пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200122
№22
2001

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

21.12.2001 | Вiктор Дзеревяго, м.Харків

Десять рокiв незалежностi. Час прокидатися

   

От i прожили ми з вами, шановнi краяни, вже по десять рокiв свого життя, рахуючи вiд 1991-го року по Рiздвi Христовому. Певен, що кожна доросла людина на теренах мiж мисом Сарич i хутором Михайлiвським та мiж Чопом i "Червоною зiркою" свідомо чи пiдсвiдомо, але дiлить своє життя саме на "до" та "пiсля" нього – бурхливого та непевного, страшного та обнадiйливого року проголошення Незалежностi.

Я не випадково сказав, що прожили "по десять", а не "десять" рокiв: безмежно здивувавши свiт та перелякавши "менших братiв" i своє чиновництво одностайнiстю голосування за власну державу, бiльшiсть з нас одразу по тому посiла позицiю стороннього спостерiгача. Розбрелися по "крайнiх хатинах", будучи щиро впевненими, що "хтось, тiльки не я" мусить будувати всiмнам добробут. Дали себе переконати, буцiмто вже саме життя зараз – важка праця та неабиякий подвиг. Тож не йшли з Україною (нам, бач, було не до неї), вона йшла до свого десятирiччя нiби сама собою: без надусиль з боку можновладцiв, пiд заохочуване ззовнi та зсередини скиглення про негаразди, попри зло-

дiйкуватiсть чиновникiв та крутеликiв-скоробагатьок. I, всупереч широко тиражованiй тезi, буцiмто все у нас повторює росiйськi сценарiї, йшла своїм власним шляхом.

Де ж опинилася Ненька по десяти роках недбалості її синів та доньок?

Ще донедавна нам не було чого соромитися Української держави на тлі колишніх співмешканок по СРСР (звісно, окрім країн Балтії) – наші президенти не розстрілювали з танкiв наш Парламент, не призначали собi наступникiв, не впроваджували довiчного президентства; нашi вiйськовi не влаштовували заколотiв; ми не маємо збройних конфлiктiв; в нас скасовано смертну кару, нашi закони про мови, про нацiональнi меншини та про свободу совiстi – найдемократичнiшi на теренах СНД, i Конституцiя – не з гiрших. Але повторюсь, весь цей позитив маємо не завдяки демократичнiй налаштованостi та активностi громадськостi: переважна бiльшість з нас всi цi десять рокiв старанно доводила справедливiсть гiрких слiв, сказаних ще у позаминулому сторiччi: "Кожна пiч українська – фортеця мiцна, там на чатах лежать патрiоти".

Полiтичний поступ таки безперечно вiдбувався, але виключно зусиллями окремих ентузіастiв у владних структурах. Бiльшість же чиновникiв волiла "старих порядкiв", але не наважувалась дiяти активно, перебуваючи пiд враженням грудневого Референдуму та побоюючись поодиноких одчайдухiв, якi здiймали галас у пресi у випадках спроб збити Україну з демократичного шляху (а такi спроби були: згадаймо хоча б побиття жалобної ходи пiд час похорону блаженноїпам’ятi Патрiарха Володимира). У наслiдку полiтична Україна хай i поволi, але рухалась у напрямку, що вiдповiдав здоровому глузду. Зенiтом цього руху можна вважати вибори сьогоднiшнього складу Верховної Ради: чiтка процедура якщо i не унеможливила остаточно, то вже напевне суттєво обмежила можливостi манiпулювання волевиявленням, i ми одержали парламент, якого вартi, який дiйсно вiдбивав настрої у суспiльствi. I все це – нiби саме собою, з чиєїсь, а не нашої доброї волi!

Iнший розвиток мали подiї в економіцi. Тут пiд нiбито слушним (але не для нашої перехiдної ситуацiї!) приводом "охорони комерцiйної таємницi" державне чиновництво та управлiнська елiта опинились в умовах практично повної свободи вiд громадського контролю. Сформувався прошарок з осiб, якi вiдчули смак у набуваннi капiталу та власностi у "комфортних" умовах безконтрольностi, цинiчно використовуючи на власну користь найбезглуздiшi, випадково чи навмисне залишенi "дiрки" у чинному законодавствi. Саме з цих людей, на мою думку, утворилось те, що у нас називають кланами, i тi, кого йменують олiгархами. Природно, що вони волiли б зафiксувати в часi умови, за яких багатiли та мiцнiли, а для того – юридично закрiпити те, що склалось де-факто за обставин законодавчого безладу та iнформацiйного вакууму. Тож десь, за моїми спостереженнями, роки з чотири тому вони вирiшили, що час "сунути у владу". Сфера їхнiх iнтересiв розширилась вiд власного "бiзнесу" та регiонiв аж до цiлої України. I вони звично заходились облаштовувати цю сферу "пiд себе": в полiтику принесли з собою вiдразу до вiльного поширення iнформацiї, впевненiсть у власнiй всемогутності, зневагу до громадськостi та перебiльшений пiєтет до вигiдних для себе (хай i алогiчних та нечесних) законодавчих актiв. Саме тодi відбулась низка коли тихих, а коли і гучних переворотiв у полiтичних партiях "зi стажем" та демократичним iмiджем. "Батьки-засновники", лiберальнi романтики, були вiдстороненi вiд "керма" та замiненi "бiзмесменами-прагматиками". Нинi цi партiї є серед тих, що вiдомi як "центристськi" та "пропрезидентськi".

Цi подiї – появу в полiтицi "третьої сили" – громадськiсть, яка мусить бути основним чинником громадянського суспiльства, благополучно "проспала". Що не дивно, враховуючи звичку та вмiння наших "бiзнесменiв" домагатись свого без зайвого розголосу. А от подальше наше "спання" – то вже щось неприродне та вкрай небезпечне.

Як же можна було залишати без реагування вже першi прояви полiтичної активностi самозваних "володарiв життя"? Коли, по сутi програвши вибори за партiйними списками, партiї олiгархiв вирiшили набути полiтичного капiталу пiдтримкою дiючого Президента у його змаганнi за обрання на другий термiн, на полiтичному полi України з’явились до того не баченi тут явища: купiвля пiдписiв за претендентiв на кандидати у Президенти, укладання пiдписних листiв на пiдставi рiзноманiтних баз даних (тобто масоване фальшування пiдписiв виборцiв) тощо. Це були поки що "маленькi хитрощi", проте добре помiтнi та вочевидь аморальнi. А ми промовчали. I не треба виправдовуватись тим, що бiльшiсть засобiв масової iнформацiї вже на той час було перебрано до "надiйних рук", i вони відмовлялись вмiщувати незручнi для можновладцiв матерiали: просто у суспiльствi бiльше не відчувалось неприйняття нешляхетних методiв у полiтицi. Ми погодились з тим, що те крутійство нібито не шахраювання, а "полiтичнi технологiї".

Далi – бiльше. Заохоченi нашою байдужiстю, "полiттехнологи" пожвавiшали, пiд час президентських перегонiв "хитрощi" погладшали. Саме тодi у залишках вiльної преси з’явились повiдомлення про поодинокi поки що випадки змушування до участi у голосуваннi працiвникiв бюджетних установ. А це ж – кричуще порушення i прав людини, i законiв України! Ми промовчали – i одержали референдум iз сумнiвними питаннями за сумнiвною "народною iнiцiативою". Знов промовчали – i нас вже масовано погнали на безглузде "дострокове голосування", обставини проведення якого не давали впевненостi у вiдсутностi фальшування результатiв (все це неподобство iнiцiатори цнотливо нарекли "засто-

суванням адмiнiстративного ресурсу"). Саме вiдтодi нашi владцi почали вiдверто показувати нам те, чого ми вiд них не бачили останнi рокiв десять-п’ятнадцять: повне iгнорування громадської думки (як всерединi держави, так i на мiжнародному рiвнi). Владi стало байдуже, який вигляд вона має в очах пересiчного виборця: а дiйсно, чого на нього зважати, як йому самому воно не треба? Поведiнка "виконавчої гiлки" пiсля зникнення Гонгадзе та пiд час "касетного скандалу" – наочне тому пiдтвердження. А покладання квiтiв до Тараса за щiльними рядами правоохоронцiв у "повному бойовому", вiдставка першого успiшного уряду та бучне вiдзначання свята росiйського флоту в українському Севастополi – логiчнi його прояви. Ми при тому вже жили тi ж таки рокiв десять-п’ятнадцять тому. I хто нам винуватий у тому, що знов "маємо те, що маємо"?

I все-таки ми з вами хоч i "проспали" десять рокiв, але в Українi то були незлi та цiкавi роки. На жаль, подальше "спання" стає небезпечним. Тож прокидаймося. I зi Святом вас, шановнi краяни!

10.08.2001р.

Політика і права людини

21.12.2001 | Віктор Білодєд, м.Южноукраїнськ

Залежність та незалежність

   

Наближається 10-та річниця незалежності України. Як завжди, відбудуться "врочистості" в столиці, в унісон відгукнеться обласне керівництво, піднатужиться вільна преса, відображуючи офіціоз. А що ж відчуватиме наш незалежний український народ – селяни і міщани? В своїй переважній більшості він здвигне плечима: незалежність? так-так, вихідний сьогодні…

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Спитай сьогодні пересічного українця, навряд чи відповість хто, що ж трапилось саме 24 серпня. Про 23 лютого знають всі. "Це ж під Псковом і Нарвою Красна Армія!" (Міф, звичайно, але хоч міф знають). А ось 24 серпня? Спогади подій 1991 р. вражають своєю буденністю.

Трапилось так, що 19 серпня 1991 р. я заніс в редакцію міської газети пропозицію громадської екологічної організації про перейменування Комуністичного проспекту в Комуністичний же спуск. (Вірніше було б тупик, але там по географії є проїзд). – Що трапилося? – запитую. —…? Преса не знала. Влада теж. Міжміський зв’язок теж "чомусь" не працював. Сам міський голова поїхав на дачу збирати помідори (!), – подалі від гріха та політичних спокус, залишивши заступника, який для цього й існує. Він теж нічого не знав, крім того, що у нас є свій президент. Що ж робив того ранку не зайнятий виробництвом простий люд під "Лебедине озеро?" Звичайно ж, обурювався біля телевізора. Як це так! Скільки можна! Чому не по програмі показують! Тут кіно має бути… Неподобство! О 16-й годині в міськвиконкомі – чергова нарада. Та ба! – про зміну державного ладу – ані слова. Не діждавшись кінця обговорення поточних справ, я побіг на рейсовий автобус в село.

На п’ятому році "перебудови" жилося сутужно, доводилось тримати отару "дрібної рогатої". В політиці вони ні бе, ні ме, проте спробуй не погодуй – відразу піднімуть буржуазну революцію. І дуже добре, що поїхав до своїх баранів. Інакше неодмінно звів би у місті барикаду або ж потрапив до буцегарні за "дрібне хуліганство". Це вже неодмінно. Так що 24 серпня з борців за незалежність України я виявився єдиним представником міста білястін Верховної Ради. Там з 50 млн. українців було присутніми чоловік 300-400. Чимало приїжджих, студенти. Стояли, напружено чогось чекаючи, розмовляли. Запам’ятався плакат "Говорит Одесса". Поки у Верховній Раді йшли баталії і рухівці розпікали партійну більшість за державну зраду, натовп біля входу тримав на своїх плечах здоровенне жовто-блакитне полотнище. Якийсь піп правив чи то молебень, чи то освячував прапора… Але символом тих подій став для мене пан Михалко з Комітету порятунку Голосіївського лісу. Він сумно та самотньо стояв на порожній вулиці з якимсь плакатом, а навпроти нього здіймались монументальні колони будинку ЦК КПУ без жодних ознак життя, але щільно оточеного доблесною міліцією. Ми мирно поспілкувались, хоробро не звертаючи уваги на охоронців ЦК.

Він залишився на своєму бойовому посту, а я повернувся до Верховної Ради, яка під вечір впустила в сесійний зал прапора, що раптом з буржуазно-націоналістичного перетворився в національний. Депутатів, що впріли і зірвали голоси в боротьбі, нарешті випустили на свіже повітря. Проходячи по одному крізь вузький прохід у натовпі, вони тут же отримували і оцінку своєї діяльності: то – "Слава!", то – "Ганьба!"

Незалежність відбулася.

ЗАЛЕЖНІСТЬ

Та світла мета, за яку роками борються пригнічені народи, проливаючи кров, просто так, нагло впала на нашу голову. Політичне значення цієї події, вважаю, змогла оцінити лише ота жменька небайдужих українців біля стін парламенту. Мабуть, вони й відчули себе вільними. А як же решта? Решта народу залишилася у рабстві минулого – ідеології, свідомості, економіки. Бо незалежність – це не прапор, не гімн і не власний Президент та парламент.

Незалежність – це стан свідомості. Але ж український народ був вихований в комуністичних школах, вузах, на соціалістичному виробництві. Тому комуністичним світоглядом пронизані і нинішні нормативні акти, правові відносини, мораль. Народ, що продовжує ходить по Комуністичних проспектах і центральних вулицях Леніна, міркує тими ж минулими категоріями, і ще й досі дивиться у своїх мріях саме туди, куди вказує рука вождя світового пролетаріату. Так навчили змалку. "Прилетит вдруг волшебник в голубом вертолете, и бесплатно покажет кино", – співають по дитсадках українські діти. Мрія ця закарбовується на все життя. Не зважаючи на реальні здобутки соціалізму, солоденька брехня про світле майбутнє продовжує отруювати свідомість (саме тому таким популярним і є вчення релігійної організації Свідків Єгови). На мою думку, слова з Біблії "раб лінивий та лукавий" найбільш влучно характеризують стан, до якого привів нашу націю комуністичний вибір. Коли ж, згідно з власним критерієм істинності, він на практиці довів свою облудність, народ замість покаяння і визнання помилково вибраних орієнтирів, конституційно відмовився від будь-якої ідеології. Що це? Спустошеність, повна відсутність варіантів розвитку суспільства? Ні! Це не що інше, як замаскована орієнтація на минуле. Адже на фоні безідейності, вседозволеності та реклами чутливості і тваринного споживання життєвих благ, що швидко і неодмінно принесе свої отруйні плоди, завдяки притаманному людині потягу до визначеності та гармонії спогади про комуністичні "ідеали" та "здобутки" засяють новими гранями. Саме тому сьогодні така велика небезпека повернення до влади на усіх рівнях відкритих апологетів марксизму-ленінізму, що означатиме нові експерименти в політиці та економіці, нові страждання народу.

Незалежність – це незалежна економіка. Це високий рівень технологій, низька собівартість продукції, конкурентноздатні товари і участь у міжнародному розподілі праці. За "залізною завісою" відбувся занепад і відставання планової економіки, незважаючи на героїчні зусилля та жертви народу, незважаючи на пропагандистські намагання довести протилежне. (Цікаво, що сьогоднішні "ліві" ніяк не пов’язують крах світової соціалістичної системи з розвалом так званого соціалістичного "базису". Чи "Капітал" Маркса вже ними анульовано?) За 10 прийдешніх років не раз робились спроби стати економічно незалежними. Проте Україна була і залишається залежною. Маючи вкрай монополізовануважку індустрію та несприятливий інвестиційний клімат, вона приречена відставати у її модернізації та конкурентноздатності продукції. Орієнтація на енергозатратні виробництва та відсутність вітчизняних енергоносіїв означає подальшу політичну залежність від Росії. Україна залежить також від міжнародних кредитів і давно сплачує неабиякі проценти по них. Не претендуючи на повноту аналізу економічного стану, зауважу ще й традиційно низьку продуктивність праці на великих підприємствах та досі колективному сільському господарстві. Хоча й з’явилась і реалізується подекуди можливість працювати ефективно, вона не є визначальною. Спроби стати економічно незалежними продовжуються. Західні експерти, кредити, урядові програми. Чи є успіхи? Так. Про них регулярно доповідає кожен уряд, але через рік-півтора виявляється, що цей уряд не справився… Наступний уряд пропонує парламенту ще кращу програму. Чи вірить він у її успіх так, як заявляє? Не думаю. Адже існує безліч "але", що не залежать від уряду. Мене особисто завжди цікавило питання, як можна взагалі працювати урядовцю, знаючи, що протримається в кріслі максимум рік? Що можна встигнути зробити за цей час у масштабах країни? А тоді чи варто й починати? Чи в уряді працюють самі патріоти? Чи фанати? Чи аматори? Навряд. Скоріше за все, звичайні радянські люди, що думають про свій завтрашній день. Підводячи підсумок коротеньких роздумів про економіку України, слід зауважити, що реальна картина, на мій погляд, ще гірша завдяки браку специфічної інформації. Якщо ж я глибоко помиляюсь і хтось зможе вказати мені макроекономічні успіхи нашої держави, то перепрошую, хай розкаже про них українському народу. Мені ж вбачається абсолютна безперспективність подібних зусиль. Україна безнадійно залежна. Чи є у нас шанси на кращу долю?

НАДІЯ

Розмірковуючи досі про долю України, я свідомо виходив з притаманного переважній більшості українців матеріалістичного світогляду. І дійсно, в рамках такого підходу, коли першопричиною і рушійною силою розвитку суспільства є виключно матеріальні потреби, боротьба класів, що логічно випливає з тваринного походження людини, перспектив не передбачається. Хоча й досі є чимало розумників, що не погодяться з таким висновком, а вірять у "геніальні" ідеї ощасливити Україну (а може й все людство) через якісь технічні чи адміністративні винаходи. Іноді вони потрапляють до влади, і тоді народ на практиці пересвідчується у "геніальності" чергової ідеї, як не раз траплялося за останні 10 років. Ці намагання приречені на невдачу з однієї простої причини – через ігнорування об’єктивної реальності цього світу – її Першопричини і Творця. Так-так, саме реального Бога, діючої сили Всесвіту, що, як запевняє Біблія, "создал сердца всех их и вникает во все дела их" (Пс.32.15) І це при тому, що майже 90% українців вважають себе віруючими, а перші особи держави не так давно засвідчили українському народові свою повагу до християнської віри. Проте, вже більше 10 років ми не чуємо відкритої атеїстичної пропаганди – важливої складової частини комуністичного вчення. Натомість, хоч із великою натугою, звучить проповідь Божого Слова, друкуються і розповсюджуються сотні тисяч Євангелій. І це вселяє надію, що живе Боже Слово не повернеться до Нього назад, але виконає свою місію. Надію на покаяння в помилках та гріхах минулих років. Надію на прийняття ідеалів християнської віри як ідеалів нації. Надію на духовне відродження, без якого годі сподіватись на економічні зрушення. Чи реально це? Так. Досить одноосібно спробувати пройти цим шляхом, щоб переконатись у реальності Божої помочі та благодаті. А що заважає зробити це кожному? Більш, ніж реально нашому президенту, уряду та парламенту визнати: так, ми не спроможні своїми зусиллями зупинити занепад нашої батьківщини. Більш, ніж реально, щодня, приступаючи до своїх нелегких обов’язків, просити розуму у Бога: допоможи, Господи, в ім’я Ісуса Христа, покерувати сьогодні цим народом. Кажуть, що в сенаті США є спеціальне приміщення (капличка), де сенатори мають змогу наодинці молитовно звертатися за допомогою в державних справах до Бога. Жаль, не довелось мені бувати в тих краях і перевірити цей факт. Але й звідси видно наслідки – Боже благословення цій країни. Америка стала могутньою світовою державою, яка сьогодні допомагає колишнім своїм ворогам. Америка, започаткована президентами з Біблією в руках. Вони використовували її на практиці і до цього ж закликали народ. Наш же народ вожді довгий час закликали догнати та перегнати Америку. Сьогоднішні ж лідери країни не насмілюються взагалі до чогось закликають. А шкода. Я не маю змоги звернутися до українського народу, але дуже б хотілося закликати його сьогодні взяти приклад хоч би й з Америки та навернутися до Бога. В цьому полягає його надія на краще майбутнє. Єдина і остання надія.

Політика і права людини

21.12.2001 | Инна Сухорукова, г.Харьков

Через десять лет

   

19 августа – один из самых светлых христианских праздников – Спас, Преображение Господне. 19 августа 1991 года должно было состояться первое богослужение в Харьковской Церкви Иоанна Богослова – первой украинской церкви в области. 19 августа 1991 года во всех старых и вновь отстроенных – недавно отданных верующим – христианских церквах звонили колокола.

19 августа 1991 года я, на пару дней вернувшись из-за города, с дачи, где остался муж, собралась ехать обратно с подругой. Меня разбудил телефонный звонок. Голос подруги, обычно весьма выдержанной: как-никак врач-психиатр, не оставлял сомнений – случилось что-то странное. "Включай телевизор, (далее непечатные выражения". Они устроили военный переворот". Я бросилась к телевизору, нажала на кнопку; на экране тихо плавали балерины в белых пачках. "Лебединое озеро". Подруга кое-как объяснила мне суть обращения к народу членов ГКЧП. "Все, – это гражданская война!" – первое, что пришло мне в голову. До сих пор я убеждена, что мы были на волоске от нее.

Только очень быстрая и достаточно очевидная потеря путчистами контроля над ситуацией спасла положение. До сих пор мне кажется, что путчисты, там, в Москве, не представляли себе, до какой степени ситуация вышла из-под контроля у центра. С другой стороны, власть, существующая вне живых общественных связей, черпающая сведения только от силовых структур, слившаяся с этой властью, и не может действовать адекватно. Первые несколько часов, когда мне звонили встревоженные депутаты горсовета (коллеги моего мужа) и спрашивали, где он, было страшно. Я боялась за мужа, за своих друзей в Москве и в Харькове. Потом было знаменитое выступление Кравчука. Многие говорят, что он занял двойственную позицию. Не знаю, я это не восприняла так. Не ввести чрезвычайное положение в стране по приказу центра – это однозначно ему не подчиниться. С этого момента события перестали напоминать фильм ужасов, тем более, что "Свобода" передала о неподчинении приказам ГКЧП еще ряда республик. Потом было знаменитое обращение Ельцина по РТР. Словом, мой муж, за которым я поехала на дачу, оказался прав, сразу сказав, что переворот не удастся, более того, станет катализатором центростремительных процессов в стране. На площади Дзержинского шел непрерывный митинг, его никто не разгонял. В это время в Москве разворачивались известные драматические события, которые в 3 дня привели к поражению ГКЧП и к обретению Украиной независимости. Мы не отрывались от экранов и приемников: каждый понимал, что происходят исторические события – и так странно было чувствовать себя действующим лицом в том странном явлении, которое называется историей – странно особенно для нас – советских людей, десятками лет не участвовавших в гражданской жизни, существовавших от сих до сих, и видевших на какие-нибудь значительные события только по телевизору.

С тех пор прошло десять лет. У нас есть своя страна. Это было новое и удивительное чувство, особенно для меня, т. к. СССР я лет с 14-15 своей страной не считала. Может быть, все дело было в том, что меня воспитывали родители моей матери, не любившие, мягко говоря, советскую власть. Может быть потому, что выросла я в селе, где ее редко кто любил – особенно старшие, помнящие голодомор. Яростно споря со своими бедными родителями (они верили в "социализм с человеческим лицом") я убеждала не столько их, сколько себя. Теперь только понимаю, что они спорили со мной из-за меня же, боясь за меня. Но в детстве и юности у меня было ощущение, что мы живем в разных странах. До 24 августа 1991 года я была гражданкой Харькова и области, не отождествляя своей любви к месту, где родилась, со страной в целом. Я предполагала, что СССР когда-нибудь распадется, просто потому, что так происходило со всеми империями. В 90-м мне казалось, что это случится лет через пять. Быстрое обретение Украиной независимости было неожиданным даже для тех, кто понимал, что СССР распадается. Что уж говорить о тех, кто никогда не задумывался на эту тему? Существует мнение, что Украина так тяжело продвигается по пути своего становления из-за того, что она не боролась за свою независимость, как прибалты или Грузия. С этим мнением трудно согласиться, т.к. борьба за независимость в Украине неминуемо означала бы войну, раскол на восток и запад, а значит, кровь. Что же касается национального движения, которое добивалось независимости мирным путем, то в Украине оно было самым мощным в Союзе.

Все постсоветские республики, исключая прибалтийские и среднеазиатские, где своя специфика развития, продвигаются по пути государственного строительства медленно и тяжело. Украина не исключение. Ведь для того, чтобы построить государство, город, дом, даже сарай нужно, чтобы у того, кто его строит, был план строительства и желание добиться результата. Большая же часть фактических граждан Украины себя таковыми не ощущают, даже если они не ностальгируют по СССР, даже если они не голосуют за коммунистов (крайняя форма антигражданского поведения), они слишком часто не видят, что им здесь с собой делать. Вот почему так бездарно проходят выборы, вот почему чиновники творят полный произвол, вот почему спустя 10 лет мы говорим о новом „застое“, но уже в молодой, независимой стране. Но застой в еще не сформировавшейся стране просто невозможен. Если молодая страна не развивается – она погибает, полностью или частично теряя независимость. В наши времена второе наиболее вероятно. Я не хочу перечислять все наши беды, подводить печальные итоги нашего недоразвития…

Ярослав Дашкевич сказал в ответ на мои слова, что мы опять не чувствуем, что живем в своей стране: "Хоч якась, а все ж таки є" – и это наша надежда. В Харькове на улице Котлова собирает на богомоление маленькая церковь – ровесница нашей независимости. Ее никак не могут достроить до конца и отремонтировать, т.к. Украинская Автокефальная Церковь не богата, но с каждым годом в ней все больше и больше людей. Молодежь все чаще и чаще говорит „у нас – в Украине“, и это тоже повод для надежды. Может быть, когда-нибудь, со временем, мы перестанем быть введенной в условиях тоталитарного режима новой породой людей – советскими гражданами, которым "все до той самой лампочки Ильича", что знаменовала собой победу коммунизма. Только если мы сами захотим, у нас будет страна, где исполняется закон, не нарушается Конституция, не мрут беспомощные старики, а женщины много рожают и не бросают своих детей в домах малютки.

Гражданами за нас никто не станет, а без этого мы не будем иметь страну, которую хочется назвать своей.

Погляд

21.12.2001

АНКЕТА

   

Вопросы:
1. Что Вы почувствовали, когда вы узнали, что в стране у власти ГКЧП?
2. Что Вы собирались предпринять?
3. Каков был Ваш прогноз на будущее?
4. О ком из близких вы подумали прежде всего?
5. Как Вы думаете почему ГКЧП провалился?

Генрих Алтунян, политзаключенный в 1968 – 1971, 1980 - 1987 г.г., народный депутат ВР Украины в 1990-1994г.г.

1.Почувствовал тоску зеленую. Сразу вспомнил Чистопольскую тюрьму. Эйфория от провозглашения независимости как-то сразу испарилась. Воздух стал спертым. Был уверен, что если начнут брать – буду одним из первых, не потому, что уже дважды сидел и "пробу негде ставить", а потому, что совсем недавно выступил на сессии с резкой критикой КГБ, которую в этих условиях простить уже было нельзя.

2.Пошел к друзьям, пошел на улицу к людям. Многие, даже незнакомые, подходили, спрашивали как быть, что делать ? Как правило отвечал – оставаться самим собой. Никогда не забуду двух фактов. Первый – когда человек 100-150 представителей, условно говоря, демократической общественности собрались в одном из небольших залов на Сумской улице и провели стихийное собрание-митинг. Никто из выступавших ГКЧП не поддержал.

Второй – когда я пришел в кабинет недавно избранного председателя городского Совета, где собралось руководство города. Настроение у всех гнетущее, нервы на пределе. Все ждут новости из Москвы. Факсимильной связи тогда ни у кого не было, по радио и TV – никакой информации. Я обратился к собравшимся с призывом не унывать, высказал уверенность в том, что жизнь каждого из нас разделилась на две части – до 19 августа и после. И от того, как мы переживем эти дни зависит все наше будущее. А для разрядки, пошутил я, могу рассказать о том, как живут в советских тюрьмах! Многие собеседники изменились в лице. Вот такой невеселый юмор.

3. О детях, внуках, о семье и близких друзьях. Так не хотелось снова повергать их в мир уныния, тоски и многолетней разлуки, в ожиданиях писем, свиданий, этапов

4. И все-таки с самого начала я был почти уверен, что у них ничего не получится, может быть потому, что руки дрожали и глазки бегали.

5.Потому, в первую очередь, что страна стала другой: уже выпущены все политзаключенные, уже была отменена 6-я статья Конституции, уже центробежные силы стали непреодолимы и в прежнем виде сохранить систему было нельзя, ибо система эта держалась на страхе и лжи. Не три "заговорщика" спустя несколько месяцев "развалили" СССР в Беловежской пуще, а империя рухнула под собственной тяжестью и никакие ГКЧПисты спасти ее уже не могли.

Михаил Блюменкранц, профессор философии

1. Ужас.

2. Я был в Англии, не отрывался от телека. Мне предложили добиваться политического убежища. Но я этого делать не собирался.

3. Пессимистический в первый день. Но когда у верхушки ГКЧП обнаружился первый больной – Павлов, появилась надежда, что вскоре все они уйдут на бюллетень.

4. О дочке, которая оставалась в Харькове.

5. Поезд уже ушел. На год раньше – могло бы получиться. За пять дней до ГКЧП, в беседе с профессором Пятигорским, я сказал, что страна на грани военного переворота. Пятигорский возразил, что это невозможно, так как в настоящих условиях означает полный идиотизм. Я ответил, что вы слишком долго живете за рубежом. Идиотизм в Англии – это аргумент "против", а в нашей стране – это аргумент "за". Это было 14 августа.

Ирина Голец, художник

1. Я подумала о том, что в стране начнутся аресты, в том числе среди творческой интеллигенции. Я подумала, что возвращаются сталинские времена, что Восточная Украина, ее население не будет сопротивляться, потому что после многих лет коммунистического режима сознание людей еще не проснулось. Я считаю, что много сделал Леонид Кравчук, который не ввел чрезвычайное положение.

2. Я не знала, что дальше делать, но я собиралась не изменять своей позиции, так тоже можно сопротивляться. Главное – это внутренняя свобода.

3. Первое чувство – оцепенение – на следующий день прошло и видно было, что все это делается дрожащими руками. Вдохновляла Москва, которая сопротивлялась. Кстати, недавно у Янаева, Павлова и других брали интервью. Теперь они говорили о своем мессианстве. Они говорили, что ГКЧП мог спасти Россию. Они снова вышли на российские телеэкраны и стали героями. Это очень страшный симптом, показывающий, что "болезнь" развивается.

Но в то время мы вдохнули воздух свободы, и он питал наши иллюзии. Мы верили, может быть, наивно, в то, что свобода навсегда и это естественно, т.к. она нам дана от рождения, от Бога. Но сознание никуда не делось, и та часть интеллигенции, которая пребывала в эйфории во времена перестройки, в наши дни настроена депрессивно и безнадежно, т.к. и Россия, и Украина, т.е. основная масса людей, поколение которое сейчас у власти, воспитано в лучших традициях тоталитарного строя.

4. О папе, который был в свое время в сталинских лагерях. Он отсидел 8 лет, как изменник родины, за то, что, сражаясь с немцами, был ранен и попал в плен.

5 Я уже ответила: дрожащими руками победу не делают.

Нина Мамонтова, поэт, прозаик

1. Я почувствовала, что моя печаль об утрате любимого кота отступает на второй план.

2. Мы с соседями по селу собирались уйти в лес и там партизанить. Мой сосед, который в этот момент строил дом, сразу решил пристроить амбразуру для пулемета. А потом мы с ним искали в лесу землянки, которые остались со времен гражданской войны и агитировали односельчан записываться в народное ополчение. А еще мы с соседями распределяли звания: я решила стать генералом Мамонтовым, а ему предложила стать Анкой-пулеметчицей (это единственная шутка в моем повествовании).

3. И пессимистический, и оптимистический. Но я понимала, что какой-нибудь из них оправдается.

4. Я с моим другом-пулеметчиком собрались потребовать от сельсовета дать статус беженцев моим многочисленным друзьям – диссидентам из Харькова.

5. У них не было таких решительных исполнителей, как мы с моим соседом.

Светлана Муравьева, медсестра областной детской больницы

1. Крах надежд и разочарований в горбачевских обещаниях.

2. Я не считала себя настолько влиятельной, чтобы что-то предпринимать.

3. Очень не хотелось, чтобы ГКЧП взял власть.

4. Сам факт появления ГКЧП не сулил ничего хорошего, даже при условии его подавления.

5. Я считаю, потому, что прогрессивное меньшинство проявило активность, а ретроградное большинство, к счастью, было пассивно.

Марлена Рахлина, поэт

1. Я почувствовала смертельный ужас. Почему-то я вообразила, что это и есть конец ВСЕМУ. Еще я почувствовала великий страх за сына, который с 18 лет принимал участие в правозащитном движении.

2.Через час после сообщения я должна была встретиться со своим двенадцатилетним внуком, отвезти его на дачу и пробыть там с ним, его собакой и новорожденными щенятами, по меньшей мере, дней десять. В силу моей исполнительности и неуменья быстро перестраиваться, мы сидели первые два дня на даче с испорченным телевизором и отсутствующимрадио, пока не приехал сын, и я, к моему величайшему изумлению, узнала, что все более или менее в порядке.

3. Почему-то самый безотрадный. Я все время не очень верила в перестройку, не доверяла Горбачеву (к слову, потом я была уверена, что он знал о ГКЧП и сказал им что-то вроде: "Делайте, что хотите, меня не впутывайте!")

4. Ответ на этот вопрос можно прочитать в п.1. Я просто не успела об этом подумать.

5. Думаю, что те, кто мог бы поддержать ГКЧП – это люди старшего возраста, по характеру и воспитанию – пассивные и неинициативные. Думаю, что больше было людей, которые были полны новых желаний и ожиданий, а главное, они были более активными.

Мария Шуталева, сопредседатель Харьковского областного союза солдатских матерей

1. Я узнала о ГКЧП, включив телевизор, и мы увидели "Лебединое озеро". Сразу поняли – что-то произошло. Кстати, мы только что вернулись с отдыха, и "Лебединое озеро" с вытекающими последствиями вернуло нас к обыденной, привычной жизни. Объявление о ГКЧП – было одним из проявлений "чудесной жизни" жизни в Совдепии.

2. У нас никакого выбора не было. В наихудшем варианте – просить убежища в какой-нибудь западной стране. Все время проводили у экрана телевизора.

3. Почему-то я была уверена в крахе такого переворота.

4. Конечно, о детях. Что их ждет?

5. Достаточно было посмотреть на их дрожащие руки, чтобы понять, что они из себя представляют. А такие люди власть не удержат.

Погляд

21.12.2001 | Евгений Захаров, Харьков

"Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые."

   

Всего два раза у меня было ясное ощущение "роковых минут", движения истории. Первый раз – в феврале-марте 1987 года, когда шло массовое освобождение узников совести. Второй раз – 19-30 августа 1991 года. Надеюсь, что короткая хроника, которую я решился предложить читателям ПЛ, будет для них небезынтересной.

В понедельник 19 августа у меня был первый день отпуска. Накануне я возился в огороде, готовил картошку под копку. 19 августа мне нужно было подъехать на работу – согласовать новое штатное расписание бюро, которым я руководил, и все, можно отдыхать.

На даче нет ни телевизора, ни радио – у меня с детства идиосинкразия ко всем средствам массовой информации. Поэтому о путче я узнал только часов в 11, когда приехали жена, сын и мать. Первым прибежал Боря с криком: "Государственный переворот!" Я решил, что он меня разыгрывает. Но тут подоспели жена и мать с круглыми глазами, и я понял, что это не розыгрыш.

Хорошо помню первое чувство – безмерное удивление. Как они могли решиться? Это же совершенно противоестественно, сущий идиотизм! Второе чувство – ничего у них не выйдет, сорвется! Говорю об этом своим. – "Ну, ты всегда был клиническим оптимистом!" – отвечают. Подумал о самых близких друзьях в Москве – Ларисе Богораз, Сане Даниэле, Пашке Марченко – где они сейчас, что там происходит.

Мама с сыном остается на даче, пасти нашу собаку, которая опять родила кучу щенят (в прошлый раз ее угораздило родить накануне выборов в украинский парламент 11 щенков! – и мы с Генрихом Алтуняном в день выборов рано утром поехали на птичий рынок их продавать), а мы с женой едем в город.

Приезжаю на работу около двух. У всех без исключения черные лица, похоронное настроение. Никто не смотрит в глаза. Говорю своим коллегам в бюро – "Чего приуныли? Это на два-три дня, не больше! Ну, максимум, неделя!" Двое-трое оживились, заулыбались, остальные мрачно молчат.

Что же делать? Звоню Генриху, он ничего не знает, кроме дежурных объявлений по телевизору и радио. Никто ничего не знает. Сейчас в это трудно поверить, но тогда информацию о происходящем в стране получить даже органам власти было невозможно. В горсовете (я был тогда депутатом горсовета) тоже все подавлены, напуганы, никто ничего не знает.

Звоню в Москву, в "Экспресс-Хронику" и Агентство социальной информации. Здесь, напротив, все оживлены, настроение боевое. Рассказывают о происходящих событиях. Даю номер факса Алтуняна (вот молодец, любитель технических новшеств, успел обзавестись!), прошу сбросить информацию и бегу к нему. Получили простыню в три метра из обоих источников – сообщения о митингах протеста по всей стране, заявление Ельцина. Генрих с одной простыней поехал в горсовет, а я с другой в "Тяжпромавтоматику", где мой ХЭМЗ арендует ЕС-1060, благо это рядом с Алтуняном. Набрал и распечатал текст заявления Ельцина и – на митинг на центральной площади у выхода из метро "Университет". Он начался, говорят, часов в 11 и не прекращается. Народу человек 100. Много "демократов" в штатском. У них на лицах как будто печать, видны сразу.

Я вообще-то не любитель выступать на митингах, но тут уж никуда не денешься, надо. Тем более, что многие всегдашние ораторы отсутствуют.

Выступаю, передаю информацию о событиях, читаю заявление Ельцина. Все предельно внимательны, на многих лицах радость. Те, что в штатском, недоумевают. Неужели и для них это новости? Снова говорю, что ГКЧП – не больше, чем на несколько дней и на этом заканчиваю. Раздаю листочки с текстом Ельцина.

Звоню Генриху. Он рассказывает, что после получения информации в горсовете люди как-то поуспокоились. Евгений Кушнарев (он был тогда председателем горсовета), собрался, приобрел свой привычный вид и решил собрать экстренную сессию горсовета. Во вторник не успеваем – значит, в среду. Председатель облсовета Александр Масельский, наоборот, распустил намеченную заранее на 20 августа сессию – "Нам треба збирати хліб". Алтунян рассказывает, что Александр Степанович еще днем наотрез отказался разгонять митинг на площади. Словом, украинские власти действуют в духе заявления Кравчука.

Написал текст о харьковских событиях этого дня и продиктовал его по телефону в "Экспресс-хронику". Звоню Ларисе. Рассказывает, что и Санька, и Пашка – около Белого дома.

Весь следующий день проходит в тревожном ожидании: что там в Москве? Как поведет себя армия? Курсирую между алтуняновским факсом и митингом на площади, привожу информацию о событиях. Вечером мы с женой смотались на дачу – успокоить мать с сыном. Вернулись совсем поздно.

Утром узнаю о столкновении в Москве, о трех погибших. Тревожно. Иду на сессию. Несколько депутатов предлагают осудить действия ГКЧП. Два выступления против. Одно – заместителя начальника областного КГБ Переверзева. Он фактически поддерживает путч. Секретарь Червонозаводского райкома КПСС Григорьева говорит, что не нужно провоцировать молодежь и что надо ждать решений центральных органов.

Тем не менее, сессия принимает решение осудить незаконные действия ГКЧП. Против голосует фракция коммунистов.

Последующие два дня я помню хуже, хорошо помню только пьянящее чувство свободы, которое я тогда испытывал. Информационной блокады уже нет, все не отрываются от телевизоров. Кушнарев опять собирает экстренную сессию горсовета на понедельник, 26 августа. Станислав Гуренко на сессии Верховной Рады поклялся, что Компартия Украины ничего не знала о путче.

Часов в восемь утра в субботу звонит приятель (жаль, уже не помню, кто именно): скорей беги к обкому. Там жгут бумаги, собралась толпа, хочет его громить. Обком в 5 минутах ходьбы от моего дома. Сразу ноги в руки, прибегаю. Толпа человек 60, кто-то незнакомый говорит в мегафон. За запертыми дверями белые от ужаса лица милиционеров из службы охраны. Меня узнали в толпе, показывают: вон из окон четвертого этажа дымок. Действительно, что-то похожее на дымок. Думаю: если хотели что-то сжечь, давно уже могли это сделать. Беру в руки мегафон, предлагаю не пороть горячку, не ломать обкомовский вход, а избрать из присутствующих группу из пяти человек, которая прошла бы мирно внутрь и все проверила: что жгут, где жгут и т.д. Люди согласились, мы определились, кто пойдет. Прошу толпу отодвинуться от входа, стучусь в дверь, показываю свое депутатское удостоверение, прошу открыть и говорю о наших намерениях. Напуганные охранники говорят, что они не могут никого впускать без разрешения начальства и что они позовут первого секретаря обкома Анатолия Мялицу. Два работника обкома в стандартной форме – темный костюм, белая рубашка, галстук – выходят из здания, толпа встречает их улюлюканьем. Они с трудом пробиваются через толпу и убегают. Но, слава Богу, все обошлось без мордобоя.

Через некоторое время выходит Мялица. Люди обступили его, кричат, улюлюкают. Вступаю с ним в переговоры, излагаю нашу позицию. Он соглашается, но просит толпу отодвинуться, он, мол, не может разговаривать со всеми разом при таком крике. Прошу людей немного отойти. Отходят. Мы с Мялицей остаемся вдвоем, он начинает выворачиваться, крутить, возражать. Отменный демагог! Мы с ним спорили минут 40. Толпа, теряя терпение, приближается, он сразу соглашается на все, просит меня, чтобы люди отошли, а как только они отходят – снова начинает юлить. Тут вдруг подъезжает машина, из нее выходят Кушнарев и Алтунян, только что приехавшие из Киева. Кушнарев говорит: "Будем опечатывать обком – сейчас будет принято решение облисполкома. Евгений Ефимович, я прошу Вас войти в комиссию по опечатыванию. Возьмите еще двух депутатов". Он уходит, а Генрих задерживается и рассказывает, что ночью во Львове толпа ворвалась в обком партии и нашла там телеграмму ЦК КПУ в партийные органы Украины от 18 августа с описанием мер, которые должны принять партийные органы в соответствии с директивами ГКЧП. Обкомы надо опечатать, чтобы документы не пропали. Я предлагаю заняться опечатыванием Сереже Владимирову и Саше Новикову, коллегам-депутатам.

Мялица сереет и уже больше не спорит. Уходит в здание обкома. Через некоторое время к нам присоединяется депутат облсовета Александр Приймак, которого включили в комиссию от облсовета, и невозмутимый капитан милиции Бондаренко (он, по-моему, ни разу за все два с половиной часа не изменился в лице). Мы впятером приступаем к этой процедуре. Я впервые в здании обкома. Ковровые дорожки, мрамор, чистота. Обходим все комнаты на всех этажах, опечатываем их. С нами была фотокорреспондент Нина Бежина, она без устали все фотографирует. Сотрудники обкома покидают здание. Заметно выросшая с утра толпа встречает каждого улюлюканьем и свистом. Наконец, выходим на улице и опечатываем входную дверь. Я был самым высоким из всех, поэтому поднял бумажную ленту с печатью как можно выше и приклеил ее к двери. Толпа ревет от восторга. Шум неимоверный, крики, свист. Рядом Мялица, он с трудом запирает входную дверь большим ключом и вертит его в руках, как бы не зная, куда деть. Я выхватываю у него ключ из рук и говорю, что пусть он побудет у меня. Мялица протестует, я не отдаю. Толпа кричит. Тогда Мялица соглашается, но при условии: что я принесу ключ в понедельник к 8 утра. Я не возражаю, и Мялица под свист и крики ретируется.

Хорошо помню странное чувство, меня охватившее: вот у меня в руках ключ, которым не пользовались, наверное, с момента вселения обкома в здание после освобождения от немцев. Не хочется его отдавать в понедельник Мялице. Ко мне подошел худощавый седой красивый полковник, начальник управления охраны общественного порядка горотдела МВД. Фамилии его не помню, а звали его, кажется, Андрей Андреевич. "Слушай, – говорит, – а не мог быты с этим ключом исчезнуть, чтобы тебя никто не нашел?". И милиция их ненавидит. Нина Бежина предлагает сфотографировать меня с ключом от обкома. Я отказываюсь, мне неловко. Тогда она просит снять хотя бы сам ключ в руке – соглашаюсь. Потом это фото моей руки с ключом было во всех харьковских газетах.

Все воскресенье я думал, как бы не отдать этот ключ Мялице. Поздно вечером узнаю, что принято решение Президиума Верховной Рады о запрете компартии. Рано утром звоню Кушнареву домой, рассказываю об этом решении и предлагаю не отдавать ключ под этим предлогом. Он соглашается, обещает заехать к восьми к обкому. Заезжает, говорит Мялице о запрете КПУ, забирает у меня ключ. Далее обкомом и другими партийными зданиями и имуществом занималась ликвидационная комиссия.

На сессии единогласно принимаются все решения, почти все коммунисты голосуют "за", опустив головы и глядя в пол. Создаются комиссии по ликвидации партийных органов, по расследованию фактов исполнения незаконных приказов ГКЧП, площадь Дзержинского переименовывается в площадь Свободы, переименовываются улицы, станция метро. И только один раз коммунисты встрепенулись, подняли головы и проголосовали "против" – когда на голосование поставили предложение снять с площади Дзержинского памятник Ленину. Не хватило нескольких голосов, кажется, трех, и это решение сессии не прошло – единственное. Так этот памятник и стоит. Мирослав Маринович, впервые приехав в Харьков в ноябре 1993 года, сказал: "Як це символічно: пам’ятник душителю свободи на площі Свободи!"

В перерыве во время сессии Кушнарев просит меня возглавить комиссию по расследованию фактов исполнения незаконных приказов ГКЧП. Я согласился войти в комиссию, но возглавить ее отказался.

В работе этой комиссии было много интересных деталей, но сейчас нет возможности об этом говорить. Скажу только, что я очень жестко возражал против того, чтобы комиссия рассматривала анонимные заявления, и мне удалось убедить коллег-депутатов. Работая в этой комиссии в течение недели, мне пришлось опечатывать несколько партийных зданий, беседовать с партийными руководителями разного ранга. Нам удалось найти ту же телеграмму от 18 августа и проследить, как ее выполняли. Чем дальше уходили эти указания от обкома, тем менее охотно действовали партийные работники. Райкомы разрабатывали меры по поддержке ГКЧП, передавали их в парткомы заводов и учреждений, а на уровне первичных партийных организаций все уже тонуло и терялось. Словом, никакой поддержки ГКЧП не получил. Его действия были настолько противоестественными, что были обречены на неудачу.

Неудавшийся путч оказался катализатором процесса распада СССР. Коммунистическое большинство в Верховной Раде сдалось и поддержало Акт о провозглашении независимости, усмотрев в этом меньшее зло, чем экспорт революции из России. Украина неожиданно стала независимой, будучи к этому во многом не готовой.

Я часто думаю: могли ли бы мы добиться большего, действуй мы все иначе? Я не знаю ответа на этот нелегкий вопрос. История не терпит сослагательного наклонения. Мне кажется, что украинское общество было не готово к тому, чтобы провести процесс декоммунизации, отстранить от власти тех, кто участвовал в репрессиях против инакомыслящих, заменить номенклатуру. Не было критической массы людей, которые смогли бы все это осуществить, – общество было очень ослаблено непрекращающимися в течение 70 лет массовыми репрессиями. Не было взаимопонимания людей на Востоке и Западе. Недаром ведь 1 декабря украинский народ проголосовал за главного идеолога ЦК КПУ Леонида Кравчука, а не за бывшего диссидента Вячеслава Чорновола. Словом, на мой взгляд, быстрый старт, как в Польше, Чехии, Венгрии был у нас невозможен. Увы, мы были обречены на те тяжелейшие десять лет, которые мы прожили после Августа 1991 года, на то, чтобы медленно и тяжело переживать посттоталитарную депрессию, еще и отягощенную типично украинскими явлениями. Тем не менее, в этих годах бывали и светлые моменты, накапливались и позитивные изменения. Несмотря на все трудности и негатив, которых было в избытке, общий вектор изменений в стране, на мой взгляд, направлен к лучшему, и дальнейшие результаты будут зависеть в первую очередь от нас самих.

Погляд

21.12.2001 | Інтерв’ю взяла Інна Захарова

Настав час обирати. Інтерв’ю з протоієреєм Віктором Маринчаком

   

Як сталося, що Вас призначили настоятелем храму Іоанна Богослова? Що Ви відчули, коли вперше побачили його? Як впливала на Вас історія храму? Чи могли Ви вибирати, чи Вам одразу запропонували саме цей храм?

Все починалося з братства. В 1990-1991 р. в Харкові працювало Українське православне братство, тоді очолюване теперішнім архієпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченко). Братство вело просвітницьку роботу, працювали катехитичні курси, де я читав лекції, проводились конференції, паломницькі поїздки, влаштовувались різні культурні заходи в співпраці з Українським фондом культури. Дуже скоро братство увійшло в контакт із священиками храму Петра і Павла у Львові о.Іваном Пашулею, о.Володимиром Яремою, які розпочали ще у 1989 р. відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. Постало питання про утворення громад УАПЦ у Харкові.

Отець Іван Пашуля брав участь у наших заходах, конференціях, приїздив сам і з отцем Миколою Кавчаком, щоб служити літургію, молебні, панахиди. Я допомагав отцям в служінні, читав, співав. От у них і з"явилась думка рекомендувати мене на священика. Священик був потрібній, бо вже почали утворюватись громади УАПЦ. Можливість отримати храм була лише у громади Іоанна Богослова. І коли храм було надано, іншого вибору не було, і мене призначили його настоятелем.

Храм я до того бачив – ще в сімдесяті. Будівля була так понівечена, що вже не була схожа на церкву. Щось темно-червоне, руїна з деревами на покрівлі. Ще до установчих зборів ми приходили з членами громади прибирати подвір’я під мурами. Ніколи до того не була для мене подібна робота такою радісною. Наче впорядковуєш рідну оселю. І водночас щем у серці: боляче дивитись на зруйновану на 70 відсотків споруду. Але коли я вперше потрапив всередину храму, аж дух перехопило, так тягне там погляд і душу вгору, до неба, так випростовується там і душа, і тіло. Сам інтер’єр такий, що виправляє тебе і спрямовує до горнього. І хоч 60 років простояв цей храм зачиненим, збереглася духовна сила святого місця, невипадково обраного пращурами нашими для церкви, збереглася намоленість.

Церква тут була з давніх часів, можливо, з першої половини XVII століття. Відомо, що першу дерев’яну споруду збудували на місці дубового гаю і за престіл служив пень трьохсотлітнього дубу. Неподалік, на схилі Лисої гори жив свого часу Григорій Сковорода, повз храм проходив до річки, щоб баркою пливти до Колегіуму, де він викладав. Певно, що молився в нашому храмі. А теперішня споруда збудована у 1885 р. на трудові гроші мешканців села Іванівка. 45 років прослужила, а біля 1930 р. поділила долю народу – була збезчещена, обкрадена. Намагались її підірвати. Дивом вистояла.

І у 1991 р. зустріла віруючих своїм піднесеним склепінням, прийняла, наче в обійми, своїми могутніми стінами, назавжди охопила душу, пронизала її любов’ю, смутком, відлунням прадавніх і нинішніх молитов. Це велика честь – служити в нашому храмі, який разом з народом поволі підіймається з руїн, з колін, з неволі. Більшої нагороди, більшої відповідальності і більшої свободи я в житті не мав. Історія міста і народу, спільна доля і спільні зусилля, нездоланність духу, незнищенність збудованого з благословення Божого – все в цьому храмі, і все це надихає на працю, на молитву, на дієву любов.

Як складалась та громада, що прийшла на перше служіння 19 серпня, на свято? Ви шукали людей, запрошували їх, чи це було стихійно ?

На початку громада складалась із мешканців Іванівкі і членів православного братства. В день, коли розпочалися регулярні служіння – тоді ще під мурами храму, прийшло дуже багато людей. І ті, що жили навколо, і ті, що дізнались про наше перше богослужіння з оголошень, розповсюджених братством, і численні прихильники УАПЦ з різних громадських організацій, депутати демократичного спрямування, студенти і викладачі університету й інших вузів, прибічники свободи і перетворення суспільства. Громадська активність тоді була дуже високою, і солідарність людей, які в той час усвідомили себе громадянами, була дуже відчутна.

Як Ви собі до цього дня уявляли першу службу, що Ви мали сказати громаді? Що бажали сказати їй?

День був святковий – Преображення Господнє. Святковим був і настрій. Ми знали тоді, на що наважуємося, знали, що нас чекає спротив і потрібні великі сили, щоб здійснити призначене, але прагнення свободи і переображення, перетворення – і саме духовного – самих себе і суспільства допомагало подолати напруження і тривогу. Саме про це – про переображення і подолання були думки, з цим я мав звернутись до людей і через нашу спільну молитву, і в своєму слові.

Ви багато років працювали викладачем в університеті, тож Ви вміли і любили спілкуватись з аудиторією. Але Ваше служіння – це було щось зовсім інше? Чи навіть йшло всупереч з попереднім життям? Чи якоюсь мірою було продовженням того, що Ви робили раніше?

Я з самого початку відчув відмінність внутрішнього стану і стосунків з людьми, коли до них звертаєшся як священик, відчув дієву силу благодаті священства. Священство дає певні – і великі повноваження, кожна дія, кожне слово здійснюється, промовляється наче виходячи з цих повноважень. Це перед тобою ставить великі вимоги, але якщо ти намагаєшся їм відповідати, Бог дає велику – повну вагу і дії, і слову.

На викладацьку роботу це мало схоже. Але я був не лише викладачем, а й вихователем. Та й предмети, пов’язані з художньою творчістю, часто примушують осмислювати духовні проблеми, і наука є діяльністю духовною. Тому обминути питання духовні і етичні навіть в дуже спеціальних лекціях неможливо. А я до того ж багато працював в студентських гуртках і семінарах, де відповідна проблематика домінувала. З якогось часу я став часто виходити на різні аудиторії з виступами про сприйняття християнських цінностей в художній літературі. Досі пишаюсь тим, що деякі мої учні зрештою охрестились. Мабуть, я вже тоді майже проповідував. А якісь розмови з моїми вихованцями уже нагадували сповідь. Отже, єдність з минулим збереглася, мабуть, тому, що там були паростки майбутнього.

Ви викладач кафедри російської мови і священик УАПЦ. Це свідомий Ваш вибір. Як це поєднати і що за цим стоїть? Чи Ви відчували, що Україна в найближчому часі стане незалежною державою, чи Вам здавалося, що це віддалене майбутнє? Як філолог і філософ Ви не могли не відчувати, що СРСР штучне утворення, не кажучи вже про державний устрій і ідеологію. Чи Ваш вибір – вибір людини, яка прагне відштовхнутися від того, що її душа не сприймає, чи навпаки – Ви йшли до відомої цілі? Чи це було і те, і друге? Як ставилась до Вашого Вибору Ваша родина? Як взагалі відбулося єднання Вашого служіння церкві і країні, яку Ви відчули своєю, що сталося для цього і перед тим ?

Я обрав Україну і Українську церкву свідомо. І це цілком випливає з моїх християнських переконань і з того, що мій світогляд сформувався під могутнім впливом російської культури, художньої літератури, релігійної філософії. Як християнин я завжди маю бути на боці знедолених і пригноблених. Прагнути добра і свободи, по краплині вичавлювати з себе раба, схилятись перед стражданням людським, бути душею з приниженими і зневаженими, обирати Царство Боже, а не царство кесаря, не миритись з цезарепапізмом в стосунках держави і церкви, не сприймати будь чиї месіанські амбіції тощо і тощо – саме це увібрав я з творів Хомякова, Соловйова, Бердяєва, Пушкіна, Достоєвського, Чехова, а також із праць російських богословів Зеньковського і Флоровського, історика російської церкви Карташова.

Тема імперських зазіхань як джерела внутрішньої суперечливості і трагізму долі російського народу і його сусідів була болючою для Соловйова, Бердяєва, Федотова й інших мислителів. Мені навіть здається, що ті ноти трагізму і покаяння, що властиві російській культурній (певно, що елітарній) свідомості і які відбились в літературі XIX століття і в релігійній філософії, зумовлені серед іншого свідомим чи несвідомим відчуттям гріховності імперських амбіцій, реалізованих в історії держави Російської, прагненням покути. Свого часу я відчув, згодом зрозумів це і почав шукати вихід.

Як людина, що вивчала історію, я добре розумів, що всі імперії приречені на розпад і сподівався, що колись розпадеться і "імперія зла". В розпаді імперій – вияв історичного поступу. Я свідомо був на боці такого поступу. Тому мої співчуття були з народами колоніальних окраїн Росії і СРСР, особливо якщо вони попри все гноблення залишалися нескореними духом. Тому я щиро вітав появу народних фронтів у Прибалтиці, де мені пощастило бути саме в час їх утворення. Я добре розумів упосліджений стан українського народу, його мови, культури.

Як фахівець я вивчав тему "Російська мова як мова міжнаціонального спілкування" і розумів, як її "особливий" статус призводить до витіснення з більшості сфер спілкування всіх інших мов у СРСР, до набуття ними стану меншовартості. В сімдесяті роки мені став відомим зміст роботи І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", доказовість матеріалу якої не змогла спростувати найвишуканіша демагогія її критиків. Для мене тому природно, що я, фахівець-русист, став членом товариства української мови, при обговоренні свого часу проекту закону про мови наполягав на тому, що російській мові в Україні не можна надавати статусу державної, відповідна резолюція була прийнята нами на кафедрі російської мови Харківського державного університету (випадок, до речі, винятковий) і оприлюднена в пресі і на центральному телебаченні.

Мені пощастило з місцем роботи. Університет на початку дев’яностих займав одне з чільних місць в громадському житті міста, а філологічний факультет був одним з головних осередків українського відродження. Коли було в Києві студентське голодування, лише в університеті відбувся страйк, і вийшли на нього студенти-філологи разом із своїми викладачами. Я мав честь брати в тому участь.

Ми всі разом вичавлювали з себе рабів, страждали зі своїм знедоленим народом, були на боці скривджених і гноблених. Це було підставою для великих сподівань стосовно духовного відродження. Багато хто з тих людей, поряд з якими я був, може, навіть не усвідомлюючи того, наближались до християнського ставлення до життя, світу, людей, реалізовували його в своїх вчинках. Здавалось, що варто докласти певних зусиль, і станеться це духовне відродження, для віруючих пов’язане зі свідомим засвоєнням широким загалом християнського світогляду, свідомим прийняттям християнського способу життя.

Зрозуміло, що погляди багатьох, навіть невіруючих людей спрямовувались тоді на церкву. Та річ в тім, що Російська Православна Церква перебувала у ще досі не подоланій кризі, як і інші православні церкви в посттоталітарних країнах. Церква є тіло Христове. Але водночас вона є суспільною інституцією, яка не може бути вільною від суспільства. Тоталітаризм на цю інституцію наклав свій відбиток. А в СРСР православна церква мала певні привілеї, відповідно була особливо толерантною до режиму. Тут той відбиток був дуже яскравим. Щоб його зняти, потрібна робота поколінь.

Російська церква до того ж успадкувала ще з часів Московської Русі (і не зрікається того) месіанські амбіції ("Москва – третій Рим"), відчуття власної винятковості, ксенофобію, зверхність стосовно всіх інших, навіть і православних церков, схильність до цезарепапізму, сервілізм перед владою. В ній завжди переважало іосифлянство (Іосиф Волоцький був винятковим консерватором, прибічником суворого деспотизму ієрархії, смертної кари для єретиків, обожнення влади, обрядовір’я, монастирського земле і душеволодіння, супротивник нестяжателя Нила Сорського), це скоріше, за висловом Розанова, "ферапонтове" православ’я (Ферапонт – чернець, супротивник старця Зосими в "Братах Карамазових" Достоєвського), тобто деспотичне, обрядовірне, темне, фанатичне, нетерпиме. Згадаймо, як нещодавно з тих самих іосифлянських, ферапонтівських міркувань в Єкатеринбурзі клірики спалювали праці на весь світ відомих православних богословів Шмемана, Мейендорфа. Ще й досі актуальне зауваження Бердяєва, що російська церква в ХХ столітті намагається жити так, наче перебуває в столітті XVII. Її внутрішнє життя герметично закрите (а що там відбувається в тихих обителях?), до зовнішнього світу вона сама не відкривається. Хоч є винятки, основна тенденція така.

Ми хотіли бути вільними від цієї спадщини, якнайскоріше звільнитися від наслідків тоталітаризму. Це було неможливим в межах РПЦ. Альтернативні перспективи відкривались саме в УАПЦ, яка ще в двадцяті роки за кордоном – у Польщі, Канаді, США зусиллями таких видатних людей, як митрополит Іларіон (Огієнко), спираючись на досвід українського православ’я до його асиміляції російською церквою, зважаючи на реальні умови свого існування, виробила зовсім інші засади стосунків з державою (ніяких претензій на стан державної церкви, але й ніякого сервілізму), з іншими церквами (ніякої винятковості і ксенофобії, натомість сприйняття досвіду інших, відкритість до спілкування, взаємодія, богословський діалог), з суспільством і особистістю (відкритість до суспільних і особистих проблем, прозорість внутрішнього життя, активна участь церкви в громадському житті і громади в житті церкви), з культурним і національним середовищем (участь у культурному житті, просвітницька діяльність, відкритість до всього обширу культурних проблем, сприяння усвідомленню і збереженню культурної і національної ідентичності). Це, безумовно, неповна характеристика тих засад, але я в усякому разі так тоді зрозумів головне в них. Це було для мене прийнятним і природним, особливо те, що стосувалось відкритості до соціального середовища і особистості, до культурного і національного середовища. Це відкривало можливості діяти в напрямку духовного відродження на всьому просторі життя, це надавало свободу і надихало.

Нарешті, УАПЦ була гнаною, з нею були ті, що свідомо обрали вірність православ’ю і незалежність української церкви, що свідомо йшли назустріч труднощам і випробуванням заради своєї віри і переконань. Духовна і моральна атмосфера тому були тут високого кшталту. Бути тут для мене було справою і віри, і вірності християнському способу життя, і любові до своєї країни і народу, і честі. Ми готувались до довгого і важкого шляху, де мали бути і переслідування, і все подібне. Історично закономірне здобуття Україною незалежності здавалося досить далекою і невизначеною перспективою.

А родина мене підтримувала на всіх етапах мого шляху. Одинадцятилітня дочка моя була зі мною майже на всіх наших заходах, стояла поряд, коли я від нашого братства вітав патріарха Мстислава під час його першого візиту до Харкова. Вся родина була зі мною у львівському храмі Петра і Павла, коли мене рукополагав на священика єпископ Данило. Разом з дружиною ми осмислювали всі болючі питання, шукали рішення, робили вибір. Шлях у нас був один, вибір спільний, разом ми збирались нести тягар, і від того він ставав легшим.

Так склалося, що перша служба у храмі відбулась 19 серпня 1991 року (10 років тому). Коли Ви готувались до свята, Ви не відчували, що в повітрі збираються хмари? Як Ви дізнались про путч? Які почуття володіли Вами? Діти, дружина, громада – Ви розуміли, що несете відповідальність за них. У Вас не було думки відкласти службу, адже Ви не могли не думати, що саме громаду української церкви можуть розігнати, побити, заарештувати? Чи Ви вірили, що все буде так, як воно і було? Які передчуття були у Вас тоді? Хто допоміг Вам найбільше у той день? Що Вам найбільше запам’яталось? Які прогнози на майбутнє були у Вас 19 серпня 1991 року? 24 серпня? Зараз?

Після свячень я повернувся до Харкова 16 серпня. Вся увага моя протягом попереднього місяця була спрямована на служіння. Але відчуття, що збираються хмари, було з самого початку 1991 року. Імперія зла не хотіла здаватись. В 1990 був інцидент з саперними лопатками в Тбілісі. В січні 1991 пролунали постріли біля телецентрів Вільнюса і Риги. Протягом року напруження зростало. Але в Україні зростало і піднесення демократичних сил, спротив тоталітаризмові. Відчаю не було, було скоріше зосереджене збирання сил протистояння, спокійна рішучість, зібраність перед лицем супротивника.

19 серпня я пішов з дому дуже рано, і лише десь о пів на дев’яту біля храму мені хтось сказав, що в Москві путч. Я відповів: "Це несерйозно. Інакше б ми з вами зустрілись не тут". І ця думка визначила для мене все подальше ставлення до подій. Дійсно, якби путч був вдалим, нас би чекали репресії. У Львівському обкомі КПУ було знайдено документи, де першими у черзі на знищення були УРП і православне братство – відповідно і УАПЦ. Та путч був невдалим з першої миті. На богослужінні деякі люди були стривожені. Я їм повторював те, що сказав перше. Як пастир я не мав права на острах. І його не було. Бог надавав мені впевненість і спокій. І це, мабуть, визначило атмосферу богослужіння. Воно було спокійним і святково-натхненним, впевненим і радісно-піднесеним. Бог надихнув нас виголосити молитву за Україну і Українську церкву, проспівати "Боже великий єдиний, нам Україну храни" і "В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай". І почуття єдності тоді було, і було подолано страх. Віраі надія залишились з нами по закінченні богослужіння.

Через пару годин я побачив в місті листівки, підписані Єльціним. Надвечір ми поїхали у дитячий табір, де знов служили, освячували плоди. І всюди відчувалось, що путч – це просто непорозуміння, це довго тривати не може. Коли стало відомо про загиблих під танками біля Білого Дому, ми вийшли до хреста у Студентському парку і відслужили панахиду. Ми не лякались, ми молились. І відчули невідворотну силу молитви 24 серпня. Щодо прогнозів – становище суспільства було таким невизначеним, що їх, мабуть, і не могло бути. Знали одне: попереду праця і боротьба, зміцнювались духовно в молитві, сподівались.

Зараз, через десять років, що відбулось так, як Ви тоді мріяли? Що навпаки – не відбулось? Що Ви вважали першочерговим завданням тоді? Зараз? Хто є Вашою найбільшою опорою (крім родини), чи, скоріше, хто і що? Як змінився порівняно з 1991 роком Ваш погляд на країну, людей, своє покликання? Якби зараз нам довелося пережити щось подібне, що б ми робили нашою громадою? Є така ситуація, в якій Ви вважали б можливим закликати свою громаду до дієвого опору?

Тоді було очікування того, що наші зусилля дуже потрібні суспільству, що буде широко розгортатись діяльність священства, церковних і братських громад, що ось воно, поряд – духовне відродження. На це ми були налаштовані. Але цього і досі не сталось. Причин багато. Мабуть, під впливом радянської пропаганди ми ідеалізували духовний і моральний стан суспільства. Зіткнення з глобальною економічною кризою показало, що цей стан набагато гірший, ніж ми уявляли. Людність виявилась морально розгубленою, під пресом кризи стали швидко зникати паростки громадянського суспільства, духовні потреби у широкого загалу виявились просто відсутніми, позначились наслідки атеїстичного виховання і пропаганди, що призвели до зникнення в широких колах релігійного та й взагалі духовного шару свідомості. Отже, з’ясувалась відсутність ґрунту для широкої праці в напрямку духовного відродження суспільства.

З іншого боку, в кризовому стані опинилась і національна ідея. Неправда, що вона не спрацювала. Як не дивно, в незалежній уже Україні перестали працювати в цьому напрямку ті, що перед тим так ревно обстоювали її. Для теперішньої України властива відсутність певної цілеспрямованої політики чи програм вусіх сферах життя суспільства – і що особливо боляче, бо від цього залежить майбутнє, – в сферах культури, науки, освіти, виховання, в сфері духовного життя. Зараз ніким навіть не задекларована якась з таких програм. Це зумовлено, мабуть, тим, що жодна з громадських організацій чи інституцій не виявилась готовою до діяльності в умовах, що склалися після 1991 року. Отже, необхідно мобілізувати увесь духовний і інтелектуальний потенціал, щоб сформувати відповідні програми. Необхідно всіма засобами впливати на свідомість людності, щоб готувати ґрунт для їх запровадження, для здійснення сподіваного духовного відродження. Необхідно у теперішніх умовах здобувати авторитет тим, хто його буде реалізовувати, і церкві в першу чергу.

З самого початку священицького служіння я цього, може, і не усвідомлював, але, мабуть, відчував. І намагався діяти саме так: обробляти ґрунт і здобувати авторитет всюди – в своїй громаді і за її межами: в школі чи вузі, на підприємстві, у військовій частині, в лікарні чи в окремій оселі, куди мене запрошували. Всюди я намагався нести слово Боже, любов, надію, віру. Певної програми діяльності поки не маю, але у мене є, на що спиратись, це Євангеліє, у мене є, до чого вести, це християнський спосіб життя. Я знаю, що у найбезрелігійному середовищі є хоч одна людина, яка здатна сприймати Христову проповідь. І іду, і готовий іти всюди, де є хоч крихта потреби в ній. Я багато працюю з людьми індивідуально, бо знаю, що Христос приходить до кожного особисто. Таке служіння і є моїм покликанням. Наріжним каменем, на який я спираюсь, є Христос. І є поряд люди, з якими ми поділяємо тягар і відповідальність. Отець Олег Кучер, Олександра Петренко, Геннадій Рохманійко, Ігор Петронюк, Віктор Дзеревяга з родиною, мої співслужителі, причет церковний, співці нашого хору, наші парафіяни, вірність і любов яких зміцнюють, надихають, допомагають нести тягар, долати труднощі. Вони завжди поряд і готові захистити, коли з’являється небезпека. За 10 років бували різні інциденти, ми завжди долали все силою духу, волею до добра, правдою своїх переконань і мети. Злу треба протистояти саме такою силою. Сподіваюсь, що мені не прийдеться благословляти своїх парафіян на якийсь інший спосіб опору. Але пам’ятаймо, що церква військо благословляє.

Чи змінилось за цей термін мислення вірних, що ходять до церкви, якщо змінилось, то як ?

Найбільше, що сповнює надією, це саме духовне зростання наших парафіян. Для всіх нас храм є духовною оазою в бездуховній пустелі. Тут можна прихилити голову, зректися ницого, тут можна відчути любов Бога і любов людську, тут можна побачити у собі і один в одному людину як образ і подобу Божі. Це з часом стало не мрією, а дійсністю нашого церковного життя. Бог обдарував нас великим щастям перебувати в цій реальності. Змінилось, певно, і мислення наших парафіян, але головне – вони приймають християнство як спосіб життя і намагаються жити відповідно. Це важко, бо кожному і на кожному кроці треба долати себе. Але вони зробили цей вибір і поволі, крок за кроком ідуть цим шляхом.

Що б Ви побажали вірним, своєму місту, країні, церкві, самому собі ?

Віруюча людина відрізняється тим, що вона вже обрала певний шлях до спасіння. Вона вже не шукає, бо знайшла його. Байдужість, індиферентність, невизначеність в усіх сферах особистого і суспільного життя є головною перешкодою для поступу. Треба визначатись. Віра – це вибір, покаяння – це вибір, дієва любов – це вибір. Нам треба принести покаяння за минуле, спокутувати гріхи, особисті і цілого суспільства. Нам треба дієво любити – свою країну, місто, церкву, людину. Лише дієва любов здатна подолати неволю і недолю, дати людині і народу свободу, підняти край із руїни, відродити кожного і всіх разом духовно. Настав час обирати. Він промайне, і ми можемо спізнитись. Тож будемо визначатись. Будьмо певними.

Погляд

21.12.2001 | Лариса Донник, м.Харків

Незалежність поклала початок духовному зростанню та відвернула репресії

   

19 серпня 1991 року відбулась наша перша літургія біля стін храму Івана Богослова. Першою була вона і в житті о.Віктора, ще донедавна – просто Віктора Андрійовича Маринчака, викладача Харківського держуніверситету.

Ця подія мала дворічну передісторію: дуже цікаві лекції на духовні теми, що їх у приміщенні Українського Фонду культури читали доценти-філологи ХДУ Віктор Маринчак та Юрій Ісіченко, дискусії, поїздка майбутніх засновників Іоанно-Богословської громади на Пасху 1990 року до Львова, до тамтешньої Петропавлівської церкви. А 16 липня 1991 року вже до нас завітав священик львівської Петропавлівської церкви о.Іван Пашуля, аби допомогти нам підготуватись до першої літургії. Він дуже вболівав за нас, надав багато порад; зокрема мені – щодо церковного співу, бо мала честь готувати до першої служби хор.

Все літо ми, майбутні парафіяни храму, які хотіли співати в хорі (лікарка Валентина Сологуб, педагоги Тетяна Баєва та Михайло Самотяга, студенти), опановували літургійний спів. Що – на слух з наспівів пана Михайла, що – за нотами, а що – й просто імпровізували. Всі ми, здавалось, перебували в священній атмосфері майбутнього храму: корогви, рушники на стільцях, наші чисті вишиванки видавались найвищою цінністю у житті, і спів від душі (хай і з деякими похибками, особливо у других голосах) – теж. Це відчуття святого – незабутнє і зараз, по десяти роках.

І ось 19 серпня. Сонячний день. Хвилювались всі страшенно. Пані Ніна Немировська навіть втекла з лікарні, аби бути присутньою на першій відправі о. Віктора, нашого Віктора Андрійовича, відповідального за все, такого вимогливого і такого сердечного.

. – Дівчата, чуєте, якесь ГК.ПЧ об’явилося по радіо.

– А нам-то що?

– Та треба знати. А раптом всім нам будуть неприємності?

– Що буде – те й буде. А ми співатимемо літургію.

І всі пішли. І заспівали під стінами храму (всередині ще були складені якісь будматеріали, попередні господарі не поспішали звільняти приміщення). І не переймалися нічим, окрім того, як би не схибити у співі.

Сонячно й натхненно пройшла відправа. Людей було багато, на душі – тепло, легко і радісно. То вже потім, по проголошенні Верховною Радою Акту про Незалежність, ми довідались з радіоінтерв’ю пана Юрія Ісіченка (зараз він – владика Ігор, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ), що прізвища активістів нашої церковної громади були у першій двадцятці списку осіб, що їх КДБ планувало "нейтралізувати" у разі приходу до влади ГКЧП. Тож десять років тому разом з першим духовним досвідом ми одержали порятунок від реальної небезпеки, що нам за прагнення того досвіду загрожувала. За цей порятунок ми мусимо дякувати Незалежності, ювілей якої відзначаємо цього року.

Після 24 серпня 1991 року надійшло нарешті розпорядження про звільнення приміщення церкви від майна попереднього власника. Парафіяни засукали рукави і невдовзі вже правили службу Божу не просто неба. Але то вже інша історія.

Погляд

21.12.2001 | Віктор Дзеревяго, м.Харків

Перші десять років відновленого храму

   

Серед численних цьогорічних ювілеїв хотів би виокремити дату "місцевого значення": 19 серпня 1991 року, на Преображення Господнє і у день, коли у тодішній столиці тодішньої нашої метрополії було проголошено про створення ГКЧП, харківська Іоанно-Богословська громада Української Автокефальної Православної Церкви вперше зібралась на службу Божу під стінами щойно поверненого владою храму, який перед тим та ж таки влада більше шістдесяти років використовувала як склад.

По телевізору вже декілька годин транслювали "Лебедине озеро" впереміжку із заявами самозваних рятівників "отєчєства", і було ясно: до влади прийшла сила, яка вже вмочила пазурі у крові Баку, Тбілісі та Вільнюса, і тепер шкіриться на Україну, роздратована її небажанням лізти до старого ярмау новій обгортці "оновленого союзного договору". Це для нас, для мешканців цієї землі в першу чергу, було відремонтовано концтабори у Сибіру та нароблено силу-силенну колючого дроту та наручників. У повітрі просто висіло передчуття муравйовщини 1918 року,коли на вулицях Києва вбивали за вишивану сорочку або за слово українською. І все ж таки люди прийшли в той тривожний день до церкви з виклично-самостійницькою назвою та українською мовою богослужіння! Це був їхній негучний, але рішучий протест проти намірів сил Зла, це була їх Позиція, яка, як мабуть багато хто з них тоді відчув, перебувала у повній відповідності до духу і літери Христового вчення.

На мою думку, саме високе, шляхетне емоційне навантаження того дня багато в чому визначило подальше життя громади. Відтоді Іоанно-Богословський храм для багатьох харків’ян є уособленням такої України, якої всі ми прагнули у 1991-у: традиційної без шароварності, толерантної без запопадливості, побожної без затятості та лицемірства, стійкої у принципах, боголюбивої та Богом береженої.

За ці десять років були і велелюдний молебень напередодні грудневого референдуму, і зимові неділі на початку дев’яностих, коли на літургію збиралося добре як десять парафіян (зараз самих тільки дітлахів щонеділі зазвичай буває вдвічі більше!). І дощ крізь занедбане попередніми "господарями" склепіння, і радість від перших досягнень у облаштуванні напівзруйнованої будівлі. Вінчання і похорони, смуток постів і піднесення свят. Все було. Не було і нема тільки розпачу, дратування та злості. Ось чому вже відчутно замалою стає більш-менш доведена до ладу частина храму. Ось чому в місті можна почути слушну, як на мене, думку про те, що Іоанно-Богословська громада зробила та робить для відродження справжньої України набагато більше, ніж харківські "Просвіта" та всі осередки національно-демо-

кратичних партій і рухів разом.

Вже "врятовано" стелю. І поволі, дуже поволі, набагато повільніше, ніж хотілося б, відновлюються стіни церкви, збудованої у 1885 році коштом мешканців тодішнього приміського села Іванівки, закритої 1930 року і за подальші 60 років занехаяної радянською владою. Відійшла у історію романтика перших років по відродженні, згадкою про яку – вірш, написаний на Водохреща 94-го:

Напівзруйнована церква на Сході.
Дякувать Богу – склепіння вціліло.
Холод від вікон, уквітчаних інеєм,
Холодом віє з щілин у підлозі.
Парох з амвона говорить про вічне.
Пара із вуст піднімається вгору.
Сльози в очах та натхненні обличчя.
Парафіяни підспівують хору.
Холод – страшенний. Та душі – зігріті.
Боже Великий, хрони Україну!
Щирим серцям, що до Неба відкриті
Допоможи у нелегку годину.
Парафіяни підспівують хору.
Гідність і певність – достойні поваги.
Матінко Божа! Прикрий омофором
Їхнє завзяття та їхню наснагу.

"Побутові проблеми" потроху минають – а настрій зберігся: від 19-го серпня 1991 року і до сьогодні у цих стінах панує Дух чистоти, гідності, терпеливості і любові. Дай, Боже, щоб мешкав він тут і повсякчас на віки вічні.

Оголошення

21.12.2001

Інформація про експертно-консультаційний центр з прав людини

   

3 квітня 2001 року в рамках спільного проекту Харківського інституту прикладних гуманітарних досліджень та ABA/CEELI (грант USAID) розпочав свою діяльність Експертно-консультаційний центр з прав людини, як неприбуткова консультаційна та дослідницько-аналітична установа.

Основні завдання центру:

створення ефективних та доступних для різних категорій населення, практикуючих юристів (адвокатів, суддів, тощо) процедур консультативної допомоги в застосуванні національного та міжнародного права для захисту прав людини (в тому числі – консультації в режимі on-line);

аналітичні узагальнення судової та адміністративної практики захисту прав людини та поширення відповідної інформації серед юридичної громадськості та широкого загалу;

проведення моніторингу національного законодавства та законопроектів щодо відповідності міжнародно-правовим нормам про права людини;

об’єднання професійних зусиль юристів для становлення демократичних стандартів правового буття, забезпечення верховенства права в Україні.

Центр активно співпрацює з міжнародними організаціями (Рада Європи, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, тощо), неурядовими організаціями, має можливості залучати іноземних експертів та консультантів.

Центр забезпечує повний супровід позовів – починаючи від адміністративних та судових органів України і до представництва в Європейському суді з прав людини.

Керівник центру – професор, доктор юридичних наук Буроменський М.В.

Консультантами центру є кваліфіковані фахівці в різних галузях права – вчені-правознавці, досвідчені адвокати.

В центр ви можете звертатися будь-яким зручним для вас способом:

прийти на прийом – понеділок-п’ятниця з 14.00 до 18.00

адреса: 61002, Харків, вул.Гуданова 18 (ст. метро "Пушкінська"), будинок Інституту вогнетривів (вхід з двору), 2-й поверх, кімната 245

зателефонувати – (0572) 140 367
відправити повідомлення –
e-mail [email protected]  
Internet-адреса:  www.hrlaw.org.ua     


Бюлетень "Права Людини", 2001, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори