пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200102
№02
2001

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.12.2001

Нас вчать доносити по-новому

   

Скоро в кожній школі Тернополя з’явиться людина, призначена адміністрацією, яка щодня, в певний час, буде постачати в міськвідділ освіти звіт з місця будь-яких подій. Далі цей документ по етапу передається до облдержадміністрації. А потім — до адміністрації Президента і уряду.

Для цього тернопільських вчителів зобов’язали інформувати власті про "найбільш значущі суспільно-полі-тичні події". Учителька тернопільської школи №19 Тетяна Довбуш, якій не сподобався новий порядок доносительства, розповіла про наказ управління освіти Тернопільської міської ради "Про систему щоденного інформування управління освіти".

Про те, як збирати і донести інформацію, говориться в "Порядку збору, опрацювання і подання щоденної інформації".

Цікавлять адміністрацію такі події, як "організаційні заходи учбових закладів (колегії, конференції і тому подібне), акції за участю народних депутатів, "характерис-

тика активності громадських організацій (збори, мітинги, маніфестації і тому подібне)", надзвичайні ситуації і стихійне лихо, "резонансні карні справи", "інші важливі події".

У тексті "інформаційного повідомлення" потрібно вказати місце і час проведення заходу, кількість учасників, мету, вимоги, тези виступів, можливі наслідки, суспільний резонанс.

Наказ виданий "відповідно до розпорядження Президента України від 16 вересня 1998 року №492/98-рп "Про поліпшення діяльності місцевих органів виконавчої влади по реалізації внутрішньої політики", Указу Президента України від 14.07.00 № 887/2000 "Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України і органів державної влади" і розпорядження облдержадміністрації "Про систему щоденного інформування адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України".

Цю незвичайну, на перший погляд, новину розповсюдило агентство УНІАН. Мова йде про події в Тернополі, але мало хто сумнівається, що факт цей говорить про загальноукраїнську тенденцію.

"Українська правда"
6.01.2001

Політика і права людини

23.12.2001

Мітинг "На захист Конституції" в Одесі

   

Заздалегідь розрекламований в ЗМІ Одеси мітинг "На захист Конституції" провалився, повідомляє "Рухінформ". Не зважаючи на всі зусилля влади (голови районних адміністрацій отримали рознарядки на обов’язкове забезпечення масовості, понад 50 автобусів було знято з маршрутів та використано для підвезення мітингуючих), замість обіцяних 50 тисяч одеситів на Куликовому полі зібралося ледве 5 тисяч "рекрутів". Прийшли на цей мітинг і представники УНР, ПРП, УКРП, КПУ та СПУ, але із своїми гаслами — "Україна без Кучми", "Гриневецького у відставку", "Силових міністрів у відставку", "Розслідуванню справи Гонгадзе — так!", "Ми платимо податки не для того, щоб безслідно зникати".

Зігнані владою учасники акції дуже скоро покинувши транспаранти, розійшлися. А промовці від влади проголошували зізнання в любові до Президента під вигуки натовпу "Ганьба Кучмі", "Геть олігархічні партії", "Досить нас вважати покірною худобою".

Офіційні промовці "на захист Конституції" навіть заявили, що дію Конституції України потрібно призупинити (Микола Тюхтій, НДП) а прокуратурі та Міністерству внутрішніх справ надати надзвичайні повноваження та ввести в державі надзвичайний стан.

"Рухінформ"

Політика і права людини

23.12.2001

Мітингувати лівим забороняє суд

   

За свідченням луганських газет, дві акції протесту, що планували політичні організації лівого спрямування, заборонив проводити Ленінський районний суд м. Луганська.

29 грудня за ініціативи першого секретаря комсомолу Луганщини планувалося спалити чучело, що символізує світовий капіталізм, біля будинку колишнього обкому компартії. Але суд заборонив це робити.

Того ж дня на центральній площі Луганська дорослі комуністи хотіли провести мітинг протесту, але теж отримали заборону.

Схоже, суди Луганська перебирають багатий досвід сєвєродонецького суду по забороні політичних акцій у святкові (і передсвяткові) дні.

Олексій Свєтіков, "ЛуганськІнформ-КВУ"

Політика і права людини

23.12.2001

Митинг в защиту конституции — добровольно-принудительно?

   

10 января состоялся митинг политических сил и общественности в поддержку курса Президента Кучмы. Подобные митинги проходят сейчас в большинстве городов Украины. В Никополе инициатором митинга выступила Народно-демократическая партия, которую представляет управляющий делами горисполкома(он же и руководитель местной организации НДП) Сергей Тимошенко. Поскольку митинг был организован сторонниками стабильности, т.е. теми, кто сейчас у власти, то и наличие участников обеспечивали руководители структур, находящихся у власти. Молодые, крепкие люди коллективно пришли и коллективно уходили: для них митинг проходил в рабочее время. Оппозиция проявила себя в раздаче антилистовок.

По настоятельной рекомендации городской власти, работники коммунальных предприятий и всех бюджетных организаций были собраны в добровольно-принудительном порядке на митинг, организованный работниками горисполкома, чтобы выразить свою солидарность и всяческую поддержку "родному Президенту" Л. Кучме за то, что он так много сделал хорошего для украинского и сколько сделает еще! Причем каждому руководителю было указано точное количество работников, которых он на это время обязан освободить от работы и сопроводить к месту сбора. Представьте себе, например, положение главврача станции переливания крови, у которого вчера был день забора крови у доноров, или роддом, где роженицы должны были потерпеть и повременить, пока доктора с акушерками и санитарками сходят на этот политический спектакль! Естественно, подневольные граждане в количестве 400 человек собрались у входа в парк Победы, где только около полусотни верноподданных усердно выражали "всенародную любовь" к президенту и вяло аплодировали истеричным призывам некоторых ораторов "разогнать Верховную Раду", основная масса народа вовсе не прислушивалась к читаемым по бумажке речам и норовила улизнуть, но под грозными взорами работников исполкома и своих руководителей люди лишь переминались с ноги на ногу и уныло вздыхали. Словом, "любовь" к главе государства и неприязнь к Верховной Раде выразилась как-то вяло. А накануне в редакцию звонили обиженные учителя. Они с болью и горечью говорили о том, что их силой принуждают идти на собрание к горисполкому в поддержку имплементации результатов референдума. Приводим дословно одно из их высказываний: "Нам заявили: явка всех обязательна. Будем пересчитывать по головам. Кто не придет — с теми будем говорить с каждым в отдельности".

Газета "Никопольские известия", 11.01.2001 г. Никополь

Політика і права людини

23.12.2001 | Антон Грицишин, м. Тернопіль

На мітинг — за рознарядкою

   

Що й казати, схоже, що над нашим краєм, у якому вже майже десять років тому урочисто проголосили вільне демократичне суспільство, повіяли відчутні вітри з минулого. Від "компетентних" осіб все частіше доводиться чути про те, що останнім часом у нас розвелася анархія, яка, мовляв, заважає нам нормально жити і працювати, заклики до необхідності "залізною рукою" наводити дисципліну і порядок, невдоволення тим, що дехто "багато собі дозволяє". На думку прихильників жорстокої дисципліни, не можна далі миритися з подібними явищами і треба вже наводити порядок.

Зрозуміло, вимагати від громадян дотримання законних обов’язків і загальноприйнятих норм співжиття необхідно. Тим більш в демократичному суспільстві, в якому такі норми чітко регламентуються чинним законодавством. Інша справа, яким чином домагатися їх виконання, не порушуючи при тому прав і законних інтересів громадян.

Мало було того, що саме у Тернополі був виданий наказ міського управління освіти № 354 "Про систему щоденного інформування управління освіти Тернопільської міської влади". Та з’явилася ще одна новація міської влади: на сумнозвісний мітинг, який був зібраний 10 січня на захист чи то референдуму "за народною ініціативою", чи то на захист влади Президента, керівництво міського управління освіти видало розпорядження щодо обов’язкової явки на мітинг 20 осіб від кожної школи. Це викликало природне обурення педагогів. На яких підставах працівників учбових закладі в робочий час змушують брати участь у політичних заходах, які не мають нічого спільного з навчальним процесом?

Політика і права людини

23.12.2001

Політичні переслідування у престижному ВНЗ

   

"Професор запитує студента:
Ви в армії були?
Ні, а що?
Та, так, можу влаштувати"
(З народного гумору)

26 січня 2001 року двох учасників подій 23 січня на Театральній площі у Рівному в рамках акції "Україна без Кучми", котрі були учасниками — Карпельова Ігоря та Калюха Віталія, що є студентами Рівненського державного технічного університету, викликали "на розмову" до ректора вказаного вузу Кравця С. В. Окрім ректора, у кабінеті, коли туди з’явились студенти, були присутні також проректор по навчальній частині п. Лутаєв, начальник спецвідділу військової частини РДТУ п. Ісидоров П.П., а також дільничний студмістечка старший лейтенант міліції Андрійчук. "Вважайте, що ви вже не є студентами" — так звернувся ректор такого поважного навчального закладу до студентів і просив передати ці його слова іншим студентам РДТУ, які брали участь у акції "Україна без Кучми". При цьому пан ректор звинуватив Калюха та Карпельова у "порушенні правил внутрішнього розпорядку", але не уточнив, чому відсутність на заняттях 23 січня є приводом до виключення з вузу.

Зазначимо, якби того дня усі, хто не був на заняттях у РДТУ, удостоїлися виклику до кабінету ректора, то, мабуть, "зустріч" довелося б проводити у актовій залі. Коли ж хлопці намагалися з’ясувати, у чому їх провина, проректор Лутаєв сказав: "Питання тут задаємо ми". А ректор, на спроби студента Карпельова замовити за себе слово, додав: "Ти сиди тут, знаю я вас, ви всі — бандити". "Після, так би мовити, виховної бесіди студентів попросили написати пояснювальну записку з приводу їх участі у акції "Україна без Кучми" у Рівному 23 січня.

Інформацію надано "Щитом Батьківщини"

Політика і права людини

23.12.2001

Демонстрантів побили і будуть судити

   

Рівненське обласне управління міліції 29 січня передало до суду матеріали у справі десятьох учасників акції "Україна без Кучми", обвинувачуваних у непокорі співробітникам органів правопорядку. Представники лівих і національно-патріотичних партій притягнуті до відповідальності за спробу організувати пікет на одній з міських площ. Раніше рівненська влада відмовилася дати санкцію на проведення акції. Судове засідання 29 січня було відкладене, оскільки декілька учасників протестів, тих, що зібралися на площі, були перед затримкою жорстоко побиті співробітниками міліції і дотепер знаходяться у лікарні (у деяких зламані ребра). Четверо постраждалих оголосили сьогодні голодування, вимагаючи притягти до відповідальності заступника начальника Рівненського обласного управління міліції Анатолія Бондарчука.

Наш інформ.

Політика і права людини

23.12.2001

Хто ж викрав демонстрантів? І де вони зараз?!

   

Івано-Франківська обласна організація національно-патріотичного спрямування "Української народної самооборони" (УНСО) поширила 29 січня заяву, в якій обвинуватила міську міліцію у викраденні учасників акції "Україна без Кучми". У заяві УНСО повідомляється про те, що в ніч на 25 січня в місті Снятині Івано-Франківської області декілька міліціонерів у масках побили десятьох учасників акції "Україна без Кучми!", які чергували на центральному майдані, а потім вивезли їх на автомашинах в невідомому напрямку. Дотепер доля затриманих невідома, а Івано-Франківське обласне управління внутрішніх справ відмовляється надавати УНСО будь-яку інформацію про їх місцезнаходження, стверджуючи, що підрозділи обласного УВС цю акцію не проводили.

Наш інформ.

Політика і права людини

23.12.2001 | Роман Романов, м.Севастополь

Акції протесту призводять до епідемій, розмноження гризунів та зниження імунітету?

   

Такого висновку дійшли спеціалісти Дніпропетровського міського управління охорони здоров’я, а депутати міської ради, переймаючись здоров’ям громадян та дбаючи про чистоту, забороняють людям виходити на мітинги у особливо небезпечних місцях. Одним з них виявився центр Дніпропетровська. Управління охорони здоров’я своїм листом відповідає на запит двох райсудів Дніпропетровська, які готуються до судового засідання, призначеного на 26 січня з приводу акцій протесту. Медики звертають увагу суддів на те, що акція недоцільна, по-перше, через те, що складні погодні умови можуть призвести до зниження імунітету учасників акції. По-друге, на центральній вулиці міста, де заплановано мітинг, немає туалетів, умивальників та смітників. І якщо мітинг не відмінити, це, на думку медиків з управління здоров’я, обов’язково призведе до розповсюдження грипу та гризунів. Першу спробу пікетування ініціативна група зробила ще 14 січня. Її представники кажуть, що поради міського відділу охорони здоров’я свідчать про те, що у влади скінчились серйозні аргументи проти проведення акції. Незважаючи на попередження медиків, 20 опозиційних до влади партій не полишають надію провести демонстрацію, та це навряд чи вдасться. На площі, де мала відбутися демонстрація, вчора з’явилася важка техніка. Тепер ініціативній групі доведеться шукати не тільки мобільні туалети, а й нового місця для пікету.

Політика і права людини

23.12.2001

Пікетувати можна, але намети — зась!

   

Дзержинський районний суд м. Харкова 30 січня прийняв "соломонове рішення" у позові, який був поданий Харківським міськвиконкомом до обласної організації Соціалістичної партії України. Міськвиконком просив суд заборонити акцію "Наметове містечко — "Україна без Кучми", посилаючись на те, що встановлення наметів вимагає відводу земельної ділянки.

Суд позов задовольнив частково і дозволив провести акцію, але встановити намети заборонив, тому що "ні в чинному законодавстві, ні в конституції України не згадуються намети".

Того ж дня представники Соціалістичної партії, Ліберально-демократичної партії і партії "Батьківщина" розпочали акцію. Намети вони розстелили прямо на землі.

Політика і права людини

23.12.2001

А в Києві.

   

30 січня об 11-30 на Майдані Незалежності в Києві великими силами міліції були затримані близько 10 членів організації "Щит Батьківщини", учасники пікету "Україна без Кучми", які встановили намет свободи біля Головпоштампту на знак протесту проти відгородження наметового містечка від громадян парканом. Місцеперебування затриманих невідомо.

Серед затриманих дві дівчини, до яких під час затримання співробітники міліції ставилися з особливою жорстокістю, та голова національної профспілки військовослужбовців "Військова єдність" підполковник Віталій Чечило.

Інформацію передав Дмитро Корчинський

Політика і права людини

23.12.2001

Звернення до інтелігенції України

   

Леонід Кучма публічно заявив, що в 2001 році головною метою для нього як Президента України є імплементація результатів всенародного референдуму.

Не утвердження в Україні правди, конституційності та законності є головною метою для Президента, не забезпечення нормального функціонування економіки та створення сприятливих умов для роботи і життя людей, а прагнення за будь-яку ціну утриматися при владі. І це навіть не приховується.

Ми знаємо, що справжньою метою проведення цього референдуму і впровадження його результатів є узурпація влади Л.Кучмою і його оточенням. Щоб її узаконити, вони і прагнуть внести потрібні їм зміни до Конституції.

Символічно був вибраний час проведення цього референдуму. Він відбувався в день 225-річного "ювілею" запровадження Катериною ІІ кріпацтва в Україні. І проводився він за методом будівництва "Потемкинских деревень". В наш час відбулося насправді не волевиявлення народу, а перевірка нової виборчої технології — проведення всенародного референдуму без участі народу. Але не можна без кінця знущатися над народом, тримати його в чорному тілі та годувати брехнею з телевізора. Це завжди вилазить боком.

Оскільки земля під ногами у нинішніх владоможців захиталася, то вони відкрито йдуть на придушення демократії, розраховуючи на нашу громадську пасивність. Підготовка і проведення зневажливими до народу методами заходів "всенародної підтримки" президента за ініціативою тієї ж влади "від імені народу" та її метушня з "імплементацією" результатів референдуму є викликом всьому чесному люду України.

Ми приймаємо цей виклик Президента!

Ми звертаємося до інтелігенції, всіх громадян, чутливих до правди, — організовуйтесь по всій Україні на принципах моральності, законності та неспівпраці з чужою, брудною владою. Творіть групи громадянської непокори порядних людей, яких ви знаєте. Роз’яснюйте людям правду. Народу не потрібна імплементація брехні.

Протиставимо аморальній владі чесну громадянську позицію.

Правозахисники: С.Бабич, М.Горбаль, М.Горинь, Д.Гриньків, О.Заливаха, Є.Концевич, М.Коц, В.Лісовий, Н.Марченко, В.Овсієнко, Г.Приходько, І.Русин, Є.Сверстюк
Народні депутати України: В.Панченко, В.Стретович, О.Сугоняко, А.Ткачук, Д.Чобіт та ін.

Політика і права людини

23.12.2001 | Євген Захаров

Короткий коментар

   

Політична криза заглиблюється. Брутальні дії правоохоронців, намагання сховати інформацію при розслідування справи щодо зникнення Гонгадзе, жорсткий примус, спрямований на демонстрацію підтримки Президента народом, — все це підштовхує опозицію до більш рішучих дій. Але намагання розвернути акцію "Україна без Кучми" блокується місцевими владами, які усіма правдами і неправдами не хочуть дозволити пікет у вигляді наметового містечка, цю загальновідому публічну акцію протесту проти дій влади. Складається враження, що Президент пообіцяв губернаторам звільнити їх, якщо вони допустять на підвідомчій території наметові містечка. От і видумують абсурдні аргументи на кшталт оренди землі чи відсутності туалетів, чи відсутності у Конституції і законодавстві згадок про наметові містечка. Тоді, як за тою ж Конституцією все, що громадянам не заборонено, — їм дозволено, а для реалізації конституційного права на мирні збори влада просто зобов’язана забезпечити пікетникам і зручне місце для проведення пікету, і туалети.

Що ж робити у цій ситуації правозахисним групам? Як на мене, зараз неможливо виконувати тільки "рутинну правозахисну роботу", яка, безумовно, залишається за нами. Необхідно влаштувати переговорний процес між владою і опозицією, довести помилковість рішень місцевих влад і судів, щоби зменшити можливість силового протистояння, перевести його в суто правову площину. На мою думку, зараз необхідно домогтися розгляду Верховним Судом скарг в порядку нагляду на рішення місцевих судів про заборону наметових містечок, подати в той же час скарги до Європейського суду з прав людини про порушення 6, 10, і 11 статтей Конвенції про захист прав людини та основних свобод — це можуть зробити як окремі пікетники, так і організації в цілому, які повідомляли про пікети. Це і буде практична реалізація наведеного вище заклику, з яким не можна не погодитися — "Протиставимо аморальній владі чесну громадянську позицію".

Політика і права людини

23.12.2001

Декілька слів услід панові Менару

   

Приводом для цих нотаток стало наше занепокоєння у зв’язку із заявою, що її зробив по відвіданні України місією організації "Репортери без кордонів", керівник цієї організації п. Робер Менар. Зміст сказаного ним зводився до того, що "Репортери без кордонів", у зв’язку з обставинами навколо "справи Гонгадзе", рекомендуватимуть призупинити членство України в Раді Європи.

Нам в Україні очевидно, що зараз, коли громадськість країни намагається конституційними засобами змусити владу поводитися у межах закону та здорового глузду і в цих намаганнях потребує моральної підтримки з боку демократичних інституцій світу (і в першу чергу — об’єднаної Європи), навіть сама постановка цього питання призведе до наслідків, прямо протилежних тим, яких, за їхніми словами, прагнуть шановні "Репортери без кордонів". Ба більше, маємо вагомі підстави вважати, що саме цього — віддалити Україну від Європи — прагнуть ті сили в Україні та поза її межами, які воліли б розчавити тут перші паростки громадянського суспільства, і в тому числі — зародки вільної преси, долею якої так опікується п. Менар: за новітньою "залізною завісою" було б набагато легше та зручніше "прибирати" незгодних (в тому числі — і журналістів), організовувати "одобрямс" найбезглуздішим внутри- та зовнішньополітичним свавільним витівкам тощо.

На відміну від пана генсека "Репортерів.", ми за подібного режиму вже жили, тож, як і багато хто в Україні, не хочемо вдруге опинитись в тій трясовині, куди нас (як ми із тривогою помічаємо) наполегливо тягнуть.

Гучний розголос навколо "справи Гонгадзе" та "касетного скандалу" — обнадійливі зовнішні прояви цього суспільного небажання, і саме зазначені неподобства — ознака того, що загроза повернення нашої країни до тоталітаризму все ще залишається чинною. За цих обставин виключити Україну з Ради Європи, чи, навіть, лише ініціювати розгляд цього питання, означало б залишити демократичні сили, що пробуджуються, віч-на-віч з тими в Україні, хто волів би позбутись будь-яких шляхетних зобов’язань та пов’язаних з ними самообмежень.

На нашу думку варто уникати "різких рухів" під час та за наслідками обговорення останніх внутрішньополітичних подій в Україні. Погрозами позбавити членства в Раді Європи можна вгамувати лише того, хто цього членства щиро прагне. Навряд чи ті погрози будуть ефективними щодо можновладців, які можуть, як це нещодавно зробив у телеінтерв’ю один з провідних посадовців адміністрації Президента, заявити на всю Україну: "Виженуть із Ради Європи, то можна буде поновити смертну кару, та і членські внески не треба буде сплачувати.". Коментарі тут є зайвими.

Віктор Дзеревяго, Ірина Ніконова, Інна Сухорукова
17.01.2001

Політика і права людини

23.12.2001 | І.Сухорукова, м.Харків

Деякі міркування з приводу останніх політичних подій

   

Політичні баталії останнього часу дуже зачепили Харків. Можна відверто сказати, що такого у нас ще не було. А Харків є своєрідним лакмусовим папірцем на рівень стабільності в українському суспільстві, бо, навіть, за часи перебудови, коли в інших містах, особливо великих промислових центрах, на мітингах сили протилежного спрямування билися і поміж собою, і з правоохоронцями, в нашому місті панували відносний лад і спокій. Влада рідко втручалася, нікого не розганяли силою, рідко заарештовували або затримували. От і гадаєш — чи то ми так змінилися за останні роки? Адже саме у Харкові найбільша кількість харків’ян дали себе примусити прийти на зорганізований "з верхів" мітинг на підтримку незрозуміло чого: чи то Конституції, чи то президента. Або для здійснення тиску на депутатів Верховної Ради.

І також саме у Харкові міліція розігнала учасників дуже невеличкого "наметового містечка" учасників акції "Україна без кучми!" Підставою для таких дій правоохоронці вважають рішення виконкому про заборону акції на майдані Свободи під час дитячих новорічних свят. Правда, намети стояли зовсім осторонь, нікому не заважали і були непомітними для необізнаного зору. Правда, рідко хто з громадян підходив до пікетників, водночас не більш трьох — п’яти осіб. Але влада вирішила, що саме пікетники заважають святкувати діткам.

А от проведений напередодні офіційний мітинг, на який зібрали 35 тисяч людей, нікому не заважав. Хоча збиралися мітингуючі на дев’яту годину у робочий час (такі вже досягнення в економіці України, що можна ще півдня не працювати!). Це додаткове навантаження на міський транспорт і, навіть, ті, хто повинні були дістатися до місця роботи, потрапляли у транспортні "пробки", натикалися на перегороджені вулиці. Але є чудовий вислів: "не шукай логіки там, де ти її не клав". Ось і нам здається, що харківська влада, яка до цієї пори була досить логічною, у вирі політичних подій остаточно втратила логіку і витримку. На жаль, більш чи менш втратили її і всі ми, — і є з чого.

Розібратися у київських пристрастях доступно не кожному (а як на мій погляд, то і зовсім нікому). Одному з віце-прєм’ерів Генпрокуратура висуває звинувачення в кримінальному злочині. А ще проти двох Міністрів, двох вищих посадових осіб, і, навіть, проти самого президента у Верховній раді пролунали звинувачення у кримінальних злочинах! І нічого! Може, вже огородити Україну колючим дротом, поставити вишки з вартовими і припинити всі розмови?

Зараз в ЗМІ точиться млява дискусія: Білорусія ми, чи ще ні? Громадяни дорогі, Західна Україна подала чи не єдиний в світі приклад довготривалої партизанської війни без так званої "Великої землі", тобто зовсім без підтримки з будь-якого боку. І їм, на відміну від багатьох мешканців Сходу, є що втрачати. Західна Україна терпляча і буде миритися з будь-яким Президентом, або парламентом, тільки якщо у них не буде сумніву, що незалежності держави нічого не загрожує. І це погане підгрунтя для демократії — бо ми можемо її імітувати довго: втомлений Схід виглядає так, нібито йому втрачати нема чого (хоч це зовсім не так), Захід, щоб зберегти незалежність, дозволяє імітувати демократію, але імітувати саму незалежність він ніколи не дозволить, вже й так ми досить просунулися у цьому на шляху своїх багатовекторних спрямувань до всіх.

Отут влада і потрапляє у власний капкан, хоча саме їй треба шукати порятунок в демократії, в вільному обміну думками, в незалежній пресі: суспільство повинно себе чути, тим більше таке різноголосе і двомовне. Інакше політичний пар накопичується, як у кастрюлі- швидковарці. І що внаслідок цього буває, ми добре знаємо, бо скільки ми про це вчили! Але думати головою про це ніхто не хоче, або не вміє. І відгукується на недоброзичливе політичне замовлення (не знаю яких сил, але ж явно не віртуальних) бажаному і передбаченому тими ж силами непристойними чварами. Чи світлий приклад Югославії нам не дає спокою, чи життя набридло, насамперед політичне, хоча зовні так виглядає, що саме за своє політичне життя до убою і б’ються сторони.

На жаль, всі гілки влади демонструють повну безвідповідальність за країну і небажання зрозуміти до чого може привести непоступливість та жорстока конфронтація, особливо, якщо в це втягують так звані "широкі маси трудящих".

От і в Харкові: чи є в тих, хто організовував мітинг 10 січня, розуміння, що завтра мітинг зберуть їх опоненти-комуністи, і чверть тих, хто прийшов на мітинг 10 січня за покликом начальства, піде з більшою радістю на мітинг комуністів (це підтверджують результати виборів на Харківщині у 1998-99 р. р.), бо для червоної опозиції виходить дуже гарна антиреклама влади.

А чи є з цього всього взагалі хоч який-небудь вихід? Ось подивимося на протидіючі сторони. Акція "Україна без Кучми!" якби заздалегідь передбачає, що суспільство погодилось з тим, що Президент країни винен у тих злочинах, в яких його звинувачують. Але ж у будь-якому суспільстві, громадськість, поважаючи саму себе, буде вимагати ретельного незалежного розслідування, і тільки після цього може погодитися з тим, що на першу посаду у державі обрано людину, яка може скоїти злочин.

А суспільство наше вірить усьому без попередніх доказів, бо Конституція у нас порушується на кожному кроку, бо силові структури(виключаючи Збройні сили, які намагаються співпрацювати з громадськістю) ніякої відповідальності перед суспільством і, навіть, перед депутатами не несуть. Отже, усунувши чинного Президента, опозиція нічого не змінить по суті, бо закони України не приведені у відповідність до конституції, а практика часто-густо незаконна.

Депутати не спромоглися цього зробити протягом чотирьох років, і, затверджений Верховною Радою, але поки що не підписаний президентом, Закон "Про тимчасові слідчі комісії" передбачає лише ситуативний контроль депутатів. Тобто законодавства, яке регламентує правові відносини між суспільством і владою, немає і досі. А від цього і з’являються такі юридичні перли, як вимоги міської влади попередити її за 10 діб про будь-який чих: чи то маленький пікет з 10 чоловік, чи то наметове містечко осторонь площі, чи то релігійна пропаганда окремих громадян із деяких сект. От як, скажіть будь ласка, їм можна попередити владу, якщо вони агітують 365 днів на рік: чи вони повинні попереджати лише 31 грудня, або кожні 10 діб?

А неперевершена висота законодавчої думки і знання конституційного права, коли в Законі "Про альтернативну військову службу", в якому згідно ст.8 релігійна людини, яка проходить альтернативну військову службу, може бути призвана до армії, якщо вона, з точки зору адміністрації тієї установи, де вона проходить службу, погано виконує свої обов’язки! От де поле для самодурства і свавілля!

А відсутність адвоката під час слідства до пред’явлення обвинувачення?

А закритість СІЗО та ІВС для громадськості?

Щось з нами не те робиться. І всім нам треба братися за голову і думати як це подолати найближчим часом. Не можна не прислухатися до громадянського суспільства, яким би слабким воно не здавалося, бо альтернатива діалогу — завжди бійка.

Мені здається, що комусь дуже хочеться цього. А може комусь дуже бажано, щоб нас вважали нацією божевільних, і світова спільнота при слові "Україна" крутила пальцями біля скроні? Ні, ми не нація ідіотів, чи злочинців, і не треба нам вбивати це у мозок! Але ми всі разом втратили волю. І це дуже небезпечно. Втратили волю і обидві гілки влади, які безперестанно впадають в публічні істерики, і саме в такому стані обвинувачують один одного. Втратив волю пересічний громадянин (особливо на Сході та в центрі України), який вже не сподівається на краще життя, а тільки мріє, щоб не було ще гірше.

За таких обставин те, що діється у Харкові — є дуже показовим. Отож, втративши власну волю, всі якби розігрують чужі ролі у чужому сценарії, і звинувачують один одного. В такій грі — люди, їхні життя не беруться до уваги зовсім. Україна поступово втрачає свій чесно зароблений імідж найспокійнішої з країн СНД. Кому це вигідно і потрібно? Поки ми переймаємося досить риторичними питаннями, бо слабка країна завжди комусь чогось винна.

Між іншим, напередодні революції 1905 року в Російській імперії — 9 січня мирна демонстрація людей, прямувала до царя-батюшки з його портретами і хоругвами — і що з цього вийшло всі знають. Не дай нам Боже ще однієї революції. А щоб її не було, потрібно швидше прийняти закони, які б урівноважили всі гілки влади і сприяли розбудові громадянського суспільства, яке не має нічого спільного з вируючими мітингами і яке передбачає відкритість і прозорість влади і контроль суспільства за її діями.

Ані наші депутати, ані Уповноважений Верховної Ради з прав людини не співпрацюють по-справжньому з громадськими організаціями. Навіть, до пікету біля Верховної Ради, який проводила організація матерів військовослужбовців, загиблих у мирний час, з керівників парламентських фракцій до матерів вийшов лише Симоненко. Комуністи допомогли матерям дістатися із Києва додому, але, на жаль, на повернення пільг батькам загиблих на законодавчому рівні це ніяк не вплинуло.

Між тим, кому, як не депутатам, потрібно прислуховуватися до таких громадських організацій, які захищають, перш за все, права громадян. Чому не надавати слово представникам таких громадських організацій при обговоренні відповідних законодавчих актів, або не запрошувати їх на обговорення до Комісій ВР?

Я впевнена, що саме цей шлях може захистити Україну від громадянського розбрату. Гілки влади повинні відновити перерваний ними діалог, і треба це зробити якомога швидше, можливо, запросити протидіючі сторони на "круглий стіл", запросити на нього журналістів та представників правозахисних організацій, і щоб це засідання телебачення транслювало у прямому ефірі. Влада повинна ототожнюватися у свідомості громадян як структура, що сприяє громадянському миру. Це єдине, чим ми можемо себе захистити від зовнішніх зазіхань, недоброзичливості і неповаги.

Але штучний громадянський мир — зашморг на шиї у суспільства, бо це в нашому невеличкому світі, як показав досвід всієї світової спільноти, приховати неможливо.

Безвідповідальність завжди штовхає суспільство до мордобою, бо кожен, хто не хоче нічого робити сам, звик кивати на сусіда. Так було завжди.

Соціально-економічні права

23.12.2001 | Олександр Степаненко, голова страйкому лікарні, м.Чортків

Чи мають право на страйк медичні працівники?

   

"Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю."
(Конституція України, ст.З)

Віртуальні поняття в наш час стають усе більш звич-ними, і, на жаль, не лише у світі інформаційних технологій. Наскільки ірреальна в українському суспільстві така річ, як Конституція держави, — от у чому питання по великому рахунку, і як по-вашому, заява про те, що "Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням" (ст. 49 Конституції) — це законодавча гарантія, чи проста декларація, чи депутатський віртуальний фокус, чи відвертий глум над сьогоднішньою безпорадністю хворих людей?

Щоразу ідучи на чергування, прошу долю, аби сьогодні не поступали важкі і "нічиї" хворі. Адже знаю, що у відділенні бракує медикаментів навіть на невідкладну допомогу, що наші апарати штучної вентиляції легень в буквальному розумінні "від старості ледве дихають", що телефони в усіх відділеннях лікарні давно відключені через неплатежі. Але що найбільш обурює — з таким станом речей, начебто, остаточно змирилися і пацієнти, і медичні працівники. Ми лишень пасивно чекаємо — обдарують нас, чи ні якоюсь черговою обіцяною милістю. От і тепер, у останні дні грудня, колектив займається прогнозами: буде виплачено зарплатню за грудень 1999 р.? А може за листопад 2000 р.? Чи не отримаємо нічого? Цікаво, що районна Рада, приймаючи Бюджет-2000, передбачила видатки на утримання медичних закладів в обсязі третини від потреб, і то тільки на протязі 10 місяців. Про те, які наслідки тягне за собою таке рішення (закриття лікарень, надання лише першої невідкладної допомоги, чергове скорочення штатів) чомусь не йшлося. На усі запити, і письмові, і усні, відповіді надходили не відразу і все за однією нерізноманітною схемою — "працюйте, там буде видно."

Цікаво, що на перші негаразди в медичній сфері колектив таки реагував: писалися звернення в усі інстанції — від райдержадміністрації до Верховної Ради та Президента, проводилися зібрання, мітинги та пікетування. У 1996 році, коли затримки з виплатою зарплатні стали систематичними та багатомісячними, а медикаментозне забезпечення стрімко погіршувалось, у лікарні було створено страйковий комітет. Як мені здається, ми діяли виключно у правовому полі, розуміючи, що страйкова діяльність у лікувальному закладі — то двогостра зброя, що у будь-якій НП у лікарні в день страйку буде звинувачений страйком. Що, перш за все, від страйку не повинні постраждати хворі люди. В той же час паралельно росла страйкова ініціатива вчителів шкіл. Там все було простіше і досить часто "на межі фолу": якщо адміністрація не реагувала на припинення занять, на декілька годин перекривався автомобільний рух, і наступного дня в школах виплачувалася зарплатня. Страйком медиків двічі проходив усю багатоденну процедуру вирішення трудового конфлікту: від загальних зборів, створення узгоджувальної комісії та арбітражу при райдержадміністрації до оголошення попереджувального двогодинного страйку у досить м’яких формах — без припинення надання невідкладної медичної допомоги. І все ж навіть м’який страйк не відбувався. Парадокс, якого досі не розумію: на конференції трудового колективу таємним голосуванням 100% делегатів голосували за проведення страйку, а через два тижні до страйку приєднувалося не більше 10% тих, хто мав би припинити роботу. Звичайно, щоразу після оголошення дати страйку з’являвся наказ по медичному об’єднанню, який гласив: "Страйк у лікарні є протизаконним, оскільки це створює загрозу життю і здоров’ю людей. Завідуючі відділами несуть особисту відповідальність за присутність персоналу на робочих місцях в години страйку". Саме "адресний" тиск на завідуючих відділами та старших медсестер за зачиненими дверима з аргументами на кшталт "якщо тобі не подобається працювати тут, клади заяву на стіл" здебільшого досягав ефекту. Колектив пасивно відмовлявся від власних намірів. Страйком опинявся в ролі "провокатора, що не знайшов підтримки у нашому здоровому закладі". Після двократної поразки колектив уже дозволяв робити з собою усе, що завгодно, і про адміністративну сваволю тепер говорилося лише пошепки.

І все ж таки: чи мають медичні працівники право на страйк? По-перше, ні Конституція України (ст. 44), ні відповідний Закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів конфліктів" їх у цьому праві не обмежують. Ст. 24 останнього Закону передбачає заборону на проведення страйків в органах прокуратури, суду, органах державної влади, безпеки та правопорядку. Конкретно і загалом про страйк у медичних установах в жодній статті Закону не сказано. Натомість, та сама ст.24 містить формулювання, з якого власне і починаються непорозуміння: страйк забороняється, "якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю та здоров’ю людей". Що й казати, зауваження надто вагоме, щоб сперечатися стосовно його необхідності, і надто загальне, аби хтось спромігся визначити, наскільки ж реальну загрозу для життя і здоров’я становлять ті чи інші дії. Для прикладу: скажімо, страйкували водії автотранспорту, я змерз на стоянці і наступного дня загрипував. Чи створив страйк загрозу моєму здоров’ю? Начебто так, але хтозна, можливо я захворів би і не будь того страйку. Тобто той суддя, який виноситиме рішення про законність, або ж незаконність страйку знаходитиметься в складному положенні, і доля суб’єктивізму його рішення, мабуть, висока (саме на суд ст.23 уже згаданого Закону покладає цю функцію, тож наш шановний головний лікар перевищив надані йому повноваження, продукуючи свої заборонні декрети).

А у міркуваннях стосовно порівняння загрози життю та здоров’ю лікарських страйків і, скажімо, рівня забезпечення лікарень медикаментами можна зайти надто далеко. Чому б, зрештою, не простежити зв’язки між рівнем зарплатні медиків (для довідки, лікар-терапевт з вищою кваліфікаційною категорією отримує оклад близько 160 гривень і змушений підробляти у двох-трьох закладах, не обов’язково медичних) і якістю надаваної ними допомоги, а отже, і рівнем загрози такої допомоги здоров’ю пацієнтів? Чому б не оцінити, скільки життів коштуватиме виведення із Держбюджету видатків на безкоштовні медикаменти для хворих на цукровий діабет, бронхіальну астму, онко- та психічно хворих? Яку загрозу для життя та здоров’я становить заробітчанство наших співгромадян за кордоном? Падіння моралі, сексуальна "революція" та СНіД? Вибори Президента та народних депутатів? Журналістська діяльність? Просто слизька дорога, вихідний день у поліклініці або необережне слово?

Як бачите, ми входимо у сферу припущень, де ніякі коректні правові висновки неможливі. Тож повернемося до наших страйків і спробуймо зробити деякі висновки:

— медичні працівники, як і інші працюючі, "мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів" (ст.44 Конституції України). Я додав би: для захисту інтересів своїх пацієнтів;

— Закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів", незважаючи на його деяку заплутаність, дає сторонам конфлікту достатньо можливостей і часу (найшвидший термін проходження процедури оголошення страйку — 42 дні), для його врегулювання і недопущення страйку в лікувальному закладі;

— питання про можливість створення загрози життю та здоров’ю людей під час страйку у лікувальному закладі не може бути однозначно вирішене в законодавстві і в кожному конкретному випадку визначається судом.

Безумовно, організатори страйку повинні намагатися зменшити ймовірність виникнення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнтів. Безумовно, страйк у вирішенні трудового конфлікту не є самоціллю. Він лише кінцевий етап за умови безуспішності попередніх. Нема сумніву ні у кого, що страйк у лікарні — річ не зовсім нормальна. Але не менш ненормальна, ніж регулярне неотримання зарплатні медперсоналом, відсутність елементарних медикаментів, або телефонного зв’язку. В сусідній з нами Польщі страйки медиків відбуваються майже постійно, що ніяк не заважає розвиватися та долати проблеми тамтешній службі охорони здоров’я. Торік домоглися підвищення зарплатні польські анестезіологи, останні півроку триває страйк медсестер, періодично набуваючи радикальних (окупаційних) форм. Уряд уже погодився на підвищення зарплатні медсестрам на 25%, однак лідер об’єднаного страйкому сестер Божена Банахович вважає цю поступку недостатньою (для довідки: мінімальний оклад польської медсестри до останнього підвищення становив близько 100 доларів, української — 100 гривень), відтак страйк продовжується.

Отже, іде процес, і часом болісний, розв’язання суспільних протиріч, пошуку компромісів. Важливо усім зрозуміти, що за відсутності такого процесу протиріччя мають здатність нагромаджуватися і рано чи пізно зруйнують суспільство. Сьогодні більшість українських лікарів стоїть перед нелегким вибором: залишити практику або виживати за рахунок пацієнтів (тобто вимагати хабарів), або ж самоорганізуватися для відстоювання своїх інтересів і порятунку практичної медицини. Перші два варіанти наперед безперспективні. При виборі громадянських ініціатив не обійтися і без страйків. Останнє, як мені здається, є достатньо очевидним, якщо враховувати, даруйте, запущеність даного випадку і той рівень відірваності влади від реальних проблем суспільного буття, який маємо.

На жаль, останній шлях поки що майже не реалізується. "Титанік пливе", і справа, якій ми, колеги, колись хотіли присвятити життя, дедалі більше набуває віртуальних рис. Віртуальний бюджет, віртуальна зарплатня, віртуальні ліки, віртуальні права людини.

Соціально-економічні права

23.12.2001 | Володимир Завода, член Миколаївської обласної екологічної асоціації "Зелений світ"

Бомба під атомну станцію абовідомчі заручники

   

Створення умов для безпечної експлуатації атомних електростанцій є, безперечно, головним завданням всіх "атомних" держав. Для України, яка більш за інших постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС і ще сотні років буде заручницею цього лиха, це питання на рівні життя або смерті. А як воно в нашій державі вирішується на практиці, розглянемо на прикладі.

В 1998 році Секретар Ради Національної безпеки і оборони України В.Горбулін звертається до Президента України стосовно питань безпеки Південно-Української АЕС (ПУ АЕС). Процитуємо, на нашу думку, найбільш важливі положення цього звернення:

"Слід мати на увазі, що, навіть за відсутності будь-яких техногенних катаклізмів, без введення в дію Ташлицької ГАЕС (гідроакумулюючої електростанції, прим. автора) функціонування енергоблоків ПУ АЕС протягом наступних 2-3 років може надто ускладнитися внаслідок несприятливого сольового і температурного режиму Ташлицького водосховища. Вже зараз через підвищення вмісту солі у Ташлицькому водосховищі втрати виробки електроенергії перевищують."

На перший погляд, викладене є вагомим аргументом для негайної добудови цього вже "бородатого" об’єкту. Але щоб визначитись, чи це так, звернемося до державних експертів, підкреслюємо — до державних, а не будь якого, принаймні "зеленого", кольору.

У травні 1998 року Головна державна екологічна інспекція Мінекобезпеки України проводить обстеження радіаційного і хімічного стану поверхневих і стічних вод у районі ПУ АЕС. Згідно звіту про обстеження, затвердженого заступником начальника Головної державної екологічної інспекції Мінекобезпеки України А.Павлюком, вміст солі у Ташлицькому водосховищі-охолоджувачі в два рази нижчий за вміст солі в річці Ташлик у місті її впадіння у водосховище-охолоджувач. Тобто відбувається процес не накопичення солі, а навпаки, внаслідок скидів у водосховище води з очисних споруд міста Южноукраїнськ та підживлення водосховища водою з річки Південний Буг — її зменшення. З цього виходить, що загрози ПУ АЕС з боку сольового режиму Ташлицького водосховища-охолоджувача не існує. Минув також і відведений Горбуліним строк (2-3 роки), але ускладнень з експлуатацією енергоблоків ПУ АЕС, що випливає із офіційної інформації про роботу ПУ АЕС в ЗМІ, також не зафіксовано. Ось так, у 1998 році були розіграні одночасно дві карти: одна стосовно небезпеки АЕС, друга — президентська, і все це для втілення в життя проекту Ташлицької ГАЕС. Чому така складна схема, спитає читач? А тому, що ще у 1997 році Міністр Мінекобезпеки України Ю.Костенко з цього приводу наголошував, що уточнений проект Ташлицької ГАЕС не вписується у правове поле України. А щоб "переступити" через ось це поле і потрібно було примусити Президента України ініціювати розблокування добудови ГАЕС. Гаранту Конституції України в цій схемі відводилась роль порушника законів.

Але це тільки прелюдія до "бомби".

Бажання замовників добудувати ГАЕС було настільки сильним, що вони не тільки експлуатували тезу небезпеки АЕС, та ще за кошти, відведені на консервацію об’єкту, деякі посадові особи, як у 1999 році сповіщали ЗМІ, будували собі на околиці міста Южноукраїнськ — вілли не вілли, але точно не хатинки. Але це, так би мовити, "пил великого будування", справжню "ціну", яку згоден заплатити замовник, ще треба з’ясувати. Яка ж ця "ціна"?

Уточненим проектом Ташлицької ГАЕС з метою дотримання вимог державної екологічної експертизи, а саме, запобігання прямоточного зв’язку водосховища-охолоджувача енергоблоків ПУ АЕС з рікою Південний Буг, передбачається відокремлення греблею частини цього водосховища-охолоджувача. Тобто, з однієї водойми планується зробити дві відокремлені, одна із яких буде верховою водоймою ГАЕС, а друга — водоймою-охолоджувачем енергоблоків. Таким чином, за проектом споруди ГАЕС мають функціонувати без гідравлічного зв’язку між Ташлицьким водосховищем-охолоджувачем та рікою Південний Буг. Але, як Ви пам’ятаєте, існуючий об’єм (не поділений) водосховища-охолоджувача, як малий для безпечної експлуатації ПУ АЕС, дуже турбував колишнього Секретаря Ради Національної безпеки і оборони України. Як могло статися, що увагу Горбуліна не привернуло заплановане скорочення цього об’єму, що дійсно може стати перешкодою для безпечної роботи енергоблоків ПУ АЕС? Це питання адресуємо вже новому Секретарю Ради Національної безпеки і оборони України — Євгену Марчуку. Ось так, під благим відомчим виглядом і під "наглядом" Міністерства екології та природних ресурсів України, крокуємо до нових проблем як в атомній енергетиці, так і в оточуючому нас середовищі. Варте уваги, що оцінка можливого впливу ГАЕС на безпеку АЕС державною екоекспертизою у 1998 році не робилася, що є грубим порушенням закону України "Про екологічну експертизу".

Ідея будівництва Ташлицької ГАЕС давно перетворилася на ідею фікс. Це розуміють вже, мабуть, всі, крім замовників. На це звертав увагу і визнаний авторитет у галузі енергетики, депутат Верховної Ради України, заступник голови Міжвідомчої аналітично-консультативної ради з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносин при КМ України, академік НАН України Ігор Юхновський. В інтерв’ю газеті "Урядовий Кур’єр" ("Урядовий Кур’єр" №43 від 6 березня 1999 року) він казав: "Ядерна енергетика — специфічна проблема. Нарощуючи її потужності, мусимо автоматично збільшувати кількість іншої енергетики, яка могла б компенсувати її надлишок. Останнім часом чути голоси, щоб з цією метою добудувати Ташлицьку і Дністровську ГАЕС, але, на моє переконання, це робота певного лобі. Спершу треба впровадити зонний облік спожитої енергії, знизити споживання "пікових" потужностей., а вже потім думати, чи потрібні нам ГАЕС, які неминуче завдадуть шкоди довкіллю".

Закони України не дозволяють будувати ГАЕС, це головне. Подальше наполягання на будівництві об’єкту, та ще за рахунок підвищення тарифів на електроенергію, тобто за наш з Вами рахунок, шановні громадяни, про що в місцевій пресі сповістив директор ГАЕС П.Вірич, вже привело цю ідею, як було доведено вище, до абсурду, заручниками якого можуть стати всі — і причетні, і не причетні.

На цьому можна було б і закінчити, але залишається принаймні одне навіяне цим матеріалом питання. Що, на тернистому шляху України до правової держави нема перешкод для відомчого безкраю, і можна лобіювати будь-яке питання всупереч законам України і навіть спонукати Президента України до порушення державного законодавства? Для чого ж тоді державі природоохоронна прокуратура та Міністерство екології та природних ресурсів України!

Приведений приклад є ілюстрацією розкладу керуючих сил в державі. Держава вже обслуговує не населення, а корпорації, більш того, вона (держава) сама обслуговує корпорації, ще і населення примушує це робити (приклад з підвищенням тарифів на електроенергію для вирішення господарчих потреб атомного відомства).

Сподіваємося, що Президент України, спираючись на здорові сили в державі, зробить право пріоритетним, що зобов’яже і керівні державні структури рухатись в правовому руслі.

Велику надію на розв’язання поставлених питань стосовно проекту Ташлицької ГАЕС екологічна громадськість Миколаївщини покладає на нове керівництво Міністерства екології та природних ресурсів України. Чи виправдаються ці надії, час покаже.

У недержавних організаціях

23.12.2001 | Олексій Тарасов, м.Чернігів

Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним м.Чернігова

   

У Чернігові вже півтора місяця працює Центр безкоштовної юридичної допомоги безробітним м.Чернігова. Він був створений на базі Чернігівського громадського комітету захисту прав людини за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

За цей час він цілком підтвердив свою працездатність: більше ста безробітних одержали кваліфіковану консультацію у проблемах, що їх цікавили.

Найпоширенішою проблемою, з якої звертаються в центр безробітні — це невиплата заробітної плати при звільненні, що є грубим порушенням КЗПП. Працівники центру прикладають максимум зусиль для вирішення цих проблем. Реакцією робітників центру на цю проблему, як правило, є допомога безробітним у підготовці звернень до суду. Хоча, в деяких випадках, вистачає листа на ім’я директора підприємства від імені комітету з обіцянкою допомогти безробітному подати позов до суду на підприємство і його директора чи навіть усне попередження безробітного скористатися послугами центру у підготовці такого звернення, якщо той негайно не ліквідує заборгованість. Дивно, що при одержанні такого листа чи попередження в деяких директорів на рахунках підприємства відразу знаходяться гроші для її погашення.

Так було у випадку з безробітним Третяком В., якому директор Чернігівської філії ВАТ "СВЕМОН-ІНВЕСТ" відмовлявся виплачувати заборгованість по зарплаті, мотивуючи це відсутністю грошей на рахунках підприємства, поки безробітний не пригрозив йому, що у випадку відмови виплати заборгованої зарплати, він, за допомогою працівників центру, підготує документи для передачі позовної заяви до суду. Після цього заборгованість практично відразу була ліквідована.

Бувають і казусні випадки в роботі центру. Так, у центр вже декілька разів зверталися безробітні, звільнені з підприємств, частіше всього приватних, директори яких або вже сидять у тюрмі, або знаходяться у всеукраїнському розшуку і нема кому їх звільнити з цього підприємства або видати необхідні документи для постановки на облік у міський центр зайнятості.

У цілому, центр довів необхідність свого існування, як структури, куди може звернутися проста людина, де він може одержати консультацію, за яку з нього не візьмуть грошей, як це робиться в приватних структурах.

Працівники центру мають надію, що своєю діяльністю вони роблять добру справу на шляху підвищення правосвідомості громадян та в захисті законних прав і свобод людини і громадянина. Кожен, хто звертається до центру, отримує надію на покращання його тяжкої участі.

Створення цього центру, на думку його працівників, сприяє появі в суспільстві думки про необхідність приділяти більше уваги проблемам юридичної освіти та допомоги пересічним громадянам.

Хто винний?

23.12.2001 | Алексей Светиков, г.Северодонецк

Демократия по-северодонецки

   

ЭПИЗОД 1. УВОЛЬНЕНИЕ ТЕРЛОВОГО

Осенью 1998 года у Луганской областной организации НДП появился новый лидер – заместитель председателя облгосадминистрации Василий Надрага. Одновременно вступили в НДП и вошли в правление областной организации известный северодонецкий предприниматель Сергей Муранов и глава облгосадминистрации Александр Ефремов. В городе Северодонецке до этого времени активно действовала довольно боевая парторганизация НДП (возглавляемая Анатолием Терловым), издававшая собственную газету "Акцент", и жестко критиковавшая северодонецкого мэра Владимира Грицишина.

В ноябре 1998 года В.Надрага уведомил правление северодонецкой городской организации НДП о жалобе на ее действия. Жалоба подана северодонецким городским головой В.Грициши-ным губернатору. По этой информации губернатор поручил В.Надраге решить проблему "в интересах НДП". Через несколько дней после этого А. Терловой, работавший преподавателем северодонецкого музыкального училища (муниципального учреждения культуры) получил приказ об увольнении в связи с сокращением штатов.

Профком музучилища вначале не дал согласия на увольнение, посчитав, что по уровню квалификации и другим профессиональным показателям, Терловой не подлежит сокращению. Кроме того, сам губернатор издал к тому времени распоряжение, запрещающее увольнение работников бюджетной сферы области. С этими аргументами Терловой и обратился к своему областному партийному руководству, рассчитывая на помощь.

Однако решать проблему никто особенно не спешил. В.Надрага прибыл в Северодонецк только в январе — уже после того, как профком "убедили", что увольнение Терлового означает спасение училища. В итоге согласие было дано — увольнение состоялось.

Беседа между представителем губернатора и мэром продолжалась, со слов первого, полтора часа… В перерыве Надрага убедил Терлового отказаться от должности председателя правления городской организации НДП в пользу С.Муранова. В тот же вечер в служебном кабинете последнего была проведена встреча В.Надраги с членами правления городской организации Терловым, Светиковым, Кириченко и Коротковым. Вот что рассказал нам тогда В.Надрага о результатах своих переговоров с городским головой (заметим, что часть беседы Надраги и Грицишина проходила в присутствии С.Муранова).

Грицишин якобы заявил, что это по его приказу уволили Терлового; что уволит он и Светикова, и вообще доведет их обоих до психушки. Для урегулирования конфликта Грицишин потребовал, чтобы Терлового сняли с должности руководителя городской парторганизации НДП, и чтобы Светиков отозвал иски о защите чести и достоинства, поданные на редакцию газеты "Сєвєродонецькі вісті" за две клеветнические публикации 1997 года. И, наконец, Терловой должен был публично (на страницах "Северодонецких вистей") покаяться, заявив, что все написанное о Грицишине газетой "Акцент" — ложь. На этих условиях Грицишин обещал восстановить Терлового на работе. В.Надрага такие обязательства (кроме покаяния) во время переговоров дал.

Лично для меня, как правозащитника, особенно возмутительным было то, что говорилось в кабинете городского головы. Соглашение, принятое за спиной уставного органа управления городской организации, попирало элементарные нормы внутрипартийной демократии. Поэтому я высказал возмущение произошедшим непосредственно во время встречи с Надрагой. А на следующий день, по моему настоянию, правление городской организации приняло и направило в исполком и губернатору А.Ефремову решение, дезавуирующее соглашение между областным руководством НДП и городским головой Северодонецка.

Точка в этой истории была поставлена на заседании правления областной организации НДП, на котором я рассказал все, о чем шла речь в кабинете северодонецкого городского головы. В том числе и о заявлении Грицишина, что это по его указанию был уволен Терловой. В.Надрага не отрицал самого факта такого разговора, но сказал, что у него нет свидетелей. К моему удивлению, члены правления не только остались равнодушными к чудовищному, на мой взгляд, факту нарушения прав человека, но даже пытались выкриками с мест сорвать мое выступление. В результате был принят уникальный вердикт: обязать правление северодонецкой городской организации отменить свое решение и принять другое, устраивающее областное руководство (по сути — изменить свои убеждения). Что касается Терлового, то его формально поутешали и порекомендовали решать проблему восстановления на работе через суд. После этого я счел невозможным свое дальнейшее пребывание в НДП.

А Терловой до сих пор безработный!

ЭПИЗОД 2. РАССКАЗ ТКАЛИЧА

25 сентября 2000 года в Луганске состоялось очередное заседание круглого стола политических партий. Заседание прошло в украинско-канадском центре луганского педагогического университета и было посвящено проблемам свободы слова. Было представлено большинство ведущих СМИ области.

Сенсационное заявление за круглым столом сделал глава областной организации Украинского народного Руха Валентин Ткалич. Заметим, что в 1996-1998 годах Валентин Васильевич работал помощником северодонецкого городского головы и курировал работу правоохранительных органов.

В самом начале своего выступления В.Ткалич сказал, что хочет покаяться перед находящимся на встрече Алексеем Светиковым, которому он, работая в Северодонецке, угрожал. Замечу, что летом 1997 года мне действительно пришлось подавать жалобу в городской отдел СБУ и горотдел милиции по факту угроз с его стороны, но поскольку в этих органах работают исключительно "нормальные", по выражению Грицишина, люди, то никаких последствий не было.

Валентин Васильевич рассказал также о том, что Светиков в 1997 году редактировал "небольшую газетку" "Акцент", которая регулярно и остро критиковала мэра Северодонецка Владимира Грицишина. И тогда, мол, Грицишин поручил местным бандитам "перехва-тить Светикова возле подъезда дома, вывезти в лес, избить и подвесить на дереве головой вниз".

Должен сказать, что заявление Валентина Ткалича подтвердило информацию, которую я имел ранее и которой тогда не поверил. Летом 1997 года на квартире известной политической деятельницы Северодонецка Н.Ярош, со мною встретился местный "авторитет" и попросил опубликовать в газете информацию о жестоком избиении в горотделе милиции одного из его парней (эта информация действительно была опубликована в одном из номеров "Акцента"). Именно тогда он и рассказал мне историю о "заказе на Светикова. Причем, в заказе особо акцентировалось условие "не доводить дело до мокрухи". На всякий случай исполнитель пришел посоветоваться к "авторитету", который, имея собственные интересы, запретил исполнение заказа.

Повторюсь: тогда я в эту историю просто не поверил, посчитав, что таким образом меня побуждают к сотрудничеству. Но то, что сказал Валентин Васильевич (публично, при большом числе свидетелей), серьезно меняет ситуацию. Да и та угроза, которая была высказана Ткаличем в помещении исполкома летом 1997 года, вполне, может быть, спасла мне жизнь. Или здоровье. Ибо повторенный заказ после жалобы на эту угрозу становился рискованным. Спасибо, Валентин!

Увы, самое удивительное, что произошло после заявления В.Ткалича, — полное игнорирование этой чудовищной информации присутствующими на встрече представителями масс-медиа. Ни одна газета даже словом не обмолвилась о происшедшем! Люди, что происходит с нашей страной?

ЭПИЗОД 3. "ПЛОХОЙ ИНСТИТУТ"

В ноябре 2000 г. среди студентов Северодонецкого технологического института начали циркулировать слухи, что мэр города В.Грицишин дал ректору, профессору Н.Ф.Тюпало срок в полгода, чтобы уволить Светикова. Увы, эти слухи имеют под собой основание.

Все началось 2 ноября, когда коллегия по гражданским делам Луганского областного суда отклонила кассационную жалобу северодонецкого горисполкома и обязала его выплатить референту народного депутата Украины Анненкова С.Дьякову 1,5 тыс. грн. за ущерб, нанесенный неправомерными действиями.

Случайно на этот же день 2 ноября была назначена к кассационному рассмотрению жалоба В.Сакиры, в котором я официально представлял интересы последнего как работник общественной приемной КВУ. Естественно, безвозмездно.

В этот же день из исполкома (мне неизвестно, кто конкретно) позвонили в Северодонецкий технологический институт и потребовали уволить Светикова за прогул. Почему, мол, он в рабочий день позволяет себе ходить по судам.

На следующий день с меня потребовали объяснительную "в связи с фактом отсутствия на рабочем месте". Такую объяснительную я предоставил, но через канцелярию под роспись на своей копии.

19 ноября директора института Н.Тюпало и председателя профкома Н.Котляра вызвали к В.Грицишину, в кабинете которого присутствовали секретарь городского совета Н.Талдонов и первый заместитель председателя исполкома А.Моисеенко, а также два адвоката. Здесь В.Грицишин, не выбирая выражений, полчаса добивался от дирекции института издания приказа об увольнении Светикова. Одна из ключевых фраз, сказанных "мэром-демократом", звучала так: "Что за "плохой" (сказано было, конечно, другое слово) институт, в котором не могут уволить какого-то доцента!".

Однако администрация института, заранее проконсультировавшись с юристом облсовета профсоюза работников образования, не нашла оснований не только для увольнения, но даже для вынесения взыскания. И тогда присутствовавший на встрече адвокат высказал компромиссное предложение — не продлевать со Светиковым контракт, который заканчивается будущим летом. Что устроило обе стороны.

P.S.Мы искушенные люди и знаем, что будет после этой публикации. Материал будет передан в Генеральную прокуратуру, из которой приедут "нормаль-

ные", по выражению В.Грицишина, люди и напишут "нормальную" отписку. Мол, факты, изложенные в материале "Демократия по-северодонецки", не подтвердились. Наш независимый от правосудия суд сочтет, что факты, обнародованные мною, не доказаны, и примет обвинительное заключение. Но я иду на это сознательно, ибо когда с человеком происходит то, что описано выше, не надо бояться неправедного суда.

Считаю своим долгом рассказать людям, что и как произошло. Ибо рано или поздно в нашей стране наступит время очищения, когда негодяями будут названы действительные негодяи, а преступники займут положенное им место на задворках общества. И надо, чтобы люди знали и помнили — кто и что делал в наше смутное время.

Погляд

23.12.2001

Від насильства до порозуміння

   

(Інтерв’ю Євгена Сверстюка, надане кореспонденту тижневика "Дзеркало тижня" Тарасу Марусику)

Книжку "На святі надій" президента Українського ПЕН-Центру, головного редактора газети "Наша віра" Євгена Сверстюка нагороджено в столиці Румунії премією ЮНЕСКО для країн Центральної та Східної Європи. Це премія імені уславленого румунського дисидента Корнеліу Копосу "За міжетнічну і міжконфесійну толерантність".

— Пане Євгене! Передовсім я б хотів привітати вас із присудженням цієї премії. Цікаво було б дізнатися, як ви "перетнулися" з ЮНЕСКО?

Є.С.: Інформація про премію "За міжетнічну і міжконфесійну толерантність" імені Корнеліу Копосу поширюється через Національні комісії ЮНЕСКО країн Центральної та Східної Європи. Лист з пропозицією до українських авторів взяти участь у конкурсі на здобуття згаданої премії одержало й Міністерство закордонних справ України. І треба віддати належне працівникам міністерства — вони про цей лист не забули і зразу дали йому хід. Справу їм полегшило те, що необхідно було подати твори не просто на релігійну тему, а ті твори українського автора, які перекладено англійською та французькою мовами. І тут коло звузилося. Таким чином передали мені анкету. Я її заповнив — скупо і формально. Отак я, вживаючи ваш вислів, "перетнувся" з ЮНЕСКО.

— Які твори ви надіслали в оргкомітет премії імені Корнеліу Копосу?

Є.С.: В оргкомітет я надіслав, окрім книжки "На святі надій", окремі її частини, видані Гарвардським університетом у перекладі англійською Юрія Луцького. До цього я долучив переклад французькою мовою есею про Василя Стуса, а також свій виступ у Сорбонні "Українські джерела російської релігійної філософії". До речі, у мене зберігається лист, який у сімдесяті роки українська громада Франції надіслала до ЮНЕСКО з клопотанням про звільнення ув’язненого за літературу українського автора Євгена Сверстюка.

— А хто такий Корнеліу Копосу, чиїм ім’ям названо згадану премію?

Є.С.: Корнеліу Копосу — це досить відоме ім’я румунського праведника, який у Румунії є беззастережним моральним авторитетом. Він — колишній діяч Народної селянської партії Румунії. Після так званого "визволення", у 1947 році, його було ув’язнено. 17 років він провів у тюрмах комуністичного режиму, а потім — на фізичних роботах. Дуже знайома біографічна канва. Але Корнеліу Копосу особливо відзначився після повернення з ув’язнення. Він докладав чимало зусиль для відродження громадянського суспільства в Румунії, словом і справами утверджував толерантність, солідарність, моральні засади.

Що для вас означають міжетнічні і міжконфесійні проблеми, зокрема на просторах колишнього СРСР?

Є.С.: Це — авгієві конюшні, які ніколи не чистилися. Я б навіть сказав, що це — вічно пульсуючі вулкани, над якими темні сили століттями запалюють вогнища війни. Ці проблеми використовувалися завше для розпалення "класової боротьби". Особливо загострювалися міжетнічні проблеми. І хоча пролетарська революція 1917 року проголосила, що вона нібито поклала край міжетнічним конфліктам, насправді на тому місці, де були приглушені національні почуття, показав роги російський великодержавний шовінізм, а там, де було нібито покінчено з релігійними пережитками, режим почав використовувати ручну церкву у боротьбі проти інших вірувань, у боротьбі проти так званих сект.

Після розпаду СРСР обидві проблеми вийшли на денне світло у стані здичавілому і хворобливо загостреному. Тому проблема толерантності — то, по суті, перехід від насильства до культури діалогу, до розуміння іншого, до співпраці з ним. Лікування цих вікових ран — надзвичайно важлива проблема. Невипадково в заповідях блаженства знаходимо: "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться".

Чи ви бачите в сьогоднішній Україні можливість для пошуку компромісу заради того, щоб міжетнічні й, особливо, міжконфесійні стосунки ставали толерантнішими?

Є.С.: Я вважаю, що хвороба того суспільства, в якому ми виросли і виховувалися, полягала в його ідеологічній зацикленості. Зверху спускалася директива. Ті, хто готував директиви, не потребували ніяких запитань, не визнавали жодної дискусії і ніякого іншого погляду. Фактично діалог був заборонений. Я маю на увазі не банальний діалог, а суперечку з ідеологією, дискусію щодо якихось великих питань. Я переконаний, що "діалогічний" принцип узагалі надзвичайно важливий для двадцятого і двадцять першого століть. Раніше вважалося, що немає з ким розмовляти — мовляв, то ж буржуазні недобитки. А тепер вважається, що також немає з ким розмовляти, бо це "каліки" комуністичного режиму. Насправді у нашому суспільстві — безліч людей, які потребують якоїсь мудрої розмови і роздумів про пережите. Саме така атмосфера має лікувати людей зациклених, зі своїми глухими стереотипами.

В Україні здавен існує демократична традиція. Відомо, наприклад, що селяни шанобливо ставилися до чужих святинь і не знали ксенофобії щодо чужинців.

Є.С.: Так і казали: "Аби тільки людина добра була". Я думаю, що в Україні, попри пам’ять гайдамаччини, не так легко було й розпалити міжрелігійне протистояння. Але покоління епохи соціалізму вже звикло до іншого. Тепер ті здеформовані уявлення потрібно виправляти чи, як тепер кажуть, вводити в цивілізоване русло. В Росії, скажімо, нетерпимість культивувалася при царях. Там була завжди велика підозра до іноземців, латинян, католиків. Вважалося, що вони навіть не християни. В той час в одному українському містечку не дивина була побачити православну церкву, костьол, синагогу, а іноді й мечеть. Люди не плювали на чужі святині і не вважали, що їх треба "перехрещувати". Звичайно, в одній відомій пісні можна знайти слова: "Твоя, царю, віра поганая". Малося на увазі "бусурманську" віру. Ну, але це — словесне оформлення війни і відповідь на назвисько "гяур".

Пригадую, серед в’язнів в таборах була б смішною суперечка між греко-католиком і православним. Нам важливо було роздобути Святе Письмо, спільно його заховати, поділитися думками. Міжконфесійні проблеми настільки малоістотні, що майже кожен, хто звідти повернувся, був вилікуваний від цього.

Цікаво, що премію ви одержали за міжетнічну і міжконфесійну толерантність. А проте ті, кому довелося з вами спілкуватися і раніше, і тепер, вважають вас однією з найбезкомпромісніших постатей нинішньої України, коли йдеться про речі, на вашу думку, принципові.

Є.С.: Справді, я пригадую один захід, присвячений століттю Павла Тичини, який відбувався у філармонії. Головував тоді на вечорі Павло Загребельний. Він боявся надати мені слово. Мабуть, остерігався, що я "рознесу" Тичину. І коли йому все-таки довелося дати слово, він був вельми здивований, що я заговорив про Тичину як про великого поета. Але в цьому нічого дивного немає, бо у світі прийнято про великих говорити на основі їхніх великих творів, а їхні слабкості та їхні твори найгіршого гатунку — це питання або вузьких дослідників, або ж іноді — психологів-фрейдистів.

Толерантність стосовно підрадянських класиків вироблялася не в нас (тут їх би рознесли відразу — в того б знайшли вірші про Сталіна, в того — про Леніна, про партію, і заглушили б ім’я). Першими, хто навчився розумно читати, були наші мудрі літературознаці в еміграції — Барка, Кошелівець, Шевельов. Скажімо, Барка написав зворушливий некролог про Павла Тичину — так наче він узагалі не був співцем партії. Кошелівець видав блискучу монографію про Олександра Довженка — так наче той ніколи не був лауреатом Сталінської премії. Шевельов тонко розрізняв, де в літературі — література, а де — кон’юнктурне шумовиння. Разом із тим жоден з них не сфальшував і не розміняв своїх принципів. Якщо в дослідника відсутні принциповий підхід і пошук правди, то таке літературознавство — чи воно сердите, чи добродушне — нічого не варте.

Чи не думаєте, що з погляду терпимості вам можуть закинути Ваш гострий виступ на вечорі, присв’яченому пятнадцятій річниці з дня смерті Василя Стуса, зокрема, про роль адвоката В.Медведчука на останньому Стусовому процесі?

Є.С.: Я думаю, це різні речі. Нетерпимість стосовно ідей, нетолерантність до іншої думки, яку хтось обстоює — це одне. Нетерпимість до моральної безпринципності, коли людина навіть не переглядає своїх позицій, а пропонує вважати, що їх узагалі не було і не було у неї вірного служіння тоталітарній партії, — це зовсім інше. Мій виступ не зводився до особи Медведчука. Критика — це форма повернення до чітких і ясних категорій, характерних, між іншим, для європейського світу. Там не може довго тривати ситуація, коли людина, яка потрапила у верхні ешелони влади, приховує від громадськості якусь таємницю, яку "не треба знати", причому таємницю, пов’язану не з побутовими речами. Західний демократичний світ нещадно правдивий. У нас часом плутають подібне з нетолерантністю. Деякі слабкі люди вважають: навіщо ворушити старе? Так ніби старе відійшло і не залишається з людиною постійно. Все живе повинно оздоровлюватися й очищуватися, тобто боротися із загниванням. У житті біологічному і суспільному діють суворі закони, а Божа справедливість не терпить фальшу. Це має знати кожна людина вже змалечку.

Тижневик "Дзеркало тижня", №2 (326), 13 січня 2000 р.

Євген Сверстюк – один з небагатьох людей в Україні, які мають безсумнівний моральний авторитет і завжди подають свій голос в критичні хвилини. Харківська правозахисна група щиро вітає Євгена Олександровича з високою нагородою і зичить здоров’я і нових статтей і книжок.

Вісті з пострадянських країн

23.12.2001

Общая резолюция всероссийского чрезвычайного съезда в защиту прав человека

   

Действующая Конституция провозглашает Россию федеративным, правовым, социальным, светским и демократическим государством. Однако сейчас ситуация с демократическими свободами и правами человека в стране стала чрезвычайной: на наших глазах идет эрозия демократических основ Конституции, в последние месяцы можно говорить о ползучем конституционном перевороте. Ограничения и нарушения прав и свобод человека и гражданина в самых различных областях формируют отчетливую тенденцию к авторитаризму. Исторический опыт свидетельствует, что такого рода режимы ведут к массовым репрессиям и провоцируют широкомасштабные военные действия.

Особую опасность правам и свободам человека и гражданина в Российской Федерации представляют:

- антиконституционные военные операции в Чечне, вызвавшие гибель тысяч людей, повсеместные нарушения прав человека, военные преступления и преступления против человечности;

- поощряемая представителями власти практика этнической и расовой дискриминации, рост нетерпимости и насилия по отношению к этническим меньшинствам и мигрантам, насаждение государством образа врага в лице выходцев из Кавказского и других регионов;

- нетерпимое положение людей, лишенных жилья и прописки — как беженцев и вынужденных переселенцев, так и ставших бездомными в самой России в мирное время; государство как бы вычеркивает их из жизни — они лишены не только социальных прав (на жилище, на медицинскую помощь и т.п.), но и гражданских, и политических прав, а подчас и права на жизнь;

- стремление бюрократии регламентировать личную инициативу граждан и ограничить деятельность общественных объединений, делая граждан бессильными, запуганными и бесправными;

- массовые нарушения социальных и трудовых прав граждан, угроза их еще большего законодательного ограничения;

- расширяющееся наступление властей на право граждан на благоприятную окружающую среду, давление на общественные экологические организации, демонстративное пренебрежение волей миллионов граждан, поддержавших проведение экологического референдума;

- стремление президентской администрации получить чрезвычайные полномочия и создать управляемое номенклатурное Конституционное собрание, чтобы иметь возможность якобы законного изменения конституционного строя;

- политика подчинения законодательной и судебной властей администрациям разного уровня;

- демонстративное пренебрежение всех ветвей власти к международным обязательствам в области прав человека, взятым на себя Россией;

- нарастающая противоправная подмена Конституции и законов России подзаконными актами, нарушающими права человека;

- монополизация властью информационной, общественной и финансово-экономической сфер;

- давление на независимые СМИ, стремление к цензуре и возрождение государственно-идеологической пропаганды,

- многочисленные нарушения избирательных прав граждан, манипулирование избирательным законодательством на всех уровнях, использование властью СМИ, избиркомов и судов для устранения неугодных кандидатов;

- фактическая остановка судебной реформы, отсутствие эффективной судебной защиты от нарушения прав человека и произвола властей, повсеместное невыполнение судебных решений;

- неэффективность защиты прав граждан правоохранительными органами, более того — превращение силовых структур в один из основных источников нарушений прав человека;

- чрезмерное усиление роли спецслужб в обществе и государстве, закрытость властных структур от общества, ограничение доступа граждан к информации;

- превращение Генпрокуратуры, ФСБ и других силовых структур в инструменты политической борьбы, инспирирование "шпионских процессов";

- милитаризация власти и общества, опасное вмешательство силовых структур в вопросы внутренней и внешней политики страны.

Всероссийский чрезвычайный съезд в защиту прав человека считает такое положение вещей угрожающим стабильности и безопасности нашего общества, мирному и демократическому развитию нашей страны.

Мы призываем структуры гражданского общества России к консолидации и совместным действиям во имя защиты прав и свобод человека и гражданина. Нарастание угроз основам конституционного строя и гражданского общества, верховенству права и прав личности требует от нас выступить в качестве конструктивной гражданской неполитической оппозиции этому режиму. Усиление государства должно быть сбалансировано консолидированным и эффективным гражданским обществом.

Всероссийский чрезвычайный Съезд в защиту прав человека постановляет:

1. Сформировать постоянно действующие рабочие группы по следующим направлениям: — антивоенные действия; — гражданский контроль; — судебная реформа; — тюремная реформа и защита прав заключенных; -социальные и экономические права граждан; — военная реформа и защита прав военнослужащих и их семей; — право граждан на свободу предпринимательской деятельности; — защите избирательных прав граждан; — защита граждан от этнической и расовой дискриминации; — защита экологических прав граждан;

- защита свободы слова и независимости СМИ; — по защите права на интеллектуальную собственность; — по защите прав детей.

2. Сформировать специальную рабочую группу по законодательному обеспечению прав человека в России и подготовке пакета проектов федеральных законов, направленных на обеспечение в Российской Федерации прав и свобод человека и гражданина. Координацию деятельности группы поручить инициативной группе "Общее действие".

3. Организовать проведение мониторинга политико-правового обеспечения прав человека, который бы включал в себя анализ: — голосований в Государственной Думе РФ по законопроектам и иным вопросам, связанным с правами человека; — законопроектов, внесенных фракциями и другими субъектами законодательной инициативы; — реакции политиков на предложения, исходящие от правозащитных организаций.

По результатам мониторинга правозащитное сообщество должно решать, какие политические силы могли бы рассчитывать на его поддержку и какие рекомендации целесообразно предложить структурам гражданского общества и избирателям.

Съезд поручает инициативной группе "Общее действие" координацию выполнения данной резолюции и проведение мониторинга политико-правового обеспечения прав человека.

Москва, 21 января 2001 г.

Комментарий "ПЛ": В России только что прошел чрезвычайный съезд правозащитных организаций. Тех, кто следит за событиями в Российской Федерации, это уже не удивляет. Избранный в прошлом году президент Путин явно идет по пути утверждения в стране недемократического способа управления. Это сказывается и в грубейших нарушениях прав человека в Чечне, и в попытках ограничения свободы слова, и в усилении административного контроля и нажима во всех сферах общественной жизни. Многое из того, что происходит сейчас в России, мы видим и в нашей стране. Поэтому мы считаем, что резолюция съезда российских правозащитников актуальна и для Украины.

Бюлетень "Права Людини", 2001, №02

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори