пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200104
№04
2001

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.12.2001

Опрос, проведенный корреспондентами агентства "Новости "Пульс" на улицах Харькова 24 января 2001 года

   

Гражданам был задан следующий вопрос:

Были ли Вы свидетелем неправомерных действий со стороны правоохранительных органов?

Результаты:

36% никогда не были свидетелями неправомерных действий со стороны правоохранительных органов.

Ещё 19% опрошенных свидетелями подобных действий не были, но много об этом слышали от знакомых.

43% опрошенных утверждают, что были свидетелями таких случаев.

Из них:

— 22% по разным причинам побоялись поведать подробности происшедшего;

— 34% говорят, что чаще всего превышают свои полномочия именно сотрудники ГАИ;

— 17% были свидетелями неправомерных действий со стороны сотрудников милиции;

— 9 % сетуют на необъективность судебных органов.

Остальные 18% сказали, что может быть, что-то и было, но конкретно вспомнить ничего не могут. Еще 2%, услышав вопрос, поспешили удалиться.

Корреспонденты "Пульса" опросили более 200 человек.

Геннадий Сысоев


Хроніка

23.12.2001 | Роман Романов, г.Севастополь

Решение конституционного суда может негативно повлиять на соблюдение права граждан на защиту от уголовного обвинения

   

По инициативе Крымской коллегии адвокатов 19 января в Ялте прошло собрание адвокатов южных и восточных регионов Украины. Присутствовали адвокаты из Харьковской, Запорожской, Луганской, Донецкой, Одесской, Херсонской областей, автономной республики Крым, города Севастополя. На собрании рассматривался вопрос о деятельности адвокатуры после принятия решения Конституционным судом Украины 16 ноября 2000 года о том, что отныне защиту в суде по уголовным делам могут осуществлять не только адвокаты, но и иные "специалисты в области права". По единодушному мнению собравшихся, это решение может негативно повлиять на соблюдение права граждан на защиту от уголовного обвинения.

Председатель Крымской коллегии адвокатов Владимир Зубарев заявил, что решение Конституционного Суда Украины образует противоречия в законодательстве, делает бессмысленной сложившуюся организационную структуру адвокатуры, решения о введении Единого реестра адвокатов Украины. По его мнению, ни в одной стране мира адвокатура не была так унижена. Конституционный Суд не дал точного толкования: кого именно можно признать "специалистами в области права". Не ясна также степень ответственности защитников в суде, не являющихся адвокатами, за оказание своих услуг. Если гарантии деятельности адвокатов предусмотрены Законом Украины "Об адвокатуре", в том числе личная неприкосновенность, защита адвокатской тайны, то круг прав иных лиц, получивших право осуществлять защиту от уголовного обвинения, согласно решению Конституционного Суда, намного уже. Однако и положения Закона Украины "Об адвокатуре" далеко не всегда соблюдаются. По словам того же Владимира Зубарева, право адвоката собирать доказательства почти не может быть реализовано из-за подзаконных и ведомственных нормативных актов, которые запрещают сообщать адвокатам данные, имеющиеся в ГАИ, налоговой администрации и во многих коммунальных службах.

По мнению собравшихся адвокатов, Конституционный Суд Украины исходил в своем решении из ошибочной посылки об отождествлении адвокатской деятельности с предпринимательской, недооценивая таким образом выполняемую адвокатурой важную социальную функцию по защите прав человека.

Неоднократно поднимался также вопрос об ответственности юристов-защитников, не являющихся адвокатами. В случае, когда гражданин недоволен оказанными услугами со стороны адвоката, он может подать на него жалобу в Квалификационно-дисциплинарную комиссию адвокатов. Существует также понятие кодекса адвокатской этики как системы морально-этических требований, предъявляемых к адвокату. Будут ли ими руководствоваться специалисты в области права, не являющиеся адвокатами? Между тем, и сами адвокаты далеко не всегда следуют этим нормам. На собрании прозвучало мнение о том, что сама адвокатура за последнее время сильно деградировала. При том, что общее количество адвокатов в Украине значительно увеличилось за последние несколько лет (с 5 до 20 тысяч), профессиональная подготовка и моральные качества людей, пришедших в адвокатуру, в том числе из правоохранительных органов, далеко не всегда оказываются на высоте.

Не совсем понятен также вопрос о том, на какой круг лиц будет теперь распространяться предоставление защитника "по назначению", т.е. без оплаты его услуг. Адвокаты задавали вопрос, почему в случае, если монополия адвокатуры на предоставление услуг по защите от уголовного обвинения сломана, вести категорию так называемых бесплатных дел (государство не выплачивает гонорары в таких случаях) должны исключительно адвокаты.

Заявив о своей поддержке заявления Президиума Союза адвокатов по поводу решения Конституционного Суда, многие участники собрания в то же время выражали неудовлетворенность деятельностью Союза адвокатов Украины, который, по их мнению, прилагает недостаточно усилий для защиты профессиональных интересов адвокатов, а его председатель — Виктор Медведчук, вице-спикер парламента, уже давно больше занимается созданием собственного политического имиджа, чем деятельностью адвокатуры.

Принято решение об инициировании созыва чрезвычайного съезда адвокатов Украины для обсуждения сложившейся ситуации после решения Конституционного Суда.

Хроніка

23.12.2001 | Микола Коробко, Кривий Рігполітика і права людини

У Кривому Розі обов’язкові рекомендації не вважаються примусом

   

Законодавець, працюючи над законами про функціонування інформаційної сфери, передбачив право вільного одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Як виявляється, криворізька міська влада ініціює появу ще одного суттєвого права, що стосується інформації. Вона заходилась організовувати передплату на міську газету "Червоний гірник", засновником якої є Криворізька міська Рада, спираючись на призабуту практику соціалістичних рознарядок. "Розбещені демократизацією" трудящі, хоч і не наважувались відмовлятися, але інколи обурювалися. Отож, на одному із брифінгів, який провадив заступник міського Голови Микола Трайдук, виникло і це питання. Для відкритої до народу влади такі питання є до смішного наївними: як виявляється, ніхто нікого не примушує, тут лише рекомендують.

Звичайно, заступник міського Голови не цитував телефонограми від 11.10.2000 року, підписаної його підлеглим Лук’яненком і спрямованої до керівників лікувально-профілактичних закладів. А там містилася така рекомендація: "Главному врачу лично подписаться и организовать подписку на газету "Червоний гірник" на 2001 год. О ходе подписки информировать в городской центр здоровья по форме:

1. Количество работающих.

2. Количество подписавшихся.

Данные передать по телефону 23-71-12 12 октября к 10.00. Норматив оплаты на 60%."

P.S. Розгул "демократії" на Криворіжжі триває.

Політика і права людини

23.12.2001

Правовий коментар Харківської правозахисної групи до перебігу політичних подій в Україні

   

Політичні акції та події в Україні останнього періоду характеризуються інтенсивністю, векторною багатоманітністю та різним рівнем відповідності вимогам національного та міжнародного права. Вони безпосередньо й суттєво зачіпають конституційні права й свободи людини і громадянина в Україні, що змушує Харківську правозахисну групу (далі – ХПГ) подати до них свій коментар.

Слід зазначити, що рівень дотримання правових норм в суспільстві ніколи не буває однаковим для всіх суб’єктів конституційного (політичного за своїм предметом) права. Відомо, що пересічні громадяни в царині політики мають досить широку свободу вибору варіанту своєї поведінки. Обсяг їх політичної свободи регулюється загальними гарантіями народного суверенітету, всією сукупністю політичних конституційних прав та органічним принципом активності всіх елементів громадянського суспільства: дозволено все, що не заборонено законом.

Тому не дивно, що громадськість у своїх політичних проявах може бути стихійною, почасти невмотивованою, зовні "безвідповідальною" тощо. Іноді висока політична активність мас в перехідних суспільствах пояснюється зворотною дією політичного маятника, коли притлумлені на протязі років авторитаризму політичні емоції вибухають з помітною пристрастю, особистою забарвленістю тощо. Так або інакше, але окремі люди та їх громадські об’єднання діють на основі політичної свободи, універсальних конституційних гарантій реалізації насамперед народного, а не державного суверенітету.

Зовсім інші конституційні вимоги застосовуються в гармонійних правових системах до політичної діяльності держави та її владних відгалужень, органів і посадових осіб. Тут сфера політично свідомої дії також присутня, але вона є конкретно визначеною, впорядкованою, формально-процедурною. Всі державні суб’єкти діють не на основі політичної свободи та широких за діапазоном політичних прав, а на основі чітко й завжди конкретно визначеної компетенції та повноважень. Все, що становить для держави право, є водночас її обов’язком. Але саме тому кількість повноважень державних агентів в розвинутих демократичних країнах визначається вичерпно. Діє також інший суттєвий принцип: чим вищим є орган або конкретна державна посада, тим більше обмежується їх вибір варіанту поведінки, тим конкретніше, точніше описуються необхідні політичні процедури спеціальними нормами. Отже, вимоги до політичних дій держави та її посадових осіб є чітко виписаними в законодавстві як за змістом, так і за формою.

Добре усвідомлюючи це, Харківська правозахисна група вимушена констатувати суттєвий відхід органів влади і окремих посадових осіб Української держави від вищезгаданих правових засад. Порушення принципу обмеженого правління, розділу влад, організаційної автономності й політичної нейтральності окремих гілок державної влади і, як наслідок, розбалансованість механізму стримувань і противаг мають в сучасній Україні багато прикладів, які останнім часом почали складатися в небезпечні прецеденти. Особливо значними відхиленнями від принципів та норм права, зокрема конституційного права, характеризуються такі дії владних структур:

1. Необгрунтоване визнання ще в 2000 р. легітимності дій та рішень фізично (географічно) відокремленої від Верховної Ради України "парламентської більшості", засідання якої було проведено в "Українському Домі" в умовах поточної кризи національного парламентаризму, що була спровокована низкою невдалих спроб переобрання парламентського Голови. Тим самим були суттєво порушені загальновизнані міжнародні стандарти парламентської демократії, права політичної меншості депутатського складу Верховної Ради України, за якою стоїть значна частина українського електорату. Цілком ясно, що прийняті більшістю в режимі організаційної відокремленості рішення могли б бути суттєво іншими, якби парламентська меншість все-таки брала участь у їх обговоренні.

Як відомо, принципи ліберальної демократії, визнані й записані в низці сучасних міжнародних правових і політичних документів, наголошують не стільки на правах більшості, скільки на гарантіях прав політичної меншості. Саме в захисті прав політичних меншостей полягає сенс сучасного лібералізму. Отже, рішення, прийняті в умовах примусового позбавлення меншості депутатів права впливати на позицію більшості, не можуть бути легітимними, тобто такими, що відповідають модерним уявленням про політичну справедливість. Попри свою зовнішню ефектність, примусовий (силовий) політичний поділ парламенту з плином часу сприяв поверненню в громадську свідомість традиційних тоталітарних уявлень не тільки про "правильних" та "неправильних" депутатів, але й про те, що добро і правду в політиці уособлюють тільки ті, що взяли верх, що були сильнішими. Свого часу В.І.Ленін писав з гордістю про непереможну силу більшовиків. Чого та сила спрощеної до вульгарності демократії коштувала слов’янським народам, ми всі добре знаємо.

2. Другим нелегітимним кроком офіційної влади був спровокований нею "референдум за народною ініціативою" щодо внесення змін і доповнень до Української Конституції. Як добре відомо мало не всім громадсько-політичним силам в Україні, дана ініціатива тільки формально належала народові. Її сумні результати стали доказом посттоталітарного синдрому в менталітеті українського населення й, водночас, адміністративного свавілля в центрі та на місцях. В результаті, європейська країна одержала низку рішень, сумнівних не тільки з точки зору їх законності й політичної справедливості, але й проблематичних в аспекті елементарної доцільності. Так або інакше, але референдум виявився проектом, що мало не посварив електорат із своїми обранцями. В результаті він став наївною, але водночас грубою акцією влади, що суттєво зашкодила інтересам політичної стабільності в Україні. Сьогодні Президент України говорить про дефіцит врівноважених політичних стосунків на демократичному полі, але саме його активність довкола ідеї референдуму спричинилася до нинішнього загострення політичного діалогу в країні.

3. Невмотивований будь-якими реальними громадськими потребами політичний суб’єктивізм вищих владних ланок зродив, в свою чергу, "правовий інструменталізм" – практику маніпулювання нормами закону в інтересах поточного моменту, а іноді й просто в інтересах Сильного. Із універсальних правил гри і процедур, що є доступними й відкритими для всіх політичних суб’єктів, право все більше перетворювалося в Україні на адміністративний кийок. Нігілістична практика влади породила, в свою чергу, відповідний цинізм офіційних ЗМІ. Навіть один тільки вступ колишнього Прем’єр-міністра України П.Лазаренка до іноземного громадянства на державному телевізійному каналі було названо кримінальним злочином, хоча насправді набуття іноземного громадянства не є таким за законом. Не дивно, що під впливом таких та подібних до них інформаційних повідомлень українська громадськість сьогодні є твердо переконаною в тому, що П.Лазаренко – це відомий кримінальний злочинець. Останнє сприймається в якості майже аксіоми. Між тим, жоден суд поки що не визнав його винним у скоєні хоча б одного злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України.

Офіційні джерела інформації, особливо телевізійний канал УТ-1 висвітлювали "справу П.Лазаренка" як таку, що вже ніби-то давно вирішена, причому саме в бік визнання його беззаперечної вини у інкримінованих правоохоронцями діяннях. Весь перебіг подій стосовно цієї фігури офіційно висвітлювався й подавався так, ніби в США П.Лазаренка засудили за порушення українських законів. Але ж те, що є злочином в Україні, не обов’язково вважається таким у Сполучених Штатах або Швейцарії. Зокрема, відкриття рахунку в іноземному банку за проектом нового Кримінального кодексу України вважається злочином, в той час як в Латвії або Великобританії подібний вчинок залишається елементарним правом людини. Як відомо, суттєва частина обвинувачень на адресу П.Лазаренка стосується дій, які вважаються злочином у Швейцарії і, навпаки, зовсім не вважаються такими в США. Що ж до його правового положення в Україні, то воно поки що охоплюється дією ч.1 ст.62 Конституції України, яка говорить: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Те, що над П.Лазаренком досі не відбулося жодного суду, громадськість України під інформаційним тиском влади вже давно забула.

4. Подібні ж аргументи стосуються й правового ста-тусу колишнього віце-прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко. У відношенні до цього політика прокуратура України дозволяє собі вживати правові формули, на які, за діючим законодавством, має право виключно суд. Так, прокуратура не може публічно стверджувати, що будь-якою людиною вчинено злочин. Вона може тільки підозрювати та звинувачувати її в цьому. Проте звину-вачення – це не вирок, а лише припущення, можлива й необхідна підстава для подальшого судового слідства, вердикту й вироку. Останній же, за законом, може виправдати підсудного.

Днями високі посадові особи прокуратури України через канали телебачення демонстрували всій країні схеми фінансових трансакцій, якими Ю.Тимошенко нібито сплачувала хабарі П.Лазаренку. При цьому високі за офіційним рангом особи навіть не згадали, що це лише слідче припущення. Вони тільки стверджували, беззастережно й імперативно. Між тим, навіть з аналізу телесюжету ясно, що справа не може бути аж такою простою. Бо хабар, як і будь-який інший злочин в Україні, може дати (вчинити) тільки фізична особа. Трансакції ж грошей відбувалися через юридичних осіб. Крім того, для хабара необхідний мотив – певні дії (бездіяльність) на користь особи, що передає гроші (хабар). Довести ж останнє поза присутністю П.Лазаренка по силі хіба що сталінській "трійці". Крім того, стосовно Ю.Тимошенко також діє записана в ст. 62 Конституції України презумпція невинуватості. Нагадувати про це заступнику Генерального прокурора України просто незручно.

5. Особливого політичного значення набула останнім часом також "касетна справа". З огляду на вищезазначені принципи та норми поведінки суб’єктів права необхідно визнати, що якщо стосовно приватних осіб та окремих ланок громадянського суспільства в "касетній справі" допустимим є необмежений спектр оцінок і думок, то відносно державних органів і їх посадових осіб такої свободи вочевидь не існує й існувати не може. Між тим, окремі заяви та судження офіційних представників влади й, зокрема, посадових осіб прокуратури України стосовно обставин справи, а також фактів причетності до неї інших людей вочевидь страждають як запізнілістю в одних випадках, так і невиправданим поспіхом – в інших, загальною упередженістю, домінуванням політичних аргументів над юридичними, технічними тощо. Все це не тільки не сприяє стабільності в суспільстві, не кажучи вже про забезпечення прозорості дій влади, але й призводить до глибокого громадянського відчуження й недовіри.

Якщо поспіхом проведений слідчий експеримент дає висновок про технічну неможливість прослуховування президентського кабінету, а подальші події на протязі кількох тижнів цей висновок легко підривають, то виникає підозра, що не тільки слідчий експеримент, але й всі інші слідчі дії прокуратури є політично ангажованими, запланованими на заздалегідь визначений результат. Йдеться, звісно, не про встановлення істини по справі. Якщо прокуратура навіть просто помилилася, а її технічні експерти не мали відповідного досвіду чи обладнання, то й тоді виникає запитання про міру політичної відповідальності особи, що очолює останню – Генерального прокурора, який на очах у мільйонів оприлюднив ненадійні, неперевірені, провальні результати й "факти". Саме такий або подібний поспіх і легковажне нехтування нормами професійної етики врешті решт дестабілізують суспільство. Звісно, що прокурор, навіть Генеральний, не є сапером, а тому користується правом на помилку. Але в справах подібного калібру й однієї помилки може вистачити, аби з політичною рівновагою в країні було покінчено принаймні на півроку.

Між тим, спираючись на результати генетичної експертизи, прокуратура робить висновок про те, що "таращанське тіло" з вірогідністю 99,6% належить журналісту Г.Гонгадзе. Але ж прокуратурі належать також інші докази цього. Самі по собі вони не є абсолютно надійними, проте в комбінації з іншими, генетичною експертизою зокрема, вони суттєво підвищують вірогідність першого висновку. Все це добре знають професійні слідчі, а тепер вже починають розуміти й пересічні громадяни. Звичайно, у слідчих прокуратури можуть бути автономні міркування, які можуть не співпадати з наведеними. Але звертає на себе увагу, що прямо або опосередковано їх дії та слова тяжіють до моделювання ситуації, яку професіонали окреслюють лапідарно: нема трупу, нема й злочину вбивства.

Зрештою, цілком не виключено, що громадськість шукає винних не там, де треба. Проте нехтування як юридичними, так і технічними нормами слідства, переплутаність різних професійних компетенцій в одній особі, поспіх і невиваженість висновків, які направо й наліво роздають різні посадові особи прокуратури, тільки збуджують вже й без того гарячий політичний натовп. Відтак вони ведуть не до істини, а до дискредитації звично сталих авторитетів. В "приватному" ж застосуванні до потерпілих вони зроджують біль та розпач.

6. Досить дивною, в правовому сенсі, виглядає також спільна заява Президента, Прем’єр-міністра і Голови Верховної Ради України. І справа не тільки в її проблематичній, з правової точки зору, лексиці. Дивує інше. Зокрема, не ясно, на яких конституційних підставах в якості самостійної політичної фігури виступає в заяві спікер Верховної Ради І.Плющ. Підпис І.Плюща в якості громадянина не викликав би жодних сумнівів. Якби в парламенті України існував консенсус або просто політична більшість з основних проблемних питань політичної кризи, це також було б прийнятним. Проте навіть натяків парламентської згоди стосовно оцінки поточного моменту не спостерігається. А якщо так, то які правові підстави існують для підпису спільної заяви українським спікером? Не дуже надійним виглядає юридичне обгрунтування для самостійного підпису заяви також і Прем’єр-міністром В.Ющенком. Адже він, за Конституцією, є цілком підпорядкованим Президенту. За своїми реальними конституційними повноваженнями він є адміністративним, а не політичним Прем’єр-міністром. Тому його підпис в подібних документах має бути не більше, ніж візою. Саме так його треба було б подавати. Отже, в підсумку маємо консолідацію владних осіб не стільки на юридичній, скільки на особистій основі. Але чого варта така основа в правовій і демократичній державі?

Підсумовуючи все вищенаведене, ХПГ вважає за потрібне застерегти владні структури, окремі державні органи і їх посадових осіб від інструментального вживання права, виходу за межі своєї компетенції і окреслених в законі повноважень. ХПГ застерігає також від перебрання на себе однією гілкою влади функцій іншої, від ігнорування будь-якими владними органами і посадовими особами належної всім конституційної презумпції невинуватості. ХПГ звертає особливу увагу на політику державних ЗМІ, офіційного телеканалу УТ-1, в передачах якого надто часто оцінки та думки владних фігур подаються в якості остаточно доведених й доконаних фактів, а важливі правові презумпції та гарантії прав і свобод людини ігноруються.

ХПГ виступає за точне й неухильне дотримання державою в цілому та всіма її посадовими особами норм Конституції України, вимог національного та чинного на її теренах міжнародного законодавства. Влада, що вдається до несанкціонованих законом силових засобів і перекручень правди, ще ніколи не вигравала стратегічно й лише дискредитувала себе. Шанс уникнути повної політичної дискредитації влади в Україні, на нашу думку, ще не втрачено остаточно. Але для цього владним структурам треба вчасно притлумити свої агресивні щодо політичної свободи громадянського суспільства амбіції й діяти виключно у відповідності до визначених законодавством повноважень.

15 лютого 2001 р.
Харківська правозахисна група

Політика і права людини

23.12.2001

Режим вдається до терору

   

Як повідомив головний редактор газети "Січе-славський край", заступник голови Дніпропетровської обласної організації Української Народної Партії "СОБОР" Володимир Заремба, вчора об 11-30 представники УНП "СОБОР", УНР, СПУ, "Батьківщини", ОУН, Товариства "Просвіта", Українського Молодіжного Собору та Молодіжного Руху України зібралися з державними прапорами України біля універмагу на вулиці Карла Маркса, протестуючи проти приїзду до Дніпропетровська Л.Кучми та В.Путіна. За учасниками протесту спостерігало близько ста осіб у цивільному одязі. Жодного офіційного представника міліції при цьому не було помічено.

Приблизно о 12.00, як тільки з місця подій поїхали представники всеукраїнських та місцевих телерадіокомпаній, молоді хлопці у цивільному почали масове побиття демонстрантів, серед яких було багато людей літнього віку. Були пошматовані державні прапори України. Важких тілесних пошкоджень зазнав голова Дніпропетровської обласної організації УНП "СОБОР" Володимир Цапенко, який зараз у важкому стані перебуває у лікарні.

Побитих людей почали силою заштовхувати у мікроавтобус типу РАФ з державним номером 092-46 АА. На вимогу журналіста газети "Січеславський край" Ганни Заремби до нападників пред’явити службове або будь-яке інше посвідчення пролунала брудна лайка. Були вивезені в невідомому напрямку 11 осіб, серед яких голова Кіровської районної організації УНП "СОБОР" Руслан Філімонов, голова обласної організації ОУН Віктор Таратушка та голова міської організації СПУ. Голові обласної організації УНР Івану Шулику вдалося втекти від нападників, проте зараз його розшукує міліція.

Головному редактору газети "Січеславський край" вдалося з’ясувати місце знаходження силоміць вивезених людей — зараз вони перебувають у Бабушкінському районному відділенні внутрішніх справ, їм пред’явлено звинувачення у непідкоренні діям представників міліції. В понеділок о 9.00 Бабушкінський районний суд буде розглядати цю справу.

Українська Народна Партія "СОБОР" рішуче протестує проти бандитських дій силових органів. Ми наголошуємо — працівники міліції та СБУ, які виходять на вулиці переодягнутими, без службових посвідчень і беруть участь у брутальних розправах над людьми, що використовують своє Конституційне право на мирні акції протесту, нічим не відрізняються від звичайних бандитів. Влада, яка використовує бандформування для боротьби з власним народом, приречена. УНП "СОБОР" ще раз нагадує всім працівникам силових відомств: Конституція України суворо забороняє виконувати злочинні накази (ст.60). Ми застерігаємо: невдовзі народ України суворо судитиме не лише провідних керівників кримінально-владного режиму, а і тих, хто безпосередньо виконував злочинні накази.

Прес-служба УНП "СОБОР"
11 лютого 2001 року

Політика і права людини

23.12.2001

Ректори університетів підкуповували студентів

   

Комітет з питань науки і освіти Верховної ради України звернувся до Генеральної прокуратури з проханням притягнути до відповідальності керівників ряду вищих навчальних закладів, які змушували студентів брати участь у мітингах на підтримку президента Леоніда Кучми. 9 — 10 січня ректорати навчальних закладів Бердянська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Луцька, Сум, Херсона й інших міст звільнили студентів від занять і зобов’язали їх вийти на мітинги.

За участь в акціях робітники ректорату обіцяли поставити студентам заліки. 30 депутатів Верховної Ради сповістили про ці факти парламентський Комітет з питань науки і освіти, а той у свою чергу звернувся в Генеральну прокуратуру й уряд. Мітинги на підтримку президента України Леоніда Кучми проходять протягом останніх двох місяців по всій країні. За задумом організаторів, акції мали бути протиставлені широкомасштабній акції протестів під загальною назвою "Україна без Кучми".

Інформація надана Романом Романовим

Свобода мирних зібрань

23.12.2001 | В.Речицкий, конституционный эксперт ХПГ

Комментарий Харьковской правозащитной группы к Решению Дзержинского районного суда г. Харькова по гражданскому делу по заявлению исполкома Харьковского городского совета о запрещении установления агитационного поста харьковской областной организации Социалистической партии Украины от 29 января 2001 года

   

В мотивировочной части своего Решения Дзержинский районный суд приводит в качестве одного из аргументов довод о том, что "при реализации гражданами Украины, политическими партиями положений ст. 34, 39 Конституции Украины, ни Конституцией Украины, ни иными нормативными актами Украины не предусмотрена возможность установления палаток в общественных местах и местах массового скопления людей". Этот свой собственный аргумент суд считает достаточно убедительным, чтобы затем положить его в основу запрета установления палаток представителями Социалистической партии на площади Свободы г.Харькова (на асфальтовой площадке напротив памятника В.И.Ленину).

По поводу данного судебного аргумента и Решения суда в целом ХПГ считает необходимым заметить следующее.

1. Представители Социалистической партии и некоторых других общественных структур, которые намеревались стать участниками агитационного поста с использованием палаток, являются субъектами гражданского общества, а не должностными лицами государства (работниками госаппарата) с четко очерченной компетенцией и кругом полномочий. Поэтому их действия в правовом смысле являются гораздо более свободными, чем у официальных представителей государственной власти. Впрочем, такими же являются (должны являться) и действия любых иных частных лиц. Поскольку в данном гражданском деле речь идет о горожанах Харькова, пребывающих, с точки зрения Конституции Украины, в состоянии гражданской свободы, постольку к ним не может быть применен принцип: позволено только то, что разрешено — принцип, гораздо более уместный для определения пространства свободы действия (административного усмотрения) любых агентов государства.

2. Если принцип: позволено только то, что разрешено, применить к решению самого Дзержинского районного суда, то следует прийти к выводу о том, что суд не может запретить размещение палаток на площади, ведь ни в Конституции Украины, ни в текущем законодательстве страны не содержится каких-либо специальных указаний на этот счет. В самом деле, ни в украинском парламентском законодательстве, ни в украинских подзаконных актах, ни в законодательстве ранее существовавшего Союза ССР не содержится указаний о том, какими именно материальными атрибутами могут сопровождаться общественные собрания, митинги, походы, демонстрации или пикеты с агитационными постами. У данного тезиса есть и практическое подтверждение. Например, в украинском законодательстве нет специальной нормы, разрешающей выводить бронетехнику в праздничные дни на центральную улицу Киева Крещатик, равно как нет в отечественном законодательстве и норм, позволяющих создавать специальные механизированные передвижные стенды, разного рода пирамиды, механизированные платформы и даже трибуны, на которых размещаются зрители и участники митингов, походов, шествий и демонстраций. Иначе говоря, вся сфера материально-технического обеспечения собраний, походов, митингов и демонстраций в Украине основана на политических традициях, здравом смысле и свободе усмотрения их организаторов и участников. Искать в национальном законодательстве нормы, регулирующие подобного рода материальные (по существу, факультативные) признаки, вспомогательные атрибуты шествий, демонстраций и иных форм политического волеизъявления сегодня вряд ли уместно.

3. В Решении Дзержинского районного суда говорится и юридически предполагается, что палатки и агитационный пост заявители намеревались установить в, — цитируем: "месте массового скопления людей". Именно этот тезис был затем использован судом для обоснования противоречивости намерений устроителей агитационного поста и интересов соблюдения общественного порядка, который призвана обеспечивать местная исполнительная власть. Однако, суд не учел того обстоятельства, что площадь Свободы, как в силу своих огромных, действительно "политических" размеров, так и по своему архитектурному замыслу и названию является не столько перекрестком транспортных потоков или пешеходных путей, сколько местом, специально предназначенным для политических и иных общественных (культурных) манифестаций. Об этом говорит не только политическая история города и Украины в целом, но и совсем недавняя практика организованного властями многотысячного митинга в поддержку Президента Украины. Иначе говоря, площадь Свободы является пространством городской территории, которое не только может, но и должно время от времени становиться местом массового скопления людей. Причем, не вопреки митингам и агитационным постам, а благодаря им — естественным законным формам конкретной реализации политических конституционных прав. Ведь именно для этого данная площадь предназначена.

4. На основе вышеизложенного следует признать, что в данном Решении Дзержинский районный суд снова фактически пошел на поводу у представителей исполнительной власти города. Во всяком реально правовом и демократическом государстве судебная и исполнительная власти достаточно заметно разделены (отделены) друг от друга. При этом исполнение решений судебной власти властью исполнительной закономерно и обосновано. В данной же ситуации просматриваются признаки обратного. Вначале исполнительная власть всячески подталкивает власть судебную к принятию выгодного для себя решения (ведь лозунги текущего момента у социалистов направлены против главы государства, фактически возглавляющего исполнительную власть), а затем решительно принимается его выполнять.

5. В мотивировочной части своего Решения Дзержинский районный суд по-прежнему ссылается, как на действующее законодательство, на Указ Президиума Верховного Совета СССР "О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР" от 28 июля 1988 г. При этом суд считает данный акт действующим на основе Постановления Верховного Совета Украины "О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР" от 12 сентября 1991 г.

Харьковская правозащитная группа уже комментировала подобные, не слишком убедительные аргументы суда ранее. В данном же случае хотелось бы подчеркнуть, что Постановление Верховного Совета Украины от 12 сентября 1991 г. не дает конкретного перечня актов законодательства Союза ССР, по-прежнему сохраняющих свою юридическую силу на территории Украины. Вместо этого в постановлении используется формула: "Установить, что до принятия соответствующих актов законодательства Украины на территории республики применяются акты законодательства Союза ССР по вопросам, не урегулированным законодательством Украины, при условии, что они не противоречат Конституции и законам Украины".

Комментируя данную норму, ХПГ обращает внимание на то, что в Постановлении Верховного Совета Украины, которое было принято в 1991 г., речь идет о Конституции Украины 1978 г. с последующими изменениями и дополнениями, а не о Конституции Украины 1996 г. Если Указ Президиума Верховного Совета СССР "О порядке организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций в СССР" можно признать соответствующим духу и букве Конституции СССР 1977 г. и непосредственно вытекающей из нее Конституции Украины 1978 г. (с изменениями и дополнениями), то этого очевидным образом нельзя сказать о Конституции Украины 1996 г.

В итоге, в своем Решении Дзержинский районный суд по-прежнему игнорирует тот факт, что в Постановлении Верховного Совета Украины "О порядке временного действия на территории Украины отдельных актов законодательства Союза ССР" содержится основополагающая для его смысла юридическая ссылка на Основной Закон, который на самом деле уже давно не действует. Впрочем, давно нет в живых и Феликса Эдмундовича. А имя его живет, по крайней мере, в названии вышеупомянутого районного суда.

Практика правозахисту

23.12.2001 | Микола бондаревич, м.Житомир

Вчителі житомира повертають свої гроші через суд

   

В останній місяць 2000-го року в Богунському та Корольовському районних судах міста Житомира відчутно полюднішало. І основними відвідувачами судів стали вчителі житомирських шкіл. Вони звертаються з позовними заявами до міського відділу освіти, вимагаючи виплатити їм заборговані кошти на оздоровлення та за вислугу років. Суди приймають заяви до розгляду, а в чотирьох випадках винесли рішення на користь позивачів. Вони вже одержали заборговані кошти. Подібний прецедент вселив надію отримати відчутну прибавку до жебрацької зарплати в інших вчителів. Кількість поданих заяв у суди різко зросла. А в перспективі (до того ж, недалекій) можна чекати, що практично всі 7 тисяч освітян міста звернуться до судів.

ПРАВОВА ПІДСТАВА

Відносини в галузі освіти в нашій державі регулюються відповідно до законодавчої бази, основою якої є Закон України "Про освіту". Ст. 57 цього закону передбачає, окрім створення належних умов для роботи вчителів і забезпечення їх посадовими окладами на рівні не нижче середньої зарплати працівників промисловості, ще ряд положень, які на переконання законодавця, підвищать престижність вчительської професії і зупинять відтік кадрів з галузі. Конкретно — це щорічна грошова винагорода за хорошу роботу в розмірі окладу, доплата за вислугу років (10-20% від ставки щомісячно) і виплата допомоги на оздоровлення в розмірі місячного окладу.

Закон України "Про освіту" прийнятий у 1997 році. Отже, з того часу вчительський корпус держави очікував на більш-менш нормальну оплату своєї праці. Але.

ЧОМУ Ж ЧЕРЕЗ СУД?

Звичайно, за логікою речей, після прийняття подібних положень на законодавчому рівні, необхідні кошти для їх фінансового забезпечення мали бути заплановані в бюджеті держави. Або якщо таких можливостей немає, потрібно прийняти рішення (на рівні Верховної Ради) про призупинення дії статті 57 Закону. Відкласти до кращих часів.

Та це — за логікою. Як свідчить практика державотворення, в наших високого рівня державних рішеннях якраз логіка часто-густо відсутня. До того ж — повністю.

Через нестачу коштів необхідної суми в Державному бюджеті не виявилося. У повному обсязі. А в неповному — виявилося. Так, в бюджеті-2000 було закладено на реалізацію 57-ї статті аж 53 млн. грн. На всю Україну — тільки для преміювання. Житомирський бюджет для цієї мети одержав 217 тис. грн. І, незважаючи на фінансові труднощі міста, ця сума повністю використана за призначенням.

Але всіх передбачених законом виплат вчителі не одержали.

Хоча право у них на ці гроші є. Як і є право, гарантоване Конституцією України, захищати свої права і свободи в суді. Тож і звертаються освітяни до суду. На сьогодні — це 300 чоловік. І ще десять виграних справ, за якими найближчими днями вчителі 26-ї школи мають отримати 30,6 тис. грн.

ЗВІДКИ Ж БУДУТЬ ВИПЛАЧЕНІ КОШТИ?

А дійсно — звідки? Якщо вони не передбачені в бюджеті, отже, їх в наявності немає. В жодному банку Житомира вони не лежать і не чекають, поки хтось із вчителів виграє справу по 57-й статті в суді і прийде їх одержувати.

Відповідач по цих судових справах — міський відділ освіти. І кошти має виплачувати він. Завдяки старанням спеціальної державної служби по виконанню судових вироків та рішень рахунки МіськВО вже арештовані. Перед новорічними святами чи в перші дні нового року на ці рахунки надійдуть кошти на зарплату вчителям за грудень. Це десь буде 460 тис. грн. Підкреслю, щоб заплатити кожному зароблене. Більше не буде ні копійки. 30,6 тис.грн. автоматично будуть переведені на рахунок вищеназваної виконавчої служби для того, щоб виплатити по виграних позовах. Відповідно, зарплати буде видано вчителям на 30,6 тис. грн. менше. Якщо розбити на всіх вчителів Житомира, то вийде кожному менше приблизно на 4,5 грн. Дрібниці.

А якщо за місяць — другий позови виграє 150 чоловік? Загальна сума, яку необхідно буде виплатити, потягне 460 тисяч. Зарплати ж не буде нікому. Жодному із 7 тисяч працівників галузі. Не буде весь 2001 рік. Як бачимо, ситуація прямує до абсурду.

Відділи освіти, які потрапили в цю ситуацію, забили тривогу — якщо справа піде таким чином і далі, дуже скоро не буде чим виплачувати зарплату. Вони зверталися у різні інстанції. Ніяких додаткових грошових ін’єкцій ніхто у верхах держави не планує — немає джерел фінансових надходжень. В одних регіонах суди приймають заяви до розгляду і, як бачимо, виносять позитивні рішення. В інших — взагалі не приймають, як безпідставні.

Роз’яснення Верховного суду України по даному питанню — не конкретне і розпливчате: приймати рішення, виходячи з вимог статті 57 і наявності бюджетних коштів, які Законами про бюджети не передбачались.

Місцеві органи влади і раді б виплатити ці кошти, та не мають можливості. І не мають законних підстав відшукати шляхи, щоб розв’язати ці протиріччя: бюджетна система держави занадто централізована, місцеві бюджети бідні, можливості для маневру відсутні. Як видно, нових соціальних потрясінь не уникнути.

Як це все оцінюється у Житомирі?

Коментар голови обласного суду Алли Никончук:

— Доплати вчителям передбачені Законом. Ми не можемо коментувати закони, ми маємо керуватися ними в своїй роботі. Жодних підстав, щоб не приймати і не розглядати позови вчителів щодо виплат по 57 ст. Закону про освіту у судів немає.

Але інша справа, як ці рішення можуть виконуватись, оскільки це фінансується з місцевих бюджетів, а кошти у них не передбачені. Через те виникають величезні складнощі по виконанню цих судових рішень. Ті, що звернулися до суду і виграли справу, за виконавчими листами можуть одержати належні їм кошти, але за рахунок тих, які не звернулися до суду. Якщо ж звернуться всі — то, отримавши виплати, всі не отримають зарплат.

Тому владні органи, які здійснюють виплати, мають право звертатися до суду з проханням про відстрочку виконання цих рішень. І ми, як правило, враховуючи ситуацію з наявністю коштів, надаємо відстрочку виконання цих рішень. Можливо, ситуація покращиться, і тоді борги минулих років будуть повернуті.

Коментар завідуючої міським відділом освіти Людмили Геращенко:

— Завдання відділів освіти будь-якого рівня — забезпечити належні умови праці вчителів і їх соціальний захист. Адже їх праця надзвичайно важлива для суспільства і потребує адекватної уваги з боку Уряду і місцевої влади. Ми з задоволенням сприйняли останні закони, що стосуються освіти, тому що серед багатьох питань навчально-виховної діяльності в цих документах сконцентрована увага на пріоритетний статус освіти і її носія — вчителя. І основні кошти, які спрямовуються на освіту, повинні, в першу чергу, виділятися на оплату праці вчителям. Не можна миритися з тим, що середня зарплатня педагогічних працівників ледве перевищує межу малозабезпеченості.

Вчитель дає майбутнє державі і настав час заплатити вчителю належне, відшукати для цього необхідні кошти. І разом з тим хочу застерегти — Закони про бюджет 1997, 1998, 1999 років не передбачають кошти на виплати по 57 статті. Лише в бюджеті 2000 року закладено (частково) кошти на преміювання. Тож, ні в якому разі не можна допустити, щоб ці виплати здійснювалися за рахунок зарплатні. Це може призвести до скорочення штатів, класів, груп продовженого дня, ліквідації поділу класів на групи і т.д. — до кризи в системі освіти, а то й до її розвалу.

Коментар директора ЗОШ №25, депутата міської ради, голови постійної комісії міської ради з питань освіти, науки та культури Галини Пономарьової:

— Депутати міської ради — освітяни — не могли залишатися осторонь проблеми доплат вчителям згідно 57-ї ст., що склалася внаслідок неузгодженості законодавчої бази. Для розгляду цієї ситуації ми 22 грудня провели розширене засідання нашої комісії за участю всіх депутатів-освітян, секретаря міської ради С.Пивоварової, завідуючої МіськВО Л.Геращенко, завідуючого юридичним відділом міськвиконкому М.Кукси, голови міськкому профспілки працівників освіти Т.Чугаєвської. В результаті тривалої напруженої роботи комісія прийняла рішення: винести дане питання на розгляд сесії міської ради, розробити звернення від імені міської ради до керівних установ області і держави з пропозиціями визначитись по даній проблемі, яка хвилює педагогічні колективи міста і вносить сум’яття в роботу системи освіти.

Начальник обласного, управління освіти Микола Сюравчик оприлюднив на засіданні керівників політичних партій міста 25 грудня у міськвиконкомі, що в проекті державного бюджету на 2001 рік передбачено 50% коштів на виплати по 57-й статті, але тільки на доплати по стажу і на оздоровлення. Гроші на преміювання за успішну роботу не виділяються. Разом з тим держава не збирається визнавати борги по вищеназваній статті за минулі роки. Цікаво, як столичні чиновники збираються загнати випущеного джина назад до пляшки?

А вчителі Житомира тим часом оформляють необхідні документи для звернення в суди. Добре розуміючи, що найближчим часом не отримають гроші на руки, вони все ж сподіваються, що за рішеннями суду ці кошти стануть вважатися їхніми. І колись все-таки будуть виплачені.

Газета "Місто", 28 грудня 2000 р.

Практика правозахисту

23.12.2001

Лист до редакції "ПЛ"

   

Шановні добродії!

Я, Шестакова Людмила Павлівна, вчитель біології ЗОШ №1 ім.О.І. Копиленка м. Краснограда Харківської області звертаюсь до вас з проханням розібратися в ситуації щодо порушення прав людини, яка виникла в нашому районі.

З листопада 1999 р. по травень 2000 року Красноградським райсудом були задоволені позови вчителів шкіл Красноградського району про стягнення надбавок за вислугу років та допомоги на оздоровлення за 1997 — 1999 р.р. Всього було видано близько 500 виконавчих листів.

У належний термін державним виконавцем були відкриті виконавчі провадження та боржникам (відділу освіти Красноградської районної держадміністрації" міськраді і сільським радам) був наданий семиденний термін для добровільного виконання зазначених рішень. Але пройшов уже майже рік по деяким виконавчим листам, а державний виконавець далі опису майна боржників не пішов. До того ж за цей час під тиском чиновників райдержадміністрації, які погрожували закриттям шкіл, зміною в режимі їх роботи, реорганізацією закладів освіти, невиплатою поточної заробітної плати, керівники шкіл заставляли своїх педпрацівників забрати виконавчі листи.

У результаті цих акцій на даний час у виконавчій службі залишилось 378 виконавчих листів.

Захищаючи свої конституційні права, ми зверталися зі скаргою до прокурора Красноградського району, в обласний відділ Державної виконавчої служби, в Міністерство юстиції України, у правову інспекцію праці ЦК профспілки працівників освіти і науки України, до народного депутата Верховної Ради Діяка І.В. Конкретної дійової допомоги ні від однієї державної установи ми не одержали.

Основним аргументом відмови виплати коштів місцева державна адміністрація вважає те, що ці кошти не були закладені в районний бюджет в 1997-1999 р.р. Але згідно Закону "Про райдержадміністрацію" від 19.04.1999 р. ст.18. п.4 місцева державна адміністрація повинна здійснювати фінансування підприємств, установ та організацій освіти у повному обсязі щодо заробітної плати і всіх доплат згідно ст.57 Закону України "Про освіту". Ці кошти не були закладені і в 2000 році, коли відбувалися суди, не має наміру місцева державна адміністрація закладати їх і на 2001 рік.

23.10.2000 р. Красноградський відділ освіти звернувся до Красноградського райсуду з позовом про відстрочку виконання за позовом вчителів про стягнення надбавок за вислугу років та матеріальної допомоги на оздоровлення.

Суд відбувся з елементарним порушенням прав людини:

1. Згідно ст.З66 ЦПК України, ч.2 суд розглядає питання про відстрочку виконання рішень суду в судовому засіданні з викликом сторін. Але жоден вчитель з 378 чоловік не був запрошений на це судилище.

2. Приймаючи ухвалу, суд виходив тільки із інтересів районного відділу освіти і проігнорував інтереси педколективів шкіл району.

3. Суд не вказав, на який строк проводиться відстрочка виконання судових рішень.

4. Вчителі не були ознайомлені з ухвалою суду у десятиденний термін і не мали можливості оскаржити рішення цього суду.

17 листопада колективи шкіл направили скарги в обласну прокуратуру і обласний суд.

Шановні добродії!

Я звертаюсь до вас із проханням допомогти мені і моїм колегам установити законну справедливість. Бо гроші, які нам винна держава, не є розкішшю для нас, а нагальною необхідністю. Знайте, що вчительство України існує за межею бідності, одержуючи за свою тяжку кваліфіковану працю мізерну платню (від 23 до 25 доларів щомісячно).

Коментар ПЛ.Проблеми з невиплатою коштів, які згідно закону держава зобов’язана виплатити, загальні для усіх регіонів країни. Подібні проблеми мають місце і для інших службовців, джерело оплати праці яких – держбюджет. Й усюди людей вмовляють зачекати кращих часів, а тих, хто незгодний, вгамовують різними, в тому числі достатньо підлими, засобами. На нашу думку, всі, відносно кого не виконується судове рішення, мають звернутися до Європейського суду з прав людини з позовом проти держави Україна у зв’язку з порушенням Статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка захищає право на справедливий судовий розгляд. Європейський суд розглядає невиконання судового рішення як порушення п.1 Статті 6. Підстави для такої поради надає розгляд Європейським судом з прав людини справи Бондарчук проти України.

Валентина Іванівна Бондарчук, яка мешкає в с. Великі Дедеркали, подала скаргу в суд м. Шумська проти обласної клініки, де вона працювала, з вимогою виплатити заробітну платню сумою 2939 гривень за період, що перевищував шість місяців. Незважаючи на рішення суду, скарги заявниці до Міністерства фінансів, Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров’я, борг їй не виплатили. Тоді пані Бондарчук звернулась з позовом до Європейського суду (дата подання заяви – 22 жовтня 1998 р., дата реєстрації в Суді – 20 квітня 1999 року). 22 червня 1999 р. Суд запросив від відповідача письмові зауваження щодо прийнятності та обгрунтованості заяви, а вже 28 липня рішення суду м. Шумськ було виконано: заявниці виплатили борг, після чого вона відізвала скаргу з Європейського суду.

Такі дії державних органів легко пояснити тим, що невиконання судового рішення щодо невиплати заробітної платні було б розцінено Судом як порушення п.1 Статті 6, і державі все одно довелося б платити. Отже, на нашу думку, якщо можна вплинути на державні органи саме таким чином, то доцільно скористатися цим засобом захисту порушених прав.

У недержавних організаціях

23.12.2001

Звіт про виконання проекту Харківської правозахисної групи за фінансування Міжнародного фонду "Відродження" "Створення та підтримка сайту "Права людини в Україні" в Інтернеті"

   

(1 липня 2000 р. – 29 грудня 2001 р.)

1. Короткий опис події, на реалізацію якої спрямовано проект та цільової групи, в межах якої цей проект здійснювався

Мета проекту — створення та постійна підтримка сайту "Права людини в Україні" в мережі Інтернет, який був би потужним інформаційним ресурсом у сфері прав людини та історії правозахисного руху в Україні. Проект спрямований на потреби відвідувачів Інтернету:

пересічних українських громадян, які могли б отримати відповіді на актуальні питання, пов’язані з правами людини;

членів правозахисних й інших недержавних організацій та фахівців-правників, істориків тощо – для них сайт "Права людини в Україні" матиме роль ресурсного центру та бібліотеки;

міжнародних організацій, посольств тощо – для них сайт виконуватиме функцію інформаційного центру, що висвітлює стан прав людини в Україні.

2. Будь ласка, оцініть короткострокові та довгострокові результати Вашого проекту

Робота по створенню сайту була розпочата у середині березня цього року, перша версія була вміщена в IP-просторі 6 серпня 2000 року, а повідомлення про відкриття сайту було зроблене 6 вересня. Протягом вересня-грудня щотижня вносилися нові дані, іноді на тиждень припадало дві-три зміни. Таким чином, було забезпечено постійну підтримку і оновлення сайту. Одночасно забезпечувалося повідомлення користувачів сайту про нові надходження: були створені три списки адресів для розсилки анотацій нових надходжень до сайту відповідно українською, англійською та російською мовами, ці повідомлення розсилалися електронною поштою одночасно з внесенням змін. Списки адресів складалися на основі опитування партнерів Харківської правозахисної групи (далі — ХПГ) в Україні та за її межами та листування з відвідувачами сайту. Крім того, сайт та окремі його складові – періодичні видання „Права людини“ та „Громадянська освіта“ були зареєстровані на декількох пошукових машинах.

Отже, короткострокові результати проекту — створення першої версії інформаційного ресурсу, який включає WEB-сайт "Права людини в Україні" з україномовною та англомовною версіями та службу розсилки всім бажаючим анотацій змін до сайту та електронних видань ХПГ електронною поштою, і його регулярне оновлення.

Загальна кількість WEB-сторінок (файлів) — 1075 (дані на 01.01.2001)

Розмір Інтернет-ресурсу — 20 МВ (дані на 01.01.2001)

Україномовна версіяскладається з 11 розділів, що підрозділяються на 20 рубрик:

ОРГАНІЗАЦІЇ

КАМПАНІЇ

Захист свободи висловлювань

Захист від катувань та жорстокого поводження

Оголошення

РЕКОМЕНДАЦІЇ

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

ФІНАНСУВАННЯ

Х П Г

ПЕРІОДИКА

Інформаційно-аналітичний бюлетень "ПРАВА ЛЮДИНИ"

Щомісячний бюлетень ПРАВА ЛЮДИНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА

Спеціальні випуски інформаційно-аналітичного бюлетеня "ПРАВА ЛЮДИНИ"

Щоквартальник СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ І ПРИВАТНІСТЬ (СВіП).

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ В УКРАЇНІ. Електронне видання

ВИДАННЯ

Видання Харківської правозахисної групи

ДОКУМЕНТИ

ДОСЛІДЖЕННЯ

Що таке правозахист?

Запобігання катуванням та жорстокому поводженню

Моніторинг свободи висловлювань і приватності в Україні

Служби безпеки в умовах конституційної демократії

Комплексне дослідження стану прав людини в Україні

Історія дисидентського руху в Україні

ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА

МИ, НАРОД. ГРОМАДЯНИН І КОНСТИТУЦІЯ (Американський посібник: 40 уроків з громадянської освіти)

МЕТОДИЧНІ РОЗРОБКИ УКРАЇНСЬКИХ ВЧИТЕЛІВ

ОБГОВОРЮЄМО ПРОЕКТИ КОНЦЕПЦІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ

Англомовна версіяутворена з чотирьох розділів, що підрозділяються на 10 рубрик:

About Our Group

Campaign

Protection of the freedom of expression

Protection from torture and cruel treatment

Periodic Editions

PRAVA LUDYNY

FREEDOM OF EXPRESSION IN UKRAINE

Research

What is Human Rights Protection?

Prevention of torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment

Monitoring of the Freedom of Expression and Privacy in Ukraine

Security Services in a Constitutional Democracy

Analysis of status of Human Rights in Ukraine

The history of dissent in Ukraine (1954-1988)

На сайті регулярно вміщуються електронні періодичні видання ХПГ:

Таблиця 1

№ п.п

Назва видання

Мова видання

Періодичність випусків

1

Інформаційно-аналітичний бюлетень

„ПРАВА ЛЮДИНИ“

Українською та російською

Два випуски на місяць

2

Бюлетень „ПРАВА ЛЮДИНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА“

українською та російською

Щомісячник

3

Спеціальні випуски інформаційно-аналітичного бюлетеня „ПРАВА ЛЮДИНИ“

українською, російською,

англійською

Один раз на два місяці

4

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ І ПРИВАТНІСТЬ (СВіП).

українською

Щоквартальник

5

СВОБОДА ВИСЛОВЛЮВАНЬ В УКРАЇНІ. Електронне видання

українською

Щомісячник

6

Informative bulletin of the Kharkiv Group for Human Rights Protection „PRAVA LUDYNY“

англійською

Щомісячник

7

FREEDOM OF EXPRESSION IN UKRAINE

англійською

Щомісячник

На сайті вміщено всі бюлетені "Права людини" і "Prava Ludyny" за 2000 рік, всі випуски СВіП, "Грома-дянська освіта" за 1999-2000 роки, створені архіви випусків "Прав людини" за 1999 р. та всіх випусків бюлетеня "Prava Ludyny" за 1996-1998 р.р.

Слід зазначити, що порівняно з проектом, поданим на конкурс МФВ, на сайті зроблені великі розділи "Дослідження" і "Громадянська освіта". У стадії створення знаходяться розділи "Організації", "Кампанії", "Рекомендації", "Фінансування", "Документи", які буде суттєво доповнено і розширено протягом другого етапу виконання проекту, буде створено також розділи "Дискусії" і "Путівник", які планувалися, і додатково створено розділ "Громадська приймальня", в якому будуть вміщені відповіді експертів-правників на конкретні питання відвідувачів сайту та інші питання, які мають суспільний інтерес, що виникли з практики роботи ХПГ та інших організацій.

Довгостроковими результатами, на нашу думку, слід вважати створення структури сайту, яка відкрита для подальшого розвитку і збагачення, розробка системи повідомлень україномовних, англомовних та російськомовних відвідувачів сайту про зміни на ньому і формування в такий короткий термін групи постійних користувачів сайту, яка складається як із старих партнерів ХПГ, так і нових організацій і приватних осіб, причому ця група стрімко розширюється і, напевне, буде розширюватись й далі. Для ілюстрації цих тверджень необхідно розглянути кількісні показники роботи сайту.

За даними незалежного статистичного лічильника ("SPYLOG") всього за період з 11 вересня 2000 до 1 січня 2001 (134 доби) було зареєстровано 1224 відвідувань сайту. З них за останній місяць було зареєстровано 312 нових відвідувачів.

Найчастіше відвідуються рубрики:

- Новини сайту та сторінки, на які вказано в новинах;

- Електронне видання інформаційно-аналітичного бюлетеня "Права людини";

- Розділ "Історія дисидентського руху в Україні"

За статистичними даними того ж лічильника, географічний розподіл відвідувачів сайту виглядає так:

Україна — 65,8% ; США — 8,26%; Росія — 4,44% ; Німеччина — 3,82% ; Європейський Союз — 4,16% ; Великая Британія — 2,39% ; Канада — 2,32% ; Франція — 1,02% ; Польща — 1,23% ; Ізраїль — 1,16%.

Кількість одержувачів інформації електронною поштою наведено в табл. 2.

Таблиця 2

№ п.п

Категорія електронної розсилки

Кількість адресатів

1

Анотації змін до україномовної версії сайту

117

2

Анотації змін до англомовної версії сайту

49

3

Анотації змін до сайту, що надаються російською мовою

48

4

Інформаційно-аналітичний бюлетень „ПРАВА ЛЮДИНИ“

73

5

Бюлетень „ПРАВА ЛЮДИНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА“

50

6

Informative bulletin of the Kharkiv Group for Human Rights Protection „PRAVA LUDYNY“

49

3. Опишіть, яким чином реалізація проекту сприяла зростанню іміджу Вашої організації, створенню мережі чи осередків всередині неї, підсиленню можливостей обміну, комунікації та співробітництву з іншими національними та міжнародними організаціями (будь ласка, прокоментуйте це, спираючись на мету Вашого проекту)

Завдяки виконанню цього проекту нашій організації вдалося підвищити свій комунікативний потенціал, знайти нових партнерів в Україні та за її межами, приблизно на 20% підвищити наклад періодичних видань за рахунок того, що, як виявилося, деякі читачі більш схильні читати наші видання в Інтернеті або отримувати їх електронною поштою замість паперової версії, і за рахунок цього ми мали змогу включити до списків розсилок нових читачів, які не мають доступу до електронної пошти (кількість бажаючих отримувати наші періодичні видання завжди перевищує наші фінансові можливості).

4. Які труднощі та перешкоди, якщо такі були, виникли під час реалізації проекту? Чи необхідно було переосмислити та перекомпонувати етапи реалізації Вашого проекту? Якщо так, то яким чином ви вийшли зі скрутної ситуації?

По-перше, опрацювання інформації, зібраної і виробленою ХПГ за 12 років існування, для вміщення на сайті виявилось значно більш складною задачею, ніж це здавалося до початку роботи - як внаслідок великих її обсягів, так і внаслідок складності її структурування і представлення в електронному вигляді. На сьогодні опрацьовано не більше третини інформаційних матеріалів, які є в ХПГ. Але тут виникає інша проблема: обсяг сайту вже досяг запланованого розміру в 20 Мб, і це при тому, що майже всі файли, які обсягом більше 100 Кб, вміщуються в zip-форматі. Можна сміливо прогнозувати, що обсяг сайту через 6 місяців буде більше, ніж 40 Мб, і постане проблема оплати за місце. По-друге, виявилося, що створення розділу "Дискусії" є досить складним з технічної точки зору завданням, оскільки реалізація діалогу з читачами, який був запланований, потребує розробки спеціального програмного забезпечення. Тому створення розділу буде здійснене на другому етапі виконання проекту. По-третє, більшість організацій-партнерів так і не надіслали довідки про свою роботу для вміщення на сайті в розділі "Організації", тому цей розділ поки що не репрезентує в належному обсязі правозахисний рух України. Тому на другому етапі проекту цей розділ планується розширити за рахунок власних зусиль ХПГ. Просимо наших колег заповнити анкету, що додається до цього числа ПЛ.


Погляд

23.12.2001 | Інна Сухорукова, м.Харків

Система відносин у нашому суспільстві все ще за старцем Сковородою.

   

Не пам’ятаю, коли у дитинстві я зрозуміла, що ми живемо у дивній системі відносин, про яку писав ще Сковорода: "Цап у городі капусту псує — кожен, хто вище, нижчого б’є". Здається, мені було 10 років, коли нашого сусіда, в селищі де я жила, 18-річного юнака Володю посадили за групову бійку, в якій з протилежної сторони один з хлопців загинув. Вбивцю приговорили до розстрілу, нашого сусіда до великого терміна ув’язнення. Але вся справа була у тому, що нападниками були не засуджені, а навпаки, ті, з яких один загинув. Якщо б всі вони були звичайні хлопці з селища під Харковом, можливо слідчі з’ясували б хто до кого і за що поліз битися. Але вбитий був сином міської партійної начальниці. І хоч всі селища навколо знали, що він хуліган і бешкетник, відповідали ті, на кого він з друзями напав, як кажуть, на всю котушку. У хлопця, якого засудили до страти, батько був інвалідом війни і помер, коли син пішов до школи. Наш сусід — мовчазний серйозний хлопчик — і зовсім був не з тих, хто лізе битися. Але міліція зробила так, як наказала партійна дама. Мої батьки і їхні друзі, що приїжджали до діда з бабусею, в яких я жила, не те що не були правозахисниками, і слів таких ще не знали, але вони взялися писати до Москви до Хрущова, до Генеральної прокуратури Союзу. Розстріл замінили хлопцю на не дуже великий термін ув’язнення, помінявши статтю на "перевищення міри необхідної оборони" та хуліганство. Наш сусід і зовсім отримав 1 рік. Але мати юнака, якого приговорили до страти, збожеволіла.

Я бачила її потім у хлібному магазині чи на пошті, вона хитала головою, як відмахувалась від чогось страшного. Була вона суха і чорна, як 70-річна хвора бабуся, і ми лякались її. І от — стільки років пройшло, стільки комуністичних царів змінилося, Україна стала державою, а бідолашна жінка, сина якої ледь не вбили, стоїть перед моїми очима, як символ нашого правопорядку. На початку 90-х люди одуріли від повітря свободи. Вони відчули, що є інше життя, в якому кожен з них чогось вартий, і може не менше, ніж значив партбос у чорному лімузині. Десь до 94-го року, у якогось значного загалу ще трималась ейфорія. Але поступово зубожіння в економіці і рідне радянське безправ’я дедалі витісняло повітря, яким суспільство тільки почало дихати. І стара імперська формула: "кожен хто вище — нижчого б’є" — поступово опанувала суспільством. Є, правда, деякі відміни: якщо раніше було ясно, хто кого вище й нижче — то зараз це не всім і не зовсім і не завжди зрозуміло. Уточнюємо: якщо перед тобою правоохоронець — він для пересічного громадянина правий майже завжди. З правоохоронцями не шуткуй, але інших так швидко не відрізнити. І ось наші громадяни й чиновники кожен раз вирішують непросту задачу: з ким саме вони мають справу, чи яке місце в системі ієрархічних зв’язків займає людина, яка до тебе звернулась, чи ти звернувся до неї.

Я пам’ятаю дуже цікаву книгу емігрантки з Чілі — Інес Ал’єнде, племінниці загиблого президента — соціаліста Сальвадора Ал’єнде, яка детально проаналізувала взає-мовідносини різноманітних соціальних груп в Чілі. Жінка висвітлювала події 69-го року в Чілі з того, що суспільство побудовано на незаконних, непрозорих для громадськості зв’язках, де родинні і службові стосунки тісно переплелися, і еліта відрізняється від пересічного громадянина більше (чи принаймні також), ніж дворяни і простолюдини у феодальному старому світі. Правда, на відміну від країн СНД (і Західної України) в Чілі дуже велику роль відігравала освіта. Вища, чи, навіть, середня спеціальна освіта, особливо закордонна, автоматично переводила людину до еліти, тобто, до класу з привілеями. Отож, треба констатувати, що за цими показниками ми не Чілі і не Латинська Америка, де східна побудова суспільства зберігається в більшості країн.

Ще за радянські часи еліти у нас були різноманітні. Сам по собі фах нічого не визначав — бо інженери, чи вчителі, припустимо, стояли на нижчому ступені суспільства, якщо не робили партійну чи профспілкову кар’єру. А робітники військово-промислового комплексу були справді елітою за рівнем заробітної платні і можливістю стати партійними чи профспілковими лідерами, а от побутові права значно легше було відстояти незаможним інженерам і вчителям, якщо вони того прагнули. Суспільство в нас і за радянські часи мало багато не перетікаючих один в одне прошарків і кіл. Але над усім панував партійний чиновник.

В пострадянських країнах СРСР ситуація набагато складніша. По-перше, партноменклатура, якщо вона не рептилія типу Анпілова, як правило, і зараз обіймає високі посадові посади. Та й птеродактилі знаходять собі нішу, головуючі у опозиційних колах. Тобто влади вони в більшості не позбулися, але перестали приховувати якість життя, яке, як і в радянські часи відрізняється від життя пересічного громадянина, як день від ночі, отже, з цим кланом, як і з правоохоронцями все більш менш зрозуміло. Крім минулого компартійного — не менш вагомим чинником зараз є гроші: середні, великі, чи зовсім великі — у кожного з цих прошарків свої відповідні можливості. І зовсім не грає ролі (крім Західної України) фах і кваліфікація, якщо вони не призвели до відповідного життєвого рівня. Чиновники, які не вийшли з минулої партноменклатури швидко переймають правила гри, і цей великий, занадто великий прошарок суспільства відчуває всю повноту влади у межах своєї субординації. Для вищих посадових осіб він "капуста", для нижчих "цап". Ця система відрізняється від країн 3-го світу тим, що вона більш хаотична, непередбачена за родинними і соціальними зв’язками, і нікому нічого не гарантує, навіть на завтрашній день, навіть найвищим посадовцям. Повертаючись до порівняння з Чілі, треба відзначити, що соціаліст Ал’єнде належав до вищої чілійської еліти, і ніяк інакше не міг потрапити на свою посаду, навіть у ролі руйнівника, який встановив в країні інший лад. Щоб відсторонити від влади Ал’єнде потрібно було здійснити державний заколот з переворотом.

Якщо ми згадаємо справу Павла Лазаренка, то побачимо зовсім інший сценарій. Займаючи одну з трьох найвищих посад він був знятий і раптом звинувачений у кримінальному злочині, без перешкод виїхав з країни за кордон, де і був заарештований.

В країнах третього світу, де немає диктатури (і навіть там, де є авторитаризм), людину захищають родинні зв’язки чи фах. У нас в політиці не спрацьовує ані перше, ані друге. Хіба що мова йде про відомого діяча культури, письменника з всесвітнім ім’ям чи відомого науковця тощо — це так би мовити різновид національної валютної скарбниці. Таким чином, наше суспільство важко назвати ієрархічним, а адміністративний тиск на всі види громадянського життя важко назвати авторитаризмом, бо інтереси окремих чиновників миттєві, не узгоджені в середині великих суспільних прошарків, не кажучи вже про суспільні рівноваги між прошарками. Пострадянські країни Азії, де панують звичайні для орієн-талістичного суспільства зв’язки, значно більше відповідають стандартному авторитаризму ніж, навіть, режим у Білорусі, де суспільні зв’язки мають випадковий характер. Таким чином, можна сказати, що ми маємо унікальну модель суспільно-політичного ладу, де авторитарні і демократичні паростки переплелись на одному полі, як бур’ян і добра пшениця, і перевага однієї з моделей (демократії) не має альтернативи, бо інакше суспільство буде роздерте макрополітичними і регіональними інтересами. Тобто послаблення суспільних зв’язків обо-

в’язково випустить на волю джинів регіональної самостійності і інших дестабілізуючих чинників. Ось саме це найгірший варіант, через який вже пройшли і Молдова, і Вірменія з Азербайджаном (хоч останній і не є європейською державою), і Росія. Білоруський синдром тримається на стійкому сприйнятті більшої частини населення країни себе як жителів Російської імперії, а імперії (особливо в сучасному світі) дуже нестійки утворення. І невизначеність і різноманітність суспільних зв’язків — один з найважливіших чинників цього синдрому. На жаль, почавши розпадатися, імперія не втрачає ентропію, тобто відцентрові сили, які роздерли її, залишаються на спадок новим суспільствам. І отут треба досліджувати і пильно стежити за тим, де саме вони можуть проявитися, і яким чином спрацювати в тому чи іншому регіоні. Україні, як показали останні події, нема куди подітися від діалогу між Сходом і Заходом, між владою і громадянським суспільством, яким би слабким влада його не вважала. Бо саме знизу повинні відновитись нормальні соціальні зв’язки, які існують в демократичних країнах, бо інших в пострадянських країнах зовсім не існує, і за таких умовах країні загрожує подальший розпад.

Погляд

23.12.2001 | Віктор Дзеревяго, м.Харків

Чи змінюється сенс дулі від того, що її витягли з кишені?

   

"Тримає дулю у кишені". Дуже глузливі слова характеризують "сміливця", який спромагається лише на найнедійовіший та найнеконструктивніший з видів протесту, та й то таким чином, щоб ніхто (борони Боже) не помітив. Ззовні такий "дисидент" — цілковито задоволений. Ба більше, може навіть демонструвати палке схвалення персони чи явища, з якими у душі не згоден. Типовий приклад хай у чомусь і обгрунтованого вікопомними обставинами нашої історії, але таки конформізму та лицемірства, тож і ставлення заслуговує відповідного. Однак останнім часом, від частого вживання для м’якої самокритики, цей вислів поступово втрачає свій негативний зміст. А шкода, бо явище, якого він стосується, і надалі існує та шкодить нашому суспільному поступові.

Більшість з сьогоднішніх мешканців незалежної України сформувались як особистості за часів режиму, який вимагав від усіх підвладних йому людей суттєвого угодовства. В той же час потрібний для успішного існування рівень конформізму різко зростав для осіб, що прагнули реалізувати себе у науковій, культурній, управлінській сферах, і ближче до фахових вершин сягав повної безпринципності. Ті, хто потрапляв до еліти радянського суспільства не з кар’єристських міркувань, а за покликанням та за рівнем інтелекту, не могли не усвідомлювати разючої розбіжності з мораллю та здоровим глуздом того, з чим мусили миритись та що зобов’язані були офіційно вихваляти задля можливості займатись улюбленою справою. Для них неможливі були "внутрішня еміграція" та мовчазлива відстороненість від дій влади, тож "дуля у кишені" була єдиним засобом зберегти самоповагу та єдиною розрадою від докорів сумління. Ті, чия совість не заснула остаточно, стомлена у борні зі своїм власником, за довгі роки вправлянь у складанні з власних пальців різноманітних образливих конструкцій досягли у цьому справжньої майстерності. У знаменитих "розмовах на кухнях", а частіше — подумки, вироблялись сарказм та дошкульна лексика, гріли душу мрії колись набратись сміливості та сказати просто в очі мерзотникам при владі: "Плював я на вас, на вашу ідеологію, на ваші плани та наміри".

І от раптом "стало можна": демократія ж бо! На превеликий жаль, багато хто з "тримачів дулі" сприйняв подаровану долею свободу лише як можливість витягти руку з кишені, вперше за життя не розплівши перед тим складну побудову з пальців. І відчув непоборний потяг потішити роками упосліджувану в собі рішучість та продемонструвати виплеканий витвір гнобленої думки, пхнувши його кому-небудь під носа. А тут наспіла Незалежність.

Не знаю, як у інших частинах колишнього совка, а у нас в Україні були лише окремі власники, що мали дулі з національним, українським колоритом. Переважна ж більшість з непомітних протестантів належала до "русскоязичних" та "русскокультурних". Воно і не дивно: україномовних до еліти не пускали, "українські роги" претендентам обламували ще на далеких підходах до того кар’єрного рівня, посідання якого змушувало інтелектуала, якщо він із совістю, завести у власній кишені бодай маленьку дульку.

Саме оці дулі російськомовної еліти несподівано опинились перед обличчями тих, хто у романтичному піднесенні перших років Незалежності щиро декларував прагнення побудувати таку Україну, де росіянам жилося б краще, ніж у Росії, євреям — ніж у Ізраїлі, тощо. Наївні вважали: ну що можна протиставити об’єднавчій ідеї добра для всіх (включно, звісно ж, з українцями)? Виявляється — можна. Обструкцію, глузування, непомірні претензії, позицію відстороненого, до того ж недоброзичливого та вередливого, спостерігача. Тобто, ту ж таки дулю під носа! Мовляв: "Обіцяли побудувати НАМ демократичну, заможну, незалежну Україну? То що ж у ВАС так хрєново виходить?".

На жаль, це — лейтмотив нашої доморощеної "вільної", на 95% російськомовної преси, демонстративно російськомовних же комерційних теле- та FM-станцій. Хто вважає, що я перебільшую, хай спробує у, приміром, харківській пресі за останні 10 років згадати десяток публікацій російською мовою, автори яких демонстрували хоча б бажання зрозуміти проблеми своїх україномовних краян та пропонували б у цій царині бодай який конструктив. Певен, що така спроба виявиться марною. Матеріалів на наші внутрішні теми вистачає, але витримані вони переважно у конфронтаційному до всього українського тоні.

Сказати б, що то вихлюпується накопичений та невикористаний за роки змушеного самообмеження протестний потенціал; але чому напрямок того "фонтану" обрано такий дивний, як боротьба виключно проти кволих спроб українського відродження та за збереження імперського "статусу кво" у мовно-культурній царині? І це в той час, коли перед людьми думаючими та сумлінними, як україно-, так і російськокультурними, на повний зріст постає спільна небезпека: та частина нашої еліти, що ще за часів совка позбулась залишків совісті, вочевидь намагається побудувати на цій землі щось не дуже придатне для мешкання будь-кого, окрім тої самої еліти. От вона дулями не вимахує, справедливо вважаючи то справою неефективною. І дійсно, обома вільними руками значно зручніше робити будь-що: хоч будувати цивілізовану європейську державу, а хоч і "гребти до себе" та заганяти співгромадян у нову тоталітарну загорожу. І поки незгірша частина нашої еліти переймається взаємним тицянням дуль та їх спогляданням, інша — і гребе, і заганяє. Про це свідчать як численні корупційні "історії", так і, приміром, успішне застосування адміністративного ресурсу під час організації та втілення "народної ініціативи" або жорсткі наїзди на залишки вільної преси. Так, чублячись, незчуємося, як з країни, ще рік тому відносно демократичної, переїдемо до чогось бананово-крокоди-лячого. І все через те, що свого часу плекали дулі по кишенях, а більше — тому, що сьогодні ними завзято вимахуємо!

І ще: протести колишніх "кишенькових дисидентів", якими б гучними та бурхливими вони не були, завжди цілком вкладаються у дозволені чинною владою межі, а іноді — й у межі, тій владі бажані. Водночас, витягнена з кишені дуля — ляклива, від найменшого тиску з боку влади (і навіть від загрози такого тиску) миттєво перетворюється на свій кишеньковий різновид. І от вже вчорашній суперактивний протестант проти, приміром, "витаптиванія русского язика" слухняно іде мітингувати "на захист Конституції", подумки надсилаючи прокльони ініціаторам вочевидь штучного заходу, що так нагадує призабуті радянські часи.

Робімо висновки. Дуля у кишені — штука недійова та нешляхетна, і нема чого виправдовувати її наявністю колишній чи нинішній свій конформізм. А витягнена назовні вона стає гальмом демократичного поступу, роз’єднуючи та засліпляючи ті сили, які єдині здатні виконати роль Мойсея та вивести Україну з манівців. Дуля марнує таланти та псує характери потенційним вашингтонам нашого народу; водночас на місця, які мала б посісти дійсно власна еліта, без перешкод мостяться крутії та яничари.

Не треба дуль по кишенях, а тим більше — під носами у ближніх! Звільнімо руки та душі для копіткої роботи на користь собі та рідній землі. Будьмо відвертими та коректними. Вбачаймо у неоднодумцях спільників, а не супротивників, і навіть у найганебнішій владі — супротивника, а не ворога. Так — переможемо. І тільки так!

15.12.2000р.

Бюлетень "Права Людини", 2001, №04

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори