пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200214
№14
2002

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

17.12.2002

Пресс-релиз адвокатской компании "Агеев, Бережной и партнеры".

   

17 мая 2002 г. адвокаты Виктор Агеев и Андрей Федур подали в интересах вице-президента банка "Славянский" Бориса Фельдмана жалобу в Шевченковский местный суд г. Киева.

В жалобе адвокаты просят суд признать незаконными действия главы Государственной налоговой администрации Украины Николая Азарова и действия самой Государственной налоговой администрации от имени которой действовал Николай Азаров, выразившиеся в том, что Николай Азаров распространил переданные затем средствами массовой информации утверждения о том, что "беседа якобы президента Украины Леонида Кучмы с якобы председателем Государственной налоговой администрации Николаем Азаровым относительно банка "Славянский", которая якобы зафиксирована на пленках Николая Мельниченко, была смонтирована по поручению бывшего вице-президента этого банка Бориса Фельдмана" Эту информацию Николай Азаров распространил 16 мая 2002 г. на пресс-конференции в ГНАУ. Эта информация была передана украинскими средствами массовой информации. Утверждения о причастности Бориса Фельдмана к монтажу пленок являются неправдивыми и порочат достоинство и деловую репутацию Бориса Фельдмана. Адвокаты надеются в ходе судебного процесса произвести допрос Николая Мельниченко, Николая Азарова и Леонида Кучмы и экспертизу соответствующих отрывков из аудиозаписей, обнародованных Николаем Мельниченко, с целью разрешения вопросов о том, являются ли эти аудиозаписи подлинными и изготовлялись ли они "по заказу Бориса Фельдмана" С точки зрения адвокатов, этот процесс будет иметь большое общественное значение, так как впервые в Украине может представиться возможность в суде исследовать подлинность записей Николая Мельниченко и получить его свидетельские показания.

Кроме того, как сообщено украинскими СМИ в информации, переданной об указанной пресс-конфе-

ренции, Николай Азаров, в качестве должностного лица ГНАУ, высказал утверждения о том, что Борис Фельдман занимался "преступной деятельностью", чем нарушил права Бориса Фельдмана и принцип презумпции невиновности. Видимо, упоминая о приговоре Артемовского местного суда г. Луганска в отношении Бориса Фельдмана, Николай Азаров не учел, что этот приговор не вступил в законную силу, предстоит судебное разбирательство в апелляционном суде, и Борис Фельдман не может признаваться должностными лицами государственных органов виновным в совершении преступлений. А указанные высказывания Николая Азарова могут быть расценены как попытка воздействия на судебное рассмотрение в апелляционном суде.

Адвокаты просят суд обязать Николая Азарова и ГНАУ сделать официальное опровержение информации о причастности Бориса Фельдмана к изготовлению пленок Николая Мельниченка, и о его "преступной деятельности".

С полным текстом жалобы можно ознакомиться на сайте Адвокатской компании "Агеев, Бережной и партнеры" — http://ageyev.org/cases/feldman/azarov/claim17.05.02.htm

Політика і права людини

17.12.2002

Проти захисника у справі УНА-УНСО Тетяни Монтян порушено кримінальну справу.

   

Як повідомила Тетяна Монтян, 22 травня 2002 їй було пред’явлено обвинувачення в остаточній редакції й об’явлено про закінчення попереднього слідства по її справі. Як уже повідомлялося Тетяна Монтян здійснювала захист Андрія Шкиля в справі УНА-УНСО. Проти неї була порушена справа прокурором м. Києва за опір співробітникам міліції, і вона була відсторонена від захисту. Тетяну Монтян обвинувачують у тому, що вона нібито ударила конвоїра, який перехопив записку, нібито передану їй із клітки підсудних. Таким чином, за версією обвинувачення, опір співробітникам міліції виражався в тім, що адвокат намагався запобігти перехопленню конвоїром записки, що була передана до залу суду підсудним своєму адвокату. Захисником Тетяни Монтян виступає її чоловік — суддя Апеляційного суду м. Києва Юрій Олександрович Василенко.

На думку Тетяни справа проти неї сфабрикована, тому що названі в постанові нібито обвинувачувані факти, взагалі не мали насправді місця, і в процесі слідства, щоби підтвердити обвинувачення не зібрано ніяких доказів, крім показань "потерпілого". Причиною появи цієї кримінальної справи Тетяна Монтян вважає помсту з боку судді Івана Волика за її позицію захисника в справі УНА-УНСО. До якого суду буде направлено справу, поки невідомо. Юрій Василенко виразив надію, що справу не буде подано в м. Луганську, як це стало модно в останній час. (Можна згадати реакцію Андрія Федура на звістку про подання справи Фельдмана до Луганську: "я радий, що о. Сахалін і мис Дежнева не є територією України")

Віктор Агєєв, адвокат

Політика і права людини

17.12.2002

Переписуємось с СБУ.

   

ЛОВ ВГО КВУ звернулося до міськвідділу СБУ з запитом щодо фактів проведення опитувань спостерігачів і отримала відповідь. Пропонуємо листування третьому сектору України — можливо це "пробна куля" для з’ясування нашої майбутньої реакції.

Начальнику Сєвєродонецького відділу СБУ в Луганській області

С.А.Грачову

3-4 квітня 2002 року Вашими співробітниками Погорєловим Є.В. та Полстяним В.Ю. були узяті письмові пояснення з кількох осіб, що були спостерігачами на виборах 31 березня 2002 року у якості кореспондентів газети КВУ "Точка зору". Питання, що ставилися співробітники СБУ нашим спостерігачам, стосувалися проведення мобілізаційної кампанії, що здійснювала ЛОВ ВГО КВУ по залученню волонтерів, їх навчанню і виплат відшкодування на транспортні витрати та харчування.

Такі дії виходять за компетенцію, передбачену для СБУ ст. 24 Закону України "Про Службу безпеки України", суперечать ч.2 ст.8 та ст.25 Закону України "Про об’єднання громадян".

Згідно ч.4 ст.5 Закону України "Про Службу безпеки України" прошу надати письмові пояснення щодо неправомірного втручання СБУ в статутну діяльність ЛОВ ВГО КВУ.

Голова ЛОВ ВГО КВУ

Олексій Светиков

№36/1056 від 24.05.02 р.

Керівнику Луганського Відділення КВУ Свєтікову О.О.

З приводу вашого запиту за №52 від 21.05.02 р. про начебто неправомірне втручання співробітників МВ СБУ у діяльність ЛОВ КВУ роз’яснюю, що згідно статті 8 пункт 1 Закону України "Про оперативно-розшукувальну діяльність" органи СБУ мають право опитувати осібіз їх згодиі використовувати їх добровільну допомогу. Бесіди з учнями СХМТ проводилися згідно з положенням ст. 24 Закону України "Про службу безпеки України". При цьому будь-які постановочні питання, що зачіпляють законні інтереси вашої організації, не задавалися. У цьому ви можете переконатися самі, опитавши вказаних осіб.

Начальник підрозділу УСБУ

С.Грачов

P.S.: Щодо згоди і добровільної допомоги, то студентів старшого курсу технікуму, що приймали участь у виборах у якості спостерігачів — кореспондентів "Точки зору" викликали до заступника директора й у його присутності узяли письмові пояснення.

Олексій Свєтіков

Політика і права людини

17.12.2002

Заява з приводу пограбування офісу Луганської обласної організації КВУ.

   

У ніч з 25 на 26 травня в місті Сєвєродонецьку невідомі пограбували офіс Луганської обласної організації "Комітет виборців України". В цьому ж офісі знаходився обласний корпункт Інтернет-порталу "Політична Україна" та редакція газети "Третій сектор", що видається ЛОО КВУ. З офісу було викрадено всі комп’ютери, іншу оргтехніку та побутову техніку. Загальна сума збитків зараз підраховується. За фактом пограбування подано заяву до Сєвєродонецького міського відділу УМВС.

Комітет виборців України не виключає політичних мотивів пограбування. На користь останнього свідчать, зокрема, публікації про порушення під час виборів на Луганщині, які нещодавно були оприлюднені в газеті "Третій сектор" та на порталі "Політична Україна". Окрім того, після виборів керівництво ЛОО КВУ звернулося Із запитом до Сєвєродонецького управління СБУ щодо фактів допиту спостерігачів КВУ співробітниками Служби безпеки. Управління СБУ дало відповідь, у якій пояснювалося, що згадані дії представників СБУ не суперечать чинному законодавству. Текст запиту та відповідь на нього 24 травня були оприлюднені на порталі "Політична Україна".

Факт пограбування офісу Луганської обласної організації КВУ та інші факти тиску і насилля щодо активістів організації Комітет виборців схильний розцінювати як політичне переслідування, пов’язане з діяльністю КВУ під час цьогорічної виборчої кампанії.

КВУ вкотре звертається до правоохоронних органів приділити особливу увагу розслідуванню згаданих злочинів, а також зробити все можливе для унеможливлення подібних ситуацій в майбутньому.

Політика і права людини

17.12.2002 | Олексій Свєтіков.

Шукати, щоб не знайти.

   

Саме таке враження від дій міліції, що "шукає" обладнання ЛОВ ВГО КВУ, що було вкрадене в ніч з 24 на 25 травня. Як з’ясувалося, міліція ще навіть не зробила експертизу відбитків пальців, що були знайдені на місці злочину. Такі відбитки, добре видні навіть неозброєним оком, злочинці залишили на скетчі, із допомогою якого видавлювали скло (попередньо відігнувши металеві грати. Скетч був ними загублений, я особисто бачив на ньому дуже добрий відбиток пальця, і вказав на це оперативникам. Це той щасливий випадок, що дозволяв достатньо швидко чи викрити злочинців, чи мати вагомі докази проти них, коли вони будуть знайдені. Але за станом на 28 травня цими відбитками в міліції ще ніхто не займався. Що ж до відбитків на скетчі — найбільш суттєвому доказі, то начальник міського карного розшуку взагалі сказав мені учора, що вони ще подивляться, чи придатні вони "для роботи". Що ж, можливо для тієї роботи, що зараз робить міліція, й непридатні. Бо сьогодні ця робота — це написання одних і тих же паперів по три-чотири рази та багатосерійні бесіди с працівниками КВУ на одну і ту ж тему. Єдина мета якої — викрити "внутрішнього" злочинця. Звичайно, знайти щось таким чином не можна. А ось паралізувати роботу організації — звичайно. Може так їм і треба?

Коментар "ПЛ":На нашу думку, в цьому випадку мало місце неправомірне втручання працівників СБУ в діяльність громадської організації. Важко уявити, які саме обов’язки СБУ, перелічені в ст.24 Закону про СБУ, на яку посилається начальник сєвєродонецького відділу СБУ С.Грачев, викликали такі неординарні дії.

Цікаво співпадіння в часі відповіді СБУ та пограбування офісу Луганської обласної організації КВУ. В Заяві КВУ, наведеній вище, ці факти пов’язуються. Майже всі активісти НУО, які коментували ці події, висловлювали твердження, що пограбування інспіроване СБУ. Як бачимо, розслідування йде дуже повільно. Отже, на нашу думку СБУ має докласти зусиль, щоби знайти грабіжників і відвести підозри від себе.

Політика і права людини

17.12.2002 | Ігор Столяров.

В Одесі українських патріотів називають "хохлами".

   

Таке право взяли на себе працівники одеської міліції, які нахабно поводили себе з активістами молодіжної організації "Українське братство".

Правоохоронців обурили заклики молоді прийти на заплановане блоком "Наша Україна" пікетування обласної прокуратури, що повинне відбутися 27 травня, та заклики поважати українську національну церкву.

Написавши на міських парканах, навколо Спасо–Преображенського Собору, написи на зразок: "Україні — українську церкву", "Церква і мова народна основа" — молоді люди відчули на собі щирі "національні" почуття і хижі настрої одеських правоохоронців. З вигуками на кшталт "Хохли", "Ми вам покажєм нєзалєжность." "Откуда ві такіє взялісь?", "Да Ви бєз Маскви нєкто." і так далі, з відповідним рукоприкладством, міліціянти пояснювали "кто в горадє хазяїн". Спілкування було не з приємних.

За словами голови громадського комітету опору "За правду" Андрія Юсова, "Робота патрульно-постової служби в Одесі викликає жах. На наш погляд, повторилося те, що було у Києві, коли міліція тероризувала молодь лише за те, що та спілкувалася державною мовою. Склалося таке враження, що ми перебуваємо не у 2002 році, а скажімо так рік 1960 – 1965. З років Стуса, Марченка, Снегірьова і Юрія Литвина практично нічого не змінилося."

Але Андрій Юсов запевнив, що "спротив антиукраїнським силам в Одесі триватиме. Заплановані нами акції будуть проводитися. У нас різні шляхи і методи, але всі вони демократичні і не шкодять незалежності України, яку ми захищаємо."

Політика і права людини

17.12.2002 | Богдан Бондаренко, Студентське Братство Луганщини

Пост-вибори у малих містах.

   

На прикладі промислового міста Рубіжне Луганської області, я розповім про зловживання влади на виборах, менш помітне для громадськості, бо було спрямовано проти членів дільничних виборчих комісій. Мова піде про винагороду, яку "одержали" від держави активісти політичних партій, задіяні на виборах у якості членів дільничних виборчих комісій.

Рубіжне — невелике промислове місто, населення якого раніше складало десь 70 000 чол. Найбільше підприємство міста, навколо якого воно виникло І завдяки якому розвивалося — хімічний комбінат "БАРВНИК". Воно майже не працює (окрім декількох цехів завдяки створенню окремих господарських структур з інвестором) і фактично є банкрутом. Відповідно у Рубіжному з’явилося багато незайнятого населення, високий рівень безробіття і чимало висококваліфікованих інженерів, згодних попрацювати задля отримання якоїсь винагороди. Тому бажаючих увійти до складу дільничних виборчих комісій було більш ніж достатньо. Умови праці можна проілюструвати якістю списків виборців, які невідомо хто складав, і в яких містилися померлі 5, а траплялося, й 10 років тому. Навіть, коли проводили семінар для голів і секретарів дільничних виборчих комісій у міськвиконкомі, п. Назаренко (одна з посадових осіб, член "Трудової України", на той час, якщо не помиляюсь, секретар Рубіжанської міськради), стверджував: "Списки избирателей по ЖЭКам проверять не нужно." Хтось з секретарів ДВК здивувався: "Что это за списки? Кто их вообще составлял? В них полно людей, давным-давно умерших." Пан Назаренко швидко перервав учасника семінару і змусив замовкнути. Як потім він усім пояснив, вибори у Рубіжному — це місцева справа, тому не треба нічого казати в присутності керівництва окружної виборчої комісії з м.Сєвєродонецьку. Результат не забарився — до 10% "мертвих душ" викреслено зі списків на багатьох дільницях. Наприклад ДВК №57-112 — з 2100 виборців лише померлих викреслили майже 200 чол., а ще багато виписалося, в Росії і т.п.

Тепер стосовно винагороди членам ДВК. Вона повинна була складатися з оплати праці (20 грн.) та одноразової винагороди — премії. Якщо оплату праці виплатили наполовину, бо зазвичай 10 грн. збирали на організацію харчування в день виборів 31.03.2002, то з премією — масові зловживання.

До виборів Голови ДВК отримали норматив витрат для виплати премій — 480 грн./ДВК. Але Рубіжне – мале місто, Інституції НДО нерозвинуті (окрім "політичних" та екологічних – бо є флагмани хімічної промисловості та забруднення навколишнього середовища), доступ до безкоштовної юридичної допомоги — відсутній…

Голови ДВК отримали після виборів в ОВК №112 гроші та платіжні документи для членів ДВК — але самі поставили підписи один в одного і через півгодини повернули їх. На здивування керівництва ОВК №112 відповіли, що за 30 хвилин виплатили гроші (з Рубіжного до Сєвєродонецька десь 15 км відстані). Результат цієї афери:

ДВК № 57-112 Голова ДВК Сердешна Л.М. видала по 10 грн. лише тим, хто знав про премію, а секретареві — 15 грн. Мотивація нестачі по 5.65 та 0.65 у секретаря: "Если бы мы каждый день не ездили в окружную комиссию, вы б не х… не получили".

ДВК №71-112 Голова ДВК переховувався від членів, ті що розшукали отримали по 10 грн., а Інші — нічого. Мотивація невиплати: У нас на ДВК зник прапор…

ДВК №74-112 Голова ДВК отримав гроші раніше за інших голів ДВК у м. Рубіжному (ще 14.04.2002), майже протягом двох тижнів переховувався, бо проживає у м.Сєвєродонецьку, а прописаний у м. Рубіжному. Коли член ДВК, що мав брата-адвоката, зібрав 26.04.2002 членів ДВК і став погрожувати судовим та кримІнально-правовим розслідуванням, пан Канивець видав присутнім по 14 грн. Мотивація нестачі: вартість його проїзду на роботу в ДВК пІд час виборів.

ДВК № 73-112 Голова ДВК не виплатив премію одному члену ДВК, бо "ее не занесли в списки на премию." Але, коли цей член відмовився прийняти участь у повторному голосуванні, що проводилося за рішенням суду, її занесли в списки на отримання винагороди. — Навіщо ж бюджетні кошти економити?

ДВК № 56-112 Голова ДВК виплатив членам по 3 грн. Мотивація невиплати: "Больше не положено по закону"(!??)

А в ДВК у СШ №7 м. Рубіжне, Голова ДВК, як стверджують колеги, нічого взагалі не виплатив…

Та на цьому зловживання не закінчилися. На ДВК №№56, 73 та 74 за рішенням суду 13.04.2002 провели перевибори (після рішення суду за позовами кандидатів до міськради). Членам цих ДВК обіцяли доплатити за перевибори ще 13.04.2002, але й на початку травня вони ще нічого не отримали. Як повідомив бухгалтер міськвиконкому: "Первое заседание Горсовета проводится для вручения удостоверений и кадровых назначений. И лишь второе может утвердить строку бюджета по выплате средств за перевыборы". Може… А може ж і не затвердити?

Слід додати, що працівники міськвиконкому змусили керівництво ДВК №73-112 та ДВК № 74-112 переробити документи (сфальсифікувати?) на оплату праці з 24 відпрацьованих годин до 17 год. (зменшивши обіцяну винагороду члену ДВК до 13 грн.). А от Голова ДВК №56-112 відмовився підробляти документи і залишив 24 години, що їх реально відпрацювали за 4 дні підготовки та проведення перевиборів дільнична виборча комісія. Ось така собі дискримінація за правосвідомістю та знанням чинного національного законодавства в оплаті роботи членів ДВК.

Більшість членів ДВК каже, що давно б забули ці системні дії чиновників та Голів ДВК, бо влада і держава не раз обдурювала й на багато більші суми грошей. Але зараз відбувається перерахунок житлових субсидій, який враховує "отриману" (а саме недоотриману винагороду за роботу в ДВК), тож члени ДВК (а значна частина з них отримує житлові субсидії) ще заплатять зі своєї кишені за ці махінації відповідним збільшенням плати за житлово-комунальнІ послуги у зв’язку зі зменшенням житлових субсидій.

Хто був членом ДВК на виборах, вже ніколи не захоче в них працювати на наступних виборах. А от ті покидьки, що їх ошукали — з радістю. Серед них популярна приказка "Количество лохов в Украине неуклонно уменьшается, но зато растет их качество". На жаль, дії влади їй відповідають…

Впровадження норм європейського права

17.12.2002 | Дмитро Супрун, юридичний секретар Європейського суду з прав людини, аспірант кафедри міжнародного пр

Правило про використання внутрішніх засобів правового захисту як основа субсидіарного характеру контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року) .

   

(Початок дивись у №13(269)

ІІ. Застосування правила про використання внутрішніх засобів правового захисту щодо українських справ в Європейському суді з прав людини

Одним з перших питань загального характеру, яке постале у Суді при розгляді українських заяв, стало питання побудови та функціонування загальної судової системи України. Зокрема, Суду потрібно було встановити, яке саме рішення національних судових інстанцій слід вважати "остаточним внутрішнім рішенням" в смислі статті 35 Конвенції та чи слід вважати ефективним засобом правового захисту процедуру "в порядку нагляду". Суд розглянув це питання в рамках справи № 41974/98Кучеренко проти України. Так, у своєму рішенні від 4 травня 1999 року (неопубліковане), Суд нагадав, що не може вважатись ефективним засобом правового захисту засіб, здійснення якого залежить від дискреційних повноважень якогось органу влади та для того, щоб вважатись "ефективним", правовий засіб має бути доступним, тобто зацікавлена особа повинна особисто ініціювати процедуру оскарження. Він зазначив, що в рамках загальної судової системи України остаточним рішенням є рішення, що винесене касаційною інстанцією, а провадження "у порядку нагляду" може бути відкрите лише за ініціативою прокурору чи голови суду або їх заступників. Таким чином, Суд встановив, що для ініціювання процедури "у порядку нагляду" недостатньо одного бажання заявника, оскільки рішення про внесення відповідного протесту приймається зазначеними вище особами, а отже, зацікавлена особа не має можливості самостійно ініціювати процедуру оскарження. Відповідно до цього, Суд встановив, що процедура "у порядку нагляду" не є "доступним засобом правового захисту" в смислі положень Конвенції, а отже, є "екстраординарним засобом правового захисту".

Таким чином, з прийняттям Судом рішення по справіКучеренко проти України, на підставі якого, до речі, було розроблено юриспруденцію з цього ж питання відносно російських справ, правило стосовно процедури "у порядку нагляду" стало чітко закріпленим правилом постійної юриспруденції Суду, яке покладалося до останнього часу в основу діяльності Суду при розгляді українських справ. В той же час, не слід вважати, що правило про неефективність процедури "у порядку нагляду" виникло саме з моменту прийняття рішення по згаданій вище справі, тобто з 4 травня 1999 року, і що подібне правило не було чинним до зазначеної дати. Треба мати на увазі те, що це правило існувало і використовувалось Судом з моменту набрання Конвенцією чинності для України, однак починаючи з 4 травня 1999 року, це правило набуло характеру постійної юриспруденції Суду. Крім цього, той факт, що рішення по справіКучеренко проти Україниє формально неопублікованим у Суді, не позбавляє це рішення чинності, оскільки чинність рішення Суду не залежить від факту його опублікування.

Встановлення Судом правила про те, що "остаточним внутрішнім рішенням" в контексті української загальної судової системи слід вважати рішення касаційної судової інстанції, з одного боку, чітко визначило момент закінчення процедури використання заявником внутрішніх засобів правового захисту та, з іншого боку, закріпило можливість звернення заявника до контрольного механізму Конвенції навіть мінуючи Верховний Суд України, який згідно до статті 125 Конституції є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. А враховуючи те, що розгляд більшості справ в українському правовому контексті відбувався до останнього часу в рамках дволанкової судової процедури, касаційною інстанцією в якій виступав, як правило, обласний суд (крім Києва та Севастополя), Верховний Суд частіше за усе був виключеним з процедури використання заявником внутрішніх засобів правового захисту. Це само по собі певним чином суперечило принципу субсидіарності контрольного механізму Конвенції, який передбачає пріоритетну роль національного контрольного механізму захисту прав людини перед міжнародним механізмом. На наш погляд, обмеження ролі Верховного Суду України у національній процедурі використання заявником внутрішніх засобів правового захисту випливало не з закріпленого Судом правила про неефективність процедури "у порядку нагляду", але із змісту самої української правової системи. Українська правова система до останнього часу не передбачала механізму апеляційного оскарження прийнятого судового рішення, у якому звернення до Верховного Суду в рамках "ординарної судової процедури" було б обов’язковим, а отже, становило б невід’ємний критерій дотримання правила про використання внутрішніх засобів правового захисту.

Внесення останніх змін до українського законодавства стосовно процедури здійснення судочинства із введенням системи апеляційного та касаційного оскарження прийнятих рішень не тільки є важливим кроком реформування української системи судочинства, але є також підставою перегляду Судом своєї позиції, закріпленої у рішенні по справіКучеренко проти України, що сприятиме скасуванню згаданого вище протиріччя із принципом субсидіарності контрольного механізму Конвенції.

В результаті внесення змін до процедури здійснення судочинства, зовсім іншого характеру набула також господарська судова система України, що є дуже важливим з точки зору юриспруденції Суду. Так, існуюча до останнього часу система арбітражного судочинства України не тільки не містила чіткого визначення стадій арбітражного провадження, але й передбачала, що, починаючи з моменту винесення арбітражним судом першої інстанції свого рішення, подальша процедура розгляду справи мала здійснюватись "у порядку нагляду". У світлі юриспруденції Суду це означало або те, що єдиною компетентною арбітражною інстанцією в Україні, рішення якої є "остаточним" у смислі статті 35 Конвенції, був арбітражний суд першої інстанції, оскільки процедуру "у порядку нагляду", згідно до рішенняКучеренко проти України, було визнано екстраординарним засобом правового захисту, або те, що процедура "у порядку нагляду" в арбітражному процесі відрізнялась від такої процедури у звичайному процесі. Відсутність в українському праві чіткої відповіді на запитання про те, в чому полягала ця різниця, значно ускладнювала роботу Суду та врешті решт примусило останнього самостійно вирішити це питання. Так, у своєму рішенні про прийнятність по справіСовтрансавто Холдінг проти Українивід 27 вересня 2001 року, яке було прийняте в результаті проведення усних слухань, Суд чітко зафіксував власну позицію з цього питання. Зокрема, Суд встановив, що незважаючи на зовнішню схожість, процедура "в порядку нагляду" в арбітражному процесі на стадії розгляду справи головою арбітражного суду першої інстанції та колегією Вищого Арбітражного Суду України чітко відрізняється від процедури "в порядку нагляду" у звичайній судовій процедурі, оскільки ініціювання цієї процедури на цих стадіях безпосередньо залежить від зацікавленої сторони по справі, а не від дискреційних повноважень органу влади. Висловлена позиція Суду з цього питання є на сьогодні частиною його постійної юриспруденції, а отже, становитиме основу для прийняття подальших рішень по справам, які знаходяться у провадженні Суду.

Запровадження в Україні, в результаті "малої судової реформи", апеляційної та касаційної інстанції хоча й наблизило національну судову систему, принаймні за формою, до класичної європейської моделі судоустрою, однак знову зробило актуальним питання про використання внутрішніх засобів правового захисту як для заявників, так і для самого Суду. Зокрема, необхідно було визначитися з тим, чи є "ефективним засобом правового захисту", у смислі статті 35 Конвенції, звернення, у відповідності до нової касаційної процедури, до Верховного Суду — у загальній (цивільній та кримінальній) судовій процедурі та до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду — в господарській судовій процедурі, в той час як, у світлі рішень Суду по справамКучеренкотаСовтрансавто-Холдінг, "ефективність" апеляційної інстанції не викликала сумнівів.

Аналіз практики Суду при розгляді українських справ свідчить про те, що звернення у касаційному порядку до Верховного Суду України — у загальній судовій процедурі та до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду — в господарській судовій процедурі, визнається на сьогодні необхідним, а отже, "ефективним", в смислі статті 35 Конвенції, лише у процедурах, які або розпочалися, або, принаймні, рішення апеляційних інстанцій по яким було прийнято після запровадження малої судової реформи. Інакше кажучи, не визнається ефективним, а отже, необхідним: у загальній процедурі — звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою з метою оскарження рішення, яке вже було переглянуто в касаційному порядку згідно до колишньої системи; в господарській процедурі — звернення до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду з касаційною скаргою з метою оскарження постанови колегії Вищого Арбітражного Суду, яку було прийнято до моменту запровадження судової реформи.

Слід підкреслити, що визнання Судом ефективності касаційного звернення до Верховного Суду України в загальному процесі та ефективності "подвійної касації" в господарському процесі не є на сьогодні чітко закріпленим правилом його юриспруденції, але випливає з його загальної практики при розгляді українських справ. Уявляється, що вимога Суду про необхідність касаційного оскарження є скоріше результатом застосування Судом загального правила про ефективність "касації" як засобу захисту взагалі, а не результатом аналізу природи поняття "касаційної скарги" у розумінні українського законодавця. Суд враховує при цьому практику інших європейських країн, а також правила постійної юриспруденції Суду про те, що у випадку, коли існують сумніви щодо ефективності того чи іншого засобу правового захисту, такий засіб повинен бути використаний (рішення Комісії по справіБотта проти Італіївід 15 січня 1996 року, збірник DR 84). Чітка позиція Суду щодо ефективності існуючих в українському праві національних засобів правового захисту має бути висловлена вже найближчим часом, але не раніше, ніж набере чинності новий закон про судоустрій, який остаточно закріпить конфігурацію української судової системи.

Коментар ПЛ.Ми щиро вдячні пану Супруну за наданий матеріал, який роз’яснює важливі особливості трактування Європейським судом з прав людини української правової системи. Згадуючи про існуючі сумніви щодо ефективності касаційної скарги до Верховного Суду України, доречно ще раз звернути увагу на тезу автора, що визнання ефективності касаційного звернення до ВС України не є на сьогодні чітко закріпленим правилом. Оскільки, згідно другої частини ст. 394 КПК, троє суддів за участю прокурора можуть або прийняти рішення про розгляд касаційної скарги на рішення апеляційного суду, або відмовити в задоволенні скарги, можна вбачати в цьому завеликі дискреційні повноваження. Тому ми порадили б тим, хто сумнівається в ефективності касації, подавати скаргу до Європейського суду з прав людини після апеляції, але все одне подати також і касаційну скаргу, оскільки Європейський суд може зажадати рішення касаційної інстанції, а терміни подання касаційної скарги будуть вже пропущені.

Євген Захаров

Катування та жорстоке поводження

17.12.2002

Львівська прокуратура та УСБУ відшкодують моральну шкоду батькам Юрія Мозоли, закатованого у СІЗО.

   

Франківський місцевий суд Львова повністю задовольнив позов Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Ніни Карпачової до прокуратури Львівської області та УСБУ у Львівській області про відшкодування моральної шкоди батькам загиблого Юрія Мозоли — Івану та Іванні Мозолам.

Суд постановив стягнути з УСБУ у Львівській області по 50 тис. грн. кожному з батьків, а з прокуратури Львівської області — по 15 тис. грн. кожному з батьків.

Н.Карпачова після закінчення засідання суду сказала журналістам, що задоволена рішенням суду. "Водночас у мене немає почуття перемоги, хоч рішення прийняте те, яке я чекала", — сказала вона. За її словами, вперше в Україні позов було подано не проти конкретних людей з правоохоронних органів, а проти самої системи.

Позов українського омбудсмена до прокуратури та СБУ був поданий 4 лютого 2001 року. У позові Н.Карпачова просила відшкодувати моральну шкоду Івану та Іванні Мозолам у зв’язку із втратою годувальника у 1996 році.

27 березня 1996 року Юрій Мозола був затриманий за підозрою у скоєнні ряду вбивств на території Львівської області та ув’язнений у слідчому ізоляторі УСБУ у Львівській області, де через три дні помер від катувань. Через тиждень правоохоронці затримано серійного вбивцю Анатолія Онопрієнка.

Наш информ.

Катування та жорстоке поводження

17.12.2002

Верховный Суд поставил точку в деле адвоката С.Салова.

   

"ПЛ" неоднократно обращался к делу адвоката Сергея Салова. На наш взгляд, это в независимой Украине был единственный случай, который можно квалифицировать как преследование за убеждения.

Обвинение в совершенном преступлении с Салова не снято. Накануне президентских выборов 31 октября 1999 г. Салов обнаружил в своем почтовом ящике номер парламентской газеты "Голос Украины", в котором сообщалось о смерти Леонида Кучмы. Газета была фальшивкой, к ее изготовлению Салов не имел никакого отношения. Он показал номер газеты всего нескольким людям и был арестован: Салова обвинили в нарушении статьи 127 УК Украины "Воспрепятствование избирательному праву". И вот за это "преступление" Салов был приговорен в июле 2000 года к пяти годам лишения свободы с отсрочкой приговора на два года, а до этого содержался под стражей в СИЗО.

Еще 15 июня 2001 года Ворошиловским судом г. Донецка был удовлетворен иск адвоката Салова С.П. к городской прокуратуре и городской милиции "за издевательства и пытки во время проведения следствия". Как утверждает истец, его содержали в Донецком СИЗО в единственной камере без нар и ему приходилось спать на полу. После нескольких месяцев в СИЗО у него ухудшилось здоровье. Была заявлена сумма иска 500 тысяч грн. Суд постановил удовлетворить требования истца частично и взыскать с Донецкой городской прокуратуры и с Донецкого городского управления МВД Украины по 1,5 тыс. грн. в пользу Сергея Салова в качестве компенсации за нанесенный ему моральный ущерб.

Донецкая прокуратура обжаловала решение Ворошиловского суда в апелляционный суд. Последний подтвердил решение в пользу Салова, но прокуратура обжаловала и это решение в кассационном порядке. И вот Верховный Суд поставил точку в этом деле.

23 мая Судебная палата Верховного Суда Украины по гражданским делам рассмотрела кассационную жалобу прокуратуры Донецкой области на решение Ворошиловского районного суда г.Донецка и определение судебной коллегии апелляционного суда Донецкой области, которые признали действия Донецкой прокуратуры по задержанию, аресту и содержанию под стражей адвоката Сергея Салова незаконными.

Судебная палата Верховного суда Украины признала факт нарушения его конституционных прав и причинение морального ущерба в размере 3000 грн., который должен быть выплачен государством. Решение окончательное и обжалованию не подлежит.

Наш информ.

Катування та жорстоке поводження

17.12.2002 | Александр Юрченко

О кассационном рассмотрении гражданских дел.

   

В статье 322 Гражданского процессуального кодекса (ГПК) пишется, что в кассационной жалобе должно быть приведено обоснование кассационной жалобы:

— название закона, с нарушением которого постановлено решение, определение;

— в чем состоит нарушение закона или неправильное его применение и что свидетельствует о том, что решение или определение постановлены вследствие этого нарушения.

Без выполнения требований этой статьи ГПК суд первой инстанции исключительно через который подается кассационная жалоба в Верховный Суд Украины, оставляет кассационную жалобу без движения, т. е. не направляет ее в кассационную инстанцию и устанавливает срок, в течение которого должныї быть устранены недостатки кассационной жалобы.

По истечении установленного судом первой инстанции срока для подачи объяснений на кассационную жалобу суд безотлагательно должен направить ее и дело в кассационный суд.

Подготовка дела к рассмотрению в суде кассационной инстанции проводится в соответствии со статьей 328 ГПК, в которой, в частности, написано: "В десятидневный срок суд устанавливает наличие оснований для передачи дела на рассмотрение состава судебной палаты". В ч. З статьи 328 ГПК, указывается, что дело обязательно пересматривается составом судебной палаты, если приведенные в жалобе доводы содержат признаки неправильного применения судом норм процессуального права, которое влечет отмену постановленного решения.

В части 4 статьи 328 написано: "Дело может быть передано на рассмотрение состава судебной палаты, если обжалованное решение имеет важное значение для единообразного применения закона судами Украины, а также если приведенные в жалобе доводы дают основания для вывода, что неправильное применение судом, норм, материального или процессуального права привело или могло привести к неправильному разрешению дела".

В ч. І статьи 329 ГПК пишется: "Вопрос о передаче дела на рассмотрение состава судебной палаты разрешается судом в составе трех судей в совещательной комнате БЕЗ ВЬІЗОВА ЛИЦ, участвующих в деле".

В части 2 данной статьи пишется: "Дело передается на рассмотрение всего состава судебной палаты, если хотя бы один судья из состава суда пришел к такому заключению", а в ч.4 ст.329 указывается: "При отсутствии оснований для. передачи дела на рассмотрение всего состава судебной палаты, суд постановляет об отказе в удовлетворении жалобы".

Ч. І статьи 333 ГПК гласит: "Во время рассмотрения дела в кассационном порядке суд проверяет правильность применения судом первой или апелляционной инстанции норм материального или процессуального права и не вправе устанавливать или считать доказанными обстоятельства (факты), которые не были установлены в решении или отвергнуты им, разрешать вопрос о достоверности или недостоверности того или иного доказательства, о превосходстве одних доказательств над другими.

В части 2 данной статьи ГПК указывается: "Если судебные решения постановлены с нарушением закона, на который не было ссылки в кассационной жалобе, суд кассационной инстанции применяет соответствующий закон".

В статье 343 ГПК "Содержание определения суда кассационной инстанции" сказано, что в определении указывается:

— краткое содержание заявленных требований;

— обобщенные доводы кассационной жалобы;

— мотивы суда со ссылкой на закон, которым он руководствовался.

В части 2 данной статьи ГПК пишется, что при отклонении кассационной жалобы в определении отмечаются мотивы отклонения кассационной жалобы.

Согласно "Толковому словарю русского языка" С.И.Ожегова, мотив — это довод в пользу чего-нибудь. В статье 343 ГПК применено слово "мотив", но можно было бы вместо этого слова применить "довод", и тогда в части 2 статьи 343 ГПК шла бы речь о доводах отклонения кассационной жалобы (что было более понятно гражданам, как правило, не очень разбирающихся в тонкостях юриспруденции).

А если в ч.2 ст.343 ГПК слово "отмечаются" заменить более подходящим в данном случае "указываются" заменить более подходящим в данном случае словом "указываются", то тогда часть 2 статьи 343 ГПК звучала бы так: "При отклонении кассационной жалобы в определении указываются доводы отклонения кассационной жалобы".

Это было бы ясней и понятней для лиц, участвующих в деле, для тех, кто в ответ на кассационные жалобы получает вместо определений суда, постановленных в соответствии со статьей 343 ГПК, видимость этих определений - необоснованный документ, выдаваемый тремя судьями кассационного суда определения кассационной инстанции. Вот, например, какое определение получила жительница пгт. Черноморское Г.О.Калинина:

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Верховного Суду України в складі:

Маринченка В. Л., Панталієнко П. В., Самсіна І. Л., розглянувши в судовому засіданні в м. Києві 19 грудня 2001 року справу за позовом Калініної Г. О. до Махінька В. Н., Чорноморської селищної ради про відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

Справа судами розглядалась неодноразово. Останнім рішенням Євпаторійського міського суду від 20.09.2000 р., залишеним без зміни судовою колегією в цивільних справах Верховного суду Автономної Республіки Крим від 06.11.2000 р в задоволенні позову відмовлено.

В касаційній скарзі Калініна Г. О. просить скасувати ухвалені в справі рішення, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судові рішення законні та обґрунтовані.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 329, 334 ЦПК України, колегія суддів судової палати з цивільних справ Верховного Суду Україна, —

ухвалила:

Відмовити в задоволенні касаційної скарги Калініной Г.О.

Ухвала оскарженню не підлягає:

Судді:

Маринченко В. Л., Панталієнко П. В., Самсін І. Л

Если проанализировать вышеприведенное определение суда кассационной инстанции, то с учетом данного комментария, становится, на мой взгляд, очевидным, что это определение абсолютно не отвечает требованиям к содержанию определений, содержащимся в статье 343 ГПК.

В определении не указано краткое содержание заявленных требований, не указаны обобщенные доводы кассационной жалобы, а также доводы (мотивы) суда со ссылкой на закон, которыми суд руководствовался.

Налицо полное игнорирование требований статьи 343 ГПК.

Этому способствует, по моему мнению, неконституционная статья 329 ГПК, которая позволяет трем судьям, без участия сторон по делу, не приводя доводов против кассационной жалобы, грубо нарушая законность, препятствовать рассмотрению дела всем составом судебной палаты. Причем, препятствовать без всяких на то законных оснований, злоупотребляя служебным положением, проявляя в своих действиях должностную халатность.

Произволу судей в данном случае способствует и то, что выносимое ими определение об отказе передать дело на рассмотрение всего состава судебной коллегии обжалованию согласно ст.343 ГПК Украины не подлежит.

Считаю, что статья 329 ГПК должна быть пересмотрена Верховной Радой Украины. В новой редакции должно быть указано, что суд выносит не просто определение, а мотивированное определение с приведением доводов кассатора и их опровержением, если коллегия с доводами кассатора не согласна.

В статье должно быть указано, что стороны (при их желании) могут участвовать в рассмотрении дела при разрешении вопроса о передачи дела на рассмотрение судебной палаты и могут давать пояснения суду.

Ця стаття Олександра Юрченка, нашого постійного читача та автора на протязі шести років, стала його останнім текстом. ХПГ висловлює щире співчуття його рідним та близьким.

Практика правозахисту

17.12.2002 | Дмитрий Шлыков, г. Луганск

Юридические клиники в системе подготовки студентов по специальности правоведение.

   

Реформирование существующей системы подготовки специалистов в области правоведения невозможно без внедрения в учебный процесс специальных программ обучения будущих юристов практическим навыкам ведения юридических дел. Основная цель таких программ, преодоление разрыва между теоретическим юридическим образованием и юридической практикой: молодой специалист, окончивший юридический вуз, должен обладать всеми необходимыми знаниями, качествами, умениями и навыками, для того чтобы разрешать юридические ситуации быстро и качественно. В настоящее время, как показывает анализ учебно-методической литературы, именно методике юридического образования, направленной на привитие конкретных навыков общения с клиентами, оформления юридических дел, ведения переговоров с должностными лицами, лоббирования интересов граждан в государственных органах почти не уделяется внимание. Почти все программы обучения практическим навыкам являются адаптированными в Украине вариантами зарубежных, преимущественно американских разработок. Одной из наиболее эффективных программ обучения практическим навыкам является "Юридическая клиника", которая решает не только вышеперечисленные задачи. Основной формой осуществления программы "Юридическая клиника" является создание в юридическом вузе структурного подразделения (или отдельного юридического лица, чаще всего общественной организации, тесно сотрудничающей с вузом) с определенным штатом сотрудников, обучающихся практическим приемам и навыкам ведения конкретных юридических дел, в процессе предоставления (преимущественно бесплатно) юридической помощи социально незащищенным слоям населения. Профессорско-преподавательский состав принимает участие в организации и проведении занятий на базе этого подразделения. Сотрудниками такого структурного подразделения, предоставляющими юридическую помощь, являются студенты, а контролирующую функцию выполняют преподаватели-консультанты. Уникальность "Юридической клиники" заключается еще и в том, что наряду с обучением, возможностью применения студентами своих знаний, полученных на лекциях для разрешения конкретных жизненных ситуаций, создаются также условия для воспитания и привития студентам социально значимых качеств. К последним, например, следует отнести: чувства юридической и моральной ответственности; осознание своего эмоционального и идейного внутреннего мира, права, законности, чувства вины, сопереживания, осуждения; понимание своей индивидуальной ответственности и стремления к установлению истины и справедливости. Кроме того, благодаря работе в "Юридической клинике", решаются проблемы профессионального ориентирования, ведь ни для кого не секрет, что молодые специалисты по окончанию вуза не знают в какой отрасли народного хозяйства они хотели бы работать. Не следует также забывать о предоставлении юридической помощи малоимущим слоям населения, которые не располагают финансовыми возможностями для оплаты помощи адвокатов, для них "Юридическая клиника" становится одним из элементов правовой защиты. Несмотря на новизну, актуальность и мировое признание программы "Юридическая клиника", украинский законодатель не предусматривает законодательную базу для ее внедрения в учебный процесс. Так, например, программа развития юридического образования на период до 2005 года, утвержденная постановлением Кабинета Министров Украины от 10 апреля 2001 г. № 344 предполагает только наполнение новым содержанием уже существующие правовые дисциплины, а также реформирование старой системы прохождения практики для студентов юридических вузов, о внедрении новых образовательных программ речи не идет.

С точки зрения правового регулирования деятельности "Юридической клиники" интересен опыт Российской Федерации. Несмотря на то, что единого нормативно-правового акта, регулирующего деятельность "Юриди

ческой клиники" в Российской Федерации также нет, однако благодаря приказам Министерства образования Российской Федерации, в частности "О правовых консультациях ("правовых клиниках") для населения на базе вузов, осуществляющих подготовку юридических кадров" от 05.10.1999 г. № 433 осуществляется организационная поддержка создания "Юридических клиник". При помощи приказов Министерства образования Российской Федерации решено три первостепенных вопроса существования "Юридической клиники":

Введено понятие "Юридическая клиника", как структурного подразделения вуза, осуществляющего подготовку юридических кадров;

Предусмотрен порядок легализации "Юридических клиник", создана система координации их деятельности;

Законодательно закреплены за государственными учреждениями Министерства Российской Федерации, такими как Центр образовательного законодательства Минобразования России, методическое руководство и научное сопровождение деятельности "Юридических клиник".

Кроме отсутствия законодательного урегулирования создания и развития "Юридических клиник", существуют дополнительно внутренние проблемы внедрения данной программы в учебный процесс. Например, по последним данным в Украине насчитывается более десятка действующих юридических клиник при юридических вузах, которые в той или иной степени используют в своей работе классическую методику клинического образования. Однако, что означает само понятие "клиническое образование" знают далеко не все участники данной программы. В некоторых случаях участникам программы не объясняют теоретические основы организации юридической клиники. Например, четко не очерчиваются цели и задачи программы; не объясняются основы организации клиники, как структурного подразделения юридического вуза; не рассматриваются механизмы взаимоотношения клиники и вуза. Студентов-консультантов прежде всего стараются обучить практическим навыкам работы по оказанию юридической помощи населению, а лиц, выполняющих административно-управленческие функции, вообще, никто ничему не учит. Игнорирование обучения теоретическим основам программы или ослабленный контроль над обучением со стороны администрации вуза, приводит к ситуации перерождения юридической клиники в иную структуру. Вместо нее появляется некая общественная юридическая консультация – автономная организация, персонал которой начинает ставить интересы данной структуры на первое место. Перерождение может также осуществляться осознано, то есть персонал знает о назначении юридической клиники, но преднамеренно хочет создать свою самоуправляемую организацию, в которой программа клинического образования будет являться только прикрытием самоутверждения отдельных руководителей. Таким образом, при некоторых видимых атрибутах юридической клиники (оказание юридической помощи населению, характерное делопроизводство), в новой структуре отсутствуют две главные составляющие: практический опыт, накопленный в клинике, не учитывается и не анализируется в учебном процессе юридических вузов и в результате, юридическая клиника как учебная программа вуза фактически перестает существовать. Конечно, новая структура может быть более жизнеспособной, так как расширяется круг прав, появляются возможности привлечения новых партнеров и спонсоров, развиваются новые направления деятельности. Тем не менее, связь с образовательным процессом вуза теряется. Отношения между вузом и бывшей клиникой начинают строиться на паритетных началах, что естественно может не нравиться деканату или ректорату, отсюда вытекает прекращение поддержки вуза, как материальной, так и кадровой (не привлекается профессорско-преподавательский состав для работы в клинике, администрация вуза не стимулирует студентов-консультантов). Конечным результатом перерождения является, по всей видимости, появление молодежной правозащитной общественной организации со статусом юридического лица либо чего-то подобного. В принципе, появление молодежной общественной организации является позитивным явлением, но сам процесс создания организации путем перерождения юридической клиники далеко не идеален, потому что предполагает некоторую конфронтацию с вузом. На наш взгляд, для предотвращения этого необходимо:

закрепить статус "Юридические клиники" законодательно;

рассматривать "Юридическую клинику" как структурное подразделение юридических вузов и факультетов, участвующее в учебно-воспитательном процессе;

обеспечить клиники курирующими препода-

вателями, способными донести идею "Юридических клиник" до студентов.

включить занятия студентов в "Юридической клинике" в программу подготовки специалистов;

разрешить засчитывать работу студентов – консультантов как юридическую практику;

P. S. Аналогичная юридическая клиника успешно функционирует с 1999 года при юридическом факультете Восточноукраинского национального университета имени В. И. Даля ( г.Луганск) при содействии Луганской областной общественной организации студентов и аспирантов юридического факультета ВНУ им. В. И. Даля "Клуб юристов".

В клинике работают: директор, координатор и три консультанта ( студенты старших курсов).

Прием посетителей осуществляется два раза в неделю по два часа.

"Клубом юристов" при содействии юридического факультета ВНУ им. В.И. Даля выпущено пособие Методические указания по организации "Юридической клиники"/ Сост. Проф. Л.И. Лазор, В.В. Гнилорыбов, Д.В. Шлыков. – Луганск: Изд-во ВНУ, 2000.- 36 с.

Более подробную информацию, а также учебно-методические материалы по организации юридических клиник Вы можете получить в "Клубе юристов" по адресу: 91034, г.Луганск, ул. Ватутина, 1-а (юридический факультет ВНУ им. В.И. Даля). Тел. (0642) 46-11-01, 46-65-64; эл. почта: jurist@vugu.lugansk.ua

Погляд

17.12.2002 | Тарас Кузьо, співробітник Центра російських і східноєвропейських досліджень, Університет Торонто

Чому в Україні немає правозахисного руху?

   

У галузі захисту прав людини Україна користується поганою славою, й отримання незалежності практично не змінило ситуацію. Насправді, за даними різних міжнародних організацій, західних недержавних організацій та урядів, в Україні, починаючи з кінця 1990-х, демократизація регресувала в багатьох сферах — наприклад, в ЗМІ — а опозиційні політики продовжують гинути в підозрілих автокатастрофах. Але чому ж не існує всеукраїнського руху на захист прав людини, який міг би протистояти таким зловживанням? Тут можна виділити два чинники, що визначають, чому пострадянська Україна так і не змогла створити єдиний та відчутний правозахисний рух.

По-перше, в часи Радянського Союзу в Україні рух на захист прав людини завжди був пов’язаний з національним питанням — так само, як це було в інших неросійських республіках, наприклад, в Прибалтиці та Закавказзі. Комбінація з національних та демократичних вимог в межах одного руху в неросійських республіках, таких як Україна, дуже сильно відрізнила ці рухи від правозахисних груп з Російської Федерації, де вони виступали виключно за демократичні права.

В останні роки існування СРСР об’єднання національних і демократичних вимог в одному русі привело до створення Українського народного Руху, який поступово звів в одне чотири групи: колишніх в’язнів совісті, культурну інтелігенцію, фундаторів демократичної платформи Комуністичної партії України, а з 1990-91 рр. і "суверенних комуністів", таких як "ідеологічний" секретар Леонід Кравчук. Ідеологія Руху базувалася на вірі, що захист прав людини і демократизація можливі лише після отримання незалежності, коли держава активно вдасться до відродження та захисту української мови і культури, аби забезпечити їм провідну роль в українському суспільстві. Україна незалежна вже понад 10 років, але все ж таки в багатьох важливих областях ситуація з правами людини гіршає, а не навпаки.

І через десять років після розпаду СРСР зв’язок між національними правами і правами людини залишається на поверхні. Українська асоціація політичних ув’язнених і репресованих, очолювана колишнім в’язнем совісті Євгеном Пронюком, який зараз видає журнал "Зона", завжди співробітничала з групами націонал-демократів, такими як Рух. Те ж саме стосується організації Меморіал, що з’явилася в кінці радянської епохи і займалася обнародуванням злочинів сталіністів. Вона завжди була активнішою в Західній Україні, хоч більшість розслідуваних нею злочинів були скоєні в Східній.

Українську Правничу Фундацію було засновано в 1992 році, її очолює колишній рухівський активіст Сергій Головатий, якого обрано в парламент на березневих виборах за списком радикального антипрезидентського (націонал-демократичного) блоку Юлії Тимошенко. УПФ видає щорічник "Права людини в Україні".

Деякі недержавні організації спеціально орієнтуються на окремі аспекти життя суспільства, такі як вибори (наприклад, комітет "Рівні можливості" і Комітет виборців України) або ґендерне питання, ніж власне на права людини. Вони працюють незалежно один від одного, оскільки вважають за краще забезпечувати доступ до західних фондів тільки для своїх НДО, а не працювати під парасолькою правозахисних організацій.

Існують інші правозахисні групи, однак вони, як правило, мають не місцеве походження, а є лише локальними філіалами таких міжнародних організацій, як Amnesty International і International Society for Human Rights. Але і тут — українську Amnesty International очолює колишній в’язень совісті Мирослав Маринович, заступник ректора Львівської теологічної академії Української католицької уніатської церкви, директор її Інституту релігії та суспільства.

Після визнання українських кордонів Росією і зникнення будь-якого сепаратизму в середині 90-х, українська державність як така знаходиться поза небезпекою. Однак, активні учасники правозахисного руху вважають, що країну, яку вони привели до незалежності, викрано "суверенними комуністами", що перетворилися в центристських олігархів, яких підтримує виконавча гілка влади. Вважається, що влада та її союзники, що порушують права людини та підтримують авторитарну державу-корпорацію, нехтують українською мовою і культурою, надаючи перевагу тому, щоб Україна залишалася в межах сфери впливу Росії. З точки зору розпорошених правозахисних НДО та опозиційних сил, державу вкрали, і тепер необхідно, щоб Україна завершила національно-демократичну революцію, розпочату 10 років тому.

Центристські партії захищають верховенство закону, права людини і стверджують "європейські" стандарти, однак насправді виявляється, що роблять вони це тільки на рівні риторичних заяв, оскільки ці сили контролюються олігархічними групами, які віддають перевагу корпоративно-авторитарній державі. Так, наприклад, олігархічні партії постійно блокували спроби парламенту дослідити безліч злочинів президента, зафіксованих на плівках, таємно зроблених в кабінеті Леоніда Кучми. Домінування олігархів в політичному центрі привело до того, що люди, які виступають за дотримання прав людини та проти демократичного занепаду України, приєдналися до антипрезидентських націонал-демократів або до соціалістів Олександра Мороза.

По-друге, не існує єдиного всеукраїнського правозахисного руху, оскільки по всій країні спостерігається низький рівень національної інтеграції. Це обумовлює неможливість створити достатній рівень довіри між різними регіонами країни, щоб організувати пан-українське громадянське суспільство. У радянські часи Західна і Центральна Україна породили більшість дисидентів республіки. Саме ці два регіони були опорою Руху. Під час найбільших в новій історії України демонстрацій на початку 2001 року, що проходили на хвилі "Кучмагейту", опозиційні активісти та демонстранти притягувалися з тих же регіонів. Паттерн цей повторився і на березневих виборах, коли всі ті ж регіони голосували за опозиційних соціалістів і національних демократів.

В усіх трьох випадках Західна і Південна Україна так і не виявилися задіяні в акціях громадянського протесту і не підтримали правозахисний рух. Набагато глибша радянська спадщина й амбівалентна національна ідентичність зробили ці два регіони відкритішими для маніпулювання – тому вони проголосували за "суверенного комуніста" Кравчука в грудні 1991, за "антинаціоналіста" Кучму в 1994 році та прокучмівський блок "За Єдину Україну" або комуністів в березні 2002 року.

Так, незважаючи на поганий стан справ в області захисту прав людини, Україна все ж не змогла створити масового правозахисного руху. Основна політична група, що виступає за демократичні цінності та права людини, це націонал-демократи, і тому демократизація, національне відродження та "повернення в Європу", як і раніше, тісно пов’язані. Східно- і південноукраїнські центристські партії не захищають прав людини, оскільки в них провідну роль відіграють олігархи та представники влади, що якраз і є джерелом порушень прав людини.

Українська Правда
Радіо Вільна Європа, 8.05.2002,

Погляд

17.12.2002 | Інна Сухорукова.

Чому правозахисний рух викликає роздратування не тільки держчиновників?

   

Правозахисний рух в Україні, найпотужніший на теренах колишнього СРСР, чомусь викликав і викликає чимало суперечок, некомпетентних та зверхніх оцінок. Якби мова йшла тільки про його сьогоднішній стан — то було б не дивно: у державі, яка настільки ще невбудована і невизначена, будь-яка політична чи громадська структура буде хворіти на неструктурованість. Але це не означає, що сьогодні в Україні правозахисного руху майже немає, як це здається деяким стороннім спостерігачам. Щодо історії правозахисного руху, то такі сторонні судження нічого, крім здивування, не варті. Тільки в журналі "ПІК" № 43 (78) за 2001 рік ми прочитали вкрай некомпетентну, на наш погляд, статтю пана Кметика, відповідь на яку була надрукована в "ПЛ", як почалася полеміка голови адміністрації Президента п. Литвина про громадянське суспільство з усіма, хто бажав йому відповісти, хоча його твердження про правозахисні організації було скоріше кумедним, ніж серйозним. Шановний головний адміністратор країни побачив у правозахисному русі те, що він залежить від іноземних інвесторів, отже, виконує замовлення своїх хазяїв. Кумедним в цьому є рівень оцінки політиком міжнародних процесів і те, що у 70 – 80 роки КДБ на допитах закидало правозахисникам саме це. Нарешті ми бачимо висловлювання не вітчизняного, а іноземного спостерігача — правозахисний рух в Україні привернув увагу п. Кузьо, який декілька років працював в Україні як керівник інформаційної служби представництва НАТО в Україні. І ось тут нам прийшлося дійти до висновку, що правозахисний рух в Україні це дещо незрозуміле і містичне, бо як вітчизняні, так і закордонні політики часто-густо слова без помилки про нього сказати не можуть. Бо все чи майже все, що шановний п. Кузьо розповідає про дисидентський рух і сучасний правозахист, нічого спільного з реальністю не має. Його поверхово-зневажальний тон контрастує з обізнаністю в проблемі настільки, що, по-перше, не знаєш, для чого ото було братись за невідому тему. А по-друге, бажання спитати, а чи не краще було б і зовсім промовчати. Ось одне з тверджень п. Кузьо: "…в часи Радянського Союзу в Україні рух на захист прав людини завжди був пов’язаний з національним питанням — так само, як це було в Прибалтиці і Закавказзі". Після цих слів, якщо не відпаде бажання читати далі, так і кортить сказати авторові: "Шановний пане, погляньте, будь ласка, на мапу України. Ви переконаєтесь, що це дуже велика країна. І в різних її регіонах за часів СРСР відбувались різні суспільні процеси, як, до речі, і зараз. І якщо національний рух в Україні, пов’язаний з правозахистом, переважав у Києві та Заході України, то на сході і півдні (виключаючи Крим) відбувались процеси, дуже схожі на ті, що були у Москві, Петербурзі і т.д. Політичні процеси над "демократами" у Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Запоріжжі не відрізнялись від російських, крім термінів, які отримували дисиденти. В Україні вони (терміни) були традиційно незрівнянно більшими. Тут було досить багато підпільних організацій, які викривали комуністичну владу і мріяли про соціалізм з людяним обличчям. У кінці 70-х — початку 80-х в Донбасі переважав робітничий рух, з вільними профспілками, які шахтарі вже у ті часи намагалися утворити. Також в усіх східних та південних регіонах був потужним рух за право емігрувати, як це було в інших містах України. Достатньо масовими були також релігійні рухи. Тобто дисидентський рух в Україні був різноманітним, як ніде, і потужний, як ніде в СРСР. Я легко можу довести це на такому прикладі: коли складали словник біографій дисидентів Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР, а це робота, в якій взяли участь недержавні організації 19 пострадянських країн з 22-х, квота України в цьому словнику — 120 імен, тоді як в колишньому СРСР разом — 220 імен. От і порівняйте.

Що ж до "Руху", який п.Кузьо називає — то це з початку і до сьогодні є політичним об’єднанням національно-демократичних сил, яке відповідно ставить перед собою (і ставило з початку) політичні цілі. Рух, природньо, об’єднав і колишніх в’язнів сумління, і всіх, хто підтримував ідею незалежної України — хоч, навіть, колишніх кадебістів. Але при чому тут сучасний правозахист? Адже правозахисні організації це не тільки недержавні, але й неполітичні об’єднання. Так, на відміну від Росії, де правозахисники в більшості залишилися правозахисниками, левова більшість з українських дисидентів, відомих і у нас, і за кордоном, пішла в політику. Всі політичні партії кінця 80-х були засновані колишніми в’язнями сумління. А правозахисниками тоді залишилися буквально одиниці. Багато кому тоді здавалося, що з незалежністю відпаде необхідність захисту прав людини. Звичайно, це було помилкою.

За десять років в Україні створився досить таки міцний, якщо враховувати стартову позицію, правозахисний рух. Його не можна вважати міцним, якщо порівнювати з країнами Заходу. Дійсно, за нашими спостереженнями, в Україні більше сотні правозахисних НУО, тоді, як на Заході – сотні тисяч. Але все одне успіхи українських правозахисників вражають. На їхньому рахунку сотні виграних справ в судах, успішне лобіювання змін в законодавстві, незалежні коментарі офіційних звітові держави до ООН, переклад українською мовою та розповсюдження низки міжнародних документів з прав людини, книжок, посібників з викладання прав людини і громадянської освіти, ініціювання викладання прав людини в школах вчителями-ентузіастами, моніторинг порушень ключових прав людини і багато інших успішних акцій. Інша справа, що правозахисних організацій замало, й їхні успіхи губляться в величезному масиві масштабних порушень прав людини. Детальний розгляд стану сучасного правозахисного руху потребує окремої публікації.

Безумовно, громадянське суспільство в Україні ще слабке і потребує розвитку і допомоги з боку світових інституцій, але воно живе і діє. І дедалі більше громадян починають відстоювати свої інтереси саме об’єднуючись в організації і профспілки. Причому, найголовніший фактор, що такі профспілки і правозахисні групи стали з’являтися у маленьких містечках, а не тільки у великих центрах України.

Безумовно, не все так гарно у нашому домі. Правозахисникам часто не вистачає фахових знань, коштів на кваліфіковану юридичну допомогу, часто навіть сил і часу, щоб задовольнити потребу громадян, але було б бажання, а справа дедалі більше привертає і молодь, і літніх громадян. А це вже добра ознака.

Наприкінці доречно ще раз наголосити, що не варто валити в одну кучу і партії, і правозахисний рух, і окремі організації, як це робить п. Кузьо. Політика і правозахист — різні речі. Інколи їхні інтереси збігаються. В більшості є протилежними. Бо політики завжди прагнуть влади (і це нормальний процес),. громадянське суспільство прагне цю владу контролювати — й без цього не існує жодної демократії. Отже, і в Україні вже кожний робить своє — і у цьому наша надія.

Вісті з пострадянських країн

17.12.2002

Шамиль Басаев: Я считаю все российское общество рабским.

   

Несколько месяцев назад российские политики и военные утверждали, что лидер чеченского сопротивления Шамиль Басаев убит. Однако это оказалось ложью. Предлагаем Вашему вниманию интервью Шамиля Басаева, которое он дал 15 мая сего года главному редактору московского информационного агентства ПРИМА Александру Подрабинеку.

Басаев: Александр, хотя я не даю журналистам интервью уже более полутора лет, я решил ответить на ваши вопросы, учитывая вашу правозащитную деятельность. Сегодня так мало людей, которые ищут правду и стараются добиться правды, особенно в вопросе Русско-Чеченской войны. Всем очень удобно жить, как премудрым пескарям в своем замкнутом мире, спрятаться от всего мира в своей скорлупе. Хотя сегодня это уже не получается, потому что все в мире так тесно переплетено.

Подрабинек: Начальник Генштаба Квашнин сообщил о вашей гибели. Что вы об этом скажете?

Б.:У меня есть маленький переносной телевизор, я слышал по нему это сообщение. Слышал я, кстати, и сообщение генерала Трошева о моей гибели. У него было такое умное лицо, такое загадочное: мол, потерпите, мы вам доказательства представим. Я бы тут хотел сказать одно: это просто старание выслужиться, быть на виду у начальства. Вы помните, как о гибели Хаттаба сообщил министр обороны Иванов, хотя по логике вещей об этом должен был сообщить Патрушев. Но, как говорится, близость к телу все решает. Видно, лавры Иванова не дали покоя Квашнину, и он тоже решил отметиться. По большому счету, это абсолютно ничего не меняет. Сегодня я погибну, или кто-то другой погибнет — от этого джихад не остановится, примером тому гибель Хаттаба. Они в открытом бою не смогли с ним ничего сделать, и прибегли к подлому, извечному методу — отравили, подсунув отравленное письмо. Милостью Аллаха мы нашли этих людей. Одного мы уже расстреляли, и еще второго сейчас ищем, и найдем, и накажем. Сегодня проблема не во мне и даже не в других наших моджахедах. Сегодня проблема в отношении людей к этому миру, в их образе жизни и в отношении людей к своей свободе. Мы вышли на путь свободы, чтобы отстоять свою свободу, свой образ жизни, свое право жить как мы хотим, никому не мешая. Слава Аллаху, мы этого добьемся рано или поздно. Поэтому сообщение Квашнина здесь вызывает легкий смех и горькую иронию, ничего более. Если такое тупое, такое ничтожное начальство имеет армейское руководство России, то мне просто очень жаль Россию, которая тратит здесь несметное богатство и неисчислимые людские ресурсы. Но самое главное это тысячи и тысячи калек, которых сегодня отсюда уносят, потому что сегодня, в основном, идет минно-взрывная война, и она тысячи и тысячи людей делает калеками, непригодными на всю оставшуюся жизнь. Правда, России не привыкать к этому. Они никогда не считали количество своих жертв и трупов, потому что никогда у власти в России не были истинные представители народа, думающие о народе или о его благе. Никогда Россия не воевала из-за нехватки земель или каких-то ресурсов. Всегда Россия воевала именно с захватническими целями. Но у нас по этому случаю тоже все говорят, как Аллах в Коране говорит: "Если вы сойдете с моего прямого пути, то я выберу самых худших из вас и накажу вас их руками". Вот мы смотрим сегодня на российских агрессоров, как на Божье наказание, не более.

П.: Труднее ли вам сейчас воевать, чем в начале последней войны?

Б.:Намного легче, если не считать боев за Грозный. Они были очень тяжелыми, потому что там применялась очень большая сила и очень большое количество оружия. Я вам приведу один пример. Как вы знаете, в Грозном был убит и попал в наши руки генерал-майор или генерал-лейтенант (я точно не помню) Внутренних войск Малофеев. Это было в Старопромысловском районе Грозного. Там солдаты не поднимались в атаку, в общем, он их попытался поднять в атаку и заскочил в один дом, и там наши его убили. Вот его документы мы взяли. В документах было что-то вроде подсчета, это я хотел привести вам как пример. Он был заместителем командующего Северо-западного направления, а Грозный штурмовали четыре направления войск. Вот, за один день 15 января на одном этом направлении было нанесено по нам ударов из систем залпового огня "Град" — 2870. Я вот в десятках ошибусь, но не в сотнях. Танковые снаряды — 2700 с чем-то, 2750 — по-моему. Потом САУ и артиллерия — опять же 2860 выстрелов. Потом БМП — 45 тысяч выстрелов. 300 бомб самолетных и 50 ракет "СКАД". Вот это я сам помню, мы читали в его блокноте. Вот это за один день, одно направление, а Грозный штурмовало четыре направления. В этот день у нас было 31 человек погибшими и где-то 68 или 67 ранеными. Этот день был, когда у нас были самые большие потери в Грозном. Действительно, нам трудно было в феврале и в марте, когда мы, как говорится, переходили от позиционных боев к партизанской тактике. И главное, очень большое количество людей и малый участок земли был — вот это время было очень трудное. Особенно два выхода из окружения в горах, когда несколько тысяч человек, мы прорвались из окружения и вышли на равнину и тогда мы многих бойцов практически насильно отправляли на равнину, в села, давали задания, чтобы именно подготовить базу, платформу для ведения партизанской войны. А сегодня война, она, как бы сказать, самотеком идет. Практически здесь ничего особого не требуется ни от меня, ни от кого-то другого руководителя, потому что моджахеды знают, что делать. Все уже умеют воевать, умеют изготавливать мины из любого вещества, умеют ее закладывать, то есть, воевать люди научились, и та тактика, которую мы избрали — это тактика пчел, то есть та тактика наших предков, когда бесконечным, но непрекращающимся множеством мелких уколов мы выводим врага из строя именно за счет количества. С одной стороны эта тактика оправдывает свою цель тем, что у нас очень мало потерь среди моджахедов и это требует также мало финансовых, материальных затрат. Но в то же время она наносит большой ущерб именно нашему мирному населению, потому что, не имея возможности нас поймать или с нами справиться, обозленные российские агрессоры занимаются карательными экспедициями и карательными акциями против мирного населения. С другой стороны, это тоже нам дает некоторые плюсы — наши ряды пополняются. И многим кажется, что это бесконечная война, когда российская сторона не может нас одолеть, а мы, в свою очередь, вроде не можем одолеть ее. Но это только видимость, потому что мы избрали тактику на долгий период, но именно с целью окончательно победить. Для этого потребуются десятки лет, но мы к этому готовы. И поэтому скажу вам опять же: сейчас воевать намного легче, чем раньше, потому что все встало на свои места, и не нужно особо ничего менять.

П.:Считаете ли вы, что международное общественное мнение сможет повлиять на политику России в вопросе Чечни?

Б.:Общественное мнение всегда может повлиять на политику даже тиранов, но сегодня сложилась такая ситуация, когда руководство Запада, и в первую очередь Америки, пугает весь мир именно терроризмом. Они нашли этот очень удобный термин — международный терроризм, под который можно подвести практически любого человека, и любое государство, и главное, что не требуется никаких доказательств, никто их не просит. Весь мир сегодня как бы в гипнозе, и людей ведут к какой-то пропасти, за которой — только бездна. Взять, к примеру, хотя бы взрыв 9 мая в Каспийске. Сразу же на весь мир начали кричать, что это дело рук Раббани Халилова, что это он сделал. Без всяких разговоров, без доказательств. Через пару дней по телевизору показали его отца, который отрекается от своего сына, говорит, что если он его найдет, сам его сожжет и тому подобное. А я слушаю, смотрю я по телевизору и думаю: а где же так называемая хваленая презумпция невиновности, где право любого человека на защиту, где право хотя бы человеку оправдаться, сказать хоть слово — сделал он или нет. Никто его не спрашивает. А я знаю, что он этого не делал. И самое интересное — он сегодня не имеет элементарной возможности сказать, что он этого не делал, но, даже если он скажет и будет оправдываться, от этого все равно не будет толку. Почему? Потому что те же силовые структуры и власти того же Дагестана, чтобы оправдать свою бездеятельность, чтобы оправдать свою никчемность, свое неумение работать, они просто пытаются найти в Халилове козла отпущения, вот и все; и прямо сразу же все валят на него — вот, мол, они уже, оказывается, и заранее знали, что должен был быть, этот взрыв, но тогда вообще много вопросов возникает. Поэтому в такой ситуации общественное мнение, конечно, много значит, и мировое общественное мнение могло бы сегодня остановить мир от сползания, именно от сползания к третьей мировой войне, которая сегодня как бы тихо, потихоньку началась, но в один день этот мир взорвется, потому что от этой несправедливости, от этого хаоса, рано или поздно где-то искра зажжется, и начнется большая война. И мир может ее остановить, если не будет именно слишком много слушать своих правителей и поддаваться на их агитацию, а будет требовать фактов, и будет требовать доказательств, конкретных, а только потом каких-то действий руководителей больших государств, таких как Америка, Россия. Поэтому общественное мнение еще может что-то делать, но навряд ли будет что-то сделано, потому что сегодня, вот, в страхе перед этим терроризмом и Запад, и Европа — все сейчас пытаются побыстрее, так сказать, сдружиться с Россией, потому что Западу нужно пушечное мясо, именно пушечное мясо народа России. И в этой атмосфере вряд ли оно что-то сделает.

П.:Предполагает ли чеченское сопротивление перейти от тактики партизанской войны к установлению контроля над своей страной?

Б.:Милостью Аллаха, мы готовимся к этому. Но мы в прошлом, даже позапрошлом году собирались перейти к большим наступательным действиям, но также это зависит от многих сопутствующих причин. Я не хочу раскрывать подробности, но планы у нас есть. Самое главное, что все должно созреть к своему времени. У нас сегодня достаточно людских ресурсов и достаточно средств вооружения, хотя мы и испытываем некоторый недостаток именно с боеприпасами и крупнокалиберным вооружением. Слава Аллаху, мы потихоньку достаем, собираем и много складируем, много готовимся. Сегодня российской военщине выгодно навязать нам несколько решительных, так сказать "окончательных" столкновений, потому что в данный момент открытое столкновение выгодно российской стороне и не выгодно нам. Когда это нам будет выгодно, не сомневайтесь, мы выйдем открыто и перейдем к тактике позиционной войны, и установления контроля над республикой. Для нас это не составляет особой проблемы и сегодня, но пока еще мы видим, что время не пришло для этого и избранная нами тактика сегодня больше подходит и больше нас устраивает. Хотя много, конечно, таких, которые хотят побыстрее все это закончить, но всему свое время.

П.:Что бы вы хотели сказать гражданам России?

Б.:Честно говоря, ничего я не хотел бы им сказать. Потому что говорить рабам бесполезно: раб –- он по своей натуре ничего не решает, и даже если он тебе в чем-то соболезнует, то даже во вред себе он будет исполнять приказы хозяина. А я считаю все российское общество рабским, мне просто жалко граждан России. Единственное я хотел бы сказать. Когда по телевидению говорят, вот там мирное население, мирное время, я хотел бы сказать гражданам России: война придет в каждый ваш дом, и не думайте, что сейчас мирное время потому, что Россия воюет с нами. Это значит — вся Россия находится в состоянии войны с нами и не думайте, что вы мирные граждане в наших глазах. В наших глазах вы безоружные военные, но не мирные граждане потому, что те люди, которые большинством своим одобряют геноцид чеченского народа, не могут являться мирными гражданами. По закону шариата, даже одобрение военных словом против нас уже причисляет мирных гражданских людей к противнику. Они просто безоружные противники, не более. Многие не задумываются над этим вопросом и считают, что пусть там где-то убивают чеченцев, каких то террористов, еще к тому же международных, которые воюют за фальшивые доллары и еще за что-то, но только не за свою свободу и не за право жить свободно в этом мире. Я одно скажу, если здесь воевали бы за доллары или еще за что-то, то первыми в наших рядах воевали бы именно российские наемники, квашнины, трошины первыми бы здесь прислуживали нам. Мы воюем за нашу свободу, за нашу независимость и за нашу веру. Хвала Аллаху, мы придем к победе, чего бы нам этого не стоило. Наш первый президент Джахар Дудаев говорил в свое время, что спасение утопающих — дело самих утопающих. Это касается и нас, воинов чеченского сопротивления, это касается и граждан России потому, что Россия сегодня тоже тонет. Тонет в болоте собственных ошибок. Практически, Россия сегодня разрушается, и когда демагогическое российское руководство говорит о какой то территориальной целостности или еще о чем то, здесь нам это смешно слушать. Потому, что на территории площадью 15 тыс. кв.км Россия уже за 10 лет ведет две войны, нанося неисчислимые людские потери и нам, и себе. В то же время, еще в ту войну Россия просто так передала Китаю, например, сразу 150 тыс.кв. км, т.е. территорию больше, чем 10 территорий Ичкерии. И сейчас передает земли, разные спорные пограничные участки, а в то же время здесь, этот клочок –- вроде территориальная целостность. Нет, это война ведется против нашего народа, а не за какую-то территориальную целостность. Если б руководство России заботилось о территориальной целостности, то оно бы эти ресурсы и этих своих солдат и офицеров, которые здесь погибают десятками каждый день, направило бы туда, на это же приграничье и посадило там на место жительства, устроили свои границы, обустроили их. В сегодняшних действиях руководства России нет даже видимости заботы о своем отечестве. Есть просто общая игра. Но это ваши проблемы, не нам их решать. Гражданам России я хотел бы привести такой пример того, чего они добились этой войной. Российская военщина выращивает сегодня в Чечне поколение, для которого уже нет другой жизни, кроме как войны, кроме джихада. Это поколение людей, которые при первой же возможности готовы уничтожить и себя, и всю Россию. Их главной целью становится нанесение как можно большего вреда России; все зависит только от случая, от возможностей. Поверьте, сегодня очень много появляется таких групп новых, которые не контролируют ни я, ни Масхадов, ни кто-то другой. Они сегодня как бы в автономном плавании и делают что хотят, на свое усмотрение. Люди просто ожесточены этой войной. Русская пословица "Один в поле — не воин" устарела. Сегодня, в век прогресса, один в поле — очень даже воин! Это будет актуально через определенное время, потому что при том варварском, жестоком отношении русской военщины к мирному населению, рано или поздно такой ответ должен быть. Мы не должны забывать Третий закон Ньютона — всякое действие имеет противодействие. Свои проблемы мы, милостью Аллаха, решим и придем к победе. Пусть это потребует много времени, много сил, много потерь — мы к этому готовы. Мы выросли на этом сопротивлении, и рано или поздно мы придем к победе. Хотя бы ради того, чтобы нашим детям не пришлось завтра воевать.

Коментар: На війні у кожної сторони своя правда. Особисто я вбачаю в словах Басаєва суперечності, як і у виступах російських "умиротворителей". Поки що у обох сторін не проглядається правдоподібна картина мирного майбутнього Чечні.

З одної сторони, Басаєв воює, щоб "нашим детям не пришлось завтра воевать". З іншої, визнає факт — росте покоління, для якого немає іншого життя, крім війни. Але відповідальність за це покладається лише на російську воєнщину.

Навмисно занижена Басаєвим моральна оцінка російського суспільства, як і навмисно завищена оцінка суспільства чеченського, має і надалі виправдовувати дії без будь-яких обмежень. З правозахисниками він може і про презумпцію невинуватості побалакати. Але оскільки всі інші громадяни Росії — "безоружные солдаты врага", то їх можна вбивати в будь-який спосіб. Не те Басаєву кривдно, що в Каспійську чимало людей невинуватих постраждало, а те, що "напраслину возвели конкретно на Халілова"!

За таких обставин, навряд чи з Басаєвим є можливим якийсь діалог — не те що у генералів, а навіть у самих поміркованих росіян.

Сергій Федоринчик

Бюлетень "Права Людини", 2002, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори