пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200213
№13
2002

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

18.12.2002 | Елена Боннэр, г.Москва

Обращение к мировой общественности.

   

Второго апреля Министр обороны США сообщил, что Саддам Хуссейн учредил стипендии ($25,000) для террористов-самоубийц. Как должен отнестись цивилизованный мир к этому новому виду террора и циничному афишированию метода его финансирования?

Миру известны заказные убийства, организуемые мафией. Это ужасное преступление. Обычно заказчик старается остаться неизвестным, чтобы избежать правосудия. В данном случае заказчик оповещает весь мир о том, что убийство заказано именно им, в уверенности, что правосудия не последует. Людей убивают не по одиночке, а по принципу "чем больше, тем лучше". Единственным мотивом для убийства является политическая, религиозная или расовая принадлежность невинных жертв. Террористы-самоубийцы принесли в мир новое оружие массового поражения — дешевое и легко транспортируемое. И, бесспорно, оно будет распространяться по планете не только для достижения политических целей различными экстремистскими группами, но и для решения личных проблем десятками и сотнями психически неуравновешенных людей. Если сегодня кому-то кажется, что новый вид оружия — заказное убийство, совершаемое террористом-смертником — можно территориально локализовать, молчаливо поддерживая убийц-самоубийц, то они заблуждаются. Совершенно очевидно, что, если не попытаться поставить заслон этому новому оружию, то очень скоро самоубийцы будут взрываться не только в Иерусалиме. Они будут взрываться на Елисейских Полях, на Красной Площади, на Бродвее, на Пикадилли, на улицах Пекина, Каира, Багдада и Дамаска — в зависимости от того, кто заказал и оплатил взрыв и каковы его цели. При этом самоубийцы могут использовать не только несомые на себе бомбы, но и виды оружия куда более опасные и разрушительные.

Терроризм не всегда является оружием массового поражения. Но он всегда разрушает массовое сознание, лишает людей так необходимого им чувства безопасности и уничтожает основы частного, государственного и международного права — фундамента современной цивилизации. Террористы-самоубийцы безусловно совершают преступления. Но еще большее преступление, которое должно быть квалифицировано как преступление против человечности, совершает тот, кто направляет их, кто заказывает преступление. В уголовном праве есть статьи о принуждении к самоубийству. При внешне кажущейся добровольности действий террористов-смертников — это всегда действие по принуждению, и ответственность за них в полной мере должны нести заказчики этих преступлений, те, кто идеологически обрабатывают террористов, часто несовершеннолетних, вооружают и посмертно оплачивают. Если сегодня не остановить эпидемию, порожденную террористами-самоубийцами, то очень скоро она, поощряемая шальными нефтедолларами, из которых будут предоставлять стипендии на обучение детям убийц-самоубийц, пенсии родителям и другие денежные пособия, захлестнет всю планету. В этом весьма реальном случае взрывы на улицах всех городов мира — Брюсселя и Дели, Москвы и Берлина, Аммана и Исламабада, Стамбула и Парижа — станут обычным явлением. Мусульмане и христиане, конфуцианцы и индуисты, католики и православные, буддисты и протестанты — никто не будет застрахован он того, что его не взорвут.

Внезапная смерть станет обыденным явлением, как и страх перед нею. Уверенность в том, что сегодня это оружие используется в отношении нескольких государств и не применяется в отношении других, является временной и иллюзорной. Невозможно избежать участи БЫТЬ СЪЕДЕННЫМ АЛЛИГАТОРОМ, скармливая ему по очереди своих соседей. С огромным опозданием это увидели те, кто прославляли Мюнхенские соглашения в надежде, что они принесут мир. Но принесли они Вторую мировую войну.

Никогда еще не удавалось остановить распространение нового вида оружия или гарантировать его полное уничтожение. Однако международными усилиями удавалось предотвратить широкое применение оружия, признанного опасным для существования цивилизации или бесчеловечным. Так было с химическим оружием и с атомной бомбой в двадцатом веке.

Террористы-самоубийцы были всегда, но это были хоть и трагические, но одиночные случаи. Тот факт, что сегодня это поставлено на поток и становится почти привычным явлением, перевел этот вид терроризма в новое качество, опасное для всего человечества.

Парадоксальным образом, эти, казалось бы, очевидные истины не обостряют чувство опасности, которое несет новое оружие массового поражения, направленное в основном против мирного населения. Террористы-самоубийцы, взрывающие башни-близнецы или дискотеки Тель-Авива, бесспорно, являются таким оружием. И нет большой разницы, воспитаны ли они и направлены Бин Ладеном или Арафатом.

Напротив, в Европе и в Америке под лозунгом защиты палестинского народа разгорается антиизраильская истерия, хотя Израиль ведет необходимую и оправданную войну не с палестинским народом, а с мировым терроризмом, синдикатом терроризма, объединившим Аль Каеду, Хамаз, Фатх, Исламский джихад и других. И эта война Израиля никак не менее справедлива, чем та, которую ведет антитеррористическая коалиция во главе с США. Кто руководит этой истерией и кто платит ее руководителям — мы не знаем. Но ее подпитывают рассуждения специалистов о неизбежном нефтяном бойкоте, шантаж Саддама Хуссейна и личные амбиции ряда политиков и хозяев средств массовой информации. Размах этой истерии впечатляющий — от американских студентов и голливудских звезд до европейских ученых и норвежских парламентариев, Европарламента и правозащитных организаций. Ученые додумались до призыва к бойкоту израильских коллег. Европарламент принял 269 голосами антиизраильскую резолюцию. Члены комитета по Нобелевской премии мира сочли, что Перес не достоин премии — ее достоин только Арафат.

Коротка память у этих политиков. Они сумели забыть, как Черный сентябрь Арафата чуть не разрушил Иорданию, забыли Мюнхенскую олимпиаду и многое другое. Эта истерия ставит Израиль в трагическую ситуацию изолированности, но она куда опасней для Европы и Америки, где уже поднялась мутная волна антисемитизма. А антисемитизм, как известно, легко воспламеняется (нет ничего легче!), да трудно тушится. И никто не знает, каких новых политических лидеров — каких новых Гитлеров — он ведет за собой. "Бей жидов, спасай Россию" — был лозунг российских черносотенцев. Похоже, к чему-то подобному сегодня катится Европа и Америка. И это не бедные страны Африки и Азии, а центры мировой демократии.

Когда-то мы удивлялись, говорили: "Не может быть — Германия и вдруг Освенцим? Такая история, такая культура!" Все может быть, когда отшибает память! Возможно, со временем ООН, Европарламент, Совет Европы, и даже Нобелевский комитет поймут (только не было бы поздно!), что нельзя на основании словесных и даже договорных обещаний требовать немедленного создания палестинского государства или давать премии.

Поймут, что после принятия резолюции Совета Безопасности ООН о его создании первым этапом должно быть уничтожение всех террористических организаций на территориях и в приграничных к Израилю землях. Именно это сейчас делает Израиль.

Вторым этапом, ответственность за который должны нести ООН или страны, отвечающие за мирный процесс, должно быть создание на территориях на определенное и значительное время демилитаризированной зоны, создание или выборы новой администрации, не связанной в прошлом с террористическими организациями. Милицейские функции при ней должны нести силы ООН или НАТО.

Только после этого может начаться следующий этап — переговорный. Мир на Ближнем Востоке может быть достигнут только поэтапно и с неизбежным применением силы против всех групп террористов на первом этапе. Без этого все усилия миротворцев будут тщетны, а резолюция Совета Безопасности останется в Истории как документ не приближающий мир, но провоцирующий насилие.

Необходимы четкие решения ООН и Европейских организаций и в проблеме борьбы с терроризмом. Они уже потеряли много времени, не создав международный трибунал, не дав четкое юридическое определение терроризму вообще и новому оружию массового поражения — террористам-самоубийцам. Не сделали и многое другое, что допускает двойной подход к проблеме и безусловно сказывается на взаимодействиях стран-участниц антитеррористической коалиции, сводя на нет ее первоначальный успех.

Или терроризм, подпитываемый антиизраильскими действиями, антисемитизмом, антиамериканизмом и личными амбициями некоторых политиков, победит в мире, или наш общий человеческий разум победит его. Третьего не дано!

Я обращаюсь ко всем, кто разделяет мою озабоченность нашим общим будущим, будущим наших детей и внуков, поддержать мое обращение.

Політика і права людини

18.12.2002

Суд пошел навстречу левым.

   

6 часов продолжалось 30 апреля заседание Дзержинского районного суда Харькова по заявлению горисполкома о запрете коммунистам и социалистам проводить митинг 1 мая. При этом партиям, входящим в блок "За ЕдУ", горисполком митинг разрешил. Судья Грищенко частично удовлетворила требования левых: их митинг начался в 9.15, сразу после окончания митинга, организованного заединщиками, который начался в 8.00.

Наш корресп.

Політика і права людини

18.12.2002 | Инна Сухорукова, Мария Недайвода.

"Электорат – это то, что остается от народа после выборов" [Евгений Головаха] . Или два репортажа членов ХПГ о первомайской демонстрации в Харькове

   

Инна Сухорукова:

"А народу нравится.", — сказала моя коллега, когда мы обходили парк Шевченко после демонстрации единства трудящихся и админресурса. Митинг "Заеды" уже кончился. У подножия памятника Ленину гневно бушевал краснознаменный коммунистический шквал отрицательных эмоций. А те, кого привели на площадь то ли по принуждению, то ли по приглашению, исполняя административные разнарядки, в это время мирно собрались в кружки, разложили выпивку, закуску и праздновали. "Кипучая, могучая, никем непобедимая, страна моя, Москва моя, ты самая любимая", — доносилось от одного кружка. Резонный вопрос: почему эти любители единой и неделимой не митингуют сейчас у памятника Ленину, мы даже не задавали. Народу нравилось. "Собраться, выпить, спеть вместе, как раньше", — с трепетом говорили люди средних лет. "Как в детстве", — с не меньшим восторгом говорили совсем молодые. На вопрос: видят ли они в этом какую-нибудь политическую подоплеку, веселящееся население отвечало дружно: "Да какая политика, кому она нужна. На трибуне поговорили и разошлись". Но радовались далеко не все. Понурая группка молодежи, помахивая цветными шариками и флажками, желто-голубыми и розовыми, о чем-то спорит. Подходим, спрашиваем:

– Понравилось?

– А что тут может нравиться? – резко спрашивает юноша. – То, что нас заставили, как баранов, прийти сюда?

– Угрожали?

– Да, угрожали. Вызывали в деканат и говорили, что исключат из института, что впереди сессия.

Мы нарочно не спрашивали названия вуза — зачем подставлять молодежь? У нас и так есть заявления тех, кто не боится. То же самое говорят учителя школы, рабочие одного из харьковских заводов. В то же время в других институтах и учебных заведениях все прошло по "мягкому" варианту: предложили прийти, не запугивали никакими админмерами, не угрожали.

Теперь давайте задумаемся: чего добивалась власть? Ностальгии по светлому прошлому? Добилась. Нежности к распавшемуся Союзу? Тоже. Уважения к себе и признания? О, нет. Это показали выборы 31 марта, когда многие из тех, кто пришел на площадь по принуждению ли, по приглашению ли, голосовали не "За едУ", а совсем за другие партии. В Харькове в большинстве — за коммунистов. К сожалению, советскому человеку нравится ходить строем, кому-нибудь подчиняться и что-то получать ни за что. Увы, феномен советского человека, у которого главная заповедь — "не думать, а если думать, то не говорить" (старый анекдот времен Брежнева) — сохранился. Но зачем нашей некоммунистической власти эта ностальгия? Что смогут сделать со страной люди, которые не приучены самостоятельно мыслить? Но ведь много теперь уже и тех, кто мыслил и мыслит самостоятельно. Каково им? Как себя чувствуют те, кого выгнали на праздник насильно? Вместо радости — унижение? Разве это забудут? Особенно молодежь, которая к такому, слава Богу, привыкнуть не успела.

И еще один вопрос. Никто не обвинит нас в приверженности к коммунистической идеологии (социа-

листы и социал-демократы — это совершенно другое дело, но не будем сейчас вести речь о различии идеологий). Но почему нельзя было разрешить левым идти в той же колонне, если это — общенародный праздник, как декларирует власть, а у нас одна страна? Почему социалисты и коммунисты должны были судиться, чтобы отстоять свое законное право на свободное выражение собственных взглядов? А ведь социалисты предлагали идти в одной колонне со своими лозунгами.

Нельзя ничего сделать искусственно в таком сложном организме, как свободное общество. Искусственными бывают только тоталитарные режимы. Для тоталитаризма нужна единая доктрина, а ее нет в Украине, с ее разнонаправленными регионами (иначе победила бы национальная идея в Западной Украине, а Восточная создала бы, скорее всего, что-то по типу Беларуси, хотя и там, как мы видим, единства не получается). И плывет в первомайском дне ностальгическая песня: "Кипучая, могучая, никем непобедимая.", - отрицая то государство, от имени которого народ пригласили или погнали на демонстрацию. И народу, к сожалению (может, и не большинству, но значительной его части) эта песня нравится, как и возможность петь ее вслух при большом стечении народа. Неужели демократическая власть хотела именно этого? Если хотела — почему она тогда не коммунистическая? Если же нет — ситуация у нас иррациональная, прямо как в сказке Кэррола "Алиса в Зазеркалье", заглянув в которое, каждый встретит то, что хочет. Только сказка про Алису — добрая, а унижение тысяч граждан — дело злое и бесперспективное. Неужели это в который раз нужно доказывать?

Мария Недайвода: В конце апреля я впервые услышала о добровольно-принудительной первомайской демонстрации от своей подруги — работника одного из райисполкомов Харькова. К сожалению, не могу назвать ни ее имени, ни райисполкома, иначе у нее будут неприятности. С досадой, еще уставшая от выборов и от того, что результаты на избирательном участке, за который она отвечала, не позволили получить ей премию, которой "отблагодарили" за нужные показатели ее коллег, она посетовала, что ей уже сообщили о следующей "стратегической" задаче — доставить на первомайский митинг 100 человек подведомственного райисполкому института, построенных в колонну по 12 человек, во главе с ней и руководителями института. Я восприняла это как послевыборную шутку начальников моей подруги. Но не тут-то было.

Я удивлялась ей, а она мне и нашей организации, которая такой разнарядки от нашего Киевского райисполкома не получила. Мое объяснение, что Харьковская правозащитная группа должна бороться с разнарядками по определению, а не выполнять их, вызвала у нее искреннее удивление. "А вы не боитесь испортить отношения с властями своей борьбой?" — спросила она. Надо заметить, что она, как и я, прожила большую часть сознательной жизни при приснопамятной советской власти и искренне верит, в силу своей нынешней деятельности в исполнительных органах, что ничего не изменилось за последние 10 лет, просто "материально жить стало хуже".

Итак, еще не успокоившись после созерцания по телеку автобусов, возивших людей с открепительными талонами по районам Харьковской области, в том числе и студентов из разных регионов Украины, оттирающих законных избирателей от кабин для голосования, я горестно размышляла об очередной циничной выходке нашей местной власти и очередном надругательстве над хилыми ростками украинской демократии. Проведя практически бессонную ночь, к пяти часам утра я "созрела" для того, чтоб своими глазами увидеть эту хваленую поддержку блока "За едУ" и демократических реформ нашего Президента. Скандальные демонстрации антагонистов (судя по судебным разбирательствам, которые предшествовали сегодняшнему празднику) сулили много интересного. Но.

Демонстрация заединщиков вызвала в памяти один старый анекдот и несколько цифр результатов выборной гонки в Харьковской области. Анекдотом можно определить атмосферу митинга — "Если тебя насилуют, постарайся хотя бы получить удовольствие". Люди начали получать удовольствие еще на месте построения колонн. В отличие от советских времен, некоторые пить начали сразу, но осторожно. Бутылок не видела, но запах был. Зато увидела молодых ребят, которые стоя играли в карты, чтобы не терять времени и сноровки. Еще на выходе из метро меня поразили юные почитатели Народно-демократической партии из СШ №112. Они гордо несли партийную атрибутику и были настроены хоть и не особенно весело, но спокойно. Наверное, образцом поведения им служили их старшие товарищи и, одновременно, руководители нашего города и области. Их я увидела позже, как и полагается, возле бывшего обкома КПСС. Приятно удивило уже то, что нигде не просматривалась охрана, а руководители заметно похудели после выборов. Во всяком случае, почти аристократическая бледность губернатора напомнила мне его "демократическую молодость", когда мы в полном упоении орали на первых митингах: "Ельцин! Это наш харьковский Ельцин!".

Настроение рядовых участников было благодушное, а вот организаторы из райисполкомов были явно озабочены. Во всяком случае, моя подруга, которую я встретила, держала при себе жалкую пятерку из полагающейся по разнарядке сотни и, чуть не плача, взывала их к помощи в поисках остальных. Пятерка не хотела размножаться делением, и как я выяснила уже дома, так и осталась жалкой пятеркой. Моя подруга, судя по всему, опять получит нагоняй, а не премию. Большого разнообразия в оформлении колонн не было: названия районов города, затем флаги блокообразующих и клонированных партий, затем люди с эмблемами этих партий. Судя по оформлению колонн, Народно-демократическая партия напрасно вошла в блок "За едУ". Если тысячи демонстрантов, идущих с двух сторон улицы Сумской к площади Свободы, несли исключительно эмблемы НДП, то, идя самостоятельно на выборы, она могла, наверное, получить в Харьковской области больше голосов, чем те жалкие 15,6% (см. "Время", №38, 4 апреля 2002 г.), которые достались блоку. Опять же, если принять во внимание, что КПУ (ее харьковские организации) вывела на демонстрацию каких-нибудь две сотни людей, а на выборах получила аж 30,6% (см. тот же номер газеты).

Короче говоря, судя по наглядности, участие других партий знаменитого блока практически не ощущалось. Зато были красочные портреты нашего Президента, которые несли демонстранты от НПО "Электротяжмаш", "ФЭД", ХПИ и некоторые другие представители студенческих и рабочих масс. Портретов было немного, как, откровенно говоря, и искренних почитателей Президента и его любимого партийного блока. Во всяком случае, люди, едва ступив на брусчатку площади Свободы, резко поворачивали в обратном направлении, оставляя придавленных ранее к трибуне слушать ораторов.

Митинг практически уже закончился, а колонны, построенные ретивыми исполнителями разнарядок, все еще шли и шли к площади. В общем, любит послушный электорат харьковскую власть. Жаль только, что электорат есть, а граждан нету, иначе однажды не стал бы он выполнять разнарядку и все тут. Всех, как говорится, не посадишь, не уволишь с работы или учебы, не отберешь у всех зарплату.

О коммунистическом митинге или много, или ничего. Меня поразила колонна идущих в первом ряду ветеранов в орденах, которые, несмотря ни на какие неправильные убеждения, не могут не вызывать уважения, и вкрапления молодых и средних лет "коммунистов", которые за 10 лет уже могли бы найти какое-нибудь полезное занятие даже при ненавистном им "режиме Кучмы". Одна старушка раздавала привычные своим содержанием листовки. Дамы средних лет, идущие с митинга заединщиков, ахали и отворачивались, а девочки — студентки или школьницы — брали, похоже, просто из уважения к старости.

Как ни разделяются у нас люди по партийным убеждениям, как ни белит или чернит власть какие-то политические силы, но лучше пусть будет много разных, пусть и неправильных, чем все одинаковые и узнаваемые до тошноты.

Впровадження норм європейського права

18.12.2002 | Дмитро Супрун, юридичний секретар Європейського суду з прав людини, аспірант кафедри міжнародного пр

Правило про використання внутрішніх засобів правового захисту як основа субсидіарного характеру контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року.

   

Визнання за індивідом права безпосереднього доступу до нового Європейського Суду з прав людини (далі - "Суд"), як міжнародної юрисдикції, рішення якої носять юридично зобов’язуючий характер, є одним з основних досягнень Протоколу № 11, що в свою чергу є передумовою зростання ефективності контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року (далі — "Конвенція"). Відтепер реалізація права на звернення до Суду, як постійного органу контрольного механізму Конвенції, з індивідуальною заявою про порушення державою-учасницею Конвенції закріплених прав не тільки не обумовлюється необхідністю висловлення згоди на це держави, але й більш не потребує попереднього розгляду заяви несудовим органом, як це було у випадку з Європейською Комісією з прав людини (далі — "Комісія"). У цьому контексті право на представлення до Суду індивідуальної заяви носить абсолютний характер [2], з чого випливає, що кожна представлена до Суду індивідуальна заява, буде, принаймні, зареєстрована та розглянута Судом на предмет її прийнятності у відповідності до положень Конвенції. Проте, право на представлення індивідуальної заяви не означає, що кожна зареєстрована в Суді заява буде розглянута останнім на предмет дотримання державою-відповідачем конвенційних норм, на порушення яких скаржиться заявник, оскільки визнання заяви неприйнятною позбавляє її можливості бути розглянутою Судом по суті. Правила сумісності та умови прийнятності індивідуальної заяви регламентуються цілим рядом формальних критеріїв, дотримання яких жорстко вимагається статтями 34 та 35 Конвенції. Однією з основних умов прийнятності індивідуальних заяв є правило про необхідність використання внутрішніх засобів правового захисту. Увазі читача пропонується детальний розгляд основних аспектів цього правила.

Окремо розглядатиметься питання про застосування Судом правила про використання внутрішніх засобів правового захисту щодо українських справ.

ОСНОВА ФОРМАЛЬНОГО ПРАВИЛА ПРО ВИКОРИСТАННЯ ВНУТРІШНІХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

В першу чергу, необхідно підкреслити, що посилання статті 35 Конвенції на "загальновизнані принципи міжнародного права" при регламентуванні правила про використання усіх національних засобів правового захисту не є випадковим, оскільки автори Конвенції безумовно враховували існуючу юриспруденцію з цього питання Міжнародного Суду ООН (наприклад, рішення Міжнародного Суду ООН по справі Anglo Iranian Oil Company від 22 липня 1952 року; по справі Ambatielos від 19 травня 1953 року; по справі Interhandel від 21 березня 1959 року, збірники 1952 року, стор. 93, 1953 року, стор. 10, 1959 року, стор. 27), на якій багато в чому було побудовано практику Комісії та Суду з цього питання [3]. В контексті правової системи Конвенції найголовнішим принципом, на якому побудоване правило про використання внутрішніх засобів правового захисту, є принцип субсидіарності контрольного механізму Конвенції, який вимагає попереднього розгляду будь-якого спірного питання спочатку в рамках національного правопорядку. Таким чином, у відповідності до принципу субсидіарності, правова система Конвенції визнає за внутрішніми компетентними органами пріоритетну роль у здійсненні контролю за дотриманням конвенційних положень (рішення Суду по справіДе Куббер проти Бельгіївід 26 жовтня 1984 року, А86), оскільки національні органи знаходяться у більш сприятливих умовах для детального аналізу усіх обставин справи (рішення Суду посправі Хендісайд проти Великобританіївід 7 грудня 1976 року, А24). В той же час, передбачення у правовій системі Конвенції правила про необхідність використання внутрішніх засобів правового захисту не знижує само по собі ефективності контрольного механізму, оскільки це правило не є абсолютним, а отже, тлумачиться Судом в автономному режимі [4].

Хоча обов’язкове правило про використання усіх національних засобів правового захисту є універсальним для усіх держав-учасниць Конвенції, його дотримання вимагає різних часових та матеріальних витрат в залежності від конкретної правової системи держави-учасниці Конвенції. Різноманітність та специфічність правових систем породжує ситуацію, при якій одні заявники вимушені чекати завершення внутрішньої процедури декілька років для того, щоб після цього звернутись до Суду, в той час як інші заявники, громадяни держав з менш складними правовими системами, отримують право на доступ до Суду значно швидше. Безумовним є те, що роль Суду є субсидіарною порівняно з роллю національних судових інстанцій при вирішенні окремих справ (процитоване рішення по справіХендісайд проти Великобританії), але неоднакова тривалість внутрішніх судових процедур в різних правових системах і як наслідок іноді довготривале очікування моменту винесення остаточного внутрішнього рішення, необхідного для ініціювання процедури розгляду заяви у Суді, породжує врешті решт проблему нерівних можливостей заявників стосовно ефективності захисту їх прав, гарантованих Конвенцією.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ "ВНУТРІШНІЙ ЗАСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ"

В контексті аналізу правила про використання внутрішніх засобів правового захисту дуже важливим є розуміння самого поняття "внутрішній засіб правового захисту", яке не знайшло чіткого визначення ні в тексті Конвенції, ні в Регламенті Суду. Саме тому функцію тлумачення цього терміну було покладено на органи Конвенції. В результаті багаторічної практики Комісії та Суду було розроблено деякі загальні критерії, які в тій чи іншій мірі розкривають сутність цього поняття. В першу чергу, під "внутрішнім засобом правового захисту" слід розуміти правовий засіб, використання якого здатне, принаймні теоретично, призвести до відновлення права, на порушення якого скаржиться заявник у міжнародній судовій інституції [5]. При цьому неважливим є те, що такий засіб існує лише один [6]. Не принциповим також є природа та характер такого засобу. Імперативним залишається лише те, що подібний засіб має відповідати критеріям, встановленим статтею 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий процес. Саме в цьому контексті Комісія підкреслила, що ступінь ефективності внутрішнього засобу залежатиме врешті решт від того, в якій мірі його використання відповідатиме гарантіям статті 6 Конвенції (рішення Комісії по справіЖібас проти Польщівід 6 вересня 1995 року, збірник DR 80). Крім цього, вимагається використання лише "звичайних" засобів правового захисту у смислі внутрішнього права, в той час як до сьогодні юриспруденція Суду не містить чітких критеріїв для визначення "звичайності" того чи іншого правового засобу.

Практика Суду розрізняє засоби правового захисту, які є неефективними при будь-яких обставинах, та засоби правового захисту, які є неефективними в конкретній справі. До першої категорії Суд відносить, наприклад, скарги, які мають на меті перегляд справи, провадження по якій було закрито (рішення Комісії по справіУскела проти Швеціївід 10 жовтня 1985 року, збірник DR 44), або скарги, ініціювання процедури по яких залежить від дискреційних повноважень посадової особи чи органу влади (рішення Комісії по справіЛ.С.Б. проти Великобританії,від 28 листопада 1995 року, збірник DR 83). Сюди ж відносяться скарги про помилування чи адміністративні скарги, спрямовані по ієрархії. Скоріше за все, неефективним буде визнано також і звернення заявника до Суду Європейського Союзу, хоча на даний момент це питання не виникало у ході діяльності Суду.

До другої категорії засобів Суд відносить, наприклад, скарги, неефективність яких є очевидною у зв’язку з існуванням внутрішньої судової практики, що зобов’язує судові інстанції діяти в певних питаннях за визначеною вищою юрисдикцією схемою (рішення Суду по справіPressos Compania Noviera S.A. проти Бельгіївід 20 листопада 1995 року, A332). До цієї ж категорії відносяться цивільні скарги ув’язнених, спрямовані на отримання компенсації за неналежні умови утримання у місцях ув’язнення (рішення Комісії по справіРід проти Великобританіївід 6 грудня 1979 року, збірник DR 19), або скарги на дії представників силових відомств держави.

СУТНІСТЬ ФОРМАЛЬНОГО ПРАВИЛА ПРО ВИКОРИСТАННЯ ВНУТРІШНІХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

У відповідності до статті 35 § 1 Конвенції, Суд може приймати до розгляду заяву тільки після того, як було вичерпано усі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Як вже зазначалось, формула цієї вимоги ґрунтується на тому принципі, що держава повинна мати можливість виправити власні помилки, пов’язані з виконанням її міжнародних зобов’язань, в першу чергу через внутрідержавні правові процедури [7]. При цьому Суд і Комісія у своєї діяльності неодноразово підкреслювали необхідність використання лише тих засобів, які відкриті для заявника по праву, а не у якості привілею, а також які, принаймні теоретично, здатні відновити його порушене право (рішення Комісії по справіIruretagoyena проти Франціївід 12 січня 1998 року, збірник DR 92). Таким чином, заявник не зобов’язаний використовувати абсолютно усі правові можливості, які хоча й надані йому національним правом, однак не здатні адекватно і ефективно вплинути на вирішення проблеми (рішення Суду по справі "Відкриті Двері"від 29 жовтня 1992 року, A246-A; рішення Суду по справіАкдівар та інші проти Туреччинивід 16 вересня 1996 року, збірник 1996-IV). При цьому ефективність та достатність існуючих засобів визначається не власною думкою заявника, але загальновизнаною практикою тлумачення та застосування національного права та існуючою доктриною (рішення Суду по справіДе Вільде, Умс та Версип проти Бельгіївід 18 червня 1971 року, А12). З іншого боку, ці засоби повинні бути однаково доступні та ефективні як у теорії, так і в практиці, і саме на державу-відповідача покладено зобов’язання довести те, що відповідним заявником не вичерпано внутрішні засоби правового захисту та показати те, що існують інші ефективні правові засоби (процитоване рішення по справіДе Вільде, Умс та Версип).

У цьому контексті логічним уявляється аналіз питання про місце та роль національної конституційної юрисдикції, що здійснює контроль за конституційністю нормативних актів держави, у системі правових засобів, використання яких є необхідним у сенсі значення статті 35 Конвенції. У якій мірі звернення заявника до цієї судової інстанції може вважатись ефективним і необхідним в контексті використання внутрішніх засобів правового захисту? В першу чергу, слід зазначити, що далеко не усі національні правові системи держав-учасниць Конвенції передбачають можливість безпосереднього доступу будь-якої особи до конституційної судової інстанції з метою ініціювання процедури перевірки конституційності того чи іншого нормативного акту. Якщо національна правова система не передбачає подібної можливості, питання про необхідність, а отже, про ефективність, використання цього засобу навіть не постає. Інша справа, якщо національне право надає таку можливість будь-якій особі. В подібному випадку необхідно спочатку встановити межі компетенції конституційної судової інстанції: якщо ця інстанція має повноваження здійснювати конституційний контроль в тому числі над рішеннями адміністративних та судових органів, необхідність використання цього засобу для заявника здається очевидною, в той час як ініціювання заявником процедури визнання неконституційним певного закону не визнається Судом обов’язковим, оскільки Судом не розглядаються in abstracto заяви про відповідність закону положенням Конвенції. Врешті решт, ця процедура може бути ініційована звичайною судовою інстанцією у випадку, якщо при розгляді конкретної справи виникає сумнів щодо конституційності того чи іншого нормативного акту (рішення Комісії по справіСаржін та Ягсі проти Туреччинивід 11 травня 1989 року, збірник DR 61).

У своїй практиці Комісія та Суд неодноразово підкреслювали, що "ефективними" та "достатніми" можуть вважатись лише ті засоби, які в принципі можуть покласти кінець правопорушенню, на яке скаржиться заявник (рішення Комісії по справіКараденіз проти Туреччинивід 3 квітня 1995 року, збірник DR 81), а отже, відновити його порушені права, а не тільки частину з них (рішення Суду по справіДевір проти Бельгіївід 27 лютого 1980 року, А35).

Суд при розгляді питання про використання заявником внутрішніх засобів правового захисту повинен враховувати не тільки специфіку конкретної справи та ефективність засобів захисту, що надається національним правом, а й політико-правову ситуацію, в якій знаходиться заявник, враховуючи особистий стан останнього (рішення Суду по справіВан Устервік проти Бельгіївід 6 листопада 1980 року, A40; рішення Суду по справіКардо проти Франціївід 19 березня 1991 року, A200). Слід зазначити, що факти, які покладені в основу заяви до Суду, повинні бути спочатку викладені в рамках процедури належного внутрішнього розгляду, при чому заявник необов’язково повинен посилатись безпосередньо на положення Конвенції, при умові, якщо хоча б по суті його аргументи, представлені компетентним національним інстанціям, співпадають з аргументами заяви (рішення Суду по справіЖофр де ла Прадель проти Франціївід 16 грудня 1992 року, A253-B). Разом з тим посилання на Конвенцію у внутрішній процедурі є необхідним, якщо вона представляє собою єдиний існуючий засіб захисту. В даному випадку йдеться про держави, в яких Конвенція є частиною національного права і положення якої безпосередньо застосовуються національними судами.

У відповідності до постійної юриспруденції Суду, правило про використання внутрішніх засобів правового захисту може бути недотримане заявником лише у випадку, якщо він зможе довести, що ефективних засобів правового захисту просто не існує (рішення Суду по справіМентес та інші проти Туреччинивід 28 листопада 1997 року, збірник 1997-VIII). На практиці довести це дуже складно, і тому звільнення заявника від необхідності використати внутрішні засоби правового захисту уявляється можливим лише при наявності невідворотної та реальної загрози життю заявника в результаті його екстрадиції, коли існують сумніви щодо дотримання державою, яка здійснює екстрадицію, статті 3 Конвенції (рішення Комісії по справіЕль-Макур проти Франціївід 8 березня 1989 року, збірник DR 60; рішення Суду по справіБозано проти Франціївід 18 грудня 1986 року, A111). Однак і в даному випадку Суд ретельно перевіряє, чи дійсно такий ризик є "реальним" та "невід-

воротним". Заявник може бути звільнений від необхідності використати певний засіб у тому випадку, якщо він зможе довести, що цей засіб нездатний з самого початку виправити ситуацію, а отже, відновити порушене право (рішення Комісії по справіЛ.С.Б. проти Великобританіївід 28 листопада 1995 року, збірник DR 93). Слід підкреслити, що в подібній ситуації, коли ставиться під сумнів ефективність існуючих засобів правового захисту держави, виключно тверджень заявника виявляється недостатньо, а отже, Суд повинен самостійно вивчити стан існуючої судової практики держави стосовно спірного питання (рішення Суду по справіПадовані проти Італіївід 26 лютого 1993 року, А257-В). Врешті решт, якщо у заявника існує сумнів стосовно ефективності того чи іншого засобу правового захисту, цей засіб має бути використаний (рішення Комісії по справіБотта проти Італіївід 15 січня 1996 року, збірник DR 84). В той же час відмова національних інстанцій розглянути по суті вимоги заявника через недотримання встановлених внутрішнім правом процедурних формальностей не звільняє заявника від зобов’язання використати внутрішні засоби правового захисту (рішення Суду по справіАнкерл проти Швейцаріївід 23 жовтня 1996 року, збірник 1996-V; рішення Суду по справіК.Ф. проти Німеччинивід 27 листопада 1997 року, збірник 1997-VI). Не є також підставою для невикористання внутрішніх засобів відсутність у заявника достатньої інформації щодо правил звернення до відповідних національних інстанцій або недостатність коштів для подібного звернення (рішення Суду по справіВан Устервік проти Бельгіївід 6 листопада 1980 року, A40).

Незважаючи на те, що, у відповідності до статті 35 Конвенції, індивідуальна заява може бути представлена на розгляд Суду лише після використання заявником усіх внутрішніх засобів правового захисту, на практиці ніщо не заважає заявнику звернутись до Суду ще на етапі, коли його питання ще розглядається у рамках національної правової системи (рішення Суду по справіРайнгезен проти Австріївід 16 липня 1971 року, А13). В даному випадку заявник може бути впевненим в тому, що, принаймні, правило "шести місяців" ним буде дотримано, а Суду залишається лише зачекати закінчення внутрішньої процедури для того, щоб мати можливість винести рішення про прийнятність заяви. З іншого боку, визнання заяви неприйнятною через невикористання внутрішніх засобів правового захисту не позбавляє заявника права на повторне звернення до Суду після проходження внутрішньої процедури. Таким чином, застосування Судом правила про використання внутрішніх засобів правового захисту в подібних випадках не носить абсолютного характеру, а має лише тимчасовий ефект, який не позбавляє в принципі Суд розглянути заяву, але не дозволяє це зробити саме в даний момент.

ВИКЛЮЧЕННЯ З ПРАВИЛА ПРО ВИКОРИСТАННЯ ВНУТРІШНІХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

Правило про використання внутрішніх засобів правового захисту не тільки не має абсолютний характер, але й знає справжні виключення. Перше з таких виключень породжується адміністративною практикою, яка робить неефективною будь-яку внутрішню процедуру у тій мірі, що вона не є результатом застосування якогось конкретного нормативного акту, та є врешті решт формальною підставою для звернення до Суду (рішення Суду по справіАкдівар проти Туреччинивід 16 вересня 1996 року, збірник 1996-IV). Для того, щоб подібна адміністративна практика могла вважатись такою підставою, необхідним є те, щоб вона мала наступні ознаки: багаторазовий характер її використання та її офіційне сприйняття на національному рівні. Щодо поняття багаторазового характеру використання адміністративної практики, то він полягає у здійсненні комплексу аналогічних та чисельних актів, які не тільки пов’язані між собою, але й мають системний характер (рішення Суду по справіІрландія проти Великобританіївід 18 січня 1978 року, А25). Стосовно офіційного сприйняття цієї практики, то воно полягає в свідомому ігноруванні вищестоящою ієрархією очевидно незаконних адміністративних актів та в небажанні вжити відповідних санкцій з метою припинення такої практики (процитоване рішення по справіІрландія проти Великобританії). Слід, однак, мати на увазі те, що на практиці дуже важко встановити як факт існування нелегітимної адміністративної практики, так і факт її офіційного сприйняття. Це питання ускладнюється іноді й тим, що застосування певної державної практики пояснюється ще й політичними мотивами. Саме тому, уникаючи політичних дискусій, Суд іноді опиняється перед неможливістю встановити деякі аспекти порушення індивідуальних прав заявника через те, що встановлення цих аспектів тісно пов’язане з необхідністю аналізу загальної політики держави у відповідній сфері. Це найбільш характерно для турецьких справ (8). Принаймні Комісія цілий ряд питань стосовно державної політики Туреччини відносно курдського населення залишила відкритими (рішення Комісії по справі Аслан проти Туреччини від 20 лютого 1995 року, збірник DR 80).

Виключенням з правила про використання внутрішніх засобів правового захисту можна вважати також ситуації, в яких ставиться під сумнів "розумність" тривалості внутрішньої процедури у смислі статті 6 Конвенції. Таким чином, питання про надмірну тривалість внутрішньої процедури може стати предметом розгляду Суду навіть до моменту закінчення самої процедури. Врешті решт, виключенням з правила про використання внутрішніх засобів правового захисту може вважатись ситуація, у якій існує великий ризик застосування до заявника репресивних засобів, що може випливати чи то з пояснень заявника, чи може бути встановлено органами Конвенції ex officio (рішення Комісії по справіКурт проти Туреччинивід 22 травня 1995 року, збірник DR 81). Так, у рішенні по справіАкдівар проти Туреччинивід 16 вересня 1996 року (збірник 1996-IV) Суд відхилив твердження уряду про те, що заяву слід визнати неприйнятною через те, що заявник не тільки не використав внутрішні засоби правового захисту, але й не надав Суду конкретних пояснень стосовно існування перешкод, таких як, наприклад, страх перед можливими репресіями, які заважали йому звернутись до національних інстанцій. Суд зауважив, зокрема, що правило про використання внутрішніх засобів правового захисту не носить абсолютного характеру. Це означає, що при розгляді питання про існування у національному просторі усіх можливих засобів правового захисту Суд повинен враховувати також політичний та правовий контекст, у якому знаходиться заявник, а також персональний стан останнього. У рішенні по справіАксой проти Туреччинивід 18 грудня 1996 року (збірник 1996-VI) Суд підкреслив, що відсутність належного розслідування по фактам застосування до заявника катувань у ситуації, коли прокурор усвідомлював наявність таких фактів, звільняє само по собі заявника від необхідності використання в подальшому внутрішніх засобів правового захисту.

І ще одним виключенням з правила про використання внутрішніх засобів правового захисту можна вважати ситуацію, у якій заявник зможе довести, що використання цих засобів є абсолютно неможливим через існування перешкод, штучно створених державою-відповідачем. У подібній ситуації було б абсурдним вимагати від заявника використання внутрішніх засобів, що є об’єктивно неможливим. Таким чином, лише комплекс складних та виключних обставин стосовно заявника та ситуації, в якій він знаходиться, може бути підставою для невикористання внутрішніх засобів правового захисту (рішення Суду по справіЕйрі проти Ірландіївід 9 жовтня 1979 року, А32).

Практика контрольних органів Конвенції свідчить про те, що недотримання правила про використання усіх внутрішніх засобів правового захисту, яке згідно постійної юриспруденції Суду має застосовуватись з певною гнучкістю та без надмірного формалізму (рішення Суду по справіХентрік проти Франціївід 22 вересня 1994 року, А296-А), стає все ж таки причиною неприйнятності близько половини усіх неприйнятних справ.

Таким чином, закріплення в тексті Конвенції правила про використання усіх внутрішніх засобів правового захисту є основним проявом субсидіарного характеру контрольного механізму Конвенції та підтвердженням пріоритетної ролі держави у захисті прав людини. З одного боку, ця формальна вимога стримує потенційних заявників від звернення до контрольного механізму Конвенції для вирішення питань, які можуть знайти своє розв’язання в рамках національної правової системи, але, з іншого боку, це правило досить часто стає перешкодою Суду для швидкого та ефективного захисту індивідів від свавілля держави, зобов’язуючи заявників проходити складну та іноді дуже тривалу внутрішню процедуру. І хоча тлумачення Судом поняття "ефектив-

ності" того чи іншого внутрішнього засобу правового захисту здійснюється незалежно від його розуміння національними інстанціями, принципи, якими при цьому керується Суд, залишаються недостатньо гнучкими. В результаті, новий Суд продовжує на сьогодні вимагати використання внутрішніх засобів правового захисту навіть в ситуаціях, які характеризуються наявністю реальної загрози життю заявника, що свідчить про присутність у роботі нового Суду деяких ознак "надмірного формалізму".

(Закінчення у наступному числі) Посилання:

1 Науковий керівник: Л.Г. Заблоцька, кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин

2 Див: O. de Schutter, "La nouvelle Cour europйenne des Droits de l’Homme", Cahiers de droit europйen, Annйe 34, n. 3-4 (1998), p.319-352, p.327.

3 Див: F. Sudre, " Le contrфle juridictionnel des droits de l’homme : le modйle europйen ", 1999, Dallaz, Paris, p. 381.

4 Див: M. Melchior, "Les effets de l’accroissement du nombre des Parties contractantes sur la Convention europйenne des droits de l’homme ", Rapport prйsentй au 8eme Colloque international sur la Convention europйenne des droits de l’homme (Budapest, 20-23 septembre 1995), Conseil de l’Europe, p. 137.

5 Див: G. Cohen-Jonathan, "La Convention europйenne des droits de l’homme", Economica, Paris, Presses universitaires d’Aix Marseille, Aix-en-Provence, 1989, p. 112.

6 Див : P. Van Dijk et G. J. H. Van Hoof, "Theory and Practice of the European Convention on Human Rights", Kluwer Law and Taxation Publishers, 2eme йdition, Deven-

ter/Netherlands, 1991, pp. 75-76.

7 Див: G. Janssen-Pevtschin, "Le Protocole n 11 б la Convenntion europйen des droits de l’homme", Revue trimestrielle des droits de l’homme, 1994, p. 485.

8 Див : F. Sudre, "Le contrфle juridictionnel des droits de l’homme: le modйle europйen", 1999, Dallaz, Paris, p. 390.

Захист від дискримінації

18.12.2002 | Олександр Степаненко.

Щодо дискримінації в Україні.

   

(відгук на публікацію в ПЛ №10) Олександр Степаненко, м.Чортків На мою думку, попередня оцінка стану дискримінації та нерівності в Україні мала б бути більш критичною. Те, що держава нібито не проводить дискримінаційної політики стосовно окремих суспільних груп (адже немає таких речей, як смуга осілості, насильницьке закриття храмів, або масова депортація), зовсім не означає, що великі маси людей не дискримінуються у самий жорстокий спосіб. Розмежування в правах іде головним чином за принципом заможності (давній як світ поділ на бідних і багатих), а саму заможність не в останню чергу визначає лояльність до існуючої влади. При тому варто згадати, що рівні та прозорі умови (стартові можливості) для досягнення пристойного рівня достатку наша держава свого часу не забезпечила.

Громадяни дискримінуються в плані доступу до медичної допомоги (можливості отримати пристойну допомогу — як безкоштовний мінімум, так і платний максимум — у киянина і сільського мешканця різняться на кілька порядків, як і можливості для багатого і бідного киянина). Те ж саме можна сказати про доступ до освіти, культурних здобутків.і т. ін.

Прояви нетерпимості до "іновірців" та інакомислячих чисто на побутовому рівні та у політикумі є досить помітними ще й тому, що влада часто сприяє їм власною бездіяльністю (небажанням втручатися у конфлікт на стороні дискримінованої, слабшої сторони) або й відвертою провокативністю. І не завжди до таких речей можна ставитись поблажливо (списувати на "пристрасті політичної боротьби", "пережитки минулого"), тому що справді часто підґрунтям для нетолерантності є задавнені міжетнічні та міжрелігійні конфлікти. Вони можуть загострюватись при першій дестабілізації у країні за будь-яких причин — пошук відповіді на запитання "хто винен ?" у нас завжди був особливо активним.

Під час мого короткочасного "ходіння в політику" опоненти від влади особливо наполегливо нав’язували почуття ксенофобії стосовно нелояльних до неї кандидатів. Там де потрібно, розпалювались антикатолицькі настрої, в іншому місці — антисемітські. Хоча, якщо бути відвертим, на антисемітизмі намагалися грати майже усі сторони виборчих змагань. З моєю ж персоною доходило до курйозів : з подачі одних і тих же осіб мені вдавалося бути одночасно і "напівмоскалем", і "жидомасоном", і до того ж "полонофілом", ну і, ясна річ "зеленим шпигуном, що відпрацьовує американські гроші", "виносить бруд з нашої хати" і т.п

Тобто, підґрунтя для дискримінації у вигляді агресивної нетолерантності до будь-якої "інаковості" завжди підтримується у нашому по суті напівкультурному суспільстві, а часом ще й дбайливо підігрівається.

Захист від дискримінації

18.12.2002

Підсумкові зауваження Комітету з ліквідації расової дискримінації: Україна. 16/08/2001. (CERD/C/59/Misc.24. Rev 3.)

   

Управління Верховного Комісара з прав людини

Підсумкові зауваження Комітету з ліквідації расової дискримінації: Україна. 16/08/2001. (CERD/C/59/Misc.24. Rev 3. (Підсумкові зауваження/Коментарі) КОМІТЕТ З ЛІКВІДАЦІЇ РАСОВОЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ

П’ятдесят дев’ята сесія

30 липня — 17 серпня 2001

Підсумкові висновки Комітету з ліквідації расової дискримінації

Україна

1. Комітет розглянув п’ятнадцяту і шістнадцяту періодичні доповіді України (CERD/C/384/Add.2), станом на 6 квітня 1998 року і 6 квітня 2000 року відповідно, на 1482-му і 1483-му засіданнях (CERD/C/SR.1482 і 1483), проведених 9 і 10 серпня 2001 року. На своїх 1491-му- і 1492-му засіданнях, проведених 16 серпня 2001 року, він прийняв такі підсумкові зауваження.

A. Вступ

2. Комітет вітає п’ятнадцяту і шістнадцяту періодичні доповіді України так само як і додаткову інформацію, надану делегацією держави-учасниці під час її усного представлення.

B. Фактори і труднощі, що перешкоджають виконанню Конвенції

3. Комітет визнає заяву держави-учасниці, що вона знаходиться в процесі значної політичної, економічної і соціальної реформи.

C. Позитивні аспекти

4. Комітет з задоволенням відзначає зусилля, яких держава-учасниця продовжує докладати щодо реформування свого законодавства, включаючи її Кримінальний кодекс, скасування смертної кари і створення системи апеляційних судів, і, особливо, нещодавнє, у січні 2000 року, прийняття Державою-учасницею закону "Про біженців", у січні 2001 року — закону "Про громадянство" і у червні 2001 року — закону "Про імміграцію".

5. Комітет позитивно відзначає кількість положень у національному законодавстві, зокрема стаття 37 Конституції, стаття 66 Кримінального кодексу, і положення закону "Про національні меншини", що забороняють пропаганду расової і національної ненависті та створення організацій або політичних партій, в основі яких лежить расова ненависть чи дискримінація. Комітет також позитивно відзначає те, що здійснювалося судове переслідування видань і організацій за розпалювання антисемітизму і міжнаціональної ненависті.

6. Оскільки питання щодо мов національних меншин залишилося однією з найбільш гострих проблем міжетнічних відносин в Україні, Комітет вітає зусилля держави-учасниці щодо надання освітніх можливостей для значної кількості мов національних меншин як це детально описано в параграфах 56-58 доповіді держави-учасниці.

7. Комітет схвалює триваючі зусилля держави-учасниці щодо переселення і реабілітації кримських татар, яких було депортовано у попередні десятиріччя.

8. Комітет також вітає оголошення нового перепису, який відбуватиметься в грудні цього року.

D. Занепокоєння і рекомендації

9. Комітет шкодує, що в доповіді бракує інформації, незважаючи на попередній запит Комітету з цією метою, щодо демографічних даних, які б порівнювали соціально-економічний статус різних етнічних груп населення. Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця у своїй наступній доповіді надала дані щодо складу населення як це вимагається в керівних принципах Комітету щодо доповідей. Якщо можливо, такі дані повинні також бути розділені за статтю.

10. Комітет стурбований тим, що національне законодавство не містить достатньо норм, які забороняють дискримінацію на підставі раси, етнічного чи національного походження у відповідності до вимог Конвенції. Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця вжила усіх відповідних законодавчих заходів з тим, щоб гарантувати, що положення Конвенції повністю відображені у національному праві. Комітет підкреслює важливість відповідної заборони і покарання вчинків расової сегрегації і дискримінації, незалежно від того, скоєні вони особами чи об’єднаннями.

11. Зокрема, Комітет знову рекомендує, щоб держава-учасниця переглянула своє законодавство з тим, щоб повністю виконати вимоги статті 4.

12. Комітет також рекомендує, щоб держава-учасниця вжила ефективних заходів, у відповідності зі статтею 5 Конвенції, гарантуючи рівне задоволення прав, перерахованих у цих положеннях всім етнічним групам на території України, без розрізнення за расою, кольором шкіри, соціальним, національним чи етнічним походженням.

13. Комітет стурбований тим, що інституції, які слідкують за виконанням законів проти расової дискримінації і надають засоби, і вживають заходів щодо звернення за допомогою, не використовуються достатньою мірою. Комітет просить державу-учасницю включити до своєї наступної періодичної доповіді інформацію про зареєстровані скарги, розслідування і розпочате судове переслідування, а також про кримінальні і цивільні санкції, накладені у справах щодо правопорушень, в основі яких лежить расова дискримінація, включаючи результати розслідування скарг, зареєстрованих Уповноваженим з прав людини. Комітет також просить, щоб наступна доповідь містила інформацію щодо кроків, зроблених державою-учасницею щодо просвіти громадськості про існування заходів звернення за допомогою і того, як вони можуть бути використані жертвами.

14. Комітет стурбований повідомленнями щодо дискримінаційного поводження з ромами і насильства проти них і їхнього майна, яке продовжує мати місце. Комітет особливо стурбований повідомленнями про брутальність поліції проти ромського населення, включаючи безпідставні арешти, і незаконне затримання. Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця зробила негайні і ефективні кроки для того, щоб зупинити ці зловживання і щоб наступна доповідь містила інформацію стосовно навчання поліції правам людини, розслідування скарг про зловживання і дисциплінарні і кримінальні заходи, вжиті проти тих, кого визнали винним у здійсненні зловживань.

15. Незважаючи на відзначення зусиль, зроблених державою-учасницею, для полегшення переселення і відновлення в правах кримських татар, Комітет повторює своє занепокоєння щодо труднощів, які переживають кримські татари у набутті громадянства України. У той же самий час він вважає, що це переселення не повинно спричинити нову етнічну напруженість, що могла б привести до конфлікту між кримськими татарами і іншими національними меншинами. Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця переглянула своє законодавство і практику в цьому відношенні і внесла будь-які зміни, які вимагаються Конвенцією.

16. Комітет був стурбований усним твердженням делегації, що багато громадян певної африканської країни втягнуто в торгівлю наркотиками в Україні. Комітет рішуче рекомендує, щоб держава-учасниця вжила заходів для того, щоб протистояти будь-яким тенденціям робити мішенню, таврувати чи створювати стереотипи, що могло б призвести до створення расових шаблонів щодо певних груп населення поліцією або працівниками імміграційної служби, а так само засобами масової інформації або суспільством у цілому.

17. Комітет підтримує державу-учасницю в її зусиллях гарантувати освіту і навчання рідною мовою національних меншин скрізь, де це можливо.

18. Зауважуючи, що він ще не одержав жодного індивідуального повідомлення від осіб, що знаходяться під юрисдикцією держави-учасниці, хоча держава-учасниця визнала юрисдикцію Комітету відповідно до статті 14, Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця гарантувала, що громадськість буде добре поінформована щодо можливості подання таких повідомлень до Комітету.

19. Комітет рекомендує, щоб доповіді держави-учасниці продовжили залишатися легко доступними громадськості з часу, коли вони були представлені, і щоб зауваження Комітету щодо них були подібним чином оприлюдненими.

20. Комітет рекомендує, щоб держава — учасниця подала свою сімнадцяту періодичну доповідь разом з її вісімнадцятою періодичною доповіддю, яка очікується 6 квітня 2004, і щоб вона звернулася до всіх пунктів, піднятих в цих зауваженнях.

© 1996-2001 Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Женева, Швейцарія

Погляд

18.12.2002 | Інна Сухорукова

Деякі думки після завершення шостого всеукраїнського конкурсу на кращий твір з прав людини серед студентів і школярів країн СНД.

   

18 квітня завершився шостий конкурс на краще есе з прав людини серед студентів і школярів країн СНД. Треба, зазначити, що цього разу з Росії та Білорусі надійшло відповідно 11 і 6 творів, а до складу конкурсантів долучився ще й студент з Молдови. Призові місця теж розподілилися між представниками України, Білорусі та Молдови. А загалом на конкурс було надіслано 1362 роботи.

Проблеми, що турбують молодь, притаманні, мабуть, усім країнам колишнього Радянського Союзу. З цієї точки зору цікавим виглядає кількісний розподіл по темах.

Немає нічого дивного у тому, що більшість школярів і студентів (393) віддали перевагу темі: "Яке саме право людини Ви вважаєте найбільш важливим?", але досить дивним виглядає те, що друге місце серед кількості творів посіла тема: "Чи є проблема співіснування української і російської мов проблемою прав людини? Що потрібно і чого не варто робити державі у мовній сфері?" Цю тему обрали 249 конкурсантів. При цьому правом нації на самовизначення, як видно з таблиці, переймаються тільки 20 конкурсантів. Отже, в Україні переважна більшість тих, кого турбує мовна проблема, не бачать прямого зв’язку між цими питаннями — і це дуже вірно віддзеркалює ситуацію з мовами і правами національних меншин у нашій країні.

Статистика розподілу творів-есе за темами

Тема Кількість робіт
1 Яке саме право людини Ви вважаєте найбільш важливим? 393
2 Ваша думка про право народу на повстання проти тиранії, яке закладене в конституціях різних країн? 18
3 Безмежність і межі свободи інформації 150
4 Чи є проблема співіснування української і російської мов в Україні проблемою прав людини? Що потрібно і чого не варто робити державі в мовній сфері? 249
5 Як співвідносяться права людини і право нації на самовизначення? 20
6 Порушення прав людини державою: хто винний і що робити? 94
7 Якби омбудсменом був я. 45
8 Для чого потрібні недержавні правозахисні організації? Як оцінити ефективність їхньої роботи? 18
9 Вільна тема, що відповідає загальному спрямуванню Конкурсу 375
Щодо першої теми — найважливішого з прав людини — то тут є особливості, які потрібно розглянути саме у соціологічному ракурсі. Але, розглядаючи ці питання, треба враховувати, що в конкурсі безумовно брали участь школярі та студенти, які навчалися не тільки по шкільних підручниках, а й читали деяку правову і правозахисну літературу, яким право викладають захоплені своєю справою вчителі та викладачі. Тобто, з моєї точки зору, ми маємо справу з молоддю, що досить свідомо ставиться до процесів, які відбуваються у суспільстві. Отже, вони репрезентують не всю молодь, а тільки деяку її частину, яка прагне у всьому розібратися і вплинути на поточний перебіг подій. Але велика частина нашого думаючого суспільства — думає саме так, як наші конкурсанти — і це лунає з екранів телевізорів і відбивається в газетних статтях.

Що ж цікавого ми бачимо у творах на тему про найголовніше право? По-перше, переважна більшість тих, хто обрав цю тему, назвали найголовнішим правом — право на життя, при цьому зв’язали це право безпосередньо з так званими економічними правами: з правом на освіту, на гідне життя, на безкоштовну медичну допомогу тощо. Ці права задекларовані в Конституції України, але не виконуються державою, і молодь це добре відчуває на власному досвіді, про що й свідчать їхні твори. Багато конкурсантів безпосередньо зв’язує право на життя з його якістю. І тільки небагато з тих, хто взяв цю тему, зв’язали право на життя з правом на особисту свободу та гідність. Таке співвідношення красномовно доводить, що наша молодь знаходиться у суспільному становищі, коли економічні проблеми домінують настільки, що є проблемами виживання, а держава, задекларувавши в Конституції усі можливі економічні права, не в змозі свої зобов’язання виконати. Таким чином, сама держава ставить під сумнів закони, які вона повинна захищати. Конкурсантів хвилює навіть не безпорадність держави в суто економічному сенсі, а нехтування своїми обов’язками чиновниками різного рівня. Насамперед, в галузі освіти і охорони здоров’я. Корупція під час вступу до вищих навчальних закладів, "благодійні внески" і проста оплата медичної допомоги, навіть невідкладної — ситуація досить ординарна у нашому суспільстві. Молодь не може не ставити перед собою питання, як це змінити. Більшість зневірюється, бо якщо можна ігнорувати Конституцію — Основний Закон України, то можна і на особистому рівні порушувати закони. Але наші конкурсанти відносяться до тієї меншості, яка не втрачає надію змінити ситуацію на краще. Вони думають, як це зробити, і мають надію.

Отже, у більшості творів про право на життя заявлена активна громадська позиція, яку займають автори по відношенню хоча б до свого місця під сонцем. Вони вже не чекають, як чекали їхні бабусі, а в багатьох випадках і батьки, що держава їм щось подарує — вони вимагають рівних і чесних стартових умов. А це вже великий крок вперед. Зауважимо, що хоча конкурсанти — це зріз меншості, громадські процеси завжди рухалися меншістю.

В багатьох творах про найголовніше право тема розкривається зовсім інакше: право на життя розглядається само по собі як найважливіше і невід’ємне. Багато з цих творів розглядають проблеми смертної кари, право на евтаназію, право на аборти. Роботи конкурсантів про смертну кару вкотре показують, що ця проблема не вирішена суспільством, не зважаючи на її скасування в Україні. Правда, переважна більшість респондентів вважають, що держава не має права розпоряджатися життям людини. Але є твори, і їх досить багато, в яких автори виключають з тих, хто має право на життя — вбивць, насильників тощо. В одній з робіт скасування смертної кари вважається автором порушенням права на життя тих, кого вбивають злочинці. І з такою же точкою зору ми стикаємося не тільки у наших конкурсантів, але й у досвідчених людей з суспільною вагою і ім’ям. Взяти хоча б тогорічні телепередачі Анатолія Борсюка, які були просто одами смертній карі. Зробивши важливий крок вперед, держава не повинна на цьому зупинятися. У всіх країнах, де була скасована смертна кара, влада йшла проти волі більшості. Сильна пряма демократія в США, наприклад, не дає владі такої можливості.

Скасувавши смертну кару, уряди країн, які це зробили, починали виховувати суспільство, публікуючи і коментуючи статистичні дані стосовно тяжких злочинів. Точніше — продовжували виховувати суспільство, бо скасування смертної кари, як правило, відбувалося після відкритої публічної дискусії, чого в Україні майже не було. Точніше, дискусія точилася в елітних друкованих засобах масової інформації, а, наприклад, телебачення було налаштоване надто обережно до цієї теми, бо рішення було прийняте, причому прийняте за нас, за вимогою Ради Європи, і про це, як про основний аргумент нам не забували повторювати ледь не кожного разу. Так у пересічного громадянина і виникло враження, що нам це рішення нав’язали зовні. Що казати про пересічних громадян, коли хтось з урядовців, коли Україні загрожувало припинення членства у Раді Європи, сказав, що є і позитивний фактор в цьому: можна буде відновити смертну кару. Чи то він лякав Раду Європи, чи то йому не давав спокою рівень гуманності, який суперечить усьому устрою нашої жорстокої юстиції. Але хто буде замовляти музику, якщо ті, хто приймає та виконує закони, відчувають їх, як важкий тягар?

Отже, судячи з багатьох творів конкурсантів, право на життя від’ємне державою, якщо мова йде про вбивцю і — не боюся помилитися — це думка більшості нашого суспільства, в якому закони приймаються не для громадян, і взагалі їх думкою нехтують, чого не було в країнах Європи, де громадську думку підтягували вихованням до гуманітарного рівня чинного законодавства.

А насправді нас критикували за невиконання добровільного прийняття на себе зобов’язання при вступі до Ради Європи скасувати смертну кару протягом трьох років.

І, нарешті проблема абортів та евтаназії. Тут, як і зі смертною карою у громадській думці, навіть передовій, за яку ми безумовно вважаємо позиції конкурсантів, є такий підтекст: ото б заборонити.

В нашій історії після 2-ої світової війни вже були під забороною аборти, і це щорічно уносило життя тисяч жінок, але хто їх рахував, оті життя в сталінському Радянському Союзі. Бачиться, що молоді люди, які брали участь у нашому конкурсі ще не можуть оцінити всієї суспільної складності цієї проблеми. Проблема абортів, яких у нас досить багато, тісно пов’язана із економікою, просвітництвом та суспільною мораллю. Ще гострішою, з точки зору моралі, виглядає проблема евтаназії. Можна відверто сказати, що професійний, а особливо моральний рівень нашої медицини зовсім не той, щоб зараз ставити проблему евтаназії перед суспільством. Але ми живемо у тісному світі, де всі світові проблеми цікавлять і турбують нашу молодь і вони намагаються дати відповідь на ці проблеми, хоча б теоретично.

Щодо мовних проблем, то друга тема: "Чи проблема співіснування української і російської мов є проблемою прав людини? Що потрібно і чого не варто робити державі у мовній сфері?" — здивувала не лише кількістю творів, і отже наявною гостротою, а й запеклістю позицій та їх протилежністю. Крайнощі непримиренні: від повної українізації до повного зрівняння української і російської мов. Золота середина виважено шукає шляхи для вирішення проблеми співіснування мов. Але майже всі конкурсанти сходяться на тому, що держава приділяє недостатньо уваги для вирішення цієї проблеми. Ті, хто бажає вивчити державну мову, не в змозі цього зробити, бо навіть у великих обласних центрах Східної України немає курсів, важко придбати підручники, та й коштують вони забагато. Держава, судячи з творів конкурсантів, не має чіткої мовної політики, не підтримує книговидавництво україномовних видань, що призводить до того, що українська книга порівняно з російською є неконкурентноздатною. Про це пишуть як прибічники єдиної державної мови, так і прибічники двомовності. Звичайно, розбіжності в підході до цієї теми є регіональними, але найбільш сумними і гарячими є якраз твори тих "східняків", хто виступає за єдину державну мову. Вони наводять безліч прикладів нехтування місцевою владою Закону "Про мови в Українській РСР", низьким рівнем викладання тощо. Отже, проблема стає, так би мовити, на весь зріст, і її невирішеність наявно псує авторитет держави.

До речі, щодо авторитету держави, то якими б критичними не були твори конкурсантів, але головне враження — це щире бажання молоді любити свою країну, робити її кращою, тобто — дійовий патріотизм. Наша держава має ще кредит довіри — у молоді — не скористатися їм було б справжнім злочином проти нашого майбутнього.

Щодо перших місць — то вони розподілилися таким чином: серед школярів — Миколай Червяцов, учень 11-го класу 4-ї школи, м. Харків. Тема його твору: "Право на жизнь — это право быть рожденным".

Серед студентів перше місце отримали три конкурсанти: Дмитро Гудима, Львівський національний університет ім.І.Франка, за твір на тему: "Слово про свободу слова"; Сергій Южбабенко, Молдавський державний університет, м. Кишинів, за твір на тему: "Для чого потрібні недержавні правозахисні організації. Як оцінити ефективність їхньої роботи"; Іван Новіков, Академія МВС, Білорусь, м. Мінськ за твір на тему: "Яке право людини я вважаю найголовнішим".

Харківська правозахисна група щиро вітає переможців і сподівається на те, що цей конкурс був цікавим і корисним як для конкурсантів, так і для суспільства.

Від редакції "ПЛ": Тижневик "Юридичний Вісник України" №17 (357) вмістив велику статтю, в якій докладно розповідає про цей конкурс.

Погляд

18.12.2002 | Володимир Щербаченко, м.Луганськ

Владний лохотрон… До гри запрошують студентів…

   

Кожного разу, коли в пресі проходить повідомлення про чергову владну ініціативу "з метою покращення, поліпшення, стабілізації, вдосконалення, сприяння і т.п." в тій чи іншій сфері суспільного життя, в душі з’являється гіркота обманутої людини: "Знову закрутився владний лохотрон". Звичайно це відчуття з’являється з часом. А раніше думалося: влада хоче допомогти людям….

Традиційно владна ініціатива "по вдосконаленню…" широко рекламується в підконтрольних ЗМІ, про неї говорять як про панацею від бід та неймовірне досягнення. При цьому, як правило, не прийнято говорити про цифри та пояснювати конкретні механізми реалізації новоприйнятого рішення або розтлумачувати те, як звичайні люди можуть скористатись нововпалою манною небесною… Головне — створити враження, що влада не спить і не краде, а наполегливо дбає.

Механізм введення населення в оману добре відпрацьований і діє як на всеукраїнському так і на обласному рівні. Застосовується він в будь-якій сфері.

Проте проходить час. Владна ініціатива населенням забувається. Якщо владне рішення передбачає можливість одержання певної матеріальної чи іншої користі, то про нього неодмінно пам’ятає і ним користується обмежене коло обізнаних осіб, що мають відповідні можливості та засоби впливу на владу аби вичавити з держави передбачені рішенням блага. Щоправда, про "гарне" рішення можуть публічно згадати і вдруге. Це відбудеться тоді, коли наближатимуться вибори, або коли в сфері, яку колись "паперово вдосконалювали", назріватиме черговий скандал через владну бездіяльність і зловживання.

Проте повернемось до наших студентів… Незабаром мине півроку як Кучма підписав указ про Всеукраїнську студентську раду. Знайомство з текстом указу одразу дає можливість віднести його саме до тих владних ініціатив, які покликані справляти враження, але не більше….

Здавалося б, як чудово звучить початок указу: "З метою сприяння більш ефективному розв’язанню соціальних проблем студентської молоді, забезпечення її активної участі у формуванні та реалізації державної політики з питань соціального становлення та розвитку молоді, зміцнення демократичних (підкреслення наше) засад українського суспільства постановляю утворити при Президентові України Всеукраїнську студентську раду як консультативно-дорадчий орган". Незнайома із складом Ради та реаліями її формування людина, що переймається проблемами студентського життя, по наївності може подумати: "Нарешті створено орган, про необхідність якого так давно говорили. Створюючи Раду наша країна переймає кращий європейський досвід і т.п.". Насправді ж створення Ради – це чергова яскрава ідеологічна бульбашка, імітація "більш повного врахування позицій студентської молоді при виробленні та реалізації державної політики та налагодження конструктивної взаємодії між органами державної влади і студентськими організаціями, органами студентського самоврядування ВНЗ України". Цією яскравою кулькою можна було розмахувати на передвиборчих зустрічах претендентів від партії влади із студентами, вивішувати її під час теле- та радіопередач із молодіжної тематики та використовувати в інших подібних випадках.

Чому створення Всеукраїнської студентської ради є імітацією турботи про молодь та демократизації механізму прийняття владою рішень щодо молодіжних проблем?

1. Персональний склад Ради не є виборним і не передбачає наявності альтернативних кандидатур при його формуванні.

2. Указ не передбачає, що в Раді мають бути представлені якщо не всі, то хоча б найпотужніші студентські громадські організації, органи студентського самоврядування, студентські профспілки, які часто мають відмінні думки на студентські проблеми, які має розглядати Рада.

3. Передбачений указом механізм формування персонального складу Ради є недемократичним, непрозорим і не виписаним до кінця. Зокрема, документом передбачається, що 1) члени Ради і її голова затверджуються указом президента; 2) голова Ради (на сьогодні цю посаду обіймає глава адміністрації президента, В.М. Литвин) може в будь-який момент вносити зміни до персонального складу Ради.

4. Таким чином, Рада не обов’язково представлятиме студентські інтереси, але буде збірним органом тих, кого хотітиме слухати влада, хто завжди схвалить "необхідне" рішення і прийме "потрібну" рекомендацію.

5. Про те, що Рада буде саме таким органом, говорить механізм її формування та її перший персональний склад. В Раді представлені представники ВНЗ всіх областей, пару київських лідерів студентських структур, близьких до влади, та високопосадові чиновники. Київські "активісти", що потрапили до Ради, очевидно і виступили ініціаторами її формування, таким чином забезпечивши себе місцями в Раді, а представників областей, напевно, призначили обласні управління вищої освіти та науки за рознарядкою з Києва.

6. Мало того, що Рада виявилась сформованою в недемократичний спосіб, сміливо можна прогнозувати, що її робота не зможе бути ефективною і професійною. Очевидно, вирішивши не переобтяжувати Раду фахівцями зі студентських проблем, В.М. Литвин (чи його помічники) сформували цей високий колегіальний орган на дві третини із звичайних студентів (23 особи) та одного аспіранта. Студентів доповнили трьома держслужбовцями високого рангу, п’ятьма представниками органів студентського самоврядування, чотирма діячами студентських профспілок та двома представниками студентських НДО. Можливо, в такий спосіб представники президентської адміністрації вирішили наблизитись до народу (тобто студентства), проте не важко передбачити, як голосуватимуть призначені студенти. Також можна поставити хрест на надії, що рядові представники студентства ускладнюватимуть життя київського чиновництва непростими проблемами молодіжного життя і пропонуватимуть ефективні механізми їх вирішення. Що ж до представлених в Раді громадських об’єднань студентства (Українська асоціація розвитку студентського самоврядування, Центр студентських ініціатив Асоціації закладів освіти України недержавної форми власності), то їх можна віднести до розряду, якщо не міфічних, то принаймні дуже маловідомих. Водночас в Раді Ви не знайдете представників загальноукраїнських студентських структур — Української студентської спілки, Союзу Українського студентства, Об’єднання студіюючої молоді "Зарево".

Є всі підстави підозрювати, що в більшості областей держави, де за наказом президента 19.12.2001р. за № 1-14/1710 були створені обласні студентські ради, ситуація щодо прозорості та професійності їх складу не є кращою. Принаймні в Луганській області Студентська рада створювалась так само кулуарно і на дві третини складається із звичайних студентів університетів, інститутів та технікумів.

Про діяльність ані всеукраїнської структури, ані обласних рад із часу їх створення не чути ані слухом, ані духом. Можливо, зараз члени рад наполегливо напрацьовують рішення, які незабаром кардинально змінять ситуацію в українських ВНЗ із корупцією, сексуальними домаганнями та примусовою працею?

Аби створення Ради не виглядало як суцільно негативне явище, зазначимо, що сам факт її появи є певним прогресом і сподіватимемось, що існування нового органу хоча б трохи наближатиме владу до специфічних студентських проблем, створюватиме ще один цивілізований механізм впливу української студентської громади на владу. Безперечним позитивом є те, що більшість членів Ради є власне студентами. Відтак для них проблеми молодих людей, що здобувають вищу освіту, мають бути принаймні не далекими. Заслуговує на схвалення (якби не тенденційний добір членів Ради) спроба представити в консультативно-дорадчому органі при Президентові України представників всіх секторів організованого студентського життя (студентські НДО, профспілки, органи студентського самоврядування).

Очевидно, що ці позитивні тенденції варто підтримувати і розвивати, от тільки станеться це зараз чи вже за влади більш відданої демократичним принципам керування, покаже час.

Електронна пошта: [email protected]  

Вісті з пострадянських країн

18.12.2002

Победа в Европейском суде.

   

Европейский суд по правам человека 7 мая 2002 года опубликовал решение по делу Анатолия Бурдова — гражданина России, участника ликвидации последствий чернобыльской аварии. Суд постановил выплатить истцу компенсации российскими официальными органами. Более 10 лет Анатолий Бурдов не мог добиться справедливости в России.

Европейский суд по правам человека 7 мая 2002 года опубликовал решение по делу Анатолия Бурдова — гражданина России, участника ликвидации последствий чернобыльской аварии. Суд постановил: выплатить истцу компенсацию российскими официальными органами. По решению Европейского суда по правам человека, российское правительство должно выплатить участнику ликвидации последствий чернобыльской аварии три тысячи евро. Решение суда мотивируется имевшим место нарушением (право Анатолия Бурдова на справедливый суд и право собственности). По мнению суда, были нарушены 6-я и 1-я статьи 1-го протокола к европейской конвенции прав человека и основных свобод.

В октябре 1996 года, через семь месяцев после чернобыльской катастрофы, Анатолий Бурдов — тогда военнослужащий срочной службы — был направлен на ликвидацию последствий взрыва на Чернобыльской АЭС. В течение трех с половиной месяцев он подвергался сильному воздействию радиации, после чего состояние его здоровья значительно ухудшилось. В 1991 году суд назначил компенсацию за ущерб, причиненный его здоровью, и ежемесячную пенсию. Однако и то, и другое были выплачены полностью лишь спустя 10 лет.

Это первый приговор Европейского суда по правам человека, вынесенный в отношении России. Всего в суде в Страсбурге находится более трех тысяч жалоб на действия российских государственных органов.

08 мая 2002 г.

Бюлетень "Права Людини", 2002, №13

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори