пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200235
№35
2002

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

15.12.2002

Так негосударственная экспертиза у нас все же существует?

   

Центральная экспертно-квалификационная комиссия Министерства юстиции Украины провела аттестацию судебных экспертов, которые работают в негосударственных специализированных учреждениях Одесской, Донецкой, Харьковской, Львовской, Киевской областей и АР Крым. Для проведения квалификационного экзамены приглашали экспертов, работающих в области строительно-технической, экономической, товароведческой и автотовароведческой экспертиз. Центральную экспертно-квалификационную комиссию Министерства юстиции возглавил заместитель Госсекретаря Министерства юстиции Украины Александр Пасенюк. В ее состав вошли представители украинских научно-исследовательских институтов судебной экспертизы и ведущие специалисты по соответствующим сферам знаний.

Так, 10 из 19 экспертам, которые прошли аттестацию впервые, присвоена квалификация судебных экспертов. Остальные подтвердили ранее полученную квалификацию. Как сообщили в пресс-службе Министерства юстиции Украины, в этот раз не было ни одного специалиста, который бы не прошел аттестацию.

Следует отметить, что эксперты несут дисциплинарную ответственность за свою работу. В частности, если поступают жалобы на низкий уровень квалификации экспертов, которые были аттестованы центральной комиссией Министерства юстиции Украины, то специально созывается дисциплинарная комиссия, которая рассматривает методические условия и принимает соответствующие решения. Но дисциплинарная комиссия на протяжении 3 лет заседала всего 2-3 раза, жалобы не поступают.

Аттестации по подтверждению квалификации для негосударственных судебных экспертов Украины проводятся согласно „Положению об аттестации и экспертно-квалификационных комиссиях и аттестации судебных экспертов“ один раз в три года. Члены комиссии проверяют экспертов на знание изменений в нормативной и законодательной базе, на владение новыми методиками и программными продуктами и пр. Специалисты, которые прошли аттестацию, вносятся в Реестр судебных экспертов, который ведет Департамент экспертного обеспечения правосудия.

26.12.2002,
LIGA ONLINE

Політика і права людини

15.12.2002

Заява Харківської правозахисної групи з приводу парламентської кризи в Україні.

   

Центральная экспертно-квалификационная комиссия Министерства юстиции Украины провела аттестацию судебных экспертов, которые работают в негосударственных специализированных учреждениях Одесской, Донецкой, Харьковской, Львовской, Киевской областей и АР Крым. Для проведения квалификационного экзамены приглашали экспертов, работающих в области строительно-технической, экономической, товароведческой и автотовароведческой экспертиз. Центральную экспертно-квалификационную комиссию Министерства юстиции возглавил заместитель Госсекретаря Министерства юстиции Украины Александр Пасенюк. В ее состав вошли представители украинских научно-исследовательских институтов судебной экспертизы и ведущие специалисты по соответствующим сферам знаний.

Так, 10 из 19 экспертам, которые прошли аттестацию впервые, присвоена квалификация судебных экспертов. Остальные подтвердили ранее полученную квалификацию. Как сообщили в пресс-службе Министерства юстиции Украины, в этот раз не было ни одного специалиста, который бы не прошел аттестацию.

Следует отметить, что эксперты несут дисциплинарную ответственность за свою работу. В частности, если поступают жалобы на низкий уровень квалификации экспертов, которые были аттестованы центральной комиссией Министерства юстиции Украины, то специально созывается дисциплинарная комиссия, которая рассматривает методические условия и принимает соответствующие решения. Но дисциплинарная комиссия на протяжении 3 лет заседала всего 2-3 раза, жалобы не поступают.

Аттестации по подтверждению квалификации для негосударственных судебных экспертов Украины проводятся согласно „Положению об аттестации и экспертно-квалификационных комиссиях и аттестации судебных экспертов“ один раз в три года. Члены комиссии проверяют экспертов на знание изменений в нормативной и законодательной базе, на владение новыми методиками и программными продуктами и пр. Специалисты, которые прошли аттестацию, вносятся в Реестр судебных экспертов, который ведет Департамент экспертного обеспечения правосудия.
26.12.2002,
LIGA ONLINE

Свобода вираження поглядів

15.12.2002 | Інна Сухорукова

Конфлікт між чернівецькими журналістами та владою.

   

Гострий конфлікт між представниками регіональних ЗМІ і головою Чернівецької облдержадміністрації досяг вищої точки кипіння., і це змусило представників обласних і міських ЗМІ звернутися до Президента України, керівників силових структур та Уповноваженого з прав людини п.Карпачовой.

Журналісти стверджують, що в області має місце відвертий тиск на журналістів і редакторів ЗМІ, що на замову облдержадміністрації підконтрольні їй друковані органи вміщують брутальні та неправдиві матеріали проти тих, хто не згоден з політикою губернатора. Журналісти повідомляють центральній владі: „Ще у вересні цього року було побити редактора газети „Час“ Петра Кобевка, з яким судиться голова облдержадміністрації Теофіл Бауер. Зловмисників досі не знайдено, і громадськість про хід розслідування цієї справи не інформується.

Прямим приводом для звернення до Президента, керівників силових структур і Уповноваженого з прав людини були заяви Теофіла Бауєра на прес-конференції 6 грудня, а також заяви завідуючого відділом зв’язків з громадськістю та пресою Чернівецької облдержадміністрації Дмитра Миронюка. У цих заявах пролунали прямі погрози на адресу опозиційних ЗМІ і журналістів. І, якщо в наших облдержадміністраціях і далі будуть знаходитися чиновники, які дозволяють собі висловлювання на кшталт: „газети, що вважають себе опозиційними на сьогоднішній день треба було б може і закрити...“ (п.Миронюк), чи на кшталт: „Та за такі подарунки треба по голові бити. У першу чергу того, хто говорить. А в другу того, хто це висловлює ...“ (Теофіл Бауер) – то імідж нашої рідної держави швидко дійде до рівня не те, що Білорусі, а колишньої Сербії, чи Іраку. Бо після звернення до влади, вона вже не може робити вигляд нібито нічого не знає про ігри з Кримінальним кодексом губернатора в Чернівецькій області.

Відомо, що риба псується з голови. Влада, яка порушує закони, чи дозволяє порушувати закони своїм чиновникам, стає нелегітимною. Вона може у будь-який момент отримати протизаконні дії з боку громадян, бо саме влада перша порушила суспільний договір, яким і є Конституція.

Повідомлення з різних регіонів України примушують нас зробити висновок, що напруга у суспільстві зростає вже не по годинах, а по хвилинах. Дивно, як цього не бачить влада!

Сподіваємося все ж таки, що реакція на звернення до Президента та керівників силових структур багатьох представників ЗМІ Чернівецької області не затримається. Факти, які наводять журналісти, просто підривають авторитет усієї виконавчої влади. І, якщо вона ще в цьому авторитеті зацікавлена, реакція на дії таких „вдалих“ керівників, як Теофіл Бауер, повинна бути швидкою і відповідною тому неподобству, яке собі дозволяють керівники такого високого рівня.

Свобода вираження поглядів

15.12.2002

Впервые в Крыму журналист выиграл судовой процесс у городских властей.

   

Редактор газеты „Алубика“ Рагим Гумбатов отсудил у городского председателя южнобережного городка Алупка, в котором издается газета, конституционное право на информацию. Суд вменил в обязанность Алупкинскому мэру Валерию Андику аккредитовать журналиста в городском совете – туда, как в Верховную Раду, тоже нужна аккредитация, а также предоставить журналисту всю необходимую для работы информацию. Правда, выполнять вердикт суда мэр Алупки не спешит – журналиста в горсовет так и не впускают, – сообщает Институт массовой информации. Конфликт между газетой „Алубика“ и городской властью Алупки длится уже больше двух лет. Рагим Гумбатов считает, что его вызвали критические газетные материалы в адрес городской власти. Именно „Алубика“ в свое время рассказала жителям историю о том, как автобус, подаренный городу, приватизировало частное лицо. Газета опубликовала штатное расписание горисполкома, которое по неизвестной причине увеличилось вдвое. Но самыми резонансными стали статьи о разбазаривании драгоценной южнобережной земли при перманентном дефиците бюджета. Именно после этого, говорит редактор, у газеты начались проблемы.

В прошлом году конфликт вылился на поверхность, когда заместитель председателя, а ныне мэр Алупки Валерий Андик выгнал Рагима Гумбатова с заседания земельной комиссии, выхватил у него диктофон и выбросил в мусорник, со словами „Ты в своей вшивой печати не так освещаешь работу исполкома“. Городская власть до сих пор считает критику Гумбатова необоснованной.

Чтобы уберечься от нездоровой критики, городской совет едва ли не единственный в Крыму спешно ввел обязательную аккредитацию. Рагиму Гумбатову – единственному – в аккредитации отказали. Он якобы неправильно оформил документы. Гумбатов обратился в суд.

Тем не менее Гумбатов называет победу несколько призрачной. Ведь несмотря на решение суда, аккредитации журналист так и не получил. А его информационные запросы городская власть и до сих пор оставляет без ответа.

27.12.2002

LIGA ONLINE

Доступ до інформації

15.12.2002

Спілкування Кучми з НАТО більше не буде секретом для народу.

   

Верховна Рада України 27 грудня підтримала запит до Президента України Леоніда Кучми про зняття грифа „для службового користування“ з плану дій Україна – НАТО.

За запит народних депутатів Миколи Катеринчука, Ігоря Осташа, Валерія Лебедівського (фракція „Наша Україна“) проголосували 251 народний депутат з 418, які зареєструвалися.

У листопаді Україна і НАТО на засіданні спільної комісії, яка відбулося у рамках Празького саміту альянсу, прийняли план дій (Action Plan) і план цілей на 2003 рік.

Інтерфакс-Україна

Свобода мирних зібрань

15.12.2002 | Олексій Свєтіков, м.Сєвєродонецьк

Сєвєродонецький виконком майже погодився, що мітингувати можна не лише в місцях, ним визначених.

   

Учора, після початку судового розгляду скарги на рішення „Про затвердження місця проведення зборів, мітингів та інших акцій“, виконком змінив його, замінивши слово „визначити“ словом „рекомендувати“ щодо трьох визначених ним місць проведення масових заходів.

Сєвєродонецьк, як „найдемократичніше“ місто Луганщини, увійшов до вісімки міст України, де міська влада вирішила „врегулювати“ питання проведення політичних заходів. П`ятого листопада міським виконкомом було прийняте рішення №1836 „Про затвердження місця проведення зборів, мітингів та інших акцій“, що проголошувало: „З метою запобігання того, щоб проведення громадськими організаціями і політичними партіями зборів, мітингів та інших акцій на площах міста не збігалось із запланованими в тих же місцях загальноміськими заходами (що до цього неодноразово відбувалося), у виконання п. 3 розділу „б“ ст. 38 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні“, виконком міської ради ВИРІШИВ: Вважати недоцільним проведення громадськими організаціями і політичними партіями зборів, мітингів та інших акцій на площах біля адміністративних будинків, торгових центрів, основних транспортних магістралей міста в зв`язку зі складнощами у забезпечені правопорядку в місцях великого скупчення людей та транспорту. Визначити місцями проведення громадськими організаціями і політичними партіями зборів, мітингів та інших акцій у м. Сєвєродонецьку: майданчик перед Льодовим Палацем спорту; майданчик перед стадіоном „Хімік“ тенісні корти ДЮСШ міськспорткомітету (вул. Паризької комуни, 33)“. 14 листопада до Сєвєродонецького місцевого суду була подана скарга на це рішення, як на неправомірне, з посиланням на ст. 11 європейської Конвенції захисту прав людини та основних свобод, та на ст. 39 Конституції України. Згідно з Конституцією обмеження щодо права на збори можуть встановлюватись тільки судом. У скарзі ставилося питання про визнання рішення Сєвєродонецького виконкому №1836 незаконним і таким, що порушує права людини, і вимагалося його скасувати. Скаржником був голова ЛОВ ВГО КВУ О.Свєтіков. 3 грудня 2002 року до суду додатково була подана заява про порушення процесуальних строків і запропоновано невідкладно призначити справу до розгляду. 16 грудня суддя провів підготовчу зустріч з сторонами процесу, після чого 17 грудня виконком вніс зміни до пункту 2 свого рішення, замінивши слово „визначити“ словом „рекомендувати“ щодо трьох визначених ним місць проведення заходів. Це дає підставу організаторам проведення заходів взагалі ігнорувати це рішення. Але, як на нас, рішення виконкому і в цьому вигляді є неконституційним, і КВУ має намір продовжувати судовий спор з вимогою його відміни. Наступне судове слухання призначене на 25 грудня.

Свобода мирних зібрань

15.12.2002 | Олексій Свєтіков.

Потрібен звіт про виконання Україною статті 11 Європейської Конвенції.

   

Я хочу зупинитися на речах, про які не йшлося у виступах на семінарі „Європейські стандарти стосовно свободи мирних зборів та свободи асоціацій та вдосконалення українського законодавства“, чи які, може, взагалі не підтримуються частиною аудиторії. Але які, як на мене, мають суттєву важливість для проблеми, що обговорюється.

Перша теза – ситуація з дотриманням прав людини в Україні погіршується. На жаль, той вектор політичного розвитку, що сьогодні обрано можновладцями, направлений саме в цю сторону. Якщо повернутися до прав на свободу зборів, то з 1996 року, коли була прийнята Конституція України, до 2000 року, у нас був лише один випадок, коли людина була притягнута до відповідальності згідно ст. 185 (1) Кодексу про Адміністративні правопорушення. І тоді ми досить легко спромоглися відміни такого рішення міського суду. Сьогодні ж судові справи, що стосуються заборони на проведення мітингів, чи про притягнення до відповідальності їх організаторів, складають чверть усіх справ, якими займається громадська приймальня КВУ в місті Сєвєродонецьку. Що стосується останніх місяців, то з вересня по Україні пройшла хвиля судових заборон масових політичних акцій.

Звертаю увагу, що за ці роки законодавство України, що стосується забезпечення прав громадян на збори, суттєво покращилося: ратифіковано Європейську Конвенцію, Конституційний суд прийняв рішення щодо тлумачення статті 39 Конституції України. То ж при покращенні законодавства реальна ситуація з забезпеченням права на збори погіршилася. А тому покращення законодавства, правового регулювання, на жаль, недостатньо для забезпечення громадянських прав. Потрібні ще якісь заходи.

Друга теза – не треба сподіватися, що проблему прав людини та верховенства права вирішить зміна політичного режиму, прихід до влади сьогоднішньої опозиції. Під час семінару п.Євген Захаров навів такі факти: опозиція, чиї акції масово заборонялися цією осінню, жодного разу не звернулася до суду. То ж вони, напевно, як і існуюча влада, сповідають інші цінності, ніж верховенство закону.

Я ж наведу ще один приклад. Влада міста Сєвєродонецька вважається демократичною, їй надають максимально можливу підтримку Рухи та ПРП. Але за даними нашого моніторингу саме в Сєвєродонецьку найвищий серед інших міст Луганської області рівень порушення фундаментальних прав людини.

Тому перейматися проблемою охорони прав людини мають усе таки саме правозахисні організації, що не є політично заангажованими.

Третя теза – якщо лише звертатися до суду – це не вирішить проблеми. Цього місяця виконком сєвєродонецької міської ради прийняв рішення щодо заборони проведення мітингів в інших місцях міста, крім трьох, визначених для цього виконкомом. Я розцінюю таке рішення як порушення статті 11 Європейської конвенції, як створення перешкод в реалізації права на проведення мітингів. Як громадянин, я оскаржив це рішення до суду. Але ми з вами добре знаємо, що буде далі. Роки півтори скаргу буде розглядати суд першої інстанції, ще півроку – апеляційний. Щонайменше два роки чекати рішення Європейського суду. Тож щонайменше чотири роки це рішення виконкому, що порушує права громадян, буде чинним.

Звертатися до суду – справа важлива. Але в ситуації, що є сьогодні в Україні – одного цього замало. Потрібні ще якісь заходи реагування.

У мене є пропозиція: давайте разом, загал правозахисних організацій, зробимо звіт про виконання Україною статті 11 Європейської Конвенції прав людини, оприлюднимо її, передамо до Ради Європи. Це ми разом спроможні зробити.

Що стосується свободи асоціацій, то сьогодні ми обговорювали переважно проблеми з їх реєстрацію. Але ці проблеми не є головними в діяльності НДО. При реєстрації влада ще не знає, яку позицію будуть займати ті чи інші організації, і не мають особливої мотивації щодо перешкоджання їх діяльності.

А ось коли діяльність НДО не влаштовує владу, саме тоді у перших з’являються головні проблеми. І, перш за усе, це втручання влади у роботу НДО. Один з видів такого втручання – це дискредитація НДО в засобах масової інформації, що належать владі. Звертаю увагу на неприродність такого втручання: ці ЗМІ підтримуються за рахунок податків, і за гроші податкоплатників ведуть боротьбу з елементами громадянського суспільства.

Таким же неприпустимим є втручання у діяльність НДО Служби безпеки України. У нашої організації у цьому році вкрай великий „досвід“ такого „піклування“ СБУ.

Вважаю, що випадки втручання державних органів у роботу НДО теж мали б бути об’єктом звіту зі статті 11.

Свобода пересування

15.12.2002 | Екатерина Луговая, г. Чернигов

Проблемы законодательного урегулирования соблюдения прав человека в Украине по отношению к нелегальным иммигрантам и беженцам.

   

В последние годы значительно увеличился поток иммигрантов, которые по разным причинам нелегально пересекают границу Украины. Все они, хоть и являются правонарушителями, согласно Конституции Украины, Европейской Конвенции о защите прав и основных свобод человека имеют право на защиту. Несмотря на это, про нелегальных иммигрантов и беженцев общество узнает в основном из средств массовой информации в ракурсе совершенных правонарушений и преступлений, а соответственно в сознании простого гражданина сформировалось их восприятие как преступников – что является своего рода признаком дискриминации и расизма.

Всем странам мира свойственны процессы миграции, так как это природное общественное явление, которое существовало и будет существовать, но почему-то, в последние годы, в частности, наиболее экономически развитые страны, пытаются увеличить контроль над миграцией, особенно после событий 11 сентября 2001 года. На этом неоднократно акцентировала внимание Верховный комиссар по правам человека, госпожа Робертсон.

Однако действующая система урегулирования споров в отношении нелегальных эмигрантов не позволяет однозначно решить существующую проблему. Главные причины, приводящие к дестабилизированному развитию миграционной ситуации в Украине, условно можно разделить на две группы: объективную (долгосрочные факторы, которые в своей сущности не зависят от деятельности органов исполнительной власти и органов местного самоуправления) и субъективную, негативные моменты которой обусловлены недостаточно эффективной работой отдельных звеньев управленческой вертикали, но которые в то же время при правильном подходе еще могут быть ликвидированы.

Объективные причины являются последствиями географических и исторических факторов, таких как расположение территории Украины на пересечении, исторически сложившихся миграционных путей, которые сформировались в основном во второй половине ХХ столетия, а также наличие территорий, концепцией иммиграционной политики г. Киева обозначенных как „зоны рискованной миграции“ – зоны военно-политических конфликтов (Афганистан, Ирак, Иран, Бангладеш и др.) Также существует ряд стран, которые проводят политику поощрения выезда за границу своих граждан с целью улучшения демографической ситуации в стране – Китай, Вьетнам и др.

Неспособность украинского государства создать эффективный механизм контроля над иммиграционными процессами и предотвращения нелегальной иммиграции, с учетом отрицательного миграционного сальдо также создают почву для деградации упомянутого поля. Остается проблемой ситуация с трудоустройством и депортацией нелегальных иммигрантов, основной причиной чего является недостаток достаточных финансовых средств. К сведению, для того, чтобы депортировать одного „нелегала“, Украине необходимо затратить в среднем полторы тысячи долларов США.

Что касается субъективной группы, то здесь свою роль играет неопределенная политика Украины в отношении иммиграционной сферы. Так как в Украине не существует завершенного механизма регуляции процессов миграции, а постоянным изданием все новых и новых, часто противоречащих друг другу нормативных актов, на практике невозможно контролировать миграционные процессы в стране, то можно сделать прогноз того, что в дальнейшем решение проблемы нелегальных иммигрантов будет носить ингибиционный характер. В целом, министерства и ведомства в рамках своих полномочий выполняют определенную деятельность, но, к сожалению, она носит непостоянный характер. А одними лишь усилиями правоохранительных органов данную проблему решить нельзя.

Действующее законодательство, регулирующее данные вопросы выделяется своим несовершенством в связи со своей недоработанностью и противоречивостью, а также несоответствием к современным требованиям. Примером этому может служить правовая изолированность таких законов Украины как: „Про правовой статус иностранцев“, „Про беженцев“ от других нормативно-правовых актов, а также под большим вопросом стоит проблема их применимости на практике. А как же эффективный контроль над перемещением иммигрантов по территории Украины?

Различные специалисты в этой области придерживаются весьма противоположных взглядов касательно метода решения данной проблемы: от значительного ограничения въезда и пребывания на Украине иммигрантов до совершенно противоположного: снятия ограничений на въезд и использования рекомендаций ООН и опыта других государств в решении вопросов миграции.

Но в данном случае – это все теоретические подходы. Что же можно сказать в отношении практики? Если взять процедурно- процессуальные моменты в отношении нелегальных иммигрантов, то здесь присутствует система „задержание – осуждение – высылка“.

При этом государственными органами (в данном случае – правоохранительными) не ведется деятельность по пропагандированию и разъяснению права человека на получение приюта, статуса беженца или приравненного к нему, т. е. легализации положения лица в Украине. К этому добавляется и то, что в своем большинстве многие „нелегалы“ не владеют русским, а тем более, украинским языком. Хотя законодательством и предусматривается предоставление переводчика, если посмотреть реально – откуда у региональных местных судов Украины при нехватке средств иногда даже на бумагу для протоколов, будет возможность содержать переводчика, часто с необходимым знанием непопулярных языков (китайский, хинди и др.) „за счет государства“? А данная ситуация с учетом иных немаловажных моментов не дает человеку физической возможности подать документы на регистрацию. Но это снова одна сторона медали. Те, кто получают разрешение на проживание в Украине, например, беженцы, попадают в ситуацию фактического бесправия. По официальным данным в Украине на сегодняшний день проживает 3040 лиц, имеющих статус беженца или приравненных до них. А сколько проживает лиц „неофициально“, еще очень долго будет оставаться под вопросом.

Для того, чтобы найти решение проблемы миграции, необходимо сначала выяснить реальное число обитающих в Украине нелегальных иммигрантов и дать соответствующий анализ проблеме миграции. Иммигрантам, до момента их полной интеграции в общество, должно выделяться в общественной жизни непассивное место, направленное на развитие государства, а не превращаться в эпицентр межнациональной „свалки“.

Соціально-економічні права

15.12.2002

Рождественская сказка в постсоветских условиях.

   

Мы познакомились с Романом, когда он наконец получил комнату в коммунальной квартире и, счастливый и озабоченный, устраивался на новом месте. Комната была грязная, неухоженная, холодная. Но юноша быстро сделал все, что было можно, и в комнате стало чисто и уютно, несмотря на то, что мебели у него совсем мало. „Что Вы! – сказал Рома – у меня еще много, у моих друзей в общежитии вообще почти ничего своего нет“. Вот так молодые люди живут годами – ни жилья, ни собственности, ни семьи. Как правило, все они нездоровы, Рома – инвалид 2-ой группы, и как только он получил инвалидность, на работе сказали, что полную ставку платить ему не могут, нет той работы, которую в соответствии с законом ему должны предоставить. Из-за того, что при получении жилья Рома сменил район, он несколько месяцев не получает пенсию. Ожидая пока органы социального обеспечения соизволят ее перевести из района в район, Роман сидит без денег и никого это не волнует.

Проблемы, с которыми столкнулся Роман – это проблемы почти всех сирот, которые воспитывались в детдомах и интернатах Харькова и области. Можно с уверенностью сказать, что государство наше не имеет никакой четкой программы социальной адаптации таких молодых людей, никакой государственной поддержки после того, как их выпускают из детдомов или интернатов. Да, по закону им положена жилплощадь по льготной очереди, но из всех друзей Ромы жилье, на сегодняшний день, получил только он, да и то в коммунальной квартире. С трудоустройством вообще большие проблемы, потому что работодатели, как правило, не заинтересованы в тех работниках, которым надо предоставлять жилье. А что значит невыплата зарплат, что стало у нас обычным делом, для таких молодых людей, у которых нет семьи и близких? Роме повезло – ему стал помогать депутат городского Совета, человек настойчивый и бескорыстный. Весьма нечастое сочетание в наше время. Иначе кто достал бы Роме лекарства, когда он заболел на непосильной работе, кто бы настойчиво требовал соблюдения жилищного законодательства в этом случае. Ведь далеко не все сироты знают о том, что им положено жилье по льготной очереди. В интернате им никто об их правах не рассказывает. Не бывает ни бесед юристов, ни специальных занятий с детьми, на которых сирот должны знакомить с их особыми правами, рассказывать о житейских ситуациях, с которыми они могут столкнуться. Вот и получается, что живут среди нас молодые люди, обделенные родительским теплом и брошенные на произвол судьбы в нашу очень нелегкую и непростую жизнь. Добьется чего-то сам – хорошо, не добьется – его проблемы.

Эту исповедь счастливого человека, которую читатель прочитает, хорошо бы положить на стол каждому чиновнику, причастному к судьбам таких детей, и спросить – хотелось бы им, чтобы их дети переживали подобные трудности.

Рома – грамотный, настойчивый, уверен, что нужно приложить усилия, и можно всего самому добиться. У остальных его друзей, похоже, такой уверенности и подобного оптимизма нет. Они пока продолжают оббивать пороги райисполкомов, и писать письма в разные инстанции. А кроме жилья существуют проблемы с работой, здоровьем – и так проходит у большинства бывших детдомовцев их юность и молодость. Что же мы за общество такое? Смешно повторять банальные вещи, но эти ребята – наше будущее.

Ведь Украина занимает одно из первых мест в Европе по числу брошенных детей...

Инна Сухорукова

От редакции: По просьбе автора мы не указали его фамилию.

Я знаю бюллетень как хорошего друга и помощника в решении проблем, связанных с противозаконными действиями со стороны властей. Особенно бюллетень полезен молодым людям, которые недостаточно знают о своих правах, не могут самостоятельно защитить свои права. В теперешней ситуации мы никому не нужны, никто не хочет помочь решить наши проблемы.

Вот какая история произошла со мной и моими одноклассниками. Я сирота, и с детства воспитывался в интернате, потом учился в ПТУ. После училища был направлен работать на предприятие. Как потом выяснилось училище заключило договор с предприятием на 2 года, для прохождение практики. После срока окончания договора нас просто выкинули на улицу, мы лишились и работы и жилья. Не зная ничего о своих правах и льготах, положенных сиротам по закону, мы оказались в тяжелейшем положении, без средств существования. Мы решились бороться с предприятием, но на наши жалобы никакого внимания не обращали ни директор предприятия, ни профком, который в первую очередь обязан защищать наши права. Нам отвечали: „Вы нам на предприятии не нужны, а практика у вас закончилась“.

Мы начали искать работу и жилье самостоятельно, но как только узнавали, что мы из детдома, никто нас не хотел брать на работу, и откровенно говорили: „С вами будет много проблем“. Обращались мы и в райисполком по месту жительства, но также никакой помощи не получили. В отделе по делам молодежи отвечали: „В данный момент ничем вам помочь не можем“, а в жилотделе сказали, что мы не состоим на учете на льготное получение жилья, а поселить нас в общежитие они не могут.

Мы обратились в районный центр занятости, и нам предоставили работу с общежитием. Двое из нас пошли работать на ХТЗ, трое на з-д им. Малышева. Мы радовались, что все как-то устроилось, по крайней мере, есть крыша над головой. Но теперь, наученный горьким опытом, я начал пытаться стать на льготную очередь на получение жилья.

Я обратился в Орджоникидзевский район по новому месту жительства, но тут начались новые проблемы: чтобы стать на льготную очередь мы должны были собрать документы и подать их в течение полугода после окончания интерната, но, увы, мы этого не знали и нам никто никогда об этом не говорил. Я не остановился и начал искать свои документы в архивах: и в доме малютки, и в интернате, и в ЗАГСе. Наконец все документы собраны, казалось, что кошмар закончился. Но, нет – кошмар только практически начался. Когда я принес бумаги в жилищный отдел райисполкома по месту жительства, я получил ответ: „Мы не имеем права тебя поставить на льготную очередь, потому что ты не из нашего района. Иди туда, откуда тебя забирали в детдом“. Пошел в Киевский райисполком, но там меня отказались ставить на очередь, потому что я в этом районе уже не проживал. Я совсем зашел в тупик, не знал, куда обратиться, думал, что выхода нет. И тут мне случайно попался проспект о социальной службе доверия, которая расположена в Слесарном переулке. Выслушав меня, работники социальной службы посоветовали написать заявление на имя начальника отдела социально-жилищных вопросов Бакаляра Г.П. Я написал такое заявление, но время шло, а ответа все не было. Тогда я обратился в Харьковский областной центр для молодежи к Силивановой Л.Н., и она обещала мне помочь. Действительно, через некоторое время я получил ответ, подписанный Бакаляром Г.П., в котором мне сообщили, что я могу стать на льготную очередь или по месту жительства, или по месту моего проживания, когда меня забирали в детдом. Я снова обратился в Киевский райисполком и мне сообщили, что я автоматически включен в список на получение жилья для льготников. И с 21.08.1998 г. под №7 я был включен в эту очередь.

Мне казалось, что основное я сделал, меня поставили в очередь на получение жилья – и это уже хорошо! Я продолжал работать на ХТЗ, жил в общежитии. Работал я на строительстве, тяжелая физическая работа, постоянные невыплаты зарплаты и, как результат – полуголодное существование, привели к тому, что я заболел и попал в больницу. Мне сделали операцию – удалили грыжу, а пока я лежал в больнице, потом был на больничном, предприятие решило меня уволить, настояв при этом, чтобы я написал заявление об увольнении по собственному желанию. Правда при этом пообещали, что в общежитии меня оставят. Поверив этому, я был вынужден написать заявление. Через некоторое время я стал себя чувствовать лучше и решил устроиться на работу. Работу мне помогли найти, а проблема с жильем оставалась по-прежнему нерешенной. Через полгода после операции я снова попал в больницу, в которой пролежал почти 3 месяца, и в это время по распоряжению отдела кадров ХТЗ меня выписали из общежития.

И снова началось самое страшное – борьба с ВАТ ХТЗ. Я ходил на прием и к руководителям завода, но ничего не добился. Поскольку для меня это была борьба за выживание, я продолжал ходить и к руководителям района, и города, но ответ получал один: „Пусть ХТЗ возьмет тебя на работу и тогда снова поселит в общежитие. Руководство ВАТ ХТЗ на это не соглашалось, несмотря на все письма-ходатайства с просьбой не выгонять меня из общежития и предоставить мне работу, которую я бы мог выполнять по своему состоянию здоровья. Я же не хотел идти на работу, на которой не платят, и снова вести полуголодное существование. Мне было необходимо жилье, и я снова обратился в Киевский райисполком. Киевский райисполком обратился к ВАТ ХТЗ с просьбой разрешить мне жить в общежитии, пока подойдет моя очередь на жилье. Но завод постоянно отказывал, работники Киевского райисполкома пытались устроить меня в общежитие на каком-нибудь другом предприятии. После долгой, упорной переписки между райисполкомом, горисполком, моих хождений по кабинетам чиновников почти через год я получил письмо. Без всякой надежды открываю его, думаю – очередная отписка, но нет – меня приглашают явиться в Киевский райисполком к Иевлеву В.В. В назначенный день я пришел на прием и услышал, что вопрос с моим жильем решен, необходимо только собрать некоторые документы.

Я немедленно начал собирать необходимые документы. С небольшой трудностью я столкнулся в Бюро технической инвентаризации и связано это было с тем, что в этой организации получение всех справок платное. Я обратился с заявлением к директору БТИ Дегтяреву, объяснил, что я сирота, рассказал всю ситуацию. Вопрос был немедленно решен и мне выдали бесплатно необходимые справки (видите, как бывает!).

Я собрал все необходимые документы, сдал их в Киевский райисполком, получил смотровой ордер, написал согласие на получение предложенного мне жилья. И тут... все снова застопорилось. Решения Киевского исполкома о выделении мне жилья нет и нет. Работники исполкома советовали мне: „Наведывайтесь в исполком, чтобы не потерять жилье...“ Я пошел на прием к депутату, он обещал помочь, и опять началась переписка со всеми инстанциями харьковской власти, но я понял, что в Харькове этот вопрос решить не удастся. Написал в Киев, и началась переписка между чиновниками Харькова и Киева. Благодаря помощи депутата я наконец получил то, что государство обязано было мне предоставить как сироте.

Сколько это стоило нервов и сил, сколько было преград, сколько недовольных ответов чиновников мне пришлось выслушать. Мне повезло – я имею жилье. Я очень благодарен всем, кто помогал мне решить такую важную для меня жизненную проблему. Есть на свете хорошие люди. И я советую всем – стучите и Вам откроют. И пускай вам будет легче пройти этот путь и, если вы хотите добиться чего-нибудь, не отступайте – и у вас все получится!

Соціально-економічні права

15.12.2002 | Віктор Бондар.

Громадські слухання "Чорнобиль – проблеми сьогодення".

   

Житомирське обласне відділення „Міжнародного товариства прав людини – Українська секція“

В Житомирі 29 листопада 2002 року відбулися громадські слухання „Чорнобиль – проблеми сьогодення“, організовані Житомирським обласним відділенням „Міжнародного товариства прав людини – Українська секція“, Центром муніципального розвитку міста Житомира, Молодіжним парламентом Житомирської області, Житомирським міським відділенням „Міжнародного товариства прав людини – Українська секція“ за сприяння облдержадміністрації та обласної ради Житомирської області, Фондом регіональних iнiцiатив за допомогою Національного фонду підтримки демократії (США).

В слуханнях прийняли участь депутати місцевих рад, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, представники громадських організацій Житомирщини.

Було обговорено Концепцію проекту Закону України „Про внесення змін до Законів України „Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи“ та „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи“. На слуханнях було зазначено, що Концепція проекту Закону не відповідає сподіванням постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи населення області, потребує удосконалення і викликана не реальним станом ліквідації її наслідків, а бажанням зменшити витрати з державного бюджету на вирішення цієї проблеми. Крім того, окремі її положення потребують обґрунтування, внесення уточнень і змін. Концепція не дає відповіді на питання щодо подальшої долі переселення, організації оздоровлення, здійснення радіологічного моніторингу в агропромисловому виробництві.

Прийняття її Верховною Радою України призведе до значного погіршення соціального та радіологічного захисту потерпілого населення, що суперечить європейським та світовим законодавчим нормам. У Концепції проекту Закону необхідно передбачити врегулювання розбіжностей між існуючим чинним Чорнобильським законодавством та окремими відповідними постановами Кабінету Міністрів України. Особливо це стосується соціального захисту постраждалого населення. Не нормальним явищем є щорічне скорочення Урядом фінансування на медицину та оздоровлення.

Представники громадських організацій Житомирської області вважають, що положення Концепції проекту Закону України не відповідає цілям радіаційного захисту, суттєво звужує зміст та обсяги існуючих прав потерпілих від Чорнобильської аварії. Тому вона має бути відхилена і потребує доопрацювання, із урахуванням вищезазначених зауважень.

Матеріали слухання та звернення будуть оброблені та передані Президенту України, Верховній Раді України, секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини, профільного комітету та представникам виконавчої гілки влади.

Соціально-економічні права

15.12.2002 | Ю.Георгиев, г.Симферополь

Помогите бедному инвалиду.

   

Бесплатный сыр бывает только в мышеловке.

Инвалиды – люди, как известно, нуждающиеся в помощи и внимании со стороны общества более всего. Ведь степень цивилизованности общества определяется отношением к наиболее слабым...

Вот и автору этих строк пришлось писать заявление с просьбой о материальной помощи на имя городского головы Симферополя господина Ермака. И правда, стало нелегко нам прожить на наши доходы: пенсию отчима, инвалида Отечественной воины 1-й группы, отметившего недавно свое 90-летие (ему государство выдает аж 220 грн. в месяц), пенсию моей матери, инвалида 2-й группы (130 грн.) и мои доходы – 90 грн. в месяц (я инвалид 1-й группы).

Вот уж не писали никогда – и „сподобились“.

В местной „соцзащите“ Киевского района Симферополя наши нижайшие просьбы обещали удовлетворить года эдак через два-три: по мере поступления денег.

Вот и обратился я к пану Ермаку: однако, шибко кушать хоцца. А диковинный фрукт, в наших краях не произрастающий апельсин – стоит только лишь вдвое дороже картофеля, но, в отличие от картошки, не уваривается вовсе. Вопрос в том, как долго мы сможем просуществовать на столь выгодных апельсинах, откладывая каждый месяц гривен 230-250 на лекарства, риторический, согласитесь.

Заявление мое было передано в управление по делам социальной помощи горисполкома, нас опросили на многие темы о нашей бытовой неустроенности, придя к выводам о том, что туалет и ванну необходимо достроить, жизнь в сараях – не столь уж и плоха, и „прикрепили“ каждою из нас – инвалидов – к инвалидным обществам по принадлежности.

Первый подарок меня ждал в обществе инвалидов „опорников“ (не подумайте плохо: мне его не принесли домой. За новогодним „презентом“ нужно было ехать эдак километров 8.)

Новый Год я смогу отпраздновать, открыв две трехсотграммовые банки пива „Рогань“ (граничный срок хранения 25 ноября 2002 года, подарили мне его 13 декабря...). Закусить можно маринованными кабачками (годны, вероятно, вечно – дата изготовления и срок годности оных нигде не указан). Если мне удастся открыть насквозь проржавевшую крышку. А нет – выколупать ее остатки и кушать, выбрав ржавые железяки, на здоровье. Если после всего этого я не попаду в реанимацию, (на фига сдалась такая жизнь?) – можно было бы и попиршествовать даром американского народа (как написано на пакете), содержащим сухой паек на сутки ровно. Этот дар, вероятно, предназначался, попервоначалу, американским „туристам“, собравшимся было в Ирак... Но из самого факта, что он передан инвалидным обществам в Украине, можно сделать, согласитесь, далеко идущие выводы.

Но отгорят 20 настоящих американских спичек на Новый Год, а есть все равно что-то надо, согласитесь.

Дарители и об этом побеспокоились.

Килограмма два третьесортной муки, полтора – пшена. Килограмм вермишели. И до пенсии с голоду не пропадем!

Разве во времена голодоморов так жили?!

Скажите только, как поклониться за эти „продуктовые наборы“...

А в материальной помощи или талонах на лекарства мне отказали. Уж больно высок наш „среднедуше-вой“ доход.

США! Спасите наши души!!!

А тем временем в обществе инвалидов-опорников составляются списки. На сей раз – детей-инвалидов. Сколько экземпляров делать? Ну, давайте три. Может, понадобятся они не только нашему депутату ВР Украины и ВР Крыма Л.Ю. Миримскому (он просил), но и еще какому-нибудь благодетелю.

А не думают ли в „соцзащитах“, исполкомах и инвалидных обществах, что распространение информации об инвалидах, и без того с радостью отзывающимися на любую помощь или даже намерениях ее оказать, может быть использована по-разному? И „даром“ некачественных продуктов в том числе. „Дареному коню в зубы не смотрят“, как известно.

А потом: „Ты жива еще моя старушка?

Приглянулась мне твоя избушка!“

Скажете, не бывает так? Когда одинокие и полусумасшедшие бабушки-дедушки составляют завещания на свою недвижимость „добровольным социальным помощникам“, а затем – быстро отходят в „мир иной“.

Спросите у автора этих строк, проконсультируйтесь в СБУ и милиции. О, многое они знают!

Нынче же человека на инвалидной коляске или костылях на улицах Симферополя воспринимают как попрошайку, алкоголика и вора, не стесняясь, впрочем, при первой возможности у него что-либо украсть...

Соціально-економічні права

15.12.2002 | Інна Сухорукова.

Протести громадських організацій Одеси на захист соціально-економічних прав.

   

В Одесі тривають протести громадських організацій проти підвищення оплати за комунальні послуги, проїзд в маршрутних таксі, а також за припинення розпродажу землі у приморській зоні Одеси під забудову приватними будівлями деякими чиновниками.

17 грудня 2002 року громадські організації „Братерство“, „ Народний контроль“, „Українське братство“ і осередки опозиційних партій „Батьківщина“ і КПУ, провели пікетування сесії міської ради, щоб не допустити прийняття відповідних рішень. Незважаючи на протести громадськості, рішення щодо підвищення тарифів було ухвалено депутатами міськради. Тарифи на комунальні послуги зросли вдвічі. З 20 грудня мешканці Одеси збираються продовжити акції протесту.

Екс-мер Одеси, депутат ВР України, член фракції „Наша Україна“, Едуард Гурвіц зробив з цього приводу заяву, що „Рішення сесії Одеської міськради не має ані економічних, ані юридичних підстав.“

В інтерв’ю радіо „Свобода“ п.Гурвіц наголосив, що влада переходить таким чином у режим самознищення. Вона вже не може функціонувати, якщо не буде приймати зовсім неприйнятних для громадян рішень, які просто не можна виконати. Останні роки одесити живуть все гірше. До підвищення цін можна додати зростаючу злочинність, темряву на вулицях міста, відсутність тепла у лютневі морози. Відключено багато світлофорів на магістралях великого міста, через що зросла кількість аварій на дорогах. Одесити і Гурвіц звинувачують у всіх бідах, перш за все, місцеву владу, і, конкретно, міського голову м.Одеси Руслана Боделана.

На жаль, Одеса – не єдиний регіон України, де за останній час різко зросла соціальна напруга.

Право на охорону здоров’я

15.12.2002 | Людмила Кучеренко, м.Полтава.

Яка частина медичних послуг має бути безкоштовною для хворих? ...

   

Як відомо, кілька місяців тому Кабінет Міністрів України ухвалив постанову, що передбачає встановлення переліку гарантованих безкоштовних медичних послуг у державних і комунальних медичних закладах. Втім, на Полтавщині й по сьогодні пацієнти не знають, за що треба, а за що не треба платити у поліклініках і лікарнях.

Коли це на одній з нарад у присутності перших осіб виконавчої влади області намагалася з’ясувати заступник голови Полтавської обласної організації УНР Надія Мякушко, начальник облздоровуправління Віллій Волченко розпливчато мовив: „Ще опрацьовуємо“.

А тим часом ми платимо і за аналізи, і за інструментальні дослідження, не кажучи про негласні тарифи на операції і придбані власним коштом ліки. В режимі примусової благодійності усілякі фонди, що діють при медичних установах, здирають з пацієнтів кошти, при цьому не обтяжуючи себе звітуванням перед „спон-

сорами“ про доходи і витрати. А з квитанції, яку тицяють пацієнту, не зрозуміло, хто і коли вніс кошти, хто їх прийняв і куди вони пішли – у касу чи комусь у кишеню. І хоч полтавська громадськість неодноразово порушувала це питання, компетентні органи затято не виявляють цікавості до цієї теми.

Я вважаю, – каже Н.Мякушко, – що саме в надто „непрозорій“ діяльності так званих благодійних фондів і криється причина тривалого ігнорування постанови Кабміну облздоровуправлінням і зволікання у розробці переліку безплатних медичних послуг. Навіть дещо цинічною формою благодійництва ми принижуємо звання і роль лікаря. Адже він не лише порушує клятву Гіппократа, він ходить на межі закону, спонукаючи хворого сплачувати кошти у ці фонди. Бо лікар повинен лікувати, а про все інше мають думати ті, хто організовує суспільне життя в Україні, у тому числі й у галузі охорони здоров’я.

Для ілюстрації Надія Семенівна навела такий приклад. Працівниця Кременчуцького меблевого комбінату стала перед необхідністю термінової і дороговартісної операції по заміні клапана на серці у київському інституті ім. Амосова. І профспілкова організація всім миром збирала ті 5000 гривень, бо у жінки просто немає таких коштів. А якщо б вона була безробітною? То ж доки не буде згаданого переліку медпослуг, це означає, що люди, як зараз, автоматично приречена на смерть у розквіті віку?

У недержавних організаціях

15.12.2002 | Людмила Кучеренко, м. Полтава

Якби вибори в Україні були чесними, ми сьогодні жили б в іншій країні.

   

Чи засвоїли громадяни України те, що без прозорих і чесних виборів не буває справжньої демократії, – ще питання. Зате вони й за часів незалежності неодноразово переконувалися в невмирущості афоризму товариша Сталіна про те, що важливо не те, як голосують, а все вирішують ті, хто підраховує голоси. І всі суб’єкти виборчого процесу (хіба що окрім тих, хто не може чесно завоювати симпатії виборців і тому, окрім іншого, вдається й до фальсифікацій) зацікавлені у тому, щоб мінімізувати вплив людського фактора на результати електорального волевиявлення.

Саме перспективам розвитку законодавчого регулювання інформаційно-технічного забезпечення виборчого процесу, захищеності інформаційно-аналітичної системи від несанкціонованого втручання і зловживань був присвячений семінар „Роль інформаційних систем у забезпеченні прозорих, вільних і чесних виборів“, який відбувся днями у Верховній Раді України.


Організатори семінару – інститут виборчого права, очолюваний народним депутатом Юрієм Ключковським, та україно-американський проект „Вибори і політичні процеси“ вже вчетверте проводять семінари з проблем вдосконалення виборчого процесу, запрошуючи до участі в них членів Центральної виборчої комісії, парламентаріїв, керівників Держкомзв’язку, Держкомстатистики, Державної податкової адміністрації, представників політичних партій, громадських організацій та ЗМІ.

Директор проекту „Вибори та політичні процеси“ Девід Купфершмідт, розповідаючи про технології голосування і підрахунку голосів у різних країнах, наголосив, що найпродвинутішою у цьому відношенні, як не дивно, є Бразилія, де кожен сьомий житель неписьменний. Але 90 мільйонів голосів там підраховують усього за... 10 годин. Завдяки тому, що кожна виборча дільниця забезпечена комп’ютером вартістю менше $400, під’єднаним до загальнонаціональної системи. Виборець натискає кнопку, що відповідає номеру вподобаного кандидата, на моніторі комп’ютера з’являється фото, яке переконує громадянина, що він не помилився, після чого той натискає клавішу „звер-шити задачу“. Одномоментно на головному комп’ютері ЦВК видно, що проголосував ще один виборець і ще один голос отримав такий-то кандидат. А, мабуть, нікого не треба переконувати в тому, що чим коротший проміжок між самим голосуванням і підрахунком голосів, тим чеснійший результат виборів. Запровадження комп’ютерів, окрім унеможливлення фальсифікації, здешевіли бразильцям парламентські і президентські вибори в... 20 разів.

Росіяни збираються запроваджувати на виборчих дільницях комп’ютери-сканери, які з паперового бюлетеня автоматично зчитуватимуть, проти номера якого кандидата виборцем поставлена позначка. Хоча, на мою думку, розумна техніка мало зарадить, коли хтось захоче сфальшувати результати і поставить у бюлетенях по дві галочки, перевівши їх у розряд зіпсованих, а значить, недійсних.

Учасники гарячої дискусії усе ж зійшлися на тому, що без застосування нових інформаційних технологій досягти справедливих і прозорих виборів неможливо, що важливо як під час виборів президента та парламенту, так і депутатів місцевих рад. Інакше так і продовжуватиметься: люди голосують за одних, а мандати отримують інші.

Вдосконалення виборчого законодавства є нагальною суспільною потребою. Починаючи із Закону України „Про Центральну виборчу комісію“, закону про вибори президента, новий проект якого внесений на розгляд парламенту Ю.Ключковським – і до низових рад. Але, як уже видно, цей процес гальмує певна частина політичної еліти, яка не бажає електронної демократії. Хоча, на щастя, навіть у межах чинного законодавства ЦВК може запроваджувати електронно-аналітичну систему контролю виборчого процесу та встановлення результатів голосування.

У недержавних організаціях

15.12.2002 | Людмила Клочко, м.Харків

Третя школа з прав людини в Харкові.

   

Дуже хочеться написати для новорічного номера щось таке, що змогло б покращити настрій на свята. Не так уже багато приводів для доброго настрою дає правозахисна робота в Україні. Тому хочу поділитися з читачами приємними новинами.

З сьомого по десяте грудня Харківська правозахисна група проводила третю школу з прав людини для лідерів та активістів НУО. Цього разу в Харкові зібралися представники 47-ми організацій з 17 областей України. Найбільше учасників було з Харкова й Харківської області – 8 осіб, на другому місці Львів і Львівська область – 7 осіб, далі Луганськ – п’ятеро і Полтава – 4, усього 50 учасників. Вони були обрані за конкурсом серед 109 осіб, що надіслали прийнятні заявки. Неприйнятними вважалися такі, що надійшли від осіб, які не займаються правозахисною діяльністю, чи вже були слухачами попередніх шкіл. Ми вибачаємося, що, нажаль, не змогли запросити всіх бажаючих, але навчатися у великій групі важко і бюджет проекту обмежений.

Кожен з учасників отримав пакет документів і книжки, що допоможуть у правозахисній роботі. Учасники прослухали лекції „Концепція прав людини“, „Що таке правозахист?“, „Захист прав людини в суді“, „Застосування міжнародних механізмів захисту прав людини“, „Роль Європейського суду з прав людини“, „Захист прав людини НУО“. Теми „Правозахист і політика“, „Правозахисні НУО і влада“, „Співпраця правозахисних організацій“, „Інформаційний обмін“, „Організація спільних акцій і кампаній“, „НУО і мас-медіа“ викликали жваву зацікавленість при обговоренні у групах. Взагалі обговорення в малих групах є однією з найулюбленіших форм навчання, як для учасників, так і для організаторів. Метою школи є не тільки передача знань та досвіду, а, і може в першу чергу, спілкування, можливість висловити й почути нові, іноді дуже спірні, але завжди цікаві, думки. Учасники показали справжню зрілість суджень, обізнаність, толерантність і вміння вести дискусію при обговоренні всіх тем. Та найбільшу зацікавленість і найжвавішу дискусію викликали теми, що стосуються взаємовідносин із владою і політичними партіями. Ці теми дійсно хвилюють правозахисників, і вирішувати їх на практиці доводиться досить часто. Готових рецептів немає. Тому дуже важливо сформулювати ґрунтовні принципи таких взаємовідносин. Під час обговорення організації спільних акцій і кампаній учасники ділилися досвідом у цій галузі. Багато хто має такий досвід, але розповіді Володимира Березіна, директора ЕКЦ „Бахмат“ з Артемівська були просто неперевершені. Одностайно було визнано, що співпраця НУО необхідна, а спільні акції – це велика частка такої співпраці.

У другій частині школи були розглянуті проблеми фінансування та менеджменту НУО. Під час тренінгу з написання проекту виникли чотири дуже цікаві роботи, що стали результатом спільної праці учасників школи.

Але учасники не тільки виконували обов’язкову програму школи, а й спілкувалися між собою та з представниками харківських НУО поза програмою. Плідними були зустрічі батьків ув’язнених із Євгеном Полторацьким, заступником голови батьківського комітету „Порятунок“ з Івано-Франківська, дуже жваво обговорювали свої проблеми представники екологичних НУО, цікавою була зустріч працівників громадських приймалень із різних міст. Нові знайомства, договори про співпрацю, можливість вийти за межи регіональних, чи професійних інтересів завжди було важливим у будь-якій громадській діяльності.

Учасники школи вирішили відсвяткувати 10 грудня – день прав людини, як Новий рік. А що, може це започаткування нової традиції?

Організатори школи задоволені результатами попри всі негаразди, які майже завжди присутні під час організації будь-яких заходів. Сподіваємося, що учасники їх не помітили, а якщо й помітили, то, сподіваємося, вибачать. Свідоцтва про участь уже надіслані поштою, література, яку додатково замовили учасники, теж.

Рік, в якому знайшов 50 нових друзів та однодумців, неможливо називати невдалим. Ще 50 освічених, розумних, активно працюючих правозахисників – це добра новина, яка дає надію.

Тож з Новим роком, з новими надіями!

Шановнi друзi!



Здається, от тільки-тільки ми вітали Вас з Новим Роком – 2002. Як завжди, на свято бажали творчих досягнень, успіхів, планували роботу на 2002 рiк i мрiяли про покращення, що чекає нас у цьому році. На жаль, не все так сталося, як бажалося... Але, оглядаючи разом з Вами все, що зроблено, впевнені, що кожному з нас і всім разом, дещо вдалося зробити.

Ми щиро дякуємо Вам за Вашу пiдтримку, увагу i доброзичливiсть. Ми цiнуємо нашу співпрацю у минулому році й сподіваємося, що у 2003 році наша співпраця продовжиться!

Вiтаємо Вас iз Новорiчними та Рiздвяними святами. Бажаємо натхнення, наполегливостi та удачi у Вашiй роботi, здоров’я, радощiв та Веселих Свят!

З Новим 2003 роком!

З найкращими побажаннями,

Редакція „ПЛ“

Погляд

15.12.2002 | Юрій Моторний

Як визначити розміри моральної шкоди?

   

За останні роки зросла кількість цивільних справ, пов’язаних з відшкодуванням завданої моральної шкоди. Аналіз практичного застосування ст.440-1 ЦК, яка діє з 1993 року, свідчить про значні протиріччя і труднощі при застосуванні цієї норми. Мова йде насамперед про визначення обставин, за яких настає право на відшкодування та обґрунтування розміру суми, еквівалентної завданій шкоді. Незважаючи на роз’яснення Пленуму Верховного Суду „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди“, роботи відомих українських юристів (зокрема С. Шимон, В. Паліюка, Р. Стефанчука, П. Рабиновича) та інших, кількість проблемних питань не лише не зменшилась, а й постали нові. Різні теоретичні підходи, відсутність єдиної методики для визначення підстав та розміру завданої шкоди, подекуди практично унеможливлюють як надання професійної консультації при зверненні громадян, так і належне обґрунтування судами прийнятого рішення. Абсолютна суб’єктивність судді, визначення мінімальних сум відшкодування моральної шкоди нерідко дає підстави для негативної оцінки судової системи взагалі. Прагнучи захистити, відстояти свої права та законні інтереси в суді, громадяни все частіше саме в ході судового процесу зазнають моральних страждань, „заряджаються новими негативними емоціями, втрачають віру у справедливість, верховенство закону тощо.

Як на мене, своєрідну міну сповільненої дії під цією проблемою „підкладає“ явно завелика кількість нормативних документів (зараз їх більше З0), з посиланням на різні критерії та підстави відшкодування моральної шкоди. То чи не пора, взявши до уваги власний та закордонний досвід, прийняти відповідний нормативний акт (найкраще за все, очевидно, закон) який би узгоджував ті ж таки критерії, підходи, усував протиріччя й – найголовніше – максимально сприяв потерпілому при захисті його законних інтересів.

Звернемо увагу на окремі принципові питання при розробці подібного документа. Як відомо, одна з „фахових“ точок зору виключає врегулювання на законодавчому рівні еквівалента завданої шкоди. Інша – передбачає встановлення „тарифної системи“, тобто визначення обставин та підстав і критеріїв для стягнення. Кожна з поданих позицій має свої“ плюси та мінуси, своїх прихильників і критиків. Справді, не можна не погодитися з думкою С.Шимон, що при визначенні розміру еквівалента необхідно взяти до уваги особливості психіки потерпілого, його особисту реакцію на подію, тощо. Вказані фактори можуть бути врахованими, коли передбачатиметься не чітко визначена сума, а певні рамки в яких необхідно розглядати позов. Як приклад, визнаючи індивідуальність призначеного покарання учасники процесу в кримінальній справі виходять з санкції статті Кримінального кодексу. Подібні межі повинен передбачати нормативний акт, який даватиме суду можливість враховувати особливості психіки, сприйняття подій потерпілим, як у кримінальних так і в цивільних та адміністративних справах. Крім того, Україна вже стоїть саме на вказаному шляху. Доказом цього є визнання юристами Постанови Кабміну від 23 червня 1993 року №472 „Про затвердження Правил відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків“. Саме у п. 11 Правил передбачено розмір відшкодування моральної шкоди, який не може перевищувати 150 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (11550 грн.). Крім того, підставою для прийняття „тарифної системи“ є ст. 21 Конституції: „Усі люди є вільні і РІВНІ у своїх гідності та правах“. Саме у визначених рамках проходило б змагання сторін у процесі. Відсутність такого регулювання призводить до правових колізій, які важко назвати відновленням справедливості й торжеством правосуддя.

Скажімо, п’ятирічний хлопчик, спускаючись з металевої гірки у дитсадку отримав травму, після чого йому ампутували фалангу мізинця. В лікарні він перебував 5 діб. В іншому випадку, п’ятнадцятирічна дівчинка отримала травму хребта, лікувалася 5 разів, визнана інвалідом 2-ї групи. Справи слухалися у 2002 році. У першому випадку суд визначив суму моральної шкоди у розмірі 16 тисяч гривень: 10 тисяч – хлопчику та по 3 тисячі – його мамі й татові. За іншою справою, дівчинці призначили відшкодування у розмірі 3 тисячі гривень лише за перші два рази перебування в лікарні. За іншими відмовили як і мамі, котра сама доглядає доньку-інваліда. Неважко здогадатися про оцінку потерпілими діяльності судової системи, адже різниця тяжкості травм – очевидна. Наведені приклади є яскравим свідченням судових рішень, і в той же час обставиною, яка переконує в необхідності якнайшвидше розробити та прийняти „тарифну систему“. Остання, зрозуміло, повинна визначати коло осіб, які мають право на відшкодування моральної шкоди.

Але спершу наголосимо на необхідності змінити підхід до позовів, які розглядаються у кримінальних справах. Порівнюючи їх з іншою категорією, переконуємося, що розмір заявлених та визначених судом сум є значно меншим. Так, задовольняючи позов у справі про притягнення особи до відповідальності за ДВОМА статтями Кримінального кодексу, суд визначив еквівалент шкоди у розмірі 590 гривень. При цьому не вказано, яка сума з 590 гривень визначена за кожну дію; чи, можливо, задоволене позов з дій, передбачених однією статтею, а по іншому відмовлено?! В іншій справі, з двох осіб, які засуджені за ст. 144 КК „Вимагання“, тобто за рекет, стягнено 1200 гривень, солідарне. У вироках визначено єдине обґрунтування: „Еквівалент завданої шкоди суд визначає у розмірі ....“. Які мотиви суд взяв до уваги, а які відкинув і чому – залишилося невідомим, А, значить, незрозумілим, сумнівним принаймні для однієї із сторін. Найчастіше – для потерпілого.

І це при тому, що скоєння злочину є найбільш небезпечною формою поведінки людини, за якої потерпілий відчуває страх, приниження, отримує тілесні ушкодження, відчуває загрозу для життя, здоров’я, втрачає майно. Негативні емоції, породжені діями злочинця, впливають як безпосередньо на потерпілого, так і на його близьких та рідних. Все те, як правило, триває місяцями і навіть роками. Саме тому такі моральні страждання, спричинені злочинами проти особи, є найбільш глибокими, вони найістотніше впливають на подальшу поведінку і навіть долю людини. Тож при скоєнні злочину еквівалент завданої шкоди повинен бути значно більшим, ніж зараз, та більшим за шкоду, завдану під час цивільно-правових, адміністративних та інших відносин.

При цьому постає питання: чи в змозі злочинець відшкодувати визначену судом суму? Вважаю, що у першу чергу повинні задовольнити інтереси потерпілого. Маємо визнати: проголошення судового рішення про стягнення значної суми психологічно позитивно вплине на потерпілого, зменшить моральну травму, вселить віру у справедливість покарання. Виплата у повному чи значному обсязі суми заявленого позову повинна розглядатися, як усвідомлення особою протиправності скоєного злочину і бути підставою для пом’якшення покарання (п.2 ч.І ст.66 КК). Не можна не зважати й на те, що з покращенням економічної ситуації та добробуту населення виконання стягнення проводитиметься у короткий термін.

Нормативний акт також повинен передбачати спрощену систему розгляду справ, які випливають з раніше визнаних фактів. Так, за кожну годину незаконного затримання, перебування в ІТТ, на підписці про невиїзд чи під вартою і т.п., необхідно встановити певну суму. В інших випадках критерієм для розрахунку може бути ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, термін перебування на лікарняному, можливість продовжувати трудову діяльність за обраною професією чи необхідності її зміни. При поновленні на роботі, у зв’язку з незаконним звільненням, пропонується встановити суму за один день. Тому розмір визначатиметься множенням суми на кількість днів. Погодьтеся, це чітка і зрозуміла методика.

Необхідно встановити максимальний термін для стягнення суми у випадку, якщо шкода завдана організацією, а тим більше – державою. Не можна допустити, щоб особа, яка незаконно перебувала під вартою, брала участь в процесі про відшкодування шкоди більше 2 засідань протягом одного місяця.

Значною проблемою, яка потребує вирішення, є надання доказів завдання моральної шкоди. Необхідно погодитися з тим, що кожне порушення норми матеріального права, будь-якого права особи, є підставою для визнання її потерпілою. Посилання відповідачів та. суддів на відсутність лікарняного чи звернення до лікаря, як підстави для відмови у задоволенні позову, є необґрунтованим і безпідставним. Зокрема, у згаданому судовому процесі особливо цинічно звучало питання до матері, чому вона в час перебування єдиної дочки на лікуванні в нейрохірургічному відділенні, не зверталася до лікаря за наданням допомоги у зв’язку з перенесеним стресовим станом ...

„Тарифна“ система повинна визначити місце і роль оцінки розміру завданої шкоди психологами, експертами. Зараз їх думки та судження є лише консультативними без посилання на визнані і прийняті в Україні методики. Отже, суд має право як взяти до уваги, так і відхилити мотивацію, викладену у таких висновках. Досить часто по одній і тій же особі подаються протилежні висновки.

Крім того, далеко не всі громадяни мають фінансову можливість оплатити послуги спеціаліста. Розуміючи, що навіть отриманий висновок, в якому вказано еквівалент завданої шкоди, не є гарантією задоволення позову, більшість громадян відмовляється від проведення фахового дослідження. За окремих справ саме це є підставою для відмови у задоволенні позову.

Без сумніву, „тарифна“ система не буде абсолютно досконалою, але вона створюватиме реальну можливість працювати у даній сфері правовідносин лише на підґрунті закону, ставитиме учасників процесу у певні правові рамки. Чітко визначені критерії сприятимуть утвердженню засад змагальності учасників процесу, рішення суддів будуть прогнозованими. Врешті-решт, громадяни перестануть запитувати: „Яку суму необхідно сплатити суду для задоволення позову?“.

Зважаючи на актуальність і гостроту проблеми, вона, без сумніву, потребує широкого обговорення не лише на сторінках юридичної преси. Як на мене, з „болота“ безкінечних дискусій її могли б витягти кілька всеукраїнських науково-практичних конференцій, які дадуть поштовх для створення робочої групи з підготовки відповідного законопроекту. Сподіваємося, ініціатором цієї надзвичайно важливої і потрібної справи стануть парламентарі-юристи.

Погляд

15.12.2002 | Михаил Гохман

Влиляет ли российское правозащитное движение на власть?

   

„Московские новости“ обратились к известным правозащитникам с вопросом: „Почему правозащитное движение утратило влияние на власть?“

Владимир Буковский, бывший политзаключенный: – Власть слушает своих правозащитников. Она официально ввела во всех регионах России должности уполномоченных по правам человека. Я ехидно называю их оперуполномоченными. Власть эту систему бюрократизировала.

Кстати, на Западе произошло примерно то же самое. Мы в 60-е –70-е годы прорвались с этой темой, но идею тут же схватило государство, схватили левые – и к ним уже не пробьешься. Мы там не нужны. Для „Эмнести Интернэшнл“ – моих соседей по Лондону – я совершенно чужой человек. Я же не чиновник от прав человека, не из их кормушки, со мной не договоришься. А уж в России унаследовали, с одной стороны, отношение к этой проблеме, оставшееся от Советского Союза, а что-то (не самое лучшее) позаимствовали у Запада.

Создана бюрократическая система из „представителей по правам“. Олег Миронов жалуется, что к нему не прислушиваются. А зачем его слушать, если он государственный чиновник? Кстати, честь Ковалева в бытность его уполномоченным спасла чеченская война. Я его незадолго до этого предупреждал: „Смотри, Сережа, доиграешься. Ты ведь часть правительства, ты несешь ответственность, в том числе и за то, что в стране в каждом отделении милиции людей пытают“. Впрочем, он повел себя абсолютно честно, и его, конечно, выгнали. Сейчас государство пытается вернуться в тоталитарное прошлое. Хотя реальнее, наверное, восстановить Римскую империю...

Людмила Алексеева, президент Московской Хельсинкской группы:

– А разве когда-то мы имели влияние на власть в России? После короткого периода революционного романтизма российская власть успокоилась и стала более похожа на советскую бюрократию, чем на то, чем она, может быть, хотела стать. Романтические порывы власти, когда мы годились в советники и в работники, кончились. Дело не в правозащитниках, а во власти. Гражданский форум, который состоялся год назад, сымитировал общественную инициативу, вызревшую в недрах Администрации президента. Было, конечно, приятно, что такая инициатива вообще появилась. Значит, мы заметны с федеральных высот, если нас хотят взять под контроль. Но ведь правозащитники – не партия, и если я или кто-то еще из руководителей правозащитных организаций бывает в Кремле, это не значит, что мы получаем указания оттуда. Для этого существуют другие люди. Есть правительственные организации, занимающиеся правозащитой, мы с ними тоже работаем, но осторожно.

Александр Подрабинек, главный редактор агентства „Прима“:

– Правозащитное движение деградирует. Правозащитники вливаются во власть, становятся ее частицей. Должна существовать дистанция между общественными и государственными институтами, только тогда власть будет уважать и бояться своих оппонентов. Точно так же, как и со средствами массовой информации: чем меньше ты зависишь от государства, тем проще тебе работать. Только в случае, если правозащитное движение является самостоятельной силой, государственные структуры будут его уважать. Даже советская власть в свое время была вынуждена с нами считаться.

Сергей Ковалев, депутат Государственной думы:

– Власть и раньше только делала вид, что прислушивается к правозащитникам. Борис Николаевич, покрутившись среди „демократов“, кое-что усвоил и даже приблизил к себе людей с „демократической“ репутацией. Но определяющую роль в его кругу все же играли совсем другие люди – Коржаков, Сосковец, Лобов, Грачев, Полторанин. Где же в этом списке правозащитники! Нас он не знал и боялся, поэтому и влияния на власть мы никакого не имели. А сейчас и подавно.

Вспомните январь 1991 года. 14 трупов в Вильнюсе и полмиллиона москвичей на улицах. Сколько сейчас трупов в Чечне и сколько людей стоит в крошечных пикетах? В обществе не существует критической массы людей, понимающих, что такое демократия. А власти – ей не до правозащитников, она строит свою вертикаль.

Арсений Рогинский, председатель правления общества „Мемориал“:

– Никакого влияния на власть правозащитники не утратили. По той простой причине, что никогда его не имели, кроме разве что того влияния, которое правозащитники оказывали на власть через общество.

Этого влияния всегда было крайне мало, но я не считаю, что его сейчас меньше, чем пять – десять лет назад. Вообще диалог между властью и обществом в России всегда складывался крайне плохо. Если вы сейчас посмотрите на упоминания правозащитных организаций в печати, то сейчас их гораздо больше, чем было в начале 90-х годов.

Был многолетний период, когда власть вообще не смотрела в сторону общественности. Сейчас не так. Посмотрите те же публикации. Если они появляются, независимо от их направленности, значит, мы существуем.

Бюлетень "Права Людини", 2002, №35

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори