пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200319
№19
2003

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

14.04.2004 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Круглий стіл з питань прав людини (враження учасника) Рекомендації учасників круглого столу "Стан дотримання прав людини в Україні - міжнародна оцінка.

   

11 червня в приміщенні комітетів Верховної Ради України відбувся круглий стіл “Стан дотримання прав людини в Україні – міжнародна оцінка”, організований Комітетом ВРУ з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. Такі ініціативи можна тільки вітати, і я, отримавши запрошення, вирішив спеціально поїхати до Києва, щоб взяти участь у круглому столі. Разом з запрошенням був надісланий переклад доповіді Держдепартаменту США про стан з правами людини в Україні у 2002 році.

Невеличка кімната для засідань Комітету уся заповнена учасниками круглого столу – були репрезентовані майже всі державні інституції, що пов’язані із захистом прав людини, не було тільки представників Конституційного та Верховного судів. Запропонований Головою Комітету Геннадієм Удовенком регламент – сім хвилин – майже ніким не дотримувався.

Відкриваючи круглий стіл, пан Удовенко наголосив, що порушення прав людини в Україні мають масовий характер, що реальне забезпечення прав людини знаходиться на низькому рівні, і мета цього круглого столу – визначити, що робити для поліпшення ситуації, та сформулювати відповідні рекомендації державним установам. За словами Удовенка, до Комітету надходять тисячі скарг на недоліки в діяльності правоохоронних органів і на їх зловживання владою. Особлива увага цьому питанню, зокрема, застосуванню фізичного насильства і катувань представниками правоохоронних органів, приділена і в доповіді Держдепартаменту США. Удовенко навів дані опитування серед посадових осіб кримінального розшуку та слідства, проведеного Національною академією внутрішніх справ. 30% опитуваних підтвердили, що катування в Україні застосовуються дуже часто, 36% – що інколи, 33% відповіли, що дуже рідко, і лише 3.5% відповіли, що катування взагалі не застосовуються. Геннадій Йосипович згадав про рішення Європейського суду від 25 березня за заявами шести українців, які відбувають довічне ув’язнення, відзначив великі терміни перебування під вартою в очікуванні вироку суду, поінформував присутніх, що в опублікованому Центром ООН з запобігання міжнародним злочинам списку країн, що поставляють рабів, Україна посідає друге місце після Росії (далі йдуть Таїланд, Нігерія, Румунія, Албанія, Китай, Бєларусь та Болгарія). Потім виступала Ніна Карпачова – приблизно в тому ж дусі, що і на презентації річної доповіді в парламенті (див. ПЛ №11, 1-15 квітня, 2003 р.). Вона зауважила, що подібні річні доповіді складають й інші країни, наприклад, Великобританія, міжнародні організації, такі, як Amnesty International, Human Rights Watch, що міжнародну оцінку стану з правами людини в нашій країні складають також матеріали дискусії, висновки та рекомендації шести конвенційних органів ООН та декількох комітетів Ради Європи. В останні роки ситуація змінилася – є внутрішня оцінка стану з правами людини України, яка подається в річних звітах Уповноваженого з прав людини, значно більш ґрунтовна і детальна, ніж звіти міжнародних інституцій. Ніна Іванівна також говорила про проблему катувань як про одну з найтяжчих, відзначила необхідність уточнення кваліфікації “катування” в Кримінальному кодексі, вказавши, що скоює цей злочин державна посадова особа. Більше 12 тисяч громадян звернулися до Уповноваженого у зв’язку з застосуванням щодо них катувань з боку правоохоронців. Аналіз цих звернень показує, що найбільш розповсюдженими були такі порушення, як незаконне затримання або арешт, безпідставне притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності, порушення права на захист, незаконне переслідування, залякування і застосування насильницьких дій, примусове відчуження об’єктів права власності та інші. На думку Карпачової, доповідь Держдепартаменту США хибує на беззаперечну критику, але, мабуть, це і є призначення доповіді – вказати на порушення. Ніна Іванівна подарувала кожному учаснику круглого столу брошуру з текстами своїх виступів в парламенті щодо двох останніх доповідей Уповноваженого.

З Карпачовою не погодилася заступник держсекретаря Міністерства закордонних справ Наталія Зарудна, яка подала довгий перелік позитивних моментів, відзначених в доповіді Держдепартаменту: відсутність політичних вбивств, активна діяльність Уповноваженого, розмаїття газет, розквіт релігійного життя, увага до проблем національних меншин, невтручання держави в діяльність недержавних організацій і міжнародні перевірки стану з правами людини і багато інших. Разом з тим, пані Зарудна зауважила, що задачі таких звітів – не давати позитивні оцінки, а припинити порушення прав людини. Чи давала комусь позитивну оцінку “Міжнародна Амністія”? Ніколи. Наталія Миколаївна слушно, як на мене, зазначила, що Україна і не може мати іншу ситуацію, оскільки Генеральний прокурор може назвати людину злочинцем до вироку суду і теж саме роблять ЗМІ, отже, рівень правосвідомості суспільства не витримує критики. Суспільство гостро потребує правової освіти і правового виховання. Пані Зарудна відзначила значущість доповіді Держдепартаменту, який впливає таким чином на Конгрес, і поінформувала присутніх, що МЗС надіслало доповідь в усі зацікавлені інституції з проханням проаналізувати її й дати відповідь.

Перший заступник начальника Департаменту з питань виконання покарань Олександр Пташинський відзначив, що Європейський комітет з запобігання катуванням не знайшов особливо кричущих фактів порушення прав людини в кримінально-виконавчій системі України. Департамент погодився з оприлюдненням доповідей Комітету. Моніторинг експертів Ради Європи довів, що надані сім років тому рекомендації Департаментом з питань виконання покарань виконані, але Департамент не може вплинути на кількість в’язнів. Сьогодні їх 200 тисяч, при цьому кількість засуджених до 3 років позбавлення волі – приблизно половина. За 5 місяців поточного року умовно-достроково звільнено 22 тисячі засуджених, а поступило 40 тисяч. Найбільш складна ситуація в слідчих ізоляторах, де на 36 тис. місць перебуває 45 тис. підслідних. Суди майже не застосовують такі нові міри покарання, як арешт, оскільки немає умов для виконання цього покарання: спеціальні арештні будинки так і не збудовані. На прохання Володимира Малинковича прокоментувати наведену в доповіді цифру померлих в установах виконання покарань в 2001 році від жорстоких умов утримання – 1381 особа, Пташинський відповів, що ці дані невірні, що померло 930 осіб, і що взагалі доповідь неточна і упереджена. (Мені пам’яталося, що смертність в установах Департаменту в 2001 році була якраз такою. Я подивився в звіті Уповноваженого – там була наведена саме ця цифра – 1381, ще й було видно позитивну динаміку, оскільки в 1999 році смертність була майже в 2.5 рази більше – 3015 осіб. Я показав ці дані Карпачовій, яка сиділа поруч – “О, Ви добре читали мій звіт!” – сказала вона. – “Олександр Борисович просто помилився, важко тримати в пам’яті всі ці дані”). Пташинський додав, що зараз на активну форму туберкульозу хворіють 9900 позбавлених волі, і що дуже часто вони приносять туберкульоз в установи Департаменту з волі. Що ж до поганих умов утримання в СІЗО – будівлею нових СІЗО проблеми не вирішиш: “Тюрми як дороги, скільки не будуй – все буде мало”.

Наступний виступаючий, перший заступник держсекретаря МВС Михайло Корнієнко зазначив, що, попри наведені дані, масового застосування катувань немає. Жодна зі скарг про незаконні дії працівників органів внутрішніх справ не залишається без перевірки, а таких звернень в МВС було 14000. Винних звільняють і притягують до відповідальності. Так, у цьому році порушено 48 кримінальних справ стосовно працівників міліції (це на 10% менше, ніж в минулому році), засуджено 27 і звільнено 1225 колишніх працівників. Загалом, станом на 1 травня у провадженні органів прокуратури та суду перебувало 246 кримінальних справ щодо 272 працівників міліції за вчинення посадових злочинів, у тому числі 128 – за перевищення влади, 53 – за зловживання владою. Корнієнко багато розповідав про необхідність співпраці органів внутрішніх справ з населенням, про телефони довіри, громадські комісії, 5-річну програму створення позитивного іміджу міліції, яка “має грати роль соціального диспетчера”. Великою проблемою є утримання в спецприміщеннях МВС: ізолятори тимчасового утримання переповнені, перевантаження складає 2-3 рази, а кошти на харчування утриманих не виділялися. Проблема харчування була вирішена спільно з Уповноваженим з прав людини, з якою у МВС склалися добрі ділові стосунки. Корнієнко піддав сумніву цифру загиблих за роки незалежності журналістів, наведену в доповіді Держдепартаменту (38 загиблих).

Володимир Малинкович, голова Комісії при Президенті України сприяння побудові громадянського суспільства, стверджував, що спочатку треба закінчити політичну реформу, а потім змінити адміністративну систему, яка сьогодні не реагує на скарги про порушення прав людини. Аспект прав людини має працювати на місцевому рівні. Необхідно підключити громадянське суспільство. Треба провести громадянський форум, утворити профільні комісії, які отримали б право громадського контролю над державними, зокрема, правоохоронними органами. Щодо поліпшення умов утримання в СІЗО – необхідно побудувати додаткові будівлі. Малинкович говорив також про необхідність прийняття антимонопольного закону щодо ЗМІ і нового закону про мови, який захищав би мови меншин, зокрема, російську мову, оскільки в освіті склалася ненормальна ситуація, коли діти не мають можливості навчатися рідною мовою.

Андрій Хочунський, начальник відділу Генеральної прокуратури, наголосив на тому, що тільки прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю зможе допомогти у вирішенні проблеми незаконних дій правоохоронців. Його необхідно повернути на законодавчому рівні, що і намагається підготувати парламентський Комітет з питань правової політики. Хочунський навів такі дані: прокуратурою порушено 236 справ відносно працівників МВС, понад 200 направлено до суду, понад 60 розглянуто судами. Головну проблему пан Хочунський вбачає в застосуванні права, яке ніяк не є на належному рівні. Він підтримав ідею громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, але зауважив, що спочатку його треба закріпити законодавчо. Пан Хочунський, як і його попередники, критикував доповідь Держдепартаменту за упередженість і неточність інформації, знову згадавши про немовби 1381 загиблих у 2001 році в установах Департаменту від жорстокого поводження.

Потім слово було надано мені. Я сказав, що ХПГ перекладає і публікує доповіді Держдепартаменту США, починаючи з 1998 року, і що, на мою думку, вони неупереджені, а дрібні помилки в цих звітах можна пояснити відсутністю інформації у працівників посольства США, які готують ці звіти. Оскільки державні органи не мають повноважень надавати інформацію посольству США, то вони і відмовляють в наданні інформації, отже, працівники посольства шукають її, де тільки можуть, і, природно, можуть помилитися. Ця інформація і сама ідея, що треба надавати інформацію американцям, викликала обурення у деяких учасників, які й гадки не мали, що доповіді готує посольство США. Вони не могли стримати свій антиамериканізм і майже не давали мені говорити, поки головуючий не закликав усіх бути толерантними і поважати інші точки зору. Я розповів, чому західні експерти вважають умови утримання в наших СІЗО і деяких установах виконання покарань жорстоким поводженням, розповів про висновки Європейського комітету з запобігання катуванням, навів дані про смертність в установах Держдепартаменту, пов’язавши ці дані з рівнем фінансування: коли в 1999 році на харчування виділялося 8 копійок на одну особу на день, то і смертність була в 2.5 рази вище – 3015 осіб, як зазначено в доповіді Уповноваженого, а коли фінансування збільшили, то і смертність стала менше. До речі, цей фрагмент в доповіді Держдепартаменту перекладений неточно: в оригіналі сказано “...протягом 2001 року стався 1381 випадок у в’язницях і СІЗО, багато з них через погані умови утримання”, а не “у в’язницях і слідчих ізоляторах у 2001 році через жорстоке поводження загинула 1381 особа”. Далі я говорив про те, що рекомендації міжнародних організацій у нас не виконуються (у якості прикладів згадав про неодноразову рекомендацію зменшити максимальний термін попереднього слідства – зараз це 18 місяців – і обмежити сумарний час перебування під вартою під час слідства і суду двома роками, як це зробили, наприклад, у Молдові), що сам процес звітування перед конвенційними органами ООН та Ради Європи є втаємниченим, а мав би проходити публічно, що, на жаль, правоохоронні органи не оприлюднюють дані, які стосуються незаконних дій своїх працівників, що не викликає поваги до міліції при такому ставленні її до власної відкритості.

Перші заступники Держкомрелігій та Держкомнацу Микола Маломуж та Рауль Чілачава відзначили, що їхні інституції якраз надали інформацію посольству США, і відповідні розділи в доповіді Держдепартаменту загалом вірно відображають міжконфесійні та міжнаціональні відносини в Україні. Заступник голови СБУ Володимир Пристайко зауважив, що ситуація в правоохоронній сфері не зміниться, поки досудове слідство і судова система будуть існувати окремо, як зараз. Необхідно їх зв’язати. Володимир Ілліч покритикував доповідь Держдепартаменту в частині, що стосується СБУ, зауваживши, що режимно-секретні підрозділи створюються тільки там, де є необхідність охорони державної таємниці, а не усюди, як це сказано у звіті (незрозуміло, як це співвідноситься з охороною інформації з грифом ДСК, яка є у кожному органі державної влади і яку охороняють ті ж самі режимно-секретні підрозділи).

Перший заступник Голови Комітету з прав людини Микола Шульга, професор-соціолог, навів дані соціологічних досліджень цього року: на питання, які групи відіграють головну роль у суспільстві, 43% опитаних відповіли, що мафія, 29% – що бізнесмени, 23% – що чиновники. Тільки 3% згодні, що права людини в Україні повністю дотримуються, 13% частково згодні, 56% не згодні чи частково не згодні. Повністю довіряють органам влади 3% опитуваних, частково – 7-8%, причому ці дані стабільні незалежно від органу влади. Повна чи часткова довіра до міліції – 12%, це необхідно врахувати, реалізуючі 5-річну програми створення позитивного іміджу працівників міліції, про яку розповідав Михайло Корнієнко.

Член Єврокомітету з запобігання катуванням та жорстокому поводженню професор права Володимир Євінтов зосередив свій виступ на питанні закритості процесу міжнародної оцінки стану з правами людини в Україні, на необізнаності державних службовців в цих питаннях. Хто читав звіти Єврокомітету, які оприлюднені 10 жовтня минулого року? Хто і яким чином буде виконувати надані рекомендації? Хто буде вести моніторинг цього виконання? На ці риторичні питання немає відповіді. Уповноважений з питань виконання Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод в Україні Валерія Лутковська ознайомила присутніх з даними щодо кількості і характеру звернень до Європейського суду з прав людини зі скаргами проти України. Вона зауважила, що найбільше скаржаться на насильство з боку правоохоронних органів, невиконання рішень суду та втручання посадових осіб в роботу суду. Щодо доповіді вона запропонувала від загальник оцінок перейти до конкретних дій – перевірити конкретні факти, наведені у доповіді, і потім звернутися до Держдепартаменту через МЗС, вказавши на недоліки у доповіді. Начальник управління виховної роботи Міністерства оборони Олександр Сасько розповів про позитивний досвід співпраці його управління з громадськими організаціями, ознайомив присутніх з підготовленими разом довідниками та іншими виданнями. “Якщо на Заході є “Репортери без кордонів”, то у нас – “Жінки без перепусток”, з якими ми працювали і будемо працювати!” – пожартував він, маючи на увазі “Організацію солдатських матерів України”. Якби й інші державні інституції так ставилися до співпраці з громадськістю! Геннадій Удовенко порадив Михайлу Корнієнку здійснити подібний проект.

Як на мене, круглий стіл вийшов дуже цікавим і корисним. На мою думку, було б доцільним оприлюднити стенограму круглого столу, надрукувавши відповідну брошуру. Бажано було б проводити такі зібрання регулярно, присвячуючи їх конкретним проблемам в сфері прав людини, це значно допомогло б налагодженню співпраці інститутів держави та громадянського суспільства.

Рекомендації учасників круглого столу
“Стан дотримання прав людини в Україні – міжнародна оцінка”


Учасники Круглого столу відзначають, що стан дотримання прав людини і громадянина перебуває у центрі уваги багатьох державних інституцій незалежної України, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, правозахисних організацій та демократичної громадськості.

Верховна Рада України постійно вдосконалює законодавчу базу щодо забезпечення прав людини.

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин протягом усіх скликань Парламенту України, крім законотворчої роботи, здійснював систематичний контроль за реалізацією прав людини та порушеннями у цій сфері. У грудні 2001 року Комітетом були організовані і проведені за участю силових міністерств та відповідних відомств України публічні слухання “Про дотримання Україною вимог Конвенцій ООН та Ради Європи проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання”.

На слуханнях були прийняті конструктивні, за оцінкою експертів, рекомендації, адресовані відповідним державним структурам і службам.

Нинішній Круглий стіл став спробою проаналізувати – хоча б опосередкованим чином – стан реалізації зазначених вище рекомендацій.

Крім того, учасники Круглого столу з’ясували ситуацію, яка склалася на сьогодні у галузі дотримання прав людини в Україні. Одним з приводів для цього став нещодавно опублікований “Звіт про дотримання прав людини в Україні – 2002 р.”, підготовлений Бюро з питань демократії, прав людини та праці Державного департаменту США, який теж став предметом обговорення на засіданні Круглого столу 11 червня 2003 року.

Учасники Круглого столу, порушивши ряд актуальних і гостродискусійних питань стосовно дотримання прав людини та їх порушень, врахувавши пропозиції і побажання, висловлені під час обговорення, пропонують такі рекомендації:

1. Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, міністерствам і відомствам України:

– розгорнути пропаганду прав і свобод людини в Україні, гарантовані Конституцією України та її чинним законодавством, а також Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними конвенціями, актами тощо, учасницею яких є Україна. З цією метою систематично друкувати в періодичних виданнях, транслювати по радіо і телебаченню найбільш актуальні матеріали з питань захисту прав і свобод людини, підготовку яких доручити Міністерству юстиції України;

– проаналізувати чинне законодавство України і внести пропозиції про зміни та доповнення до Кримінального кодексу України і Кримінально–процесуального кодексу України щодо декриміналізації деяких видів покарань та вдосконалення існуючих норм у відповідності до міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини;

– розширити правові основи судового і цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів;

– законодавче заборонити допитувати затриманих і арештованих без участі адвоката;

– законодавче заборонити суду використовувати у якості доказів визнання, зроблені під катуваннями;

– законодавче обмежити терміни перебування під вартою на всіх стадіях розслідування і судового процесу, після чого перебування під вартою повинно бути замінено на інший запобіжний захід, що не передбачає позбавлення волі;

2. Кабінету Міністрів України:

– забезпечити прозорість доповідей, які направляються до міжнародних організацій щодо виконання Урядом міжнародних зобов’язань у сфері дотримання прав людини, залучаючи правозахисні та інші громадські організації до підготовки цих доповідей;

доручити Міністерству юстиції України у відповідь на звернення Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, доповіді міжнародних організацій підготувати аналітичну доповідь про сучасний стан дотримання прав людини в Україні. Направити її повний текст Комісії 00Н з питань прав людини, Раді Європи, ОБСЄ, а також Держдепартаменту США та організації “Міжнародна амністія”. Опублікувати цю доповідь у періодичних виданнях;

доручити Міністерству юстиції України разом з іншими відповідними міністерствами і відомствами розглянути питання і подати рекомендації щодо утворення громадських Наглядових рад у районах, де знаходяться установи місць позбавлення волі. Посилити громадський контроль за діяльністю в них працівників правоохоронних органів;

розглянути можливість законодавчого забезпечення відшкодування заподіяних збитків жертвам катувань та знущань;

вжити ефективних заходів для покращення умов утримання УВП, ІТТ та СІЗО;

розглянути можливість внесення змін до відповідних законодавчих актів з метою скорочення терміну досудового затримання (72 години) при розгляді справ про адміністративні правопорушення.

3. Верховному Суду України, Генеральній Прокуратурі України, Уповноваженому Верховної Ради з питань прав людини:

– посилити контроль за дотриманням прав людини при виконанні і відбуванні кримінальних покарань у місцях позбавлення волі, особливо – у слідчих ізоляторах;

– вживати всі можливі заходи для своєчасного, повного і об’єктивного інформування міжнародної громадськості про заходи, які здійснюються в Україні з метою забезпечення прав людини, запобігання катувань, жорстокого поводження;

– забезпечити своєчасне і неупереджене медичне засвідчення осіб, які заявляють про застосування до них катувань.

4. Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі України, міністерствам та відомствам України:

– забезпечити невідворотність притягнення до відповідальності службових осіб, винних у застосуванні катувань, заподіянні страждань, фактах насильства;

– змінювати судову практику, частіше застосовуючи заходи покарання, не пов’язані з позбавленням волі, розширивши кількість альтернативних покарань за дрібні злочини;

– у III кварталі 2003 р. розглянути на засіданнях колегіальних, дорадчих рад (колегій) проблеми забезпечення прав людини в питаннях, віднесених до їх компетенції. Про результати розгляду поінформувати Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

– щоквартально інформувати Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин про результати розгляду звернень, заяв, скарг громадян з приводу застосування до них службовими особами катувань, знущань тощо;

– у своїй діяльності ширше використовувати можливості ЗМІ для інформування населення про заходи, які вживаються по забезпеченню прав людини та запобіганню їх порушення з боку працівників правоохоронних органів.

5. Профільним Комітетам Верховної Ради України, зацікавленим міністерствам та відомствам:

– активно відстоювати при формуванні Державного бюджету України належні обсяги фінансування на утримання осіб, що відбувають покарання та які утримуються в ІТТ та слідчих ізоляторах, на проведення ремонту і модернізації цих закладів.

Катування та жорстоке поводження

14.04.2004

Адвокаты Бориса Фельдмана направили еще одно заявление в Европейский суд по правам человека

   

Адвокаты вице-президента банка “Славянский” Бориса Фельдмана – Виктор Агеев и Андрей Федур направили еще одно заявление в Европейский суд по правам человека в Страсбурге.

Обращение в Европейский суд связано с тем, что Верховный суд Украины затягивает рассмотрение соответствующих кассационных жалоб Б.Фельдмана, в связи с чем адвокаты считают, что, в соответствии с практикой Европейского суда, в данном случае есть основания считать, что Б.Фельдман лишен возможности эффективной защиты своих прав в судебном порядке в Украине, и таким образом может обращаться в Европейский суд, не дожидаясь окончательного решения Верховного суда по соответствующим делам.

В заявлении в Европейский суд, полный текст которого опубликован на http://ageyev.org/cases/feldman/europeancourt/application.htm, адвокаты указывают на нарушения ст. ст. 5, 34 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод – нарушениях права на свободу и личную неприкосновенность и о нарушениях обязательств Украины не препятствовать своим гражданам обращаться в Европейский суд.

В частности, в заявлении речь идет о незаконном помещении Б.Фельдмана в СИЗО 31.08.2001 г. без наличия судебного решения о взятии под стражу; о действиях заместителя Генерального прокурора Украины Виктора Кудрявцева, который 27.09.2001 г. издал письменное предписание (http://ageyev.org/cases/feldman/zvilnennya27veres2001/prypys.htm) о неисполнении решения суда об освобождении Б.Фельдмана из-под стражи (см. также http://ageyev.org/cases/feldman/pressconference09.10.01/pressrelease.htm); о действиях следователя налоговой милиции Василия Орла, который 27.09.2001 г. направил в Шевченковский районный суд г. Киева представление о взятии Б.Фельдмана под стражу, причем необходимость ареста Б.Фельдмана следователь письменно обосновывал тем, что необходимо помешать исполнению решения суда о его освобождении из-под стражи и необходимо не дать возможность Б.Фельдману обратиться в Европейский суд(!).

Также адвокаты обжалуют действия украинских судов которые нарушали нормы закона; указывают, что украинские суды недопустимо затягивают рассмотрение соответствующих заявлений и жалоб Б.Фельдмана, и указывают на то, что, вопреки положениям Европейской конвенции, Б.Фельдман не получил соответствующего материального возмещения за незаконное пребывание под стражей.

В заявлении представители Б.Фельмана просят Европейский суд признать факты грубых нарушений прав человека в отношении Б.Фельдмана и взыскать с государства Украина в пользу Б.Фельдмана 10 миллионов гривен в возмещение нанесенного ему ущерба.

Текст указанного заявления см. на
http://ageyev.org/cases/feldman/europeancourt/application.htm 

Катування та жорстоке поводження

14.04.2004 | Георгій Кобзар

"Можете подати до суду".

   

Так кажуть в американських кінострічках герої, як правило, зі знаком “мінус”, впевнені у собі та своїй безкарності.

Так в правовій літературі пропонується роботи тим українським громадянам, права яких порушені. Але в умовах нашої “демократичної” дійсності домогтися справедливості (а саме так перекладається з латинської слово “юстиція”) в судах дуже й дуже складно. І що вже казати про пересічних громадян, коли навіть заявами міського голови іноді просто нехтують.

Приклад із сучасної історії. Міський голова міста Чугуєва Галина Мінаєва, що перемогла на повторних виборах рівно рік тому, останнім часом опинилася в скрутному політичному становищі: більшість в міській раді створили депутати, що підтримуються районною державною адміністрацією. Отримавши “контрольний пакет”, вони мають змогу блокувати будь-яке рішення, пропоноване міським головою та “пробивати” своє. Але іноді (на жаль, дуже рідко) бува й таке, що хто-небудь з “більшовиків” своєчасно не збагне, як “правильно” піднімати (або не піднімати) руку вгору і віддає свій голос “не туди”. Така трагікомічна ситуація склалася й 18 квітня цього року, під час чергової сесії міської ради. Депутати голосували за прийняття програми святкування 160 річниці з дня народження свого славетного земляка художника Рєпіна й антимерська опозиція намагалася її провалити. Однак один з “більшовиків” проголосував “за”, питання було прийняте. Тоді неформальний ватажок “більшості” й формальний заступник голови Чугуївської райдержадміністрації пан Шевцов фактично зірвав роботу пленарного засідання ради.

З заяви Галини Мінаєвої до суду та прокуратури: “…Практично з самого початку засідання ради депутат Шевцов А.Л. повів себе зухвало, постійно вигукував із місця, заважав її веденню, дестабілізуючи роботу виборного органу місцевого самоврядування. Неодноразово висловлював образи на адресу головуючого на сесії міського голови. Міський голова змушена була здійснити неодноразові попередження про неприпустимість такої поведінки депутата, але Шевцов А.Л. не припинив своїх брутальних дій.

Згідно із ст.8 Закону України “Про статус депутатів місцевих рад” та п.2.10 Регламенту Чугуївської міської ради, сесія прийняла рішення про необхідність вибачення Шевцова А.Л. перед міським головою та, у випадку відмови, позбавлення Шевцова А.Л. права приймати участь у роботі сесії. Однак депутат Шевцов цинічно проігнорував це рішення”.

Якщо вдуматись, то це взагалі якийсь “беспредел”. Державний чиновник, колишній військовий, чоловік в кінці кінців, привселюдно ображає не просто міського голову, а красиву молоду жінку й, на очах у всіх, відмовляється навіть вибачитись перед нею. Мало того (а як на мене, то й цього вже забагато), депутат відкрито плює на рішення ради, не залишає залу засідань і продовжує не тільки голосувати, а ще й диригувати голосуванням інших. Цікаво, що присутні в залі міліціанти ніяк на це не відреагували. Наприкінці він взагалі вивів геть свою слухняну групу, зірвавши роботу ради.

“Таким чином Шевцов А.Л. самовільно, протягом тривалого часу (приблизно 5 годин) грубо порушував громадський порядок, здійснив цілком неправомірні дії, що призвели до зриву сесії ради. Внаслідок цього не була взагалі розглянута переважна більшість питань порядку денного…”

Після цього увірвався терпець навіть у такої спокійної людини, як пані Мінаєва. Вона подала заяву до Чугуївського місцевого суду, в якій вимагала порушити кримінальну справу за ст.356 Кримінального кодексу України (самоправство, тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій… якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам), у відношенні Шевцова А.Л.

Крім того, у поданні до прокуратури міський голова наполягала на порушенні кримінальної справи за ч.1 ст.296 Кримінального кодексу України (хуліганство) у відношенні того ж таки Шевцова А.Л. Заяви були подані 30 квітня 2003 р. і, за законом, протягом 10 днів відповідні інстанції повинні були відреагувати.

Але “меч правосуддя”, що дуже швидко карає тих, хто вкрав гусака або пляшку горілки, тих, хто “по п’яній лавочці” набив комусь пику, навіть тих, хто з “недозволеними гаслами” вийшов протестувати, цього разу так і не спрацював. Феміда залишилась не тільки сліпою, а ще й оглухла та оніміла . У відповідь – ні “гу-гу”.

Галина Мінаєва 16 травня вимушена була звернутися зі скаргою вже до прокурора Харківської області та черговою заявою до Чугуївського суду, нагадавши правоохоронцям про їх прямі обов’язки. Наприкінці місяця із суду на адресу “Председателю Чугуевского городского совета народных депутатов” (такої посади взагалі не існує) надійшов лист (не рішення, не постанова, не ухвала, як вимагає закон), зміст якого зводився до того, що “листи потерпілої не відповідають вимогам Кримінально-процесуального кодексу”. І все! А з прокуратури взагалі не надійшло жодної відповіді, складається враження, що заявами міського голови просто знехтували. Натомість з Чугуївського районного відділу внутрішніх справ, куди з невідомих причин прокуратура переадресувала заяву Мінаєвої, надійшов псевдолист, відписка, в якому міському голові по-єзуїтські рекомендувалось звернутися зі своїм питанням… до комісії Чугуївської міської ради з питань депутатської етики.

Ось собі і маєш. Хочеш захистити себе, свої права – подавай до суду. Але “залиш надію всяк, хто сюди входить”. На прикладі протистояння Мінаєва – Шевцов годі й сподіватись, що справедливості можна дочекатись. Може, аби Шевцов не був високим функціонером райдержадміністрації, все б вирішилося б набагато скоріше? А може, він би тоді взагалі не насмілився перетворювати сесію міської ради на хуліганський “цирк”?

Свобода совісті

14.12.2003 | Игорь Столяров, Одесса

Городские власти Одессы содействуют лишь Московскому патриархату.

   

Верующие других конфессий впали в немилость. Им или не возвращают помещения вообще или вернув – пытаются снова отобрать… Красочным примером может быть история с помещением бывшей крестильни на территории Свято-Алексеевского храма в Одессе. Еще пять лет назад его передали приходу Царевича-мученика Алексия, входящему в состав Русской истинно-православной этом есть соответствующее распоряжение председателя Малиновской районной администрации города от 07.05.1998 года, № 488. Но для нынешнего городского головы Одессы Руслана Боделана, похоже, существуют только свои собственные законы. На рассмотрение сессии Одесского городского совета, проведение которой намечено на 11 июля, он выносит проект решения, согласно с которым планируется передать уже ранее переданное Русской истинно-православной церкви церкви здание – Украинской православной церкви Московского Патриархата…

Несмотря на протесты верующих и настоятеля храма Царевича мученика Алексия отца Валерия Алексеева, решения об отмене вынесения проекта на рассмотрение сессии горсовета – по состоянию на 9 июля – нет.

Нет ответа и на письма, отправленные епископом Симферопольским и Крымским Русской истинно-православной церкви, владыкой Агафангелом – Одесскому городскому голове Руслану Боделану и Председателю Одесской областной государственной администрации Сергею Гриневецкому. Руслан Боделан владыку принять отказался, а помощник городского головы провел с ним короткую беседу у входных дверей горисполкома.

Епископ Русской Истинно-Православной церкви, владыка Агафангел считает, что содействие городской власти только Украинской Православной Церкви Московского Патриархата “не удивляет православных христиан города. Московский Патриархат и власть стали единым организмом. Церковные иерархи Московского Патриархата в Одессе всячески поддерживают власти во многих вопросах. Такое срощение и сотрудничество с властью наблюдается еще со сталинских времен… Сегодня, к сожалению, ситуация не изменилась. Мы не вмешиваемся в политику, власти не поддерживаем. Наверняка именно поэтому и отношение к нам со стороны властей Одессы далеко не такое, как к Московскому Патриархату”.

Свобода вираження поглядів

14.04.2004 | Игорь Столяров,Одесса

Как украинский телеканал ИНТЕР, израильский депутат Бронсман и арабские террористы оказались в одной информационной лодке...

   

Недавние взрывы в Тушино вновь обострили интерес к проблеме международного терроризма. Не остались в стороне и украинские СМИ. В итоговой воскресной программе ИНТЕРа самый продолжительный сюжет был посвящен ситуации в Израиле. И в нем довольно неожиданно прозвучало интервью израильского депутата высказавшегося в том смысле, что в войне с террором в этой стране правых нет. Виноваты якобы и террористы, и правительство Израиля.

Народный депутат Украины, глава парламентского комитета “Украина – Израиль” Эдуард Гурвиц согласился прокомментировать скандальный сюжет показанный на украинском телеканале ИНТЕР:

“Я могу объяснить появление в телеэфире этого сюжета лишь устойчивой привычкой некоторых наших политиков находиться в центре унижающих страну международных скандалов. С уходом из ИНТЕРа, а затем и из СДПУ(о) Александра Зинченка этот канал стал обслуживать интересы наименее популярной парламентской партии не считаясь ни со зрителем, ни с правдой, ни с международной репутацией Украины. Не случайно комментарий по такой чувствительной для Израиля и любой страны проблеме, как терроризм в сюжете ИНТЕРа помимо самих террористов дал такой политический аутсайдер, как Роман Бронсман. Не вдаваясь в подробности, скажу, что в самом Израиле его депутатский мандат считают случайным результатом серии недоразумений и стечения обстоятельств. В последние годы крикливые, как и везде, “левые” утратили в Израиле доверие населения и возможность серьезно влиять на принятие важнейших политических решений. Но ультралевый Бронсман числится в рядах наименее известных партий и блоков. Провокационную точку зрения Бронсмана о том, что ответственность за теракты в равной мере несут как террористы, так и правительство Израиля разделяют в буквальном смысле единицы. Но именно она была представлена украинскому зрителю в качестве “официального противовеса” мнению идеологов массовых убийств. Для Израиля гибель 15 человек в процентном отношении все равно что, например, для нас смерть 150 граждан. А теперь представьте, что аналогичная трагедия, на протяжении нескольких лет происходит два – три раза в месяц. И после этого какой-то зарубежный канал делает горе целой страны предметом политических спекуляций. Убежден, что такой вольности при освещении, скажем, чеченской проблематики, тех же тушинских событий, ИНТЕР бы себе никогда не позволил. Но это делает позицию одного из главных украинских телеканалов еще более лицемерной. И на западном берегу Иордана, и в Газе, и в Дамаске, и в Тегеране, и в Париже хорошо знают, что израильская армия имеет все возможности раз и навсегда уничтожить всю террористическую инфраструктуру. На этом настаивают все большее число простых израильтян, в том числе наших бывших сограждан. И не делается это только потому, что реализация радикального сценария неизбежно приведет к значительным человеческим жертвам. Поэтому, несмотря на растущее с каждым днем число погибших в результате терактов, израильское правительство продолжает искать дорогу к миру отвечая террористам лишь точечными ударами. Однако, сюжеты вроде показанного ИНТЕРом в минувшее воскресенье, не только дезориентируют украинских граждан но и объективно тормозят процесс поиска мирного решения ближневосточной проблемы.

Ничего кроме недоумения не могут вызвать и попытки журналистов ИНТЕРа поставить себе в заслугу интервью с представителями самых кровавых банд извергов. На самом деле для рекламы террористов, чем и является данный сюжет, нужны не геройство и высокие профессиональные качества, а беспринципность и политический заказ. Всем известно, что террористы сами ищут любую возможность попасть в объектив. Для этого наряду с так называемыми боевыми группами и комитетами милосердия в том же “Хамасе” существует отдел пропаганды. Но подобная возможность предоставляется террористам все реже. Большинство мировых СМИ уже отказались от этой практики. И уж совсем невозможно себе представить, чтобы в сюжете о терроризме не прозвучало ни слова осуждения в адрес тех, кто обещал выложить дорогу в рай черепами евреев, кто создал ситуацию, когда дети еще в школе хотят стать “шахидами”, то есть убийцами, а родители говорят, что готовы отдать для “святого” дела убийства всех своих детей. Только руководителям ИНТЕРа могло прийти в голову самим себя похвалить за такую роботу.

Полагаю, что за этот скандальный сюжет ИНТЕР должен принести извинения, до того как их потребуют от Украины”.

Погляд

14.12.2003

Эдуард Гурвиц: “Прошлое цепко держит новую Россию”

   

Время беды – не время для нравоучений и советов посторонних. Эту, так трудно дающуюся политикам простую житейскую истину я хорошо усвоил, наблюдая своими глазами последствия не одного аналогичного теракта в Израиле.

Знакомы мне и ощущения человека, ставшего объектом гнусной охоты нелюдей-убийц.

Поэтому я искренне соболезную всем пострадавшим и родственникам погибших в Тушино, а также тем российским политикам, для которых человеческая трагедия – не пустой звук и не фон для предвыборных заявлений.

Но принятая во всём цивилизованном мире традиция, как бы уравнивающая непосредственных жертв терактов и лидеров государства – была бы простой формальностью, если бы от политиков не ждали, что они сделают всё возможное, чтобы подобные трагедии не повторялись.

У России в этом смысле тяжелая историческая наследственность.

Веками в этой стране свобода была в большом дефиците, а человеческая жизнь – самой мелкой разменной монетой.

Бессмысленная бойня во время так называемых штурмов Грозного, события на Дубровке, отношение власти к жертвам терактов и тем, кто вслух критиковал эту власть за её бездарные действия, показали, что прошлое ещё цепко держит новую Россию.

Это очень опасно, потому что единственный эффективный ответ, который цивилизация может дать тоталитарным сектам вроде фашистов, коммунистов или исламских экстремистов – это уважение к свободе личности и к человеческой жизни.

Именно они должны стать высшей ценностью для государства, каждого его чиновника, генерала и солдата.

Именно они спасали на протяжении последних десятилетий и продолжают спасать Израиль от полного уничтожения.

Записал Игорь Столяров

Жертви політичних репресій

14.12.2003 | Олександр Степаненко, Чортків

Трагедія чи так звана трагедія ?

   

“Під кінець сесії депутати ухвалили
також звернення з приводу
так званої “волинської трагедії”.

З газетного репортажу


Таке звернення справді було ухвалено сесією Тернопільської обласної ради 2 липня 2003 року на прохання її Голови А.Жукінського. Відбулося це без жодного обговорення, без повідомлення про авторство документа, а втім – майже одностайно. Звернення загалом не є агресивним за змістом, окремі його пункти дуже навіть слушні, інші – не позбавлені певного лукавства. У ньому дійсно є згадане формулювання – “так звана “волинська трагедія”. Так виглядає, що ми все ще нібито сумніваємось – а чи була насправді трагедія? Чи вона є лише плодом фантазій “деяких сил у Республіці Польща”?

Ясна річ, тема україно-польського протистояння часів Другої cвітової війни надто довго була в Україні абсолютно закритою. Ті перші ознаки суспільної дискусії, що з’явилися у медіях останнім часом, виглядають надто несміливими, а позиція їхніх учасників вперто обходить найважливіше і найболючіше питання – про багатотисячні жертви серед мирного населення, тобто все ще нагадує присновідому “позу страуса”, що ховає голову у пісок... Особливо відгонить напівправдою, а то й відвертою неширістю від оцінок багатьох західно-українських політичних лідерів, які на відміну від “східняків” повинні хоч би у загальних рисах уявляти, ЩО відбувалося у 40-х роках на Волині, Галичині, Західному Поділлі, Холмщині та Підляшші, і ЧОМУ. Коли ВасильЧервоній у телестудії демонструє як важливий “речовий доказ” польських злочинів якісь іржавий багнет – це, погодьтеся, просто смішно. Але от Леонід Кравчук, теж волиняк за походженням, у інтерв’ю газеті “День” трактує волинську трагедію, як національно-визвольне, або ж “селянське повстання проти польських панів”. Як бачимо, пропагандистські кліше часів ВКП(Б) досить міцно засіли у свідомості та риториці нашого екс-президента... Навіть шановний гарвардський професор Шпорлюк також досить туманно просторікує про певний непереборний конфлікт інтересів між українцями і поляками – тобто йшла просто війна за землю, яку кожна сторона вважала своєю. Даруйте, але українці з поляками воювали за Галичину і у 18 – 19 роках минулого століття, але ж, ніде правди діти – то була цілком інша війна. Січові стрільці і польські легіонери стояли насмерть, але ж тоді ніхто не вирізував мирні села!Тобто потрібно сказати правду про те, що у сорокові роки стався досі небачений вибух фізичного взаємовинищення двох народів – масові, жорстокі та безсенсовні вбивства жінок, дітей, старців лише за те, що вони поляки, або українці.

Тим більш, що правда та, хоча часто й скупа, фрагментарна, і якась притишена – не загубилася. Вона завжди пробивалась крізь замовчування майже у кожній місцевості, де цебуло: у спогадах старшого покоління, у згадках про місця масових поховань, у руїнах маєтків та костелів... Лише на півдні Тернопілля внаслідок тих трагічних подій просто зникли з поверхні землі чисельні поселення з переважно польськими мешканцями. Тепер Ви не знайдете на карті історичного містечка Червоногород, немає сліду від місцевих “осад” польських колоністів: Костюшківки, Бартошівки, Якубівки, багатьох інших. Та варто лише поцікавитись, і старші люди пошепки розкажуть Вам про криваві події у Скородинцях, Полівцях, Росохачі, Ягольниці та її околицях, про поховання у Чорному лісі поблизу села Переходи... Це важка правда, але – важливо зрозуміти – її багаторічна невисловленість є перешкодою для нормального розвитку польсько-українських стосунків і нашого власного самоусвідомлення як європейської нації. Для того, аби переступити через цю перешкоду, її треба щонайменш побачити. Тобто, насамперед потрібно ЗНАТИ.

На одному з семінарів Харківської правозахисної групи відомий історик, лауреат Шевченківської премії 2002 року Сергій Білокінь сказав буквально наступне: “Історія України 20 століття засадничо не надається до наукового вивчення”. Чому?! Тому, що над кожним дослідником архівів, як і у приснопім’ятні часи, продовжує стояти посадовець держбезпеки, уповноважений розділяти архівну інформацію на недозволену і дозволену для прочитання. Пригадую, що пан Сергій у своїх висловах був тоді немислимо коректним, але гадаю, його думку можна було б сформулювати і таким чином: “Історію України 20 століття все ще ховають від нас”. Тобто, безліч питань щодо подій цього смутного часу поки що є в самих істориків, не кажучи вже про звичайних обивателів, і насамперед в істориків українських. Адже у Польщі останнім часом з’явилася незлічена кількість історичних та мемуарних праць на цю тему. З українських мені відома лише невелика монографія професора Сергійчука. У оцінках істориків з польської та української сторони досі немало протиріч, робота спільної історичної експертної комісії не стала продуктивною, а тому від практики взаємних спростувань давно бажано перейти до узгоджених спільних досліджень. Адже після істориків свої висновки з цього приводу повинні виробити ще і політики, ідеологи і правники. Можливо навіть – соціальні психологи, філософи і духовні наставники. Справді – чому так сталося, що два народи з тривалою християнською традицією, співіснування яких принаймні на протязі останніх століть позначалось певним компромісом, стали з небаченим оскаженінням винищувати самих себе? Чому виник настільки незворотній злам моральної самосвідомості, що були забуті усі звичні людські і Божі заповіді?

І далі – чи були настільки непереборними історичні протиріччя між українцями та поляками, що їх можна було розрішити лише у такий жорстокий спосіб?

Чи справді реально загрожували справі утворення української держави поляки, які у той момент проживали на Волині і Галичині?

Чи варто виокремлювати Волинську трагедію з контексту інших масових злочинів проти людства часів Другої світової війни, спрямованих проти українців, поляків та євреїв?

Чи можна окреслити її, як спланованийакт геноциду проти мирних мешканців? Якщо так, то ким?

Наскільки суттєвим виявився вплив тоталітарних ідеологем – більшовицької та нацистської – у створенні атмосфери войовничої ксенофобії і девальвації вартості людського життя? А наскільки доклали своїх рук конкретні спецслужби: НКВС та гестапо? Отже – знову сакраментальне слов’янське –

“хто винуватий?”

Нарешті, скільки людських життів забрало це безсенсовне протистояння?

Польська сторона говорить про 100 – 200 тисяч жертв 1943 – 44 років серед польского населення, українська – про 10 – 20 тисяч своїх (настільки великі розходження у оцінках пов’язані з різними часовими рамками, у яких розглядаються події, різними і досить обширними територіями – від Поділля до Холмщини, і, безумовно, із специфікою військового часу). Гадаю, що отримання цілком точних цифр однаково неможливо і непотрібно домагатися. Ну, скажімо, якщо в роки протистояння загинула родина, у якій чоловік і сини вважали себе поляками а дружина з дочками – українками, то їх рахувати жертвами з української, чи з польської сторони разом, чи окремо?

Тобто поки що маємо велику кількість питань при дефіциті грунтовних відповідей. Відповіді слід шукати – і особливо нам, українцям, тому що поляки вже мають свою версію подій. З’ясування об’єктивної істини сторонами повинно, нарешті, бути щирим. Якщо ми далі будемо вважати, що проблеми немає, що знищення сотен тисяч людей – це “так звана трагедія”, то і наша істина буде “так званою”, і покаяння також. Варто, нарешті, відійти від стереотипів “обов’язкової чужої провини” – на будь-якій війні є військові злочини (це якщо навіть не вважати саму війну одним загальним злочином). А тут тривала найжорстокіша і найцинічніша епідемія знищення, розв’язана двома тоталітарними режимами, і її логіка штовхала на злочини навіть найцівілізованіші країни – про трагедії багатьох “дрезденів” і “хіросім” вже усі ми знаємо.

Важливо, що злочини проти людства повинні бути названі злочинами, і конкретні злочинці – також, навіть якщо це “наші злочинці”. Виправдань ним не може бути: і з точки зору християнської етики, і виходячи з концепції прав людини, яка є нині основою цивілізованого світоустрою. Причому з’ясування історичної істини не можна відкладати, допоки живими є носії отієї “місцевої правди” у кожному з сіл та містечок, яких торкнулося те лихо...

* * *

Наш регіон, Східна Галичина та Поділля, від початку писаної історії був поліетнічним і полікультурним. Більшість населення сіл складали українці (русини), у містах домінували поляки та євреї. Заперечувати цього не стане жоден неупереджений історик, як жоден тверезий політик не заперечуватиме того, що нині – це територія суверенної України. Шукати разноманітні міжетнічні “конфлікти інтересів” у давньому минулому, заглиблюватись до часів козаччини і навіть завоювання Перемишля з Червенськими містами київським князем Володимиром можна, але чи варто? Можливо, краще шукати шляхів, як примирити людей, принаймні, у історії? До того ж, національним політичним елітам, що претендують на “європейськість” у її сьогоднішньому тлумаченні, мабуть варто виходити з аксіоми про приорітетність політичного врегулювання будь-яких “конфліктів інтересів”?

Ясна річ, аналіз першопричин україно-польського протистояння був би неповним без оцінки національної політики польської держави між двома світовими війнами. Зрозуміло – і це визнають польські історики – що з точки зору сучасного європейського права вона не була зразком гармонійного розв’язання міжнаціональних та соціальних проблем. Та й чи могла бути? До певної міри можна стверджувати, що український ї єврейський етнос у тій Польщі були дискримінованими в плані доступу до державного управління, університетської національної освіти та права послуговуватись в суспільстві рідною мовою. Можливо, навіть у порівнянні з періодом австро-угорського панування, українці почували себе менш комфортно. А можливо, просто зросла їхня національна самосвідомість... Але – будьмо ж до кінця відверті – ситуація у міжвоєнній Речі Посполитій докорінно різнилася від стану, у якому знаходилися наші співвітчизники за Збручем. Втрати серед східноукраїнського населення за роки “червоного терору”, колективізації та голодомору вимірюються десятками мільйонів, моральні та культурні втрати взагалі годі полічити! Що ж до “польського терору”, про який просторікують наші радикали, то мені відомий лише один випадок страти “за політичними мотивами”. Це процес 1922 року над т. зв. “червоною дванадцяткою”, диверсійною групою під проводом колишніх вояків УГА Шеремети та Мельничука, які були закинуті до околиць Чорткова більшовіцьким ГПУ. Але не варто забувати, що у міжвоєнній Польщі легально діяли численні громадсько українські організації та партії. Послом у Сенаті від однієї з них, Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), неодноразово обирався чортківський адвокат Антон Горбачевський. На напівлегальному становищі знаходилися лише крайні політичні сили: комуністичні (КПЗУ), яка фактично керувалася більшовицькими спецслужбами, та націонал-радикальні в особі ОУН. Причому, факти арештів та переслідувань серед лідерів цих сил зафіксовано лише по звинуваченнях у терористичній діяльності і провокуванні до насильницьких дій. Адже у пропагандистській діяльності КПЗУ виразно звучала теза про збройну боротьбу робітників та селян проти “влади польських панів”. Чим ближче до початку Другої світової, тим частіше замість традиційного гасла “Бог та Україна” націоналісти послуговувалися новим – “Україна понад усе”... Нічого дивного не вбачаю у тому, що тодішня польська держава, у якій, до речі, також жила пам’ять про кривди численних насильницьких поділів, “паціфікацій” і гайдамацьких походів, не завжди слідувала принципам національного плюралізму та соціальної справедливості.

І все ж, практика “пацифікації” щодо українського населення, яку було розпочато у 30-роки урядом Й. Пілсудського, хоч і була примітивно жорстокою – а тому недальновидною – не супроводжувалась людськими жертвами. Тобто ні про яке порівняння з практикою сталінського режиму 1933 – 41 років тут просто не може йтися.

Часто згадуються прорахунки у проведенні парцеляції колишніх фольваркових земель, що викликали незадоволення українського населення. Ця політика призвела до появи у Галичині та на Волині численних нових поселень (осад) польських колоністів. Знову ж, не можна стверджувати, що земельні ділянки продавалися виключно полякам. Серед “осадників” були і багатші українці, які могли дозволити собі більші земельні володіння. А загалом – візьму на себе сміливість припускати – тодішнє україно-польське середовище характеризувалося не “конфліктом”, а природним і тривалим “компромісом інтересів”. Врешті-решт, як у місті, так і у селах існувала безліч змішаних сімей. Часто поляки, які роками жили в україномовному (руськомовному) сільському оточенні, навіть удома послуговувалися українською мовою. Численні українські сім’ї, особливо у містах, були прихожанами костьолів...

Отже, з невисокої дзвіниці власної історичної обізнаності не можу роздивитися у передвоєнній історії мого краю витоків агресивної ксенофобії, що обернулася небаченою трагедією для багатьох українців та поляків. І головне – нормальні суспільні механізми, політичні та правові, для вироблення міжетнічних та соціальних компромісів у той час існували. З часом вони могли згладити існуючу гостроту проблем. Цьому перешкодило зовнішнє втручання – розв’язана двома тоталітарними режимами війна. Тут можна зробити перший висновок – звинувачення заслуговує війна. І, якщо хочете, продовжити словами великого Толстого: “Война... противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие. Миллионы людей совершали друг против друга такое бесчисленное количество злодеяний,...которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые, люди, совершающие их, не смотрели, как на преступления”.

* * *

З перших днів після 17 вересня 1939-го радянський режим почав провокувати серед люмпенізованих верств українців та євреїв антипольські настрої та звичку до “стукачества”. Заохочувалася “допомога”, надана НКВС у виявленні і арештах колишніх польських військових, жандармів, прикордонників КОПу, державних посадовців. Згодом репресії поширилися на членів польських партій, представників інтелігенції, багатших селян, священників. За диявольською логікою “розділяй і володарюй” режим методично винищував усіх, хто потенційно був спроможний до якогось опору. Можна сперечатися, хто і у який період у більшій мірі схилявся до колабораціонізму з окупантами: поляки, євреї чи українці. Колаборанти віднаходилися в усіх спільнотах. У 39 – 40 роках, коли існувала загроза польського опору, то були переважно українці та євреї. У 1941 – з приходом нацистів – поліція формувалася переважно з українців. Коли новий режим відчув загрозу УПА, знову вдалися до допомоги поляків. У 1945 – 1946- загони “ястребків” також часто поповнювалися польськими хлопцями... Тепер доводиться лише шкодувати, що на окупованих у 39 територіях суспільство виявилось драматично розділеним та деморалізованим і не спромоглося на спільну протидію агресору – “кожен прагнув щастя – для себе”. Додам – рабського “щастя”.

А машина репресій не знала збоїв. Директиви наркомів НКВС тов. Сєрова та Меркулова щомісяця вимагали нових жертв з числа “троцькістських, білоемігрантських, націоналістичних, терористичних та інших контрреволюційних організацій”. Доводилося їх навіть вигадувати: у січні 1940 року НКВС спровокував у Чорткові “антирадянське польське збройне повстання”. Його учасників, а у більшості це були студенти і гімназисти, числом більше 100 чоловік, було розстріляно і таємно поховано у Чорному лісі поблизу с. Переходи. У лютому 1940 року запрацював план масової депортації поляків до Сибіру. У списки депортації вносились головним чином сім’ї заможніших селян та інтелігенції – тобто тих, хто не вписувався у плани примусової колективізації та вкорінення “єдино вірного комуністичного вчення”. За даними польських істориків, лише у першу хвилю депортацій, а це два дні 10 – 12 лютого, у загратованих товарних вагонах з теренів шести новоутворених західноукраїнських областей було вивезено 220 тисяч людей. Майже стовідсотково то були поляки. А того ж року пройшло ще дві хвилі депортації – до Казахстану. До такого розмаху репресій роз’єднане галицьке суспільство було просто не готовим – протестів не було, злочини залишалися непокараними. Сценарій репресій повторюватиметься і у 1941, і у післявоєнні роки, лише жервами на цей раз будуть українці...

Остаточне пробудження від ілюзій щодо “влади робітників і селян” відбудеться у перші дні липня, коли нова окупаційна влада відкриє тюрми, повні тіл жертв НКВС. У злочинах більшовицького режиму нова влада звинуватила “жидів-комуністів”, хоча більшість євреєв краю ні до комунізму, ні до геноциду своїх співгромадян жодного відношення не мала. Біля половини населення нашого містечка до війни становили євреї. За два роки окупації їх не стало. Чи хтось протестував? Чи хтось наважився розповісти про цю трагедію? Сценарій “Я не протестував, а коли прийшли за мною, вже не було нікого, хто міг би протестувати” виконуватиметься майже систематично. Тож чи потрібно доводити, що від цього часу гуманістичним вартостям у свідомості мешканців краю було завдано непоправних втрат? Руйнування загальнолюдських “табу” і девальвація поняття про самодостатню і абсолютну вартість конкретного життя відбувалося швидкою ходою. То хто винен у тому? Звинувачення в першу чергу заслуговують деспотичні режими.

Не можна не зупинитися на витоках зростання комуністичних та вульгарно-націоналістичних настроїв у галицькому середовищі 30 – 40-х років. На перший погляд, це здається дивним, тому що у ньому традиційно сильними були позиції костьолу та греко-католицької церкви. Те, що 30-і роки позначилися поширенням класового та націоналістичного вчення, хоч і повинно було б насторожувати, але саме по собі не провокувало спалаху фізичного насильства. Маркса та Донцова і тепер студіюють в університетах, і нічого однозначно злого у тому нема – важливо лише, хто читає ці праці і як читає. У ідеології украінських націоналістів довоєнного періоду не йшлося ані про національну вищість українців, ані про терор проти мирного населення. Втім, не слід було забувати, що в екстремальних історичних обставинах радикальні ідеології становлять приховану небезпеку. Про таку небезпеку попереджав палких українських патріотів найвищий духовний авторитет тодішньої Галичини, Митрополит Андрей Шептицький. Йшлося про те, що і в агітації, і у практичних кроках ОУН кінця 30-х років ідея незалежної України відтіснила собою Бога, тобто гуманістичні вартості християнства. На жаль, до застережень духовного провідника нації не прислухались, а вони виявилися пророчими. Коли, у розпал епідемії насильства Андрей Шептицький звертався до нації з категоричним “Не убий!”, було вже пізно – шляхетна ідея створення незалежної національної держави вже набула рис агресивної ксенофобії...

Окремим і болісним для українців питанням є участь підрозділів УПА у акціях проти мирного польського населення. Торкатися його непросто. Але ризикну це зробити і я, знаючи, що багато моїх колег осудять саму таку спробу – як осуджували будь-яку позитивну згадку про УПА ще у 1989 році... Переконаний, що відтворювати історичну істину і “шукати скалку у своєму оці” повинні ми самі, тобто українці. Ясна річ, тут не йдеться про перегляд ідейних основ діяльності ОУН – УПА, ані тим більше нема потреби мусувати тему визнання УПА воюючою стороною. Потрібно лише з’ясувати, чи існують документи командування УПА, які зобов’язують її підрозділи до фізичного винищення польських мешканців? Чи брали загони УПА участь в масових насильницьких акціях проти мирного польського населення? Чи власне вони першими здійснювали такі акції? Чи були виправданими таки дії у контексті перспектив перемоги у війні за західноукраїнські терени і планів створення на них незалежної Української держави?

Надто багато фактів свідчить про те, що загони УПА здійснювали такі насильницькі акції і це призвело до багатотисячних жертв серед мирного населення– завперечити того вже не можна. Польська сторона стверджує, що трагедія на Волині розпочалася саме внаслідок дій УПА. Зокрема, наводяться факти цілеспрямованих розправ над польськими поселеннями сарненського та костопільського районів Волині загонами Максима Боровця – “Тараса Бульби”, що датуються січнем-лютим 1943 року. Тут необхідно з’ясувати, чи виконували “бульбівці”, які відносили себе до повстанської армії, накази командування УПА, чи взагалі мали змогу командири УПА контролювати їхні дії? За рахунок кого було сформовано ці загони, зокрема, чи мали їх командири будь-яке відношення до ОУН-УПА, чи скоріше до колишніх військовополонених червоноармійців та вихідців з нацистської поліції, руками яких попередньо винищувалося єврейське населення краю? Врешті-решт, чи є будь-які факти про контакти командирів Боровця з НКВС та загонами “червоних партизанів”? Тобто, чи можна говорити про початок 1943 року, як про перший прояв неминучої розправи УПА над польським населенням, чи тут може йтися про жахливу провокацію іззовні? Сьогодні, думаю, на ці питання не дасть відповіді ніхто. Але переконаний, що у таємних архівах колишнього КДБ повинна бути інформація з цього приводу...

Та факт залишається фактом: зимою 1942-1943 років механізми ескалації тотального конфлікту між українцями та поляками було запущено саме на Волині. Після кількох локальних акцій помсти зі сторони польських партизанських загонів та із наближенням лінії фронту конфлікт цей набував рис некерованості.

У липні 1943-го з’явилася директива командування УПА про “витіснення поляків” з українських територій – за Сян. Було розпочато масові насильницькі акції проти мирних польських мешканців Волині. До початку 1944-го поляків з краю було “витіснено” і антипольська активність УПА перенеслася на території Галичини та Поділля. І, хоча у наказах командування повстанців не йшлося про фізичне винищення мирних людей, ані будь-яких застережень щодо цього, ані будь-яких альтернативних вбивству механізмів “витіснення” – хоч би загратованих товарних вагонів – не було запропоновано. Можу у чомусь помилятися, але гадаю, що такий наказ не був виправданим із жодної точки зору. По-перше, було порушено головне, Богом дане право людини – право на життя. По-друге, не йшлося про військові дії у нормальному розумінні цього слова, тобто дії проти озброєного супротивника. По-третє, було втрачено останню надію на об’єднання сил польського та українського опору проти нацистської та більшовицької окупації, негативні наслідки чого ще не раз проявляться – аж до трагедії придушення Варшавського повстання. Нарешті, у 1943 поляки не становили жодної загрози виникнення якоїсь “польської військової диктатури” та перешкоди планам українських патріотів щодо встановлення незалежної державності. Ще до війни поляки у Волинському воєводстві поступалися українцям чисельністю у чотири рази (у Тернопільському воєводстві – у півтора. Після поразки у війні 1939-го, полону та репресій польська спільнота була ще меншою, причому методично винищувалися усі, хто був потенційно спроможний до опору. Середовища для вербування вояків до Армії Крайової тут практично не існувало. Нечисленні партизанські загони самооборони вдавалося створити лише у більших селах та містечках. Єдина дивізія АК, що перебувала на Волині, 27-а, значно поступалася чисельністю загонам УПА та “червоних партизан”. У Галичині та на Поділлі АК не мала підримки населення і просто витіснялася за межі краю. Дещо іншою була ситуація на землях Закерзоння: на Холмщині та Підляшші. Українські та лемківські села масово горіли саме там. Але то було уже 1944 року.

Розгул взаємного винищення був вигідний лише третім сторонам, тобто нацистам та більшовикам. Показово, що ані потужні німецькі військові сили, що дислокувалися довкола військових ставок Вермахту у Рівному, ані чисельні червоні партизанські з’єднання – Сабурова, Медвєдєва, Ковпака (до речі, усі вони були кадровими офіцерами Червоної Армії або НКВС), що воювали на усьому просторі Волині та Полісся, не зробили активних кроків, аби втрутитися і запобігти винищенню мирного населення. Але ж могли?

* * *

Як бачимо, у історії україно-польського протистояння ще багато “білих плям”. Але головного вже сьогодні не можна заперечувати – то була справжня, а не “так звана трагедія”.

Важко визначити конкретних винуватців загибелі людей, а з точки зору права, це повинні буди саме конкретні злочинці. Говорити про історичну провину усіх, хто воював в УПА та АК не має ніякого сенсу. Але з моральної точки зору покаяння повинні пройти усі ми. І воно повинно бути щирим, не “так званим”. Універсальна ідея, сформульована польськими та німецькими єпископами по відношенню до польсько-німецьких взаємних кривд, до речі не легших, аніж наші проголошує:”Прощаємо і просимо нас простити”. Не потрібно боятися бути приниженим – слова прощення не означають приниження. Навпаки, вони відкривають можливість досягти тієї терпимості і духовної свободи, яких нам все ще так бракує. Іншого шляху, як на мене, просто не може бути. Якщо ми вважаємо себе християнами, і пам’ятаємо, що живемо у Європі 21 століття. Не варто опасатися наростання ксенофобії – спільна дискусія і співпереживання, каяття і прощення не гірше, ніж спільні перемоги можуть згуртувати націю і допомогти знайти порозуміня із зовнішнім світом. Хіба німці стали менш згуртованими від усвідомлення того, що зробив з Європою і ними самими нацизм? Чи менш толерантними? Гадаю, що усвідомлення людьми доброї волі в Україні та Польщі неприпустимості повторення таких речей, які сталися 60 років тому на Волині, повинно лише зблизити наші суспільства. Поляки знають про “волинську різанину” і трагедію українців Холмщини більше, ніж ми – адже сотні історичних та мемуарних видань на цю тему з’явилися лише у останні роки. Ми також повинні нарешті розібратися з тією скорботною смугою історії – для того, аби назвати зло у собі – злом і навічно залишити його у минулому...

Знову ж, якнайперше – потрібно знати... Те, що тему нарешті порушено – уже добре. Мовчання означало, що ми вважали такі речі прийнятними. По-друге – у переосмисленні драматичних подій 60-річної давнини керуватись не лише “загальним контекстом україно-польских стосунків 20 століття”, але ще й принципами міжнародного співіснування, напрацьованими у 20 столітті. Викликами 21-го століття, очевидно, також. Не думаю, що історична правда про страшні події 60-річної давнини викличе в Україні ріст антипольських настроїв. Адже серед поляків це важке знання не викликало масової українофобії. Незлічені тисячі наших співвітчизників: заробітчан, підприємців, студентів, щороку відвідують Польщу і знаходять там добрих друзів. Українські діти, що по тижню-два гостюють у польских сім’ях, плачуть – від вдячності! – прощаючись з ними....

Так от – “Країну дітей ваших повинні ви любити... І нехай шукають її ваші вітрила! Своїми дітьми повинні ви спокутувати те, що ви діти своїх батьків: усе минуле повинні ви врятувати цим шляхом!”,- так говорив Заратустра. Тобто великий Ніцше. Його, до речі, також прочитували і сприймали по-різному.

P.S. Коли цей матеріал вже було в цілому підготовано, надійшла інформація про результати розгляду спільної парламентської заяви та про зміст промов Президентів України та Польщі у Павлівці на Волині. З перевагою у 1 голос і при третині таких, що ухилилися від голосування – також досить таки знаковий факт, чи не так? – спільну україно-польську декларацію все ж було ухвалено Верховною Радою. Зрозуміло, О. Квасневському було легше назвати речі своїми іменами, але і виступ Л.Кучми був, як мені здалося, достатньо містким попри усю неконкретність формулювань і якусь надто мляву згадку про роль НКВС у розвитку Волинської трагедії. За умови загальної розмитості української історичної версії тих подій і при очевидній нездатності національного політикуму – у тому числі опозиції – відверто окреслити свою точку зору на них, виступ Президента можна вважати певним прецедентом. Добре, що крига мовчання скресла. Перед українським суспільством ще довгий шлях до часу, коли знання про події 60-річної давнини і висновки з них стануть міцними елементами суспільної свідомості.

Жертви політичних репресій

14.12.2003

Розпорядження Президента України про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльністью

   

У 12 та 17 випусках ПЛ за цей рік ми друкували статті колишнього політв’язня Григорія Приходька щодо іменних стипендій тим, хто зазнав переслідувань за правозахисну діяльність. Шановний автор висловлював цілком законні сумніви щодо процедури і підстав для призначення цих стипендій і можливе шахрайство у цьому питанні. Вважаючи цю проблему суттєвою, ми звернулися до Євгена Пронюка, голови Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, який розповів, що список осіб, яким призначили ці стипендії, готувався обласними державними адміністраціями за пропозиціями місцевих осередків товариства або інших громадських організацій. “Зрозуміло, що 50 стипендій – це дуже мало, і не було можливості надати цю стипендію усім, кому треба було б її дати, але ми намагалися включити у списки тих, хто найбільше, на нашу думку, потребує допомоги”, – зазначив Пронюк. Пан Євген додав, що список стипендіатів був оприлюднений у відповідному розпорядженні Президента у першій половині 2002 року. Ми знайшли це розпорядження у комп’ютерній правовій системі “Ліга-Закон” і пропонуємо його сьогодні увазі читачів. Приєднуємося до думки шановного пана Євгена, що неможливо справедливо розподілити таку малу кількість стипендій серед великої групи колишніх учасників дисидентського руху. Хоча й виникають деякі сумніви. Наприклад, на нашу думку, не можна вважати правозахисною діяльністю участь у визвольних змаганнях у складі ОУН-УПА, оскільки один із принципів правозахисту – ненасильницькі дії. Але, загалом, можна вважати, що шахрайства з боку влади у цьому питанні не було, хоча Григорій Приходько виявився правий: остаточне рішення приймали владні органи, а не громадські інституції.

Редколегія ПЛ


Розпорядження Президента України

Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність


Відповідно до Указу Президента України від 26 листопада 2001 року № 1147 призначити довічні державні іменні стипендії громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність:

Автономна Республіка Крим

НИРКУ Олексію Федоровичу – політичному в’язню 1950 – 1956 років, реабілітованому в 1993 році, члену Кримського республіканського товариства політичних в’язнів і репресованих

Вінницька область

БАЛАНДЮКУ Мирославу Григоровичу – політичному в’язню 1945 – 1954 років, реабілітованому в 1993 році, голові Вінницької обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Волинська область

КОЦУ Миколі Георгійовичу – політичному в’язню 1967 – 1974 років, реабілітованому в 1991 році

СОЛТАНУ Івану Адамовичу – політичному в’язню 1949 – 1954 років, реабілітованому в 1992 році, голові Волинської крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Дніпропетровська область

АНДРУШКІВУ Степану Семеновичу – політичному в’язню 1948 – 1955 років, реабілітованому в 1991 році, заступнику голови Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

СІРОМУ Василю Івановичу – політичному в’язню 1970 – 1983 років, реабілітованому в 1991 році, голові Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступнику голови Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Донецька область

ГОМЗІ Ярославу Юрійовичу – політичному в’язню 1945 – 1955 років, реабілітованому в 1994 році, голові осередку Ясинуватської районної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

КОЛІСНИКУ Семену Михайловичу – висланому в 1947 році на спецпоселення до Челябінської області СРСР, реабілітованому в 1994 році, голові Донецької обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Житомирська область

КОНЦЕВИЧУ Євгену Васильовичу – письменнику, правозахиснику 1960 – 1980 років, який переслідувався колишнім КДБ СРСР із забороною друкуватися і був виключений у 1972 році із Спілки письменників України, інваліду I групи, члену Національної спілки письменників України, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Закарпатська область

РОГАЧУ Василю Андрійовичу – політичному в’язню 1948 – 1956 років, реабілітованому в 1991 році, голові Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Запорізька область

ШАРАКУ Миколі Олександровичу – політичному в’язню 1944 – 1953 років, реабілітованому в 1992 році, голові Запорізької обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Івано-Франківська область

БАНДУРІ Степану Михайловичу – засудженому в 1945 році з позбавленням волі на 15 років, інваліду II групи, реабілітованому в 1992 році, члену Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ПОПОВИЧ Оксані Зеновіївні – засудженій у 1944 і 1973 роках з позбавленням волі на 24 роки, члену Української Гельсінської групи, інваліду II групи, реабілітованій у 1993 році, члену Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

САВЧУКУ Петру Степановичу – засудженому в 1945 і 1957 роках з позбавленням волі на 16 років, реабілітованому в 1992 році, члену Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

СІЧКУ Петру Васильовичу – засудженому в 1947, 1979, 1982 роках з позбавленням волі на 14 років, члену Української Гельсінської групи, реабілітованому в 1992 році, члену Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

СТРІЛЬЦІВУ Василю Степановичу – засудженому в 1945 році з позбавленням волі на 20 років, члену Української Гельсінської групи, інваліду II групи, реабілітованому в 1992 році, голові Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Київська область

ПОЛІЩУКУ Миколі Кіндратовичу – політичному в’язню 1975 – 1978, 1980 – 1983 років, реабілітованому в 1991 році, члену Білоцерківського добровільного товариства незаконно репресованих

Кіровоградська область

КАРАТАШУ Володимиру Михайловичу – політичному в’язню 1944 – 1956 років, двічі засудженому до розстрілу, реабілітованому в 1991 році, члену Кіровоградської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Луганська область

КУКУ Володимиру Михайловичу – політичному в’язню 1948 – 1961 років, реабілітованому в 1991 році, голові Луганської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Львівська область

ВОРОНЦІ Остапу Петровичу – політичному в’язню 1949 – 1958 років, реабілітованому в 1993 році, члену Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ГЕЛЮ Івану Андрійовичу – політичному в’язню 1972 – 1982 років, реабілітованому в 1991 році, начальнику відділу поновлення прав реабілітованих і репресованих Львівської обласної ради, члену Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

КОСТЮКУ Богдану Львовичу – політичному в’язню 1947 – 1956 років, реабілітованому в 1993 році, члену Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

МАТЕЩУК Ірині Андріївні – політичному в’язню 1949 – 1953 років, реабілітованій у 1991 році, члену Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ФРАНКУ Петру Михайловичу – малолітньому політичному в’язню 1949 – 1954 років, реабілітованому в 1991 році, голові Львівської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Миколаївська область

САРАНЧУКУ Петру Стефановичу – політичному в’язню 1945 – 1956, 1970 – 1978, 1980 – 1989 років, реабілітованому в 1992 році, члену Миколаївської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Одеська область

МИХАЙЛЕНКО Ганні Василівні – засудженій у 1980 році до 8 років примусового лікування наглядом органів колишнього КДБ СРСР, реабілітованій у 1991 році, члену Одеської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Полтавська область

РЯБЧЕНКУ Леоніду Івановичу – політичному в’язню 1948 – 1956 років, реабілітованому в 1991 році, члену Полтавської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Рівненська область

АВРАМЧУК Марії Аврамівні – політичному в’язню 1944 – 1955 років, реабілітованій у 1992 році, члену Рівненської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ОВСЕЮКУ Євгенію Івановичу – політичному в’язню 1945 – 1956 років, реабілітованому в 1992 році, члену Рівненської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

САВЕЛЮКУ Сергію Олексійовичу – політичному в’язню 1948 – 1964 років, реабілітованому в 1992 році, члену Рівненської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

СТРАХОНЮК Марії Михайлівні – політичному в’язню 1945 – 1956 років, реабілітованій у 1991 році, члену Рівненської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Сумська область

ЯРОВІЙ Марії Антонівні – політичному в’язню 1951 – 1954 років, реабілітованій у 1991 році, голові Сумської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Тернопільська область

ГЕРЕТІ Ігорю Петровичу – правозахиснику 60 – 70 років, репресованому в 1965 – 1966 роках, реабілітованому в 1992 році, заслуженому діячу мистецтв України, почесному члену Всеукраїнської спілки краєзнавців, члену Тернопільської обласної спілки політичних в’язнів і репресованих

ДРУЛЮ Григорію Павловичу – політичному в’язню 1945 – 1955 років, реабілітованому в 1991 році, голові Тернопільської обласної спілки політичних в’язнів і репресованих

КОВАЛКІВСЬКОМУ Стефану Олександровичу – політичному в’язню 1950 – 1955 років, реабілітованому в 1991 році, заступнику голови Заліщицької районної спілки політичних в’язнів і репресованих

МАРМУСУ Миколі Васильовичу – політичному в’язню 1973 – 1984 років, інваліду II групи, реабілітованому в 1991 році, члену Чортківської районної спілки політичних в’язнів і репресованих

ПЕРЧИШИНУ Ярославу Андрійовичу – політичному в’язню 1965 – 1974 років, реабілітованому в 1991 році, голові Збаразької районної спілки політичних в’язнів і репресованих

Харківська область

САПЕЛЯКУ Степану Євстахійовичу – засудженому в 1973 році з позбавленням волі на 5 років, реабілітованому в 1992 році, члену Української Гельсінської групи, лауреату Державної премії України імені Тараса Шевченка, члену Національної спілки письменників України

Херсонська область

ВАСИЛЕНКУ Миколі Олександровичу – політичному в’язню 1947 – 1955 років, реабілітованому в 1991 році, члену Національної спілки письменників України

Хмельницька область

АЛБУЛУ Сергію Миколайовичу – засудженому в 1946 році до 8 років виправно-трудових таборів, реабілітованому в 1989 році, голові Хмельницької обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Черкаська область

ЦИМБАЛУ Миколі Івановичу – політичному в’язню 1957 – 1959 років, реабілітованому в 1992 році, голові Черкаської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Чернівецька область

ВОЙЦЕХІВСЬКІЙ Ірині Франківні – політичному в’язню 1949 – 1956 років, реабілітованій у 1993 році, голові Чернівецької обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

Чернігівська область

ПОКРОВСЬКОМУ Івану Миколайовичу – політичному в’язню 1949 – 1974 років, реабілітованому в 1992 році

місто Київ

БАБИЛЮКУ Петру Йосиповичу – висланому в 1951 році на спецпоселення до Тюменської області СРСР, реабілітованому в 1991 році, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

КОРОБАНЮ Андрію Михайловичу – політичному в’язню 1950 – 1956, 1969 – 1978 років, реабілітованому в 1991 році, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

КУДРІ Сергію Георгійовичу – переслідуваному органами колишнього КДБ СРСР за правозахисну діяльність у 1960 – 1970 роках, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ПАХОЛОК Катерині Марківні – переслідуваній як член сім’ї “ворога народу”, що перебувала під наглядом колишнього НКВС СРСР, інваліду II групи, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ПЛАХОТНЮКУ Миколі Григоровичу – політичному в’язню 1972 – 1981 років, реабілітованому в 1992 році, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

ЦИМБАЛ Вікторії Михайлівні – переслідуваній органами колишнього КДБ СРСР за правозахисну діяльність у 1960 – 1970 роках, члену Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих

місто Севастополь

СЕНДИКУ Ігнату Яновичу-Шаєвичу – політичному в’язню 1942 – 1946 років, реабілітованому в 1956 році, члену Севастопольської міської ради ветеранів війни, члену комісії з питань поновлення прав реабілітованих Севастопольської міської ради, голові Асоціації жертв політичних репресій.

Президент України
Л. КУЧМА
м. Київ
22 травня 2002 року
N 137/2002-рп

Бюлетень "Права Людини", 2003, №19

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори