пошук  
Публікації › Бюлетень "Права Людини"200332
№32
2003

Бюлетень "Права Людини"

Політика і права людини

14.12.2003

Коментар Харківської правозахисної групи з приводу поточних політичних подій в Україні (листопад 2003 р.)

   

З огляду на характер та можливі наслідки політичних заяв, акцій та подій в Україні, які мали місце останнім часом в контексті офіційних і неофіційних громадсько-політичних ініціатив, Харківська правозахисна група (ХПГ) вважає за потрібне подати до них свій коментар.

Зокрема, найбільш значимою політичною акцією державної влади України останнього часу ХПГ вважає розгорнуту офіційним Києвом кампанію інтенсивної політичної підтримки конституційної реформи. З приводу реформи, а також окремих форм та методів, які використовуються урядовими структурами України для її популяризації серед населення ХПГ вважає за потрібне заявити таке:

Конституційна реформа в її нинішньому політичному вигляді та правовій редакції не відповідає реальним інтересам Українського народу ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі перспектив державної політики. Вона є непослідовною за своїми організаційними методами, нещирою за морально-політичним змістом, легковажною за нормативно-правовими якостями та непередбачуваною за потенційними громадсько-політичними наслідками.

Фактично, спроби діючої влади зламати Конституцію України почалися ще в часи ініціації референдуму України за “народною ініціативою” у 2000 р. Тоді, як всі знають, реформа була зорієнтованою на різке та грубе посилення авторитарних начал в державному управлінні та консолідацію й без того надміру централізованої політичної системи країни.

Як показав час, ця спроба виявилася політично короткозорою, юридично незрілою та морально авантюрною. Не випадково вона була вкрай критично оцінена європейськими політичними структурами та експертами, не зуміла переконати широкі верстви українського населення й врешті-решт провалилася.

Отже, організований українським урядом референдум 2000 р. був спрямований на нелегітимне посилення президентської гілки влади в країні, передбачав звуження конституційних принципів та інститутів демократії, порушував гарантії соціальної стабільності, був націлений на злам традиційних структур українського парламентаризму. Проведення референдуму супроводжувалось масовим застосуванням адміністративного примусу, залякуванням людей, ігноруванням політичних, а іноді також особистих прав і свобод громадян.

Тому фактичний парламентський провал референдуму 2000 р. був позитивним демократичним явищем, яке б мало послужити серйозним політичним попередженням владі. Водночас він став факультативним доказом політичної неприйнятності в Україні будь-яких агресивно-нестримних авторитарних амбіцій.

Проте український політичний монополізм викорінюється важко, а час невблаганний. Вже невдовзі після своєї невдачі інститути вищої влади в країні почали гостро відчувати брак соціальної підтримки, симптоми загальної деградації власного морально-політичного іміджу. При цьому дискредитація непослідовної і соціально нещирої державної політики в Україні відбувалась більш швидкими темпами, ніж можна було спочатку сподіватися.

Критика політичною опозицією владних дій була гострою, а соціально-економічний та фінансовий стан країни суттєво не виправлявся. Помічені й оприлюднені ЗМІ невдачі і прорахунки влади приводили до ще більшого подразнення, тому офіційна реакція на критику рано чи пізно зводилась до грубощів, силових дій та спроб відвертого політичного ангажементу правоохоронних органів.

В політичній атмосфері країни все більш чітко вимальовувалась необхідність справжньої політичної реформи, спрямованої якщо й не на зміну правлячого класу країни, то на суттєву ротацію її політичних та, почасти, економічних еліт. Тим більше, що попередня криза в енергетиці та загроза загального фінансово-економічного колапсу країни спричинилася до непопулярної кадрової хірургії та фінансової санації в колі інтересів, зазвичай недоторканих.

В результаті, закликані в Уряд “політичні санітари” країни Ю.Тимошенко та В.Ющенко були звільнені зі своїх посад. Ситуація погіршувалась також через масове поширення корупції, деградацію бюрократичного етосу по всіх вертикалях та горизонталях влади, що стало особливо помітним в трагікомічних обставинах і наслідках “касетного скандалу”.

Так або інакше, правда про вбивство журналіста Г.Гонгадзе та причетні до цього злочину вкрай суперечливі факти й визнання були втаємничені від громадськості, що послужило як символом вищої безкарності, так і, за правилами політичного гротеску, стимулом до відвертої адміністративної сваволі в центрі і на місцях.

Відставки прем’єр-міністрів та генеральних прокурорів набули в Україні ознак перманентності і, зрештою, перестали сприйматись серйозно, а глибока поляризація парламенту на “конструктивну” більшість і “ворожу” опозицію стала відвертим свідченням не стільки моральних пертурбацій в душах національних лідерів, скільки доказом загальної кризи політичного менеджменту в країні. Захиталися моральні підвалини і основи.

Зрештою, в коридорах влади поступово склалося розуміння того, що зламати конституційні механізми демократії, включно із засадами змінюваності та виборності її основних інститутів прямо не вдасться. Саме тому і тоді, на наш погляд, ідея всенародного референдуму була вперше оцінена керівниками країни як неефективна, а тому замінена ідеєю парламентської конституційної реформи.

Оскільки політична влада в той період відчувала себе хоч і зашкодженою, але все ще адміністративно сильною, конституційні новації в черговий раз передбачали не послаблення, а посилення президентських повноважень. Нова модель конституційного перерозподілу вищих компетенцій мала бути, вочевидь, більш централізованою, ніж структура влади за зразком 1996 р., проте фактичне розширення повноважень Президента було закамуфльоване під представництво регіонів, двопалатну структуру Верховної Ради (бікамералізм) і примарну демократизацію.

Проте, навіть поданий в Інтернеті та правозахисній пресі правовий аналіз конституційних хитрощів, проведений двома студентами-практикантами з Німеччини, легко розвінчав і порушив юридичну казуїстику українських академіків права. Водночас слід визнати, що у порівнянні з попередніми ініціативами, президентська версія змін до Основного Закону була розрахована вже на значно більш виважений, процедурно обережний, політично поміркований тип консервації вищих політичних еліт, ніж це передбачалось за референдумом 2000 р.

З метою надання конституційній реформі рис легітимності, були примусово організовані не тільки народні зібрання та обговорення, але й колекціонування народних пропозицій у вагонах потягів і електричок. Окремо слід згадати теоретичне освячення цінностей бікамералізму та фактичне обмеження принципу незалежності судової гілки влади на академічно-науковому рівні.

Проте ні реляції з народних зібрань, ні підтримка морально зґвалтованої української правової науки не врятували ефектно репрезентованої, проте хибної в своїй основі конституційної ідеї. Попри свій імпозантний імідж, кампанія наукової підтримки недобре задуманого стала ще одним провалом національних докторів права в очах суспільства, колах української діаспори та західних правових експертів. Врешті-решт, в якості невдалої ця ідея була визнана і Президентом, який несподівано відкликав свій проект з Конституційного Суду.

Не дбаючи про збереження лиця, безперспективну ініціативу було поховано її ж авторами, а до порядку денного було включено цілком нову за юридичною парадигмою ідею “української опричнини”. Подібно до того, як “засмучений” політичним нерозумінням свого оточення Іван IV Грізний подався свого часу на удаване самовигнання, український Президент з подібних міркувань порвав свої конституційні “кондиції”.

Внутрішня логіка даного політичного реверсу є прозорою і зводиться, на нашу думку, до усвідомлення офіційним Києвом нових політико-економічних реалій: літнього зернового провалу та вимушеної девальвації гривні. Оскільки часу до президентських виборів залишається справді обмаль, а брутальність політичного та силового тиску на опозицію не дає діючій владі надій на прощення, третя модель виходу з політичного тупика виникла майже автоматично.

Простіше кажучи, вперше допустивши реальну можливість політичного тріумфу опозиції на грядущих виборах, влада “тишком-нишком, недорогим коштом” вирішила перетворити конституційну посаду Президента України на політико-правову фікцію. Отже, якщо вже й поступатися вищими посадами, то спершу перетворивши їх на ніщо.

Тому, якщо перші версії конституційної реформи мали під собою прагнення влади максимально посилити й подовжити свій стратегічний вплив, то остання модель української політичної реформи стала черговою спробою порятувати синекури через деградацію предметів відання та повноважень найсильнішого політичного інституту країни. Йдеться, звісно, про компетенцію Президента України, силу посади якого можна було б використати для проведення дійсно радикальних змін.

Водночас, на тлі загальної логіки подій, траплялися виключення, які тільки підтверджували правило. Йдеться про конституційне подання 53 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення Конституційним Судом частини 3 статті 103 Конституції України, в контексті якого вже на найвищому правовому рівні дебатується обрання Л.Д.Кучми на третій термін поспіль.

При цьому налякана попередніми ініціативами наука України знову була запрошена до легалізації правового абсурду. Першу спробу виправдання юридичних нісенітниць вченими Академії правових наук було відбито. Проте вже на другому колі змагань, як відомо ХПГ, Академія зламалася. Отже за юристами, годними вихваляти плаття “голого короля”, справа не забарилася.

До честі Л.Д.Кучми треба віднести, що сам він від подібної ініціативи відмежувався. Проте політичні клакери є нестримними, отже нам ще не раз доведеться почути виклики Президента на “біс”. Що саме вирішить з даного питання Конституційний Суд, передбачити важко. В 2000 р. він продемонстрував достатній інстинкт самозбереження, проте з тих часів склад суддів частково оновився, а їх праця зазнала певних стимулів. Схоже, що суддям таки доведеться вибирати між “мати і бути”.

Більш довготривалий прогноз, однак, показує, що якщо Конституційний Суд дійсно підтримає ідею можливості обрання діючого Президента на третій термін, а Академія права юридично підтримає Конституційний Суд (як це відкине Україну назад в європейській політичній думці!), то опозиції колись-таки доведеться розпускати і Конституційний Суд, і Академію права.

Проте сьогодні головне питання реформи стоїть ширше. Адже йдеться про реальну загрозу зламу конституційної системи України в цілому. При цьому не має великого значення, чи станеться це суто з “придворних” міркувань, чи через патологічний страх правлячої групи перед консолідованою трійцею опозиції. Адже саме по собі невинне побоювання урядом того, що влада опиниться в “поганих” руках, може привести до політичної некерованості, адміністративної деструкції суспільства в цілому.

Логічно, що без сильного Президента Україна опиниться дипломатично безпорадною перед лицем як східних, так і західних сусідів. Не маючи довготривалих традицій парламентаризму, вона може опинитися в обставинах, коли жодне принципове політичне рішення не буде прийнято через флуктуативність і непослідовність парламентських дебатів. Отже, щоб не дати справжніх повноважень тим, хто прийде їй на зміну, діюча влада легко ризикує політичною збалансованістю країни в цілому.

Україна поки що не пережила власної оксамитної революції, а те політичне збурення, яке мало місце в “Українському домі” під проводом В.Медведчука навряд чи було витримано в стилі “чесно названої брехні, сумлінно поміченої гнилизни, підведення балансу під попереднім розкладом” (Д.Мережковський).

Натомість, за роки незалежності Україна перейшла через цілу низку камуфляжних політичних підробок і юридичних фікцій, до останнього часу зберігаючи можливість реформуватися по-справжньому, розвиватися без крові та неприйнятних жертв. Більш як десять років нам вдавалася еволюційна стратегія розвитку, що, попри всі застереження, все-таки приносило свої результати.

Постійно прогресуючим в українському житті є, наприклад, усвідомлення народом реальних масштабів комуністичного голодомору 1932-1933 рр. Відбуваються також позитивні зсуви в морально-політичних оцінках модерного національно-визвольного руху України, подій її воєнної та повоєнної історії серед населення східних регіонів країни. Проте все досягнуте, за умов продовження безвідповідального підриву владою засад національного конституціоналізму, може бути ближчим часом втрачено, а одержані ментально-гуманістичні здобутки – поруйнованими.

Поки що з метою недопущення опозиції до влади в Україні почали блокуватися навіть класичні політичні та особисті права і свободи. Невідомі особи в уніформах, схожі не стільки на хуліганів, скільки на працівників спецслужб, обмежують свободу народних депутатів України. Водночас законні вимоги парламентаріїв часто-густо ігноруються чинами МВД на місцях.

За вищими політичними вказівками законні представники державної влади – народні депутати України – поділені на “правильних” і “неправильних”. Все частіше трапляються випадки, коли внаслідок запровадження “ручного управління” українське конституційне та адміністративне право перестає діяти як юридичний регулятор. Поділеними за політичною ознакою в країні стають вже не тільки народні депутати, ректори вузів і промисловці, але й суспільство в цілому.

В засобах масової інформації, на телебаченні продовжується політика фактичної цензури і неформального використання “темників”. Причому на головних телеканалах замовчуються не тільки політичні дії опозиції, але й критичні щодо поточної ситуації в країні акції та виступи Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

На цьому тлі політична гра в конституційну реформу для збереження вузько-економічних та політичних інтересів сприймається вже не тільки гранично аморальною, але й національно небезпечною. Все більш реальним виглядає те, що правляча верхівка готова дестабілізувати країну тільки тому, що певним особам не хочеться залишати своїх впливів і привілеїв. Саме з цією метою в Харкові днями був проведений штучно організований владою “громадянський форум”. За своїм задумом це загальнонаціональне зібрання мало стати свідченням всенародної підтримки перекроювання Конституції України, допоміжним засобом легітимації антиконституційної авантюри.

Звертає на себе увагу те, що склад “громадян­ського форуму” визначався владними структурами заздалегідь, причому відбір кандидатур на обговорення реформи здійснювався з кола осіб, які за посадою або функціонально є безпосередньо залежними від влади. Симпатики реформи рекрутувалися за ознакою причетності до “бюрократичного класу” (за М.Вебером). При цьому не мало особливого значення навіть те, чи дійсно виступаючі достеменно знають, про що йдеться.

Отже, в кращому залі області, в стилі компартійних з’їздів відбувся політичний аукціон з продажу “кота в мішку”. При цьому дата проведення, час та склад учасників форуму ніде і ніким заздалегідь не оприлюднювалися. Виступи учасників, наскільки відомо, були наперед запланованими й суттєво передбачуваними.

Оскільки нові варіанти конституційних змін і поправок в Україні до відома громадськості не доводяться, остільки населення країни сприймає їх з красномовних вуст публічного речника політичної реформи С.Гавриша. Семантичну барвистість висловів останнього годі заперечувати, проте не можна заперечувати й граничну політико-правову легковажність репрезентованих ним ідей.

Все зазначене спонукає ХПГ виступити з морально-політичною пересторогою владі. Україна є молодою демократією з дуже суперечливою політичною історією. Політичне зростання України в ХХ столітті, як відомо, було трагічним. Країна пережила кілька революцій, громадянську війну, національно-визвольний рух, цілу низку конституційних епох та політичних режимів поспіль. Змагання Центральної Ради були “скориговані” Гетьманщиною, а правління П.Скоропадського – Директорією. По тому масові репресії вчиняли більшовики, так що голос жертв ще й досі відлунює Карпатами. За відсотком загиблих, по відношенню до загальної кількості населення, Україна в ХХ столітті в Європі, як відомо (Т.Гунчак), поступається тільки Польщі.

Отже, наша відносна політична стабільність – це мало не випадковий та крихкий подарунок долі, що його успадкували не більш як два – три останніх покоління українських людей. І саме ця стабільність нині підривається страхом, короткозорістю, зарозумілістю та егоїзмом влади.

На “першій хвилі” (за С.Гантінгтоном) повоєнної європейської демократизації Україна більш-менш прийняла і адаптувала до своїх умов цінності світового ліберально-демократичного конституціоналізму. І хоча на хвилі громадянського ентузіазму наші батьки-засновники дещо схибили на терені демократичної риторики, а Конституція 1996 р. виявилася подекуди наївно-сентиментальною, її гуманістичний та правовий потенціал ще далеко не розкрився.

Безумовно, що наш Основний Закон заслуговує на поліпшення. Зокрема, Президент мав би бути не тільки політично сильним, але й юридично відповідальним за дії фактично очолюваного ним Уряду. Квоти голосування в процедурі імпічменту мали б бути понижені, а соціально-економічні права скориговані в бік реальних можливостей гарантування тощо.

Проте конкретна, саме сьогодні насаджувана діючою владою концепція конституційної реформи, перехід до виборів Президента парламентом, суттєве звуження президентських повноважень стосовно Уряду не поліпшує, а суттєво погіршує наш Основний Закон. Вона вочевидь звужує простір політичної керованості країною, “інфікує” хворобою парламентських чвар тепер уже й виконавчу гілку влади в країні. В морально-політичному плані реформа є також нещирою, бо на тлі гасел про демократизацію майже вдвічі зменшує можливості прямого народного волевиявлення.

Проект конституційних змін не тільки вдвічі зменшує обсяг виборчих прав громадян України, але й суперечить принципу прямих виборів, записаному в статті 71, Розділу ІІІ Конституції України. Не випадково саме цей розділ є тією частиною Конституції, яка знаходиться під гарантіями підвищеної стабільності; саме його положення виступають юридичною запорукою проти узурпації державою права народу визначати і змінювати конституційний лад; саме він прямо охороняє неушкодженість народного суверенітету.

Особливо небезпечним в політичному та правовому сенсі є те, що неконституційність основних положень політичної реформи була проігнорована Конституційним Судом України, який фактично благословив владу на неправе діло. Отже, свідоме відкинення Конституційним Судом України вимог статті 71 та 157 Основного Закону доводить, що рівень політичного лицемірства у нас знову сягнув критичної відмітки.

Заступати межу далі – значить інспірувати некеровані політичні процеси в Україні. Саме в таких обставинах, до речі, починалися національні оксамитні революції у Східній та Центральній Європі. В разі, якщо подібне відбудеться в Україні, владі не стане часу і снаги вихвалятися своєю мудрістю і здобутками. Свого часу в Польщі з метою порятунку комуністичного режиму і своїх прибічників В.Ярузельський запровадив надзвичайний стан. Тепер та ж спроба була здійснена в Грузії. Українська влада майже з аналогічною метою хоче запровадити конституційну реформу.

Проте відомо, чим скінчилися змагання й домагання останнього червоного поляка. Рятувальний круг виявився насправді свинцевим, так що “корабель дурнів” тільки швидше пішов на дно.

Та й, зрештою, хто тепер згадує В.Ярузельського?

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Узагальнена практика розгляду Богунським судом м. Житомира справ про притягнення громадян до адміністративної відповідальності.

   

Начальнику МВ УМВС України в Житомирській області Болуху А.А.

Прокурору Богунського району м.Житомира Кобернюку В.М.

З В Е Р Н Е Н Н Я

в порядку п.6 ст. 105 Закону України “Про судоустрій України”

Богунським районним судом м. Житомира узагальнено практику розгляду судом справ про притягнення громадян до адміністративної відповідальності за ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Узагальнення обговорено на зборах суддів Богунського районного суду м. Житомира.

Збори суддів прийняли рішення звернутися до відповідних органів державної влади з метою вжиття заходів до усунення порушень закону, виявлених судами при розгляді справ про адміністративні правопорушення зазначеної категорії.

Так, з 1077 справ про адміністративні правопорушення, передбачені ст.173 КУпАП, що надійшли до суду з міськвідділу внутрішніх справ за півріччя адміністративний арешт застосовано до 538 осіб. Закрито за відсутністю події та складу правопорушення. 27 справ, відносно 178 осіб застосовано штраф, 262 особам винесене усне зауваження. Повернуто для доопрацювання через невідповідність складених протоколів вимогам закону 72 матеріали.

Узагальнення показало, що правоохоронними органами допускаються численні випадки безпідставного притягнення осіб до адміністративної відповідальності, незаконне затримання та утримання затриманих при правоохоронних органах понад три години. Чим порушуються права громадян на свободу та особисту недоторканність, передбачені ст.5 Європейської Конвенції про захист прав людини, ст. 29 Конституції України.

Відповідно до ст.5 Європейської Конвенції про захист прав людини “ніхто не може бути позбавлений волі інакше, ніж у встановленому законом порядку і у наступних випадках:

а) законне тримання особи після засудження компетентним судом;

б) законний арешт або тримання під вартою особи за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

с) законний арешт або тримання під вартою особи з метою доставляння до органу, компетентного здійснювати судові функції, якщо існує обґрунтована підозра, що вона вчинила правопорушення, або якщо існують достатні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення;

д) тримання під вартою неповнолітнього на, підставі законного рішення з метою виховного нагляду або законне тримання під вартою неповнолітнього з метою доставлення його до компетентного органу;

е) законне тримання під вартою осіб для запобігання, поширенню інфекційних захворювань, а також душевнохворих, алкоголіків, наркоманів або бродяг:

f) законний арешт або тримання під вартою особи для запобігання її незаконному в в’їзду в країну, або особи, щодо якої вживаються заходи з метою її вислання або видачі.”

Відповідно до п.3 ст.5 Конвенції, “обмеження права на особисту свободу, передбачене підпунктом с) можливе лише за умови, що кожна заарештована (затримана) особа негайно доставляється до судді чи іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати судові функції.”

Оскільки арешт та затримання (в тому числі в адміністративному порядку) є запобіжними заходами, що переслідують мету захисту суспільства чи є необхідними для належного проведення досудового слідства, судового процесу, відповідно до вимог міжнародного та національного права на судах, що розглядають питання про затримання та арешт, лежить конституційний обов’язок встановлення конкретних доказів, свідчень та обставин, що з великим ступенем певності допускають наявність підстав для вжиття такого запобіжного заходу.

Відповідно до національного законодавства, зокрема статей 173, 260, 263 КУпАП адміністративне затримання особи застосовується з метою припинення адміністративних порушень та допускається за умови, якщо вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи, складення протоколу про адміністративне правопорушення у разі неможливості складання його на місці вчинення правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні правопорушення.

Законом, зокрема ст. 222 КУпАП крім суддів право на розгляд справ про правопорушення, передбачені ст.173 КУпАП з застосуванням адміністративного стягнення (за виключенням адміністративного арешту) надано начальникам органів внутрішніх справ та їх заступникам.

Застосування адміністративного арешту, як стягнення, передбаченого ст.173 КУпАП може мати місце лише за умови, що за обставинами справи та з урахуванням особи правопорушника буде визнано недостатнім застосування таких стягнень як штраф та виправні роботи.

Тому адміністративне затримання особи може тривати до розгляду справи судом, тобто понад три години, лише у випадку прийняття посадовою особою правоохоронного органу рішення щодо недостатності застосування до порушника інших адміністративних стягнень ніж адміністративний арешт та направлення справи на розгляд суду.

З аналізу матеріалів справ, що направлялися органами внутрішніх справ до суду про правопорушення, передбачені ст.173 КУпАП вбачається, що вони не містили точні і повні дані про особу, документ, що підтверджував би особу доставленого до суду правопорушника до справи не додавався. Відсутні дані, які характеризують особу правопорушника.

Дані, які б вказували на недостатність застосування до правопорушника інших адміністративних стягнень крім арешту та обґрунтоване рішення відповідної посадової особи органу внутрішніх справ щодо підстав направлення матеріалів на розгляд суду не містяться в жодному матеріалі.

Встановлено порушення ст.5 Європейської Конвенції щодо безпідставності обмеження особистої свободи громадян, та щодо негайного вирішення справи відповідною службовою особою по 539 справах з 1077 загальної кількості направлених до суду.

Тобто, кожний другий громадянин безпідставно утримувався при правоохоронних органах понад три години.

Враховуючи викладене, пропоную:

– невідкладно вжити відповідних заходів до недопущення аналогічних порушень прав людини в подальшому;

– звернути увагу на оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, що направляються до суду в порядку ст.173 КУпАП. Такі матеріали обов’язково повинні містити документ, що підтверджує особу правопорушника, рішення посадової особи щодо підстав направлення матеріалів на розгляд в суд та докази, в обґрунтувати доводів про недостатність застосування інших адміністративних стягнень крім арешту,

Голова Богунського районного суду м Житомира В.П.Котик

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Продовжується боротьба за домен .ua. "Хостмастер" оскаржив рішення Київського господарського суду.

   

ТОВ “Хостмайстер” оскаржило рішення Київського господарського суду, який на початку жовтня відхилив позов “Хостмайстера” до Кабінету Міністрів з вимогою визнати недійсним урядове Розпорядження “Про адміністрування домену “.UA”. Про це повідомив директор ТОВ “Хостмайстер” Борис Мостовий. За його словами, “Хостмайстер” подав апеляцію до Київського апеляційного суду. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів від 22 липня 2003 року (№ 447-р) “Про адміністрування домену “.UA”, уряд підтримав пропозицію Держкомзв’язку та інформатизації, СБУ і ряду учасників ринку Інтернет в Україні про створення об’єднання підприємств “Український мережевий інформаційний центр” з метою управління адресним простором українського сегменту мережі Інтернет, обслуговування і адміністрування системного реєстру і системи доменних імен домену верхнього рівня “.UA”. Зокрема, Держкомзв’язку спільно з учасниками ринку Інтернет і зацікавленими центральними органами виконавчої влади було доручено здійснити організаційні заходи зі створення та реєстрації такого об’єднання, забезпечивши участь в ньому підприємств, що входять до сфери їх управління. Компанія “Хостмайстер” подала позов до Київського господарського суду наприкінці липня цього року. За словами Мостового, вказане розпорядження уряду необґрунтовано позбавило ТОВ “Хостмайстер” права діяльності з адміністрування домену, що є порушенням чинного законодавства України. У позові також наголошувалося, що чинним законодавством України не встановлені будь-які особливості регулювання такого виду підприємницької діяльності як надання послуг адміністрування домену “.UA”.

Зараз права управління адресним простором українського сегменту мережі Інтернет “.UA” здійснюють фізичні особи Дмитро Кохманюк і Ігор Свиридов, що одержали їх в 1992 році. Підтримку домену .UA, у тому числі й технічну, здійснює підприємство “Хостмайстер”, до числа засновників якого входять правовласники.

УНІАН

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Парламент почав регулювати Інтернет.

   

Верховна Рада України прийняла у третьому читанні Закон “Про телекомунікації”. Окрім того, що цим законом скасовується заборона на оплату вхідних дзвінків, що є найважливішим для споживачів, ним також встановлюються підстави для постійного стеження за громадянами в Інтернеті.

Зокрема, стаття 39 Закону “Про телекомунікації” визначає, що: “4. Оператори телекомунікацій зобов’язані за власні кошти встановлювати на своїх телекомунікаційних мережах технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів, і забезпечувати функціонування цих технічних засобів, а також у межах своїх повноважень сприяти проведенню оперативно-розшукових заходів та недопущенню розголошення організаційних і тактичних прийомів їх проведення. Оператори телекомунікацій зобов’язані забезпечувати захист зазначених технічних засобів від несанкціонованого доступу.”

Є багато підстав вважати, що саме ці положення стануть законною підставою для СБУ встановити у всіх провайдерів моніторингове обладнання, за допомогою якого вони зможуть постійно вести стеження за будь-яким користувачем, включно з його електронною перепискою.

Тому з часу, коли Президент підпише цей закон, кожен повинен знати, що кожний його крок в Інтернеті та всі електронні повідомлення (електронна пошта тощо) є під постійним наглядом спеціальних служб.

А провайдери понесуть значні витрати (десятки тисяч доларів за попередньою оцінкою), що неминуче призведе до зростання вартості їхніх послуг.

То ж, фактично, за нами тепер будуть стежити за наш рахунок та ще з обґрунтуванням, що це потрібно для нашої ж безпеки. Справжня радянська логіка.

За закон проголосували 296 депутатів при жодному проти. Тобто майже всі парламентарі, які були в залі, проголосували за цей закон.

А не задовго до цього народні депутати прийняли у першому читанні проект закону “Про діяльність у сфері інформатизації”, яким здійснюється регулювання Інтернету та інших подібних систем. За цей проект проголосувало 269 народних депутатів, при жодному проти чи такому, що утримався.

І ніякого права на приватність для народних депутатів не існує.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Відкрите звернення правозахисників до Президента України.

   

Президентові України Кучмі Л.Д.

ЗВЕРНЕННЯ

Пане Президенте!

Звертаємося до Вас у зв’язку із ухваленням Верховною Радою України Закону України “Про телекомунікації”. На переконання правозахисних організацій набрання чинності цим законом становить суттєву загрозу правам громадян України, суперечить інтересам суспільства та української держави в цілому. Змушені констатувати, що нажаль, ані представники парламентської більшості, ані представники політичної опозиції не керувалися інтересами суспільства при розгляді законопроекту.

Ухвалений Верховної Радою України Закон України “Про телекомунікації” містить норму, що накладає на операторів, які працюють на ринку телекомунікаційних послуг, обов’язок встановити за рахунок власних коштів, обладнання, що надасть змогу правоохоронним органам знімати інформацію з каналів зв’язку. Розуміючи наявність відповідних повноважень правоохоронних органів, необхідність здійснення таких заходів з метою підтримки національної безпеки, забезпечення правопорядку, вважаємо що така норма матиме негативні наслідки для українського суспільства.

По-перше, набрання чинності закону в його нинішній редакції означатиме монополізацію ринку телекомунікаційних послуг кількома великими компаніями, що ускладнить розвиток ринку, не сприятиме становленню конкурентних умов, стримуватиме доступ по інформаційних мереж загального доступу мешканців невеликих населених пунктів України.

По-друге, навіть керівники СБУ визнають, що їм невідомо – скільки коштуватиме постачальникам телекомунікаційних послуг (а в кінцевому результаті споживачам) встановлення відповідного обладнання. Викликає здивування готовність членів українського парламенту перекласти на громадян України витрати, обсяг яких наперед невідомий.

По-третє, заходи щодо забезпечення національної безпеки та підтримки правопорядку здійснюються в інтересах всього українського суспільства, а тому, вони мають фінансуватися за рахунок коштів платників податків, а не лише споживачів телекомунікаційних послуг.

По-четверте, набрання чинності цим законом означатиме підвищення тарифів на телекомунікаційні послуги. Для більшості громадян України значний обсяг таких послуг є фактично недоступним через низький рівень доходів.

По-п’яте, як справедливо зазначило у своєму висновку Головне науково-експертне Управління Верховної Ради України, покладання втрат на встановлення та обслуговування обладнання для зняття інформації з каналів зв’язку на операторів телекомунікацій всіх форм власності, входить в протиріччя з нормами чинного базового Закону України “Про підприємництво” (ч.2-3 ст.12 та ч.2 ст.13), зокрема в частині гарантій майнових прав підприємців.

По-шосте, на цей час Верховною Радою України не розглянуто законопроект “Про моніторинг телекомунікацій”, який передбачає процедури зняття інформацій з каналів зв’язку. Вважаємо передчасним впровадження норм про встановлення обладнання для зняття інформації до того часу, поки законодавством не врегульовані питання адекватного захисту конституційного права громадян на таємницю листування, не визначено обсяг повноважень правоохоронних органів, процедури здійснення моніторингу.

По-сьоме, активні дії Служби Безпеки України, спрямовані на встановлення власного контролю над доступом до мережі Інтернет, поширенням інформації, доступом до інформаційних ресурсів, розподілом доменних імен, що втілені в розроблених за участю представників СБУ законопроектах “Про телекомунікації”, “Про моніторинг телекомунікацій”, “Про діяльність в сфері інформатизації”, вже викликали негативну реакцію з боку багатьох міжнародних організацій.

Сподіваємось у Ваші щирі наміри сприяти розвитку інформатизації України та забезпечення доступу її громадян до всесвітньої інформаційної мережі Інтернет, що втілені в Указі Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” №928 від 31 липня 2000 року. Тому просимо Вас скористатися своїми конституційними повноваженнями і повернути до Верховної Ради ухвалений нею Закон України “Про телекомунікації” із пропозицією внесення відповідних змін.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Севастопольська правозахисна група

Харківська правозахисна група

Подільський центр прав людини

Центр правових та політичних досліджень “СІМ”

Громадський комітет національної безпеки України

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003

Обережно! Вас моніторять!

   

26 листопада відбулися громадські слухання проекту закону “Про моніторинг телекомунікацій”, на яких у дискусії зустрілися захисники та противники стеження за користувачами Інтернету та користувачами інших телекомунікацій.

Громадські слухання відкрив Заступник Голови СБУ Анатолій Герасимов. Він зупинився на основних положеннях законопроекту. В основному тези його доповіді зводилися про технічні питання моніторингу, стверджуючи при цьому, що права людини забезпечуються іншими законами. При цьому він зазначив, що на сьогодні він не бачить системи ефективного громадського контролю за процесом моніторингу телекомунікацій, яку можна запровадити в Україні. Постає логічне запитання про те, чи вона взагалі буде розробляти таку систему. Він також виразив впевненість у прийнятті цього закону, зазначивши, що частково ці положення вже закладені у прийнятому нещодавно Закону “Про телекомунікацій”.

“Розробка національної системи моніторингу і засобів доступу до всіх операторів зв’язку проводиться СБУ за узгодженням з усіма правоохоронними органами вже багато років, а загалом в Україні існує 28 ліцензіатів з розробки засобів і систем моніторингу” – сказав Анатолій Герасимов.

Крім того, він зазначив, що право на використання систем моніторингу мають сім суб’єктів оперативно-розшукової діяльності, на яких доводиться три структури з правом контролю.

Після цього з доповіддю виступив Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи (резюме доповіді друкується нижче – ред), який звернув увагу на абсолютну не забезпеченість прав людини українським законодавством в цій сфері. Зокрема, на повну не відповідність законодавства міжнародним стандартам.

Наприклад, процедура надання санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку не відповідає європейським стандартам. Суди до сьогодні у цьому питанні користуються єдиним правовим документом: Листом Верховного Суду України від 19 листопада 1996 року № 16/6 “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладання арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв’язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції”. Цей лист не зареєстрований Міністерством Юстиції та не є в жодній правовій базі. Згідно статті 57 Конституції України він взагалі є не чинним. Тобто, правових гарантій забезпечення прав людини просто не існує. На які тоді інші закони посилаються спецслужби?

Про необхідність правових гарантій в Україні свідчить і факт про те, що у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, що значно перевищує кількість випадків засудження за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. То ж кого слухають українські спецслужби?

Володимир Малинкович з української філії Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень також зазначив про необхідність правих гарантій прав людини у цьому законі, зокрема, через впровадження додаткової глави, яка би регулювала ці питання. З іншої точки зору, на його думку, такий закон взагалі не потрібний. Оскільки на Заході обмеження прав людини останніх часів пов’язані з загрозою тероризму, а такої реальної загрози в Україні не існує. Проте в Україні існує брак свободи слова та переслідування супротивників, що ставить ще більше питань щодо необхідності цього закону.

На думку багатьох виступаючих такий закон необхідний, але основною метою має стати гарантування права людини при здійсненні моніторингу. Саме в такій редакції він необхідний суспільству. Держава, в особі органів держави, зацікавлена лише у процедурі та її впровадженні за рахунок користувачів телекомунікацій, а не державного бюджету. В умовах, коли в парламенті існує більшість, яка приймає закони необхідні виключно державі, а не суспільству, вбачається зрозумілим прийняття низки останніх законів. А також запевнення спецслужб в тому, що система моніторингу буде створена.

Також слід додати, що на сьогодні за даними Держкомзв’язку 4 провайдера вже встановили моніторингове обладнання. За словами А.Герасимова таких вже 10. А за оцінкою представників бізнесу їх біля 50. Проте, нагадаємо, законодавчої бази для втручання у право приватності особи, таємницю кореспонденції не існує. То ж на яких правових підставах спецслужби стежать за користувачами цих провайдерів?

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій

Право на свободу та особисту недоторканність

14.12.2003 | Євген Захаров, Харківська правозахисна група

Правові засади моніторингу телекомунікацій.

   

(Доповідь на громадських слуханнях)

Стаття 31 Конституції гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, “з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”.

Порядок здійснення таких виключних заходів регулюється Законом України “Про оперативно-розшукову-діяльність” (далі ОРД), який був прийнятий 18 лютого 1992 р. (з численними змінами та доповненнями в 1992-2003 рр.) та статтею 187 Кримінально-процесуального кодексу (далі КПК) в редакції 21.06.2001.

Згідно ч.1 статті 5 законопроекту про моніторинг він “здійснюється з метою пошуку і фіксування фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій, а також отримання інформації, пов’язаної з безпекою громадян, суспільства і держави.” Це дуже розмите і неточне визначення уточнюється завдяки згадуванню, що моніторинг здійснюється винятково як засіб оперативно-розшукової, контррозвідувальної і розвідувальної діяльності на підставі відповідних законів. Частина 5 статті 9 Закону про ОРД говорить, що “під час здійснення ОРД не допускається порушення прав і свобод людини і юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.” Таким чином, моніторинг може бути здійснений тільки за рішенням суду у випадках тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Звернемо увагу, що частина 14 статті 9 формулює теж саме дещо по-іншому: “оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення”. Зауважимо, що у частині 5 йдеться тільки про ОРЗ щодо конкретної особи, тоді як у частині 14 – про ОРЗ, які не обов’язково прив’язані до конкретної особи. Як зазначає шведський професор Денніс Телльборг[1], сьогодні головною функцією негласного нагляду є не викриття злочинця, а встановлення самої наявності злочину. Коли спецпідрозділи провадять розшукову діяльність проти організованої злочинності, торговців наркотиками тощо, вони працюють до вчинення злочину, і мета цих ОРЗ – зібрати інформацію про особу, злочинну групу або можливі насильницькі дії (терористичний акт, наприклад). Іншими словами, те, що хочуть з’ясувати на етапі, коли подається заява до суду про отримання дозволу на негласне стеження, часто неможливо конкретизувати. У таких випадках отримання судової санкції втрачає сенс, а спецпідрозділи фактично можуть організовувати негласне стеження на власний розсуд без застосування судового контролю. Отже, процедура отримання судової санкції повинна чітко визначатися законом, бути ясною і детальною, а формулювання гарантій проти зловживань стає центральним питанням.

Як це не сумно, але й досі процедура надання судового дозволу здійснюється на підставі листа ВСУ від 19 листопада 1996 р. № 16/6 “Про тимчасовий порядок розгляду мате­ріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв’язку (теле­фонних розмов, телеграфної та іншої ко­респонденції)”. У листі наведені тільки загальні принципи порядку надання дозволу на здійснювання оперативно-розшукових заходів. Не вказаний максимальний термін дії дозволу, не вказано, на який термін може бути продовжено дозвіл. Законами інших країн чітко обумовлена максимальна тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, яку може дозволити суд: у Франції – 4 місяці, Німеччині – 3 місяці, Фінляндії та Швеції – 1 місяць, Угорщині – 1.5 місяця, Росії – 6 місяців, тощо. Лише в Україні максимальний термін дії дозволу на негласні ОРД взагалі не визначений. Раніше тривалість обмежувалася опосередковано терміном 6 місяців (і тільки в випадках, коли підозри не підтвердилися), оскільки діяла норма про знищення оперативно-розшукової справи, якщо протягом шести місяців не встановлені дані, що вказують на ознаки злочину, скоєного особою, щодо якої здійснювалися ОРЗ. Але ця норма була виключена. Сумнівними виглядають й п.6,7 листа ВСУ. Проте ми не будемо аналізувати положення цього листа. Можна зрозуміти керівництво ВСУ, яке у вкрай стислий проміжок часу видало терміновий документ для використання судами Конституції. А от зрозуміти законодавця, який так і не врегулював процедуру надання та продовження санкції на застосування оперативно-розшукових заходів, які у виняткових випадках обмежують конституційні права людини, ніяк не можна. Тим більше, що Закон про ОРД з 1996 року змінювався 11 разів! Зауважимо, що процедура надання дозволу на накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку під час розслідування кримінальної справи детально розписана у статті 187 Кримінально-процесуального кодексу, проте і вона не містить максимальний термін дії дозволу і положення про періодичний судовий контроль. А от процедура надання дозволу на негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи КПК досі не врегульована.

Отже, суди досі мають керуватися листом ВСУ від 19 листопада 1996 р. № 16/6, юридична чинність якого дуже сумнівна. Адже він не відноситься до нормативно-правових актів, і його не можна назвати навіть квазіджерелом права, як наприклад, керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Дуже дивує відсутність цього листа в системі “Ліга-Закон”, оскільки вона повинна містити усі нормативні акти, зареєстровані Міністерством юстиції. Я звернувся з проханням розмістити лист ВСУ в системі, проте отримав відповідь наступного змісту[2]: “Разместить в системе запрашиваемый Вами документ Верховного Суда Украины от 19.11.96 г. не представляется возможным, поскольку он не был обнародован. Кроме того, судя из названия, можно предположить, что этот документ является внутренним, а значит, и получить его будет невозможно”. Таким чином, зазначений лист не був зареєстрований в Єдиному реєстрі нормативних актів України. А звідси випливає, що цей лист не може вважатися чинним, адже відповідно до статті 57 Конституції “закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними”. На мою думку, ця ситуація яскраво ілюструє реальне, а не декларативне, ставлення органів державної влади України до прав людини. При цьому масштаби таємного стеження в Україні вражають: за повідомленням одного з суддів Верховного Суду України на недавній конференції, у 2002 році було надано більше 40 000 дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку, з них найбільше – приблизно 4000 – в Харківській області. Цікаво порівняти ці дані з кількістю засуджених судами України у 2002 р. до позбавлення волі на певний строк за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів: 41211[3]. Логічно припустити, що оперативно-розшукова діяльність була насамперед спрямована на розкриття організованих груп та злочинних організацій. У 2002 році було виявлено 722 групи, у складі яких діяло 3205 осіб, які скоїли 6467 злочинів. При цьому за вчинення злочинів організованою групою до позбавлення волі засуджено 653 особи. У 2002 році в Харківській області було виявлено 51 організовану групу та злочинну організацію і 237 осіб, які діяли в їх складі. До позбавлення волі загалом було засуджено 3793 особи. У зв’язку ж з чим були надані 4 000 санкції на зняття інформації з каналів зв’язку? Як на мене, ці дані важко зіставити. Отже, вкрай необхідна публікація річних звітів, де були б вказані кількість санкцій, кількість відмов, види злочинів, у випадку яких надавалися санкції, середня тривалість зняття інформації з каналів зв’язку, кількість порушених за результатами ОРД кримінальних справ, тощо.

Виникає ще інше питання. Інтернет не знає державних кордонів, і, перехоплюючи повідомлення якого-небудь громадянина України, правоохоронні органи з неминучістю будуть втручатися в процес його інформаційного обміну з громадянами інших держав, на перехоплення повідомлень яких вони, узагалі говорячи, права не мають. Цей момент ні законопроект, ні закон про ОРД ніяк не враховують. Далі, очевидно, що поняття моніторингу не укладається в рамки “зняття інформації з каналу зв’язку” щодо певної особи, яке розглядається в законі про ОРД. З вимог до системи моніторингу можна побачити, що в процесі моніторингу буде досліджуватися трафік без прив’язки до конкретної особи, відносно якої є дані про причетність до скоєного злочину чи злочину, що готується. Це схоже на дії рибалки, що закидає невід і сподівається піймати яку-небудь рибу. Не виникає сумнівів у тім, що істинна мета моніторингу – не викрити конкретного злочинця, а знайти його, одержати інформацію про підготовку до здійснення злочину чи вже скоєний злочин. Але одержання судової санкції в цьому випадку втрачає зміст, а можливості для сваволі нескінченні. Ні законопроект про моніторинг, ні закон про ОРД узагалі не розглядають трафік як об’єкт правового регулювання і, відповідно, навіть не постає питання про гарантії дотримання законності. Але ж це питання стає ключовим при дослідженні трафіка в контексті дотримання права на приватність. Отже, закон не прописує гарантій від зловживань у випадку дослідження трафіка.

Проте і передбачені законопроектом гарантії дотримання законності під час здійснення моніторингу зовсім слабкі. Незалежний нагляд за законністю відсутній. Ст.10 наказує знищувати інформаційні повідомлення, відібрані помилково, інших повідомлень про збереження знятої інформації немає, а є тільки вказівка, що порядок ведення, зберігання та використання протоколу моніторингу визначається Кабінетом Міністрів України. У статті 12 зазначено, що не підлягає розголошенню інформація стосовно особистого життя, честі та гідності особи, що стала відома в процесі здійснення моніторингу. У ст.9 Закону про ОРД сформульовані більш сильні гарантії законності при здійсненні ОРД, вони повинні поширюватися і на систему моніторингу, коли моніторинг розглядається як засіб оперативно-розшукової діяльності. У кожному випадку наявності підстав для проведення ОРД заводиться оперативно-розшукова справа. Без заведення цієї справи ОРЗ забороняються. При цьому виноситься постанова, у якій вказується місце та час її складання, посада й прізвище особи, яка її підписала, підстава і мета заведення оперативно-розшукової справи. У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб в процесі здійснення ОРД, а також у випадку, коли причетність до правопорушення особи, щодо якої здійснювалися ОРЗ, не підтвердилась, підрозділи, що проводили ОРЗ, повинні невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні моральні і матеріальні збитки. Громадяни України й інші особи мають право у встановленому законом порядку одержати від органів, що проводили ОРЗ, письмове пояснення з приводу обмеження своїх прав і свобод та оскаржити ці дії. Відомості, отримані внаслідок ОРЗ, що стосуються особистого життя, честі і гідності особи, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені (частини 1,8,10 і 12 статті 9). На жаль, з частини 3 статті 9 видалена норма про знищення оперативно-розшукової справи, якщо протягом шести місяців не встановлені дані, що вказують на ознаки злочину, скоєного особою, щодо якої здійснювалися ОРЗ.

Очевидно, гарантії законності в законопроекті і законі про ОРД повинні бути узгоджені. Але ці гарантії слабо захищають від зловживань, особливо якщо їх порівнювати з гарантіями законності в німецькому чи угорському законах, які передбачають парламентський нагляд за законністю перехоплення повідомлень за допомогою роботи спеціальних органів. У ці органи може звернутися зі скаргою кожний, хто вважає, що його кореспонденція контролюється спецслужбами незаконно. Цікаво, що німецький Комітет G-10 інформується міністром про всі дозволені ним обмежувальні заходи до того, як перехоплення почали здійснювати. Комітет має право скасувати наказ міністра, після чого перехоплення негайно припиняється, якщо, через терміновість, воно було розпочате до одержання дозволу. Після закінчення перехоплення особа, чиї повідомлення перехоплювалися, повідомляється про це, “якщо це не ставить під загрозу мету розслідування”. Уся непотрібна надалі документація повинна бути знищена.

На мій погляд, як законопроект про моніторинг телекомунікацій, так і більш загальний закон про оперативно-розшукову діяльність незадовільні з погляду гарантій права на приватність і суперечать міжнародним стандартам у цій області, оскільки приховують у собі потенційні порушення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.

Підведемо підсумки. Законопроект про моніторинг комунікацій передбачає надмірні повноваження СБУ, перекладає фінансовий тягар по впровадженню системи моніторингу на провайдерів, не дає ясні і чіткі правові підстави для проведення моніторингу і не містить надійних гарантій проти зловживань. У цілому законопроект здатний викликати порушення прав людини й основних свобод і насамперед права на приватність. Тому доцільно розробити цей законопроект заново з урахуванням норм законопроекту про захист персональних даних (при цьому необхідно також і погоджене внесення змін у закон про ОРД) і наступних рекомендацій.

1. Перелік злочинів, за яких дозволене зняття інформації з каналів зв’язку, повинний бути звужений, їх необхідно чітко перелічити в законі.

2. Необхідно доповнити закон описом процедури одержання і продовження санкції на перехоплення повідомлень судом, нормою про обмеження тривалості перехоплення. Бажано при цьому забезпечити передачу рішення суду з комп’ютера судді, уповноваженого давати санкцію на перехоплення, безпосередньо в систему моніторингу, а також одержання суддею результатів моніторингу за запитом безпосередньо із системи при розгляді питання про продовження санкції.

3. Необхідно доповнити закон правилами збереження, використання і знищення зібраних матеріалів, зокрема, правилами обміну зібраними матеріалами між різними органами і правилами складання підсумкового звіту. Особливу увагу при цьому необхідно приділити правовому регулюванню дослідження трафіка.

4. Необхідно зробити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку більш прозорою, увівши норму про обов’язкове інформування особи, чиї повідомлення перехоплювалися, після закінчення перехоплення й ознайомлення особи з перехопленими матеріалами, які не містять відомостей, що складають державну таємницю (подібні норми містяться в законах Німеччини, Австрії й інших країн). За таких умов положення закону про оскарження незаконних дій служб, які здійснюють ОРД, зможуть бути реалізовані.

5. Для інформування громадськості про масштаби таємного перехоплення повідомлень необхідно внести норму про публікацію річного звіту, що містить інформацію про кількість санкцій на перехоплення з указівкою видів злочинів, за яких було прийняте рішення про перехоплення, кількість відмов у видачі санкції й іншої інформації. Така практика існує в США і багатьох європейських країнах.

6. Необхідно ввести інститут незалежного нагляду за законністю моніторингу, що, з одного боку, одержував би автоматично копії всієї знятої інформації, а з іншого боку, розглядав би скарги на незаконне зняття інформації з каналів зв’язку. Ці функції міг би виконувати відділ секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, відповідальний за дотримання права на захист інформації про особу.

7. Питання про фінансування розробки і впровадження системи моніторингу повинне вирішуватися на підставі угоди між СБУ і провайдером з урахуванням антимонопольного законодавства і практики Європейського суду по статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод.

8. Вхідний код програмного забезпечення системи моніторингу й алгоритм моніторингу повинні бути відкритими (помітимо в дужках, що вхідний код і інші подробиці аналогічної системи в США – Carnivore – були опубліковані під тиском громадськості восени 2000 р., приблизно через півроку після того, як стало відомо про її функціонування).

Коментар “ПЛ”: Зважаючи на те, що цей законопроект одержав неоднозначну оцінку громадськості, і, зокрема, ряд правозахисних організацій, професійних об’єднань Інтернет-провайдерів та ін. підкреслюють, що законопроект в початковому варіанті може сприяти порушенню прав людини і привести до уповільнення розвитку Інтернет в Україні, його необхідно відхилити і направити на доопрацювання.

Беручи до уваги результати громадських слухань з цього питання Комітет Верховної Ради України з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку на сьогоднішньому засіданні відклав остаточне рішення щодо рекомендації парламенту ухвалити в першому читанні законопроект “Про моніторинг телекомунікацій”. Під час обговорення Комітет прийняв рішення про додаткову експертизу законопроекту.

Законопроект вже пройшов обговорення у двох парламентських комітетах – Комітеті з питань боротьби з організаційною злочинністю і корупцією (комітет підтримав законопроект) і в Комітеті з питань свободи слова і інформації (законопроект не підтримано).


 [1] Прослушивание телефонных разговоров в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран. – Харьков: Фолио, 1999. – 152 с.
[2] Наводиться мовою оригіналу.
[3] Ці та наступні статистичні дані наводяться за виданнями: Вісник Верховного Суду України, 2003, №3, 2003, с. - та №4, с.36-41.

Жертви політичних репресій

14.12.2003 | Інна Сухорукова.

Голодомор і наші душі...

   

Нарешті сталося те, на що сподівалися мільйони українців. Тих українців, що чудом народилися, чи залишилися живими, переживши страшний голодомор 1932-1933 років.

На сьогоднішній день з тих, хто його пережив, залишилися у більшості лише тодішні діти і молодь. Більшість тих, хто на той час був дорослим і пережили це страшне лихо, вже пішли від нас. Залишилися їх страшні спогади... На жаль, вони не дочекалися того дня, коли майже уся світова спільнота, а головне, власна країна визнають голодомор 33-го року – геноцидом. Тим, чим він і був. Страшно, коли людей вбивають за національною чи релігійною ознакою, як це бувало в історії, перш за все, в історії 20-го століття. Як то було з вірменами, циганами, євреями. Скільки катастроф відбулося в цьому страшному столітті...

Жахливо, коли юрбу поневічених і скривджених людей женуть у табори смерті. Але як жахливо, коли твою власну хату, твоє село, твою землю перетворюють на постійне діюче пекло. А тебе самого лишають у цьому пеклі, щоб ти зробив вибір: чи тебе хтось з’їсть (у прямому чи переносному сенсі) або ти когось будеш їсти. І от твоя земля гине не тільки фізично, а й духовно, морально. І ти вже не ти, а мешканець пекла без права на душу і мораль...

Голодомор 1932-1933 років – це навіть не тільки масове вбивство безвинних людей. Це замах не тільки на їх життя, але і на їхні душі. Священик Храму Іоанна Богослова в Харкові розповідав віруючим, що до нього звернулися з проханням молитися за душу жінки – матері сімох дітей, яка померла від голоду, але не з’їла їх. Отже, тільки по цьому ми можемо уявити собі, яким поширеним було це явище – людожерство. І це – в християнській країні. Нема чого нам дивуватися, що ставши незалежною, наша держава ніяк не дасть собі ладу. По суті, це життя після смерті. Таке собі існування в загробному світі. Де велика частина населення вижила чудом, а якась частка – тому, що їла собі подібних, а ще частина населення спонукала їх до того.

Якось (я вже десь писала про це), у переповненому автобусі літня жінка голосно зауважила: “Кажуть голодомор, голодомор... Я в Харкові жила і знаю – не було ніякого голодомору! Це зараз голодомор нам влаштували.” Вона промовляла це гарно поставленою російською мовою І всім своїм видом демонструвала, що саме в неї голодомору не було (і навряд є зараз). Як завжди, в автобусі знайшовся хтось, хто або сам пережив страшне лихо у дитинстві, або знав про нього від родичів, бо 8 мільйонів загиблих – це рана на багато століть вперед. Почалась суперечка, лайка... А я мовчала. По-перше, якщо людина не розуміє, що пережив її народ, – вона до нього не належить духовно, а по-друге, проти волі горло перехопила ненависть. Я промовчала, бо почала би кричати на ту ситу та дурну бабу. А перед очима замерехтіли картинки. Ось мій дід – у 1932-1933 роках – зоотехнік сільськогосподарського управління – їздіть по селах. Він, який не любив, м’яко кажучи, радянську владу, все ж таки не вважав, що голод штучний. Свідомість відмовлялася в це повірити. Він просто думав, що більшовики такі ідіоти, і настільки нічого не розуміють в сільському господарстві, що голод вони спричинили від безглуздя і безладдя. Але, інтуїтивно, він чомусь підказав начальнику маленької артілі в Опішні, під Полтавою, яка виготовляла знамениту опішнянську кераміку, записатися робітником, а не селянином, і записати до артілі усе село. Опішнянці так і зробили. Вони записували в артіль навіть тих, хто просився з інших сіл. Результат був разючим: у артільців не відібрали посівне зерно! Це не значить, що вони не пухли з голоду, але порівняно з іншими полтавським селами і самою Полтавою, якось вони перебивалися. Бабуся розповіла мені, що вдячні артільці з Опішні привезли діду за добру пораду дві великі керамічні вази, які довго стояли у нас вдома, до самої війни.

Дід зрозумів, що голод – штучний після того, як його сестра, яка мешкала у Москві, пізніше розповідала, що у Москві голоду не було, що вона надсилала дідові посилки з харчами, які не доходили. А ще те, що у робітничому Харкові мешканці міста могли купити хоч комерційний хліб. І батько мого діда вистоював шалені черги, щоб купити такий хліб, насушити сухарів і відвезти своїм онучкам до Полтави. Дід зрозумів, який злочин робиться проти свого народу. У мене в сім’ї старше покоління не робило тайни ані з того, що собою представляє радянська влада, ані того, як вони відносяться до неї. Я ненавиділа і владу цю, і Радянський Союз ще з дитинства, навіть не дуже розуміючи це. Дід в 30-тих роках був членом “Товариства мисливців та рибалок”, в нього був дробовик, він стріляв великих чорних ворон, а бабуся і моя прабаба варили тих ворон і ділилися з сусідами, чого, – розповідала матуся, якій в той час було 10 років, майже не бувало. Але і вони пухли з голоду, і моя тітка, що народилася у 1932 р., і матуся, яка на 10 років од неї старша, виросли дуже хворими. Не додало це здоров’я і їхнім нащадкам – мені і сестрі. Але ми хоч можемо подивитися у вічі співгромадянам: в нашій родині ніхто нікого не з’їв і не скривдив. Тільки батько мого діда загинув у черзі за хлібом: юрба виштовхнула його під колеса авто. Отже, я знала все це з дитинства. Але й мене здивувало, коли ми з моєю подругою та її бабусею, яка запросила нас до себе в село Качалівку, пішли до лісу, де побачили далеко в лісі галявини, майже рівної геометричної форми з якимось дивними пагорбами всередині. Незважаючи на траву і гілки, це нагадувало щось штучне. Ми спитали, що це таке, а бабуся відповіла: “Так це була Качалівка до голодомору. Тут люди вулицями повимирали, а ліс наступив. Наша вулиця була далеко не крайня від лісу, як це є зараз”.

Ще через кілька днів, сусідка по Качалівці – баба Шура розповіла нам про голодомор: “Ходили такі нарочні. Вони були злі, як зверюки. Побачать дим над хатою. Значить там щось варять. Він заходить та сипне у той окріп тютюну. От люди і мерли.” Я думаю, більшість погодиться зі мною, що насипати в останню, можливо, їжу тютюн, дивлячись на опухлих від голоду дітей своїх співвітчизників – це щось, як казав Достоєвський, занадто “інфернальне” (не Боже, і не людське). Бо жива істота, а також етнічна група, запрограмовані на продовження особистого роду, чи всього свого етносу.

Якщо імперія, а потім комуністична влада спотворили людські істоти до такого стану, що людьми вони вже не є ні в якому сенсі, навіть у біологічному, що можна сказати про сучасну нашу суспільну жорстокість, про страх, який не покинув суспільство і досі. Скільки сторіч блукати по пустелі громадянам християнської країни, яку масово примусили їсти одне одного в прямому сенсі цього слова?

В Качалівці була хата, де жили людожери. Вони ловили дітей і їли. Хата була наче спустошена, хоча при нас в ній жила якась далека родичка тих людожерів, але з нею ніхто не спілкувався, сусіди хату обминали і цуралися тієї жінки, і її родича, який там час від часу з’являвся.

Ще я згадую розповідь баби Фені. Вона живе в іншому напрямку від Харкова, дуже далеко від Качалівки. Це Руська Лозова – не село, а дуже близьке від міста селище, де більша частка населення працює на заводах в Харкові. Баба Феня розповідала, що в них не було справжнього голодомору. Посівне зерно не забирали. Однак мешканці боялися виходити ввечері на вулицю, бо за хатами була глибока копальня, де брали пісок. Пізно вночі, інколи зранку, до світу, привозили і кидали у копальню померлих від голоду, і, навіть, ще живих, які ледь дихали. Їх забирали просто на вулицях Харкова, коли вони вже не могли пересуватися, грузили на машини чи вози, привозили до селища, а потім кидали в яр. Ті, хто жили поближче до яру, потім всю ніч чули стони і крики. А одного разу покійників і серед них ще живих, привезли стільки, що той, хто був зверху, – інвалід без ніг, і з куксами замість рук, виповз з тієї кучі і повз по селу, стукаючи у двері. Він просив їжі та пити. Йому давали. Потім він оселився в якійсь клуні, де було сіно. Йому продовжували давати потрошку їжу, і він залишився живим.

А скільки людей загинуло у тому яру? Скільки таких ярів на бідолашній Україні?

Я переконана, що це надвелике зло, яке зробили з нашими душами у той час, відгукується і буде відгукуватись ще довго. Бо люди, що вибрались на волю з того світу, не знають, як треба поводити себе на цьому світі. Вони приречені блукати, як тіні по своїй землі і не мати змоги дати ладу цій землі. Бо вони нащадки тих, хто пізнав наджорстокість, надпідлість, надлицемірство.

“Батько і вчитель всіх народів” – Сталін – таким чином затьмарив подвиги Ассірійських царів, які переселяли народи згідно зі своїм розумінням, часом від таких пригод люди гинули. Але вони не морили їх голодом, заставляючи їсти один одного. Нам спотворили душі, а ми дозволяємо виходити деяким партіям на демонстрації з портретом вусатого керманича і закликати народ влитися в ще одну імперію. А імперії, звісно, це спотворені структури від початку. Імперії – це вбивці за фахом.

Так хто ми є? – Люди, які вирвалися з царства мертвих... Чого ми прагнемо? – До Європи чи до Азії – із чим нам йти в одному із цих напрямів, коли ми так погано ще вивчили власну історію. Коли не те, що діти, а й дорослі не знають про геноцид, який пережив їх народ. Спитайте вірмен, євреїв або циган – вони всі знають, що відбулося з їхніми народами і з ними. Тільки ми ще на щось сподіваємось. На доброго батюшку – президента чи на чудо, яке може створити опозиція. Але сподіватися людям, які ще бродять по своїй землі, як тіні, нема на що.

Їм треба стати людьми. Знайти себе і свою країну. Інакше, у котрий раз, наш народ не буде мати своєї держави.

Дисиденти і час

14.12.2003

Мустафі Джемілеву – 60 років

   

Народився в селянській родині. Батько володів виноградною плантацією, був розкуркулений і висланий з Криму, однак втік з заслання і таємно повернувся на батьківщину.

18.05.1944 родина Джемілева піддалася депортації до Андижанської області Узбекистану. Після смерті Сталіна і зняття деяких обмежень у пересуванні родина переїхала в м. Ангрен, а потім – у м. Мирзачуль, де в 1959 Джемілев закінчив середню школу. Намагався вступити на Східний факультет Середньоазіатського державного університету в Ташкенті, але йому було заявлено, що на цей факультет кримських татар не приймають. Протягом двох років працював токарем і слюсарем на Мирзачульскому ремонтно-механічному заводі, а потім на авіаційному заводі в Ташкенті.

Наприкінці 1961 взяв участь в становленні молодіжної підпільної організації “Союз крымскотатарской молодежи” (рос.), де був керівником “історичного відділу”. Після розгрому організації й арешту її керівників Джемілев був змушений звільнитися з роботи “за власним бажанням”.

У 1962 вступив на гідромеліоративний факультет Ташкентського інституту іригації і механізації сільського господарства, але був відрахований із третього курсу. Приводом для виключення з інституту була стаття Джемілева “Краткий исторический очерк тюркской культуры в Крыму в ХIII-XVIII вв.” (рос.), який він поширював серед студентів.

У травні 1966 Джемілев був засуджений нарсудом Ленінського району м. Ташкента на півтора року позбавлення волі за обвинуваченням у відмові від служби в армії.

У своєму останньому слові він заявив: “Співробітники КДБ розлютовані тим, що ми збираємо статистичні дані про загибель у місцях заслання кримських татар, що збираємо матеріали проти садистів-комендантів, які знущалися з народу в роки сталінщини і які... повинні стати перед судом за злочини проти людяності”. Незадовго до закінчення терміну Джемілев був поміщений до штрафного ізолятору, його обвинуватили в проведенні “антирадянської пропаганди” серед ув’язнених. Прибулі в табір співробітники держбезпеки домагалися, щоб Джемілев відмовився від участі в національному русі кримськотатарського народу, погрожуючи йому новим терміном. Тільки після оголошення голодування погрози припинилися.

Звільнившись з ув’язнення, Джемілев встановив контакти з учасниками правозахисного руху. Підписував петиції на захист інакомислячих, протестував проти окупації Чехословаччини радянськими військами, брав участь у боротьбі за дотримання прав особистості. Познайомився з західними кореспондентами, акредитованими в Москві, приклав зусилля до інформування світової громадськості про проблему кримських татар, позбавлених можливості проживати в Криму. “Мустафі ледь виповнилося двадцять років, коли він почав говорити своїм співвітчизникам, що ізольований національний рух такого нечисленного народу, як кримськотатарський, успіху не обіцяє. Людина неймовірної волі, майстер залучати до себе людей, прекрасний оратор, який володіє неабияким розумом і величезною працьовитістю, Мустафа, незважаючи на молодість, дуже швидко став відігравати керівну роль у національному русі і зайняв видне місце в рядах московських правозахисників” (зі спогадів Петра Григоренка).

У травні 1969, після арешту Григоренка, Джемілев став членом Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР, підписав її перший документ, адресований до ООН.

Повторно заарештований у вересні 1969. Справа проти Джемілева за ст.1914 КК Узбецької РСР (відповідає ст. 1901 КК РРФСР) було об’єднано зі справами П. Григоренка й Іллі Габая. Джемілев та І. Габай Ташкентським міським судом (19.01.1970) були засуджені до трьох років позбавлення волі кожен.

Як і на попередньому процесі, Джемілев використовував трибуну суду для вираження своїх поглядів – на кримськотатарську проблему, питання демократії в СРСР, події в Чехословакії. “Родина или смерть!” (рос.) – так Джемілев закінчив своє останнє слово на суді. Як згадував пізніше П. Григоренко, його “промова була настільки вражаючою, що суддя забув про свій обов’язок заважати виступу”. У своєму останньому слові Джемілев на знак протесту проти грубого порушення прав людини в СРСР оголосив 30-денне політичне голодування, яке тримав у Ташкентському слідчому ізоляторі.

Після голодування, разом з Габаем, був етапований до Москви у слідчий ізолятор КДБ “Лефортово” де їх намагалися обвинуватити в розмноженні і поширенні секретної інструкції ВЧК “по осведомлению, разработке дел и агентуре” (рос.), яка була виявлена при обшуці на квартирі Габая. Однак через 4 місяці справа була припинена, і Джемілев був відправлений до Узбекистану, де відбував термін ув’язнення.

Після звільнення оселився в м. Гулистан (Узбекистан), працював інженером у радгоспі.

Заарештований втретє у червні, 19.07.1974 Гулистанським районним судом засуджений до одного року позбавлення волі за обвинуваченням у відхиленні від призову на військові збори (ст.199-1 КК Узбецької РСР). Однією з причин арешту були отримані КДБ “оперативні відомості” про намір Джемілева виїхати до Москви для вручення петиції кримських татар Президенту США Р. Ніксону, що прибував з візитом у столицю СРСР.

Термін ув’язнення відбував у ВТТ в Омській області. За 3 дні до закінчення терміну (19.06.1975) проти Джемілева була порушена нова кримінальна справа за обвинуваченням у складанні документів, які ганьблять радянський державний і суспільний лад і поширенні серед ув’язнених “наклепницьких” відомостей. На знак протесту Джемілев оголосив голодування, яке продовжувалося більше трьохсот днів. Піддавався примусовому годуванні.

15.04.1976 був засуджений Омським обласним судом за ст. 1901 КК РРФСР до двох з половиною років таборів.

Термін відбував на Далекому Сході, у колонії в Приморському краї. За місяць до закінчення терміну табірна адміністрація спробувала сфабрикувати нову кримінальну справу проти Джемілева. Після 15-денного голодування протесту його було спецетапом на літаку відправлено до Ташкенту, де він був звільнений у грудні 1977. Знаходився під адміністративним наглядом.

На волі й в ув’язненні Джемілев постійно наполягав на своєму праві жити в Криму, писав протести до радянських і міжнародних інстанцій, які поширювалися в самвидаві. Влада неодноразово затримувала його при спробах виїхати на батьківщину.

У лютому 1979 арештований за обвинуваченням у “злісному порушенні правил адміністративного нагляду”. Народним судом Жовтневого району м.Ташкента (6.03.1979) засуджений до чотирьох років заслання. Джемілев відмовився від участі в процесі, оскільки на його захист не був допущений обраний ним адвокат.

Заслання відбував у Якутії, у сел. Зирянка. По закінченні терміну заслання в липні 1982 виїхав із дружиною і дитиною до Криму, але через три дні разом з родиною був виселений відтіля й оселений під адміністративним наглядом у м.Янгиюль Ташкентської області. Працював слюсарем, різноробочим.

У листопаді 1983 арештований у черговий раз і засуджений Ташкентським обласним судом за ст.1914 КК Узбецької РСР до трьох років позбавлення волі. Йому інкримінувалося “складання і поширення документів, які ганьблять радянський державний лад і його політичну систему”, переписування зі знайомими за кордоном, запис на магнітофон передач закордонних радіостанцій, лист японської радіомовної корпорації NHK зі схваленням позиції Японії в територіальній суперечці з СРСР, а також організація масових заворушень при спробі поховати батька на території Криму. Термін відбував у Магаданській області (РРФСР).

Перед закінченням терміну ув’язнення в листопаді 1986 проти Джемілева було порушена нова (сьома за рахунком) кримінальна справа за “злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи”. Друзі і родичі Джемілева заявили, що, у випадку винесення нового вироку, вони оголосять естафетне голодування (кожен по одному дню на місяць) до кінця його терміну. Спочатку влада мала намір винести дуже суворий вирок (обвинувачення пред’я­вило Джемілеву кілька десятків “кримінальних” епізодів, було викликано безліч свідків). Однак, 16.12.1986 виїзна сесія Магаданського обласного суду, яка проходила в с. Уптар Магаданської області, визнала Джемілева винним за ст.1883 КК РРФСР, але винесла йому умовний вирок. Він був звільнений у залі суду. М’який вирок був викликаний зміною політичної ситуації – у СРСР в рамках “перебудови” почалася кампанія за звільнення політв’язнів.

У квітні 1987 на першому Всесоюзному з’їзді активістів Кримськотатарського руху Джемілев був обраний до Центральної Ініціативної Групи. Став редактором щомісячника “Вестник Национального Движения крымских татар” (рос.).

У травні 1989 на черговому Всесоюзному з’їзді активістів руху була заснована Організація Кримськотатарського Національного Руху (ОКНР), головою Центральної Ради якої став Джемілев У тому ж році переїхав з родиною до Криму і оселився в м. Бахчисараї.

У червні 1991 на скликаному вперше після 1917 Національному з’їзді представників кримських татар, названому Другим Курултаєм кримськотатарського народу, обраний головою Меджлісу – вищого представницького органу кримських татар. У 1996 на Третьому Курултаї переобраний головою Меджлісу на новий п’ятирічний термін. У березні 1998 за партійним списком Народного Руху України став депутатом Верховної Ради. Є членом Комітету Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Правозахисна і політична діяльність Джемілева відзначена багатьма нагородами і почесними званнями. Йому присуджене звання почесного доктора наук Сельджукського університету (Туреччина, 1996) і Вищого Технологічного інституту м. Гебзе (1998). У 1995-1996 Джемілев став почесним громадянином декількох міст Туреччини, муніципалітетом м. Ізмира йому була присуджена міжнародна премія в галузі прав людини. Його ім’ям названі парк і вулиці в м. Анкарі й інших турецьких містах, лекційний зал у Сельджукському університеті і бібліотека Університету Кириккале.

У 1998 Джемілеву за правозахисну діяльність присуджена щорічна премія Верховного Комісаріату ООН у справах біженців імені Ф. Нансена.

***

Щиро вітаємо вельмишановного Мустафу Джемілева з ювілеєм! Бажаємо здоров’я, творчої наснаги, успіхів!

Бюлетень "Права Людини", 2003, №32

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори