май Лай. Арабы Ирака, задыхающиеся в облаках горчичного газа. Тутси Руанды, зарезанные на дороге Кигали боевиками "Интерхамве". Все они — наши братья и сестры, ставшие жертвами бессмысленных убийств.

Только наша кровь, наша смерть — принадлежат не прошлому, это живой кошмар настоящего. Сколько чеченцев умрут за то время, что вы будете читать это письмо? Скольких еще мы похороним к тому времени, когда завершится ваш саммит? Не молчите, ради человечности и правосудия, действуйте прямо сейчас, поступайте по совести, или со временем история внесет вас на страницу позора. Если вы продолжите праздно стоять в стороне в то время, как мой народ гибнет в кровавой мясорубке, если вы не будете действовать со всей убежденностью и решимостью, как вы это делали в Руанде, призраки убитых чеченцев запятнают вашу честь, как это уже случилось с Россией.

Да наградит вас Бог мудростью и проницательностью для служения делу мира и правосудия.

С уважением,

Аслан Масхадов Президент Чеченской Республики Ичкерия
19 июля 2001

ENWL-info *Ecological North West Line* St.Petersburg, Russia

E-mail: [email protected]          http://www.enwl.net.ru  

Бюлетень "Права Людини", 2001, №20

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори