пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200331
№31
2003

Бюлетень "Права Людини"

Хроніка

14.12.2003

Украина - на втором месте в мире по числу насильственных смертей.

   

Украина – на втором месте в мире по числу насильственных смертей. Таково мнение сотрудника Национального института демографических исследований Франции Жана-Клода Шеснэ, подготовившего соответствующий доклад.

Так, из доклада следует, что Россия является самой опасной страной в мире с точки зрения риска насильственной смерти. В ней ежегодно не своей смертью умирают более 220 человек из каждых 100 тысяч. За Россией в списке следует Украина (более 149 человек), Казахстан (119) и Колумбия (105). Меньше всего убийств происходит в Великобритании (33).

К насильственной смерти в докладе отнесены, помимо убийств, случаи гибели в результате самоубийства, ДТП, пожаров, бытовых несчастных случаев и т.д.

07.11.2003
украинская Сеть деловой информации
http://www.liga.net

Хроніка

14.12.2003

Невже "безпрєдєл" має свій "прєдєл"?

   

6 листопада наказом голови Васильківського районного суду Валентина Шолоха було звільнено з роботі суддю цього суду Сергія Тарутіна, скандально відомого “бєзпрєдєльним” вироком по сфабрикованій справі правозахисника Леоніда Ковальчука.

Після того, як Верховна Рада Україна завдяки активності опозиційних депутатів не затвердила С. Тарутіна довічним суддею, вийшло два Укази президента Кучми про його звільнення (10 липня і 22 вересня 2003 року), але С. Тарутін відмовився їх виконувати.

І от нарешті справедливість перемогла.

Поки що це є першим вагомим успіхом демократії у боротьбі за справедливе й незалежне правосуддя.

http://www.maidan.org.ua

Хроніка

14.12.2003

В Украине не соблюдаются конституционные права граждан.

   

Подавляющее большинство граждан Украины считают, что их основные конституционные права не соблюдаются. Таковы данные, полученные в ходе социологического опроса, проведенного Украинским центром экономических и политических исследований имени Александра Разумкова, проводившегося 4-12 августа и 16-23 сентября во всех регионах Украины. В ходе исследований опрошено, соответственно, 2019 и 2015 респондентов старше 18 лет.

Так, 89,9% опрошенных считают, что в Украине не соблюдается право на достаточный жизненный уровень для них и их семей, 5,1% полагают, что это право соблюдается, 5% не смогли ответить на этот вопрос.

Заявляют, что не соблюдается их право на охрану здоровья 80,6% респондентов, (противоположного мнения придерживаются 12,5%, не ответили на вопрос – 6,9%).

79,3% респондентов убеждены, что в Украине не соблюдается право на уважение к достоинству каждого человека (противоположного мнения – 10,8%, не ответили – 9,9%), 78,8% – на работу и возможность зарабатывать на жизнь этой работой (соответственно, 16,1% и 5,1%), 77,6% – на социальную защиту (15,5% и 6,9%), 77,1% – на жилье (16,3% и 6,6%), 72,4% – на образование (19,1% и 8,5%).

70,4% опрошенных убеждены, что в стране не соблюдается их право на свободу слова и личную неприкосновенность, 18% уверены, что это право соблюдается, 11,6% – не определились с ответом.

В том, что в Украине не соблюдается право на неприкосновенность жилья, убеждены 68,5% респондентов. Противоположного мнения придерживаются 20% опрошенных, не смогли ответить на этот вопрос – 11,5%.

Согласно опросу, 82,6% опрошенных считают, что не все граждане Украины имеют равные конституционные права и являются равными перед законом. Положительно на вопрос, все ли граждане страны имеют равные права и равны перед законом, ответили только 12,6%. 4,8% – не смогли определиться с ответом.

Большинство украинцев считает, что будущее Украины зависит, прежде всего, от повышения благосостояния и уровня жизни граждан, борьбы с коррупцией и преступностью, а также от обеспечения качественного образования молодежи.

81,5% опрошенных ответили, что будущее Украины “очень зависит” от повышения благосостояния и уровня жизни населения, еще 15,4% считают, что “скорее зависит”. Считают, что от борьбы с коррупцией и преступностью “очень зависит” будущее страны, 80,5% респондентов, “скорее зависит” – 13,3%. 79% уверены, что будущее Украины “очень зависит” от обеспечения качественного образования для молодежи, еще 17,5% ответили, что от этого “скорее зависит” будущее государства.

73,6% считают, что “очень зависит” и еще 21,3% – “скорее зависит” будущее страны от повышения минимального уровня зарплаты до уровня прожиточного минимума, соответственно, 72,2% и 16,5% считают, что будущее страны зависит от выведения экономики из тени, 70,1% и 24% – от обеспечения сильной и ответственной власти, 67,9% и 25,5% – от повышения пенсий, 62,3% и 23,1% – от развития рыночной экономики, 60,8% и 27,1% – от уменьшения налогов.

51,1% респондентов убеждены, что будущее Украины зависит от развития демократии, еще 30,9% отметили, что от этого “скорее зависит” будущее государства.

48% и 28,9% опрошенных считают, что будущее страны “очень зависит” и “скорее зависит” от формирования среднего класса.

35,5% респондентов убеждены, что будущее Украины зависит от ориентации на стратегические отношения с Россией, 30,5% ответили, что от этого “скорее зависит” будущее украинского государства, соответственно, 26,9% и 32,1% считают, что будущее страны зависит от вступления в Европейский Союз, 16,8 и 18,4% – от вступления Украины в НАТО, 14,1% и 22% – от ориентации на США.

22,2% опрошенных ответили, что будущее Украины “очень зависит”, еще 23,3% – “скорее зависит” от проведения конституционной реформы, направленной на формирование парламентско-президентской республики. 14,1% и 11,6% считают, что от этого будущее государства “скорее не зависит” и “не зависит”. 28,8% (самый большой процент) не смогли определиться с ответом на этот вопрос.

Хроніка

06.04.2004

В кіосках Союздруку міста Ірпінь більше не продаватиметься газета "ВВ"

   

Причину цього кіоскери не знають, відповідають лише, що їм так сказало начальство. Відтепер бажаючі матимуть таку можливість придбати опозиційну газету лише в розповсюджувачів в електричках або змушені будуть їздити до Києва («Майдан», 07.11.2003)

(maidan.org.ua)

Політика і права людини

14.12.2003 | Федір Веніславський, Всеволод Речицький

Темперамнт політики та інерції права.

   

Як вже відомо зацікавленій в політико-правових ініціативах громадськості, Конституційний Суд України нещодавно одержав подання 53 народних депутатів України з проханням офіційного тлумачення частини 3 статті 103 Конституції України, у якій, як знають всі правники, сказано: “Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”. Відомо також, що за своїм змістом подання депутатів вочевидь не містить академічного інтересу і спрямоване на вирішення цілком практичних питань.

Порушене в поданні депутатів питання в політичному і юридичному сенсі не слід вважати риторичним. Адже йдеться не тільки про те, чи можна переобрати конкретну особу Президента України на третій термін. Сам Президент, наскільки відомо, цим не переймається. Проблема стоїть, вочевидь, ширше, і не стільки в аспекті долі конкретної особи чи посади, скільки в аспекті загальної перевірки міцності підвалин українського конституціоналізму, в контексті випробування на міцність як національних прибічників, так і опонентів діючої влади.

Отже, чи є Україна за своїми реальними намірами правовою державою? Чи є її посттоталітарний синдром дійсно акцентованим на слові “пост”? А, може, правда притулилася ближче до другої половинки прикметника століття, яке щойно від нас пішло? Хотілося б, як завжди, сподіватися на краще. А тому, жодною мірою не передрікаючи майбутнього рішення Конституційного Суду, вважаємо за можливе подати з приводу теми декілька власних міркувань. Йдеться ж бо мало не про класичне співвідношення темпераменту політики та консерватизму, інерції права.

На нашу думку, саме в руслі зазначеного протистояння політики і права, актуалізованого у конституційному поданні народних депутатів, видається доцільним виходити з наступного.

Незважаючи на те, що з моменту заснування інституту Президента України його конституційно-правовий статус періодично модифікувався, саме по собі нормативне положення про те, що “одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”, вперше закріплене в Конституції УРСР 1978 р. – пункт 2 статті 114-2 в редакції Закону від 05.07.91 р., завжди залишалося незмінним. Це положення було закріплене частиною 2 статті 2 Закону УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, відповідно до якого визнавалось, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд”.

Воно ж містилось також в частині 5 статті 21 Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції  України, відповідно до якої “одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”.

Аналогічна норма була включена до частини 3 статті 103 Конституції України від 28 червня 1996 р., відповідно до якої “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Навіть вибагливий аналіз змісту всіх зазначених вище юридичних положень свідчить, що вони є практично ідентичними за граматичною, логічною та телеологічною спрямованістю належного їм правового змісту.

Вищезазначені нормативні положення є, безперечно, також свідченням реальної правонаступності конституційно-правового регулювання статусу Президента України в аспекті закріплення права однієї й тієї ж особи обиратися Президентом України декілька разів підряд. Як відомо, Закон УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, частиною 2 статті 2 якого встановлено, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд” (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 33, ст. 446) є досі не відміненим.

Оскільки ж, згідно з пунктом 1 розділу ХV “Перехідних положень” Конституції України 1996 р. “закони та інші нормативні акти, прийняті до набрання чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, остільки частина 2 статті 2 даного Закону не суперечить частині 3 статті 103 Конституції України 1996 р. Тому зазначена норма зберігала свою повну юридичну силу як при обранні Президентом України Л.Д.Кучми в 1994, так і в 1999 році. Залишається чинною ця норма, вочевидь, і сьогодні.

Крім того, як нам здається, частину 3 статті 103 Конституції України цілком безперешкодно можна і необхідно тлумачити у взаємозв’язку з частиною 1 статті 38 Конституції України, відповідно до якої “громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Адже дане право громадян має сенс лише в загальному конституційному контексті, тобто при умові, що воно обмежується конституційним положенням про те, що “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Закріплюючи дане обмеження, законодавець вочевидь виходив з ідеї, що однією з визначальних засад демократії є змінюваність або циклічність влади.

Таким чином, хоча стаття 64 Конституції України і закріплює, що “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”, вона зовсім не додає аргументів прибічникам переобрання Л.Д.Кучми на третій термін. Адже суб’єктивне право громадян України бути вільно обраними на пост Президента України обмежується саме на конституційному рівні.

І хоча в рішеннях Центральної виборчої комісії України, прийнятих в 1999 р. не зазначається буквально, що претендент, кандидат у Президенти України чи щойно обраний Президент України обирався на свій пост “повторно”, в юридичному сенсі це суттєвого значення не має.

Адже, по-перше, всі рішення Центральної виборчої комісії за юридичною силою належать до підзаконних нормативно-правових актів, а тому посилання на них в процесі офіційного тлумачення Конституції є некоректним; а, по-друге, саме в одному з таких рішень вказується, що претендент у кандидати у Президенти України, кандидат у Президенти України та вже обраний Президент України становить одна й та ж сама особа – “Кучма Леонід Данилович, 1938 року народження, громадянин України, позапартійний, освіта вища, Президент України (виділено нами – Ф.В., В.Р.), який проживає у місті Києві”. Останнє свідчить, що на момент обрання Л.Д.Кучми Президентом України він вже був діючим Президентом України, визнавався в цій якості ЦВК, отже, де-факто і де-юре був обраний на свій пост повторно.

Популярне серед прибічників ідеї обрання нинішнього Президента України на третій термін підряд посилання на статтю 58 Конституції України, в якій говориться, що “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі”, нам також видається в правовому сенсі неефективним. Адже частина 3 статті 103 чинної Конституції України не встановила жодного нового стандарту в аспекті модифікації існуючого на той час правового статусу Президента України. Ця норма просто ще раз відтворила (повторила буквально) положення, яке було закріплено в Конституції УРСР 1978 р. і діяло на момент прийняття нової Конституції України. Тому частина 3 статті 103 Конституції 1996 р. жодним чином не змінила ні змісту, ні форми суб’єктивного права громадянина бути вільно обраним Президентом України, в тому числі на два строки підряд.

Відомо також, що пунктом 3 розділу ХV “Перехідних положень” діючої Конституції закріплено: “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року”. А це саме в юридичному сенсі свідчить про те, що Президент України Л.Д.Кучма, обраний на пост до 28 червня 1996 р., мав перебрати на себе, за принципом правонаступництва, виконання всіх повноважень Президента України, закріплених вже новим Основним Законом.

З наведеного, таким чином, логічно зробити висновок, що правило частини 3 статті 103 Конституції України, відповідно до якого “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд” в повній мірі поширюється також на особу Л.Д.Кучми, вперше обраного Президентом України ще до набрання чинності діючим Основним Законом. Тому саме  Л.Д.Кучма на виборах нового Президента України 2004 р. повинен вважатися особою, яка обіймала вищу державну посаду України два строки підряд.

Такими нам видаються юридичні аспекти справи. Що ж стосується її політичних аспектів, то вони також виглядають досить елементарними. Адже не вперше в світі виникає ситуація, коли окремим політичним колам або просто виборцям хочеться подовжити термін перебування вищої посадової особи на своєму посту.

Зокрема, громадяни США, наскільки відомо, ніколи серйозно не дорікали Ф.-Д. Рузвельту за те, що він був лідером країни три президентських терміни поспіль. Як вказують мемуарні джерела, американці вважали, що “його серце розташоване на правильному місці, він намагався...”, а тому довіряли йому майже беззастережно. В свою чергу, Р.Рейган також вважав, що суверенний народ має право сам вирішувати, кого і як довго він хоче бачити господарем у Білому Домі. Проте сила закріплених в США конституційних обмежень була невблаганною, і вищу посаду в країні надалі доводилось залишати політиками з найліпшою репутацією.

Зрештою, важливим в подібних обставинах є сам принцип, або, як писали класики юриспруденції (зокрема, Ієринг), “ціль у праві”. Ціль права в даному випадку передбачає захист ідеї множинності, варіативності політичних стратегій, уособлених в особистостях різних президентів, а також ідею захисту психологічної норми, згідно з якою ніхто в світі не визнається достатньо сильним, щоб протистояти спокусам вищої могутності. Звісно, окремі люди час від часу демонструють особисту моральну вищість над високою посадою (наприклад, М.Ганді), проте в більшості випадків такі посади є надмірним обтяженням навіть для найкращих людей.

У цьому сенсі незмінно повчальною залишається головна політична ідея трилогії Дж. Толкієна “Володар кілець”: ніхто не володіє і не може володіти чеснотами, достатніми для протистояння “кільцю всевладдя”. Саме тому кільце влади було теоретично “розрубано” спочатку в писаннях Ж.-Ж.Руссо та Ш.Монтеск’є, а потім – практично – розділено  американськими батьками-засновниками і конституціоналістами на  три окремих сегменти (гілки). Отже, політична влада особи, як прийнято вважати сьогодні, не повинна бути ні єдиною, ні довготривалою.

Зрештою, на тлі накопиченого в світі величезного конституційного досвіду, наша сумнозвісна “політична реформа”, виглядає іноді не більш як збуренням від молодої державотворчої нестримності. Як свідчить практика реалізації неформальних, або так званих реальних, конституцій, потенціал основних законів розгортається поступово, розкривається з набранням правовою традицією повної енергетичної сили.

Прибічники української політичної реформи і, зокрема, С.Гавриш, підкреслюють іноді в якості невідворотного прикладу для України факт, що за моделлю парламентської республіки живе нині 14 країн Західної Європи. На це хотілося б зауважити, що Українська держава в реальній перспективі матиме до діла не стільки з рафінованими західними демократіями, до того ж схованими під парасольку конституційних процедур об’єднаної Європи, скільки зі своїми відносно “варварськими” політично і президентськими юридично партнерами по СНД.

Отже, якими б не були наші далекосяжні наміри і сподівання, ідею Сходу для нас ще довго уособлюватиме президентська Росія, а ідею Заходу – потужні, прагматично жорсткі й також президентські США. І якщо основні дипломатичні рішення стосовно нас прийматимуться саме президентськими політичними машинами, то й наші зворотні ініціативи та реакції мали б вчинятися за симетричною схемою.

Звісно, якби Україна мала двопартійну політичну систему, можна було б ще якось сподіватись на відносну адміністративно-політичну динаміку. Натомість Україна має сотню молодих партій і сентиментально-галасливий парламент, який навряд чи скоро навчиться реагувати на блискавки всіх можливих – дружніх і недружніх –  іноземних викликів.

Слід також зазначити, що наша політична реформа є “неможливою” також і з формально-юридичних причин. Адже в статті 71 Конституції України говориться буквально наступне: “Вибори до органів державної влади ... відбуваються на основі ... прямого виборчого права ...” Це означає, що запровадження виборів Президента України шляхом парламентського голосування порушує принцип прямих виборів. Оскільки стаття 71 Конституції України належить до Розділу III (тобто розділу з гарантіями підвищеної стабільності), остільки змінити принцип прямих виборів на непрямі може тільки всеукраїнський референдум.

Все сказане, звісно, може видатись комусь лише схоластичною теорією. Проте політичні та юридичні абстракції – це саме той аршин, яким сім разів відміряють, перш ніж різати. Недарма політичний важковаговик Т.Гоббс писав, що лікувати вже укорінені, хоч і недосконалі державні інституції радикальними засобами є сумнівним і небезпечним заняттям, а гранично ліберальний нобелівський лауреат Ф.Гаєк відраджував політиків від забаганок частого “пересування меблів” в національних квартирах.

Політично українці, як відомо, рідко бували одностайними. Проте нам ніколи не бракувало ініціатив. Ідея переписувати чинну Конституцію – тільки одна з наших типових авантюр. Навряд, щоб це була особливо вартісна ідея. Відомо також, що провідні юристи нашої держави опинились сьогодні під суттєвим пресингом влади. Звички до такого тиску, інстинкту протидії йому у них ще в достатній мірі не вироблено.

Що ж до авторів даної статті, то вони до провідних юридичних кіл не належать. Проте скромний професійний статус має свої переваги. Наприклад, завжди можна пригальмувати в лихоманці чергової політичної розбалансованості, легко вийти з тіні профетичного світобачення правників “всіх часів і народів”.

Врешті-решт, повага до поступовості в розгортанні нормативного потенціалу будь-якого справжнього основного закону нагадує певною мірою древнє китайське замилування істиною. Остання ж бо є “мовчазною, скромною та втішною понад усе”...

Політика і права людини

14.12.2003 | Владимир Березин, г.Артемовск

Каннибал каннибалу друг, товарищ и корм.

   

Особенно в нашей “Верхней Вольте с ракетами”, особенно в наших убитых и отравленных и морально, и физически одичавших степях. Говорить красивые слова о свободе слов, заигрывать с западом о правах человека, а на самом деле идти по трупам журналистов, стрелять в спину и добивать в затылок свой измученный и, как они говорят сами, опущенный народ.

Конечно, политический блок Виктора Ющенко “Наша Украина” – прежде всего бизнес-проект. В этом никто не сомневается, как в том, что и доморощенные Регионы или вездесущие СДПУ(о) – команды по урыванию бабок и убеганию от законов. Только проблема в том, что последние делают это в качестве властей, имея все и всех.

Так они в очередной раз поимели нас в последнюю пятницу октября (и 31 число развернулось к людям задом, став 13-м).

Они долго нас приучали, готовили, проверяли на вшивость. Перетасовывали, структурировали, рафинировали свою команду, свои щупальца. Разные там всенародные референдумы, так называемые выборы, дружная поддержка реформ Президента и другие соревнования – кто лучше этого “п” с большой буквы куда-то поцелует.

А были еще и ночные автобусы на взятие Киева (“Шахтер”-чемпион), загон людей в “общественную органи­зацию” – “За единство...” и в ту же Партию Регионов, создание своего казачества, своих “зеленых”, “красных”, своих “русских” и своих “украинцев”. А что людям, слушающим одну радиоточку и смотрящим телеканалы Медведчука, Ахметова и им подобных надо? Вот и прорвало.

Когда еще не рассвело (свои дела урки делают в темноте), отрепетированные на футболах автобусы (“Киев-Конти”, Завода шампанских вин, укрподшипников и прочей собственности “регионщиков”) были поданы под заводы, студенческие общаги, в микрорайоны. Где-то наливали, где-то просто чего-то обещали, а многим, особенно студентам, так “дуркование превыше всего”. Особенно, если это организовывает ректор.

И опять соревнование: Артемовск – 500, Константиновка – 600, Горловка – 800, кто больше? Все это разбавляется транспарантами “Ющенко – сколько можно катувати людей?”, “Нет зятю американскому!”, “Донбасс идет другим путем”, каждому выдаются красные флажки с надписью “НашизмУ – нет!”, активисты получают мегафоны – и вперед! Вся эта разнородная толпа вываливается у аэропорта и у запланированного места проведения съезда “Нашей Украины” – Дворца молодежи “Юность”.

Естественно, делается “подпал рейхстага” – краскопультами на святыне дончан – пальме Мерцалова пишутся лозунги украинских националистов. Город переполняется огромными бигбордами, на которых Ющенко во френче и галифе с вытянутой рукой, а ля фюрер, просто уписивается (надпись “За чиZZтоту нации!” – ZZ как СС), народ пополняется злыми бабками и дедками, орущими “Мы за Путина и за Януковича!”. Бьет по ушам бравурная музыка советских маршев: “Все выше и выше, и выше!”, реют многочисленные красные флаги, кое-где видны трехцветные российские.

Так и хочется крикнуть “Да здравствует Первое Мая!”.

Местные программы освещают ход акции в прямом эфире. Комментаторы доказывают добровольность и всенародность происходящего. Рассказывают, как пьяные депутаты от “Нашей Украины” прорываются в обладминистрацию, не дают нормально работать журналистам. Из уст участников акции льются многочисленные интервью: “Если придет Ющенко – бандеровцы сотрут нас в порошок”, “Мы не хотим быть под властями Западной Украины”, “Ющенко был самым крупным разрушителем социальных программ”, “Меня не устраивает Ющенко – я из-за него не могу съездить к родственникам в Россию”, “Он закрывает русские школы”, “Донецкая область кормит западнян”, “Его приезд сплотил население донецкого общества. Нам не нужны нацисты!”, “Ющенко – Донбасс не нужен – он, когда был премьером, пытался сюда ввозить радиоактивные отходы и прятать в соляные шахты”. Нет уж, позвольте. Пусть остальной бред будет на совести организаторов, но что касается последнего – Ющенко то стал премьером в декабре 1999-го, а вариант захоронений РАО в Артемсоль стали рассматривать с июня 1999-го!? Это просто поливание какое-то.

Каннибалы, каннибалы ...

Для видимости объективности вдруг мелькнуло на экране само “исчадие ада”. Он корчит гримасу и называет кого-то (конечно нас всех) – холуями.

А ведь на самом-то деле Виктор Андреевич этот термин отнес к властям, имея в виду развешенные по городу бигборды, изображающего его нацистом. Он напомнил улыбающемуся губернатору табельный номер своего отца, познавшего ужасы Освенцима. Голос Ющенко пытался прорваться сквозь все это неистовство и грязь: “Он за вас, холуев там сидел!”. Как обычно, они это делают тупо и нагло. Но если у многих моих друзей, как и большинства думающих донетчан, раньше еще были в этом сомнения, то теперь все стало на свои места.

Напомню, что все это только из-за того, что один из политических блоков захотел провести свои сборы в Донецке. И к выборам это не имело никакого отношения.

Власти показали, что боятся, что не хотят ОБЩИХ ПРАВИЛ ИГРЫ. Разные партии – это всегда борьба. Но по общим правилам они не хотят и не будут.

Для них все эти Тузлы, “Ющенко – ганьба” – отвлечение населения от проблем беспомощности руководства страны в решении накопившихся вопросов.

А что еще они могут?

А вечером в том же зале, где должен был состоя­ться форум Ющенко – молодняк собирался “улетать” под музыку украинской группы “ВВ”. Там бы уже никто не делил свою Родину на запад и восток, на своих и чужих.

Но и это им сделать не дали.

Політика і права людини

14.12.2003

Фельдману удалось дать показания по делу Лазаренко.

   

(Пресс-релиз адвокатской компании “Агеев, Бережной и партнеры”)

Несмотря на противодействие Украинской прокуратуры, 05-06 ноября 2003 г. в г.Киеве находящийся ныне под стражей вице-президент банка “Славянский” Борис Фельдман встретился с представителями обвинения и защиты в деле Павла Лазаренко. Проведены перекрестные допросы, которые фиксировались на видеозапись, и с прямой трансляцией на США.

Примечательным является то, что представитель Генпрокуратуры Украины Олег Украинец категорически возражал против присутствия защитников Б.Фельдмана – адвокатов Виктора Агеева и Андрея Федура при допросах, при том, что и представитель министерства юстиции США Марта Борщ, возглавляющая группу обвинения в деле, и Дэниэл Горовиц, возглавляющий группу защиты, подтвердили, что они не возражают против присутствия при допросах адвокатов Б.Фельдмана, и считают нормальной практикой возможность каждого пользоваться правовой помощью.

Однако, Олег Украинец запретил присутствие адвокатов Фельдмана при допросе. При этом О.Украинец заявил, что Фельдман не нуждается в защите в этом деле. Олег Украинец, заявил, что он как следователь по делу Лазаренко в Украине подтверждает, что выдвинутые Лазаренко обвинения никоим образом не связаны с Борисом Фельдманом.

Б.Фельдман и его адвокаты указали О.Украинцу на ранее сделанные Генпрокурором (теперь уже бывшим) Святославом Пискуном заявления, о том, что не существует отдельных дел Фельдмана, Тимошенко и Лазаренко, а что это, якобы, одно уголовное дело. На что О.Украинец заявил, что Пискун теперь частное лицо и по поводу его заявлений следует обращаться к самому Пискуну.

Кстати, в представлении, направленном Генпрокуратурой в Верховную Раду о снятии депутатской неприкосновенности с народного депутата Украины Юлии Тимошенко, также не упоминаются ни банк “Славянский”, ни Борис Фельдман.

Таким образом, как ранее и заявляли защитники Фельдмана, вышеуказанные заявления Пискуна о связи Б.Фельдмана с обвинениями выдвинутыми Тимошенко или Лазаренко, представляли собой обычное пискуновское пустословие и брехню, никоим образом не основанную на фактах, и не имеющую ничего общего с действительностью. Причем, соответствующая лапша Пискуном и его бывшими руководителями долгое время, к сожалению, навешивалась и на уши руководства государства.

05 – 06 ноября 2003 г. защитникам Виктору Агееву и Андрею Федуру удалось встретиться с Борисом Фельдманом в перерывах между допросами. Как ранее сообщалось, сначала украинская прокуратура категорически возражала против предоставления Фельдману возможности во время допросов иметь свидания с адвокатами. Однако, после соответствующих переговоров с участием адвокатов Фельдмана, представителей министерства юстиции США, защиты П.Лазаренко и представителя ГПУ следователя О.Украинца, пришлось О.Украинцу разрешить свидания Фельдмана с адвокатами. (по действующему украинскому законодательству защитник имеет право иметь свидания с подзащитным в любое время и без ограничения, а за недопущение адвоката к подзащитному и за препятствование законной деятельности защитника предусмотрена уголовная ответственность).

06 ноября 2003 г.

Катування та жорстоке поводження

14.12.2003

Катування та зловживання правоохоронних органів продовжують існувати в країнах-членах ОБСЄ

   

Міжнародна Гельсінкська Федерація прав людини надіслала свій звіт для Зустрічі ОБСЄ щодо попередження катувань, яка відбудеться 6-7 листопада 2003 року у Відні. Звіт містить опис практики тортур та жорстокого поводження в десяти країнах-членах ОБСЄ та дає низку рекомендацій щодо попередження тортур.

Незважаючи на закріплення у багатьох міжнародних документах положень щодо заборони тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, тортури залишаються систематичним явищем у багатьох країнах. На додаток у багатьох членах ОБСЄ зловживання правоохоронних органів залишається великою проблемою. Більше того, часто незаконна поведінка поліції ґрунтується на расовій дискримінації: члени національних та етнічних меншин (особливо рома), біженці та іммігранти дизпропорційно переважають серед жертв.

Незважаючи на зобов’язання, які виникають з документів ОБСЄ, багато національних правових систем країн-членів і надалі не відповідають міжнародним стандартам. Зокрема, в них законом прямо не забороняються тортури, або вони визнаються неадекватно, або їхнього визначення взагалі не існує. В інших країнах не запроваджено відповідного покарання або компенсації.

Тортури та жорстоке поводження в основному використовуються для отримання свідчень або залякування. В багатьох країнах тиск на правоохоронні органи з-за високого рівня злочинності сприяє неприйнятним методам допиту та отримання зізнання. Тортури зазвичай трапляються тоді, коли особа потрапляє до правоохоронних органів у перші дні після затримання. Тримаючи осіб окремо, без доступу до адвоката, лікаря, рідних та вчинення інших порушень справедливої законної процедури сприяють тортурам.

Більшість випадків тортур та жорстокого поводження, що здійсненні посадовими особами, залишаються без покарання завдяки неадекватним контрольним механізмам та неприхильності судів до таких справ. Багато судових процесів затягуються з-за недостатності доказів. Якщо навіть винного засуджено, то він отримує м’яке покарання (часто невеликі штрафи) або умовне покарання. А офіцери правоохоронних органів часто продовжують після цього працювати в цих органах.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Катування та жорстоке поводження

14.12.2003

Слід зупинити використання доказів, що отримані з застосуванням катувань.

   

У Відні закінчилася конференція ОБСЄ щодо попередження катувань. Директор Департаменту ОБСЄ з демократичних інститутів та прав людини Крістіан Строгал закликав держави-учасниці ОБСЄ вжити заходів для зупинення використання доказів, отриманих шляхом катувань.

“В багатьох країнах існуюча система нагород та оцінки діяльності для працівників правоохоронних органів заохочує використання катувань з метою отримання зізнання”, – заявив він.

“Від міліції очікують розслідування злочинів, вони нагороджують за розслідування злочинів. На жаль, часто злочини можуть бути розкритими тільки завдяки зізнанню. Така система заохочення та оцінка роботи, що заохочують використання фізичної сили, є неприйнятними. Це слід зупинити.”

На конференції були присутніми понад 200 представників держав-учасниць ОБСЄ та неурядових організацій, що оцінили прогрес, який зробили країни в регіоні ОБСЄ щодо попередження катувань, та розглянули можливі заходи, які слід вжити країнам для попередження катувань, жорстокого або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Крістіан Строгал також наголосив, що використання катувань було не тільки проявом малої кількості засобів розслідування, але й також значно частіше призводило до смерті у в’язниці: “Тільки комплекс правових та практичних гарантій і постійний моніторинг незалежних міжнародних органів може забезпечити зменшення кількості випадків катувань”.

На конференції також було зазначено, що зникнення практики катувань можливе лише за участі різних кіл суспільства. Громадянське суспільство має бути задіяне у цьому процесі.

А міліція повинна змінити систему заохочення своїх працівників таким чином, щоби гарна поведінка стала заохоченням, а не кількість розкритих злочинів.

“Судді повинні зупинити дозволяти використовувати у судовому процесі свідчення, що отримані шляхом катування. Прокуратура повинна захищати проти використання таких свідчень і повинна переслідувати посадових осіб, що застосовують таку практику. Також необхідна міцна система судового захисту, оскільки захисники є часто першими людьми, з якими спілкуються жертви катувань”.

Катування не тільки руйнують людське життя, вони руйнують суспільство в цілому. Суспільство, в якому нехтується застосування катувань, знаходиться у небезпеці порушити й інші визначальні елементи верховенства права. Таким чином, існує серйозна загроза безпеці та стабільності.

Посол Строгал наголосив, що держава ніколи не мала права використовувати катування, навіть у військовий час чи в стані надзвичайного положення: “Дуже часто, особливо в недавні часи, серйозні порушення прав людини здавалися прийнятними з огляду на концепцію нової безпеки. Але це чітко є у суперечності із принципами ОБСЄ, які визначають, що тільки коли права людини поважаються, тільки коли свавілля держави нівельовано, тільки тоді можна говорити про реальну безпеку”.


Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Європейський Суд переконав Росію про існування порушень прав людини у психіатричних закладах.

   

Минулого тижня Європейський суд з прав людини у Страсбурзі виніс рішення в справі щодо порушень прав громадянки Ракевич, яка примусово трималася в психіатричному закладі протягом 1999 року http://hudoc.echr.coe.int/

Заявник, Тамара Миколаївна Ракевич, росіянка, що народилася в 1961 році і жила в Єкатеринбурзі (Росія). Вона була примусово поміщена до психіатричної лікарні 25 вересня 1999 року, де їй було поставлено діагноз серйозної психічної хвороби. Наступного дня лікарня звернулася до суду про підтвердження примусового утримання. Через два дні медичною комісією їй було поставлено діагноз параноїдальної шизофренії, що підтвердило те, що вона має бути в лікарні. Суд у Єкатеринбурзі 5 листопада 1999 року виніс рішення, в яком підтвердив необхідність її примусового утримання.

Ракевич заявляла, що її примусове поміщення до психіатричної лікарні порушило статті 5.1 (е) та 5.4 (право на свободу та безпеку) Європейської конвенції з захисту прав людини і основних свобод.

Відповідно до російського законодавства, рішення про примусове утримання особи в психіатричному медичному закладі має бути винесене протягом 5 днів з моменту надходження подання від лікарні. В даному випадку Суд постановив рішення через 39 днів після надходження подання з лікарні. Відповідно, Суд постановив, що оскільки затримання не відбувалося у відповідності з національним законодавством, то у справі наявне порушення статті 5.1 Конвенції.

Далі Суд екзаменував справу щодо порушення статті 5.4 Конвенції, яка передбачає право затриманого активно домагатися юридичного перегляду затримання. Заяву про примусове затримання було подано лікарнею. Законом не дозволено, щоби особа сама подавала заяву до суду. Тобто ініціатива в таких справах належить виключно медичному персоналу. І, оскільки, російське законодавство не передбачає прямого права особи, що утримується в лікарні, на подання заяви про перегляд підстав затримання, то Суд визнав порушення статті 5.4 Конвенції.

Відповідно до статті 41 Конвенції Суд призначив відшкодувати Тамарі Ракевич 3 000 Євро.

Більше інформації про права осіб з психічними хворобами можна знайти на сайті http://www.mdac.info.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003 | Аркадий Бущенко, эксперт Харьковской правозащитной группы

Как отмыть незаконное задержание

   

Как обойти требование статьи 29 Конституции о том, что законность задержания должна быть проверена судом в течение 72-х часов, и избежать обвинения в незаконном задержании? Это не так трудно, как можно предположить: нужно лишь внимательно читать Уголовно-процессуальный кодекс. Наше уголовно-процессуальное законодательство, несмотря на видимое усвоение международных стандартов защиты права на свободу, оставило слишком много  возможностей силовым ведомствам манипулировать таким инструментом как “задержание”.

Мэр города Алушты Алексей Нечаев содержится в изоляторе временного содержания без судебной проверки законности задержания уже более 21 дня.

14 октября 2003 года Печерский районный суд столицы выдал разрешение на задержание Алексея Нечаева и доставление его в суд под стражей. В тот же день, в 14 часов 15 минут, Нечаева задержали. Тот, кто подумал, что была предпринята операция по захвату беглеца от правосудия, очень удивится, узнав, что Нечаев был задержан “с целью доставить в суд” в помещении Центрального районного суда г. Симферополя, где ожидал начала слушания дела (!) о своем аресте на основании представления прокуратуры Крыма.

Как оказалось, представление прокуратуры из Центрального районного суда г.Симферополя было отозвано, а вместо этого подано в Печерский районный суд. Трудно судить, почему вопрос об аресте был перенесен из Крыма в Киев. Но факт остается фактом: Нечаева задержали в тот самый момент, когда он готовился представить Центральному районному суду г. Симферополя аргументы против своего заключения под стражу; его задержали на основании решения Печерского районного суда, куда Нечаев не приглашался и не имел возможности спорить с аргументами противника. Волей-неволей засомневаешься в весомости аргументов Генеральной прокуратуры, если она предпочла, воспользовавшись таким трюком, келейно получить разрешение на задержание, а не решить вопрос о заключении под стражу в открытом состязании с противником.

С тех пор Нечаев находится в ИВС без судебной проверки законности задержания. Родственники Нечаева не были уведомлены о том, что он задержан. В течение четырех дней к нему не допускался адвокат. Нечаев утверждает, что не получает необходимой медицинской помощи, хотя государственным должностным лицам известно о том, что непосредственно во время задержания он находился на стационарном лечении в Алуштинской городской больнице.

В данном случае удивляет не столько совокупность правонарушений. К сожалению, нарушения прав задержанных в том или ином сочетании – это повседневность отечественного судопроизводства. Поражает беспечность тех, кто инициировал эти нарушения, а в данном случае это должностные лица Генеральной прокуратуры Украины. Именно это ведомство ведет уголовное расследование в отношении Нечаева, и именно оно подало представление в Печерский районный суд, произвело задержание и обязано было доставить его в суд для решения вопроса об аресте или освобождении.

Хотя на самом деле непосредственным нарушителем права Нечаева на свободу является администрация изолятора временного содержания г.Симферополя, поскольку именно она содержит человека под стражей без надлежащего судебного решения. Хотя статья 106 УПК предписывает: “Если в установленный законом срок задержания постановление судьи о применении к задержанному лицу меры пресечения в виде содержания под стражей либо постановление об освобождении задержанного не поступило в учреждение для предварительного заключения, начальник места предварительного заключения освобождает это лицо, о чем составляет протокол и направляет уведомление об этом должностному лицу или органу, осуществлявшему задержание”.

Кто-то скажет, что это положение относится лишь к задержанию в порядке статьи 106 УПК, которое производится без разрешения суда. И, если строго толковать закон, это действительно так. Потому что задержание Нечаева было произведено на основании не статьи 106, а части четвертой статьи 1652 УПК. И спокойствие всех ведомств, причастных к серьезнейшему нарушению конституционных прав Нечаева, обусловлено тем, что они действуют “под флагом закона”, а именно этой одиозной нормы действующего Уголовно-процессуальном кодексе Украины. Приведем полностью положения части четвертой статьи 1652 УПК:

Если в представлении [прокурора] ставится вопрос о заключении под стражу лица, пребывающего на свободе, судья вправе своим постановлением дать разрешение на задержание подозреваемого, обвиняемого и доставление его в суд под стражей. Задержание в этом случае не может продолжаться более семидесяти двух часов, а в случае, когда лицо находится за пределами населенного пункта, в котором действует суд, — не более сорока восьми часов с момента доставления задержанного в этот населенный пункт”.

Само по себе полномочие суда выдать ордер на арест при наличии достаточных оснований не может вызвать никаких разумных возражений. Более того, такой порядок предварительной судебной проверки оснований для ареста служит дополнительной гарантией прав личности, которая попала под подозрение правоохранительного органа. Именно такой порядок отвечает требованию статьи 29 Конституции Украины, которая допускает несанкционированное судом задержание лишь в некоторых случаях, когда существует “неотложная необходимость предотвратить или пресечь преступление”. Если такой “неотложной необходимости” нет, правоохранительный орган обязан обратиться в суд для предварительной проверки оснований ареста.

Проблему составляет то место во втором предложении статьи 1652 УПК, где говорится, что “задержание … не может продолжаться … в случае, когда лицо находится за пределами населенного пункта, в котором действует суд, … не более сорока восьми часов с момента доставления задержанного в этот населенный пункт”.

Вообще-то, грамматически выражение “не может продолжаться … не более сорока восьми часов” означает “должно продолжаться более сорока восьми часов” (“не более” = “менее или равно”). Но мы не можем приписать законодателю намерение установить минимальный срок задержания, поэтому будем исходить из того, что законодатель на самом деле хотел сказать “не может продолжаться … более сорока восьми часов”.

Но за что совершенно определенно в ответе законодатель, так это за создание возможности бесконечно долго содержать под стражей без доставления к судье, – возможности слишком соблазнительной, чтобы ею не воспользоваться. Ведь нигде в законе не определено, сколько можно “доставлять” задержанного в искомый населенный пункт. Определение момента, с которого начинает течь 48-часовый срок, “скрупулезно” отмерянный законодателем, находится целиком во власти органа уголовного преследования, который произвел задержание.

Как видно на примере Алексея Нечаева, уже более трех недель потребовалось Генеральной прокуратуре, чтобы доставить задержанного из Крыма в Киев. Можно с большой уверенностью предположить, что это не предел, и что не один Нечаев сегодня неторопливо доставляется “чумацкими шляхами” бескрайней Украины из пункта А в пункт Б.

Безусловно, каждому разумному человеку понятно, что “доставить в суд” нужно как можно быстрее. Но каждый, кто хоть немного практиковал в сфере уголовного судопроизводства, знает, с каким пренебрежением силовые ведомства отмахиваются от ссылок на Конституцию, не говоря уже о таких “туманных” вещах как “смысл закона” и “здравый смысл”. Зная такой подход борцов с преступностью, есть все основания беспокоиться за судьбу Нечаева: ведь в законе нигде не сказано, что он вообще когда-либо должен быть доставлен в искомый “населенный пункт”.

Видимо, зная это положение закона, Генеральная прокуратура считает, что поскольку она действовала с разрешения Печерского суда, то на этот случай не распространяется правило части третьей статьи 29 Конституции, предусматривающей судебную проверку в течение 72 часов.

Но дело в том, что предварительная судебная проверка, которая производится судьей, когда он выдает разрешение на задержание в порядке статьи 1652 УПК, совершенно не отменяет обязанности доставить задержанного в суд для проверки законности этого задержания. Если формулировки статьи 29 Конституции еще в какой-то мере могут вызвать споры, то выражение статьи 5 §3 Конвенции о защите прав человека и основных свобод не вызывает никаких сомнений: “каждый задержанный или заключенный под стражу … незамедлительно доставляется к судье или к иному должностному лицу, наделенному, согласно закону, судебной властью”. При всей гибкости понятия “незамедлительно” можно совершенно точно утверждать, что срок в 21 день с ним не согласуется.

Европейским судом гораздо меньшие сроки задержания были признаны нарушающими требование “незамедлительности”. Например, в деле Сакика Суд решил: “Даже предположив, что деятельность, в которой обвинялись апеллянты, связана с угрозой терроризма, Суд не может согласиться, что их необходимо было содержать под стражей в течение двенадцати или четырнадцати дней без судебного вмешательства” (ECHR, Sakэk and Others v. Turkey, 26.11.1997, § 45)”. В данном случае, насколько известно, вопрос о терроризме не стоит. Каким образом будет оправдывать правительство Украины три недели содержания под стражей без доставления к судье, если Нечаев обратится в Европейский суд?

Настораживает, что и проект нового Уголовно-процессуального кодекса, принятый в первом чтении Верховной Радой Украины, сохраняет такое полезное для силовых ведомств положение о неприкосновенности. Я лишь повторю то, что писал по поводу этой нормы проекта: “Это положение скрывает беспредельные возможности для злоупотреблений милиции, поскольку полностью в ее власти определить, когда именно доставить задержанного в населенный пункт, “в котором действует суд”, и, тем самым, определить начало срока. Нетрудно представить разнообразные формы сотрудничества правоохранительных органов различных “населенных пунктов” по “отмыванию” незаконного – и теоретически бесконечно долгого – лишения свободы”.

К сожалению, подтверждения этого предположения пришлось ждать недолго. И, к сожалению, это только начало освоения силовиками части 4 статьи 1652 УПК, благодаря которой они, лишившись de iure власти бесконтрольно содержать под стражей подозреваемых и обвиняемых, могут восстановить ее de facto. При таком положении дел утверждение, что в Украине исключительно суд может определять, когда лишить человека свободы и как долго этому лишению свободы длиться, оказывается чистой фикцией, поскольку лишь от силового ведомства зависит, когда допустить судебное вмешательство.

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Кампанія з приводу брутальних порушень прав людини в справі О.Нечаєва.

   

Харківська правозахисна група 04.11.03 звернулася до правоохоронних органів з вимогою зупинити брутальне порушення фундаментальних прав людини в справі О.Нечаєва, що був затриманий у м.Сімферополі 14 жовтня 2003 року і просила усіх регіональних партнерів за проектом “Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні” підтримати це звернення.


Міністерство юстиції України
Міністерство внутрішніх справ України
Прокуратура України
Уповноваженому з прав людини Верховної Ради України

Харківська правозахисна група одержала інформацію про те, що 14 жовтня 2003 року в м. Сімферополі був затриманий Нечаєв Олексій Олексійович на підставі дозволу, виданого Печерським районним судом м. Києва в порядку частини четвертої статті 165-2 КПК.

Як випливає з повідомлення, дотепер Нечаєв утримується в ізоляторі тимчасового тримання м. Сімферополя. Він не був доставлений до судді для перевірки законності його затримання. Його близьким не було повідомлено ні про факт його затримання, ні про місце його тримання під вартою. Протягом чотирьох діб до нього не був допущений адвокат.

Як повідомляється, затримання Нечаєва О.О. перервало його стаціонарне лікування в Алуштинській міській лікарні, пов’язане із хронічними захворюваннями внутрішніх органів, і в умовах тримання під вартою він не одержує адекватної медичної допомоги.

Харківська правозахисна група вкрай стурбована сукупністю брутальних порушень Конституції України й Конвенції про захист прав людини й основних свобод, допущених у зв’язку із затриманням Нечаєва О.О.

Стаття 29 Конституції України передбачає, що протягом 72 годин законність затримання повинна бути перевірена судом. На цей момент тримання під вартою Нечаєва О.О. без судової перевірки триває більш ніж 21 добу. Таке положення справ не тільки складає порушення Конституції, але і є тяжким порушенням статті 5 Конвенції про захист прав людини й основних свобод, в якій передбачається, що кожен затриманий у зв’язку з підозрою у скоєнні злочину має негайно постати перед суддею для перевірки законності його затримання.

Залишення родичів затриманого без будь-якої інформації щодо затримання і подальшої долі затриманого порушує статтю 29 Конституції.

Позбавлення затриманого юридичної допомоги протягом чотирьох діб після затримання не тільки порушує кримінально-процесуальне законодавство України, але й суперечить ряду міжнародних документів і загальноприйнятих принципів справедливого судочинства.

Утримання під вартою людини, що має серйозні проблеми зі здоров’ям, без адекватної медичної допомоги може за певних умов бути розцінене як нелюдське поводження, що порушує статтю 28 Конституції України, статтю 3 Конвенції про захист прав людини й основних свобод і також ряд інших міжнародних документів.

Харківська правозахисна група звертається до Вас із проханням використати всі надані Вам повноваження для негайного припинення серйозних порушень фундаментальних прав Нечаєва О.О., що тривають, гарантованих Конституцією України і міжнародними документами про права людини.

З повагою,
Євген Захаров

Коментар “ПЛ”: аналогічні листи були направлені ще чотирма правозахисними організаціями. Професійна допомога, надана адвокатом Лісовим, та втручання правозахисних організацій завершилися тим, що п.Нечаєва звільнили під підписку про невиїзд.

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин розглянув проект рекомендацій засідання круглого столу з обговорення проблем паспортної системи в Україні.

   

Комітет розглянув питання паспортної системи та ре­комендував до прийняття у другому читанні проект закону (проект № 1089)

http://oracle2.rada.gov.ua/

Голова Комітету Геннадій Удовенко зазначив, що, виходячи з конституційного права громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання і приведення норм законодавства України у відповідність із міжнародними нормами і стандартами, в Україні реалізовано низку законодавчих, організаційних та практичних заходів у сфері громадянства, міграції, розбудови відповідних державних інституцій для забезпечення постійного юридичного зв’язку між державою і громадянами з метою виконання взаємних прав і обов’язків.

Йшлося й про те, що Верховна Рада України постійно вдосконалює законодавчу базу щодо забезпечення прав людини і громадянина. Цьому сприяло, зокрема, прийняття законів “Про громадянство України”, “Про біженців”, “Про імміграцію”, нової редакції Цивільного та Сімейного кодексів тощо. “Це дозволило забезпечити становлення і розвиток інституту громадянства України як необхідного елементу суверенної держави; провести першу національну програму паспортизації населення; перевести у практичну площину питання реформування існуючої у колишньому СРСР адміністративно-дозвільної прописки у систему реєстрації фізичних осіб за місцем проживання шляхом реєстрації, яка має повідомляючий характер і спрямована на забезпечення конституційного права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання; започаткувати роботу по створенню Єдиної державної автоматизованої паспортної системи”, – наголосив Г.Удовенко.

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин крім законотворчої роботи здійснював систематичний контроль за реалізацією права громадян на свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Значна увага приділялася паспортним документам, що є чинними в Україні, в цілому функціонуванню паспортної системи в державі.

Аналіз зазначених проблем свідчить про те, що мають місце ряд невирішених питань і проблем. Нагальною, на думку членів Комітету, є необхідність врегулювання питань організації ведення та використання персональних даних громадян, які зберігаються в центральній чи узагальнених регіональних базах даних.

Доцільно було б законодавчо визначити єдину концепцію розвитку “інтелектуальних” регіональних баз даних, системи збирання персональних даних, використання даних про місце проживання фізичної особи з метою виконання державних завдань, удосконалення управління, пов’язаного з місцем проживання фізичної особи, зберігання такої інформації, її поновлення та знищення, засобів і форм ведення таких обліків.

На засіданні Комітету наголошувалося на необхідності запровадження Єдиної державної автоматизованої системи обліку населення.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Днепропетровская область: 200 павлоградцев отказались от присвоения им идентификационного кода.

   

200 жителей Западнодонбасского района обратились в налоговую инспекцию с заявлением о том, что они отказываются от присвоенных им идентификационных кодов по религиозным убеждениям.

Согласно поправке к закону “О государственном реестре физических лиц – плательщиков налогов и других обязательных платежей” (1999 г.), было принято исключение для верующих, для которых получение идентификационного кода является действием, противоречащим их религиозным убеждениям.

Для таких лиц, согласно поправке, получение кода из принудительного действия становится добровольным.

Однако, по мнению специалистов налоговой инспекции, верующие, которые по религиозным причинам не могут получать идентификационный код, но, тем не менее, занимаются коммерческой деятельностью, должны принимать условия государства.

Своей альтернативы идентификационный код не имеет.

Паспортные службы на сегодняшний день отказываются ставить какие-либо пометки в паспортах. В Украине уже есть факты положительного решения суда в подобном вопросе. Жительница Донецка выиграла дело в суде, который признал неправомерными действия налоговой инспекции.

07.11.03
“Контекст-Медиа” Днепропетровск


Свобода мирних зібрань

14.12.2003

Комітет з питань правової політики рекомендує парламенту прийняти за основу зміни до Закону України "Про об’єднання громадян".

   

Основною метою законопроекту, за словами одного із авторів законопроекту народного депутата Віталія Хомутинника, “є визначення чіткої процедури легалізації громадських організацій, їх спілок шляхом повідомлення про заснування, її строки, підстави та порядок прийняття легалізуючим органом рішення про відмову”.

“Легалізація шляхом повідомлення про заснування є найпростішою формою легалізації. Вона вимагає мінімальної кількості документів для постановки на облік шляхом письмового повідомлення відповідно в Міністерстві юстиції України, місцевих органах державної виконавчої влади, виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад. У цьому випадку об’єднання не набуває статус юридичної особи”, – зазначив В.Хомутинник.

Законопроектом пропонується місячний термін для здійснення легалізації об’єднань громадян шляхом реєстрації та 10 робочих днів – для здійснення легалізації громадських організацій шляхом повідомлення про заснування, а також відповідно 10-денний та 7-денний строки для повідомлення заявника про прийняття легалізуючим органом рішення про легалізацію або рішення про відмову в легалізації.

Комітет не звернув уваги, що в парламенті перебуває на розгляді проекту закону “Про непідприємницькі організації”, який взагалі скасовує цей закон. Також парламентарі не врахували, що з нового року об’єднання громадян фактично потрібно буде двічі реєструвати: в Міністерстві юстиції та органі виконавчої влади. І саме на усунення цієї колізії необхідно спрямувати свої зусилля.

Секретаріат РУПОРУ за матеріалами Інформаційного управління ВРУ

Кримінально-виконавча система

14.12.2003 | Людмила Клочко

Засідання Харківського прес-клубу на тему "Реформування органів внутрішніх справ - протидія корупції".

   

5 листопада відбулося засідання Харківського прес-клубу на тему “Реформування органів внутрішніх справ – протидія корупції”. В засіданні взяли участь ректор Національного університету Внутрішніх справ Ярмиш Олександр Назарович, заступник начальника УМВС України в Харківській області Тарасенко Олександр Іванович і представник Харківської правозахисної групи адвокат Бущенко Аркадій Петрович.

Доктор юридичних наук, генерал-майор міліції Ярмиш, згадавши Катона, давньоримського політичного діяча, що кожен свій виступ закінчував словами “А ще я думаю, що Карфаген повинен бути зруйнованим”, порівняв цей вислів з постійними закликами до реформування міліції. Дійсно, реформа необхідна. Необхідне нове матеріально-технічне забезпечення, але, найголовніше – це зміна відношення до самої функції міліції у суспільстві. У спадок від СРСР ми дістали розуміння, що міліція повинна охороняти державу, а не служити громадянам. Зміна ментальності – це найголовніша і найважча задача, що стоїть перед українськими правоохоронцями. Пан Ярмиш, що офіційно обійняв посаду ректора Національного університету внутрішніх справ місяць назад, мріє про те, щоб його учбовий заклад став “міліцейською Сорбоною” і задачу свою бачить у “вихованні нових кадрів професіоналів, що будуть налаштовані служити людям”.

Полковник Тарасенко прийшов на прес-конференцію прямо з селекторної наради, за участю заступника міністра внутрішніх справ, що саме була присвячена реформуванню міліції. А основним завданням реформи є перехід від захисту інтересів держави до захисту людини, її прав та законних інтересів. Пан Тарасенко запевнив, що піде у минуле боротьба за “процент раскриваємості”. Робота міліції буде оцінюватися за кількістю справ, що передані до суду. Норма на одного слідчого – 4 справи на місяць. Харківська міліція буде приділяти увагу невідкладному реагуванню на скарги громадян, випадків відмови від реєстрації заяви не повинно бути. Обласне управління обіцяє вести непримириму боротьбу із зловживанням службовим становищем працівниками міліції.

А.П. Бущенко повідомив про те, що Харківська правозахисна група починає великий, розрахований на 3 роки проект, що має назву “Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні”. Існування такого ганебного явища, як катування, не дає нашій країні надії стати європейською країною.

Можливо, сенсацією прес-конференції була реакція на досить гострі закиди правозахисників, щодо катувань. Заступник начальника обласного управління не став заперечувати, що таке явище існує, а тільки зазначив, що іноді працівники міліції для скорішого розкриття злочину припускаються неправомірних дій, “замість того, щоб попрацювати головою”. Пан Тарасенко розповів, що не дивлячись на дуже ретельне ставлення до скарг на неправомірні дії міліції, з 400 скарг підтвердження знайшли тільки 10, а у інших випадках дії міліціонерів були признані законними. До того ж зазначив: “Тільки якісь “партизани”, що провели у лісі останні 10 років, не знають про Європейську конвенцію прав людини і не чули про Європейський суд”, А тому міліція зацікавлена у співпраці з незалежними правозахисними організаціями у напрямку дотримання прав людини.

У недержавних організаціях

14.12.2003 | Олексій Свєтіков, м.Северодонецьк

Проміжні результати виконання програми громадського консультування.

   

За підтримкою фонду Мотта з червня по грудень 2003 року ВГО “Комітет виборців України” реалізує в п’ятьох областях, включаючи Луганську, пілотну програму громадського консультування, спрямовану на надання безкоштовної кваліфікованої  юридичної допомоги виборцям, насамперед – у судах. 31 жовтня у Луганську відбулася прес–конференція, на якій були представлені проміжні результати щодо виконання програми. Прес-реліз щодо цього було розіслано в більшість ЗМІ, що діють у Луганській області.

КВУ усвідомила необхідність такої програми насамперед у результаті попередніх виборів 2002 року, коли відсутність в обласних відділеннях юридичних служб приводило до того, що організація не могла доводити до логічного завершення численні виявлені факти порушень виборчого закону. Пріоритетом нової програми є виборчі спори, і ЛОВ ВГО КВУ готове брати участь у них у будь-якому населеному пункті Луганської області.

Ще одним пріоритетом програми є захист політичних прав, насамперед, передбачених ст. 10 і 11 Міжнародної конвенції прав людини. Потенціал організації дозволяє допомагати громадянам на всіх стадіях судового захисту, починаючи від представництва в судах першої інстанції і закінчуючи оформленням заяв у Європейський суд прав людини.

З часу початку дії програми при особистій участі юристів комітету виборців в судах першої інстанції Луганської області завершено розгляд 3 процесів, що можуть бути віднесені до категорії виборчих, 5 судових позовів до ЗМІ чи до авторів публікацій у ЗМІ та 4 судової справи про захист права громадян на свободу мирних зборів.

Пропонується коротка ретроспектива деяких із цих справ:

Виборчі спори: 

1. Справа депутата Сєверодонецької міської ради А.Матвієнко. З позовом про захист ділової репутації до депутата звернувся виконавчий комітет Сєверодонецької міської ради у зв’язку з тим, що на сесії міської ради 26 грудня 2002 року А.Матвієнко запропонував розпустити виконком. В якості підстави розпуску виконкому депутат навів факти порушення виконкомом прав людини. Доводи юриста КВУ, що представляв інтереси депутата, включали наступне: виконком, що не є в Сєверодонецьку юридичною особою, не є належним позивачем у суді; що відповідно до ч. 4 ст.30 Закону “Про статус депутатів місцевих рад” депутат не несе відповідальність за зміст своїх виступів на сесіях, крім випадків наклепу й образи; що факти порушень прав людини, на які посилався депутат, вносячи пропозицію про розпуск виконкому, були підтверджені судовими рішеннями. 2 вересня суд залишив позов виконкому без розгляду у зв’язку з неодноразовою неявкою представника позивача в судове засідання.

2. Справа депутата Сєверодонецької міської ради С.Гуленко. Юрист комітету виборців підтримував у суді скаргу депутата на незаконне рішення територіальної виборчої комісії, яким було прийнято протокол зборів виборців про відкликання депутата. У даному процесі КВУ вважала за необхідне захищати інтереси виборців, що обрали (утретє) депутатом С.Гуленко, причина ініціювання відкликання якого, на нашу думку, була виключно політичною. Юрист КВУ доводив обґрунтованість скарги через доведення, наприклад, такого факту: у протоколі засідання територіальної комісії не була зазначена (і не була оголошена на зборах) причина відкликання. Крім того, збори не обирали ініціативну групу, члени ініціативної групи не передавали протокол у територіальну комісію (як він туди потрапив – з’ясувати в суді не вдалося), а територіальна комісія, приймаючі рішення, відмовила депутатові у розгляді його заяви щодо порушень, які мали місце під час проведення зборів. Дивно, але останній факт витікає безпосередньо з протоколу засідання територіальної комісії: першим питанням порядку денного був прийнятий протокол зборів, а третім – прийнято до відома скаргу депутата на цей протокол. 3 жовтня Сєверодонецький місцевий суд задовольнив скаргу С.Гуленко, визнав незаконним і скасував рішення територіальної комісії.

Позови до ЗМІ й авторів публікацій у ЗМІ:

1. Справа завідувача відділом прийому громадян Сєверодонецького міськвиконкому Н.Протопопової до газети “Третій сектор”. Позов був поданий у зв’язку з публікацією матеріалу “Референдумофобія”, у якому повідомлялося, як четверо сєверодончан 19 листопада 2002 року намагалися здати у виконком повідомлення про проведення зборів громадян. За інформацією, що оприлюднила газети, повідомлення прийняте не було: ні у відділу зі звернень громадян, ні в загальному відділі, ні оргвідділі. Позивачка звернулася до суду, вважаючи, що газета поширила неправдиву інформацію, чим нанесла їй моральної шкоди в розмірі 3000 гривень. Відповідно до її позовної заяви, 19 листопада їй дійсно приносили повідомлення про проведення зборів громадян, яке вона не знала як прийняти, і поки з’ясовувала, громадянка, що принесла повідомлення, нібито пішла з виконкому.

Під час процесу були опитані свідки: громадяни, що подали повідомлення, працівники виконкому. Було встановлено, що в дійсності 19 листопада громадяни намагалися віддати Н.Протопоповой повідомлення тричі на протязі 40 хвилин, але та тричі їм відмовляла, посилаючись, що їй раніше потрібно ознайомитися з нормативними документами. При таких обставинах 30 червня 2003 р. сєверодонецький місцевий суд вирішив, що інформація, яку поширила газета, відповідає дійсності й у позові відмовив. Позивачка рішення суду не оскаржила.

2. Справа О.Зарвовського. Позов до директора сєверодонецькїй СШ 11 О.Зарвовського подали сєверодонецький міський відділ освіти та завідувач цим відділом, які вважали, що відповідач спаплюжив їхню честь і гідність, коли надрукував у газеті статтю “Як грабують український народ”. Моральні страждання були оцінені в 5 тис. гривень. По нашій оцінці, інформація, що вимагали спростувати позивачі, в дійсності була оціночними судженнями автора щодо проблеми стягування плати з батьків на ремонт шкіл, що ж стосується негативних зведень, які містилися в матеріалі (щодо безгосподарного відношення до майна закладів освіти), то вони не оскаржувалися. 22 жовтня 2003 р. у ході судового засідання позивачі відкликали позови.

Судові справи про захист права на збори громадян:

Справа про рішення Сєверодонецького виконкому. 5 листопада 2002 р. виконавчий комітет Сєверодонецької міської ради прийняв рішення №1836 “Про затвердження місць проведення зборів, мітингів і інших акцій”, відповідно до п. 1 якого було визнано недоцільним проведення громадськими організаціями і політичними партіями зборів, мітингів і інших акцій на площах біля адміністративних будинків, торгових центрів, основних транспортних магістралей міста у зв’язку зі складністю в забезпеченні правопорядку в місцях великого зосередження людей і транспорту.  Бажаючі помітингувати, відповідно до цього рішення, могли це робити на 3 майданчиках, відведених виконкомом. Комітет виборців оскаржив це рішення в суд як незаконне, і таке, що порушує ст. 11 Міжнародної конвенції прав людини, але сєверодонецький місцевий суд залишив скаргу без задоволення. На початку червня поточного року Луганський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу керівника обласної організації КВУ. У рішенні суду зазначено, що “...за своїм змістом ст. 39 Конституції України не передбачає постійного характеру обмеження прав громадян чи прийняття яких-небудь рекомендацій. Таким чином, рішення, прийняті виконкомом Сєверодонецької міської ради від 05.11.2002 р. “Про визначення місця проведення зборів, мітингів і інших акцій у м.Сєверодонецьк” і 10.12.2002 р. “Про внесення змін у рішення виконкому від 5.11.2002 р. №1836”, утискує конституційні права громадян збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, ходи й демонстрації”. На наш погляд, таким чином було створено судовий прецедент, що може використовуватися для оскарження аналогічних рішень місцевої влади.

Погляд

14.12.2003 | Сергій Федоринчик, м.Київ

Незалежна громадська оцінка діяльності державних правоохоронних органів.

   

У 12 незалежних країнах, що раніше були республіками СРСР, зараз широко вживаються слова “демократія”, “правова держава”, “громадянське суспільство”, “права людини”, “ринкова економіка” тощо. Але ці слова тут мають  зовсім інше значення і вагу, ніж в країнах Західної (а тепер і Центральної) Європи.

Попри безперечні розбіжності між Україною і Туркменістаном, Вірменією, Молдовою тощо в постсоветських країнах все ж є так багато спільного, що можна говорити про загальне явище – НЕОФЕОДАЛІЗМ та 12 його різновидів. Економічними першоосновами неофеодалізму є колосальна майнова нерівність, та перевага можливостей збагачення від наближеності до влади над будь-якими індивідуальними талантами.

Коли більшість громадян живуть в напівжебрацькому стані, вони не спроможні контролювати владу, і вона займається насамперед обслуговуванням потреб олігархічних кланів та самого чиновництва. Всі інститути влади працюють з великими  відхиленнями від декларованих норм, буяють корупція та сваволя.

І прокуратура, і судова система в таких умовах не є незалежними, вони не  можуть бути незалежними ані від виконавчої влади, ані від олігархічних кланів. В результаті замість інструменту встановлення істини, захисту невинуватих і покарання винних ці інститути часто перетворюються на інструменти переслідування людей і організацій, які з якихось причин не подобаються сильним цього світу.

Майже всі політичні партії кормляться не від пожертв виборців, а з рук олігархів, тому вони є часткою проблеми, а не засобом її вирішення. Але є ще громадські організації, умови діяльності яких (за винятком наближених до влади чи безпосередньо нею створених), не є комфортними в жодній країні колишнього СРСР. І тому зовсім мало їх, і не дуже чисельні вони, і надто слабкі вони в порівнянні з  НУО західноєвропейських країн. Тим не менше, коли вони достатньо усвідомлюють свою роль і намагаються бути справді незалежними, вони можуть певною мірою впливати на ситуацію і дають надію на покращення ситуації.

Цікава ініціатива застосовується в Російській Федерації. Пермський регіональний правозахисний центр починає консультації з громадськими організаціями Росії про проведення громадської експертизи правозастосувальної діяльності Верховного Суду і Генеральної Прокуратури Російської Федерації.

Приводом для цієї ініціативи стали численні дорікання на адресу обох органів, висловлені представниками громадських організацій.

Задача громадської експертизи – аналіз правозастосувальної практики Верховного Суду і Генеральної Прокуратури з погляду її відповідності російському законодавству, професійній етиці і задачам дотримання захисту прав людини.

Проведення громадської експертизи передбачає:

– Уточнення предмета експертизи на нараді громадських організацій Росії, що спеціалізуються на наданні юридичної допомоги населенню (листопад 2003 р.).

– Моніторинг правозастосувальної практики Верховного Суду і Генеральної Прокуратури  на інформаційній базі 700-800 правозахисних, екологічних, профспілкових і соціально-захисних громадських організацій, що здійснюють юридичну допомогу населенню і/чи маючих більш-менш регулярну юридичну практику (листопад 2003 – січень 2004 р.).

– Формування експертної комісії: учені-юристи, юристи-правозахисники, незалежні адвокати, міжнародні експерти (грудень 2003 – січень 2004 р.).

– Проведення експертизи (січень – лютий 2004 р.).

– Обговорення результатів експертизи, формулювання позиції і пропозицій громадських організацій на спеціальній усеросійській конференції (лютий 2004 р.).

– Представлення результатів експертизи Президенту і Федеральним Зборам РФ, Раді Європи, що відповідають підрозділам ООН (лютий 2004 р.).

В Україні вже були деякі кроки громадських організацій щодо експертного оцінювання ситуації в державі в різних вимірах. Правозахисні організації України кілька разів готували паралельні доповіді щодо стану дотримання прав людини в Україні. Спираючись на них, міжнародні органи з прав людини, а нині також Уповноважений Верховної Ради з цих питань пані Ніна Карпачова звернули увагу на серйозні порушення прав людини в Україні, зокрема поширеність застосування катувань щодо затриманих в міліції.

Громадські екологічні організації України в цьому році підготували до Конференції Міністрів “Довкілля для Європи” доповідь “Громадська оцінка екологічної політики в Україні”, чим створили взагалі перший прецедент такого роду в Європі.

Все більшу роль в суспільному житті України починають відігравати неурядові експертні організації – “мозкові центри”, які піддають глибокому аналізу різні сторони політичного, економічного життя та інформаційної діяльності в Україні.

Але  ініціатива російських громадських організацій виникла не на пустому місці – все більше і більше питань влада в Росії намагається вирішувати грубою силою, що видно і в ситуації з Тузлою.  Діяльність Російської прокуратури все частіше нагадує фарс, все частіше громадяни мають сумніви в правосудності судових рішень.

Проте яким би вузьким не було коло російських правозахисників порівняно з мільйонами людей, що служать в міліції, армії, ФСБ та правоохоронних органах, повністю задушити незалежну громадську оцінку діяльності державних правоохоронних органів силовики не зможуть.

На мою думку, громадським організаціям України треба пильно придивлятись за розвитком цієї ініціативи, виявити моральну підтримку мужнім російським колегам – може і нам з їхнього досвіду дещо буде корисним.

Бюлетень "Права Людини", 2003, №31

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори