пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200222
№22
2002

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

16.12.2002

Судовий процес триває.

   

8 серпня 2002 року Київський апеляційний суд задовольнив скаргу співголови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова на ухвалу Печерського місцевого суду щодо відхилення його скарги на бездіяльність Київської міської прокуратури. Прокуратура двічі не відповіла на інформаційний запит позивача відносно її діяльності по нагляду за законністю в органах внутрішніх справ м.Києва.

Печерський місцевий суд відхилив цю скаргу, вказавши, що право на звернення зі скаргою в порядку глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу України мають лише фізичні особи, а інформаційний запит подавався на бланку громадської організації.

Проте апеляційний суд повернув скаргу до Печерського місцевого суду для розгляду по суті.

Наш інформ .

Хроніка

16.12.2002

Полтавська журналістка Людмила Кучеренко проти посадових осіб .

   

Шеф-редактор полтавської газети "Новий день" Людмила Кучеренко звернулася до обласної прокуратури з проханням порушити кримінальну справу за фактом перешкоджання у законній журналістській діяльності з боку посадових осіб.

Ще 20 травня цього року Людмила Кучеренко зробила інформаційний запит до Полтавської міськради стосовно міського голови Анатолія Кукоби. Журналістку цікавило, чи складає мер свої повноваження у зв’язку з обранням народним депутатом України.

Незважаючи на те, що передбачений законом термін для надання відповіді складає 10 днів, запит залишався без розгляду протягом місяця. Коли ж 17 червня Людмила Кучеренко разом з редактором газети "Приватна справа" Анатолієм Банним та головою обласного комітету "Правозахист" Олексієм Гавриковим завітали до міськради, щоб дізнатися про долю інформаційного запиту, в апараті та пресовій службі органу самоврядування їм відповіли, що не мають наміру відповідати на запит.

Л. Кучеренко вважає, що керівником апарату Полтавської міськради Зіненком та керівником прес-служби міськради Киктем ненаданням відповіді на інформаційний запит було вчинено перешкоду виконанню професійних обов’язків журналіста, у зв’язку з чим порушено конституційне право читачів на суспільно важливу інформацію, якою є відомості про статус першої особи органу місцевого самоврядування. З огляду на це журналістка просить облпрокуратуру порушити кримінальну справу за ст. 171 (ч.1) ККУ (перешкоджання у законній професійній журналістській діяльності) і притягнути винних до відповідальності.

IMI


Повний перелік публікацій за : | 2004 | 2003 | 2002 | 2001 | 2000 | 1999 | р.р.
Свідоцтво про реєстрацію видане обл. комітетом інформації ХК № 425 від 23.01.1997 р.
Редакційна колегія: Ольга ГОНЧАРОВА, Євген ЗАХАРОВ, Володимир КАПЛУН, Ірина РАПП, Інна СУХОРУКОВА (головний редактор). Думки і міркування авторів матеріалів не завжди збігаються з поглядами членів редколегії.
Редакція залишає за собою право скорочувати і редагувати надані матеріали.

Хроніка

16.12.2002 | Микола Коробко .

"Колективного організатора" підрізано автогеном .

   

Прикмети подій, що цими днями мають місце в Кривому Розі, схоже, свідчать про те, що цього разу КПУ всерйоз перейшла набік опозиції. На вулиці імені ХХІІ-го партз’їзду демонтовано стенд із вітриною для розміщення періодичної компартійної преси. Металеві стояки стенду при самісінькій землі зрізала надіслана владою бригада. За умов управління, коли без згоди міського голови не впаде жодна волосинка з голови криворізьця, самоуправства тут не могло бути.

Слід відзначити, що до цього часу в різних кінцях міста вітрини для преси мали лише компартійці і більше ніхто. Поблажливе ставлення міського голови Ю.Любоненка до "авангарду робітничого класу" є загальновідомим. Колишній райкомівський партсекретар "з метою економії коштів" не допустив заміни жодного міського топоніму совєтських часів. Зараз він — наближена до Леоніда Даниловича особа, багато доклав зусиль, лагідно переборюючи протистояння комуністичної частини депутатського корпусу міськради, до присвоєння Президенту звання почесного громадянина міста. І, як кажуть, і цього разу знає, що робить.

Хроніка

16.12.2002

Львівська прокуратура порушила кримінальну справу проти газети "Ідеаліст".

   

За фактом публікацій, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу та загрожують громадському порядку, прокуратура Львівської області розпочала розслідування кримінальної справи.

У червневому номері газети був надрукований великий "список жидів України", яких, на думку редакції, треба депортувати з країни. До списку включені більшість відомих українських політиків.

Наш інформ.

Хроніка

16.12.2002

Кримські татари хочуть мати національний суд .

   

Меджліс кримськотатарського народу може розглянути питання про відродження кадіяту, національного суду, який на громадському рівні має розглядати побутові, сімейні та інші суперечки, що виникають між кримськими татарами. Звістка про можливість відновлення кадіяту викликала негативну реакцію російських видань Криму, які написали, що замість українських судів, кримські татари вже збираються ввести на півострові суди шаріату. Проте, як відзначила керівник юридичного відділу меджлісу Еміне Авамілева, такі аналогії недоречні, оскільки поняття шаріату набагато ширше, ніж кадіят, який є фактично подобою третейського суду для вирішення конфліктів між членами кримсько-татарської громади. Вже зараз у громадах депортованих багато суперечок побутового рівня на добровільній основі вирішують ради старійшин. Проте, якщо їхню думку сторони конфлікту не бажають враховувати, то люди звертаються до суду. Хоча, як переконана представниця меджлісу, першочерговим завданням для лідерів кримських татар має бути не кадіят, а відновлення політичних прав кримських татар та вирішення проблем облаштування депортованих, що повернулися до Криму.

"Німецька Хвиля" — українська редакція

Впровадження норм європейського права

17.11.2002 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

І знову про таємниці Європейського суду.

   

Написати цей текст мене примусила стаття Вікторії Васильєвої "Таємниці Європейського суду" в "Свободі" (№17, 7-14 травня), яка посилається на публікацію в бюлетені "Права людини" Харківської правозахисної групи ( далі — відповідно ПЛ та ХПГ ), який я редагую. Наш колишній юрист-консультант, а з початку січня стажер Секретаріату Європейського суду з прав людини (далі — Суд), Іван Ліщина розповів читачам ПЛ про зміни в Регламенті роботи Суду, які й переказала В.Васильєва. Як на мене, ми маємо тільки дякувати Іванові за те, що він інформує усіх зацікавлених про ці зміни, які є дуже суттєвими. Але п. Васильєва обвинувачує Ліщину в некомпетентності, тому, що він нібито вводить читачів в оману, зазначаючи, що для вичерпання всіх внутрішніх засобів правового захисту необхідно звертатися до касаційної інстанції. "І якби не коментар редакції ПЛ", — пише авторка, — "ця омана знову зробила б свою злодійську справу. Невже новоявлений юрист-консультант Євросуду не має достатньої кваліфікації і йому невідомо, що Верховний Суд України, тобто касаційна інстанція, сьогодні є необхідною і ефективною лише в тому випадку, коли першою є апеляційна? Чи можна бути спокійним за справедливий розгляд своєї справи в Євросуді, якщо наші представники там виявляють недостатній рівень фахових знань з елементарних питань? Припускати можливість гіршого варіанту — свідомої омани — дуже не хочеться".

Хочу запевнити Вікторію Васильєву: з кваліфікацією у Івана Ліщини все гаразд. Якби він не мав ґрунтовних знань у галузі європейського права, українського законодавства і доброї англійської, його б не запросили працювати в Суді. П’ять років тому цей талановитий юнак прийшов до Харківської правозахисної групи ще студентом Національної юридичної академії, зараз є її аспірантом, підготував монографію "Міжнародні механізми захисту прав людини" (дивіться, до речі, зараз уривки з неї в газеті "Юридичний вісник України"), паралельно з напруженою роботою в Суді ще встигає продовжувати свою наукову працю. Проблема полягає в іншому. Питання, чи є касаційна інстанція після 21 червня 2001 року ефективним засобом правового захисту, є дискусійним і значно більш складним, ніж питання, чи треба було в старій системі звертатися до Верховного Суду України в порядку нагляду для вичерпання усіх національних засобів правового захисту. Мала судова реформа привела українську судову систему до класичної європейської трьохланкової системи — місцеві, апеляційні і касаційні суди. І цілком логічно в Суді зараховують касаційну інстанцію до ефективного засобу правового захисту, про що й написав Іван Ліщина.

Проте, чи дійсно касаційна інстанція буде ефективною, покаже тільки практика, яка ще остаточно не склалася. Судова система зараз в стані реформування і сьогодні неможливо визначити a priori, що буде далі. Ще не прийняте нове процесуальне законодавство, а існуюче містить в собі багато протиріч. Поки що можна спостерігати велику кількість відписок і відмов трьома суддями Верховного Суду в розгляді касаційної скарги чи касаційного подання по суті, про що вже неодноразово писали в пресі. Наводило такі факти і наше видання. Якщо ця практика буде вже усталеною, то, на мою думку, Суд відреагує відповідно. Але для цього скарги до Суду повинні переконливо довести наявність завеликих дискреційних повноважень суддів Верховного Суду, які відмовляють у розгляді. А сьогодні не можна дійти однозначного висновку, і тому ні в якому разі не можна стверджувати, що достатньо пройти апеляційну інстанцію і після того вже подавати скаргу до Суду. Я впевнений, що в такому випадку з Суду прийде вимога вичерпати усі засоби правового захисту в Україні, але ж терміни подання касаційної скарги можуть бути вже втрачені! І тоді людина буде позбавлена можливості оскаржити несправедливе, на його думку, рішення апеляційного суду і в касаційній інстанції, і в Суді. Отже, я радив би, якщо є сумніви в ефективності касаційної інстанції, подавати скаргу до Європейського суду, обґрунтовуючи свої сумніви, і паралельно все одне подавати касаційну скаргу.

Привертає увагу цілковита впевненість Вікторії Васильєвої та її колег, які вже неодноразово писали в "Свободі" й інших виданнях про свій досвід спілкування з Судом, у тому, що у визнанні їхніх скарг неприйнятними винні представники України в Суді — дивиться, наприклад, статтю "Українське коріння в Євросуді" ("Свобода", №13, 9-16 квітня). "З п’яти тисяч поданих за три роки скарг визнано прийнятними лише 8 (вісім!)" — пише пані Васильєва. — "Лише десяту частину від загальної кількості поданих заяв зареєстровано (однак це не означає, що їх визнано прийнятними), та невідомо, коли вони розглядатимуться. Скрізь таємниці, туман. То хто ж зацікавлений у цій загадковості? Чому так багато справ визнано неприйнятними? Чому відносно багатьох судових процедур відбувається тяганина?"

Ризикну запропонувати розкриття цієї таємниці. З українськими заявами відбувається те ж саме, що було з заявами громадян інших країн в перші роки після приєднання до Європейської конвенції (згадаємо: в 1960 році, коли Суд почав працювати, з 713 поданих скарг 710 було відхилено!): вони необґрунтовані і погано підготовлені. ХПГ вже декілька років консультує громадян відносно підготовки скарг до Суду, і ми жодного разу — жодного! — не бачили професійно підготовленої скарги. Вони майже завжди були завеликі (бували скарги на 50-60 сторінок!) і, як правило, зовсім не про те. Скарги страждали на неповноту значущої інформації, відсутність відомостей про законодавство, яке було застосоване і т.п., хоча часто до їх підготовки залучали юристів. Я впевнений, що левова доля відмов Суду пов’язана насамперед з відсутністю достатньої кваліфікації авторів скарг. Що ж до великих термінів розгляду скарг у Суді — це дійсно є проблемою. Скарг дуже багато (до речі, Україна не на першому місці за кількістю скарг серед країн-членів Ради Європи, як вважають наші автори, а на восьмому), і детальний їх розгляд потребує часу, а листи з визнанням скарг неприйнятними ще й ретельно перевіряються. Судовий розгляд загалом є довгою процедурою, а розгляд справ у Європейському суді — тим більше. Слід розраховувати на три-чотири роки і терпляче чекати проходження усіх етапів.

Зауважу, що в Суді намагаються прискорити розгляд справ. Обговорюються питання вдосконалення процедури розгляду скарг та збільшуються штати. Зараз у Секретаріаті Суду з українськими справами працює вже шість українців. Розкрию ще одну таємницю (сподіваюсь, що не порушу цим їх право на приватність!): всі вони — зовсім молоді люди, не обтяжені досвідом праці в українських державних органах і не є посланниками українського чиновництва, як вважає Вікторія Васильєва та її колеги. Усі працівники Суду проходять конкурсний відбір безпосередньо в Суді. І коли вони направляють листи заявникам з проханням надіслати додаткові документи, вони намагаються виправити недоліки скарги, зробити її переконливішою — за це їм дякувати треба, а не лаяти. Мушу зазначити, що наш досвід спілкування з Судом — цілком позитивний.

А от вимоги шановних авторів до Міністерства юстиції відновити працю Інформаційного офісу Ради Європи в Україні, який позбавлений можливості нормально працювати, оскільки не має власного приміщення (див. статтю "Кесарю — кесареве, а українцям — їхнє", "Свобода", №20, 28 травня — 4 червня), я цілком підтримую і дуже їм вдячний за те, що вони публічно порушили це питання. Але його треба адресувати не тільки Мінюсту, а ще, і, мабуть, у першу чергу, — Міністерству зовнішніх справ. Відсутність нормального офісу у інформаційного представництва Ради Європи в Україні — це просто неподобство. Але воно триває й триває…

Катування та жорстоке поводження

17.04.2003 | Олександр Степаненко , м.Чортків

Хто боїться правди про побиття у міліцейських райвідділах ?

   

У листопаді 2001 року кореспондентський пункт бюлетеню "Права людини" при "ЕГО Зелений Світ" (м.Чортків) звернувся з письмовим інформаційним запитом до прокуратури Тернопільської області та Управління МВСУ з проханням щодо надання інформації про факти притягнення до дисциплінарної відповідальності та судимості за службові правопорушення співробітників органів внутрішніх справ Тернопільської області у 2000 — 2001 роках.

Через місяць нами було отримано відповідь за підписом ст. помічника прокурора області К.Брочковського, яка свідчила, що "вказані дані в статистичних звітах прокуратури не відображуються." І все ж, обережний оптимізм стосовно перспектив отримання вичерпної інформації від самого управління МВСУ вселяла широко розтиражована регіональними ЗМІ заява новопризначеного начальника обласного управління, генерала міліції В.Максимова про початок якісно нового етапу у роботі органів внутрішніх справ, який нібито ознаменується відкритістю, активними контактами з пресою та участю у громадському діалозі. Навіть більш ніж двомісячна відсутність відповіді не позбавила корпункт надії. До того ж, як з’ясувалося, наш волонтер адресував запит звичайним, не рекомендованим, листом. А тому ми вирішили виправити власну недбалість і потурбувати високий кабінет повторно, у січні 2002 року. Відповіді немає досі. В той же час ті, хто в силу обставин змушений часто контактувати з міліцією (лікарі швидкої допомоги, водії та ін.) постійно відмічають факти грубості та жорстокого поводження зі сторони її співробітників. Дуже часто ці контакти закінчуються жорстоким побиттям затриманих у стані алкогольного сп’яніння. Інколи черговий персонал лікарні, намагаючись вберегти затриманих від неминучої розправи (як правило, за нерозважливе слівце) у міліцейському відділку, наполягає на госпіталізації останніх, хоча для цього і немає прямих клінічних показів. Ясна річ, до лікарні такі потерпілі поступають лише у тому випадку, коли "стражі порядку" відверто "перестараються". Нажаль, дуже рідко ці люди намагаються оскаржувати дії міліції в прокуратурі. Головною мотивом тут, очевидно, є страх помсти.

Так, тільки у червні 2002 року і тільки під час моїх чергувань до Чортківської лікарні поступило двоє потерпілих з важкими побоями, отриманими під час "розборок" з правоохоронцями. Свідчу лише про те, що бачив на власні очі.

Перший з них, Буртник Микола Іванович, 41 р. (Чортків, вул. Володимира Великого, 2 кв.59.), був госпіталізований 7.06.2002 року у хірургічне відділення і/х № 3068 з важкою політравмою. Діагноз: Травма грудної клітки. Травматичні переломи 5 — 8 ребер справа. Відкритий пневмоторакс, підшкірна емфізема. Гостра легенева недостатність ІІ ст. Закрита черепно-мозкова травма. Струс головного мозку.) Знаходився на лікуванні на протязі 12 днів. Скарги на протиправні дії міліції не подавав.

Скриник Ярослав Миколаєвич, 44 р. н. (с. Високе Монастириського р-ну) 18.06.2002 р. доставлений до приймального відділу Чортківської ЦРЛ для медичного освідчення з приводу алкогольного сп’яніння. Після освідчення був перевезений у райвідділ, де був жорстоко побитий. Доставлений до лікарні повторно. Госпіталізований до хірургічного відділення з важкою комбінованою травмою (і/х № 3257). Діагноз: закрита травма грудної клітки. Закрита травма органів черевної порожнини. Внутрішньочеревна кровотеча? Множинні пошкодження шкірних покривів тулуба (у формі відбитків підошви чобота). Забій м’яких тканин обличчя. Масивна кровотеча з носових ходів. Алкогольне сп’яніння легкого ступеня. Знаходився на лікування 3 дні, виписаний за власним наполяганням. Скарги щодо жорстокого поводження не подавав.

Я не вважаю, що абсолютно усі випадки міліцейського побиття залишаються нерозголошеними. Якась частина таких фактів повинна бути відомою високому начальству МВС. Чому відомство залишається незацікавленим у їхньому висвітленні, розкритті та адекватному покаранні? Чи не заради того, аби пов’язати своїх співробітників круговою порукою і за певних обставин змушувати робити уже відверто злочинні справи? Мимоволі згадуються репліки з мельниченкових плівок голосом, який комусь здається схожим на голос екс-міністра: "В мене зараз команда боєвая, орли такіє, що дєлают все шо хочеш." Схоже, що "команди", готові до дій, є уже в кожному провінційному райцентрі.

Катування та жорстоке поводження

17.04.2003 | Евгений Захаров, Харьковская правозащитная группа

Да воздастся каждому по делам его.

   

Решение Франковского местного суда о выплате компенсации родителям Юрия Мозолы, замученного в следственном изоляторе СБУ в марте 1996 г., — у него пытками вымогали признание в совершении ряда убийств — создает очень важный прецедент. И вот почему.

Применение пыток с целью добывания признания в совершении преступлений носит массовый систематический характер. По заявлению Уполномоченного Верховной Рады по правам человека Нины Карпачевой, в 1998-1999 годах было возбуждено 194 уголовных дела в связи с превышением служебных полномочий и применением насилия, унижением человеческого достоинства, по которым было привлечено к уголовной ответственности 285 сотрудников милиции. Карпачева также приводит такие данные: за 11 месяцев 2000 г. Львовская областная прокуратура возбудила 14 уголовных дел по поводу применения пыток к заключенным. Однако до суда дошло только 7 таких дел. Зато 129 жалоб на противоправные действия работников милиции остались без ответа. А вот данные по Харьковской области: за первые семь месяцев 2001 г. в областное управление МВД поступило более полутысячи жалоб на действия милиции. В прокуратуре области находится 21 уголовное дело на милиционеров. Трое бывших работников органов МВД уже осуждены ("Рабочая газета", №107, 31 июля 2001 г.). Таким образом, большая часть жалоб не удовлетворяется. Это подтверждается также сравнением данных о количестве жалоб о незаконных задержаниях, арестах или обысках с применением мер физического воздействия и грубом отношении к гражданам, приведенных в п.44 четвертого периодического отчета Украины Комитету ООН против пыток — 554 жалобы в 1996-1999 гг., и данных, обнародованных заместителем министра внутренних дел Николаем Ануфриевым — еженедельно МВД получает около 40 сообщений о нарушениях законности личным составом. Как утверждает Николай Ануфриев, в 1997 г. за нарушения законности во время дознания, следствия и при применении административного законодательства было привлечено к ответственности 2045 сотрудников милиции, в 1998 г. — 1921. По 10 фактам возбуждены уголовные дела, осуждены два работника милиции ("Молодь України", №55, 25 мая 1999 г.).

Наша организация, Харьковская правозащитная группа (ХПГ), постоянно собирает информацию из различных источников о применении пыток во время дознания и предварительного следствия. За четыре года (апрель 1997 — июль 2001) нами собраны и проанализированы данные о 205 случаях, где, на наш взгляд, действия сотрудников милиции следует квалифицировать как пытки или жестокое обращение, причем в 26 случаях пытки привели к смерти подозреваемых. Эти данные приведены нами в 272-страничной книге "Проти катувань. Огляд повідомлень про жорстоке поводження і застосування катувань". Судя по жалобам на действия правоохранительных органов, наиболее часто пытки применяются на стадии дознания, еще до предъявления обвинения. Добиться же наказания работников милиции за незаконные действия очень трудно. В проанализированных нами случаях удалось добиться осуждения виновных только в наиболее громких и очевидных ситуациях, при этом только 17 работников милиции были лишены свободы.

Информация о том, какое реальное наказание грозит тем очень немногим сотрудникам милиции, чьи бесчинства все же привели их на скамью подсудимых, поражает не меньше, чем факты издевательств над людьми этими сотрудниками. Как пишет "Зеркало недели" (2 декабря 2000 г.), двое сотрудников милиции, выбивая признательные показания, избили подозреваемого, сломали ему ребра и, надев наручники, несколько раз притапливали в реке. Как впоследствии оказалось, человек не имел отношения к краже, ставшей причиной "допроса с пристрастием". Сотрудники милиции были привлечены к уголовной ответственности. Ответственность эта заключалась в лишении свободы сроком на три года. условно. И, увы, таких примеров можно привести много.

Следует отметить, что в нечастых случаях удовлетворения жалобы, расследования уголовного дела и осуждения виновных работников милиции весьма трудно добиться исполнения судебного решения. Чаще всего это решение предполагает условное наказание и запрет работать далее в милиции. Так вот, добиться увольнения с работы в таких случаях нелегко, о чем свидетельствуют многочисленные примеры, приведенные в книге. ХПГ столкнулась с ситуацией, когда двое офицеров милиции, избивших подростка, и осужденных за это условно, продолжали работать на своих постах еще длительный срок после вступления приговора в законную силу и были уволены только после личного вмешательства начальника областного управления внутренних дел после нашего обращения к нему.

Из вышесказанного можно сделать печальный вывод: пытки будут продолжаться и впредь, пока они будут оставаться практически безнаказанными. Поэтому чрезвычайно важно добиваться наказания должностных лиц, применявших пытки, и возмещения материального и морального ущерба.

Поскольку, как было показано выше, расследование жалоб на применение пыток проводится неэффективно, то и решения о компенсации материального и морального ущерба принимаются судами нечасто. И нужно проявить большое упорство, чтобы добиться вынесения такого решения. Однако немалое упорство потребуется также для получения назначенной судом суммы компенсации ущерба. Поэтому далеко не праздным является вопрос, когда получат родители Мозолы деньги, и получат ли вообще.

Хотя украинское законодательство содержит нормы о возмещении ущерба в случае незаконных действий правоохранительных органов, а в конце 1994 г. был даже принят специальный закон о порядке возмещения ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда, механизма выплаты ущерба долгое время не было. Следует отметить, что согласно этому закону право на возмещение ущерба возникает только в случаях: а) наличия оправдательного приговора суда; б) закрытия уголовного дела из-за отсутствия события или состава преступления или же вследствие отсутствия доказательств участия обвиняемого в совершении преступления; в) отказа в возбуждении уголовного дела или закрытия уголовного по причинам, указанным в п. б); закрытия дела об административном правонарушении. Таким образом, данный закон не предусматривает возмещение материального и морального ущерба жертве пыток, в случае совершения ею преступления или административного правонарушения.

Только летом 1999 г. Кабинет министров принял постановление, предусматривающее безоговорочное списание средств со счетов правоохранительных органов при наличии судебного решения, вступившего в законную силу. Тогда же Министерство финансов выделило 637,5 тыс. гривен для компенсации ущерба. Эта сумма представляется мизерной даже при сравнительно небольшом числе судебных решений о возмещении ущерба. Как писала газета "Україна молода" (№136, 28 июля 2000 г.), из резервного фонда Кабинета министров было выделено дополнительно 485,8 тыс. гривен для выплат по судебным искам, удовлетворенным в 1999 г. Таким образом, для получения суммы возмещения ущерба нужно еще постоять в очереди не один год.

Сам же принятый порядок возмещения ущерба представляется более чем странным. Трудно представить себе решение суда о возмещении ущерба за счет бюджетных средств, предназначенных на содержание суда. Средства на возмещение ущерба вследствие незаконных действий правоохранительных органов необходимо выделять в бюджете отдельно. Этим и было вызвано конституционное представление Верховного Суда о конституционности положений статьи 32 закона о госбюджете Украины на 2000 год и статьи 25 закона о госбюджете Украины на 2001 год, предусматривающих возмещение ущерба таким нелепым образом. 3 октября 2001 г. Конституционный Суд Украины (КСУ) признал эти статьи не соответствующими Конституции и тем самым отменил их действие. Решение это справедливо, однако выплаты компенсации причиненного ущерба приостановлены.

Решение по иску Нины Карпачевой (кстати, ее деятельность на посту омбудсмана приносит все больше плодов) стало в ряд других резонансных судебных решений, которые свидетельствует о выраженной тенденции судебной власти к обретению реальной независимости от исполнительной власти. В этом ряду снятие всех обвинений с Юлии Тимошенко и ее мужа, освобождение из зала суда мнимого убийцы журналиста Игоря Александрова ввиду отсутствия доказательств его вины и невозможности получения прокуратурой новых доказательств, решение о компенсации морального ущерба в размере 3000 грн. донецкому адвокату Сергею Салову "за издевательства и пытки во время проведения следствия" [Обвинение в совершенном преступлении с Салова не снято. Накануне президентских выборов 31 октября 1999 г. Салов обнаружил в своем почтовом ящике номер парламентской газеты "Голос Украины", в котором сообщалось о смерти Леонида Кучмы. Газета была фальшивкой, к ее изготовлению Салов не имел никакого отношения. Он показал номер газеты всего нескольким людям и был арестован: Салова обвинили в нарушении статьи 127 УК Украины "Воспрепятствование избирательному праву". И вот за это "преступление" Салов был приговорен в июле 2000 года к пяти годам лишения свободы с отсрочкой приговора на два года, а до этого содержался под стражей в донецком СИЗО, причем его держали в единственной камере без нар, и ему приходилось спать на полу.], отказ в удовлетворении нескольких исков против журналистов о защите чести и достоинства, поданных генералами МВД, и другие судебные решения. Они неоднократно вызывали приступы раздражения у высших должностных лиц страны. О зависимости судов от исполнительной власти и фактах ее вмешательства в их деятельность неоднократно говорили председатель Верховного Суда Виталий Бойко, его заместители и судьи Верховного Суда. Об истинном отношении исполнительной власти к судебной говорят также такие цифры: для реконструкции площади Независимости в Киеве к 10-летию независимости Украины и установки колонны с Христиной было выделено на три месяца 52.4 млн. гривень, а на реконструкцию и ремонт всех зданий судов в стране — 40 млн. гривень на четыре года. Как говорится, комментарии излишни. Оплата труда судей также оставляет желать много лучшего. Таким образом, институт судебной власти нуждается в действенной поддержке и защите общества.

В заключение несколько замечаний общего характера. Мне трудно согласиться с Ниной Карпачевой, сказавшей, что впервые иск подан не против конкретных сотрудников правоохранительных органов, а против самой системы. Таким иском мог бы быть только иск против государства Украина, сохранившего и поддерживающего бесчеловечную советскую систему выбивания показаний, идущую от Вышинского ("Признание — царица доказательств"), и относящуюся к человеку чисто инструментальным образом. Однако иски к государству, по-видимому, невозможны внутри украинской правовой системы (возможно только подать жалобу на государство в международные суды, например, Европейский суд по правам человека в случае нарушения Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод), поскольку по Конституции суд отнесен к одной из разновидностей государственных органов, и правосудие вершится именем Украины. Вынесение судебных решений именем государства в случае иска против государства ставит его в положение судьи в своем деле, что невозможно. Значит, суд, рассматривающий иски против государства, не может быть ветвью государственной власти, это особый вид власти, являющейся арбитром между государством и личностью, и принимать решения он должен именем закона.

Катування та жорстоке поводження

17.04.2003 | Б.Кусий, м.Сокаль

Замкнуте коло невиконання судових рішень.

   

Роками не виконуються державною виконавчою службою м.Червонограда Львівської області рішення судів України про стягнення заборгованості по заробітній платі, а також стягнення сум відшкодування шкоди, заподіяної на виробництві. Тим самим посадові особи цієї державної служби грубо порушують вимоги Закону України "Про державну виконавчу службу".

В немилість до державної виконавчої служби м.Червонограда попали такі стягувачі, які мають отримати належні їм виплати, як добродії Беспалько Й.С., Цебровський М.П., Іванкевич В.М., Пустельник С.Г. та багато інших громадян. Дехто з них вже чекає більш ніж чотири роки з моменту звернення до державної виконавчої служби.

Неодноразові звернення до різних державних інстанцій, на жаль, теж не сприяють виконанню рішень судів — вони так і не виконуються. І порушення конституційних прав громадян України тривають.

Катування та жорстоке поводження

17.04.2003 | Алексей Светиков, г.Северодонецк

Очередное заседание круглого стола — очередная местная инициатива.

   

Вчера в помещении северодонецкого офиса КВУ состоялось очередное заседание круглого стола городских проблем, на котором одобрена местная инициатива, касающаяся дополнительных мер социальной помощи многодетным семьям. В заседании приняли участие руководители 17 городских политических и общественных организаций.

Круглый стол городских проблем в Северодонецке начал работать в июне 2002 года, цель его создания — постановка и лоббирование решения насущных городских проблем, которые по различным причинам не стали объектом внимания властей. Работа круглого стола строится на принципах: отказа от рассмотрения чисто политических вопросов (лозунг: "Говорить о том, что объединяет, а не о том, что разъединяет"), отказа от обсуждения вопросов, решение которых невозможно на уровне города, конструктивности, отказа от критики ради критики. Основа деятельности — подготовка и передача в городской совет предложений в порядке местной инициативы (в соответствии со ст. 9 Закона Украины "О местном самоуправлении в Украине").

Процедурно заседание включает две части. Вначале обсуждаются подготовленные к заседанию проекты документов. Предложения включаются в проект консенсусом, после внесения исправлений документы подписываются руководителями политических и общественных организаций в свободном режиме (подписывает, кто хочет). Никакие голосования на круглом столе не проводятся.

Во второй части заседания участники вносят предложения рассмотреть на следующем заседании ту или другую проблему. Организация-инициатор должна в этом случае подготовить проекты документов для обсуждения. Однако значительную часть этой работы берет на себя консультационный центр РЦТГ Комитета избирателей.

На предыдущем заседании круглого стола были приняты и направлены для рассмотрения в городской совет местные инициативы, касающиеся защиты деревьев при хозяйственном освоении городской земли (инициатор — городская ассоциация "Зелений світ") и создания фондов всеобуча в городских школах (инициатор — городская организация СПУ). Лоббирование рассмотрения инициатив в совете осуществляют депутаты от организаций, участвующих в круглом столе.

На последнем заседании участниками была одобрена местная инициатива, качающаяся дополнительных мер социальной помощи многодетным семьям (внесена городским советом многодетных семей).

Текст инициативы прилагается

О ДОПОЛНИТЕЛЬНЫХ МЕРАХ СОЦИАЛЬНОЙ

ЗАЩИТЫ МНОГОДЕТНЫХ СЕМЕЙ

(для рассмотрения северодонецким городским советом в порядке ст. 9 закона Украины "О местном самоуправлении в Украине")

В Северодонецке проживают 200 семей, имеющих свыше трех детей. Материальное положение многих из них тяжелое, по данным 2001 года пособия на детей получала 71 семья, в которой воспитывается более 3 детей, из них в 20 семьях — более 4 детей. При этом далеко не все нуждающиеся многодетные семьи оформляли пособие.

Особо тяжелой проблемой для многодетных семей являются коммунальные платежи, для больших семей эта проблема более острая, чем для малых.

Так, начисление платы за газ, за воду и канализацию, горячую воду, за квартиру производится пропорционально числу проживающих в квартире. Такой порядок имеет дискриминационный характер в отношении многодетных семей, у которых реальные относительные расходы энергоресурсов на человека значительно меньше, чем в малых семьях, а начисляемые суммы огромны, и чаще всего превышают доходы семьи.

С другой стороны, оформление жилищных субсидий для больших семей более проблемно, чем для малых, у них существенно большая вероятность появления задолженности из-за возникновения неожиданных жизненных ситуаций, требующих неотложных финансовых затрат.

В результате у многих многодетных семей возникла тупиковая ситуация: в связи огромным долгом (образующегося быстро из-за большой численности семьи) суммы, которые нужно вносить для его погашения при разбивке долга на 12 месяцев настолько велики, что превышают доходы семьи. А отсутствие возможности погашения долга в течение установленного срока не дает возможности получать жилищные субсидии.

В Северодонецке имел место случай, когда коммунальная служба подала иск в суд о принудительном взыскании долга с семьи, в которой 5 детей, потребовав обратить взыскание на имущество должника. Такой факт нельзя расценивать иначе, как позор для города.

Учитывая, что Северодонецк является территорией демографического кризиса и численность его население сократилась за последние 10 лет на 10%, мы считаем, что городской совет обязан (в рамках своей компетенции) принять дополнительные меры по социальной защите многодетных семей. Прежде всего — в сфере регулирования порядка взимания коммунальных платежей.

Для этого считать целесообразным городскому совету рассмотреть и принять решение относительно следующего:

Поручить УЖКХ установить приборы учета расхода газа, холодной и горячей воды в квартирах семей, имеющих 4-х и более детей, с оплатой приборов и их установки за счет средств городского бюджета.

Обязать отдел субсидий оформлять жилищные субсидии для многодетных семей с увеличенным сроком погашения имеющейся задолженности, с тем, чтобы суммарно оплата и погашение долга не превышали 20% от ежемесячного дохода семьи.

Рекомендовать жилищным предприятиям коммунальной формы собственности не подавать иски в суд о взыскании задолженности с многодетных семей — при условии оформления последними жилищных субсидий и оплате текущих коммунальных платежей.

Поручить постоянной комиссии городского совета по социальной защите рассматривать, с привлечением специалистов, на своих заседаниях персональные обращения многодетных семей — для определения мер по нормализации их платежных отношений с предприятиями коммунального хозяйства.

Катування та жорстоке поводження

17.04.2003 | Олексій Свєтіков, ЛОВ ВГО КВУ, м.Сєвєродонецьк

Ув’язнення за борг заборонені Європейською конвенцією прав людини .

   

"Love story" з роботи громадської приймальні ЛОВ ВГО КВУ: ця історія потребує уваги громадськості, бо в Україні склалася практика ув’язнення підприємців за борг. Таким чином із них намагаються позасудовим чином стягнути господарські борги

Передмова. 16 липня до сєвєродонецької громадської приймальні КВУ звернулася жінка підприємця з міста Сєвєродонецька за допомогою у визволені її чоловіка з-під арешту.

При вивченні ситуації з’ясувалося, що директор ПП "Технологія" В.Подрєзов, мешканець селища Мєтьолкіно, що входить до адміністративної території міста Сєвєродонецька, уклав угоду з фірмою з Бердичева на поставку аміачної селітри. Остання зробила часткову передоплату у сумі близько 30 тис. грн.

ПП "Технологія" мало вексель ДПП "Азот" на 120 тис. грн., у рахунок погашення якого сподівалося отримати та відвантажити у Бердичів селітру. Але після укладання угоди вийшло розпорядження Кабміну України про створення оптового ринку добрив (на час весінніх сільськогосподарських робіт), яким фактично заборонило (а "Азот" є державним підприємством і має виконувати такі розпорядження) вільний продаж селітри. Через це "Азот" відмовив ПП "Технологія" у придбанні селітри, запропонувавши придбати замість того карбамід.

Партнери з Бердичева відмовились від карбаміду, а потім — і від прийому у погашення боргу векселю "Азоту", і звернулися до арбітражного суду з вимогою стягнення боргу. Арбітражний суд повернув заявникові позов, як неправильно оформлений. Під час цих подій В.Подрєзов почав повертати борг, передавши директору бердичівської фірми 5 тис. грн. готівкою — за видатковим ордером.

Таким чином, у приймальні ЛОВ ВГО КВУ не було сумнівів, що ми маємо справу із сумлінним підприємцем, і не було моральних перешкод займатися його справою.

Опис подій, пов’язаних із порушенням прав людини . Як ми припускаємо, директор бердичівської фірми, що у свій час працював в органах МВС, звернувся за допомогою у "вибиванні" боргу до колишніх колег. У Сєвєродонецький МВ УМВС із Луганського УМВС було передано його заяву з резолюцією одного з заступників начальника Луганського УМВС, до речі — давнього "знайомого" ЛОВ ВГО КВУ, з яким ми свого часу мали кілька судових справ (прізвище не називається, щоб не мати додаткових клопотів із позовами).

Юнак, що проходив практику у сєвєродонецькому слідчому відділі, відкрив за цією заявою кримінальну справу за ст. 185 (4) Кримінального кодексу — крадіжка (таємне викрадення чужого майна) у великих розмірах. Абсолютно абсурдна, як на нашу думку, кваліфікація.

Слідчий сєвєродонецького слідчого відділу Б.Гавришко перекваліфікував дії В.Подрєзова і виніс постанову про звинувачення підприємця по ст. 191 ч. 5 КК України (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) і про його затримання на 72 години. Через два дні голова сєвєродонецького міського суду В.Губанов виніс постанову про збільшення строку затримання ще на чотири доби.

До приймальні ЛОВ ВГО КВУ рідні В.Подрєзова звернулися на шостий день після його затримання.

Суть порушення прав людини. Згідно зі ст. 1 (заборона ув’язнення за борг) Протоколу 4 Конвенції про захист прав людини й основних свобод: "Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання".

В. Подрєзов був позбавлений волі саме у зв’язку з несвоєчасним виконанням господарських обов’язків, причиною чого, до речі, була урядова постанова, що обмежила його підприємницькі права і призвела, фактично, до виникнення форс-мажорних обставин.

Надана допомога. Складена скарга на дії МВ УМВС на ім’я прокурора міста, в якій від прокурора вимагалося опротестувати дії МВ УМВС, як такі, що суперечать зобов’язанням України, узятими на себе при ратифікації Протоколу 4 Конвенції про захист прав людини й основних свобод (Закон України від 17 липня 1997 року, №475/97-ВР). Адвокат В.Подрєзова переконав родичів не подавати цієї скарги у міську прокуратуру, поки його підзахисний перебуває в ІТУ, і коли проти нього можливі небажанні дії правоохоронців. Але мотиви скарги були використані адвокатом, коли голова міського суду В.Губанов розглядав подання слідчого Б.Гавришко про продовження строку затримання. Суд не дав санкції на продовження утримання під вартою на більший строк, і В.Подрєзов був звільнений з-під варти.

Після цього дії слідчого відділу Сєвєродонецького МВ УМВС були оскаржені В.Подрєзовим у прокуратуру області, скарга включала й оскарження порушення Європейської конвенції.

Пропозиція приймальні ЛОВ ВГО КВУ щодо оскарження в апеляційний суд визначення Сєвєродонецького місцевого суду щодо надання дозволу про продовження строку затримання й порушення тим самим Конвенції прав людини поки що не прийнята В.Подрєзовим — до отримання відповіді з прокуратури. На наше очікування, апеляційний суд відхилить таку скаргу, а наявні документи дають підставу звернутися до Європейського суду у Страсбурзі.

Узагальнення. Приймальні ЛОВ ВГО КВУ вже утретє зіштовхуються із ситуацією, коли дії органів МВС можна розцінювати, як фактичне вибивання боргів на користь суб’єктів підприємницької діяльності. У тому числі — шляхом узяття підприємців під арешт. При цьому міліція, на наш погляд, не тільки жорстоко порушує права людини, але й зловживає своїми повноваженнями, бо такі дії мали б розглядатися арбітражним судом.

Два роки тому інший сєвєродончанин О.Соловйов чотири місяці утримувався в старобільському СІЗО, поки не сплатив заборгованість у 56 тис. грн. Дружковському машзаводу. Після цього Соловйова випустили з в’язниці, а кримінальну справу закрили. Що дає підстави думати, що ціллю ув’язнення було саме вибивання боргів.

Цього року в Сєвєродонецьку трапився унікальний випадок, коли податкова міліція разом із прокуратурою вилучили матеріальні цінності у одного підприємця і передали іншому — у відшкодування боргу, але без будь-якого рішення суду.

Ми звертаємо увагу українських правозахисників на вкрай небезпечний і поширений характер таких зловживань — підприємці в Україні регулярно ув’язнюються органами МВС у порушення Європейської конвенції за господарський борг, який часто виникає з форс-мажорних обставин.

Катування та жорстоке поводження

17.04.2004 | Ігор Столяров

Вбивства, вибухи, викрадення людей — це реальність сучасної Одеси.

   

Після вбивства полковника Служби безпеки України Євгена Задорожного один із його заступників Сергій Масагаров, який звільнився зі служби, зник три тижні тому коли він сідав у власне авто. Два тижні тому від вибуху ледве не загинув підприємець у Приморському районі міста. У Київському районі Одеси трьома пострілами було застрелено працівника фірми "Синтез Ойл" пана Будіякова.

Суддя Ігор Ткачук мав на розгляді справу, пов’язану з діяльністю в Одеському морському торговельному порту. За день до того, коли повинен був розпочатися розгляд цієї резонансної справи, він загинув. Він мав багато резонансних фактичних матеріалів.

Ігоря Ткачука знайшли на його дачі неподалік Одеси. Поважну людину повісили, перед тим натягнувши на руки наручники.

Дехто з правоохоронців намагався представити смерть Ігоря Ткачука як самогубство, встигши заявити, що про "насильницьку смерть говорити не доводиться."

Але реальність виявилася іншою. Обласна прокуратура порушила кримінальну справу за статтею "навмисне вбивство".

Народний депутат України Юрій Кармазин переконаний, що у Ігоря Ткачука не було жодних підстав для самогубства. "У мене є підстави пов’язувати це нерозкрите вбивство з вбивством Голови обласного арбітражного суду Бориса Віхрова, якому знайшли заміну вже наступного дня. Одеса занепокоєна. Занепокоєна кримінальною ситуацією".

Ігоря Ткачука, кандидата наук, завідуючого кафедрою в інституті підприємництва і права, чесного суддю — поважали в Одесі. У нього була чудова родина’ і він був віруючою людиною. Він любив життя і мав багато планів. У 1994 році він працював штатним помічником народного депутата України і у той час був депутатом обласної Ради. Перед тим очолював комісію з питань законності Одеської міської Ради. Правоохоронці досить дивно розпочали з’ясування причин смерті Ігоря Ткачука. Місце події було дуже погано оглянуте. Тут побувало більше півсотні осіб і не було забезпечено необхідної ізоляції. Собаку залучили лише через три — чотири години після початку огляду. Лише о п’ятій вечора привезли експерта-кінолога.

На місці злочину виявився відкритим автомобіль судді. Його мобільний та міський телефони було вимкнено, хоча він цього ніколи не робив.

За словами Юрія Кармазина, "коли було розпочато фактично приватизацію арбітражного та апеляційного судів Одеської області, Ігор Ткачук висловлював свій критичний погляд. У суді він працював найбільш дисципліновано Злочинці дуже невдало імітували самогубство Ігоря Ткачука.".

Пан Кармазин нагадав, що 5 серпня буде річниця загибелі в Одесі журналіста Бориса Дерев’янка. "За цей злочин відповідальність несе не та людина, яка його вбивала. Замовники цього вбивства дотепер не покарані. Людина, яка була громадським обвинувачем на процесі і говорила, що вбивці не покарані, закінчила життя самогубством.

Скоєні останнім часом в Одесі злочини доводять, що приватизація в Одесі судів триває кривавим шляхом. Цей процес буде зупинено. Принаймні, ніхто в Одесі не вірить у випадковість смерті Ігоря Ткачука."

Свобода вираження поглядів

16.12.2002 | Людмила Кучеренко .

Як полтавські чиновники трохи Вольтера не засудили.

   

Схоже, полтавська влада, яку судомить від кожного правдивого слова не кишенькових журналістів, судилася б і з Вольтером, якби тільки можна було позиватися до покійників.

Начальник управління у справах преси та інформації Полтавської облдержадміністрації Юрій Дмитренко — особа неординарна. Настільки неординарна, що дехто каже про роздвоєння особистості: то пише поему "Самотній вовк", у якій палко засуджує систему влади, що нищить моральність і духовність індивіда, то вже як представник влади сам виступає в іпостасі душителя сучасного інакомислення, яке за суттю і є справді державницьким. Днями кременчуцький тижневик "Інформ-

бюлетень" отримав від облпресінформу чергове суворе попередження за те, що на думку чиновників від преси стаття народного депутата, керівника групи "Антимафія" Григорія Омельченка "Не скигліть, борітеся — поборете!" містить заклики. до повалення конституційного ладу, пропаганду війни, насильства, жорстокості. На доказ облпресінформ наводить цитату з публікації Г.Омельченка: "Президенту Л.Кучмі, у якого руки в крові, та його оточенню: "Геть!".

Єдине звинувачення, що випливає з наявної в Україні ситуації, яке можна закинути народові, — те, що він не повстане проти узурпаторів і революційним шляхом не скине мафіозну владу тих, хто його нещадно грабує, нищить та принижує." "Звинувачуйте себе, що своєчасно не скористалися ще вольтерівським: "Розчавіть гадину!" Полтавське "міністерство правди" вважає, що опублікувавши статтю народного депутата, "Інформбюлетень" порушив ст.62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено судом. Схоже, полтавський облпресінформ хоче створити прецедент, коли будь-яка критика на адресу влади з уст народного депутата (що тоді казати за журналістів?!) кваліфікуватиметься як "заклик до повалення конституційного ладу". Це справді ноу-хау полтавських бюрократів!

Головний редактор "Інформбюлетеня" Тамара Просяник відповіла облпресінформу відкритим листом, у якому, зокрема, резонно запитує чиновників, на якій підставі вони стверджують, що "публікації матеріалів у газеті не відповідають нормам чинного законодавства"? Хіба це доведено в суді? А якщо — ні, то це є перешкоджанням журналістам кременчуцького тижневика виконувати свої професійні обов’язки, що є вже кримінальним злочином. "Далі можна говорити, — пише Т.Просяник, — про систематичну образу честі й гідності нашого видання чиновниками від преси з облдержадміністрації, які, боячись за свою шкуру, за першим же сигналом "згори" засипають редакцію різного ґатунку застереженнями. А головна причина їх появи зрозуміла давно: велено цькувати газету, і все тут.

Недарма Полтавська облдержадміністрація славиться своєю ортодоксальністю і психологічним хуторянством. "Бдительные" пани, чого доброго, й Тарасу Шевченку з його "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте." або "Борітеся — поборете, вам Бог помагає." припишуть "повалення існуючого ладу", і Вольтерове "Розчавіть гадину!" зуміють втиснути в прокрустове ложе одного закону, забувши про кілька інших, наприклад, "Про статус народного депутата", у тому числі й Конституцію, яка гарантує право громадян на вільне висловлення своїх думок і на активні форми протесту. "Так, панове, — зазначає Т.Просяник, — газета "Інформбюлетень" як громадсько-політичний тижневик, має свою політичну позицію, викладену в гаслі на першій сторінці: "Україна без Кучми!" За логікою начальника Полтавського облпресінформу Ю.Дмитренка, котрого торік було названо одним з ворогів преси на Полтавщині, і політики-патріоти, і демократичні журналісти повинні, втративши людську й професійну гідність. мовчки спостерігати шлях України і її народу в безодню злиднів і авторитаризму.

До речі, подібне "вітання" з облпресінформу отримала і редакція газети "Власний дім": не сподобалося, що в друкованому органі обласного фонду підтримки індивідуального будівництва на селі "розміщені матеріали політичного спрямування "Віктор Ющенко — лідер електоральних симпатій у Києві", "Наша Україна" без полтавців" та ін. Редактор "Власного дому" Тарас Токар відповів Ю.Дмитренку, що перш ніж вимагати виконання законів від інших, варто було б самому їх принаймні почитати, адже його вимоги припинити друкування "політичних матеріалів" суперечать ст.2 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", і порекомендував йому надалі у своїй діяльності керуватися виключно чинним інформаційним законодавством, а не телефонним правом. Аналізуючи подібну "самодіяльність" держслужбовців, мимоволі повіриш Олександру Кулику, шеф-редактору газети "Полтавська думка", голові обласної організації УНР, що на найвищому рівні дана відмашка — до президентських виборів у той чи інший спосіб знищити незалежну пресу.

Соціально-економічні права

17.11.2002 | Галина Терещук

Колишнiй голова Жидачiвської районної адмiнiстрацiї судиться з адмiнiстрацiєю Президента України i безпосередньо з главою держави .

   

У Жидачiвському мiсцевому судi, що на Львiвщинi, розглядається безпрецедентна справа. Колишнiй голова Жидачiвської районної адмiнiстрацiї Степан Ревуцький судиться з адмiнiстрацiєю президента України i безпосередньо з главою держави. Суть позову полягає у незаконному звiльненнi з посади голови райдержадмiнiстрацiї.

У 1995 роцi Степан Ревуцький був призначений головою Жидачiвської державної районної адмiнiстрацiї. Та зi змiною губернатора Львiвщини, а ним у 1997 став нинiшнiй лiдер аграрної партiї Михайло Гладiй, розпочалася i чистка у ланцi районного керiвництва в областi. Тодi ж, як розповiдає пан Ревуцький, вiн мав необережнiсть виступити на розширенiй нарадi, присвяченiй боротьбi з органiзованою злочиннiстю.

Там вiн указав на грубi порушення прав людини в регiонi, корумпованiсть у правоохоронних органах Жидачева. Зокрема, про причетнiсть останнiх до крадiжок продукцiї на Ходорiвському цукровому заводi, про проблеми Жидачiвського паперово-целюлозного комбiнату. Цей виступ мав серйознi наслiдки — спокiйне життя для пана голови закiнчилося. Його почали залякувати, проти нього безпiдставно порушили кримiнальну справу. Правда, за рiшенням суду вона була згодом закрита. Та через три мiсяцi пiсля нещасної наради Президент Л. Кучма звiльнив п. Ревуцького з посади з формулюванням за суттєвi упущення в роботi. Однак, за якi саме — в наказi сказано не було.

Про порушення з боку адмiнiстрацiї Президента у справi звiльнення Степана Ревуцького розповiдає адвокат Андрiй Соколов: — Цей конфлiкт, на жаль, закладений у Конституцiї України. У нiй є чимало норм, якi мiстять у собi феодальнi риси, а саме нiчим неконтрольованi повноваження Президента України. Є всi юридичнi пiдстави для оскарження у справi звiльнення пана Ревуцького, тому що було порушене чинне законодавство. Немає такої статтi у кодексi закону про працю, яка стверджує, що людину можна звiльнити за суттєвi упущення. Можна звiльняти за порушення трудової дисциплiни або закiнчення термiну контракту. Як виявилося, немає жодних документiв про те, що людину законно звiльнили з роботи.

На думку правникiв, ця справа створює доволi цiкавий прецедент. Адже, якщо Президент бере людей на роботу, то вiн стає роботодавцем, а вiдтак повинен дотримуватися Кодексу законiв про працю. За українськими нормативними актами, той хто приймає людину на роботу чи звiльняє її, мусить вiдповiдно оформляти усi документи. Однак у трудовiй книжцi п. Ревуцького немає жодного запису про те, що вiн колись працював пiд орудою президента. Однак менi видалося, що, подавши в суд, п. Ревуцький домагається значно бiльшого, анiж правильного оформлення документiв про звiльнення.

На це зауваження Степан Ревуцький каже: — Я хочу привернути увагу громадськостi, що в демократичному суспiльствi закон повинен бути один, як для простої людини, так i глави держави. Адже нинi звiльнити людину з працi можна лише тому, що вона не подобається якомусь керiвниковi. Я хочу акцентувати увагу на тому, що українська вертикаль влади будується за принципом середньовiчного пiдпорядкування або, iнакше кажучи, лакейства: хто бiльше служить, той кращий виконавець, а не той, хто намагається забезпечити норми закону i права у цiй державi

Так вважає колишнiй голова Жидачiвської районної адмiнiстрацiї Степан Ревуцький, який добре розумiє логiку українського судочинства й усвiдомлює, що сьогоднi виграти справу у глави держави можна хiба увi снi.

Міжетнічні взаємини

17.04.2003

Відкритий лист громадського комітету "Український Севастополь".

   

Інформаційному агентству "Інтерфакс-Україна"

Прокурору АРК

Державному комітету з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України

Комітетові з питань свободи слова та інформації Верховної Ради України Представнику Президента в АРК

Спілці журналістів України Комісії з журналістської етики

Відкритий лист

Нещодавно агентство "Інтерфакс-Україна" опублікувало інформацію про те, що три мешканці Криму подали до місцевого суду Сімферополя позов про захист честі, національної гідності і відшкодування морального збитку на газету "Крымская правда" і її редактора Михайла Бахарєва.

Приводом послужила публікація статті відомого кримського мізантропа і україноненависника "Ми повернемося до тебе, Батьківщина! Замітки з конгресу співвітчизників у Москві" ("Кримська правда" 27 жовтня 2001 р.), де стверджується, що ні української нації, ні української мови не існує. У позові до місцевого суду сказано, що згадані твердження "є наклепом на весь український народ", ганьблять Україну, принижують честь і національну гідність позивачів.

Небажання владних органів створити моральну атмосферу, за якої такі нелюдські публікації стали б неможливими, пасивність громадських і професійних організацій щодо існуючої проблеми кримського расизму, призвело до появи чергового паплюження українського народу згаданою газетою.

Користуючись послугами інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна", яке має репутацію одного з найбільш авторитетних й компетентних постачальників оперативної та об’єктивної інформації, 26 липня ц.р. газета "Крымская правда" опублікувала текст його повідомлення про заклик до відновлення історичної справедливості стосовно борців за свободу і незалежність України — членів ОУН і вояків УПА, під заголовком "Выродков хотят сделать героями".

На погляд членів Громадського комітету "Український Севастополь", цим дискредитується репутація інформаційного агентства "Інтерфакс-Україна", ґвалтується споживач інформації, порушуються моральні і етичні норми суспільної поведінки та кодекс поведінки журналіста. Очевидно, що порушені суто професійні правила про неприйнятність редакційної обробки матеріалів, які приводять до фальсифікації змісту, а також про те, що новини, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного.

На нашу думку, Спілці журналістів України, членом якої досі є п. Бахарєв (!) та Комісії з журналістської етики слід створити прецедент, який унеможливив би появу подібних расистських матеріалів як на шпальтах сумнозвісної газети, так і у інших виданнях України, які повинні були б дотримуватися Законів України, що регулюють діяльність в інформаційній сфері, і виключити Бахарєва із свого складу за недотримання професійних норм, тобто за непрофесійність. На наш погляд, це є справою журналістської честі.

Отже, відсутність відповідальності журналістів, насамперед перед нашим суспільством, та відсутність журналістської корпоративної солідарності призвели розбещених свободою слова журналістів, які все ще сповідують принципи homo sovetiсus , до свободи дезінформації, жертвою якої є пересічні слухачі, читачі та глядачі.

Ми свідомі того, що, завдяки невиконанню своїх обов’язків відповідними органами, у нас в державі продовжується інформаційна громадянська війна. Очевидно, що держава повинна контролювати як державні органи, так і власний інформаційний простір задля недопущення фактів незаконного зловживання свободою слова з метою розпалення міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі всередині однієї країни.

Вимагаємо від владних та громадських органів вжиття необхідних заходів задля неприпущення подібних ганебних фактів в українській журналістиці та інформаційній сфері і притягнення до судової відповідальності М. Бахарєва та газети "Крымская правда" за розпалення міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі.

Громадський комітет "Український Севастополь",

1 серпня 2002 р.

Армія

17.04.2003 | Інна Сухорукова

Відсутність закону не звільняє від відповідальності за його невиконання .

   

Найцікавіше в Законі України "Про альтернативну (невійськову) службу — це те, що він просто і відверто суперечить ст. 34 п.1 та ст. 35 Конституції України. Про що чомусь ніхто не згадує. На цьому тлі те, що цей закон суперечить Європейській конвенції захисту прав людини та основних свобод — це вже такі деталі, про які й казати соромно. Що там Європейська конвенція, коли на власний Основний Закон законодавці наші наплювали і не помітили! Те, що ми кажемо, легко довести, порівнюючи Закон з відповідними статтями Конституції та подивившись на цю проблему практично, стикаючись із скаргами самих альтернативників. Але найбільше вражає нас у цьому законі, що він яскраво втілює правову свідомість і правовий рівень як наших народних обранців, так і всього суспільства в цілому.

Давайте розглянемо окремі його положення, насамперед ст. 8 Закону про альтернативну службу і ст. 55 Постанови Кабінету Міністрів № 2066 від 10 листопада 1999 р. про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби. Процитуємо ст. 55 цього Положення. "Альтернативна служба припиняється достроково також за рішенням комісії у разі ухилення громадянина від проходження альтернативної служби або вчинення інших дій, передбачених пунктом 43 цього Закону (несвоєчасне повідомлення комісії про роботу в умовах неповного робочого дня, надання відпустки з ініціативи власника підприємства тощо), про що протягом 5 календарних днів повідомляється громадянин та військовий комісаріат. У такому випадку громадянин підлягає призову на строкову службу на загальних засадах". Додамо до цього, що строк альтернативної служби не зараховується в такому випадку до строку військової служби.

Підприємство може не мати на той час будь-якої роботи для альтернативника, і він витрачає час, доки дочекається роботи. А закон не передбачає переводу альтернативника на іншу роботу.

Взагалі, відповідно до ст. 30 "Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби", "громадянинові, який перебуває на альтернативній службі, може бути надано роботу за професією, що відповідає визначеним у розділах кваліфікації професій 2—9 Класифікатора професій (ДК 003-95), затвердженого Держстандартом.

Але в більшості випадків, альтернативнику надається робота двірника чи будівельника. Що тут можна додати? Хіба що руками розвести. І посумувати, що як будували у наших краях потьомкінські селища, так і досі будуємо. Для Європи — ось, будь ласка, Закон "Про альтернативну службу" — які ми гуманні і демократичні — це просто жах! А для себе навертимо в цьому демократичному законі таке, що як би європейським громадянам спало на думку його почитати, волосся в них би стало дибки. Не кажучи вже про наших місцевих фахівців-конституціоналістів.

Нам заперечують — альтернативників дуже небагато: під час минулого моніторингу у 2000 році в Харківській області їх було всього 70. Під час цьогорічного — 72. А таких, що не справляються з роботою чи вчиняли щось таке, за що б з ними перервали контракт — і зовсім одиниці, і що в Росії і досі немає закону "Про альтернативну службу". Але ми стикаємось, насамперед, з такими випадками.

Альтернативник Б., християнин–баптист, сумлінно працював двірником. Але в умовах безробіття і двірник — це інколи така посада, якої прагнуть. Тобто виникає конкуренція. Нам невідомо, кого саме бажало бачити керівництво одного з харківських ЖЕО на місці нашого альтернативника. Але до хлопця почали чіплятись на кожному кроці, і врешті решт написали скаргу у комісію з питань альтернативної служби. Керівництву ЖЕО не пощастило. Хлопець був настільки порядним і доброчесним, що мешканці кількох будинків, які він обслуговував зібрали підписи і разом з батьком юнака звернулися до ХОССМ. ХОССМ — до райвиконкому. Справа скінчилась щасливо. Але це дуже переконливий випадок. В умовах безробіття будь-яка робота будь-якому адміністратору може знадобитись для іншої людини. І в такому випадку альтернативнику сподіватись нема на що. Не всі знають, куди звертатися, якщо їх права порушують.

Але є випадки ще набагато складніші. Ось, цього року до нас звернувся альтернативник С., точніше його батьки. Звернулись вони на тому етапі, коли справа юнака вже знаходилась в комісії з альтернативної служби Жовтневого району м. Харкова, і мова вже велася про дострокове припинення його контракту. А хлопець у цей час перебував на лікарняному. Ортопед районної лікарні надавала до ЖЕО довідки з вимогою перевести С. на легку працю через хворобу хребта, а ЖЕО вперто відповідало навіть нам, що легкої праці у них немає. Теж саме відповідали представники комісії райвиконкому з альтернативної служби. Але за станом здоров’я райвійськкомат визнав його придатним до строкової служби. А це значить, що тим більше він придатний до альтернативної служби — ось і всі розмови. Але ж придатні до строкової служби юнаки поділяються за станом здоров’я на 7 категорій: 7 та 6 — непридатні, 5 — потребує відстрочки від призову. А ступені обмеження 4 і 3 потребують індивідуального підходу до призовника. Особливо це стосується ступені обмеження 4. СО–4 — таке свідоцтво передбачає, що на строковій службі призовник (чи солдат) не буде виконувати робіт, пов’язаних з важкою працею. Між іншим, саме через це командири частин не дуже охоче, як правило, беруть до себе юнаків із СО–4.

Але альтернативники не поділяються на відповідні категорії і виконують ті обов’язки, які на них покладені. Отже, хлопець із хворобою хребта та нервової системи навантажує контейнери із сміттям, заробляючи загострення хвороб. А ось, коли альтернативник важко захворів, коли йдеться про неможливість виконання їм своїх обов’язків, то виявляється, що піклуватись про нього ніхто не зобов’язаний. Жовтневий райвиконком кинув з рук цю справу, відіславши документи хлопця до РВК. Жовтневий РВК заявив нам, що райвиконком порушив закон, але вирішити справу не зміг. І, нарешті, облвійськкомат, на свій страх і ризик вирішив взяти на себе відповідальність і направив бідолашного С. на обстеження до харківського військового шпиталю. А якщо б й вони, маючи на це, до речі, право, вирішили, що це їх теж не стосується? А таких скарг у нас вже ще дві. Ще двоє юнаків з хронічними хворобами не витримують навантаження альтернативної служби, але бояться скаржитись у комісії райвиконкому, бо там їх зустрічають, як правило, далеко нелагідно. То може тому альтернативників так замало? Або ще тому, що закон зовсім не передбачає надання права на альтернативну службу пацифістам, а зі змістом закону юнаки не обізнані. До речі, Росія, у якій закон про альтернативну службу прийнятий лише два місяці тому, має значну кількість виграних пацифістами судових справ, бо в їх Конституції чітко написано, що право на альтернативну службу надають особисті переконання (як релігійні, так і нерелігійні). В Конституції України це прописано дуже нечітко, чим і скористувались законодавці. Якщо можна зробити цім "поганим" альтернативникам гірше — чому б не зробити? А найбільша наша біда навіть не в законодавцях, які тільки втілюють масову державну свідомість у свої закони, а в тому, що при прийнятті цього закону жінка-депутат голосно обурювалась: "Мій піде на строкову, а цей дома буде? Що це таке!". Так саме будуть обурюватись і ті жінки, діти яких підлягають призову на строкову службу. Про яких там пацифістів може йти мова при такому правовому світогляді? І депутати сумлінно не згадують про верховенство права, а загалом і про власну Конституцію. Отож немає дрібних правових проблем в Україні — є суцільне нехтування особистістю і Закон "Про альтернативну (невійськову) службу" — найяскравіший приклад цьому.

Р.S. Коли ця стаття була вже написана, до нас надійшов лист з військової частини.

"Командування військової частини інформує Вас, що по вулиці Афанас’євська, 59, м. Харків, діє незареєстрована церква Євангельських християн-баптистів, яка проводить антидержавну релігійну діяльність, спрямовану на заборону членам секти брати в руки зброю і приймати військову присягу.

Так, до військової частини потрапив призовник рядовий Д., який проживав у свого батька в м. Харкові по вул. С. і відвідував секту за вищевказаною адресою, а тепер категорично відмовляється складати присягу на вірність українському народові".

У цьому листі проблема стоїть ще гостріше. У Конституції України свобода совісті ніяк не обмежена реєстрацією церкви, до якої має належати юнак, щоб йому дозволили проходити альтернативну службу. Тобто свобода совісті є так званою загальною, чи невід’ємною свободою, передбаченою Конституцією України. А Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу ставить умови, що альтернативник обов’язково має бути членом релігійної громади, яка входить до "Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066. Ст. 9 "Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби" … пропонує громадянинові подати на засідання комісії у разі потреби додаткове (?!) підтвердження істинності релігійних переконань в документальній або іншій формі. Тобто знову бачимо грубе порушення Конституції України, на що і звертаємо увагу читачів "ПЛ".

У недержавних організаціях

17.04.2003

Голос з глибинки.

   

Шановні колеги!

Від будь-якого громадського зібрання завжди є певна користь, якщо там є нагода познайомитись з новими людьми. Хоч я і критикував обидва Громадянські Форуми, завдяки їм я познайомився, зокрема, з паном Анатолієм Войтком з Хмельницької області.

Він є лідером досить дивовижної організації — "З’єднання борців за справедливість". Видає дві газети: "Гаряча інформація" та "Вісник малозахищених". Пан Войтко живе в містечку працівників Хмельницькій АЕС Нетішині, і раніше сам працював на ХАЕС. В подібних містах спостерігається абсолютна залежність усього міського життя від позиції керівників головного підприємства, яке дає працю. Для демократії це несприятливі умови. І я дивуюсь, як пан Войтко та невелика кількість його однодумців, примудряються в цих умовах не просто вижити, але й займатись правозахисною діяльністю. Пан Войтко відгукнувся на виступ пані Діани Дуцик за підсумками одного з круглих столів на 2-му Громадянському Форумі.

У Анатолія Войтка досить незвична мова, мало схожа на термінологію юристів або членів правозахисних організацій, які прийшли певний вишкіл за європейськими чи американськими методиками. Вона базується скоріше на народних уявленнях, які ще збереглись в багатьох сільських районах України — про добро, зло, правду і справедливість. Від того вона є щирою, хоч і дещо наївною. Мій коментар до його листа — наприкінці. Сергій Федоринчик

***

Моє шанування пане Сергiю!

Вдячний за надiслану Вами статтю Дiани Дуцик про круглий стiл "Значення ЗМI для становлення громадянського суспiльства". На мою думку, матерiал говорить щодо правдивостi i вичерпностi iнформацiї, такої, як в газетах "Вiсник малозахищених" та "Гаряча iнформацiя" З’єднання борцiв "За справедливiсть", що збирати круглi столи в Українi ще нiби не прийшла пора. Маю надію, що ми з Вами iншої думки i прошу прийняти участь в органiзацiї конференцiї щирих борцiв з неправдою. Консолiдацiя найменшої, але найвiрнiшої правдi частки дасть можливiсть усiм побачити рiзницю мiж показним i дiйсним. Правда меншою не буває вiд того, що поряд багато брехнi. Навпаки. Головне не дати, щоб правду закопали глибоко. Не вiрю, що народ не розумiє, де правда, чи важливiсть ЗМI для донесення її слухачу, глядачу, читачу. Це є велика i пiдла брехня. За нею приховують жагу народу правди. Важливо, що вже є зародок правдомовцiв. Ото його i потрiбно виростити. Бо навiть серед найбiльшої кiлькостi брехунiв i не щирих в правдi правда не виросте. Вирощувати будуть нiби правду, але у вирощеному впiзнають брехню. Допоможiть для початку знайти хоч би по одному представнику вiд радiо, телебачення i пару газет чи журналiв, якi не стидаються правди. Налагодимо мiж собою зв’язок, а потiм знайдемо можливiсть зiбратися. Зiбратися потрiбно тим ЗМI, котрим вiрять i кого прагнуть малозахищенi: громадянин, юридична особа, та не владна, а дiйсно громадська громада. ЗМI залежнi вiд коштiв. Тому потрiбно, мати коалiцiйний орган (Фонд) якому би вiрили всi потенцiйнi донори, котрi хочуть мати в Українi ЗМI пiдпорядкованi Правдi, а не брехнi. Елемент громадськостi не в масовостi, а в потрiбностi громадянину найперше i корисностi для громади в цiлому, (а не певним колам). ЗМI заглядають полiтикам в руки, тому останнi манiпулюють ними. Iнформацiю суспiльства державi нема кому нести. Цю прiрву штучної глухоти держави до нужд народу негайно потрiбно заповнити. Держава не хоче чути суспiльство. Тому чекати (наприклад, на Iвана Чижа), що хтось збере нам, створить для нас, не доцiльно. До спiвпрацi можна закликати i ЗМI, акредитованi в Українi, якi щирi в доброму ставленнi до України. Певен в ефективностi i перспективностi лише такого пiдходу. На такий форум брехунам та не щирим в правдi буде дорога заказана, хоч i дверi не будуть закритi. На налагодження такої спiвпрацi потрiбен грант — але це не проблема, бо щира демократiя чекає саме цього. Такий орган НУО радикалiв правдолюбцiв з радiстю вiзьме на себе коалiцiйнi зобов’язання (i кожний член не вiдмовиться працювати на правду, бо дiйсно в нiй зацiкавлений) та й бувши щирим конкурентом в боротьбi за авторитет правдолюбця, спонукатиме усю спiльноту НУО продуктивнiше спiвпрацювати в напрямку вiдвоювання права суспiльства (як Ви правильно визначили — податкоплатника) на державнi ЗМI.

З повагою, Анатолiй Войтко

Коментар : Спробую переказати думки пана Войтка бюрократичною мовою. На мою думку, він говорить про потребу самоорганізації в третьому секторі, яка б базувалась на твердих моральних принципах. Не біда, що таких активістів НУО небагато, велике може вирости з малого, якщо основа здорова. Першим завданням діяльності такої спільноти є налагодження збору і поширення достовірної інформації з питань, які актуальні для громадян, але замовчуються чи викривлюються більшістю ЗМІ. Звичайно, для підтримки такої інформаційної діяльності потрібні кошти, і пан Войтко сподівається, що така спільнота матиме довіру від донорських організацій. По суті я з цими думками згоден. Проте, вважаю, що елементи цієї моделі вже існують і діють в межах реального громадянського суспільства в Україні, хоча часто не мають на собі надто амбіційних назв типу "правдолюбців". Як на мене, потрібно більше діалогу, взаємного ознайомлення з роботою, досягненнями і проблемами різних НУО. Також треба шукати об’єднання в коаліціях для налагодження діалогу з владою — легким він, очевидно, не буде. Вважаю також, що замість створення якогось ідеального єдиного Фонду треба більше публічного спілкування НУО з реальними Фондами, які намагаються підтримувати розвиток демократії в Україні, на тему підвищення ефективності використання коштів. На жаль, обидва Громадянські форуми не можна вважати ні прикладами розумного використанням коштів, ні вирішення вищеназваних завдань.

Сергій Федоринчик

Дисиденти і час

17.04.2003 | Інна Сухорукова, м.Харків

Зустріч у Харкові.

   

Василь Овсієнко та Зорян Попадюк приїхали до Харкова на декілька днів, щоб зустрітись із своїм другом Михайлом Хейфецем, з яким 28 років тому разом відбували строк в мордовських таборах за інакодумство, — колишні дисиденти, які отримали за радянських часів великі терміни позбавлення волі.

Михайло Хейфец — зараз громадянин Ізраїлю, історик, філософ, журналіст, — приїхав до Харкова на запрошення Сохнуту з лекціями про свою країну. Лекції мали відбутися у декількох містах Східної України.

Отже, щоб побачитися із своїм другом, Зорян Попадюк приїхав із далекого Самбора Львівської області, Василь Овсієнко — з Києва, третій колишній політв’язень, разом з яким М.Хейфец відбував покарання — Ігор Кравців — мешкає у Харкові.

За допомогою ХПГ у культурному центрі Київського району, який більш відомий харків’янам як меморіальний центр відомого харківського поета Бориса Чічібабина, була влаштована зустріч Михайла Хейфеца з представниками харківської культурної громади. На вечорі також виступали і троє друзів Хейфеца.

Михайло Хейфец розповів, що отримав свій строк — 4 роки ув’язнення і 2 роки заслання за чернетку передмови до 5-титомного зібрання віршів Йосифа Бродського. Це трапилось у Ленінграді в 1973 році. Михайло Хейфец на той час не вважав себе дисидентом, не мав намірів вести боротьбу з радянською владою. Він був чесним і сміливим істориком, літературознавцем. Цього виявилося достатнім, щоб радянська влада, КДБ побачили в ньому запеклого ворога. І не помилилися: чесний і сміливий історик, до того ж дуже талановитий — не міг не бути ворогом тієї влади. Незважаючи на несподіваність арешту, Хейфец зрозумів відразу підґрунття свого конфлікту з владою, не пішов ні на які компроміси з КДБ. Навпаки — він як письменник пообіцяв КДБістам, що помститься їм як фахівець: напише по книзі за кожний рік ув’язнення. М.Хейфец виконав своє "зобов’язання" перед КДБ — він написав п’ять книг, по одній за кожен рік ув’язнення і одну за два роки заслання. Серед героїв однієї з цих книг, яка називається "Українські силуети", були і наші гості — Василь Овсієнко, Зорян Попадюк, Ігор Кравців.

Дивно, але М.Хейфец, як ніхто інший, зміг зрозуміти прагнення і суть українського національного руху. Єврей з Ленінграду, він не тільки не сприйняв звичну радянську схему, яку десятиріччями нав’язувала радянська пропаганда, схему за якою будь-який українець, що прагне незалежності своєї країни — бандерівець, прибічник фашистів, антисеміт. Хейфец зробив, чи не вперше, історично-психологічний колективний портрет українського національного руху. І вийшов цей портрет на диво привабливим. Портрет складається з окремих малюнків, і ми бачимо чудового, мужнього, надзвичайно доброго Зоряна Попадюка, якого автор називає "диссидентом без страха и упрека", чуйного, сміливого, але дуже болісно реагуючого на будь яку кривду Василя Овсієнка, і лідера від Бога Вячеслава Чорновола, і загубленого радянською владою великого українського поета Василя Стуса, вірші якого Михайло Хейфец зміг передати на волю.

На жаль, на зустрічі з Хейфецем і його друзями були присутні декілька десятків харків’ян. І наступного дня, під час мітингу, присвяченому другому проголошенню незалежності України у 1941 році, який відбувся у Молодіжному парку біля студентського гуртожитку "Гигант", зібралося теж небагато людей, перед якими виступили Овсієнко і Попадюк.

Ми впевнені, що Україна узнає сама себе, свою історію, тільки коли "Українські сілуети" стануть часткою учбової програми в українських навчальних закладах, щоб перш за все молодь узнала і своїх героїв, і антигероїв радянських часів. І може тоді перестанемо повторювати чужі міфи про страхітливих націоналістів, а будемо знати про людей, які робили нашу історію і про яких Михайло Хейфец розповів ще в далекі 80-ті роки.

Бюлетень "Права Людини", 2002, №22

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори