пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200314
№14
2003

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

11.12.2003

Інституція українського Омбудсмана не стала респектабельною декорацією для Заходу, - вважає Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні.

   

26 травня відбулася зустріч Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової з Надзвичайним і Повноважним Послом Канади в Україні п. Ендрю Робінсоном на його прохання.

Посол Канади висловив зацікавленість станом дотримання прав людини в Україні, а також діяльністю конституційної правозахисної інституції, якою є український Омбудсман. Ендрю Робінсон підкреслив виключну важливість існування в Україні посади Омбудсмана, яка, завдяки зусиллям Ніни Карпачової, не перетворилася на респектабельну декорацію для Заходу, а утвердилася, як дійова авторитетна загальнонаціональна інституція по захисту прав людини. В Канаді приділяється значна увага правам людини і підтримується діяльність українського Омбудсмана, – сказав Ендрю Робінсон. Він заявив також, що захоплюється мужністю Ніни Карпачової та її важливою роботою для становлення демократії та верховенства права в Україні.

Зі свого боку український Омбудсман наголосила: ситуація з правами людини в Україні об’єктивно ще далека від міжнародних стандартів, однак певні позитивні кроки зроблені для поліпшення ситуації, що можна назвати знаковим для сучасної України. І це закономірно, адже зміни на краще вимагають часу.

В ході зустрічі Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні цікавився також планами запровадження місій Омбудсмана в регіонах України. П. Ендрю Робінсон висловив переконання, що пізнати країну можна, лише відвідуючи її регіони і безпосередньо спілкуючись з людьми, які репрезентують різні сфери суспільного життя. Посол поділився планами найближчим часом відвідати Закарпаття.

Зустріч Ніни Карпачової з п. Ендрю Робінсоном вкотре засвідчила традиційні конструктивні стосунки українського Омбудсмана з дипломатичним корпусом, представники якого демонструють незмінну підтримку зусиль нашої держави на шляху до демократичних змін.

Прес-служба Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, [email protected]
 

Політика і права людини

11.12.2003 | Ігор Столяров, м. Одеса

80,6% одеситів проти пропозицій Леоніда Кучми з питань політреформи.

   

Одеські обласні організації партії „Реформи і порядок“, Народного Руху України, Республіканської Християнської Партії, Української Національної Асамблеї, громадські організації „Українське братство“, „Братство“ провели вуличне голосування мешканців міста із запитанням: „Чи підтримуєте Ви пропозиції Президента Леоніда Кучми з проведення політичної конституційної реформи?“

Було випущено 10000 бюлетенів. У голосуванні на 20 імпровізованих дільницях взяли участь 8061 виборців. Підтримав пропозицію Президента 981 виборець, а проти висловилися 6930 одеситів (80,6%).

На проведеній після вуличної акції прес конференції лідер обласної організації Партії Реформи і Порядок Володимир Курінний заявив, що результати референдуму піддають сумніву оголошену владою „всенародну підтримку ініціатив“. Як відомо, раніше владні чиновники заявляли, що „політичні реформи“ підтримують 90 % одеситів.

Лідер обласної організації УНА Андрій Іщенко повідомив, що під час голосування багато одеситів висловили власне ставлення не лише до політичних реформ, але й до нинішньої влади. „Найбільш популярним народним коментарем до процесу голосування – повідомив Андрій Іщенко – були слова „Кучму геть“.

Голова Одеської обласної організації УРП „Собор“ Федір Нарійчук наголосив, що результати вуличного референдуму в Одесі його не здивували. „Більшість мешканців Одеси і України в цілому знають, що ініціативи, оголошені у зверненні Леоніда Кучми, є маніпуляціями і прагненням влади зберегти за собою панівні позиції, продовжити панування. Нинішній стан справ в Україні не влаштовує людей, і вони не вірять у результативність цих ініціатив“.

Народний депутат України Едуард Гурвіц, коментуючи результати голосування, наголосив, що „рівень довіри до Президента в України є вкрай незначним і оголошені ним реформи відображають прагнення Леоніда Кучми та його оточення зберегти свої позиції і після виборів 2004 року.

Вже 10 років Леонід Кучма очолює країну і всі ці роки він протестував проти можливості реформування влади. І ось нині він робить такі заяви. Насправді, він відчуває свій кінець роботи у якості Президента, і Леонід Кучма та близькі до нього люди роблять все можливе для того, щоби зберегти вплив в країні.

Народ за ці 10 років зрозумів, що вірити Леоніду Кучмі та його команді не можна і це з’ясувалося в результатах голосування в Одесі“

Свобода совісті

11.12.2003 | Євген Сверстюк, м. Київ

Чи виносити сміття з храму?

   

Редакція „ПЛ“ отримала повідомлення про можливі зміни священиків УАПЦ в Харківській єпархії.

Знаючи, якою повагою харківської інтелігенції користується владика Ігор (Ісіченко), о.Віктор (Маринчак) та інші священики УАПЦ, ми були сильно стурбовані цими новинами. Ми звернулися за роз’ясненнями до Євгена Сверстюка, зібрали інші відомості.

Пропонуємо увазі читачів статтю Євгена Сверстюка і наш коментар.


Чи виносити сміття з храму?


Євген Сверстюк, м. Київ


Криза церкви. Криза держави. Криза Президента.

Риба гниє з голови... На цьому роздоріжжі треба зупинитися і задуматися.

Послухаймо заповіту патріярха Димитрія: „Наша церква відродилася в Україні 19 серпня 1989 р. як частина УАПЦ в діяспорі, визнаючи своїм предстоятелем митрополита УАПЦ в діяспорі й УПЦ в США блаженнейшого Мстислава... Єпархії УАПЦ благаю визнати над собою юрисдикцію блаженнейшего митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Костянтина“. То виразна орієнтація на історичну дорогу України, що прийняла віру від Константинополя. Церква має бути високою і святою в очах вірних, авторитетною для всього суспільства.

Це перша дорога.


Під патронатом Президента, який слухняно йде за Московським патріярхатом, УАПЦ отримує ручного предстоятеля Мефодія, нагородженого Президентом, очевидно, за службу „таємного“ свячення нової номенклатури. Псевдомасони „СС“, як і владика, не мають жодної програми морального розвитку й вдосконалення... Завтра така церква піде до Московського патріярхату – „з покаянням“. Але в дусі партії вона вимагає субординації та рівняння на першого в ряді...

Нагадаємо, що УАПЦ волею українського духівництва з’явилася понад 80 років тому як українська церква для очищення народу від большевицької пошесті.

Чи може нині УАПЦ поклонятися постсоветській пошесті?

А це друга дорога, дорога в нікуди.


13 травня мені дали на підпис, як членові Патріяршої ради, ухвалу собору УАПЦ, що відбувся у Києві 9 квітня.

За той місяць в документі формулювання „політично визріли“: вибудувалася нова концепція – від відчуження от Константинопольського Патріярха і його посередництва в УПЦ США – до демонстративного прийняття. Тоді ще на твердження єп. Іоана (Модзалевського), що „митрополит Константин никто в нашей церкви“, мені довелось нечемно зауважити йому, хто є хто. Така поправка не могла з’явитися без інструкцій зверху.

Суть цього історичного документу зводиться до вимог покаяння архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря і покаяння голови Всеукраїнського братства та ін. „хто своїми публікаціями підривав авторитет УАПЦ“. А також ухвалено прискорене свячення нових єпископів.

У світлі офіційних виступів проти тих, що „підривають авторитет України“ публікацією записаних неофіційних розмов президента, народ вже зрозумів девіз часу: „не виносити сміття з хати“. Але питання набуває інших акцентів: „чи виносити сміття з Церкви?“.

В документі собору зазначено, що „Сверстюк голосував проти“. Це виглядає як дивацтво. Усі „за“, а один чогось „проти“... І жодним словом не згадано про принципові позиції, засвідчені учасниками собору. А це головне.

Архієпископ Ігор був і є доцентом катедри філології Харківського університету. Він має наукове ім’я – факт рідкісний в православному єпископаті. Оцінивши його чернецтво в миру і наукові досягнення, бл. п. св. Патріярхи Мстислав і Димитрій заохочували його до ниви церковної.

Зрозуміло, що перехід на некультивовану ниву Церкви, яка відроджується, пов’язаний з жертовністю, трудами і не прибутками, а витратами. Зрозуміло, що такі йдуть служити, а не вислужуватися. Я це знаю, бо залишаючись на полі літератури і культури, вже 14-й рік видаю православний часопис „Наша віра“ – без підтримки Церкви. Конфесійний патріотизм, награне фарисейство, православний атеїзм і всяка гра в церкву нам органічно відразливі.

І подібних людей, які приходять до церкви, щоб послужити будові чистого храму, нині вже багато. При Патріярхії УАПЦ є парафія, яку зформував інтеліґентний священик Валерій Копійка і згуртував і студентську молодь, і артистів, і солідних науковців. Тут витворився своєрідний культурний центр з виставкою книг та ікон. Про таке може мріяти будь-яка церква. Все це було б неможливо, якби хтось помітив якусь нещирість чи формальність.

Чистота і справжність йдуть в парі. Чи не значить це, що з храму треба реґулярно виносити сміття, стримавши амбіції?

Не очищення і не перебудова ганьбить Церкву. Важко собі уявити гіршу дискредитацію, ніж та, що обійшла інтернет і всі газети: „свячення“ предстоятелем УАПЦ Мефодієм номенклятурних кавалерів і кавалерствуючих дам! Чому жоден з предстоятелів церков не зважився на таке спілкування з корумпованою владою?

Чи маємо ми право ставити так питання?

А що мені відповідати поважним людям, які вимогливо мене запитують: що це в Андріївській церкві діється? Чому там бувають п’яні особи в облаченні? „Не вірите? Я вам покажу фотографії“ – кажуть мені. – „І надрукуйте!“. Покаяння треба вимагати від одного – за гордість, від другого – за брак гідности, від третього – за зневагу святині, від четвертого – за інтриги в церкві... Каятись – це очищуватися, а не обіцяти сидіти тихо.

Чому я голосував проти вимог спростування інформації голови Всеукраїнського братства? Треба раніш довести, що інформація неправдива. Що ж, людина буде каятися за згадку, що владика Мефодій прийняв свячення в УПЦ-КП ? А тоді в покаянні поставить запитання: „Висвячували ж не для того, щоб висвячений очолив іншу православну Церкву? Поясніть мені, грішному: я заплутався в канонах... Може, між їхніми церквами є канонічні відмінності? А якщо ні, то виходить – тільки амбіції...“.

Чому я голосував проти притягнення архієпископа Ігоря до покаяння?

Я знаю, що там не просто „гординя“, як заявлено у виступі на соборі, а різне бачення місії УАПЦ. Владика Мефодій заявляє: „ми прості церковні люди, відправляємо службу і треби... Поки ми канонічно не визнані – ми ніщо“.

В таких випадках бл. п. Патріярх Мстислав говорив: „Ви спершу самі себе визнайте“.

Зрозуміло, що до такої самоприниженої і формальної церкви авторитетний професор університету не пішов би. У нього була своя візія духовного відродження на Сході України, було прагнення будити, засвічувати і відкривати перед людьми світ вищий і правдивіший, ніж ринок марнослав’я та вир життєвої суєти.

В „Нашій вірі“ я в міру сил вже 14 років нагадую: РПЦ і її псевдофілія УПЦ тягне за собою важкий гріх відречення від мучеників за віру і службу Антихристу, УПЦ КП є українським відгалуженням УПЦ. А Церква Автокефальна повинна була стати гідною своїх мучеників за віру, бо то церква репресована і збережена на вигнанні. І не випадково саме тут за 10 років свободи виділились в релігійному світі України дві видатні постаті – Патріярх Мстислав і Патріярх Димитрій.

Це наші високі позивні, наш камертон і наша дорога православного відродження. Ми не сміємо зійти з тієї дороги, навіть коли всі владики змовляться між собою і разом підпишуть своє рішення. Іншої дороги для УАПЦ нема, ніж та, що в Заповітах обидвох Патріярхів. І навіть якщо УПЦ в США не зможе піднятися до свого християнського обов’язку – простягнути руку православній Україні і піднятися вище разом з нею – навіть тоді повинен вистояти гідно і одважно той, хто чує імператив Євангелії та імперативи тих, що принесли до нас нашу хоругву.

Коментар „ПЛ“:
Поместный собор УАПЦ 2001 г. принял решения, согласно которым духовным главой Церкви был избран митрополит Константин (предстоятель УПЦ в США, митрополит УАПЦ в диаспоре в юрисдикции Константинопольского патриархата), а предстоятелем УАПЦ в Украине был избран митрополит Мефодий. Управляющим делами Киевской патриархии был избран архиепископ Харьковский и Полтавский Игорь (Исиченко).

Архиепископ Игорь с этого времени настаивает на признании митрополита Константина и духовным главой, и, хотя и неформальным, но руководителем УАПЦ в Украине, что открывает возможности для укрепления связей УАПЦ с Вселенским Патриархом и для признания УАПЦ канонической Православной Церковью. Позиция архиепископа Игоря полностью поддерживается священниками епархии, что нашло выражение в решениях епархиальных соборов 2001, 2002, 2003 г.г.

Вместе с тем митрополит Мефодий настаивает на том, что у Церкви может быть один глава – ее предстоятель, на этом основании он отказывается признавать духовный авторитет митрополита Константина и тем более то, что митрополит Константин может в той или иной форме руководить УАПЦ в Украине.

Согласовать позиции митрополита Мефодия и архиепископа Игоря невозможно. Архиепископ Игорь, неоднократно поддержанный в этой своей позиции епархиальными соборами, подчеркивает, что подчиняется только митрополиту Константину и тем решениям, которые получили его благословение. В связи с этим, в частности, он не принимал участия в ряде архиерейских соборов, созванных митрополитом Мефодием, формально – поскольку их созыв не был благословлен митрополитом Константином, по сути же – поскольку там могли приниматься (и реально принимались) решения, направленные на свертывание связей с УПЦ в США и Константинопольским патриархатом.

Развитие конфликта привело к тому, что митрополит Мефодий 9.03.03 запретил своим архиереям евхаристическое общение с архиепископом Игорем, а 9.04.04 архиерейский собор своим решением исключил архиепископа Игоря из числа архиереев УАПЦ, лишил всех должностей и вывел за штат УАПЦ. На основании этого решения митрополит Мефодий 15.05.05 издал соответствующий указ.

С точки зрения архиепископа Игоря эти решения не имеют законной силы, поскольку их не благословил и не утвердил духовный глава Церкви митрополит Константин.

С целью легитимизации положения епархии на епархиальном соборе 2003 г. был принят устав епархии как самостоятельного религиозного объединения, которое признает над собой только духовный авторитет митрополита Константина и Вселенского Патриарха. Устав представлен в Госкомитет по делам религий для регистрации. Поскольку же для юридического признания религиозного объединения легитимным регистрация его не обязательна, данная проблема является уже решенной. После епархиального собора 2003 г. всякое вмешательство в дела Харьковской и Полтавской епархии иных церковных структур не имеет законных оснований.

Однако у митрополита Мефодия и тех властных структур, которые его поддерживают, иная точка зрения. В связи с этим возникла опасность, что власть признает не только решения Архиерейского Собора от 9.04.03,но и любой указ митрополита Мефодия, которым на Харьковскую епархию может быть назначен новый архиерей.

Возникает подозрение, что при поставлении этого архиерея на кафедру могут быть запланированы провокации, способные вызвать столкновения сторонников разных архиереев, в связи с чем может готовиться силовое вмешательство властей на стороне ставленника митрополита Мефодия. Это вызывает тревогу широких кругов общественности в Харькове и Киеве. Архиепископ Игорь и его священники пользуются большим авторитетом у депутатов различных уровней, в политических, академических, журналистских, издательских кругах, среди деятелей просвещения, искусства, культуры, здравоохранения, в правозащитных организациях. В харьковских приходах УАПЦ представлена общественность, способная проявить достаточную гражданскую активность, достаточное владение ситуацией, знающая свои права и способная отстаивать их. Эта общественность считает, что всякое вмешательство власти в дела епархии на стороне митрополита Мефодия будет нарушением прав тех прихожан, которые избрали эти приходы, этого архиерея, этих священников. Следует предостеречь и митрополита Мефодия, и поддерживающие его властные структуры от каких бы то ни было посягательств на владыку Игоря, его епархию, священников, приходы УАПЦ в Харькове.

Свобода вираження поглядів

11.12.2003

Завдяки солідарності громадськості закрито кримінальну справу проти журналістів за "фактами незаконного впливу на Президента".

   

Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Микола Томенко наголошує, що завдяки солідарності громадськості закрито „абсурдну кримінальну справу проти журналістів за „фактами“ „незаконного впливу“ на Президента“.

Як йдеться у коментарі М.Томенка, переданому агентству УНІАН, на його адресу надійшов лист-відповідь на депутатський запит від заступника генерального прокурора Віктора Шокіна, у якому повідомлено, що в діях працівників видань з Херсонської, Дніпропетровської, Черкаської, Харківської та інших областей, щодо яких проводилися слідчі дії за кримінальною справою 149-1120, „не вбачається ознак злочину, передбачених Кримінальним кодексом України“.

Депутатський запит М.Томенка щодо цієї справи було підтримано у Верховній Раді 14 травня 172 голосами „за“.

Як зазначено у листі заступника генпрокурора, „по цій справі підозрюваних та обвинувачених слідством не встановлено“, і „зазначена кримінальна справа на час надходження та розгляду звернення 13 травня 2003 року провадженням закрита на підставі вимог п. 2 ст. 6 Кримінального процесуального кодексу України“. Згідно з цією нормою, „кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за відсутністю в діянні складу злочину“.

Як нагадав М.Томенко, дана справа була відкрита „за фактами публікацій у засобах масової інформації, брошурах, інших виданнях матеріалів, спрямованих на незаконний вплив на Президента України з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків, за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 344 Кримінального Кодексу України“.

Таким чином, наголосив депутат, „сама Генеральна прокуратура нарешті визнала абсурдність цієї справи. Цілковито абсурдне визначення журналістських матеріалів як „спроб перешкоджати діяльності Президента“ могло лише посилити неповагу українського суспільства та інших держав до нинішньої правової системи України, ще більше дискредитувати органи прокуратури та інші органи, які закон зобов’язав стежити за дотриманням правопорядку в Україні“.

М.Томенко впевнений, що „незамінну роль у тому, що влада нарешті усвідомила всю абсурдність висунутих звинувачень, зіграла солідарна позиція громадськості, зокрема значної частини політиків, ЗМІ, та більшості журналістів.

Саме під впливом громадськості влада у цій справі нарешті припинила дискредитувати себе й Україну“.

30.05.2003

http://www.imi.org.ua 
 

Свобода вираження поглядів

11.12.2003 | Володимир Яворський, юрист Асоціації мережевих телерадіомовників України

Нацрада отримала повноваження призупиняти дію ліцензій на мовлення без рішення суду.

   

Прийнятий 15 травня парламентом Закон надав право ініціювати це питання перед Національною радою з питань телебачення та радіомовлення Центральній та окружним виборчим комісіям. Несподівана норма закону, ініційована Комітетом державного будівництва та місцевого самоврядування, поставила під загрозу роботу телекомпаній під час виборів.

По логіці речей, цей закон повинен змінювати лише норми, що суперечать раніше прийнятому закону про вибори. Але він має також додаткову роль. Ним депутати фактично підготували нелегкі часи для телерадіоорганізацій в Україні на час оголошеної виборчої кампанії чи референдуму.

Поряд зі „звичними“ змінами, цей закон передбачає викладення статті 28 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“, яка визначає діяльність телерадіоорганізацій, пов’язану з виборчим процесом або процесом референдуму. І саме тут закладено декілька підводних каменів.

При цьому дані зміни стосуються діяльності телерадіоорганізацій не тільки під час виборів народних депутатів. Цей закон визначив діяльність телерадіокомпаній під час будь-яких виборів та ще й референдуму.

Національній раді України з питань телебаченні і радіомовлення цим Законом надані додаткові повноваження щодо контролю виконання телерадіоорганізаціями виборчого законодавства. Поряд із цим, їй надано повноваження „за поданням Центральної виборчої комісії, окружної (територіальної) виборчих комісій тимчасово (до закінчення виборчого процесу) зупиняти дію ліцензії на право користуватися каналами мовлення“.

Це положення викликає здивування, оскільки містить забагато суперечностей та неточностей.

По-перше, це положення суперечить статті 32 Закону України „Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення“, яка визначає права Національної ради та санкції, які можуть нею накладатися. Ця стаття передбачає можливість „тимчасово (строком до двох місяців) зупиняти дію ліцензії (застосовується після винесеної раніше міри покарання, крім випадків порушення вимог частини другої статті 2 Закону України „Про телебачення і радіомовлення“)“. Нагадаю, що виборчий процес триває 90 днів, а не два місяці. Та й виняток із цього права не має жодного стосунку до виборчого законодавства. Також слід додати, що і Закон України „Про вибори народних депутатів України“ та й інші закони не дають право виборчим комісіям звертатися до Національної ради з поданням про застосування санкцій. А відповідно до частини другої статті 19 Конституції України: „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України“. Отже, пропонована норма Закону не узгоджується і з Конституцією України.

По-друге, Національна рада відповідно до цього Закону може зупиняти дію ліцензію „у разі трансляції програм, що містять інформацію, поширення якої заборонено законодавством про вибори“.Таке формулювання є порушенням одного з базових принципів встановлення відповідальності: порушення повинне бути чітко визначене. Тут же законодавець посилається на весь закон та ще й не один, а принаймні три можливих, які визначають порядок виборів Президента, депутатів або інших виборних посад органів місцевого самоврядування. Тому абсолютно є не зрозумілим, яка ж усе таки інформація є забороненою до поширення законом про вибори і яким саме законом це зроблено, і, відповідно, не зрозумілим є, за поширення якої інформації телерадіоорганізація може втратити тимчасово ліцензію. Хоча певна така інформація і визначена статтею 56 Закону України „Про вибори народних депутатів України“, яка визначає обмеження щодо ведення передвиборної агітації. Але точної інформації не має. Виходить, що телерадіоорганізація не знає за які дії її може бути покарано.І відповідно, неможливо з її сторони уникнути протиправних дій. Таке формулювання є передумовою зловживання з боку органів влади та їхніх посадових осіб, а також передумовою самоцензури телерадіокомпаніями при висвітленні виборчого процесу або референдуму.

На користь майбутньої самоцензури свідчить й те, що відповідальність настає за зміст інформації, а не за порядок її поширення. Тому, наприклад, відмова від розповсюдження виборчої агітації, політична реклама в останній день перед виборами чи вчинення інших подібних порушень – це порушення процедурні і за них санкція застосовується в судовому порядку.

По-третє, тепер державні органи отримали ще один механізм тиску на телерадіоорганізації України під час виборчого процесу.Тепер за допомогою можливості зупинення ліцензії телерадіоорганізації. Чинною редакцією, на відміну від прийнятої, передбачено, що тимчасове призупинення ліцензії здійснюється „виключно за рішенням суду, крім випадків трансляції програм, що прямо закликають до повалення існуючого конституційного ладу насильницьким шляхом або неконституційного порушення територіальної цілісності України“. Чітко і зрозуміло. Тепер матимемо ситуацію, коли за трансляцію невизначеної чітко інформації ліцензія зупиняється Національною радою. Така можливість виключити опозиційні телерадіоорганізації з ефіру на час виборчого процесу або референдуму є очевидною. А Національна рада у свою чергу стає політичним органом.

По-четверте, черговий раз норма українського закону не відповідає європейським стандартам у сфері телерадіомовлення. Одним із принципів незалежних електронних ЗМІ є складність процедури відкликання наданої їм ліцензії. Санкція у вигляді тимчасового припинення або скасування ліцензії в демократичних країнах може застосовуватися лише за неодноразові (систематичні) грубі порушення законодавства і виключно після накладання інших санкцій або застосування інших заходів впливу. Дана норма закону визначає відповідальність за одноразове порушення незрозумілої норми невизначеного закону.

Та на останнє щодо цієї норми, яка просто не вписується в логіку побудови українського законодавства. Базовим законодавчим актом у сфері інформації є відповідний Закон України „Про інформацію“. Тому саме він мав би встановлювати перелік інформації, поширення якої заборонено. І за порушення цього закону мали би накладатися санкції. Дана норма визначає, що невизначений закон про вибори визначає перелік інформації, поширення якої заборонено, на додаток до регулювання виборчого процесу.

Але це ще не все. Закон також передбачає, що „ діяльність телерадіоорганізацій може бути тимчасово припинена за рішенням суду у випадках, передбачених законодавством про вибори“.Таке положення нічим іншим, як незрозумілістю назвати неможливо. Що означає „діяльність може бути призупинена?“ Якщо з поняттям зупинення ліцензії ще якось зрозуміло, то про що говорить дане формулювання важко чітко визначити. Можна лише здогадуватися, що законодавець мав тут на увазі. Можливо, навіть і зупинення діяльності телерадіоорганізації як суб’єкта підприємницької діяльності. Але українське законодавство не містить такого повноваження державного органу, як тимчасове призупинення діяльності юридичної особи. Крім того, законодавство про вибори не містить підстав для припинення діяльності телерадіоорганізацій. А якщо суд винесе таке рішення, то державний виконавець опечатає всі приміщення телерадіоорганізації, щоби тимчасово припинити її діяльність. Можна лише гадати як застосовуватиметься ця норма.

Також прийнятий закон розширює межі відповідальності телерадіоорганізацій за поширену інформацію, що містилася у виступах кандидатів на виборні посади. Якщо раніше, вона взагалі звільнялася від такої відповідальності, то тепер це стосується лише прямого ефіру. А от коли такі виступи йдуть у запису, то телерадіоорганізація несе повну відповідальність за зміст виступів цих осіб. По логіці, телерадіоорганізації тепер мають цензурувати виступи та редагувати їх, якщо вони транслюватимуться у запису, щоби уникнути порушення законів про вибори. А що скаже кандидат на те, що його виступ показано зі скороченням? А де рівність кандидатів, коли у прямому ефірі він може говорити про все, а у запису значно менше? А якщо не дати опозиційним кандидатам прямого ефіру, а завжди показувати їхні редаговані виступи? Можна також зазначити, що цей проект не зустрів негативних оцінок у депутатському корпусі. В ньому навіть враховано пропозиції народних депутатів Ю.Ключковського та М.Томенка. При цьому, зміни про тимчасове призупинення ліцензії Національною радою запропонував народний депутат від „Нашої України“ Ю.Ключковський (розглядалося на початку). На жаль, депутати не виправили ці яскраві недоліки проекту, які, безумовно, вплинуть на висвітлення виборчих процесів та референдуму на телебаченні та радіо в Україні.

Звичайно, що всі недоліки даного Закону можна оскаржити і телерадіоорганізації будуть використовувати своє право для захисту в суді. Але це вже питання ймовірності та вільного розсуду. Зачекаймо, і наступні вибори чи референдум покажуть тенденції застосування цих норм законодавства.

Також можна сподіватися, що Президент України все ж таки скористається правом вето та поверне цей закон у Верховну Раду України зі своїми пропозиціями.

Цікаво також, що поправки фактично не торкнулися друкованих ЗМІ, для яких просто встановлена відсилочна норма до закону про вибори. А увага до телебачення та радіо, як бачимо, виявилася надмірною.

Свобода вираження поглядів

11.12.2003

Відкритий лист Всеукраїнської громадської організації Українська Інтернет спільнота Президентові Кучмі.

   

Президенту України пану Кучмі Л.Д.

Шановний пане Президенте!

Службою безпеки України підготовлений проект Постанови Кабінету Міністрів України „Про переделегування прав адміністрування домену.UA“, реєстраційний номер 1818 – 4897 від 21.04.03.

Текст згаданого проекту Постанови та пояснювальної записки до нього містять численні помилки, недостовірну, а з деяких пунктів – цілковито неправдиву інформацію.

Проектом Постанови передбачається створення під керівництвом Служби безпеки України підприємства „Український мережевий інформаційний центр“. При цьому пояснювальна записка містить посилання на рекомендації GAC ICANN, які тлумачаться некоректно.

Згідно згаданих рекомендацій GAC ICANN „роль уряду – гарантувати, що географічний домен адмініструється в громадських інтересах з урахуванням національного законодавства“ (п.5.1), а зовсім не в утворенні під контролем спецслужб господарських підприємств з державною долею. П.5.2 згаданого документу зазначає, що уряд відповідає за прозорість своїх дій, які стосуються процесів, пов’язаних з адмініструванням домену.

Звертаємо Вашу увагу, що спецслужби, які в закритому режимі готують урядові документи, не можуть бути гарантами громадських інтересів та взірцем прозорості, а створення підприємства під егідою силових органів не має ніякого відношення до інтересів громадськості.

Звертаємо Вашу увагу на те, що прийняття зазначеної Постанови не тільки потребує витрат значних державних коштів, не дає ніякої реальної віддачі, а й значно погіршує імідж України на міжнародній арені та негативно впливає на довіру мільйонів українських користувачів Інтернет до Президента та Уряду України.

Інформуємо Вас, що 30 січня 2003 року у повній відповідності до вимог IСANN та кращої міжнародної практики в Україні було створено Відкриту Громадську наглядову раду з питань адміністрування домену.UA. Відповідну відкриту багатосторонню угоду підписано діючою адміністрацією домену, найбільшим незалежним об’єднанням українських Інтернет-компаній (ІнАУ) та Всеукраїнською громадською організацією „Українська Інтернет спільнота“. Всі питання, які б могли потенційно мати інтерес для державних органів (коригування правил реєстрації доменів, вироблення типових договорів, контроль за програмним забезпеченням, навіть фінансовий аудит) – вже віднесені до компетенції цієї Громадської наглядової ради. До участі в роботі Ради вже запрошені представники органів державної влади.

Підпорядкування домену.UA спецслужбам створює умови для порушення конституційних прав та свобод громадян, визначених статтями 15, 31, 32, 34, 42 Конституції України.

Просимо Вас особисто втрутитись в ситуацію і припинити грубе та непрозоре втручання українських спецслужб в реформу адміністрування українського громадського ресурсу – домену.UA. Вважаємо також за доцільне провести відкрите громадське розслідування обставин підготовки тексту Постанови та пояснювальної записки до неї.

Просимо Вас доручити відповідним державним органам чітко визначити, в чому конкретно полягає законний інтерес держави в доменному питанні та направити до складу Громадської Ради з питань адміністрування домену.UA уповноваженого представника держави.

Сподіваємось на захист Вами законних прав та інтересів українських громадян – користувачів Інтернет.

З повагою, Голова Виконавчої ради Всеукраїнської громадської організації „Українська Інтернет спільнота“

Ігор Дядюра

13.05 2003 року

Екологічні права

11.12.2003 | Олександр Степаненко, м.Чортків

Якби ті дерева могли говорити...

   

У вересні минулого року чортківський „Зелений Світ“ та дитячий еко-клуб „Ковчег“ започаткували власну просвітницьку та виховну акцію „Древо життя“. Її було розпочато виставкою фотографії та графіки „Історичні та знамениті дерева України“. З експозицією, що виставлялася у Центральній районній бібліотеці та школі № 7 могли ознайомитися сотні учнів та студентів міста. Один хлопчина у книзі відгуків просто так і записав: „ Я подивився на ці дерева – і вони мене заспокоїли“. Можливо, цю думку ми й намагалися донести: дерева – то не лише „зелень“, „кисень“, фітонциди, плоди і т. ін. Ці мовчазні та всепрощаючі свідки суєт наших одночасно можуть бути ще й культурним феноменом, часткою якогось ідеального, гармонійного світоустрою, умовою миру і спокою в наших душах. А „дерева-ветерани“ – то ще й частина історичної пам’яті народу і його землі. Недаремно культурні нації звично шанують їх. Так, майже кожне німецьке місто пишається своїм віковим „Дубом Гете“, навіть якщо сам великий поет ніколи й не гостював там. Тому мудра чеська приказка повчає: „Зустрінеш старе дерево – зніми капелюха“. Можливо, тому оминули усі потрясіння багатовікову „Липу Петра Могили“ на Замковій горі у Києві...

А згодом спільно зі своїми юними колегами ми обійшли Чортків і визначили у ньому найбільш цікаві з нашої точки зору дерева-екзоти та дерева-довгожителі. З цією справою місто давно забарилося. Сьогодні у ньому нема жодноїпам’ятки природи – навіть місцевого значення. Користуючись звичаєм надавати деревам імена визначних особистостей, ми запропонували назвати вербу біля пам’ятнику К. Рубчакової ім’ям нашої славетної актриси. Айлант у сквері напроти „Вілли Горбачевських“, як нам здається, міг би називатися „Айлантом Антона Горбачевського“.

Серед групи дерев-довгожителів, що пропонувалися до охорони в якості місцевих пам’яток природи, було і три вікових дуба, що росли біля зупинки міського автобуса по вул. С. Бандери, 54. Загалом, як виявилося, дуби у нашому місті є рідкістю. Три дерева, про які йдеться, було посаджено у перші роки 20 століття. Інших дубів такого віку у Чорткові просто нема... Коли ті дерева були молодими, вулиця носила ім’я Адама Міцкевича, тому і вони могли б бути названі „Дубами Міцкевича“, чи якось іще. Власне такі пропозиції „Зелений Світ“ та дитячий еко-клуб подали на розгляд комісій з охорони довкілля Чортківської міської, районної ради та обласного управління екології. Нібито, скрізь вони отримали попереднє схвалення. Жодних заперечень не викликало це питання ні в міського Голови, ні на останній сесії міськради. Отже, у нас були усі підстави вважати, що рада ухвалила рішення щодо збереження усіх дерев з метою наступного заповідання.

І тому надзвичайно прикрим і щонайменш дивним виглядає той факт, що два вікових дуби з трьох 28 березня 2003 року за розпорядженням міськвиконкому було зрубано і у той же день вивезено невідомо куди – не знайдете тепер і пеньків...

Прикро, що проігноровано ініціативу двох громадських організацій та листи протесту мешканців кількох будинків по вул. С. Бандери, направлені до міськради та райдержадміністрації. Дивно, тому що обійдене рішення сесії міської ради – у її протоколі наплутано такої, що годі розібратись, за що ж голосували депутати?! (Є підстави думати, що протокол верстався вже після того, як вирішено було – рубати). У матеріалах, що узаконюють рубку, фігурують лише: незграбно та непрофесійно складений акт про знесення дерев – до того ж, підписаний старшим екоінспектором В. Возним, рішення про надання земельної ділянки під будову та впорядкування автобусної зупинки підприємцю А. Регейлові та балачки про те, що на деревах „були сухі гілки“. І ще дивно, коли головного еколога району доводиться переконувати, що на будь-якому столітньому дубі, а тим більш ростучому у міських умовах, завжди є частка всихаючого гілля – адже жодна гілка не живе сто років. Розмови ж про кілька сухих гілок є чистим блюзнірством, адже у місті – сотні дерев цілком всохлих, хворих, скалічених диким обрізуванням, таких, що терзають око своїм виглядом і будь-коли загрожують впасти, тобто таких, що справді потребують знесення. Так от, до них ані міськвиконкому, ані екоінспекції, ані підприємцям жодного діла нема... Натомість нищаться інші дерева – як, приміром, це було з цілком здоровим липовим гайком, що біля універсаму на Володимира Великого. От і тепер – благородні дуби, які були справжніми свідками історії, які бачили дві світові війни, і важко навіть сказати, скільки „не-світових“, які пережили кілька деспотичних режимів, і пережили б іще усіх нас – не встояли перед новітньою „диктатурою дрібних гендлярів“...

Повірте, прикро, коли наш міський Голова з властивою одному йому „щирістю“, прикладаючи долоню до серця, клянеться, що „ніхто ті дуби не буде чіпати!!!“ і мало не через день дає добро на це варварство – іншого слова, даруйте, не можу знайти. Михайло Вербіцький, знаю, заперечить, буцімто у нього є чимало інших, приорітетніших проблем, не лише оті дерева, а ці „зелені“ – все про своє... Так, пане Голово, давно на часі впритул зайнятися і іншими болючими проблемами: ну хоча б занедбаним за роки водним господарством, чи дощенту зруйнованими очисними спорудами, чи так званим міським сміттєзвалищем, чи ринком, що заполонив собою увесь центр міста... Погодьтеся, у питаннях життєзабезпечення міста усе ще немає зрушень на краще. У той же час важко позбутися враження, що справжніми „приорітетами“ чомусь стали сумнівні за легітимністю рішення про автозаправки під вікнами житлових будинків, дорогі іномарки за бюджетний кошт та активний розпродаж комунальної власності міста... Чи найкраще то застосування Вашим господарницьким талантам? Нищити посаджене і виплекане ще за часів Людвіга Носса, також мабуть не слід. Шани у найславетнішого бургомістра Чорткова не убуде, а нам – чергова ганьба...

Кажуть, мудрі французи вважали, що „Є дві речі, яких не може зробити навіть сам Бог: створити старе дерево і шляхетного пана“. Можливо, з цієї причини нам так гостро бракує і перших, і других?..

Практика правозахисту

11.12.2003 | Евгений Байрамов, г.Северодонецк

Униженный и оскорбленный?

   

7 мая 2003 года Рубежанский местный суд вынес постановление о прекращении уголовного дела в отношении 70–летнего пенсионера Моргунова Николая Михайловича, обвиняемого в том, что он выпорол (в буквальном смысле слова – ремнем) чиновника и депутата Северодонецкого городского совета Владимира Недилько.

Судья попросила Николая Моргунова не совершать в будущем столь опрометчивых действий – не сечь чиновников.

Н. Моргунов обвинялся в совершении преступления по ст. 296 ч. 1 УК Украины. Прокурор г. Северодонецка Глаговский свое обвинительное заключение в отношении Моргунова сформулировал следующим образом: „ … 2 липня 2002 року, приблизно о 8 годині 10 хвилин, Моргунов Микола Михайлович, маючи намір на грубе порушення громадського порядку за мотивами явної неповаги до суспільства на ґрунті незначного приводу, зайшов у кабінет № 71 головного фахівця апарату управління виконавчого комітету м. Сєвєродонецька Неділька В.В., де став висловлюватися на адресу останнього нецензурною лайкою, після чого, діючи з особливою зухвалістю, кинув у нього банкою зі сметаною, чим привів у непридатність його сорочку вартістю 150 грн., штани вартістю 90 грн., туфлі вартістю 450 грн., а також 5 рулонів шпалер загальною вартістю 200 грн., що поклеєні у кабінеті за рахунок Неділька В.В., заподіявши збиток потерпілому на загальну суму 890 гривень. Після чого, довгостроково і завзято не припиняючи своїх дій, діставши з-під сорочки ремінь, наніс Недільку В.В. кілька ударів по різних частинах тіла, заподіявши йому тілесні ушкодження у вигляді садна на передній поверхні грудної клітки, в області лівого надпліччя, на задній поверхні грудної клітки праворуч, на зовнішній поверхні правого плеча, на зовнішній поверхні лівого ліктьового суглоба, задньої поверхні грудної клітки праворуч, на зовнішній поверхні правого плеча, на зовнішній поверхні лівого ліктьового суглоба, що, відповідно до висновку акта судово-медичної експертизи від 2.07.02 р., відноситься до категорії легких тілесних ушкоджень без розладу здоров’я. Хуліганські дії Моргунова М.М. носили тривалий і незупинний характер і продовжувалися протягом 10 хвилин“.

„Незначительным поводом“ для Северодонецкой прокуратуры, но важным для обвиняемого послужило нарушение его „дедовских“ прав. Как пояснил сам „хулиган“ Н. Моргунов, В. Недилько и его сожительница, бывшая невестка Николая Михайловича, игнорируя постановление северодонецкого отдела образования №434 от 14 мая 2002 года, постоянно препятствуют ему в свиданиях с внучкой, заставляя его „партизанить“, встречаясь с ней нелегально.

Летом 2002 года дед–партизан, приготовив гостинцы для своей любимицы – внучки, которая находилась в пионерском лагере, решил ее навестить, но Недилько забрал девочку раньше, чем она получила угощение. Н. Моргунов появился в исполкоме, пытаясь выяснить у Недилько, где находится его внучка, и в ответ услышал, что внучки у него нет. Ветерана столь хамский ответ вывел из равновесия, он выплеснул на стол Недилько сметану, вытащил из штанов ремень и дважды стегнул им своего обидчика.

Потерпевший Недилько оценил потерю своей деловой репутации, моральный и материальный ущерб в 5000 гривен, руководствуясь при этом как чиновник принципами „гуманизма и социальной справедливости; приоритета прав и свобод человека и гражданина“, а как депутат, соблюдая правила депутатской этики: „не унижать чести и достоинства избирателей“.

Учитывая повседневное хамство нынешних чиновников, данная мера воспитания – порка – могла бы получить весьма широкое распространение в Украине, однако, слишком уж это дорогое удовольствие, особенно для пенсионеров.

Можно поступить более гуманно и ввести специально для малообеспеченного населения Украины в штат „хамских“ учреждений, как во времена средневековой Англии, должность мальчика для порки, содержать его за счет средств налогоплательщиков, обеспечив оного „мальчика“ соответствующими привилегиями в виде доплат за вредность и т.д., так как от желающих сорвать эмоции, накопившиеся от посещения „хамских“ учреждений, отбоя не будет.

7 октября 2002 года в Северодонецком местном суде началось слушание дела Моргунова Н.М., но адвокат подсудимого, оценив всю беспристрастность северодонецкого суда и желание северодонецкой прокуратуры покарать виновного, настоял на переносе слушания дела в рубежанский городской суд.

После первого заседания работник прокуратуры города Рубежное, поддерживающий обвинение, отметил, что дело весьма сложное, так как в нем с избытком присутствуют человеческие чувства и эмоции – ощутите разницу!

Попытка суда определить действительную сумму материального ущерба закончилась неприятно для потерпевшего: суд отклонил его претензии. Действительно, их сложно признать: как можно сметаной из 250 мл. баночки привести в негодность рубашку, брюки, туфли, а также 5 рулонов обоев? И откуда у чиновника Недилько возможность приобретать столь дорогое обмундирование для себя и своего кабинета? Это недоумение разрешила мама потерпевшего: она одевает свое единственное чадо за свои кровные деньги и соответственно принимает решение об утилизации испорченных вещей, руководствуясь… мистическими мотивами. Облитые сметаной туфли стоимостью 450 грн. она, мол, выбросила на помойку, опасаясь порчи.

С нанесением легких телесных повреждений тоже получился казус. Либо „задняя поверхность грудной клетки по правую сторону“ является отличительной особенностью строения тела северодонецкого чиновника Недилько, либо это „перегиб“ эксперта, устанавливавшего телесные повреждения. К тому же обвиняемый пояснил, что бил он потерпевшего только по тому месту, на котором сидят. Альтернатива у него отсутствовала, поскольку после того, как он выплеснул сметану на стол, потерпевший молниеносно покинул кабинет, протискиваясь вдоль стены в полусогнутом положении, выставив для обозрения то самое место.

Работник рубежанской прокуратуры, просивший суд прекратить дело на основании ст. 48 УК Украины, а иск о возмещении материального и морального ущерба отклонить за недоказанностью, и рубежанский суд, вынесший постановление о прекращении уголовного дела, поставили точку в попытке униженного и оскорбленного чиновника „поставить на место“ ветерана и пенсионера Н. Моргунова.

К сожалению, сам чиновник и депутат Северодонецкого городского совета Недилько до сих пор унижает и оскорбляет достоинство не только обвиненного и оправданного деда, не разрешая видеться ему с внучкой, но и саму девочку, лишив ее дедушки.

Хто винний?

11.12.2003

Закрытие школы №16 - вымирание поселка Московское.

   

Обращаемся к Вам с нашей болью, ибо как утопающий хватается за соломинку, так и мы, учителя, родители и просто жители поселка Московское, стараемся использовать любую возможность заявить о себе и привлечь хоть малейшее внимание тех, кто вершит наши судьбы.

Увы, наш народ необычайно терпелив. Все, что случилось с нашим поселком за последние 15 лет – как страшный сон – жители принимали с покорной терпеливостью: всем сейчас трудно, везде все закрывают, вое рушится, тем более на Донбассе. Но ведь всего за 10-15 лет поселок из уютного и цветущего превратился в умирающий, еле дышащий. Сначала „закрыли“ завод в 1996 году – филиал Харьковского подшипникового. Небольшой был заводик – на 200 рабочих мест, но за поселком „присматривал“, оказывал помощь школе, а самое главное – стабильность какая-то была. Конечно, Харьковскому заводу содержать здесь филиал невыгодно, но ведь и местные власти ничего не предприняли для того, чтобы сохранить рабочие места. Потом закрыли шахту „Московская“, это рядом с поселком. Проблема такая же – рабочие места, содержание детсада. Помещение детсада – замечательное, теплое, а какой там работал творческий коллектив! Теперь там руины – так и не нашелся хозяин для детского сада. Маленьких детей, конечно, в поселке не так уж и много, ведь молодежь стала массово уезжать. Как только на закрывшейся шахте стали выплачивать задолженность – люди уезжали в Шахтерск, Кировск, куда-нибудь. Но ведь все не могут уехать. У многих нет материальной возможности, другие не могут бросить здесь родителей. В школе детей уменьшилось со 120 до 85. Но ведь 85 детских судеб! У нас в поселке уже много лет нет воды. Куда мы только не обращались – замкнутый круг. Везде только ведомственные барьеры, которые в наше время совершенно непреодолимы. У нас нет телефонной связи. Даже на почте. И это никого не волнует, Похоже, что нас вообще вычеркнули из списка живущих в стране. И вот последний штрих: закрывают школу. Какая мотивация? – Якобы для поднятия образовательного уровня наших детей. Дескать, у нас специалистов мало, мы не можем детей грамотно учить. Из 11 учителей: 8 – с высшим образованием, из них 6 – с 1 категорией, 1 – с высшей. Конечно, мы не можем себе позволить такую роскошь, чтобы каждый предмет читал отдельный учитель. Но ведь дети от этого не страдают. Это нагрузка на учителя – ему приходится заниматься самообразованием. И это адский труд – вести два-три предмета. Но коллектив учителей с пониманием относится к этому. Детям программа преподносится так, как положено. Выпускники нашей школы поступают в техникумы, институты.

Нас упрекают, что наши учащиеся не „блистают“ на городских олимпиадах. Но регулярно принимают участие в них и занимали места в первой десятке. Городской школе привести способного ребенка на городскую олимпиаду несложно. А ведь привезти ребенка за 20 км на автобусе, где проезд в одну сторону – 1 грн.50 коп. и думать, на чем бы уехать обратно домой, потому что рейсовый автобус ходит очень редко – это уже проблема. А ведь учитывая то, что олимпиады проводятся зимой, дети в ожидании автобусов перемерзают – понятно, что ни дети, ни их родители не очень-то стремятся принять участие в городских олимпиадах. И виновата не школа, а причины совсем другого рода – работа транспорта, отдаленность поселка от города. Но здесь уже ничего не поделаешь.

Наполняемость классов у нас небольшая, а отношения учеников и учителей почти полусемейные, уделяется внимание каждому ребенку. Разве это плохо? Может, в таких маленьких школах не так уж и плохо учиться? У нас никогда не бывает серьезных конфликтов в школе, у ребенка никаких стрессов. 3 школе у нас тепло, пожалуй, в городе ни у кого нет такого тепла и уюта.

Летом с помощью родителей и спонсоров из фирмы „АЯКС“ сделали ремонт. Обещали, что школа будет работать. Но в январе месяце на коллегии городского отдела образования стал вопрос о закрытии нашей школы. Приводят доводы, что дорого содержать. Но даже не имея экономического образования, можно подсчитать, что, если закрыть нашу школу, никакой экономии горфинотдел не получит.

Учитывая, что расходуются деньги только на зарплату, уголь и электроэнергию, учитывая, что обещают всех работников школы трудоустроить, учитывая, что детей обещает возить на автобусах в соседний поселок, экономии большой не наблюдается, а если бензин подорожает – то тут и перерасход налицо.

Конечно, надо знать наши дороги: спуски да подъемы, дороги разбиты, зимний гололед и заносы. По таким дорогам автобусы не пойдут – вот и экономия.

Но сколько ж можно экономить на детях!

Кто подсчитал, во сколько обойдется 85 детским душам их неопределенность на 1 сентября: они никому не нужны.

По зимнему холоду пешком в соседний поселок, да какая же мать отпустит своего ребенка!

И это повысит образовательный уровень наших детей?

Конечно, учитывая, что рождаемость у нас очень низкая – молодежь уезжает, да и люди просто не хотят иметь детей по известным причинам – понимаем, что через несколько лет школу придется закрыть.

Но ведь через несколько лет может что-то произойти. Где-то не за горами обещанный экономический подъем. Кандидаты в депутаты на предвыборной кампании рисовали нам радужные картины прекрасного будущего. Только тогда, когда родители детей будут обеспечены работой и приличными заработками, позволяющими улучшить их материальное положение, можно будет говорить о повышении качества образования детей. Если ребенок постоянно перемерзает, как попало питается и не может попасть на занятия – о каком качестве образования можно говорить?

Во всяким случае, считаем, что нет причин по экономическим соображениям закрывать школу сейчас, и, якобы, руководствуясь моральными соображениями – это просто преступно.

Ведь национальная образовательная доктрина нацелена на создание комфортных и уютных условий для ребенка. Похоже, что для многих эти слова только на бумаге. Главное – это экономия, обеспеченность специалистами и т.д. Похоже, что кое-кому просто надоела эта самая отдаленная, а потому и неудобная (еще и без связи) школа, хотя руководство школы старается исполнять все решения и указания городского отдела образования.

Проблемы детей и учителей, по-прежнему, чиновников не волнуют.

Коллектив ОШ №16, родители учеников, кители поселка „Московское“.

10.04.2003 г.

Погляд

11.12.2003 | Інна Сухорукова, м.Харків

Абсурд у країні абсурду, або дещо про новий Цивільний кодекс.

   

Поки я ретельно вивчала новоутворення нашої Верховної Ради – у вигляді Цивільного Кодексу України, з’явилася стаття Тетяни Чорновіл „За „казла не ответиш“, або як депутати встановили істину в останній інстанції“ в журналі ПіК № 19, 16 – 22 травня 2003 року. Журналістка пройшлася по статтям книги другої ЦК: „Особисті немайнові права фізичної особи“, відверто називаючи деякі статті, які відносяться до інформаційної сфери – „маразмами“. Потім журналістка навела свої співбесіди з депутатами щодо прийнятого ними тільки що ЦК, і в мене відлягло від серця. Бо читаючи ЦК, я було вирішила, що більшість нашого парламенту захворіла на гостру розумову недостатність, а депутати кажуть, що просто не читали документ, за який проголосували. Це ще нічого. З ким не буває?

От тільки розплачуватися за це не читання будуть громадяни України, в тому числі і самі депутати. І якщо в частині про інформаційні права з безперечними перлинами на кшталт норми ч.3 ст.277: „Вважається, що негативна інформація поширена про особу є недостовірною“ призведе до майнових втрат журналістів та інших осіб, то ст.ст. 282 і 283 можуть призвести до втрати здоров’я чи, навіть, життя. Давайте разом прочитаємо ч.2 ст.284: „Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій“ або п.3: „Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, проводиться за її згодою.“

Невже шановних депутатів, які все ж таки читали закон, і тих шановних юристів, які його готували нічого не смутило в цих формулюваннях? Припустимо, що в них немає дітей чотирнадцятирічного віку, але ж повинні бути спогади про себе у цьому віці. Як може чотирнадцятирічна дитина обирати лікаря, метод лікування, як вона може оцінити стан свого здоров’я? В чотирнадцять років – діти чи підлітки – мають абсолютно різний рівень розвитку, і це добре знають і можуть підтвердити дитячі та підліткові психологи та лікарі. У цьому віці, підлітки, як правило, бояться медичного втручання – перш за все, звичайних уколів, тим більш, хірургічних втручань. Навіть батькам часто доводиться довго умовляти своїх дітей, доказуючи необхідність медичного втручання. І це, якщо батьки мають відповідний рівень розуміння проблеми… А тут діти отримують право беззаперечно, і, навіть, згідно з законом, послати своїх лікарів і батьків подалі. До чого це призведе, передбачити неважко… Заспокоює лише тільки те, що й дорослі у нас законів не читають, а на уроках права рідко викладають те, що стосується тебе самого безпосередньо. Але, ймовірно, що в інструкціях до лікарів буде внесено, наприклад: перш ніж зробити дитині укол під час щеплення або взяти кров на аналіз, лікар повинен мати згоду дитини, якщо вона має чотирнадцять років. І не треба думати, що я навмисно довожу ситуацію до абсурду. Саме до таких наслідків вже зараз привели закон „Про психіатрію“ та діючі інструкції – коли лікар за викликом родичів або сусідів приходить до психічно хворого, перш за все, психіатр повинен назвати себе і свою посаду, і спитати у можливо хворої психічно людини: чи згоден він, щоб його оглянув лікар-психіатр. Якщо хвора людини не розуміє своєї хвороби і відмовляється від огляду, лікар у повній відповідності з інструкцією йде геть. Може, саме тому у нас останнім часом серед злочинців так багато психічно хворих? Та й кількісно психічно хворих побільшало на наших вулицях, у транспорті… І це наслідок добрих намірів тих, хто брав участь в розробці цього закону і не хотів прислуховуватися до зауважень лікарів-психіатрів, вважаючи, що всі вони винні у репресіях брежнівських часів, коли дисидентів кидали до „психушек“. У ч.4 цієї ж статті записано, що: „Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування“ – тобто за людиною визнається право на самогубство з 16-ти років – інакше це назвати не можна. А це не набагато краще ніж обирати методи лікування в чотирнадцять років. Бо медики знають, що в багатьох випадках оцінити реальну ситуацію, тобто існуючу загрозу для життя, можна тільки після ретельного обстеження. А якщо хворий вже відмовився від лікування – хто ж його буде обстежувати? Мабуть, стаття 284 нового ЦК на очі медикам ще не потрапила.

Не краще складається справа й зі статтею 285: „Право на інформацію про стан свого здоров’я“. Знов таки, ті депутати, що читали закон і ті юристи, що його готували, повинні були зважити на норму ст.23 Закону України „Про інформацію“, а також рішення Конституційного Суду від 16.10.97 у справі Устименка К.Г. Зараз у такій редакції стаття 285 нового ЦК відверто суперечить рішенню Конституційного Суду в частині 3: „Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (у ч.2 зазначені: батьки (усиновлювачі) опікун, піклувальник) Це ж треба! Лікарі, ясним оком подивившись на родичів хворого, знають, чи спричинить їм це шкоду чи ні? Може мова йде про хворих (інвалідів) батьків, усиновлювачів, опікунів або піклувальників? А де про це сказано? І як це коригується із статтею 284, де зазначено право на відмову від лікування? А якщо лікар дасть неповну інформацію, обмежить право хворого і його родичів на ознайомлення з медичною документацією, а хворий внаслідок цього, відмовиться від лікування, що тоді?

Я не кажу вже про такі дрібниці, що Конституційний Суд ніяк не обмежив право пацієнта на отримання достовірної інформації про себе (відповідно на це мають право особи, зазначені у ч.2 ст.285). То що це таке написано, і що це прийнято депутатами, люди добрі?

Я вже не кажу – лікарі-інфекціоністи мають висловити окрему подяку депутатам за ч.1 ст.287, згідно з якої не може бути обмежений доступ до хворого, який перебуває на стаціонарному лікуванні його родичів, адвоката, нотаріуса та священнослужителів.

І всі ми висловлюємо окрему подяку депутатам за норми ст.293, частина друга якої надає нам право вимагати негайного припинення діяльності фізичних або юридичних осіб, якщо ця діяльність призводить до забруднення повітря. Дуже реалістично, особливо для жителів таких міст як, наприклад, Харків, на вулицях якого нема чим дихати від кількості вихлопних газів, а депутати міської Ради з великою охотою ініціюють та здійснюють вирубання дерев, тому що це, як пояснюють мешканцям міста, дасть змогу встановити рекламні біг-борди або який-небудь кіоск, і це дозволить збільшити надходження до міського бюджету. Так що маєте, шановні громадяни, вимагати негайно, щоб всі автомобілі стали, а ті заводи, які ще не стоять – припинили роботу. Але ця стаття не дає права вимагати, щоб відповідні служби відслідковували і приймали необхідні заходи, щоб стан довкілля покращувався. Головне, припинити, а що робити – це не наша задача.

Про абсурдні статті нового ЦК, які стосуються інформаційної сфери і ЗМІ, вже написано багато статей і не тільки у вищезгаданому числі ПіКу, а й у газеті „Дзеркало тижня, і багатьох інших.

І ось на що хочу звернути увагу. Право на інформацію цікавить всіх, а от право на медичну допомогу і пов’язані з цим проблеми, майже не викликають суперечок у суспільстві. Мовчать лікарі, бо зараз для них головне – вижити, не отримуючи достатньо коштів на ліки, на обладнання. Та ще й мізерна зарплатня, яка змушує лікарів кидати свою професію або, у кращому разі, переходити працювати до медичних комерційних структур. Як завжди, найбільш важливі для людини і суспільства сфери – охорона здоров’я та освіта – залишаються поза увагою всіх. В першу чергу – пацієнтів, якими рано чи пізно стаємо всі ми або наші близькі, навіть, депутати та владоможці. На жаль, вони цього не розуміють. Інакше, ми би не чекали так довго страхової медицини у тому вигляді, в якому вона працює у всьому світі. А не у вигляді нового закону про медичне страхування, який нам пропонують чиновники Мінздраву.

Але зараз ми маємо те, що маємо – новий Цивільний Кодекс, дуже великий, але, на жаль, такий, що потребує не тільки ретельного вивчення, а й негайних змін тих статей, які є не тільки абсурдні, а й можуть привести до негативних наслідків.

Шановні депутати, будь ласка прочитайте цей дуже важливий документ – це не важко, бо закон вже вийшов з друку. Може все ж таки Вам захочеться щось змінити...

P.S.
В останньому числі газети „Дзеркало тижня“ наданий дещо інший розклад таємничих подій з прийняттям Цивільного Кодексу. Ті депутати, які читали проект цього документу, стверджують: Зловтішна ст. 277, яка апріорі вважає будь-яку негативну інформацію недостовірною, була викладена таким чином: „Негативна інформація, яка поширюються про особу, вважається недостовірною, якщо факти, які в ній містяться не доведені розповсюджувачем“.

Депутати стверджують, що саме в такій редакції вони голосували цю статтю, а в секретаріаті, перед поданням на підпис президенту, друга частина цієї статті зникла. От, виявляється від кого залежить наше життя, демократія в Україні і все, що відбувається в державі – від клерків Верховної Ради. А ми не могли зрозуміти детективу навколо прийняття бюджету. Тепер ще й голосування навколо Цивільного Кодексу.

Чи не забагато занадто гострих сюжетів для нашої нещасної країни, де права людини, з точки зору владоможців, досі залишаються казочкою для Заходу.

Депортовані народи

11.12.2003

Заявление Всекрымского траурного митинга, посвященного памяти жертв депортации крымскотатарского народа г. Симферополь, 18 мая 2003 г.

   

Мы, участники Всекрымского траурного митинга, посвященного памяти жертв депортации крымскотатарского народа, руководствуясь идеалами гуманизма и справедливости, отстаивая безусловное право крымскотатарского народа на полное восстановление его прав на своей Родине, в день 59-ой годовщины депортации обращаемся к гражданам Украины и к международной общественности со следующим заявлением.

Депортация 18 мая 1944 года и последующие десятилетия насильственного удержания в местах высылки преследовали цель уничтожения крымскотатарской нации. В ходе преступной депортации и в первые годы высылки от голода, холода и издевательств, погибло более трети численности крымских татар.

Для полной реализации своих преступных замыслов органами государственной власти бывшего СССР на протяжении 45 лет осуществлялись специальные мероприятия, направленные на недопущение возвращения крымских татар на свою Родину. Открытый террор и насилие со стороны государства испытала каждая крымскотатарская семья. Особую тяжесть вынесли на себе тысячи активистов крымскотатарского национально движения разных поколений, многие из которых так и не дожили до светлых дней возвращения на свою Родину.

Сегодня мы склоняем головы перед памятью жертв депортации крымскотатарского народа и выражаем благодарность за мужество и стойкость активистам Национального движения, которые в течение многих лет боролись за возвращение народа на родину и восстановление его прав. Преступление против крымскотатарского народа и его бесправное положение в СССР на протяжении десятилетий не просто замалчивалось, но и официально отрицалось коммунистическим режимом СССР. Его причины, характер, механизмы организации и масштабы жертв тщательно: скрывались не только от международной общественности, но и от нескольких поколений народов СССР. Ложь и клевета в отношении крымскотатарского народа, десятилетиями внедрявшиеся в сознание общества, были частью государственной политики режима СССР. Последствия этой человеконенавистнической политики мы ощущаем и сегодня со стороны тех сил, которые все еще пытаются оправдать преступную акцию 18 мая 1944 года и препятствовать полному восстановлению прав народа на своей родине.

Мы выражаем также особую признательность тем мужественным людям, которые и в бывшем СССР, и за его пределами, активно способствовали распространению правды о трагедии крымскотатарского народа и содействовали его бесстрашной борьбе за возвращение на свою Родину. Крымскотатарской народ и впредь будет хранить благодарную память о каждом из таких людей. Особая роль в понимании международным сообществом крымскотатарской проблемы принадлежит диаспоре крымских татар в разных странах. Массовое возращение крымскотатарского народа на свою Родину, начавшееся накануне распада СССР, совпало со становлением независимой Украины. Именно в эти годы было положено начало раскрытию правды о чудовищных преступлениях, осуществленных режимом СССР против крымскотатарского и других народов. Сегодня можно с уверенностью сказать о том, что эти слова правды сыграли заметную роль в понимании обществом Украины боли и надежд возвращающегося на свою Родину коренного народа Крыма. Крымскотатарский народ ценит это понимание и решительно поддерживает устремления украинской нации к созданию независимого демократического государства.

Вместе с тем, мы констатируем, что в условиях независимой Украины продолжают оставаться неразрешенными многие проблемы, имеющие первостепенное значение для будущего крымскотатарского народа и развития Украины, как демократического и правового государства. В Украине так и не принят базовый закон, направленный на полное восстановление политических, экономических и культурных прав крымскотатарского народа. Отсутствие такого закона не только сохраняет многие последствия преступной депортации 18 мая 1944 года, но зачастую приводит к новым нарушениям прав крымских татар. Перечень сохраняющихся и вновь возникших несправедливостей по отношению к крымскотатарскому народу неоправданно широк и охватывает разные сферы жизнедеятельности крымских татар.

Не может быть никакого оправдания юридически закрепленному процессу обезземеливания крымских татар, противодействию открытию школ с крымскотатарским языком обучения, отказу в закреплении статуса крымскотатарского языка в качестве одного из официальных на территории Крыма, отказу в возвращении исторической топонимики, неравенству во взаимоотношениях органов власти автономии с верующими разных религиозных конфессий, дискриминации при приеме на государственную службу, предвзятому отношению правоохранительных органов к крымским татарам. Нашу особую озабоченность вызывает и то, что предлагаемая политическая реформа в Украине не предусматривает устранение препятствий, ранее заложенных в Конституцию АРК и ряд законов Украины, не допускающих равное представительство крымских татар в органах представительной и исполнительной власти Автономной Республики Крым.

Понимая сложность процессов внутреннего развития Украинского государства, разность подходов политических сил к трагическим событиям недавнего прошлого, мы, участники Всекрымского траурного митинга, посвященного памяти жертв депортации крымскотатарского народа 18 мая 1944 года, тем не менее, требуем от Верховной Рады Украины принятия в срок до мая 2004 года – 60-й годовщины депортации крымскотатарского народа – Закона Украины о восстановлении прав крымскотатарского народа.

Мы обращаемся также к Президенту Украины и Кабинету Министров Украины с просьбой предпринять все необходимые меры для того, чтобы независимое Украинское государство принятием Закона о восстановлении прав крымскотатарского народа, продемонстрировало накануне 60-й годовщины истинное внимание к одному из коренных народов Украины. Мы требуем от властей автономии очистить территорию Крыма от имен царских и коммунистических деятелей, причастных к преступлениям против крымскотатарского народа и принять решение о сооружении на центральной площади г.Симферополя мемориала жертвам депортации 1944 г.

Принято на Всекрымском траурном митинге, посвященном памяти жертв депортации крымскотатарского народа 19 мая 2003 року

Дисиденти і час

11.12.2003 | Василь Овсієнко

Вулиця Василя Стуса в Києві.

   

Минулого року в Києві замість 14 районів стало 10. При цьому районам надано історичні назви. Серед них – Святошинський (доти це була територія Ленінградського району). З поверненням такої світлої назви в районі змінилася влада і почалися позитивні зрушення. Зокрема, районна адміністрація та рада домоглися виконання давнього рішення про перейменування вулиці Радгоспної на Василя Стуса.

На цій вулиці є кілька десятків великих нових будинків, у них живуть тисячі людей. Поруч, на проспекті Вернадського, 61, де був гуртожиток для аспірантів, є меморіальна таблиця роботи Бориса Довганя, що сповіщає: „В цьому будинку у 1963 – 1965 рр. жив поет Василь Стус““. Її, до речі, встановляли двічі, 1995 і 2000 року, бо першу вкрали якісь нечестивці.

Одружившись у грудні 1965 року з Валентиною Попелюх, Василь Стус аж до арешту 12 січня 1972 року жив неподалік, на Львівській вулиці. Того будиночка вже нема, бо тудою пролягла Окружна дорога. Але туди не раз у сновидіннях поверталася поетова душа:

Ось ? анок наш. Ти вже перед дверима.

Натисла на дзвінок – і легко так

Важезну прочинила райську браму.

Озвався син наш. Крикнути б! Але

Подати голосу не стало сили.


Тепер удова мешкає поруч, на Чорнобильській вулиці. Там поет і правозахисник, член Української Гельсінкської групи прожив усього 8 місяців, до арешту 14 травня 1980 року. Під час перепоховання 19 листопада 1989 року його привозили сюди в домовині на останній поклін. Творчість поета повна „святошинських спогадувань пречистих“. І Стуса тут пам’ятають живі люди і „святошинські високогорлі сосни“.

Урочистості з нагоди перейменування вулиці відбулися 21 травня 2003 року біля будинку № 25, а потім перейшли до школи № 200 на вулиці Доброхотова. Цій школі теж має бути присвоєне ім’я Василя Стуса. В урочистостях узяли участь удова поета, син Дмитро, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, автор надгробних хрестів Микола Малишко, Микола Горбаль, який теж живе поруч.

Жвавий інтерес святошинців, а особливо школярів до великого імені заповідає великі зрушення у їхніх душах.

Вісті з пострадянських країн

11.12.2003

Воззвание за освобождение профессора Бандажевского и за свободу научных исследований.

   

Профессор Юрий Бандажевский находится в тюрьме (Минск, Белоруссия) с июня 2001 года. Известный врач и эксперт по последствиям радиоактивного заражения после Чернобыльской катастрофы, он в 1990 г. был назначен ректором Гомельского медицинского института.

Именно Гомель сильнее всего пострадал от радиоактивных выбросов. Вместе с женой Галиной, также врачом, Ю. Бандажевский занимался клиническими последствиями воздействия на человеческий организм цезия-137: болезнями сердца, катарактой, преждевременным старением и другими. Ему удалось выявить количественную связь между дозой облучения и рядом изучаемых симптомов. Когда в 1999 г. он опубликовал результаты своих исследований, многие руководители уже были готовы поставить крест на чернобыльской проблеме и разрешить жителям Беларуси вернуться на загрязненные радионуклидами земли.

Перед своим арестом в 1999 г. Бандажевский опубликовал отчет с критикой официальных исследований, проводимых белорусским правительством совместно с международными фондами, изучающими последствия Чернобыля. Его арестовали вскоре после публикации этого отчета на основании президентского указа „О борьбе с терроризмом“.

В 2001 г. ему было предъявлено обвинение в получении взяток от абитуриентов, поступающих в Гомельский мединститут.

Военный суд, рассматривавший дело, приговорил ученого и врача к восьми годам лишения свободы. Присутствовавшие на суде независимые эксперты отметили 8 нарушений уголовно-процессуального кодекса Белоруссии, а главный свидетель обвинения отказался от своих показаний против профессора Бандажевского. Несмотря на это, Юрий Бандажевский и поныне содержится в исправительной колонии строгого режима в условиях поистине достойных ГУЛАГа.

Более того, мы считаем, что случай Бандажевского – вызов не только правосудию. Под угрозой ПРАВО ЛЮДЕЙ ЗНАТЬ ПРАВДУ, в том числе и о воздействии радиации на нашу жизнь, право ученого проводить научные исследования и публиковать их результаты.

Под угрозой наше с вами право знать об этих результатах, чьи бы политические или экономические интересы ни стояли на этом пути.

НЕЗАВИСИМОСТЬ ВСЕХ НАУЧНЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ, стоящих на службе у Человечества, – не менее важный демократический принцип, чем беспристрастность Фемиды. Расправа с Бандажевским попирает оба эти принципа.

Исходя из этого мы, нижеподписавшиеся, требуем немедленного и безусловного освобождения профессора Юрия Бандажевского и предоставления ему возможности беспрепятственно продолжать научную работу в своем институте.

Мы призываем ученых, студентов и школьников, граждан всех стран поддержать указанные выше принципы и подписать это воззвание:

– в защиту свободы научных исследований и за безоговорочное и немедленное освобождение профессора Бандажевского;

– за присвоение ему звания Почетного гражданина таких университетских городов, как Париж или Клермон-Ферран;

– либо за присвоение ему звания Почетного доктора соответствующих университетов.

Присоединяйтесь к нему, отправьте этот текст всем, кому небезразлично правосудие и свобода слова, право на объективные исследования, чтобы подписей стало как можно больше.

Ваша поддержка бесценна. Она не только поможет освободить Юрия Бандажевского, но и расчистит путь для новых объективных исследований, новых честных публикаций об истинной цене, заплаченной человечеством за Чернобыль.



Дорогие друзья!

Профессор Юрий Бандажевский брошен в тюрьму и содержится там в невыносимых условиях. Для оказания давления на белорусское правительство срочно нужны ваши подписи в его защиту – от имени вашей организации или вас лично.

Подписанные обращения с указанием вашего имени, названия организациии адреса присылайте Биллу Смирнову по адресу: [email protected]

Для организации Международная Амнистия (Amnesty International) благоприятный исход его дела чрезвычайно важен.

Билл Смирнов, (Нью-Йорк, США)

In memoriam...

11.12.2003

Слово памяти...

   

21мая 2003 года в г.Харькове скончалась Гайя Филипповна Коротаева – старейший и активнейший член международного общества „Мемориал“.

Гайя Филипповна – дочь репрессированных, знала о терроре не понаслышке. Ей самой пришлось в юности пережить все, что выпадает на долю тех, чьи близкие люди попали под каток жестоких репрессий.

Гайя Филипповна решила сохранить память о тех, кто был убит сталинским режимом. С момента возникновения общества „Мемориал“ – в 1986 г., и практически до самой смерти Гайя Филипповна собирала сведения о репрессированных в Харькове и Харьковской области.

Гайя Филипповна собрала огромную картотеку с тысячами имен тех, кто был расстрелян или брошен в лагеря во времена сталинских репрессий. Эту картотеку Гайя Филипповна передала в Харьковскую правозащитную группу, чтобы обработанные списки вошли в базу международного общества „Мемориал“.

Память – святое слово. Так это воспринимала Гайя Филипповна.

Так и мы должны помнить теперь о ней...

Харківська правозахисна група, редакція бюлетеню „ПЛ“

Бюлетень "Права Людини", 2003, №14

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори