пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200108
№08
2001

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

23.12.2001 | Володимир Лисяк, м.Львів

Розгром офісу Студентського Братства Львівської політехніки

   

В ніч з 31 березня на 1 квітня був розгромлений та пограбований офіс Студентського Братства Львівської політехніки, що на вул.Глибокій,12. За оцінкою самих братчиків серед збитків — вкрадено оргтехніку (комп’ютери, сканер, принтер, модем тощо) на загальну вартість близько 5 тисяч гривень.

За останніх півроку це вже другий раз. Причому цього разу все було зроблено дуже нахабно і складається враження, що на меті мали не стільки крадіжку техніки, скільки прагнення паралізувати роботу організації. Зловмисники вдерлися через вікно. При цьому вони зуміли виламати і перепиляти грати, і це на вулиці, на якій повсякчас курсує міліцейські патрулі. В самому приміщенні було видно сліди тотального обшуку — випотрошені шухляди і явні ознаки намагання відкрити сейф (що однак не вдалося). Ми вже з самого ранку, коли тільки побачили те, що сталося, звернулися до міліції. Її представники зробили те, що і мали зробити — все оглянули, переписали, взяли покази, відбитки пальців і поїхали. Однак варто згадати, що минулого разу (восени, коли було виламано четверо дверей і вкрадено телефон(!)), зловмисників і причин того, що сталося, так і не було виявлено. Ми самі схильні вважати те, що сталося, не просто прикрим випадком, а цілеспрямованими діями на залякування членів нашої організації і всіляке перешкоджання нашій роботі. Завдано не звичайної матеріальної втрати, завдано серйозного удару по подальшій роботі організації. Втілення ряду акцій та заходів, запланованих на найближчий час опинилося під загрозою. Минулого разу нам було потрощено двері, цього — виламано грати і винесено всю оргтехніку, що ж чекати завтра?

Хроніка

23.12.2001

Миколаївська обласна влада розпочала новий етап боротьби зі свободою слова

   

Новими жертвами стали радіо "Свобода" та авторська передача крайової організації Народного Руху України.

Обласна влада ніколи не виявляла прихильності до опозиційної преси. Приміром, журналістів газети "Український Південь" досить часто не допускають на сесії обласної Ради та наради, які проводяться з ініціативи облдержадміністрації. Чинилися перешкоди під час збору інформації про сумно відомі події у Первомайському районі та під час протестів проти добудови Ташлицької гідроакомулюючої станції. А тут ще й акції "Україна без Кучми".

За словами Голови миколаївської крайової організації Народного Руху України Юрія Діденка, "стан свободи слова в регіоні не викликає значного оптимізму. Посилюється тиск на засоби масової інформації. Одним з таких прикладів є припинення радіо "Миколаїв" ретрансляції програм та випусків новин радіостанції "Свобода"".

Юрій Діденко далі продовжив:

"Мешканці Миколаївщини і областей де транслюються програми радіо "Миколаїв" — звикли до передач радіо "Свобода", які об’єктивно висвітлювали останні події в Україні. На жаль вже протягом тижня радіо "Сво-бода" не чути в ефірі радіо "Миколаїв". До крайової організації Руху та редакції газети "Український Південь" з цього приводу звертається чимало мешканців регіону — але конкретної відповіді не можливо дати. Лише можна чітко сказати, що все це йде від керівництва обласної ради та облдержадміністрації, на чолі яких є Олексій Гаркуша — член Аграрної партії України ".

Юрій Діденко не погодився з технічними причинами припинення ретрансляції радіо "Свобода". Він наголосив — "Ми знаємо, що і раніше були технічні проблеми. Але, вони тривали не більше дня чи півдня, не транслювалися окремі випуски новин. Але, трансляції припинено вже тиждень."

Одночасно з припиненням ретрансляції програм радіо "Свобода" на миколаївському радіо припинено вихід в ефір авторських програм Голови крайової організації НРУ, присвячені проблемам реформування аграрного сектору в регіоні. У програмі цитувалися листи слухачів на цю тему, зачитувалися звернення до Народного Руху України людей, які потерпають у цих складних умовах під час отримання земельного, майнового паїв, під час розрахунків за договорами.

У авторській програмі досить часто піддавалися критиці районні керівники та обласна держадміністрація.

Хроніка

23.12.2001 | Ігор Столяров

Громадський комітет За правду! висловив занепокоєння з приводу стану справ зі свободою слова в Одесі

   

Причиною спеціальної заяви став факт переслідування в Одесі журналістів які нині перебувають в опозиції не лише до міського та обласного керівництва, але і до Президента України. "Журналісти, які мають власну позицію, не спроможні нині влаштуватися на роботі, їм у цьому відмовляють. Інших опозиціонерів звільняють від займаних посад" — мовиться у документі.

Активно тиснуть на пресу в Одесі і правоохоронні органи. Нині керівник обласного Управління МВС Іван Григоренко вже судиться з двома регіональними газетами — "Слово" та "Работа і отдых". Причина позовів — ці дві газети наважуються писати про зловживання у лавах міліції.

І останнє.

У вимушену відпустку пішли два популярних ведучих міської телепрограми "ОКО" Ігор Гринштейн та Сергій Ковалінський. Про це повідомило їм керівництво міської телекомпанії "Одеса-плюс", де вони працюють.

Журналістів відправили у відпустку одразу після виступів в ефірі програми "ОКО" народних депутатів України Юрія Кармазіна та Віктора Шишкіна. У передачі тоді лунали заклики до мешканців Одеси підтримати учасників акції "Україна без Кучми" та піддано різкій критиці діяльність Леоніда Кучми та очолюваної ним адміністрації.

Політика і права людини

23.12.2001 | Федір Веніславський, канд. юрид. наук, Віктор Колісник, канд. юрид. наук, м.Харків

Українська політика: політичні технології перемагають право

   

Конституція України 1996 р. сприйняла більшість міжнародних стандартів у галузі прав людини, свідченням чого є її розділ ІІ, який закріпив достатньо широке коло демократичних прав та свобод людини і громадянина. Однак будь-які права і свободи людини стають реальними лише тоді, коли вони складають головний зміст діяльності усіх органів державної влади, коли існують ефективні правові механізми їх забезпечення та реалізації. Але, на жаль, в реальному житті дуже часто спостерігаються істотні розбіжності між конституційними конструкціями (навіть найбільш досконалими) та повсякденною практикою, оскільки органи державної влади, з ініціативи окремих політичних сил, не стільки переймаються проблемами забезпечення прав громадян, скільки зосереджують свою увагу на створенні видимості своєї "кипучої" та "плідної" діяльності, формуванні свого привабливого політичного іміджу через створення штучних, надуманих проблем.

Так, наприклад, останнім часом в засобах масової інформації періодично поновлюється дискусія щодо можливого створення в Україні так званого коаліційного уряду. Причому досить швидко це питання переросло з абстрактної теоретичної ідеї в досить конкретні політичні вимоги ультимативного характеру (сформувати коаліційний уряд), які звернені (що є найбільш дивним) до самого уряду, а точніше до його голови. Мимоволі складається враження, що певні політичні сили, які не в змозі запропонувати конструктивні кроки стосовно шляхів кардинального покращання політичної та соціально-економічної ситуації, ефективного забезпечення конституційних прав та свобод людини, намагаються постійно відволікати суспільство від злободенних проблем та створювати штучні (як це, на жаль, уже неодноразово було в Україні).

Свого часу суспільству було нав’язано питання про так званий Конституційний Договір, який врешті-решт було підписано, і він на деякий час став юридичним закріпленням політичного компромісу, але на більше його не вистачило. Невдовзі різні політичні сили почали посилатися на цей Договір вибірково (коли було вигідно), в інших же випадках згадували про чинну ще на той час Конституцію України 1978 р., дія якої тоді ще не була формально припинена. В результаті Конституційний Договір зовсім не виконав тієї ролі, яка на нього покладалася, а розробка та прийняття нової Конституції України лише затяглися. Від того втратили усі ми — громадяни України, все наше суспільство, адже значні інтелектуальні сили були втягнуті в безкінечні дискусії щодо головних положень спочатку Конституційного Договору, а потім і Основного Закону, замість того, щоб розробляти проекти так необхідних кодексів та інших законодавчих актів. Дорогоцінний час було безнадійно втрачено.

Така ж доля може спіткати і "політичну угоду" (чи "політичний меморандум"), який готується робочою групою, що складається з представників парламенту та уряду. Про безперечну утопічність ідеї "політичної угоди" свідчить те, що, по-перше, її підписання прямо суперечить Конституції України, а, по-друге, відсутність у її безпосередніх ініціаторів та ідеологів єдиного бачення не лише змісту, а й суб’єктів, умов та порядку її підписання. Не потрібно бути провидцем, щоб спрогнозувати подальший перебіг подій. Адже навіть за умови підписання найближчим часом політичної угоди неминуче постане проблема її реалізації. Почнуться "політичні торги" між різними парламентськими фракціями та Прем’єр-міністром за портфелі в уряді та за посади в місцевих органах виконавчої влади (всупереч Конституції України). До того ж і Президент України, безперечно, не залишиться осторонь процесу перерозподілу владних повноважень. Все це може тривати не один місяць. У всякому випадку так званий "коаліційний уряд" у повному складі буде сформовано (якщо це вдасться взагалі) не раніше середини літа (за оптимістичними прогнозами), чи навіть восени (за песимістичними). А, як відомо, в березні 2002 року відбудуться чергові парламентські вибори, і для нового складу Верховної Ради України зобов’язання сторін "політичної угоди" вже не будуть мати ані правових, ані моральних наслідків. Таким чином, для плідної роботи уряду фактично не залишається часу. Виникає риторичне запитання: у чому ж тоді полягає сенс підписання "політичної угоди" та створення "коаліційного уряду"? У підвищенні життєвого рівня громадян України чи у забезпеченні урядової підтримки майбутньої виборчої кампанії?

За схожим сценарієм розвивалися і події навколо питання про створення так званої "постійно діючої парламентської більшості". Це питання, начебто за народною ініціативою, було винесено, поряд з іншими, на Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р. Питання про те, що означає ця "постійно діюча парламентська більшість" на сьогодні в Україні все ще залишається відкритим не лише для політиків, які наполегливо закликають до її створення, але й для науковців, які досліджують ці проблеми. Виходячи з тексту Конституції України можна вести мову як мінімум про три таких можливих випадки створення парламентської більшості: а) простої (226 народних депутатів), — ст. ст. 91, 84, 87, ч.2 ст. 111 Конституції України); б) двох видів кваліфікованої — 2/3 від конституційного складу парламенту (тобто 300 народних депутатів) — ст. ст. 20, 155, 156 та 3/4 від конституційного складу парламенту (тобто 337,5 народних депутатів) — ч. 5 ст. 111. До речі, щодо останнього виду кваліфікованої парламентської більшості очевидною є недосконалість не лише юридичної техніки, а й дивовижна неуважність авторів конституційного тексту та народних депутатів, жоден з яких не здійснив елементарних підрахунків (450 : 4 х 3 = 337,5 народних депутатів, як у дитячій казочці "В країні невивчених уроків", в якій результатом розв’язання математичної задачі стали "півтора землекопа").

Теоретичним обґрунтуванням необхідності формування парламентської більшості та спробами її "прив’язати" до діючої в Україні конституційної моделі (як і інших питань Всеукраїнського референдуму та їх так званої "імплементації" в Конституцію України) займалися не лише переважна більшість народних депутатів, політиків, урядовців, а й значна кількість посадовців різних рангів, фахівців різних галузей права, що відволікало їх від безпосередніх обов’язків. Напевно, було б набагато більше користі, якби усі вони спрямували свою енергію на підготовку так необхідної нормативно-правової бази для ефективного проведення реформ (прийняття кодексів, законів, лібералізація податкової системи, здійснення адміністративної реформи тощо). І тому знову, як і усі останні роки, уряд змушений був готувати проект Державного бюджету все на тій же застарілій податковій базі, в той час, як за межею бідності залишаються більше 90% населення України (за даними, наведеними Президентом України Л.Кучмою).

Крім того, парламентська більшість не може створюватися штучно. Вона може виникнути в парламенті лише в результаті виборів. Будь-які угоди, домовленості чи добровільно взяті на себе окремими депутатами або фракціями зобов’язання ввійти до складу більшості не можуть тягти за собою жодних юридичних наслідків. Так само в будь-який момент ці депутати або фракції можуть відмовитися від співпраці з більшістю. Саме тому політична дискусія навколо питання про утворення всупереч результатам виборів так званої "постійно діючої парламентської більшості" в Україні та будь-які зусилля, спрямовані на штучне створення такої більшості, безперспективні, доки діє чинна Конституція. З цієї точки зору дещо дивним виглядає твердження глави держави про його намагання створити більшість у парламенті, адже таких повноважень Конституція України йому не надає. Більше того, Президент України, так само як і будь-який інший посадовець чи державний орган, має діяти згідно з ч. 2 ст. 19 Основного Закону "лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Адже сенс конституційного принципу поділу влади саме у тому й полягає, що жодна з гілок влади не може втручатися в сферу діяльності іншої, перебирати на себе її повноваження.

Яким же чином глава держави може впливати на діяльність єдиного законодавчого органу? Передусім шляхом використання права вето на закон, ухвалений парламентом (якщо, скажімо, на думку глави держави, цей закон звужує чи обмежує права людини і громадянина або суперечить Основному Закону), шляхом внесення до парламенту проектів законів, кодексів, інших нормативно-правових актів в порядку законодавчої ініціативи, шляхом визнання Президентом України певних законопроектів невідкладними, що зобов’язує Верховну Раду України розглянути такі проекти позачергово. Але формування чи навіть будь-який вплив глави держави на формування так званої "постійно діючої парламентської більшості" знаходиться за межами його конституційних повноважень.

За нинішньої ж конституційної моделі парламентська більшість не може не бути ситуативною, а отже, і тимчасовою. Адже сама вимога створення будь-якої більшості суперечить ч. 2 ст. 80 Конституції України, яка гарантує народному депутату право вільно висловлювати і відстоювати власну думку та голосувати за те чи інше рішення відповідно до своїх переконань. Тому покладання на парламент зобов’язання створити більшість обмежує конституційний статус народного обранця. Більше того, виникає запитання, що означає належність народного депутата до постійно діючої парламентської більшості? Адже якщо народний депутат змушений голосувати з того чи іншого питання лише так, як того вимагає координатор більшості, тоді це вже не є демократією. А якщо за депутатом визнається право на власну думку та вільне голосування (відповідно до своєї совісті, власного сумління, переконань, досвіду, фаху тощо), як це й випливає з Основного Закону, тоді вже не буде "постійно діючої парламентської більшості".

І нарешті найголовніше. Створення коаліційного уряду є характерним лише для парламентської республіки чи парламентської монархії за умови, що жодна політична партія чи виборчий блок не набрали більшості голосів в парламенті за результатами виборів. Адже саме при таких формах правління уряд формується політичною партією, яка отримала більшість депутатських місць у парламенті, і у цьому випадку є усі підстави говорити про солідарну відповідальність відповідної політичної партії і сформованого нею уряду за результати діяльності останнього. "Коаліційний же уряд", –– як зазначає відомий російський правознавець В.Чиркін, –– "створюється в парламентських монархіях і парламентських республіках, коли депутатські місця в парламенті розпорошені між різними партіями. Для формування уряду в дуалістичній монархії та в президентській республіці, де склад уряду самостійно визначає глава держави, розстановка політичних сил в парламенті не має юридичного значення. І, хоча глава держави може враховувати партійну структуру парламенту, а в сучасних умовах це часто робить, такий уряд не є коаліційним. Сенс останнього полягає в тому, щоб при відсутності парламентської більшості однієї партії отримати вотум довіри (затвердження) в парламенті, а для цього потрібно заручитися голосами депутатів двох, або кількох партій, які складають парламентську більшість. Така ситуація є типовою для Італії (в останні десятиліття), для Японії (з 1993 р.), Бельгії, Нідерландів, де багато дрібних партій і практично немає жодної або навіть двох партій, котрі відігравали б безумовно домінуючу роль" (Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. –– М.: Артикул, 1997. –– С.264-265).

На сьогодні ж, за чинною Конституцією, Україна є президентсько-парламентською, а не парламентською республікою. До того ж вимога щодо створення коаліційного уряду, звернена до Прем’єр-міністра, є неконституційною, оскільки Основний Закон України не містить жодних критеріїв, якими мають керуватися глава держави та Прем’єр-міністр під час формування персонального складу уряду. А це означає, що вони не зобов’язані проводити будь-які політичні консультації з членами парламенту і можуть приймати рішення з цього питання на власний розсуд. Саме на власний розсуд Прем’єр-міністр має право запропонувати будь-яку кандидатуру, а Президент України, в свою чергу, керуючись власним переконанням, може призначити її на посаду міністра або ж відхилити. Це, звичайно, не перешкоджає проведенню попередніх консультацій між главою держави та главою уряду. Проте за чинною Конституцією в механізмі формування уряду місця для парламенту не залишилося. Це саме та конституційна модель, до створення якої безпосередньо причетні сьогоднішні прибічники ідеї створення коаліційного уряду.

Ситуація, що сьогодні складається навколо проблеми формування коаліційного уряду, дуже вже нагадує політичні дискусії (які досить настирно нав’язувалися суспільству окремими політичними силами восени 2000 р.) щодо так званої солідарної відповідальності парламенту та уряду за стан справ у державі, за проведення реформ. Тоді у суб’єктів політичного процесу вистачило здорового глузду визнати абсурдність таких закликів. Це й не дивно, оскільки Конституція України взагалі не передбачає такої відповідальності. За діючою конституційною моделлю парламент лише дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра і не може брати участь у формуванні уряду. Тому парламент не може нести й відповідальність за діяльність уряду. Парламент має здійснювати власні функції та повноваження і передусім у сфері законотворчості: створити законодавчу базу для плідної й ефективної діяльності уряду. Мова йде передусім про Закон про Кабінет міністрів України, Цивільний, Податковий та інші кодекси. Саме відсутність цих законодавчих актів стримує соціально-економічний розвиток України, а не надумані штучні проблеми на кшталт "постійно діючої парламентської більшості", "коаліційного уряду", "солідарної відповідальності парламенту і уряду", "політичної угоди між парламентом та урядом", вимоги, спрямованої до В.Ющенка "визначитись зі своєю партійною приналежністю" тощо.

Не маючи конструктивних пропозицій, деякі політики, навіть відмежувавшись від комуністичного минулого, так само повторюють помилку більшовиків, які постійно шукали винних. В Україні роль останніх частіше за все відводиться вільній пресі (яка висвітлює події в країні "не так, як треба") та уряду (який проводить реформи "не так"). А де ж глава держави, з його надзвичайно широкими повноваженнями, де його законопроекти, якими він мав би "завантажити" парламент і лише після цього обґрунтовано говорити про штучне затягування законодавчого процесу та неконструктивну позицію Верховної Ради? А де ж наш парламент, роботою якого залишається задоволеним лише його керівництво? Адже після прийняття нової Конституції України минуло майже п’ять років, але жодного кодексу за цей час не було прийнято. Це красномовно свідчить про рівень ефективності здійснення Верховною Радою України її головної функції – прийняття законів. На виконання саме цієї функції парламент будь-якої держави використовує увесь свій потенціал і переважаючу частину відведеного для роботи часу. На жаль, український парламент з неймовірною легкістю відволікається від виконання свого головного функціонального призначення і приділяє надмірної уваги політичним баталіям та чварам.

А що зробив парламент для забезпечення роботи уряду? Майже нічого. Правовий статус Прем’єр-міністра до цього часу залишається недостатньо визначеним, а його політичний імідж та роль штучно приниженими. Більше того, існуюча система взаємовідносин між гілками влади, наявність у глави держави надзвичайно широких владних повноважень і фактично повна відсутність підстав для відповідальності за результати розвитку держави (Президент формує уряд, але за результати його діяльності відповідальності не несе) дуже часто (якщо не сказати завжди) перетворює чергового Прем’єр-міністра України на "чергового хлопчика для биття", який своєю відставкою завжди і повністю відповідає за усі негаразди в державі. Це дозволяє Президенту України постійно виступати у ролі стороннього спостерігача та "коментатора" різних подій, що відбуваються у державі; окремим членам уряду відверто нехтувати вказівками Прем’єр-міністра, не виконувати його розпоряджень, а сам він не має практично ніяких важелів впливу на них. То який уряд в таких умовах зможе ефективно працювати? Невже потрібно змінити ще десять Прем’єрів, щоб нарешті переконатися у необхідності створення належної правової бази діяльності уряду як обов’язкової передумови справжніх, а не "паперових" реформ?

Таким чином, штучні проблеми у вигляді пропозицій створити коаліційний уряд, вимоги до Прем’єра визначитись зі своєю партійною належністю, спроби втягнути його до різноманітних "політичних розборок", ідея підписати політичну угоду між парламентом та урядом знову можуть занурити наше суспільство у безплідні дискусії, а зубожіння переважної частини населення буде продовжуватися й далі. Більше того, подібні заклики і особливо остання пропозиція підписати політичну угоду між парламентом та урядом, фактично є черговою спробою обійти чинну Конституцію України, внести зміни до якої з дотриманням встановленої процедури досить складно (для цього необхідно не менше 300 голосів народних депутатів, що за нинішньої розстановки політичних сил в парламенті є практично нереальним, та затвердження Всеукраїнським референдумом). Складається враження, що деякі політики, які взяли на себе сміливість репрезентувати так звану "парламентську більшість", фактично намагаються змінити чинну Конституцію України у тій частині, яка закріпила правовий статус, принципи та механізм взаємовідносин різних гілок державної влади. Подібні заклики не можна не розцінити як завуальовану спробу (можливо, ще не зрозумілу й самими авторами) змінити основи існуючого в Україні конституційного ладу.

Конституція України достатньо чітко визначила систему взаємовідносин Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Тому на сьогодні усім гілкам державної влади достатньо лише точно дотримуватися своїх конституційних повноважень, пунктуально, скрупульозно та наполегливо виконувати свої конституційні функції, а не шукати нові різноманітні і майже завжди надумані "шляхи" та "рецепти" покращання політичної ситуації в державі (тут йде на думку давня народна мудрість про те, що "поганому танцюристу завжди щось заважає"). А "галас" навколо підписання політичної угоди та створення коаліційного уряду –– це лише чергова спроба окремих політичних сил привернути до себе увагу, отримати додаткові політичні дивіденди перед парламентськими виборами і аж ніяк не турбота про забезпечення прав і свобод людини та покращання загального життєвого рівня громадян України. Напевно все це є невід’ємною складовою частиною (у даному випадку – вдалим інформаційним приводом) довгострокової PR-компанії, підготовленої досвідченими фахівцями на замовлення конкретних політичних сил і, напевно, на протязі останнього року перед парламентськими виборами усі ми станемо заздалегідь визначеними глядачами ще не однієї подібної "політичної вистави".

Політика і права людини

23.12.2001

Повідомлення ГКО "За правду!"

   

Зважаючи на тиск, який протягом останнього часу відчули на собі студенти Київського Політехнічного Інституту, пов’язаний з їх діяльністю в ГКО "За правду!", студенти цього вузу вирішили звернутися безпосередньо до ректора. Причиною такого звернення стали дії працівників міліції та ректорату, які зажадали від групи студентів полишити територію вузу і не поширювати інформаційні матеріали ГКО "За правду!", аргументуючи це відповідним пунктом статуту вузу. Однак статутом передбачена лише заборона створення політичних партій чи їх осередків. Таким чином активісти ГКО "За правду!", який своїм положенням про діяльність визначений як позапартійне об’єднання висловлюють свій протест проти дій представників правоохоронних органів та адміністрації вузу.

Нижче ми подаємо повний текст звернення:

Ректору Національного Технічного Університету України "Київський політехнічний інститут" пану Михайлові Згуровському

Шановний Михайле Захаровичу!

Змушені висловити Вам протест проти тиску, який здійснюється на нас у зв’язку з нашою громадянською позицією і реалізацією нами гарантованих Конституцією прав.

23 березня 2001 року працівники міліції та представники ректорату зажадали від групи студентів КПІ — учасників громадського комітету опору "За правду!", залишити територію університету і не поширювати інформаційних матеріалів. Міліція і ректорат не відмовилися від незаконних вимог навіть після наших апеляцій до Конституції України.

У зв’язку з цим інцидентом ми заявляємо, що Конституція і законодавство гарантують нам як громадянам право на вільне висловлювання своїх поглядів. Стаття 34 Конституції недвозначно стверджує: "кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір."

Статті 21 та 22 Конституції України вказують, що "права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними", "гарантуються", і "не можуть бути скасовані". Єдине обмеження прав, яке Конституція накладає на студентів та працівників державних вузів — заборона створювати в цих вузах організаційні структури політичних партій.

Громадський комітет опору "За правду!" не є політичною партією, ми, як законослухняні громадяни, не створюємо партійних структур в університеті. Тому обмеження наших конституційних прав з посиланням на акти незаконодавчого характеру, і тим більше на усні вказівки, є протиправним.

Ми сподіваємося, що події 23 березня були прикрим непорозумінням, і у нас не виникне потреби захищати свої права шляхом адекватних акцій студентської солідарності.

З повагою, студенти НТУУ


Політика і права людини

23.12.2001

Лист Андрія Іщенка

   

Я, Іщенко Андрій Анатолійович, координатор Одеської групи Української Асоціації "Міжнародна Амністія", прибув до м. Києва 09 березня 2001 року близько 9 години з метою покласти квіти до пам’ятника Т.Г. Шевченку в річницю від дня його народження.

Після офіційних церемоній, мітингу та маніфестації, в 17-40 я опинився в районі житлового будинку, що розташований в м. Києві по вул. Димитрова, 6 (офіс Української Консервативної Республіканської партії). Приблизно через 5-10 хвилин я побачив величезну кількість людей в формі співробітників МВС спецпідрозділу "Беркут", які накинулися на учасників маніфестації "Україна без Кучми", що мирно стояли на відстані 30-40 метрів від мене, та розпочали їх побиття резиновими дубинками, палками, руками та ногами. Інші співробітники МВС в спецодязі "Беркуту" та без нього попрямували в сторону, де знаходився я. Серед людей почалася паніка. Я встиг забігти в офіс УКРП і разом з іншими громадянами опинився в дальній кімнаті цього приміщення. За дверима вже орудував "Беркут": звідти до мене доносились крики та стони різних людей, благання до працівників МВС не бити їх по голові і т.д. Тоді я відчинив невелике вікно та, відігнувши віконні грати, ціною нелюдських зусиль, протиснувся назовні до внутрішнього двору. Але там я виявив, що з невеличкого узвишшя, вишикувались ланцюгом і спускалися працівники "Беркуту", деякі з них були зі службовими собаками. Я попрямував до входу одного з житлових під’їздів і став швидко підніматися по сходинах наверх. На одному з поверхів я подзвонив в квартиру і звернувся до її власника з проханням про допомогу. Я просив його пустити мене до нього в приміщення, тому що за мною женуться бандити в міліцейській формі, які б’ють та калічать людей. Але він, зляканий, відмовив мені і зачинив вхідні двері. Тоді я попрямував далі наверх, піднявся на горище, а згодом і на дах цього житлового будинку. Трохи заспокоївшись та прийшовши до тями, я сів там і став чекати — далі бігти, не було куди. Згодом на дах піднялася людина в цивільному одязі, і не пред’явивши ніяких документів, він заломив мені руки за спину та поклав мене обличчям донизу, після чого декілька разів кулаком наніс мені удари по голові в потиличну область. Опам’ятався я, певно, через декілька секунд, коли невідомий викликав по рації підмогу. Після цього він передав мене чотирьом співробітникам "Беркуту". Обшукавши мене на горищі, вони прийнялися за моє побиття. Удари наносились мені по голові, спині та ногах резиновими дубинками та чоботами. Декілька разів я підіймався і знову падав, втрачаючи свідомість. Слідом за цим вони в під’їзді, перед ліфтом передали мене ще трьом працівникам "Беркуту", які нанесли мені декілька ударів по голові чимось металічним. Це відбувалося в ліфті, і я сидів на підлозі, а один із них зверху наносив мені удари. Далі, вже на вулиці, вони штовхнули мене на землю, ще раз обшукали та вилучили у мене всі гроші, документи та цінності, а саме: паспорт громадянина України; службове посвідчення; сімдесят доларів США; пейджер марки НЕК-26 (оператор /0482/ 66-000-1, абонент 99-99); Ключі від квартири з брелоком "Президент"; документи; жетони для проїзду в метро; крем для взуття німецький; інші приватні речі.

Декілька разів на землі, в масі інших тіл, мене ударили по голові та спині резиновою дубинкою. Це відбулося по причині мого рухання. Після чого, мене разом з іншими затриманими громадянами привезли в Дніпровський райвідділ міліції м.Києва, і додатково вилучили в мене наступне: хрестик золотий; дванадцять гривень; годинник наручний.

Ніде і ніяких протоколів про моє затримання чи арешт не складалося і мною не підписувалося. Ніде і ніяких протоколів про вилучення у мене речей, цінностей та грошей не було. Я не був також засуджений ні одним судом України.

В Дніпровському райвідділі міліції м.Києва я був сфотографований на фото та відеокамеру, в мене були зняті відбитки пальців і взято пояснення, в якому я вимагав викликати до мене швидку медичну допомогу. Після чого мене у супроводі співробітників міліції забрала машина "швидкої допомоги" і доставила мене до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги(м. Київ, вул. Братиславська,3). Мене поклали до відділення токсикології, яке постійно знаходиться під охороною міліції. Я був прикутий наручниками до свого ліжка. В мене було зафіксовано струс мозку, забий м’яких тканин потиличної області, гематоми на "голові, сліди від ударів по спині та ногах. Весь цей час з 9 по 13 березня я знаходився під кругло добовим арештом у відділені токсикології. Ніхто не давав мені ніяких роз’яснень стосовно причин мого затримання та арешту, не маю я цих даних і сьогодні. Тільки пізно ввечері 13 березня в наше відділення змогла пробитися Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова, котра і повідомила мені, що я вільна людина. Але ще цілу добу я знаходився під арештом та охороною працівників МВС України, навіть після мого переводу з палати №212 токсилогічного відділення до палати №14 нейрохірургічного відділення №2.

Дніпровським райвідділом міліції мені повернуто частину вилучених цінностей та речей, однак, до сих пір мені не повернуті сімдесят доларів США, пейджер марки НЕК-26(оператор /0482/ 66-000-1, абонент 99-99), ключі від квартири з брелоком "Президент", інші особисті речі.

Розцінюю дії, здійснені проти мене особисто, як кримінальний злочин, за результатом якого я був протизаконно затриманий, а потім арештований в порушення всіх законних підстав та процесуальних норм законодавства України в цілому. Вимагаю негайного притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які переслідують мене за мою громадянську позицію та мої політичні переконання, які протизаконно мене затримали і тримали на протязі 5 діб під арештом. Вони нанесли мені тілесні ушкодження, жорстоко мене побили і застосовували по відношенню до мене тортури. Вони перевищили всі свої службові повноваження і пограбували мене. Вимагаю негайного повернення мені грошей та речей, які протизаконно у мене вилучені.

Заявляю про те, що під час проведення акції "Україна без Кучми" 9 березня 2001 року в Києві ніяких протиправних або силових дій я не чинив, ні в яких конфліктних ситуаціях участі не приймав, до насилля чи протизаконних дій не закликав.

20.03.2001р.

ХПГ має намір звернутися до МВС з приводу викладених у листі фактів.

Катування та жорстоке поводження

23.12.2001 | Ольга Крижанівська, Київ

Страшні оповідки з київського ГУЛАГУ сьогодення

   

Чим більше в’язнів скаржиться, тим більшу похвалу отримують начальники тюрем від своїх керівників. В’язниці існують для покидьків суспільства, щоб створити їм собаче життя. Коли щоденне життя стає нестерпним для ув’язненого, з ним набагато легше спілкуватися під час "розмов".

Андрій Кудін. "Як вижити у в’язниці".

За день до того, як її було заарештовано, колишній віце-прем’єр Юлія Тимошенко уїдливо зауважила, що вона має спаковану валізу і з готовністю очікує на довге тюремне перебування. Тимошенко, можливо, так би не жартувала, знаючи що на неї чекає.

13 лютого прокуратура ув’язнила Тимошенко в Лук’янівській в’язниці міста Києва, сумно відомій установі -–– осередку катувань, гонінь і психологічної боротьби як у радянські часи, так і на десятому році від проголошення Україною незалежності.

Важкий стан Тимошенко, чиє здоров’я, за повідомленнями, значно погіршилося відтоді, як її позбавили волі, виштовхнув звіти українських тюрем в центр уваги, і ця картина -–– не симпатична.

Незважаючи на те, що українські органи влади роками хвалилися поліпшенням умов в установах виконання покарань країни, в очах багатьох громадян вони усе ще зберігають жахливу, моторошну містику знаменитих радянських ГУЛАГів.

Ув’язнені й правозахисні організації говорять, що в’язниці країни залишаються осередками порушень прав людини. Вони кажуть, що відношення тюремних охоронців до ув’язнених майже не змінилося з років сталінського терору. А ще вони стверджують, що, як і у старі часи, в’язниці залишаються у адміністративній машині основним гвинтиком систематичних репресій проти політичних опонентів.

Вимушені визнання

Непрозорі закони України служать іншим гвинтиком у цій машині –– згідно чинного законодавства, міліція має право послати людей у в’язниці на основі однієї "сильної підозри", не заручившись рішенням суду. Сильна підозра –– саме те, що привело Тимошенко за ґрати. Навряд чи вона була першою.

"В епоху Сталіна це було лише пряміше і простіше. Лицемірство і цинізм поточної ситуації –– ось, що називається "демократією"", –– сказав Андрій Кудін, автор книги "Як вижити у в’язниці". "Логіка чинного режиму та ж сама", –– сказав Кудін. "Всі, хто не лояльні, повинні бути дискредитовані і усунуті".

Кудіну 36 років, він –– доктор філософії, а тепер спеціалізується в проблемах прав людини. Його було заарештовано у вересні 1997 на основі листа знайомого, який пов’язував його з убивством на замовлення. Суд пізніше виправдав його і вирішив, що його арешт був незаконний. Але на той час шкоду було вже завдано.

Кудіна було звільнено з Лук’янівської в’язниці в лютому 1998 із травмою голови настільки серйозною, що лікарі визнали його інвалідом другої групи. Він сказав, що травма була результатом неодноразового побиття представниками влади, які намагалися вибити з нього визнання.

Кудін стверджував, що насправді, все було набагато складніше. Пізніше стало відомо, що Кудін взагалі ніколи офіційно не звинувачувався у злочині. Через тиждень після його арешту, парламентський комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю прийшов до висновку, що реальна причина його арешту полягала у тому, щоб вчинити тиск на його батька, Вячеслава Кудіна, члена Національної Ради з питань радіо і телебачення, яка розподіляє ефірний час серед приватних теле- і радіо компаній.

Арешт людей за сфабрикованими звинуваченнями, а тоді примушування їх до дачі фальшивих зізнань — звичайна практика в Україні, стверджують правозахисні організації. Тетяна Шпак, дружина Сергія Шпака, ув’язненого у Лук’янівській в’язниці, сказала, що її чоловік став ще однією жертвою цієї практики.

"Мій чоловік продовжував голодування протягом шести місяців, протестуючи, будучи заарештованим на основі тверджень, зроблених під катуванням", –– сказала вона. Він не міг ходити, його зуби випадали. Сергію давали тільки одну склянку води на день і не надавали ніякої медичної допомоги взагалі, доки я не почала скаржитися владі".

Сергія Шпака було обвинувачено у грабежі. Він припинив голодування минулого жовтня і очікує в Лук’янівці суду, який би вирішив його майбутнє. Його дружина скаржиться, що усі докази проти нього були сфабриковані обвинувачами.

Картини злиднів

Книга Кудіна "Як виживати у в’язниці" розглядає в деталях всі стадії української каральної машини. Вона включає поради про те, як поводитися під час арешту, що говорити, і що не говорити під час допиту. Книга описує різноманітні методи катування і інші принизливі засоби, які використовують міліціонери, щоб одержати зізнання з затриманих. Кудін написав книгу в той час, коли перебував у Лук’янівській в’язниці.

Кудін писав: "Фактично усі ув’язнені сплять повністю одягненими -–– і не тому, що вони цього хочуть: температура в камері ніколи не піднімається вище 5 градусів. Жахливі умови, антисанітарія, відсутність вентиляції, свіжого повітря і денного світла –– все це спричиняє різноманітні хвороби".

Посадові особи заперечують погане поводження з ув’язненими в Лук’янівці. Вони стверджують, що ув’язнені цього року подали лише одну скаргу. За повідомленням офісу Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, перевірка в’язниці в середині лютого показала, що умови були нормальні.

Книга Кудіна звертає увагу, однак, на те, що членам комісії, яких послали, щоб перевірити в’язничні умови показували ті ж самі зразкові камери, "із звичайними ліжками і лінолеумом на бетонній підлозі". Інші особи, знайомі з Лук’янівкою, також сміються над твердженнями влади.

"Вони певно жартують. Так само як і 10 років тому, умови у Лук’янівці слугують одній цілі –– принизити людську гідність", -–– сказав Степан Хмара, колишній дисидент і голова антипрезидентської Української Консервативної Республіканської партії, який провів дев’ять місяців у Лук’янівці в період з жовтня 1990.

Інший спадок ГУЛАГу в Лук’янівці — камери одиночного ув’язнення, в яких ув’язнені часто проводили до 15 діб.

"Це -–– маленька, холодна камера із бетонною підлогою і ліжком, що надається тільки на вісім годин протягом ночі. Решту часу ув’язнений повинен стояти або рухатися. Будь-яка спроба лягти на бетонну підлогу призводить до пневмонії", –– сказав Євген Дикий, керівник правозахисної організації "Гельсінки-90".

Умови в українських в’язницях, на думку Дикого, далеко відстають від світових стандартів.

Організації, які наглядають за дотриманням прав людини, говорять, що Лук’янівська в’язниця не відповідає навіть мінімальним стандартам ООН утримання ув’язнених, не кажучи вже про більш суворі вимоги Ради Європи.

"Жодну нову в’язницю не було побудовано в Україні з 1917 року", — каже Дикий "Поводження з ув’язненими в Лук’янівській в’язниці не набагато поліпшилося, починаючи від днів Російської імперії. Головною зміною є те, що камери призначені для восьми людей тепер вміщають принаймні 18", — сказав Дикий.

Деякі твердження Дикого полемічні. Степан Ткаченко, речник Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, сказав, що умови у Лук’янівській в’язниці дійсно поліпшилися за останні роки.

"Перш за все, металеві щити, що закривали сонячне світло, були віддалені від вікон, було проведено гарячу воду і голі дошки нар були замінені звичайними ліжками", –– сказав Ткаченко. "Витрати на їжу для ув’язненого були збільшені від 17 копійок до 2 гривень на день".

Проте навіть Ткаченко визнав, що умови залишаються нижче встановлених стандартів. І він підтвердив можливість того, що в’язниці використовуються для того, щоб зламати психологічно цілком безневинних людей.

"Це типово, коли людей кидали у в’язниці за підозрою швидше, ніж на підставі фактів. Вони проводять там декілька років, а тоді виявляється, що вони невинуваті. Ці люди вийдуть звідти повністю розчавленими. Вони ніколи не будуть знову такими ж самими".

Хиткі закони

На папері український закон запобігає таким зловживанням, зобов’язуючи суди переглянути справи у межах двох місяців; на практиці, люди часто витрачають чотири чи п’ять років, очікуючи судового рішення.

Ткаченко засуджує довгий період очікування через те, що суди перевантажені і недостатньо фінансуються. Скептики говорять, що політика часто відіграє роль. Вони кажуть, що арешт Тимошенко, однієї із найбільш ненависних конкурентів президента Леоніда Кучми, є свідченням цього.

Минулорічний арешт найвищих посадових осіб банку "Слов’янський", який працював з коштами колишнього підприємства "Єдині Енергетичні Системи України", очолюваного Тимошенко, також широко визнається політичним "полюванням на відьом". Президент банку перебуває у в’язниці вже більше року, очікуючи суду.

Дикий вважає –– винний, доки не доведено невинуватість, –– радянський принцип.

"Це було традицією від часів Сталіна –– вони просто не знають, як провести розслідування, якщо люди не ув’язнені", –– сказав Дикий.

Перспективи Тимошенко виходу з в’язниці в найближчий час виглядають блякло. Лук’янівка уже впливає на її здоров’я.

Згідно до повідомлення "Української правди" від 27 лютого, Вячеслав Передрій, професор науково-дос-лідницького інституту харчування, сказав, що здоров’я Тимошенко після її огляду в камері в’язниці було " дуже поганим". Він відмовився повідомити будь-які деталі, говорячи, що він погано почувається після відвідин в’язниці.

Генеральна Прокуратура неодноразово заперечувала повідомлення про погане здоров’я Тимошенко.

© KPnews. com 2000
переклад з англійської ХПГ
"Київ Пост", 7 березня 2001 року

Коментар ПЛ.

Загалом погоджуючись з оцінками статті в "Київ Пост", слід відзначити, що все ж таки умови утримання в деяких СІЗО (особливо в нових) стали трохи кращими, а в установах виконання покарань (УВП) значно поліпшилися за останні роки: знято необгрунтовані обмеження в листуванні і отриманні посилок засудженими, з’явилася можливість телефонувати родині, священнослужителі різних конфесій мають вільний доступ до УВП, засудженим дозволяють мати Біблію, персонал УВП йде на контакт з громадськими організаціями, хоча належного рівня відкритості ще не досягнуто. Це уточнення необхідне, оскільки в статті всі заклади для утримання позбавлених волі названі в’язницями, хоча, точно кажучи, в Україні тільки три в’язниці для утримання засуджених за найтяжчі злочини. Погані умови утримання багато в чому пов’язані з відсутністю фінансування, коли реально на харчування ув’язнених є від 8 до 30 копійок в день –– чи можна на такі кошти годувати? Тим більше, що в СІЗО і деяких УВП, наприклад, кількість людей в 2-3-4 рази більше, ніж кількість місць, за якою і призначається фінансування.

Слід також зауважити, що представники правозахисних організацій мають бути точнішими і більш об’єктивними в своїх твердженнях. Помилки в одному одразу породжують недовіру до інших тверджень. А твердження Євгена Дикого, що немовби жодну нову в’язницю не було побудовано в Україні з 1917 року, –– прикра помилка. Тільки під час незалежності було побудовано декілька слідчих ізоляторів і установ виконання покарань, в радянські часи теж було збудовано багато установ для утримання ув’язнених, кількість яких збільшилася порівняльно з кількістю за часів Російської імперії в десятки, а іноді і в сотні разів.

Що ж до катувань, принизливого поводження і психологічного тиску, то вони дійсно мають місце ще до пред’явлення обвинувачення і іноді під час слідства, останнє особливо проявляється у випадках замовлених справ з політичним підтекстом, як у згадуваних у статті справах банка "Слов’янський" і справі Юлії Тимошенко. Деякі перепони безпідставному арешту мають бути після введення у дію нових норм про затримання і арешт, про які повідомлялося у попередньому випуску ПЛ. Але, по-перше, поки що парламент не прийняв закон з урахуванням зауважень Президента, а по-друге, ефективність закону багато в чому залежатиме від активності захисту і об’єктивності суду.

Що ж до звільнення Юлії Тимошенко, то, гадаємо, крапка в цьому питанні після рішення Печерського районного та Київського міського судів ще не поставлена.


Соціально-економічні права

23.12.2001 | Олександр Степаненко, м.Чортків

"Что там на завтрак — опять Иисус?!"

   

Юрій Шевчук (з пісні)

Наприкінці лютого на телевізії промайнула передача "Сніданок з 1+1", зміст і тональність якої можна вважати знаковими для сьогоднішньої України. Ведучі ефіру Ганна Безулик та Анатолій Ярема, як звикле, розсіваючи ранкові бадьорі посмішки, запропонували глядачам не більше ні менше — відповісти на запитання: "За яких умов Ви погодилися б стати КАТОМ?". Гадаю, Ви уявляєте собі цей традиційний для "нового" TV тип, з дозволу сказати, міркувань у стилі "Don`t warry — be happy", між естрадним роликами та рекламою чергового чогось, що неодмінно змінить ваше життя на краще? Так от, були запропоновані і варіанти відповідей:

"За гроші",
"За ідею",
"З жалю".

Зауважте, що відповіді про неможливість позбавлення людини життя "ні за яких обставин" режисерами передачі навіть не було передбачено. Як і зворотного погляду на питання: "А за яких умов Ви погодилися б стати жертвою ката?" Про що це свідчить? Невже в новітньому українському суспільстві покінчено назавжди з дебатами про моральність і правову легітимність смертного вироку? Можливо, загалом покінчено і з іншими європейськими потугами? Слід зауважити, що у відповідності з тональністю безхмарного ранкового шоу ведучі, як і очікувалося, не обтяжували телеаудиторію ані моральними, ані ідеологічними, ані правовими, ані чисто утилітарними аргументами за чи проти смертної кари. Не зверталися ані до Платона, ані до Достоєвського, ані до сумного досвіду тоталітарних суспільних формацій 20 століття. Обійшлися низочкою анекдотів з життя середньовічних і сучасних катів. І ніхто, зауважте, НІХТО, не потурбував безтурботний ефір власним обуренням: про що і як ми говоримо, панове?! Звичайно, кожен має право на сніданок з 1+1, і все ж. Тим часом набігала "статистична сукупність". За гроші була згідна на усе переважна більшість ранкових респондентів: 297. Коментарі, як то кажуть, зайві. Віват, Україно! На щастя, ведучі не стали з’ясовувати у публіки, яку суму, хто і чому вважає в таких випадках прийнятною. Респонденти також особливо не обтяжували себе додатковими аргументами на тему, за яких конкретно обставин, вони вважають пропоновану їм "роботу" легітимною. Власне, що відрізняє справу ката від справи найманого "вбивці"? З усього виходило, що такі речі для означеної категорії наших співгромадян не так уже й важливі. "Ідейних" катів назбиралося у два з лишком рази менше, аніж "меркантильних": лишень 130, але метал у телефонних голосах (здебільшого жіночих) свідчив, що "ідея" жива. Звучало тоном доведеної істини, що "кожен громадянин зобов’язаний робити це із зрадниками, маніяками, і всякими подонками", а дехто намагався присоромити опонентів, що спокусилися златом, заявою, що буцімто, "якщо треба очистити державу від погані, то про які гроші може йти мова?". "М’якосердих" катів зголосилося ледве 90. Частіше за інші звучав аргумент про невиліковні захворювання, в тому числі СНІД. Неоднозначні і нові для нашого соціуму аргументи за — проти ефтаназії пані Безулик та пан Ярема майже не коментували. І знову ж, шановні європейці, жоден, хто не вважає для себе можливим участь в страті за будь-яких обставин, не додзвонився до редакції. Справа, звісна річ, не лише в тому, аби робити закиди етичного або правового характеру редакторам передачі. Порушена тема зайвий раз віддзеркалює неораність суспільного поля у його ставленні до проблеми моральності та припустимості страти. У пережиті нами історичні періоди майже аксіомою було уявлення про конкретне людське життя, як річ нижчого вартісного порядку, аніж певні культові, суспільно-політичні, військові і т.п. цілі ("за Веру, Царя, Отечество", "за победу над супостати", "именем Революции", "за Ленина-Сталина" вбити було не лише припустимо, але й почесно). Але те, що у світоглядному вакуумі, який виник після саморуйнування тоталітарних ідеологем, уже не перший рік працюють одвічно християнські цінності ("не убий"), що проголошено верховенство права, зрештою, те, що скресли штучні перепони для нормального культурного обміну в часі і просторі, погодьтеся, мало б спонукати зміни в суспільних пріоритетах в напрямку гуманізації. В той час доводиться спостерігати, як на зміну політичному культу прийшов культ примітивного споживацтва, "культ Мамони", при якому ринкова ціна, гроші, стають вищі за вартість людського життя. Очевидним є разюча відстань, що досі відділяє нас від суспільств, які проголосили право кожного на життя фундаментальним (природним, елементарним правом, якого ніхто, в тому числі суспільна влада, не може позбавити. Зрештою, таку декларацію зробили і наші прекраснодушні парламентарі (ст.3 Конституції України), чистої води декларацію, не наповнену ніяким реальним змістом, жодними практичними кроками не підкріплену. Хочеться мимоволі процитувати одного Голого Короля: "То яку, скажіть мені, державу ми. так би мовити. будуємо?". Я гадаю, що як мовимо, так і будуємо. Принаймні внесок влади і останнім часом — загальнонаціональних ЗМІ в проблему гуманізації суспільних відносин набуває скоріше за все від’ємної якості. Відповідальність за те, щоб людське життя стало в новому суспільстві самодостатньою вартістю, фундаментальною ідеєю лежить і на нас, представниках НДО, і на духовенстві, і на ЗМІ, і гуманітаріях загалом. Пропоную активізувати обговорення теми на сторінках "ПЛ". В час наростання суспільної напруги це ще більш актуально. Люди потребують певного сталого і універсального вартісного орієнтиру для своїх дій.

Я працюю лікарем з 1983 року. Останні п’ятнадцять років в реанімації. Біля краю життя і хворі, і медики особливо гостро відчувають його цінність. Переконаний, що проблема припустимості чи неприпустимості позбавлення життя повинна розглядатися перш за все в колі категорій моральних, а не політичних, ідеологічних, утилітарних і, звичайно ж, не економічних. Лише після того, як фундаментальна цінність людського життя стане моральною аксіомою для суспільства, вона оформиться, і як мені здається, оформиться досить швидко, в конкретну правову форму.

Соціально-економічні права

23.12.2001 | Олександр Степаненко, м.Чортків

Практика силового розв’язування протиріч, "викручування рук" — це таки давній винахід влади (а не опозиції), що б і хто не казав.

   

Вдається влада до нього систематично, а розплачується за її дії зазвичай безсловесний платник податків. Про те, що за борги "Тернопільобленерго" знеструмить адмінбудинок "Тернопільводоканалу" працівникам цієї організації було повідомлено заздалегідь. Про те ж, що черговим своїм кроком енергетики обрали відключення міського водозабору у с.Білій жодних попереджень не було. А відтак, санкції проти мешканців Тернополя, що заборгували за водопостачання, застосовано навіть "без об’явлення війни", так що люди навіть не встигли створити мінімальний запас води. З 20 березня по сьогодні, центральна частина міста залишається без водопостачання і скільки часу збираються енергетики карати неплатників, ніхто, навіть міська Рада, не знає.

Обленерго, зрозуміло, час не підганяє. Водоканалівці перекладають усю вину на тих, хто заборгував їм. Міськрада у цих суперечках, зрозуміло, займає відому з історії позу Пилата, що вмив руки. Чомусь міська влада робить вигляд, що вона поза зоною конфлікту, хоча проблема неплатежів за водопостачання до нинішнього кризового стану визрівала роками, і здається, за наявності певної зацікавленості, могла б бути розв’язана. У найбезглуздішому положенні без вини винного, як водиться, опинилися ті клієнти водоканалу, які боргів не мають — це і організації, і населення. Вони вкотре переконалися: плати — не плати, все одне будеш покараний.

Невже ж не існує більш цивілізованих, і просто правових методів розв’язання подібних конфліктів? Скажімо, подали б енергетики позов до арбітражного суду, за його рішенням описали б у водоканалі майно, що не має безпосереднього відношення до водопостачання: службові авто, якусь нерухомість і таке інше, аби підштовхнути партнерів до активніших дій. Зрозуміло, брати когось у заручники — це ефектно і дієво. Але чи не наближують суспільство до якоїсь критичної маси озлобленості усі подібні маневри ?

Соціально-економічні права

23.12.2001

Оцінки опитуваного населення різних областей про соціально-економічну ситуацію в Україні

   

Інститут соціології НАН України провів соціологічне опитування стосовно загальної оцінки населенням соціально-економічної та соціально-політичної ситуації в Україні. Такі тривожні дані, коли близько 50% висловлюють думку, що терпіти злиденне становище вже неможливо, в деякій мірі відповідають і на запитання: "Чи існує політична криза у нашому суспільстві". Кількість протестного електорату становить велику небезпеку для стабільного стану країни.

 

Області Все відбувається добре і можна жити Все не так добре, як хотілося б, але я успішно долаю це Жити дуже тяжко, але можна терпіти Терпіти наше становище вже неможливо Не визначилися в цьому питанні
Україна в цілому 1,9 11,3 34,5 49,7 2,6
Крим 7,9 11,1 42,9 34,9 3,2
Вінницька 1,5 19,7 43,9 33,3 1,5
Волинська 0,0 15,1 67,9 17,0 0,0
Дніпропетровська 1,4 15,5 23,9 52,8 6,3
Донецька 2,0 5,5 28,4 62,8 1,1
Київсье 1,3 12,5 45,0 37,5 3,8
Львівська 1,4 8,7 32,6 55,1 2,2
Одеська 0,9 9,4 22,2 65,8 1,7
Харківська 6,9 6,5 26,2 64,5 1,9
Черкаська 0,0 13,8 38,5 46,2 1,5
Чернівецька 2,1 17,0 31,9 42,6 6,4
Чернігівська 5,4 12,2 51,4 31,1 0,0
м.Київ 1,6 14,3 34,9 44,4 4,9

Наведені нижче дані опитування демонструють зміну пріоритетів. Тепер, перш за все, населення хвилюють проблеми охорони здоров’я. І це створює гарні психологічні передумови для проведення реформи системи охорони здоров’я. Влада повинна замислитись, не гаяти часу, і розробити діючу програму працевлаштування різних верств населення, відкриття робочих місць.

Які проблеми, на думку громадян, має вирішувати керівництво України передусім, %

 

Охорона здоров’я 55,4
Зростання безробіття 52,3
корупція, хабарництво 40,0
Затримки з виплатою зарплат і пенсій 31,4
Допомога бідним 27,3
Зростання злочинності 31,9
Екологічні проблеми 19,3
Житлова проблема 19,2
Гідний рівень життя 35,0
розшарування суспільства на бідних і багатих 23,3
слабкість державної влади 14,4
Обдурювання вкладників 14,3
Наука і культура 10,9
Інтеграція України з росією і СНД 10,4
Відсутність тепла і світла 10,4
Засилля іноземних товарів 9,2
Приватизація землі 8,3
Криза моралі 7,6
Інтеграція України в Європу 6,4
Витіснення з ужитку російської мови 4,9
Боєздатність армії 2,5
Входження до НАТО 2,3
Повільний розвіток української мови 2,0
Приватизація великих прідприємств 2,0
Загроза територіальній цілісності України 1,8
Міжнаціональні проблеми 1,4
Релігійні проблеми 0,6

Тижневик „Політика і культура“, №10 (93)

Депортовані народи

23.12.2001

Заявление Президиума Меджлиса крымскотатарского народа

   

Проблема наделения землей крымских татар является наиболее актуальной, и напряжение в этом вопросе возрастает с каждым днем. Несмотря на неоднократные и конкретные поручения Президента Украины, правительство Крыма до сих пор не предприняло действенных мер по выделению крымским татарам земли, равной среднему паю. Постановления СМ Автономной Республики Крым, предусматривающие разрешение этой проблемы, не выполняются. Игнорируются все совместно достигнутые соглашения. В то же время, Президенту Украины направляются заведомо неприемлемые для крымских татар предложения, преследующие цель загнать проблему в тупик. Постановление СМ АРК №17 от 23.01.2001 г. "Об ускорении оформления государственными актами права частной собственности крестьян на землю" еще раз показало намерение руководства Крыма во что бы то ни стало узаконить и закрепить результаты реформы, которая сводит к нулю шансы крымскотатарского народа участвовать в процессе разгосударствления земли и имущества.

Во время депортации 1944 года крымские татары были ограблены, лишены домов и имущества, доставшихся русскоязычным переселенцам. Во время репатриации основная тяжесть переезда, купли и строительства домов, обустройства также легла на плечи самих крымских татар, в то время, как в домах их отцов и дедов и поныне живут другие люди. До сих пор не компенсирован моральный и материальный ущерб, нанесенный народу преступной депортацией, не решен вопрос родовых и вакуфных земель. Сегодня, в результате бездарно проведённой реформы, 90% крымских татар остаются обделенными землей. Руководство Крыма, пользуясь терпением крымскотатарского народа, продолжает удерживать его в бесправном и униженном положении на своей исторической Родине, прибегая при этом к популистским обещаниям и откровенной лжи. Постановление СМ АРК № 17 от 23.01.2001 г. по сути провокационно, так как одним из требований крымских татар является именно приостановление выдачи в Крыму государственных актов на право владения землей, полная инвентаризация земли и имущества реформируемых хозяйств ввиду многочисленных серьезных нарушений. Ряд чиновников преднамеренно стараются сделать эти процессы необратимыми.

Меджлис крымскотатарского народа, выражая категорическое несогласие с предпринимаемыми действиями в земельном вопросе, беззастенчивым и циничным игнорированием интересов коренного народа Крыма, требует:

— отменить Постановление СМ АРК №17 от 23.01.2001 г. как не учитывающее интересы крымскотатарского народа и способствующее росту социально-политической напряженности в регионе;

— Совету министров Крыма обратиться к Президенту Украины с предложением приостановить в АРК выдачу государственных актов на право частной собственности на землю до выработки взаимоприемлемого решения.

Всякие другие решения и действия, ущемляющие права и интересы крымскотатарского народа, вызовут его адекватную реакцию, и ответственность за последствия дестабилизации ситуации в регионе целиком ляжет на руководство Крыма.

Принято на заседании Президиума

Меджлиса крымскотатарского народа

12 февраля 2001 года.

Вісті з пострадянських країн

23.12.2001 | Доктор Умар Ханбиев

   

Ще двадцять років тому про більшість цих "прогресивних" засобів винищення людей широка публіка нічого не знала. В умовах секретності вони вдосконалювались, а нині широко випробуються на людях в Чечні. Зрозуміло, що федеральний уряд Росії хоче в такий спосіб перемогти чеченських сепаратистів. Але зброя ця розслідувань не проводить — хто терорист, а хто під неї потрапив випадково.

Щоб заборонити якийсь вид озброєнь на міжнародному рівні, потрібно не менше п`яти років: на переговори, конференції, круглі столи, на видання книжок, складення і узгодження текстів Конвенцій. А за цей час десять нових видів озброєнь придумають та ще і випробувати встигнуть!

Людство неминуче загине, якщо не зменшить витрати на озброєння, і не витрачатиме більше грошей на гуманітарну сферу — для подолання внутрішнього звірства, для прогресу в порозумінні між людьми. Надто досконалими є засоби знищення людей і надто недосконалими засоби миру та порятунку.

Сергiй Федоринчик

Описание клинических последствий от воздействия различных типов оружия, применяемого в чечне российскими вооруженными силами

Доктор Умар Ханбиев

Помимо обычного оружия, российские вооруженные силы применили в населенных зонах Чечни оружие массового уничтожения, использование которого запрещено Женевскими соглашениями.

Тактические ракеты земля-земля

Они взрываются в воздухе, распространяя осколки по очень обширному периметру, порождая множество жертв. Осколки наносят весьма ощутимые повреждения тканям человеческого организма. Раненые погибают на месте за несколько минут. Традиционное соотношение между ранеными и убитыми, четыре к одному, не соблюдается, достигая пропорции 2 убитых на одного раненого. 21 октября 1999 года запуск одной ракеты земля-земля на территорию рынка Грозного, родильного дома №1, автовокзала и мечети привел к следующим потерям: 400 человек погибло, 200 человек ранено. Таким образом, число убитых вдвое превысило число раненых. Можно приводить другие примеры столь же пагубных последствий применения этого вида оружия. Подобные разрушительные воздействия на ткани связаны с особым видом осколков. Такие осколки — в форме бруска — достигают размера 4х4х2 см, у них острые и неровные края. Они наносят большой ущерб тканям пораженных органов, вызывая смертельный шок. Около 70% раненых умирают от ран.

Бомбы с разрежением или с безвоздушным пространством (вакуумные)

Широко применялись вне территории Грозного, преимущественно под землей. В настоящее время в горных районах на юге Чечни. Ущерб, нанесенный организму этими бомбами, отличается некоторыми особенностями. Жертвы, находящиеся в зоне периметра взрыва, умирают в течение 8 — 10 часов от сильной интоксикации. Смерть наступает от разложения жизненно важных органов в результате разрушений на клеточном уровне. Клетки выделяют в кровь токсины, что приводит к общему отравлению организма. Недостаточность функций жизненно важных органов приводит к смертельному исходу. Лица, находящиеся в эпицентре разрыва вакуумной бомбы, испытывают такое ухудшение самочувствия в целом, что редко после этого выживают. Их тело при наружном осмотре не поражено видимыми травмами. Внешний вид с точки зрения физической сохранен, кожный покров относительно нетронут, однако кости разбиты, внутренние органы разрушены — и тело превращается в бесформенную массу, едва его пытаются куда-либо перемещать. Мне необычайно тяжело, при таких описаниях, вновь переживать мучительные минуты осмотра тел пострадавших всех возрастов, от стариков до детей, но я делаю это в надежде на то, что международное сообщество запретит использование такого типа вооружения против гражданских лиц, и в более широком плане, против любых живых существ.

Бомбы и снаряды осколочные (шариковые или иголочные)

Несмотря на то, что такой вид оружия запрещен Женевскими соглашениями, в ходе чеченского конфликта эти боевые средства применялись столь же часто, как автоматы Калашникова. Они задуманы так, чтобы убивать медленно, и приводят к страшным для человека последствиям. Речь идет о бомбах и снарядах, которые взрываются в воздухе, высвобождая миллионы мельчайших иголочек и металлических шариков. Травмы небольшие, едва различимые. Случается так, что жертвы таких ранений иголочками не замечают своего состояния в течение нескольких дней. Многие пострадавшие, прооперированные на начальной стадии проявления потенциально смертельно опасных осложнений, не выживали. Процентное содержание смертности в результате поражения от такого вида оружия в наших больницах превысил 30%. Шариковые бомбы применялись очень широко. Их воздействие на организм идентично воздействию иголочных снарядов, однако показатели объема разрушений и периметра действия выше.

Установка для залповой стрельбы (Град, Ураган, Буратино, Скелет)

Данный вид оружия в густонаселенных местах приводит к большому количеству жертв. Не найдется ни одной местности на чеченской территории, где бы не оно не было применено. В последнее время чаще всего используются именно "скелеты". Речь идет о снарядах длиной более 2 метров, которые втыкаются в землю и обстреливают пространство в 500-600 метров по всем направлениям огромным количеством осколков (в форме маленьких металлических квадратиков необычайно острых по краям) в течение 4-5 минут. "Труба" остается на месте, как скелет. В его внутренней поверхности прорезано множество отверстий, через которые ведется этот залповый огонь. Жертвы, оказавшиеся в зоне периметра действия, поражены множеством ранений. Смертность достигает практически 100%. Из 46 пострадавших от "скелета", доставленных нами в больницу, нам удалось спасти только одного человека.

Мины

Российские вооруженные силы в Чечне используют все виды мин. Пострадавшие от воздействия мин доставляют много хлопот и врачам, и государству. Уход за пострадавшими от мин требует много усилий со стороны врачей, времени и огромного количества медикаментов. С другой стороны, инвалидность таких больных порождает социальные проблемы для государства. Наиболее бесчеловечными и безнравственными представляются замаскированные мины, придуманные для поражения детей. В Чечне отмечено немало случаев применения подобных мин. В нашей больнице мы выхаживали одного ребенка из Бачи-юрта, он потерял руку, подобрав мину в форме игрушки, другой подросток из Цацан-юрта нашел такого же рода будильник.

Известные случаи использования бомб и снарядов, начиненных неизвестным отравляющим веществом, вызывающим те же симптомы, которые возникают при отравлении газами нервно-паралитического действия

В конце июля и в начале августа месяца 2000 года бомбы и снаряды, начиненные отравляющими веществами, были запущены в Чечне по трем направлениям: в районе Старые Атаги, в окрестностях деревни Ведено и в населенном пункте Центерой в округе Ножай-юрт, на юге республики. Я лично осматривал и лечил пострадавших из Ведено и Центероя. Широкую огласку приобрел только случай, зафиксированный в районе Старые Атаги. Стремясь обеспечить безопасность пострадавших, медицинского персонала и свою собственную, тогда я предпочел не распространяться по поводу данных событий. Из этих соображений я тщательно вводил в заблуждение медицинский персонал и население, диагностируя случаи ботулизма, даже если симптомы говорили совершенно о другом. Вечером 27 июля 2000 года в больницу Беной, где я тогда осуществлял осмотр, было доставлено два человека в бессознательном состоянии. Речь шла о двух жителях деревни Ведено, 17 и 28 лет. По словам сопровождавших их лиц, один из них попросил, чтобы его отвезли в больницу, единственное медицинское учреждение, действовавшее в ту пору в округе. Когда он прибыл туда, где находился его товарищ, там уже скончалось 4 человека. По описаниям сопровождавших, у умерших людей рот был заполнен смесью слюны и крови, и их лица имели синюшный оттенок, словно их задушили. Через полчаса еще два человека начали страдать от головной боли и бредить. Те, которые их сопровождали, сказали нам, что пострадавшие стали невменяемыми и потеряли сознание по дороге в больницу. Вот данные осмотра больных: житель Ведено, 17 лет, в бессознательном состоянии. Он очень бледен, его зрачки расширены, у него мышечные спазмы, выраженная тахикардия, повышенное артериальное давление, и пятна от 2 до 6 сантиметров на конечностях и на туловище. У него учащенное дыхание (до 50-60 дыхательных движений в минуту). Обильное слюноотделение. На теле не зафиксировано ни раны, ни контузии. То же самое относится и к пациенту из Ведено, 28 лет. Три для спустя, когда наши раненые еще находились в бессознательном состоянии, в больницу были доставлены еще шесть человек из Центероя в коматозном состоянии. С идентичными симптомами. По словам сопровождавших, их привезли прямо с полей, где они работали. Трое молодых людей, которые их сопровождали, сказали, что сами находились вместе с ними, но отлучились в деревню, чтобы поесть. Вернувшись через два часа, они уже обнаружили их в тяжелом состоянии. Все они страдали от головной боли, кричали и, по рассказам сопровождавших, вели себя, "как сумасшедшие". Они вопили от болей в голове, хохотали, показывали пальцем на то, что их мучило, были одержимы галлюцинациями, плакали, потом смеялись. И что любопытно, симптомы в точности такие же, как у пострадавших из Ведено. Становилось очевидно — речь шла не об инфекционном заболевании — как могли бы предположить некоторые медики — а об отравлении каким-то непонятным ядовитым веществом. Позднее, в разговоре с молодыми людьми, находившимися в поле, я узнал, что тем утром лесная чаща, расположенная неподалеку, была подвергнута бомбардировке и артиллерийскому обстрелу. Когда я их спросил, что могло оказать на них отравляющее воздействие, они ответили, что уже думали об этом, однако терялись в догадках. Еще пять человек были доставлены в больницу в подобном состоянии. Это жители Центероя, в то время они находились неподалеку от зоны, подвергшейся бомбардировке. Медицинский персонал не знал, что следует предпринять. Эти 8 человек вели себя, как одержимые. За каких-нибудь 10 или 15 минут крайнее возбуждение сменялось состоянием ступора, после чего они теряли сознание. Тогда мы стали применять ко всем больным терапию дезинтоксикации. Характерные симптомы для всех больных: головные боли, словно мозги разрываются на части, боли в животе, недомогание во всем теле, дурнота, ощущение жара, крайняя бледность, холодный пот, быстро возникающие и исчезающие пятна на коже — на конечностях и на туловище, спазмы лицевых мускулов, повышенное слюнотечение, расширенные зрачки, тахикардия, учащенный пульс (140-150 ударов в минуту), неустойчивое артериальное давление (от 180-160/120-100 мм до 80-60/40-30 мм), учащенное дыхание, хрипы в легких, потеря сознания. Бред, чувство страха, призывы не помощь, галлюцинации, приступы хохота, повышенное возбуждение, сменяющееся прострацией. На следующий день прибыло еще двое пострадавших, находившихся в то же самое время неподалеку от места бомбардировки и обстрелов. Симптомы идентичные, но менее ярко выраженные. Все больные, привезенные в больницу, выжили. В ходе лечения медики столкнулись с этическими проблемами. Все пострадавшие — в возрасте от 17 до 30 лет. То есть трудно осуществлять их перевозку без риска для них самих и для их близких. Родственники отказались от моих предложений помочь, поскольку знали, что все дороги заблокированы армейскими подразделениями. Они говорили, что предпочтут умереть, нежели оказаться в руках оккупантов, боясь никогда больше не обнаружить тел своих родных. Я попытался связаться с токсикологами через посредников в Дагестане и в Ингушетии, но безрезультатно. В течение двух недель мы проводили интенсивную дезинтоксикацию, которая в конце концов привела к положительному результату. Как только наступило улучшение, родственники вывезли их из больницы, не уверенные в благоприятном исходе, поскольку опасались очередной вылазки со стороны военных. Всех удивляло отсутствие передвижения бронетанковых войск, остававшихся в прежних местах расположения. Когда я понял, что произошло применение бомб и снарядов, начиненных отравляющими веществами, мне стала ясна причина трехнедельной передышки, устроенной солдатами. За несколько дней до этого, примерно 25 июля, солдаты внезапно покинули места известных событий, военные посты были убраны, что породило слухи о выводе всех войск из Чечни. Ставшие привычными передвижения танковых подразделений прекратились, вплоть до 20 августа. Возможно, они были отправлены в надежное место. Это означает, что многие офицеры из армейских подразделений данного района были осведомлены о применении этих видов оружия. Зная о том, что некоторые их нас общались с офицерами, я спросил, признавался ли хоть кто-нибудь в том, что на самом деле произошло в лесу. Один из них сказал мне: "накануне этих событий, когда я проходил через пост (NDLT: российский дорожно-транспортный контроль), один мой знакомый офицер предупредил меня, чтобы мои люди оставались дома и не приближались к лесу. Тогда я не придал его словам особого значения, поскольку эти места подвергались бомбардировкам каждый день, и люди так или иначе боялись туда приближаться". Нет сомнений — многие офицеры знают, что произошло, и я надеюсь на то, что найдется хотя бы один честный офицер, который раскроет правду и даст свидетельские показания. В селении Старые Атаги возникновение отравлений приписали каким-то майкам, обнаруженным на кладбище, воде, в которой купались люди, словом, российская пропаганда немало постаралась, чтобы замести следы, приводя самые фантастические объяснения. При интерпретации приведенных нами случаев, осуществлялись попытки обвинять в недомоганиях плохую пищу, несмотря на то, что пострадавшие были доставлены из разных мест и в разные периоды. Я был и есть твердо убежден: три происшествия, повлекшие за собой столь гибельные последствия (в Ведено поражено 6 человек, 3 человека погибли, в Центерое 18 пострадавших, 2 погибли, в Старых Атаги 15 жертв, 6 погибших, то есть всего 32 пострадавших и 12 погибших), образуют звенья одной цепи, и что на протяжении 3 дней бомбы и снаряды, начиненные отравляющими веществами нервно-паралитического действия, были применены в различных местностях.

Я считаю, что международное сообщество не должно оставаться безучастным. Необходимо потребовать проведения независимой экспертизы по выявлению использования подобных типов вооружений и других видов оружия. Мы, со своей стороны, готовы предоставить в ее распоряжение и больных, и свидетельские показания.

Бюлетень "Права Людини", 2001, №08

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори